Розділ II Спляча красуня та інші жінки

Квітень 1651 року

Якби мистецтво бачити не було втрачене 2321880-го JD,[47] або, як ще кажуть, 2321880 числа ери Скаліґера… А треба ж знати, що Жорж Скаліґер[48] (широко відомий у не таких уже й вузьких колах, бо за його підручниками навчалися студіози від Саламанки до Києва та від Падуї до Стокгольма) у 1583 р. запропонував систему, яку назвав «юліанським періодом» і за якою дні рахувалися підряд від створення світу, яке, на думку Скаліґера, відбулося 1 січня 4713 p. ante Deum.[49] Система ця виявилася дуже зручною для астрономії, історичної хронології та, звісно, для магії.

Так-от, якби мистецтво бачити не було того фатального дня втрачене… Власне, слово «втрачене» не є точним: чаклуни, як і раніше, могли бачити – хто у дзеркалі, хто у кристалі, більшість – просто у воді – події минулого, сучасного і майбутнього, проте… Проте тільки не ті, які замовляли, отож приказка «наче в воду дивився» перестала бути правдивою. Причиною (невідомою магам) стала раптова зміна швидкості обертання Землі[50] на 0,0032s, внаслідок чого усі «приціли» полетіли шкереберть. Виправити становище міг би лише геній, який би інтуїтивно зробив потрібні поправки, але такого не знаходилося.

Так-от, якби не ця прикра обставина і якби десь наприкінці квітня 1651 р. хтось забажав побачити голову однієї з найвідоміших структур магів…

Чарівники, як відомо, поділяються – тільки не вірте оповіданням про магів чорних та білих – просто подібно до того, як у кавалерії існують гусари, кірасири, улани, райтари, – так і у магів є різні… типи, школи, сорти – можна сказати по-всякому, а самі маги просто не придумали загального терміна, а казали: «він із боянових», або «цей із мартелових», «із хельгових» або ще якось…

Так-от, якби хтось із колег міг подивитися на нового голову одного з найславетніших напрямків, на нового Бояна, то він не знав би, плакати чи сміятися.

Степами, пробираючись, неначе зацькований вовк, рухався козак, років тридцяти (насправді, йому було на п’ять років менше, але ковтнув Кирин Драгон чимало лиха).

Хлопець тільки торкнувся магічного світу, як його вчитель загинув, і через кілька днів Кирин Драгон, він же, віднедавна, Боян, зрозумів головне – чому всі сильні світу сього, як духовні, так і світські, полюють на чаклунів, як на скажених собак: вони бояться! Бояться замаху на своє життя, замаху за допомогою магії.

Через чергове «полювання на відьом» обірвався зв’язок Драгона з єдиним відомим йому ворожбитом – полковником Богуном (власне, у магічних справах – на відміну від тактики та стратегії – Богун тягнув хіба що на підмайстра – і не належав до якогось певного напрямку: трохи набрався в боянових та хельгових, але саме трохи).

Ситуація ж, через яку Богун звелів Киринові десь причаїтися, була така: Тимофій Хмельницький якось дізнався, що мачуха ходить до ворожбитів. Гетьманич і раніше був певен, що вона батька приворожила (і, якщо міряти стандартами XVII ст., розмірковував дуже логічно, бо нещасна жінка, коли Богдан нею зацікавився, була вже немолодою та бідною, Хмельницький же був одним з найзаможніших чоловіків в усьому повіті, до того ж – улюбленець короля, отже, чотири з кожних п’яти купців вважали б його гідною партією для своєї п’ятнадцятирічної доньки – і не поскупилися б на посаг. Як це, власне, й було з його першим тестем, багатющим купцем Сомком).

Отож Тимко кинувся до полковника Капусти, що керував… тоді звичаї були прості, тоді відверто казали: шпигунами керує.

Полковнику до альковних справ гетьмана було байдуже, бо, на відміну від деяких майбутніх істориків та письменників, він завжди пам’ятав слова народної думи, вже тоді популярної:

Ой, ніхто не знає

Що гетьман Хмельницький думає-гадає.

