Оаза в льодах

Замість передмови

Оце недавно приїхав я у відпустку з далекої Антарктиди — я там, бачте, працюю радистом. Усі розпитують мене про цей загадковий закуток нашої земної кулі. А особливо школярі — Дмитрикові товариші. Ви, може, не знаєте Дмитрика? Це мій менший братик, ходить у шостий, мріє стати полярником і працювати зі мною в Антарктиді. Так ото вони всі як поприходять — і до мене:

— Розкажіть!..

— Розкажіть!..

Я їм і розказую — про китів, чубатих пінгвінів, морських слонів, про полюс лютих вітрів, які валять людину з ніг, про червоні та голубі озера в оазах, що загубилися посеред льодовиків. Про все вже їм розповів, а вони ще просять. Тоді я змалював їм пригоду, що сталася з підривником Панасом… Батько мій послухав-послухав, а тоді махнув рукою:

— Таке й вигадаєш! Ти й змалку був мастак вигадувати…

Батька мого важко переконати. Але ви, звичайно, розумієте, що тут ніякої вигадки немає, бо як би я вигадав, коли б цього не було? Я ж радист, мені всі розмови в ефірі чути, і коли ото передали про вибух у Священній печері, від якого прийшла загибель на Омоно… Але це вже я забігаю наперед, а так не годиться. Все мусить мати свій порядок — говорив колись, здається, Тартарен із Тараскона. А може, це й не він сказав, а хто-небудь із мудрих халдеїв чи індійців. Одне слово, хтось це сказав, і я цілком його підтримую. Отож послухайте, як це було…

«Зник безвісти»

Минуло вже більше тижня, як загін сейсмічної розвідки, що складалася з трьох чоловік, вирушив у глиб Антарктиди. Великий всюдихід, пробиваючись крізь люту сніговицю, скидався на корабель. Вітер гуде та завиває, а він пливе собі по снігових хвилях. Крізь замерзлі віконечка жовтіє світло, і як не налітає, як не плюється снігом оскаженіла пурга, а погасити його не може. Всюдихід, ревучи потужним дизелем, тягне за собою причеп — грубо збиті дерев’яні сани з бочками пального. Від проміжної бази група від’їхала майже на триста кілометрів, а ще лишилося обстежити величезний район.

Водій-механік, широкоплечий чоловік у замасленому кожусі і кудлатій шапці, наче приріс до свого місця, він не знімав рук із важелів. Тут того й дивись, що зіб’єшся з курсу або полетиш у тріщину… Гудіння мотора, бубоніння підривника і сейсмолога, завивання бурі — все це заколисувало механіка, хилило на сон. Коли повіки самі собою злипалися, він струшував головою, діставав цигарку й закурював. «От уже погодка, — думав. — Ну, й працює холодильник світу!»

Сейсмолог і підривник Панас всю дорогу сперечалися. Що б не сказав учений, Панас одразу ж заперечував.

Якось розмова зайшла про методи сейсмічної розвідки.

Після докладного пояснення сейсмолог втомлено запитав:

— Тепер, сподіваюсь, дійшло?

Чухаючи потилицю, Панас відповів:

— Я знаю, що струс льоду прилади запишуть, але щоб ото, як ви кажете, визначити по цьому рельєф місцевості — цього бути не може.

Сейсмолог нервово витер хусточкою чоло, торкнувся Панасового плеча:

— Зрозумій же ти, ведмедю, що в різних середовищах звукові і сейсмічні хвилі рухаються з різною швидкістю. На цьому й ґрунтується наш метод вивчення рельєфу. Хвилі пройдуть крізь лід, відіб’ються від поверхні материка, прилади запишуть їхній шлях, і коли ми зробимо багато вибухів та ще й у різних місцях — можна буде скласти карту місцевості…

— Отієї, що прихована під льодом? — перебиває Панас.

— Так.

— Але ж лід тут, як ви кажете, до двох кілометрів товщиною.

— Для того нас і відрядили, щоб промацати місцевість крізь лід.

Панас мовчить, ніби зважує щось, а потім хитає головою:

— Промацати? Неможливо. Неймовірно…

Спочатку це сердило сейсмолога, а потім він звик до того, що Панас завжди все заперечує, і махнув рукою. Головне, що підривник він хороший, а все останнє — дрібниця.

Діставшись до певного місця, зазначеного на карті, вони зупинялися. Механік оглядав та заправляв двигуна, вчений встановлював потрібні прилади, а Панас вішав на одне плече брезентову сумку з вибухівкою, на друге — акумулятор і контактор з проводкою і, відійшовши якомога далі від машини, але так, щоб її все-таки було видно, брався за роботу. Він розгрібав сніг, закладав заряд, відбігав на безпечну відстань і вмикав контактор. Вибух глушило вітром. Але чутливий сейсмограф вловлював і записував струс льоду.

І раптом після однієї з таких вилазок Панас не повернувся.

За кілька тижнів екіпаж так звик до одноманітності своєї роботи, що спочатку ні сейсмолог, ні механік не звернули на це уваги.

