Небезпечнi мандри

39. МОСТИ

Якби це було на іншій річці, з Ожининого плану, мабуть, нічого не вийшло б. Човен або зовсім не відчалив би, або знов прибився б до берега. Але тут, на річці Тест, не було ні корчів під водою, ні обмілин, ні заростей комишу. Від берега й до берега течія була рівна й незмінна, не швидша за нормальну людську ходу. Опинившись посеред річки, човник спокійно й тихо поплинув собі, ані сповільнюючи, ані прискорюючи швидкості.

Більшість кролів погано розуміла, що відбувається. Ефрафанські кролиці ніколи не бачили річки, а, скажімо, Чашечка чи Козелець не змогли б їм пояснити, що всі пливуть на човні, бо й самі цього не тямили. Здебільшого вони просто звірилися на Ліщину й робили, що їм воліли. Але всі, і кролі, й кролиці, збагнули, що Звіробій із своїми посіпаками щез. Виснажені всім пережитим, давно промоклі наскрізь кролі мовчки поприпадали до дерев’яних дощок човна, відчуваючи тільки невиразне полегшення. У них навіть не лишилося снаги подумати, а що ж воно буде далі.

Тим часом дощ не вщухав. Вони вже й не звертали уваги на дощ, але тремтіли від холоду. До того ж наші мандрівники були зовсім безпомічні й неприкриті, незахищені від багатьох можливих небезпек. Керувати човном вони не могли й не знали, куди їх несе. Щоправда, останню трудність усвідомлювали тільки троє: Ліщина, П’ятий та Ожина.

Знеможений Кучма впав біля Ліщини та так і лежав на правому боці. Гарячкова одвага, завдяки якій він добувся від Ефрафи до річки, покинула його, а поранене плече дуже нило. Попри дощ і пульсуючий біль у передпліччі він ладен був тут і заснути, на цих жорстких дошках. Але він розплющив очі й подивився на Ліщину.

— Вдруге я б такого не втнув, Ліщино! — мовив він.

— І не треба вдруге! — відповів Ліщина.

— Знаєш, коли б я на мить завагався — нічого б не вийшло! Це був один шанс із тисячі!

— Діти наших дітей почують чудесну оповідь! — вимовив Ліщина традиційні кролячі слова.

— Слухай, Ліщино, от ми добули кролиць. А що далі?

— Не знаю, — відповів Ліщина. — Може, нам це скаже хтось із наших мудрагелів. Або Кегаар… Де він подівся? Він-бо знає норов цієї штуки, на якій ми сидимо!

Почувши про «мудрагелів», Кульбаба, що тулився біля Ліщини з другого боку, пробрався по залитому водою дну й привів П’ятого та Ожину.

— Ми тут гадаємо, що чинити далі, — сказав Ліщина.

— Мені здається, що незабаром нас приб’є десь до берега, ми виберемося на суходіл і сховаємося, — задумано мовив Ожина. — Та й непогано буде, коли нас занесе чимдалі від Кучминих приятелів!

— І все-таки погано, — заперечив Ліщина. — Нас будь-хто може побачити, а втекти ми нікуди не втечемо! Біда, якщо нас побачать люди!

— Люди не люблять дощу, — сказав Ожина. — І я його не люблю, як про те вже мова, але саме зараз нам із дощем безпечніше!

Цієї миті Хізентлай, що сиділа зразу ж за ними, здригнулась і задивилася вгору.

До них летів крізь дощ Кегаар — звідти, куди вони пливли. Птах сів на борт, і кролиці нервово позадкували від нього.

— Пане Лішшино! Попереду міст! — оголосив він. — Ви башити міст?

Нікому з кролів не прийшло в голову, що вони пливуть попід тією самою стежкою, якою прийшли надвечір, ще до грози. Тепер вони бачили прибережні зарості з другого боку, все довкола виглядало інакше. Але цієї миті кролі угледіли недалеко попереду міст — той самий міст, який вони перейшли чотири дні тому, ще коли вперше вибрели до річки Тест. Міст вони впізнали з першого погляду.

— Може, ви проскошити під ним, а може, ні! — сказав Кегаар. — Але вам сидіти так — біда!

Міст стояв на двох низьких палях. Мостової арки не було. Сталеві ферми тяглися від одного берега до другого паралельно поверхні води. До водної гладіні лишався просвіт сантиметрів двадцять заввишки. Дуже вчасно Ліщина зрозумів, що має на увазі Кегаар: якщо човен і пройде попід мостом, не застрягши, то проміжок між човном і фермами буде не більший кролячого кігтя! А. кожного, хто сидітиме вище рівня бортів, міст ударить або й скине в річку! Ліщина по дну, вкритому теплою водою, перебіг на другий край човна, розштовхуючи мокрих кролів, що збилися докупи.

— На дно! Всі на дно! — наказав він. — Срібний, Козелець — усі-всі! І ти, й ти — як тебе звати? Ах, Чорнобіль! Зжени всіх на дно! Швидко! Не бійтеся води!

Ефрафанські кролі беззастережно виконали наказ. Ось Кегаар знявся у повітря й шугнув понад дерев’яним поруччям. Бетонні контрфорси з берегів заходили трохи в воду, тож тут звужена річка текла ледь швидше. Ось міст темною масою насунувся на них, мов снігова шапка впала з дерева. Ліщина припав до вкритого водою дна. Потім човен задвигтів од важкого удару, рух сповільнився; пролунав глухий скрегіт, довкола все потемніло, й дуже низько над головами кролів навис якийсь ніби дах. За хвилину дах щез, і човен плавно поплинув собі далі. Кролі почули Кегаарів голос. Так, вони минули міст і пливли далі за течією!

З’ясувалось, що на Ліщину звалився Жолудь. Ударом його приглушило й пом’яло, але не поранило.

Одна з кролиць побоялася стрибати на дно у воду і вдарилась спиною об балку. Видно було, що вона поранена, тільки Ліщина не міг знати, наскільки серйозно. Коло потерпілої клопоталася Хізентлай. Ліщина обвів поглядом своїх тремтячих супутників, а тоді глянув на бадьорого Кегаара, що вмостився на кормі.

— Як би нам причалити до берега, Кегааре? — спитав він. — Сам розумієш, життя на воді — не для кролів!

— Ви не спинити шовен! Але там, далі, ше один міст! Він спинити шовен!

Не лишалося нічого іншого, як просто чекати. Помалу човен принесло до іншого повороту, де річка повертала на захід. Налякані тим, що спіткало Жолудя й ту кролицю, кролі так і зостались сидіти у воді на дні човна. Ліщина поповзом вернувся на ніс човна й задивився вперед.

Далі річка розливалася ширше, течія тут була повільніша. Ліщина побачив, що пливуть вони вже не так швидко. Ближчий берег, високий та крутий, густо поріс лісом, але дальший був пологий, відкритий, рівненько порослий травою. Ось пологий берег лишився позаду, й тепер уже обабіч зависочіли дерева. А попереду, як і обіцяв Кегаар, шлях річці перегородив другий міст.

Це був дуже давній міст. Його цегляне мурування потьмяніло від часу, обросло плющем, валеріаною та рожевим льонком. Далеченько від обох берегів, посередині його прорізали чотири низькі арки з вузькими отворами для водостоку. Від поверхні води до склепіння арки була відстань сантиметрів у тридцять. Через ці отвори з того боку моста прозирали тонкі смужки денного світла.

Видно було, що човен приб’ється до цього моста й там стане. Але Ліщина все одно зіскочив у воду на дно човна. Проте це вже було зайве. Човен бортом легко торкнувся двох стояків і зупинився, загородивши вхід до одного з центральних водостоків.

Пливли вони всього хвилин п’ятнадцять і залишили позаду трохи менше милі.

Ліщина поклав передні лапи на другий борт і обережно виглянув: де береги? Обидва береги тут були круті, кролеві до них не дострибнути. Тоді обернувся і подивився вгору. Цегляна стіна була рівна й гладенька, з виступом посередині відстані між ним і парапетом. Ні, кріль туди не видереться!

— Що робити, Ожино? — спитав Ліщина, пробираючись на ніс човна. — Ти нас посадив на цю штуку, то й скажи, як із неї злізти!

— Не знаю, Ліщино-ра! — признався Ожина. — Я всяке уявляв собі, але тільки не такий кінець шляху. Схоже на те, що нам доведеться пливти.

— Пливти? — перепитав Срібний. — Як же нам пливти, Ліщино-ра? Воно то недалеко до берега, але ж глянь, яка крутизна! І течія нас затягне в одну з цих дірок під мостом!

Ліщина спробував зазирнути в отвір арки. Темний тунель був не довший за сам човен, і поверхня води в ньому здавалася гладенькою. Там не стирчало ніяких камінців, і між поверхнею води й склепінням арки вистачало місця, щоб кріль, пливучи, міг тримати над водою голову. Але просвіт був такий вузький, що не видно було місцевості по той бік моста. Смеркало.

Ліщина обернувся до Ожини й Срібного.

— От так вскочили — з однієї халепи та в іншу! — мовив він. — І лишатися тут не можна, і виходу ніякого я не бачу!

На парапеті над ними з’явився Кегаар і заплескав крильми, витрушуючи з них на кролів дощ.

— Шовен більше не плифти! — оголосив він. — Більше не шекати!

— Але ж як нам дістатися до берега, Кегааре? — спитав Ліщина.

Птах здивувався:

— Собаки плифти, пасюк плифти, а ви — ні?

— Та ми можемо пропливти трохи, але ж береги надто круті для нас, Кегааре! Нас затягне водою в котрусь із цих нір, а ми не знаємо, що там, по той бік моста!

— Там добре! Ви лехко вилісти!

Ліщина розгубився. Як розуміти ці чайчині слова? Адже Кегаар не кріль! Чи зумів він оцінити цю річку з кролячого погляду? Чи означали його слова, що за мостом спокійна течія і пологий берег, де кролі можуть легко вилізти? Чогось Ліщині не вірилося…

Ліщина обвів усіх поглядом, шукаючи розради. Срібний вилизував Кучмі плече. Ожина, нервуючи, то вилазив на перекладинку, то злазив із неї, і видно було, що його терзають такі самі сумніви. Бачивши таку кролячу нерішучість, Кегаар пронизливо закричав:

— Ярк! Шортові кролі не тямити нішого! Я показати, шо робити!

І незграбно стрибнув з носа човна в воду. Між човном і темним отвором тунелю не було ніякого проміжку. Сидячи у воді, мов дика качка, птах поплив за течією і щез в тунелі. Заглянувши в отвір арки, Ліщина спочатку не побачив нічого, а тоді розрізнив темні обриси птаха проти плями світла там, де кінчився тунель. Ось Кегаар зовсім виплив на світло, повернув убік і зник із поля зору.

— Ну, й що це доводить? — сказав Ожина, цокочучи зубами. — Він там міг злетіти в повітря! Чи дістати до дна своїми великими перетинчастими лапами!

Кегаар знов з’явився на парапеті над їхніми головами.

— Тепер ти! — коротко мовив він.

А бідолашний Ліщина ніяк не міг зважитися й стрибнути вниз.

— Дозволь, я піду перший, Ліщино! — мовив йому П’ятий.

Він уже був поставив передні лапи на край борту, коли це враз усі кролі завмерли — котрась із кролиць тупнула лапою по дну. Згори долинули людські голоси, хода й запах запаленої білої палички. Люди наближались. Кегаар злетів з парапету. Жоден кріль не ворушився. Ось уже людські кроки й голоси залунали на мосту. Могутній інстинкт спонукав кожного кроля: тікай, сховайся в нору!..

Та ось голоси й запахи подаленіли, тупіт помалу завмер. Люди перейшли міст і навіть не глянули через парапет! Ліщина отямився.

— Вирішено! — мовив він. — Усім пливти! За мною, Дзвіночку! Ти ж казав, що станеш водяним кролем.

Від підійшов до борту й побачив поруч себе Чашечку.

— Швидше, Ліщино-ра! — попросив Чашечка, нервово сіпаючись і тремтячи. — Я йду за тобою. Тільки швидше!

Заплющивши очі, Ліщина шубовснув у воду. Як і колись у річці Енборн, його вмить скував холод. Але течія тут була дужча, вона вмить підхопила його й потягла. З переляку він заборсався, підняв голову над водою і вдихнув повітря. Ось його кігті дряпнули по битій цеглі під водою — і знов опори не стало. Потім течія ослабла, тунель закінчився, темрява змінилася світлом, і він побачив над головою листя й небо. Все ще борючись з течією, він ударився об щось тверде, відштовхнувся, знов ударився і тоді лапи його торкнулися рідкої грязюки. За хвилину він виповз на слизький берег. Ще якусь хвилину лежав, відсапуючись, а тоді втер лапою писок і розплющив очі. І зразу ж побачив Чашечку — весь обліплений мулом, малий теж виповзав на берег.

Враз забувши всі свої страхи й сповнившись упевненості, відчувши радісний підйом сил, Ліщина поповз назустріч Чашечці, й разом вони вилізли в кущі верболозу. Обом не хотілося говорити. Із свого укриття вони оглянули річку. Тут, за мостом, вона розливалася широким плесом. Скрізь надовкола обидва береги поросли деревами й кущами. Але тут нелегко було визначити, де кінчалась вода й починався ліс, бо верболіз ріс на замуленому мілководді. Видно було дві борозни, що їх проклали обидва кролі в мулі, виповзаючи на берег. По діагоналі через усе плесо, від протилежного кінця моста до місця, трохи нижчого від того, де вони сиділи, тяглась загорожа з тонких вертикальних металевих прутів. Коли вище за течією, до рибні угіддя, викошували очерети й комиші, все то припливало сюди й затримувалось цією загорожею. Потім люди граблями збирали бур’яни й складали на купи, щоб гнило на добриво. Весь лівий берег був, власне, великою купою згноєного бур’яну. Це була зелена, оточена лісом, повна смердючих випарів місцина.

— Добренький старий Кегаар! — розчулено вигукнув Ліщина, втішено роззираючись довкола. — Я мав би більше довіряти йому!

Цієї миті ще один кріль виплив з-під моста. Ліщина й Чашечка завмерли, стежачи, як той борсається у воді, мов муха в павутинні. Кріль наштовхнувся на загорожу, проплив трохи попід нею і, намацавши дно, вибрався з каламутної води. То був Чорнобіль. Він упав знесилено на бік і, здавалось, не помічав Ліщини й Чашечки, що підійшли до нього. Але за хвилину він закашляв, виблював трохи води й сів на задні лапи.

— Як ти, живий-здоровий? — спитав Ліщина.

— Більш-менш, — відповів Чорнобіль. — А чи багато ще справ лишилось на сьогодні, пане? Я дуже втомився!

— Можеш тут відпочити, — сказав Ліщина. — Але як це ти на свій страх і ризик кинувся у воду слідом за нами? А що коли б ми всі потопилися?

— Я чув наказ, пане! — відказав Чорнобіль.

— Он як! Ну, у нас ніхто так беззастережно не виконує наказів! Боюсь, що ми здамося тобі гуртом нехлюїв… А хтось іще ладнався стрибати за тобою?

— Вони трохи нервуються, — відповів Чорнобіль. — І їх можна зрозуміти.

— Але ж поки вони там розсиджуються, що завгодно може скоїтись! — сердито вигукнув Ліщина. — їх ще візьме тхарн! Люди можуть вернутися! Коли б їм якось переказати, що тут безпечно пливти…

— Гадаю, це можливо, пане! Якщо я не помиляюсь, треба тільки перейти на той бік моста. Дозвольте виконати, пане?

Ліщина був спантеличений. Наскільки він розумів, перед ним був нещасний ефрафанський в’язень, навіть навряд чи й член Оусли! До того ж він щойно признався, що дуже втомився. Ліщині треба було негайно подбати про свою репутацію!

— Ми підемо обидва, — сказав він. — А ти, Глао-роо, лишайся тут і стеж за річкою. Зараз вони почнуть випливати один за одним, а ти їм допомагай!

До моста треба було дертися по крутизні попід мокрими від дощу кущами. Вони обережно виглянули з високого бур’яну на путівець, що біг через міст. Там нікого не було видно, нізвідки не долинали ні звуки, ні запахи. Вони перебігли дорогу, опинившись на горішньому краї моста. Берег майже прямовисно сходив тут до води з двометрової висоти. Внизу стояв човен, прибитий течією до двох стояків.

— Срібний! П’ятий! — загукав Ліщина. — Підворушіть їх, нехай стрибають і пливуть! Там, за мостом, хороше місце. Спочатку постарайтесь умовити кролиць! Та швидше повертайтесь, бо сюди можуть знов прийти люди!

Нелегка то була справа — розбуркати заціпенілих, спантеличених кролиць, розтлумачити їм, що від них вимагається. Кульбаба, як побачив Ліщину на березі, зараз же й стрибнув у воду. За ним пірнув Вероніка, та коли слідом хотів плигнути й П’ятий, Срібний затримав його.

— Якщо всі кролі попливуть, кролиці зостануться самі! А самі вони не насміляться стрибати у воду.

— Вони послухають Тлайлі, пане! — підказав Чорнобіль. — Тільки він може їх зрушити!

Кучма досі лежав у воді на дні човна. Він начебто спав, та коли Срібний ткнувся в нього носом, підвів голову й подивився на всіх затуманеним поглядом.

— О, привіт, П’ятий! — мовив він. — Це плече таки завдасть мені клопоту! І я страшенно змерз! А де Ліщина?

Срібний пояснив йому все. Кучма якось зіп’явся на ноги, і з рани на його плечі зацебеніла кров. Кульгаючи, він підійшов до поперечки й виліз на неї.

— Слухай, Хізентлай! — заговорив він. — Твої подруги навряд чи намокнуть більше, якщо зараз пострибають у воду й пропливуть трохи. Тільки не разом, а поодинці, щоб у воді не подряпали одна одну!

Але не все так легко зробилося, як здавалось Чорнобілеві. Не одна хвилина збігла, поки всі кролі покинули човен. Кролиць було всіх десять (хоч ніхто з кролів не знав точного числа). Більшість їх була до того змучена, що так і сиділа купкою. А як котру підштовхнуть до борту, вона тільки тупо дивилася на воду й ані руш з місця. Тоді замість цієї приводили іншу. Час від часу Кучма просив когось із кролів показати приклад. Трайонлоза, поранена кролиця, настільки зле почувалася, що з нею разом попливли Ожина й Сесусіннан: він попереду, а вона — позаду потерпілої.

Споночіло, і дощ перестав. Ліщина з Чорнобілем вернулися назад, до пологого бережка за мостом. Гроза посунула на схід, і небо очистилось від хмар, стало легше дихати. Але настала фу-Інле, коли останній проплив попід мостом Кучма в супроводі Срібного й П’ятого. Він насилу тримався на воді, а допливши до загорожі, перевернувся горічерева, мов дохла рибина. Та коли його винесло на мілке, Срібний допоміг йому стати на лапи. Ліщина й ще дехто кинувся йому назустріч, але Кучма відрізав їм у своїй звичній грубуватій манері.

— Геть з дороги! — рикнув він. — Як засну я зараз, Ліщино, то ти не смій мене будити, а то сам Фрітх тебе не врятує!

— От бачиш, як у нас ведеться! — сказав Ліщина Чорнобілеві, що вражено витріщив очі. — Помалу звикнеш до цього. А зараз пошукаймо сухе місце, якого ще ніхто не назорив, та й собі поспимо!

Кожен сухий п’ятачок на березі позаймали купки наморених, поснулих кролів. Трохи попошукавши, знайшли повалене дерево, у якого з одного боку відійшла кора. Вони пролізли попід листям і гіллям, втислися в гладеньке вигнуте ложе і вмить поснули.

40. ДОРОГА НАЗАД

Прокинувшись уранці, Ліщина зразу ж почув прикру вість: уночі померла Трайонлоза. Пропливши разом із нею попід мостом, Сесусіннан допомогла Трайонлозі виповзти на берег і заснула поруч подруги, сподіваючись, що та одужає до ранку. Та коли Сесусіннан прокинулась, Трайонлози поруч не було. Кинулась шукати подругу і знайшла її мертву в очереті над річкою. Певне, бідолашна відчула, що помирає, і відповзла, щоб померти на самоті, як то роблять тварини.

Лиха вість засмутила Ліщину. Так, їм пощастило добути стільки кролиць в Ефрафі й без бою вислизнути з-під носа у Звіробоя. І план вони придумали добрий, але буря та ще страхітливе завзяття ефрафанців мало не звели все нанівець. З усією мужністю Кучми та Срібного їхній задум таки провалився б, якби не Кегаар. А Кегаар саме збирався покинути їх. Кучма був поранений, і його, Ліщинина, нога так не до речі розболілась. Тепер, із кролицями, де вже їм помандрувати так швидко й легко, як мандрувалось від Вотершипа до Ефрафи! Побути б тут кілька днів, поки Кучма піддужчає, а кролиці відпочинуть і звикнуть до непевного життя за межами колонії. Але він розумів, що цей берег, до якого вони пристали, зовсім негостинний. Дарма що дерева й кущі давали кролям надійне укриття, але тут було надто сиро. До того ж десь поблизу пролягала дорога, ще й, мабуть, більша, гомінкіша за всі дороги, які вони бачили досі. Щойно засірів світанок, як загурчали, зачаділи грудуділі, — не далі, як через невелике поле. Особливо лякалися того гуркоту кролиці. А тут іще смерть Трайонлози! Стурбовані гамором і стугонінням землі, кролиці не могли пастись, а тільки ходили до річки дивитися на труп подруги й шепталися про те, який тут дикий та небезпечний край.

Ліщина покликав Ожину на пораду. Той наголосив, що скоро сюди, певне, прийдуть люди і знайдуть човен. І Ліщина вирішив: треба негайно вирушати звідси, знайти безпечніше місце для відпочинку.

Взявши Кучму з собою, він поліз нагору, до порослого моріжком путівця. Там вони побачили Кегаара, що добував слимаків із куща болиголову. Два кролі мовчки наблизились до птаха й стали скубти моріжок.

Десь за хвилину Кегаар заговорив:

— І ось ви добути мам, пане Лішшино! Фсе добре, еге ж?

— Так! Без тебе ми б нізащо не добули собі кролиць, Кегааре! Чув я, що ти вчора якраз вчасно надлетів і врятував Кучму.

— Ага, ага!.. Пане Лішшино, скоро прийти люди! Шо ви робити?