І знав полковник, що правдиво співає народ. Співає найправдивішу з правд: «…Ніхто не знає, що гетьман Хмельницький думає-гадає». І не той він чоловік, щоби ним могла керувати жінка. Отож підкладати йому шпигунку в ліжко є сенс, тільки якщо вона фанатичка – бо вбити гетьмана, як і будь-яку іншу людину, можливо. Неможливо було втекти після вбивства, про це вже Капуста подбав. Але якби Мотроні Хмельницькій було байдуже, жива вона сама чи мертва, то вже б щось утнула. Ні, вона не шпигунка, це було очевидно.

Але в полковника спрацював стереотип: чаклуни-відьми? Так-так. А… кажуть, що для чарів треба мати якусь річ, що належала чоловікові; то хто може знати, які саме чари вони на ту річ накладуть? І почалося слідство, у ході якого з’ясувалося, що пані гетьманова взяла зі скарбниці чимало золота, яке приховала на випадок поразки козаків. А з чаклунами водилася, сподіваючись зробити так, аби цієї недостачі ніхто не помітив. Проте, як відомо, магія не всесильна.

А поки що Драгон-Боян, усупереч Богуновим порадам, повертався на Січ.

Бо Богун забув (а може, й не знав) просту річ: з колишнім Бояном (він же, на козацький лад, Боярин) Кирин був знайомий усього кілька днів!

Отже, якщо на Січ прибудуть хлопці Капусти, то вони можуть щось знати лише про Боярина, а його вже немає серед живих.

Драгон не знав слова «репетиція», але він подумки саме репетирував можливу розмову.

«Так, їздив разом – за наказом пана кошового. Куди й навіщо – теж спитайте у кошового, бо Боярин весь час мовчав, а я слухав. Що, він не просто Боярин, а ще й Боян? Отакої! А… а що це таке – Боян?»

Уявивши таку картину, Драгон мало не зареготав уголос: може, хоч вони щось пояснять!

Бо Богун, повідомивши Кирина, що той відтепер є Бояном, нічого пояснювати не став: певен був, що козак сам усе знає!

А якщо серйозно, то Кіш Запорозький дуже не любить видавати своїх, а якщо без доказів… за таку видачу кошовий може відправитися до Моржениці або ж до Чорного.[51]

І йому це добре відомо.

Отож Драгон вирішив повернутися на Січ, де міг розраховувати на захист.

Хоча він зберіг паперть, яку видав їхньому загонові кошовий, і на козацькі пости ця паперть діяла, він ще приблизно годину тому зійшов зі шляху, пробирався голим степом, від одних чагарників до інших.

Внутрішнє чуття підказувало Драгонові, що якась небезпека чатує на нього звідусіль – вона і попереду, і ззаду, і з боків.

Місце сутички, що відбулася десь, мабуть, на світанку, Драгон надибав зовсім уже несподівано, і коли уважно його оглянув, то від подиву навіть зсунув на потилицю свою молдовську кушме.

За всіма прикметами п’ятеро забитих – судячи з вигляду – батько, три сини і ще якийсь чоловік, може, зять – були звичайнісінькими розбійниками. Розбійників Драгон – купецький син – і дитиною бачив, а потім, два роки переховуючись у Дикому полі, набачився достобіса.

А розстріляли їх з луків – татари! Яких, у свою чергу, було десь близько тридцяти…

Незрозумілим залишалося просте запитання: чому татари навіть не пробували взяти цю п’ятірку живими? Чоловіки міцні, за них дадуть дорого.

«Вони, бува, козаків наших беруть у ясир, а за розбійників гетьман ще б і подякував».

Більше того, татари не стали обшукувати трупи (завдяки чому Драгон і знайшов докази розбійництва цієї сім’ї, зокрема й закривавленого гаманця, якого він не став навіть розв’язувати – з ваги ясно, що там якась мізерія).

«І за це вбили людину? Ну, сподіваюся, попи про пекло не брешуть».

Стоп! Татари таки взяли одного живцем, точніше… Не живцем, а на сідло!

Ось тут він сидів, схопився, спробував бігти, ось тут його звалила стріла, під’їхав татарин, зіскочив на землю, добив шаблею (калюжа крові) – і підхопив на сідло. Мертвого? Навіщо? Щоправда, на шостому лотрі були чоботи з підборами, яких в Україні не виготовляли (Драгон поставив поряд свою ногу – ні, звичайна в Україні залізна підковка полишає зовсім інший відбиток, ніж каблук), отже, це дуже багата людина – але тим більше.