— От ви кажете, Панасе, що не зможемо промацати поверхню крізь лід, — заговорив учений, не відриваючись від стрічки, покресленої зиґзаґами, — а ось оця крива ясно показує, що під нами гора, та ще й не маленька.

Не почувши звичного «не може бути», вчений підвів голову й оглянув кабіну. Підривника не було.

— Хіба він ще не прийшов? — здивовано спитав у механіка вчений. Той знизав плечима, мовляв, мені й самому дивно.

Сейсмолог вискочив із кабіни й вистрелив угору з ракетниці. Червона дуга прорізала темну снігову млу, вітер пригасив звук пострілу. «Невже трапилось нещастя? — стривожився сейсмолог. — Але ж підривник десь поблизу…»

Прив’язавшись до всюдихода тонкими капроновими канатами, щоб не заблукати у безпросвітній сніговиці, сейсмолог і механік обстежили навколишню місцевість. Але Панаса ніде не було. Знесилені, поверталися до машини, щоб через кілька хвилин знову почати пошуки. Так повторювалося дуже довго. Тривога змінилася безнадією.

Сейсмолог передав на базу радіограму про нещастя: підривник Панас зник безвісти й, очевидно, загинув. Відповідь була коротка: «Незважаючи ні на що, продовжувати розшуки».

Минула доба. Проте наслідків не було ніяких.

Пурга лютувала ще дужче, намагаючись засипати снігом і дві постаті, що блукали в цій пустелі, і всюдихід, у віконцях якого блимало світло.

В оазі

Що ж сталося з Панасом?

Заклавши заряд, він одійшов, скільки дозволяв провід, і, повернувши ручку контактора, важко впав на сніг.

В ту ж мить хлопець відчув, що провалюється і падає в глибочінь. І не просто падає, а з’їжджає на животі по слизькому льодяному жолобі. Обхопивши сумку з толом і акумулятором, Панас розчепірив ноги, щоб стримати падіння і, можливо, зачепитися за який-небудь виступ у цьому слизькому тунелі. «Не може бути, щоб я отак…» — зціпивши зуби, шепотів підривник. Але сила тяжіння невблаганно тягла його вниз, ноги ковзали по стінках, і він мчав усе швидше й швидше, наче з’їжджав із трампліна.

Знизу долинув якийсь шум. «Невже вода? — майнуло в голові. — У центрі Антарктиди під льодовиком?.. Не може бути, щоб…» Скінчити думку Панас не встиг. Він плюхнувся у воду.

Це була річка — бурхлива, але не глибока. Вона вирувала й пінилась у льодяному тунелі Вода була не дуже холодна, а може, хлопцеві так тільки здалося. Кілька разів потік збивав його з ніг. Вода наповнила унти. Але холоду Панас не відчував. Він брів за течією, спотикаючись об каміння. Інколи йому здавалося, що до нього дотикається щось і відскакує. «Невже риба? — думав Панас. — Не може бути цього!» Коли він потрапив на глибінь, по саму шию, щось ляснуло його по щоці: то злякана рибина махнула хвостом. Це порадувало Панаса, раз тут є риба, значить… І знову сумніви заполонили його. Риба… Це ще нічого не значить. І глибоко в океані водиться риба… «Якщо ця річка впадає в океан, — міркував Панас, — то, може, там помітить мене якесь судно. А що, коли воно тече до якого-небудь підльодного озера?» Він згадав, як сейсмолог розповідав про товщину льодовика — в деяких місцях вона сягає більше двох кілометрів. От і бовтайся в озері, коли над твоєю головою така товща льоду!

Спробував вернутися. Але потік не давав і кроку ступити назад. Довелося йти за течією. Довго брів Панас, аж утомився. Одежа намокла, обважніла, та ще й сумка з вибухівкою обтяжувала. «Коли б хто отам зверху сказав, — думав хлопець, — що під льодовиком вирує потік, нізащо б не повірив…»

А річка текла все далі й далі. На поворотах її Панас натикався на береги — то на лівий, то на правий, і невідомо було, чи то лід, чи відшліфований граніт. Нарешті відчув, що потік ніби стишується. Збільшилась глибина. Вода вже сягала йому під пахви. Порідшала темрява, очі вловлювали якесь невиразне світло. Воно посилювалося з кожним кроком, і ось річка вирвалася з льодяного тунелю на рівнину.

— Аж очам не віриться! — В захваті вигукнув Панас і вибрався на пологий берег. Вода стікала з його хутряного одягу, а він стояв зачарований і озирався навколо. Перед ним — скільки сягало око — простяглася рівнина, без льоду, без снігу, поросла якимись сизими кущами. Позаду лежав льодовик. Велетенською обривистою стіною, з якої дзюрчали потоки, він відгороджував цей дивовижний шмат землі. Задерши голову, Панас подивився вгору, прикидаючи в думці, чи можна туди видряпатись. Але верхнього краю льодовика не побачив: його закривали хмари. Глянувши на обрій, де рівнина зливалася з низьким хмарним небом, Панас подумав: «Невже ця оаза більша за оазу Бангера[1]? Цього не може бути».

Згодом він переконався, що відкрита ним оаза у кільканадцять разів більша.