— Ми вертаємося до колонії, Кегааре! Коли б тільки дійти…

— Я для вас усе зробити! Тепер летіти на Велику Воду!

— Чи ж ми побачимо тебе знов, Кегааре?

— Ви йти назад, на горби? Лишатися там?

— Так, ми йдемо туди. І тяжко нам доведеться: нас так багато, а ще ж треба уникати ефрафанських патрулів!

— Ви прийти туди! А потім зима, багато холоду, бурі на Великій Воді. І тоді я вернутись, побашити, як ви жити!

— Ми виглядатимемо тебе, Кегааре! — сказав Кучма. — Звалися нам на голову несподівано, як учора ввечері!

— Так, так! Прилетіти й налякати мам і кроленят-кушменят!

Розгорнувши крила, Кегаар піднявся в повітря і, видавши свій хрипкий крик, полетів на південь. Ліщина й Кучма дивилися йому вслід, аж поки він щез за деревами.

Невдовзі рушили й кролі — через міст, а далі через ліс на північ. Пройшовши зовсім небагато, Кучма зрозумів, що далеко не помандрує. Рана його дуже боліла. Ліщина теж досі кульгав, а кролиці хоч і слухалися й хотіли подолати всі труднощі, нелегко звикали до життя глессілів. Непереливки їм були!

В ці дні — а година стояла напрочуд гарна! — Чорнобіль не раз показав, що він, колишній член Оусли, дечого варт. І незабаром Ліщина вже покладався на нього так само, як і на будь-кого із своїх ветеранів. Вирішивши неодмінно визволити Чорнобіля з Ефрафи, Кучма керувався тільки співчуттям до нещасної жертви Звіробоєвої жорстокості. Одначе з’ясувалось, що коли не принижувати, не топтати гідності Чорнобіля, то він буде на голову вищий за пересічного кроля. Опинившись на волі серед цих добродушно-веселих, лінькуватих чужинців, він, вбачаючи в собі вишколеного ефрафанця, вирішив прислужитися новим друзям усім, що сам знав-умів. Звісно, він виконував усі накази, але не вагаючись висловлював свою думку, надто коли йшлося про розвідку місцевості чи призвістки небезпеки. Ліщина, хто завжди й від будь-кого приймав розумні поради, почав уважно дослухатися до його слів. А вже Кучма — кого Чорнобіль, природно, надзвичайно шанував, — дбав про те, щоб новачок не перестарався у своєму палкому прагненні віддячити добром за добро.

Після двох чи трьох днів забарних, обережних мандрів, під час яких загін не раз відсиджувався в укритті, кролі знов опинилися біля Цезаревого Пояса, тільки трохи далі на захід від того місця, яке пройшли тиждень тому, коли прямували до Ефрафи. Поруч, на невисокому узвишші, шумів листям гайок. Коли потомлені кролі напаслись («Вечірній сильфлай щодня, як ти обіцяв!» — не забула нагадати Кучмі Хізентлай), Дзвіночок і Вероніка запропонували вигребти невеликі нори-вигрібанки в пухкому грунті під деревами та й перепочити в них день чи два. Ліщина був не проти, але П’ятий погодився на таке не одразу.

— Звісно, відпочинок нікому не завадив би, але чомусь мене це місце насторожує, Ліщино-ра! — сказав він. — Як подумаю трохи, то, може, й додумаюсь чому?

— Мене тобі не доведеться переконувати, але решту не умовиш зрушити з місця, — мовив Ліщина. — Декотрі з цих кролиць «готові бути мамами», як сказав би Кегаар, — оце ж тобі справжня причина того, чому Дзвіночок та інші ладні взятися за риття нір. То, може, й нехай собі?.. «Кріль у норі — у теплі й добрі»!

Тим часом Чорнобіль і Кульбаба з власної ініціативи подалися в розвідку по околицях. А коли повернулись, Чорнобіль рішуче запротестував проти того, щоб ставати на нічліг у такій місцині.

— Тут ні в якому разі не можна зупинятись, Ліщино-ра! — заявив він. — Жоден Великий Патруль не отаборився б тут! Це — край лисиць! Треба якнайдалі відійти звідси, поки не споночіло!

У Кучми вже півдня як нило поранене плече, і він був не в гуморі. Йому здалось, що Чорнобіль виставляв себе розумником за чужий рахунок. Якщо в суперечці гору візьме він, доведеться всім, таким потомленим, тюпати далі, аж поки дістануться до задовільного, відповідно до ефрафанських мірок, місця. Там буде ніскільки не безпечніше, ніж тут, у цьому гаю, але зате Чорнобіль зіграє роль мудреця, що вберіг їх від лисиці, яка, певне, існувала тільки в його уяві! Ні, Кучмі таки добряче набридло, що Чорнобіль весь час хизується своїм ефрафанським вишколом!

— В будь-якій горбистій місцевості завжди водяться лисиці, — роздратовано кинув Кучма. — Чому цей гайок видався тобі лисячим царством?

Чорнобіль надто вже хотів бути тактовним із Кучмою, тож і відповідь дав зовсім не найкращу:

— Я не можу достеменно сказати чому! Просто у мене зародилась велика підозра, але мені тяжко пояснити, з чого вона виникла.

— Ах, у нього зародилась підозра! — перекривив ефрафанця Кучма. — Чи ти бачив лисячі сліди? Чув запах? Чи таке тобі наспівала зелена мишка, сидячи під поганкою? Чи знаєш ти, Чорнобілю, що цього літа, поки ми ще не мали щастя користуватися твоїм досвідом, ми стільки ходили полями, лісами, пустищами, пагорбами й не втратили жодного кроля?

— Я тільки проти риття нір, — примирливо сказав Чорнобіль. — Свіжі нори помітні, привертають увагу елілів.

— Облиш його, — попросив Ліщина Кучму, хоч той уже розтулив рота, щоб відповісти. — Не на те ж визволяв ти його з Ефрафи, щоб тепер збиткуватися з нього! Слухай, Чорнобілю! Певне, мені доведеться вирішити цю суперечку. Мабуть, твоя правда: лишатися тут ризиковано. Але скільки ми в дорозі, стільки й ризикуємо весь час, а безпеку знайдемо аж у своїх норах! Усі так потомилися, що треба день-два відпочити. Чом би й не тут, у цьому гайку?

Поки зайшло сонце, кролі вже й вирили кілька нір. Після ночівлі під землею всі почулися набагато здоровішими. До самого вечора панував святковий настрій. Ліщинина нога вже не так боліла, і Кучма подужчав, повеселів. Кролиці, які ще два дні тому були худі й кістляві, тепер поповніли, погарнішали.

Наступного ранку кролі повиходили на пізній сильфлай. Легкий північний вітерець задував просто в нори. Дзвіночок, що вийшов на повітря останній, клятвено запевнив товаришів, що вітерець несе виразний кролячий запах.

— Це там старий Падуб тисне на свої залози під підборіддям — подає нам знак, Ліщино-ра! — сказав він, а продовжив віршиком:

А Ліщина докінчив за нього:

— Так не годиться, Ліщино-ра! — заявив Дзвіночок. — у Падуба там аж дві кролиці!

— Хатні, — уточнив Ліщина. — Сподіваюсь, вони там досі зміцніли, меткіші стали, але все одно вони ніколи не зробляться такими, як дикі кролі! Глянь на ефрафанок! Як вони зараз бігають, які щасливі, коли їх ніхто не стереже! Подивися хоч би на тих двох красунь, що зайшли он під крутизну. Вони ж… О, Фрітх на небі!

Руда, схожа на собаку тінь тихо, мов світло з-за хмари, впала з навислої над крутизною ліщини. Вона приземлилася між двох кролиць, схопила одну за шию і блискавкою майнула нагору. І тут усі почули різкий лисячий запах. Тупнувши, як один, блискаючи білими підхвістями, кролі кинулися в укриття.

Ліщина й Дзвіночок опинилися в одній норі з Чорнобилем. Ефрафанець був стриманий і діловитий.

— Бідолашка! — сказав він. — Бачите, у них ослаблені природні інстинкти від життя в мітці. Додумались: пастися під кущами з навітряного боку! Але ось що я вам пораджу, Ліщино-ра: якщо тут не дві гомби (а це вже була б велика біда!), нам треба до ні-Фрітха, не пізніше, забратися звідси. Та гомба якийсь час не полюватиме. Треба якомога швидше рушати!

Висловивши свою згоду, Ліщина без зволікань скликав усіх докупи. Швидкими перебіжками кролі подалися на північний схід попід ланом половіючої пшениці. Ніхто не говорив про загиблу. Так вони лишили позаду три чверті милі, поки Ліщина з Кучмою зупинились перепочити трохи й переконатися, чи ніхто не відстав. Коли надбігли Чорнобіль і Хізентлай, Кучма спитав ефрафанця:

— Адже ти попереджав нас, що так станеться, хіба ні?

— Попереджав? — перепитав Чорнобіль. — Не розумію!

— Про те, що може наскочити лисиця!

— Таки не пригадую… Та й хто з нас міг те передбачити? Зрештою, пропала одна кролиця — невелика втрата!

Кучма вражено витріщився на нього, але Чорнобіль, чи то не бажаючи наголошувати на своїх словах, чи то щоб урвати розмову, просто почав скубти траву. Спантеличений Кучма відійшов і собі став пастись біля Хізентлай і Ліщини.

— Куди це він хилить? — не втерпів Кучма за хвилину. — Ви ж усі свідки, як він застерігав нас дві ночі тому, що може наскочити лисиця! А я грубо з ним повівся.

— В Ефрафі, — сказала Хізентлай, — якщо кріль дасть старшому пораду й ту пораду відкинуть, він про це негайно забуде, мовби й не казав нічого. Чорнобіль прийняв рішення Ліщини, і то вже байдуже, до чого це призвело. Просто він нічого не радив — і край!

— Так, це може бути, — погодився Кучма. — Ефрафа! Нікчемні мурашки під проводом собаки! Але ж ми не в Ефрафі! Невже він таки й справді забув про своє попередження?

— Може, й забув. Але хоч би й не забув, ти нізащо не доб’єшся від нього признання, що він попереджав. Казатимеш йому, що він слушно застерігав, а він тебе й слухати не стане. Це для нього все одно, що справити нужду в норі.

— Ти теж ефрафанка. Невже й ти так думаєш?

— Я кролиця, — відказала Хізентлай.

Десь опівдні кролячий загін наблизився до Цезаревого Пояса. Кучма перший впізнав це місце.

— А знаєш, кролицю спіймала та сама лисиця, що гналась тоді за мною! — сказав він Ліщині. — І як я про це не здогадався!

— Заспокойся, Кучмо! — сказав Ліщина. — Ти сам добре знаєш, чим ми всі завдячуємо тобі. Он кролиці всі думають, що тебе послав Ель-аграйра, щоб ти визволив їх із Ефрафи. А в сьогоднішній нашій втраті я винен не менше за тебе… Але я і на мить не припускав собі, що ми вернемося додому без втрат. Недолічилися двох кролиць, а я розраховував на гірше. Якщо ми наддамо ходи, то на вечір будемо вже в Сотах. Забудьмо про ту гомбу, Кучмо… А це хто?

Загін саме підходив до заростей ялівцю й шипшини, і тоді перед ним на пагорку, мовби з-під землі, виросли з високої трави чотири великі кролі.

— Ну, чом же ти не відповіси йому, Тлайлі? — сказав один із незнайомців. — Хто я?

Запала мовчанка. Тоді заговорив Ліщина:

— Я бачу, що це ефрафанці, бо вони мічені. Це Звіробій?

— Ні, — сказав Чорнобіль. — Це капітан Горицвіт.

— Ага, — протяг Ліщина. — Що ж, я чував про тебе, Горицвіте. Не знаю, чи збираєшся ти чинити нам перешкоди, але краще залиш нас у спокої. З Ефрафою ми не маємо більше ніяких справ!

— Помиляєшся! — відповів Горицвіт. — Та кролиця, що йде за вами, піде з нами! І всі інші кролиці, які тільки є у вас!

Цієї миті біля підніжжя пагорка показались Срібний і Жолудь, а за ними Сесусіннан. Із першого погляду впізнавши ефрафанців, Срібний шепнув щось Сесусіннан, і та шаснула назад поміж лопухів.

— Я послав по білого птаха, Ліщино! — мовив Срібний уголос.

Ця простенька хитрість подіяла. Горицвіт злякано зиркнув угору, а інший патрульний озирнувся, чи далеко до кущів.

— Ти говориш дурниці, — сказав Ліщина Горицвітові. — Якщо в тебе не більше кролів, ніж я бачу, тобі нас нізащо не подужати!

Горицвіт завагався. Це вперше у своєму житті він вчинив необачно. Коли він побачив Кучму й Ліщину, то за ними йшли тільки Чорнобіль та ще одна кролиця. Горицвітові не спало на думку, що можуть бути ще якісь кролі, котрі розбрелися на певній відстані один від одного. Йому здалось, що перед ним — чудова нагода напасти й, можливо, вбити осоружних Тлайлі та Чорнобіля разом з їхнім товаришем, кульгавим до того ж, а кролицю відвести в Ефрафу. Спокусившись на легку перемогу, він вирішив не нападати з засідки, а несподівано вискочити перед ворогами — може, вони злякаються і здадуться без бою? Але зараз, побачивши, що до супротивника по одному та по двоє підтягуються резерви, зрозумів, що припустився помилки.

— У мене є ще дуже багато кролів! — сказав Горицвіт. — Лишіть кролиць, а самі можете йти. А то ми повбиваємо вас!

— Гаразд! — сказав Ліщина. — Виведи весь свій патруль, щоб ми його побачили, і ми вчинимо по-твоєму!

На цю хвилину біля підніжжя пагорка зібрався чи не весь загін. Горицвіт і патрульні мовчки дивилися на них, але не тікали.

— Ти краще не потикайся до нас, — сказав йому Ліщина. — Срібний! Ожино! Ведіть далі кролиць. Ми вас наздоженемо!

— Ліщино-ра! — прошепотів йому на вухо Чорнобіль. — Не можна лишати живим жодного патрульного! Вони не повинні доповісти про нас генералові!

Ліщина вже й сам подумав про це, але, уявивши, що зчиниться жахлива різанина, в якій четверо ефрафанців будуть буквально розірвані на шматки, так і не зважився дати наказ до бою. Як і Кучма, він почував до Горицвіта невиразну симпатію. До того ж і для їхньої сторони бій не обійшовся б малою кров’ю, а поранені лишали б за собою криваві сліди…

— Ні, ми не зачепимо їх! — твердо мовив він.

Чорнобіль не сказав більш нічого, й вони мовчки сиділи, стежачи за Горицвітом, аж поки остання кролиця зникла в кущах.

— А зараз, — сказав Ліщина, — бери свій патруль і вертайся тією дорогою, якою прийшов сюди! Досить розмов! Забирайся!

Горицвіт із патрулем побігли геть, і Ліщина, радий, що позбувся їх так легко, разом з іншими кролями поспішив за Срібним.

Залишивши позаду Цезарів Пояс, вони мов на крилах полетіли. Після півтораденного відпочинку кролиці бадьоро бігли вперед. Усіх затримував тільки Чорнобіль. Він був чимось дуже стурбований і все огинався позаду. Надвечір Ліщина вирішив послати його вперед прямо по стежці, якою вони йшли, — пошукати буковий гай на схилі високого пагорба. Чорнобіль швидко вернувся назад.

— Ліщино-ра, я підійшов зовсім близько до того гаю! — доповів він. — А там на узліссі двоє кролів бігають по моріжку!

— Кульбабо, ану біжімо та побачимо! — сказав Ліщина.

— Коли вони перебігли путівець і помчали вниз схилом, Ліщина мало не підстрибнув на радощах, побачивши рідний буковий гай. Подекуди проглядали жовті листки, тут і там видніла бронза серед зеленого гілля. А їм назустріч уже бігли Жостір і Суниця.

— Ліщино-ра! — вигукнув Жостір. — Кульбабо! Що сталось? Де решта? Чи добули ви кролиць? Усе гаразд?

— Скоро вони всі будуть тут, — відповів Ліщина. — Так, ми добули багато кролиць, і всі, хто вирушав у похід, вернулись назад! А це — Чорнобіль, він утік із Ефрафи.

— То йому пощастило! — сказав Суниця. — Ох, Ліщино-ра, ми тут щовечора виглядали вас на узліссі! Падуб і Самшит коло нір. І що б ви думали? У Конюшини будуть маленькі! Чудово, правда?

— Прекрасно! — мовив Ліщина. — Отже, вона приведе перша! Ох, Фрітх свідок, що ми пройшли! Я розкажу вам трохи перегодом — ото почуєте історію! Але зараз ходімо та приведемо всіх!

Ще сонце не зайшло, як увесь загін дійшов до колонії. Вони попаслись серед роси й довгих тіней, дивлячись на повиті смерком поля в долині. А тоді всі гуртом подалися в Соти — послухати, як Ліщина й Кучма розповідатимуть про їхні пригоди.

Коли останній кріль загону спустився в нору, Великий Патруль, що з бездоганним умінням і терпінням таємно йшов по їхніх слідах від самого Цезаревого Пояса, описав півколо на схід і попрямував із донесенням до Ефрафи. Горицвіт планував пересидіти ніч у криївці, а наступного вечора добутися додому.

41. ІСТОРІЯ ПРО РАУСБІ-ВУФА ТА ПРО ФЕЮ ПЕСЮ-ФЕСЮ

Настала найспекотніша пора літа: день за днем стояла парка тиша. Пагорби лежали в млосній дрімоті. Листя на буках потемніло. Замість згризеної трави наросли свіжі стебла й листочки.

Колонія нарешті зажила в мирі та добрі, тож Ліщині лишалося тільки вигріватися на сонечку, перелічуючи подумки всі їхні набутки. Над і під землею запанував спокійний, нічим не порушуваний ритм кролячого життя: їда, риття нір і сон розмірено змінювали один одного. Були викопані нові тунелі й лігва. Кролиці, яким досі ніколи не доводилося рити нори, по-справжньому тішилися роботою. Навіть Конюшина й Копичка навчилися цього діла й пишалися тим, що принесуть перші виводки колонії в лігвах, виритих для самих себе власними лапами. Чорнобіль і Падуб стали близькими друзями. Вони багато сперечалися про різні способи розвідування місцевості й читання слідів, і навіть зробили удвох кілька дозорів по околицях колонії.

Шістнадцять кролів і десять кролиць колонії складали досить щасливе товариство. Час від часу хтось із кимось мав сутичку, але серйозних боїв не було. Дзвіночок залюбки примовляв, що всі незадоволені можуть іти собі до Ефрафи. Кролиць усе тішило, то коло них щасливішали й кролі. Аж Ліщина якогось вечора зауважив, що йому, Головному Кролеві, далебі нічого й робити, адже все вже вирішено й ніяких суперечок не треба залагоджувати.

— А ти вже подумуєш про зиму? — нагадав йому Падуб.

П’ятеро кролів, а з ними Конюшина, Хізентлай і Вільтуріль, паслися собі на осонні, поки ще не зайшло сонце.

— Тут, на височині, буде, може, й холодніше, ніж усі ми звикли, — сказав Ліщина. — Але грунт такий легкий, що ми можемо заритися набагато глибше, поки настануть холоди. Щоб не задували холодні вітри, ми засиплемо кілька виходів, та й спатимемо в теплі. Взимку мені особисто для щастя вистачить добре поспати, часом погуляти в крем’яхи чи послухати гарну казку…

— А чом би й зараз не послухати казки? — запропонував Дзвіночок. — Давай, Кульбабо! «Як я мало не відстав від човна»…

— Ти про історію «Як Звіробій пошився в дурні»? — сказав Кульбаба. — Ні, я не осмілюся розповісти про таке — це ж історія для Кучми! От зимову казку справді приємно послухати такого спечного вечора! Я саме згадав одну таку — чув колись її, та ніколи не розказував. Хтось із вас, може, й чув її, а хто й ні. Це казка про Раусбі-Вуфа та фею Песю-Фесю.

— Починай! — сказав П’ятий. — Тільки не засушуй, щоб була соковита!

— Жив собі великий кріль, — повів Кульбаба. — І жив собі малий. І жив кролячий князь Ель-аграйра. І от ударив такий мороз, що сніг замерз на вусах у нашого повелителя. Земля і на поверхні і в норах стала така тверда, що можна було поранити об неї лапи, а вільшанки перегукувалися з гаю в гай: «Це мій куточок! Лети й голодуй на своєму!»

Якогось вечора, коли Фрітх, великий, червоний, скочувався за обрій із зимного неба, Ель-аграйра з Трусь-трусем дибали, тремтячи, по мерзлій траві, хапаючи то тут, то там листочок, щоб перебути ще одну довгу ніч під землею. Трава була колюча й несмачна, мов сіно, але обидва старались, як могли, наїстись ще й у нору з собою взяти. І тоді Трусь-трусь запропонував: а що коли ризикнути разочок — побігти через поля та до села, та й перевідати найбільший в околиці город? Господар жив у будинку в одному кінці города, він викопував чи вирізував багато-багато тих чи тих овочів і, повантаживши їх на грудуділь, кудись вивозив. Аби вберегти овочі від кролів, господар обніс город дротяною огорожею. Та Ель-аграйра, коли хотів, завжди знаходив лазівку, хоч це було й небезпечно, бо господар мав рушницю, часто стріляв голубів та сойок і розвішував потім їхні тушки.

«Але нам треба боятися не тільки рушниці! — мовив Ель-аграйра, обмірковуючи похід на ферму. — Треба ще берегтися того клятого пса — Раусбі-Вуфа!»

А Раусбі-Вуфом звали пса того городника. І треба вам сказати, що з усіх псів, які будь-коли лизали руку господарю, цей був найосоружніший, найлихіший і найбридкіший. Це було волохате здоровило, навіть очі в нього заросли вовною. Головним його завданням було охороняти овочевий город, особливо вночі. Звісно, сам Раусбі овочів не їв, і можна було подумати, що час від часу він дозволятиме голодним звірятам ухопити листочок салати чи потягти морквинку й не кине при цьому лихого слова. Та де там! З вечора до ранку Раусбі, мов несамовитий, гасав кругом города. Мало йому було, що до того города не сміли підступити інші люди й хлопчаки, то він накидався на всяку тваринку, яку там заставав: ганяв пацюків, кролів, зайців, мишей, ба навіть кротів. А кого спопаде, то й задавить! Як тільки вчує порушника, так зайдеться гавкотом, так і мчить туди, а кріль, раденький, що Раусбі його вчасно попередив своїм гавканням, устигне тим часом накивати п’ятами.