Багато зодягнутого не лише татарва – будь-хто намагався би взяти живцем!

Козак раптом кинув погляд на свою рушницю: її ґніт жеврів.

Мистецтво запалювати вогонь – чи не єдине, що він умів по-справжньому, причому інколи це виходило само собою: ґніт запалювався кожного разу, коли він відчував тривогу, інколи і таке бувало: Драгон ще не міг розібратися у своїх відчуттях, а ґніт уже…

Так, як тепер!

Драгон встиг відстрибнути вбік в останню мить, навіть в останню півмить – і рись, що стрибнула з дерева, впала на землю. На відстані півліктя від дула рушниці – козак вистрелив, не думаючи.

Велика кішка й не нявкнула. Ще одним стрибком опинившись поряд з конем (недаремно він залишив собі не найпрудкішого, а найвитривалішого та найспокійнішого!), схопив бандолет небіжчика Боярина. Він добре пам’ятав: спочатку звір, потім песиголовці. Але цього разу Кирин почув хлопки, неначе хтось плескав у долоні.

Песиголовець вийшов з кущів, продовжуючи плескати, – таким чином він показував, що в руках зброї немає.

Сів на холодний, мокрий пісок і вказівним пальцем написав: «Одна моя, друга твоя».

«Про що він? Що за біс?»

«І кинджал», – продовжував звір-людина.

Раптом кінь повернувся, і монстр побачив припасовану до сідла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гість опанував себе і швидко приписав: «Spatа[52] також моя».

– А дулі з маком? – хмуро поцікавився Драгон. – Або цієї штуки? – Він розстебнув шкіряний футляр і витяг свій келеп із зачарованим жалом.

Кінокефал аж тявкнув, затер усе написане і знову начертав на піску: «Уб’єш мене – на тебе полюватимуть».

– Ви на мене вже полюєте!

«А ось цього не треба було казати!»

Собаколюдина зовсім по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато – нас багато. Ви різні – ми різні».

– Ти ба, який вийнявся філозоп!

Песиголовець подивився у вічі людині і знову написав на піску: «Твій святий Христофор – хто?»

Тут уже Драгон крекнув, бо, попри усю слабкість своєї богословської підготовки, знав, що обидві церкви (і православна, і католицька) твердо стоять на тому, що цей святий таки був песиголовцем.

«Віддаси жінку?»

Драгон уже почав про дещо здогадуватися.

Підійшов до людини… все-таки, мабуть, людини… із собачою головою, приставив дуло бандолета до скроні – очі часто-часто закліпали – і подивився, що на ногах.

Справді – чоботи з каблуками. Береженого Бог береже – козак відступив кілька кроків назад.

– А ти хоробра. Іди, поки я не згадав про ту рись. Жінка щезла в кущах.

Драгон швидко набив рушницю і пройшовся берегом річки. У кущах лежали два човни, на дні кожного було по лантуху. Навіть не розв’язуючи, Драгон знав, що в лантухах – люди.

* * *

– А цей бідолашний і досі спить, – такі були перші слова молодиці після того, як вона перестала зойкати – Драгон розрізав мотузки, кровообіг відновлювався, а це боляче.

– Ти хочеш сказати – ця бідолашна? – Боян схилився над другою полонянкою, щоправда, одягненою у штани та жупан.

– Ану! Ото біс! Чула я, що цей бан якусь ману пускає. Я не відьма, не думай. Звуть так, бо я трави знаю. Але коли хтось чари робить – я це знаю. Сама не вмію, а про інших знаю таке.

Раптом вона зойкнула та аж сунула кулак у рот – чим і підтвердила свої слова, бо бачити, як ґніт Драконової рушниці горить, вона не могла: козак тримав зброю так, що замок із ґнотом був з іншого боку.

– Тікати треба.

– Т-треба.

– Сідай з нею до човна, а я берегом, бо коня я не кину.

* * *

– Тебе як звуть? Мене Галя, не Галина, а Галя.[53] Галка Стапка.