Хлопець стояв і дивувався. Приємне, трохи прохолодне повітря вливалося йому в груди. Проте чому таке примарне світло? І звідкіля воно? Панас глянув навкруги. Над головою в нього тремтіло, мінилося, вигравало всіма кольорами полярне сяйво.

Юнак підійшов до сірого гладенького каменя, що лежав на березі, роздягся і викрутив хутряний одяг. Білизна була майже суха. Проте скинув і теж викрутив. Увесь час озирався, ніби хтось міг тут спостерігати за ним. «Та хто ж тут може бути? — невесело пробурмотів до себе парубок. — Люди? Звідки їм узятися?» Тієї ж миті він помітив… сліди. На стужавілому ґрунті добре видно було довгасті ямки, з одного кінця заокруглені, з другого розширені. «Скидається на ведмежі лапи, — подумав Панас, — але ж ішло наче на двох…» Придивившись, розрізнив пальці в розширеній частині. Хлопець швидко вдягнувся і пішов вздовж слідів, порівнюючи їх із своїми, його крок був майже вдвічі більший, а ступня, мабуть, чи не втричі. Але ж він взутий в унти… Слід довів його до кам’янистої стежки і пропав. «Невже в цій оазі, серед льодовиків, живуть людиноподібні істоти? — подумав Панас. — Не може цього бути. Це неймовірно. Мабуть, якась експедиція тут висадилась. Але чому ж босі?»…

Кам’яниста стежка звивалася між чагарником. Куди вона веде? Панас підвів голову й зупинився, як укопаний: на обрії бовваніло місто! Он шпиль високого замку, нижче у тьмяному світлі поблискують вузькі високі вікна…

— Що за чортовиння? — вилаявся про себе Панас. — Може, я сплю і все це мені сниться?

Але місто виднілося досить чітко, і Панас вирішив іти до нього. Через деякий час він побачив, як високо над замком у небі з’явився величезний літальний апарат. Кілька секунд він летів понад шпилями, а тоді різко шугнув униз.

Панас зупинився, як зачарований. Почав озиратися навколо. Коли ж знову рушив уперед і кинув погляд на обрій — місто зникло. Ні шпилів, ні дахів — нічого не було. Темніли скелі та й більш нічого.

«Марево, це було марево! — чомусь із полегшенням подумав Панас. — Гра світла…» Пригадав розповіді товаришів про марева в Антарктиді. То їм бачилось, що по небу пливуть кити, то з’являлися вгорі перевернуті кораблі… Сам він оце побачив марево вперше. «А хай йому лихо, — подумав, — тільки збиває з пантелику. А може, й слід… того… несправжній?»

Придивився: ні, слід справжній, і, видно, недавній. Що ж робити?

Панас звернув набік і сів між камінням. Треба було обміркувати становище. Нараз почув шурхіт. Виглянув із-за каменя і закляк. Стежкою йшла якась людиноподібна істота! Все тіло її вкривала густа, трохи рудувата шерсть. Голова помітно загострена зверху і розширена внизу, щелепи видаються вперед. В руках істота тримала сплетену з лози вершу, в якій поблискувала риба. Тубілець ішов не поспішаючи, перевалюючись із ноги на ногу, неначе пінгвін. Ростом був невисокий, метра з півтора.

«От і господар оази, — тривожно подумав Панас. — Рибку, значить, люблять… Цікаво, куди він прямує?»

Назирці побрів за рибалкою.

Поминувши чагарі, тубілець, а за ним і Панас, наблизились до невеличкого озера. В далині виднілися невисокі гори. А позаду них тьмянів льодовик. Здавалося, скелі стримували його просування, загороджували шлях на рівнину. Ґрунт скрізь був кам’янистий, покритий сизим мохом.

Ще здалеку Панас запримітив, що гори всіяні якимись темними кружалами. Підійшов ближче, роздивився, що то отвори, в яких зрідка показуються такі ж волосаті постаті, як і його «провідник». «Печери, — подумав Панас, — але не може бути, щоб ці печери правили їм за житло. Там же, напевне, зовсім темно».

Коли рибалка зайшов до однієї з нижніх печер, Панас зупинився, постояв у нерішучості й повернув назад, до чагарників. «З цими створіннями треба бути обережним, — промайнуло у хлопця в голові. — Хтозна, який у них характер». Багато передумав Панас, лежачи в кущах, аж поки не заснув. Хоч і дужий він був і витривалий, але втома взяла своє. Сон підкрався непомітно…

Панас спав так міцно, що не почув, як, стиха ґелґочучи, до чагарника підійшло кілька дикунів. Зупинилися, мовчки оглядаючи чужинця, його довге, сильне тіло, так само, як і їхнє, вкрите шерстю.

Не чіпали, терпляче очікуючи, поки він прокинеться.

В очах, що поблискували з-під густих навислих брів, світилося збентеження. Посідали навпочіпки, тихенько перемовляючись. Звуки їхньої мови були короткими, уривчастими.

