Інфра Дракона

Георгій Гуревич Інфра Дракона

Моє прізвище Чарутін. Воно вам відоме, звісно, але я не той Чарутін, не знаменитий. Той був моїм прадідом. Я і взявся за перо, щоб розповісти про нього.

Вперше я побачив його, коли мені виповнилося одинадцять років. До того часу ми жили в Москві, а дід — на дачі, на березі Куйбишевського моря. На початку нашого століття між містом і селом ще була помітна різниця. Вулицями міст носилися автомашини, насичуючи повітря курявою й гаром. Асфальт ще не виламали, на вулиці Горького не квітнули вишні. Вечорами і під вихідний цілі рої москвичів відлітали кілометрів за двісті, для того, щоб «подихати». І ось моя мати, вона була лікарем за фахом, прийшла до висновку, що у мене слабкі легені і мені необхідно цілорічно жити за містом. Мати моя була жінка рішуча, слово в неї не розходилося з ділом. Вона зателефонувала дідові, отримала запрошення… і через день таксі-вертоліт висадив нас у сніжному полі перед сіро-блакитним парканом.

Здається, я вперше потрапив за місто взимку. Я був приголомшений красою лютневого сонячного дня. Все було в біло-блакитній гаммі. Блакитне небо, на ньому снігові хмари. Сніжні замети іскрилися на світлі, мов товчене скло, а в тіні були густо, неправдоподібно кобальтовими. У саду кожна гілочка окуталася пухнастим інеєм. Крізь мереживний візерунок гілок просвічували блакитне небо та блакитні стіни дачки, облицьованої скляною цеглою. А назустріч нам, скриплячи калошами по втоптаному снігу, крокував рослий старий у довгій шубі з блакитнуватого синтетичного горностая. Шапка у нього була така сама, а волосся геть сиве. По правді сказати, я подумав, що воно також синтетичне.

Це й був Павло Олександрович Чарутін, учасник першого польоту на Венеру, першого, — в пояс астероїдів, першої експедиції на супутники Юпітера, першої — на Сатурн, на Нептун, і так далі, і так далі…

— Де тут наш блідолиций городянин? — сказав він густим басом. — Виріс як! (Дорослі дивовижно одноманітні: всі вони дивуються, що діти ростуть.) Справді, блідий. Ну, ми постараємося, підфарбуємо йому щоки.

І дід узявся за мою поправку. Щоранку він будив мене удосвіта, коли вікна були ще зовсім синіми і на блідому небі ледь сірів схід. Ми з дідом робили посилену космічну зарядку, хвилин на сорок п’ять. Так заведено в дальніх міжпланетних польотах, де м’язи атрофуються від тривалої невагомості. Відтак дідусь обтирався снігом — мені, звичайно, не дозволялося це, — і, якщо мама ще ніжилася в ліжку, ми, узявши лопати, йшли в оранжерею.

У теплиці пахло складно — вогкістю, гноєм і парфумерним магазином. Чепурна зима залишалася за дверима. Переступивши через поріг, ми потрапляли в задушливе літо. Не рахуючись із порою року, тут розпускалися ранні й пізні квіти: махрові жоржини, білі чашечки жасмину з ароматом льодяників, вогненно-оранжеві настурції, нагідки, такі лілові, неначе їх упустили в чорнило, ніжні кетяги бузку, кошлаті айстри. Дід із посмішкою мовчки милувався яскравими барвами. Одного разу він сказав із зітханням:

— Ніде немає таких квітів, як на Землі! А у просторі взагалі немає барв. Усе чорно-біле, мов на фотографії минулого століття: небо чорне, на ньому блискітки зірок. Очі нудьгують. Лише у кабіні й є зелене, червоне, блакитне. Іноді навмисне фарбуєш щонайяскравіше, таку веселку розведеш! Зате на старості літ милуюся живими квітами.

Втім, дід був кепським садівником. Він усе намагався прискорити, підстьобнути ріст, купував різні ультразвукові, високочастотні та електродостигачі, і дядько Сєва — районний садівник, що прилітав до нас на аероранці по вівторках, — казав із докором:

— Павле Олександровичу, учений ви чоловік, як не розумієте, що у будь-якій справі потрібна поступовість. Візьмемо дитя: прочитайте ви йому всі підручники вголос, все одно не стане воно агрономом. Або у вашій справі, в космічній: не можна зробити крок із Землі на Юпітер. Потрібно ще летіти і летіти ой-ой-ой скільки! Так і рослина. Їй силу треба набрати. Не може вона просто з цибулини вигнати квітку.

Дід кивав головою: «Так-так, слушно. Від Землі до Юпітера летіти ой-ой-ой!» А через десять хвилин, коли дядько Сєва, надівши аероранець, злітав у прозоре небо і, бовтаючи ногами, зникав за соснами, дід витягував з дальнього закутка черговий апарат.

— Чому ж ця штука не працює? — бурчав він. — Усе-таки інструкцію не дурні писали. А нумо, спробуємо на тому тюльпані.

— Дідусю, димить! Стебло обвуглилося вже!

І в кімнатах у нас було багато апаратів — різні побутові новинки: самовідкривачі вікон і дверей «Сезам, відчинись!», автомати — зволожувачі повітря, кухонні автомати, телефонні автомати. І оскільки, купивши новий апарат, дід обов’язково розбирав його і сам налагоджував, машинки не раз підводили його. Самовідкривачі відчиняли вікна вночі в самий мороз; «Сезам, відчинись» замкнув мене на горищі на чотири години, а зволожувач облив маму душем, якраз коли вона вдягнула свою найкращу сукню, щоб летіти до Казані на оперу.

— Як маленький ви, дідусю, зі своїми іграшками! — обурювалася мама. — Ви і Павлик пара.

Дід збентежено виправдовувався:

— Нічого не вдієш, звичка. Мотаєшся по космосу років сім, а то й десять. Повернувся на Землю — стиль життя інший. Ну, ось і поспішаєш наздогнати, перепробувати всі новинки. Навіть ті, що не прижилися ще. Відкладати немає змоги — наступний рейс на носі, знову років на сім.

Звісно, найкращою з усіх «іграшок» діда була домашня стенографістка — величезний диктофон, що займав половину кабінету. На його полірованій поверхні виблискувала позолочена дощечка з написом: «Старому капітанові П. Чарутіну від друзів-космачів». І дідусь пояснив мені, що космачами у своєму колі один одного називають бувалі астронавти. У них свої звичаї, є навіть свій гімн, складений безвісним поетом у довгі години міжпланетного чергування:

З диктофоном дідусь працював щодня після сніданку. Стоячи перед рупором, старий рівним голосом, чеканячи кожне слово, викладав свої спогади. У полірованому комоді спалахували лампочки, розжарювалися нитки, звук відбивався на магнітній стрічці, перетворювався на літери, слова звірялися з машинною пам’яттю, виправлялися орфографічні помилки, електронні сигнали металися по плівці, і вузенька смужка-рядок, що виповзала збоку, наклеювалася на барабан. Звісно, на такому складному шляху траплялися й помилки, особливо з іменами власними, яких не було в машинній пам’яті. І я міг із задоволенням ловити машину на помилках. Вона робила їх не менше, ніж я в диктанті.

— Дідусю, вона написала «палата» замість «Паллада».

— Сиди тихенько, Павлику, не відвертай мене!

Втім, частіше я й сам не хотів відвертатися. Адже розповіді дідуся були мов збірка пригодницьких оповідань.

Затамувавши подих слухав я про небезпечні польоти до пилового кільця Сатурна, про неймовірне тяжіння на Юпітері, про супутники Марса, з яких можна зістрибнути, розбігшись.

Але найкраще дід описував (ви й самі можете переконатися, читаючи мемуари) наближення до нового світу. Стільки разів повторювалася ця подія в його житті, і завжди вона хвилювала його, навіть при спогадах.

