Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

Епілог

Роберт Кершо зайняв місце в купе.

Поки Туманна Бухта зникала з поля зору, він думав, що й цього разу не отримав того, що шукав. І ще журналіст не міг погодитися із посталим фіналом. Так, він закидав питаннями Хелловеїв та їхніх малих, але отримав мало відповідей. І ті більше були схожі на натяки. Але все-таки, хай йому біс, уперше в житті він безкорисливо брав участь у чомусь великому, важливому. І якщо цього недостатньо, аби він сам відчув свою значущість… у всякому разі слід Невидимих був іще гарячий, і Кершо міг би далі йти по ньому.

Точніше, якби мав можливість. Але хіба на це вистачить здібностей Нишпорки?

В іншому купе того ж вагона рудоволосий п’ятирічний малюк дуже старався, щоб його подорож запам’яталася пасажирам. Спочатку він стрибав, граючи у «тиждень», потім викинув із вікна шкірку від банана, і її приліпило вітром до обличчя якоїсь повної жінки. Та почервоніла ще сильніше, ніж була до цього. Не заспокоюючись і не звертаючи уваги на зауваження матері, хлопчик заштовхав до рота бутерброд із шинкою і тепер у всі боки змітав із себе крихти, як «слоненя, якого я бачив по телевізору, правда, мамо?».

Елегантний пан років тридцяти з довгим волоссям кольору воронячого крила й борідкою клином привернув увагу хлопчика, клацнувши пальцями. Незвичайний пасажир зробив жест, і з’явився клуб диму, потім дим миттєво розсіявся, а в руці опинився льодяник «чупа-чупс».

Коли дитина спробувала дістати ласощі, «чарівник» зробив іще один невловимий жест, та долоня виявилася порожньою. Звичайно, хлопчисько запротестував, тоді чоловік почухав його по потилиці… і знову в руці з’явилася смачна цукерка.

Під аплодисменти присутніх ілюзіоніст дав малюкові вихопити льодяник, який був негайно з’їдений.

— А мене навчиш? — запитав малюк.

— Кевіне, — звернулася до нього мати, — не чіпляйся до дядечка.

— Нічого страшного, хай чіпляється, — посміхнувся чоловік і мовив до дитини: — Якщо будеш уважний, я тебе навчу: врешті-решт, магія — це всього лише дитячі забавки, мій хлопчику.