Панас спав може години дві. Коли ж прокинувся і побачив себе в цьому незвичайному товаристві, рвучко сів і зненацька вихопив шашку толу. Господарі з ґелґотом відхилилися, але все ж таки сиділи мирно, не вишкіряючи зубів, не вигукуючи войовничих гасел. Панас дивився на їхні оброслі волоссям обличчя і думав, що коли б вони схотіли, то давно б уже роздерли його на шматки. Виходить, це мирні істоти.

Довго вони отак сиділи — Панас пильно дивився на них, а вони на нього.

— Ну, й комедія! — силувано усміхнувся підривник. — Чого баньки вирячили? Приймайте гостя!

Вони перезирнулися між собою, щось заґелґотали. Серед інших Панас виділив найчастіше вживане сполучення звуків «омоно».

Тубільці, видно, звернули увагу, що на Панасові не така щетина. Несміливо підходили, торкалися рожевими долонями. Потім рушили в напрямку до печер, жестами показуючи Панасові, щоб і він ішов слідом за ними. Іншого виходу не було — пішов. Дивився на їхні оброслі густою щетиною тіла і не йняв віри, що це — люди. Вони більше скидалися на тварин — мавп, чи що… Але ж ходять на двох, розмовляють…

Ці, що надибали Панаса і повели його до себе, мешкали в просторій печері. Долівка була вистелена м’яким мохом. На стіні блимав каганець. Це остаточно переконало Панаса, що перед ним люди. Первісні, дикі, але люди. Тварини ніколи не навчаться користуватися вогнем. Вони можуть влаштовувати затишні лігва, але вогонь — не для них.

Панас підійшов до каганчика і став його пильно розглядати. У шматку каменя було зроблено заглибину. В ній поблискувала темна рідина, з якої витикалося волоконце. На тому ґнотику і цвіте золотою пелюсткою вогник. Що ж тут горить? Хлопець умочив палець, понюхав. Нафта! Не може бути… Ще раз умочив і ненароком погасив світло. В печері зробилося темно. Господарі тривожно заґелґотали і кинулися до виходу. Панас пригадав, що в сумці в нього є електричний ліхтар. Він швидко вийняв його і ввімкнув лампочку. Яскраве світло прорізало темряву. Приголомшені дикуни повернулися в печеру, але посідали, притуливши долоні до грудей, біля входу і з острахом стежили за Панасом. А він дістав із сумки ще й запальничку, викресав вогню і засвітив каганець.

Коли переполох улігся, Панас уважніше оглянув печеру. І який же він був вражений, коли побачив, що стіни її з кам’яного вугілля. Чорне, блискуче, ніби відшліфоване, воно залягало шаром метрів на три товщиною. «Мабуть, усі печери в гірському масиві видовбані у вугільних шарах, — подумав Панас. — Тепер наукові станції Антарктиди будуть забезпечені паливом!»

В ту мить у хлопця й гадки не було, як він повідомить про знайдені поклади. Головне, що він їх відкрив!

Після того, як Панас продемонстрував свою владу над вогнем, сім’я дикунів дивилася на нього побожно. Двоє старших заметушилися, дістаючи щось із пічурок і ніш. Не без подиву спостерігав за ними Панас. Та й як не дивуватися, коли вони розіслали посеред печери якісь величезні, схожі на пальмові, листки, а на них поклали свіжі плоди, що нагадували ананаси. Супроводжуючи жестами свої слова, запросили їсти. Тільки тепер Панас відчув голод. Без зайвих церемоній сів і почав призволятися. Соковиті кисло-солодкі плоди здалися йому дуже смачними. Шматочки їх просто танули в роті.

— А знаєте, як у нас на Україні кажуть? — усміхнувся Панас, обводячи поглядом зарослі волоссям обличчя. — На світі не без добрих людей!

Омоно

Минуло чимало часу, і Панас звик жити в печері. Без особливих зусиль він вивчив мову тубільців і вже міг порозумітися з ними. Було, звичайно, багато такого, чого вони ніяк не могли второпати — наприклад, звідки прибув Панас. Найстарший, що звався Оча, довго розповідав про їхню землю. Оточена вічними льодами, вона єдина в усьому світі. Оча говорив про якийсь непогасний вогонь, гарячі водограї, загадкову країну вічного сну. Розповідаючи, старий сидів із напівзаплющеними очима, біля його ніг лежала дівчина Ава — мабуть, його дочка. Коли він говорив про країну вічного сну, в Ави блищали очі від захоплення.

«Легенди, казки… — думав Панас, слухаючи його чудернацьку мову. — Але звідки вони беруть нафту або ці чудові овочі?»

Згодом він поступово дізнався про все. Оаза полого понижувалась і переходила в плодючу долину, що тяглася на десятки кілометрів. Там буяла рослинність, звідтіля тубільці приносили різні плоди. В річці та озерах ловили рибу. Про тварин чи звірів вони не згадували і м’яса ніякого не вживали. Не було в них і луків та стріл. «Вони беруть готове в природи, — зробив висновок Панас. — Та ото ще ловлять рибу». Непогасний вогонь — не що інше, як горіння газу, який у багатьох місцях виривається із надр землі. Величезні вогненні язики здіймалися там і сям над долиною. В сутінках полярної ночі їх було добре видно. Пломеніло щось і в кратері невеликої сопки, на якій жив Омоно — їхній, сказати б, ватаг. З сопки, твердив Оча, брав свій початок таємничий шлях до «країни вічного сну». Пізніше Панас зрозумів, що мова йде про «потойбічний» світ, до якого потрапляють через кратер вулкана. В кратер з великими церемоніями кидають старих, немічних, хворих, а також і тих, що розгнівали Омоно чи не догодили йому. Відблиск вулкана жовтою розпливчастою плямою лягав на хмари.