– Кирин Драгон. Служив у драгонах,[54] – пояснив він, шкірою відчувши подив. – Розповідай.

Галка продовжила:

– Приїхали вони позавчора. Чужинці якісь, та не німці. Німців я знаю.

Галка трохи помовчала.

– Знаєш, як на мене, вони різні були. З різних народів. Один якоюсь мовою говорив, на нашу та ляську схожа, зрозуміти можна.

«А вона не з простих селянок».

– Старший – ну, був би наш, я б сказала – полковник. А вони його хто баном звали, хто – лердом.[55]

– Бан?

Коли Галка вперше вимовила це слово, козак вирішив, що йому почулося. «Бан» угорською мовою – воєвода. Драгон навіть не знав, чи є тепер люди (крім князів-воєвод Молдови, Волощини та Семиграддя), які б по праву такий титул носили. І вже в закордонну подорож справжнього бана супроводжувало би не менше трьохсот людей!

– Вони до мене: кажуть, хлопець заснув, уже п’ять днів спить, чи не зможу я його розбудити.

Знову помовчала Галка, подивилася на хлопця, що виявився дівчинкою років шістнадцяти-сімнадцяти.

– Знаєш, а вони брехали. Не п’ять днів вона спить, а давно. Чула я щось таке.

Драгон теж чув у дитинстві від батька про людину, яка спала кілька років, і рідні її показували за гроші.

– Ну, я відверто зізналася – не знаю я, що робити. Вони, здається, і не сподівалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан – той і каже – через хлопця…

«Тарозумію я, що не через дівчину!» – мало не вилаявся Кирин. Повільна розповідь його дратувала.

– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться – за плату, звісно. Ну, домовилися, що половину вперед…

– А далі?! – Драгон уже не приховував нетерпіння.

– Учора ввечері… В шинку вже тільки один Василь залишався, та ще цей содоміт…

Очі Драгона полізли на лоба.

– Він, коли думав, що ніхто не бачить, то спідницю начепив, картату таку.[56] Увечері, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дійшла до справи. Раптом хтось по вікну – бах! Ми, ясна річ, усі туди подивилися – і не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двоє. Люди з собачими головами. Ну, той – хоча й содоміт, але не з лайна зроблений – пістоль з-за пояса. А Василь – ніколи б і не подумала, що Василь! – йому ножа в спину. Та він усе ж таки вистрелив і одного нечистого вклав на місці – мабуть, куля срібна. Падав уже, а щось Василю сказав – прокляв, чи що? А тут ще ціла сімейка Ярошенківців – ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робітника мого. А мене – у лантух, як і цю бідолашну.

«Чому? Чому Галку взяли живою?»

– Далі нічого не бачила, тільки чула.

«Далі ясно. Випадково наскочили на татар, які, побачивши песиголовця, почали стріляти. А тіло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на місці?»

Село – досить велике – з’явилося з-за повороту річки.

– Обличчя запни, як татарки, – порадив Драгон своїй супутниці. – А то ще хтось вирішить, що ти привид… Бабахне… Срібною кулею.

Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловісно.

«Песиголовців і звичайна куля бере. Може, й іншу нечисть не треба сріблом, вистачить олова?»

– Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуєш?

Кирин небезпеки не відчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити ґніт на рушниці.

– Знаєш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, і не чарівниця я ніяка, але…

«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».

Боян спішився, поклав сплячу дівчину на сідло (добре, що мерин такий спокійний), Галка і повела коня, а він ішов поряд з рушницею у руках.

– Постривай, козаче… Такого коня в селі не було!

Драгон навіть не спробував відкрити вогонь (біс його знає, може, і справді тут срібна куля потрібна, та й півсела збіжиться на постріл) – витяг чекан.

– Ти що, Бояне? Своїх б’єш, аби інші боялися?

Дівчина, яка з’явилася замість жеребця (просто був жеребець, а стала дівчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останній раз він був з жінкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.

«Вона чекає на відповідь. Щось треба сказати, але що?» Раптом Драгон – як це вже бувало – почув свій голос неначе збоку:

– А хто ж знав, що свої такі дурні? Гадаєш, тільки Галка знає, що в селі є, чого немає? Жеребець грошей коштує, почнуть ловить, ще щось зрозуміють…

– Нема кому ловити – неділя ж сьогодні.