Мета близька. Позаду довгі місяці, а то й роки очікування, безмовного польоту в порожньому просторі. І ось одне зі світил, найяскравіше, стало мов намистинка, через день мов горошина, мов вишня, мов абрикоса. А там уже величезна золота куля висить на небосхилі. На ній тіні. Що це — хмари, моря, базальтові рівнини? На тінях щербини. Затоки, ліси, ущелини, прямовисні стіни? Білі прожилки. Снігові хребти? Смуги світлого пилу — замерзлі річки? А чи є там рослини? І тварини? А може, розумні істоти, які знають, що два на два — чотири і квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів, зрозуміють нашу мову, пояснять свої думки?

— Дідусю, Павлику, обід вичахає, йдіть їсти!

— Зараз я закінчу, Катю.

— Дідусю, соромтеся! Який приклад ви подаєте дитині! Він також каже: «Зачекай, мамо, я зайнятий». А я, між іншим, не лише мама, але й лікар, мені не так уже й цікаво тричі підігрівати обід…

З ранку біля телефону чергував автомат-секретар. На всі дзвінки він відповідав механічно: «Павла Олександровича зараз немає. Зателефонуйте після четвертої. Що потрібно передати? Я запишу». Після обіду прилад від’єднувався, дідусь вислуховував записи, телефонував сам, відповідав на листи Він був депутатом — до нього зверталися щодо доріг, лікарень, дитячих садків і клубів. Він був членом наукових товариств — йому надсилали на відгук наукові та популярні рукописи, пропозиції і проекти освоєння планет. Він був просто знаменитою людиною — йому писали молоді люди, радячись у виборі професії, просячи допомоги, щоб стати на роботу в Космічний Раднаргосп[1] (охочих було надто багато).

Як людину шановану, дідуся частенько запрошували до Москви й інших столиць, щоб відзначити якусь урочисту подію: пуск геліостанції, закладку пам’ятника, ювілей ученого. Йому довелося зустрічатися з найбільшими вченими і громадськими діячами, брати участь в історичних подіях. Підпис Чарутіна стоїть на Договорі про створення Всепланетного Союзу. Разом з німцями, американцями, китайцями та арабами дідусь у вагонетці віз на переплавку в мартенівську піч Миру останні кулемети і снаряди. Дідусь їхав у потязі Дружби по Берінговій греблі з Аляски на Чукотку і натискав кнопку, пускаючи в дію першу установку з отеплення Антарктики.

Для мене дід був живою енциклопедією, підручником зі всіх предметів і зразком у житті. Мама казала, що я схожий на нього: такий самий ніс і чоло. Але вчився я середньо і з чистописання отримував трійки. Чи може середній школяр стати великим космонавтом? Чи не час братися за розум? І з безпосередністю одинадцятирічного хлопчика я запитав:

— Дідусю, ти завжди був великим, з самого дитинства, чи потім зробився, коли закінчив інститут?

І старий, гладячи мене по голові, відповів серйозно:

— Я ніколи не був великим, дружочку. Це не я цікавлю людей, а моя справа. У кожної епохи є своя улюблена професія. В середні віки шанували лицарів, на арабському Сході — купців, у інші часи — моряків, письменників, льотчиків, винахідників. Я жив, коли все людство захоплювалося космосом. Мені пощастило — мене призначили в розвідку. Книга моя — це не враження Чарутіна, не пригоди Чарутіна, це докладний звіт розвідника. Ми, космонавти, — улюбленці двадцять першого століття, про нас пам’ятають завжди, запрошують насамперед, садовлять у перший ряд. Не за заслуги, а тому, що люблять, мов маленьку дитину, наче вродливу дівчину.

Такі пояснення лише підкріплювали моє честолюбство. Не за заслуги — тим краще. Отже, можна стати великим і з трійкою з чистописання.

— Дідусю, коли я виросту, я також буду космачем.

— Не раджу, любий.

— Чому, дідусю?

— Виростеш — зрозумієш.

І, мовби відповідаючи мені, дідусь продиктував того дня електростенографістці (цей уривок потім увійшов до XXIV розділу II тому):

— «Мені випало щастя народитися на зорі епохи великих космічних відкриттів. Я ровесник першого штучного супутника. Мої дитячі роки збіглися з дитинством астронавтики. Місяць був підкорений людьми перш, ніж я виріс. Юнаком я мріяв про зустріч з Венерою, зрілим — про Юпітер, літнім — про старий Нептун. Техніка здійснила мої мрії. Менше ніж за сторіччя, за час мого життя, швидкості виросли від 8 до 800 км/сек. І володіння людства розширилися неймовірно: в середині минулого століття — одна планета, куля з радіусом у шість тисяч триста кілометрів, зараз — сфера з радіусом в чотири мільярди кілометрів. Ми стали сильнішими й розумнішими, збагатили фізику, геологію, астрономію, біологію, порівнюючи наш світ із чужими. І лише одна мрія не здійснилася: ми не зустріли братів по розуму. Ми не втомилися, раді були б продовжувати пошуки, але далі йти нема куди. Попереду міжзоряний простір, і ми не в змозі його подолати. Пройдено чотири світлові години[2], а до найближчої зірки чотири світлові роки[3].

У нас є швидкість 800 км/сек. Потрібно в сотні разів більше. До інших сонць ми рушимо не скоро, дехто каже — ніколи. Фотонна ракета та інші, ще сміливіші проекти наразі залишаються проектами. Епоха космічних відкриттів закінчилася, в кращому разі перервана на два-три століття. Настав передих, пора освоєння. Відкривати нема що. Космоплавці стають космічними водіями. Тепер наша справа доставляти інженерів і фізиків на планети».

Я чув, як дід диктував цей уривок, і, звісно, не збагнув нічого. А Павло Чарутін весь у цих словах. Подумайте, яка доля! Капітан дійшов до межі. Далі летіти нема куди. Відкривати світи нема де, а стати космічним візником не хочеться. І дідусь покинув космічні дороги. Спокій, шана, внуки, мемуари і двері «Сезам, відчинись». Так би він і закінчив своє життя, якби в нього не втрутився Радій Григорович Блохін, технік-будівельник за фахом, порушник спокою за покликанням.

Він з’явився в нас уже влітку. Рівнина з блакитними заметами перетворилася на усипаний конюшиною луг, гарячий, напоєний ароматом меду, а біла гладінь за дачею стала Куйбишевським морем. Стоячи біля хвіртки, я слухав шумний прибій. Інші хлопці, засукавши штани по коліно, глибокодумно дивилися на саморобні поплавці, що танцювали в сліпучих відблисках. Мені страшенно кортіло приєднатися до них, але мама не дозволяла мені спускатися до моря. «Не смій купатися, поки не навчишся плавати!» — казала вона.

І ось за соснами почувся стрекіт, показалися чиїсь ноги, і чоловік, що незграбно приземлився, запитав, відстібаючи аероранець:

— Де тут дача Чарутіна, юначе?

Листи до нас надходили пачками, але незнайомі відвідувачі бували рідко. Не кожен зважиться летіти дві-три години від Москви до дачі і стільки ж назад, коли можна домовитися і по телефону. У діда бували лише старі друзі по космосу, у мами — переважно хворі. Я уважно оглядів гостя. Переді мною був маленький розпатланий утомлений чоловік років тридцяти. У космос, я вважав, брали лише богатирів на кшталт мого діда. І значка у гостя не було — золотого Сатурна в петлиці. Такий видавали тим, хто побував за орбітою Місяця. Подорож на Місяць справжні космачі не вважали за космічну. Серед педагогів у мій час точилася суперечка, чи не вважати Місяць за частину Землі — сьомий відокремлений материк, чи не передати його з астрономії в географію.

«Значка немає, значить, хворий», — вирішив я. І сказав:

— Прийом почнеться о четвертій годині. Я проведу вас до альтанки.

Про всяк випадок я тримався на поважній відстані. Серед маминих хворих могли бути ненормальні. Нишком, із боязливою цікавістю я спостерігав за цим. Ну звісно, ненормальний. Бігає по альтанці, жестикулює, перекинув горщик із кактусом, землю висипав, збирає руками, замість того щоб попросити совок.

— Ви не хвилюйтеся, хворий, — сказав я, набравшись хоробрості. — Лікар прийде рівно о четвертій.

Гість здійняв руки до неба.