Мабуть, оце підземне тепло, думав підривник, і спричинилося до виникнення життя в оазі. А який багатющий край!..

Кілька разів хлопець спускався в долину, звичайно, в супроводі своїх нових друзів. Там, унизу, було так тепло, що довелося скинути хутряний одяг. Коли Панас зробив це вперше — тубільці закам’яніли від подиву. Адже він зняв із себе шкіру!

Панаса дивувало, що його не ведуть до Омоно — їхнього володаря. Саме слово «Омоно» перекладалось чи то як «посланець духів», чи то як «посередник між духами і людьми».

— Не Омоно, а Омана! — сміявся Панас. — А ви, дурні, й слухаєте.

Нічого доброго від цієї зустрічі хлопець не чекав, але зустрітися хотів. Може, йому вдасться умовити Омоно, і той допоможе якось вибратись на льодовик?

Оча пояснив Панасові, що його поведуть на магічну гору не раніше, як із-за обрію з’явиться «білий вогонь», тобто коли зійде сонце. Такий звичай. Тоді збуджується, дрижить Священна гора, червоний вогонь піднімається у кратері, щоб підхопити тих, хто відправляється до країни вічного сну. «Значить, зі сходом сонця посилюється вулканічна діяльність, — міркував Панас. — Цікаво… Мабуть, сила тяжіння викликає приплив магми? Ну, нічого, вчені розберуться… А «посланець духів» використовує це явище природи для ошуканства. Цікаво, чи він сам вірить у це?»

Годинами не спав Панас, обмірковуючи своє становище. Сумку з вибухівкою підкладав під голову, побоюючись, щоб її не вкрали. Але первісні люди не відзначалися цікавістю, по натурі вони були м’які, незлостиві. Могутність дивовижної істоти, яка скидала шкіру і могла видобувати вогонь, викликала в них захоплення і страх. Адже вони тільки «позичали» полум’я, а про те, щоб «викликати» його — навіть не помишляли!

Одного разу Панас прокинувся від різких криків. Надворі перед входом до печери, підстрибували, галасували і всіляко метушилися дикуни. Спочатку він не зрозумів, у чому річ. Коли ж вийшов із печери — і сам зрадів. Над далекими горами, що тьмяніли на обрії, сходило сонце! Виткнувся ще тільки невеличкий окраєць його, а все навколо наче обновилося, ніби почало жити новим життям. Зникло примарне світло полярного сяйва. На льодовикових урвищах затремтіло безліч веселок, почали здійматися білі тумани, засиніли далекі гаї. А озеро? Одно червоніло, немов налите кров’ю, друге біліло, наче наповнене молоком, третє вражало густою синявою.

Сонце здіймалося над обрієм повільно-повільно. Воно викликало екстаз у цих волосатих істот. Їхні горлові крики долинали звідусіль, і це не дивувало Панаса. Йому й самому хотілося кричати, плакати й сміятись. Це ж і його друзі-полярники спостерігають життєдайне світило. Чи хоч згадують вони зниклого підривника? Ех, коли б оце вертольотик!..

Почалися готування до мандрівки на магічну гору, де Омоно визначатиме долю кожного: чи лишатися йому в цій долині, чи мандрувати в країну вічного сну.

Нарешті приготування скінчилися. Всі причепурилися, взяли подарунки — в’ялену рибу, сушене коріння, пояси, оздоблені риб’ячою лускою, якісь блискучі камінці — і пішли кам’янистою стежкою вниз, у долину. Панас, перекинувши сумку з вибухівкою через плече, почовгав слідом. Щоб не так виділятись — не скинув своєї «шкіри». Але все одно його постать відразу впадала в око — він був на ділу голову вищий від найвищого тубільця.

Дорогою до них приєднувалися все нові й нові тубільці. Незабаром Панас опинився всередині живого потоку, йому здавалось, що на нього майже не звертають уваги, хоча насправді сотні колючих поглядів обмацували його струнку постать.

Пройшли тінистий гай, проминули дивовижно червоне озеро, перевалили через кілька пагорбів і нарешті вступили на передгір’я, що вело до Священної гори. Біля підніжжя сопки виднівся величезний натовп. Тубільці розташувалися тут багатьма таборами. «Видно, особисті справи розглядаються в канцелярії без поспіху, — пожартував у думці Панас. — Теж мені бюрократи!»

А на душі було тривожно. Що може зробити дикун, який має таку владу? Мабуть, у нього є і виконавці його волі, адже будь-яка влада тримається на реальній силі.