«Усі в церкві. А я з ліку збився».

– Тут щось коїться. – Жінка вимовляла слова трохи дивно.

«Ну що ж, як то кажуть:

Пішли, куме, до церкви!

Та слизько ж!

А шинок по дорозі?

Ну хіба що під тином».

* * *

…Столи та лавки в шинку були зсунуті попід стінами.

По центру – килим, на ньому два мертвих тіла.[57]

Драгонів шлунок неначе стисли лещатами, і він усе зрозумів раніше, аніж побачив обличчя жінки, що прожогом до них кинулася.

– До клуні, швидше! – прошепотіла друга шинкарка.

Перша, Галка, зойкнула і, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис їй рота долонею. Він не встиг нічого подумати, прорахувати, що може статися, якщо їх побачать, але відчував, що нічого доброго.

* * *

– Це не мара, це її рахман.[58] – Чародійка всілася на лантух зі збіжжям.

Драгон мало не спитав, а яка нам різниця, якщо все одно не обійшлося без дуже сильного чаклуна – хоч так, хоч наопак,[59] але промовчав. Батьківська наука – не казати зайвого – вже не раз ставала йому в пригоді. «А зайве,казали батько,усі слова, без яких обійтися можна».

– Такого не було років триста чи всі п'ятсот. Ні, я не помиляюся. – Відьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. – Ми вміємо розмовляти з рахманами. Тільки зі своїми і тільки розмовляти. Ми, рагани,[60] це вміємо!

Про раганів Боян щось чув краєм вуха на Сіверщині.[61]

«Вона зрозуміла, що я її не впізнав. І підказує, що вона – рагана. Мабуть, треба їй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищі? Здається, collega. Треба сказати колезі…»

– Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж років двісті ніхто не вмів накладати.

У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але він притримав її при собі – і майже зразу мав привід подумки подякувати небіжчикові татусю.

– Ну-у, – рагана тягнула слова, – для такого мало знати старі закляття, ти ж розумієш.

Кирин не зрозумів, але повірив. Цікаво було, правда, щό саме треба ще, крім знання заклять? Якусь особливу вдачу?

– Але тепер інше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…

«Не можу знати».

– У рахманів як у нас, але як у дзеркалі.

Боян здивовано подивився на відьму, Галка Стапка, що досі стояла, обпершись спиною об стіну і виглядала прибитою, – теж.

– Ну, припустімо, якась дівчина мучить хлопця: то надію дасть, то відбере знову, а у них він її мучить.

«Ну та що нам це дасть?»

Драгон не встиг додумати до кінця, як у двері клуні вплила рахман.

– Це що, ти її звільнив? Тепер вільна і я!

«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною – як уб’ють її, то й рахман загине».

– А навпаки? – Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усі думали про одне і те ж – ніхто навіть не здивувався.

– А навпаки – дзуськи! Можеш стріляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що їдь, сестро, кудись подалі.

– Ш-що? Мені! Шинок – мій!

Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота і тримати міцніше – вона явно націлилася вчепитися у волосся своїй копії.

– Тихо! Якщо вас побачать – усіх утоплять! Ти своїх знаєш!

З цією думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сіпнулася й затихла.

– Шинок твій? Ти б ще про чоловіка згадала!..

Тон рахмана не віщував чоловіку нічого доброго.

– Вони ж повернуться, ці суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.

У тій великій і кривавій завірюсі, що вже три роки вирувала по Україні, втеча жінки від чоловіка чи навпаки була не такою вже й рідкістю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!

– А муки?

– Які?

– Залізом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо їм було щось треба. Сама кажеш – повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?

Рахман мовчки сіла на земляну долівку. І сунула кулачок у рота. Лівий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.

– Обом вам, куми, треба геть забиратися. – Рагана, здається, спочатку бажала ще щось сказати, але…

Драгонові руки самі схопили рушницю. Ґніт жеврів.

– Вони вже повернулися. Ти, – очі зустрілися з двома зеленими вогниками рагани, – зможеш битися?

– Невідомо з ким? Я ще не з’їхала з глузду.