— Юначе, куди ви мене завели? Я питав дачу Чарутіна. Мені потрібен Павло Олександрович, знаменитий космонавт.

Червоніючи по вуха, я повів його в кабінет прадіда.

Я був такий збентежений, що знову помилився, сказав:

— Дідусю, до тебе хворий!

Старий підхопив мою помилку, перетворив її на жарт.

— То на що ви скаржитеся? — запитав він добродушно.

— Скаржуся? — вигукнув відвідувач. — Мені є на що скаржитися. Хоча б на глухоту, на загальну глухоту фахівців…

Радій Блохін належав до вимираючої вже породи прожектерів[4]. Щоб бути прожектером, потрібні чудове здоров’я, цілеспрямованість, наполегливість самовпевненість і головне… прекрасна нездатність до самокритики. Втім, серед них трапляються і справжні винахідники. На жаль, відрізнити їх так само важко, як важко з сотні початківців віднайти справжнього поета.

До зірок Блохін мав непрямий стосунок. Технік-будівельник за освітою, він працював на будівництві Головного міжпланетного вокзалу у Східній Африці, на горі Кіліманджаро. Фахівця, що потрапив у чужу царину, тягне все переробити по-своєму. У той час — на початку століття — вже було ясно, що всі планети непридатні для заселення і майже всі надаремні для людей. І Блохін пропонував перетасувати планети: Венеру і Марс перегнати на земну орбіту, Марс забезпечити штучною атмосферою, а атмосферу Венери очистити від вуглекислого газу. Він пропонував іще розколоти на частини великі планети — Сатурн, Уран і Нептун, — щоб зменшити там силу тяжіння, а уламки підігнати ближче до Сонця за допомогою атомних вибухів. На Тритоні він гадав поселити колонію дослідників і відрядити їх у міжзоряний рейс. За його розрахунками, тисяч за сто років Тритон міг би обійти всі навколишні зоряні системи. Ще він збирався дітей виховувати на Юпітері, в умовах підвищеного тяжіння, щоб молоді кістки у них зміцніли і на Землі всі вони стали б силачами. А людей похилого віку він хотів поміщати на Місяць, де рухатися ще легше, ніж на Землі.

На здивування Блохіна, ці величні проекти незмінно відкидалися. Їх не хотіли обговорювати в інститутах, не хотіли публікувати в журналах. Блохін не полінувався злітати на Куйбишевське море, до мого діда… І почув таку відповідь:

— Ваша біда, Радію Григоровичу, в тому, що думки у вас відірвалися від тіла. Тіло у нашому сторіччі, а думки у двадцять третьому. Не потрібно нам зовсім розселятися по Сонячній системі, нам на Землі зручно і просторо. Ваші ідеї знадобляться років через двісті. Напевно, ви запишаєтеся: ось, мовляв, який я прозірливий. І дарма. Немає ніяких заслуг у тому, щоб займатися невчасними проблемами. Коли буде потрібно й можливо, люди проведуть реконструкцію планет. І тоді вони без зусиль продумають усе, що займає вас зараз.

Блохін не погодився зі старим, але не образився.

Жити подумки в майбутніх століттях йому здалося почесним. Він продовжував посвячувати Павла Олександровича в подробиці своїх проектів. Старий із усмішкою розвінчував його ідеї, але незмінно запрошував на наступний вихідний.

Ймовірно, йому подобалися не проекти Блохіна, а його півняче завзяття, завзяття молодості. З часом Радій Григорович став у нас своєю людиною, днював і ночував, ходив у оранжерею, слухав, як дід диктує спогади, а за столом просторікував про орбіти, нахили, періоди і ексцентриситети[5]. Навіть мама, не витримавши, обурилася якось за обідом:

— Радію Григоровичу, все-таки непристойно — сидите поряд із дамою, хоч би слівце промовили людське! Я ж нічого не розумію.

Блохін смішно притиснув руки до грудей.

— Катерино Кімівно, даруйте великодушно, це не грубість, а нещастя. Все життя мене не розуміють. Утім, люди взагалі не розуміють одне одного.

Це була його улюблена теорія — люди не здатні зрозуміти одне одного. Жінки не розуміють чоловіків, дорослі — дітей, люди мистецтва — техніків, а головне — фахівці не розуміють нефахівців.

— Ач тебе ущемили в Міжпланетному Комітеті! — сміявся дід. — Я ж-бо зрозумів.

— Ні, і ви не зрозуміли, — наполягав Блохін. — Ви не зрозуміли, що проект треба розробляти негайно.

— А я пояснював, чому не треба. Отже, ти не зрозумів мене.

Якийсь час Блохін прилітав до нас щовихідного, потім зник місяці на два і несподівано з’явився вранці у будень.

Він порушив священні години диктування, вбіг до кабінету і закричав, щойно привітавшись:

— Павле Олександровичу, прошу, відірвіться на хвилинку!

Дід знехотя вимкнув стенографістку. Я був невдоволений ще більше: Блохін перервав нас на підході до Нептуна.

— Новий проект? — запитав дід терпляче.

— Ніяких проектів! — вигукнув гість. — Я зарікся — жодного проекту. Просто декілька питань до вас як до фахівця.

— Будь ласка, — сказав дід. — Я відповім, якщо зумію.

— Питання перше, — почав Блохін. — Візьмемо для прикладу сферу з радіусом у п’ятнадцять світлових років. Скільки в цьому просторі зірок, схожих на Сонце?

Дід знизав плечима:

— Мій правнук міг би відповісти на це питання. Таких зірок чотири: Сонце, Альфа Центавра, Сіріус та Альтаїр. Можна вважати і п’ять, тому що Альфа Центавра складається з двох сонць. У Сіріуса та Альтаїра також є супутники, але це не сонцеподібні зірки, а «білі карлики[6]».

— Чудово! — вигукнув гість, наче екзаменатор, що отримав правильну відповідь. — Чотири чи п’ять — не складає різниці. Тепер друге питання: скільки в тому самому просторі малих сонць, менших від нашого разів у п’ять-десять, — субкарликів і карликів?

— Сорок чотири[7], — відповів дід. — Але ви ж самі знаєте.

— Питання третє, — продовжував Блохін, — скільки в тому самому просторі зовсім маленьких зірок, які менші від «червоних карликів» разів у десять і разів у десять більші від Юпітера? Скільки їх — чотириста, чотириста сорок, п’ятсот?

— Жодного, — сказав дід. — Таких немає зовсім, якщо не рахувати гаданих супутників сонця Лебідь 61 та інших…

— Чому немає? — закричав Блохін. — Немає зовсім чи ми не знаємо таких? Ось у чому проблема. І, щоб прояснити її, я продовжу питання. Яка температура сонцеподібних зірок? П’ять-шість тисяч градусів і вище. — Він уже сам собі відповідав, захопившись. — Яка температура малих сонць — «червоних карликів»? Три-дві тисячі градусів і менше. Яка температура тіл проміжних між зірками і планетами? Мабуть, вища, ніж у планет, і нижча, ніж у зірок, — від абсолютного нуля до тисячі градусів. Серед них мають бути тіла тьмяні, ледь жевріючі, зовсім темні: інфрачервоні зірки, радіозірки.

— Я мушу нагадати, що інфрачервоні зірки відомі астрономам, — заперечив дід.

— Дивлячись які, — парирував Блохін швидко. — В середині XX століття було відомо близько двадцяти. Відомі гіганти, карлики занадто малі. Відомі зірки з температурою в тисячу градусів, але не в плюс тридцять. При температурі плюс тридцять випромінюються хвилі довжиною вісім-дванадцять мікрон[8]. Такі промені фотографія не бере. Такі промені взагалі важко побачити, сидячи на Землі. Бо Земля наша, і повітря, і ми самі випромінюємо такі самі промені. Ми живемо в морі інфрачервоного полум’я. Хіба можна, сидячи в полум’ї, помітити світло далекої зірочки? Все одно, що займатися астрономією, сидячи на великому Сонці під сліпучим протуберанцем[9]. Є такі тіла, але ми не намагалися їх знайти, тому й не знайшли. Треба шукати, Павле Олександровичу. Хто не шукає, той не знаходить.

