Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

Розділ 1Картина у спальні

«Зоряний мандрівник» у розрізі (старовинний малюнок)

Був собі колись хлопчик на дуже приємне ім’я Юстас Кларенс і не дуже приємне прізвище – Бяклі. Треба визнати, що на таке прізвище він навіть заслуговував, а от чому – незабаром ви й самі зрозумієте. Татусь і матуся зверталися до нього тільки на ім’я – Юстас Кларенс, а вчителі у школі – просто Бяклі. Як зверталися до нього друзі, достеменно невідомо, тому що друзів у нього не було взагалі. Сам він кликав батьків лише на ім’я: Гарольд і Альберта, а таких звертань, як «тату» й «мамо», здається, і зовсім не вживав. До речі, Гарольд і Альберта вважали себе такими собі сучасними людьми, що йдуть воднокроч із часом, а то й випереджають його: вони не вживали м’яса, ні в якому разі не курили, від шкідливих напоїв утримувалися і навіть білизну носили не усіляку, а лише таку, що не шкодить здоров’ю. Зайвих меблів у домі не було, а ті, що були, можна було на пальцях перерахувати, вікна ж вони завжди тримали прочиненими настіж.

Що Юстас Кларенс любив – так це тварин, насамперед комах і особливо жуків, коли ті засушені та пришпилені голками до картону. А ще йому подобалися книжки, але ж знов-таки не всякі, а тільки повчальні, де на малюнках були зображені різні хитромудрі пристрої, такі як, наприклад, зерновий елеватор або зразкові іноземні учні, що сумлінно разом виконують вправи у зразковій іноземній школі.

А от своїх двоюрідних братів та сестер, Пітера, Сьюзан, Едмунда і Люсі Певенсі, Юстас Кларенс не любив. А втім, він зрадів, та ще й як зрадів, коли довідався, що Едмунд і Люсі приїздять до них гостювати. Він був таким собі шкодливим та каверзним хлопчиськом, який, якщо б дійшло до відкритого двобою, не зміг би здолати навіть Люсі, не кажучи вже про Едмунда. Проте знав він добру купу способів, як завдати прикрості та накапостити будь-кому, особливо коли цей «будь-хто» приїздить до тебе в гості й нікуди від тебе не втече.

Едмунду й Люсі аж ніяк не кортіло їхати до дядечка Гарольда й тітоньки Альберти в гості. Та так уже сталося, що їхній батько на ціле літо вирушив до Америки читати лекції, а мати поїхала з ним, бо вже десять років, за її власними словами, не була у відпустці. Пітеру треба було готуватися до іспитів, тож канікули йому належало провести під наглядом старого професора Кірка, у будинку якого ще під час війни четверо дітлахів колись пережили дивовижні пригоди. Якби професор, як і раніше, мешкав у тому ж домі, він залюбки прихистив би у себе на все літо всіх чотирьох. На жаль, професор переживав не найкращі часи і давно вже переїхав до маленького сільського будиночка, де була одна-єдина гостьова спальна кімната.

Везти всіх дітей із собою до Америки батькам стало б великих грошей, і вибір випав на Сьюзан, по-перше, тому, що вона вважалася найгарнішою та найвродливішою з усіх дітей; по-друге, тому, що справи в школі в неї ніяк не ладилися, хоча в багатьох інших речах вона випереджала своїх однолітків. І, зрештою, мати сказала, що «користі з тієї поїздки вийде більше для неї, ніж для молодших». Едмунду та Люсі тільки того й залишилося, як усім своїм виглядом удавати, ніби вони зовсім не заздрять Сьюзан і що літо в гостях у тітоньки ні в чому не поступається подорожі до далекої Америки.

– Тобі ще пощастило, – бідкався Едмунд, тільки-но вони прибули до будинку Бяклі, – у тебе бодай окрема кімната. А мені доведеться з тим скиглієм Юстасом і днювати, й ночувати.

Одного затишного вечора, коли поблизу не було видно їхнього капосного братця, Едмунд і Люсі вигадали хвильку погомоніти наодинці. Звісно, розмова їхня точилася навколо Нарнії, країни, яка була їхньою заповітною таємницею. У кожного з нас, гадаю, є такий потаємний закуточок, куди ми потрапляємо лише в думках і сновидіннях. У цьому сенсі Едмунду та Люсі поталанило куди більше, ніж усім нам, бо їхня заповітна країна й справді існувала. Більш того, вони встигли вже побувати там двічі й, зауважте, не вві сні чи у власній уяві, а насправді. Авжеж, обидва рази вони потрапляли туди силою чарів – це, як відомо, єдиний відомий шлях до Нарнії. А коли вони були там востаннє, то заприсяглися обов’язково побачити Нарнію знов. Ось чому, щойно видалася вільна хвилинка, вони завзято поринули у спогади.

Так ось, того вечора сиділи вони на ліжку Люсі й розглядали картину на протилежній стіні. Це була єдина картина в домі, що припадала їм до смаку. А от тітоньці Альберті ця картина була зовсім не до вподоби, саме тому її й прибрали подалі з очей – у дальню кімнату на другому поверсі. Викинути її геть тітонька не наважувалася, бо картина була весільним подарунком; від кого вона вже не пам’ятала, утім, побоювалася образити того, хто цю картину подарував. На полотні був зображений корабель, що, здавалося, йшов просто на вас. Ніс корабля був зроблений у вигляді голови золоченого дракона, що широко роззявив пащу; щогла була одна, а на ній велетенське квадратне вітрило порфірного кольору. Позаду розпрямлених золочених крил дракона виднілися зелені борти. Корабель щойно злетів на гребінь великої синьої хвилі, яка от-от мала жбурнути у глядача білі баранці та бризки. Слухаючись вітрила, що його надимав грайливий вітер, корабель стрімко ринув уперед, злегка нахилившись на правий борт і підставляючи лівий променям сонця; тому вода з лівого борту мерехтіла густим смарагдом із полиском бурштину, а з іншого борту море видавалося темним, майже чорнильним, і холодним.

– Ех, – зітхнув Едмунд, – як же тоскно милуватися нарнійським кораблем, коли самому вже ніколи не опинитися на ньому.

– Краще вже милуватися картиною, ніж голою стіною, – відповіла Люсі. – А от корабель, здається, й справді нарнійський.

– Знову згадали дитячі забавки?! – глузливо просто з порога мовив Юстас Кларенс, і діти зрозуміли, що увесь цей час він підслуховував під дверима. Вони одразу ж пригадали, як того року, коли кузен гостював у них вдома, він теж шпигував за ними, підслуховував їхні розмови (у тому числі й про Нарнію), а потім усіляко кепкував з них. Він, певна річ, гадав, що вони все вигадали, а оскільки сам нічого путнього вигадати не тямив, то нічого іншого йому не залишалося, як збиткувати з інших.

– Тебе сюди не кликали! – відрізав Едмунд.

– Зажди-но, я тут саме віршика складаю, і саме про Нарнію, – не засмутився Юстас. – Якщо ви не проти поезії, то перші рядки вже готові.

– Але ж «віршик» і «краще» ніяк не римуються, – здивувалася Люсі.

– Це асонанс, – поважно відповів Юстас.

– Тільки не питай його, до чого тут цей «ананас», – попередив Едмунд. – Він тільки на те й чекає… Не займай його, може, він піде.

Почувши таке, будь-який інший хлопчина або поліз би в бійку, або гримнув би дверима. Тільки не Юстас. Він як стояв, так і стояв далі, посміхаючись щораз ширше й ширше, а потім запитав:

– Бачу, вам до вподоби ця картина.

– Заради всього святого, не починай із ним суперечку про мистецтво й таке інше, – квапливо попередив Едмунд, та Люсі, яка була дуже чесною дівчинкою, уже встигла визнати:

– Так, мені дуже.

– А як на мене, малюночок так собі, негодящий.

– Можеш вийти геть і зачинити за собою двері – з коридору його не видно, – порадив Едмунд.

– А ось чим вона тобі до вподоби? – прискіпався Юстас до Люсі.

– А тим, що… – мовила Люсі, – корабель мов і справді лине серед хвиль, і вода така справжня, ніби мокра… і хвилі накочуються такі справжні, вони хвилюють мене…

Юстас розтулив був рота, аби заперечити, та так із роззявленим ротом і закляк. А закляк він тому, що тієї самої миті він глянув на хвилі й сам те побачив, що вони й справді нібито перекочуються та накочуються просто на нього.

Лише раз у своєму житті він виходив у море, та й то не дуже далеко, до прибережного острова Вайт, а от хвилі тоді загойдали його так, що він аж позеленів. Так от, уявіть собі, тільки-но він глянув на ті хвилі, як його знову загойдало. Він знову позеленів і несміливо кинув ще один погляд на картину. Але тепер уже всі троє застигли, роззявивши роти.

Те, що вони побачили, здається неймовірним, навіть коли читаєш про те у книжечці. Та коли це трапляється насправді, повірити своїм очам зовсім важко. Раптом усе на картині заворушилося, але не так, як, наприклад, у кіно, бо навіть кольори стали справжніми, як у житті. Ніс корабля спочатку занурився у хвилі, здійнявши фонтан бризок, а потім знову здійнявся догори, та так, що визирнули днище та кіль. Тієї самої миті підручник, що спокійно лежав на ліжку в Едмунда за спиною, зненацька зашелестів сторінками, спурхнув і шелепнувся об стіну! Люсі відчула, як її волосся затріпотіло, залоскотало обличчя й шию, як то було б вітряної днини, ось тільки вітер дув не з двору, а з… картини. Вітру навздогін долинали інші звуки: шурхіт хвиль та плескіт води об дощаті борти. І це ще не все: ще одна хвилька – і Люсі відчула різкий солоний морський присмак і зрозуміла, що все відбувається не вві сні, а наяву.

– Що це?! Облиште! – почувся голос Юстаса, сердитий та сиплий із переляку. – Що за жарти?! Якщо ви не припините, я зараз же покличу Альберту…

– Ой!

Брат і сестра, які, на відміну від Юстаса, уже звикли до всіляких незвичайних пригод, теж мимоволі зойкнули, бо просто з картинної рами їх облило холодною солоною водою, від чого у всіх разом затяло дух.

– Я тобі покажу, як жарти жартувати! – заволав Юстас. І тут тієї ж миті сталося одразу декілька подій: Юстас кинувся до картини; Едмунд, який уже розумівся на чарах, кинувся за ним із криком: «Стій! Не роби дурниць!»; Люсі встигла вхопити Юстаса за рукав, і її потягло вперед. До того ж чи то картина раптом збільшилася, чи то дітлахи зменшилися у розмірах, а трапилось от що: Юстас плигнув уперед, аби зірвати картину зі стіни, та виявилося, що він стоїть на рамі, як на балконі, а перед ним не скло, а справжнісіньке море, й об раму, мов об скелястий берег, б’ють вітер і хвилі. Юстас зовсім розгубився і вхопився за Едмунда і Люсі, що встигли встати поруч із ним. Усі завищали, замахали руками, і, коли їм уже здалося, що вони твердо стоять на ногах, на них зненацька накотила велика синя хвиля. Вона підхопила дітлахів й одним махом змила їх у море. Розпачливий вереск Юстаса перейшов у булькотіння, коли вода потрапила йому до рота.

Люсі лишалося подякувати своїй щасливій зірці за те, що минулого літа вона не пропустила жодного уроку плавання. Щоправда, тепер вона гребла аж занадто завзято, краще було б використовувати економніший стиль, але правда й те, що вода виявилася холоднішою, ніж здавалося на картині, та й часу на роздуми не було. Утім, голову їй вдавалося тримати над водою, та й черевички вона скинула вчасно – це найперше, що повинен зробити той, хто потрапив на глибину в одежі. Більш того, як її й навчали, вона вчасно затримала дихання, затулила рота й розплющила очі. Корабель був зовсім поряд. Його зелений борт здіймався над дітлахами нездоланною стіною, а з палуби їх уже помітили якісь люди. Та тут трапилося те, на що й слід було чекати: чи то з несподіванки, чи то з переляку, але Юстас ухопився за Люсі, й обоє пішли під воду.

Якимсь дивом Люсі вдалося ще раз випірнути, аби ковтнути повітря. Тієї ж хвильки вона побачила, як із палуби ластівкою пірнув хтось у білому одязі. На щастя, за кілька махів Едмунд опинився поруч і відірвав несамовито волаючого Юстаса від сестри. Із палуби лунали крики, люди юрмилися уздовж фальшборту, у воду полетіли рятівні линви. Едмунд і відважний рятівник, обличчя якого здалося Люсі віддалено знайомим, разом обмотали Люсі канатом і замахали руками, мовляв, «віра», тобто підіймай. Для Люсі у її становищі час майже завмер – вона аж посиніла від холоду й зубами відстукувала дріб. Насправді ж ті, що стояли з линвами біля фальшборту, лише вичікували слушної нагоди, коли її можна буде втягнути на борт, аби її не жбурнуло об дерев’яну обшивку. Проте, як вони не силкувалися, без розбитого коліна таки не обійшлося. За дві хвилини Люсі, у якої вже зуб на зуб не попадав, стояла на палубі. З неї ручаями стікала вода. Слідом підняли Едмунда, а потім і Юстаса, на якого жаль брав дивитися. Останнім на корабель затягли їхнього рятівника, парубка із золотавим волоссям, який на вигляд був не набагато старшим за Люсі.

– Кх… Кх… Каспіан! – охнула Люсі, ледве відхекавшись від морської води.

Так, то був саме він, юний король Нарнії, якому вони допомогли зійти на престол під час своєї останньої нарнійської подорожі. Едмунд теж одразу впізнав його, і всі троє радісно обійнялися, плескаючи одне одного по спині.

– А це, мабуть, ваш приятель? – спитав Каспіан, обернувшись до Юстаса з привітною усмішкою.

Та Юстас на привітання не відповів. Він ревів так голосно, що чемним людям ставало аж соромно, мовляв, як то можна: такий великий, а сльози ллє гірше, ніж маленький, тільки через те, що штанці підмочив. А він ридав дедалі дужче й тільки повторював між схлипами:

– Відпустіть мене, нікуди я з вами не пі-піду!.. З вами я вже досить набрався лиха!..

– Відпустити? – здивувався Каспіан. – Хіба що знов у воду…

Та не встиг він і плечима знизати, як Юстас підхопився, стрімголов кинувся до краю палуби й перехилився через фальшборт, неначе сподівався побачити просто над водою знайому раму від картини. А за нею – кімнату Люсі. Але попереду було лише безкрає пінне море, а над ним блідо-блакитне небо. Не можна нарікати йому на те, що в бідолахи зайшлося серце, але його мало не вивернуло навиворіт.

– Гей, гей, Райнельфе! – покликав Каспіан одного з матросів. – Принеси-но їхнім величностям грогу. Після такого купання їм треба зігрітися як слід.

Він недарма назвав Едмунда й Люсі «їх величностями» – вони, так само, як і Пітер зі Сьюзан, задовго до нього, ще у стародавні часи, справді були королями й королевами Нарнії. Слід зауважити, що час у Нарнії плине інакше, ніж у нас. Можна прожити в Нарнії хоч сотню років, а повернутися додому того самого дня і навіть тієї самої години, коли ви полишили рідні стіни. І навпаки: якщо потрапити до Нарнії, скажімо, за тиждень після попередньої подорожі, там може пробігти тисячоліття, а може й один день, а може і взагалі якась хвилинка. Цього ніколи не вгадаєш завчасно. Ось чому поява братів і сестер Певенсі в Нарнії вдруге стала для нарнійців таким самим дивом, як, наприклад, коли б до Британії, згідно з пророцтвом, повернувся легендарний король Артур. Інколи здається, що чим скоріше те трапилося б, то краще.

Тим часом Райнельф повернувся з чотирма срібними келихами і великим пузатим глеком, що парував травами та вином. Справді, то було саме те, що треба: з першого ж ковтка Люсі та Едмунд відчули, як рятівне тепло розливається по всьому тілу до самісіньких п’ят. А от Юстас лише сьорбнув морського напою, як одразу скривився, сплюнув та заходився рюмсати ще дужче, мовляв, йому й без того недобре й краще б йому принесли якогось споживного вітамінізованого консервованого соку, а ще краще – скоріш висадили б на берег на наступній же зупинці.

– Твій приятель, наш брате, як бачу, бувалий мореплавець, – з усмішкою мовив Каспіан Едмундові у вухо.

Вочевидь він хотів щось додати, та не встиг, бо Юстас знов зарепетував:

– Ой! Тьху! Що це таке? Заберіть звідси цю мерзоту!

Утім, цього разу привід для вереску в нього й справді був. Із кормової каюти з’явилося та попрямувало просто до них доволі незвичне створіння. На перший погляд його можна було назвати мишею. А втім, так воно й було. Проте та миша – чи, краще сказати, миш! – пересувалася на задніх лапах, а зростом була хіба що не до попереку дорослій людині. На голові, трохи нижче вух, красувалася хоч і вузенька, але сліпучо-золота стрічка, з якої стирчало довге малинове перо. Шерстка миші була дуже темного, майже чорного, кольору, і на її тлі стрічка з пером мала надзвичайний вигляд. Ліва передня лапка покоїлася на ефесі шпаги, що за довжиною могла сперечатися з власним, тієї миші, хвостом. Миш чудово зберігав рівновагу на хиткій палубі та взагалі тримався із помітною шляхетністю. Едмунд і Люсі одразу впізнали Рипічипа, короля усіх нарнійських мишей, найхоробрішого з усіх розумних тварин Нарнії, що вкрив себе немеркнучою славою під час другої битви на Беруні. Люсі за звичкою хотіла підхопити Рипічипа на руки й притиснути до грудей, наче плюшевого ведмедика, та вона мусила позбавити себе цього задоволення – подібне панібратство король нарнійських мишей міг сприйняти за образу. Тому вона тільки й того, що стала на одне коліно, аби зручніше було розмовляти.

У свою чергу Рипічип виставив уперед ліву ногу, відставив праву, уклонився й церемонно поцілував їй ручку. Потім випрямився, підкрутив вуса та пискнув:

– Низький уклін її королівській величності! Моє шанування його величності королю Едмунду! – Тут він вклонився знов. – Ви зробили нам велику честь, зволивши зійти на борт нашого судна, бо саме тепер вашої присутності нам особливо не вистачало під час цього знаменного походу.

– Ой-ой-ой! Хто-небудь, заберіть його геть з очей моїх! – скиглив Юстас. – Я навіть духу мишачого не терплю, а бачити мишу на власні очі і зовсім бридко, особливо дресировану. Я взагалі не терплю вчених тварин! Вони дурні, пихаті й жалюгідні! Від них так тхне поганим смаком і вульгарністю, що аж жаль бере!

– Чи не слід мені розуміти це таким чином, – мовив Рипічип до Люсі після того, як, розвернувшись, зміряв Юстаса довгим пронизливим поглядом, – що цей напрочуд нечемний юнак перебуває під вашим особистим заступництвом? Бо інакше мені не залишається нічого іншого, як…

У цю саме мить Люсі й Едмунд разом чхнули.

– Який же я нетямущий – досі тримаю вас тут у мокрій одежі! – схаменувся Каспіан. – Мерщій до каюти перевдягатися! Люсі, тобі я, звичайно, надам власну каюту, ось тільки, боюся, немає на кораблі жодної сукні. Доведеться тобі вдовольнитися моїми речами. Рипічипе, коли на те ваша ласка, проведіть наших гостей.

– Коли йдеться про безпеку прекрасної дами, – ґречно зауважив Рипічип, – то навіть питання честі відступає на другий план… до слушної нагоди. – І він кинув красномовний погляд на Юстаса.

Та Каспіан попрохав його поквапитися, і за якусь хвилину перед Люсі прочинилися двері капітанської каюти. Каюта сподобалася Люсі з першого погляду. Крізь три квадратні вікна (або порти) виднілася синя вода з білими бурунами; посередині стояв стіл, із трьох боків його оточували низькі лави, оббиті оксамитом; під стелею гойдалася срібна лампа, з мистецькою майстерністю, як одразу здогадалася Люсі, викувана гномами; а над дверима сяяло золотом зображення Лева. Люсі у захваті переводила погляд з однієї речі на іншу, коли праворуч від неї прочинилися малопомітні двері й на порозі з’явився Каспіан.

– Ця каюта твоя, Люсі, – мовив він, – я тільки заберу деякі речі. – Він заходився копирсатися у шафі. – Як перевдягнешся, викинь мокре за двері, я віддам усе сушитися на камбуз.

У цій каюті Люсі почувалася так, ніби пробула тут щонайменше з місяць. Хитавиця її не турбувала, адже вона звикла до неї ще за її бутність королевою, коли чимало часу проводила в морських мандрах. Щоправда, порівняно з її власною кімнатою, каюта видавалася зовсім крихітною. Зате стіни зі світлого дерева були розписані орнаментами з усіх можливих пташок і звірів і малинових драконів, що причаїлися поміж пагонів виноградної лози. До того ж усе навколо видраїли так, що не було видно ані пилинки. Капітанський одяг виявився завеликим, та це її не бентежило. А от із черевичками була справжня біда: що б вона не приміряла – туфлі, сандалі чи корабельні боти, її нога одразу ж тонула в них. Тому Люсі махнула на все рукою і вирішила далі ходити босоніж. Перевдягнувшись, вона визирнула у віконце, вдивилася у швидкоплинну воду і вдихнула морського повітря на повні груди. Щось їй підказувало, що попереду на них чекають дивовижні пригоди.

Розділ 2На борту «Зоряного мандрівника»

– А ось і ти, Люсі! – зрадів Каспіан. – Ми саме чекали на тебе. Знайомся, це наш капітан, лорд Дриніан!

Темноволосий чоловік, що стояв поруч із ним, опустився на одне коліно й галантно поцілував їй ручку. Окрім них, на палубі стояли ще Рипічип і Едмунд.

– А де ж Юстас? – поцікавилась Люсі.

– Валяється в ліжку, – махнув рукою Едмунд. – Ну, і нехай! Краще вже його взагалі не займати: що більше з ним панькаєшся, то гірше він себе поводить.

– Що ж, – знизав плечима Каспіан, – а нам тим часом не завадило б дещо обговорити…

– Ще б пак! – підхопив Едмунд. – По-перше, щодо часу. За нашим пройшов рік із тих пір, як ми покинули Нарнію напередодні вашої коронації. А за вашим?

– Рівно три, – обізвався Каспіан.

– Як у вас справи? Усе гаразд? – не втримався Едмунд.

– Хіба ж я полишив свої володіння та вийшов у море, якби щось було негаразд? – зауважив король. – Усе до ладу. Фавни, розумні звірі, гноми і заморці давно перестали сваритися між собою, а велетням, що мешкають на кордонах, ми завдали такого прочухана минулого літа, що вони тепер платять нам данину. До того ж під час моїх мандрівок заморцями править не хто інший, як ваш давній знайомий гном Тиквік. Ви, звичайно, пам’ятаєте його?

– Ще б пак, – усміхнулася Люсі. – Любий вірний Тиквік! Про кращого регента годі й мріяти!

– Він відданий короні, мов борсук, і хоробрий, як… як сам миш! – додав Дриніан. (Він хотів був сказати «хоробрий як лев», але вчасно помітив пильний погляд Рипічипа.)

– То куди ж іде наш корабель? – спитав Едмунд.

– О, це досить довга розповідь, – відповів Каспіан. – Ти, напевно, пам’ятаєш, що, коли я був ще зовсім хлопчиком, мій підступний дядько Міраз відправив сімох друзів мого батька досліджувати далекі східні моря за Самотні острови, побоюючись, що ці шляхетні люди свого часу встануть на мій бік…

– І жоден із них додому так і не повернувся… – продовжила Люсі.

– Авжеж. Так от, у день своєї коронації я поклявся перед очі Аслана, що, коли в Нарнії запанують мир та спокій, я буду плисти на схід, на схід і на схід рівно рік і один день. Якщо вони живі – я знайду їх і поверну додому, а якщо вони пали від руки ворогів – помщуся за їхню загибель. Ось їхні імена: лорд Ревільян, лорд Берн, лорд Аргоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіан, лорд Рестимар і лорд… як його… ех, увесь час забуваю…

– Лорд Руп, ваша величносте, – підказав Дриніан.

– Так, звісно ж, лорд Руп! – закивав Каспіан. – Через них ми і заклали корабель. Хоча Рипічип плекає навіть вищу мету.

Усі перевели погляд на Рипічипа.

– Таку ж високу, як і мій бойовий дух, – сказав він. – Хоча це як подивитися: може, вона і мала, як і я сам. Якщо ми вже йдемо на схід, чому б нам не побувати там, де схід саме й починається, на самому краю світу? І подивитися, що там? Насмілюся припустити, що десь там і лежить Асланова країна. Адже Великий Лев завжди приходить зі сходу, з-поза моря.

– Смілива думка! – оцінив Едмунд.

– Але ж, – звернулася до миша Люсі, – що навело тебе на думку, що Асланова країна – то така сама звичайна країна, як і всі інші… Я маю на увазі, країна, куди можна отак доплисти?

– Не знаю, пані, не знаю, – знизав мишачими плечима Рипічип. – Та ось яка штука: коли мене ще колисали у колисці, одна дріада – лісова чарівниця – співала мені таку колискову:

– Про що саме йдеться, я не розумію, – додав миш, – та чари тієї колискової я проніс крізь усе життя.

– Де саме ми є, Каспіане? – помовчавши, спитала Люсі.

– Капітану це відомо краще за мене, – скромно відповів Каспіан. Дриніан дістав пошарпану морську карту і розгорнув її на столі.

– Ми ось тут, – він тицьнув вказівним пальцем кудись у карту. – Точніше, тут ми були опівдні. Від самого Кейр-Паравеля нам дмухав ходовий вітер, потім ми дрейфували біля берегів Гальми, де й стали на якір. Губернатор Гальми влаштував на честь його величності грандіозний турнір, під час якого його величність вибив із кульбаки чимало гідних лицарів…

– Та й сам не раз летів шкереберть, – вставив Каспіан. – Досі синці не посходили.

– …чимало достойних лицарів, – усміхаючись, продовжував лорд Дриніан. – Губернаторові на радість ми навіть мало не посватали його дочку за його величність короля Каспіана, та з цього геть нічого не вийшло.

– Бо вона була ряба та косоока, – пояснив Каспіан.

– Ото бідолашна! – засмутилася Люсі.

– Тож коли ми вийшли з Гальми, – вів далі Дриніан, – то на два дні потрапили в мертвий штиль, так що навіть довелося трохи повеслувати. Тому шлях із Гальми до Скипідару зайняв аж чотири дні. Однак тамтешній король звелів просигналити нам із берега, що на Скипідарі лютує якась невідома хвороба. Тож ми обійшли мис, знайшли придатну для висадки бухту подалі від столиці й зійшли на берег лише за тим, щоб поповнити запаси питної води. Наступні три дні ми стояли на якорі, очікуючи погодний вітер, а коли той нарешті задмухав, узяли курс на Сім Островів. Третього дня до нас наблизився піратський корабель під скипідарськими кольорами. Та пірати, побачивши, що ми пристойно озброєні, побоялися піти на абордаж, тож справа закінчилася короткою перестрілкою лучників.

– Треба було їх наздогнати, самих взяти на абордаж, за комір – і на рею! – войовничо вигукнув Рипічип.

– За п’ять днів попереду з’явився Муїл – найближчий з семи островів архіпелагу. Спустивши вітрило, ми пройшли на веслах протоку і на заході сонця підійшли до Червоної Гавані – столиці острова Бренн. Тамтешні мешканці, намагаючись вразити гостинністю, мало не загодували нас до смерті, а ще більше провіанту понадавали з собою. Із тих самих пір ми йшли повним ходом, ніде не зупиняючись, тож, сподіваюся, що післязавтра ми досягнемо Самотніх островів. Отже, ми в дорозі вже майже місяць і відійшли від Нарнії більш як на чотири сотні ліг[1].

– А що далі, за Самотніми островами? – спитала Люсі.

– Цього, ваша величносте, ніхто не знає, – відповів Дриніан. – Хіба що нам щось підкажуть на Самотніх островах.

– Ой, не знаю, не знаю, – похитав головою Едмунд.

– Отож, – підсумував Рипічип, – саме там, за Самотніми островами, на нас і чекають справжні пригоди!

Перед вечерею Каспіан запропонував показати гостям корабель, та добра Люсі, що вже відчувала докори сумління, відмовилася:

– Я, мабуть, піду до Юстаса. Бідолашний, він, либонь, зовсім занедужав.

– А що з ним? – із чемності поцікавився Каспіан.

– Відомо що, – зітхнула Люсі. – Ми в морі, тож і хвороба у нього морська. Якби тільки зі мною були мої ліки, вони б швидко поставили його на ноги!

– Так вони ж тут, на кораблі! – пригадав Каспіан. – Ти полишила їх у Нарнії, коли рушила додому минулого разу, а я вирішив, що такий скарб варто взяти з собою. Але взагалі-то кажучи, мені шкода було б витрачати його на якусь-там морську хворобу.

– Я лише одну крапельку, – пообіцяла Люсі. Каспіан вийняв із рундука невелику скриньку і дістав звідти добре відомий Люсі діамантовий флакончик.

– Прийми, королево, те, що належить тобі за правом, – урочисто промовив він, і вони вийшли з каюти на освітлену сонцем палубу.