Невдовзі він переконався, що така сила існує. Щось на зразок тілохранителів, озброєних гострими каменями, прив’язаними до замашних держаків. Дикуни стояли двома шеренгами, що тяглися майже до самісінької вершини сопки, де темнів отвір печери Омоно. Це був живий коридор із волосатих тіл.

Біля підніжжя гори виконувався якийсь ритуал — танці, кружляння із смолоскипами — одне слово, якась метушня, супроводжувана завиванням. «Ти диви, які вихиляси! — обурювався Панас. — Невже отаке життя продовжувалось у наших предків сотні тисяч років? Не може бути!» Біля Панаса крутився старий Оча, то брикаючи ногами, то вишкіряючи зуби.

— Телепні! — роздратовано гукнув Панас. — Наші стиляги не гірше вас викаблучуються. Припиніть!

Оча зупинився на мить, але, нічого не второпавши, знову застрибав.

Нарешті вони пішли на гору. Вірніше, пішов Панас, а всі інші поповзли на ліктях і колінах.

— Устаньте! — гримав на них Панас, але вони боялися навіть голову підвести. Повзли одне за одним — тільки похитувались волосаті спини. Здавалося, стежкою звивається велетенський казковий дракон.

Підйом у такий спосіб зайняв кілька годин. Панас крокував обережно, щоб ні на кого не наступити. Охоронці проводжали його лютими поглядами. Але жоден не насмілився зачепити.

Ось і майданчик біля печери Омоно. Далі — отвір. Тут Панасові довелося зігнутися.

— От клятий шаман! — вилаявся він уголос. — Не міг уже зробити більшого отвору!

Печера була височенна й простора. Глянувши на гладеньку, як дзеркало, долівку, Панас подумав: «Мабуть, це був колись боковий кратер, і то застигла лава». Хоч печеру освітлювала безліч смолоскипів, проте Панас не відразу побачив Омоно. «Посланець духів» сидів на камені біля найвіддаленішої стіни в оточенні своїх поплічників. Наблизившись до нього, підривник мало руками від подиву не сплеснув. «Та це ж вона, а не він! Тут, значить, матріархат».

Хижо зиркнувши на Панаса, Омоно аж зашипіла. Оча, який плазував біля парубкових ніг, буркнув:

— Омоно сердиться. Твій живіт не торкається священної долівки.

— І не торкнеться, поки я живий! — сердито сказав підривник.

В печері стало зовсім тихо. Омоно, роздуваючи ніздрі, подалася вперед, схопилася волосатими руками за камінь, що лежав перед нею, і заклякла в такій позі. Ті, що стояли побіля неї, наготували свою зброю — палиці з прикріпленими до них гострими каменями. Панас зупинився. «Це ж звір, готовий до стрибка, — подумав. — Ну, нічого, я тебе почастую». Уголос сказав:

— Я не твій підлеглий, Омоно, і не знаю місцевих звичаїв.

Омоно глибоко зітхнувши, і видно, стримуючи злість, сіла на свій «трон». Її очиці свердлили Панаса, її поплічники теж не зводили очей з високої сильної постаті, що невідомо звідки прийшла до їхнього царства. Хижі, чомусь розлютовані, вони ладні були в будь-яку мить кинутися на Панаса. Але Омоно не подавала сигналу, і вони мовчки тупцяли на місці. Нарешті вона заговорила — хрипко, відривисто. Її слова можна, приблизно, перекласти так:

— Духи відкрили мені, що ти з’явишся в нашу долину і будеш мені слугувати, допомагатимеш підкорювати непокірних.

«Ох, і хитра ж холера! — промайнула в Панаса думка. — Ти дивись, як зорієнтувалася».

— Довго тут я не можу бути, — примирливо відповів Панас. — Треба щоб твої люди вирубали в льодовій горі стежку, і я піду в інші долини.

Ці слова збентежили Омоно. Покате чоло її зморщилося.

— Які інші долини? — роздратовано спитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що на всьому світі є тільки одна наша Долина Життя?

— Еге, — засміявся Панас, — та ти, я бачу, дуже мудра особа! Знай же, що ваша Долина Життя — це лише крапля в морі… — І він почав якомога дохідливіше розповідати про інші материки, про людей, що їх населяють. Хтозна, чи все було зрозуміле в його розповіді, та, напевно ж, що не все. Бо в їхній мові і слів не вистачало, щоб намалювати картину широкого світу. Проте головну Панасову думку Омоно і більшість присутніх зрозуміли. Але ця думка була така незвична, що не справила на них ніякого враження. Вона просто не вкладалася в їхніх головах. Омоно, чи не найрозумніша істота серед них, відчула тільки небезпеку від розголосу про широкий світ. Вона сказала так (її слова передаємо, звичайно, приблизно):

— Колись, дуже давно, підземні духи розгнівались на нас, погасили вогні в Долині, випили теплі водяні стовпи. Холод побив родючі гаї. Наша прамати літала на птиці далеко-далеко, аж на край світу. Та скільки не летіла вона — всюди був сніг і крига. Окрім нашої Долини Життя, інших немає ніде.

— Є, — ствердив Панас, — та ще й дуже багато.