Я відновлюю цю розмову за нотатками діда.

Тоді я не запам’ятав, тому що не зрозумів. Враження у мене було таке: знову прийшов цей нестриманий чоловік, настирний, мов муха. Дід надто ввічливий, щоб прогнати, терпить, слухає. Але він велетень. Відмахнеться, і муха буде розчавлена. Нумо, дідусю, встань, скажи вагоме слово! Мовчить чомусь. Що з тобою, дідусю? Чому ти не проявив свою силу? Мені, твоєму внукові, кривдно.

Вже Блохін замовк, дивиться вичікувально і неспокійно. А дід усе ходить по кімнаті, бурчить собі під ніс:

— А це-бо цікаво, Радію, — каже він нараз. — Світ навиворіт, планета з підігрівом зсередини. Все не так, як у нас. Життя є там, як ти гадаєш? А вищі форми? Можуть вищі форми виникнути у вічній пітьмі?

І раптом розреготавшись, ляскає по плечу Блохіна:

— Можливо, ми з тобою ще рушимо в космос, Радію. Ти як, полетиш відшукувати свої інфри?

Чудовий роман із продовженням, який я слухав щодня, обірвався. Електростенографістка друкувала тепер лише листи. Використовуючи свій авторитет, дідусь диктував листи в інститути, обсерваторії, наукові товариства і просто старим космічним друзям, просячи, наполягаючи, переконуючи шукати чорні сонця, шукати їх уночі з Місяця, шукати в довгих космічних рейсах.

Полишений на себе самого, я, певна річ, знаходив інші розваги. І одного прекрасного дня мама спіймала мене на березі моря з вудкою.

Вона знову проявила стрімку рішучість. «Краще живий хлопчик із слабкими легенями, ніж здоров’як-утопленик!» — сказала вона. Наступного ранку на усипаному конюшиною полі приземлився вертоліт із шаховим поясочком — аеротаксі. І ще через півгодини я дивився вже з повітря на дачку, облицьовану скляною цеглою, і на рослого старого, який махав рукою з ґаночку.

Я був у тому віці, коли хлопчаки все пробують, кидаються від одного захоплення до іншого, хочуть про все дізнатися, все пережити, перш ніж зупинитися на чомусь. У школі в нас був живий куток — вуж, їжак, морські свинки і голуби. Я захопився зоологією і втратив інтерес до космосу. Мама з чемності зо два рази на місяць телефонувала дідові. Якщо я був поряд, я теж підходив до телефону, розповідав, як їдять і сплять морські свинки. Про чорні сонця я забував спитати. І візит дідуся виявився для нас повною несподіванкою.

Одного разу взимку, повернувшись із катка, я застав його за столом. Дідусь виглядав чудово: плечистий, рум’яний. Здавалося, він помолодшав за ці два роки. Барабанячи пальцями по столу, він жваво розповідав мамі:

— Розумієш, Павликів хворий, виявляється, мав рацію. Треба було лише взятися як слід. За один рік відкрито тридцять два інфрачервоні сонця. Знайшлися інфри в сузір’ях Ліри, Стрільця, Малої Ведмедиці, Змієносця, Тукана, Золотої Рибки. На Місяці зараз створюється цілий відділ при обсерваторії.

— Коли закінчиться ця розтрата сил і людей? — сказала мама. — Краще б додали вечірніх вихователів у школах. А то діти своїм богом бігають — на катку без нагляду, отримують травми.

— Найцікавіша з них Інфра Дракона, — продовжував дід. — Температура поверхні плюс десять за Цельсієм. І порівняно близько — всього сім світлових діб[10].

— Сім діб! Чи ти ба! Так близько? — ввічливо здивувалася мама.

— Звичайно, відносно близько, — виправився дід. — Від Місяця світло йде одну секунду, від Сонця вісім хвилин, від Нептуна — чотири години. Тут близько семи діб. Це все-таки досяжно. Сучасна ракета може подолати цю відстань за чотирнадцять років. Чотирнадцять туди, чотирнадцять — назад, там півроку-рік.

«Двадцять дев’ять років! — подумав я. — Через двадцять дев’ять років я буду літньою людиною. Все життя провести в ракеті! Цікаво, сам Радій Григорович погодиться на такий політ?»

— А як твоя дача, дідусю? — запитала мама не до речі.

Цифри вона завжди пропускала повз вуха.

— Щодо дачі я й зайшов до тебе, Катю. Дача мені більше не потрібна. Хочеш, поживи там. А якщо ні, я здам районній Раді.

— Ти переїздиш до Москви, дідусю? Може, ти й має рацію. Чисте повітря — це добре, але медичне обслуговування в Москві куди краще. Якщо хочеш, живи з нами. Виберемо просторішу квартиру.

Дідусь випнув груди. Голос його звучав урочисто:

— Я вже отримав квартиру, Катю. Уряд надав мені високу честь. Я затверджений начальником експедиції на Інфру Дракона.

Мама схопилася за серце:

— Знову в космос! У твої роки! Ти з глузду з’їхав, дідусю!

— А які такі мої роки? — Дід трішки образився. — Мені вісімдесяти ще немає, в жовтні виповниться. А згідно статистики, середній вік зараз дев’яносто три з половиною.

— Невже молодих не вистачає? Хай Радій Григорович сам летить.

— Він полетить. Насилу добився я, щоб його ввели в команду… То ти візьмеш дачу?

— Якщо тобі шкода дачі, залиш її за собою.

— На двадцять дев’ять років?

Мама почула нарешті цифру.

— Дідусю, ти божевільний! Що ти робиш, чого тобі не вистачає? Ти самотній, звісно, тобі нудно, але я ж запрошую — живи з нами. Павликові потрібен наставник. У нього перехідний вік, мати вже не авторитет…

— Ну що ти, Катю! Я в таких справах не помічник.

— А якщо ти захворієш, дідусю? Адже лікарі у вас універсальні, усе потроху, до ладу нічого… Ані кардіолога[11], ані геріатра[12]… Ні, як хочеш, я тебе не пущу.

— Хотів би подивитися, як ти мене не пустиш! — посміхнувся дід.

Але про всяк випадок почав натягати шубу з синтетичного горностая.

Коли він пішов, мама довго ще тинялася з кутка в куток, мимрячи собі під ніс:

— Втрата логічного мислення… старечий склероз… І таку людину — на тридцять років… Медичний огляд… Зажадаю… напишу…

Але нікуди вона не написала, і того ж року експедиція на Інфру Дракона стартувала з Кіліманджаро.

Між великим ковшем Великої Ведмедиці і неяскравим ковшем Малої тягнеться ланцюжок слабких зірок.

При деякому зусиллі уяви можна побачити там звивистий тулуб змії з підведеною головою. Це й є сузір’я Дракона. І все своє свідоме життя я піднімав у зоряні ночі голову, щоб відшукати пащу Дракона. Туди відлетів мій дід.

Двадцять дев’ять років — великий термін. Я виріс, закінчив школу, вибрав спеціальності. Птахівником я став — не пропала робота в живому кутку. Наш інститут виводить декоративних птахів. Співочими квітами називають їх у газетах. Досить складний шлях: райські птахи схрещуються з голубами і жайворонками. Доводиться марудитися і з виправленням спадковості. Але в результаті зараз у кожному саду на березах і соснах воркотять, переливаючись всіма барвами веселки, маленькі подоби павичів.

Я встиг обзавестися сім’єю (моя мати прихильниця ранніх шлюбів). Зараз у мене дорослі діти — син і дві дочки. Син, на жаль, хворий — слабкі легені. Бабуся все возиться з ним. Але це вже наше сімейне нещастя. А дівчатка хороші, здорові і здібні. Обидві відмінниці — одна закінчує музичну школу, друга мріє бути птахівником. Сподівається вивести райдужного солов’я.

Робота, турботи, клопоти… За двадцять дев’ять років багато що забувається. Звісно, все рідше й рідше дивився я на зоряну пащу Дракона. З пожвавленим хвилюванням слухали ми останні вісті у 2056 (двадцять дев’ятому за рахунком) році. Експедиція не повернулася. Яке нещастя спіткало її в дорозі? Хтозна? Щиро кажучи, я не дуже сподівався на повернення діда. Що не кажи, вісімдесят плюс двадцять дев’ять — вік порядний.