На ній, обабіч щогли, були розташовані дві довгі та широкі ляди. Тепер, утім, як і будь-якого іншого ясного дня, вони були широко відчинені, аби сонце та вітер розганяли вогку напівтемряву трюму. Каспіан провів їх до кормової ляди і зійшов сходами вниз, запросивши інших іти за ним. Там, унизу, уздовж кожного борту стояли лави для веслярів, а сонячне світло, що потрапляло в отвори для весел, залишало на стелі дві шереги яскравих плям. Зрозуміло, корабель Каспіана не мав нічого спільного із жахливими галерами, де на веслах сиділи скуті ланцюгами раби. Веслували тут лише у безвітря або тоді, коли входили в гавань чи виходили з неї. У таких випадках за весла бралися всі – і матроси, і боцман, і сам капітан, окрім, хіба що, Рипічипа, чиї ніжки, тобто лапки, були для цього закороткі. Перед кожною лавою залишалося вільне місце, аби веслярі могли як слід упертися ногами. Зате посередині, глибиною до самого кіля, був провіантський відсік, доверху набитий усякою всячиною: мішками з борошном, барильцями з водою та пивом, бочками солонини, гладишками меду, бурдюками з вином, коробами яблук, горіхів, сиру, морських галет, ріпи та шинки; до стелі, тобто до внутрішнього боку палуби, були підвішені окости – висолені та закопчені свинячі стегна – та в’язанки цибулі, а ще гамаки, у яких спали спостережники після вахти. Каспіан повів усіх за собою, пробираючись уздовж лав. Люсі майже бігла, ледь встигаючи за ним, а Рипічипу взагалі доводилося перестрибувати з лави на лаву. Так вони дісталися дерев’яної перегородки з дверцятами посередині. Каспіан прочинив дверцята, і вони опинилися у приміщенні під кормовими каютами. Порівняно з останніми, воно було аж ніяк не затишним. Стеля нависала просто над головою, до того ж у цьому місці сходилися борти корабля, тож підлоги під ногами наче взагалі не було. Звичайно, тут були ілюмінатори із товстого скла, та їх ніколи не відчиняли, бо вони майже завжди перебували під водою. Тепер корабель трохи погойдувало, і в них по черзі з’являлися то чисте блакитне небо, то каламутна зелена вода.

– Едмунде, ми з тобою розмістимося тут, – сказав Каспіан. – Ліжко ми віддамо помічникові капітана, а для себе почепимо койки з парусини.

– Благаю вас, ваша величносте… – почав був Дриніан, та Каспіан нічого й чути не хотів.

– Не сперечайся, друже, – перебив він Дриніана, – ми вже все давно вирішили. Ви з Ринсом (так звали старшого помічника) ведете корабель до мети і нерідко проводите на містку безсонні ночі, а ми тільки й знаємо, що базікати та пісні співати. Кому, як не вам, розташовуватися нагорі? А нам із королем Едмундом і тут буде нівроку. Стривайте, а як там наш неборак?

Юстас, що лежав долілиць на своєму ліжку, побачивши їх, скривив від обурення неабияк позеленіле обличчя і запитав, коли ж нарешті вщухне ця буря.

– Яка буря? – обурився Каспіан.

Дриніан оглушливо зареготав.

– Ви хотіли сказати шторм, благородний юначе? – виправив він. – Та хіба це шторм?! Кращої погоди морякові годі й бажати!

– А це ще хто такий? – роздратовано спитав Юстас. – Нехай іде геть! У мене від його реготу аж вуха заклало!

– Зачекай хвилинку, Юстасе, у мене для тебе є дещо таке, що нараз поставить тебе на ноги… – терпляче заспокоювала його Люсі.

– Слухай, облиш мене, дай-но мені спокій, – простогнав Юстас, але все ж пригубив рідини з флакончика. – Фу, гидота! – одразу ж сплюнув він, хоча насправді запах із пляшечки йшов чудовий. Усі помітили, що обличчя його одразу ж зарожевіло. Схоже, йому справді полегшало: він відразу припинив скаржитися на шторм і головний біль і натомість рішуче зажадав, аби його негайно висадили на берег, де перш за все він збирається подати чи то ноту, чи то квоту британському консулові (Юстас не був певен, що саме подають у таких випадках). Але коли Рипічип поцікавився, що таке нота і як її подають (він чомусь гадав, що це новий, співучий, засіб викликати супротивника на герць), Юстас тільки й зміг сказати: «От бовдур! Не знати таких простих речей!» Зрештою всі заходилися дружно пояснювати Юстасу, що вони повним ходом пливуть до найближчого відомого їм берега й повернути його в Кембридж до дядька Гарольда так само неможливо, як і відправити, скажімо, на Місяць. Тільки тоді, закопиливши губи, він неохоче погодився перевдягтися у запропонований йому сухий одяг і вийти з усіма на палубу.

Каспіан далі показував їм корабель, хоча особливо оглядати вже було нічого. Вони піднялися на півбак і побачили спостережника, для якого було зроблено спеціальну кабінку в дерев’яному карку дракона. Він оглядав крізь роззявлену пащу дракона морський горизонт. Поряд був камбуз, тобто корабельна кухня, а також володіння боцмана, теслі та головного лучника. До речі, усі зазвичай вважають, що дим із труби камбуза повинен іти назад, за корму, бо це пароплави завжди зображають саме так. Але з вітрильником усе навпаки: вітер зазвичай дме йому, так би мовити, у спину, несучи дим і всі запахи кухні далеко вперед. Ось тому кухні, тобто, звичайно, камбузи, улаштовують на вітрильниках завжди попереду.

Вони піднялися на бойову вишку на верхівці щогли і навіть здригнулися з переляку: палуба внизу здавалася зовсім крихітною, а гойдало тут так, що зірватися можна було просто в море, хоча й упавши на палубу можна було звернути в’язи. Спустившись, вони перейшли на корму, де біля румпеля стояли Ринс і стерновий, а за їх спинами височів позолочений хвіст дракона. Усередині невелику кімнатку кільцем опоясувала низька лава.

Корабель мав назву «Зоряний мандрівник» і був аж ніяк не схожий на жоден із наших сучасних кораблів. Більш того, він не нагадував ані фелюгу, ані галеон, ані караку чи галеру, що ходили морями під нарнійськими кольорами у ті часи, коли Нарнією правили Люсі з Едмундом, а також Великий король Пітер. До речі, за часів правління заморських королів високе мистецтво навігації, як жартували бувалі моряки, кінці у воду віддало, і коли дядько Каспіана, самозванець Міраз, відправив сімох лордів у східні моря, їм для цього довелося найняти кораблі та матросів із Гальми. Тепер Каспіан намагався перетворити Нарнію на країну мореходів. За його наказом і був побудований «Зоряний мандрівник» – найкращий із тодішніх кораблів. Він був такий малий, що від носа до щогли на палубі ніде було розвернутися: з одного боку заважала підвішена над люком шлюпка, а з іншого громадився курник (побачивши курей, Люсі одразу ж заходилася їх годувати). Але, попри малі розміри, судно вирізнялося рідкісною красою та морехідними якостями, і неспроста моряки любовно називали його «наша красуня» – видно було, що корабель будували справжні майстри, укладаючи в кожен рангоут чи канат усю душу. Однак Юстас, що нічого нібито й не помічав, увесь час просторікував про потужні лайнери, катери, літаки та підводні човни. «Можна подумати, що він на цьому хоч трохи розуміється», – мимохідь зауважив Едмунд. Брат із сестрою були в захваті від «Зоряного мандрівника» і, коли вони повернулися на корму, де на них чекала вечеря, подивилися, як на заході горить багрянцем вечірня зоря, відчули, як під ногами хитається палуба, а на губи лягає солонуватий присмак морських бризок, пригадали про незнані землі, що чекають на них на сході, щасливій Люсі від захвату навіть забракло мови.

А про те, що думав про все це Юстас, нехай краще розповість чорний записничок, у якому він щось занотовував, щойно наступного ранку йому віддали висушені речі. Він ніколи не розлучався зі своїм записничком і завжди записував у ньому оцінки, які отримував у школі, бо якщо шкільні дисципліни його цікавили мало, то оцінки – набагато більше. Він навіть завів собі звичку питатися однокласників: «У мене ось скільки, а в тебе?» Та на кораблі йому годі було й сподіватися на гарні оцінки, якщо б навіть їх тут і давали, тож, аби записничок не лежав без діла, він вирішив вести щоденник. Перший його запис був таким:

Сутичка між Юстасом і Рипічипом сталася навіть раніше, ніж можна було очікувати. Наступного вечора, коли всі вже сиділи за столом, з нетерпінням чекаючи на вечерю (морське повітря, як відомо, помітно поліпшує апетит), Юстас з’явився на порозі, трясучи рукою та волаючи не своїм голосом:

– Ця підступна маленька тварюка мене мало не вбила! Вимагаю, аби його взяли під варту! Інакше, Каспіане, я буду на вас скаржитися і доможуся, аби його судили і суворо покарали!

У цю хвилину з’явився і сам Рипічип: у лапі він тримав шпагу, вуса його загрозливо стирчали, але тон його залишався чемним, як і завжди:

– Прошу прийняти мої щирі вибачення усіх присутніх і насамперед вашу величність, – промовив він. – Якби я міг припустити, що він сховається тут, то вибрав би більш слушну мить для його виховання.

– Та що ж сталося? – запитав Едмунд.

А сталося ось що: Рипічип, який повсякчас страждав через те, що корабель, на його думку, пливе занадто повільно, нерідко забирався на самий ніс судна ближче до голови дракона, нетерпляче дивився на схід і тоненьким скрипучим голосом наспівував ту саму колискову, що колись заспівала для нього дріада. Він ні за що не тримався, але, попри хитавицю, твердо стояв на ногах, можливо, тому, що тримати рівновагу йому допомагав довгий хвіст. Команда вже давно звикла до такої його звички, а вахтові завжди були раді, що є з ким перекинутися слівцем на вахті. Яким чином Юстас, який ще не звик зберігати на палубі рівновагу, дійшов до півбаку, досі залишається загадкою. І вже зовсім не зрозуміло, що йому там знадобилося. Можливо, він сподівався побачити попереду землю, де з берега його виглядає британський консул, а може, намагався прокрастися на камбуз і поцупити щось смачненьке. У будь-якому разі, коли він побачив просто перед своїм носом довгий мишачий хвіст, що нахабно відстукував такт, то одразу забув про все інше. Йому страшенно закортіло схопити Рипічипа за хвіст та повертіти над головою, мов іграшковий літак на мотузочці, а потім втекти й досхочу нареготатися.

Спочатку все йшло як він задумав: мишачий король виявився не важчим за кішку. Юстас миттєво зірвав його з місця, потішаючись над тим, як миш повис на власному хвості, розчепіривши лапки та роззявивши рота. Але Рипічипу випадало захищати своє життя і в більш небезпечних випадках, тож він ніколи не втрачав ані голови, ані шпаги. Погодьтеся, що останню не так уже й легко вихопити, коли вас розкручують у повітрі за хвіст, але для Рипічипа то було миттєвою справою. А ще за мить Юстас відчув, що його руку наче двічі вжалив велетенський джміль. Він негайно ж випустив хвоста. Рипічип підстрибнув на палубі, ніби пружний м’ячик, і опинився навпроти кривдника. Біля самого живота Юстаса зі свистом майнув грізний блискучий клинок (у Нарнії удар нижче від пояса не вважався забороненим для мишей, оскільки вище вони все одно не діставали).

– Годі! – заволав Юстас. – Киш! Іди геть! Прибери цю штуку, вона ж гостра! Припини, кому кажу! Припини, бо я скажу Каспіану! Нехай тебе посадять на ланцюг та вдягнуть намордника!

– Берися до шпаги, боягузе! – грізно запищав миш. – Захищайся, бо я шпагою плазом відшмагаю тебе до синців!

– Немає в мене ніякої шпаги, – замахав руками Юстас. – І взагалі я пацифіст. Я проти всякого насильства.

– Наскільки я розумію, – насупився Рипічип, злегка опускаючи шпагу, – ти відмовляєшся дати мені сатисфакцію?

– Яку ще сатисфакцію? Щось я не зрозумію, що ви маєте на увазі, – зблід Юстас, притискаючи до грудей «пошкоджену» руку. – Уже й пожартувати не можна? Ну, не можна, так не можна… більше я з вами не граюся!

– Більше не гратимешся, кажеш? – вигукнув Рипічип. – Що ж, нехай це навчить тебе поважати честь лицаря! Честь миші! Честь мишачого хвоста!

З кожним словом він шмагав Юстаса плазом своєю прославленою шпагою, зробленою гномами-ковалями, гнучкою та сікучою, мов березова різка. Юстас, звичайно, ходив у таку школу, де тілесні покарання не дозволялися, тому його відчуття відрізнялися винятковою новизною. Це дозволило йому відкрити у собі нові здібності: з’ясувалося, що навіть без навички ходити по палубі у хитавицю, він, тим не менш, міг добре по ній бігати. В одну мить він опинився на кормі й увірвався до каюти, не чуючи під собою ніг. Зате він добре відчував ті місця, до яких Рипічип дотягнувся своєю шпагою, доки біг за ним по п’ятах.

У каюті усі жваво взялися обговорювати умови двобою: Каспіан з такої нагоди запропонував Юстасу свого меча, а Едмунд та Дриніан роздумували, як зрівняти шанси дуелянтів, один із яких був набагато більший за другого. Переляканому Юстасу нічого не залишилося, як вичавити крізь губу досить плутані слова вибачення, після чого Люсі повела його бинтувати руку. Цієї ночі він довго мостився, обираючи положення для сну, і нарешті заснув, завалившись на лівий бік.

Розділ 3Самотні острови

– Бачу землю! – закричав з носа корабля спостережник.

Не встигнувши розповісти Ринсу якусь захопливу історію до кінця, Люсі спустилася по трапу з корми й побігла на ніс. Едмунд поспішив за нею, і вони зійшли на півбак, де вже стояли Каспіан, Дриніан та Рипічип. Ранок випав прохолодний. Свинцеве небо низько нависало над темно-синьою водою, по якій котилися білі баранці хвиль, і з правого борту, немов невисокий зелений пагорок посеред моря, бовванів найближчий із Самотніх островів – Фелімат. А ще далі мріли сірі скелі іншого острова, що йменувався Дорном.

– Та це ж Фелімат, наш давній знайомий! А он – старий Дорн! – заплескала в долоні Люсі. – О, Едмунде, як же давно ми тут не були!

– До речі, я й донині ще не знаю, відколи вони належать Нарнії, – зізнався Каспіан. – Їх, певне, виборов Великий король Пітер?

– Та ні, – відгукнувся Едмунд. – Вони були нарнійськими з давніх-давен – ще за часів Білої Відьми. Узагалі-то нікому так досі й не відомо, за яких обставин острови ввійшли до складу нарнійських володінь. Якщо це врешті-решт з’ясується і виявиться не понадміру нудним, то про це можна буде написати справжнісіньку окрему книжку.

– Сір, накажете причалити? – запитав Дриніан.

– Напевне, на Феліматі нам робити нема чого, – сказав Едмунд з виглядом дойди. – У наші дні він був практично незаселеним та, скидається, залишився таким і досі. Більшість остров’ян живе на Дорні й на Аврі (так зветься третій острів). А на Феліматі лише пасуть овець.

– Тоді, мабуть, обійдемо мис і висадимося на Дорні, – сказав Дриніан. – Що ж, доведеться сісти на гребку.

– Шкода, що ми не підійдемо до Фелімату, – посумнішала Люсі. – А мені так кортіло побродити там босоніж по траві… Це одне з тих рідкісних місць, де самітність не крає, а радує.

– Я б теж залюбки розходив ноги, – сказав Каспіан. – Знаєте що? А нехай нас відвезуть туди на шлюпці, ми пройдемо через острів на своїх власних, а «Зоряний мандрівник» підбере нас із того боку!

Якби в Каспіана була хоча б половина того досвіду, який він набув під час дальнього плавання, то, швидше за все, він би утримався від такої пропозиції. Але на той момент і йому, й решті ця думка здалася досить-таки слушною.

– Ой, давайте! – зраділа Люсі.

– Ти з нами? – запитав Каспіан Юстаса, котрий саме вийшов на палубу, обережно несучи перед собою перев’язану руку.

– Я ладен на все, що завгодно, тільки б швидше геть із цієї осоружної посудини!

– Осоружної? – нахмурився Дриніан. – Що ви хочете цим сказати?

– У цивілізованих країнах, таких як моя, – поважно сказав Юстас, – кораблі такі великі, що коли перебуваєш усередині, то навіть і не помічаєш, що ти в морі.

– Але яка втіха від таких подорожей? – вразився Каспіан. – Краще вже взагалі сидіти у чотирьох стінах на березі вдома. Що ж, розпорядіться, аби спустили шлюпку, мілорде, – повернувся він до капітана.

За кілька хвилин король Нарнії в супроводі Рипічипа, Едмунда, Люсі та Юстаса ступив на берег Фелімату. Шлюпка відчалила, а вони ну роздивлятися навсібіч. Вітрильник їм звідси видавався зовсім іграшковим.

Люсі, як того й бажала, була босоніж, адже черевички її, як пам’ятаєте, пустилися на дно. Та так було навіть ліпше, бо під ногами слався м’який мох. Було надзвичайно приємно знову опинитися на березі й відчути напівзабуті запахи землі й трави. Земля, мов та палуба, начебто хиталася в них під ногами, але таке увижається кожному, хто сходить на берег після тривалого плавання. Тут було набагато тепліше, аніж на кораблі, а коли дорогою траплявся пісок, Люсі з насолодою тьопала по ньому босяка. На плечі в неї сидів Рипічип, умовити якого на це їй коштувало чималих зусиль. Спершу той уперто не бажав здаватися й мужньо плутався у всіх попід ногами.

Десь у підхмар’ї заливався жайворон.

Вони вибралися на досить-таки крутий, хоча й невисокий, пагорб і, звісно ж, озирнулися на «Зоряного мандрівника». Виблискуючи на сонці, неначе велетенський золотисто-зелений жук, він неквапно плив на веслах до північно-східного берега острова. Мандрівники перевалили через гребінь, і корабель зник з-перед очей.

Тепер перед ними простягався острів Дорн. Від Фелімату його відділяла протока на око в милю завширшки. Позаду й лівіше Фелімату виднівся острів Авра, а на Дорні чітко виступали білі мури містечка Вузька Гавань.

– Гей, гляньте! – раптом приглушено промовив Едмунд. У квітучій долині, куди вони саме спускалися, сиділо під деревом шестеро чи семеро озброєних чолов’яг, досить-таки лютих з виду.

– Не кажіть їм, хто ми такі, – перестеріг Каспіан.

– Може, нам ще й помолитися? – грізно пропищав Рипічип з висоти свого становища.

– Мені спало на думку, – продовжував Каспіан, – що тут, певна річ, давно не отримували жодних звісток із Нарнії і могли, чого доброго, забути, що острови належать їй. Коли це так, то королями тут краще не рекомендуватися.

– Нас мало, та з нами наші шпаги! – войовниче нагадав Рипічип.

– Так-то воно так, – сказав Каспіан, окинувши оком свій загін. – І все ж, якщо трапиться, що всі три острови треба виборювати заново, то я вважав би за ліпше повернутися сюди з численнішим військом.

Тим часом вони вже наблизилися до незнайомців, один із яких – довгов’язий чорнявий здоровань – вигукнув могутнім басом:

– Доброго ранку всім вам!

– І вам усім доброго ранку, – відповів Каспіан. – Скажіть, Самотніми островами все ще править губернатор чи, може, уже хто-небудь інший?

– Звісно, губернатор, хто ж ще, – відгукнувся здоровань. – Його мудрійшість Бельмес, власною персоною.

– А чи це не його палац прикрашає собою Вузьку Гавань? – запитав Едмунд з увічливості.

– Та ви, я бачу, нетутешні… – прищурився здоровань. – У такому випадку… чи не бажаєте ви сісти й випити з нами за знайомство?

Каспіан ґречно подякував, хоча йому та його супутникам новий знайомий чомусь не припав до вподоби. Вони сіли на землю, проте ледве встигли піднести до губ кубки, як чорнявий кивнув своїм дружкам, і всі п’ятеро гостей миттю опинилися в їхніх дужих лабетах. Вони спробували чинити опір, та сили були занадто нерівні, й незабаром їх обеззброїли, а руки скрутили за спиною. Тільки Рипічип ще борсався в руках свого супротивника, норовлячи гризнути того якнайболючіше.

– Обережніше з цією звірюкою, Дзявкінсе! – крикнув ватажок. – Дивись, не зіпсуй товар. Здається мені, ми зможемо продати його дорожче за інших.

– Руки геть від мене, нікчемний боягузе! – обурено пискнув Рипічип. – Ззаду нападати безчесно!

– Ти ба! – здивувався работорговець (то чорнявий саме ним і був). – Він ще й розмовляти вміє! Бодай я буду клятий, якщо віддам його менше, ніж за двісті півмісяців! (Остраханський півмісяць, ходова монета цих країв, дорівнювала за тодішнім курсом приблизно третині англійського фунта стерлінга.)

– То ось хто ти такий, – сказав Каспіан. – Работорговець і викрадач дітей… Що ж, можеш собою хизуватися, негіднику.

– Добре, хай так, – перебив вожак. – Тільки не треба мене виховувати. Деякі речі треба сприймати простіше. Я це роблю не заради власної втіхи. Кожен заробляє на хліб, як може.

– Куди ви нас збираєтеся везти? – запитала Люсі, відчуваючи, що слова даються їй через силу.

– У Вузьку Гавань, куди ж іще! – вразився работорговець. – Завтра там базарний день.

– А британський консул тут є? – запитав Юстас.

– Чого-чого? – перепитав викрадач. Юстас почав пояснювати, хто такий консул, та работорговець незабаром позбавив його довгих та марних старань.

– Годі базікати! – рявкнув він. – Із мишею, що говорить, нам, само собою, поталанило, але від цього розумника мене вже нудить! Гайда, хлопці!

Люсі, Едмунда, Юстаса й Каспіана зв’язали однією мотузкою, не боляче, але досить-таки туго, й повели до берега. Рипічипа несли на руках. Він уже не кусався, бо йому пригрозили надягнути намордника, проте говорив без упину. Він обкладав головного работорговця такими добірними прокльонами й лайкою, що Люсі дивом дивувалася, як тому досі вдалося зберегти витримку. Та вожака це, здавалося, лише потішало. Коли Рипічип замовкав, аби набрати побільше повітря, торговець лише примовляв: «Нумо, мишенятку!», «Ач дає! Так і здається, що сам кумекає, про що пищить!», «І хто з вас так його надресирував?» Усе це вкрай розлютило Рипічипа, і він вирішив заразом виплеснути все, що в нього накипіло на серці. Та накипіло так багато, що він мало не подавився словами й, знесилений, принишк.

Вони спустилися на берег, звідки було видно Дорн. Тут стояло кілька будиночків, до вбитого в пісок кілочка було прив’язано довгого човна, а трохи подалі качався на хвилях брудний та обтріпаний вітрильник.

– Так от, малеча, – сказав работорговець. – Лізьте мерщій у човен, та щоб мені без шуму, а то погано буде!

У цей час із одного з будиночків, що на вигляд був схожим на таверну, заявився височенний бородань і сказав:

– У тебе, я бачу, Гавкінсе, новий товар?

Работорговець, якого саме так звали, низько вклонився і розплився в улесливій посмішці:

– Й до того ж добірний, ваша ясновельможносте.

– Скільки ти хочеш за цього хлопчиська? – спитав бородань, ткнувши пальцем на Каспіана.

– О, – заметушився Гавкінс, – я не сумнівався, що ви, ваша ясновельможносте, відразу помітите справжній товар. Та й сам я ніколи б вам казна-що не підсунув. Хлопчина справді славний. Я вже встиг до нього начебто навіть прив’язатися, як до рідного… Я взагалі людина душевна й чула. І як я тільки взявся за цю роботу – досі не второпаю… Та, нехай так, для такого покупця, як ви, ваша ясновельможносте…

– Називай ціну, смердючий пес, – зневажливо кинув бородань. – Думаєш, мені цікаво слухати твою жалюгідну брехню?

– Для вас, ваша ясновельможносте, і тільки для вас – триста півмісяців. Та з будь-кого іншого я б узяв набагато, набагато…

– Даю сто п’ятдесят.

– Благаю, лише не розлучайте нас! – вигукнула Люсі. – Ви навіть не знаєте, кого ви… – та тут вона замовкла, бачачи, що Каспіан і тепер не бажає відкриватися.

– Отже, сто п’ятдесят, – повторив покупець. – Дуже шкода, дівчино, та всіх вас я купити не можу. Відв’яжи мого хлопчака, Гавкінсе. Та диви – обережніше з рештою, зрозуміло?

– Та що ви! – образився Гавкінс. – На всіх островах не знайдеться купця, який пильнував би за своїм товаром дбайливіше за мене! Я подбаю про них, як про власних дітей!

– Це вже напевно, – похмуро зауважив бородань.

І для дітей настала жахлива хвилина. Каспіана відв’язали, і його новий господар наказав:

– Ідемо, юначе.

Люсі розридалася, а Едмунд сильно зблід. Та Каспіан обернувся через плече й кинув:

– Не зневіряйтеся. Ось побачите – все закінчиться добре. До побачення, друзі!

– Гей, панночко, – сказав Гавкінс Люсі, – ану, годі нюні розпускати, а то завтра тебе, таку шмаркату, ніхто й купляти не захоче!

Невдовзі вони були на кораблі. Їх відвели вниз, у довге напівтемне поміщення, де виявилось чимало інших сердешних бранців. Гавкінс, звісна річ, був не просто работорговцем, але ще й піратом: він сновигав протоками між островами й хапав усіх, хто потрапляв йому під піратську руку. Серед полонян дітям не вдалося зустріти жодного співвітчизника; тут томилися в основному гальмійці й скипідарці. Сидячи на соломі, Едмунд і Люсі з тривогою думали про долю Каспіана, а Юстас неспинно бурчав, звинувачуючи у тому, що трапилося, кого завгодно, окрім самого себе.

Тим часом із Каспіаном відбувалося дещо таке, що більше варте на увагу, ніж опис невільницького корабля. Чоловік, який купив його, пройшов із ним вузькою вуличкою між будиночками й вивів на широкий вигін за поселенням. Там він повернувся до нього обличчям.

– Не бійся мене, – промовив він. – Я не зроблю тобі нічого лихого. А купив я тебе ось чому: ти нагадав мені одного чоловіка…

– Дозвольте запитати, кого, ваша світлосте? – проказав Каспіан.

– Мого єдиного повелителя, законного короля Нарнії Каспіана…

Тут Каспіан вирішив зіграти відкрито.

– Ваша світлосте, – сказав він, – я і є Каспіан, король Нарнії.

– Такими словами не кидаються, – сказав, помовчавши, бородань. – Чим ти можеш довести правоту своїх слів?

– По-перше, ви самі мене впізнали, – відповів Каспіан. – По-друге, я можу сказати вам, хто ви. Ви – один із семи нарнійських лордів, котрих мій дядько Міраз відправив на пошуки східних земель! Так, ви – один із семи! Ви або Аргоз, або Берн, або Октезіан, або Рестимар, або Мавраморн, або Ревільян, або… е-е… як його… Ет, знову забув! І нарешті, якщо буде ласка вашої світлості дати мені шпагу, то я зумію довести у чесному двобою будь-кому, що я Каспіан, син Каспіана, законний король Нарнії, правитель Кейр-Паравеля та володар Самотніх островів!

– Клянусь небесами, – вигукнув бородань, – до чого знайомий мені цей голос! Я немовби знову чую милий моєму серцю голос Каспіана Дев’ятого! Найуклінніше шанування вашій королівській величності… – І він упав навколішки й поцілував руку короля.

– Гроші, які ви витратили на покупку моєї особи, будуть повернуті вам із королівської скарбниці, – промовив Каспіан.

– Вони ще, сір, не потрапили до кишені Гавкінса – сказав лорд Берн (тому що це був саме він). – І, смію вас запевнити, ніколи не потраплять. Я уже сотню разів пропонував його мудрійшості губернатору покласти край цій огидній торгівлі живим товаром. Надіюся, що цього разу мені вдасться його переконати.

– Ясновельможний лорде Берн, – сказав Каспіан, – мені пече розпитати вас про те, як стоять справи на цих островах. Та спершу розкажіть, що було з вами?

– Розповідь моя буде недовга, – відповів Берн. – Коли я та шестеро моїх друзів досягли цих країв, я покохав тут одну прекрасну остров’янку і вирішив, що морських пригод з мене досить. Повертатися до Нарнії, допоки нею правив вашої величності підлий дядечко, мені також не всміхалося. Тож я, не довго надумаючись, одружився і ввесь цей час прожив тут.

– А що за людина цей Бельмес, тутешній губернатор? Чи визнає він, що служить нарнійському королю?

– На словах, авжеж, визнає, – відповів Берн. – Усі справи тут вершаться іменем короля. Та навряд чи зрадіє, якщо у його володіння пожалує сам король. І якщо ви, ваша величносте, предстанете перед ним без зброї й охорони, то іменем короля – тобто вашим же власним – він оголосить вас крутієм і самозванцем, і тоді за ваше життя я не дав би і півнапівмісяця. Чи багато з вами людей?

– Мій корабель саме обходить острів, – сказав Каспіан. – На ньому близько тридцяти озброєних вояків. Ми могли б дочекатися його, напасти на Гавкінса й звільнити моїх полонених друзів…

– Не раджу, – сказав Берн. – Якщо справа дійде до сутички, на допомогу Гавкінсу з Вузької Гавані можуть приспіти ще два-три кораблі. Краще вдати, що у нас війська без ліку, і посіяти в лавах супротивника переполох. Бельмес – неабиякий боягуз, і це, гадаю, буде неважко. У відкритий бій вступати не варто.