Раусбі-Вуф славився як неперевершений пацюколов. Господар так уже його скрізь хвалив та виставляв, що пес страшенно запишався-завеличався і сам повірив, ніби він — найкращий у всьому світі ловець пацюків.

Їв він дуже багато сирого м’яса (тільки не на ніч, щоб краще бігав на голодний шлунок), тож зачути його можна було ще здалеку. Але все одно через того собацюгу город був дуже небезпечним місцем.

«Невже ми не обдуримо разочок Раусбі-Вуфа? — сказав Трусь-трусь. — Треба тільки пильнувати, щоб могти вчасно втекти!»

Тож Ель-аграйра й Трусь-трусь подалися через поля до села. Здаля вони побачили господаря городу: попахкуючи білою паличкою в роті, він зрізував ряд за рядом мерзлу капусту. Раусбі-Вуф крутився коло нього, виляв хвостом і кумедно вистрибував. Наскладавши багато головок капусти в якусь штуку на колесах, чоловік повіз урожай додому. Він вертався на город кілька разів, а звізши всю капусту до будинку, почав заносити її досередини.

«Як ти гадаєш: нащо він це робить?» — спитав Трусь-трусь. «Мабуть, він хоче, щоб за ніч із капусти вийшов мороз», — відповів Ель-аграйра. «Правда, капуста буде ще смачніша, коли з неї вийде мороз? — спитав Трусь-трусь. — Хотів би я покуштувати такої капустиці! Та дарма. Зайдімо з цього краю, поки Раусбі далеко!»

Та не встигли кролі гризнути хоч один капустяний листочок, як Раусбі вчув їх і з гавкотом кинувся на другий кінець города. Вони ледве встигли врятувати свої кожушки.

«Бр-р-рудні твар-р-рючки! — лаявся вслід їм пес. — Як-як-як ви посміли поткнути на гор-гор-гор-р-род свої р-р-рила? Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!»

«Нікчемний негідник! — вигукнув Ель-аграйра, коли вони, облизня спіймавши, трюхикали до своїх нір. — Як він мені обрид! Не знаю ще, як це у нас вийде, але — присягаюся Фрітхом та Інле! — не встигне розтанути цей сніг, як ми поїмо всю їхню капусту, ще й того Раусбі вберемо в дурні!» — «Чи не надто сильно сказано, володарю? — зауважив Трусь-трусь. — Після стількох славних діл жаль буде, коли ти проміняєш свою голову на головку капусти!» — «Я просто не пропущу своєї нагоди!» — відповів на те Ель-аграйра.

Наступного дня Трусь-трусь нюшкував край дороги, коли це мимо промчав грудуділь. У грудуділя ззаду були двері, й ті двері розчинились. Всередині в грудуділі лежали якісь мішечки (такі мішечки люди часто лишають на полях), і один мішечок випав на дорогу. Сподіваючись, що там щось їстівне, Трусь-трусь підбіг і понюхав, але розчарувався: в мішечку було якесь м’ясо! Прийшовши додому, він розказав про цю пригоду Ель-аграйрі.

«М’ясо? — перепитав Ель-аграйра. — І воно ще там лежить?» — «Звідкіля мені знати? — здивувався Трусь-трусь. — Та й нащо воно тобі? Гидотна!» — «Мерщій веди мене туди!» — звелів Ель-аграйра.

Коли кролі прибігли на дорогу, мішечок із м’ясом усе ще лежав на місці. Ель-аграйра перетяг його в канаву й там зарив.

«Але яка з нього буде там користь, володарю?» — не вгавав Трусь-трусь. «Я ще не знаю, — відказав Ель-аграйра, — але якась користь та буде, якщо пацюки не доберуться! Ходімо додому, бо вже сутеніє!»

Дорогою вони натрапили на стару чорну покришку для коліс грудуділя, яку люди викинули в канаву. Якщо ви бачили ці речі, то знаєте, що ті покришки схожі на величезні чорні гриби: вони такі гладенькі, тверді й пружні, відворотно тхнуть і їсти їх не можна.

«Знаєш, нам треба відгризти чималий шмат від цієї речі! — зараз же заявив Ель-аграйра. — Це мені потрібне!»

Трусь-трусь подумав, чи не схибнувся його володар, але змовчав. Та річ була добряче потерта ще й підгнила, тож скоро вони відгризли шмат завбільшки з кролячу голову. Смак тієї штуки був жахливий, але Ель-аграйра дбайливо, мов щось хороше, доніс її до нори. Цілий вечір він одгризав від шматка маленькі шматочки, і після ранкового сильфлаю робив те саме до ні-Фрітха. А тоді розбудив Трусь-труся, покликав його на світло й показав те, що лишилося від шматка покришки.

«На що це схоже? — спитав він. — Я не про запах — про вигляд!» Трусь-трусь подивився та й каже: «Це дуже схоже на чорний собачий ніс, тільки сухий!» — «Чудово!» — мовив Ель-аграйра й ліг спати. Але тієї самої ночі, після фу-Інле, коли всі кролі спали собі в теплих норах, Ель-аграйра знов розбудив Трусь-труся й звелів іти за ним. Сам він ніс в зубах вигризеного з покришки чорного носа й тицяв ним у всяку гидь, яка тільки траплялася їм дорогою.

Зрештою, від Ель-аграйри почало так тхнути, що Трусь-трусь намагався триматися від нього чимдалі. Але Ель-аграйра старався не дихати й таки доніс того носа до канави, де було зарите м’ясо.

«Ану, вирий його! — наказав Ель-аграйра. — Та хутчій!»

Папір від м’яса відпав, але шматки яловичини трималися при купі, зв’язані чимсь таким, наче вусики хмелю. Ель-аграйра звелів бідному Трусь-трусеві тягти те м’ясо до самого кінця городу. Тяжка то була робота, і Трусь— трусь радо кинув бридку ношу, коли дійшов до городу.

«А тепер, — сказав Ель-аграйра, — ходім до будинку!»

Опинившись біля будинку, вони зрозуміли, що господар десь пішов. Вікна не світились, а біля хвіртки ще тримався дух білої палички. Перед будинком був квітник, відгороджений від задвірка й від городу високим дощаним парканом. По той бік паркану були задвіркові двері, що вели на кухню.

Ель-аграйра і Трусь-трусь тихенько пройшли через квітник і зазирнули в дірку в паркані. Раусбі-Вуф не спав. Трусячись від холоду, він сидів на доріжці так близько від них, що видно було, як блищать проти місяця його очі. Кухонні двері були замкнені, але в стіні над водостоком видніла дірка. Підлога в кухні була викладена цеглою, і господар мив її водою, а воду віником, вимітав у ту дірку. Тієї ночі дірку було заткнуто старою ганчіркою, щоб не вистуджувалось приміщення.

Посидівши хвилинку, Ель-аграйра тихо прошепотів:

«Раусбі-Вуфе! О Раусбі-Вуфе!»

Раусбі встав і, наїжившись, роззирнувся.

«Хто там? — спитав він. — Хто це?»

«О Раусбі-Вуфе! — шепотів далі Ель-аграйра в щілину. — О щасливий, благословенний Раусбі-Вуфе! Твоя винагорода чекає на тебе! Я принесла тобі щонайкращу звістку!»

«Що це? Хто це? — озвався Раусбі. — Ніяких мені хитрощів!»

«Хитрощів, Раусбі-Вуфе? — перепитав Ель-аграйра. — Ах, ти ж іще не знаєш мене! Та й звідки тобі мене знати? Слухай, вірний, талановитий пацюколове! Я — фея Песя-Феся, посланниця великого собачого духа Сходу, королеви Собадзюри! Далеко-далеко на сході височить її палац. Ах, Раусбі-Вуфе, коли б ти хоч краєчком ока побачив наше чарівне королівство, ти спізнав би справжні чудеса! Скрізь по Собадзюриному королівству лежать розкидані купи першосортного падла! А гною скільки там, гною! О, як радісно гасав би ти там, нюхаючи все довкола!»

Раусбі-Вуф усе розглядався на всі боки, все ще був сповнений підозрінь.

«Твоя слава найкращого пацюколова на світі дійшла до вух її королівської величності! — провадив Ель-аграйра. — Ми всі знаємо і шануємо тебе! Ось чому я і прийшла сюди. Але ж, о бідолашний, спантеличений песику! Ти не знаєш мене, тому й дивуєшся. Підійди ближче, Раусбі-Вуфе! Підійди та й познайомся зі мною ближче!»

Раусбі-Вуф підійшов до паркану, а Ель-аграйра просунув у щілину того чорного гумового носа й почав ним туди-сюди поводити. Раусбі став, принюхався.

«О благородний пацюколове! — шепотів Ель-аграйра. — Це я, фея Песя-Феся, послана вшанувати тебе за твої заслуги!»

Нарешті пахощі, які поширювалися від гумового носа, справили на пса належне враження. Він забігав, затанцював по доріжці.

«Ах, феє Песя-Феся! — вигукнув Раусбі-Вуф, спливаючи слиною. — Ах, який від вас іде аристократичний запах! Невже й справді я вчуваю аромат дохлого кота? Ще й з ніжним відтінком, якого йому надає душок тухлого верблюда! О ця розкіш палючого Сходу!»

— А що воно таке, той верблюд? — поцікавився Кучма.

— Не знаю, — признався Кульбаба. — Але оповідач, від якого я чув цю історію, називав верблюда, тож я гадаю, що це якась нетутешня тварина.

«О щасливий, благословенний песику! — вів далі Ель-аграйра. — Сповіщаю тобі, що сама королева Собадзюра всемилостиво виявила бажання вшанувати тебе аудієнцією! Але не зараз, Раусбі-Вуфе, не зараз! Спочатку ти повинен довести, що гідний такої честі! І я повинна випробувати тебе! Тож слухай, Раусбі-Вуфе! У найдальшому кутку городу лежить купа м’яса, справжньої яловичини! Ми, собачі феї, приносимо цілком земні дари таким благородним, хоробрим тваринам, як ти! Іди ж, знайди ж і покуштуй того м’яса! Довірся мені — я постережу замість тебе дім і город, поки ти повернешся! Таке буде випробування твоїй вірності!»

Раусбі-Вуф був страшенно голодний, холод йому добирався в шлунок, у самі печінки, але він вагався, адже господар звелів йому стерегти дім і город!

«Ну гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Дарма! Я рушаю далі. В сусідньому селі живе такий пес…» — «Ні, ні! — заволав Раусбі-Вуф. — Не йди геть, о феє Песя-Феся! Я вірю тобі! Тільки постережи замість мене, не підведи! А я вже біжу!» — «Не бійся, благородний хорте! — запевнив його Ель-аграйра. — Вір моїм словам і слову королеви Собадзюри!»

Коли Раусбі-Вуф великими стрибками поскакав геть у місячному світлі, Трусь-трусь спитав:

«То що, володарю? Гайда по капусту? Треба поспішати!»

«Як тобі не соромно, Трусь-трусю! — відповів Ель-аграйра. — Ми ж пообіцяли постерегти дім! Ні, ні, ніякого мені обману!»

Якийсь час вони чекали. Коли це вертається Раусбі, задоволено облизуючись та усміхаючись. І знов кинувся обнюхувати паркан.

«Я зрозуміла, чесний друже, — сказав Ель-аграйра, — що ти розшукав те м’ясо так швидко, наче то був пацюк! Тим часом нічого не сталося ні з домом, ні з городом. А зараз слухай! Я вертаюся до королеви і все їй розповім. Я скажу їй, що ти показав себе достойним її уваги! Завтра вона вирушає на північ, на Вовчий Фестиваль, і проїздом буде тут. Вона зупиниться на хвилинку, щоб ти зміг явитися перед її ясні очі! Будь готовий, Раусбі-Вуфе!» — «О феє Песя-Феся! — завив Раусбі. — З якою радістю я плазуватиму й принижуватимусь перед королевою! Як вірнопіддано валятимусь по землі! Я покажу себе найбільшим її рабом! Я все зроблю, аби сподобитися її ласки! Покажу себе щирим псом, вірним собакою!» — «Не сумніваюся в цьому! — сказав Ель-аграйра. — А зараз до побачення! Наберись терпцю до завтра!»

Ель-аграйра забрав гумового носа з щілини, й тихенько обидва кролі подалися геть.

Наступна ніч була ще холодніша. Навіть Ель-аграйра мусив зібрати всю свою мужність, щоб вилізти з нори. Вони з Трусь-трусем розшукали гумового носа за городом і якийсь час носилися з ним, поки зробили його досить пахучим для Раусбі-Вуфа. Переконавшись, що господар пішов з дому, вони обережно підійшли до паркану. Раусбі-Вуф бігав узад-вперед біля кухонних дверей, і з рота в нього вилітали клуби пари. Як тільки Ель-аграйра заговорив, пес ліг на землю й заскавчав од вірнопідданого захвату.

«Її величність летить сюди на крилах ночі, Раусбі-Вуфе! — оголосив Ель-аграйра, просунувши в щілину гумового носа. — З нею прибувають її шляхетні придворні дами, феї Лакиза й Лизогузка. І ось яка її воля. Чи знаєш ти перехрестя серед села?» — «Знаю, знаю! — заскавучав Раусбі-Вуф. — О, дозвольте мені показати, як я вмію підлизуватись, дорога феє Песя-Феся!» — «Іди ж, о щасливий хорте, на перехрестя й чекай там на королеву! Вона прибуває здалеку, але ти чекай терпляче! Тільки чекай! Не підведи її, і на тебе впаде велике благословення!» — «Підвести її? Та нізащо в світі! — закричав Раусбі. — Я чекатиму на неї найпокірнішим її черв’яком! Я ж її вірний жебрак, її блазень, її дурень, її…» — «Цілком правильно! Чудово! — зауважив Ель-аграйра. — Але ти поспіши!»

Як тільки Раусбі-Вуф дременув геть, Ель-аграйра й Трусь-трусь обійшли паркан і кинулися до кухонних дверей. Ель-аграйра зубами витяг затичку з дірки, й кролі залізли в кухню.

А в кухні було так тепло, як зараз на цьому пагорку, і в кутку лежали купи всяких овочів. Вони повідтавали, і п’янкий їхній дух просто з ніг валив. Ель-аграйра й Трусь-трусь негайно взялися винагороджувати себе за всі ті дні, коли їм доводилося їсти мерзлу траву та обгризати кору на деревах.

«Що за чудовий, відданий хлопець цей Раусбі! — промурмотів Ель-аграйра з напханим ротом. — Який же він буде вдячний королеві за те, що вона примусить його довго-довго ждати! А поки що покуштуй іще брюссельської, Трусь-трусю!»

А тим часом Раусбі-Вуф із палким нетерпінням чекав на перехресті, коли ж то прибуде королева Собадзюра. Нарешті він почув ходу — але то була не хода собачих фей, а його власного хазяїна! Здуру він не зміркував, що треба чи сховатися, чи втекти, й дочекався, поки господар, що вертався додому, вийшов на перехрестя.

«Раусбі-Вуф! — вигукнув чоловік. — Що це ти тут робиш?»

А Раусбі тільки дурнувато тицявся носом у господареві ноги. Тому здалося, що він розгадав наміри свого пса.

«Ну, старий добрий друзяко! — сказав він. — Ти вийшов мене зустріти, чи не так? От молодець! То ходімо додому!»

Раусбі хотів був вислизнути, але господар ухопив його за нашийник і, прив’язавши до нашийника мотузок, якого дістав із кишені, повів пса додому.

Їхній прихід застав Ель-аграйру зненацька. Він так діловито напихався капустою, що не почув ходи господаря й Раусбі. Почув він тільки, як заскреготав ключ у замку. Обидва кролі насилу встигли шаснути за купу кошиків. Господар завів до кухні й Раусбі-Вуфа. Пес був тихий, мов прибитий, і навіть не вчув кролячого духу, змішаного, щоправда, із запахом жару в плиті й розмаїтими запахами комори. Він ліг на свою підстилку, а господар заходився варити собі якийсь напій.

Ель-аграйра все пантрував нагоди чкурнути у дірку в стіні. Але господар, попиваючи свій напій та попахкуючи білою паличкою, раптом помітив, що з дірки дме протяг. На превеликий жах двох кролів, він схопив якийсь мішок і заткнув ту дірку ще міцніше, ніж вона була заткнута звечора. Тоді допив своє питво й пішов спати, залишивши Раусбі-Вуфа в кухні. Мабуть, не схотів виганяти його надвір, на собачий холод.

Спочатку Раусбі-Вуф жалібно скавулів і шкрябався у вихідні двері, а тоді ліг на підстилку біля вогню й затих. Ель-аграйра й Трусь-трусь тихенько прокралися попід стіною і сховались за великим металевим ящиком під умивальником.

«О Раусбі-Вуфе!» — зашепотів Ель-аграйра. Раусбі миттю скочив на ноги. «Невже це ти, феє Песя-Феся?» — вигукнув він. «Так, це я! — відповів Ель-аграйра. — Як жаль, що тебе спіткало розчарування, Раусбі-Вуфе! Ти так і не зустрів королеви…» — «Таки не зустрів!» — підтвердив пес і розповів про свою пригоду на перехресті. «Це ще не біда! — мовив Ель-аграйра. — Королева не прибула, бо її попереджено про небезпеку — ой, про велику небезпеку. Раусбі-Вуфе! Добре, що вона її уникла! А я, ризикуючи своїм життям, прибула все-таки сюди, щоб застерегти тебе! Знай, що твій добрий господар може захворіти чумою і померти!» — «Чумою?! — вигукнув Раусбі. — Ох, добра феє, звідки ж та чума?» — «Багато хто з фей і духів — наші друзі, а деякі — смертельні вороги, хай їх поб’є лихо! А найгірший з них усіх — Пацючий Дух, велетень Шуматри, прокляття Гамеліна! Він не сміє відкрито воювати з нашою королевою, а шкодить тихенько, підкидаючи отруту, підсилаючи хвороби! Як тільки ти побіг на перехрестя, я довідалась, що Пацючий Дух послав хмари пацючих привидів сіяти скрізь заразу! Я попередила королеву і зосталася тут, Раусбі-Вуфе, щоб застерегти тебе! Ті привиди вже близько! Тобі їхня зараза не страшна, але вона може погубити твого хазяїна! Я не можу врятувати його, а ти — можеш, тільки ти!» — «Який жах! — вигукнув Раусбі-Вуф. — Треба негайно його рятувати! Що ж мені робити, феє Песя-Феся?» — «Заразу можна знешкодити чарами! — відповів Ель-аграйра. — Якщо собака з плоті й крові чотири рази оббіжить кругом хати, щосили при цьому гавкаючи, то зараза втратить всю свою силу! Але ж я забула — ти сидиш замкнений! Що робити? Боюсь, що все пропало!» — «Аж ніяк не пропало! — прогавкав Раусбі-Вуф. — Я врятую всіх: і тебе, феє Песя-Феся, і господаря!»

І тоді Раусбі-Вуф узявся гавкати — та так гучно, що й мертвого розбудив би. Забряжчали шибки у вікнах, жар посипався з плити. Від того жахливого гавкоту прокинувся господар і почав лаятись нагорі. А Раусбі гавкав — не вгавав. Гупаючи по східцях, збіг наниз господар, одчинив вікно й прислухався, чи не лізуть у дім злодії. Але він нічого не почув, бо й нічого було чути, а хоч би й було що, то все одно не вчув би за собачим брехом. Нарешті господар схопив рушницю, розчахнув двері й виглянув обережно надвір. Ох, як вихопився Раусбі прожогом і, не перестаючи гавкати, чкурнув кругом будинку! Господар — за ним, а дверей так і не зачинив.

«Швидко! — крикнув Ель-аграйра Трусь-трусеві. — Тікаймо!»

Кролі кинулися на город, а з городу — в зарості лавру. Далеко в полі стали передихнути. До них долинав брехіт Раусбі впереміш із криками й прокльонами його хазяїна.

«Що за шляхетна істота цей Раусбі-Вуф! — розчулено мовив Ель-аграйра. — Він врятував свого хазяїна, Трусь-трусю! Врятував нас усіх! А зараз ходім додому та добре виспимось!»

А Раусбі-Вуф скільки жив — пам’ятав ту ніч, коли він дожидав велику собачу королеву Собадзюру. Щоправда, він так і не діждався її, але для нього це була дрібниця у порівнянні із спогадами про його власний благородний вчинок: як він порятував хазяїна й добру фею Песю-Фесю від лихого Пацючого Духа.

42. ГРІЗНА ВІСТЬ НАДВЕЧІР

Розповівши казку до кінця, Кульбаба згадав, що саме пора була йому заступити Жолудя на сторожовому посту. А пост був недалеко — на східному узліссі їхньої буковини, тож Ліщина, вирішивши перевірити, як у Самшита з Веронікою виходить нова нора, подався разом із Кульбабою попід пагорком. Він тільки хотів лізти в нову нору, коли помітив маленьке створіннячко, що швидко дрібушило в траві. Це була та сама миша, яку він був порятував від боривітра. Радий бачити тваринку живою-здоровою, Ліщина вернувся назад, щоб перекинутися з нею словом. Миша теж упізнала його й заговорила швидко— швидко, сівши на задні лапки, а передніми умиваючи писочок.

— Хороші дні, теплі дні! Вам подобатись? Багато їжі, тепло! А ви десь ходити, а тоді вернутись, так?

— Так, ми ходили в похід, але знайшли те, що шукали, й тепер сидітимемо тут завжди, — відповів Ліщина.

— Це добре! Багато кролів — трава коротша!

— І яка їй різниця: довга трава чи коротка? — зауважив Кучма, що пасся неподалік разом з Чорнобілем. — Миші не їдять трави!

— Хіба ви не знати, що в короткій траві нам легше бігати? — спитала миша таким панібратським тоном, що Кучма тільки вухами затряс від злості. — Бігати швидко, а от насіння з короткої трави нема! От у вас тут колонія, а ще прийти інші кролі — скоро бути ще одна колонія! Нові кролі — ваші друзі?

— Так, так, усі друзі! — нетерпляче відповів Кучма. — Поговорімо, Ліщино, про майбутніх кроленят!

Але Ліщина не відвернувся — пильно дивився в очі миші.

— Почекай трохи, Кучмо! — сказав він. — То що ти, мишко, говорила про нову колонію? Де буде нова колонія?