Ми все-таки поселилися на старій дідовій дачі.

Тут-таки неподалік, в Ульяновську, — Інститут декоративних птахів. На ранці двадцять хвилин польоту. У гарну погоду приємна прогулянка. У дощ, звісно, все проклянеш, поки залетиш за хмари.

Після терміну минуло ще три роки. І ось одного разу в літній вечір сидів я з Мариною (молодшенькою, майбутнім птахівником) біля хвіртки. Ми щойно повернулися з Ветлуги, птахів ловили там. У Заволжі є ще такі куточки… Ліс, болото, очерети. Ставиш сильце, щебет слухаєш, юшку вариш. Ані газет, ані радіо, ані людей. Неначе третє тисячоліття не настало ще.

Отож, сиділи ми біля хвіртки. Нагрітий за день луг поширював аромат теплого меду. У густій синяві неба носилися жовті, яскраво-червоні й мідно-зелені пташки. Але ось птахи пурхнули в кущі, почувся стрекіт… і невеликого зросту сивий чоловік незграбно приземлилася на лугу.

— Тут живе Катерина Кімівна? — запитав він, звільнившись від ранця. — Я хотів би її побачити.

Говорив він, як заведено було в першій чверті століття: договорюючи кожне слово до кінця, без цих новомодних скорочень і префіксів, що відскакують і гуляють абияк по реченню.

— Моя мати зараз у Єгипті з онуком, — сказав я. — Вам потрібна її адреса?

Новоприбулий простягнув до мене руки:

— Павлику! (Я вирячив очі. Вже років двадцять ніхто не називав мене Павликом.) Як виріс! Зовсім дорослий! Не впізнаєш мене? Втім, я сам себе не впізнаю. А пам’ятаєш: «Дідусю, до тебе прийшов хворий»?

— Радій Григорович? Коли ж… А дідусь також повернувся? Ну розповідайте, розповідайте все по черзі.

— Цим письменникам я руки-ноги переламав би, — так почав Блохін свою розповідь. — Розмалювали: космос, геройство, орли-капітани. Можна подумати, там малина з шоколадом. А насправді в’язниця — тридцять років зі строгою ізоляцією. Спаленька — три метри на три, гамак, столик, шафа. За стінкою — обсерваторія, машинна і півкілометра баків з пальним. Хочеш — гуляй уздовж баків, хочеш — натягай скафандр і перекидайся у просторі. А потім знову три метри на три, гамак, столик і шафа. І пітьма й зірки, зірки й пітьма. У перші дні, звісно, забавно. Земля, коли дивишся на неї ззовні, такий собі глобус на півнеба! Старт, гуркіт, тягар, невагомість. Відтак Місяць — інший глобус, поритий віспою. Космодром на зворотному боці. Тяжіння в шість разів менше, стрибаєш, мов гумовий м’ячик. Свято старту. На Місяці так урочисто це обставлено. А через тиждень Земля і Місяць — просто зірки на небі. Зірки й пітьма. Скільки не дивися у вікно, нічого іншого не побачиш. На годиннику двадцять чотири поділки, інакше заплутаєшся. День і ніч — жодної різниці. Вдень у кабіні електрика, вночі електрика, вдень за вікном Велика Ведмедиця, вночі Велика Ведмедиця. Тиша, спокій. Летимо. Стан рівномірного і прямолінійного руху. За годину — майже півтора мільйони кілометрів, за добу — тридцять п’ять мільйонів. У журналі відзначаємо: двадцять третього травня — мільярд кілометрів від Землі, першого червня перетнули орбіту Сатурна. З цієї нагоди — парадний обід. Пісні співаємо, радіємо. А по суті, умовність, тому що до орбіти порожнеча і після неї порожнеча. І сама орбіта, власне кажучи, осторонь. І Сатурн видно, як із Землі, — звичайною зірочкою. Адже планети, якщо ви уявляєте, як і Сонце, ходять по сузір’ях зодіаку[13], ближче до екватора, а ми летіли мовби до полюса — до Полярної зірки.

— Уявляю, як ви вивчили астрономію! — відзначила Марина.

Бідолаха не ладила з цим предметом у школі.

— А чим іще займатися? — закричав Блохін майже сердито. — На Землі я у вільний час новинки техніки читав, придумував щось. А там придумувати нема потреби. Людство такий могутній колектив — його сам-один не переженеш. Адже знання у мене зараз тридцятирічної давності, ідеї від тих-таки років. Дещо я намітив, звичайно. Зараз дорогою глянув у «Місячні вісті» і бачу: все перевершено. Єдина корисна справа в дорозі — каталог відстаней до зірок. Можливо, в школі ви вивчали, дівчинко, що відстань до зірок обчислюється за трикутником. Основа його — діаметр земної орбіти, на кінцях основи вимірюють два кути — напрям на світило. За двома кутами та стороною обчислюють і висоту трикутника — відстань до зірки. Але висота величезна, основа надто маленька, виходить трикутник худий і довжелезний. Помилки великі. Лише для сусідніх зірок і годиться такий спосіб. У нас у ракеті інша річ. Ми пішли від Сонця в тисячу разів далі, ніж Земля, основа у нас у тисячу разів більша, можна вимірювати трикутники в тисячу разів вищі. Грубо кажучи, до всіх зірок, які видно в телескоп. Ну ось і було нам заняття на весь шлях: вимірюєш, обчислюєш, вимірюєш, обчислюєш. Потім пишеш у гросбух[14]: номер за каталогом такий-то, координати такі-то, спектральний клас АТ, відстань сім тисяч сто вісімнадцять світлових років. Напишеш, і вирвати сторінку кортить. Кому, коли знадобиться це сонце із спектром АТ? Хто полетить туди за сім тисяч світлових років? Ми на сім світлових діб усе життя витрачаємо.

Так вісім годин — повний робочий день, і ще години чотири перед вечерею. Робити-бо все одно нема що.

Дід ваш великий майстер був насичувати години. Навіть там, у ракеті, йому не вистачало часу. Після сну — космічна зарядка, добру годину. Обов’язкова прогулянка у просторі, огляд ракети зовні, відтак зсередини. Робота біля телескопа. Обід. Потім години дві диктуються спогади. Мені він диктував. Електростенографістку не взяли ми, громіздка. Дописали ми з ним до кінця, привіз я останній том. Потім читання мікрокниг. Дід ваш читав рівно годину і обов’язково відкладав, тільки-но час минав. Гра, по суті.

І разом з тим — боротьба за бадьорість. «Потрібно завтрашній день чекати з нетерпінням», — казав він частенько. І я наслідував йому як міг. Розумів: інакше не можна. Розкиснеш, опухнеш. А там хвороби, лінь і хандра. І працювати осоружно, і обов’язки забудеш. У космосі бували трагедії: пускалися люди берега, себе втрачали і навіть назад повертали.

Нудьга, нестерпна одноманітність і разом з тим настороженість. Роками нічого не трапляється, але щосекунди може статися катастрофа. Адже порожнеча не зовсім порожня — всілякі там метеорити, метеорний пил. Навіть газові хмари при нашій швидкості небезпечні — врізаєшся в них, мов у воду. Ще зустріли ми у просторі якісь ущільнені зони, невідомі науці. Коли входиш у них, усе зсувається, стискується… а в грудях тіснява. Чому — неясно. Метеорний пил роз’їдає обшивку, метал утомлюється, виникають блукаючі струми. Поступово, непомітно псується все — корпус, механізми, прилади. І дивишся — витік повітря, або управління відмовило, або автомати бунтують. Роками нічого не трапляється, а потім раптом… Тому один хтось обов’язково чергує.