Розмірковуючи таким чином, Каспіан і Берн вийшли на берег північніше від поселення, і там Каспіан просурмив у ріг. Цей був звичайнісінький собі ріг, бо чарівний Каспіан залишив своєму регенту – Тиквіку. Дриніан, що давно чекав на сигнал, відразу ж упізнав звук королівського рога, і «Зоряний мандрівник» встав на якір неподалік берега. На воду спустили ту саму трудівницю-шлюпку, і незабаром Каспіан і лорд Берн стояли на палубі, пояснюючи капітану, що сталося. Дриніан, подібно до Каспіана, поривався негайно брати корабель работоргівця на абордаж, та Берн зумів-таки відрадити і його.

– Тримайте курс уздовж протоки, капітане, – сказав він, – а потім повернете на Авру. Там лежать мої володіння. Але спершу підніміть королівську хоругву, виставте на борт бойові щити й відрядіть якомога більше вояків на абордажну палубу. І на відстані у п’ять летів стріли звідси, коли вийдете у відкрите море, з лівого борту на носі вивісьте сигнальні прапорці.

– Сигнальні прапорці? Для кого? – здивувався Дриніан.

– Як для кого? Для інших кораблів нашої ескадри. Їх у нас нема, але Бельмес має думати, що вони в нас є.

– Гм, зрозумів… – сказав Дриніан, потираючи долоні. – І нехай усі вони прочитають наші сигнали. Що ж просигналити? «Наказую всій ескадрі обігнути з півдня Авру і зібратися в?..»

– Бернстеді, – підказав лорд Берн. – Це буде саме те! Весь шлях ескадри, якби така була, не проглядався б із Вузької Гавані.

Хоча як Каспіану не шкода було друзів, що нудилися в трюмі невільницького корабля Гавкінса, та решта дня виявилася вдалішою. Під вечір (бо їм довелося увесь час іти на веслах), після того як обійшли праворуч північно-східний виступ Дорну, а потім лівим бортом – Авру, вони увійшли у тиху гавань на південному узбережжі Аври, де до води спускалися мальовничі землі Берна. Підданці Берна, багато з яких, як було видно з борту, поралися в полі, були йоменами (тобто вільними людьми), і то були щасливий і квітучий край. Тут вони ступили на берег, де в невисокому будиночку з колонами, що виходив на затоку, на них чекала просто королівська вечеря. Берн, його чарівна дружина і славні доньки влаштували їм теплий прийом. Коли стемніло, Берн відправив човном посланця на Дорн із велінням здійснити певні приготуванні на день прийдешній, та які саме точно він не сказав.

Розділ 4Що робив на острові Каспіан

Наступного ранку лорд Берн раненько розбудив гостей і після сніданку попросив Каспіана зібрати всіх воїнів у повному бойовому спорядженні.

– Та найголовніше, – додав лорд, – зброя й обладунки мають так блищати, неначе сьогодні королівське військо на очах цілого світу виступає в найвеличніший похід!

Коли приготування були закінчені, люди Каспіана і невеликий загін Берна, напхом напхавшись у три шлюпки, узяли курс на Вузьку Гавань. Високо над головою Каспіана майорів королівський стяг; поруч із королем стояв його вірний сурмач.

Незабаром вони підійшли до пристані, й Каспіан побачив, що на ній зібралася юрба. «Для цього я й посилав сюди гінця з радісною звісткою, – сказав Берн. – Усі вони – наші друзі й доброчесні громадяни». І, як тільки Каспіан ступив на берег, люди замахали руками й закричали: «Нарнії – ура! Хай живе король!» Тієї ж миті зі сторони міста залунав веселий передзвін: посланець Берна попіклувався і про це. Тоді Каспіан наказав прапороносцю виступити вперед, а сурмачу грати, не шкодуючи сил, і військо закрокувало вулицею. Під ногами солдатів дрижала земля, і їхні обладунки так вигравали на вранішньому сонці, що городяни проти волі жмурилися, моргали й утирали радісні сльози.

Спершу військо вітали лише ті, кого попередив нічний вісник; адже вони до цього готувалися і про все знали заздалегідь. Потім за солдатами причепилася босонога дітвора: ще б пак, не часто ж доводилося бачити такий парад! Згодом долучилися школярі, які не забули прихопити хлопавки та тарахтавки й торохтійки; вони так само обожнювали паради і до того ж відчували: що більше на вулицях ґвалту та гармидеру, то швидше сьогодні скасують уроки. А далі й бабусі висунули з вікон голови в очіпках та дружно здоровили короля – адже що порівняно з ним якийсь там губернатор?! А потім на вулиці вибігли молоденькі дівчатка: по-перше, вони ніколи не споглядали справжнього короля, а по-друге, у сяянні шоломів і кольчуг Каспіан, Дриніан і всі решта видалися їм казковими красенями. А за дівчатами похопилися й парубки, аби довідатися, на що це там видивляються їхні дівчата. Тож, коли Каспіан добувся воріт палацу, усе місто вирувало й бурлило, як чайник на грубці. Урешті-решт, цей шум почув сам Бельмес, який сидів за столом у палаці та, як завжди, висмоктував із пальця усілякі укази та накази, формуляри та циркуляри, розпорядження та веління.

Тоді нарнійський сурмач що було сил дмухнув у свою сурму й закричав:

– Відчиніть ворота їх величності королю Нарнії! Король Каспіан із візитом до свого вірнопідданого намісника, губернатора Самотніх островів!!!

У ті часи на островах усе звикли робити ліниво, на галай-балай та абияк, тому перед Каспіаном не розчахнулися ворота, а лише трохи прочинилася скрипуча хвірточка. Із неї визирнув сонний скуйовджений стражник у старому заяложеному нічному каптурі замість шолома та з іржавою пікою в руці. Він сіпнувся і заморгав, побачивши блискучі обладунки, а потім, позіхаючи в кулак, прошамкотів крізь діру в зубі:

– Штороннім вхід шуворо заборонено. У їх… е-е-ехх… Губернаторштва прийом лишень по шуботам, ж дев’яти до дешяти. Милошті… е-ехе-хе… прошимо… у шуботу!

– Геть каптур перед королем! – гримнув лорд Берн і так гепнув стражника по плечу, що каптур злетів і сам.

– Що це жначить? – почав дратуватися стражник, але ніхто його вже не слухав. Двоє солдатів Каспіана ступили у хвіртку й, насилу подужавши іржаві засуви, широко розчахнули обидві ворітниці брами. Король та його військо зараз же увійшли у двір. Там без діла тинялися декілька губернаторських стражників; почувши шум, решта їхніх товаришів юрмою висипали з дверей харчівні, поквапом витираючи рукавами губи. І хоча їхні кольчуги та шоломи давно просилися на сміття, самі стражники, вочевидь, на здоров’я не нарікали й могли, чого доброго, дати відсіч. Момент був визначальний, і Каспіан вирішив діяти, поки вони не розібралися що до чого.

– Де начальник сторожі? – запитав він.

– Здається, це я, якщо мені не зраджує пам’ять, – відповів тендітний молодик без обладунку, але в тонкій сорочці з мереживами. Ні меча, ні шпаги в нього не було, а в руці він тримав квіточку.

– Ми бажаємо, – сказав Каспіан, – щоб візит нашої королівської особи на архіпелаг Самотніх островів наповнив серця наших громадян не сум’яттям і переполохом, а радістю. Інакше ми знайшли б що сказати з приводу зброї та обладунків ваших воїнів. Та ми вас пробачаємо. Накажіть викотити барильце вина: нехай стражники піднесуть чарки за наше здоровіє. Однак завтра ополудні вони повинні вишикуватися у стрій і мати вигляд справжніх вояків, а не мандрівних комедіантів. Подбайте про це, якщо не хочете випробувати наш королівський гнів!

Безжурне чоло капітана стражників прорізала страждальницька зморшка. Тут Берн вигукнув: «Ура королю!» Солдати, які, хоч не все второпали, про барильця вина розчули дуже добре, грянули тричі «ура-а-а!»

Каспіан наказав більшості своїх воїнів залишитися у дворі, а сам у товаристві Дриніана, Берна і чотирьох матросів пройшов до зали прийомів.

Біля дальньої стіни в оточенні кількох секретарів сидів за столом його мудрійшість губернатор Самотніх островів. Бельмес був сухорлявим дідуганом із колись розкішною, а тепер досить-таки поріділою та посивілою кучмою. Він зміряв тих, хто ввійшов, відсутнім поглядом, потім утнувся носом у свої папери й звично прогугнявив: «Прийом щосуботи, з дев’ятої до десятої».

Каспіан кивнув Берну й відійшов убік. Берн і Дриніан зробили крок уперед, схопили стіл з обох країв, підняли його та шпурнули в куток. Стіл покотився сторчака, і з нього навсібіч полетіли папери, печатки, промокашки, течки, ручки й каламарі. Тоді Берн і Дриніан дбайливо витягнули губернатора з крісла й поставили на ноги, розвернувши обличчям у той бік, де він щойно солідно сидів. За мить Каспіан зайняв його місце й поклав собі на коліна оголений меч.

– Ваша світлосте, – сказав він, наводячи оком на Бельмеса. – Ви зустрічаєте нас менш гостинно, ніж ми на те сподівалися. Ми – король Нарнії.

– А де це написано? – не змигнувши оком спитав губернатор. – Я не одержав аніяких повідомлень. Ваші дії вважаю незаконними. Згодний розглянути письмові заяви…

– Ми завітали, щоб перевірити вашу роботу, – продовжував Каспіан. – Вам доведеться надати пояснення з двох питань. Перше: ми не знайшли жодних записів про те, що острови сплатили нарнійській короні належну данину хоча б один раз за останні сто п’ятдесят років.

– Пропоную розглянути це питання на наступному щомісячному засіданні ради, – перебив Бельмес. – Якщо пропозицію буде прийнято, ми створимо спеціальну комісію, яка підготує доповідь про фінансовий стан до першого засідання в наступному фінансовому році.

– А в наших законах, до речі, чорним по білому написано, – казав далі Каспіан, не звертаючи уваги на слова Бельмеса, – що у випадку несплати данини губернатор мусить відшкодувати нестачу з власної кишені.

Почувши таку заяву, Бельмес немовби повернувся до тями.

– О, про це не може бути й мови! Це економічно неможливо. Ваша величність, мабуть, жартують, хе-хе? – сказав він та не засміявся.

Він саме гарячково обмізковував, як би швидше позбутися непроханих гостей. Знай він, що у Каспіана лише один корабель, а замість незлічимого війська – лише його екіпаж, він доклав би зусиль заспокоїти їх солодкими словесами, а вночі наказав би схопити й замкнути до казематів палацу. Та він бачив, як напередодні, проходячи протокою, якийсь невідомий бойовий корабель подавав сигнали – ймовірніше всього, своїм супутникам. Тоді він ще не знав, що це корабель самого короля: стояв майже повний штиль, і хоругва із золотим левом не майоріла на вітрі; тому губернатор вирішив почекати, що ж воно буде далі. Але тепер він уже не сумнівався, що біля Бернстеда стоїть на якорі усенький королівський флот. Бельмес ні за що не повірив би, що можна увійти у Вузьку Гавань і намагатися завоювати острови із загоном у якісь п’ятдесят людей. Принаймні самого себе в такій ролі він аж ніяк не міг й уявити.

– І друге, – сказав Каспіан. – Ми волимо відати, чому ви дозволили таке потворне та ганебне явище, як торгівля невільниками? Адже в усі часи вона засуджувалася і заборонялася нарнійськими законами!

– Вона, на жаль, є неминучою, й більш того – доконечна! – викрикнув губернатор. – Це підвалини економічного піднесення островів, джерело теперішнього та запорука майбутнього процвітання!

– Але навіщо вам раби?

– Ми їх екс-пор-ту-ємо, ваша величносте. Відправляємо в Остраханство, та й на інші ринки також. Ми – великий торговельний центр!

– Іншими словами, – сказав Каспіан, – вам самим раби не потрібні. Тоді поясніть, яку вигоду ви маєте від цієї торгівлі, якщо всі гроші загрібають усякі Гавкінси?

Бельмес зобразив на обличчі добреньку батьківську усмішку й відповів:

– Ваша величносте, у такому ніжному віці буває часом непросто розібратися у хитромудрощах економічного розвитку. Але у мене є таблиці, графіки, у мене є…

– Навіть у своєму, як ви сказали, ніжному віці, – перебив його Каспіан, – у подібному промислі я можу розібратися не гірше від вашої мерзеннішості! І я бачу, що від цього тут не прибавляється хліба, м’яса чи вина, не прибавляється ані книг, ані музичних інструментів, ані коней, ані одягу, ані взуття. Але навіть якби й прибавлялося – подібне заняття все одно слід було заборонити!

– Але ж це буде кроком назад, – розхвилювався губернатор. – Невже ви хочете заступити шлях прогресу?!

– Те, що ви витворяєте, – сказав Каспіан, – у Нарнії називається зовсім по-іншому. Я велю припинити торгівлю невільниками!

– Перед лицем прогресу я не можу взяти на себе таку відповідальність, – заявив Бельмес.

– Що ж, – відказав Каспіан, – тоді візьме її на себе інший. Лорде Берн, наблизьтеся сюди. – І, перш аніж Бельмес уторопав що до чого, Берн встав на коліна, уклав свої руки в руки короля й поклявся правити Самотніми островами згідно з нарнійськими законами та звичаями. А Каспіан сказав: – Либонь, губернаторів з мене досить, – і зробив Берна герцогом – герцогом Самотніх островів.

– А вам, ваша хитромудрійшосте, – сказав Каспіан Бельмесу, – я, нехай і так, подарую всі борги. Але прошу завтра до обіду звільнити цей палац. Відтепер тут буде резиденція герцога.

– Послухайте, усе це, безперечно, вельми цікаво, – втрутився один із секретарів, – та все ж не варто гарячкувати. Може, теє… спробуймо домовитися. Уся справа в тому…

– Уся справа в тому, – відрізав новоявлений герцог, – самі ви звідси заберетеся чи вас виведуть силою? Вибирайте!

Коли секретарі вибрали, Каспіан розпорядився сідлати коней. (Виявилося, правда, що передусім їх слід добре почистити.) Король, герцог, Дриніан та ті, кому ще перепав коняка, поїхали в місто на невільницький ринок. Незабаром мало не на самому березі моря перед ними постав довгий присадкуватий барак. Усередині чинилося дещо, що нагадувало продаж із торгів. На помості посеред барака стояв Гавкінс і гучно викрикував:

– Лот двадцять третій, панове! Прекрасний скипідарський хлібороб! Годиться для роботи на копальнях і галерах! Двадцять п’ять років, геть усі зуби на місці, й ручаюся, га-га, що гострити на вас він їх не стане! Справжнісінький богатир. Дзявкінсе, зніми-но з нього сорочину. Подивіться самі, панове: ось які м’язи! Ось які плечі! Десять півмісяців від добродія в кутку! Ви, мабуть, жартуєте, вельмишановний? П’ятнадцять! Вісімнадцять! Вісімнадцять півмісяців за лот двадцять третій! Хто більше? Двадцять один! Дякую, сер. Двадцять один півмісяць за лот…

Та тут Гавкінс, як був із роззявленим ротом, так і закляк: до помосту, брязкаючи зброєю, підходили солдати.

– Усі на коліна перед королем Нарнії! – прокричав герцог.

Багато хто з купців покорилися, чуючи кінське іржання з вулиці та згадавши чутки про висад королівського війська й захоплення палацу. А тих, хто спершу не хотів ставати навколішки, заходилися смикати за рукави їхні сусіди. Хтось вигукнув: «Хай живе король!»

– Гавкінсе, ти міг би накласти головою за те, що підняв напередодні руку на нашу королівську особу, – сказав Каспіан. – Проте ми пробачаємо тебе, бо ти вчинив це через необізнаність. Слухайте всі: півгодини тому работоргівлю в наших заморських володіннях було заборонено. Усі раби на цьому ринку віднині вільні!

Він підняв руку, спиняючи радісні вигуки, і запитав:

– Де мої друзі?

– А-а-а, ця чудесна дівчинка та її шляхетний супутник? – стріпонувся Гавкінс, запопадливо усміхаючись. – Поздоровляю, у вас були дуже дорогі друзі: вони пішли одразу за гарну ціну!

– Ми тут, ми тут, Каспіане! – закричали в один голос Едмунд і Люсі.

– До ваших послуг, сір, – пропищав із протилежного кутка Рипічип.

Усіх їх справді продали, та нові власники вирішили підшукати собі ще кількох рабів, і тому їх не відразу вивели. Натовп розступився, пропускаючи дітей і Рипічипа до помосту, і ось настала радісна хвилина зустрічі.

Тим часом до них поспіхом наблизилися двоє чолов’яг, судячи з плаття – остраханські купці. Жителі Остраханства, як відомо, смагляві й довгобороді. Вони вдягають плаття, яке вільно спадає донизу, та помаранчеві тюрбани. І якщо ви вже бажаєте дізнатися про остраханців більше, то відайте, що це мудрий, ґречний, щедрий, жорстокий та дуже давній народ.

Купці шанобливо поклонилися Каспіану, побажали, щоб на його вітчизні водограї благоденства повік зрошували вертогради розсудливості та доброчесності, та підійшли вони, звісно, не за цим: вони жадали отримати назад гроші, якими вже розрахувалися.

– Це цілком справедливо, високошановні, – відповів Каспіан. – Кожен, хто купив рабів сьогодні, має право повернути гроші назад. Гавкінсе, викладай сюди все до останнього мініму (мінім, як відомо, складає сорокову частину півмісяця).

– Невже ваша величність хочуть мене пустити на жебри з торбою? – заскиглив Гавкінс.

– Ти нажив ці гроші на чужому горі, – відповів Каспіан, – і якщо це справді тебе розорить, знай: ліпше бути злидарем, аніж невільником. Але де ж ще один мій друг?

– Ах, цей? – скривився Гавкінс. – Ой, будьте такі ласкаві, заберіть його щонайшвидше! Я буду лише радий. Такий негожий товар мені ще жодного разу не траплявся. Пропонував усім підряд – не брали. Зрештою оцінив його лише в п’ять півмісяців, та ніхто не спокусився. Навіть задарма віддавав, на додачу до інших – і то ласого не знайшлося. Дзявкінсе, приведи-но сюди Кислю.

Незабаром перед ними з’явився Юстас, який сповна заслуговував на таке прізвисько. Що ж тут дивуватися: прикро, коли тебе продають, але коли ще й не купляють… Юстас підійшов прямо до Каспіана й промимрив:

– Ну, звісно. Як завжди. Допоки нас тримали в полоні, ви хтозна-де там били байдики. І, певна річ, досі нічого не з’ясували щодо британського консула. Де вже там!

Увечері в палаці Вузької Гавані справили бенкет на всю губу. Віддавши всім вишуканий уклін та побажавши на добраніч, Рипічип пішов спати першим, адже за його словами: «Завтра, нарешті-таки, розпочнуться найсправжнісінькі пригоди!» Утім, ані завтра, ані позавтрому, ані в найближчі дні нічого такого розпочатися й не могло, позаяк тепер вони збиралися податися у досі незвідані моря до досі незвіданих земель, а для цього треба було як слід підготуватися. Отож «Зоряного мандрівника» розвантажили, і по колодах восьмеро коней виволокли його на берег, де найдосвідченіші корабельні теслі обстежили кожен-кожнісінький клаптик вітрильника. Відтак його знову спустили на воду та поповнили свіжими провіантом і питною водою, скільки влізло, тобто по саму ватерлінію, а влізло припасів всього на двадцять вісім діб. Та навіть цього, як із прикрістю зауважив Едмунд, вистачить їм тільки на два тижні невпинного плавання на схід, після чого розшуки доведеться перервати й повертати назад.

А поки відбувалися всі ці приготування, Каспіан користався кожною нагодою, аби порозпитувати в найстаріших шкіперів, яких йому вдалося розшукати у Вузькій Гавані, чи не знають вони, чи, може, що чули, про землю на схід. Задля цього цим бувалим морським вовкам із сивими короткими (які так і називаються шкіперськими) борідками та голубими очима він виставив не один кухоль елю й почув від них у відповідь багато-пребагато довгих та небувалих історій. Та ті, хто викликав найбільшу довіру, нічого й чути не чули про землі на схід від Самотніх островів, а багато хто ще й вважав, що коли запливти задалеко в той бік, то опинишся у роз’яреному морі, без жодної землі деінде, там, де лише високі хвилі повік-віків перекочуються через край світу. «Тут, треба думати, друзі вашої величності й пішли на дно!» – сумно кивали вони головами. А решта ж лише плели усяку нісенітницю про краї, що населені людьми без голови, про плавучі острови, люті водяні смерчі та про вогонь, що на воді горить. І лише один, на велику радість Рипічипа, сказав: «А далі за цим усім лежить сторона Аслана. Та це вже за краєм світу, й вам туди не потрапити аж ніяк». Та, коли в нього стали допитуватися подробиць, він лише й зміг сказати, що чув це від свого батька.

А от Берн зміг їм лише повідомити, що бачив, як шестеро його супутників відпливли на схід, і що з тих пір від них ані слуху, ані духу. Про це він розповідав Каспіану, коли вони з ним стояли разом на найвищій вершині Аври і спозирали Східний океан.

– Я часто буваю тут рано-вранці, – розказував герцог, – дивлюся, як встає з-за моря сонце, й часом мені здається, що воно сходить зовсім поруч, за милю-дві звідси. І тоді я згадую про своїх друзів і запитую себе, що ж там, за цим небокраєм? І хоча там, швидше за все, нічого немає, мені інколи буває соромно за те, що я залишився на березі. Та вас, ваша величносте, мені відпускати не хочеться. Адже ваша допомога тут може знадобитися. Закриття невільницького ринку здатне стати початком великих змін, і я через це остерігаюся війни з Остраханством. Подумайте як слід, мій повелителю.

– Я дав клятву, благородний герцогу, – мовив Каспіан у відповідь. – І потім, що я скажу Рипічипу?

Розділ 5Буря

За три тижні після прибуття на Самотні острови «Зоряний мандрівник» вивели на буксирі з Вузької Гавані. У годину відплиття на березі зібрався величезний натовп; сказано було чимало напутніх слів і пролито прощальних сліз. Побажавши щастя і довголіття герцогу і його родині, Каспіан звернувся до остров’ян із прощальною промовою, і люди кричали йому у відповідь: «У добру путь!» Коли корабель, ліниво ляскаючи вітрилом, відійшов від берега подалі й звуки королівської сурми стали ледь чутними, на березі запала тиша. «Зоряний мандрівник» вийшов у відкрите море і спіймав вітер; буксир відокремився від нього й пішов на веслах назад; ніс корабля розбив першу велику хвилю, і судно одразу немов перетворився на живу істоту. Матроси взялися до своїх буденних справ, Дриніан заступив на першу вахту, і судно почало обходити південний край острова Авра, тримаючи курс на схід.

Наступні кілька днів пролетіли мов один. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою на світі. Прокидаючись вранці, вона бачила, як на стелі її каюти грають, відбиваючись у воді, сонячні промені, роздивлялася чудові подарунки, які вона везла з Самотніх островів: гумові морські чоботи, високі черевики на шнурках, матроський тільник, зюйдвестку та в’язаний смугастий шарф. Потім вона піднімалася на палубу й подовгу вдивлялася у море, що з кожним ранком ставало дедалі блакитнішим, а повітря – теплішим. Після цього наставав час сніданку, і їла вона з таким апетитом, який буває тільки під час морської подорожі.

Вона подовгу просиджувала на кормі, граючи з Рипічипом у шахи. Забавно було дивитися, як він обома лапками піднімає занадто великі для нього фігури або підводиться навшпиньки, аби дотягнутися до середини дошки. Він був неабияким гравцем і зазвичай перемагав, коли пам’ятав, у що грає. Але Люсі вигравала набагато частіше, тому що мишачий король деколи робив зовсім безглузді ходи: наприклад, підставляв коня під ферзя та туру одночасно. Справа в тому, що він майже завжди забував, що перед ним шахи, і уявляв собі справжній бій, а тому рухав шахового коня туди, куди спрямував би власного – у найнебезпечніші місця. Адже голова мишачого короля була повна безрозсудних гасел на кшталт «Стояти на смерть», «Перемогти або померти», «Краще славна смерть, ніж безславна поразка» тощо.

Та недовго тривали ці щасливі часи. Одного вечора Люсі, що ліниво дивилася на довгий водяний хвіст за кормою, підняла очі й помітила, що на заході з надзвичайною швидкістю збираються величезні хмари.

Ось у них на хвилину з’явилося невелике віконце, і крізь нього пробилися жовті західні промінчики. Там, куди вони падали, хвилі здавалися якимись незвичайними й море нагадувало бруднувате жовте полотно. Різко схолодніло. Здавалося, навіть корабель затремтів від передчуття небезпеки та поривався пливти якомога швидше. Вітрило то безживно обвисало, то, навпаки, напиналося до межі. Доки Люсі вдивлялася вдалину й дивувалася такій раптовій і недобрій зміні погоди, Дриніан крикнув, заглушаючи шум вітру: «Свистати усіх нагору!» У наступну мить гарячково закипіла робота. Одні кинулися задраювати люки, інші гасили вогонь у печі на камбузі, треті піднімалися на реї, аби взяти риф, або, просто кажучи, прибрати вітрило. І тут почалося… Люсі побачила, що прямо перед ними в морі раптом утворилася неймовірна прірва, і корабель з небаченою швидкістю понісся униз. З іншого боку прірви здіймалася сіра пінява гора, ладна обвалитися на «Зоряного мандрівника» і рознести його на друзки. Здавалося, це була вірна смерть, але корабель раптом злетів на цю гору і дзиґою закрутився на її вершині. На палубу звалився водяний стовп розміром з головну вежу королівського палацу, перетворивши корму і півбак у два маленьких острівці в бурхливому морі. Матроси, з тих, що залишилися нагорі, лежали на реях, відчайдушно приборкуючи непокірне вітрило. Якийсь порваний канат піднявся за вітром, а вітер був настільки сильний, що канат навіть не полоскався за вітром, а просто завис, мов туго напнута циркова линва.

– Спускайтеся додолу, пані! – що було сили заволав Дриніан. Люсі знала, що в такі хвилини пасажири завжди тільки заважають матросам, але спускатися виявилося не так уже й легко. «Зоряний мандрівник» різко похилився на правий борт, й утриматися на палубі було не легше, аніж на похилому черепичному даху. Люсі довелося видертися до верху сходів, прикріплених до леєра, і пропустити нагору двох матросів, а потім уже спускатися вниз. Добре ще, що вона встигла як слід схопитися за сходинку, тому що палубу саме накрив новий вал, обливши її з ніг до голови. Вона і без того змокла від дощу й бризок, але ця хвиля здалася їй крижаною. Люсі кинулася до дверей каюти й вбігла всередину. Звідси не було видно, як корабель із шаленою швидкістю летить у пітьму, зате чутність тут була набагато кращою, і ніде було сховатися від шаленого гуркотіння та скреготу падаючих скринь, скрипу та стогону дерев’яних перегородок та тріску линв, що, не витримуючи напруги, лопалися одна за одною.

Буря вирувала весь наступний день, а потім ще день і ще, і ще… Вона лютувала так довго, що всі вже забували тепло сонця і спокійне море. Румпель постійно тримали по троє матросів одразу: тільки так корабель міг триматися хоч якого-небудь курсу. І весь час комусь доводилося братися за помпу й відкачувати воду. Буря нікому не давала перепочинку, не дозволяла приготувати вечерю й просушити мокрий одяг. Один із матросів випав за борт і навік зник у безодні. І не було бурі кінця…

Кілька днів по тому, коли хитавиця дещо вщухла, Юстас зробив у своєму щоденнику нижченаведений запис:

Із записів Юстаса не можна дізнатися, що трапилося з ними на острові, тому що після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник. А шкода: адже більшість подій відбувалася саме з ним.

Коли настав похмурий, але дуже спекотний ранок, мандрівники виявили, що бухту оточують скелі й кручі, зовсім як у норвезьких фіордах. Перед ними простяглася рівнина, а за нею густо росли кедри, поміж яких біг швидкий струмок. За деревами починався крутий схил, понад яким височів зубчастий хребет, а вдалині бовванів темний гірський масив, вершини якого губилися в туманних хмарах. На скелях з обох боків затоки виднілися білі смуги, у яких кожен міг легко вгадати водоспади, хоча на такій відстані не можна було розрізнити ані шуму, ані руху води. Навколо панувала мертва тиша; вода в затоці була гладкою, мов скло. Кожен камінчик на скелях відбивався в ній, як у дзеркалі. На картині це видавалося б мальовничим, але в дійсності створювало гнітюче враження. Край цей, схоже, був не надто гостинним.

Усі розсілися в дві шлюпки й вирушили на берег, а коли вдосталь напилися, накупалися в річці та відпочили, Каспіан послав чотирьох матросів назад на корабель, а інші взялися до праці. Роботи було по вуха. Потрібно було доставити на берег барила, полагодити ті, що тріснули, та наповнити всі їх водою. Потрібно було знайти і спиляти дерево для нової щогли, краще за все – сосну. Потрібно було залатати вітрило. Потрібно було відправити мисливців на пошуки дичини. Потрібно випрати та заштопати одяг. Потрібно було відремонтувати все, що вийшло з ладу: тепер, дивлячись на «Зоряного мандрівника» збоку, вони ледве впізнавали в ньому той величний корабель, що недавно виходив із Вузької Гавані. Він був схожий на обшарпану баржу, яка давно відплавала свій вік. Та й команда була не краща: худі бліді обідранці з червоними від недосипання очима.

