Нерет Індри

Здається, це сталося, коли я, знемагаючи від смертельної втоми, впав у високу розколисану вітром траву.

В забутті осіннього вітру я перебільшено ґречно попрощався з власною тінню олов’яного кольору.

І рушив сам-один плоскогір’ям Цера, ступаючи по темному килиму брусниці.

Серед її кущиків рясніли червінькові ягоди.

Над плато розкинулося небо, холодне й біле, наче каолінова порцеляна.

Розріджене повітря джерґотіло, може, через те, що сонце, сумно проглядаючи крізь фарфорові хмари на обрії, вже хилилося за шпичастий чорний гребінь, який стримів на заході. Западав присмерк.

Хапаючи повітря ротом, наче риба, я роззирнувся.

Навколо — ні пташини, ні сліду звірини.

«Як рве груди повітря! Навіщо я забрів на це верхогір’я?» — питався я подумки.

Брусниці скінчилися, попелястий мох із червоними квітками вкрив землю.

Посутеніло. Квітки моху з червоних зробилися вишневі, небо на спадні над гребенем оповилося жовтизною.

І тут удалині засріблилося озеро.

«Звідки б тут узятися воді! Це, либонь, сода чи ще якісь кристали. Не радій завчасно, бо розчарування відбере останні сили», — умовляв я себе.

Та все ж прискорив крок.

Озеро блищало все ближче. Небавом показався сліпучо-білий кварцовий пісок, а за ним тихо стояла справжнісінька вода.

Пісок поскрипував під ногами. Я взяв трохи в пучку й подивився проти світла, хоч і слабкого. Піщинки були прозорі й мали форму дигексагональної піраміди.

«Кварцовий андезит ліпаритового походження», — чи то пробурмотів, чи то подумав я й зупинився край води.

«Це ж переохолоджена вода. Западина з крижаною водою», — знову майже подумки прошепотів я.

Від зануреної у воду долоні заструменіла бліда фосфоресцентна блакить.

Залунав дивний звук.

«Це вітер гуде в траві. Гу-у-у-у!»— луною одізвалося в голові. Морок був майже суцільний, але якийсь червонавий.

Я знову розплющив очі.

Я й незчувся, як запала темрява, небо зробилось аж прозоре. На його рівнині, ніби виробленій із глянсової гартованої криці, безгучно текла ріка Молочного Шляху, корундові розсипи іскрилися так, що було видно кожну піщинку.

Здавалося, в сталево-блакитну площину неба хтось вправив пінцетом луски діаманту, загострені кристалики сапфіру, схожі на пасемця туману друзки цитрину, та так майстерно, що кожен з них сам по собі дихав, фуркав, мінився. Я перевів погляд на пісок під ногами. В ньому також поблискували жовті й блакитні вогники. Мені подумалося, що берег цього переохолодженого озера на плоскогір’ї Цера — краєчок Молочного Шляху.

Тут пояснішало, хоча до ранку ще було далеко.

Я збагнув, що це оманливе світло — від пилку, ніби скляного, що зароївся в повітрі. Джерело цих світних порошинок було посеред дев’яти блакитних зірок на сході, й сталеве небо там просто на очах розсинілося амазонітом.

Я побачив, як у бездонному барвінковому блиску летить божество.

«Невже з плато Цера в людському світі я заблукав до небесного краю?» — подумав я, й у мене затьохкало серце.

Небожитель ринув, як стріла.

«В одну мить він пролітає сто йоджан. Але, о диво! й не поворухнеться. Не ворухнеться, не здригнеться, не зміниться — але щомиті пролітає сто йоджан. Оце літун!» — казав я сам до себе.

Шати в божества були легкі, мов імла, вінець вигравав під ледь помітним світлом з небосхилу.

«Тут майже зовсім нема повітря. Ось чому найменший легіт не поворухне тієї ефірної тканини», — думав я.

Опуклі блакитні очі небожителя жодного разу не змигнули, на вустах грала ледь помітна посмішка, й він летів — уперед, уперед. Але не ворухнувся, не здригнувся, не змінився.

«Тут усі прагнення чисті. Всі бажання притамовані. Лише прохолодні пахощі мушмули витають у повітрі. А тяжіння немає. Ось чому його вбрання струменить прямовисно й не сколихнеться».