Найгірші ці години самотнього чергування. На Землю кортить — у поле, щоб ромашки квітнули і жайворонки в синьому блиску співали. У натовп кортить, у метро, на стадіон, на мітинг. Щоб крик стояв, не дзвінка тиша, щоб ліктями тебе штовхали, щоб тісно було і всі обличчя різні й незнайомі. І щоб жінки навколо. Я, даруйте, вже в літах і навіки неодружений. Жінці зі мною годі ужитися. У мене вдача препогана. Але там, у просторі, затужив. Очі заплющу, і зараз же перед поглядом біла шийка, вушко рожеве, пухнасті завитки над вухом, родимка на щоці. От як у вас.

Марина зніяковіла і почервоніла.

— І жінок зовсім не було з вами? — запитала вона.

— Чому ж, були. У такі довгі рейси навмисно підбирають пари: чоловік-дружина, чоловік-дружина. Чоловік зазвичай інженер і фізик, дружина — біолог і лікар. І обоє астрономи. У нас також були дві пари — Варенцови і Юлдашови. А третя пара ми з Павлом Олександровичем: старий і бурлака. Але й одруженим усе одно кепсько. Жінки за театром нудьгують, товариства немає, магазинів немає, моди останні невідомі. І найгіркіше — про дітей сумували. А везти дітей боязно: тіснота, штучне світло, невагомість. Хтозна, чи окріпнуть кістки і м’язи, чи навчиться дитина ходити як слід. Ні вже, краще не ризикувати. А час іде.

— Тридцять років! — зітхнула Марина співчутливо.

— Покладемо, не тридцять, фактично втричі менше, — поправив Блохін. — Нас шестеро було в ракеті, і ми спали позмінно. Два роки чергуємо, чотири спимо. Я маю на увазі сон штучний, з охолодженням. Це робиться не лише для нашого задоволення, але й для того, щоб заощадити вантаж. Чотири роки людина не п’є й не їсть і майже не дихає. Ось вилетіли ми за межі Сонячної системи, простір став чистіший, небезпеки зіткнення майже немає… і відразу ж дві пари готуються до сну. Три доби не їдять нічого, лише п’ють-п’ють-п’ють; відтак наркоз, і в холодну воду. Температура тіла знижується, її доводять до плюс двох градусів. Людина стає немов камінь. І тоді кладемо ми її в термостат — скляний ящик з автоматичним регулюванням температури. За градусами потрібно дуже ретельно стежити. Трохи вище — бактерії активізуються, трохи нижче — кров замерзає і крижинки рвуть тканини. Навіть моторошнувато: ти ходиш, працюєш, а поряд твої ж товариші у крижаному термосі. Потім звикаєш, звісно. А коли спиш, нічого не відчуваєш. Спочатку в голові дурман і злегка нудить — це від наркозу. Потім усе чорно… і тут-таки ледь мріє світло. Це означає, минуло чотири роки, тебе оживили. Ось це найнебезпечніша мить, тому що голова відпочила, свіжість думок надзвичайна, відразу цікавість: де летимо? Що сталося за ці роки? А серце відвикло битися, йому не можна відразу режим змінювати. Ось я добре переносив стрибок, а дід ваш кепсько. Все-таки старий чоловік, серце зношене. Першого разу ще нічого, а після другого сну — і запаморочення, і різі, і свідомість він утрачав. Айша — це наш старший лікар Айша Юлдашова — години чотири відходжувала його. Отямився все-таки. І Айша сказала тоді, що за третій раз вона не ручається. Можливо, Павлові Олександровичу доведеться терпіти і на зворотному шляху всю дорогу чергувати — чотирнадцять років беззмінно.

Це було вже на підході до мети, коли будили всіх поголовно і спати не лягав ніхто. Чотирнадцять років прямували ми до невидимої точки, нарешті зуміли розгледіти ціль — темний кружечок, що затуляв зірки. Молодці місячні астрономи! Ціль указали нам точно… і вийшли ми правильно, без зайвих витрат пального. Але чого не розгледіли астрономи — що Інфра Дракона не самотнє тіло, а подвійне, два чорні сонця — А і В. А — трохи менше, В — трохи більше. А ближче до нас, В — трохи далі. По-космічному «небагато». А взагалі-то відстань між ними більша, ніж від Землі до Сатурна.

Ми всі тремтіли від нетерплячки, і Павло Олександрович найбільше, хоч і не показував виду. Адже це була остання ставка його життя, остання надія на зустріч із космічними братами. Він уже приготував увесь свій арсенал для міжпланетних переговорів: світлові сигнали, щоб повідомити, що два на два чотири, й інфрачервоні прожектори на випадок, якщо ті істоти бачать, мов сови. І камертони, якщо вони геть сліпі. І ультразвукові сирени, якщо вони чують ультразвук, мов кажани. Були у нього ще малюнки і моделі геометричних фігур, абетка з опуклими картинками — і подивитися можна і послухати.

Пам’ятаю вирішальний день — третє серпня. З ранку почали ми гальмувати. З’явився верх і низ, речі, забуті в повітрі, почали падати на підлогу. До середини дня темна плямочка Інфри почала помітно рости, гасити зірки одну за одною. Все більша й більша. А там зайняла майже півнеба. Повисла навпроти нас така собі чорна таріль. Зупинилися ми. Стали тимчасовим супутником Інфри.

І уявіть наше розчарування. Трохи помилилися наші астрономи. Вони визначили температуру атмосфери у плюс десять градусів, а насправді виявилося мінус шість. Все там було в атмосфері: метан і аміак, як на Юпітері, вуглекислий газ, як на Венері, повно водню і водяної пари — густі-прегусті хмари. І під ними лід, сніжні поля, тороси. А по торосах не полазиш. Тяжіння чотирикратне, ноги немов гирі, їх і не пересунеш зовсім. І товщина льоду — десятки й сотні кілометрів. Вибухами ми визначили.

Варто було летіти чотирнадцять років, щоб побачити звичайну арктичну ніч!

Ми всі були засмучені, а Павло Олександрович просто розчавлений. Не збулася мрія життя! Остання спроба зірвалася.

Тоді й склалося остаточне рішення: відвідати Інфру В також.

— Само собою зрозуміло! Вони ж поряд, — вирвалося в мене.

— Ні, це не само собою зрозуміло, Павлику, не знаю, як вас по-дорослому. У космосі свій розрахунок. На Землі від пального залежать кілометри, там — лише швидкості. І витрачають пальне не весь час, а лише при розгоні і гальмуванні. Найчастіше беруть запас на два розгони і два гальмування. Якщо зайвий раз причалили, отже, витратили паливо, назад полетимо повільніше, повернемося пізніше років на три. Тут уже економимо всіляко, розвиваємо малу швидкість — не вище за сорок кілометрів у секунду. В кінці минулого століття це вважалося за досягнення. Повземо потихеньку — майже рік від Інфри до Інфри. І спати ніхто не лягав — на рік не варто охолоджуватися. Дід ваш усе вибачався — йому здавалося, що задля нього ми погодилися затриматися. Насправді всім кортіло відвідати другу Інфру. Там, де тридцять років життя віддано, одним-двома роками рахуватися не станеш. Ніхто не хотів обернутися спиною до незвіданого світу.

І друга темна плямка виросла, погасила всі зірки навколо, зайняла половину неба. Знову пригальмували ми, перетворилися на тимчасовий супутник, послали ракету-розвідник у пітьму. Самі бачимо — цього разу пітьма не глуха. Зірниці раз у раз — грози під нами. При спалахах видно обриси хмар. Прийшло по радіо повідомлення від автомата — температура плюс двадцять чотири. Можливо, тому й помилилися земні астрономи, що змішали промені тієї крижаної Інфри і цієї — грозяної. Вийшло в середньому плюс десять — близько до істини.

Але щось не врахували ми в розрахунках, і наша ракета-розвідник зникла. Мабуть, потонула. В останню мить розгледіли ми на екрані водяну гладінь, круті косі хвилі. Послали другу ракету — ця облетіла кілька разів навколо Інфри. Бачили ми хмари, бачили дощ — прямий, не косий, як у нас зазвичай. Адже на Інфрі все важче в чотири рази, навіть краплі. Бачили знову хвилі. Усюди море, лише море, жодного острівця. І на екваторі океан, і на полюсах океан. Льодів ніяких. Це зрозуміло. На Інфрі тепло надходить зсередини, і клімат там однаковий — на полюсі і в тропіках. Скрізь тепло.