Юстас лежав під деревом і слухав, що належить зробити. Судячи з усього, перший день на довгоочікуваній землі не обіцяв нічого доброго. «Невже вони не збираються відпочивати?» – жахнувшись, подумав він. І тут йому в голову прийшла блискуча думка. У його бік ніхто не дивився; всі гомоніли про ремонт корабля, мов і справді по-своєму любили це старе корито. Що, як він крадькома вислизне? Залізе вище в гори, знайде прохолодне місце і перш за все як слід виспиться? А там, дивись, і робота закінчиться. Потрібно тільки не втрачати з виду затоку й корабель, щоб його, Юстаса, випадково не забули на цьому похмурому острові, де не було й сліду британського консула.

Він одразу ж узявся за виконання свого плану: спокійно встав і не поспішаючи побрів між деревами, начебто вирішив розім’яти ноги. Голоси за його спиною пропали на диво швидко, і він опинився в тихому, теплому, темно-зеленому лісі. Зраділий, що ніхто не помітив його зникнення, він закрокував вперед швидше й рішучіше.

Незабаром ліс закінчився, і перед ним постала крута гора. Трава на її схилі була суха, але напрочуд міцна, і Юстас дерся, чіпляючись за неї руками. Він важко дихав і часто витирав чоло, але не здавався і вперто ліз угору. Це доводило, що нове життя, як Юстас його не картав, у чомусь пішло йому на користь: адже той колишній Юстас, що жив у будинку Гарольда та Альберти, не витримав би й десяти хвилин подібного сходження.

Повільно і з частими перепочинками він дістався нарешті до гребня гори. Він сподівався побачити звідти саму середину острова, але хмари опустилися нижче, і перед ним висіла щільна завіса туману. Тоді він сів і озирнувся назад. З’ясувалося, що забрався він високо: бухта здавалася зовсім маленькою, і до самого горизонту розстилалося на багато миль пустинне море. Тут Юстаса повністю огорнув густий, але на диво теплий туман. Тоді він ліг і покрутився з боку на бік, аби влаштуватися зручніше та насолодитися відпочинком.

Але насолодитися не вдалося. Або принаймні вдалося зовсім ненадовго. Він мало не вперше в житті почувався самотньо. Це почуття поступово зростало, розросталося, і незабаром він почав у неспокої гадати, скільки часу тут пролежав. Навколо стояла тиша. Йому раптом здалося, що він пробув тут уже хтозна-скільки годин. А що, коли всі відчалили? Що, коли вони навмисно дали йому піти, аби потім покинути на острові? Юстас із переляку підхопився і пішов униз.

Спочатку він хотів зробити це якомога швидше і спробував з’їхати крутим трав’янистим схилом додолу. Але йому здалося, що так його відводить вліво, а там він під час сходження бачив глибоке провалля. Тоді він знову поліз угору, намагаючись повернутися на те саме місце, де відпочивав, і почав спуск спочатку, стараючись не відхилятися вліво. Він просувався дуже обережно, тому що не бачив нічого далі, аніж на відстані витягнутої руки. Його, як і раніше, оточувала цілковита тиша. А от спробуйте рухатися обережно, коли внутрішній голос так і волає: «Швидше, швидше, швидше!» Юстасу дедалі більше здавалося, що він залишився на острові сам-один. Якби він без упередження ставився до Каспіана та Певенсі, то таке ніколи не спало б йому на думку. Та він узяв собі в голову, що всі вони – не люди, а вовки в овечій шкурі…

– Нарешті! – вигукнув Юстас, з’їхавши кам’янистим насипом додолу й опинившись на рівній землі. – Однак де ж ті дерева? Ага, он попереду щось темніє. І туман розвіюється…

І справді навколо помітно посвітлішало. Туман піднявся вгору. Юстас стояв у геть незнайомому місці. Бухти не було…

Розділ 6Пригоди Юстаса

Тим часом усі інші мили після роботи руки і вмивалися в річці, готуючись до вечері та до сну. Три кращих стрільці вполювали в горах пару диких кіз, що вже смажилися на багатті. Каспіан велів привезти з корабля барильце старого доброго древлянського, яке знавці радять пити розбавленим водою, тож одного барила з лишком мало вистачити на всіх. Удень усі попрацювали на славу, а тепер з апетитом накинулися на печеню. Тільки після добавки Едмунд озирнувся по боках і здивовано запитав: «А де ж наш ледащо?»

А ледащо Юстас тим часом очей не міг відвести від незнайомої долини. Вона була надзвичайно вузькою та глибокою. З усіх боків височили не схили – стіни. Земля тут густо поросла травою; де-не-де лежали кругляки, а місцями виднілися чорні плями сажі, які можна побачити посушливим літом по краях залізничного полотна.

Кроків за двадцять він побачив озерце з чистою прозорою водою. Більше в долині не було нічого: ані звіра, ані птаха, ані комашки… По боках ущелини стирчали гострі зубці скель, а сонце безжалісно припікало.

Юстас зрозумів, що в тумані помилково спустився іншим схилом хребта, і став гарячково видивлятися, як краще повернутися назад. Те, що він розгледів, змусило його здригнутися: єдиний шлях вгору йшов схилом, яким він сюди з’їхав. По обидва боки від нього пролягала глибока прірва. Яке щастя, що він не розбився, коли котився вниз. Але чи зважиться він здертися нагору? Від однієї цієї думки йому стало млосно.

Він потупав на місці й вирішив, що в будь-якому випадку не зле буде спочатку напитися води з озера. Але тільки повернувся він і зробив перший крок, як за його спиною пролунав якийсь шум. Шум був зовсім слабкий, та в цій зловісній тиші видався надзвичайно гучним. Юстас на мить заціпенів, потім повільно повернув голову й придивився.

Ліворуч, біля підніжжя скелі, зяяла темна діра, скоріш за все, вхід до печери. З неї струменіли дві тоненькі цівки диму. Ось із печери викотилося кілька камінців (саме такий шум він тільки що чув). Схоже, усередині, у темряві, щось поволі повзало.

І не просто повзало, а, що страшніше, виповзало назовні. Едмунд чи Люсі, чи ви, кмітливий читачу, одразу ж упізнали б цю істоту, проте Юстас у житті не читав жодної правильної книжки. Тому він навіть уявити собі не міг те, що тепер поволі виповзало на світло. Спочатку з печери з’явилася свинцево-сіра морда з каламутними червоними очима, а за нею – довге гнучке гладке тіло. Коліна стирчали вище спини, як у павука, на кінцях лап були довгі огидні пазури. По камінню шурхотіли перетинчасті крила, як ті, що ростуть на спині в кажанів. Позаду тягнувся довжелезний хвіст, а з ніздрів виходив дим. Юстас не знав, що це дракон. А якби й знав – полегшення від того не відчув би.

Правда, якщо б він хоч що-небудь тямив у драконових звичках, то поведінка цього дракона здалася б йому дещо дивною. Чудовисько не стало дибки, не заплескало крилами, не дихнуло полум’ям. Дим із його ніздрів швидше нагадував димок багаття, що ледве жевріє. Дракон, не звернувши на Юстаса ані найменшої уваги, повільно почвалав до озера, часто зупиняючись дорогою. Попри власний переляк, Юстас зауважив, що дракон, здається, був уже в літах і якийсь нещасний, і став розмірковувати, чи не рвонути зараз же вгору схилом. Але на шум його кроків дракон міг обернутися. І хто його знає – може, то він тільки прикидався таким старезним і бідолашним? А який сенс рятуватися на горі від того, хто може літати?

Тим часом дракон доповз до озера, звісив із берега кощаву голову й висунув язика, мабуть, ладнаючись напитися. Та раптом чи то поперхнувся, чи то закашлявся, сіпнувся раз-другий, завалився на бік та так і закляк, задерши вгору пазуристу лапу. Із його широко роззявленої пащі текла цівка темної крові. Дим із ніздрів на мить почорнів, а потім і зовсім щез. Ще довго Юстас не смів поворухнутися – що як дракон такими хитрощами заманює простодушних подорожніх! Але не стояти ж тут цілу вічність… Юстас зробив несміливий крок, потім ще один і зупинився. Дракон лежав недвижимо. Помітивши, що червоні очі згасли, Юстас підійшов упритул. Тепер він уже не сумнівався, що дракон мертвий. Він несміливо штовхнув його ногою, але нічого не відбулося.

Від полегшення Юстас мало не розсміявся вголос. Він почувався, немов власноруч здолав дракона, а не стояв та дивився, як той конає. Він переступив через дракона й підійшов до озера, аби напитися, тим більше, що спека знову ставала нестерпною. Аж раптом зовсім поруч пролунав грім. Сонце майже миттєво зникло, і, доки він пив, на землю впали перші важкі краплі дощу.

Клімат на острові навряд чи можна було назвати помірним. За якусь хвилину Юстас змок геть до рубця. У Європі таких дощів не буває. Потоки води суцільною стіною приховали за собою все, і вибиратися з ущелини тепер було б повним божевіллям. Він кинувся до єдиного місця, де можна було сховатися, – драконової печери, пірнув туди і влігся на землю, переводячи дух.

Усі ви, звичайно, знаєте, що стережуть у своїх печерах дракони. Але, як ви пам’ятаєте, Юстас читав зовсім інші книжки. У них багато говорилося про експорт-імпорт, уряд та владу, іноді й про водопостачання, але про драконів не було ані слова. Тому спочатку він довго не міг зрозуміти, чому в дракона таке жорстке ложе. У боки йому впивалися чи то шпичаки, чи то камінчики – у будь-якому випадку, спати на цьому було просто несила. А коли він перевертався з боку на бік – під ним щось дзенькало. Біля входу в печеру було не надто темно, і, придивившись, він побачив те, про що кожен із нас здогадався б із самого початку. Він побачив скарби. Були тут корони (то вони кололи йому боки), монети, персні, браслети, злитки золота, чаші, таці та дорогоцінне каміння.

На відміну від більшості хлопчиків, Юстас ніколи не мріяв відшукати скарб. Проте він одразу ж зметикував про користь такої знахідки в цьому дивному світі, куди він випадково потрапив, так безглуздо провалившись крізь картину в спальні Люсі.

– Тут у них немає податків! – промовив він сам до себе. – І скарби не потрібно здавати державі. Навіть невеликої частини цього вистачить, аби зажити розкошуючи. Де? Та хоч би й в Остраханстві. Схоже, це найбільш цивілізована з тутешніх країн. Головне – взяти із собою побільше. Ось цей браслет – камені на ньому начебто дорогоцінні. Вдягну-но я його на руку. Завеликий, та, якщо натягнути вище ліктя, буде саме те. У кишені – побільше діамантів: вони легші за золото, а коштують дорожче… Коли ж нарешті вщухне цей клятий дощ?

Він, як міг, спробував умоститися зручніше, перебравшись туди, де купою лежали самі монети, і вирішив дочекатися, доки розпогодиться. Та коли натерпишся страху, а перед тим ще й полазиш добряче по горах, то стомишся не менше за тих матросів, що лагодили корабель. Тож Юстас заснув.

А поки він спав у печері, як бабак, інші давно повечеряли й уже не на жарт непокоїлися за нього. Каспіан засурмив у ріг, а інші загукали: «Юстасе! Юстасе! Ти де?», доки в них не захрипли горлянки.

– Він, певно, забрів так далеко, що й не чує, – зауважила бліда від хвилювання Люсі.

– І куди він міг подітися? Нащо було взагалі залишати табір? – дивувався Едмунд.

– Але ж ми маємо щось зробити, – бентежилася Люсі. – Він міг заблукати або упасти в яму, чи потрапити до рук дикунів…

– Або ще гірше – хижакам у зуби… – зауважив Дриніан.

– Так йому й треба… – пробурмотів Ринс.

– Шановний пане Ринс, – втрутився Рипічип, – мені соромно чути такі не гідні вас промови. Хоч я і далекий від того, аби вважати цю людину своїм другом, мушу визнати, що оскільки він належить до королівської родини і до того ж є членом нашої команди, то є справою нашої честі розшукати його або, якщо необхідно, помститися за його смерть.

– Ми мусимо знайти його, живого чи мертвого, – втомлено промовив Каспіан. – Доведеться обнишпорити увесь острів, а це зайва небезпека. Ох, мені вже цей Юстас…

А Юстас тим часом міцно спав… Розбудив його біль у лівій руці. Печеру заливало місячне сяйво, а перина зі скарбів уже не здавалася занадто жорсткою. Біль у руці його дещо спантеличив: він спершу й не зрозумів, чого це вона болить, та згодом збагнув, що це тисне браслет, який він натягнув вище ліктя. Певно, коли він спав, ліва рука (саме на ній був браслет) затерпла і розпухла.

Юстас уже збирався розтерти ліву руку правою, але встиг лише ворухнутися, як одразу ж завмер від жаху й закусив губу, аби не закричати з переляку: у яскравому місячному світлі ворухнулася якась тінь, яку не можна було не впізнати: то була величезна пазуриста луската драконова лапа. Вона ворухнулася, щойно він повів рукою, а завмерла, щойно він застиг на місці.

«Ох, і бовдур же я, – подумав Юстас, укриваючись холодним потом. – Звичайно ж, у цієї тварюки був дружок чи подруга, що тепер лежить коло мене!»

Деякий час він не наважувався навіть поворухнутися. Перед його обличчям підіймалися догори дві тонкі цівки диму, чорні на тлі місячного сяйва – він здогадався, що то має виходити дим із носа другого дракона. З переляку він навіть спробував затамувати подих. Цівки зникли. Коли ж він видихнув, не в силах більше затримувати подих, дим пішов, як із комина. Та навіть тепер Юстас ще не здогадувався, що ж сталося.

Нарешті він вирішив обережно перебратися лівіше, подалі від дракона, і спробувати виповзти з печери. Може, чудовисько міцно спить? Як би там не було, то був його єдиний шанс. Але, перш ніж повзти вліво, він про всяк випадок поглянув туди й – о, жах! – побачив там таку ж драконову лапу.

Ніхто не засудить Юстаса за те, що в цю хвилину він розревівся. На розсипані перед ним скарби закапали сльози. Вони виявилися такими гарячими, що від них навіть йшов легкий парок, і Юстас мимоволі здивувався тому, які вони великі.

Та плач не плач, а треба було виповзати, доки не прокинувся якийсь із драконів. Він простягнув уперед праву руку: лапа дракона праворуч від нього повторила його рух. Тоді він вирішив витягнути ліву. Лапа ліворуч теж зрушила з місця.

По дракону за кожним плечем! Та ще й таких, що стежать та кожним його рухом! Нерви Юстаса не витримали, і він рвонув геть із печери.

Тут пролунав такий дзвін золота та хрускіт каменів, що Юстас уже не сумнівався: обидва дракони кинулись за ним слідом. Не наважуючись озирнутися, він помчав до озера. Скрючене тіло мертвого дракона у місячному сяйві могло налякати кого завгодно, але Юстас його навіть не помітив. Він думав лише про одне: щонайшвидше забратися у воду…

Але не встиг він пробігти й кількох кроків, як із подивом помітив, що біжить чомусь навкарачки – чого б це, власне, він таке робив? А коли нахилився над водою, то побачив, що з озера на нього дивиться третій дракон. І тут нарешті він второпав, що драконова морда в озері – його віддзеркалення! Сумнівів не було: дракон рухався одночасно з ним, а варто було Юстасу розтулити рота, як на воді з’являлося відображення роззявленої зубатої пащеки.

Уві сні він перетворився на дракона! Заснувши на драконових коштовностях з огидними драконовими думками, він не помітив, як сам перетворився на дракона.

Тепер усе стало на свої місця. Ніяких інших драконів, окрім нього самого, у печері не було. Пазуристі лапи ліворуч і праворуч були його власними лапами, а дві цівки диму виходили з його ж власних ніздрів. А біль у лівій руці (точніше, там, де раніше була його ліва рука) спричиняв браслет: він був до міри для хлопчика, якщо натягти його вище ліктя, але для товстої передньої лапи дракона виявився замалим і глибоко вп’явся у вкриту товстим панциром шкіру. По обидва боки від нього здулися огидливі набряки, і як Юстас не намагався зняти браслет, учепившись у нього своїми драконовими зубами, усе було марно – позбавитися браслета було йому не під силу.

Попри сильний біль, спершу він відчув лише полегшення. Тепер йому не було чого боятися – він і сам зробився грозою для всіх: і для Рипічипа, і для Каспіана з Едмундом. Хто тепер наважиться на нього напасти? Хіба що лицар, та й то не кожен. Зате він може напасти на кого завгодно. Та варто було йому це подумати, як він раптом усвідомив, що йому хочеться не цього. Йому хочеться дружби. Він жадає повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися разом, ділити з ними знегоди й радості… Він зрозумів, що перетворився на чудовисько, і назад до людей йому шлях відрізано. Його охопило жахливе почуття самотності. Колишні супутники вже не здавалися йому такими осоружними, й він навіть засумнівався у тому, чи був і насправді таким чудовим, яким себе вважав. Йому раптом до болю закортіло почути їхні голоси, він зрадів би, навіть якби то був голос Рипічипа.

З цими думками бідний дракон, що колись був Юстасом, підняв морду до неба та заридав… як би важко не було уявити собі могутнього дракона, що проливає сльози у безлюдній ущелині під блідим місячним сяйвом.

Зрештою він таки вирішив шукати дорогу до берега. Тепер він розумів, що Каспіан нізащо б не відплив без нього. І до того ж його сповнювала віра, що якось він зможе пояснити людям, хто він такий.

Він напився води з озера, а потім, яким би огидним це не здавалося (хоча, коли вдуматися, нічого огидного в цьому не було), з’їв мертвого дракона мало не до останку. І тільки тоді він збагнув, що робить, коли від дракона залишалося не більше за половину. Адже, розумієте, хоча він думав і міркував як Юстас, його апетит і шлунок, а також вдача, були тепер драконовими. А для дракона немає нічого смачнішого за свіженьку драконятину. Мабуть, саме тому в кожній країні зазвичай живе не більше одного дракона (а в більшості країн – і того менше).

Настав час вибиратися з цієї ями. Він розбігся, відштовхнувся від землі, аби стрибнути на схил, і відразу відчув, що летить. Він якось і забув про те, що в нього тепер є крила, і то була єдина приємна несподіванка з усіх, що звалилися на нього останніми днями. Він піднявся високо в повітря і побачив внизу незліченні гірські вершини, освітлені яскравим місяцем. Із висоти було видно сріблясте плесо затоки і «Зоряного Мандрівника», що стояв на якорі, і вогні табору в прибережному лісі. До них він і подався…

…Люсі спала безпробудним сном, бо не стуляла очей доти, доки не повернувся пошуковий загін на чолі з Каспіаном. Повернулися пошуковці пізно, утомлені та виснажені довгими пошуками, результати яких були невтішні. Друзі не знайшли жодних слідів Юстаса, але в одній із глибоких ущелин бачили мертвого дракона. Усі трималися, намагаючись не падати духом, і запевняли одне одного, що інших драконів поблизу бути не може, а цей, мертвий, аж ніяк не схожий на кровожерливого людожера, що годину тому міг би з’їсти їхнього товариша.

– Може статися, він проковтнув того телепня та отруївся? – припустив Ринс, але так тихо, що ніхто його навіть не почув.

Серед ночі Люсі раптом прокинулася та побачила, що всі зібралися навколо багаття та про щось пошепки перемовляються між собою.

– Щось трапилось? – у тривозі спитала вона.

– …Усім потрібно бути напоготові, – пояснював Каспіан. – Щойно понад лісом у бік берега пролетів дракон. Він, напевно, приземлився десь між нами та кораблем. Стріли проти дракона даремні. Не бояться вони й вогню…

– З дозволу вашої величності… – почав був Рипічип, та Каспіан урвав його.

– Ні, Рипічипе. Навіть і не думай про те, аби битися з ним сам на сам. А якщо не пообіцяєш мені підкоритися, я накажу тебе зв’язати. Ми повинні поставити варту, а щойно розвидниться – спустимося до берега і спробуємо подолати його в бою. Я поведу вас сам. Король Едмунд командуватиме правим флангом, а лорд Дриніан – лівим. Робити більше нічого. За дві години зійде сонце. За годину нехай подадуть їжу та залишки вина. І спробуймо робити все тихо.

– Може, він сам полетить геть? – припустила Люсі.

– Коли полетить, нам від того буде тільки гірше, – промовив Едмунд. – Адже тоді ми не знатимемо, де він. Якщо, як то кажуть, кімнатою літає оса, то я б краще не випускав її з виду.

Залишок ночі всі провели в настороженому очікуванні. Коли подали їжу, багато хто до неї майже не доторкнувся, хоча всі добре знали, що перед боєм не завадило б і підкріпитися. Час ніби завмер, але ось нарешті темрява відступила, у лісі заспівали перші пташки, під деревами війнуло холодом і сирістю, і Каспіан скомандував:

– Час до бою, друзі!

Усі встали, оголили мечі й утворили тісний стрій, усередині якого стояла Люсі з Рипічипом на плечі. Діяти було значно легше, аніж нудитися в очікуванні. Перед боєм кожен відчув, які близькі та дорогі йому всі присутні, а за мить загін уже рушив до берега. Ліс попереду розступився, і там, на піску, мов велетенський ящір або надзвичайно гнучкий крокодил, лежав пухирчастий, слизький, горбатий дракон.

Але, побачивши їх, дракон не став дибки, вивергаючи полум’я, як це зазвичай роблять дракони, а навпаки, позадкував на мілину.

– Чого це він так мотає головою? – запитав Едмунд.

– А тепер немов киває, – додав Каспіан.

– І очі в нього аж блищать, – придивившись, промовив Дриніан.

– Та це ж сльози! – вигукнула Люсі. – Дивіться, він плаче!

– Краще з ним бути насторожі, – застеріг Дриніан. – Так зазвичай роблять крокодили, аби ввести здобич в оману.

– Дивіться, він знову замотав головою, коли почув це, – підмітив Едмунд. – Немов хотів сказати «ні». Ось, ось знову!

– Думаєте, він розуміє, про що ми говоримо? – спитала Люсі.

Дракон щосили закивав головою. Рипічип спустився з плеча Люсі та відважно виступив уперед.

– Гей, драконе! – голосно пропищав він. – Чи розумієте ви нашу мову?

Дракон кивнув.

– А розмовляти вмієте?

Дракон похитав головою з боку в бік.

– Тоді, – сказав Рипічип, – розпитувати вас про ваші наміри немає сенсу. Але, якщо ви прийшли до нас із миром, підніміть над головою ліву лапу.

Дракон так і зробив, але вийшло це в нього дуже незграбно, бо лапа боліла та розпухла від золотого браслета.

– Ой, дивіться! – вигукнула Люсі. – У нього щось із лапою! Бідолашний, видно, тому і плаче! Він, певно, прийшов до нас по допомогу, мов лев до Андрокла…

– Обережніше, Люсі, – попередив її Каспіан. – Це дуже розумний дракон, і він може прикидатися…

Але Люсі вже бігла до дракона. За нею на своїх коротких лапках ледве встигав Рипічип. Хлопчики та Дриніан поспішили за ними слідом.

– Покажи-но мені хвору лапу, – попрохала Люсі. – Ймовірно, я зможу допомогти…

Дракон, що насправді був Юстасом, з готовністю підняв лапу, пам’ятаючи, як одна крапля дівочого зілля враз вилікувала його від морської хвороби. Але радів він зарано: ліки зменшили біль і зняли набряк, але розчинити браслет вони не змогли.

Усі обступили їх, спостерігаючи за лікуванням, і раптом Каспіан вигукнув: «Дивіться-но!» Усі перевели погляд на браслет, з якого він не зводив очей.

Розділ 7Чим скінчилися пригоди Юстаса

– Що ти там побачив? – спитав Едмунд.

– Подивіться лишень на герб, що викарбовано на браслеті! – вказав на браслет Каспіан.

– Молоточок, а над ним крихітна діамантова зірочка, – придивившись, промовив Дриніан. – Стривайте-но, десь я вже бачив щось подібне.

– Бачив? – перепитав Каспіан. – Ще б пак! Це ж герб знатного нарнійського роду. Браслет належав лордові Октезіану!

– Ах ти ж негіднику! – накинувся Рипічип на дракона. – Ти що ж, виходить, зжер нарнійського лорда?

Але дракон зробив круглі очі й заперечливо похитав головою.

– А може, це сам лорд Октезіан, і його перетворив на дракона який-небудь чаклун? – припустила Люсі.

– Навряд чи, – похитав головою Едмунд. – Просто усі дракони – великі любителі золота. Зате тепер ми точно знаємо, де саме лорд Октезіан скінчив свою подорож.

– Ви лорд Октезіан? – запитала Люсі дракона, але у відповідь той лише сумно похитав головою. – Вас зачарували? Може, раніше ви були людиною? – розпитувала далі Люсі.

Дракон несамовито закивав головою.

А потім хтось – чи то Люсі, чи то Едмунд – спитав:

– А ти, часом, не… Юстас?

Юстас знову закивав і навіть заляскав хвостом по воді. Усі з переляку позадкували, коли з його очей бризнули величезні гарячі сльози, а в декого з матросів вихопилися слова, які в пристойній книзі навіть написати не можна.

Люсі кинулася втішати нещасного й навіть не побоялася поцілувати його в потворну драконову морду, а всі навколо співчутливо загомоніли: «Ех, бідолашний!» Одні обіцяли, що нізащо не кинуть його у біді; інші запевняли, що обов’язково знайдеться шлях обійти його чари й що за день-другий він стане таким, як колись. Усім, звичайно, не терпілося дізнатися, що з ним сталося, але розмовляти ж він не вмів! Щоправда, він не раз та не два намагався написати свою історію на піску, але це в нього теж не вийшло. Справа в тому, що Юстас, який ніколи не читав нормальних дитячих книжок, не вмів розповідати коротко і зрозуміло. До того ж незграбна драконова лапа не дуже годилася для писання, і не встигав Юстас написати й половини, як сам випадково стирав власні каракулі хвостом, а потім набігала хвиля, і, коли вона відступала, після неї на піску залишалися лише нерозбірливі уривки слів:

У наступні дні всі помітили, що перетворення на дракона змінило Юстаса на краще. Він що є сил намагався бути корисним. Він облетів увесь острів і виявив, що на ньому живуть лише дикі кози і свині, на яких він заходився полювати, аби поповнити запаси їжі на кораблі. Юстас-дракон виявився дуже людяним мисливцем – свою здобич він убивав одним раптовим ударом могутнього хвоста, так, що його жертва навіть не встигала зрозуміти, що її вбили. Декількох тварин він з’їв сам, але тільки на самоті, тому що не хотів лякати людей виглядом кривавої драконової трапези. А одного разу, змучений, але дуже гордий собою, він притягнув до табору величезну сосну, яку вирвав із корінням десь на іншому боці острова – з неї потім зробили головну щоглу. Прохолодними вечорами, особливо після дощу, він слугував мандрівникам і дахом, і грубкою: уся компанія розсідалася під перетинчастими крилами, притулившись спинами до його гарячих боків, аби обсохнути та зігрітися. Своїм вогненним диханням він міг розпалити багаття навіть із найвологіших гілок. Іноді він садовив кілька людей до себе на спину й літав над островом, аби вони могли побачити, як під ними пропливають зелені схили пагорбів, скелясті вершини, глибокі яруги, а вдалині на сході темніє синя смуга – певно, земля.

Відчуваючи тепло та турботу людей, а що найголовніше, піклуючись про них сам, Юстас відкрив для себе незнайоме доти почуття, яке одне тільки й утримувало його від розпачу. Адже жити в драконовій шкурі йому було зовсім несолодко… Коли йому траплялося пролітати над гірським озером і бачити своє віддзеркалення у воді, він щоразу здригався. Він ненавидів свої перетинчасті крила, зубчастий гребінь на спині та жахливі криві пазури. Він страхався себе, коли залишався наодинці, і соромився, коли поруч були люди. Вечорами, якщо його не використовували як грілку, він відходив подалі від табору й лежав, згорнувшись, мов змій, клубком на вузькому піщаному березі між лісом та водою. У такі хвилини, на його невимовний подив, найвірнішим його розрадником бував Рипічип. Шляхетний мишачий король крадькома полишав веселу компанію, що збиралася біля багаття, і сідав коло драконової голови так, щоб дим із ніздрів дракона не різав очі. Він співчутливо казав, що те, що сталося з Юстасом, то лише «жорстокий жарт лихої долі», і коли б він міг запросити Юстаса до свого нарнійського будиночка (хоча насправді це був не будинок, а нора, у якій не вмістився б не те що весь дракон, а навіть і його голова), то він, Рипічип, прочитав би йому сотню історій про імператорів, королів, герцогів, лицарів, поетів, закоханих, астрономів, філософів і чарівників, які волею долі втрачали багатство, могутність і славу, але не впадали в журбу і зневіру й були винагороджені, проживши довге та щасливе життя. Можливо, такі розповіді були для Юстаса слабкою втіхою, але йшли вони від щирого серця, і Юстас це добре розумів.