— Ви не знати? — здивувалась миша. — Не ваші друзі?

— Ти розкажи мені про них більше, то я знатиму, друзі вони чи ні! Що ти мала на увазі, коли сказала про нових кролів?

Тон його був тривожний, вимогливий, і миша занервувалася і, як і всі її родичі в таких випадках, вирішила говорити лише те, що, на її думку, могло сподобатися Ліщині.

— Може, ніяка не колонія! Тут і так багато кролів, і всі — мої друзі. Більше нема ніяких кролів. Більше не треба кролів!

— Але що ж то за кролі? — наполягав Ліщина.

— Ні, ні, пане, ніяких інших кролів, усі тут мої друзі, врятувати мене, дуже добре, бо як я бути, коли знов кобець падати на мене? — запищала миша.

— Та облиш її, Ліщино! — втрутився знов Кучма.

Ліщина не відповів другові — тихо, але твердо сказав миші:

— Ти кажеш, що ти наш друг. Якщо ти справді наш друг, розкажи, що ти знаєш про тих, інших кролів! І не бійся!

Миша збентежилась, а тоді, оговтавшись, сказала:

— Я не бачити інших кролів, пане, але мій брат казати, що одна пташка розповідати, що прийти кролі, багато-багато кролів на ранковій стороні пагорба! Може, це й неправда! Я вам не те казати, а ви більше не любити мишки, не дружити більше!

— Ні, ні, ти не турбуйся! Тільки повтори: де, казала та пташка, знаходяться ті, інші кролі?

— Вона казати, що вони допіру прийти на ранковій стороні!

— Ти молодця! — похвалив мишу Ліщина. — Ти дуже нам допомогла! — І, обернувшись до Кучми й Чорнобіля, спитав: — Що ти скажеш на це, Кучмо?

— Ат, плітки польової дрібноти! — відмахнувся Кучма.

— Якщо твоя правда, то я помиляюсь, і нам треба все це забути, — сказав Ліщина. — Але я хочу перевірити, що за цим криється! Чорнобілю, будь ласкав, знайди мені Падуба!

— А я тут! — мовив Падуб, надбігши тим часом.

— Пройшла чутка, що якісь чужі кролі стали табором на ранковій стороні пагорба, — сказав Ліщина. — Хотів би я знати, хто вони! Чи не могли б ви з Чорнобілем гайнути й глянути, хто там?

Падуб і Чорнобіль тільки рушили, як із нори вискочив Вероніка. На його писку був написаний справжній тріумф.

— Закінчили нору? — спитав Ліщина.

— Та що там нора! — відказав Вероніка. — Я вискочив, щоб повідомити інше: Конюшина привела маленьких! Усі здоровенькі кроленята. Цілий грайр: три кролики й три кролички!

— То вилети на бука й заспівай на всю колонію! — жартома порадив Ліщина. — Щоб усі-всі знали! І ще заспівай, щоб не бігли до Конюшини юрбою, не турбували її!

— Та кому воно треба! — кинув Кучма. — Кому приємно бачити таке: сліпе, глухе ще й голе!

— Кролиці захочуть побачити, — сказав Ліщина. — Їх це хвилює. Але не можна, щоб її турбували, а то ще поїсть маленьких!

— Ну нарешті у нас починається нормальне кроляче життя! — вигукнув Кучма. — Що за літечко було у нас! Знаєш, мені все сниться, що я знов опинився в Ефрафі. А проте є в них одна хороша річ, яку я хотів би запозичити: як вони добре заховані! Колонія розростається, Ліщино, і треба подбати про безпеку! Але ми не повторюватимемо помилок ефрафанців. Будемо заохочувати молодняк, щоб ішли десь засновували нове поселення.

— Тільки ти нікуди не йди, а то я попрошу Кегаара, щоб приніс тебе назад, схопивши за шкірки! Я хочу, щоб ти вишколив для нас по-справжньому добру Оуслу!

— О, це якраз по мені! — підхопив Кучма. — Уявляю, як поведу новобранців до комори, і ми повиганяємо звідтіля котів, просто щоб апетит розгулявся!.. Але чи не збігати нам на долину, прихопивши ще П’ятого? Пшениці вже покошено — наберемо колосків!

— Ні, почекаймо трохи! — заперечив Ліщина. — Хотів би я спочатку почути, які вісті принесуть Падуб із Чорнобілем.

— Уже й чекати не треба! Он вони біжать, якщо не помиляюсь. Просто по відкритій дорозі шпарять, не ховаються! Ну й дають!

— Якась біда… — тихо мовив Ліщина.

Падуб і Чорнобіль на граничній швидкості домчали до довгих тіней лісу. Вони бігли так, мов за ними гнались. Ліщина й Кучма сподівались, що на пагорку ті сповільнять біг, але Падуб і Чорнобіль зразу ж кинулись до нір. Останньої миті Падуб став, роззирнувся і двічі тупнув лапою. Чорнобіль шаснув у найближчу нору. Зачувши сигнал тривоги, кролі сипонули до нір.

— Стривай, Падубе! — закричав Ліщина, проштовхуючись між Чашечкою та Козельцем, що спішили сховатись. — Чого ти зняв тривогу? Та не тупай так, бо дах у Сотах завалиться! В чім річ?

— Засипайте нори! — видихнув Падуб. — Усі під землю! Там, у видолинку, повно ефрафанців!

— Ефрафанців? Утікачів із Ефрафи?

— Ні, не втікачів! — сказав Падуб. — Там Горицвіт із солдатами! Ми наскочили на них — Чорнобіль упізнав кількох. Напевне, й сам Звіробій там! Вони прийшли перебити нас усіх!

— Може, це просто патруль?

— Ні, це не патруль! — відповів Падуб. — Ми чули запах і тупотіння багатьох лап у видолинку! Спочатку ми подивувались, що можуть там робити стільки кролів, і хотіли туди спуститись, та й наскочили просто на Горицвіта. Ми крутнулись і побігли геть. Він не погнався за нами — певне, не мав такого наказу. Але вони не забаряться — скоро будуть тут!

З нори вискочив Чорнобіль, ведучи за собою Срібного та Ожину.

— Треба негайно покидати колонію, пане! — звернувся Чорнобіль до Ліщини. — Поки вони сюди доберуться, ми далеко зайдемо!

Ліщина обвів усіх поглядом.

— Хто хоче йти — хай іде! Я не зрушу з місця. Тут наш дім, ми його побудували і крізь що тільки не пройшли — Фрітх один знає! — заради цього дому! Ні, я не покину колонії!

— Я теж нікуди не піду звідси! — сказав Кучма. — Коли вже мені пора до Чорного Кроля, то я ще прихоплю з собою парочку ефрафанців для компанії!

На мить запала мовчанка.

— Падуб радить правильно: закопати ходи, — сказав Ліщина. — Це найкраще з усього, що ми можемо зробити. Треба добре, надійно закидати входи землею. Тоді їм доведеться нас викопувати. А нори у нас глибокі, скрізь коріння дерев. Чи довго вони протримаються нагорі? Коло них зберуться елілі. Їм доведеться зняти облогу.

— Ви не знаєте ефрафанців! — наполягав Чорнобіль. — Мати розповідала мені, як вони знищили колонію в гаю Натлі.

— Тікай — я не затримую тебе! — відповів Ліщина. — А я не покину колонії. Це мій дім! — Він подивився на Хізентлай, що сиділа в отворі найближчої нори й дослухалася до їхньої розмови. Вона мала незабаром привести маленьких. — Чи далеко забіжить із нами Хізентлай? А Конюшину залишимо напризволяще із її виводком?

— Ні, ми лишаємось! — рішуче мовив Суниця. — Я вірю, що Ель-аграйра порятує нас від цього страшного Звіробоя! А якщо й не порятує, я все одно не вернуся до Ефрафи!

— Закопуйте ходи! — звелів Ліщина.

Зайшло сонце. Кролі почали завалювати ходи. Довелось розвалити деякі земляні колони в Сотах. Тунель, що виходив у ліс, залишили відкритим. Там при виході був Кегаарів «передпокій», весь заляпаний чаїним послідом. Перевіряючи цей тунель, Ліщина подумав: адже ж генерал не знає, що Кегаар полетів від них! Він розрив той послід, порозкидав довкола. Внизу кипіла робота, а Ліщина виліз на пагорок і задивився на потемнілий небокрай.

Невеселі були думки Головного Кроля. Власне, він був близький до відчаю. Перед товаришами він говорив рішуче і впевнено, хоч і надто добре розумів, як мало у них надії на порятунок. Ефрафанці добре знали своє діло. Безперечно, вони мали свої способи штурму закритих колоній. І не випадало сподіватися, що їх розженуть елілі. Адже більшість представників Лихої Тисячі полювала тільки заради їжі. А ефрафанці привчені до смерті, їх не відлякає смерть одного чи двох товаришів. Якщо тільки не загине сам генерал, вони нікуди не підуть, аж поки не сплюндрують колонії. Тільки якась несподівана катастрофа могла їх зупинити…

А що коли він сам піде до Звіробоя на переговори? Хай там який у них досвід після розгрому колонії в гаю Натлі, але, б’ючись до кінця з такими воїнами, як Кучма, Падуб та Срібний, ефрафанцям не уникнути тяжких втрат! Має ж Звіробій це зрозуміти! Може, ще не пізно піти, саме зараз піти й схилити генерала прийняти новий проект, вигідний для обох колоній?

«Може, ще й не пізно, — похмуро думав Ліщина. — А якщо так, то Головний Кріль повинен використати цю нагоду! Одначе довірятися такій лютій тварині, як Звіробій, було б нерозважливо, тож Головний повинен піти на переговори сам!»

Обміркувавши все, Ліщина вернувся в Соти й розшукав Кучму.

— Я йду на переговори до генерала Звіробоя — якщо доб’юся до нього, — сказав він. — Призначаю тебе на час моєї відсутності Головним Кролем колонії! Підтримуй їхній бойовий дух!

— Але стривай, Ліщино! Це небезпечно… — почав був Кучма.

— Я тільки з’ясую наміри ворога й вернусь, — мовив Ліщина.

Через хвилину він уже спустився з пагорка й, накульгуючи, побіг путівцем, час від часу сідаючи на задні лапи й роззираючись.

43. НАДЗВИЧАЙНИЙ ПАТРУЛЬ

Частина влади й авторитету генерала Звіробоя попливла геть разом із плоскодонним човном тієї грозової ночі. Генерала пошили в дурні! На очах у своїх підлеглих і ворогів він так спантеличився, ніби Тлайлі з його товариством злетіли в повітря й вітер поніс їх понад деревами! А до тієї останньої миті він виступав як грізний, майже непереможний супротивник. І саме тоді, коли він загнав здобич у глухий кут, вороги раптом перехитрували його — вислизнули з-під самого його носа! Потім, коли під зливою ефрафанці верталися додому, Звіробій почув, як один із його офіцерів прошепотів іншому на вухо: «Тхарн!» Так, він з’їв облизня! Тлайлі, Чорнобіль і кролиці з «Лівої задньої» щезли. Сам генерал гнався за ними й зазнав такої ганебної поразки!

Тієї ночі Звіробій ніяк не міг заснути, обдумуючи і так і сяк план подальших дій. Наступного дня він скликав засідання Ради. Він сказав, що безглуздо було б посилати каральний загін понад річкою. Знайшовши ворога, його можна було розбити лише великими силами. Для цього довелося б виділити багатьох офіцерів і цілий загін Оусли. А тим часом удома, поки військо шукало б утікачів, міг спалахнути новий заколот. Та й навряд чи взагалі експедиція знайшла б Тлайлі — тільки виставили б себе ще більшими дурнями.

— Досить того, що ми й зараз виглядаємо дурнями, — сказав Звіробій. — Он попитайте Вербену, й він розкаже, що подейкують по мітках. І що білий птах загнав Горицвіта в канаву, і що Тлайлі викликав блискавку з неба та Фрітх знає, що ще!

— Просто не треба згадувати про цю подію, — порадив старий Підсніжник. — Пам’ять у кролів коротка — воно й вивітриться!

— Ось що, на мою думку, слід зробити, — провадив Звіробій. — Тепер нам відомо, де ми вперше зіткнулися з Тлайлі та його зграєю, — жаль тільки, що ніхто вчасно не додумався! Це сталося тоді, коли Мальва погнався за ними і його розтерзала лисиця. Щось мені підказує, що рано чи пізно вони знов прийдуть до того місця!

— Але ж, пане, великий загін не зможе бути там довго! — несміло заперечив Жовтоцвіт. — Їм доведеться рити нори.

— Так, твоя правда, — погодився Звіробій. — Ми пошлемо туди невеликий патруль. Вони вириють собі нори й поживуть там якийсь час. Що два дні їх змінюватиме на посту свіжий патруль. Виявивши Тлайлі, розвідники повинні поспостерігати за його загоном, таємно пішовши за ним слідом. Коли ми дізнаємось, куди він повів кролиць, тоді ми візьмемось за нього. І я запевняю вас, — закінчив він, обводячи всіх палючим поглядом своїх великих бляклих очей, — що тоді я піду на все! Я пообіцяв Тлайлі, що вб’ю його власними лапами. Може, він забув це, зате я не забув!

Звіробій сам повів перший патруль до Цезаревого Пояса, взявши з собою Жовтоцвіта, щоб показав їм те місце, де Мальва натрапив на сліди чужинців. Вони вирили нори в кущах на узліссі Цезаревого Пояса й стали чекати. Після двох днів пантрування їхні надії на успіх трохи зблякли. Звіробоя підмінив Вербена. Ще через два дні Вербену змінив на посту Горицвіт. На цей час командири Оусли почали перешіптуватись, що, мовляв, їхній генерал опинився в полоні хворобливої омани! Поки він не зайшов далеко у своїй манії, треба було вжити якихось заходів! І наступного вечора на засіданні Ради, було запропоновано зняти патруль у дводенний строк. Із грізним гарчанням Звіробій став вимагати, щоб Рада не поспішала з таким рішенням. Спалахнула суперечка, й генерал відчув, що зіткнувся з таким упертим опором, якого не зустрічав ні разу в житті. Й тут, як не треба вчасно (з погляду генерала), до нори Ради вскочив смертельно наморений Горицвіт і оголосив, що патруль здибався з Тлайлі та його загоном саме в тому місці, де це передбачив генерал. Горицвіт доповів, що він таємно пройшов за загоном Тлайлі до самої його колонії. Розташована та колонія далеченько, але досягти й розгромити її можна. Горицвітові здалось, що колонія невелика й можна заскочити ворогів зненацька.

Це повідомлення приголомшило членів Ради. Опору мовби й не було — вся Рада й Оусла знов згуртувалися під незаперечною владою Звіробоя. Дехто з офіцерів пропонував вирушити в похід негайно. Але Звіробій, знов утвердившись серед своїх солдатів і діставши точні дані про місцезнаходження супротивника, вирішив не поспішати. Почувши, що Горицвіт був віч-на-віч зіткнувся з Тлайлі, Чорнобілем та рештою, він сказав, що треба почекати, поки ослабне пильність супротивної сторони. До того ж йому потрібен був час, щоб самому провести розвідку до Вотершипу та організувати експедицію. Він планував здійснити весь перехід за один день, щоб випередити всі можливі чутки про наближення його війська. Аби перевірити, чи й справді вони зможуть пройти всю відстань за один день і зберегти при тому боєздатність, він узяв Горицвіта й ще двох і сам подолав три з половиною милі відстані до пагорба, що височів на схід від Вотершипа. Тут він зразу побачив, як найкраще підкрастися до букового гаю, щоб колоністи ані побачили їх, ані вчули слухом чи нюхом. Як і в Ефрафі, тут переважав західний вітер. Ефрафанцям слід було прибути сюди надвечір, а тоді всім зібратися докупи й відпочити у видолинку на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Коли ж споночіє і Тлайлі з товаришами сховаються в норах, ефрафанці пройдуть по шпилю і нападуть на колонію. Може, й пощастить захопити їх зненацька! Ніч вони перебули б у затишку здобутої колонії, а наступного дня Звіробій із Вербеною повернулися б до Ефрафи. Решта під проводом Горицвіта відпочила б там день і потім вернулася додому, ведучи відвойованих кролиць і полонених. Уся операція зайняла б не більше трьох днів.

Генерал твердо вирішив не тягти за собою завеликого війська. Йому не потрібні були ті, що неспроможні зберегти боєздатність після денного переходу. В цій виправі швидкість, навальність вирішували все! Слабосилі, відстаючи й приваблюючи елілів, тільки підриватимуть бойовий дух армії.

Само собою зрозуміло, що командувачем мав бути сам генерал. Кожен рядовий повинен був відчувати, що його генерал поруч, кожен мав пишатися, що його взято до загону вибраних вояків. А відбирали дуже ретельно. Всього вирушило двадцять шість чи двадцять сім кролів. Половину складали солдати Оусли, а другу половину взято з великонадійного молодняку за рекомендаціями офіцерів їхніх міток. Стараючись пробудити в бійцях дух змагання, Звіробій пообіцяв розмаїті винагороди тим, хто відзначиться. То Горицвіт, то Кервель знай водили молодих кандидатів у «випробні патрулі», а на ранкових сильфлаях влаштовувались учбові бої та сутички. Учасників експедиції звільняли від вартування, їм дозволялося виходити на пашу, коли тільки вони забажають.

Вирушили одного ясного серпневого ранку, ще й не сіріло. Розбившись на кілька невеликих роїв, ефрафанці рушили на північ попід пагорбами та живоплотами. Коли підходили до Цезаревого Пояса, на Жовтоцвітів рій напали двоє горностаїв, старий і молодий. Зачувши позаду писк, Звіробій вмить опинився на місці події і сам-один прогнав обох хижаків, поранивши старшого.

— Ти міг би й сам зарадити такій біді, — дорікнув Звіробій Жовтоцвітові. — Горностаї зовсім не страшні! Ходімо далі!

Десь після ні-Фрітха з’ясувалось, що відстало кілька новобранців. Звіробій вернувся, знайшов їх — всього трьох, причому один з них поранив лапу шматочком скла. Генерал зупинив кровотечу, а тоді наказав стати на відпочинок. Сам він пішов довкола дозором. Було дуже спекотно, й дехто з кролів мав виснажений вигляд. Зібравши всіх ослаблих в один рій, Звіробій повів його сам.

Надвечір ефрафанці обійшли свинарник на схід від ферми Кеннон-Гіт і почали забігати у видолинок на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Багато з них добряче потомились і, попри всю свою величезну повагу до Звіробоя, мали таке відчуття, що задалеко зайшли від дому. Генерал дав наказ заховатись, погодуватись, відпочити й чекати, поки зайде сонце.

Місце тут було пустельне. Лише кілька вівсянок та мишей-норичок вишукували насіннячко на осонні. Дехто з кролів тут-таки й заснув у високій траві. На схил уже впала тінь, коли раптом згори прибіг Горицвіт і повідомив, що він ніс до носа зіткнувся з Чорнобілем і Падубом. Генерала взяла досада.

— І чого вони забрели аж сюди, хотів би я знати? А ти що, не міг повбивати їх? Тепер не буде вже раптового нападу!

— Перепрошую, пане, але я зіткнувся з ними так несподівано! Та й дременули вони так швидко! — виправдувався Горицвіт.

— Що ж, може, це й не має великого значення, — сказав Звіробій. — Я не бачу що б вони могли нам протиставити. Хоча тепер, довідавшись, що ми тут, вони щось та спробують зробити…

І Звіробій пішов обходом кругом свого війська, оглядаючи та підбадьорюючи кожного й водночас обмірковуючи становище, що склалось. Одне було ясно: нагоду застати зненацька Тлайлі та його кролів утрачено безповоротно. Треба негайно з’ясувати, що роблять вороги! Звіробій звернувся до молодого кроля з «Мітки шиї», який скуб неподалік траву:

— Тебе звати Будяк?

— Так, пане! — відказав молодий солдат.

— Скоч, Будяче, та розшукай мені капітана Горицвіта! Хай він чекає на мене он біля того ялівця! І сам чекай там на мене.

Зустрівшись біля куща ялівцю з Горицвітом і Будяком, Звіробій повів їх на шпиль. Якщо ворог уже тікає, Будяк понесе генералів наказ Жовтоцвітові та Вербені — всім негайно бігти до гаю. А якщо Тлайлі не тікає, Звіробій вдасться до погроз…

Раптом із трави вийшов кріль і рушив до трьох ефрафанців. Він накульгував, але вигляд мав рішучий.

— Ви — генерал Звіробій? — спитав кріль. — Я прийшов переговорити з вами.

— Тебе послав Тлайлі? — спитав Звіробій.

— Я — один із друзів Тлайлі. Я прийшов запитати: чому ви прийшли сюди та чого вам треба?

— Ти був тоді на березі річки в зливу?

— Так.

— Те, що ми не встигли зробити тоді, ми зробимо зараз, — відповів Звіробій. — Ми знищимо вас!

— Це буде нелегкою справою! — сказав кріль. — Далеко не кожний ефрафанець, що прийшов сюди, повернеться додому! Краще буде, якщо ми зуміємо домовитись.

— Тоді ось мої умови: віддайте нам усіх кролиць, що втекли з Ефрафи, а також видайте Тлайлі й Чорнобіля моїй Оуслі! Ці двоє — дезертири! — відрізав Звіробій.

— Ні, ми не можемо погодитися на таке! Я прийшов запропонувати дещо зовсім відмінне, набагато привабливіше для обох сторін! — мовив кульгавий кріль. — У кроля два вуха, два ока й дві ніздрі. Хай же і наші дві колонії стануть такою дружною парою! Наші колонії повинні дружити, а не воюватись! Чом би нам не заснувати інших колоній між нами? Заснуймо одну на півдорозі між нами й Ефрафою, пошлімо туди кролів — наших і ваших! Від цього ви тільки виграєте! І ми виграємо. У вас багато незадоволених, і вам доводиться докладати всіх зусиль, щоб тримати їх у покорі, та коли ви погодитеся на цей план, цим і вирішиться ваш великий клопіт. У кролів і так задосить природних ворогів. Навіщо заводити ще ворожнечу між собою? Така рівноправна спілка двох вільних, незалежних колоній — оце наша пропозиція. Яка буде ваша відповідь?