Льодів немає. Вода й вода… жодного острівця, хоч би вулкани стирчали. Океан, океан, суцільний океан. Посадили ракету на воду, зміряли глибину. У одному місці вийшло сімдесят кілометрів, у другому — лише три. Але суші не було ніде.

Стільки в цьому космосі несподіванок! Дарма кажуть: одноманітність і нудьга. Адже ми на що розраховували? Що на Інфрах цих, як і на нашій Землі, є океани і є суходіл. Розумні істоти (а в душі ми всі сподівалися на зустріч із розумними), природно, можуть розвиватися лише на суші. І зореліт наш був пристосований для посадки на тверду землю. Мимохідь ми збиралися подивитися й океан — відплисти від берега, спустити в глибину невелику батисферу. Але головне завдання було — вивчити материки.

І раптом все змінюється. Суші немає зовсім. Розумне чи нерозумне, але життя треба шукати у воді. Сісти на воду? Як? На три ноги? Переобладнати зореліт? Це на Землі легко: змінив проект, послав замовлення на інший завод. А у нас кустарщина. Верстати мініатюрні, для дрібного лагодження. Весь матеріал — стінки спустошених баків. Робітників — шість чоловік, всі не найвищої кваліфікації. Сидимо і думаємо вшістьох.

Припустимо, провозимося ми місяці зо три, пристосуємо наш корабель для посадки на воду. Але на Інфрах тяжіння солідне, на зліт і посадку великі витрати пального. Розбазаримо пальне, це означає, що при поверненні доведеться зменшити швидкість. Летітимемо до Землі не чотирнадцять, не шістнадцять, а двадцять п’ять років. На зайвих десять років і провізії не вистачить, і старий наш не доживе. Ні, сідати не можна. Просто скинути батисферу у воду? А який сенс? Біда в тому, що підводний телевізор не можна використовувати — для нього потрібен кабель. На Землі це не трудність — змінив конструкцію, послав замовлення на другий завод. А у нас кустарщина — шість робітників, верстати для лагодження. Казка про білого бичка.

Значить, обійдемося без телевізора. Пошлемо радіопередавачі. Але радіо скупе. Воно може повідомити, де тепло, де холодно, доповісти, що поряд щільне тіло. Яке тіло? Як воно виглядає? Скеля це, чи медуза, чи кит?

І ось одного разу, коли ми вже втомилися сушити голову, Павло Олександрович сказав:

«Є вихід. Давно обдумую».

Ми всі насторожилися: який вихід?

«Треба послати в батисфері людину, — сказав він просто. — Людина подивиться очима і розповість по радіо».

Ми посміхнулися… сприйняли за жарт. Послати-бо людину можна. Питання в тому, як повернути її назад. Треба посадити на воду зореліт, щоб прийняти людину. Садити на три ноги не можна, змінити конструкцію не до снаги. І на посадку потрібне пальне. Розбазаримо пальне — летіти зайвих десять років. На десять років провізії не вистачить. І старий навряд чи доживе. Казка про білого бичка.

У автомата-ракети корисний вантаж — двісті кіло. Спустити батисферу вона зможе, підняти не зуміє.

«Нічого не вдієш, — каже Павло Олександрович. — Людині неможливо повернутися».

Айша перша зрозуміла, про що йде мова:

«Якщо ви хочете самі…»

«Так, я хочу, — перервав її ваш дід. — І перестаньте махати руками, вислухайте спокійно. Ви, Айшо, стверджували, що мене небезпечно усипляти, що я після кожного сну ризикую не прокинутися. Ймовірно, ви наполягатимете, щоб я чергував безперервно всі чотирнадцять років підряд. Зараз мені дев’яносто п’ять років. Немає ніякої гарантії, що я доживу до Землі. І навіть якщо доживу, що мене чекає там? Берегти здоров’я, ковтати ліки, підмітати доріжки на дачі, підстригати кущі? А я старий космач. Ми, космачі, живемо і вмираємо в дорозі, на небесних шляхах».

Юлдашов сказав: «Непотрібна жертовність. Треба повертатися на Землю, доповідати…» — «Наступна експедиція буде споряджена», — сказав Толя Варенцов. І Айша брязнула навпростець: «Ми вас не пустимо, це злочин».

А він їй: «Ви просочені медичними забобонами, Айшо. Вам здається, що людина має право померти лише від хвороби, після офіційного дозволу лікаря. У нас, космачів, свій відлік життя. Ми вимірюємо його відкриттями, не роками. По суті, моя біографія закінчиться, коли ми повернемо до Землі. Так і буде написано: «Відкриття Інфри В — його останнє досягнення». Розумієте: останнє! Інфра В — моя межа, моя вершина. Я навіть не дізнаюся, чи є тут життя, в океані Інфри. Адже наступна експедиція повернеться на Землю років через сорок, не раніше. Я написав свій останній рядок і прочитав останню сторінку. То дайте ж мені узяти ще одну вершину, дайте додати сорок років, зазирнути в наукові вісті майбутнього століття. Дайте мені зробити півкрок за свою межу!»

— І ви пустили старого? Ніхто не зголосився натомість? — скрикнула Марина.

Що сталося з моєю скромницею?

Блохін навіть не звів очей.

— Толя Варенцов підвівся, хотів було запропонувати себе — Галя схопила його за рукав. Я наполягав на своїй кандидатурі. Але Павло Олександрович не прийняв. «Я вирішив, — сказав він. — І не витрачайте часу на порожні суперечки. Наказую почати підготовку до спуску».

— І ви, звичайно, погодилися, — не стерпів я.

— Ми переконували його два тижні, — сказав Блохін. — Весь час сперечалися, поки йшла підготовка. Там багато чого треба було пристосувати в батисфері. Ми конструювали і умовляли. Врешті-решт Павло Олександрович заборонив суперечки. «Відхиляєтеся, — сказав він. — Витрачаєте час, замість того щоб усе продумати, і мені заважаєте продумувати».

Він справді все передбачив. Залишив нам щонайдокладнішу настанову на весь зворотний шлях. Усе пояснював ґрунтовно, спокійно, неначе господарство здавав за описом. Листи написав прощальні друзям на Землю. Катерині Кімівні передав уклін. Павлика велів поцілувати у маківку. Забув, що я не дотягнуся. Для нас, космачів, земний час зупиняється, ми пам’ятаємо Батьківщину, якою покинули. Велів поцілувати. А так нічого не заповів. «Якби хлопець пішов у космос, — сказав він, — я б його націлив. А в земних справах Катерина краще від мене розуміється».

У останній вечір розпорядився влаштувати прощальну вечерю. Сам склав меню. Поставили улюблену плівку — хронікальний фільм «На вулицях Москви». Потім музику — дев’яту симфонію Бетховена дід ваш любив. Така вона бурхлива, закликаюча до боротьби. Шампанське пили. Це ціла проблема — в невагомій ракеті пити шампанське — воно норовить у повітря відлетіти. І співали пісню хором. Нашу пісню, дорожню:

Айша плакала, і Галя плакала, і Толя все відвертався, носом шмигав. А я захмелів трішки і запитав, наважився: «Невже вам не страшно, Павле Олександровичу?» А він мені: «Радію, любий, звісно, страшно, і найбільше боюся, що даремно я це затіяв. І не побачу я нічого, лише чорну воду…» А я за руки його схопив:

«Павле Олександровичу, а й справді, може, немає нічого. Відмініть!»

— Відмінив? — зітхнула Марина.

— Магнітофон у вас є? — запитав Блохін сухо.

І декілька хвилин опісля з тихого шелестіння стрічки виник знайомий голос. Немов і не було десятків років і десятків мільярдів кілометрів Я відчув себе хлопчаком, що забився в кут канапи. Як і в дитинстві, хрипкий бас, старанно вимовляючи звуки, диктував черговий розділ спогадів.

— …Вимкнув прожектор, — повідомляв дід. — Пітьма не абсолютна. Весь час зірниці чи блискавки, короткі й гіллясті. При спалахах видно хмари, пласкі, мов покривало. На Юпітері такі самі. По краях баранці. Повітря густе, і на межах повітряних потоків короткі вихори.