Та над головами капітана й команди, немов грозова хмара, висіло головне питання: куди подіти дракона, коли корабель буде готовий продовжити путь? Матроси намагалися не говорити про це у присутності Юстаса, але іноді він ненавмисно підслуховував тривожні пересуди: «Чи вміститься він на палубі? А якщо вміститься, то куди ми подінемо все, що там лежить?», «А може, краще взяти його на буксир? – Та ти що – потоне!» і, частіше за все: «Як же нам його прогодувати?» Бідний Юстас дедалі більше розумів, що з того самого дня, як він потрапив на корабель, був для всіх тільки тягарем, що тепер став зовсім нестерпним. І це мучило його не менше, ніж браслет, що стискав лапу. Хоча він уже давно переконався в тому, що перегризти метал не під силу навіть його потужним щелепам, він усе ще кусав його за звичкою, особливо довгими задушливими ночами.

На шостий день після висадки на Драконів острів Едмунд прокинувся дуже рано. Ще не зовсім розвиднилось, і стовбури дерев ледь проступали крізь ранковий туман. Його розбудив якийсь шум; він підвівся на лікті й роззирнувся. Йому здалося, що там, де закінчуються дерева і починається пісок, майнула темна постать. Першою його думкою було: «Може, ми не самі на цьому острові?» Потім йому здалося, що це Каспіан, але, обернувшись, він побачив, що Каспіан міцно спить. Едмунд перевірив, чи на місці шпага, і пішов на розвідку.

Він обережно вибрався на узлісся. Темна постать не рухалася. Зростом вона була меншою за Каспіана, але більшою за Люсі. Едмунд вийняв шпагу з піхов і збирався вже було гукнути незнайомця, та той раптом відгукнувся сам:

– Це ти, Едмунде?

– Так, це я. А ти хто?

– Хіба ти не впізнаєш мене? – жалібно запитала постать. – Це ж я, Юстас.

– Отакої! – вигукнув Едмунд. – Ти! Друже!

– Тихіше! – цитьнув Юстас і похитнувся, ніби мало не впав.

– Що з тобою? – занепокоївся Едмунд, підтримуючи його. – Ти що, занедужав?

Відповіддю йому були тяжке зітхання і довге мовчання. Едмунд уже подумав, що Юстас зомлів, але той нарешті видавив:

– Це було жахливо… Тобі не зрозуміти… Але тепер усе гаразд. Давай кудись відійдемо. Я поки не хочу, аби мене бачили інші.

– Звичайно! – погодився Едмунд. – Можемо присісти он на ті камені. Радий тебе бачити… е-е… таким, як колись. Ти, мабуть, відчував себе просто… е-е-е… жахливо.

Вони сіли на камені й сиділи там, дивлячись у бік затоки, допоки небо не прояснилося і на ньому залишилася одна-єдина яскрава зірка.

– Я не стану розповідати, як перетворився на цього самого… дракона, – казав Юстас. – Розповім уже відразу всім, та й годі. До речі, я і сам не знав, у що перетворився, поки не почув, як ви мене кличете. Краще я тобі розповім, як я знову став людиною.

– Давай! – погодився Едмунд.

– Так от, сьогодні вночі мені було так сумно й самотньо, як ніколи в житті. І лапа від браслета розболілася – хоч криком кричи!

– А тепер як – не болить?

Юстас щасливо розсміявся (такого щирого сміху Едмунд від нього раніше ще не чув) і з легкістю зняв браслет із руки.

– Ось він. І кожен, хто захоче, може його взяти. Так, але слухай далі… Я так і не зміг заснути: все думав про те, що ж зі мною буде. Ось тоді все й почалося… Але мушу попередити тебе, що, швидше за все, це був просто сон. Не знаю…

– Продовжуй, – заохотив його Едмунд із надзвичайним терпінням.

– Так от… Я подивився вбік і побачив те, чого вже аж ніяк не чекав побачити. Переді мною стояв величезний лев. І, уявляєш, я дивлюся, місяця немає, а навколо лева – місячне сяйво. Він підходив ближче й ближче. Я страшенно злякався. Здавалося б, чого мені було боятися: адже проти дракона будь-який лев – все одно що кошеня. Але страх був якийсь інший. Я боявся не того, що він мене з’їсть, а як би тобі пояснити… Ну, словом, душа в п’яти втекла, і все тут. Так от, він підійшов до мене зовсім близько й подивився мені просто в очі. Я міцно замружився, та це не стало у пригоді. Він велів мені йти за ним…

– Так він, виходить, розмовляв?

– Не знаю. Тепер, коли ти запитав, мені навіть здається, що ні. Але все одно – велів. І я знав, що повинен коритися, тому встав і пішов. Він повів мене високо в гори, і там, де ми йшли, увесь час розливалося місячне світло. Нарешті ми забралися на вершину якоїсь гори, якої я тут раніше не бачив. І був там сад, де на деревах росли різні дивовижні плоди. А посеред саду була криниця.

Я здогадався, що це криниця, бо звідти доносився плескіт води, та вона була набагато більшою за звичайну криницю і швидше нагадувала велику круглу ванну з мармуровими сходинками, що спускалися під воду. Вода була прозора-прозора, і мені подумалося, що, якщо я залізу в неї викупатися, лапа моя перестане боліти. Але лев сказав, що спочатку я повинен роздягнутися. Тобто не сказав, а може… Ну, гаразд…

Я хотів відповісти: «Як же я роздягнуся, якщо на мені нічого немає!», але одразу ж згадав, що дракони – це ті ж змії, а змії, як відомо, можуть скидати шкіру. «Звичайно ж! – подумав я. – Ось що він має на увазі!» Я заходився чухатися, і луска посипалася на землю. Тоді я став чухатися дужче, і вже не тільки луска, а й уся шкіра стала раптом злазити, мов шкірка з банана. За дві хвилини я вже весь полиняв і стояв поруч та дивився на це бридке лахміття.

І до чого ж мені стало радісно! Я поліз було купатися, та тільки хотів сунути в воду руку, як раптом побачив, що вона така ж луската й пазуриста, як і раніше. «Ага, зрозуміло! – подумав я. – Доведеться скинути „нижню білизну“». Тоді я знову почав чухатися, і ця шкіра теж легко знялася, я звільнився від неї, кинув поряд з першою і підійшов до води.

Але тут усе повторилося знову. І я подумав: «Боже мій, скільки ж може тривати це знущання?» Адже мені не терпілося скоріше вилікувати свою бідну лапку. Але робити нічого: довелося починати все спочатку, і я звільнився від шкіри втретє… Підійшов до води знову – і побачив, що кінця й краю цьому не буде.

Тоді лев промовив, чи то не промовив, а подумав, чи то… ну, ти розумієш: «Певно, мені варто тобі допомогти».

Я, звичайно, побоювався його кігтів, але що мені, нещасному, залишалося робити? Я погодився і ліг на спину. Він відразу ж розпоров мою шкіру кігтями, та так глибоко, що, здавалося, зачепив за живе, до самого серця дістав. А коли здирав її з мене – у мене в очах і світ згас. Терпів я тільки тому, що хотів скоріше позбутися цієї гидкої шкури. Знаєш, як буває, коли відриваєш шкурочку з ранки: і боляче, і радісно від того, що швидше загоїться.

– Ще б мені не знати! – сказав Едмунд.

– Так от, він здер із мене шкіру, так само, як я тричі робив це сам, тільки тепер було куди болючіше. І вона лежала на траві поряд із трьома першими, тільки була набагато товщою і темнішою, і жорсткішою. І я став гладеньким і тоненьким, як очищена від кори галузка, і відчував себе таким беззахисним і малим. Тоді він схопив мене (мені це, відверто кажучи, дуже не сподобалося, тому що без старої шкіри я став надто чутливим) і кинув у воду. Мене як окропом обпекло, але зовсім не надовго, а потім стало так добре! Я плавав і хлюпався, біль у руці відразу ж минув. І тільки тоді я всією своєю шкірою відчув, що трапилося: я знову перетворююся на хлопчика! Ти й не повіриш, до чого я зрадів своїм рукам! Не сперечаюся, вони не такі міцні та мускулисті, як у Каспіана, але все одно я був страшенно радий їх бачити. Через певний час лев витяг мене з води й одягнув…

– Одягнув? Своїми лапами, чи як? – перебив Едмунд.

– Взагалі-то я вже й сам не пам’ятаю, як це було. Але все ж якось одягнув. У нову одежу, що, до речі, на мені й тепер. А потім я раптом опинився тут. Тому мені здалося, що все це було уві сні.

– Ні. Це був не сон, – сказав Едмунд.

– Чому?

– По-перше, на тобі залишився цей одяг. А по-друге – факт очевидний: тебе ж роздраконили назад у людину.

– Але що ж це тоді було? – запитав Юстас.

– Гадаю, ти бачив Аслана, – відповів Едмунд.

– Аслана?! – вигукнув Юстас. – Я багато разів чув це ім’я з тих пір, як ми опинилися на борту «Зоряного мандрівника». Тоді воно мене чомусь дратувало. Але тоді мене дратувало все навкруги. Знаєш, я дуже винуватий. По-моєму, я поводився по-свинськи.

– Гаразд, – сказав Едмунд, – між нами кажучи, коли я вперше потрапив до Нарнії, то поводився не кращим чином. Ти що, а от я тоді зрадив друзів.

– Не варто про це згадувати, – сказав Юстас. – Але все ж – хто такий Аслан? Ти знаєш його?

– Швидше, це він знає мене, – відповів Едмунд. – Це Великий Лев, син Володаря Морів, що врятував мене і всю Нарнію. Ми всі його бачили (Люсі він являється частіше, ніж іншим). Цілком ймовірно, що саме в його країну й лежить наш шлях.

Вони змовкли. Остання яскрава зірка над горизонтом згасла, і хоча вони не бачили сонця, що сходило за горами, але зрозуміли, що настав ранок, бо небо й затоку осяяло рожеве світло. Тут на гілці закричав якийсь птах, певно, папуга, у лісі почулося шарудіння і нарешті Каспіан засурмив у ріг. Табір прокинувся.

Радості мандрівників не було меж, коли Едмунд і оновлений Юстас приєдналися до сніданку біля багаття. Ось і наспіла пора всім почути першу частину його розповіді. Що ж до мертвого дракона, то думки розділилися: одні вважали, що це був зачарований лорд Октезіан, а інші думали, що саме дракон і проковтнув лорда багато років тому. Діаманти і самоцвіти, якими Юстас набив кишені в печері, зникли разом із його старим одягом. Але повертатися до тієї ущелини по скарби не хотілося нікому, а тим паче Юстасу.

За кілька днів свіжопофарбований «Зоряний мандрівник» з нової щоглою і повним запасом харчів був готовий до відплиття. Перед виходом у море Каспіан велів висікти на прибережній скелі нижченаведений напис:

Так і кортить сказати, що «з цього часу Юстас став зовсім іншим хлопчиком». Але взагалі, якщо вже говорити по щирості, він тільки почав змінюватися. Часом йому ще траплялося й вередувати, але не будемо судити його занадто суворо. Головне – він почав виправлятися.

А з браслетом лорда Октезіана трапилась цікава історія. Юстасу на нього й дивитися було моторошно, і він подарував його Каспіану. А Каспіан запропонував Люсі, але вона відмовилася. Тоді Каспіан зі словами «ну, що ж, нехай летить на всі чотири боки!» підкинув браслет високо вгору. У цей час вони саме стояли біля підніжжя скелі, дивлячись на напис. Браслет блиснув на сонці й зачепився за виступ скелі в такому місці, що дістатися до нього не можна було ані знизу, ані зверху. Там він, напевно, висить і досі й висітиме до скону віків.

Розділ 8Два щасливі рятунки

Коли «Зоряний мандрівник» відходив від Драконового острова, усі були в чудовому гуморі. Щойно вони вийшли з бухти, як ходовий вітер підхопив корабель, і на світанні наступної доби вони дісталися невідомої землі, яку декому вже випало бачити з висоти драконового польоту. Перед ними лежав невисокий острів, де траплялися лише кролики та кози, та, помітивши розвалини кам’яних будинків та чорні сліди згарищ, вони здогадалися, що не так давно тут жили люди. Подекуди тут валялися кістки, зламані списи та стріли.

– Тут похазяйнували пірати, – припустив Каспіан.

– Або дракони, – додав Едмунд.

А ще вони побачили на піску човника. Його зробили з товстої шкури, натягнутої на плетений каркас. Завдовжки він був не більше чотирьох футів, а всередині нього лежало таке саме невеличке весельце. Мандрівники припустили, що його або зробили для дитини, або в цих місцях жили гноми. Рипічип вирішив узяти човника собі, бо він був йому до міри, і човник підняли на борт. Вони назвали це місце Горілим островом і залишили його незадовго до полудня.

Наступні п’ять днів вони йшли під південно-східним вітром, не бачачи землі й не зустрічаючи ані чайок, ані риб. Шостого дня до самого вечора періщив дощ. Юстас двічі програв Рипічипу в шахи і знов поводився так само, як на початку мандрівки. І навіть Едмунд зазначив, зітхнувши, що вакації в Америці були б, мабуть, не набагато нуднішими.

Тут Люсі виглянула з вікна каюти й вигукнула:

– А дощ вщухає! Стривайте, а це що таке?

Усі висипали на корму й побачили, що дощ перестав і що Дриніан, який стояв на вахті, уважно приглядається до якогось предмета в морі позаду корабля. Точніше, це був не предмет, а кілька предметів, схожих на кругляки, що розміщувалися на одній лінії футів за сорок один від одного.

– Щось, але не камінь, – сказав Дриніан. – Бо п’ять хвилин тому їх там не було.

– Дивіться, дивіться – он один щез! – випалила Люсі.

– Еге ж, а он з’явився ще один! – проказав Едмунд.

– До того ж зовсім неподалік, – додав Юстас.

– Подивіться! – крикнув Каспіан. – Вони наближаються!

– І набагато швидше, ніж пливемо ми, – стривожено зауважив Дриніан. – Ще якась хвилина – й воно нас наздожене.

Усі затамували дух, і як тут не затамувати, коли за вами по п’ятах щось женеться, а що – не візьмеш до тями. Та далі сталося таке, що не примариться навіть у найкошмарнішому сні. Раптом біля лівого борту випірнула страхітлива голова. Була вона яскраво-зелена, уся в багрових плямах та бородавках, та й до того ж рясно обросла черепашками. Голова нагадувала кінську, тільки що без вух. Вона мала велетенські очі, здатні пронизати поглядом темну товщу океанських вод, і широченну пащу з двома рядами гострих акулячих зубів. Голова переходила в могутню товсту шию, та, коли істота видалася з води, виявилося, що то не шия, а тулуб, і всім стало зрозуміло, що перед ними – гігантський морський змій, якого з дурного свого розуму мріяли зустріти немало простодушних мореплавців. Його величезний страхітливий хвіст звивався далеко в морі, піднімаючись над поверхнею води, а голова змія вже злетіла над щоглою. Усі схопилися за мечі, та де там – до чудовиська було не дістати.

– Стріляйте! Стріляйте! – закричав старший лучник, і в повітрі засвистіли стріли. Та всі вони відскочили від шкіри змія, ніби то був залізний панцир. На якусь мить моряки завмерли, злякано позираючи на зубату пащу та незворушні немиготливі очі в очікуванні першого удару.

Та удару не сталося. Змій лише різко витягнув шию вперед, і голова його опинилася поруч бойової вежі. Він висовувався з води вище й вище, аж поки голова не нависла над краєм правого дальнього борту. Потім вона стала опускатися вниз, та не на палубу, а в воду, так що тіло змія незабаром вигнулося дугою над усім кораблем. А далі ця дуга почала опускатися…

І тут Юстас (який з усіх сил намагався бути хорошим, поки його не розізлили дощ та програш у шахи) спромігся на перший у своєму житті сміливий вчинок. На боці в нього висіла шпага – подарунок Каспіана, і, коли тіло змія опинилося зовсім поруч, хлопчик підскочив до фальшборту й ну гамселити страхіття і справа, і зліва. Правда, він лише на друзки розтрощив одну з кращих шпаг Каспіана, та для новачка Юстас поводився цілком гідно.

Решта вже мали намір наслідувати його приклад, як раптом Рипічип закричав:

– Стривайте! Заждіть!

Почути такий миролюбний заклик від грізного Рипічипа було настільки несподівано, що всі на мить забули про загрозу й подивилися на нього. Та, коли він метнувся до фальшборту, уперся своєю волохатою спинкою у слизький лускатий бік змія і став щосили його відштовхувати, усі зразу ж збагнули, що він надумав, і поспішили допомагати. А коли голова змія з’явилася ще раз, але цього разу позаду них, тобто біля лівого борту, – усе стало зрозуміло.

Чудовисько обвилося кільцем навколо «Зоряного мандрівника», і це кільце поступово стискалося. Неважко було здогадатися, що буде далі: коли кільце стиснеться, корабель трісне, наче горіхова шкаралупа, й на воді залишаться самі уламки. Тоді ж змій запросто заковтне мандрівників. Залишалося одне: спробувати скинути кільце за борт.

Зробити це самотужки Рипічипу було анітрохи не легше, ніж, скажімо, простій миші зсунути гору, та він штовхав і штовхав, вибиваючись із сил, допоки не поспіли решта. Незабаром уже вся команда, за винятком Люсі та Рипічипа, який остаточно знесилів, вишикувалася вздовж обох бортів і зіштовхувала кільце в воду. Задні пхали у спину передніх; спливло декілька нестерпних митей, за які буцімто нічого й не змінилося. Чоловіки обливалися потом, кректали й упиралися з усієї сили. Та ось усі відчули, що корабель зрушився з місця, і побачили, що тіло змія сповзло трохи ближче до корми, але й перехват так само звузився. Тепер належало зробити найголовніше: перетягнути кільце через ют, доки воно не стало надто тугим. Дванадцятеро матросів кинулися на корму, і справа пішла веселіше, тому що тепер люди змогли стати в шерегу. Вони вже зраділи перемозі, аж раптом пригадали, що за кормою піднімається дерев’яний хвіст дракона, і зрозуміли, що перетягти потвору через нього їм не під силу.

– Несіть сокиру! – крикнув Каспіан. – Нумо, друзі, налягли ще раз!

Люсі знала, де сокира, і мотнулася за нею. Коли вона вже злітала трапом на ют, пролунав оглушливий тріск, немовби поруч падало величенне дерево. Корабель здригнувся й сіпнувся вперед. Чи то через те, що змія штовхали з такою силою, чи через те, що той здуру надумав стиснути кільце сильніше, та дерев’яний хвіст заразом відламався, і корабель вивільнився.

Люсі та знесилені матроси побачили, як у декількох ярдах перед ними живий зашморг швидко зменшився і з плескотом щез під водою. Люсі потім не раз розповідала (а можливо, то їй лише здалося тієї відчайдушної миті), що розгледіла на писку потвори вираз тупого задоволення. Змій, либонь, і справді був досить-таки недоумкуватою істотою: замість того, щоб погнатися за кораблем, він роззирнувся й закрутився на місці, немовби очікував знайти навколо себе уламки «Зоряного мандрівника». А «Зоряний мандрівник» тим часом уже летів у даль, гнаний свіжим вітром. Матроси ж сиділи та лежали на палубі, пихкаючи та віддихуючись, аж поки нарешті очунялися. Тоді вони разом заговорили, потім засміялися, а коли з трюму винесли барильце вина – зовсім розвеселилися й віддали належне хоробрості Юстаса та Рипічипа.

Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини зліва від них показалася земля.

– З вашого дозволу, сір, – сказав Дриніан, – ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.

Каспіан був не проти; вони сіли на весла, та до острова дісталися тільки пізно ввечері. На присмерку корабель став на якір у невеликій природній гавані, та на берег ніхто сходити не став.

Рано-вранці вони роздивилися і побачили, що бухта оточена нерівними пустельними берегами, що підіймалися до скелястих вершин. Із півночі з-поза цих вершин на них стрімко насували свинцеві хмари. Вони спустили шлюпку, склавши в неї пусті бурдюки для води.

– Із якого струмка набиратимемо воду, Дриніане? – запитав Каспіан, умощуючись на носі шлюпки. – Я бачу відразу два.

– Як на мене, то це не має значення, сір, – відповів капітан, – але східний, мабуть, ближче.

– Ой, дощ починається! – сказала Люсі.

– Та ще й сильний, – додав Едмунд. – Може, краще до другого струмка? Там хоч дерева є, буде де укритися.

– Авжеж, – погодився Юстас. – Навіщо мокнути даремно?

Та Дриніан вперто тримав попередній курс.

– Вони слушно кажуть, Дриніане, – промовив Каспіан. – Чому б нам не повернути до західного ручаю?

– Як зволить ваша величність, – сухувато відповів Дриніан. Йому, бувалому моряку, поради новачків здавалися і нерозумними, і недоречними. Та він усе ж змінив курс і, як з’ясувалося пізніше, правильно зробив.

На той час, коли вони набрали води з ручаю, дощ закінчився; Каспіан, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили залізти якнайвище в гори й огледіти місцевість. Вони насилу продиралися крізь колючі чагарники, дорогою не перестрівши жодної живої істоти; лише поодинокі чайки з криками проносилися над головою. Опинившись на вершині, вони побачили, що острів зовсім невеликий – не більше двох тисяч кроків ушир, а море звідси здається широким і непривітним – зовсім не таким, яким його бачиш із палуби.

– Подумати лишень! – тихо сказав Юстас Люсі, придивляючись до східного обрію. – Пливемо, пливемо, а куди потрапимо – і самі не знаємо.

Але сказав він це просто за звичкою, а не через вередливість, як раніше. Стояти нагорі було не надто приємно: холодний вітер пронизував наскрізь. Усім закортіло спуститися вниз, аж раптом Люсі запропонувала:

– А пройдімо трохи далі й спустимося до другого струмка, куди хотів підійти Дриніан! Хоча б заради цікавості…

Усі погодилися, і за чверть години вони побачили місце, де витікав другий струмок.

Тут виявилося цікавіше, ніж вони думали: перед ними було маленьке гірське озерце, з усіх боків оточене скелями. Лише в тому місці, де вода стікала до моря, між кручами був вузький проміжок. Місце, на щастя, виявилося безвітрим, і вони присіли перепочити серед вересових кущів.

Аж раптом Едмунд схопився, немов ужалений.

– Ой, і гостре ж тут каміння! – вигукнув він і пошарив у кущах. – Еге ж, ось, знайшов! Стривайте, та це не камінь… Це рукоять меча. А ось і сам меч. Геть заіржавів. Пролежав, мабуть, років сто.

– Скидається на нарнійський, – сказав Каспіан, і всі підійшли ближче.

– Піді мною теж щось тверде, – сказала Люсі. Це виявилися рештки кольчуги. Тут усі стали навкарачки і ну обшукувати кущі. Так були знайдені ще шолом, кинджал та кілька монет, та це були не якісь там аладинські «півмісяці», а справжнісінькі «леви» та «дуби», які завжди можна побачити на базарних площах Біверсдама чи Беруни.

– Схоже, це все, що лишилося від одного з наших лордів, – зітхнув Едмунд.

– Я хотів сказати те саме, – підхопив Каспіан. – Але ж хто це був? Знак на рукояті відсутній… І хотілось би знати, як він поліг…

– І як нам за нього помститися! – підкинув Рипічип.

Едмунд – єдиний з усієї компанії, кому доводилося читати детективи – тим часом сидів і розкидав розумом:

– Знаєте що? – мовив він врешті-решт. – Тут щось не так. Він загинув не в бою.

– Чому це? – спитав Каспіан.

– Кісток немає, – відповів Едмунд. – Убивця, швидше за все, забрав би зброю й обладунок, а тіло залишив би тут.

– Можливо, його загризли дикі звірі? – припустила Люсі.

– Де ти бачила таких розумних звірів, які спершу знімають із людини кольчугу, а потім їдять? – заперечив Едмунд.

– А може, це був дракон? – висловив припущення Каспіан.

– Ні, – тут же відгукнувся Юстас. – Дракони тут ні до чого. Я це точно знаю.

– Добре, пішли звідси, – закликала Люсі. Їй було тут не по собі після того, як Едмунд заговорив про кістки.

– Гаразд, – погодився Каспіан, зводячись на ноги. – Залишмо все це тут. Усе одно воно вже нікуди не годиться.

Вони обійшли навколо озера й зупинилися там, звідки витікав струмок. День виявився спекотний, діти із задоволенням викупалися б і напилися із струмка. Усе ж Юстас нахилився й простягнув руку, щоб зачерпнути води, як раптом Рипічип та Люсі в один голос скрикнули:

– Дивіться!

Юстас подивився в воду. Вода в озері була зовсім прозорою, і на його сірому кам’янистому дні лежала статуя людського зросту – видно, золота. Лежала вона долілиць, і руки її були підняті над головою. Тієї миті, коли всі поглянули на неї, з-за хмар визирнуло сонце, і золото сліпуче засяяло у промінні. Люсі подумала, що красивішої статуї ще зроду не зустрічала.

– Оце так, – присвиснув Каспіан. – Видно, прийшли ми сюди недарма. Цікаво, а чи зможемо ми її витягнути?

– Доведеться пірнати, – підмітив Рипічип.

– Це зайве, – заперечив Едмунд. – Якщо вона із щирого золота, нам її однаковісінько не підняти. Та й глибина тут немала. На око – футів п’ятнадцять, не менше. Хоча заждіть хвилинку. Я взяв із собою мисливський дротик: спробуємо виміряти точніше. Потримай-но, Каспіане, мене за руку.

Каспіан взяв його за руку, і Едмунд, нахилившись над озером, помаленьку опускав дротик у воду. Не встиг дротик зануритися й наполовину, як Люсі проказала:

– Мені здається, що статуя не з золота. Це все через сонце. Подивіться – і дротик став такого ж кольору…

– Що сталося? – гукнуло разом кілька голосів, тому що Едмунд зненацька випустив дротик із рук.

– Я не зміг його втримати! – вражено пробурчав він. – Він враз став таким важким!

– Онде він лежить на дні, – сказав Каспіан. – Люсі мала рацію: тепер він точнісінько такого ж забарвлення, як статуя.

Та Едмунд, випадково зирнувши на свої черевики, раптом закричав:

– Відійдіть! Зараз же геть від води!

Усі позадкували й уп’ялися на нього.

– Погляньте! – сказав Едмунд. – Погляньте на носаки моїх черевиків!

– Пожовтіли нібито, – почав Юстас.

– Вони із золота! Зі щирого золота! – не дав йому договорити Едмунд. – Помацайте самі! Це не шкіра, а метал! І важкі стали, як свинець!

– Клянусь Асланом! – вигукнув Каспіан. – Ти ж не станеш стверджувати…

– Стану! – перебив Едмунд. – Ця вода все перетворює на золото. Так трапилося з дротиком – саме тому він і став таким важким. А потім мені плюснуло на черевики – добре ще, що я стояв не босоніж! І з ними сталася така сама історія! А той бідолаха, що лежить на дні, судячи з усього…

– Виходить, це ніяка не статуя, – тихо промовила Люсі.

– Атож. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня, там, де ми сиділи, роздягнувся. (Одежа з того часу або стліла, або стала в пригоді птахам на гнізда, залишився сам обладунок.) Потім пірнув – і…

– Не треба! – замружилася Люсі. – Який жах…

– Авжеж, – сказав Едмунд. – Ми були на волосину від смерті.

– Саме так, на волосину! – підхопив Рипічип. – Адже кожен із нас міг сунути в воду руку або вус, або хвіст…

– Усе ж перевірмо це, – запропонував Каспіан.

Він зламав гілочку вересу, обережно схилився над струмком і занурив її в воду, а коли вийняв, тримав у руці її точнісіньку подобу з найщирішого золота.

– Король, що володіє цим островом, – сказав Каспіан, трохи почервонівши, – міг би стати найбагатшим з усіх королів. З мого височайшого веління, ця земля віднині належить Нарнії. Ми назвемо її островом Золотої Води. А вам я велю суворо-пресуворо тримати це в таємниці. І ніхто, навіть Дриніан, не повинен про це знати! Під страхом смерті! Ви чуєте?

– Та ти, напевне, забув, із ким розмовляєш! – несподівано прищулився Едмунд. – Я не належу до твоїх підданих. І коли вже на те пішло, то все абсолютно навпаки. Я – один із чотирьох давніх володарів Нарнії, а ти підвладний моєму брату, Великому королю…

– Ось як повертається справа, королю Едмунде, – спокійно сказав Каспіан і поклав руку на ефес шпаги.

– Ану припиніть! – підскочила до них Люсі. – Що за люди ці парубчиськи! Хіба ви королі? Дурники ви нещасні, ось ви хто… Ой!

Люсі враз спинилася на півслові, і всі повернули голови туди, куди дивилася вона.

Над ними сірим схилом пагорба (сірим, тому що верес ще не зацвів), не дивлячись на них і полискуючи, як на сонці (хоча сонце уже зайшло за хмари), неквапливо й беззвучно пройшов найбільший лев, якого коли-небудь доводилося бачити людині. Розповідаючи про це пізніше, Люсі спершу казала, що він був аж ніяк не менший за слона, хоча через деякий час чомусь уже порівнювала його з конякою. Та тієї миті їм усім було не до порівнянь. Ніхто не наважився бодай спитати, що відбувається. Вони збагнули, що це Аслан.

Друзі так і не второпали, звідки він узявся і куди зник. Усі подивилися одне на одного так, буцімто щойно попробуджувалися зі сну.

– Про що це ми тут вели мову? – промовив Каспіан. – Здається, я бовкнув якусь дурницю?