Тієї миті на осяяному призахідним сонцем Вотершипському пагорбі перед генералом Звіробоєм відкрилась нагода показати всім, що він і справді був далекоглядним, мудрим ватажком, за якого мав себе, а не звичайнісіньким тираном із хитрістю й хоробрістю пересічного розбишаки-пірата! На один удар пульсу перед його внутрішнім зором постала вся велич задуму кульгавого кроля. Так, він зрозумів, що це означає! Та з другим ударом серця він прогнав з-перед віч те видіння, мов ману. Сонце пірнуло в хмару, й він ясно побачив перед себе путівець, що вів по шпилю до букового гаю — і до кровопролиття, яке він так ревно й винахідливо готував…

— Ніколи мені говорити про такі дурниці! — гаркнув він. — Чи ж вам торгуватися зі мною? Вам, у вашому становищі? Я все сказав! Будяче, піди скажи капітанові Вербені, хай веде всіх сюди!

— А що робити з цим кролем? Убити його? — спитав Горицвіт.

— Не треба! Його прислали спитати про наші умови, то нехай вернеться і передасть нашу відповідь… Чуєш? Скажи Тлайлі: якщо він із Чорнобілем та всіма кролицями зараз не вилізе на поверхню, то до завтрашнього ні-Фрітха я всіх вас позагризаю!

І, обернувшись до кульгавого спиною, Звіробій почав пояснювати Горицвітові план майбутнього штурму. Жоден із них навіть не глянув, як той закульгав назад дорогою, якою прийшов.

44. ПІДКАЗКА ЕЛЬ-АГРАЙРИ

— Вони перестали копати, Ліщино-ра! — повідомив Вероніка. — Наскільки я можу судити, копачі повилазили із своєї нори!

В пітьмі Сотів Ліщина пробрався поміж трьох чи чотирьох своїх кролів і дістався до вищої приступки, де лежав Вероніка, прислухаючись до того, що діялось нагорі…

Гусли сутінки, коли ефрафанці опинились біля букового гаю. Вони зараз же взялися обстежувати гай і всі пагорки, щоб визначити, яка колонія завбільшки та де розташовані всі її нори. Нападники подивувалися, виявивши так багато нір на такій малій площі, бо мало хто з них бачив якусь іншу колонію, крім рідної Ефрафи, де багато кролів мусили задовольнятися кількома норами. Спочатку вони були подумали, що під землею причаїлось дуже багато кролів. Їх насторожувала тиша й порожнеча букового гаю, в якому ніде було сховатись. Довелося Звіробоєві підбадьорювати своїх солдатів. Він пояснив їм, що їхні вороги — дурні, бо наробили більше ходів, ніж потрібно добре влаштованій колонії. Скоро, мовляв, вороги зрозуміють свою помилку, бо ефрафанці розкриють кожну нору, й неможливо стане захищати колонію. Що ж до посліду білого птаха, розкиданого по гаю, то хіба не видно, що послід давній? І взагалі несхоже, щоб той птах був десь поблизу… А проте не один рядовий ефрафанської армії тривожно роззирався довкола. Історія про білого птаха, що з’явився під час грози й бився на боці Тлайлі, ще аж ніяк не зблякла в уяві ефрафанців.

Звіробій звелів Горицвітові виставити вартових і пустити навколо гаю постійний патруль, а Вербені й Жовтоцвітові наказав зайнятись закиданими норами. Жовтоцвітові припали нори на пагорку, а Вербені — ті, що в гаю, між корінням дерев. Начальник поліції зразу ж натрапив на відкритий хід. Прислухався, але все було тихо. Тоді Вербена (більш звичний мати справу з в’язнями, ніж із ворогами) послав униз двох своїх солдатів.

Нещасних виконавців його наказу при вході зустріли Срібний і Жостір, давши їм такого чосу, що ті раді були вискочити живими нагору. Вигляд двох жорстоко зранених товаришів зовсім не додав бойового духу солдатам Вербени. Вони взялися розривати інші нори, але так спроквола, що небагато втяли, поки зійшов місяць.

А Жовтоцвіт, бажаючи показати приклад своїм солдатам, сам почав розривати пухкий завал однієї з нір. Заоравшись, мов плуг, у легку порохнисту землю й тільки задерши голову, він раптом опинився віч-на-віч із Чорнобілем, який враз уп’явся зубами в його шию. Не маючи змоги використати свою велику вагу, Жовтоцвіт тільки верещав і бив навмання лапами, але Чорнобіль не відпускав його. Жовтоцвіт навіть протягнув його трохи, й аж тоді Чорнобіль відпустив його й відскочив назад, виставивши кігті передніх лап. Та Жовтоцвіт уже втік — йому вистачило першої рани, другої не хотілось.

Звіробій зрозумів, що, штурмуючи захищені ходи, буде вельми нелегко захопити колонію. Значно більші були б шанси на успіх, коли б його солдати самі викопали кілька ходів і зразу в кількох місцях кинулися в атаку. Але він сумнівався, чи зважаться його солдати на такий штурм, наштовхнувшись уже на рішучий опір супротивника. Генерал не мав готового плану дій на такий випадок. Недодумане належало додумати тепер. Тож, коли зійшов місяць, він покликав Горицвіта на пораду.

Горицвіт просто запропонував тривалу облогу — тоді, мовляв, ворогів змусить здатися голод. Роздосадуваний Звіробій зразу ж відкинув такий план. У глибині душі він таки побоювався, чи на світанку не впаде їм на голову білий птах. До світанку вони повинні вдертися в колонію! Та й репутацію генеральську могла поновити лише гучна бойова перемога. Для чого ж іще привів він сюди цвіт своєї Оусли? Просто заморити ворогів голодом — хіба це слава? А ще він хотів якомога швидше повернутися до Ефрафи. Як і всі завойовники, він ніколи не мав певності у своїх тилах.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — сказав він, — після того, як ми були захопили більшу частину колонії біля гаю Натлі й практично здобули перемогу, кілька ворогів замурувалося в невеликому лігві. Тоді я звелів добити їх, а сам повів полонених до Ефрафи. Чи пам’ятаєш ти, Горицвіте, хто і як це зробив?

— Це зробив покійний капітан Мальва! Сподіваюсь, тут є хтось із солдатів, що билися тоді під його проводом. Піду пошукаю!

Скоро Горицвіт привів кремезного солдата на ім’я Жовтило. Спочатку той ніяк не міг утямити, чого від нього вимагають. Кінець кінцем ветеран згадав, що тоді капітан Мальва наказав прорити згори до обложених прямовисний тунель; наприкінці вони попадали на ворожих кролів і швидко їх перебили.

— Саме так треба зробити й зараз! — мовив генерал Горицвітові. — Всіх солдатів поділити на зміни — й до роботи! На постах залишити не більше двох-трьох! Швидко!

Незабаром мешканці колонії, що причаїлися в Сотах, почули згори шкряботливі звуки. Ворог почав рити підкоп! Небагато часу збігло, і з’ясувалось, що роботи ведуться у двох місцях. Один тунель ефрафанці копали над північним краєм Сотів, де букове коріння переплелося непрохідним склепінням. Другий хід рили десь між незахищеною корінням серединою Сотів і південним закутком, де стелю тримали земляні колони. Саме з цього закутку вели ходи до лігв колонії, а в одному лігві, устеленому вовною, що її наскубла Конюшина із свого живота, лежала вона сама і її виводок, який солодко спав, присипаний травою та листям.

— Ну, ми завдали їм великої мороки! — сказав Ліщина. — Нехай вороги потуплять свої кігті! Що ти скажеш на це, Ожино?

— А те, що кепські наші справи! — відповів Ожина. — Звісно, вони попомучаться там, біля північного краю. Там більша товща землі, коріння. А от у південному кутку робота піде легше, й вони швидко до нас докопаються! Не можу придумати, чим тут зарадити!

Ліщина вчув тремтіння в голосі друга. Від непрестанного шуму, що все виразніше долинав згори, обложених уже брав жах.

— Вони поведуть нас назад, до Ефрафи, й там поліція… — прошепотіла Вільтуріль на вухо Сесусіннан.

— Помовч! — цитькнула на неї Хізентлай. — Наші кролі не базікають дурниць, то чого нам розпускати язика? Хоч би що нам загрожувало зараз, я щаслива, що покинула Ефрафу й пожила на волі!

Ці мужні слова почув не тільки Ліщина. Кучма згадав ту ніч у Ефрафі, коли він заспокоював Хізентлай, розповідаючи їй про високі пагорби й запевняючи, що вони зуміють утекти. В пітьмі Кучма носом потерся об Ліщинине плече й притис його до стіни зали.

— Слухай, Ліщино! — заговорив він. — Вони ще не покінчили з нами! Коли обвалиться стеля, вороги потраплять сюди, в південний куток Сотів. Але ми всіх заберемо в лігва й закидаємо землею входи до лігв! Доведеться воріженькам починати все спочатку!

— Що ж, тоді ми протримаємося трохи довше, — сказав Ліщина. — А потім вони прорвуться до наших спалень.

— А я їм заступлю дорогу! — заперечив Кучма. — І зі мною ще дехто. Схоплять облизня та й поплентають додому хвалені ефрафанці!

З почуттям якоїсь дивної заздрості Ліщина зрозумів, що Кучма нетерпеливиться зійтися в бою з ворогом. Кучма-боєць хотів битись і не думав ні про що інше. Безнадійність їхнього становища не здавалась йому такою очевидною, і навіть шкряботіння копачів, яке чулося все ближче, спрямовувало Кучмину думку в єдиному напрямку: як чим дорожче продати своє життя. А що ще, зрештою, лишалося кожному з них? Кучмина пропозиція була добра хоча б тим, що робота захопить їх і хоч трохи розвіє жах, який заполонив колонію…

— Добрий план, Кучмо! — похвалив Ліщина. — Приготуй Звіробоєві теплий прийомчик!

Кучма почав пояснювати Срібному та Падубові, де і як вести оборонні роботи, а Ліщина послав Вероніку в північну частину Сотів, наказавши слухати й доповідати, як просуваються вглиб ефрафанські копачі. Наскільки він зрозумів, невелика була різниця, де спершу обвалиться стеля: в тому кутку чи в цьому, але він хотів підбадьорити інших, показати, що Головний Кріль думає і все робить для порятунку колонії.

— Не можна розвалювати цих земляних стовпів-опор, Кучмо! — сказав Падуб. — Вони ж тримають стелю в цьому кутку.

— Знаю, — відповів Кучма. — Нам треба вгризатися в глухі стіни наших спалень! А вигребену землю горніть сюди, засипайте проходи між стовпами! Між нами й ворогом виросте стіна!

Після успішного здійснення ефрафанської операції Кучмин авторитет піднявся надзвичайно високо. Бачивши, що ватажок їхньої Оусли не підупав духом, колоністи ревно заходились виконувати його вказівки. Колишня колонада помалу перетворилась на товсту суцільну стіну. Робота наближалась до кінця, й кролі вирішили перепочити, коли Вероніка повідомив, що ворог перестав рити підкоп у північній частині Сотів. Ліщина пішов, видерся на приступку, де сидів Вероніка, й поприслухався сам. Тут і справді запанувала тиша. Тоді він пішов до південного кутка Сотів.

«Що станеться з нами до завтрашнього ні-Фрітха?» — думав Ліщина. А він сам, Ліщина, чого він добився з усіма його премудрими задумами? Невже вони пройшли і моторошне пустирище, і засильцьовану колонію, й крижані купелі в річках тільки на те, щоб загинути від пазурів генерала Звіробоя? Ні, вони не заслужили на таку долю! Не до такого кінця повинна була вивести їх та хитромудра стежка, якою вони йшли! Але що могло зупинити Звіробоя? Що могло врятувати їх? Ніщо! Хіба якби щось жахливе упало ефрафанцям на голову — але що? звідки?..

— Шарг-шарг! Шарг-шарг! — дедалі виразніше чулося згори. Поночі переходячи залу, Ліщина наштовхнувся на якогось кроля, що тихо сидів під щойно зведеною земляною стіною. То був П’ятий.

— Ти не працюєш? — неуважливо спитав Ліщина.

— Ні, — відповів П’ятий. — Я слухаю.

— Тобто слухаєш, як ті риють?

— Ні! Я намагаюсь розчути щось таке, чого ви всі не чуєте! Тільки ж і я не чую… Але воно близько. Глибоко. Летить листя, я падаю… глибоко… Я йду геть, Ліщино… йду геть… — Голос його зробився тихий і сонливий. — Падаю. Але ж холодно, холодно…

В темній залі стояла задуха. Ліщина схилився над П’ятим, штовхаючи носом його в’яле тіло.

— Холодно! — знов пробурмотів П’ятий. — Як-як-як холодно! — І замовк надовго.

— П’ятий! — гукнув Ліщина. — П’ятий, ти чуєш мене?

І раптом із вуст П’ятого вирвався якийсь жахливий звук. Почувши його, всі мешканці колонії підскочили з моторошного ляку. Кріль не міг видати такий звук! Такий грубий, зовсім неприродний… Кролі кинули роботу, позавмирали де хто був. Завищала якась кролиця.

— Бр-р-рудні твар-р-рючки! — мовби гавкав П’ятий. — Як-як-як ви посміли поткнути сюди свої р-р-рила! Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!

Хекаючи, Кучма прорвався до зали крізь насипану стіну.

— Ради Фрітха, змусь П’ятого замовкнути, Ліщино! А то всі збожеволіють! — одним духом випалив він.

Тремтячи від страху, Ліщина дряпнув кігтями бік П’ятого.

— Прокинься, П’ятий! Прокинься! — Але той вже лежав у важкому забутті.

В Ліщининій пам’яті загойдалися, закивали на вітрі зелені гілки. Щось там проглядало між тим гіллям… Що ж то? Він відчув воду — і страх. І раптом на мить цілком виразно побачив купку кролів на березі річки… світанок… і вони прислухаються до гавкоту пса та сварливого крику сойки, які долинають із лісу… «На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись! У лісі великий собака, що зірвався з прив’язку!..»

Дув вітер, дерева трясли міріадами листків… Раптом річечка пропала… Ліщина знов був у Сотах, навпроти нього стояв Кучма, а між ними лежало нерухоме тіло П’ятого. Шкрябання нагорі стало голосніше й ніби наблизилось.

— Кучмо! — сказав Ліщина. — Будь ласкав, швидко зроби, що я попрошу тебе! У нас майже не лишилось часу. Я йду до Кегаарового ходу, а ти зараз же приведи мені туди Кульбабу й Ожину!

Жостір усе так само стояв на своєму посту, де кінчався Кегаарів хід. Коли закричав П’ятий, він не зрушив з місця, але серце його калатало. Він і ще троє кролів мовчки обступили Ліщину.

— Я дещо придумав, — сказав Ліщина. — Якщо мій план спрацює, то одним махом раз і назавжди із Звіробоєм буде покінчено. Але пояснювати ніколи. Дорога кожна мить! Кульбабо й Ожино, ви йдете зі мною. Вискакуйте з цього ходу й мчіть через ліс, а тоді — в долину, на північ! Ні в якому разі не зупиняйтесь. Ви біжите швидше за мене — зачекайте мене біля залізного дерева на долині!

— Але ж, Ліщино… — почав був Ожина.

— Як тільки ми побіжимо, — обернувся Ліщина до Кучми, — ти закидай землею цей хід і сховай всіх за своєю стіною. Коли вдеруться сюди, стримуй їх скільки зможеш! Не піддавайся ні силі, ні умовлянням! Ель-аграйра підказав мені, як урятувати колонію!

— Але ж куди ти, Ліщино? — спитав Кучма.

— На ферму — перегризти ще один мотузок! А зараз ви двоє — за мною! Не зупинятись, хоч би що там було, аж поки не опинитеся на долині! Як наскочите на ворогів — не бийтеся, біжіть тільки вперед!

Не мовивши більше й слова, він кинувся вгору тунелем і далі — в ліс, а по п’ятах за ним помчали Ожина й Кульбаба.

45. ЗНОВУ ФЕРМА

Звіробій, весь у жовтих плямах від призахіднього місяця, стояв під пагорком, а перед ним трусилися Будяк і Жовтило.

— Вас поставлено біля того виходу не на те, щоб ви слухали! — вичитував генерал солдатам. — Ви повинні були затримувати всякого, хто б надумав прорватися і втекти! Ні під яким приводом ви не повинні були покидати пост! Зараз же на місце!

— Даю вам слово, пане, — ледь роздратовано відповів Будяк, — що там у них сидить якийсь звір! Ми обидва чули, як він вив!

— А запах його ви чули? — спитав Звіробій.

— Ні, пане! Не бачили також ні слідів якихось, ні посліду. Але ми обоє чули виття якогось звіра — не кроля!

Дехто з копачів облишив роботу й підступив ближче, щоб краще чути розмову. Почалось перешіптування:

— У них була гомба, і вона вбила капітана Мальву! Мій брат був там, бачив на власні очі!

— А ще в них був великий птах, який перетворився на блискавку!

— У них був ще один звір — він забрав їх і поніс геть по річці!

— Чи не краще вернутися додому?

— Замовкніть! — крикнув Звіробій, підійшовши до гурту балакунів. — Хто сказав «вернутись»? Ти? Що ж, вертайся, біжи! Я чекаю.

Кріль, на якого насипався генерал, не ступив і кроку.

Звіробій обвів поглядом гурт солдатів.

— Хто ще бажає вирушити додому? Забирайтеся і йдіть! Але з вами не буде жодного офіцера, бо всі офіцери візьмуться за копання, і я в тому числі. Вербено, Жовтоцвіте, за мною! Будяче, негайно приведи Горицвіта! А ти, Жовтило, назад, стерегти той вихід!

Риття поновилось. Викопаний тунель був уже глибокий, а земля все ще не обвалювалась. Але троє ефрафанських ватажків відчували, що на невеликій глибині під ними вже порожнина.

Прибіг Горицвіт і доповів, що бачив, як троє кролів тікали з колонії на північ. Один із них був той самий кульгавий кріль. Він, Горицвіт, кинувся був за втікачами, але вернувся, скорившись наказові, якого передав йому Будяк.

— Дарма! — вирік Звіробій. — Нехай тікають собі! На трьох оборонців буде менше… Що таке? Ти знов покинув пост? — накинувся він на Жовтила, що знов опинився поруч.

— Відкритий хід, пане! Його закидали землею зсередини!

— Ну, то берись тут до діла! — . звелів Звіробій.

На сході засірів світанок, а риття все тривало.

Великий лан пшениці біля підніжжя пагорба лежав уже скошений, але стерні ще не випалили.

— Чи добре ви зрозуміли, що ми втрьох повинні зробити? — спитав Ліщина товаришів, коли вони вилізли із заростей глоду й дерену, якими обросла опора лінії електропередачі.

— Ох, нелегке це діло, Ліщино-ра! — відповів Кульбаба. — Але треба спробувати! Тільки це може врятувати колонію!

— Тоді вперед! — сказав Ліщина. — Поле скошене, бігти легко. Не ховаймося, біжімо по відкритому полю! Але не відривайтеся від мене! А я старатимуся з усіх моїх сил!

Кролі легко перебігли поле. Перед вів Кульбаба. Незабаром добігли до дороги, й Ліщина присів під живоплотом над канавою.

— Отут ми залишимо тебе, Ожино! — сказав він. — Коли приспіє час, не вискакуй зарані! Коли добіжиш до колонії, сховайся в Кегаарів хід і сиди там, аж поки все кінчиться! Ти зрозумів своє завдання?

— Зрозумів, Ліщино-ра! Але мені доведеться мчати звідси й до залізного дерева без жодної зупинки! Тут нема укриття.

— Що ж, тут нічого не вдієш! Якщо доведеться вже зовсім сутужно, звертай до живоплоту й вилазь то з одного боку, то з другого. Чини як знаєш! Ніколи розробляти докладний план! Тільки постарайся добігти до колонії! Тут вся надія на тебе!

Ожина зарився в мох і плющ, що оповив тернину, а Ліщина з Кульбабою перебігли дорогу й подалися нагору схилом, до повіток.

— Та й добрі ж корінці зберігають у цих повітках люди! — сказав Ліщина, коли вони минули повітки. — Жаль, що зараз нема на це часу! Як упораємо це діло, треба буде якось нагрянути сюди!

— Сподіваюсь, що таки нагрянемо! — відгукнувся Кульбаба. — Ти біжиш просто по стежці? А коти?

— Так швидше! — відповів Ліщина. — А це зараз найважливіше!

На цей час уже свінув світ і в небо злетіли перші жайворонки. Наблизившись до великого кільця в’язів, кролі знов почули шелестке зітхання листя вгорі. Ось вони вже й добулися нагору, перед ними постав двір ферми з усіма коморами й повітками. То тут, то там подавали вже голос пташки. Просто попереду, в дальньому кінці подвір’я, стояла собача будка. Собаки не видно було, але мотузок, прив’язаний до кільця на пласкому даху будки, тягся вниз і губився за критим соломою поріжком.

— Ми не спізнились — звірюка ще спить! — мовив Ліщина. — Гляди ж, Кульбабо, не помиляйся! Заляж ось тут, у траві, навпроти будки. Коли я перегризу мотузок, ти побачиш, як він упаде. Якщо пес не захворів чи не оглух, він на той час уже прокинеться. Ти повинен виманити його на себе, щоб він погнався за тобою аж до самої дороги. Ти прудкий, тож подбай, щоб він не загубив тебе, щоб весь час біг за тобою. Доведи його до Ожини — оце все, що від тебе вимагається!

— Якщо ми ще побачимося коли-небудь, Ліщино-ра, з наших пригод ми складемо найкращу в світі казку! — сказав Кульбаба, ховаючись у траву.

— І ти її розповідатимеш! — мовив Ліщина.

Йому паморочилась голова від суміші сильних запахів: квітучі флокси, попіл, коров’ячий гній, собака, коти, кури, стояча вода. Ось він уже й підкрався ззаду до будки, що тхнула креозотом і смердючою соломою. Під задньою стінкою будки лежав пошарпаний сніп околоту — з нього, певне, смикали солому собаці на підстилку й завдяки сухій погоді лишали тут, не ховали в укриття. Хоч у цьому та поталанило трошки! А то хтозна, як би йому довелося видиратися на дах будки. Ліщина поліз по снопу. На оббитому повстю даху лежав драний, мокрий від роси шмат старої ковдри. Ліщина сів на задні лапи, принюхався й поклав передні лапи на ковдру. Вона не сповзала. Тоді підтягся і опинився на даху.