— Нема, не було й не буде, — заперечила Омоно.

Панас засміявся: адже й він любить заперечувати те, чого не знає.

«Диспут» їхній продовжувався досить довго. Панас звернув увагу, що в печері дуже жарко. Із бокового входу вривався потік гарячого повітря. «Цей хід тягнеться, мабуть, аж до кратера, — подумав хлопець. — Він, очевидно, і є шляхом до «країни вічного сну». Отже, вулкан служить і піччю і крематорієм. Панас розстебнув під шиєю ґудзика і зсунув куртку вниз, до пояса. Рукава її звисли аж до підлоги.

Загадковий чужинець скинув шкіру! Це налякало Омоно. Вона швидко обернулася, взяла з ніші якийсь блискучий предмет і поставила перед собою. Придивившись, Панас побачив, що це просто шматок вугілля конічної форми. В ньому було зроблено невеликий отвір. Чорний конус, очевидно, символізував сопку, на якій вони зараз знаходились. Усі, хто був у печері, стрепенулися, наче крізь їхні тіла пройшов електричний струм. Панас із цікавістю ждав, що буде далі. Омоно взяла смолоскип і піднесла його до шматка вугілля. Спалахнуло синювате полум’я.

Оча, Ава і всі, що вповзли в печеру, скочили на ноги й несамовито заверещали, завили, потім враз стихли і попадали ниць. Панас стояв непорушно, спостерігаючи обряд, хоча й не знав, що він означає.

— Ти бачив, ти бачив! — зашепотів Оча.

— І зараз бачу, — відповів Панас. — Добрячий вугольок!

— Радій, ми всі йдемо до країни вічного сну! — забелькотів дикун. — Хто бачив, той не спускається в Долину Життя! Радій, радій…

«Он воно що! — озирнувся Панас. Чимало з тих, що стояли позаду нього, вже подалися в жаркий прохід. — Покірно йшли на загибель і старі й малі, без розбору… Вирок, значить, винесено!»

— Ти помандруєш у країну вічного сну, — прогарчала до Панаса Омоно. — Дух вогню кличе тебе. Іди!

— Я забув віддати тобі данину, Омоно! — гукнув юнак і, швидко підійшовши, поклав перед нею вибухівку.

Тоненький провід від детонатора тягся до контактора. Панас відходив, а провід розмотувався. Омоно відразу оточили ті, що товклися біля неї. Минула секунда, друга… Панас похолов: а що як капсуль підмок? Нервовим рухом повернув ручку контактора.

В цю мить блиснуло полум’я, громом прогримів оглушливий вибух, і всю печеру заслало димом…

У широкий світ

Звістка про загибель Омоно та її прибічників із краю в край облетіла оазу. Населення її було приголомшене. Панаса вважали за якогось могутнього духа, і де б він не з’явився, скрізь викликав страх. Спочатку хлопець намагався пояснити їм, що й до чого, але толку не добився. Його боялися, обожнювали, мабуть, сильніше, ніж Омоно. Зрештою він махнув на все це рукою. Поселився в окремій печері. Харчі доставляв йому Оча. Старий, бувало, несе фрукти, притискуючи їх обома руками до грудей, а за ним біжить Ава й, наче звірок, виглядає з-за його спини. «Пробуджується цікавість, — відзначив про себе підривник, — це вже добре. Цікавість породжує знання…»

Ставши господарем оази, Панас почав старанно вивчати її, міркуючи, як би сповістити про себе товаришів. День, що тягнеться тут півроку, настав саме вчасно. Долина Життя наче демонструвала Панасові свої багатства. Він блукав густими заростями, часто натрапляв на гейзери. До величезних язиків вогню, що виривались із свердловин, близько не можна було підійти, але хлопець не мав сумніву, що то горить або нафта, або газ. Горить, може, століттями і не згорає. Які ж тут величезні запаси!

Звірів і птахів чомусь не було. Мабуть, їх винищили. А може, вони водилися десь в інших лісах. От коли вдасться викликати сюди експедицію… Але як? Панас уже думав понадувати риб’ячі міхури й запустити «зонд». Та чи злетить він на півтора-два кілометри, щоб досягти поверхні льодовика?

Так чи інакше, треба підійнятись на гору, подолати неприступну льодову фортецю.

І Панас взявся за роботу. Спочатку думав прорубати сходи в льодяній стіні. Але потім вирішив скористатися пологішим порівняно з іншими схилом однієї із скель.

Він наказав Очі скликати якомога більше своїх одноплемінників. Старий прудко збіг на пагорб і, витягуючи шию, закричав. Здалеку долинув такий самий крик, а далі ще й ще. «От тобі й телеграф бездротовий!» — усміхнувся Панас.

Невдовзі до урвища зійшовся величезний натовп. У кожного було в руках якесь знаряддя: кам’яні молотки, прив’язані до дерев’яних держаків, палиці тощо. Панас зійшов на великий камінь, як на трибуну, підніс руку і гукнув:

— Нам треба зробити стежку у широкий світ! Зрозуміло? Прорубати сходи… Ось так. — Він зіскочив на землю, взяв у Очі кам’яний молоток і почав кришити породу.