– Ваша величносте, – втрутився Рипічип. – На цьому місці лежить закляття. Повернімося швидше на корабель. І якщо ви, ваша величносте, удостоїли мене честі дати цьому острову ім’я, то я назвав би його островом Мертвої Води.

– Ця назва здається мені доволі вдалою, Рипе, – сказав Каспіан. – Хоча я тепер уже й не пригадаю чому. Проте вже розпогодилося, і Дриніану, очевидно, не терпиться підняти якір. Безперечно, нам буде що йому розповісти!

Та розповідати було особливо й нічого, бо події минулої години неначе стерлися з їхньої пам’яті.

– Їхніх величностей немовби хтось заворожив, – пробасив Дриніан Ринсу, коли «Зоряний мандрівник» ішов повним ходом, а острів Мертвої Води розтанув за небокраєм. – Щось із ними там, певно, сталося. Та єдине, що я з’ясував, так це те, що вони, очевидно, натрапили на останки одного з лордів.

– Ну, що ж, капітане, – відповів Ринс. – Трьох ми вже відшукали. Зосталися ще четверо. Так ми, дивись, і встигнемо додому до Нового року. І непогано б: тютюну в мене залишилося зовсім трохи… На добраніч, ваша світлосте.

Розділ 9Острів Тисячі Голосів

Незабаром вітер, що так довго дув із північного заходу, змінився найсправжнісіньким західним вітром, і світанкової пори, коли сонце вставало з моря, вигнутий ніс «Зоряного мандрівника» цілився в середину сонячного диска. (До речі, багатьом мандрівникам тутешнє сонце здавалося більшим за нарнійське.) Вони плили і плили туди, куди їх підганяв помірний, проте невтомний легковій, і не зустрічали ні риб, ні чайок, ні кораблів, ні суші. І знову-таки їхні припаси вичерпувалися, і знову до їхніх сердець закралася бентежна думка, що цьому морю не буде кінця-краю…

Та на світанні того самого дня, коли, на загальну думку, подальше плавання стає занадто небезпечним, попереду, на тлі сонця на сході, проступили обриси острова.

А вже пополудні вони кинули якір у широкій затоці й зійшли на берег. Це місце не було схожим на жодне з тих, де вони вже побували. Йдеться про те, що саме узбережжя ввижалося диким та пустельним, але далі розкидалися зелені луки, трава на яких була немовби підстрижена вмілим садівником. Дерева росли на однаковій віддалі одне від одного: на землі під ними не було ані зламаного віття, ані палого листя. Подекуди відкілясь доносилося туркотіння горлиць, але інших звуків вони не почули.

Мандрівники вийшли на довгу пряму піщану дорогу. На ній не було ані травинки, а по обидва боки височіли дерева. Удалечині, у самому кінці цієї алеї, вони розгледіли довгий сірий будинок, від якого віяло надзвичайним затишком та супокоєм.

Заледве вони ступили на дорогу, як Люсі відчула, що в її черевичок потрапив дрібний камінчик. У такому незнайомому місці їй, либонь, не завадило б попросити, аби решта зачекали на неї, та вона цього чомусь не зробила. Вона тільки зупинилася і сіла на пісок, аби зняти черевичок. Та шнурок, як на зло, затягся у вузол.

Поки вона його розплутувала, інші встигли відійти досить далеченько. А на ту хвилину, як вона витрясла камінець і знову взулася, їхні голоси уже стали нечутними. Зате вона почула дещо інше. Тільки із зовсім іншого боку. До її слуху донісся глухий гуркіт, немов сила-силенна дужих молодців гупали об землю важкими дерев’яними обухами чи колодами. І стугін цей досить стрімко наближався. Вона сиділа, прихилившись спиною до дерева, і позаяк залізти на нього їй було не під силу, то лиш зачаїлася у сподіванні, що її не помітять.

Бум, бум, бум… Це наближалося. І Люсі вже відчувала, як під нею здригається земля. Та вона, як і раніше, нікого не бачила.

Спершу їй здавалося, що звуки ці рокочуть позаду неї, та раптом гахнуло прямо на дорозі. Вона збагнула це не по звуку, а по тому, як пісок пирснув у боки, буцімто від сильного удару. А наступної хвилини всі ці звуки збіглися разом у якихось двадцяти футах від неї і враз перервалися. Ось тоді й бухнув голос.

І це було справді моторошно, бо, як і до того, не було видно анікогісінько. Увесь цей підстрижений і причесаний острів видавався так само пустинним, як і в мить, коли вони висадились. Утім, поряд із нею зазвучав якийсь голос. І виголосив цей голос ось що:

– Побратими, настав наш час.

Йому тут же відповів гурт інших голосів:

– Чули? Він сказав: «Настав наш час!» Правильно, ватаже! Золоті слова!

– Ось що ми зробимо, – проказав перший голос. – Гайда на берег! Станемо між ними та їхнім човном так, щоб з одного боку від нас були вони, а з іншого – їхній човен. І тільки-но вони надумають на нього сідати, щоб вийти в море, – як ми їх тут – хоп-хоп! – і схопимо!

– Блискучий план, ватаже! – закричала решта голосів. – Краще й не придумаєш! Отакої! Оце вже голова так голова!

– Тоді гайда, побратими! – наказав перший голос. – Поквапимося!

– Ось це наказ так наказ! – у захваті загорлали всі інші. – Сказав, як зав’язав!

Гупання миттєво відновилося – спершу дуже гучне, воно ставало дедалі тихіше, аж поки врешті-решт остаточно не загубилося десь біля самого берега.

Люсі розуміла, що тепер не час сидіти та гадати, хто це був. І, коли гуркіт стих, вона схопилася на рівні ноги і дременула що є духу наздогін за іншими.

А вони тим часом уже дійшли до будинку – невисокого, з багатьма вікнами; його стіни з м’якого черепашнику наполовину заросли плющем. Звідти не було чути аніякого звуку, і Юстас сказав:

– По-моєму, там нікого немає.

Однак Каспіан мовчки показав на трубу, з якої йшов дим.

Широкі ворота були не замкнені, і всі зайшли до двору, вибрукуваного сірим кругляком. Ось тут вони вперше і відчули, що на острові відбувається щось дивне. Посеред двору стояв водяний насос, а над ним висіло відро. У цьому, звісно, нічого дивного не було. Та підойма насоса рухалася вгору-вниз, хоча поряд не було ані душі.

– Тут не обійшлося без чаклунства, – повідав Каспіан.

– Це автоматичний механізм! – із виглядом знавця заперечив Юстас. – Нарешті ми потрапили до цивілізованого краю.

Та цієї миті до двору влетіла розпашіла та захекана Люсі. Не встигши як слід віддихатися, вона впівголоса переказала, що їй привелося підслухати. І коли вони збагнули що до чого, то й навіть найхоробріші з них занепали духом, якщо не сказати – підібгали хвіст.

– Незримі недруги, – пробубонів Каспіан, – які до того ж відрізали нас від човна… Авжеж, становище не з приємних.

– Люсі, розкажи нам докладніше, які вони з себе, – попрохав Едмунд.

– Еде, та що ж я розповім, якщо я їх зовсім не бачила?

– А кроки їхні схожі на людські?

– Кроків я взагалі не чула – лише голоси та цей жахливий гуркіт, немовби обухом по землі!

– Цікаво, – мовив Рипічип, – а чи стануть вони зримі, якщо їх простромити шпагою?

– Схоже, нам доведеться це перевірити, – невесело пожартував Каспіан. – Відійдімо звідси, бо той, що стоїть біля насоса, усе чує!

Вони вийшли з двору на алею, де можна було хоч якось схоронитися за деревами.

– Хоча взагалі-то, – зауважив Юстас, – який сенс ховатися від тих, кого не бачиш? Можливо, вони десь тут, зовсім поруч…

– Скажи, Дриніане, – задумливо промовив Каспіан, – а що, коли ми залишимо човна противнику, а самі вийдемо на берег подалі від нього і дамо сигнал кораблю, щоб нас узяли на борт?

– Тут надто мілко, ваша величносте, – відгукнувся Дриніан.

– А ми попливемо до нього самі, – запропонувала Люсі.

– Ваші величності, – втрутився Рипічип, – будь ласка, вислухайте мене. Смішно й подумати, що від невидимого недруга можна утекти навшпиньки чи відповзти геть тишком-нишком. Якщо ці створіння вирішили викликати нас на бій, то, уже повірте, вони цього доможуться. І чим би це не закінчилося, я краще стрінуся з ними віч-на-віч, аніж дозволю спіймати себе за хвіст!

– Як на мене, Рип має цілковиту рацію, – визнав Едмунд.

– До того ж, – додала Люсі, – коли Ринс і матроси побачать, що ми з кимось б’ємося, вони обов’язково стануть нам у допомозі.

– Але ж ворогів-то вони не побачать! – понуро вимовив Юстас. – І подумають, що ми просто блазнюємо та розмахуємо шпагами.

Запала тяжка мовчанка.

– То що, – сказав нарешті Каспіан, – чому бути, того не минути. Нехай Люсі візьме лук та стріли, а всі інші оголять шпаги. Можливо, супротивник стане до перемовин.

Поки вони спускалися до берега, дерева та луки довкола ввижалися такими самими спокійними і мирними. А коли вони вийшли до моря і побачили свій човен, що лежав на тому самому місці, і ненасліджений м’який пісок, багато хто подумав, що Люсі все просто намарилося.

Та тільки-но вони зайшли на пісок, як у повітрі пролунав голос.

– Ані руш, лебедики! – виголосив він. – Спочатку погуторимо. Нас тут більше півсотні, й усі як один при зброї.

– Отож-то! – підхопив невидимий хор. – Слухайте ватага, а то пошкодуєте! Він слів на вітер не пускає, це вже точно!

– Щось не бачу я ніяких п’ятдесятьох воїнів, – розвів лапками Рипічип.

– І не побачиш, – мовив голос ватага. – Нас ніхто не бачить. А чому? Та тому, що ми – невидимки!

– До ладу сказано! – загомоніли інші. – Молодець, ватаже! Так тримати!

– Спокійно, Рипе, – сказав Каспіан впівголоса та продовжував голосніше: – Скажіть, невидимки, що вам від нас треба? І чим ми вас прогнівили?

– Нам потрібна ваша дівчинка, – проговорив голос ватага. (Решта голосів відзначили, що ліпше і не скажеш.)

– Дівчинка? – роздратувався Рипічип. – Та перед вами її величність королева!

– З королевами я не стрічався, – проказав голос ватага. («І ми, і ми також!» – заверещала решта голосів.) – І все-таки нам необхідно, аби ваша дівчинка-королева для нас дещо зробила.

– Що я маю зробити? – запитала Люсі.

– Якщо це може завдати шкоди честі чи здоров’ю її величності, – ув’язався Рипічип, – то ви не дорахуєтеся багатьох зі своїх воїнів, перш ніж ми віддамо життя!

– Це довга історія, – прорік голос ватага. – Присядьмо.

Інші невидимки палко підтримали цю пропозицію, проте нарнійці стояли.

– Спробую бути стислим, – проговорив голос ватага. – Адже, як відомо, слово не горобець… Тобто я хочу сказати: порожня бочка гучить, а повна – мовчить. Менше говори – більше почуєш. Так ось, у прадавні часи цей острів дістався у володіння одному великому чародійнику. І всі ми є чи, якщо вам так зрозуміліше, були його слугами. Словом, цей самий чародійник наказував нам робити те, що нам було не до вподоби. А чому, спитаєте, було не до вподоби? Та тому, що не хотілося, ось чому! І тоді цей самий чародійник, про якого я вже говорив, запалав великим гнівом – одним словом, просто оскаженів. Адже позаяк він, бачте-но, був на острові велителем, то ж, самі розумієте, не звик, аби йому суперечили. Ой, і розізлився ж він, скажу я вам! Стривайте, на чому це я зупинився? Ага! Так от, цей чародійник, про якого я вже розповідав, підійнявся тоді нагору в будинку, тому що він тримав свої чародійницькі штуковини нагорі, а ми, треба сказати, жили внизу, та не буду перевтомлювати вас цими подробицями, – підійнявся він, значить, нагору, щось там почаклував, почаклував, і ми всі поперетворювалися. Точніше сказати – попотворювалися. Тож коли б ви бачили нас тепер – і ваше щастя, доповім вам, що не бачите, – то ні за що на світі не повірили б, що раніше ми були зовсім не такі. У цілому, що тут довго розповідати – стали ми такими потворами, що одне на одного просто дивитися боялися. Тоді ми вчинили знаєте що? А от що ми вчинили: дочекалися, доки цей самий чародійник, про якого я вже говорив, почине по обіді, як у нього, бачте-но, було заведено, а потім тишком-нишком прокралися нагору і ну читати його чарівну книжку, аби провідати, як же нам розпотворитися назад. Мушу вам сказати, що у всіх нас аж жижки дрижали – до того ми боялися, що він прокинеться. Та гай-гай – у цій книжці ми так і не знайшли, як позбутися цього потворного неподобства. І було нам, скажу вам не криючись, щораз страшніше і страшніше. Словом, шукали ми, шукали – і в кінці кінців відшукали заклинання для того, щоб стати невидимкою. І розмислили: краще вже нам бути невидимками, ніж зоставатися такими потворами. Невидимками ж воно легше, отак-пак. Так от, моя дочка – вона у мене така ж, як ваша дівчинка, тобто, звісно, тепер не така, а, прямо скажемо, потворна, та це тепер, а раніше була така, така… – ет, нехай, нащо товкти воду в ступі, усе одно словами справі не зарадиш, – значить, дочка моя прочитала це заклинання, про яке я вже казав, тому що читати його можуть лише малі дівчатка чи сам чародійник, про якого я вже згадував, а то воно не діє. Чи то пак, може, й діє, та нічого тоді не чаклується. Постривайте, про що це я? Ага! Так ось, моя Кліпсі, про яку я вже говорив, прочитала це саме закляття, – а читати моя мала вміє хоч куди! – і всі ми стали, як самі бачите, найсправжнісінькими невидимками. І відразу, доповім я вам, зробилося нам куди легше, бо ми перестали сахатися одне одного. Та тішилися ми недовго. Йшов час, і незабаром нам ох як набридло бути невидимками. Стало нам тоскно одне без одного… Та найголовніше ось що: ми зовсім не чекали, що цей самий чародійник, про якого я вже говорив вам, також обернеться на невидимку. Як би там не було, а з тих пір ми його жодного разу не бачили. І досі не знаємо, чи помер він, чи просто пішов кудись, чи сидить у себе нагорі й невидимиться там що є сили, чи перебрався донизу й невидимиться тепер на землі. А почути його, скажу я вам, також годі, бо він завжди ходив босий і ступав тихше кішки. І від всього оцього, скажу вам щиро, мої любі, нерви наші ось-ось геть-чисто сплохують…

Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось п’ять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам обходилося о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.

Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.

– Усе-таки, – сказала зрештою Люсі, – я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?

– Як «до чого»? – розхвилювався ватаг. – Стривайте, невже я пропустив найголовніше?

– Пропустив, ще й як пропустив! – радісно заторохтіли його невидимі супутники. – Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!

– Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, – почав голос ватага.

– Не варто, не треба! – злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.

– Так що, коли вже бути зовсім стислим, – сказав голос ватага, – ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка – подібна до вас, юна пані, – яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що коли прибудуть на цей острів чужоземці – з маленькою дівчинкою, ясна річ, бо інакше й присягати не було чого, – то ми їх звідси не відпустимо доти, доки не зроблять те, що ми хочемо. Тому, шановні, якщо ваша дівчинка не згодиться це зробити, то доведеться нам взяти на себе прикре діло: перерізати вам усім горлянки. Ви вже на нас тоді не тримайте лиха, якщо все на так обернеться. Бо ж ми, як ніяк, давали обіцянку.

– Щось я не бачу вашої зброї, – не піддавався Рипічип. – Вона у вас що, теж невидна?

Та не встиг він договорити, як повітря пронизав свист, і над ними задеренчав спис, що увіткнувся в дерево.

– Адже це спис, хіба ні? – сказав голос ватага.

– Авжеж, авжеж, спис, – підхопили решта голосів. – Відмінний кидок, ватаже!

– І його пущено моєю рукою, – продовжував голос ватага. – Зброя наша стає видною лише тоді, коли ми випускаємо її з рук.

– Але чому ви хочете, щоб це зробила саме я? – запитала Люсі. – У вас що, своїх дівчаток немає?

– Ми боїмося, боїмося! – закричали всі голоси як один. – Ми нагору не підемо!

– Інакше кажучи, – сказав Каспіан, – ви вимагаєте, аби ця леді пішла назустріч якійсь небезпеці, на яку ви не наважуєтеся наражати своїх братів та сестер?

– Авжеж, авжеж! – зраділи голоси. – Дуже добре сказано! Відразу видно – хлопець головатий!

– Та як ви смієте зневажати… – почав був Едмунд, та його перервала Люсі:

– А коли мені треба підійнятися нагору – за дня чи за ночі?

– Удень, удень, звісно ж, удень, – сказав голос ватага. – Для чого ж уночі? Уночі не треба. Хіба можна йти нагору, коли темно? Бр-р-р!

– Хай так, тоді я згодна, – сказала Люсі. – Ні, не треба мене відмовляти, – додала вона, обертаючись до своїх друзів. – Ви ж бачите – сперечатися марна річ. Їх тут багато, нам із ними не впоратися. А так у нас з’явиться шанс.

– Але ж там чаклун, – сказав Каспіан.

– Я знаю, – відповіла Люсі. – Та він може виявитися не таким уже й страшним. Чи ж тобі не здається, що ці хлопці-молодці самі не дуже-то хоробрі?

– І не дуже-то розумні, – докинув Юстас.

– Послухай, Лу, – сказав Едмунд. – Ми не маємо права пускати тебе туди. Спитай Рипа – я певен, він скаже те саме.

– Та я ж і своє життя рятую, – заперечила Люсі. – Адже мені теж неохота, щоб мене розрубали на шматочки невидимі мечі.

– Її величність правильно каже, – погодився Рипічип. – Будь ми певні, що зможемо врятувати її в бою, – ніхто б і на секунду не замислився. Але такої певності у нас нема. До того ж те, про що вони просять, зовсім не є безчестям для її величності, а навпаки – шляхетний і звитяжний вчинок. І якщо королева не боїться спіткати чаклуна, то перечити я не буду.

Позаяк ніхто не пам’ятав, щоб Рипічип коли-небудь чогось боявся, то він виголосив цю промову без будь-якої ніяковості. Та хлопчики, яким нерідко траплялося боятися, сильно зашарілися. А втім їм довелося визнати, що мишачий король має рацію.

– Хай так, – оголосив Каспіан, звертаючись до невидимих співрозмовників. – Ми згодні на ваші умови.

Під радісні вигуки невидимок ватаг запросив нарнійців повечеряти та переночувати. «Просимо до нас! Ласкаво просимо! Ми й самі повечеряти не проти!» – підхопила решта голосів.

Юстас був беззаперечно проти. Та Люсі сказала:

– Я переконана, що вони не кривлять серцем. Вони зовсім не такі.

Супроводжені оглушним тупотінням невидимок, мандрівники попрямували в дім.

Розділ 10Чаклунська книга

Невидимки влаштували для гостей по-справжньому королівський банкет. А найзабавнішим було спостерігати, як вони подавали на стіл. Ви, мабуть, гадаєте, що, коли невидимка несе тарілку в невидимих руках, вона просто пливе собі в повітрі від дверей і до стола. Овва! Тарілки й таці пересувалися якимись стрибками, спочатку підплигували майже до стелі, а потім падали додолу, зависаючи в повітрі над підлогою. До речі, якщо в тарілці був суп, результат міг бути досить невеселим.

– Щось мене ці хлопці непокоять, – пошепки зізнався Едмунду Юстас. – Слухай, а що як вони ніякі не люди, а щось на зразок великих стрибунців чи жабенят?

– Схоже на те, – також пошепки визнав Едмунд. – Та Люсі на стрибунців краще й не натякай. Вона не дуже прихильно ставиться до комах. Особливо великих…

Вечеря вдалася на славу, коли не зважати на те, що невидимки без розбору частували їх стравами то солоними, то солодкими та будь-що намагалися підтримувати застільну бесіду. Суть такої бесіди зводилася до фраз, з якими просто неможливо було не погодитися, наприклад: «Коли зголоднів – саме час перехопити чогось їстівного…», або «Якщо надворі вечоріє, то, мабуть, вечір настає…», чи «Отже, ви прибули до нас морем, а море, воно, звісно, не суходіл – море, воно значно бурхливіше й мокріше…» Зрозуміла річ, усе їхнє красномовство Люсі пропускала повз вуха, а, примруживши очі, вдивлялася в темні сходи в коридорі й гадала, що чекає на неї завтра там, нагорі? А взагалі-то вечеря всім сподобалася: тут був і запашний грибний суп, і відварні курчата, і свіжозапечена шинка, а на додачу аґрус, порічки, м’які сири, вершки, молоко і мед – та не простий мед, а той напій, яким здавна частувалися відважні лицарі. Усім давній напій прийшовся до смаку, ось тільки Юстас шкодував, що випив зайвого.

Наступного ранку Люсі прокинулася з таким відчуттям, ніби їй належало чи то складати іспит, чи то відвідувати зубного лікаря. А ранок видався напрочуд гарним: біля відчиненого віконця весело гули бджоли, а зелений моріжок надворі нагадував рідну Англію. Люсі підхопилася, швидко вдяглася і сіла до столу з усіма, мов нічого не мало статися та й статися не могло. Потім почувся голос верховного невидимки, який розповів їй, що та як робити. Вислухавши його, вона без зайвих слів підвелася, у дверях помахала всім рукою і, уже не озираючись, попрямувала до сходів.

На щастя, сходи освітлювалися, бо край першого прольоту виявилося віконце. Коли Люсі опинилася на сходовому майданчику, вона почула внизу, у передпокої, старовинний, як то кажуть, «дідусів» годинник. Та, коли вона повернула ліворуч і пішла далі сходами, цокання завмерло. Вона подолала сходинки і побачила попереду довгий коридор із вікном у дальньому кінці – вочевидь, він тягнувся вздовж усього будинку. Стіни було оббито різьбленими дерев’яними панелями, а підлогу заслано килимовою доріжкою. З обох боків у коридор прочинялися незчисленні двері. Люсі постояла нерухомо, прислуховуючись, намагаючись хоч що-небудь почути, та не почула нічого: ані мишачого вовтузіння, ані дзижчання, ані шурхотіння віконної занавіски – нічого, окрім калатання власного серця.

– Останні двері ліворуч, – нагадала Люсі сама собі.

Це ж треба – саме останні… аби до них дістатися, доведеться пройти повз усі. А за якимись із них може ховатися сам чарівник. Чи то чатує на неї, чи то спить, чи то видимий, чи то невидимий, чи живий, а може, й того… мертвий.

Та довго гадати й розгадувати, що тут і до чого, було ні до чого. І вона рушила далі. Ноги її втопали у ворсистому килимі, тому навіть своїх кроків вона не чула.

«Поки що боятися мені нічого», – подумки вмовляла себе Люсі.

Справді, в осяяному сонцем коридорі все було тихо, коли б не сказати занадто тихо. Мабуть, було б іще спокійніше, якби на дверях не було отих незрозумілих червоних позначок із хитро переплетених візерунків, які обов’язково мали щось означати, а може, й про щось попереджати. Та й на стінах краще б не було отих масок. Сказати, що вони були зовсім, зовсім уже потворні – не скажеш. Але від тих темних дірочок замість очей одразу ж робилося моторошно. І варто було дати волю уяві, здавалося, ніби тільки-но відвернешся, як вони роблять тобі гримаси. Проминувши десь шості двері, Люсі вперше по-справжньому злякалася. На якусь мить їй здалося, що просто зі стіни зненацька випірнула нахабна пика з цапиною бородою і скривила їй гримасу. Вона аж заклякла, але таки змусила себе придивитися до стіни. Ніякої пики, звісно, огляд не виявив, а виявив невелике округле дзеркало завбільшки з її власне обличчя, до якого зверху було причеплене пасмо волосся, а знизу – цапина борода; тож, коли дзеркало впадало тобі в око, здавалося, ніби усе те виросло в тебе.

«Виходить, краєм ока я помітила власне віддзеркалення, – заспокоїла себе Люсі, – тільки й усього. Нічого лячного в тому нема».

Проте власне обличчя з бородою та пасмом жорсткого волосся їй дуже не сподобалося. Із тими думками вона й рушила далі. (Зі свого боку, мушу визнати, що справжнє значення трюку з «бородатим дзеркалом» для мене, так само, як і для Люсі, залишилося невідомим із тієї простої причини, що я не чаклун.) Поки Люсі дійшла до останніх дверей ліворуч, вона встигла передумати багато чого: зокрема після милування своїм відображенням вона відзначила, що коридор став вужчим і довшим. Що ж, у будинку чаклуна таке могло трапитися.

Останні двері ліворуч були прочинені навстіж. Перед Люсі постала простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі всуціль заставлена книжками. Ніколи ще не доводилося Люсі бачити стільки книжок одразу. Книжки були різні: деякі маленькі, як отой записничок, інші – товстенькі та важкенькі, треті великі, мов Біблія на амвоні. Усі в шкіряних палітурках, усі пахли давниною, мудрістю та чарами. Інший би загубився поміж них, та Люсі добре пам’ятала, що шукати треба не тут. Бо та сама чарівна книга покоїлася на підставці посеред кімнати. Люсі збагнула, що читати її доведеться стоячи, бо стільців у кімнаті взагалі не було, і не просто стоячи, а стоячи спиною до дверей. Тож, перш ніж взятися до книги, вона вирішила зачинити двері. Але двері не зачинялися. Деякі запевняють, що читати можна в будь-якому положенні, та я ладен погодитися з Люсі, яка вважала, що читати, стоячи спиною до відчинених дверей, щонайменше якось незатишно. Потім вона визнавала, що, якби в неї стало сил, вона обов’язково б ті двері зачинила, бо хтозна, хто чи що вигулькне в тебе за спиною будь-якої миті з прочинених дверей. Та тут уже нічого не поробиш.

Крім того, її дуже занепокоїли розміри чаклунської книги, і ось чому. Голос невидимого ватага невидимок ані словом не прохопився, де саме шукати закляття від невидимості. Він, той голос, навіть пролунав здивовано, коли вона сама спитала його про те. Він стверджував, що читати треба все з самого початку, не оминаючи жодного рядка, аж поки не знайдеш те, що шукаєш. Інших засобів відшукати у книзі потрібне місце ватаг, схоже, не знав.

«Як на те, на пошуки може піти не одна година, а може, і не один день, якщо не тиждень, – зважила про себе Люсі, оцінюючи поглядом чаклунську книгу. – А мені вже здається, ніби я перебуваю тут чи не цілий день». Із тими думками вона наблизилася до книги й поклала на неї руку. Її пальці одразу ж відчули дивне поколювання, ніби книжка була просякнута електричним зарядом, але Люсі, набравшись хоробрості, спробувала перегорнути обкладинку. І що ж? Нічого з того не вийшло. Хтось інший, може, й розгубився б, та Люсі серцем не зневірились, вона пильно обстежила книгу і з’ясувала, що збоку оправу скріплювали дві великі металеві, здається, свинцеві, защіпки. Люсі розстебнула їх, і книга розгорнулася сама. Та що то була за книга! Літери в ній були не надруковані, а дбайливо виписані рівним чітким письмом із натиском на низхідні лінії й легкими, ніби на злеті, висхідними лініями. Узагалі-то, літери були більшими за звичні, друковані, та ще й напрочуд красивими, тож на якусь хвилинку Люсі навіть забула, що літери треба не тільки роздивлятися, та ще й читати. Хрусткий папір видихав загадковий і запаморочливий запах. На берегах, а також коло кожної заголовної літери, з якої починалося закляття, були малюнки.

Як позбутися бородавок. Застосування: вимити руки в місячному сяйві, зібраному в срібну чашу.

Ані титульної сторінки, ані заголовка, ані змісту в книзі не було, і перша ж сторінка починалася одразу із заклять, спершу доволі незначних чи пустотливих, як, наприклад: «Як позбутися бородавок» (ретельно вимити руки у місячному сяйві, зібраному в срібну чашу), «Як втамувати зубний біль» або «Як принадити бджолиний рій»… Людину, що страждає на зубний біль, було зображено так правдоподібно, що, здавалося, подивись на малюнок трохи довше, ніж треба, і сам схопишся за щоку. А золоті бджоли, яких ви мали принадити за допомогою закляття, здавалося, ладні були злетіти зі сторінки та кинутися просто до вас в обійми. Люсі ледь-ледь спромоглася відірватися від першої сторінки, але й наступна виявилася не менш цікавою. «Однак треба поспішати!» – твердо сказала вона собі й швиденько перегорнула наступні тридцять сторінок, де, поміж іншим, йшлося про те, як шукати приховані скарби; як пригадати те, що забув, та як забути те, що згадувати не бажаєш; як зрозуміти, чи тобі кажуть правду, чи, навпаки, у живі очі брешуть; як викликати (або зупинити) вітер, туман, дощ чи сніг; як змусити людину поснути чародійним сном; а також як причепити людині ослячу голову (нагадаю, що саме таке нещастя трапилося з бідолашним Боттомом[2]).

Цікаво, що чим довше вона придивлялася до малюнків, тим менш чудернацькими і більш правдивими здавалися вони їй. На одному розвороті виявилося стільки малюнків, що навіть літери губилися поміж них. Та перші слова закляття якось самі впали їй в очі: «Найпевніше закляття на те, як стати найвродливішою у світі поза можливостями будь-кого зі смертних». Мимоволі Люсі наблизила обличчя для малюнків, аби роздивитися як слід. На першому ж малюнку було зображено маленьку дівчинку, що навшпиньки стояла біля підставки для величезної книги. Одразу кидалося в очі, що дівчинка вдягнена достоту, як Люсі. Наступний малюнок відтворював Люсі (тепер уже було зрозуміло, що то саме вона і є), яка застигла з дещо переляканим обличчям і роззявивши рота, ніби щось декламувала чи, може, співала. А от уже на третьому малюнку на неї, мабуть-таки, зійшла краса, недоступна нікому зі смертних. І – дивна річ! – якщо на перших малюнках дівчинка здавалася маленькою, то на цьому вона була такою справжньою, ніби у дзеркалі. Справжня і намальована Люсі подивилися одна одній просто в очі, і та, що була намальована, здалася справжній такою невимовною красунею, що й очі відвести не можна. І водночас чимсь віддалено схожою із нею самою. А далі тіснилися, мало не наповзаючи один на один, інші малюнки. На одному з них Люсі побачила себе на лицарському турнірі десь начебто в Остраханстві, де всі королі світу змагалися за її прихильність. Потім вона побачила, як турніри переростають у справжні війни, де Нарнія і Древляндія, Заморія й Остраханство, Гальма і Скипідар безжалісно розорюють одна одну за наказом невідомих їй королів і принців, герцогів і лордів – і все це задля того, щоб здобути її прихильність. Цей малюнок змінився на інший, на якому Люсі, усе ще найвродливіша красуня поза можливостями будь-кого зі смертних, була вже вдома, в Англії. І трапилося це саме в той час, як Сьюзан (яку до того усі вважали найвродливішою в сім’ї) щойно повернулася з Америки. Так ось, намальована Сьюзан була на вигляд майже як справжня, ось тільки на обличчі її застиг якийсь неприємний вираз. Звісно, вона заздрила сестрі, але це вже не мало жодного значення, бо ніхто на неї не звертав аніякої уваги.

– А що як я візьму та прочитаю це закляття? – мовила собі Люсі. – Ну й що з того?! Усе одно прочитаю!

Оте «ну й що з того» в неї вихопилося мимоволі, бо десь у глибині душі вона відчувала, що робити того не слід.

Та коли вона подивилася туди, де починалися слова закляття (там, де не було малюнків), то замість слів вона побачила Аслана, точніше, його обличчя. Він свердлив її поглядом. Лев сяяв сліпучими золотими променями й, здавалося, от-от зійде зі сторінки на підлогу. Відтоді минуло багато часу, але й багато років по тому Люсі не могла ручитися, чи він справді ворухнувся, чи то їй просто примарилося. Хай там як, лев суворо подивився на неї, вищирившись, вона злякалася і швиденько перегорнула сторінку. Невдовзі вона натрапила на ще одне цікаве закляття, що дозволяло достеменно з’ясувати, що про тебе насправді думають друзі. Оскільки їй не вдалося прочитати попереднє закляття про те, як стати найвродливішою з усіх смертних, тепер вона поспішила промовити чародійні слова, доки їй ніщо не завадило (які саме то були слова, я не наважуюсь навести у книзі, й ніщо не змусить мене змінити це рішення). Отже, промовивши закляття, вона трохи зачекала, доки щось трапиться. Нічого нового не трапилося, тому вона знов уп’ялася очима в малюнки. Те, що вона побачила, виявилося поза межами її уяви: у вагоні третього класу їхали дві школярки. Не впізнати їх було неможливо: одна була на ім’я Марджорі Престон, а інша – ніхто інша, як Енн Фезерстоун, обидві, звісно, із класу Люсі. І раптом малюнок сіпнувся, як той потяг, коли вирушає у путь, і… ожив. Це було помітно хоча б із того, що повз вікна промайнули телеграфні стовпи. Потім, наче з радіоприймача, коли спіймаєш потрібну хвилю, долинули звуки.

– Чи будемо ми і далі подругувати, уже у школі, у наступній чверті? – запитала Енн. – Чи ти досі в захваті від цієї Люсі Певенсі?

– Що ти маєш на увазі – «в захваті»? Скажеш таке! – відмахнулася Марджорі.

– А от те й кажу, що ти бігала за нею хвостиком усю попередню чверть. Ось що таке – у захваті.

– А от і ні! – палко заперечила Марджорі. – То вона за мною бігала, бо я розумніша за неї. Нічого не скажу, дівчисько вона по-своєму непогане, але як вона мені обридла наприкінці тієї чверті!

«Ти ба! Гаразд. Дзуськи ти тепер мене побачиш наступної чверті! Криводушна брехунка! – не на жарт розлютилася Люсі та, почувши свій голос, раптом згадала, що перед нею усього-на-всього малюнок, а справжня Марджорі тепер ой як далеко! – Що ж, – сказала Люсі сама собі, – я була про неї кращої думки. Я ж і допомагала їй тієї чверті, я ж і подругувала з нею, коли всі інші дівчата і знатися із нею не бажали! І про це їй добре відомо. І ось на тобі! Знайшла на кого мене проміняти! На якусь там Енн Фезерстоун… Невже всі мої друзі такі, як вона? Малюнків тут ще ой як багато… Ні, краще вже не дивитися! Не буду дивитися – і все! Не бу-ду!

На тому вона знехотя перегорнула сторінку, на яку встигла впасти велика сердита сльоза.

Наступна сторінка починалася з закляття для тих, хто духом занепав. Малюнків тут було менше, ніж у попередньому заклятті, і всі вони відрізнялися неабиякою красою. Невдовзі Люсі з’ясувала, що закляття, яке вона читає, не стільки схоже на закляття, скільки на чарівну казочку. Воно, те закляття, займало цілих три сторінки, та не встигла вона дочитати до кінця і першу, як геть забула, що читає книгу. Їй здалося, ніби вона живе в тій казці сама. А казка – то вже не казка, а малюнки – вже не малюнки, а істинні події, у гущині яких вона й опинилася. Наприкінці третьої сторінки Люсі тільки й змогла, що пробурмотіти сама до себе, що ніколи ще не читала прекраснішого і, мабуть, уже не прочитає!

– Я ладна читати ще і ще хоч десять років поспіль. А що, як просто зараз мені перечитати її знов?

Та чари, здається, уже подіяли. Повернутися назад було аж ніяк не можна: ті сторінки, що праворуч, перегорталися вільно, а от ті, що ліворуч, – застигли на місці, наче склеєні.

– От невдача! – подумала Люсі. – А мені ж кортіло пережити всі ці прекрасні почуття спочатку. – Гаразд, треба хоча б згадати, про що там йшлося. А йшлося там про… ой, уже й не пригадаєш. І навіть ця, остання, сторінка раптом стала чистою. Оце так книга! Як же я могла все забути? Здається, там було щось про чарівний кубок, якийсь меч і самотнє дерево на зеленому пагорбі. Ото і все, що я запам’ятала. Але що мені з отим усім робити – ніяк не пригадаю.

Пригадати їй так і не судилося. Але з того самого часу, аби сподобатися Люсі, казка обов’язково мала нагадувати оту забуту історію, що вона прочитала колись у чарівній книзі.

З тими думками вона перегорнула сторінку й побачила чисті аркуші без жодного малюнку. Заголовок проголошував: „Як побачити те, що невидиме“. Декілька разів вона перечитала закляття про себе, аби добре засвоїти незнайомі слова, а потім промовила його вголос. Одразу ж стало зрозуміло, що воно діє, тому що заголовні літери заграли різними барвами, а на берегах проявилися малюнки – знаєте, як воно буває, коли потримати над вогнем цидулку, що була написана невидимим чорнилом? Ось тільки замість рудуватого сліду лимонного соку (з якого, до речі, найчастіше роблять невидимі чорнила) на папері проступили золотаві, блакитні та пурпурові візерунки. Деякі з малюнків були дивними, а деякі й зовсім чудними, на них і дивитися було не дуже приємно. Люсі, як подивилася на них, подумала: „Либонь, я зробила видимим усе, що можна, а не самих лише тупотупів“. У такому місці, як це, має бути дуже багато речей, прихованих від сторонніх очей. Тож, якщо вони приховані, нехай такими і залишаються». Саме в цю хвилину десь у неї за спиною почулися тихі, але відчутні кроки, і вона одразу ж згадала, як їй казали, буцімто чаклун завжди ходить босоніж, а хода в нього легка, як у тієї кішки. Так чи інакше, але, коли за спиною щось рухається, у будь-якому разі краще повернутися туди обличчям. Люсі так і зробила.

І раптом її обличчя засяяло і на якусь мить (хоч сама вона про те й не здогадувалася) стало схожим на обличчя прекрасної Люсі з книги. Із радісним вигуком вона кинулась уперед, простягла обійми – і було чому! На порозі кімнати стояв… Аслан. Аслан, Великий Аслан, Великий Лев, над усіма королями король. Він був справжнім, живим і теплим, він дозволив чмокнути себе в ніс і зануритися обличчям у золотаву гриву. Їй почулося щось схоже на віддалений грім, і, не вірячи своїм вухам, вона здогадалася, що то він так муркотить.

– Ой, Аслане! – сказала вона. – Як гарно, що ти прийшов.

– А я увесь цей час був тут, – відповів Лев. – Ось тільки щойно ти зробила мене видимим.

– Аслане, – сказала Люсі майже з докором. – Ти, мабуть, глузуєш із мене. Хіба ж маленькій дівчинці таке під силу?!

– Виходить, що так, – відповів Аслан. – Коли вже я створив закони чародійства, то мушу й сам підкорюватися їм. – Він трохи помовчав, а потім додав: – Дитя моє, а чи не займалася ти часом тим, що зветься підслуховуванням?

– Підслуховуванням?!

– Так, за своїми шкільними подружками.

– А, он що! Та хіба ж це підслуховування? Це ж звичайне чародійство!

– Шпигувати за допомогою чародійства аж ніяк не краще, ніж шпигувати, скажімо так, звичайними засобами. Здається, ти хибної думки про свою подругу. Вона, може, духом і слабка, але ж вона любить тебе, просто знітилася у присутності старшої дівчинки і сказала не те, що думала, а те, що від неї чекали.

– Але як я можу пробачити їй те, що вона про мене казала.

– У тому й річ, що не зможеш.

– От яке лихо, – сказала Люсі. – Виходить, я сама все й зіпсувала… Здається, ти ведеш до того, що ми з нею могли б залишитися подругами на все життя, але тепер це неможливо?

– Дитя моє, – відповів Аслан. – Пам’ятаєш, що я колись казав тобі? Не бідкайся над тим, що могло трапитися, коли вже сталося по-іншому.

– Так, Аслане, пам’ятаю. Тоді скажи мені…

– Сказати що, моє серденько?

– Скажи, чи буде в мене нагода хоч коли-небудь іще раз прочитати казку, у якій усе було так добре, а я її геть забула. Скажи мені, Аслане, скажи!

– Я розкажу тобі її сам. Але на це підуть довгі роки. А тепер ходімо-но! Господар цього дому, мабуть, уже зачекався нас.

Розділ 11Тупотупи знаходять своє щастя

Слідом за Великим Левом Люсі попрямувала до коридору й майже тієї самої хвилини побачила старезного дідугана в червоній хламиді, що босоніж простував їм назустріч. Сиву його голову вінчав вінок дубового листя, борода сягала пояса, а спирався він на чудну різьблену палицю. Побачивши Аслана, він низько вклонився і мовив:

– Вітаю тебе, повелителю, у найбільш занедбаному з твоїх володінь!

– Невже втомився ти, любий Коріакіне, правити найбезпораднішими з усіх підданих, яких тільки можна було знайти і яких ти одержав від мене?

– Ні, – відповів чаклун. – Авжеж, клепок у них, як на те, не вистачає, та, з іншого боку, вони напрочуд нешкідливі. По-своєму, я навіть встиг до них прив’язатися. Та іноді, чого вже таїти, я чекаю й ніяк не дочекаюсь, коли ж настане той день, коли ними буде керувати здоровий глузд, а не буденні чари.

– На все свій час, Коріакіне, – відповів на те Аслан.

– Так, на все свій час, Аслане, – погодився чаклун. – То чи не час і тобі з’явитися перед очі своїх підданих?

– Аж ніяк, – відповів Лев із глухим фуркотом, у якому, як здалося Люсі, чувся сміх. – Вони б перелякалися настільки, що, мабуть, утратили б останні залишки глузду. Ні-ні, ще не одна зірка доживе свого віку та знайде спочинок на одному з малих островів, доки твій народ подорослішає настільки, аби побачити мене. До того ж іще до заходу сонця я маю бути дуже далеко, у Кейр-Паравелі, де тимчасово посідає трон славний малий на ім’я Тиквік, який тепер, мабуть, місця собі не знаходить, чекаючи або на повернення, або хоч на звістку від справжнього володаря країни короля Каспіана. Я розповім йому, Люсі, про всі наші пригоди. І, Люсі, будь ласка, не роби таку сумну міну – незабаром ми зустрінемося знов.

– Незабаром? – як луна перепитала Люсі. – Але коли саме настане те «незабаром»?

– Для мене будь-який час «незабаром», – тільки й мовив Аслан і… залишив Люсі наодинці з чаклуном.

– Пішов, – зітхнув собі чаклун, – а нам що залишилося? Сум і печаль… Ось так завжди, і ніяк його не втримати, бо він тобі не якась там свійська тварина чи навіть цирковий лев… До речі, чи сподобалася тобі книга?

– Місцями, – не вдаючись до подробиць відказала Люсі. – А ви… що ж – увесь цей час, виходить, знали, що я тут?

– Авжеж, знав: ще коли дозволив розтелепам-тупотупам зробитися невидимими, я й тоді знав напевне, що настане такий день, коли ти прийдеш їх розчаклувати. Ось тільки не знав, коли саме. Зрозуміла річ, що й сьогодні зрання я теж пильно виглядав на тебе й від тієї напруги, треба визнати, навіть закуняв… А хто ж знав, що мене вони також перетворять на невидимку, а мене від цієї невидимості, правду кажучи, така втома бере, що повіки самі злипаються… е-хе-хе… Ось бачиш, досі на сон тягне. Ой, а ти ж, мабуть, уже й зголодніла – усе над книжками та над книжками…

– Є таке, – визнала Люсі. – Бо слідкувати за часом було якось ніколи.

– Ходімо, – кивнув головою чаклун. – Це для Аслана будь-який час – то мить, а в моєму домі для зголоднілих гостей будь-який час – то час обідати.

Із тими словами він почовгав коридором далі й відчинив перед Люсі одні з багатьох дверей. Люсі опинилася у невеликій, але затишній кімнаті, де було багато сонця і квітів. Коли вона ввійшла, то стіл – і в цьому вона могла поклястися – був порожнім, мов виметений. Та лише чарівник мовив таємне чарівне слово, як на столі з’явилися і скатертина, і посуд зі столовим сріблом, і різноманітні страви.

– Сподіваюся, тобі сподобається, – знизав чаклун плечима. – Я навмисно загадав страви, до яких ти звикла змалку в рідній країні, а не ті, якими тебе через силу частували.

– Ой, дуже мило з вашого боку! – мовила Люсі, дивлячись на стіл, і аж ніяк не покривила проти правди. А був тут справжній омлет, як то кажуть, просто з жару, холодна печена баранина із зеленим горошком, суничне морозиво, прохолодний лимонад і чашечка гарячого запашного шоколаду. Сам чаклун до тих ласощів навіть не торкнувся – їв лише хліб і пив вино. Нічого зловісного чи лячного в чаклуні Люсі, як не придивлялася, так і не знайшла, тож незабаром вони гомоніли, мов старі друзі.

– А як скоро подіють чари? – запитала його Люсі. – Коли невидимок нарешті можна буде побачити?

– Та хоч би й тепер. Але я їх не турбував би – ця невидимість наганяє такий сон, що в них уже ввійшло до звички: як пообідав – одразу ж і задав хропака.

– А от тепер, коли вони вже видимі, що як вам перетворити їх із потвор на красунчиків? Зробити їх такими, якими були?

– Тобто одразу й те, і друге? Це вже з якого боку подивитися… Якщо з їхнього, то всі вони (до зникнення, так би мовити, з-поза зору) були такими красенями, що любо-мило подивитися. Тому тепер вони в один голос стверджують, буцімто їх образили, спотворивши їхню первинну вроду. Та я б цього не сказав. Навпаки, як і багато хто інший, я вважаю, що зміна зовнішності пішла їм на користь.

– Вони, мабуть, занадто високої думки про себе?

– А що занадто – то не здраво. Принаймні – хто там у них головний? – пан Тугодум саме такої думки про себе, і саме цю думку він утлумачив усім іншим. Тепер вони усі однієї думки.

– Ми це помітили, – відповіла Люсі.

– Тож у деяких речах краще обходитися без нього. Ясна річ, я міг би перетворити його на щось інше або навіть накласти закляття, щоб ніхто не вірив жодному його слову, та я цього теж не робив би. Хай краще вже поклоняються йому, аніж нікому та нічому.

– А чому б їм не поклонятися вам? – спитала Люсі.

– Мені? – здивувався чаклун. – Після того що я з ними зробив? Після того як їх було видимо, а тепер невидимо?

– А за що ж ви їх так? Я маю на увазі – образили? Тобто, за їхніми словами, «спотворили»?

– Бо вони були не лише самозакохані, а ще й украй неслухняні. Я ж їм казав: якщо заводиш город, його треба доглядати. А вони гадали – все й так виросте. А город, звичайно, потребує води. І, як ти гадаєш, чи ходили б вони за городом, чи ходили б вони по воду, коли я на них щоразу не гримав би? Та на тому не край. За півмилі звідси, на пагорбі, є чудове джерельце. Із нього витікає струмок, що тече просто повз город. Я їм усього лише й сказав, аби вони набирали воду зі струмка, а не гасали з цеберками до джерела тричі на день, розхлюпуючи половину води по дорозі. І ти гадаєш, вони мене послухали?

– Невже ж вони такі нетями? – запитала Люсі.

Чарівник тяжко зітхнув.

– Не повіриш, як я з ними намучився… Десь зо два місяці тому вони почали мити посуд перед обідом, аби не перейматися після. А ще саджали варену картоплю, аби не варити, коли виросте. А якось, коли до бочки з молоком потрапив незграбний кіт, усі вони як один кинулися вичерпувати молоко, замість того, аби просто витягнути кота за шкірку та на сонечко… Бачу, ти вже впоралася з обідом. А коли так – ходімо подивимося на наших розтелеп. Певно, уже є на що подивитися.

Вони перейшли до іншої кімнати, де громадилися незрозумілі блискучі інструменти: астролябії, декілька орерій (тобто механічних моделей сонячної системи), хроноскопи, віршометри і хореямбитриметри[3] та якийсь там гіротеодолінд[4]. Наблизившись до вікна, чарівник кивнув Люсі:

– Он вони, твої розтелепи!

– Щось я нікого не бачу, – Люсі примружила очі. – А що це там за гриби?

«Гриби», що на них вона вказала, стирчали по всій галявинці перед домом. Ніжки їхні були в три фути заввишки, а шапки – приблизно такої самої ширини. Вона придивилася краще й помітила, що ніжки з’єднуються з шапками не посередині, а якось збоку. Біля ніжок на траві валялися якісь клунки. Проте, що довше Люсі до них придивлялася, то менше ті «гриби» нагадували їй гриби. Шапки насправді були не круглі, а довгасті, і до того ж з одного краю розширювалися. «Грибів» отих по галявинці було розкидано багато, щонайменше п’ятдесят.

Годинник пробив тричі, і тут сталося неймовірне: усі «гриби» разом перекинулися догори дриґом; клунки, що лежали коло ніжок, виявилися тулубом і головою, а грибні ніжки – власне ногами. От тільки ніг було не по дві, як у пересічних громадян, а по одній, та й та була не збоку, як в одноногих людей, а росла посередині. Закінчувалася та нога широченною, як на те, ступнею, задертою догори, від чого вона, та ступня, нагадувала човен-каное. Люсі відразу зрозуміла, чому вважила спочиваючих тупотупів за гриби: вони розпростерлися просто на спинах, здерши догори ногу. Пізніше вона дізналася, що вони завжди відпочивають саме так: ступня захищає їх від сонця і дощу, тому спочивати під нею одноногим тупотупам так само затишно, як, наприклад, іншим у наметі.

– Ой, які ж вони кумедні! – не втрималася від сміху Люсі. – Це ви їх такими зробили?

– Та отож, – не сперечався чаклун. – Так, саме я і перетворив розтелеп-тупотупів на однотупів, – додав він і теж розреготався. – Ти тільки-но подивись!

А подивитися таки було на що. Звісно ж, ані ходити, ані бігати, як ми з вами, однотупи не могли. А от що вони добре вміли, то це стрибати і плигати, немов жабенятка чи коники-стрибунці. Стрибали вони так справно, ніби й тієї однієї ноги в них не було, а замість неї була потужна пружина. Вони торкалися землі з гучним тупанням, що чимало спантеличило Люсі ще вчора за їхньої невидимості. Та тепер усі були як на долоні. Тупотупи тупотіли в усі боки та перегукувалися одне з одним.

– Е-ге-гей, хлопці! Нас знову скоріш видимо, ніж невидимо! Як гарно побачитись ізнов!

– Що ж, бачиться, ми видимі, – перекрикуючи галас, наголосив однотуп у червоному капелюсі з китицею, у якому Люсі по голосу впізнала головного однотупа. – А якщо нас видко, то, вочевидь, ми вже не невидимки, а навпаки.

– Саме так, а як інакше! – одразу ж відгукнулися всі інші. – То ж бо й воно, що вже не невидимки! А саме – «навпаки»! Як влучно сказано!

Найнетямущіщі – й ті допетрали!

– Здається, дівча пошило нашого старигана в дурні, доки той давав хропака! – оголосив Тугодум (бо то був саме він). – Нарешті наша взяла!

– Як ладно сказав – «пошити в дурні»! – одразу ж підхопив хор тупотупів. – У нашого голови є голова на плечах! Як щось скаже – то як в око влучить!

– Ба, як їм не лячно казати таке про вас? – знітилась Люсі. – Бо ще вчора страховиська лячнішого за вас вони й не знали. Хіба ж вони не розуміють, що будь-якої миті ви можете їх почути?

– Та такі вже вони, розтелепи, – зітхнув чаклун. – От тільки-но вони готові на тебе молитися, бо ти, бач, і наймудріший, і всевидючий, і найсуворіший, а наступної миті вони сподіваються тебе надурити якимись хитрощами, що й дитя наскрізь побачить. Та чим би вони не тішилися…

– А чи так уже потрібно повертати їм їхній первісний вигляд? – спитала Люсі. – Здається, їм і тепер непогано… Принаймні вони ніби щасливі – дивіться-но, як тупотять! До речі, а ким вони були раніше?

– Та звичайними собі гномами, – зауважив чаклун. – Хоча не зовсім. Порівняно з вашими, нарнійськими, ці відрізняються нестачею клепок та просто казковими ліньками.

– Шкода, якщо на те потреба повернути їх назад, – пожалкувала Люсі. – Тепер вони такі милі й кумедні. А можна я піду до них і сама їм усе скажу? Чи мало б це якесь значення?

– Мало б мати, та мало що має, – стенув плечима чаклун. – Бо сказати – одне, а зрозуміти – то зовсім інше.

– А ви підете зі мною?

– Навіщо? Іди вже сама. Може, тебе вони зрозуміють краще.

– Вельми дякую за гостинність! – сказала Люсі й хутко побігла вниз сходинками, якими з таким острахом йшла вгору вранці.

Унизу вона з розгону кулею налетіла на Едмунда. У нього за плечима стояли інші, і, побачивши їхні бліді стривожені обличчя, Люсі відчула докори сумління – як за своїми справами вона могла про них забути?!

– Усе гаразд! – вигукнула вона біжучи. – Усе добре! Чаклун виявився аж ніяк не злим, а напрочуд милим та люб’язним. А ще я бачила його, самого Аслана!

Із цими словами, немов вітерець, вона промайнула повз друзів й опинилася в садку. Здавалося, земля гула від тупотіння однотупів, а повітря дзвеніло від їхніх радісних зойків. Із її появою земля загула, а повітря задзвеніло удвічі дужче.

– Ось і вона, ось і вона! – заволали однотупи. – Тричі, тричі ура! Ура маленькій дівчинці, що зуміла донести наші найщиріші мрії до старого чаклуна. Хвала героїні, хвала!

– Залишається лише пожалкувати, – виголосив голова Тугодум, – що ми не в змозі зробити вам таку приємність побачити нас такими, якими ми були до того, як стали тими, які ми є, а саме – жалюгідними почварами. А якщо ви не побачите різницю, то ви нас і не зрозумієте. Саме тому, якщо вже йдеться про зовнішність, ви можете згадати прислів’я: зовнішність оманлива, а нам і в оману вас ввести нічим, бо ми й так страховиська.

– Саме так, ти правду кажеш, як завжди, голова Тугодум! – здригаючись на місці, немов повітряні кульки за вітром, заволали тупотупи. – Ось такі ми і є, страшні без омани.

– Я тільки хотіла сказати, що вам добре личить і ваш нинішній вигляд!

– Прислухайтеся до неї, – одразу ж підхопили тупотупи, – її цілковита правда! Як нам личить наш нинішній вигляд! Усі красені, мов дібрані!

Вони змінили попередню думку й оком не змигнувши та навіть не помітили цього.

– Вона мала на увазі, – не забарився втрутитися Тугодум, – як нам личило бути тими, які ми були, доки не стали тими, якими є.

– Який слушний наш голова! Слушніше не буває! – одразу загомоніли інші. – Саме це вона і мала на увазі! Ми самі чули!

– Та я казала зовсім інше, що ви гарні й такі, які ви є! – розгубилася Люсі.

– От! Я й кажу: раніше ми були гарні, а не те, що є! – вів своє Тугодум.

– Прислухайтеся до них обох! – завели свою пісню тупотупи. – Вони обидва правду кажуть! Як і завжди! Та як дотепно, коротко і влучно!

– Але ж ми стверджуємо зовсім протилежне! – обурилася Люсі, уже сама тупаючи ногою з нетерплячки.

– Авжеж, протилежне! Протилежніше й бути не може! – одразу ж погодилися тупотупи. – Не кожен так вміє – стверджувати протилежне! Тож стверджуйте собі й надалі, обоє!

– Та ви кого-завгодно з глузду зведете! – спересердя мовила Люсі й махнула на них рукою. Але тупотупи, здавалося, були вкрай задоволені бесідою, тож, зрештою, Люсі вирішила, що цю зустріч можна вважати вдалою.

А от надвечір трапилася ще одна подія, яка ощасливила тупотупів до неможливості. Каспіан разом з іншими попрямували до берега, щоб подати сигнал Ринсу та всім, хто залишився на борті і хто, мабуть, уже страшенно хвилювався. Не були байдужими й тупотупи: вони скакали та плигали навколо, мов футбольні м’ячі на тренуванні, устигаючи перегукуватися й погоджуватися одне з одним, доки Юстас не стерпів і не пробурмотів, мовляв: «Краще чарівник зробив би їх свого часу не невидимими, а нечутними» (дуже скоро він неабияк про свої слова пошкодував, адже йому ще довго довелося пояснювати усім тупотупам, які оточили його, що під «не невидимий» він мав на увазі «той, кого не бачать», а не «нене, видимий», а зовсім не звертання до матусі з приводу чогось видимого, а під «нечутним» він розумів «тих, кого неможливо почути», а не те, про що не можна пронюхати); та остаточної впевненості в тому, що його зрозуміли, він не мав. Особливо ж його роздратувало те, що наприкінці йому відверто сказали: «Язик у тебе довгий, та володіти ним ти геть не вмієш; ой, далеко ж тобі до нашого Тугодума, хлопче! Ти більше прислухайся до нього, може, чогось і навчишся!»

Так от, коли всі опинилися на березі, Рипічипа осяяла блискуча думка. Він швиденько спустив на воду свій маленький коракл[5] і моторно проплив уздовж берега туди-сюди, аж поки не побачив, як усі без винятку тупотупи слідкують за ним, мов зачаровані. Тоді він звернувся до них із промовою:

– Вельмишановне та вельмирозсудливе тупотупство! До вашої уваги човен! Та чи потрібен він вам? Гойдатися на хвилях з вашими ногами можна і без нього! Нумо, без зайвого поспіху всі до води, і побачимо, чи втримайтеся ви на хвилях!

І не встиг голова Тугодум попередити інших, що вода наскрізь мокра, як два чи три молодих тупотупи обережно ступили на воду, відштовхнулися від берега та ковзнули по воді; а за ними інші й інші, і невдовзі уся затока, наче ковзанка, була вкрита грайливими тупотупами. І не дивно: велика ступня тримала тупотупа на воді не гірше за човник. А коли Рипічип ще показав їм, як змайструвати нехитре весло, то вони заходилися гасати навколо «Зоряного мандрівника», немов флотилія дикунських каное, у кожному з яких на кормі поважно стовбичив досить товстенький гном. А потім були влаштовані ще й перегони, а моряки, що вболівали з палуби, мало боки собі не порозривали од реготу. А як призи переможцям на мотузках спускали вниз пляшки з вином.