Чи багато наробив він шуму? Чи не пробився його запах до собачого носа крізь дух дьогтю, гнилої соломи й фермерського подвір’я? Він почекав, ладний зіскочити й тікати при першому порухові собаки в будці. Але все було тихо. Задихаючись від жахливого собачого смороду, борючись із жахом, що кожною клітинкою його тіла кричав: тікай! рятуйся! — він поповз уперед, до кільця, угвинченого в дах. Кігті його трохи шкряботіли, й він знов зупинився. Але ніде ніщо не ворушилось. Тоді він нахилився й куснув товстий мотуз.

Ця робота виявилась легшою, ніж він сподівався, Легшого, ніж було там, на річці, на човні! Мотузок, що тримав човна, був промоклий наскрізь, гнучкий, слизький, волокнистий. А цей, собачий, дарма що такий самий завтовшки, всередині був сухий, легкий. Гострі різці Ліщини невтомно працювали, й він відчував, як рвуться сухі волокна. От уже й половину роботи зроблено!

Раптом собака важко заворушився в будці під ним, потягся і позіхнув. Мотузок трохи натягся, зашелестіла солома. Хмарою піднявся вгору осоружний собачий сморід.

«Тепер уже й не страшно, якщо пес мене вчує, — подумав Ліщина. — Аби тільки швидше перекусити мотуз! Аби тільки встигнути хоч стільки вгризти, щоб мотуз перервався, коли пес сіпне його!»

Ліщина ще трохи попрацював зубами, а тоді випростався, щоб передихнути, й глянув туди, де вичікував Кульбаба. І враз очі його розширились, весь він закляк від жаху. В траві за Кульбабиною спиною припала до землі кішка з білими грудьми. Її очі були широко розплющені, хвіст сіпався з боку в бік. Кішка бачила їх обох: і Кульбабу, й Ліщину! Ось вона підповзла ще ближче до Кульбаби. А той лежав собі тихенько, як йому й велено, і не зводив очей з отвору будки. Ось кішка вся напружилась, приготувалася до стрибка!

Не подумавши навіть, що він робить, Ліщина тупнув лапою по дахові будки. Аж двічі тупнув, а тоді повернувся, щоб зіскочити на землю й тікати. Кульбаба, вмить зреагувавши, кулею вискочив із трави на всипане жорствою подвір’я. Тієї самої миті стрибнула й кішка, приземлившись точнісінько там, де доти лежав Кульбаба. Гучно гавкнувши двічі, пес вискочив із будки, зразу ж побачив Кульбабу й кинувся до нього, натягши мотузок до краю. Одну секунду мотузок протримався, а тоді луснув — Ліщина не догриз якесь там волоконце. Будка сіпнулася вперед, нахилилась, а тоді гупнула, впавши назад. Ліщина уразу ж утратив рівновагу й важко полетів додолу, впавши на хворе стегно. Згарячу замахав безпомічно лапами, а тоді затих.

Собаки на подвір’ї вже не було. Гострий біль пронизував стегно, але Ліщина зрозумів, що якось та зможе рухатись. Він згадав: по той бік подвір’я — комора з піднятою над землею підлогою. Дошкандибати туди, залізти під підлогу, а потім — далі, до канави… Він звівся на передні лапи.

Тієї миті щось його збило з ніг і придавило до землі. Легко, але гостро, дошкульно закололо в спину. Ліщина сильно вдарив задніми лапами, але попав у порожнечу. Він повернув голову. Лежачи на ньому впоперек його тіла, його притискала до землі та сама кішка. Її вуса торкались його вуха. Великі зелені очі звузились, зіниці стали чорними вертикальними щілинками від сонячного світла. Вона злісно дивилася просто йому в вічі.

— Ні, не втечеш! — просичала кішка.

46. КУЧМА СТОЇТЬ НА СМЕРТЬ

Жовтоцвіт видерся нагору по крутій стіні щойно виритого тунелю й присів біля Звіробоя в широкій виямці.

— Більше рити нічого, пане! — доповів він. — Якщо хтось туди спуститься, дно так і провалиться під ним.

— А ти втямив, що там, нижче? — спитав Звіробій. — Куди ми втрапимо: у нору чи в спальне лігво?

— Я певен, що втрапимо в лігво, пане! — відповів Жовтоцвіт. — Відчувається, що внизу там незвичайно велика порожнеча!

— А як тобі здається, чи багато там кролів?

— Я не чув звідтіля ніяких звуків! Та, може, вони зачаїлись, щоб напасти на нас, коли ми вдеремось до лігва?

— Щось вони досі не дуже на нас нападали, — мовив Звіробій. — Нікчемні боягузи! Трусяться під землею, а декотрі то й повтікали нищечком у пітьмі! Ми з ними легко розправимось!

— Якщо тільки… — почав Жовтоцвіт.

Звіробій вичікувально дивився на свого офіцера.

— Якщо тільки на нас не нападе те чудовисько, яке вони ховають під землею! — зважився висловитись Жовтоцвіт. — Не може бути, щоб Жовтилові щось там причулось! Жовтило дуже надійний солдат…

— Що ж, — вимовив Звіробій, — якщо в них і справді є чудовисько, то воно переконається, що і я, зрештою, чудовисько!

І генерал виліз на пагорок, до чекали Горицвіт і Вербена разом із головними ефрафанськими силами.

— З марудною роботою покінчено, — сказав він. — Зараз переб’ємо їхніх кролів та й поведем додому наших кролиць. План операції ось такий: я проламаю дах і кинуся вниз, у їхнє лігво. За мною підуть тільки троє, щоб не зробилась плутанина й свої не почали бити своїх. Ти, Вербено, візьми двох і за мною! Ми приймемо на себе перший бій, якщо буде з ким битись. Потім ти, Жовтоцвіте, підеш за нами! Але ти засядь в тунелі, зрозумів? Стрибнеш униз, аж як я гукну тебе, коли ми розберемося, що й до чого!

Кожен солдат ефрафанської Оусли вірив у свого генерала. Почувши, що Звіробій збирається перший спуститися вглиб ворожої колонії і говорить про це так спокійно, ніби хоче піти пошукати кульбабок, офіцери й солдати підбадьорились: може, ворог здасться без бою? Коли в гаю Натлі генерал кинувся у вирішну атаку, він убив трьох кролів під землею, тож більше ніхто з ворогів не смів ставати з ним на герць.

— Щоб усі були на місці! — наказав генерал. — Горицвіте, ти відповідаєш за це! Як тільки ми розкриємо хоч один закиданий хід, уводь туди всіх солдатів! А поки ще чекай на мій сигнал!

— Удачі, пане! — побажав Горицвіт.

Звіробій стрибнув у виямку, а тоді, прищуливши вуха, шугнув у прямовисний тунель. Він уже вирішив не зупинятись і не прислухатись, чи є там хтось унизу. Та й навіщо? Так чи так, а він має вдертися в колонію зразу! А якщо він завагається, так само поведеться й Вербена. Та й ворог, якщо він там чигає, буде захоплений зненацька. Може, йому доведеться зразу вступити в бій, а може, буде змога розглянутись-рознюхатись довкола. Байдуже! Чи зразу, чи не зразу, важливо було знайти ворогів і повбивати їх!

Ось він уже на дні тунелю. Жовтоцвіт не помилився: від даху тут зостався лише тоненький прошарок із камінчиків і легкої землі. Цей прошарок був не товщий льодяної кірки на калюжі, й Звіробій продер його кігтями. Ледь вогкуватий дах протримався мить, а тоді груддям гунув униз. Слідом стрибнув і Звіробій.

Він приземлився на всі чотири лапи, ніде не зачепившись за стіни, — отже, це було лігво. Він зразу ж відштовхнувся задніми лапами і рвонувся вперед — щоб вивільнити місце для Вербени й щоб, доскочивши до стіни, обернутись, перш ніж встигнуть напасти на нього ззаду. Ткнувся писком у купу м’якої землі (певне, кінець засипаного тунелю, що веде з лігва) і крутнувся. За мить біля нього вже був і Вербена. Третій кріль на щось ніби наштовхнувся. Звіробій і Вербена чули, як він бабрається в обваленій землі.

— Ми тут! Сюди! — крикнув Звіробій.

Здоровань на ім’я Грім, спотикаючись, приєднався до них.

— Що там таке? — спитав Звіробій.

— Нічого особливого, пане! — відповів Грім. — Тільки тут на долівці валяється дохлий кріль, то я на мить його злякався.

Звіробій метнувся туди. Біля купи землі, трохи присипане краєм обвалу, лежало нерухоме тіло невеличкого кроля. Звіробій понюхав його, торкнув носом.

— Він тільки-но помер. Ще й не задубів… Та облишмо його. Нам треба знайти ворога!

Нюхаючи повітря, Звіробій рушив попід стіною. Він минув засипані землею отвори двох тунелів і зупинився перед тією частиною зали, що ховалась за товстими коренями. Так, це була дуже велика зала — більша за лігво Ради в Ефрафі! Оскільки ніхто на них не нападав, треба було самому використати перевагу, яку давав такий простір. Він швидко вернувся до отвору прокопаного щойно тунелю. Ставши на задні лапи, передніми дістав до краю діри.

— Жовтоцвіте! — гукнув він.

— Так, пане! — озвався офіцер.

— Стрибай сюди! І прихопи ще чотирьох! Стрибай у цей бік, — Звіробій трохи відступив, — бо тут дохлий кріль, хтось із їхніх!

Він досі щомиті сподівався нападу, але довкола панувала тиша. Все прислухався, принюхувався, поки п’ятеро кролів один по одному падали до зали. Тоді повів Жовтоцвіта до східної стіни.

— Якомога швидше відкрийте ці тунелі! — наказав він. — Двох пошли розвідати, що там, за корінням дерев. Якщо на них нападуть, зразу ж кидайся їм на допомогу!

— Знаєте, пане, ось ця сторона якась дуже дивна! — сказав Вербена, поки Жовтоцвіт віддавав розпорядження своїм солдатам. — Тут тверда, неторкана земля, але у двох місцях вона м’якша! Певне, в цій стіні були проходи, а потім їх засипали землею.

Звіробій з Вербеною обережно пішли попід південною стіною, шкрябаючи то тут, то там кігтями й наслухаючи.

— Твоя правда, — сказав Звіробій. — А чуєш їхню шамотню?

— Так, пане, якраз ось тут!

— Ми розгребемо цю купу м’якої землі! — сказав Звіробій. — Двох солдатів сюди! Якщо Тлайлі засів з того боку, то скоро він накинеться на них. А нам тільки того й треба: виманити його!

Задовго до того, як обвалився дах Сотів, Кучма зрозумів, що ефрафанці не забаряться знайти свіжозведені стіни й почнуть рити в котромусь місці прохід. Так, це не забере багато часу! І тоді йому, Кучмі, доведеться битись — чи не з самим Звіробоєм? А в близькому бою генерал не промине нагоди використати свою величезну, як на кроля, вагу. Тоді Кучмі доведеться сутужно! Як би його заскочити Звіробоя зненацька, щоб він перший дістав рану? Він покликав Падуба на пораду.

— Все лихо в тім, що ця колонія будувалась без розрахунку на те, що її колись доведеться обороняти, — сказав Падуб. — Саме для цього призначався в нашій колишній колонії Плаский Хід. Він був так зроблений, що при потребі ми могли пройти попід ворогом і вийти в такому місці, де він нас не сподівався.

— Саме це мені й треба! — вигукнув Кучма! — Ніхто з них цього й не помітить — тут стільки нарито-насипано свіжої землі! Звісно, це ризиковано, але краще зробити так, аніж стати відкрито супроти велетня Звіробоя.

— А що коли вони прокопаються десь-інде? — спитав Падуб.

— Ти постарайся зробити так, щоб вони вдерлись саме в цей хід! — порадив Кучма. — Коли вони зашкрябають із того боку, зчини шум тут, де я заляжу, — пошкребись чи ще щось таке! Аби тільки вони зацікавились. Ану, допоможи мені рити виямку! А ти, Срібний, виведи всіх із Сотів у спальні лігва й замуруй стіну за собою!

— Кучмо, я ніяк не можу розбудити П’ятого! — подав голос Чашечка. — Він так і лежить посеред Сотів! Що робити?

— Шкода бідолаху, але доведеться його залишити! — відповів Кучма.

— Ох, Кучмо! — заблагав Чашечка. — Дозволь мені ще трохи побути біля П’ятого! Вам я не потрібен, а тут я, може, й добуджуся…

— Глао-роо! — якомога лагідніше сказав Падуб. — Якщо до того, поки все це скінчиться, ми втратимо самого тільки П’ятого, значить, сам пан Фрітх битиметься на нашому боці! Ні, друже, хоч як нам жаль, але більше ні слова! Ти нам потрібен, нам потрібні всі до одного! Срібний, подбай, щоб Чашечка вернувся сюди разом з усіма!

Коли Звіробій, пробивши стелю, впав у Соти, Кучма вже лежав під тонким шаром землі по той бік новозведеної південної стіни, недалеко від лігва, де була Конюшина з кроленятами.

* * *

Грім ухопив зубами шмат перегризеного кореня й витяг його. Враз обвалилось чимало землі, і в тому місці, де він копав, одкрилась дірка. Тепер тут лежала купа пухкого грунту, яка наполовину заповнювала прохід. Звіробій, що досі спокійно дожидався, вчув нюхом і слухом: по той бік стіни кублиться дуже багато кролів. Він сподівався, що зараз вороги вискочать на відкрите місце й кинуться на нього. Але там ніхто й не думав зближуватись.

Коли доходило до бою, Звіробій не любив віддаватися обережним розрахункам. Звіробоєві ніколи не доводилось думати про число ворогів. З досвіду всіх своїх боїв він узяв переконання, що є охочі битися, і ті, хто битися не хоче, але розуміє, що цього не уникнути. Хіба раз йому доводилося битись самому проти грайра й кінець кінцем нав’язувати свою волю юрбам інших кролів? Йому й на думку не спало (а якби спало, то він би зараз же ту думку викинув із голови), що більшість його солдатів досі знаходиться нагорі, а тих, хто коло нього, куди менше, ніж оборонців колонії, та що, поки Жовтоцвіт не відкопає двох ходів, йому не вибратися звідсіля, якщо приведеться! Кролі-воїни не звертають уваги на такі дрібниці! Лютість і натиск — ось що головне! Звіробій знав одне: ті, за стіною, трусяться перед ним, а це ж і є його величезна перевага!

— Жовтоцвіте! — гукнув він. — Як тільки відкопаєш ті ходи, скажи Горицвітові, хай веде всіх сюди, вниз!

— Звіробій почекав іще, поки вернулись ті двоє солдатів, що обстежували північний, схований за коренями куток зали.

— А тепер — за мною! — скомандував він. — Ми розправимося з ними швидше, ніж спустяться Горицвітові кролі! — I подерся на купу обваленої землі, протискаючись у вузький хід. Тил його прикривав Вербена. У пітьмі він чув, як шарудять, шепочуться попереду кролі й кролиці. Просто перед генералом сиділо двоє ворогів, та коли він проорав свій шлях ближче до них, ті двоє відскочили назад. Він рвонувся вперед і раптом відчув, що земля провалюється в нього під ногами. А з-під того грунту прямо перед ним зненацька підвівся якийсь кріль і вгородив зуби в його ліве плече.

Чи не всі свої бої Звіробій виграв завдяки своїй незвичайній вазі. Жоден кріль не міг протистояти йому, а вже як опинявся під ним, то більше й не підводився. І зараз він хотів навалитись на супротивника, але задні лапи ніяк не знаходили опори в пухкій, піддатливій землі. Генерал позадкував і збагнув, що супротивник таївся в невеликій, завбільши з його тіло, траншеї, виритій в долівці. Він ударив правою передньою і відчув, як його кігті глибоко дряпонули по спині й стегні ворога. А той, все не випускаючи Звіробоєвого плеча, несподівано випростався, щосили відштовхнувшись задніми лапами від долівки. Звіробій, стоячи тільки на задніх, перекинувся на спину, на пухку землю. Впавши, ударив задніми, але ворог устиг випустити його плече й відскочити назад.

Звіробій підвівся. Він відчував, як кров цебенить по його лівій передній нозі. Через пошкоджений м’яз він не міг спертися на ту лапу, але ж і його кігті були у ворожій крові.

— Якось ви сказали мені, генерале, щоб я вас подивував. Сподіваюсь, це у мене вийшло! — заговорив невідомий супротивник.

— Якось я був сказав, що вб’ю тебе власними лапами! — прогарчав Звіробій. — Тут тебе вже не виручить білий птах, Тлайлі!

І знов посунув уперед.

Кучма навмисне затіяв пересварку — хотів роздратувати Звіробоя. Та скоро збагнув: генерал надто хитрий, його не спровокуєш на безтямну лють. Швидко оцінивши становище, генерал припав до долівки й повільно поповз до Кучми. Тепер він хотів дістати ворога пазурами. Кучма позадкував, але тієї миті завважив, що рухається той якось нерівно. «Та він тягне ліву передню лапу! — подумалось Кучмі. — Нею він навряд чи вдарить!» І, лишивши свій правий бік неприкритим, він націлив удар у Звіробоїв лівий бік.

Його кігті зачепили задню ліву лапу ворога, продерши глибоку рану, але він не встиг відскочити, як Звіробій навалився на нього всією своєю важкою тушею і вхопив зубами за праве вухо. Кучма закричав від болю, засіпався з боку в бік. Побачивши, що зляканий ворог перебуває цілком у його владі, Звіробій відпустив Кучмине вухо й підвівся, щоб упасти й перегризти ворогові шию. Якусь мить він помаячів над безпорадним Кучмою, ніби заповнивши собою весь простір тунелю. Раптом його поранена лапа підломилась, і він змушений був опертися об стінку. Кучма не забарився цим скористатись: завдав двох страшних ударів Звіробоєві по морді, а третій тільки зачепив вуса — Звіробій відскочив. Чути було, як генерал надсадно хекає на купі землі. В Кучми з рани на спині й з напіводірвапого вуха цебеніла кров, але він вирішив стояти на смерть.

Раптом він збагнув, що не лише чує, а й бачить перед собою Звіробоя, його невиразні обриси. Крізь зруйнований дах Сотів сочилось перше несміливе світло дня.

47. НИЗЬКЕ НЕБО

Коли Ліщина тупнув лапою, Кульбаба інстинктивно вискочив із трави. Була б поблизу нора — він би неодмінно в неї шаснув з переляку. За одну щонайкоротшу мить він окинув поглядом подвір’я. І побачив собаку, що вже мчав на нього. Кульбаба крутнувся й побіг до піднятої над землею комори. Але ні, йому не можна ховатися там під підлогою! Собака тоді зупиниться, і господар покличе його назад. Треба було виманити собаку з подвір’я, щоб той гнався за ним аж до дороги. І Кульбаба помчав по доріжці до в’язів.

Він і не сподівався, що пес бігтиме так швидко! Ззаду чути було, як той хекає та вистрілює лапами жорствяні залпи.

«Собака доганяє мене!» — подумав Кульбаба.

Йому вже уявилось, як пес збиває його з ніг і перекушує йому хребет. Пригадав: зайці, коли тікають від собаки, здвоюють слід. «Чи й собі так зробити? — подумав. — Але ж тоді собака почне ганяти мене туди-сюди по доріжці й кінчиться все тим, що прийде господар I відкличе його назад! Чи скочити в живопліт? Тоді собака ще загубить мене й весь план провалиться!»

І Кульбаба рвонув через гребінь пагорба і вниз по схилу. Коли Ліщина пояснював йому, що він має зробити, Кульбабі тоді здавалось, що собаку доведеться весь час заманювати. Ох, як же він помилився! Тепер Кульбаба не біг, а рятував своє життя, відчуваючи, що так ніколи не бігав і довго такої швидкості не витримає.

Менше ніж за півхвилини він подолав відстань у триста метрів і домчав до першої повітки. Цієї миті йому здалося, що він біжить уже цілу вічність. Біля хвіртки дорогу йому перебіг великий пацюк, і пес затримався на мить, кинувшись за пацюком. А Кульбаба тим часом ускочив у повітку й забився між двох снопів околоту. Собака вже був поруч, він скавучав з досади й дряпався в двері.

— Не бійся! — сказало Кульбабі якесь пацюченя, що сиділо поруч у соломі. — За хвилину він подасться геть! Собака — не кіт!

Та Кульбаба вже прослизнув до іншої щілини й, набравшись духу, вискочив на видноту, кинувся до наступної повітки. У цій повітці не було передньої стіни, й Кульбаба без перешкод дістався до протилежної стіни. Там був одламаний кінець однієї дошки, і Кульбаба проліз тією діркою, а тоді гайнув полем. Собака влетів головою в дірку й почав протискатись, збуджено гавкаючи. Помалу кінець дошки відігнувся, неначе ляда відчинилась, і зрештою собака таки пропхався, опинився на полі.

Кульбаба тим часом забіг далеченько і прямував тепер просто до живоплоту біля дороги. Він знав, що вже біжить повільніше, але й пес біг не так швидко! Ось Кульбаба проскочив крізь живопліт там, де було густіше, й перетнув дорогу. Назустріч йому кинувся Ожина, скотився з укосу в канаву. З протилежного укосу на дно канави впав Кульбаба. Він геть знесилився. Собака був від них метрів за шість, він біг попід живоплотом із другого боку, шукаючи дірку, щоб проскочити на їхній бік.

— Я й не гадав, що він так прудко бігає! — одним духом випалив Кульбаба. — Він загнав мене! Я більш не можу! Все!

— Поможи мені, Фрітху! — прошепотів переляканий Ожина.

— Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! — сказав Кульбаба.

Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.

Чекати довелося довгенько, а коли пес нарешті протиснувся між шулою воріт і укосом, то навіть не глянув на Ожину. Понюшкував попід укосом, сполохав куріпку й погнався за нею, а тоді заходився гребтись коло куща кінського щавлю. Ожина вже й не знав, що діяти, коли пес сам собі надумався і побіг через поле, неквапно трюхаючи понад валком обмолоченої соломи, тягнучи за собою обірваний мотузок і кидаючись на кожен писк чи шерех. Ожина, ховаючись за паралельним валком, не вiдставав од собаки. Отаким робом вони добулися до лінії електропередачі, а це була тільки половина відстані від ферми до підніжжя пагорба. Саме тут його наздогнав Кульбаба.

— Так не годиться, Ожино! Надто повільно! Нам треба поспішати! Може, вороги там уже добивають Кучму! — закричав він.