Сам факт, що Боян відчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми – песиголовців він або не відчував зовсім, або відчував якось непевно, сам хитався: або чує щось, або просто поганий настрій.

Більше того, щось – чи то чаклунський хист, який був у нього в крові (як прозоро натякав небіжчик Боярин), чи то його досвід – досвід купецького сина, який змалку допомагав батькові, досвід людини поза законом, досвід козацького отамана – чи, може, і хист, і досвід разом підказували йому, що і цього разу головний супротивник – той чаклун, який вміє те, про що інші забули, – не покажеться особисто (він уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила і не здогадується, хто це може бути).

«Чари не всесильні, – казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме підказував, бо інакше чаклуни давно правили б усім світом.

Отож тому, невідомому, немає жодної рації лізти під кулі.

* * *

– Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночі?

Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, підвела голову, подивилася на Кирина, проте нічого не спитала. Мабуть, теж розуміла, що тікати, не залишаючи ніяких слідів, можуть хіба що привиди.

– Я вже й про твоє вміння у коня перекидатися думав…

– На тому коні можна тільки в ліжку скакати. А, ти бажаєш, щоб я спробувала їх у дурні пошити?

«Вона не перекидається, а змушує людей вірити, що вони коня бачать! – Слова «гіпноз» Драгон, ясна річ, не знав. – Так ось чому Галка ніяких чар не відчула!»

– А нас так можеш… прикрити?

– Якщо вони дурні, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на місці, а якщо хтось торкнеться, то все зрозуміє. Тваринами – а ти зможеш, як тварина, бігти? Зрозуміють, усе зрозуміють!

Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…

– Галки! – Шинкарки мовчки сиділи на носі човна, дуже близько одна від одної, але дивилися в різні боки.

– Тут десь є острів? Добре б, коли невеликий…

* * *

– Дивись! – один з вершників указав нагайкою. Вони вже знали, що ті, кого вони вистежують, пливуть водою, але їх супроводжує козак верхи. Досі слідів не залишалося – мабуть, козак пустив коня по воді, хоч і попід берегом, але тут мусив об’їхати вир.

– Це він! – Переслідувачі уважно роздивилися кінські сліди у селі – там, де козак і його супутниці втекли у них з-під носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, і довелося доказувати місцевим, хто та що. Відбрехалися – звісно, не таких обходили, – але час утратили, довелося й заночувати в селі, бо поспіх викликав би підозру).

– Дві-три години тому. Наздоженемо.

Ніхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу біля острова, ні на старого діда, який щось смажив на вогнищі, а його ще старіша шкапа жувала молоду траву.

Якби він на цьому березі був, то, може, і під’їхали б, але – все ясно.

Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусі. Срібло залишалося свого природного кольору, а воно темнішало, якщо десь поблизу творилися чари, – це було вже перевірено.

…Коли погоня щезла за закрутом річки, камінь виявився човном, з дна якого піднялися три жінки. Четверта піднятися не могла.

– Ще п’яток отченашів[62] – і пора.

Драгон підсипав на полиці рушниці і бандолета свіжого пороху, перевірив пращу, колись запозичену у песиголовця, потім подумав і рушниці відклав.

– Один проти трьох? – примружилася рагана.

«Один». Козак усе-таки сподівався, що двоє стануть до бою. Утім, рагана йому нічим не була зобов’язана.

– Вони повернуться. Одне залишилося – напасти, поки вони не здогадалися, що ми в них за спиною. Якщо я загину, а ти викрутишся…

Відьма відповіла на ці слова дуже промовистим поглядом. Вона була впевнена, що викрутиться.

– Зроби таку ласку – знайди полковника Богуна…

Боян був переконаний – чаклуни якось пов’язані між собою, недарма так упевнено кажуть: такого досі ніхто не робив.

– …розкажи все. Та головне – це московські драгуни. Я з посадки[63] бачу, сам таким був два роки.

Драгон не став пояснювати, що, крім посадки, у двох з трійки були однакові мушкети, причому дуже характерні – саме такі почали вводити серед драгун, коли він був одним з них. І що серед тих самих драгун – як «кормових», що їх набирали на літо, так і постійних, яких наділяли землею та звільняли від податків, – було чимало втікачів з України, що знімало питання: чому переслідувачі говорили українською мовою.