Всі дивилися на нього, ніяк не виявляючи свого ставлення. Порода піддавалася не зразу, піт зросив Панасові скроні. Проте він не розгинався доти, поки не скінчив двох східців. Потім віддихався і поставив до роботи тубільців. Дивився, як вони клюють, хитав головою:

— Еге, так і до страшного суду ми не закінчимо!..

Лишивши розпорядником Очу, пішов, щоб подумати на самоті. Чи вдасться здійснити цей проект? Якщо врубуватись у товщу скелі — над головою нависне козирок. А як його обвалиш? Виходить, треба пробивати вгору тунель… Не під силу. А може, вести сходи понад краєм? Дуже небезпечно…

Підняв голову, оглянув горизонт, ніби запитуючи, що ж його вдіяти? Запаси мускульної сили в оазі величезні, а от техніки ніякої!

Погляд юнака упав на далеку гору, яка привернула його увагу, ще як ішов назирці за рибалкою. Тепер, коли оазу освітлювало сонце, видно було, що льодовик підходить до гори майже впритул.

«Засипати! Засипати проміжок між горою і льодовиком, — блиснула думка. — І як я зразу…»

Панас повернувся до дикунів і припинив роботу. Розповів про свій задум старому Очі, і той радісно закивав гостроверхою головою. Прокричав наказ натовпові, і всі рушили до гір.

Тут робота закипіла швидше, бо могли працювати всі гуртом.

Настрій у Панаса покращав, але сумніви не залишали його. Щоб засипати проміжок між горою і льодовиком, потрібно було перенести сюди матеріалу не менше, як на кілька Хеопсових пірамід…

Панас навчав їх робити носилки і кошики, щоб не носити землю пригорщами, його дратувала їхня обмеженість, але стримував себе, пам’ятаючи, що має справу з первісними людьми. Зрештою, йому вдалося більш-менш організувати роботу. Туземці носили землю й каміння кількома потоками і не заважали одне одному. Хотів ще домогтися, щоб вони передавали наповнені кошики з рук у руки, наче конвеєром, але не вийшло. Кожен працював самотужки: нагребе землі, піску чи накидає каміння — і гайда.

… День по дню насип ставав усе вищим та вищим.

Так працювали вони місяців три.

Нарешті кинуто останні корзини землі, і на будівників дихнув гострий вітер із безмежної снігової пустелі. Якусь хвилину вони зачудовано дивилися на сліпучо-білу поверхню, а тоді з криками кинулися вниз.

Одягнувши свою теплу «шкіру», Панас зійшов на льодовик. Далеко внизу потопала в імлі тепла оаза — Долина Життя, а перед ним біліли несходимі сніги. Десь у цьому безмежному просторі на станціях «Мирний», «Схід», «Піонерська» працюють його товариші… Коли б оце вони знали, що Панас живий і здоровий! Прилетів би прославлений льотчик Іван Черевичний… Але як сповістиш?

Вирушити самому пішки — вірна загибель у снігах. Ждати, поки на оазу натрапить хтось із дослідників? Теж нерозумно. Так можуть пройти десятиліття…

І раптом у хлопця блиснула думка:

«А що, як наш загін сейсмічної розвідки продовжує… Ну, звичайно! Апарати зареєструють вибух…»

Вирішив зробити кілька вибухів через однакові проміжки часу — може, здогадаються… Порахував — лишилося одинадцять зарядів. Чи гахнути всі разом? Ризиковано. Якщо апарат, приміром, саме виключений, то вся вибухівка пропаде марно.

Перший вибух… Він пролунав дзвінко, голосно, стрясаючи повітря і лід. Потім — другий, третій…

Сумка спорожніла. Лишився один заряд. Вийняв його, потримав у руці, немов прощаючись, подумав-подумав і поклав назад. А може, ще знадобиться.

Важко зітхнув і помалу зійшов униз.

Біля підніжжя гори лежали ниць перелякані тубільці.

Почувши гуркіт потужного мотора, Панас, задихаючись від хвилювання, кинувся до льодовика. Холодний вітер наче товченого скла сипнув в обличчя. Гудіння обірвалося. Вдивляючись у далечінь, Панас тремтячими пальцями став застібати куртку, але ніяк не міг попасти ґудзиком у петельку. Перед ним простяглася пустельна рівнина — хоч би цяточка де-небудь! Може, то йому вчулося? Стільки ждати, думати про це, то певно, що… Знову загудів мотор! Панас аж стрепенувся. Тепер уже сумніву не було. Та он же він, їхній всюдихід, заліплений снігом! Ще проїде мимо…

Кинувся бігти, кричав, махав руками.

Машина зупинилася. Назустріч вискочив сейсмолог.

— То ви прийняли мій сигнал? — закричав до нього Панас. — Цього не може бути! Це неймовірно!

Вони міцно обнялися.

… Про відкриття нової оази сповістили по радіо. Ще до настання довгої полярної ночі сюди прибули два вертольоти — вони доставили комплексну експедицію вчених. Оазу назвали «Інкредібіліс», що по-латині означає — неймовірна.