— Спочатку пес зовсім не хотів бігти за мною! Так хоч у потрібному напрямку біжить… — виправдувався Ожина.

— Треба, щоб він вилетів на пагорб, мов вихор! Нумо заманювати його разом! Але прибігти ми повинні перші і — в нору!

Швидко перебігли стернище. Ось і чагарник. Тут вони звернули вбік і шмигнули під самим носом пса. Цього разу він зразу кинувся за ними, й кролі ледве встигли заскочити в кущі. Пес гавкнув раз, а тоді мовчки припустив за двома кролями вгору по схилу.

* * *

Кров цебеніла з Кучминого вуха, стікаючи на плече її на ногу. Він не зводив погляду із Звіробоя, що сидів на купі землі, — той міг щомиті знов стрибнути на нього. Цієї хвилини Кучма почув, як хтось наблизився до нього ззаду.

— Чи все там гаразд? — спитав він.

— Усе гаразд, — відповів Падуб. — Тобі треба перепочити, Кучмо! Пусти мене на твоє місце!

— Не можу! — видихнув Кучма. — Ти тут не протиснешся… Ніяк! А якщо я позадкую — за мною полізе та тварюка, вдереться в наші лігва! Покладись на мене. Я знаю, що роблю.

Кучма чудово розумів, що навіть коли його вб’ють, і тоді його труп ляже перепоною на шляху ворогів. Ефрафанцям доведеться або витягати його звідти в Соти, або рити обхідний тунель, а на це у них ще піде якийсь час. Позаду, в спальному лігві, чувся голос Дзвіночка — жартун розважав кролиць казкою.

«Добре придумав Дзвіночок! — подумав він. — Хай вони повеселіють! Навіть я не спромігся б на таке!»

…І тоді Ель-аграйра сказав лисиці: «Ти й схожа на лисицю, і тхнеш геть як лисиця, але я можу провістити тобі твоє майбутнє — я бачу його у хвилях річки…» — розповідав Дзвіночок.

Раптом Звіробій заговорив:

— І нащо ти, Тлайлі, отак занапащаєш себе — віддаєш життя за нізащо? Я можу посилати солдата за солдатом у цей прохід, як забажаю. Але ти не заслуговуєш на таку долю! Вертайся зі мною в Ефрафу! Обіцяю віддати тобі яку захочеш мітку! Слово честі!

— Сильфлай грака, у емблеер-ра! З’їж буруб’яшків, ти, смердючий ватажку зарізяк! — відказав Кучма.

«Ах, он як! — сказала лисиця. — То ти можеш провістити мені мою долю? Що ж ти бачиш у воді, мій друже? Вгодованих кролів, що пасуться на лузі, еге ж?» — розповідав далі Дзвіночок.

— Гаразд! — мовив Звіробій. — Але затям, Тлайлі: ти можеш будь-якої миті сам припинити це безглуздя!

«Зовсім ні! — відповів Ель-аграйра. — Не бачу я в воді ніяких угодованих кролів, а тільки бистрих хортів, що біжать по сліду мого ворога, а він дає щодуху драла, рятуючи своє життя!..»

«Мабуть, Звіробій теж додумався, що в цьому вузькому проході я і мертвий заважатиму їм пройти, як заважав живий, незгірш! — міркував Кучма. — Він хоче, щоб я сам, своїми ногами вийшов звідси, дав їм дорогу! Ні, не в Ефрафу піду я звідси, а на Інле!»

Зненацька, мов гілляка, що падає з дерева, Звіробій стрибнув уперед, грудьми в груди вдаривши Кучму. Цього разу він не застосував пазурів. Усією своєю страшною вагою він штовхав Кучму назад. Обидва вороги кусали, рвали один одному плечі. Кучма відчував: помалу-малу він сунеться назад! Він не міг опиратися тому жахливому натискові. Ще хвилина — і Звіробій просто заштовхає його в розташовану позаду спальню! Аби вкласти всі рештки моці в останнє зусилля — втриматись на місці, він випустив з пащі Звіробоєве плече й опустив голову, мов кінь-ваговик, що тягне непосильний вантаж. І все одно він сповзав назад… А потім дуже-дуже повільно той неймовірний натиск начебто став послаблятись. Ось Кучмині кігті вперлися в грунт. Звіробій, вгородивши зуби в Кучмин карк, чогось сопів і давився! Кучма не знав, що ті його два удари по Звіробоєвій морді порвали ворогові носа. Генералові ніздрі забились його ж кров’ю, а паща повна Кучминої вовни. Він не міг дихнути! Ще мить — і він випустив свою жертву. Знеможений Кучма, де був, там і лишився лежати. За якусь хвилину спробував підвестись, але всього його пойняла млість, відчуття, ніби він перевертається, перевертається в канаві, повній осіннього листя. Й тоді цілком виразно він почув голос П’ятого — малий промовляв серед високої трави: «Тобі ближче, ніж мені, до смерті!»

— Дріт! — зойкнув Кучма, ривком звівшись на ноги. Він розплющив очі. В тунелі нікого не було! Генерал Звіробій відступив!

Звіробій задки виповз назад у Соти, куди через дірку в стелі сочилось ранкове світло. Ще ніколи в житті не почувався він таким змореним. На нього стурбовано дивилися Вербена й Грім. Сівши на задні лапи, він спробував передніми втерти на морді кров.

— Тлайлі вже не завдасть клопоту, — сказав він. — Негайно піди й добий його, Вербено!

— Ви посилаєте мене битися з ним, пане? — перепитав Вербена.

— Просто відверни на кілька хвилин його увагу, — пояснив генерал. — Я тим часом поставлю солдатів, щоб розібрали цю стіну ще в двох місцях. А тоді я підміню тебе.

Вербена втямив: сталося неможливе! В бою з Тлайлі генерал зазнав поразки! І тепер він просив Вербену прикрити його ганьбу, щоб солдати не здогадались, що їхнього генерала побито!

«Фрітх великий! Що ж це діється? — подумав Вербена. — Виходить, що Тлайлі з самого початку, ще відколи потрапив до Ефрафи, у всьому перемагав Звіробоя! Треба якомога швидше забиратися звідси!»

Але Звіробій не зводив з нього своїх бляклих очей, тож начальник поліції, повагавшись мить, поліз-таки на купу землі, щоб спуститися в Кучмин тунель. А Звіробій зашкутильгав до двох ходів, доручених Жовтоцвітові. Входи в обох місцях були вже очищені від землі, а копачі позаривалися глибоко в тунелі.

— Оцей хід вільний, пане, а над другим доведеться ще потрудитись — там насипано дуже багато землі! — доповів Жовтоцвіт.

— Вистачить і одного! — сказав Звіробій. — Аби всі могли увійти і вийти. Введемо сюди всі наші сили й розберемо ту стіну!

Він хотів уже сам вилізти нагору, коли це побачив Вербену — той знов опинився біля нього. Хоче доповісти, що добив Тлайлі? Але з другого погляду генерал переконався, що не в тім річ.

— У м-мене… піщинка в оці, пане! — поскаржився Вербена. — Ось тільки витягну її та й знов кинуся на Тлайлі!

Генерал мовчки відійшов убік. Вербена поплентав за ним.

— Нікчемний боягузе! — просичав Звіробій йому на вухо. — Якщо кінчиться моя влада, то й твоїй кінець! Чи не тебе ненавидять в Ефрафі найдужче? Того кроля неодмінно треба вбити!

І знов генерал сам поліз на купу землі. Й раптом зупинився. Вербена й Будяк, витягши свої шиї, щоб роздивитися з-за генеральської спини, побачили причину. Тлайлі проповз до самого входу в тунель й лежав під купою вигребеної землі. Від загуслої крові велика вовняна кучма на голові оборонця колонії збилася в ковтуни, а роздерте праве вухо звисало донизу.

— Спробуйте-но заштовхати мене назад, генерале! — мовив він.

Несподівано з якимось стомленим, байдужим подивом Звіробій збагнув, що боїться. Чомусь йому ніяк не бажалося знов накинутися на Тлайлі! Хоч як йому не хотілося признаватись самому собі, але він усвідомив, що не спроможеться на це. «А хто ж спроможеться? — подумаввін. — Хто це зробить? Ні, доведеться прогрібати ще один тунель, дарма що всі знатимуть чому…»

— Тлайлі! — сказав він. — Ми там відкрили один вхід. Зараз я введу сюди стільки солдатів, що вони вмить розберуть цю стіну що в чотирьох місцях. Тож виходь по-доброму!

Після хвилинного мовчання Тлайлі відповів глухим, уривчастим голосом, але цілком виразно:

— Мій Головний Кріль наказав мені захищати цей хід, і поки він не відмінить наказу, я не зрушу звідси!

— Його Головний Кріль?! — повторив, вирячивши очі, Вербена.

Досі ні Звіробою, ні будь-кому з його офіцерів і на думку не спадало, що не Тлайлі, а хтось інший міг бути Головним Кролем цієї колонії. Але, певне, він не брехав! Його слова мали таку силу переконання, що ефрафанці повірили зразу. А якщо сам Тлайлі не був Головним Кролем, то десь поблизу мав бути інший могутній кріль, дужчий за Тлайлі, справдешній Головний! Кріль, дужчий за самого Тлайлі! Де ж він? І що робить цієї хвилини?

Раптом Звіробій відчув, що з-поза його спини десь щез Будяк.

— Де це пропав той молодий-зелений? — спитав він у Вербени. — Тягни його назад!

Але за хвилину підбіг не Будяк, а Жовтоцвіт.

— Перепрошую, пане! — звернувся він. — Будяк щойно поліз нагору відкритим тунелем. Я думав, що то ви послали його з дорученням, і не спитав його, куди й чого він біжить. Слідом за ним ушилися і двоє моїх солдатів — сам не знаю чому!

— Ось я їм покажу! — закричав генерал. — Ану за мною!

В голові у нього миттю визрів новий план дій. Всіх солдатів і офіцерів, усіх, кого тільки він привів сюди, треба загнати вниз і розкопати всі засипані землею ходи в цій стіні. Що ж до Тлайлі, то краще облишити його, де він є, та й не згадувати про нього більше! Надалі слід уникати боїв у вузьких тунелях, а коли нарешті з’явиться жахливий Головний Кріль, треба кагалою накинутися на нього, витягти в залу й там розправитися з ним.

Він обернувся, щоб перейти Соти, й раптом завмер, витріщивши очі. У плямі світла під пробитою стелею стояв кріль — не ефрафанець, генерал його не знав. Він був такий малий і напружено широко розплющеними очима розглядався довкола, от ніби кроленя, що вперше у житті вилізло з нори на поверхню. Ось він підніс тремтячу передню лапку й провів нею по писку.

— А це що за мана? — спитав генерал Звіробій.

— Це… це, мабуть, той самий кріль, що лежав тут, пане, — відповів Жовтоцвіт. — Ми ще тоді були подумали, що він дохлий!

— Ах, он воно що! — протяг Звіробій. — Що ж, Вербено, цей буде якраз по твоїх зубах, еге ж? Із цим ти вже впораєшся, не сумніваюсь! Та не зволікай! — наказав знущально, бо Вербена вагався, не знаючи, серйозно говорить генерал чи жартує.

Вербена знехотя рушив уперед. Навіть йому не до вподоби припав цей знущальний наказ: убити кроленя, яке ще не отямилося після тхарну. А малий тільки дивився на Вербену своїми повними скорботи очима. Ні, це не був погляд переможеного чи жертви. Під цим поглядом Вербена зупинився нерішуче, й довго два кролі дивилися один на одного в промінні непевного світла, що пробивалося у вилом. І нарешті дуже тихо, але без жодної признаки страху дивний малий кріль мовив:

— Я жалію вас усім своїм серцем! Але ви не виніть нас, бо це ви прийшли, щоб нас повбивати!

— Не винити вас? — перепитав Вербена. — В чому?

— У вашій смерті! Повірте, мені так жаль, що ви загинете!

За час своєї роботи в поліції Вербена наслухався передсмертних проклять від в’язнів, що вельми часто погрожували надприродною відплатою, десь так, як Кучма проклинав Звіробоя в ту пам’ятну грозу. Але Вербена не був би начальником поліції, коли б такі речі справляли на нього хоч якесь враження. Він і зараз був готовий почути щось таке глузливо-лайливе, адже що ще лишалося сказати будь-якому кролеві в передсмертну хвилину? Він не зводив очей із цього незбагненно-дивного супротивника — єдиного, з ким Вербені довелося зіткнутись за цю довгу ніч облоги, — і жах опосів його. Жах несли ці слова, тихі й невблаганні, що впали, мов холодні сніжинки в краю, де нема притулку. Начальникові поліції причулося, ніби в темних закутках цієї чужої нори зашепталися лиховісні привиди, він розпізнав давно забуті голоси в’язнів, кого тільки пришилось йому замордувати в ефрафанських канавах.

— Облиш мене! — закричав Вербена. — Пусти мене!

Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.

Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив:

— Ой, пане, кажуть, що тутешній Головний Кріль величезний — більший за зайця! А ще ж чули, як у них вила якась звірина…

— Замовкни! — звелів генерал. — Іди за мною!

Кліпаючи очима від сонця, генерал вийшов на пагорок. Ефрафанці, що сиділи довкола в траві, з острахом витріщалися на нього, насилу впізнаючи свого генерала. Ніс у Звіробоя був роздертий, одна повіка порвана, вся морда заюшена кров’ю. Він не міг ступити на одну лапу й хитався з боку на бік.

— Нам лишилося зробити одне діло, — сказав Звіробій. — Ми з ним швидко впораємось! Там, унизу, є така ніби стіна…

Він помовчав, відчувши мовчазну нехіть і страх у своїх солдатів. Пильно глянув на Жовтила, що дивився кудись удалину. Двоє інших кролів бочком-бочком відступали у високу траву.

Зненацька з-за узлісся вихопився капітан Горицвіт. За буковим гаєм пролупав пронизливий, моторошний зойк. Тієї самої миті двоє чужих кролів, біжучи разом, промчали через пагорок у гай і шаснули в один із засипаних знизу тунелів.

— Тікайте! — крикнув Горицвіт, тупнувши лапою. — Рятуйтесь!

Він промчав крізь юрбу кролів і щез за шпилем. Ефрафійці безтямно заметались, кинулися врозтіч. П’ятеро пострибали в розкопаний тунель, ще кілька метнулися в гай. Та більшість ще й не встигла розбігтись, як просто в їхню гущу звідкілясь плигнув здоровенний чорний собака. Пес хапав, шматував, кидався то сюди, то туди, мов лисиця, що залізла в курник.

Тільки Звіробій не втік, а став до бою. В той час як його воїнство розбігалось хто куди, він зостався де був; наїжившись і люто гарчачи, вискалив закривавлені ікла й виставив закривавлені пазурі. Пес, зіткнувшись з ним мордою до морди, спочатку навіть трохи злякався. А тоді стрибнув уперед. Ефрафанська Оусла, тікаючи, чула нестямно-пронизливий крик свого генерала:

— Назад, йолопи! Гуртом на собаку! Назад, до бою!

48. «БОГИНЯ ІЗ МАШИНИ»

Коли Люсі прокинулась, у кімнаті вже було зовсім світло. Вікна не були затулені гардинами, а шибка одного розчиненого вікна посилала сонячного зайчика: Люсі то ловила, то губила його, ледь повертаючи голову на подушці. У листі в’язів воркувала горлиця, але не вона розбудила Люсі. То був якийсь інший, різкий звук — частина сну, що, коли вона прокинулась, випарувався, мов вода з тазика. Може, пес загавкав? Але зараз панувала тиша, в якій були тільки той сонячний зайчик та воркування горлиці, — наче перші мазки пензля на аркуші паперу, коли ще не знаєш, який вийде малюнок. Чудовий ранок!.. Щось той зайчик більше не ловиться — значить, сонце помандрувало далі. Що ж сьогодні буде? Четвер — базарний день у Ньюбері, й тато поїде туди. А до хворої мами приїде лікар. Якщо лікар не поспішатиме, то побалакає з Люсі. Лікар спочатку здається трохи чудним, але насправді він такий милий дідусь!

Раптом тишу розірвав новий пронизливий звук — щось відчайдушно пищало! Люсі вискочила з ліжка й кинулася до вікна. Пищало начебто під самим вікном… Перегнувшись через підвіконня, аж ноги її відірвалися від підлоги, Люсі глянула на подвір’я. Біля будки сиділа Смугастенька й щось тримала лапами. Чи не пацюка?

— Смугастенька! — гукнула Люсі. — Що ти спіймала?

Почувши голос дівчинки, кішка на миті, підвела голову, але й не подумала випустити з лап здобич. То був не пацюк, а кріль! Бідолаха лежав на боці біля будки й тільки безпомічно борсався. Ось він запищав знову…

Забувши, що на ній сама нічна сорочка, Люсі збігла вниз по східцям і відчинила двері. Коли підійшла до будки, кішка сердито зашипіла на неї.

— Ану, відпусти бідолаху, безсовісна! — крикнула Люсі.

І злегка вдарила кішку, а та, прищуливши вуха, махнула лапою, трохи не вдряпнула малу хазяйку. Дівчинка знов підняла руку, й кішка, загарчавши, відбігла і стала, озираючись у безсилій люті.

Люсі підняла кроля з землі. Він забився в її руках, але, міцно стиснутий, скоро затих.

— Сиди тихо! — наказала Люсі, несучі кроля на руках. — Я нічого тобі не зроблю!

— Де це ти гасала? — спитав батько дочку, шкаргаючи чобітьми по кам’яних плитах біля ганку. — Глянь на свої ноги! Скільки разів тобі казати… А що це ти несеш?

— Кроля! — з викликом відповіла Люсі.

— Гасаєш по двору в самій нічній сорочці! Ще хвороби вхопиш! І що ж ти робитимеш із тим кролем?

— Він у нас житиме!

— Е, ні!

— Тату! Він хороший!

— Та не буде тобі радості від нього! Посадиш його в клітку, й він здохне! Ніхто не тримає вдома диких кролів. А вже як вибереться на волю, то нашкодить на городі!

— Він поранений, тату! Кішка його мучила!

— Кішка своє діло знає! Хай би його й з’їла!

— Я хочу показати його лікареві!

— Придумала! У лікаря є важливіші справи, ніж глядіти твого дикого кроля. Ану, давай його сюди!

Люсі заплакала. Проживши все своє коротеньке життя на фермі, вона чудово розуміла, що батько правильно міркує, і водночас їй страшно було подумати, що бідолашного кроля візьмуть і холоднокровно вб’ють. Вона й справді не знала, що їй з ним робити, але тим часом їй кортіло показати кроля лікареві. Лікар вважав її за розумну, хорошу дівчинку, що добре знає сільське життя. Вона щоразу показувала йому свої лісові знахідки: то щигликове яєчко, то метелика-кропив’янку, то жовтогарячого гриба, і лікар ставився до неї серйозно, розмовляв із нею як із дорослою. Спитати в нього поради про пораненого кроля — це буде так по-дорослому! Але ж тато…

— Я тільки покажу його лікареві, тату! Чесне слово, я не дам йому робити шкоду! А з лікарем так цікаво…

А батько дуже пишався своєю донькою, тільки не признавався їй. Адже вчителі хвалили її, казали, що здібна дівчинка й що вона піде, певне, в хорошу середню школу після початкової… І лікар не раз казав, що Люсі тямуща й недаремно приносить з лісу й показує йому всяку всячину. Але ж яка шкода від тих клятих кролів! Та дарма — Люсі ж не пустить його на город…

— Ти б не рюмсала та не галасала, як навіжена, а робила щось розумне! — сказав батько уголос. — Піди спершу вдягнися, а тоді посади його в клітку.

Враз переставши плакати, Люсі з кролем на руках піднялася до своєї кімнати. Зачинивши його в комоді, вона одяглась і пішла по клітку. Вертаючись назад, стала біля будки — взяти соломки на підстилку. Тут і тато надійшов від довгої комори.

— Чи ти не бачила Боба?

— Ні! — відказала Люсі. — Де ж він подівся?

— Обірвав мотузка й десь подався! Не думав я, що мотузок так швидко порветься. Та поїду зараз до Ньюбері, куплю там нового. Якщо він вернеться — прив’яжи!

— Добре, прив’яжу, як прибіжить! А зараз понесу мамі їсти.

— А понеси, от молодчина! Либонь, завтра вже вона і встане…

Лікар Адамс приїхав близько десятої ранку. Дівчинка вибігла йому назустріч. Лікар стояв біля машини, заклавши руки за спину, й дивився на доріжку. Але він помітив дівчинку й покликав до себе:

— Глянь, чи то не ваш собака вертається додому?

Доріжкою до них біг пес лабрадорської породи, стомлено хекаючи й волочачи за собою обірваного мотузка. Люсі зараз же того мотузка й схопила.

— Зірвався з прив’язку, лікарю! А ми потерпали!

Зацікавившись лікаревими черевиками, пес ретельно їх обнюхав.

— А ваш Боб із кимось бився! — зауважив лікар Адамс. — Хтось йому роздряпав носа і вкусив у лапу.

— Хто ж його міг покусати?

— Може, великий пацюк, а може, горностай… Десь напав на якогось звірка, що дав йому бій!

— Лікарю, а я сьогодні знайшла дикого кроля! Живого! Кицька його поранила! Може, ви глянете на нього?

— Гаразд, але спочатку я гляну на місіс Кейн. — Люсі завважила, що він не сказав «гляну на твою маму», — говорить із нею як із дорослою! — Потім, як матиму час, подивлюся твого дикунця.

Через двадцять хвилин лікар уже оглядав спійманого кроля, обережно двома пучками обмацуючи його тільце, а Люсі міцно тримала звірка, щоб він не пручався.

— Ну, я не знаходжу в нього якихось великих ушкоджень, — мовив нарешті лікар. — Усі кістки цілі. Тут у нього щось негаразд із задньою ногою, але це рана давня, і вона більш-менш зажила. Бачиш, ось тут кішка його подряпала, але це не страшно.

— А що, лікарю, його не можна тримати в клітці?

— Ні-ні, він не житиме взаперті! Якщо він не зуміє втекти, то скоро помре. На вашому місці я б випустив сердегу на волю — якщо ви не збираєтесь його з’їсти!

Люсі засміялась.

— Тато розсердиться, як я випущу його біля городу! Каже, що там, де один кріль, завтра їх буде сто один!

— Ну, от ось що… — мовив лікар Адамс, дістаючи з кишені годинничка й дивлячись на нього на відстані відставленої руки. — Зараз мені треба проїхати кілька миль дорогою — перевідати одну бабусю в Коул-Генлі. Їдьмо разом! Я покатаю тебе, а ти випустиш, вухатого на пагорбі. Привезу тебе додому якраз на обід.

Люсі аж підскочила на радощах.

— Я тільки спитаю дозволу в мами!

За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.

— Оце й підходяще місце! — сказав він. — Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.

Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.

— Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, — сказав лікар, задивившись услід кролеві. — Але з нею поскаче він ще не одне літо — братик-трусик, що виріс під кущем глоду!

49. ЛIЩИНА ЗНОВУ ДОМА

Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом накидаючись на кожен кущик. Але ефрафанці уже встигли порозбігатись і хто як міг поховалися. Зрештою, викалашкавши з-під куща того самого кроля, що напередодні поранив склом лапу, собака схопив його в зуби й помчав геть.

Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…

Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».

Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію. Троє чи четверо забігло так далеко, що їх годі було розшукати, і ніхто так ніколи й не довідався про їхню доленьку. Чотирнадцятеро чи п’ятнадцятеро кролів вирушило назад із Горицвітом десь перед ні-Фрітхом, але до ночі вони не спромоглися подолати всю відстань. До того ж їм довелося бороти не тільки власну втому та кепський настрій. У лихої вісті ноги сягнисті. До Цезаревого Пояса ще й далі полетіла чутка, що жахливого генерала Звіробоя з його Оуслою вщент розгромлено на Вотершипському пагорбі, а рештки його війська у вельми плачевному стані тягнуться на південь. Зла Тисяча негайно почала гуртуватись: зібралися горностаї, лисиці, вийшов навперейми котяра з якоїсь ферми. Після кожного передиху кролі недолічувались когось із товаришів, і ніхто не міг пригадати, що ж його спіткало. Спостигла біда й Вербену…

Але попри всі страхи й небезпеки Горицвіт не занепадав духом і ревно оберігав рештки свого загону. Надвечір наступного дня, коли «Мітка правої передньої» саме була на сильфлаї, він пройшов, накульгуючи, лінію вартових, а за ним тяглися семеро вцілілих бійців…

Тієї хвилини, коли налетів собака, тільки Жовтоцвітові, Будякові та ще трьом солдатам вистачило тями кинутись у відкопаний тунель. Опинившись знов у Сотах, Жовтоцвіт негайно з усією своєю командою здався П’ятому, який ще й не дуже розумів, що діється. Припавши до землі, переможець і переможені довго прислухалися до собачого шаління нагорі, аж поки П’ятий достатньо отямився і пробрався до отвору тієї нори, де лежав напівпритомний Кучма. Тут він якось розтлумачив Падубові й Срібному, що облогу знято.

З якою радістю всі кинулися розгрібати закидані проходи! Перший із спалень у Соти вискочив Дзвіночок. Згодом він не раз і все з новими дотепними подробицями зображав «капітана П’ятого» на чолі полонених ефрафанців: «наче синичка арештувала зграю галок, які полиняли й не встигли ще відростити нове пір’я!»

А втім, колоністи попервах не дуже звертали увагу на полонених, бо всі тільки й думали в ці хвилини, що про Ліщину та Кучму. Схоже було, що цього разу Кучмі не вижити. Підпливаючи кров’ю з шести ран і заплющивши очі, він лежав у тому тунелі, якого відстояв від ворога. Він не відгукнувся, коли Хізентлай сказала йому, що ефрафанці зазнали поразки й колонія врятована. Скоро кролі обережно вирили кругом нього ширшу нору й домовилися про чергування коло зраненого героя. Кролиці по черзі сиділи біля нього, злизуючи кров, очищаючи йому рани й дослухаючись, як він важко дихає.

Тим часом Ожина й Кульбаба прогреблися крізь Кегаарів тунель, який був не дуже закиданий, і розповіли про свої пригоди. Кульбаба не міг придумати, що скоїлося з Ліщиною після того, як собака зірвався з прив’язку. Пополудні кролі вже стали побоюватись, чи не спіткала їхнього Головного біда. Нарешті стривожений та опечалений Чашечка почав наполягати на тому, щоб вирушити по Ліщину на ферму. Зразу ж піти з ним зголосився П’ятий, і вдвох вони вирушили до В’язового Гаю. Вони й небагато пройшли, коли П’ятий угледів кроля, що біг у їхньому напрямку по західному шпилю. Друзі помчали йому назустріч. То був Ліщина! П’ятий побіг далі назустріч Ліщині, а Глао поніс радісну вість до Сотів.

Вислухавши звіт про всі події (і Жовтоцвітову розповідь у тім числі), Ліщина попросив Падуба взяти двох-трьох кролів та оббігти весь пагорб, щоб переконатися, чи й справді ефрафанці пішли геть. Тоді він спустився в тунель, де лежав зранений Кучма. Хізентлай, що сиділа поруч, підняла на Ліщину очі.

— Тільки-но він прокидався, Ліщино-ра! — сказала вона. — Спитав, де ви, а ще сказав, що дуже болить вухо.

Ліщина потерся носом об ковтунувату шапку на Кучминій голові. Волосинки позлипалися від засохлої крові й кололись, мов колючки.

— Ти переміг, Кучмо! — сказав він. — Вороги втекли!

Якусь хвилину Кучма не ворушився, а тоді розплющив очі й підвів голову. Надувши щоки, він понюхав Ліщину і Хізентлай. Нарешті Кучма прошепотів, ще й передражнюючи Кегаара:

— То шо, кінесь панові Звіробою, так?

— Так, — підтвердив Ліщина. — Я хочу допомогти тобі вибратися на сильфлай. Надворі тобі зразу стане краще. Та й нам легше буде почистити тобі рани. Ходім!

Насилу підвівшись, Кучма захитався, але таки вийшов у зруйновані Соти. Там він упав на долівку, перепочив і за другою спробою дістався до Кегаарового тунелю.

— А я вже думав, що він доконав мене, — сказав Кучма. — Віднині я вже не боєць… А ти… твій план таки спрацював, Ліщино? Як ти вибрався з ферми?

— Мене привіз на грудуділі чоловік, — відповів Ліщина.

— А решту шляху ти, певне, летів у повітрі, попахкуючи білою паличкою? — не повірив Кучма.

— Ой! — тільки й мовила Хізентлай, широко розплющивши очі. — Він і справді приїхав додому в грудуділі! Саме таким він мені привидівся тоді — тієї ночі в Ефрафі, коли ти покликав мене до свого лігва! Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповів Кучма. — І ще пам’ятаю, що я тоді на те сказав. Я сказав, щоб ти розповіла про це П’ятому! Ходімо до П’ятого! Якщо він повірить тобі, Ліщино-ра, тоді й я повірю!

50. Епiлог

Збігло півтора місяця. Була середина жовтня. Стояв ясний, погідний вечір. Хоча листя ще не опало з буків і сонце пригрівало, видно було, що широкі простори пагорбів уже перетворюються на зимову пустку. Дедалі менше ставало квітів — більшість рослин уже відцвіла й принесла насіння. Рідко де-не-де задзижчить яка комашина. Стояла пора тихого вирію, коли в тепліші краї подавалося все, що не могло вистояти супроти зими.

Багато людей стверджують, ніби люблять зими, але насправді вони тільки тішаться захищеністю від зими. Для птахів і диких звірів, як і для бідняків, зима — то інша річ. Кролям, як і більшості диких тварин, нелегко перебути зиму. Іноді їм доводиться кілька днів поспіль сидіти під землею, жуючи саму жуйку. Взимку вони частіше хворіють, від холоду стають не такі життєздатні.. А проте в лігвах їхніх може бути затишно й тепло, особливо коли багато вуханів збереться докупи. Взимку вони частіше паруються, ніж пізнього літа чи восени, і найбільша плодючість у кролиць починається з лютого місяця. Випадають і взимку гарні дні, адже сповнені пригод нальоти на городи мають свої незаперечні приваби й чари. А вечорами в норах кролі залюбки розповідають-слухають казки та грають в ігри — крем’яшки абощо…

На вечірньому осонні західного узлісся сиділи Ліщина, П’ятий, Падуб, Срібний і Жовтоцвіт. Тим ефрафанцям, що після облоги лишилися на пагорбі, дозволили приєднатися до колонії, і, хоч спочатку їхнє становище було непевне, бо господарі ставилися до них із неприязню та підозрою, вони зрештою непогано влаштувались — великою мірою завдяки тому, що цього прагнув Ліщина.

П’ятий після тієї страшної ночі майже весь час був на самоті, а коли й бував у товаристві в Сотах чи на сильфлаї, то здебільшого мовчав, думаючи щось своє. Одного вечора, коли П’ятий не прийшов до Сотів послухати казку, Кучма сказав, що П’ятий за ту нічну перемогу заплатив навіть дорожче, ніж він сам. Але при всьому тому П’ятий палко й віддано прихилився до Вільтуріль, своєї кролиці, а вона навчилася розуміти П’ятого.

Недалечко біля дорослих на узліссі гралися четверо кроленят Хізентлай. Тиждень тому їх уперше вивели на попасочку. Мама й собі паслася біля малят, поглядаючи на їхні забавки й час від часу присмиряючи стусанчиком найдужчого, щоб не кривдив менших.

— Хороші дітки у Хізентлай! — сказав Падуб. — Сподіваюсь, що й інші підуть у нас не гірші!

— До кінця зими навряд чи буде багато виводків, — зауважив Ліщина. — Але якісь та будуть!

— Можна сподіватися чого завгодно! — провадив Падуб. — Три виводки восени — хто коли чув про таке? Фрітх не велів кролям паруватися серед літа!

— Але ж Фрітх не велів нам також і воювати! — докинув слово Срібний. — Багато чого у нас ішло останнім часом не за правилами, і все через Звіробоя! От уже хто незмінно чинив супроти природи!

— Правду казав Кучма: Звіробій був зовсім не схожий на кроля! — мовив Падуб. — Він був бойовою твариною, лютим, як пацюк чи собака. Він бився, бо йому страшніше було втекти, ніж стати до бою. Звісно, він був хоробрий, але ж хоробрість не в кролячій природі, і вона ж повинна була неодмінно привести його до згуби. Йому ще б трошки, і він став би еліль елілем!

— Знаєте, а він таки не загинув! — випалив Жовтоцвіт. — Чи хтось бачив його труп? Ніхто! Його неможливо вбити! Він допоміг нашим кролям стати більшими, дужчими, кмітливішими, ніж вони були доти! Знаю, ми дорого за це заплатили. Дехто з нас пожертвував за це своїм життям. Але то були недаремні жертви! Це щось та значило — почуватися ефрафанцями! Вперше за всі часи кролі перестали боязко втікати — нас боялись елілі! І все це ми завдячуємо Звіробоєві, тільки йому! Тільки далеко було нам усім до нашого генерала… Повірте моєму слову: він десь пішов і заснував нову колонію!

— Ні, не кажи, Жовтоцвіте, що вам було далеко до вашого генерала! — заперечив він. — Ви старалися, робили все, що було у ваших силах і навіть більше. А скільки всього корисного ми навчилися від вас!.. Що ж до Ефрафи, то я чув, що Горицвіт там трохи поміняв порядки, й колонія процвітає. І ще що я вам скажу: на весну, якщо не помиляюсь, у нас тут буде більше кролів, ніж треба, щоб жилося зручно й затишно. Я підохочу декого з молодняка піти й заснувати нову колонію посередині між нашим пагорбом та Ефрафою. Гадаю, що й Горицвіт залюбки пошле туди кількох своїх кролів. Чом би тобі, Жовтоцвіте, не очолити тієї нової, зібраної колонії? Ти якраз підходящий хлопець для такого діла!

— А не важко буде це владнати? — спитав Падуб.

— Ми все легко владнаємо, хай тільки прилетить Кегаар! — сказав Ліщина, неквапливо вертаючись разом з усіма до нір. — Скоро почнуться бурі на тій його Великій Воді, й він не забариться, прибуде до нас. А він донесе вісточку до Горицвіта швидше, ніж найпрудкіший з нас добіжить до залізного дерева!

Кролі вийшли на східне узлісся й тут, на відкритому місці, досі залитому сонцем, побачили трьох кроленят, більших, ніж у Хізентлай; вони сиділи серед високої трави на задніх лапах і слухали напучування величезного кроля — ветерана з напіводірваним вухом, укритого рубцями від носа до хвоста. Був то, звісно, Кучма — капітан дуже вільної та зухвалої Оусли. А кроленята були Конюшинині дітки — здоровенькі, нівроку їм, хлоп’ята.

— Ні, ні, ні, ні! — казав їм Кучма. — Клянусь моїм дзьобом і крильми, так діло не піде! Дивись ти, як тебе звати? Скабіоза! От уяви, що я — кіт і я побачив, як ти наминаєш салату в кутку мого городу. Що я зроблю? Піду собі по межі, махаючи хвостом, га?

— Даруйте, пане, але я ніколи не бачив кота!

— Авжеж, не бачив, — погодився доблесний капітан. — Знайте, хлоп’ята, що кіт — це такий жахливий звір з довгим хвостом. Кіт має хутряний кожушок і настовбурчені вуса, а коли б’ється, то верещить і шипить люто, злістю! І він дуже хитрий! Зрозуміли?

— Зрозуміли, пане! Значить, кіт схожий на вас! — відповіло кроленя й запитало чемно — А де ви загубили свого хвоста?

— Хоч вони потроху кепкують з нього, але чого вони тільки не зроблять заради нього! — зауважив Срібний.

Падуб і Жовтоцвіт полізли в йору, а Срібний і Ліщина знов вийшли на осоння.

— Так само і всі ми, — додав Ліщина. — Коли б він не вистояв тоді, собака нічого б нам не поміг! Звіробій із своєю зграєю доти вже кінчали б розправу.

— Так, Кучма здолав Звіробоя в чесному бою ще до появи пса! — сказав Срібний. — Він — справжній герой!

— Ходім глянемо, як посуваються справи у копачів зимового великого лігва! — запропонував Ліщина. — Буде воно ой як потрібне нам, коли настануть холода! Бо та дірка в стелі Сотів стримить як болячка. Колись вона, певне, затягнеться, а поки що так заважає!

— А он і копачі йдуть назустріч! — мовив Срібний.

І справді з-за пагорка вискочили Чашечка й Дзвіночок. Жартун так і застрочив віршем:

— За нору вам спасибі скажем! — докінчив Ліщина. — А чи добре заховані входи-виходи?

— Як сама Ефрафа, незгірш! — запевнив Дзвіночок. — Та ось я приніс вам у лапах один тунельчик на перевірку! Ви нічого не бачите, адже так? Значить, чудово замасковано!.. А ви тільки гляньте он на Кучму з молодняком! Знаєте, коли б він оце зараз подався знов до Ефрафи, там би зроду не придумали, до якої мітки його приставити! Всі ефрафанські мітки на ньому!

— Ходіть із нами на вечірню сторону гаю, Ліщино-ра! — попросив Чашечка. — Ми вискочили раніше, щоб прихопити трохи сонця!

— Гаразд, — добродушно погодився Ліщина.

— Гайда до тієї виямки, де ми знайшли колись Кегаара! — запропонував Срібний. — Там затишно, вітер не задуває. Пам’ятаєш, Ліщино, як Кегаар тоді намагався проколоти нас своїм дзьобом?

— А яких черв’яків ми йому носили! — підхопив Дзвіночок.

Підійшовши ближче до виямки, почули, що там хтось є. Хтось їх випередив!

— Ану, підкрадьмося тихенько — чи помітять нас? — запропонував Срібний. — Нумо як Горицвіт!

Вони наблизилися покрадьки, тримаючись навітряної сторони. Зазирнувши за край, побачили там Вільтуріль із чотирма кроленятами. Малі грілись на сонечку, а мати розповідала їм казку.

— …Отож перепливли вони річку, й повів Ель-аграйра своє плем’я поночі диким та пустельним краєм. Декому було страшно, але Ель-аграйра знав дорогу й над ранок вивів їх на гарні зелені поля з чудовою смачною травою. І тут вони натрапили на зачаровану колонію. Всі кролі в ній перебували під владою Темної Сили. Вони носили блискучі нашийники й виспівували, мов пташки. Та хоч виглядали вони такими красивими, а в серцях їхніх були пітьма й тхарн. І тоді кролі Ель-аграйри сказали: «Перед нами чудесні кролі принца Райдуги! Вони й самі як принци! Коло них ми теж поробимося принцами!»

Вільтуріль підвела голову й побачила нових слухачів. Вона хвилину помовчала, а тоді повела далі:

— Але Фрітх явився Трусь-трусеві уві сні й застеріг його, що та колонія зачарована. Трусь-трусь розповів свій сон Ель-аграйрі, і той почав рити землю, щоб викопати Темну Силу. Глибоко він рив і тяжко намучився, але таки знайшов ті лихі чари й витяг їх нагору з нори. Кролі злякались і порозбігалися, а Темна Лиха Сила обернулася великим пацюком і кинулася на Ель-аграйру. Ель-аграйра довго бився і таки переміг, притис того великого пацюка кігтями до землі. Тоді пацюк обернувся великим білим птахом, який поблагословив Ель-аграйру…

— Десь я начебто вже чув цю казку, — пробурмотів Ліщина. — От тільки не пригадаю де.

Дзвіночок сів і почухав шию задньою лапою. На те чухання кроленята обернулись і всі разом кинулися з виямки, почали дертися на Ліщину, попискуючи:

— Ліщина-ра! Ліщина-ра!

— Ану, вгамуйтеся! — сказав Ліщина, розганяючи малих стусанчиками. — Я прийшов зовсім не для того, щоб битися з юрбою таких нікчем, як ви. Краще дослухаймо казку до кінця!

— Але сюди їде чоловік на коні, Ліщино-ра! — сказало одне кроленя. — Треба тікати в гай!

— Звідки ти це взяв? — здивувався Ліщина. — Я нічого не чую!

— Я сам не знаю звідки, Ліщино-ра! — відповіло воно. — Тільки я певен, що не помиляюсь!

Вони трохи почекали, й червоне сонце опустилося ще нижче. Вільтуріль уже хотіла продовжити казку, як почувся тупіт копит і на заході з’явився вершник.

— Він їде мимо й не зачепить нас, — мовив Срібний. — А ти чудний хлопець, малий Треаре! Було так далеко, а ти почув!

— Такий вже він у нас! — сказала мама Вільтуріль. — Днями він розказав, як виглядає річка, — уві сні побачив. Це йому передалось чуття його тата — П'ятого!

— Чуття П’ятого? — перепитав Ліщина. — Ну, якщо у нас є такі спадкоємці, то можна не боятися за наше майбутнє! Але щось воно холодно стає! Ходімо краще в нору та й дослухаємо казку до кінця в теплі-добрі!

Через кілька хвилин нагорі не зосталось жодного кроля. Сонце зайшло за сусіднім пагорбом, і на потемнілому східному небосхилі проблисли осінні зорі.

А під землею продовжували розповідати казку…

«І що ж трапилося насамкінець?» — запитає читач, побувавши з Ліщиною та його товаришами у всіх пригодах і повернувшися з ними нарешті до колонії, яку П’ятий вимріяв для них що в сендлфордських полях. Мудрий містер Локлі стверджує, що дикі кролі живуть два-три роки. Він-бо все-все знає про кролів, але Ліщина таки прожив довше — кілька гарних літ, як кажуть у тих краях, і добре вивчив, як виглядають пагорби, коли весна приходить на зміну зимі, зима — на зміну осені, а тоді знов приходить весна…

Колонія жила в щасті й мирі, й так само щасливо зажила нова колонія біля Цезаревого Пояса, яку склали наполовину вотершипці й наполовину ефрафанці — та сама колонія, що її замислив Ліщина того страшного вечора, коли, намагаючись попри все врятувати своїх друзів, він був вирушив на переговори з генералом Звіробоєм. Першим Головним Кролем нової колонії став Жовтоцвіт, який запросив до себе радниками Суницю й Жостіра; він відмовився від системи міток і тільки вряди-годи посилав кролів у Великий Патруль. Горицвіт залюбки погодився прислати частину кролів з Ефрафи, й перший загін переселенців повів капітан Гравілат.

Генерала Звіробоя так більше ніхто й не бачив. Але й справді, як казав Жовтоцвіт, ніхто ж ніде не бачив його трупа, то зрештою могло й статись, що той незвичайний кріль таки забіг десь далеко і жив собі далі своїм лютим життям, усе так само винахідливо побиваючи елілів. Небагато місяців збігло, а вже на Вотершипі ніхто не пам’ятав і не цікавився особливо, чи він сам, а чи його товариш походить від одного або й двох батьків ефрафанців, а чи в його жилах нема й краплі ефрафанської крові. Ліщина такому поворотові справ був тільки радий. Але в колонії часто розказували легенду, що десь там, за пагорбами, живе самотою величезний кріль — велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх, — той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.

Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина — щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма! — подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, саме для цього я й прийшов! — відповів гість. — Адже ти знаєш мене, чи не так?

— Авжеж, знаю, — сказав Ліщина, сподіваючись, що за мить пригадає гостеве ім’я. І тоді побачив, що гостеві очі в пітьмі лігва ледь мерехтять срібним світлом. — Так, мій повелителю! — мовив він. — Так, я знаю тебе!

— Останнім часом тебе змагає втома, — сказав гість, — але я можу цьому зарадити. Я прийшов спитати тебе: чи не хотів би ти пристати до моєї Оусли? Ми будемо раді тобі! У нас тобі сподобається! Ти готовий? То й ходімо!

Вони вийшли нагору повз молодого вартового, що не звернув на гостя ніякісінької уваги. Світило сонце, й кілька кролів та кролиць, попри холод, вийшли на сильфлай. Тут Ліщині здалося, що тіло більш йому не потрібне, й він лишив його на краю канави, але ще спинився на мить — глянути на своїх кролів та трохи звикнути до предивного відчуття, ніби сила й спритність невичерпно переливаються з нього в їхні молоді тіла.

— Не потерпай за них! — сказав його супутник. — Усе в них буде гаразд і в тисяч їм подібних. Ходім зі мною, і ти побачиш і зрозумієш, що я хотів цим сказати!

І одним дужим стрибком опинився на вершині пагорка. Ліщина не відстав від нього. Разом вони легко подалися через гай, де вже розпукувалися первоцвіти.