Усе це значно ускладнювало завдання: драгунів не вчили на шаблях битися, не вмів і Кирин. Воював келепом та щитом. Але якщо це колишні козаки, які втекли до Москви, то шаблі у них не для краси, зовсім ні.

– Я з тобою, – піднялася Галка-рахман.

«Точно – її ж кулі не беруть. Оце діло!»

– Стріляти вмієш?

– Звідкіля?

* * *

Троє почули, що їх наздоганяють, і не те щоб занепокоїлися (чути ж бо, що один вершник), але ж береженого Бог береже. За знаком отамана Федір (якому Бог дав сили на двох, а от розум, мабуть, передав комусь іншому, кого обділив силою) приготував мушкет, з якого – попри його вагу – вмів стріляти однією рукою, Дем’ян зійшов на землю теж із мушкетом у руках, сам отаман витяг дорогого голландського карабіна, який – на відміну від мушкета – дозволяв прицільну стрільбу, і притис його до щоки.[64] Навряд чи цей одинак насмілиться опиратися – зразу під трьома дулами. А якщо хтось просто їде у своїх справах – усе зрозуміє.

– Аго-ов! Православні!

– Тобі чого?

Драгон під’їздив так, що його праву руку не було видно.

– Нічого! Бачу, що попереду козаки їдуть, то гукнув, аби не…

З цими словами Драгон зістрибнув на землю, бо битися кінно він не вмів – в усьому світі драгони лише їздили верхи, а воювали на ногах, у Московському царстві їм навіть шабель не видавали… Невдало стрибнув – з голови впала шапка. Утім, супротивники заспокоїлися.

– Ба-бах!!! – Рахман пальнула з рушниці – ясна річ, мимо – і вискочила з кущів, щось дико волаючи і розмахуючи кинджалом покійного Петра Білого.

І хоча цей прийом відвертання уваги винайшли, мабуть, ще до потопу, він частково себе виправдав: Дем’ян та Федір пальнули саме в рахмана, і один із них влучив – від удару жінка не встояла на ногах.

Отаман був досвідченішим – його куля вдарила в бік Драгона і не влучила в серце тільки тому, що Кирин крутонувся, метнувши ножа і вихопивши пращу песиголовця.

Випробувавши її по дорозі, козак дійшов висновку, що секретів тут два: треба підібрати пласке, гладке каміння і махнути особливим махом. Далекобійність була мізерною, навіть меншою, ніж у пістоля, але точність – кращою.[65]

Отож, коли на нього скерував коня Федір, вихопивши з-за пояса кістень (отаман падав з ножем у горлянці), то козак обома руками махнув пращею – і вершник, який просто не зрозумів, що таке в руках ворога (як колись не зрозумів цього Голіаф[66]), вилетів із сідла.

Рахман спробувала атакувати Дем’яна, але саме спробувала: хоча той і перелякався до смерті (бачив же, що влучив просто в груди, а на такій відстані мушкет пробиває людину наскрізь, причому в отвір поранення два кулаки влізуть), проте інстинктивно знайшов правильний шлях: перехопивши мушкет обома руками, ударив так, що, мабуть, уклав би на місці гов’яда.[67] Козак подумки вилаяв себе за те, що не взяв вогнепальної зброї. Коли вирішував, то здавалося, що отак краще приспати пильність: побачать, що рушниці немає, – не стануть зразу стріляти.

Боян метнув другого (і останнього) ножа, але Дем’ян ухилився. І, випустивши мушкета з рук, пішов на Драгона з шаблею.

Хоча Дем’ян не був першим рубакою не тільки в світі, але, мабуть, і в своєму місті, Драгонові було тяжко. Він ледве встигав приймати удари на щит, від якого летіли шматочки шкіри та дерев’яної основи.

Коли ж він спробував ударити чеканом, противник швидко ухилився і так махнув шаблею, що Кирин мало не залишився без руки. Доводилося, обороняючись, чекати на помилку ворога – а її все не було…

Помилки припустився він сам: противник намагався зайти з правого боку, Драгон потроху розвертався – поки сонячне світло не вдарило просто у вічі.

Уже не сподіваючись ні на що, козак щосили – і майже наосліп – махнув клевцем.

Страшний біль обпік голову, але тієї ж самої миті Драгон відчув власний удар – так, неначе дошку пробив.

Кров заливала очі, але, витерши її рукавом, Кирин побачив, що ворогові ще гірше![68] Власне, той уже конав: розтрощені ребра пробили легені. Та й зла сила – бійка…

– Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачі морди.

Він не доказав, але Драгон зрозумів, що той прохав замовити поминальні служби, бо боявся до пекла потрапити за спілку з песиголовцями.

– Скажи, хто послав, – будуть служби!

– Не знаю… Він, – рука простяглася до мертвого отамана, – усе робив. Ми тільки сюди провести та…

Помираючий затнувся, але Боянові і це було зрозуміло: «Сюди провести та з місцевими розбійниками зв’язати».

– Даси гро…шей на служби?

– У мене слово одне! Дам.

– Не знаю, хто… Отаман наш – неначе… холоп, але в Білгороді він полковникові наказував… Гадаю – холоп боярина, та, либонь… що когось із перших бояр. Кинь, до такої… висоти не дістанеш.

– Та хоч буду знати, звідки стерегтися…

– І то правда.

З цими словами помер Дем’ян.

Рахман підійшла, тримаючись обома руками за голову. Утім, Киринові було не до чужих болів – він надто багато бачив людей, які померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69]

Порох він захопив саме на такий випадок.

– Сип на обидві рани. Не жалій. Знайди два шматки дерева.

Боян зібрав рештки волі докупи – кінці гілочок у руках рахмана зайнялися вогнем.

– Підпалюй порох – на обох ранах зразу. Бо не витримаю…

Від страшного болю козак знепритомнів.

* * *

Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, – місяць та зірки у небі.

Як не дивно, але рани боліли менше, аніж минулого разу, коли його підстрелили під Лоєвом. Значно менше.

Драгон зрозумів, що він лежить, укритий власним кожухом.

І що під тим кожухом він лежить не сам.

Кирин повернувся на бік, торкнувся губами її щоки – і далі все сталося само собою.

– Я, мабуть, краще лікую, аніж сама досі гадала. Галчині очі світилися у темряві.

«Цікаво – сама чи рахман? І питати незручно. А, до біса! Розберуся завтра!»

– Почекай, тобі треба ось цього випити.

Баклага була срібна. Так само належала небіжчику Білому. Ех, Петро…

Засинаючи, Драгон подумав, що, мабуть, ковтнув якесь сонне зілля.


Удруге він продер очі десь уже опівдні. І ще до того, як на поклик: «Агов, Галко!» – ніхто не відгукнувся, він уже все зрозумів. І гукав-то непевно, знав – нікого вже немає.

– Коня хоч залишили, такі-сякі доньки? – спитався він сам до себе.

Виявилося, що не тільки коня. Ще й другого мерина, на якому їздив Дем’ян-небіжчик. І гроші. І зброю. І – невідомо звідки – паляницю досить свіжого хліба.

І сплячу дівчину.

Драгон засідлав коней, перекинув нещасну через сідло коня Дем’янового. Щось випало. Козак підняв кинджал.

«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».

Кинджал був схожий на шпагу Боярина тільки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнівався: їх робив один майстер.

– Де ж шукати твого… і, до речі, хто він тобі?

Питання було, як кажуть філозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.

Він знову потрапив у безвихідне становище.

Покинути безпорадну на поталу песиголовцям і, можливо, комусь ще страшнішому він просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всі криваві роки, щось у нього залишилося від того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братові» склянку – бо так попросила якась жінка. Знав би, щό в тій склянці!

А зараз ця нещасна дівчина висла в нього на шиї, як каменюка.

І не в тому річ, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшині, який трапиться на дорозі.

А річ у тім, що єдиний шлях, який Кирин вважав безпечним – шлях на Низ, за пороги, – відтепер закрито. Немає у Драгона свого зимівника – тільки місце в Уманському курені.

А в Січ Запорозьку жодна жінка ще не ступила.

І «вносити» теж не дозволять.

Загрузка...