Аж раптом небосхил кольору амазоніту перемінився на таємничий виноградно- агатовий, і постать божества зникла з очей.

«Ось воно яке, плоскогір’я Цера. Звичайно ж, ні до якого небесного краю я не забрів», — тлумачив я собі. От тільки з небосхилу й досі плив зимний аромат мушмули. І відчуття небесної країни, було, неначе спогад про сон.

«Як дивно! Схоже, небесна країна десь зовсім поруч, хоч я її й не відчуваю. Як, скажімо, коли на дорозі щоразу частіше трапляються золотаві пластівці слюди, знаєш, що десь поблизу граніт. Коли влучаєш у ціль усе частіше, розумієш, що це вже не випадково. Може, на цьому нагір’ї моїм почуттям ізнову відкриється небесна країна», — стояв і думав я.

Я перевів погляд із неба на плато. Пісок уже геть побілів. Вода видавалася

старішою за стару окислену мідь, від її зелені проморожувало до кісток.

Раптом я побачив просто перед собою трьох небесних юнаків. Взуті у щось прозоре, в шатах, мов зітканих з інею, вони стояли край води й, певно чекаючи сонця, дивилися на схід, де небо вже ярилося білим. Візерунки зборок на їхньому вбранні були, як на ґандхарських картинах. Я впізнав небесних юнаків із фрески, яку розкопав серед руїн Великого Храму в Юйтяні. Обережно, щоб не злякати, я наблизився й тихо привітався:

— Доброго ранку вам, небесні отроки з фрески юйтянського Великого Храму!

Всі троє разом повернулися в мій бік. Сяєво вінців і суворий холод чорних очей.

Я ступив ще крок і повторив:

— Доброго ранку, небесні отроки з фрески юйтянського Великого Храму!

— Хто ти такий? — запитав той, що праворуч, дивлячись мені просто у вічі.

— Я Акіра Аокі, що розкопав занесений пісками Великий Храм древнього князівства Юйтянь.

— Навіщо прийшов ти сюди? — запитав той самий юнак, не змінюючи виразу обличчя й не відводячи очей.

— Разом із вами привітати схід сонця.

— Он як? Саме вчасно, — усі троє відвернулися. Їхні вінці променилися жовтим, помаранчевим, зеленим, убори грали веселково.

На срібному небокраї з-за озера зринула смуга світла — наче розплавився зозулясто-брунатний дальній берег, наче заграло червоне золото, наче розжарилася у відбивній печі кіновар.

Небесні юнаки виструнчилися й склали молитовно руки.

То було сонце. Величаво погойдуючись, пливла вгору таємнича розтоплена куля — сонце небесної країни. Усе навколо зблиснуло під поодинокими променями, забриніло під снопами проміння.

Небесні юнаки в захваті піднеслися в повітря й закружляли над кремнисто-піщаним берегом просвітленого лазурного озера. Один із них, мало не зіткнувшись зі мною, сахнувся й, показуючи в небо, гукнув:

— Поглянь на небо! Це нерет Індри!

Я подивився вгору. Від чистої голубіні зеніту до блідої блакиті обрію в усе небо сяяв, мінився, горів примарний, тонший від павутиння мереживний нерет Індри — прозорий, чистий, з міріад переплетених осяйних ниток, що грали кольорами від золотого до синього.

— Дивись на небо! Це барабани вітру! — вигукнув тепер інший небесний юнак, розминаючись зі мною. І справді, на небосхилі виникли темні сонця — індигові, золоті, попелясті, ніби від’ємні, вирізані з неба. Сотні тисяч небесних барабанів, в які ніхто не бив, щосили гули, й водночас не видавали жодного звуку. Я так задивився на них, що мені потемніло в очах і голова пішла обертом.

— Дивись! Це сині павичі! — гукнув, пролітаючи повз мене, небесний юнак, що спочатку стояв праворуч і першим обізвався до мене. І справді, в далечині під неретом Індри, за незчисленними небесними барабанами дивовижні величезні сині павичі розпростали хвости з самоцвітів і ледь чутно квилили. Павичі дійсно були на небі. Але їх зовсім не було видно. Вони подавали голос. Але їх зовсім не було чути. Так от, насправді я не бачив трьох небесних юнаків.

Навпаки, пригадую тільки, як лежав блідий і непритомний у траві, розколисаній вітром.

© Ігор Дубінський, 2002 (переклад українською мовою)