— Не самий початок, — пояснив Блохін. — Але там, попереду, весь час перешкоди.

Голос діда раз у раз уривався розкотистим гуркотом, улюлюканням, свистками, завиванням. Неначе дідьки танцювали навколо приреченого, радіючи здобичі. А дід спокійно правив своєї:

— Нижче повітря прозоріше. Бачу море. Лаково-чорна поверхня. Невисокі хвилі, мовби брижі. Падаю поволі, повітря дуже густе. Тримаю палець на кнопці, то вмикаю, то вимикаю прожектори. Вага неймовірна, поворушитися важко, мов на льодовиках Інфри А. Навіть язиком рухати важко.

І раптом радісний вигук:

— Птахи! Світні птахи! Ще одна і ще. Три відразу! Промайнули й нема. Хіба телевізор помітить таке? Тут потрібно очима ловити. Встиг побачити. Голова кругла, товстий тулуб. Крильця маленькі, тріпочуть. Далебі, схожі на наших летючих рибок. Можливо, це й є риби, а не птахи. Але летіли високо.

Сильний плюскіт. Пауза.

— Шум чули? Це я у воду увійшов. Добряче вдарився. Навіть коліна хруснули. І хребет болить. Утім, не має значення. Вимкнув світло. Звикаю до темряви.

Трохи згодом:

— Радію, любий, не даремно! Це темне море — живий суп: вогники так і мелькають — жовті, блакитні, найчастіше — червоні. Бачу риб — у одних світиться паща, у других плавці. Потвори страшенні, але дуже схожі на наших глибоководних. Середовище таке саме: великий тиск, чорна вода. Одна рибка так і танцює, переливаючись усіма барвами веселки. Що за танець? Нумо, освітимо прожектором. Ага, щось нове. Рибка потрапила в мережу — подобу підводної павутини. І павук тут-таки. Мерзенне видовище: рот, мішок і мацаки. Роззявив рот і натягається на рибу, мов рукавичка. Вийшли з поля зору. Не бачу більше.

Поринаю поволі, на метр-два в секунду. Знову вимкнув прожектор. За вікном вогненна завірюха — світні вихори, хвилі, хмари. Скільки ж тут всілякої дрібноти! Ймовірно, на кшталт наших креветок. Що глибше, то густіше. На Землі навпаки — у глибинах життя бідніше. Але там тепло надходить зверху, а тут знизу.

А це що? Довге, темне, без голови і без хвоста. Кит, кашалот? Рухається швидко, за ним світляний струмінь. Ряди вогників на бічній лінії, мовби ілюмінатори. Невже підводний човен? Чи щось інше, ні з чим не зрівняне. Сигналізую про всяк випадок прожектором: два-два-чотири, два-три-шість, два-два-чотири.

Не звернули уваги. Пішли управо. Не видно.

Прожектор намацав дно. Якесь вузлувате коріння на ньому. Подоба коралів або морських лілій. Бачу товсті стебла, від них пагони звисають чашечками вниз… деякі впритул упираються у дно. Наші морські лілії дивляться чашечками вгору, вони ловлять тонучу їжу. Що шукають ось ці у намулі? Гниючі залишки? Але не всі упираються в дно. Невже вони ловлять тепло? Але тоді це рослини. Рослини без світла? Неможливо. Втім, світло йде з дна — інфрачервоне. Чи можна за рахунок енергії інфрачервоних променів будувати білок, розщеплювати вуглекислий газ? Ось проблема для земних енергетиків — двигун, що використовує кімнатну температуру. Ці рослини обов’язково треба доставити на Землю. (Подумайте, за декілька хвилин до смерті людина розмірковує на наукові теми!) Я отримав відстрочку, — продовжував дід. — Застряг у заростях біля дна. Можу оглядати не поспішаючи. Все більше переконуюся, що піді мною рослини. Ось товста безока риба жує пагін. Інша — зубаста й довга — схопила товсту, злетіла вгору. Потік їжі йде тут із дна на поверхню. Світні птахи — остання інстанція. А ось ще якісь чудиська — помісь черепахи з восьминогом. Восьминогами я назвав їх для порівняння, насправді вони п’ятиногі. П’ять мацаків — один ззаду, мовби кермове весло, чотири з боків. На кінцях потовщення з присосками. У одному з передніх мацаків — сильний світний орган. Схоже на ліхтарик. Прямий промінь так і бігає по стеблах. На спині щит. Очі рачачі, на рухомих стеблинках. Рот трубчастий.

Я так детально описую, тому що ці істоти пливуть на мене. Ось зараз дивляться просто в ілюмінатор. Страшне відчуття — погляд цілком осмислений, зіниця з кришталиком, а райдужна оболонка фосфоресціює[15] мертвотно-зеленим світлом, мов у кішки. Я читав, що у земних восьминогів людський погляд, але сам не бачив, не можу порівняти. Їх четверо. Підпливли до батисфери, всі по черзі зазирнули в ілюмінатор. Батисфера здригнулася. Потягнули її, чи що? Звичайна логіка тварини — якщо щось рухається, треба схопити і з’їсти. Нелегко їм буде розгризти мою сталеву шкаралупу. Наразі спасибі їм — зрушили з місця. А то я боявся, що мені доведеться до самого кінця сидіти в підводному лісі.

Дно йде на похил. Заростям кінця немає. Але дивна річ — рослини вишикувалися правильними рядами, мов у плодовому саду. Щось громіздке повільно рухається, зрізаючи цілі кущі під корінь. Ну й ненажерлива почвара — так і ковтає кущі. Бачу кепсько, десь збоку повзе цей живий комбайн. Попереду гряда скель. Пропливли. Чорна безодня. Батисфера опускається вниз. Тиск наростає. Прощавайте! Москві вклоніться!

Секундна пауза. І нараз крик, майже волання:

— Тріщина!

Почулися дзвінкі удари, все частіші й частіші. Вочевидь, краплі води, прорвавшись у камеру під тиском, обстрілювали її, мов із рушниці.

Дід зойкнув. Можливо, водяний дріб поцілив і в нього. Відтак заговорив скоромовкою:

— На дні безодні споруди. Місто. Освітлені вулиці. Куполи. Кулі. Плаваючі башти. Всюди вони… Невже це й є…

Гуркіт. Крик болю. Булькання.

І торжествуюче, з гучним присвистом протяжне завивання перешкод.

З тихим шелестінням крутиться безмовна стрічка. Марина втирає сльози. Загинув наш дід! Загинув на дні океану, так далеко, на чужому, чорному, невидимому навіть сонці. Блохін перервав сумне мовчання.

— Я розумію, ви втратили його зараз, вам важко. А ми звиклися, стільки років минуло. Горювали, потім притерпілися. Мені-бо найгірше було, я один у зміні залишився. Всі роки цілком сам. Міряв і рахував, рахував і міряв. Словом перемовитися нема з ким. Мов маніяк, виголошував промови перед сплячими в холодній воді. Дні в календарі викреслював. Спати лягав раніше, мріючи уві сні побачити Землю.

Марина, змахнувши сльози, узяла його за рукав. Жалість до живого пересилила смуток про того, що відійшов.

— Це все позаду, — сказала вона. — Тепер ви вдома, серед друзів. Тут сонце, музика, квіти і птахи. Вас поважатимуть, піклуватимуться про вас. І я упевнена, знайдеться жінка, яка оцінить вас і покохає.

Що я чую? Моя дочка говорить такі слова!

Як він подивився на неї! Один лише погляд кинув.

І стільки було в ньому поблажливості, співчуття навіть, неначе не ми його, а він нас жаліє…

— Вам не збагнути цього, дівчинко, — сказав він погордливо. — Ви домашня тварина, а я старий космач. Ми живемо і вмираємо в дорозі, на небесних шляхах. Через день я полечу назад на Інфру.

І він пішов, наспівуючи різким голосом:

© ГУРЕВИЧ Г. И. Пленники астероида: Научно-фантастические повести и рассказы. — М.: Детгиз, 1962. — 248 с.

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2010).

Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm