Рiчард Адамс НЕБЕЗПЕЧНІ МАНДРИ

Частина 1. ПОДОРОЖ

1. ДОШКА З ОГОЛОШЕННЯМ

Первоцвіти одцвіли. Тільки на узліссі, звідки лисий схил збігав до старого паркана й далі, до порослої ожиною-ведмежиною канави, ледь жовтіло кілька прибляклих первоцвітових латок серед пролісків і дубового коріння А по другий бік паркана вся горішня частина поля була поцяткована кролячими норами. Подекуди трави не було зовсім — там скрізь лежали купки сухих кролячих буруб’яшків. Унизу, в долині, звивався струмочок, близько метра завширшки, майже задушений заростями жовтецю, жерухи та вероніки. Через струмок по цегляній дренажній трубі проходив путівець, що далі брався на протилежний схил, ведучи до хвіртки в терновому живоплоті.

Хмари на заході багряніли травневою загравою, і ще лишалося півгодини до смерку. Сухий схил був усіяний кролями: котрі скубли миршаву травичку біля своїх нір, а котрі посувалися далі вділ — може, ще де зосталась яка кульбабка чи калюжниця? То тут, то там на мурашниках сиділи на задніх лапах вартові, що роззиралися довкола, насторочивши вуха й нюхаючи вітерець. Але чорний дрізд спокійнісінько виспівував собі на узліссі, отже, тут не було ніякої небезпеки, та й в протилежному напрямку, за струмком, на видноті, все було тихо. В кролячій колонії панував мир і спокій.

На пагорку, неподалік від дикої черешні, на якій співав дрізд, кілька нір губилося в плетиві ведмежини. В зеленавій сутіні біля однієї нори сиділи двоє кролів.

1 Всі місця, змальовані в цій книжці, існують насправді. Існує і ферма В’язовий Гай. Але і містер, і місіс Кейн, і їхня донечка Люсі — вигадані особи й не мають нічого спільного з відомими мені людьми. (Тут і далі примітки автора.)


Нарешті більший з них стрибнув уперед, ковзнув попід ведмежиною, а тоді шусть у канаву — і вгору полем. Слідом пострибав і другий.

Перший кріль зупинився на осонні й почухався задньою лапою за вухом. Дарма що йому було не більше року й він ще не набрав повної ваги, а зовсім не виглядав затурканим «крайнім», тобто простим недолітком-ярчуком із тих, що, не можучи похвалитись родовитістю чи незвичайною силою або величиною, зазнають принижень від старших, перебиваються абияк і туляться на краю колонії, а то й у чистому полі. Видно було, що цей уміє постояти за себе. Він аж променився розумом і бадьорістю, коли сів на задні лапи, роззирнувся й потер передніми носа. Упевнившись, що все довкола гаразд, прищулив вуха і заходився коло травиці.

А от його товариш був аж ніяк не самовпевнений. Маленький, із широко розплющеними витрішкуватими очима, він знай крутив головою навсібіч — не так з обережності, як від непогамовного нервового напруження. Малий так і водив носиком, і коли зненацька надлетів, гудучи, джміль та впав на квітку будяка, він підскочив з переляку й закрутився на місці, аж два кролі, що паслися поблизу, кинулися до нір. Але один із них, самець із чорними кінчиками вух, зразу ж і роздивився, хто то, й вернувся до паші.

— Та це ж П’ятий! — сказав чорновухий. — Сахається від кожної мухи. То що ти, Жостіре, говорив мені?

— П’ятий? — перепитав другий. — А чому його так назвали?

— Ну, знаєш, у виводку було п’ятеро, і п'ятий, найменший, — це він. Дивно, що досі ніщо лихе його не вхопило. Я ж кажу: ані людина не добачить його, ані лисиця не вчує. Мабуть, він примудряється якось уникати небезпеки.

Малий поплентав за товаришем, припадаючи на довгі задні лапи.

— Ходімо трохи далі, Ліщино, — запропонував він. — Знаєш, якась цього вечора колонія не така, хоч я не можу сказати напевне, в чім річ. Спустимося до струмка?

— Гаразд, — погодився Ліщина. — І ти знайдеш мені калюжницю. Ти ж найкращий шукач.

І він перший подався до струмка. Там обидва почали вишукувати кращу поживу. Скоро П’ятий знайшов те, що вони шукали. Калюжниця — ласощі для кролів, і її дуже мало лишається наприкінці травня в околицях навіть невеличкої колонії. Ця калюжниця ще й не розцвіла, захована високою травою. Двоє кролів тільки хотіли посмакувати, як від коров’ячого броду до них прискочили два чималі самці.

— Калюжниця? — сказав один з них. — Чудово, лишіть її нам. Ану ж, забирайтеся хутчій! — додав він, бо П’ятий вагався.

— Але ж її знайшов П’ятий, Жабрію! — заперечив Ліщина.

— А ми її з’їмо! — відказав Жабрій. — Калюжниця для Оусли — хіба ви не знаєте? Як не знаєте, то ми піднесемо вам урок.

П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.

— Як мені це все набридло! — вигукнув він. — Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!

— Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли, — зауважив П’ятий. — Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.

— Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? — мовив Ліщина. — А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів — одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку, — додав він.

Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно — знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.

— Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки, — відповів малий. — Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке — не можу сказати. Хай там що, а я йду з тобою на той бік.

Вони перескочили через трубу. Трава біля самого струмка була вогка й густа, тож обидва побралися вгору протилежним схилом на сухіший грунт. Частина схилу була вже затінена, бо сонце сідало поперед них, і Ліщина, щоб погрітися ще на осонні, біг і біг, аж поки вони опинилися біля самої хвіртки. Тут він став як укопаний.

— П’ятий, що це? Глянь-но!

Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.

Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.

— Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе — і воно насувається все ближче!

— Яке таке «воно»? Ти про що? Ти ж начебто казав, що тут немає небезпеки?

— Я не знаю, що саме, — пригнічено відказав П’ятий. — Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!

— Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!

Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити — він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:

— Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.

— Вернутися в нору? — пропхикав П’ятий. — Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю…

— Припини! — твердо мовив Ліщина. — Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.

І він побіг у долину, потім — через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.

Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:

ЦЕ ІДЕАЛЬНО РОЗТАШОВАНЕ УГІДДЯ,
В ЯКОМУ 6 АКРІВ ЧУДОВОЇ ЗЕМЛІ,
БУДЕ ЗАБУДОВАНЕ ПЕРШОРЯДНИМИ
СУЧАСНИМИ КОТЕДЖАМИ.
РОБОТИ ПРОВАДИТЬ ФІРМА «СЕЧ І МАРТІН, ЛІМІТЕД»,
НЬЮ-БЕРІ, БЕРКС.

2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ


У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля нього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.

— П’ятий! Прокинься ти, дурнику! Це Ліщина! Прокинься!

І всім тілом навалився на нього. Той заборсався і проснувся.

— Ой, Ліщино! Що мені снилося! Жах! І ти там був. Ми сиділи на воді, нас несло по великій, глибокій річці, а тоді бачу — ми на дошці сидимо, такій, як ота, що в полі: вся біла і вкрита чорними рисками. Там були ще кролі — самці й самиці. Та коли я знов глянув на дошку, то побачив, що вся вона зроблена з кісток, скручених дротом. І я закричав, а ти сказав: «Пливти, всім пливти!» Потім я шукав тебе скрізь і витягував із нори в березі. І таки витяг, але ти сказав: «Головний Кріль повинен пливти сам» — і поплив геть темним водяним тунелем.

— Принаймні ти наштурхав мене в ребра. Водяним тунелем, то ж треба! Що за дурниці! Ну а зараз іще поспимо?

— Ліщино, це небезпека, це біда! Вона ніде не ділася. Вона тут — скрізь довкола нас. Не умовляй мене викинути це з голови й знов заснути. Нам треба забиратися геть, поки ще не пізно. Усім!

— Забиратися геть? Що ти маєш на увазі? Звідсіля, з колонії?

— Так. І то мерщій. Байдуже куди.

— Усій колонії? Не будь дурний. Вони нікуди не рушать. Скажуть, що ти з глузду з’їхав.

— Тоді вони діждуться, поки їх тут спіткає лихо. Ти повинен послухатися мене, Ліщино! Повір мені, щось дуже погане чигає на нас і нам треба втікати.

— Гаразд, але, мабуть, краще буде нам піти до Головного, й ти розкажеш йому все. Чи я спробую розказати. Але навряд чи Головному сподобається те, що ти пропонуєш.

Ліщина поліз перший — спочатку вниз похилою норою, а тоді вгору, до виходу, прикритого ожиновою завісою. Він не хотів вірити П’ятому, але й не повірити боявся…

Було вже щось пополудні, чи то, по-кролячому, — після ні-Фрітха. Чи не вся колонія спала собі під землею. Ліщина і П’ятий пройшли трохи по поверхні, а тоді спустилися в широку нору серед піщаної місцини, й подалися ходами-переходами, аж поки опинилися під самим лісом, серед дубового коріння. Тут їх зупинив великий, кремезний кріль — вартовий з Оусли. У нього на голові хутро виросло кумедною кучмою, від чого цей оусланець мав чудний вигляд — от ніби носив шапку. Тому його й прозвали Тлайлі, що означало «Кучма».

— Ліщина? — спитав Кучма, принюхуючись до нього в пітьмі серед коріння. — Ти ж Ліщина, правда? І що ти тут робиш о цій порі?

На П’ятого, що став трохи позаду, він навіть не звернув уваги.

— Нам треба побачити Головного, — пояснив Ліщина. — У важливій справі. Можеш ти допомогти нам, Кучмо?

— Нам? — перепитав Кучма. — І він теж іде до Головного?

— Так, мусить іти. Повір мені, Кучмо! Хіба ж я часто набридаю такими проханнями? Чи я досі хоч раз просився до Головного?

— Гаразд, я допоможу тобі, Ліщино, хоч, може, мені й одірвуть за це голову. Я доповім йому, що ти тямущий кріль. Він мав би й сам пам’ятати тебе, але ж старість… Почекай тут!

Кучма одбіг трохи далі й зупинився перед входом до великої нори. Він стиха мовив кілька слів, яких Ліщина не розчув, і його, мабуть, закликали досередини. Двоє кролів мовчки чекали, тільки П’ятий час від часу нервово здригався.

Головного Кроля звали Треара, що означало «Пан Горобина». Свого високого становища він доскочив не тільки завдяки колишній молодечій силі, а й завдяки розважливості та холоднокровності, чого якраз бракує чи не всім кролям. Він ніколи не панікував через тривожну чутку або небезпеку. Коли була розгулялась жахлива епідемія міксоматозу, він аж ніяк не розгубився, звелівши безжально проганяти геть будь-якого кроля, що хоч трохи був схожий на хворого. Треара не піддався на заклики переселитися кудись і запровадив цілковиту ізоляцію колонії, чим і врятував її від вимирання. Він же якось-то перехитрував одного особливо зажерливого горностая, заманивши хижака між фазанячі клітки, під дуло доглядачевої рушниці — важачи, звісно, власним життям. Він і справді старівся останнім часом, але міркував ще досить добре.

Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.

— Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?

— Ліщина, — виправив Головного Ліщина.

— Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг…

— Мій брат.

— Твій брат, — повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» — Будьте як дома. Покуштуйте салати.

Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі полем. Крайнім рідко доводиться куштувати салату, дехто й не знає, що воно таке. Ліщина чемно взяв маленький листочок і пожував. П’ятий відмовився і тільки сидів, кліпаючи очима та, як на лихо, сіпаючись усім тілом.

— Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний. — Скажіть, чим я можу вам допомогти?

— Пане, — трохи невпевнено почав Ліщина, — це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

— Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено. — А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.

— Не знаю, — відказав П’ятий. — A-але це щось д-ду— же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе, — не до ладу закінчив він.

Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

— Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

— Тікати! — випалив П’ятий. — Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

— Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

— Бачите, пане, — пояснив Ліщина, — мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

— Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний… гм, юний… твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

— Вони послухаються вашого наказу, — уставив П'ятий.

— Дуже мило з твого боку, — відрізав Треара. — Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж…

— Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий. — Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

— Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина. — Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

— Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».

Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».

3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ

— Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?

Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову навів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.

— Сам не знаю, на що я розраховував, — одказав Ліщина. — Досі я ще ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».

— То ти певен, що нам і справді є чого боятися?

— Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.

Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.

— Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина. — Звільнився з вартування?

— Таки звільнився, — відповів Кучма, — і чи не назавжди.

— Та що ти кажеш?

— Я кинув Оуслу — ось що я кажу.

— Не через нас?

— Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці, — так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.

— Скоро нікому буде красти салату, — спокійно мовив П’ятий.

— Ага, то це ти П’ятий? — тепер помітив його Кучма. — А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?

— Правда, — відповів П’ятий. — Коли б це було неправдою!

— Отже, ви покидаєте колонію?

Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.

— Ми з П’ятим вирушаємо увечері, — повільно мовив Ліщина. — Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.

— Добре, — сказав Кучма. — То боріть і мене з собою.

Чого-чого, а негайної підтримки когось із Оусли Ліщина аж ніяк не сподівався. Йому подумалось, що Кучма придасться їм у скруті, але дійти згоди з ним буде нелегко. Щоб він виконував накази, навіть прохання якогось крайнього? «Дарма що він з Оусли, — подумав ще Ліщина. — Хай-но ми опинимося за колонією, і я не дозволю Кучмі сваволити, а то навіщо й тікати?» А вголос тільки й сказав:

— Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.

І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:

— Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там — ласиці, посередині П’ятий — як нам п’ятами накивати?

Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.

— Якщо П'ятий каже правду, — мовив Ліщина, — то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.

— Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями, — сказав Кучма. — Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?

— Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він, — пояснив Ліщина. — Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле — більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.

4. В ПУТЬ!

Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій — кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.

Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.

— Хто там? — спитав він. — Кульбаба?

— Ні, я Козелець! — відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них. — Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували великий сніг в одній норі. Кульбаба сказав мені, що ти цього вечора покидаєш колонію. То й я з тобою.

Ліщина пригадав Козельця — вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.

— Треба чимшвидше рушати! — сказав Кульбаба. — Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» — причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо. сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.

— Я не виню тебе, — відповів Ліщина. — Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.

Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний, ще й завзятий; йому б іще трохи ваги — і прийняли б його до Оусли.

«Тільки нетерплячий трохи, — думав Ліщина. — А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».

Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно — це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.

Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль — чи двоє? — біг від лісу.

За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари, — він тільки перший місяць служив у Оуслі.

Ліщина аж зітхнув полегшено, пересвідчившись, що Кучма привів самого Срібного — спокійного, простодушного ярчука, який ще й не знав, на котру ступити серед ветеранів. Коли Кучма був сказав, що спробує поговорити з оусланцями, Ліщина завагався. Звісно, поза колонією вони зіткнуться з небезпеками, й тоді знадобляться добрі бійці. Знов же, якщо П’ятий каже правду й на колонію насувається невідворотне лихо, вони повинні залюбки прийняти всіх кролів, що забажають приєднатися до них. А з другого боку, наче й не випадало їм дуже запрошувати таких грубіянів, як Жабрій.

«Хоч би до чого ми дійшли, — подумав Ліщина, — а я не дозволю, щоб кривдили Чашечку й П’ятого, аж поки вони зможуть самі постояти за себе. Та чи дивитиметься н Кучма так само на ці речі?»

— Це Срібний, ти ж знаєш його? — перебив Кучма йому думки. — Дехто з молодших оусланців брав його на кпини, казали, буцім до Оусли він потрапив тільки завдяки Треарі. Хотів я прихопити ще кількох, але чи не вся Оусла дуже задоволена всім, як воно є.

Він роззирнувся довкола.

— Небагато зібралось нас тут, еге ж? Як ти гадаєш, чи справді варто нам доводити до кінця цей задум?

Срібний хотів і собі докинути слово, коли зненацька згори долинув тупіт, і ще троє кролів надбігло з лісу берегом. Ці рухалися впевнено й цілеспрямовано, не покрадьки, як товариство, що зібралося в канаві. Найбільший з трьох біг попереду, а двоє трохи позаду, ніби його підлеглі. Ліщина, відразу збагнувши, що мета в тих трьох зовсім не така, як у них, сів на задні лапи й весь напружився. П’ятий пробурмотів йому на вухо: «Ой, Ліщино, вони хочуть…», але не договорив. Кучма обернувся до тих і придивлявся, принюхувався. Троє підбігли просто до нього.

— Тлайлі? — спитав перший.

— Ти ж добре мене знаєш, Падубе, — відказав Кучма.

— Ти затриманий.

— Затриманий? За що?

— За розкольницьку діяльність і підбурювання до бунту. Срібний, ти теж затриманий — за те, що не доповів Жабрію цього вечора й замість тебе мусив заступити на чергування інший товариш. Ви обидва йдете зі мною.

Цю ж мить Кучма кинувся на нього, дряпаючись і б'ючи лапами. Падуб став оборонятись. Його підлеглі підступили ближче, чекаючи слушної нагоди, щоб і собі встряти в бій та придавити Кучму до землі. Раптом згори на них стрибнув Жостір, збив одного з оусланців ударом задніх лап, а тоді зчепився з другим. За його прикладом і Кульбаба впав на кроля, якого збив з ніг Жостір.

Обидва оусланці відірвалися від своїх нападників, озирнулись і щезли в лісі. Падуб вивільнився від Кучми й, присівши на задні лапи, замолотив передніми, загарчав. Враз супроти нього став Ліщина.

— Іди геть! — мовив Ліщина, твердо й спокійно. — Геть, а то ми вб’ємо тебе.

— Ти тямиш, що кажеш? — огризнувся Падуб. — Я — начальник Оусли! Знаєш ти це чи ні?

— Іди геть, — повторив Ліщина, — а то тут тобі й смерть.

— Це тобі смерть буде, — відказав Падуб. Не зронивши більше й слова, він теж подався назад, до лісу.

У Кульбаби юшила кров з плеча. Biн полизав ранку, а тоді обернувся до Ліщини:

— Вони не забаряться, ось-ось повернуться, Ліщино. Нагрянуть усією Оуслою, і тоді непереливки нам будуть!

— Треба негайно рушати, — докинув П’ятий.

— Так, це вже час і пора, — погодився Ліщина. — Гайда, за течією струмка! Йдемо понад берегом, щоб не розгубити одне одного.

— Послухай моєї ради… — почав Кучма.

— Якщо ми хоч трохи довше затримаємось тут, то я вже не зможу тебе послухати, — урвав його Ліщина.

І повів перед — із канави та в долину схилом. П’ятий біг поруч нього. Не минуло й хвилини, як зграйка кролів зникла в залитій місячним сяйвом ночі.

5. У ЛІСІ

Місяць хилився до небокраю, коли долина закінчилась, перед утікачами постав ліс. Розбрівшись віялом, перебіжками наздоганяючи одне одного, вони подолали півмилі, тримаючись берега струмка. Ліщина вкотре уже гадав, чи не почує позаду звуки погоні, коли перед ним темною стіною виріс ліс. Струмок далі ховався серед дерев.

Кролі не полюбляють тінявих, сирих лісів, де немає трави і де в кущах повно всякої небезпеки. Ліщина не боявся грізного вигляду дерев. А все ж, подумалось йому, Падуб навряд чи наважиться слідом за ними заглибитися в хащі. Треба йти далі понад струмком — це безпечніше, ніж блукати полями, ризикуючи прибрести насамкінець знов назад до колонії. І він вирішив не радитися з Кучмою, а вести всіх просто в ліс, сподіваючись, що вони підуть за ним.

«Якщо тільки ми не вскочимо в халепу й струмок виведе нас із лісу, — думав він, — то колонія нас уже не дістане, а там пошукаємо, де б перепочити. Здебільшого вони ще нівроку, а от П’ятий і Чашечка скоро зовсім виб’ються з сил».

Здавалося, ліс повний всякого шуму. Тхнуло вогким листям і мохом, голосно плюскотіла вода. Тут струмок невеличким водоспадом уливався в озерце, й серед дерев розлягався такий плюскіт, наче це було в печері. Вгорі шамотіли, мостячись по гніздах, птахи, нічний вітерець шепотів серед листя, то тут, то там падали сухі галузки. А звіддалік долинали ще якісь лиховісні, незнані звуки.

Все невідоме здається кролям небезпечним. Перша реакція — злякатись, друга — кинутися геть. Знов і знов мандрівники лякались, аж поки майже зовсім знесилились. Але що означали всі ті звуки й куди було тікати в цій хащі?

Кролі збилися щільніше докупи. Просувалися тепер повільніше. Незабаром вони загубили струмок, перебігаючи через осяяні місяцем галявини й зупиняючись серед кущів із нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Місяць був уже зовсім низько, крізь верховіття сочилось його ніби постаріле, густіше, зжовкле світло.

З купи торішнього листя під падубом Ліщина подивився на вузьку стежку, облямовану обабіч заростями папороті й хмизу. Папороть ледь колихалася від леготу, вже на самій стежці нічого не було видно, крім розсипу торішніх жолудів під дубом. Що там, у заростях? А далі, ті поворотом стежки? Чи не чигає там щось небезпечне? Він обернувся до Кульбаби, що опинився поруч.

— Ви всі зачекайте тут, — мовив він. — Коли добіжу до повороту, я тупну. А якщо вскочу в халепу, веди всіх геть звідси.

Не чекаючи на відповідь, вискочив із прихистку й помчав стежкою. Ось він уже й під дубом. Зупинився на мить, роззирнувся й побіг до повороту. Стежка й далі була пустельна, тільки вже вела трохи вниз, до дубового гайка. Ліщина тупнув — і за кілька секунд Кульбаба вже був поруч нього. Попри весь свій страх і незвичайне напруження, Ліщина відзначив подумки, який прудкий Кульбаба.

— Ти молодець, — прошепотів Кульбаба. — Важиш головою за нас усіх, як Ель-аграйра!

Ліщина подякував йому швидким дружнім поглядом. Ця щира похвала зігріла, підбадьорила його. Чим Робін Гуд є для англійців чи Джон Генрі для американських негрів, тим Ель-аграйра, чи, точніше, Еліль-Грайр-Ра — Князь о Тисячі Ворогів — є для кролів. Напевне, чував про нього дядечко Рімус, бо чимало пригод його Братика Кролика — це ті самі витівки Ель-аграйри. Може, й славетний Одіссей позичив трохи хитрощів у кролячого героя, бо Ель-аграйра жив дуже давно й завжди мав напоготові яку-небудь каверзу, щоб перехитрувати своїх ворогів. Кажуть, якось він вертався додому й мав перепливти через річку, де жила велика й голодна щука. Ель-аграйра начесав із себе вовни, обліпив нею глиняну подобу кроля й зіштовхнув ту подобу в воду. Щука як кинеться до тієї ляльки, як ухопить зубами, а воно не смакує — то й покинула. Трохи згодом ляльку прибило до берега. Ель-аграйра витяг її, почекав трохи й знов кинув у воду. Так п’ять разів закидав він того ніби-кроля. Через годину щука вже й не звертала уваги на глиняного кроля, і тоді Ель-аграйра спокійно переплив річку. Дехто з кролів стверджує, що це він управляє погодою, адже вітер, туман і роса — друзі кролів, їхні знаряддя в боротьбі проти ворогів.

— Ліщино, нам доведеться тут зупинитись, — сказав Кучма, підбігши разом із захеканою рештою. — Це не найкраща місцина, але П’ятий і той недоросток, якого ти взяв з собою, добряче наморились обидва. Якщо ми не перепочинемо негайно, вони не зможуть іти далі.

Насправді всі вони добряче потомилися. Кролі переважно все своє життя проживають на одному місці й рідко пробігають більше ста метрів за раз. Вони не люблять заходити далеко від хоч би якої нори-криївки. В колонії пересуваються легкими, лінивими стрибками, а коли яка тривога — роблять блискавичний ривок до прихистку. Нелегко уявити, щоб кріль довго біг без перепочинку — вони не створені для такого. Щоправда, молоді кролі часто мігрують, долаючи не одну милю, але вдаються до мандрів знехотя, коли вже доведеться.

Тієї ночі Ліщина і його товариство мусили вперше у житті робити не те, що завжди. Рухалися то підстрибом, то бігом, намагаючись тримати сталий середній темп, а це ж їм було тяжко. Відколи вступили, до лісу, на них невідступно давив лютий страх. Декотрі були близькі до тхарну — етапу приголомшеної заціпенілості, яка находить на нажаханих чи знеможених кролів, коли вони просто сидять і дивляться осклілими очима, як наближається ворог — ласиця чи людина, щоб забрати їхнє життя. Чашечка дрижав під папороттю, вушка його висли, мов зів’ялі, обабіч голови. Незграбно піднявши лапку, він пригнічено лизав її. П’ятий почувався трохи ліпше. Вигляд у нього був бадьорий, але стомлений. Ліщина зрозумів: коли всі не відпочинуть тут-таки, то десь там, на відкритому просторі, в них уже не буде сил утекти, коли трапиться ворог. Але ж якщо вони лежатимуть мовчки, в моторошній задумі, не маючи змоги ні попастись, ні сховатися під землею, всі їхні клопоти, зібрані докупи, переповнять їх серця, страх дедалі наростатиме, аж поки всі порозбігаються хто куди, а то й повернуться до колонії. І він щось придумав.

— Гаразд, ми перепочинемо тут, — мовив він. — Поховаймося в цій папороті. А ти, Кульбабо, розкажи нам казку! Я знаю, з тебе добрий оповідач. Он Чашечці аж не терпиться щось таке послухати.

Кульбаба з одного погляду на Чашечку збагнув, про що саме просить його Ліщина. Тамуючи свій власний страх перед похмурою хащею, перед досвітковими совами, що пугукали десь віддалік, та перед якимсь дуже бридким і дивним тваринним запахом, що доносився до них начебто зблизька, він почав свою розповідь.

6. ЧИМ БЛАГОСЛОВИВ ПАН ФРIТХ ЕЛЬ-АГРАЙРУ

Давно колись Фрітх сотворив світ. Сотворив віy також і зорі, й весь цей світ є одна з зірок. А як він це зробив? Просто порозкидав свої буруб’яшки по небу. Ось чому так густо ростуть на землі трави й дерева. Фрітх жене струмки, щоб вони текли. Він створив усіх звірів і птахів, але спочатку були вони у нього всі однакові. Горобець і боривітер дружили собі, а годувалися насінням та мухами. Лисиці дружили з кролями, разом паслися на травиці. Було тоді багато-пребагато трави й мух, бо світ був іще зовсім молодий, а Фрітх цілими днями світив і грів усіх з ясного неба.

Наш Ель-аграйра був теж серед тварин у ті дні, й мав він багато дружин. Так багато він їх мав, що й не злічити, а ті дружини привели стільки кроленят, що й сам Фрітх не міг їх порахувати, і вони їли траву, й кульбаби, й салату, і конюшину, а Ель-аграйра був їм усім батько. Але згодом трава порідшала, і кролі розійшлися по всьому світу, не перестаючи розмножуватись і пастись.

Тоді Фрітх сказав Ель-аграйрі: «Кролячий князю! Якщо ти не можеш якось приборкати свій народ, то приборкаю його я, так чи інак. Затям це!» Та Ель-аграйра і слухати не хотів, а тільки відказав Фрітхові: «Мій народ найдужчий у світі, бо він розмножується найшвидше і їсть найбільше. А з цього видно, як дуже він любить Пана Фрітха, бо найвдячніше відповідає на його теплоту і щедрість. Ти, мій Господи, повинен усвідомити, який важливий мій народ, і не заважати його чудовому життю».

Звісно, Фрітх міг би вмить знищити Ель-аграйру, але йому не хотілося зводити нашого прабатька зі світу, бо хто б тоді витівав усякі витівки й жарти? Тож Фрітх вирішив перемогти Ель-аграйру не силою, а хитрістю. Він оголосив, що скликає великі збори, а на тих зборах дасть кожному звірові й птахові подарунок, щоб кожен чимось відрізнявся від усіх. І всі створіння подалися на збори. Але прибували вони в різний час, бо Фрітх подбав, щоб склалося все саме так. Прибув дрізд— і дістав свою прегарну пісню, прийшла корова — й дістала від Фрітха свої гострі роги та силу, щоб не боятися нікого. Прийшли також лисиця, ласиця та горностай. І кожного з них Фрітх обдарував хитрістю, лютістю та бажанням полювати, вбивати й поїдати дітей Ель-аграйри. Тож вони повернулися від Фрітха, сповнені жадання нищити кролів.

А Ель-аграйра тим часом танцював собі, та кохався, та хвалився, що йде до Фрітха на збори по великий подарунок. Нарешті й він вирушив до місця зборів. Дорогою він приліг перепочити на пагорку, де був м’який пісочок. А над пагорком саме пролітав стриж і верещав на весь голос: «Вість! Вість!» Ви ж знаєте, що відтоді вiн тільки й повторює оте єдине слово. Ель-аграйра погукав його та й питає: «А що за вість?» — «Ой, Ель-аграйро! — озвався стриж. — Не хотів би я бути на твоєму місці. Адже Фрітх дав лисиці й ласиці хитрі мізки й гострі зуби, а котові — нечутну ходу й очі, що бачать у темряві, і всі вони розійшлися від Фрітха з єдиним наміром убивати й пожирати рід Ель-аграйри!» І шугонув далі понад пагорбами. І тої самої хвилини Ель-аграйра почув Фрітхів голос, що гукав: «Де Ель-аграйра? Уже всі порозбирали свої дари й порозходились, а я сам іду тебе шукати».

Збагнув Ель-аграйра, що Фрітх перехитрував його, й перелякався. Він подумав, що це ж разом із Фрітхом ідуть лисиця й ласиця; повернувся він обличчям до пана Фрітха й почав рити пісок. І вирив нору, але тільки наполовину, коли з’явився над пагорком сам Фрітх. І побачив Фрітх: стирчить із нори Ель-аграйрин задок та злива піску летить угору. Покликав Фрітх: «Скажи, друже, чи не бачив ти Ель-аграйри? Я шукаю його, щоб дати йому подарунок». — «Ні, — відказав Ель-аграйра, не вилазячи з нори, — я його не бачив. Він далеко. Він не мiг прийти». А Фрітх йому: «То вилізь ти з тієї нори, і я поблагословлю тебе замість нього». — «Не можу, — на те йому Ель-аграйра, — ніколи мені. Лисиця й ласиця йдуть сюди. Як хочеш благословити мене, то поблагослови мій задок, він якраз стирчить із нори», Всі кролі колись та чули цю історію раніше: чи зимовими ночами, коли холодний протяг забирається в найглибші нори й крижана волога осідає у виямках нижче їхніх лігв, а чи літніми вечорами, лежачи в траві під квітучим глодом чи бузиною. Оповідач із Кульбаби й справді був добрий — навіть Чашечка забув про втому й небезпеку, цілком перейнявшись натомість духом великої незнищенності кролячого роду. З них кожен цієї хвилини мав себе за самого Ель-аграйру, який міг собі дозволити бути зухвалим із паном Фрітхом.

— І тоді, — розповідав далі Кульбаба, — Фрітх полюбив Ель-аграйру ще дужче — за його винахідливість і за те, що не хотів здаватись, навіть коли думав, що лисиця й ласиця ось-ось нападуть на нього. І він сказав: «Гаразд, я поблагословлю твій задок, що стирчить із нори. Задок, будь навіки сильний і прудкий і остерігай, рятуй життя своєму господарю. Хай буде так!» Він ще й не договорив, як Ель-аграйрин хвіст ураз став білий-білий, заблищав зорею, а задні ноги витяглися в довжину й зробилися дужі-дужі. Ель-аграйра як забарабанив ними по пагорку, то всі яблучки посипалися із стебел додолу. Вискочив він з нори та як рвоне по схилу — прудкіш за будь-якого звіра. А Фрітх йому навздогін: «Чуєш, Ель-аграйро? Твій народ не правитиме світом, бо я того не бажаю. Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай лишень твої вороги тебе спіймають — тебе, що риє нори, має чулі вуха й легкі ноги, князя, якого не захопити зненацька. Будь хитрим, невичерпним на витівки, і твій народ ніколи не згине». І Ель-аграйра зрозумів, що Фрітх йому друг, дарма що не терпить зухвальства.

І відтоді щовечора, коли Фрітх, натрудившись за день, відпочиває край неба, Ель-аграйра із дітьми і з дітей його дітьми виходить із нір, щоб попастися та погратися перед Фрітховим лицем, бо вони його друзі, а він пообіцяв їм, що народ кролячий ніколи не згине.

7. ЛЕНДРI Й РIЧКА

Коли Кульбаба замовк, Жолудь, що сидів скраю з підвітряного боку, раптом здригнувся й сів на задні лапи, нашорошивши вуха й принюхуючись. Той дивний, бридкий запах став тепер ще чутніший, і за хвилину всі почули недалеко чиюсь незграбну ходу. Зненацька на другому кінці стежки з папороті виткнулась довгаста, схожа на собачу голова з чорними та білими смугами. Оскалена морда була при самій землі. Далі вгадувались могутні лапи й волохате чорне тіло. Хитрі й хижі очі втупилися в кролів. Довгенько воно так дивилося на них, а вони без звуку, не ворушачись, — на нього. Й тоді Кучма, що сидів найближче до стежки, крутнувся й побіг назад поміж товаришів.

— Це лендрі, — пробурмотів він. — Він може зачепити нас, а може — й ні, та краще з ним не жартувати. Забираймося геть!

Усі кинулися за ним і дуже скоро вибігли на іншу, паралельну стежку. Кучма щодуху дременув по ній. Ліщина з рештою намагався не відставати, а Чашечка шкандибав позаду — страх гнав його вперед, хоч як боліла лапка.

Ось уже перебігли дубовий гайок, поворот стежки. Й тут Ліщина став як укопаний, сів на задні лапи. Просто перед ним Кучма й Кульбаба сиділи на самісінькому краю крутого берега, а внизу біг потік. Насправді то була річечка Енборн, метрів чотири-п’ять завширшки й до метра завглибшки завдяки весняним дощам, але кролям вона здавалася величезною, такої річки вони й не уявляли собі. Місяць уже майже зайшов, стало темніше, але вони розрізняли тьмяне мерехтіння води й невиразні обриси вільх на тому березі.

Кролі надбігали один за одним і мовчки витріщалися на воду. Дув холодний вітерець, і дехто почав тремтіти.

— Оце так несподіванка, Ліщино! — заговорив зрештою Кучма. — Чи ти, може, знав, що вийдемо до великої води, коли повів нас у ліс?

У стомленому мозку Ліщини майнуло, що з Кучмою, мабуть, буде морока. Звісно, він ніякий не боягуз, але покладатися на нього можна тільки тоді, коли він знає чітко, що й для чого треба робити. Збентеження для Кучми було гірше за небезпеку, а коли він збентежиться, то й розлютиться. Напередодні пророцтво П’ятого стривожило його, і спересердя він посварився з Треарою, вийшов з Оусли. Потім уже на місці збору він завагався, чи варто покидати колонію, але, як на те нагодився капітан Падуб, довелося битися з ватажком Оусли й лишився єдиний вихід — тікати. Нині перед річкою Кучмина впевненість захиталася знов, і якщо він, Ліщина, не зміцнить якось тієї його впевненості, буде біда!

— Вже й не знаю, Кучмо, як ми б викрутилися допіру без тебе, — сказав він. — Що ж то був за звір? Чи він порозривав би нас?

— То лендрі, — відповів Кучма. — Я чув про них в Оуслі. По-справжньому вони не небезпечні. Кроля, що біжить, лендрі не спіймає, а тхне він так, що здаля почуєш запах. Кумедні вони. Дехто з кролів жив просто в них на голові, й нічого їм лендрі не зробили. Але все одно краще їх обходити. Лендрі можуть докопатися до кролячого виводка, а як де натраплять на пораненого кроля, то прикінчать. Вони — з Тисячі Ворогів, безперечно. Я не впізнав його за запахом, бо запах був мені незнайомий.

— Перш ніж натрапити на нас, він когось загриз, — сказав Ожина, здригаючись. — Я бачив кров на його морді.

— Може, пацюка чи фазанячий виводок. Це ще наше щастя, що він якраз був наситився, а то б він повертався швидше. Справді, ми ще легко спекалися лиха, — закінчив Кучма.

З-за повороту стежки викульгали П’ятий із Чашечкою. Малі теж сахнулися й задивилися на річку.

— Як ти думаєш, П’ятий, що нам далі робити? — спитав Ліщина.

П’ятий дивився на воду й пряв вухами.

— Нам доведеться перепливти річку, — мовив він. — Але я не зможу пливти, Ліщино. Я не маю сил, а з Чашечкою ще гірше.

— Перепливти? — скрикнув Кучма. — Перепливти річку? Кому перепливти? Нащо? Ще ніколи я не чув такої дурниці.

Як і всі дикі тварини, кролі вміють плавати, але не люблять. І, звісно ж, виснаженому кролеві не перепливти було через Енборн.

— Не хочу я туди стрибати, — докинув Вероніка.

— Чом не піти просто понад берегом? — спитав Козелець.

Ліщина був схильний вважати, що коли вже П'ятий відчуває: треба перепливти річку, то небезпечно буде вчинити якось інакше. Та як умовити решту? Цієї хвилини він раптом відчув, що від чогось йому стало ніби спокійніше, веселіше. Але від чого? Від якогось запаху? Від звуку? Й тоді він збагнув. За річкою защебетав, набираючи висоту, жайворонок. Світало! Чорний дрізд озвався однією, двома низькими протяглими потами, а йому завторувала горлиця. Незабаром кролі змогли вже побачити, що річка й далі, скільки видно, в’ється попід лісом. А на тому боці лежали відкриті лани.

8. ПЕРЕПРАВА

Піщаний берег на добрих два метри здіймався над річкою. Кролі звідти, де сиділи, могли бачити чималий підтичок річки праворуч, звідки вона текла, й ліворуч, за течією. Певне, в стіні під ними були нори з гніздами берегових пташок, бо три чи чотири ластівки вишугнули знизу й подалися через річку на поля. Урвище тяглось недалеко. Трохи вище за течією воно сходило нанівець, там річку від лісу відділяла поросла травою смуга. Ніде не видно було ні броду, ні місточка. Нижче за течією урвище так само сходило нанівець, там були зарості вільхи й чути було, як дзюрчить вода.

— Там, вище, є трава, — сказав Ліщина. — Ходімо на попасочку.

Вони спустилися вниз, і заходилися скубти траву біля води. Ластівки вже носилися зграями туди-сюди понад річкою. Ліщина наблизився до П’ятого і, не кидаючи пастись, тихенько відтер його далі від решти. Опинившись за кущем очерету, він спитав:

— П’ятий, ти певен, що нам конче треба перепливти річку? А що коли податися понад берегом, угору чи вниз за течією?

— Ні, ми повинні перепливти річку, Ліщино, щоб дістатися до он тих полів… і піти ще далі. Я знаю, що нам треба — високе, віддалене від людей сухе місце, звідки кролям видно й чути все довкола. Хіба така місцина не варта далекої дороги?

— Звісно, варта. Але чи ж є де така місцина?

— Є, але тільки не коло річки — ти й сам це добре розумієш. А переправившись через річку, ми будемо підніматися вище й вище. Нам треба жити десь нагорі, щоб довкола було все видно.

— Але ж, П’ятий, навряд чи вони послухаються й зайдуть дуже далеко. І ще таке: ти кажеш усе це і ти ж заявляєш, що зморився і неспроможний пливти?

— Я-то відпочину, Ліщино, а от у Чашечки справи кепські. Мабуть, він поранився. Може, нам доведеться побути тут півдня.

— Що ж, ходімо й поговоримо з усіма. Може, вони й згодяться побути тут. От переправлятися вони ніяк не хочуть, хіба щось налякає та й змусить попливти.

Тільки вони рушили назад, коли це навперейми їм кинувся Кучма.

— Де ви поділися? — вигукнув він. — Ви готові рушати далі?

— Ні, — твердо відповів Ліщина. — Як на мене, то нам краще побути тут до ні-Фрітха. Всі добре відпочинуть, і тоді ми зможемо перепливти до тих полів.

Кучма хотів щось відповісти, але Ожина випередив його.

— Кучмо, — сказав він, — а чом би тобі не перепливти зараз на той берег, щоб вибігти в поле та роззирнутися довкола? Лісок там навряд чи простягається далеко, і ти зможеш роздивитися звідтіля. Тоді ми знатимемо, куди краще прямувати.

— Ну гаразд, — пробурчав Кучма, — в цьому хоч є якесь пуття. Я перепливу цю річку тисячу разів для вас!

Без найменшого вагання він зробив два стрибки до води, пробрів трохи й поплив через глибоке, тихе плесо. Кролі бачили, як він підплив до кущика раннику, закусив зубами одне з цупких стебел, підтягся і виліз на берег. Там обтрусився і гайнув у вільшаник. За хвилину він уже миготів поміж горіхів ген-ген у полі.

— Як добре, що Кучма з нами! — сказав Ліщина Срібному й знов із прикрістю згадав Треару. — Він розвідає для нас усе, що треба. О, дивись, він уже й вертається!

Кучма мчав назад через поле. Після сутички з капітаном Падубом він ще ні разу не був такий схвильований. Стрімголов плюхнувся в воду й щосили запрацював лапами, лишаючи позаду стрілчастий бриж на брунатній поверхні. Ось вихопився на мілке, став лапами на пісок і квапливо заговорив:

— Чуєш, Ліщино? На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись.

— Чому? — спитав Ліщина.

— В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.

— Що? — аж сахнувся Ліщина. — Звідки ти це знаєш?

— З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг— отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!

Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові — просто втілення рішучості. А поруч, мовчазний і тремтячий, стояв П’ятий. Ліщина бачив, що Ожина пильно дивиться на нього, не звертаючи уваги на Кучму й чекаючи на його, Ліщини, вирішальне слово. А там Чашечка скулився в піщаній виямці — такого нажаханого та безпомічного кроля він ще в житті не бачив. І цієї миті з лісу долинув собачий гавкіт, потім заверещала, сварячись, гонка.

Ліщина заговорив крізь туманець легкої нестями:

— Що ж, ти переправляйся — і всі, хто хоче з тобою. А я чекатиму, поки П’ятий із Чашечкою зможуть перепливти річку.

— Ти, телепню! — закричав Кучма. — Ми всі пропадем! Ми…

— Не кричи й не тупочи, а то ще почує собака, — сказав Ліщина. — То що ти пропонуєш?

— Що пропоную? А що тут пропонувати? Хто може пливти, пливе. А решта мусить зостатися й сподіватись, що пронесе. Може, собака й не прийде сюди.

— Ні, це не для мене. Я втягнув Чашечку в це діло, то й витягти мушу.

— Ну а П’ятого ти втягнув? Це він втягнув тебе!

Ліщина подумки зазначив, мимоволі захоплюючись товаришем, що хоч Кучма і втратив самовладання, а не спішив рятувати свою шкуру й переляканий був менше за будь-якого з них. Пошукав очима Ожину й побачив, що той відбіг од них угору понад річкою до невеличкої коси. Грузнучи в мокрій ріні, обнюхував щось велике й плоске, прибите водою до берега. Та річ скидалася на шмат дерева.

— Ожино, — погукав він, — а підбіжи сюди на мить!

Ожина озирнувся, висмикнув лапи з ріні й прибіг назад.

— Ліщино, — швидко заговорив він, — там є шмат плоского дерева, схожий на отой, що перекинутий через канаву вище колонії, пам’ятаєш? Мабуть, його принесло сюди водою. Значить, він не тоне у воді. Ми могли б посадити П’ятого й Чашечку на той шмат дерева й підштовхнути його, щоб він знову поплив. Може, його приб’є до того берега. Ти розумієш?

Ліщина нічого не зрозумів. Йому здавалось, що Ожина намолов сім мішків гречаної вовни, й від того тільки стягся ще тугіше вузол небезпеки та розгубленості. Ніби замало було Кучминої сердитої нетерплячки, нажаханості Чашечки й собаки, що наближався, так ще й найрозумніший серед них кріль, очевидячки, з’їхав з глузду! Ліщина був близький до відчаю.

— Клянуся Фрітхом, я розумію! — продзвенів біля його вуха схвильований голос П’ятого. — Мерщій, Ліщино, не зволікай! Ходім підведемо туди Чашечку!

Ожина розбуркав заціпенілого Чашечку й, штовхаючи носом, змусив прошкандибати кілька метрів до невеличкої коси. Дощечка, не набагато більша за ревеневий листок, одним краєм увіткнулася в рінь. Ожина загнав Чашечку туди. Кролик припав до дерева, дрижачи всім тілом. Слідом за товаришем «на борт» зійшов П’ятий.

— Ану, хто дужий? — гукнув Ожина. — Кучмо! Срібний! Підштовхніть, щоб попливло!

Ніхто не послухався. Всі сиділи приголомшені й не знали, що робити. Тоді Ожина підважив носом ближчий до берега край дощечки й штовхнув її. Дощечка схитнулась. Чашечка запищав, а П’ятий пригнув голову і вчепився в дерево кігтями. Дощечка знов лягла рівно й відпливла десь на метр насеред плеса разом із двома кроликами, що заціпеніло припали до неї. Течія повільно закрутила її, і ось обох пасажирів знов повернуло головами до товаришів на березі.

— Фрітх і Інле! — скрикнув Кульбаба. — Вони сидять на воді! Чом же вони не тонуть?

— Вони сидять на шматку дерева, і той шмат пливе, хіба ти не бачиш? — пояснив Ожина. — А зараз і ми попливем. Можна рушати, Ліщино?

На ці останні кілька хвилин Ліщина трохи не втратив тями. У відповідь на гнівне нетерпіння Кучми він міг тільки повторити, що ладен ризикнути своїм життям, лишившись разом із П’ятим і Чашечкою. Він досі не міг збагнути, що сталося, але принаймні зрозумів: Ожина хоче, щоб він ужив владу. В голові йому проясніло,

— Пливти, — сказав він. — Усім пливти!

Він дивився, як вони позаходили у воду. Кульбаба плив так само добре, як і біг, — швидко й легко. Срібний теж не відставав, плив дужими ривками. Решта безладно гребла лапами, якось посувалася вперед, і, коли вони вже допливали до того берега, Ліщина й собі стрибнув у річку. Холодна вода враз промочила його шубку. Йому прихопило дух, він занурився з головою і тільки почув, як тихо шкряботять камінчики ріні один об один. Незграбно запрацювавши лапами, виринув і, високо задерши голову, став гребти до кущиків раннику. Ось він видряпався на берег і обвів поглядом кролів, що обтрушувались серед вільшини.

— А де Кучма? — спитав він.

— Позад тебе, — цокочучи зубами, відповів Ожина.

Кучма був досі у воді, ще й не посередині плеса. Він підплив до «плотика» і, впершись у нього носом, штовхнув уперед. Ліщина почув, як він видихнув здавленим голосом: «Сидіть тихо!» — й пірнув. За мить Кучма виринув і сильно штовхнув дощечку. Вона повільно рушила через плесо й ткнулася кінцем у протилежний берег. П’ятий виштовхав Чашечку на рінь, а позаду, тремтячи й надсадно хекаючи, вже брів по мілкому Кучма.

— Я все зрозумів, як тільки Ожина показав нам дощечку, — сказав він. — Та її важко штовхати, коли ти сам у воді. Швидше б сонце зійшло. Я геть змерз! Гайда всі далі!

Собаки ніде не видно було — ні коли вони хутенько брели через вільшину, ні коли бралися вгору полем до найближчого живоплоту. Більшість кролів так і не збагнула, що Ожина відкрив пліт, і зразу ж це забула. Але П’ятий підбіг до Ожини, що лежав, притулившись до глодового стовбурця.

— Ти врятував життя Чашечці й мені, адже так? — сказав він. — Навряд чи Чашечка втямив, що ж сталося, але я все розумію.

— Та, мабуть, непогано придумано, — мовив Ожина. — Запам’ятаймо це — може, ще коли-небудь пригодиться.

9. ВОРОНА Й БОБОВЕ ПОЛЕ

Вони все ще лежали серед глоду, як зійшло сонце. Декілька кролів уже й спало неспокійним сном, примостившись поміж глодових стовбурців, пам’ятаючи краєм свідомості, що небезпека може нагрянути в будь-яку мить. Ліщина дивився на них, почуваючись майже так само непевно, як на березі річки. Живопліт у чистому полі — аж ніяк не підходяще місце, щоб сидіти тут цілий день. Але куди їм податися? Йому хотілося знати більше про місце, де вони притулились. І він пострибав попід живоплотом, відчуваючи південний легіт і вишукуючи таку місцину, де можна було б сісти й спокійно винюхати всі довколишні запахи. А запахи з узвиш могли розповісти йому дещо.

Він вийшов на витоптаний, вибитий ратицями худоби глибокий шлях. Он і корови — пасуться трохи вище на схилі. Обережно він вибіг на поле, присів за будяками й почав принюхуватися до вітру. Тепер, коли йому не заважали ні запах глодового цвіту в живоплоті, ні сморід коров’ячого гною, Ліщина добре розрізнив те, що доходило до його ніздрів ще там, у живоплоті. Тут вітер доносив єдиний запах — сильний, свіжий, солодкий аромат, ніби й не шкідливий для здоров’я. Але що це й чому так сильно пахне, що притлумлює всі інші запахи? Це десь недалеко. Послати когось із кролів на розвідку? Але охота до пригод і витівок підказала йому: треба піти самому й принести новину, поки вони не роздивилися, де від дівся. Та й Кучма прикусить язика.

І Ліщина легко пострибав до корів. Ті підвели голови, всі разом подивилися на кроля й знов заходилися коло паші. Трохи далі, за чередою, підстрибував, махаючи крильми, великий чорний птах. Щось ніби великий грак, але ж граки тримаються зграями. Ліщина бачив, як птах довбе землю своїм могутнім зеленкуватим дзьобом. Але навіщо? Річ була в тім, що Ліщина досі не бачив ворон. І не здогадався, що ворона йде по свіжому сліду крота, сподіваючись убити його ударом дзьоба, а тоді витягти з неглибокого ходу. Якби він був додумався до цього тоді, то не відніс би легковажно того птаха до «не-яструбів», тобто нехижих птахів од кропив’янки до фазана, й не подався далі вгору схилом.

Нагорі запах захлюпнув його хвилею. Там був ще один живопліт, а за ним квітував, колишучись на вітерці, лан кормових бобів. Ліщина сів на задні лапи й витріщився на такий собі стрункий лісок сірувато-зелених деревець із стовпчиками чорно-білого цвіту. Він знав пшеницю і ячмінь, раз якось побував на грядці ріпи. Але це було ні на що таке не схоже. Запах підказував йому, що це не їжа для кролів. Але вони могли безпечно посидіти серед цих рослин скільки їм заманеться; в міжряддях легко бігати й ніхто тебе не помітить. Ліщина вирішив привести кролів на бобове поле, щоб у цьому прихистку перепочити до вечора. І помчав назад. Усі були на місці, неспокійно дрімаючи; пильнували тільки Кучма й Срібний.

— Не спиш, Срібний? — спитав він.

— Це надто небезпечно, Ліщино, — відказав той. — Я теж хочу спати, як і всі, та коли ми всі позасинаємо і з’явиться щось лихе, то хто ж його помітить завчасу?

— Я знаю. Я назнав таку місцину, де ми зможемо безпечно спати скільки захочемо.

— Нору?

— Ні, велике поле пахучих рослин! Воно сховає нас і запах наш, поки ми відпочинемо. Скочте й понюхайте самі, якщо хочете.

Обидва кролі так і вчинили.

— Кажеш, ти бачив ті рослини? — перепитав Кучма, ловлячи вухами далеке шемрання бобового листя.

— Авжеж, якраз за горою. Ходімо приведем туди решту, поки не примчала людина на грудуділі й вони не розбіглися на всі боки.

Срібний розбуркав сплячих і почав умовляти їх іти в поле. Заспані, вони спотикались, огризалися на його запевнення, що це недалечко. Через силу дибаючи нагору, весь гурт широко розсипався по полю. Срібний і Кучма вели перед, а Ліщина з Ожиною замикали похід. Срібний вже майже добувся на вершину, коли десь посередині дороги пролунав чийсь пронизливий зойк — так кричить переляканий на смерть кріль. Це ворона напала на П’ятого з Чашечкою, що шкутильгали позаду, такі зморені й маленькі, аж це впадало в око. Надлетіла ворона на бриючому польоті. Й напала, націлившись великим своїм дзьобом у П’ятого, що ледве встиг ухилитись. А тепер вона скакала в траві, роблячи жахливі випади головою проти двох кроликів. Ворони цілять в очі, й Чашечка, інстинктивно це збагнувши, сховав голову в кущику трави й намагався заритися глибше. Це він видав той зойк.

Ліщина добіг до побоїща за кілька секунд. Він не уявляв, що зробить, і коли б ворона не звернула на нього уваги, то, може, й зовсім розгубився б. Але ворона обернулась і кинулася на нього. Він ухилився й проскочив мимо, став і, озирнувшись, побачив Кучму, що надбігав з протилежного боку. Ворона знов крутнулась, зробила випад по Кучмі й промахнулась, тільки кресонула дзьобом по камінчику в траві. Надбіг Срібний — ворона накинулась на нього. Срібний став як укопаний, а ворона мовби витанцьовувала перед ним, страшно б’ючи своїми великими чорними крильми. Вона б таки дзьобнула Срібного, та Кучма налетів ззаду й турнув нападницю, аж вона поточилася, хрипко й люто закаркавши.

— Нападайте! — кричав Кучма. — Заходьте ззаду! Вони боягузи! Вони нападають тільки на безпомічних кролів.

Але ворона вже летіла геть, низько понад землею, повільно махаючи важкими крильми. Кролі провели її поглядом, аж поки вона щезла в лісі за річкою. В тиші чути було тільки, як корови пасуться на паші.

Кучма підбіг до Чашечки, наспівуючи оусланську дражнилку:

Гой, гой, у емблеєр Грайр,

сайон уле грака вайр.

Що приблизно означало:

Гей, гей, Тисяча Врагів

Нате вам буруб’яшків!

— Заспокойся, Глао-роо, — мовив він. — Тепер можеш підняти голову. От так деньок випав нам, еге ж?

І повернувся йти, а Чашечка спробував підбігти за ним. Ліщина згадав: П’ятий казав, що Чашечка поранив лапку. І справді той не міг ступити на одну лапку, біг на трьох. «Треба буде глянути на ту його лапку, хай-но сховаємося в прихистку», — подумав Ліщина.

А нагорі Жостір уже вів усіх до бобового поля. Ліщина проскочив крізь живопліт і опинився просто перед прямісіньким довгим, тінявим міжряддям бобів. Земля була пухка, грудочки легко кришилися, подекуди зеленів бур’янець. Тут тільки м’яко шелестіло бобове листя, в зеленій сутіні танцювали сонячні зайчики — одне слово, нічого тривожного. Далеко попереду в міжрядді майнула Жостірова спина, й Ліщина подався за ним у глиб лану.

Скоро всі кролі зійшлися в невеличкому видолинку. Далеко навсібіч тяглися стрункі бобові ряди, захищаючи їх від усіх ворожих підступів, затіняючи від сонця й ховаючи їхній запах. Навряд чи й у норах, під землею, були б вони в більшій безпеці. Навіть трішки їжі було під боком — то тут, то там стирчали бліді кущики трави, жовтіли кульбабки.

— Тут ми можемо поспати до кінця дня, — сказав Ліщина. — Спочатку попильную я, а ти, Глао-роо, покажи мені тим часом свою лапку. Мабуть, ти загнав колючку.

Чашечка, що лежав на лівому боці, важко й часто дихаючи, перевернувся на спину й простяг свою праву передню лапку. Ліщина почав вглядатися в густу «щіточку» (кролі не мають подушечок на лапах) і швидко розгледів округлу основу одламаної колючки, що трохи виступала над шкірою.

— Ти тут загнав велику колючку, Глао, — сказав він. — Ось чому ти не міг бігти. Доведеться витягти її, а ти потерпи.

Нелегка це була робота: лапка стала така болюча, що навіть коли Ліщина торкався до неї язиком, Чашечка зойкав і відсмикував її. Але нарешті Ліщині вдалося вхопитися зубами за основу колючки. Витяглась вона легко, і з ранки потекла кров. Колючка була така довга й товста, що Козелець, який лежав найближче, розбудив Вероніку, щоб і той подивився.

— Залижи лапку, Глао, — порадив Ліщина. — Лижи, поки полегшає, а тоді засни.

10. ПУСТИРИЩЕ

Через якийсь час Ліщина розбудив Жостіра. Тоді вигріб ямку в землі й заснув. Варта заступала варту протягом дня, визначаючи час способами, які ми, цивілізовані люди, вже давно втратили. Трішки потепліло чи похолодніло, сухіша чи вологіша стала земля, перемістились сонячні зайчики, інакше зашелестіло бобове листя, з іншого боку повіяв легіт — усе це чуло сприймав кріль на чатах.

Заходило сонце, коли Ліщина прокинувся. Довкола панувала тиша. Вартовий — Жолудь наслухав, принюхувався. Лилося густе світло, легіт не дихав, листя бобів не шелестіло. Недалечко простягся Чашечка. Жовто-чорний жук-могильник видерся по білій вовні його живота, зупинився, поворушив своїми короткими вигнутими вусиками й поліз вище. Ліщина напружився. Лиха призвістка! Адже ці жуки приходять до трупів, годуються вони мертвятиною і відкладають у ній свої яєчка. Чи не помер Чашечка уві сні? Ліщина рвучко сів. Жолудь сахнувся, обернувся до Ліщини — й жук заспішив геть по камінчиках, бо Чашечка ворухнувся і прокинувся.

— Як лапка? — спитав Ліщина.

Чашечка ступив на неї.

— Майже не болить, — сказав він. — Либонь, тепер я зійду з усіма. Вони ж не покинуть мене, правда?

Ліщина потерся носом за Чашеччиним вухом.

— Ніхто нікого не кине, — відказав він. — Якщо тобі доведеться лишитись, то й я лишуся з тобою. Але не збирай більше колючок, Глао-роо, бо, може, перед нами ще неблизька дорога.

А наступної миті всі кролі як один підскочили в паніці. Зовсім недалеко пролунав постріл, і луна покотилася полем. Закричала, знявшись угору, чайка. Мить — і кролі вже мчали у всіх напрямках бобовим ланом, щоб порятуватися в норах, яких не було.

Ліщина зупинився на краю лану. Роззирнувся довкола, але жодного кроля не побачив. Дрижачи всім тілом, чекав другого пострілу, але скрізь було тихо. І тоді він почув, як застугоніла земля під важкою ходою чоловіка, що поквапливо подався через шпиль туди, звідки вони прийшли. Цієї миті до нього приєднався Срібний.

— Сподіваюсь, це стріляли по вороні, еге ж? — мовив Срібний.

— А я сподіваюсь, що ніхто здуру не вискочив за межі цього поля, — сказав Ліщина. — Всі розбіглися хто куди. Як їх позбирати?

— А ніяк. Краще вернімось туди, де ми спочивали. Помалу всі посходяться.

Збігло чимало часу, поки всі кролі посходилися знов до того видолинка серед лану. Ждучи, Ліщина гостріше, ніж будь-коли раніше, відчув, яке небезпечне у них становище— оце їхнє блукання в незнайомому краї, де немає нір. Лендрі, собака, ворона, мисливець — вони просто чудом не постраждали від цих елілів. Але скільки що протриває це їхнє чудесне щастя? Чи зможуть вони дістатися до омріяної П’ятим височини, хоч би де вона була?

«Про мене, то згодився б перший-ліпший сухий пагорок, — подумав він, — була б там якась трава та коли б не тинялися мисливці з рушницями. І що швидше ми знайдемо таку місцину, то краще».

Останній вернувся Козелець, і Ліщина зразу ж повів товаришів геть. Обережно визирнув із бобів і шугнув до живоплоту. А там присів, принюхався до вітру — нічого тривожного, тільки запахи вечірньої роси, глодового цвіту й коров’ячого посліду. І він повів ватагу на сусіднє поле, пасовище. Кролі так і припали до трави — звільна, попаски, от ніби зовсім поруч рідні нори, посувалися вони вперед.

Смерком кролі перебігли через дорогу, а коли зійшов місяць, перебрели через цвинтар, де попід містком дзюрчав струмок. Далі подолали пагорб і опинилися на пустирищі — в царстві торфу, дроку й сріблястої берези. Після приємних пасовиськ цей край видався їм непривітним і відворотним. Дерева, трави, навіть грунт — усе тут було незнайоме. Незабаром їхні кожушки наскрізь промокли від роси. То тут, то там шлях їм перетинали рови та ями, де чорнів голий торф. Раз у раз кролі натикалися на жуків, павуків та ящірок, які з-під їхніх ніг розбігалися навсібіч. Жостір потурбував змію і високо підскочив, коли вона нагайкою шмагонула поміж його лапами й щезла в норі під березою. Вони насилу пробилися крізь цупкий верес. Тут панувала мертва тиша, тільки здаля вітерець доносив різні нічні звуки. Десь заспівав півень. Гавкаючи біг собака, а чоловік його кликав. Прокричала сова. Всі ці звуки ніби промовляли, як тут небезпечно.

Пізньої ночі вони зупинилися перепочити в якійсь торфовій ямі. Ліщина задивився на невисокий пагорок, що нависав над ними. Він думав, що добре було б вилізти туди, щоб роздивитися, куди йти, і цієї хвилини почув позаду якийсь рух. Обернувшись, побачив поруч Козельця. Вигляд у того був якийсь злодійкувато-непевний, і Ліщина пильно глянув на нього: чи не захворів часом?

— Е… послухай, Ліщино, — заговорив Козелець, утопивши погляд у торф’яну чорноту, щоб не дивитися Ліщині в очі. — Я… е… тобто ми… е… вважаємо, що далі йти не варто. Нам це набридло!

І замовк. Ліщина завважив, що позад Козельця стоять Вероніка й Жолудь і вичікувально дослухаються.

— Говори ж, Козельцю, — втрутився Вероніка, — а то я сам усе скажу йому!

— Нам це набридло гірше гіркої редьки, — мовив Козелець із якоюсь дурнуватою поважністю.

— Та й мені це набридло, — відказав Ліщина. — Але я сподіваюсь, що скоро нашим мандрам буде край. Тоді ми й відпочинемо всі.

— Ми хочемо покласти цьому край негайно! — заявив Вероніка. — Це дурість, що ми забрели так далеко!

— Що далі ми йдем, то все гірші місця, — докинув і Жолудь. — Куди ми йдемо? І чи далеко зайдемо, поки всі перестанемо бігати?

— Вас збиває з пантелику це похмуре пустирище, — сказав Ліщина. — Мені й самому воно не до вподоби, але ж не вічно блукати нам по ньому.

Козелець зиркнув лукаво й підступно.

— А ми не віримо, що ти знаєш, куди нас ведеш, — сказав він. — Ти ж нічого не знав про дорогу, то й не знаєш, що там, попереду.

— Ви краще скажіть, що ви хочете, а тоді я вам скажу, що я про це думаю, — запропонував Ліщина.

— Ми хочемо вернутися додому! — випалив Жолудь. — Ми певні, що П’ятий помилився.

— Як же ви зумієте подолати все те, через що ми пройшли? — заперечив Ліщина. — Та навіть якщо дістанетеся додому, вас уб’ють за поранення офіцера Оусли. Не меліть дурниць, ради Фрітха!

— Це не ми покусали Падуба! — сказав Вероніка.

— Але ви були при цьому. Думаєте, вони вам цього не згадають? До того ж… — Ліщина замовк, побачивши, що до них наближається П’ятий, а за ним — Кучма.

— Ліщино, — заговорив П’ятий, — чи не міг би ти вилізти зі мною на оцей пагорб? Це важливо.

— А я тим часом, — мовив Кучма, понуро з-під своєї кошлатої шапки озираючи трьох баламутів, — трохи погомоню з цими хлоп’ятами. — Ти чого не вмиваєшся, Козельцю? Та ти ж схожий на одбитий пасткою пацючий хвіст! А ти, Вероніко…

Ліщина вже не чув, до чого прирівняв Кучма Вероніку. Слідом за П’ятим він видерся спочатку по торфу, потім по камінцях на вершину пагорка — того самого, на який думав полізти, коли підійшов Козелець. На метр із чимось здіймався пагорок над колихливим морем вересу, а вершина була рівна, поросла рідкою травою. Там обидва і вмостилися. Праворуч від них місяць, жовтаво-тьмяний за прозорою нічною хмаркою, завис над гурточком далеких сосон. Вони дивилися в південному напрямку, понад осоружним пустирищем.

— То що ти хотів мені сказати? — спитав П’ятого Ліщина.

П’ятий мовчав. Тільки знизу долинав Кучмин голос: «А ти, Жолудю, ти, кролю із собачими вухами й замурзаним носом, ти гідний, щоб тебе повісив єгер на стовпі в науку всім звірям! Мав би я час розказати тобі все про тебе…»

Місяць виплив із-за хмарки й подарував пустирищу більше свого сяйва. Обидва кролі не зворухнулися. П’ятий невідривно дивився за межі пустирища, туди, де за чотири милі, підпираючи південний небокрай, височів двадцятип’ятиметровий кряж пагорбів.

— Дивись! — нарешті заговорив П’ятий. — Ген там підходяща місцина для нас, Ліщино… Високі, безлюдні пагорби, де тільки вітер гуляє і все-все чути здалека; там грунт сухий, як солома в повітці. Ось куди нам треба йти!

Ліщина уважно подивився на ті далекі, повиті імлою пагорби. Про те, щоб добитися в таку далину, не могло бути й мови! Добре, якщо їм поталанить вибрести з вересу та натрапити на який-небудь тихий вигін чи на узлісся гаю. Їм потрібне було щось таке, до чого вони звикли, і то близенько. Щастя ще, що П’ятий не вискочив із цією безглуздою пропозицією перед рештою кролів! Уже й так он бунтуються… Треба умовити П’ятого зараз облишити цю думку, то ще, може, все обійдеться.

— Ні, П’ятий, мені здається, що це задалеко, — сказав він уголос. — Подумай про довгі милі, повні всіляких небезпек. Усі й так налякані, наморені. Зараз нам треба якомога швидше знайти перше-ліпше пристанище.

П’ятий мовби й не чув його слів. Він начебто заглибився у свої думки. Ось він заговорив, але ніби сам до себе:

— Між нами й пагорбами — густий туман… Мені не проглянути крізь нього, але крізь нього нам доведеться пройти…

— Який туман? — перепитав Ліщина. — Де ти його бачиш?

— На нас чигає якась таємнича небезпека, — прошепотів П’ятий. — Це не елілі! Схоже, що нас заманять у якийсь туман, щоб ми збилися з дороги…

Довкола не видно було ніякого туману. Травнева ніч була ясна й свіжа. Ліщина вичікувально мовчав, і за хвилину П’ятий вимовив, якось повільно й глухо:

— Але ми повинні йти вперед, аж поки доберемося до пагорбів. — І повторив ще тихіше, мовби уві сні: — Аж поки доберемося до пагорбів… Кріль, що вертатиметься до нори через дірку в живоплоті, вскочить у пастку. Бігти так — нерозумно. Бігти так — не варто. Бігти… не… — Він весь затрусився, затіпався і затих.

А в ямі внизу Кучма, очевидно, кінчав свою нотацію: «А зараз ви, зграя задрипаних, тупорилих кротів, гідних жити в клітці під защіпкою, а не на волі, ви, кліщі овечі, геть з-перед моїх очей!»

Ліщина глянув ще раз на імлисті обриси пагорбів. Тоді П’ятий заворушився, забурмотів у нього під боком, і Ліщина легенько штовхнув його лапою, потерся носом об його плече. П’ятий стрепенувся.

— Що я говорив, Ліщино? — спитав він. — Ніяк не пригадаю…

— Дарма, — заспокоїв його Ліщина. — Ходімо вже додолу. Пора вже нам підіймати їх і рушати далі. Якщо з тобою ще творитимуться такі дива, тримайся коло мене. Я подбаю про тебе.

11. ТЯЖКИЙ ПЕРЕХІД

Коли Ліщина з П’ятим спустилися на дно торф’яної ями, там на них уже чекав Ожина, жуючи брунатне стебло осоки.

— Що скоїлось? — запитав Ліщина. — Де решта?

— Там, — відповів Ожина. — Допіру сталась жахлива сварка. Кучма погрозив Козельцеві й Вероніці, що розірве їх на шматочки, якщо вони не послухаються його. А коли Козелець поцікавився, хто ж у нас Головний Кріль, Кучма його вкусив. Кепські справи. А й справді, хто ж таки Головний Кріль: ти чи Кучма?

— Сам не знаю, — відказав Ліщина. — Хоча Кучма, звісно, найдужчий. Не треба було йому кусати Козельця — той і так нікуди б не подівся. Він із своїми друзями сам переконався б, що вороття назад немає, якби йому дали вибалакатись. А так Кучма на них накричав, і вони вважатимуть, що йдуть уперед тільки тому, що він їх змушує йти. Нас занадто мало, щоб розкидатися наказами й кусатись на всі боки. Фрітх в тумані! Чи нам без того мало клопотів?

Скочили в дальший кут ями. Під навислим рокитниковим гіллям Кучма й Срібний розмовляли з Жостіром. Поблизу Чашечка й Кульбаба удавали, ніби обгризають кущика. А далі Жолудь із явно перебільшеним старанням вилизував Козельцеві шию, а Вероніка спостерігав.

— Сиди тихо й терпи, бідолахо! — примовляв Жолудь так, щоб усі чули. — Дай мені вилизати кров. Ну, спокійно ж!

Козелець скорчив мученицьку гримасу й позадкував. Коли з’явився Ліщина, всі кролі обернулись і вичікувально втупилися в нього.

— Слухайте, — звернувся до них Ліщина, — я знаю: поки мене не було, тут скоїлося щось прикре. Але найкраще буде все те зараз же й забути. Це погане місце, але скоро ми виберемося з нього.

— Ти певен, що виберемось? — перепитав Кульбаба.

— Якщо ви підете за мною зараз, — у відчаї сказав Ліщина, — я обіцяю до сходу сонця вивести вас звідси.

«А як не виведу, — подумав, — мене розірвуть на шматки, хоча нікому з цього не буде ніякого пуття».

Вдруге виліз він із ями, і всі пішли за ним. Знов почалась страшна, стомлива подорож, сповнена тривог. Було так темно, що Ліщина не завжди знав напевне, чи він веде перед, чи поперед нього вихопилися Кучма або Срібний. Все переплуталося, ніхто нічого не знав, тільки знесилено брели далі й далі. Але в кошмарі цієї подорожі Чашечка, здавалось, не відставав од Ліщини ні на крок. Інші кролі то з’являлись, то зникали, мов трісочки у вирі, але Чашечка був весь час поруч, тож зрештою необхідність підбадьорювати його стала для Ліщини єдиним способом поборювати власну втому.

— Вже недалеко, Глао-роо, вже недалеко! — бурмотів він, аж поки схаменувся: це ж він повторює несвідомо, наче приспів у пісні, не звертаючись ні до Чашечки, ні навіть до самого себе. Просто він говорив у напівсні.

Нарешті засірів світанок, такий блідий, неначе світельце за далеким поворотом у незнайомій норі. Цієї ж миті заспівала жовта вівсянка. Те, що почував Ліщина, можна було порівняти з почуттями генерала, чиє військо зазнало поразки… Розвиднялось, і незабаром він побачив, що просто перед його носом пролягає дорога, покрита гравієм. Накульгуючи, він вибрів із вересу, всівся на камінцях і струснув росу з кожушка. Попереду виразно вимальовувались сірувато-зелені пагорби П’ятого. Вони здавалися зовсім близькими під обложними хмарами, що обіцяли дощ; там можна було навіть розрізнити цятки кущів дроку й покручені тиси на крутих схилах. Ліщина все дивився на пагорби, коли це почув за собою чийсь схвильований голос:

— Він таки вивів нас! Я ж казав вам!

Ліщина повернув голову й побачив Ожину. Саме йому, забрьоханому й виснаженому, належали ці слова. Слідом за Ожиною з вересу вибрели Жолудь, Вероніка й Жостір. Всі чотири кролі широко розплющеними очима видивлялися на нього. Чому? Тільки як вони підійшли ближче, він збагнув, що дивляться вони не на нього, а на щось за його спиною. Він теж обернувся туди. Дорога, посипана гравієм, вела вниз, до невеликого продовгастого гайка із сріблястих беріз та горобини. Далі був ріденький живопліт, а ще далі, між двох гайків, зеленіло поле. Все-таки він вивів свій загін із пустирища!

— Ох, Ліщино! — заговорив Ожина, оббігаючи калюжу серед гравію, щоб наблизитися до нього. — Я так стомився і спантеличився, що навіть почав сумніватися, чи знаєш ти, куди нас ведеш. Я чув, як ти все бурмочеш: «Уже недалеко», і це мене дратувало. Я думав, що ти прикидаєшся. Присягаюся Фрітхом, ти — молодець! Я вважаю тебе за Головного Кроля!

— Молодець, Ліщина-ра! — завторував і Жостір. — Молодець!

Ліщина не знав, що й відповісти, і тільки мовчки дивився на них. Тоді заговорив Жолудь:

— Ану, хто побіжить наввипередки зі мною? Я ще можу бігти!

І не дуже швидко побіг униз схилом, але завмер на місці враз, коли Ліщина тупнув лапою.

— А де решта? — спитав він. — Де Кульбаба, Кучма?

Тієї миті з вересу видибав Кульбаба, за ним — Козелець, тоді П’ятий.

— Глянь, Ліщино-ра, — сказав Жостір, показуючи лапою на долину, — Срібний і Кучма вже внизу! Вони чекають на нас.

На тлі кущів дроку виразно видніло ясно-сіре хутро Срібного, але Кучми Ліщина не бачив, поки той не помчав їм назустріч.

— Чи всі тут, Ліщино? — спитав він.

— Авжеж, усі! — замість Ліщини відповів Ожина. — Казав же я тобі, що Ліщина — справжній Головний Кріль! Ліщино-ра, чи не…

— Ліщина-ра? Головний Кріль? — перепинив його Кучма. — Фрітх в осиному гнізді! День, коли я назву тебе, Ліщино, Головним Кролем, запам’ятається вам усім! Я перестану битися того дня!

Ці слова й справді всім запам’ятались — як і той майбутній день, але він поки-що таївся в невідомості, передбачити яку не міг ніхто, тож бідолашному Ліщині лишалося тільки одвернутись, думаючи знічено, що й справді його роль у переході через пустирище навряд чи була така вже велика.

— Ну, Жолудю, — сказав він, — ти хотів позмагатися наввипередки — то я біжу з тобою!

За хвильку кролі вже бігли попід сріблястими березами, й коли сонце, зійшовши, викресало червоні й зелені іскри на краплях роси, що всіяла листя папороті, вони продерлися крізь живопліт, далі через неглибоку канаву і вскочили в густу лугову траву.

12. ЧУЖИЙ У ПОЛІ

Дійти до кінця всіх тривог і страхів! Відчути, як хмара, що давила, нависала над вами, враз розвіялась — та хмара, що гнітила серце, змушувала забути щастя, мов далеку, бліду згадку! Цієї радості зазнають чи не всі живі створіння…

Купаючись у промінні сонця, стомлені кролі безжурно паслись собі на лузі, от ніби набігли з поблизького пагорка. Тяжкий нічний перехід, спотикання в цупких обіймах вересу були забуті, неначе райкове сонце розтопило все те своїм промінням. Кучма з Козельцем ганялися один за одним по високій траві. Вероніка перестрибнув через струмочок, що протікав серед лугу, а коли Жолудь спробував і собі перескочити, та впав у воду, Срібний почав із ним жартувати: качав товариша в сухому дубовому листі, аж поки той зовсім висох. Коли сонце підбилося вище, спиваючи росу, кролі потяглися до холодку в канаві. Тут Ліщина, П’ятий і Кульбаба вже сиділи під квітучою дикою вишенькою. Білі пелюстки падали довкола них, покриваючи траву й роблячи пістрявими їхні кожушки, а десь поблизу дрізд виспівував: «Ой роса, ой роса! По коліна, по коліна».

— Чудова місцина, правда, Ліщино? — ліниво заговорив Кульбаба. — Чи не пора б нам підшукати гарний пагорок для нір? Тільки мені щось не хочеться поспішати… Але начебто збирається на дощ.

П’ятий ніби хотів щось сказати, але натомість лише потряс вухами й знов узявся жувати листочок кульбаби.

— Он там наче непогане узвишшя, під деревами, — відповів Ліщина. — А ти що скажеш, П’ятий? Братися нам зараз до риття нір чи трохи почекати?

Повагавшись, П’ятий сказав:

— Чини, як вважаєш за потрібне, Ліщино!

— Сподіваюсь, немає серйозної необхідності рити справжні нори? — озвався Кучма. — Це ж робота для кролиць!

— І все ж чом би не зробити нам дві-три вигрібанки? — заперечив Ліщина. — Щоб було де сховатися від небезпеки. Гайда до гаю та й роздивимося! Краще зразу виберемо підходяще місце, аби потім не переробляти роботи вдруге.

— Гаразд! Рийте нори! — погодився Кучма. — А я візьму Срібного та Жостіра й скочу на розвідку в дальші поля.

Троє розвідників гайнули понад струмочком. А Ліщина повів решту кролів нагору, до узлісся. Ось вони вийшли на узвишшя, звідки найкраще, на обидва боки, видно було весь широкий луг унизу. Звідси помітили вони й дахи ферми, але це було далеченько. Тут Ліщина зупинився, й товариші скупчилися довкола нього.

— Мабуть, не має значення, де ми вигребемо собі невеличкі нори, — сказав він. — Все узлісся — підходяще місце. Дивно тільки, що немає ані найменшого сліду елілів. Але, може, то ми просто позвикали до елілів удома, бо їх приваблює кроляча колонія… Так чи так, а нам тут буде добре. Але, я гадаю, нам треба ось що зробити. Вернімося трохи назад і почнімо рити біля отого дуба, щоб далі було від ферми. Та й дерева захистять нас од вітру взимку.

— Чудово! — схвально відгукнувся Ожина. — Бачите, хмариться? Надвечір задощить, а ми вже будемо у криївках! Ой, гляньте! Кучма вертається з розвідки!

І справді троє розвідників верталися понад берегом струмочка. Вони проскочили повз товариство, забігши на вужчий клин лугу, тож Ліщина послав Жолудя перейняти їх.

— Не думаю, щоб нас тут хтось потурбував, Ліщино, — доповів, підбігши, Кучма. — Ферма далеко звідсіля, а в полях — ані сліду елілів. Є тільки людські стежки, й видно, що людина часто ними шастає. Запах свіжий, і скрізь валяються кінчики тих білих паличок, що їх людина запалює і носить у роті. Але, про мене, то це тільки краще. Ми триматимемося від людей оддалік, а люди відлякуватимуть нам елілів.

— А як ти думаєш, чого сюди приходять люди? — спитав Ліщина.

— А хто знає, навіщо люди роблять те чи те? Може, виганяють корови чи вівці на поля або рубають дрова у лісках. Яке вам до того діло? З людиною легше гратися в хованки, ніж із елілями.

— Ну, то й чудово, — мовив Ліщина. — Ти, Кучмо, вивідав багато, і все це нам на добро. А ми саме зібралися гребонути в кількох місцях на цьому узліссі. Нумо до роботи! Дощ не забариться.

Кролі-самці рідко беруться за риття нір. Цим, як правило, займаються кролиці, лаштуючи дім для майбутнього виводка. Але самці-одинаки, не знаходячи собі готових нір, іноді вигрібають неглибокі нори-криївки.

Цього ранку мандрівникам працювалося весело, робота не припинялася ні на мить. Грунт обабіч дуба виявився легкий і сухий, це був супісок. Іноді кидали рити в одному місці й починали в другому, але до ні-Фрітха вони вже мали три неглибокі вигрібанки. Ліщина наглядав за роботою, допомагав то тут, то там, підбадьорював товаришів. Але часто він одбігав і пильно оглядав довколишню місцевість, чи не загрожує звідкілясь небезпека. Тільки П’ятий не брав участі у ритті. Він сидів самотою на краю канави, сіпаючись час від часу або й випростуючись раптово, ніби його лякав якийсь звук у ліску. Ліщина пробував заговорити до нього, але, не діставши відповіді, вирішив дати П’ятому спокій.

Незабаром після ні-Фрітха небо затягли хмари. Посутеніло, і з заходу запахло дощем. Синиця, що все гойдалася на стеблі ведмежини, виспівуючи: «Гей-го, лети до гнізда мого!», облишила свою акробатику й полетіла в ліс. Ліщина саме гадав, чи не варто з’єднати нори Кучми й Кульбаби бічним ходом, коли почув, що хтось застережливо тупає об землю. Він швидко обернувся. Сигнал тривоги подав П’ятий, що тепер пильно вдивлявся у щось через луг.

Там, на узліссі протилежного гаю, біля кущика трави, сидів, уважно стежачи за ними, якийсь чужий кріль із настороженими вухами. Щоб показати, що він помітив незнайомця, Ліщина підвівся на задніх лапах і знову сів. Чужий не відповів — навіть не зворухнувся. Не зводячи з нього ока, Ліщина почув, що ззаду наблизилось троє чи четверо товаришів. Не обертаючись, покликав:

— Ожино!

— Він у норі, — відповів Чашечка.

— Приведи його сюди.

Чужий кріль все так само не ворушився. Знявся вітер, закошлав траву на лузі. Ззаду озвався Ожина:

— Ти кликав мене, Ліщино?

— Я йду на переговори до он того кроля. Ходи зі мною!

— А мені можна піти? — попросився Чашечка.

— Ні, Глао-роо. Він ще злякається. Троє — забагато.

— Будьте обережні! — навздогін порадив їм Жостір, коли Ліщина з Ожиною подалися вниз схилом. — Може, він там не один.

Вони перестрибнули через струмочок, де він був вужчий, і побралися на протилежний схил.

— Нам слід поводитися так, ніби ми у себе вдома, — сказав Ліщина. — Не думаю, щоб це була якась пастка, і принаймні ми завжди можемо втекти.

Незнайомець усе так само спокійно сидів собі, лише пильно дивився на них. Вже можна було роздивитися, що він великий, викоханий і гарний. Кожушок його блищав. Але вигляд його був аж ніяк не ворожий. Навпаки, у його зовнішності прозирала якась чудна, неприродна лагідність. Двоє зупинились, дивлячись на нього з невеликої відстані.

— Не думаю, що він небезпечний, — прошепотів Ожина. — Якщо хочеш, я підійду до нього перший,

— Разом підійдемо, — відповів Ліщина.

Але цієї миті незнайомець сам рушив їм назустріч. Вони з Ліщиною мовчки торкнулися носами, обнюхали один одного. Запах чужого, незвичайний, але приємний, свідчив про добрі харчі, здоров’я та лінивий спосіб життя. Своїми великими карими очима той подивився на Ожину з такою аристократичною зверхністю, що Ліщина враз побачив себе обшарпаним ватажком гурту волоцюг. Він не збирався говорити перший, але його спонукало до цього мовчання незнайомця.

— Ми прийшли з-за вересовища, — сказав він.

Кріль мовчав, але без будь-якої ворожості. Весь він був якийсь зажурений, і це збивало з пантелику.

— Ти тут живеш? — спитав Ліщина після паузи.

— Так, — зронив нарешті чужий кріль. І додав: — Ми бачили, як ви прийшли.

— Ми збираємося тут лишитись, — твердо мовив Ліщина.

Чужий кріль не виказав ніякого хвилювання. Знов помовчавши, він відповів:

— А чом би й ні? Ми так і думали, що ви тут залишитеся. От тільки вас занадто мало! Кролям безпечніше жити великим гуртом.

Ліщина був спантеличений. Очевидно, звістка про те, що вони збираються зостатись, зовсім не занепокоїла чужого. Яка ж завбільшки його колонія? Де вона? Скільки кролів, сховавшись у гайку, стежить зараз за ними? І чи не нападуть на них? З поведінки їхнього співрозмовника неможливо було хоч щось виснувати. Він видавався задуманим, ба навіть знудженим, але цілком приязним. Його лінива манера, великий зріст, пещена зовнішність, його незворушність і ситість, його байдужість до їхнього прибуття — все це було для Ліщини такою загадкою, з якою він ще не стикався досі. Якщо тут таїться якась пастка, то зовсім неясно було, де її шукати. І він вирішив, що принаймні сам буде до кінця щирий і правдивий.

— Нас досить багато, щоб захиститися, — сказав він. — Ми не хочемо ворожнечі, але якщо хтось стане нам на заваді…

Чужий чемно перепинив його:

— Не тривожся! Ми всім вам дуже раді. Якщо ви зараз вертаєтеся назад, я піду з вами. Звісно, якщо ви не заперечуєте.

І пострибав уперед. Ліщина й Ожина, перезирнувшись, наздогнали його. Чужий біг легко, неквапливо і показував менше, ніж вони, обачності, перетинаючи луг. Ліщина ще дужче здивувався. Чужий не боїться, що вони нападуть на нього гуртом — грайр на одного — і вб’ють? Навіщо йому важити життям? Що він цим виграє? Все це було незбагненне. «Може, — похмуро подумав Ліщина, — його велике тіло й блискуча шубка непіддатні для зубів та кігтів?»

Коли вони з гостем прискакали до дуба, все товариство сиділо на задніх лапах і стежило за їхнім наближенням. Ліщина зупинився, не знаючи, що й казати. Якби з ними не було незнайомця, він просто переповів би всім їхню розмову. Або якби вони з Ожиною силою пригнали чужого кроля сюди, то він міг би передати його Кучмі чи Срібному під варту. Але в такому становищі Ліщина був уперше. Гість сидів собі поруч нього, мовчки розглядаючи його товаришів і чемно вичікуючи, щоб хтось інший заговорив перший. Напруження розрядив грубуватий і, як завжди, прямий Кучма.

— Хто це такий, Ліщино? — спитав він. — І чого він прийшов?

— Не знаю, — відповів Ліщина, намагаючись бути відвертим і почуваючись дурнем. — Він прийшов сюди з власної волі.

— Тоді спитаємо його самого, — насмішкувато мовив Кучма.

Він підступив до чужого кроля ближче й так само, як перед ним Ліщина, обнюхав його. На нього теж, очевидно, справив глибоке враження той особливий запах розкоші, бо він помовчав невпевнено, а тоді уривчасто й грубо спитав:

— Хто ти? Й що тобі тут треба?

— Звати мене Первоцвіт, — відповів той. — І нічого мені не треба. Я чув, що ви прийшли здалека.

— Може, й так, — сказав Кучма. — Але ми зуміємо постояти за себе!

— Я в цьому не сумніваюсь, — мовив Первоцвіт, окидаючи забрьоханих, заляпаних грязюкою кролів таким поглядом, ніби ввічливість змушувала його утриматися від коментарів. — Зате від негоди вам нелегко буде захиститись. От-от піде дощ, а ваші вигрібанки навряд чи вже закінчені. — Він глянув на Кучму, ніби сподіваючись, що той ще щось питатиме. Вигляд у Кучми був спантеличений. Очевидно, він, як і Ліщина, не розумів, у чім річ.

У тиші, що запала, чути було тільки, як дедалі дужче шумить вітер. Угорі над ними почали розгойдуватись і скрипіти гілки дуба. Зненацька наперед виступив П’ятий.

— Ми тебе не розуміємо, — сказав він. — Краще визнати це й спробувати з’ясувати, що й до чого. Скажи: чи можна тобі довіритися? Чи багато є тут іще кролів? Ось що ми хочемо знати.

Вимогливий тон П’ятого справив на Первоцвіта не більше враження, ніж усі попередні звертання до нього. Він провів передньою лапою по тильному боці вуха й неквапно відповів:

— Мені здається, що ви марно сушите собі голови. Але якщо ви хочете відповіді на ваші запитання, то я сказав би: так, ви можете довіритися нам. Ми зовсім не хочемо проганяти вас геть. Тут у нас є колонія, і нам хотілося б, щоб у ній було більше кролів. Навіщо б нам замишляти щось лихе проти вас? Адже трави тут вистачить на всіх, хіба ж ні?

Його мова, дарма що чудна й затуманена, була така переконлива, що Ліщина відчув ніби аж сором перед ним.

— Ми пройшли стільки випробувань, — сказав він. — Тож усе нове видається нам небезпечним. Зрештою, може, ви боїтеся, що ми позабираємо у вас кролиць чи виженемо вас із ваших нір?

Первоцвіт серйозно його вислухав і відповів:

— Ну, щодо нір, то я ось що хотів вам сказати. Правда ж, ваші вигрібанки не дуже глибокі й не надто зручні? Хоч теперішній вітер не задуває в них, але знайте, що тут звичайно дмуть західні вітри. Західний вітер задуватиме просто в ці нори. А в нашій колонії дуже багато незайнятих нір, і якщо ви побажаєте жити в нас, то ласкаво просимо. А зараз даруйте, я поспішу додому. Не люблю сидіти під дощем. Наша колонія за краєм лісу, що через долину.

І він помчав униз схилом. Ось він перескочив струмочок, вихопився на протилежне узлісся й щез у папороті.

Залопотіли по дубовому листю перші краплі дощу. Вони неприємно кололи ніжну рожеву шкіру всередині кролячих вух.

— Бачили, який здоровий та гарний? — заговорив Жостір. — Не схоже, щоб йому дуже доводилося потерпати за харчі!

— То що ж нам діяти, Ліщино? — спитав Срібний. — Він правду сказав про наші вигрібанки — в них можна тільки пересидіти якось негоду, ото й тільки. І всім нам не вміститися в одній, доведеться лізти, хто в яку втрапить.

— Ми з’єднаємо їх бічними ходами, — сказав Ліщина. — А поки це робитиметься, я хотів би обговорити пропозицію чужого. П’ятий, Кучма, Ожина, — підете зі мною в одну нору? А решта гуртуйтесь, як собі хочете.

І справді нові нори були короткі, вузькі й незручні. навіть двоє кролів не могли розминутися в такій норі, а чотирьом доводилось сидіти тісно, мов горошинам у стручку. Тут Ліщина вперше пожалкував за обжитою старою колонією, де завдяки довготривалому вжитку всі нори й ходи стали давно гладенькі, затишні й приємні. Там, де не ступни, скрізь панує кролячий дух — запах того великого, незнищенного кролячого потоку, який дбайливо несе їх усіх, дарує певність і опору. Всю грубу, важку роботу давно зробили їхні незліченні прабабусі й прадідусі, а всі огріхи теж невідомо коли згладжено. Там дощову воду швидко вбирає пухка земля і навіть шкулькі зимові вітри не добираються до найглибших лігв. А жоден із Ліщининих кролів ніколи по-справжньому нір не рив. З їхньої сьогоднішньої роботи було мало пуття — у них вийшли просто грубі, незатишні криївки.

Кучма, як завжди повний кипучої енергії, знову взявся до роботи. А Ліщина вернувся до входу й сів, дивлячись, як дощ хвиля за хвилею заливає невеличку долину поміж двох гайків. Повітря наповнив запах торішнього дубового листя. Стало прохолодно. Поки Ліщина спостерігав, вітер, як це й провіщав Первоцвіт, помалу перемінився й подув із заходу. Він погнав дощові струмені просто в отвір нори. Ліщина позадкував і приєднався до товаришів. Навіть сюди виразно долинало лопотіння дощу. По суті, вони не захистилися від негоди, а тільки якось заховалися, щоб її перечекати. Авжеж, думалось Ліщині, вони й справді всього-на-всього купка задрипаних волоцюг, що забилися до вузької холодної нори на чужині…

— Ожино, скажи, що ти думаєш про нашого гостя? — спитав Ліщина. — І чи хочеться тобі йти до його колонії?

— Я ось що думаю, — сказав Ожина. — Перевірити, чи можна йому довіритись, можна одним-єдиним способом: піти до них у колонію. Він начебто по-дружньому до нас ставиться. З другого боку, якби колонія кролів боялася прихідьків і хотіла обманом їх позбутися, (заманити в нору й там на них напасти), то вони мали б послати когось такого, хто викликає до себе довіру. Може, вони хочуть повбивати нас. Але знов же, як він сказав, тут і справді так багато трави. А якщо вони всі такого зросту, як цей кріль, то їм нічого боятися, що купка таких миршавих заволок повиганяє їх та забере кролиць. Мабуть, вони бачили, як ми прийшли. Ми були зморені. Чогось же вони не напали на нас тоді? Або коли ми розбіглися, перш ніж почати риття? Одне тільки збиває мене з пантелику: яка їм вигода з того, що ми приєднаємося до їхньої колонії?

— Може, вони бояться, що ми, як дурні, приманимо сюди елілів? — сказав Кучма, витрушуючи землю з бакенбардів і пихкаючи, аж показуючи довгі передні зуби. — А ми ж поки що справдешні дурні, бо ще не навчилися, як тут краще жити. Може, вони гадають, що безпечніше буде навчити нас тутешнього способу життя? Я цього не знаю. Та досить гадати. Я не боюся піти до них і про все довідатись. Хай-но спробують утяти яку штучку, то побачать, що і я на витівки мастак. Не хотілося б пропустити нагоду виспатися в затишнішій норі, ніж оця! Адже ми від учорашнього дня не спали.

— А ти що скажеш, П’ятий?

— Як на мене, то краще не мати нічого спільного з тим кролем та його колонією. Нам треба негайно кинути це місце і йти далі!

Змерзлого й промоклого Ліщину ці слова П’ятого роздратували. Він звик завжди покладатися на інтуїцію П’ятого, а тепер, коли так потрібна його порада, він їх підводить! Ожина міркував чудово. І Кучма принаймні показав здоровий глузд. Видно, від П’ятого зараз не діждеш нічого кращого за оце його ниття й бурчання. Бурчить, мов жук! Щоб виправдати П’ятого, Ліщина згадав, що той маленький, слабенький і вморився, певне, більше за інших.

Цієї миті в дальшому кутку нори стала осипатися земля, і ось в отворі показалась голова й передні лапи Срібного.

— А ось і ми! — весело мовив він. — Ми зробили те, про що ти казав, Ліщино: з’єднали свою нору і з твоєю, і з Жостіровою. То що ви надумали? Як бути із запрошенням того, як його там… Первоквита? Ні, Первоцвіта! Невже ми отак і сидітимемо скулені отут, наче боїмося сходити до нього в гості? Що ж він про нас подумає?

— Ось що я скажу вам, — заговорив з-за його плеча Кульбаба. — Якщо ми хочемо загніздитися в цих полях, нам рано чи пізно доведеться почати з ними переговори, і це безглуздя, — огинатися тут, ніби нам бракує духу перевідати їх.

— Не знаю, скільки їх там, — докинув Срібний, — але ж і ми чогось та варті! Терпіти не можу відсиджуватись. Відколи це кролі кролям стали елілями? Он старий Первоцвіт не побоявся прийти сам-один до нас усіх у лабети!

— Гаразд, — мовив, підводячи підсумки, Ліщина. — Я теж так думаю. Але хотілося знати й вашу думку. Може, спершу піти нам із Кучмою вдвох, а тоді вернутися й розповісти?

— Ні, — заперечив Срібний, — ходімо всі. Якщо ми йдемо взагалі, то, ради Фрітха, давайте робити так, щоб не думали, ніби ми боїмося! Що скажеш, Кульбабо?

— Твоя правда, Срібний.

— То й ходімо, — сказав Ліщина. — Збери всіх і гайда за мною!

Надворі вже вечоріло, але дощ досі заливав очі. Чекаючи, поки всі зберуться коло нього, Ліщина прискіпливо оглядав свій загін. Розумний та обачливий Ожина, перш ніж перескочити канаву, обдивився її в обох напрямках. За ним ішов Кучма, радіючи ділу. Срібний — спокійний, на нього цілком можна покластися. Блискучий оповідач Кульбаба так рвався вперед, що перескочив канаву й забіг у поле, аж там зупинившись, щоб зачекати товаришів. Жостір — чи не найурівноваженіший і найнадійніший з них усіх. Чашечка зразу ж пошукав очима Ліщину й став поруч нього. З нори вигулькнули Жолудь, Козелець і Вероніка, добрі рядові, якщо від них не вимагати забагато. І останній з’явився П’ятий, нещасний і пригнічений, мов горобець на морозі. Коли Ліщина одвернувся од нори, з невеличкого розриву в хмарах на заході зненацька проблисло водянисте блідо-золотаве світло.

«О Ель-аграйро! — подумав Ліщина. — Ті, до кого ми йдемо в гості, теж кролі. Ти знаєш їх так само, як знаєш нас. Хай же я вчиню правильно!»

— Ну ж, підтягнися, П’ятий! — сказав він уголос. — Бачиш, ми тут мокнемо, чекаючи на тебе!

Мокрий джміль виліз на квітку будяка, трохи побринів крильцями й полетів на луг. Ліщина пострибав за ним, лишаючи темний слід у посрібленій траві.

13. ГОСТИННІСТЬ

Гайок на протилежному схилі спускався вниз гострим клином. Ось чому Первоцвіт, коли вертався від них, шаснув між дерева. Він просто біг по прямій лінії від їхніх нір до своїх, навпрошки через вузьку смугу лісу. Обігнувши цю смугу, Ліщина побачив те місце, де Первоцвіт мав вибігти з лісу: із заростей папороті в поле виходила добре втоптана кроляча стежка. А далі, на голому узвишші, виразно чорніли кролячі нори. Хто б подумав, що може бути така незамаскована колонія!

— Присягаюсь небом! — вигукнув Кучма. — Вся довколишня звірина, мабуть, чудово знає, що колонія розташована саме тут! А глянь, які стежки вони повитоптували в траві! Чи не виспівують вони уранці, мов дрозди?

— Може, вони тут у такій безпеці, що й не стараються ховатись? — припустив Ожина. — Адже й наша давня колонія була не дуже замаскована.

— Але ж і не така відкрита! Два грудуділі можуть заїхати в одну з цих нір!

— І я б туди залюбки заїхав, — пожартував Кульбаба. — Я мокрий як хлющ!

Коли загін наблизився, з нори вилізли два кролі й стали на них чекати. Ці теж були великі й випещені.

— Кріль на ім’я Первоцвіт запропонував нам тут притулок, — сказав їм Ліщина. — Мабуть, ви знаєте про це?

Замість відповіді обидва кролі, мовби в танці, зробили якісь дивні рухи головою і передніми лапами. Ліщина і його товариші знали тільки один спосіб знайомитися — взаємно обнюхатися, як це зробили при зустрічі Ліщина й Первоцвіт. Гості подумали, що це їх чи не хочуть заморочити, й знітилися. А танцюристи зупинились, явно сподіваючись від них подібної відповіді, але ті стояли нерухомо.

— Первоцвіт у великій норі, — нарешті сказав один із них. — Ходімо, ми проведемо вас туди.

— А скількох ви запрошуєте? — спитав Ліщина.

— Та всіх, звісно ж! — подивувався місцевий кріль. — Чи хтось із вас воліє мокнути під дощем?

Ліщина гадав, що його чи ще когось із його товаришів поведуть до Головного Кроля. Оскільки Первоцвіт приходив до них без почту, мабуть, він не був Головним. А потім гостям, напевне, запропонували б розійтися по різних норах. Саме такого розпорошення він і боявся найдужче. Тепер, спускаючись під землю, Ліщина вражено побачив: головна нора колонії така велика, що може вмістити всіх їх разом. Це його так заінтригувало, що він навіть не зупинився дати докладні розпорядження, хто за ким повинен іти. Тільки сказав Чашечці триматися за його спиною. «Хай зігріється його маленьке серденько, — подумав він. — А якщо на наших старших нападуть, то в бою без нього можна легко обійтися». Та ще встиг попросити Кучму прикрити їх ззаду.

— Якщо зчиниться бійка, вибирайся сам і виводь із собою всіх, кого зумієш захопити, — шепнув він. І пірнув слідом за провідниками в одну з нір.

Очевидно, вони спускалися головним ходом, бо від нього навсібіч відгалужувались інші тунелі. Провідники рухалися так швидко, що Ліщина не встигав і понюхати все довкола. Раптом він відчув, що вийшов на відкрите місце, й зупинився. Ні перед його вусами, ні з боків не було більше ні стін, ні землі. Попереду був великий повітряний простір (він відчував рух повітря), і велика порожнеча зяяла над головою. Поблизу скупчилось багато кролів. Він мимоволі позадкував і наштовхнувся на Чашечку. «Який-бо я дурень! — подумав. — Чом не поставив за собою Срібного?» І цієї миті до нього долинув голос Первоцвіта.

— Це ти, Ліщино? — звернувся він. — Ласкаво просимо і тебе, й твоїх друзів! Ми раді, що ви прийшли.

Ліщина мало не підстрибнув з подиву — голос Первоцвіта йшов здалека. Певне, тут була величезна нора! В таких печерах він ніколи не бував. Його огорнуло тепло; підлогу тут устеляв сухий пісок. Він запримітив, що кілька товстих коренів підтримувало склепіння стелі. В норі зібралось дуже багато кролів, чисельністю вони в кілька разів переважали його загін. І всі так само, як Первоцвіт, пахли достатком і розкішшю.

Ліщина збагнув, що Первоцвіт чекає на його відповідь. Товариші з тупотом і шарганням один по одному виходили з нори в залу. Як же відповісти: дуже офіційно чи просто, по-дружньому? І чи варто йому називати себе Головним Кролем? Такого досвіду в нього ще не було. Треара, безсумнівно, чудово впорався б із таким завданням. Не хотілося показати свою розгубленість, підвести товаришів. І Ліщина вирішив, що найкраще буде говорити просто й по-дружньому. Ліпше не величатися, щоб не вийшло ганьби.

— Ми раді, що сховалися від негоди, — сказав він. — І нам, як усім кролям, — що більше товариства, то краще! Коли ти приходив до нас, Первоцвіте, то сказав нам, що колонія ваша невелика. Але надворі ми бачили стільки нір! Певне, у вашій колонії дуже багато кролів.

Договоривши, він почув, як до зали вступив Кучма, — весь його загін був у зборі. Але він відчув, що своєю невеличкою промовою трохи збентежив чужих кролів, — мабуть, узяв хибний тон, занадто наголосивши на їхній чисельності. Може, їх і справді тут не так уже й багато? Чи не було в них якої епідемії? Але хворобою начебто не тхнуло, ніде не видно було її слідів. Такого здоров’я, такого великого тіла, як у місцевих кролів, він ніде не бачив. Може, ті м’ялися й відмовчувались не від того, що він сказав? Може, просто він з незвички промовляв недоладно й господарям не сподобалося, що гості не доросли до їхніх витончених манер?

«Дарма! — подумав Ліщина. — Після вчорашньої ночі я впевнений у своїх хлоп’ятах! Ми б ніколи не добулися аж сюди, коли б не вміли давати раду труднощам. Господарі ще побачать, чого ми варті. Принаймні ми начебто їм сподобались».

Промов більше так і не було. Кролі, місцеві й прибулі, змішалися, почали знайомитись на свій звичний кролячий лад — обнюхуючись. Обидві сторони вивчали, як чужі пахнуть, рухаються, дихають, навіть як чухаються. Через якийсь час усім стало зрозуміло, що знайомство відбулось і що зустріч прихідьків і місцевих кролів не закінчиться побоїщем. Мало-помалу кожен із присутніх сповнився переконанням, що йому нічого боятись.

Зрозумівши, що збори закінчилися щасливо, Ліщина відчув велике полегшення. Враз йому стало тепло й затишно. Він опинився в протилежному кінці зали, до нього обабіч притислися двоє чужих, кріль і кролиця, обоє нітрохи не менші за Первоцвіта. Ось його сусіди зробили кілька неквапливих стрибків униз по одному з ближчих ходів, і Ліщина подався слідом за ними. Вони потрапили до меншого лігва, що знаходилося на більшій глибині. Лігво, очевидно, належало цій парі, бо вони вмостилися там по-домашньому, але не заперечили, коли й Ліщина ліг біля них. Всі трохи помовчали, поки минулося хвилювання великої зустрічі.

— А що, Первоцвіт — ваш Головний Кріль? — спитав нарешті Ліщина.

На його запитання відповіли запитанням:

— А тебе називають Головним Кролем?

Запитання було дуже незручне. Якщо він скаже «так», його нові знайомі ще почнуть так його називати, й можна було уявити, як це сприймуть Кучма й Срібний. Він відповів чесно й просто.

— Нас дуже мало, — сказав він. — Ми покинули нашу колонію, щоб уникнути лиха. Більшість кролів лишилася вдома, і Головний Кріль зостався з ними. Я старався вести моїх товаришів, але не знаю, чи захочеться їм називати мене Головним Кролем.

І подумав: «Ну, зараз посиплються запитання! Чому ви втекли? Чому лишилась решта? І чого ви боялись? А що я відповім?»

Та коли чужий кріль заговорив, стало зрозуміло, що або його не зацікавили гостеві слова, або в нього є якась інша причина утримуватися від розпитів.

— Ми нікого не називаємо Головним Кролем, — сказав господар лігва. — Первоцвітові заманулося піти до вас, то він і пішов.

— Але хто у вас вирішує як бути з елілями? Хто призначає, кому рити нори, кому йти на розвідку і все таке?

— А ми ніколи нічого такого й не робимо! Елілі обходять ці місця стороною. Взимку тут крутилася гомба — лисиця, але чоловік, що обходить поля, недавно її застрелив.

Ліщина здивувався:

— Але люди в цю пору не полюють лисиць!

— І все-таки він ту гомбу застрелив. Ще він убиває сов. А рити нам не доводиться. За мого життя ніхто з нас не вирив жодної нори. Адже тут і так багато порожніх нір. У деяких норах живуть самі пацюки, але цей чоловік і їх намагається нищити. Ні ходити на розвідку, ні грабувати городи нам не треба. Ми тут маємо кращу їжу, ніж будь-де. Твої друзі будуть тут щасливі та веселі!

Але чомусь тон його був не дуже веселий, і Ліщина знову збентежився.

— А де ж той чоловік… — почав він, але його перепинили.

— Мене звати Суниця, а мою кролицю — Нільдрогайн, тобто Співайдрізд. Поруч є кілька чудових порожніх нір. Я покажу їх тобі — може, твої друзі схочуть поселитися в них? А наша велика зала, правда ж, прекрасне місце? Я певен, що в небагатьох колоніях знайдеться така нора, де б кролі могли зібратися всією зграєю! Стелю тримають корені дерева, і дощ на голову не капає. Дивно тільки, як те дерево досі не всохло!

Ліщина запідозрив, що Суниця просто забалакує його, щоб гість ні про що не питав. Це його роздратувало й заінтригувало заразом.

«Але дарма, — подумав він. — Все одно нам поталанило, якщо ми зуміємо так розпастися-розтовстіти, як ці хлоп’ята! Десь тут поблизу має бути якийсь добрий харч. І кролиця в нього просто красуня! Може, в них іще є не гірші вродливиці…»

Тим часом Суниця рушив до іншої, глибшої нори, й Ліщина пострибав слідом за ним. Це була справді чудесна колонія! Іноді, коли вони перетинали хід, що вів нагору, Ліщина чув лопотіння дощу, який не припинився і на ніч. Але ніде не було ані найменшої сирості чи вологи. Дренаж і вентиляція тут були кращі, ніж у колонії Треари. Скрізь туди-сюди снували кролі. Нарешті, старанно минаючи отвори, звідки тхнуло пацюками, вони опинилися в якійсь глибокій ямі. Звичайно кролячі нори бувають вигнуті, мов лук, а цей тунель був зовсім прямовисний, так що над головою в себе Ліщина побачив листя на тлі нічного неба. Він розгледів, що одна із стін шахти все-таки не прямовисна, а ввігнута й зроблена з чогось твердого. Він недовірливо понюхав ту стіну.

— Раніше тут був колодязь, але люди закидали його, — пояснив Суниця. — Оця стіна — з цегли, а ця — земляна.

— Тут щось прилипло до стіни, — сказав Ліщина. — Та це ж камінці, забиті в землю! Але навіщо?

— А тобі це подобається? — спитав Суниця.

Ліщина спантеличено придивився до камінців.

Всі вони були однакового розміру й через однакові проміжки увіткнуті в землю. Він нічого не міг зрозуміти.

— Нащо вони? — спитав він знову.

— Це Ель-аграйра, — пояснив Суниця. — Давно-давно це зображення склав кріль на ім’я Лабурнум — Золотий Дощ. У нас іще е такі картини, але це найкраща. Є на що подивитися, правда?

Ліщина не знав, що й думати. Він ніколи не бачив рослини лабурнум, що означає «золотий дощ», та й саме слово збивало з пантелику, бо по-кролячому «лабурнум» означає «отруйне дерево». Як можна наректи кроля таким «отруйним» ім’ям? І як це прості камінці могли бути Ель-аграйрою? Він пробурмотів розгублено:

— Я не розумію!

— Ми називаємо це Образом, — пояснив Суниця. — Невже ти досі не бачив ніяких образів? Камінці утворюють на стіні образ Ель-аграйри, який краде королівську салату. Тепер ти розумієш?

Ліщині аж у голові запаморочилось — як тоді на березі річки, коли Ожина заговорив про пліт. Хіба не ясно: камінці й Ель-аграйра — це різні речі? З таким самим успіхом Суниця міг би сказати, що в нього не хвіст, а дубовий листочок! Він ще раз понюхав стіну, а тоді підніс до неї лапу.

— Обережно! — застеріг Суниця. — А то ще пошкодиш Образ. Ну, та дарма. Ми ще прийдемо сюди якось іншим разом.

— А де… — почав Ліщина, але Суниця знов його урвав:

— Мабуть, ти хочеш їсти. І я голодний. Надворі задощило на цілу ніч, але, знаєш, ми можемо годуватися й тут, під землею. А потім ти можеш лягти спати у великій норі чи в моєму лігві, якщо хочеш. Ми можемо вернутися швидше, ніж прийшли сюди. Тут є прямий наскрізний хід. Він веде…

Всю дорогу Суниця базікав, не змовкаючи ні на мить. Ліщина завважив, що будь-яке його запитання, що починалося з «де» чи «куди», спонукає Суницю негайно урвати співрозмовника невтримним потоком балаканини. Він вирішив перевірити, чи правильне його спостереження. Коли Суниця сказав: «Ось ми вже й підійшли до великої нори, тільки іншим шляхом!», Ліщина знов спитав:

— А де…

Вмить Суниця вскочив у бічний вхід, гукаючи:

— Жовтець! Ти йдеш у велику нору?

Ніхто йому не відповів.

— Дивно! — сказав Суниця, вернувшись і знов ведучи перед. — У цей час Жовтець завжди буває там. Я часто кличу його, щоб разом іти на вечерю.

Трохи відставши, Ліщина швидко обстежив бічний хід. На порозі лежала земля, що осипалася день тому. На ній виразно видніли сліди Суниці, але ніяких інших слідів тут не було.

14. «МОВ ДЕРЕВА У ЛИСТОПАДІ»

Цього разу в залі було не так багато кролів. Перша їм трапилася Нільдрогайн. Вона розмовляла з трьома іншими гарними кролицями, і всі вони начебто щось жували. Пахло зеленню. Певне, тут, під землею, ці кролі мали якусь їжу, щось ніби салату Треари. Нільдрогайн спитала Ліщину, чи бачив він образ Ель-аграйри.

— Так, бачив, — відповів він. — Але мені не сподобалися ці дивні камінці. Мені більше до вподоби милуватися тобою і твоїми подругами, ніж якимись камінцями в стіні!

В цю мить до них підбіг Первоцвіт, і Суниця тихо заговорив до нього. Ліщина вловив його слова: «він ніколи не бачив Образу…» і відповідь Первоцвіта: «Ну, та це нам байдуже…»

Враз Ліщина чомусь відчув себе змореним. Він помітив Ожину за широкою спиною Первоцвіта й попрямував до товариша.

— Ходімо нагору, на траву, — тихо мовив він. — І хай ідуть усі, хто хоче з нами!

Цієї миті Первоцвіт обернувся до них і сказав:

— Мабуть, ви вже хочете їсти. Я покажу вам наші харчі.

— Ми підемо на сильфлай — попасемося надворі, — відповів Ліщина.

— Але ж дощ досі ллє, мов із відра! — заперечив Первоцвіт таким тоном, ніби про ходіння нагору не могло бути й мови. — Ми вас погодуємо тут.

— Мені дуже не хотілося б сперечатися, — твердо мовив Ліщина, — але ми повинні попастися. Ми не боїмося дощу.

Первоцвіт ніби аж жахнувся. А тоді несподівано засміявся.

Сміх незнайомий тваринам, тож на Ліщину й Ожину Первоцвітів сміх справив приголомшливе враження. Спершу Ліщина подумав, що Первоцвіт чи не захворів. А Ожина вирішив, що той хоче на них напасти, й позадкував геть. Первоцвіт так більш нічого й не сказав, тільки все моторошно хихотів. Ліщина й Ожина крутнулись і дременули нагору, неначе від тхора. На півдорозі натрапили на Чашечку. Вони легко обминули малого в широкому тунелі, а він обернувся й собі подався за старшими.

Сівши в траві, усі троє почали її скубти, не звертаючи уваги на дощ, який дзюрком стікав з їхніх кожушків.

— Слухай, Ліщино, — заговорив Ожина, — невже тобі й справді закортіло на сильфлай? Це ж просто жах, а не дощ! Я саме збирався щось там з’їсти й лягти спати. Що це ти надумав?

— Сам не знаю! Раптом мені страшенно захотілося вийти надвір і побути з вами разом. Здається, я розумію, що непокоїть П’ятого, хоч він, сподіваюсь, переборе свої настрої. У цих кролях і справді є щось дивне. Ти знаєш, вони запихають камінці в стіни? — сказав Ліщина.

— Що-що?

Ліщина розповів йому про Образ у ямі. Ожина так само нічого не розумів.

— Але і я тобі щось розповім, — сказав він. — Кучма таки не помилився! Ці кролі й справді співають, мов птахи. Я побував у лігві кроля Буквиці. Його самиця привела маленьких, і, знаєш, вона над ними попискує, мов вільшанка! Щоб швидше заснули, каже. Мені аж моторошно стало.

— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.

— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.

— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!

— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?

— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.

— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.

— Он який ти в нас спостережливий, Глао-роо! — сказав Ліщина. — А ти не спостеріг, що дощ припустив ще дужче? Я вже досить напхався травою. Ходімо спати! Тільки тримаймося разом.

Вони спустилися вниз іншою норою і скоро знайшли порожнє сухе лігво, де поскручувалися клубочком, щільно, щоб було тепліше, притулившись один до одного, й поснули.

Прокинувшись, Ліщина відразу збагнув, що настав ранок. Запахи підказали йому, що вже зійшло сонце. Найсильніше пахло яблуневим цвітом. Слабкіші були запахи жовтецю і коней. До цих запахів домішувався ще один — неприємний, зовсім протиприродний, небезпечний запах… Дим! Нагорі щось горіло. Потім Ліщина згадав, як учора Кучма, вернувшись з розвідки, розповів про біленькі палички в траві. Так, це тхнуло тими паличками, їхнім димом! Нагорі щойно пройшов чоловік! Саме цей запах і розбудив Ліщину.

Ліщина лежав у теплій, темній норі, і його охопило блаженне почуття безпеки. Він почув нюхом чоловіка, а той його не почув! Той міг чути тільки бридкий запах свого диму.

Чашечка заворушився уві сні, бурмочучи: «Сайн лай нарн, марлі?» — «А жовтозілля смачне, мамо?», і Ліщина, зворушений тим, що Чашечка снить про дитинство, повернувся на другий бік, щоб малому було зручніше.

І цієї ж хвилини почув, що якийсь кріль спускається сусідньою норою. Ось він затупав, якось дивно загукав — неначе співав птах. Коли кріль спустився ближче, Ліщина зрозумів, що той вигукує.

— Флайра! Флайра! — Свіжі овочі! — гукав голос Суниці.

Вискочивши з нори в тунель, Ліщина зразу ж наштовхнувся на нього. Суниця все тупав лапою по твердій долівці.

— Моя мати було казала: «Не тупай у норі, як коняка, бо стеля обвалиться!» — зауважив Ліщина. — Хіба можна тупати під землею?

— Можна — щоб усіх побудити, — відповів Суниця. — Дощ перестав, розгодинилось!

— Але навіщо будити всіх?

— Щойно тут проїхав чоловік, і ми з Первоцвітом вирішили, що флайра не повинна залежатися під відкритим небом. Якщо ми зразу ж не розберемо її, то з’являться пацюки й граки, а я не любитель воювати з пацюками. Мабуть, це до вподоби хіба таким шукачам пригод, як ви!

— Не розумію.

— Ходи зі мною! Я тільки гукну Нільдрогайн. У нас поки що немає малих, то й вона піде з усіма по флайру.

По тунелю вже снували інші кролі, й чи не з кожним Суниця заводив розмову, неодмінно зауважуючи, що хоче повести їхніх нових друзів на луг. Ліщина подумав, що Суниця починає йому подобатися. Напередодні він був надто стомлений і приголомшений новими враженнями, щоб справедливо того оцінити. А тепер Суниця видався йому добрим і щирим хлопцем. Він так зворушливо відданий красуні Нільдрогайн і, виявляється, ще й як уміє бути бадьорим та веселим. Коли вони вийшли з нори, Суниця перестрибнув канаву й кинувся у високу траву, грайливий, мов білка. Де й подівся той його задуманий, пригнічений вигляд, яким він так вразив Ліщину напередодні. Сам Ліщина затримався в отворі нори, як це він звичайно робив дома, під кущами ведмежини, й уважно оглянув долину.

— Тут цілком безпечно, — сказав Ліщині Первоцвіт, Що надбіг іззаду. — Знаю, ви звикли оглядати місцевість, перш ніж вийти на сильфлай, але у нас можна зразу бігти в поле без страху.

Ліщина не збирався ні міняти своїх звичок, ані вислуховувати Первоцвітові напучування. Він перескочив канаву й сів, знов озираючи долину з узвишшя. Кілька кролів уже бігло вниз по схилу до далекого живоплоту, в якому біліли великі латки глодового цвіту. Ось він запримітив Кучму й Срібного й попрямував до них.

— Сподіваюсь, що твої нові друзі так само упадають коло тебе, як мої коло мене, Ліщино, — заговорив Кучма. — Ми з Срібним уже почуваємося тут як дома. Я вважаю, що це у нас сталася велика переміна на краще. Навіть якщо П’ятий помилився і нічого жахливого не спіткало нашу колишню колонію, я скажу щиро: тут нам ведеться краще, ніж було вдома. Ти йдеш годуватися?

— А де і як тут годуються, ти знаєш? — спитав Ліщина.

— Хіба вони тобі не сказали? Там, десь на лузі, має бути флайра. Більшість їх щодня туди бігає.

— Флайра? А хіба зараз не запізно робити наскок на город? — спитав Ліщина, глянувши на дах ферми, що виднів далеченько за деревами.

— Та ні, — втрутився один із місцевих кролів, що почув їхню розмову, — флайра лежить на лузі, біля того місця, де починається струмок. Іноді ми з’їдаємо її на місці, іноді переносимо в нори. А сьогодні треба неодмінно поповнити наші запаси. Вчора дощ ішов так довго, що ми поїли всю флайру, яка була під землею.

Струмок протікав через живопліт, і через цю саму дірку переходили струмок корови. Кроляча стежка вела через іншу дірку в живоплоті. На пасовиську Ліщина побачив, що скрізь тут розкидані якісь червонясті й жовтогарячі шматки. Деякі шматки були з перистими, блідо-зеленими листочками. Від них поширювався різкий приємний запах, от ніби їх щойно посікли. У Ліщини аж слина покотилася. Мимо проскакав Первоцвіт, обдарувавши Ліщину своєю неприродною посмішкою. Але цього разу Ліщина не звернув на нього уваги. Його невтримно тягло до розкиданих по лузі шматків. Він підбіг, понюхав, покуштував один із них. Це була морква.

У своєму житті Ліщина їв різні овочі, але тільки раз поласував морквою, коли недалеко від їхньої колонії кінь-ваговоз порвав шаньку з морквою, надягнуту йому на морду. Тут, на лузі, лежала стара морква, потрублена мишами й загиджена мухами, але кролям вона просто чудесно пахла; це для них був бенкет, від якого забувається все на світі.

«Хай сюди поткнеться хоч уся Тисяча Елілів, — думав Ліщина, — я дам їм бій! Та й тікати я не зміг би, так наївся. Що за гарна місцина! Що за колонія! Не дивно, що ці кролі завбільшки мов зайці й пахнуть, як принци!»

— Гей, Чашечко, — гукнув він, — наїдайся по саму зав’язку! Більше тобі не доведеться їсти дрижаки, малий!

— За тиждень такого життя він зовсім одучиться дрижати, — прошамотів Козелець із повним ротом. — Я так добре почуваюся! Оце так сніданок! Тепер я куди завгодно піду за тобою, Ліщино. А тієї ночі на вересовищі мене мов підмінили. Дуже погано, коли не можеш заховатися під землею. Сподіваюсь, ти пробачиш мені, Ліщино?

— Все це давно забуто, — сказав Ліщина. — Краще спитаймо Первоцвіта, як носити це добро до колонії.

Первоцвіт сидів біля струмка. Він% допіру наївся і вмивався, тручи писок передніми лапами.

— А що, тут щодня бувають овочі? — спитав Ліщина. — А де… — почав був і зразу ж зупинився. «Я вже звикаю до тутешніх звичаїв», — подумав він.

— Не завжди овочі, — відповів Первоцвіт. — Ти, мабуть, помітив, що морква торішня. Певне, з ферми вивезли покидьки. Сюди звозять усяку всячину: овочі, зелень, гнилі яблука. Влітку, коли стоїть гарна година, їжа буває не щодня. А взимку, в морози, тут завжди є чим підживитись.

— Значить, у вас немає клопотів з їжею. Та тут мало б бути повно кролів! Напевне…

— Якщо ти наївся, — перепинив його Первоцвіт, — то можеш спробувати носити флайру. Це зовсім легко! Просто впийся зубами в морквину, тягни її до колонії і складай у залі. Я беру по дві зразу, але для цього треба напрактикуватись. Добре мати запас!

Не зразу навчився Ліщина по-собачому нести морквину через весь луг до колонії. Доводилось часто класти ношу на траву й перепочивати. Первоцвіт його підбадьорював, а сам Ліщина був сповнений рішучості показати, на що здатен винахідливий ватажок прибульців. Вони з Первоцвітом зупинилися біля входу в тунель поспостерігати, як переучуються його товариші. Всі вони щосили старались, хоча для Чашечки ця робота виявилась зовсім нелегкою.

— Веселіше, Чашечко! — підбадьорив малого Ліщина. — Подумай, як приємно буде їсти все це увечері! Мабуть, П’ятому не легше, ніж тобі.

— А я навіть не знаю, де П’ятий, — відповів Чашечка. — Його тут немає!

Ліщина згадав, що й сам давно не бачив П’ятого. Він почав непокоїтись і, вертаючись разом із Первоцвітом на луг, спробував розповісти йому про особливу вдачу П’ятого.

— Коли б чого не скоїлося з ним! — сказав він. — Оце віднесем, а тоді я, мабуть, піду пошукаю його. Ти не знаєш, де він міг подітись?

Але не діждався від Первоцвіта відповіді. За хвилину той заговорив зовсім про інше:

— Глянь, галки знов добираються до моркви! Уже кілька днів вони тут товчуться. Треба поставити когось, щоб відганяв їх, поки ми переносимо всю моркву. Але хіба кріль упорається з ними?

— Не розумію, яке це має відношення до П’ятого? — різко урвав його Ліщина.

— Побіжу сам прожену їх! — сказав Первоцвіт і помчав геть.

Однак Ліщина побачив, що він і не зачепив галок, а вхопив ще одну морквину й поніс до колонії. Роздосадуваний Ліщина прихопив Жостіра й Кульбабу, і вони втрьох повернулися до нір. Тут несподівано Ліщина помітив П’ятого. Той сидів на узліссі, майже весь захований низько навислим гіллям тиса. Поклавши на землю свою морквину, Ліщина вискочив на узвишшя й сів поруч П’ятого на голу землю під тисом. П’ятий мовчав і тільки все дивився на луг.

— Невже ти не хочеш навчитися носити моркву, П’ятий? — спитав нарешті Ліщина. — Це не трудно, треба тільки взятися.

— Я не візьмуся за це, — тихо відказав П’ятий. — Ви… ви схожі зараз на собак, що носять людям палички!

— П’ятий! Ти що, хочеш мене розізлити? Ні, я не розізлюсь на тебе лише за те, що ти мене по-всякому обзиваєш. Але ж інші мусять виконувати за тебе твою роботу!

— Це я мав би сердитися на вас, але, на біду, не вмію, — заперечив П’ятий. — Що їм мої слова? Чи не всі думають, що я з глузду з’їхав! Але ти, Ліщино, добре знаєш, що я не з’їхав з глузду, і ти не хочеш мене слухати. Це ти, лише ти у всьому винен!

— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.

— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?

— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.

— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?

— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися на людських смітниках, і нівроку їм. Чи ми не ласували зів’ялою салатою та старою ріпою? І ця морква не отруєна, П’ятий, повір моєму слову. І коли б фермер хотів пополювати кролів, то й цього ранку міг би пополювати на славу. Але ж він не прийшов з рушницею.

П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.

— Даремно я сперечаюся з тобою, — пригнічено мовив він. — Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.

— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!

— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем, — сказав П’ятий. — Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!

— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.

— Я там не спав.

— Що? А де ж ти спав?

— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.

Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.

Після тривалого мовчання Ліщина сказав:

— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!

Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.

Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.

— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма. — Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.

— І я боявся не менше, — признався Ліщина. — А в цьому місці… Я згоден з тобою — тут чисто…

— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору, порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.

— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.

— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!

— А може, це зробив хтось із тутешніх божевільних кролів? Може, вони танцюють ночами проти місяця абощо? — припустив Кучма.

— Не здивуюсь, якщо це виявиться так, — сказав Ліщина. — Це було б на них схоже. Спитаймо Первоцвіта!

— Вперше чую від тебе таку дурницю! Згадай: на багато твоїх запитань він дав тобі відповідь?

— Та не на багато.

— Спитай його, де він танцює проти місяця! Скажи: «Первоцвіте, де…»

— І ти це завважив? Ні він, ні Суниця не відповідають ні на які «де?» чи «куди?» Чи вони нас бояться? Чашечка добре спостеріг, що з них нікудишні бійці. Щось вони від нас приховують… Але нам краще миритися з цим. Не будемо їм дошкуляти, а з часом усе з’ясується, — сказав Ліщина.

— Видно, знов задощить на цілу ніч, — мовив Кучма. — Ходімо в нору! Може, ми якось та змусимо їх розбалакатись?

— Ні, краще просто чекати… Так, ходімо в нору! І заберімо П’ятого. Він мене непокоїть. Знаєш, він цілу ніч просидів на дощі!

П’ятий так само сидів під тисом. Відбулася досить бурхлива сцена, під час якої Кучма не стримався і показав деяку грубість. Кінець кінцем Ліщина з Кучмою, коли умовляння не допомогли, просто заштовхали П’ятого у велику нору.

Там уже було чимало кролів, а коли пішов дощ, зібралася вся колонія — і господарі, й гості. Всі весело базікали, а по вечері ніхто й не подумав розходитись. Приємно було в залі, надиханій, зігрітій теплом стількох тіл. Ліщина помітив, що його товариші вже подружили з місцевими кролями. Помітно було також, що місцеві обходилися з ним самим вельми шанобливо, маючи його, певне, за ватажка прибульців. Він шукав і не міг знайти Суницю, але тут до нього підійшов Первоцвіт.

— Наші кролі просять, щоб хтось розповів казку, — сказав він. — Може, для початку виступить ваш оповідач?

Ліщина порадився з друзями, і за хвилину Ожина оголосив:

— Ми попросили Ліщину розповісти, яких пригод ми зазнали, поки добулись до цієї долини.

Відповіддю було збентежене мовчання. Чути було тільки, як господарі топчуться та перешіптуються. Спантеличений Ожина обернувся до Ліщини й Кучми.

— В чім річ? — спитав він пошепки. — Сподіваюсь, у цьому нема нічого непристойного?

— Зачекай, — пошепки відповів йому Ліщина. — Хай вони самі скажуть, що їм не сподобалось. Вони тут мають свої звичаї.

Але мовчання тривало. Видно було, що чужі кролі чомусь не бажають пояснювати, в чому полягає помилка гостей.

Нарешті Ожина сказав:

— Трохи подумавши, Ліщина згадав, що у нас є чудовий оповідач — Кульбаба. Він вам розкаже казку про Ель-аграйру. Це, мабуть, підійде, — шепнув він Ліщині.

— А яку розповісти? — спитав Кульбаба.

Ліщина згадав про камінці в колодязній ямі.

— Розкажи про королівську салату, — порадив він. — Вони, здається, люблять цю казку.

Кульбаба взявся оповідати з тією самою готовністю, яку показав ще в лісі над річкою.

— Я розповім вам казку про королівську салату! — оголосив він.

— Ми залюбки її послухаємо, — відгукнувся Первоцвіт.

І Кульбаба почав.

15. КОРОЛІВСЬКА САЛАТА

— Розповідають, що настав якось такий час, коди щастя відвернулося від Ель-аграйри з його народом. Вороги потіснили їх з рідного краю, загнали в болота Кельфазіну. Я там не бував, але подейкують, буцімто в ті часи це було найгірше місце на світі. Там доводилося їсти саму болотяну траву, гіркий ситняг і кислий щавель, а як вириють, було, нору, її зараз же заллє вода. Вороги не хотіли випускати Ель-аграйру з того гнилого краю, і щодня принц Райдуга прогулювався по болотах, щоб переконатися, що Ель-аграйра ніде не подівся. Тоді Фрітх десь відпочивав і настановив замість себе принца Райдугу володарем небес, пагорбів і всього світу.

Одного разу Ель-аграйра звернувся до принца Райдуги: «Принце, мій народ страждає від голоду й холоду, через мокречу ми не маємо нір. Їжа тут така погана, що всі мої підданці захворіють, коли настане негода. Ми не хочемо тут жити! Відпусти нас звідсіля!»

«Ель-аграйро, — відповів принц, — всі знають тебе як злодія та ошуканця. Тебе покарано за твої витівки, й ти не виберешся звідси, поки не виправишся, не доведеш усім, що ти чесний кріль».

«Значить, ми залишимося тут навіки! — вигукнув Ель-аграйра. — Я помру з сорому, якщо мені доведеться звеліти моїм підданцям, щоб вони перестали жити своїм розумом та хитрістю! Ти випустиш нас, якщо я перепливу через озеро, що кишить щуками?»

«Ні, — відповів принц Райдуга, — я вже чув про твій фокус із щукою, Ель-аграйро, і знаю, як ти це проробляєш!»

«А якщо я вкраду салату з городу короля Дарзіна?» — спитав Ель-аграйра.

А слід сказати, що король Дарзін на той час правив найбільшим і найбагатшим містом, у якому будь-коли жили тварини. Воїни його були люті-прелюті, а город, обкопаний глибоким ровом, стерегла день і ніч тисяча вартових. Тож коли Ель-аграйра похвалився, що покраде салату короля Дарзіна, принц весело засміявся і мовив: «Спробуй, Ель-аграйро, і, якщо це в тебе вийде, я всюди помножу твій рід і ніхто віднині й довіку не зуміє вберегти від кролів свої городи! Але я певен, що станеться якраз навпаки: тебе вб’ють вартові й світ позбудеться найспритнішого, найзатятішого шахрая!»

А ту Їхню розмову підслухав Йона-їжак, що шукав на болоті равликів та слимаків. Йона хутенько побіг до короля Дарзіна й за винагороду попередив його про наміри Ель-аграйри.

Король прикликав до себе начальника сторожі й мовив, показуючи на салату: «Досі ніхто не вкрав жодного листочка з городу! Але я почув, що негідник Ель-аграйра наміряється покрасти мою салату! Подвоїти сторожу! Жоден листочок не повинен пропасти!»

Вночі Ель-аграйра, взявши з собою випробуваного капітана Оусли Трусь-труся, підкрався до городу. Засівши в кущах, вони переконалися, що неможливо перехитрувати подвійну сторожу.

Наступного дня принц Райдуга, прогулюючись по болоту, єхидно спитав Ель-аграйру: «То де ж твоя салата, Князю о Тисячі Ворогів?»

«Я звелів приставити салату в наші болота, — відповів Ель-аграйра. — Але її так багато— зразу й не донести».

Біля королівського палацу був сад, куди його дружини й дружини його вельмож приводили гуляти своїх численних дітей. Сад не був обнесений стіною, і його не охороняли, бо там нічого було вкрасти й нікого ловити. Уночі Трусь-трусь пробрався до саду, вирив собі невелику нору й пересидів під землею до ранку. А вранці, коли в сад привели дітей, він тихенько виліз нагору й приєднався до них. Трусь-трусь був не більший за будь-кого з тих дітей і не дуже від них відрізнявся, тож кожна мама чи няня думала, що він прийшов із кимось іншим. А він легко подружив з дітьми. Адже Трусь-трусь був мастак на всякі ігри, фокуси й витівки, і незабаром він уже бігав та грався з дітьми, ніби й сам був дитина. Коли настав час дітям іти додому, син короля Дарзіна взяв Трусь-труся з собою в палац.

Потрапивши до палацу, Трусь-трусь шаснув там у якусь темну нору, де й пересидів до вечора. А ввечері заліз до королівської комори, де зберігались запаси харчів для короля і його двору. Там лежали трави, фрукти, овочі, ба навіть горіхи та ягоди, бо в ті часи підданцям короля Дарзіна належали всі ліси й поля. Ніхто комори не охороняв, тож Трусь-трусь, попоївши всякої смакоти, решту припасів перепсував і отруїв як тільки міг.

Увечері король звелів головному дегустатору принести з комори першої салати йому на вечерю. А наступного ранку і король, і двірські, що поласували салатою, тяжко захворіли: у всіх розболілися животи. І їм ставало гірше й гірше, бо, хоч би що вони з’їли, все було перепсоване й затруєне, адже Трусь-трусь сидів у коморі, «обробляючи» всі харчі, що їх туди приносили. Король іще попоїв салати, але, звісно, від того не поздоровшав, а отруївся ще дужче.

— Через п’ять днів Трусь-трусь замішався в юрбу дітей, а з саду вислизнув і прибіг до Ель-аграйри. Коли Ель-аграйра дізнався, що король Дарзін хворий і що Трусь-трусь упорався з його дорученням, він переодягся так, аж годі було його впізнати. Він обрізав свого білого хвоста, Трусь-трусь обскуб йому вовну, щоб було якнайкоротше, розмалював його чорницями й заляпав грязюкою. Тоді Ель-аграйра обплутав себе хмелем, обчіплявся реп’яхами й навіть зумів змінити свій запах. Тепер навіть його власні дружини не могли впізнати свого чоловіка. А Ель-аграйра, звелівши Трусь-трусеві йти за ним віддалік, подався до королівського палацу.

Він прийшов до начальника варти й заявив: «Я — лікар! Мене послав сюди принц Райдуга. Він довідався про королеву хворобу й послав мене з далекого закельфазінського краю, щоб я вилікував короля, Веди мене до його величності негайно, бо я не звик чекати!» — «А ти не брешеш?» — спитав начальник варти. «Ну, та гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Що мені хвороби вашого нікчемного короля, мені, головному лікареві краю, що за золотою рікою Фрітха. Я вернуся і доповім принцові Райдузі про те, що в королівській варті служать дурні, які скривдили мене, бо чого ще можна сподіватися від зграї закусаних блохами песиголовців?»

І Ель-аграйра крутнувся й рушив геть, але начальник варти перелякався, почав його кликати назад. Ель-аграйра дав себе умовити, і його провели до короля.

П'ятиденні страждання притупили пильність хворого короля — він повірив, що принц Райдуга прислав йому лікаря. Він почав слізно просити Ель-аграйру оглянути його, обіцяв виконувати всі лікареві приписи. Ель-аграйра якнайретельніше його оглянув: і очі, й вуха, і зуби, й послід, і кігті, а насамкінець поцікавився, чим той харчувався. Тоді зажадав побачити королівські комори й салату на городі. Повернувся він вельми спохмурнілий і заявив: «Великий королю! Знаю, як засмутять вашу величність такі вісті, але захворіли ви, попоївши тієї самої салати, якої у вас так багато і в городі, і в коморі!» — «Салата? — вигукнув король. — Не може бути! Її вирощено з найкращого насіння, її стерегли день і ніч!» — «Знаю, знаю, — на те йому Ель-аграйра. — Але салату вразив жахливий вірус — смертельний вошекок! Його виділяє пурпурове Овваго, а визріває цей вірус у сіро-зелених лісах Окея-Покея. Правильність мого діагнозу дуже просто перевірити, — додав Ель-аграйра. — Але не варто випробовувати отруйну дію цієї салати на ваших підданцях. Накажіть солдатам захопити кого-небудь у полон!»

Король послав солдатів, і ті зразу ж натрапили на Трусь-труся, що скуб собі травицю на пагорбі, недалеко від палацу. Вони його схопили й притягали в палату до короля.

«Ага, це кріль! — мовив Ель-аграйра. — Нікчемне створіння! Тим краще для досліду. Бридкий кролю, ану з’їж оцю салату!»

Трусь-трусь слухняно ум’яв салату і враз заметався, застогнав; він бився в корчах і закочував очі на лоба, гриз підлогу й пускав піну з рота.

«Бачите, він зразу заразився! — сказав Ель-аграйра. — Кролів ця інфекція вражає на смерть! Порадіймо, що ваша величність уникла такої долі. Ну, цей кріль свою службу виконав — викиньте його геть! А ще я настійно раджу вашій величності, — додав Ель-аграйра, — виполоти всю салату, бо вона ще дасть насіння, і тоді інфекція пошириться, переросте в епідемію!»

Цієї миті до палати увійшов начальник варти, тягнучи їжака.

«Ваша величносте! — заволав він. — Оце створіння прилізло з боліт Кельфазіну! Воно каже, що народ Ель-аграйри муштрується, готуючись до війни. Кролі хочуть напасти на город вашої величності й покрасти королівську салату! Прошу наказу вашої величності рушити з військом на кролів і винищити їх!»

«О! — вигукнув король Дарзін. — Я придумав хитрість, яка мені більше до вподоби! Значить, „кролів ця інфекція вражає на смерть“? Чудово, чудово! Та даймо їм стільки салати, скільки їхня душа забажає! Ану зберіть тисячу пучків салати й скидайте в болота Кельфазіну! Ха, ха, ха! Оце так жарт! Я аж поздоровшав од нього!»

«Ах, ах! Яка жорстока хитрість! — мовив Ель-аграйра. — З цього видно, що ваша величність одужує. Як часто буває, що досить розпізнати причину хвороби — і хворий уже й здоровий! Ні, ні, не треба винагороди! У вашому палаці немає нічого такого, що цінувалося б у світлому краї за золотою рікою Фрітха. Я тільки виконав прохання принца Райдуги.»

Ель-аграйра відкланявся й пішов з палацу.

Того вечора Ель-аграйра змушував своїх кролів гарчати якомога лютіше та бігати по болотах Кельфазіну, коли це з-за річки надійшов принц Райдуга.

«Ель-аграйро, — гукнув він, — чи не наслав хто на мене чарів?»

«Цілком може бути, — відказав Ель-аграйра. — Смертельний вошекок поширюється по всьому світу з лісів Окея-Покея…»

«Тисяча пучків салати лежить купою на пагорбі серед болота! Хто її туди переніс?»

«Я ж казав тобі, що звелів приставити її сюди! Невже ти думаєш, що мій охлялий з голоду народ міг притягти сюди таку гору салати з королівського городу? Одначе незабаром мої підданці піддужчають, бо я прописав їм салатну дієту. Адже я великий зцілитель, і до тебе, принце Райдуго, ще докотиться моя лікарська слава!»

Тут принц Райдуга збагнув, що Ель-аграйра дотримав свого слова — здобув королівську салату — й що тепер йому самому доведеться виконати свою обіцянку. І він випустив кролів із Кельфазінських боліт, і вони розмножилися, розповсюдилися по всьому світу. Й від того самого дня ніяка сила на землі неспроможна віднадити кролів від городів, бо сам Ель-аграйра всякчас підказує їм цілу тисячу щонайліпших, щонайхитріших витівок.

16. ПЕРСТАЧ

— Чудово! — вигукнув Ліщина, коли Кульбаба скінчив оповідь.

— Правда, Кульбаба гарно розповідає? — сказав Срібний. — Як добре, що він з нами! Послухаєш його — I зразу повеселієш!

— Ну, тепер вони похнюплять носа! — прошепотів Кучма. — Де вже їм виставити такого оповідача!

Всі прибулі кролі не сумнівалися, що Кульбаба чудово розповів свою казку й тим самим довів господарям, цим величним, угодованим, загадково-зажуреним дженджикам з їхніми картинами на стінах, що вони не просто купка приблуд без роду-племені! Який розумний кріль міг не захопитися таким оповідацьким хистом! Вони чекали виразів захоплення, але за якусь хвилину, собі на подив, переконалися, що господарі аж ніяк не поділяють їхнього захвату.

— Дуже мило, — промимрив Первоцвіт. Він нібито підшукував слова, щоб ще щось додати, але потім просто повторив: — Дуже мило, незвичайна історія!

— Та невже він не знає цієї казки? — прошепотів Ожина Ліщині на вухо.

— Я завжди вважав, що в цих давніх оповідках є щось чарівне, — протяг хтось із господарів. — Надто коли їх відтворюють у давній, старомодній манері!

— Саме так, — докинув Суниця. — І тут не обійтися без віри. Треба повірити у справжніх Ель-аграйру та принца Райдугу, а все інше прикладеться само собою.

— Нічого не кажи, Кучмо! — пошепки застеріг Ліщина, завваживши, що той гнівно шаргає лапами по долівці. — Силою колодязь копати — води не пити! Побачимо, що вони самі вміють. — А вголос він сказав: — Змінилося стільки поколінь, а наші казки не мінялись, як не змінились і ми самі. Ми живемо тим самим життям, яким жили наші батьки й батьки наших батьків. У вас тут інакше. Ми це розуміємо, і нас неабияк цікавлять ваші нові ідеї та ваш спосіб життя. Нам цікаво знати, про що ви розповідаєте казки?

— Ну, ми не часто розповідаємо давні історії, — сказав Первоцвіт. — Ми здебільшого складаємо оповідки та вірші про наше нове життя, про сучасність. Той Образ Ель-аграйри, що його створив Лабурнум, уже, звісно, застарів. Ель-аграйра втратив своє значення. Хоча та історія, яку розказав ваш друг, просто чарівна, — додав він, похопившись.

— Ель-аграйра — великий витівник, — зауважив Жостір, — а кролям завжди будуть потрібні хитрість і винахідливість!

— Ні, неправда! — почувся голос із протилежного кінця зали. — Кролям потрібні смирення і вміння змиритися із власною долею!

— Це Перстач, один із найкращих поетів, які у нас були за останні місяці, — пояснив Первоцвіт. — Його ідеї дуже популярні. Хочете його послухати?

— Хочемо! Хочемо! — загукали зусебіч. — Давайте Перстача!

— Ліщино, — раптом сказав П’ятий, — я хотів би краще роздивитися цього Перстача, але мені страшно підступитися до нього. Проведи мене до нього!

— Та чого це ти, П’ятий? Чого тут боятись?

— О Фрітху, допоможи мені! — тремтячи, заблагав П’ятий. — Я звідсіля чую його запах — він мене жахає!

— Ну, П’ятий, не мели дурниць! Він пахне, як і всі вони.

— Ні, він тхне ячменем, що гниє в полі, прибитий дощем! Він тхне пораненим кротом, що не може сховатися в нору!

— Про мене, то він таки пахне — великим, угодованим кролем, напханим морквою! Ну та гаразд, я проведу тебе до нього.

Коли вони проштовхалися крізь юрбу в протилежний край зали, Ліщина з подивом побачив, що Перстач — усього-на-всього зелений недоросток. У їхній давній колонії такого малюка нізащо не попросили б розповісти історію для всіх. Такий міг розповідати хіба в товаристві не старших за себе.

Погляд у Перстача був дикий і відчайдушний, а його вуха безперестанку сіпались. Ось він почав говорити, помалу неначе забуваючи, де він і хто його слухає, та все повертаючи голову назад, до входу в тунель, ніби прислухаючись до чогось, чутного тільки йому самому.

Але голос його був сповнений дивного, захопливого чару, мов танець вітру й світла на лузі, і всі слухачі перейнялися ритмом його поезії, всі затамували подих.

Віє вітер, віє понад травою,

Гойдає гілля вербове, листя блищить

сріблисто.

Куди ти, вітре, летиш? Далеко, далеко

Понад горбами, аж за край світу.

Візьми ж мене, вітре, з собою, над небом

мене понеси,

Я полечу з тобою, Вітровим стану Кролем,

У небо я полечу — небо перисте й кріль.

Біжить струмок, біжить по ріні,

Між комишів, жовтеців, серед золота й блакиту весни.

Куди ти біжиш, струмочку? Далеко, далеко,

Ген-ген за луки, біжу всю ніч.

Візьми ж ти мене, струмочку, в зоряне світло неси мене,

Я поплину з тобою, стану Струмковим Кролем,

За водою, водою — зелена вода і кріль.

Осінь зриває листя, жовте й червоне,

Воно шарудить по канавах, не хоче з живоплотів злітати.

Куди ви йдете, листочки? Далеко, далеко

В землю йдемо, із ягодами й дощем.

Візьміть же мене, листочки в темну свою мандрівку,

З вами я помандрую, стану Кролем Листяним

У глибинах землі — земля і кріль.

Фрітх у вечірньому небі, серед багряних хмар…

Ось я, о Фрітху, біжу по траві високій!

Візьми ж ти мене з собою, візьми за ліс

Далеко-далеко, у серце світла, у тишу.

Бо я готовий віддати тобі мій подих, життя моє,

Сяйливе сонячне коло — сонце і кріль.

Видно було, що ця поезія справила глибоке враження на П’ятого. І водночас він виказував якийсь неймовірний жах. От ніби він заразом і приймав кожне поетове слово, і жахався кожного слова. Раз йому навіть перехопило подих, ніби він уперше почув і розпізнав свої власні напівусвідомлені думки. А коли Перстач замовк, П’ятий зробив одчайдушне зусилля, щоб прийти до тями.

Кріль, коли злякається ворога, іноді завмирає на місці — або загіпнотизований, або сподіваючись, що лишиться непоміченим. Але згодом, якщо гіпноз не дуже сильний, настає момент, коли кріль, мовби розірвавши чари, вдається до іншого рятівного засобу — втечі. Щось подібне сталося і з П’ятим. Зненацька він підскочив і, відчайдушно штовхаючись, кинувся до виходу. Місцеві кролі, яких він зачепив, сердито огризались, але він не звертав на те уваги. Та нарешті, не змігши пробитись між двох важких самців, мусив зупинитись. Тут П’ятий забився в істериці, замолотив передніми й задніми лапами, тож Ліщина, йдучи за ним по п’ятах, із великими труднощами відвернув бійку.

— Мій братик теж свого роду поет, — пояснив Ліщина наїженим кролям. — Деякі речі справляють на нього таке сильне враження, що він і сам не завжди знає чому.

Тим часом П’ятий уже обминув їх і пробивався далі до виходу. Ліщина відчував, що не можна лишати його самого. Але, поклавши стільки сил на те, щоб подружити з місцевими кролями, Ліщина був дуже сердитий на П’ятого, який мало не звів нанівець усі його миротворчі зусилля. Тож, проходячи повз Кучму, він шепнув йому:

— Ходімо наставимо його на добрий розум! Чого-чого, а бійки нам не треба.

Ліщині здавалося, що П’ятий заслужив на невеличкий Кучмин прочухан.

Вони наздогнали П’ятого біля виходу з тунелю. Перш ніж хтось із них устиг заговорити до нього, він обернувся й заговорив сам, ніби відповідаючи на запитання:

— І ви це відчули, правда? Ось що тут найгірше! Тут немає омани. Він мовить правду! А якщо він мовить правду, то це не марення божевільного, — чи не це хотіли ви сказати? Я не засуджую тебе, Ліщино. Я сам відчув, що Перстач невідпорно притягує мене до себе, мов одна грозова хмара притягує іншу. Але в останню мить я відскочив від нього. Чому? Хтозна. Просто так вийшло. Певне, якась остання часточка волі, що лишалася в мені, відкинула мене від нього. Я казав, що стеля тієї зали зроблена з кісток? Ні! Непроникний туман безумства вкриває тут усе небо, і нам уже ніколи не ходити при світлі Фрітха. Ох, що буде з нами? Одна й та сама річ може бути водночас і правдою, і безумством, Ліщино!

— Що за бредня? — звернувся спантеличений Ліщина до Кучми.

— Я тільки одне втямив: він говорить про того клаповухого нікчему-поета! — відповів Кучма. — Але він чомусь вважає, що ми маємо якесь відношення до нього й до його божевільної балаканини. Заспокойся, П’ятий! Нині нас хвилює тільки сварка, яку ти затіяв. А для мене цей Перстач — ніякий не перст судьби, а просто бур’ян, та й годі.

П’ятий дивився на них величезними очима, які, мов у мухи, здавалися більшими за його голову.

— Ви так думаєте, — сказав він. — Ви в це вірите. Але кожен із вас по вуха втонув у тому тумані. І де…

Ліщина урвав його, і П’ятий здригнувся.

— Скажу тобі правду, П’ятий: я пішов за тобою, щоб полаяти тебе. Ти поставив під удар все наше майбутнє життя в цій колонії.

— Поставив під удар? — вигукнув П’ятий. — Та вся ця колонія…

— Заспокойся. Я хотів полаяти тебе, але не буду, бо ти й так пережив потрясіння. Але зараз ти негайно спустишся з нами в нору й заснеш. Ходімо! І поки що мовчок!

Життя кролів простіше за наше життя в одному відношенні: за певних обставин вони не соромляться застосувати силу. Не маючи змоги вибирати, П’ятий спустився з Ліщиною і Кучмою в ту нору, де Ліщина, Ожина й Чашечка спали напередодні. Нора була порожня, тож вони полягали й швидко заснули.

17. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ

Було холодно-холодно, і стеля й справді була з кісток… Ні, стеля була з переплетеного гілля тиса, твердого й холодного, мов лід, а на тому гіллі тьмяно червоніли ягоди.

«Ходімо, Ліщино, — сказав Первоцвіт. — Візьмемо в рот тисові ягоди, віднесем у велику нору й там з’їмо. І твої друзі повинні так робити, якщо хочуть жити по-нашому». — «Ні, ні! — закричав П’ятий. — Ліщино, не треба цього робити!»

Але тут із-під тисового гілля виповз Кучма. У роті в нього було повно ягід.

«Дивись, як я навчився носити! — сказав Кучма. — А я йду від вас, Ліщино! Спитай куди, спитай куди, спитай куди!»

Потім вони десь бігли, не до колонії, а холодними полями, і Кучма все губив і губив червоні ягоди — червоні, мов краплі крові, й тверді, мов скрутні залізного дроту. «Не треба їх їсти, — сказав він. — їх не розкусиш. Це крижані ягоди».

Ліщина прокинувся. Він лежав у норі й тремтів. Чом не зігрівають його тіла сусідів? А де П’ятий? Він сів на задні лапи. Поруч крутився й здригався уві сні Кучма, намагаючись знайти теплий бік товариша, щоб притиснутися до нього, але товариша не було. Виямка в піщаній долівці, де лежав П’ятий, була ще тепла, але сам П’ятий десь подівся.

— П’ятий! — гукнув Ліщина в пітьму, вже знаючи, що відповіді не буде.

Він сильно штовхнув Кучму носом.

— Кучмо! П’ятий пропав!

Кучма вмить прокинувся, як завжди бадьорий і готовий діяти.

— Що сталось?

— П’ятий утік.

— А куди?

— На сильф — нагору. Куди ж іще? Блукати по норах він не став би — сам знаєш, він терпіти не може колонії.

— Набрид він мені! Та й нору захолодив. Думаєш, він у небезпеці? Треба йти шукати його?

— Так, треба. Він украй пригнічений, а ще ж зовсім темно. Хай там що говорять Первоцвіт і Суниця, а вночі можуть блукати елілі.

— Вже досвіток, — сказав Кучма, понюхавши повітря й прислухавшись. — Ось-ось світатиме, й ми легко його знайдемо. Мабуть, краще й мені піти з тобою. Не хвилюйся, далеко він не забіг. Але, клянусь королівською салатою, я скажу йому, що думаю про нього, хай-но тільки ми його спіймаємо!

— Я потримаю його, поки ти лупцюватимеш. Тільки б ми його знайшли!

Вони вилізли до виходу й там присіли.

— Поки наші друзі не підпихають нас у спину, щоб ми не роззиралися, — сказав Кучма, — роздивімося гарненько, чи немає поблизу горностаїв і сов!

І тієї ж хвилини з гайка, що через долину, почувся крик сови. Інстинктивно два кролі припали до землі й нарахували чотири удари серця, поки крик сови повторився.

— Вона летить геть, — мовив Ліщина.

— Цікаво, скільки полівок повторює ці слова щоночі? Ти ж знаєш, що сова зумисне обманює: кричить усе тихіше й тихіше, ніби віддаляється.

— Ну, я не можу чекати! — сказав Ліщина. — Десь там П’ятий, і я піду слідом за ним. А ти правду казав — уже світає.

— Гляньмо спершу під тисом!

Але під тисом П’ятого не було.

У сірому світлі вималювався край лугу, а живопліт і струмок ще чорніли далі невиразними смугами. Кучма зістрибнув із пагорка й довгою дугою помчав по мокрій траві. Зупинився він біля входу в нору, з якої вони допіру вийшли. За ним підбіг і Ліщина.

— Ось і слід П’ятого! — вигукнув Кучма. — Свіжий слід, веде з нори просто до струмка. Навряд чи він далеко забіг.

Після дощу легко роздивитися свіжий слід — там струшено з трави краплини. Кролі добігли до живоплоту в тому місці, де було морквяне звалище й починався струмок. Кучма не помилився — слід таки був свіжий. Пролізши крізь живопліт, вони зразу побачили П’ятого. Кілька шматків моркви досі валялося біля струмка, але П’ятий їх не зачепив — він скуб траву коло старої покрученої кислиці. Коли Ліщина й Кучма підбігли ближче, П’ятий підвів на них очі.

Не зронивши й слова, Ліщина й собі став пастися поруч П’ятого. Він уже шкодував, що прихопив Кучму. В досвітковій пітьмі, побачивши, що П’ятий десь подівся, Ліщина не на жарт розхвилювався і радий був опертися на Кучму. А нині, побачивши П’ятого, такого маленького й рідного, нездатного хоч кого скривдити чи приховати свої почуття, тремтячого в мокрій траві чи то від холоду, чи то від страху, Ліщина зрозумів, що гнів його розвіявся. Він почував тільки жаль до брата і думав, що, коли б вони з П’ятим зосталися вдвох, той би помалу заспокоївся. Але пізно вже було умовляти Кучму діяти лагідніше — лишалось хіба сподіватися на краще.

Всупереч побоюванням Ліщини, Кучма теж мовчав. Очевидно, він вважав, що розмову повинен почати Ліщина, й трохи був розгублений.

Ліщина був уже понадіявся, що все скінчиться добре, й подумав, що Кучма розумніший, ніж йому здавалось, коли це П’ятий, сівши на задні лапи й помивши писок передніми, заговорив, дивлячись Ліщині просто в вічі:

— Я йду від вас! Мені дуже сумно. Я хотів би побажати вам усього доброго, але ж у цій колонії не може бути добра! Тож просто кажу: прощавайте!

— Але куди ж ти підеш, П’ятий?

— Геть звідсіля. До пагорбів, якщо доберуся туди.

— Сам-один? Ти не дійдеш. Пропадеш!

— У тебе немає жодного шансу, хлопче, — докинув Кучма. — Щось та згребе тебе ще до ні-Фрітха!

— Ні, — дуже тихо відповів П’ятий, — тобі ближче, ніж мені, до смерті!

— Ах ти ж нікчемне базікало, ти, кущик мокрецю! Ти ще хочеш мене залякати? Я ж тобі…

— Стривай, Кучмо, — втрутився Ліщина. — Не треба грубо!

— Але ж ти сам… — почав Кучма.

— Знаю, але тепер я передумав. Не сердься, Кучмо. Я просив тебе, щоб ти допоміг мені вернути його назад у колонію. А зараз… Знай, П’ятий ніколи не помилявся у своїх передчуттях. Останні два дні я не слухав його, і я досі думаю, що в цьому він помиляється. Але мені бракує духу загнати його назад до колонії. Я вірю, що чомусь це місце зводить його з ума. Я проведу його трохи. Я не можу просити тебе піти з нами — це зайвий ризик. Зрештою, всі наші повинні знати, де ми, і хто ж їм скаже, як не ти? Я вернуся ще до ні-Фрітха. Сподіваюсь, ми обидва повернемось.

Кучма витріщив очі й люто насипався на П'ятого:

— Ах ти, нікчемний чорний жучок! Ти так і не навчився слухатися старших? Весь час тільки: «Я, я, я! Ах, у мене дивне відчуття в задній лапі, й тому ви всі негайно станьте на голову!» А тепер, коли ми влаштувалися в чудовій колонії, ти щосили стараєшся все зіпсувати! Та ще хочеш, щоб заради тебе важив життям один із найкращих наших кролів. Ти побредеш полями, як очманіла миша, а він піде няньчитися з тобою! Ну, то знай: я пориваю з тобою! А зараз я побіжу в колонію, всім розкажу про тебе, щоб і вони порвали з тобою. Не сумнівайся: всі начхають на тебе!

Кучма крутнувся і кинувся у найближчу дірку в живоплоті. В ту ж мить по той бік живоплоту зчинилася справжня буря. Хтось там бився, молотив лапами. В повітря злетіла паличка, тоді волога грудка злежаного листя снарядом пролетіла через дірку і впала біля Ліщини. Тамуючи бажання втекти геть, Ліщина й П’ятий нажахано перезирнулись. Який ворог напав на Кучму по той бік живоплоту? Не чути було ніяких криків — ні котячого шипіння, ні кролячого вереску, тільки тріскотіли гіллячки та наче хто з відчаю виривав із коренем траву.

Зібравши всю свою мужність і поборовши веління інстинкту, Ліщина змусив себе кинутися в прохід. П’ятий скочив за ним. Їхнім очам відкрилось жахливе видовище. Скрізь на гіллі висіло перетліле торішнє листя. А на оголеній, поритій глибокими борознами землі лежав на боці Кучма, звиваючись, дригаючи задніми лапами. Шию йому стягував зігнутий мідний дріт, що тьмяно поблискував у перших променях сонця. Нап’ятий, мов струна, дріт тягся через передню лапу до кілочка, забитого в землю. Гострий кінець дроту поранив йому шию, і краплини крові, темно-червоні, мов тисові ягоди, скочувались по його плечу. Боки його надсадно то здіймались, то опадали. Кілька секунд Кучма полежав, сапаючи. Тоді знов забився, засовався вперед-назад, аж поки задихнувся і стих.

Приголомшений жахом Ліщина вискочив з дірки живоплоту й присів поруч. Кучмині очі були заплющені, а губи розтяглися, ніби в посмішці, оголивши довгі передні зуби. Він прикусив спідню губу, і з неї теж крапала кров. Піна вкривала його щелепи й груди.

— Тлайлі! — тупнувши лапою по землі, заговорив Ліщина. — Слухай, Тлайлі! Ти в пастці — у пастці! Як тобі допомогти? Ну, згадай, чого вчили у Оуслі?

Задні лапи Кучми знов слабко забились, він опустив вуха й розплющив очі, що нічого не бачили. Потім голос його, глухий і тихий, пробився, булькочучи, крізь криваву піну в його роті:

— Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!

Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.

— П’ятий, біжи в колонію! — закричав Ліщина. — Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!

П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути: що ж йому треба вирити? Одне він розумів: треба рити. Він почав розгрібати пухку землю, й за якусь хвилину його кігті зашкрябали по чомусь гладенькому й твердому.

Він розгублено зупинився і тут завважив, що Ожина вже прибіг і дивиться через його плече.

— Кучма допіру ще говорив, а зараз навряд чи заговорить, — сказав він Ожині. — Ось його слова: «Вирийте кілочок». Що це означає? Що треба робити?

— Дай подумати, не підганяй, — попросив Ожина.

Ліщина повернув голову й задивився туди, куди тік струмочок. Від колонії щодуху мчали Козелець, Срібний, Кульбаба й Чашечка. Далеко перегнавши товаришів, Кульбаба кинувся до дірки в живоплоті й став як укопаний, здригаючись і витріщивши очі.

— Що сталось, Ліщино? П’ятий сказав…

— Кучма попав у сильце! Не чіпай його, поки Ожина не скаже, що робити. Зупини їх, щоб не юрмилися довкола!

Кульбаба кинувся назад і зупинив Чашечку, що надбігав перший.

— А Первоцвіт прийде? — спитав Ліщина. — Може, він знає…

— Він не прийде, — відповів Чашечка. — Він звелів П’ятому заткнути рота…

— Що звелів? — не вірячи власним вухам, спитав Ліщина.

Але цієї миті заговорив Ожина, й Ліщина всю увагу звернув на нього.

— Ось воно як, — сказав Ожина. — Дріт зачеплений за кілочок, а кілочок зарито в землю, — ось, дивись! Ми повинні його вирити. Греби кругом нього!

Ліщина знов заходився рити, вигрібаючи передніми лапами пухку сиру землю й ковзаючи кігтями по твердому дереву. Краєм свідомості він розумів, що решта стоїть поруч і чекає. Захекавшись, він скоро мусив зупинитись, і його змінив Срібний. Незабаром Срібного змінив Жостір. Їм пощастило оголити поверхню цього ненависного, гладенького, пахнучого людиною кілочка на довжину кролячого вуха, але він усе ще міцно сидів у землі. Кучма, весь закривавлений, із заплющеними очима, нерухомо лежав на землі. Жостір виткнув голову з виритої ямки і, витерши бруд із писка, сказав:

— Внизу кілочок стає вужчий. Здається, його можна перегризти, але я не можу вчепитися в нього зубами.

— Хай Чашечка спробує, — сказав Ожина. — Він же найменший.

Чашечка кинувся в ямку, і всі чули, як дерево тріщить під його зубами, перетворюючись на скіпки. Та ось він виліз із роздряпаним носом.

— Скіпки поранили мені носа, й там тяжко дихати, але кілочок майже перегризено!

— П’ятий! Лізь у яму! — скомандував Ліщина.

П’ятий пробув у ямці зовсім недовго. Він теж видряпався із закривавленим писком.

— Кілочок розламався надвоє. Земля вже не тримає його! — оголосив він.

Ожина доторкнувся носом до Кучминої голови й легенько штовхнув його. Кучмина голова безсило впала назад.

— Кучмо, — сказав Ожина йому на вухо, — ми вирили кілочок!

Відповіді не було. Кучма все так само не ворушився. Велика муха сіла на одне з його вух. Ожина сердито зігнав її, і вона, дзизкочучи, злетіла в сонячне небо.

— Здається, він загинув, — сказав Ожина. — Я не чую його подиху!

Ліщина припав до землі поруч Ожини й притис свого носа до Кучминих ніздрів, але віяв вітерець і не давав йому розібрати, дихає Кучма чи ні. Лапи його лежали безживно, живіт був ніби плаский і кволий. Ліщина силкувався пригадати все, що будь-коли чув про пастки. Дужий кріль міг скрутити собі в’язи в пастці. Чи, може, гострий кінець дротини розірвав Кучмі дихальне горло?

— Кучмо, — прошепотів Ліщина. — Ми тебе визволили, вставай!

Але Кучма не ворушився. Зненацька Ліщина усвідомив, що коли Кучма справді помер (а чого б іще він лежав мовчки серед грязюки?), то він, Ліщина, повинен мерщій вивести звідси весь загін! От-от мав прийти сюди фермер…

— Моє серце стало серцем одного з Тисячі, бо мій друг перестав сьогодні бігати! — вимовив Ліщина традиційну кролячу клятву, звертаючись до Ожини.

— Ох, краще б це сталося з кимось із нас! — сказав Ожина. — Не знаю, що ми робитимемо без Кучми!

— Ми повинні жити, — відповів Ліщина. — Друзі чекають. Треба змусити їх думати про щось інше!

Він одвернувся од тіла й пошукав очима П’ятого. П’ятого ніде не було видно, але гукати його Ліщина остерігся, бо кролі могли сприйняти це за слабкість і подумати, що їхній ватажок хоче, щоб хтось його втішив. Погляд його впав на Чашечку.

— Чашечко! — грізно заговорив він. — Чом ти досі не втер собі носа, щоб не крапала кров?

— Вибач, Ліщино. А що, Кучма…

— І ще одне! — у відчаї провадив Ліщина, не знаючи, чим забалакати друзів. — Що ти хотів розказати мені про Первоцвіта? Що він звелів П’ятому замовкнути?

— Коли П’ятий прибіг у колонію і сказав нам, що бідолашний Кучма попав у пастку, то Первоцвіт, Суниця й інші тутешні кролі прикинулися, буцімто нічого не чують. Це було безглуздо, бо П’ятий кричав на весь голос, щоб усі чули. А коли ми всі кинулись до виходу й Срібний сказав Первоцвітові: «Звісно, ви йдете з нами?», той просто повернувся до нього спиною. Тоді П’ятий підійшов до Первоцвіта й тихо заговорив до нього. Його слів я не розчув, зате добре чув відповідь Первоцвіта: «Чи на пагорби, чи на Інле — мені байдуже, куди ви підете. Тільки заткни рота!» І вдарив П’ятого, обдер йому вухо.

— Я вб’ю його! — видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.

— Я його прикінчу! — повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. — Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!

Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.

Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.

— Не чіпайте його! — закричав Ліщина. — Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!

— Не треба відпочивати, — через силу мовив Кучма. — Зі мною все гаразд. — І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. — От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!

— І що це за кролі? — закричав Срібний. — Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!

— Так, так! — завторувала решта. — Назад, до колонії! Геть Первоцвіта! Геть їх усіх!

— О емблеєр Фрітх — Фрітх смердючий! — раптом продзвенів із трави пронизливий голос.

Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун, і всі сахнулися від нього. Потім зрозуміли, що П’ятий до них промовляє.

— До колонії? Ви хочете вернутись до колонії? Божевільні! Ця колонія — могила, нора смерті! Вся ця місцина — велика комора елілів! Уся, вся вона в пастках — скрізь, повсякчас! І цим пояснюється все, що відбулося, відколи ми сюди прийшли. Ти знаєш багато історій, Кульбабо? А ось цієї, що я зараз розповім, ти ще не знаєш! Сам Ель-аграйра заплакав би, коли б її почув! Тож слухайте!

Була собі під гаєм чудова кроляча колонія, з якої видно було весь фермерів луг. І ось фермер подумав: «Цих кролів можна розводити — на м’ясо, на хутро. І не треба возитися з клітками — їхня колонія і так буде частиною моєї ферми. Нехай собі живуть у лісі!» І фермер почав убивати всіх елілів в околиці — лендрі, гомбу, горностая, сову. Він почав скидати для кролів їжу, але трохи віддалік від колонії. Йому потрібно було, щоб кролі звикли вільно бігати в лісі й на лузі. І почав ставити пастки, не дуже багато, щоб не налякати всіх кролів, а то б вони покинули колонію. А вони ж поробилися великі, дужі та здорові, бо фермер дбав, щоб їм була добра їжа, надто взимку, і щоб вони нічого не боялися, крім сильця в дірці живоплоту чи на лісовій стежці. Тож кролі зажили так, як той чоловік для них задумав, і час від часу декотрі з них десь дівалися. І ось кролі стали поводитися так дивно, що багато чим почали різнитися від нормальних кролів. Вони добре знали, що діється, але прикидалися, ніби все гаразд, бо їжа була добра. Мешканці колонії забули життя диких кролів! Вони забули про Ель-аграйру, бо навіщо хитрощі та витівки кролям, які звикли жити в колонії, що стала власністю ворога? Замість витівок і стародавніх казок вони навчилися нового мистецтва — почали танцювати на знак привітання, співати по-пташиному й викладати образи на стінах. Звісно, це їх не рятувало, але допомагало збавляти час і вважати себе передовими кролями, цвітом усього кролячого роду! Їм непотрібний став Головний Кріль, який має бути Ель-аграйрою для свого племені, має оберігати його від смерті. А тут була тільки одна смерть, із якою не впоратися Головному! Натомість Фрітх їм послав дивних співців, гарних і хворих, як дубові яблучка. А що ці співці, які десь-інде були б мудрецями, не могли говорити правду, бо на них давила всією жахливою вагою страшна таємниця колонії, то скоро вони почали виспівувати прекрасних і божевільних пісень про смирення і вміння миритися з власного долею, або щось подібне, — аби тільки виходило, ніби кролі люблять блискучий дріт. У цих кролів було тільки одне суворе правило: ніхто не смів питати, де той чи той перебуває і де хто-небудь пропав. Слово «де» можна було вжити хіба що в пісні. Спитати будь-кого вголос: «Де?» — вважалося непристойністю, а от говорити відкрито про блискучу дротяну петлю якнайсуворіше заборонялось. Такого вільнодумця мешканці колонії негайно вбивали…

А потім прийшли ми, звичайні дикі кролі, й заходилися рити нори через долину від них. Колоністи не показалися нам одразу. Їм треба було подумати, як краще вчинити. І вони швидко придумали! Привести нас у колонію і нічого нам не сказати. Розумієте? Фермер ставить не дуже багато силець, і якщо хтось попадеться, то інші можуть протягти довше. Вони не захотіли слухати розповіді про наші небезпечні пригоди! Хто захоче слухати про чиїсь хоробрі вчинки, коли сам соромиться свого боягузтва? Кому захочеться слухати пряму й чесну мову того, кого ти підло обманюєш? Чи ж треба мені ще говорити далі? Все, що з нами тут сталося, підтверджує мої слова й підходить, як хоботок бджоли до дзвоника наперстянки! Ви кажете, вигнати їх і поселитись самим у тій великій залі? Що ж, поселіться під стелею з кісток, скручених блискучим дротом! Віддайте самі свої голови в обійми смерті!

П’ятий опустився на передні лапи в траву, а Кучма, все ще тягнучи за собою страшну дротину з кілочком, підійшов до нього, хитаючись, і потерся носом об його ніс.

— Я ще живий, П’ятий, — мовив він. — І всі ми поки що при купі. Розгадавши їхню таємницю, ти перегриз більшого кілка, ніж той, що тягнеться за мною! Кажи: що нам тепер робити?

— Що робити? — перепитав П’ятий. — Негайно тікати звідси! Я вже сказав Первоцвітові, що ми йдемо геть.

— А куди? — спитав Кучма.

Відповів йому Ліщина;

— До пагорбів!

На південь від них, за струмком починався пологий схил, по якому брався нагору путівець. Далі виднів гай.

Ліщина рушив у тому напрямку, і його загін, розсипавшись по двоє і по троє, подався за ним.

— А дротина, Кучмо? — спитав Срібний. — Кілочок ще зачепиться за щось і знов затягне її на шиї.

— Зараз вона висить вільно, і я міг би скинути її, коли б не боліла так шия, — сказав Кучма.

— Все-таки спробуй струснути дротину, бо так ти далеко не зайдеш, — порадив Срібний.

— Ліщино, глянь! — раптом гукнув Вероніка. — Якийсь кріль біжить сюди від колонії!

— Тільки один? — перепитав Кучма. — Жаль, що мало! Бери його на себе, Срібний, — я не стану забирати в тебе роботу! Дай йому доброго чосу!

Кролі зупинились, чекаючи, розсипавшись цятками по схилу. Біг той кріль якось дивно, мов наосліп. Ось він налетів на могутній стовбур лопуха, перекинувся й покотився по траві. Тоді підвівся і навмання побіг до них.

— Він не розбирає дороги, — сказав Жостір. — Чи не хворий він білою сліпотою?

— Боронь Фрітху! — вигукнув Ожина. — Може, треба тікати від нього?

— Ні, була б у нього біла сліпота — він не зміг би так швидко бігти, — заперечив Ліщина. — Якась у нього інша біда…

— Це Суниця! — вигукнув Кульбаба.

Суниця проскочив у дірку в живоплоті біля кислиці, роззирнувся довкола й попрямував до Ліщини. Разом із самовладанням він розгубив і свої вишукані манери. Втупившись у Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.

— Ліщино, це правда, що ви йдете геть? — спитав Суниця.

Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:

— А тобі що до того?

— Візьміть мене з собою!

Ніхто не відповів, і Суниця повторив:

— Прошу, візьміть мене!

— Ми не любимо, коли нас обманюють, — знов відповів Срібний. — Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.

З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:

— Дріт!

Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:

— Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.

За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.

Загрузка...