До смаку тупотупам припала і їхня наукова назва: «моноподи». А от вимовити її, щоб не запнутися, виявилося чомусь справою не з легких. «Ми – ці, як його, усе крутиться на язиці, монопуди чи, як там, монопупи, чи, може, попомони! Щось таке, але звучить гарно!» Іноді, щоправда, вони плутали цю назву з попередньою і називали себе чи то «тупомонами», чи то «тупоподами», чи то «туполяпами», та зрештою всі зійшлися на «тяпляпах». Саме ця назва й прижилася, і, здається, так вони звуться і понині.

Вечеряли нарнійці в гостях у чарівника. Тепер, коли все навкруги здавалося знайомим, Люсі відчула, що все не таке вже лячне, а навпаки – потішне. Загадкові малюнки й досі здавалися загадковими, та тепер уже було зрозуміло, що значили вони щось добре й радісне. Навіть бородате дзеркало з лячного зробилося кумедним. На вечерю кожному начаклувалися його улюблені ласощі, а після вечері чаклун учинив вельми дивовижне, а головне, ще й корисне диво. Поклавши на стіл два чисті аркуші пергамену, він попрохав Дриніана розповісти про всі морські пригоди у найдрібніших деталях. І, доки Дриніан розповідав, уся його розповідь вимальовувалася на пергамені тонкими чіткими лініями, і зрештою кожен аркуш перетворився на чудову мапу Східного океану, де були й Гальма, й Скипідар, і Сім Островів, і Самотні острови, і Драконів острів, й острів Мертвої Води, й навіть сам край тяпляпів-розтелеп – і все в правильному масштабі й у належних місцях. То й були перші відомі мапи Східного океану, і відтоді кращих мап Східних морів нікому не вдавалося укласти, хіба що за допомогою чарів. Справа в тому, що міста й гори, здавалося б, тут як на звичайних мапах, та тільки-но візьмеш чарівне скельце, що його подарував їм чародій, як на мапі з’являлися неписаної точності малюнки: палац Бельмеса, невільничий ринок, вулички Вузької Гавані – та все таке маленьке, ніби дивишся у бінокль з боку зменшування. Єдине що, береги багатьох островів залишилися недомальованими, адже з’явитися на тій мапі могло тільки те, що Дриніан бачив на власні очі. Коли мапи були готові, чарівник залишив одну собі, а іншу подарував Каспіану. Вона й досі висить у замку Кейр-Паравель.

Та навіть чаклун нічого не знав про землі, що лежали на схід від його острова. Єдине, що він зміг повідати, – це те, що років десь сім тому до його берегів пристав корабель, на борту якого перебували лорди Ревільян, Аргоз, Мавраморн і Руп. Тут усі здогадалися, що золотий чоловік на дні Мертвого озера був не хто інший, як лорд Рестимар.

Тож наступного дня старий чарівник причепив чи, краще сказати, «причаклував» відламану морським змієм корму та ще й надарував їм цілу купу дуже корисних речей. Розпрощалися вони добрими друзями, й о другій пополудні, коли корабель відходив від острова, усі тяпляпи довго пливли за ним слідом та вигукували слова прощання доти, доки було чутно їхні голоси.

Розділ 12Темний острів

Після перебування у моноподів вони дванадцять діб ішли на південний схід під легким вітерцем. Погода стояла ясна й тепла; ніде не видно було ані риб, ані птахів, тільки одного разу з правого борту помітили високі фонтани, що їх викидали кити. Люсі та Рипічип устигли за цей час досхочу награтися в шахи. На тринадцятий день Едмунд побачив з бойового марса велику темну гору, що стирчала з води по лівий борт.

Вони змінили курс і пішли у бік землі, переважно на веслах, бо супротивний вітер не давав іти на північний схід. Вечір уже впав, а до скелі було ще далеко, тому вони веслували всю ніч. А зранку настав штиль. Темна маса попереду була вже значно ближча та більша, але як слід роздивитися її ніяк не вдавалося, тому хтось висловив думку, що вони запливають у туман.

Близько дев’ятої ранку скеля зненацька вигулькнула так близько, що всі розгледіли – то була й не скеля зовсім, і не туман у звичайному сенсі. То був такий собі справжній-справжнісінький морок! Змалювати його важко, але якщо уявити, як заглядаєш у залізничний тунель такий довгий і звивистий, що погляд тоне в суцільній темряві без жодного проблиску світла, то зрозумієш, що побачили наші герої. Ось у яскравому полуденному сонці виразно видно і колії, і шпали, і полотно щебінки, потім усе ніби загубиться в сутінках, а ще за якусь мить, зненацька, але так, що й не збагнеш, коли саме, увесь потяг занурюється у суцільну темряву. Те саме сталося й з вітрильником. За кілька футів попереду видно було синьо-зелену воду, потім вона зблякла, немов на неї впали сутінки, а попереду лежала лише темрява безхмарної та беззоряної ночі.

Каспіан наказав боцманові сповільнити хід корабля, і всі, окрім хіба що веслярів, мерщій перебігли на півбак – подивитися, що там видно. Та дивитися було ні на що – позаду було море, а попереду лиш непроглядний морок.

– Пливемо далі? – завагався Каспіан.

– Я б не радив, – похитав головою Дриніан.

– Капітан діло каже! – почулися голоси матросів.

– І я згоден з капітаном, – підтримав Едмунд.

Люсі та Юстас нічого не сказали, стиха радіючи, що все, здається, на те обертається, аж раптом тишу обірвав дзвінкий голос Рипічипа.

– Як це – зупинитися? – підхопився він. – Хто-небудь мені пояснить чому?

Пояснювати ніхто не визвався, тож Рипічип вів далі:

– Звертайся я до простолюду чи невільників, я міг би подумати, що за цією пропозицією вбачається боягузтво. Та, сподіваюся, ніколи в Нарнії не скажуть, що гурт шляхетних лордів і королівські особи в розквіті сил підгорнули хвоста через те, що злякалися темряви.

– Але що за користь пробиратися крізь ту темряву? – спитав Дриніан.

– Користь? – перепитав Рипічип. – Що за користь, капітане?! Якщо під словом «користь» мається на увазі напихати кишені чи шлунки, то, визнаю, що й справді жодної. Але, наскільки мені відомо, ми пустилися у подорож не за тим, аби набити кошелі й животи, а для того, щоб здобути честь і славу! Нам випала пригода, якої ще не бачив світ, і якщо ми повернемо назад, то безперечно покриємо себе ганьбою!

Декілька матросів пробурчали собі під ніс щось на кшталт: «Нащо нам та слава?»

– Та годі тобі вже, Рипічипе, я вже мало не шкодую, що ми не залишили тебе вдома, – урвав його Каспіан, – але коли вже так постає питання, то, гадаю, нам доведеться рушити далі! Якщо, звісно, не заперечує Люсі, – додав він.

Люсі, звісно, заперечувала, та все одно сказала: «Ні, не заперечую!»

– У такому разі, ваша величносте, звеліть хоча б запалити вогні, – зауважив Дриніан.

– Звичайно, капітане, – погодився Каспіан. – Розпорядіться, будьте ласкаві!

За наказом капітана запалили три ліхтарі: на мачті, на кормі та біля стерна, і два смолоскипи встановили посеред палуби. У яскравому денному світлі ліхтарі та смолоскипи наче й не горіли зовсім. Усій команді, окрім кількох веслярів, наказано було зібратися на палубі зі зброєю наголо. Люсі та двоє лучників зі стрілами напоготові стояли на бойовому марсі. Ринс розташувався на носі корабля, готовий оповістити усіх про будь-яку небезпеку. Поруч із ним стояли Рипічип, Едмунд, Юстас і Каспіан, закуті у блискучі лати. Дриніан зайняв місце біля стерна.

– В ім’я Аслана, вперед! – крикнув Каспіан. – Малий хід! Слухати команди!

Вітрильник захрипів, застогнав і поволі рушив уперед. З бойового марса Люсі добре було видно, коли саме вони запливли у пітьму, у якій потонув спочатку ніс вітрильника, а потім і корма. Щойно в яскравому світлі було видно золоченого дракона на кормі корабля і синє море, і блакитне небо на головою, і ось за якусь мить усе: і море, й небо – поглинула завіса мороку, а кормовий ліхтар, який до того було ледве видно, яскравою плямою світла окреслив, де саме закінчується корабель. Перед ліхтарем коло стерна нечіткою тінню скандзюбився Дриніан. Факели внизу висвітлювали два невеличких клаптики палуби. У їхньому нерівному світлі мерехтіли мечі та шоломи, а спереду на носі виднілася ще одна пляма світла.

Люсі ввижалося, що бойовий місток, освітлений ліхтарем на щоглі в неї над головою, пливе крізь пітьму сам по собі. А вогні світили якось неприродно; так буває, коли запалюєш їх у темному місці серед білого дня. І ще Люсі помітила, що навколо стало холодно, немов у підземеллі.

Скільки часу тривала та подорож у пітьму, ніхто сказати не міг. Лише скреготіння кочетів і плескіт води під веслами нагадували, що вони рухаються, а не стоять на місці. Едмунд, що виглядав на носі, міг розгледіти у воді лише віддзеркалення ліхтаря, але й воно здавалося сірим, а брижі по воді йшли низькі й важкі, мов неживі. Через деякий час усі, окрім веслярів, затремтіли від холоду.

Раптово звідкись (ніхто вже не скаже, звідки саме) долинув дикий розпачливий нелюдський крик, чи то кричала не людина, чи то голос її став від жаху не схожий на людський.

Каспіан не міг вичавити із себе ані слова, бо в роті йому пересохло, коли почувся голос Рипічипа, що в незвичній тиші здався усім іще голоснішим, аніж зазвичай:

– Хто зве? Хто то кличе? – пропищав він. – Якщо ти ворог, ми тебе не боїмося, а якщо друг, то нехай стережуться твої вороги!

– Рятуйте! – знову пролунав голос. – Згляньтесь! Навіть якщо ви мені усього лише ввижаєтеся, візьміть мене на борт, а потім хоч убийте! Тільки не лишайте мене в цьому жахливому місці!

– Де ви? – крикнув Каспіан. – Ми готові підняти вас на борт!

Донісся ще один зойк, тепер чи то радості, чи відчаю, та усі почули, що до них хтось пливе.

– Будьте готові витягнути його, – велів Каспіан матросам.

– Готові, ваша величносте! – відповіли ті та з’юрмилися коло лівого борту з линвами в руках; один із них витягнув руку зі смолоскипом якомога далі над водою. На тлі темної безодні з’явилося бліде, спотворене нелюдським жахом обличчя, і незабаром дванадцять дужих рук втягли незнайомця на палубу.

«До чого ж він здичавів!» – подумав про себе Едмунд. Незнайомець був ще не старим, але весь обріс сплутаним сивим волоссям. Його худе обличчя було змученим, а замість одягу тіло вкривало мокре лахміття. Та на лахміття ніхто не звертав уваги, бо насамперед усі помічали його очі – широко розкриті настільки, що не видно було навіть повік, вилуплені, немов йому з’явилася сама смерть. Щойно нога незнайомця торкнулася палуби, він заволав:

– Тікайте! Поспішайте! Розвертайте швидше корабля й тікайте! Веслуйте, що є сили, коли вам життя дороге! Забирайтеся подалі з цього проклятого місця!

– Опануйте себе! – зауважив йому Рипічип. – Та поясніть нам толком, у чому небезпека! І чому саме ми повинні тікати, бо тікати, вибачте, ми не звикли!

Незнайомець із жахом втупив очі в мишачого короля, котрого досі не помічав.

– Хай так, та тікати все одно доведеться, – не стихав він. – Тікайте геть з острова, де мари втілюються в яву.

– Не так уже це й погано! – вигукнув один із матросів. – Я саме мріяв про такий острів, де збуваються мрії. Мені давно кортіло одружитися з Ненсі. Здається, мені випадає нагода! Якщо пристанемо…

– А я зможу побачити Тома живим! – підхопив інший.

– Божевільні! – скрикнув незнайомець, гнівно тупаючи ногою. – Саме через такі примарні мрії я й потрапив сюди. Краще б я втопився чи взагалі не народився! Хіба ж ви не чули, що я сказав?! Тут справджуються мари, мари – розумієте? Не мрії, а сновидіння знаходять тут своє втілення!

На мить запала тиша, а потім усі поспіль, гримаючи латами, кинулися до головного люка і, зайнявши свої місця коло весел, щосили заходилися веслувати. Дриніан сам став до стерна, а боцман віддавав команди зі спритністю, якої раніше за ним не помічали. Усім не знадобилося багато часу, аби пригадати свої наймоторошніші сновидіння, жахіття, побачити які страхаєшся настільки, що чимдуж намагаєшся не заснути. А пригадавши, усі швидко усвідомили, чим загрожує їм острів, на якому збуваються не мрії, а мари.

Один Рипічип не зрушив із місця.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Невже ви схвалюєте цей заколот, цю малодушність? Це ж ніщо інше, як втеча!

– Веслуйте, веслуйте, веслуйте! – викрикував Каспіан. – Веслуйте, якщо хочете жити! Кажи, що завгодно, Рипічипе, але є речі, які не в змозі витримати жодна людина.

– Тоді моє щастя, що я не людина, – з гідністю вклонився Рипічип.

Люсі стояла на марсі й чула все, про що йшлося внизу. Раптом один із тих снів, які дівчинка завжди намагалася забути, згадався їй так яскраво, ніби вона тільки-но прокинулась. Так ось що чатувало на них там, на темному острові! На якусь мить вона зажадала спуститися на палубу до Едмунда й Каспіана, але потім отямилася. Адже, якщо сни оживуть, Едмунд і Каспіан самі можуть перетворитися на що-небудь жахливе, щойно вона до них наблизиться. Люсі міцно вхопилася за рею і спробувала заспокоїтися. Матроси, не шкодуючи сил, веслували назад, до світла – до нього нібито було вже зовсім недалеко… «Скоріше б уже!» – подумки підганяла Люсі.

Хоча веслярі гребли щосили, сплеск води майже не порушував мертвої тиші, що оточувала корабель. Кожен знав, що ліпше не прислуховуватися, але втриматись не міг. І невдовзі всі почули якісь невиразні звуки, але кожному верзлося своє.

– Ти чуєш, там… такий дивний звук… як ніби хтось клацає величезними ножицями?.. – тихо спитав Ринса Юстас.

– Тсс-с! – пошепки обізвався Ринс. – Я чую, немов хтось видирається на борт…

– Щось дряпається на щоглу, – сполошено зауважив Каспіан.

– О-ох… – простогнав один із матросів. – Забили в ринду. Так я і знав…

Каспіан, намагаючись не дивитися на різні боки, а особливо назад, пройшов уздовж корми до Дриніана.

– Дриніане, – стиха промовив він. – Чи довго ми туди запливали, я хочу сказати, пливли в темряві до того місця, де підібрали незнайомця?

– Хвилин із п’ять, – прошепотів у відповідь капітан. – А що?

– Та те, що ми вибираємось звідси вже набагато довше.

Рука Дриніана на стерні затремтіла, а чоло вкрилося холодним потом. Та сама думка пройняла всіх на кораблі.

– Нам ніколи звідси не вибратися, ніколи, – нарікали веслярі. – Він не туди править, ми просто кружляємо на місці. Нам не вибратися…

Незнайомець у лахмітті заволав:

– Звичайно, не вибратися! Нізащо і ніколи… А я ж, дурень, вирішив, що вони мене відпустили… Ні, нам нікуди не подітися…

Притулившись чолом до поручнів бойового марса, Люсі зашепотіла: «Аслане, Аслане, якщо ти всіх нас любиш, допоможи нам». Темрява анітрохи не розвіювалася, але дівчинка чомусь відчула себе трохи краще – щоправда, зовсім трохи. «Врешті-решт, доки з нами ще нічого не сталося», – подумала вона.

– Дивіться! – закричав хрипким голосом Райнельф, що стояв на носі.

Попереду завиднівся ледь помітний полиск світла, і, коли всі повернули голови в його бік, він несподівано перетворився у широкий промінь, що освітив увесь корабель. Навіть не освітив, а висвітлив його з темряви, мов прожектор. Каспіан спочатку замружився, потім озирнувся навколо й побачив застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися назад: кожен на свою виразну чорну тінь.

Люсі пильно вдивлялася у смужку світла попереду й нарешті дещо розрізнила. Це «дещо» спочатку здалося їй хрестом, потім літаком, потім повітряним змієм – і ось над самою своєю головою вона почула шум крил і побачила альбатроса. Птах тричі облетів щоглу й нарешті примостився на гребні золоченого дракона на носі. Він щось мовив на своїй пташиній мові. Що саме, ніхто не зрозумів, але всі зрозуміли, що то голос надії. Потім альбатрос розпростав крила, злетів і повільно полетів попереду, забираючи дещо праворуч. Дриніан не зволікав – повів корабель слідом, не маючи жодних сумнівів у тому, що птах виведе їх із цього страшного місця. Але ніхто, крім Люсі, не чув, як, облітаючи щоглу, птах прошепотів до неї: «Будьте мужніми, дитя моє!» – і голос, що мовив ті слова, був – вона у тому не сумнівалася – голосом Аслана, а приємний солодкий запах дмухнув їй в обличчя.

За якусь мить темрява посірішала, і не встиг слабкий промінчик надії осяяти їхні думки, як вони виринули під яскраве сонце в тепло, де над нами синіло блакитне небо. І всі одразу зрозуміли, що боятися їм уже нема чого, та ніколи й не було. Кліпаючи очима, усі роззиралися навкруги, вражені тим, як сліпуче сяяв корабель у променях сонця: усі підсвідомо очікували, що темрява не полишить корабель просто так, а «причепиться» до біло-зелено-золотавого, немов отой бруд чи накип. Раптом хтось щасливо розсміявся, а за мить уся палуба заходила ходуном від дружного реготу.

– Мало не втрапили в халепу, – зауважив Райнельф.

Не гаючи ані хвилини, Люсі спустилася на палубу, де всі з’юрмилися навколо врятованого. Не пам’ятаючи себе від щастя, він деякий час не міг вимовити жодного слова і лише вдивлявся у синє море й сонце, несміливо торкаючись руками фальшборту й канатів, ніби хотів упевнитися, що то відбувається з ним насправді, а щоками його сповзали великі сльози.

– О, дякую, дякую, дякую вам! – нарешті спромігся вимовити він. – Ви врятували мене від… від… такого, що й словами не передати! Хто ж ви? Я заморець із Нарнії, і колись мене звали лордом Рупом.

– А я, – сказав Каспіан, – Каспіан, король Нарнії. Ми вирушили в путь на пошуки вас і ваших супутників, що колись були друзями мого батька.

Лорд Руп опустився на одне коліно та поцілував королю руку.

– Сір, – промовив він, – з усіх людей саме вас я волів би бачити тепер перед очима своїми найбільше. Чи можу я просити вас про милість?

– Про що йдеться?

– Ніколи, благаю, ніколи більше не повертайте мене туди, у те страшне місце, – він повів рукою у бік корми. Усі повернулися туди, куди він вказав, але позаду них, куди сягали очі, простягалося лише яскраве синє море та таке ж яскраве блакитне небо. Темний острів і темрява, що поглинала його, зникли, мов їх і не було.

– Подивіться лише! – не стримав здивованого вигуку лорд Руп. – Ви його знищили!

– Не думаю, що то були ми, – похитала головою Люсі.

– Ваша величносте, – звернувся до Каспіана Дриніан, – піднімається південно-східний вітер. З вашого дозволу, я накажу сушити весла та підняти вітрило. Усі перевтомилися, а веслярі найдужче. Їм потрібно відпочити.

– Звичайно, – кивнув Каспіан. – І нехай усім наллють грогу. Хе-е-х! – позіхнув він. – Я й сам почуваюся так, ніби можу проспати цілу добу.

Отож увесь наступний день вони стрімко летіли на південний схід. І ніхто з присутніх на кораблі навіть не помітив, коли зник альбатрос.

Розділ 13Три сплячі бородані

Вітер не змінював курсу та що не день робився дедалі слабшим, допоки хвилі не почали здаватися такими собі брижами, що їх частіше зустрінеш не на морі, а на злегка колиханій поверхні озера. І щоніч на небі з’являлися нові сузір’я, яких зроду не узрієш у Нарнії, і Люсі зі змішаним почуттям остраху та радощів думала, що їх, либонь, не бачила ще жодна жива людина. Ці нові зорі в теплому повітрі ночі сіяли з надзвичайною силою. У ці ночі багато хто спав на палубі, а перед сном вів довгі неквапні бесіди або, перехилившись через борт, милувався загадковим мерехтінням піни, яку здіймав міст корабля.

І ось одного казкового вечора, коли захід сонця за кормою був особливо прекрасним і саме небо здавалося від того ще ширшим, праворуч по борту з’явилася земля. Вона поволі наближалася, і в промінні призахідного сонця її береги, увижалося, охопило полум’я. Незабаром корабель йшов уздовж західного берега, а позаду, на тлі полум’яного неба, ніби вирізаний із картону, чорнів західний мис.

Тепер вони могли як годиться роздивитися нову землю. Тут не було гір, а втім, були невисокі пригірки з м’якими, як подушка, схилами. І звідти долітав приємний і тонкий запах, який Люсі назвала ніжно-бузковим. Едмунд сказав (а Ринс подумав): «Що за нісенітниця!», а Каспіан промовив: «А я розумію, що ти маєш на увазі».

Вони вже довгенько йшли вздовж острова у пошуках гавані, щоб пристати до берега, та врешті-решт мали вдовольнитися маленькою та мілководою затокою. І, хоча море було спокійним, на прибережний пісок таки набігали чималі хвилі, їм не вдалося скерувати корабель поближче. Тож усі, коли висаджувалися на берег із човна, який жах як гойдався, промокли до нитки. А от лорд Руп залишився на кораблі: він заявив, що більше ніяких островів не має жодного бажання бачити.

Залишивши двох матросів пильнувати човен, Каспіан повів решту в глиб острова, та не занадто далеко, бо вже сутеніло. Однак за пригодами і не треба було подаватися надмір далеко: ті розпочалися мало не біля самого берега. На рівнині, що розгорталася перед їхніми очима, не було ані доріг, ані стежин, ані інших слідів людини. Під ногами був пружкий мох, на якому подекуди росли скромні кущики, що їх Люсі та Едмунд прийняли за верес. Та Юстас, який до ладу розумівся на ботаніці, сказав, що ніякий то не верес, і мав, швидше за все, рацію. Та все ж на верес було вельми схоже.

Коли вони віддалилися від берега на відстань одного лету стріли, Дриніан раптом спитав:

– Що це? – І всі зупинилися.

– Це, напевно, величезні дерева? – припустив Каспіан.

– А по-моєму, вежі, – відгукнувся Юстас.

– А може, це велетні? – тихо проказав Едмунд.

– Що ж тут марно мудрувати? Йдемо прямо до них і вивідаємо! – вигукнув Рипічип, вихопив шпагу й задріботів уперед, підбивши всіх за собою.

– Здається, це якісь руїни, – сказала Люсі, коли вони підійшли поближче, і таки вгадала! Перед ними був довгастий майданчик, брукований гладеньким каменем й оточений сірими колонами без даху. Майже весь майданчик займав довгий стіл, покритий пурпурною скатертиною, що звисала до самої підлоги. Навколо стола стояли кам’яні стільці з химерним різьбленням; на кожному з них лежала шовкова подушка. А на самому столі красувалося стільки всіляких частувань, скільки не бачили навіть у Кейр-Паравелі за Великого короля Пітера. Тут були смажені індики, гуси та фазани, вепрові голови та оленячі вирізки, дивовижні пироги у вигляді вітрильників, драконів та слонів і фруктове морозиво, і яскраво-червоні краби, і дзеркальний лосось. Тут були горіхи й виноград, персики й ананаси, гранати, дині і – чудо над чудесами – помідори. Тут стояли золоті та срібні чарки, кришталеві карафи та сулії, а аромати вина і фруктів обіцяли мандрівникам велику насолоду.

– Ото так! – вигукнула Люсі.

Вони підходили щораз ближче й ближче.

– А де ж гості? – здивувався Юстас.

– Це ми мигцем владнаємо, – не розгубився Ринс.

– Гляньте! – несподівано мовив Едмунд.

За мить усі стояли на кам’яній підлозі під колонами. Вони озирнулися в той бік, куди вказував Едмунд.

Не всі стільці були порожні. На чолі стола і на двох стільцях з боків хтось уже сидів.

– Що це там? – прошепотіла Люсі. – Немов на столі три бобри…

– Чи пташині кубла, – сказав Едмунд.

– А мені здається, то три оберемки сіна, – висловив припущення Каспіан.

Та тут Рипічип метнувся вперед, заскочив на стілець, потім на стіл – і побіг по ньому, вправно обходячи кубки, сільниці та піраміди з фруктів. Добігши до загадкових сірих горбків на краю, він подивився на них, помацав і крикнув:

– Битися вони не будуть!

Оттоді всі підійшли ближче й побачили, що на стільцях сидять троє чоловіків, у яких, щоправда, упізнати людей було нелегко. Довгі сиві чуприни мало не повністю затуляли їм обличчя, бороди стелилися по столу, оповиваючись навколо ваз і джбанів, неначе дикий виноград навколо тину, й суцільною волосяною лавою падали зі стола на підлогу. А їхні кучми звисали зі спинок стільців повстю, від чого стілець з людиною здавалися єдиним цілим. Словом, усі троє майже всуціль складалися з волосся.

– Вони що – мертві? – вимовив Каспіан.

– Ні, сір, – оповістив Рипічип, видобувши руку одного з бороданів з-під волосяної копиці. – Цей теплий, та й пульс б’ється.

– Цей теж живий. І третій також, – додав Дриніан.

– Та вони ж просто сплять! – здогадався нарешті Юстас.

– Ну, й довго ж вони спали, – покачав головою Едмунд, – коли в них повиростали такі бородяки!

– І спали, либонь, не простим сном, а зачарованим, – додала Люсі. – Я ще в морі відчула, що цей острів повнісінький чародійства. Хто знає, може, саме нам судилося розсіяти чаклунські чари.

– Спробуймо, – сказав Каспіан і заходився торсати найближчого зі сплячих бороданів.

Усім уже здалося, що він близький до мети, бо бородань тяжко зітхнув і пробурмотів: «Годі пливти на схід. Повертай до Нарнії!» Та після цього заснув іще міцніше, схиливши голову на стіл, тож усі спроби добудитися нічого не дали. Із другим сталася та сама пригода: «Таке життя не для людей, – пробубонів він крізь сон. – Пливіть на схід, допоки зможете: за сонцем є земля». А третій лише промимрив: «Гірчиці, будьте ласкаві», – і знову нумо окунів ловити.

– «Повертай до Нарнії»? Так він сказав, еге ж? – запитав Дриніан.

– Атож, – сказав Каспіан. – Здається, наші пошуки завершилися. Хоча, про всяк випадок, гляньмо на їхні персні. Ага, ось їхні вензелі. Це лорд Ревільян. Це лорд Аргоз, а це лорд Мавраморн.

– Але ми не можемо їх розбудити, – згадала Люсі. – Як нам бути?

– Уклінно перепрошую, ваші величності, – промовив Ринс, – але чому б вам не обміркувати все це за столом? Адже не часто випадає нам на таке частування!

– Нізащо у світі! – відрізав Каспіан.

– Авжеж, авжеж, – підтримали його матроси. – Тут на кожному кроці чародійство. Краще вже нам якнайшвидше повернутися на корабель.

– Поза всяким сумнівом, – поважно заявив Рипічип, – лорди проспали цілих сім років через те, що почастувалися з цього стола!

– Я до цієї їжі нізащо не приторкнуся! – вирішив Дриніан.

– Дивіться, як швидко сутеніє, – зауважив Райнельф.

– На корабель, пора на корабель, – захвилювалися матроси.

– Напевне, їхня правда, – сказав Едмунд. – Сплячі можуть зачекати і до завтра. І коли вже нам не судилося скуштувати ці наїдки, то й ночувати тут нема чого. Місце й справді якесь чаклунське…

– Щодо матросів я цілковито згоден з королем Едмундом, – мовив Рипічип. – Та особисто я збираюся сидіти за цим столом до самого світанку.

– Але чому, скажи, будь ласка? – вразився Юстас.

– А тому, – відповів миш, – що не буде мені прощення, якщо я повернуся до Нарнії, не скуштувавши через свою легкодухість найбільшої пригоди, яку мені дарує доля!

– Я залишаюся з тобою, Рипе! – зробив крок уперед Едмунд.

– І я також, – оголосив Каспіан.

– І я, – розхрабрилася Люсі.

Юстас теж вирішив залишитися. І слід сказати, що це був дуже сміливий, як для нього, вчинок. Адже, на відміну від решти, він, доки не потрапив на «Зоряного мандрівника», ніколи не читав і навіть не чув про чаклунство й тому відважитися на нічліг у цьому місці йому було найважче за всіх.

– Дозволю собі просити вашу величність… – почав був Дриніан.

– Ні, мілорде, – перебив його Каспіан. – Ваше місце на кораблі, й до того ж ви весь день трудилися не складаючи рук, а ми відпочивали.

Вони ще довго сперечалися, та врешті-решт Дриніану довелося підкоритися. Поки він у присмерку вів матросів до берега, усі, окрім хіба що безстрашного миша, відчували в животі зрадливий холодок.

Розсаджувалися не поспішаючи, і ви, либонь, здогадуєтеся чому. У всіх на гадці було одне й те саме, хоча ніхто не висловлював цього вголос. Вибір і справді був не з приємних: або просидіти всю ніч поруч із цими бороданями, хоча й живими, та якось наполовину, або примоститися від них подалі, а проти ночі й зовсім втратити з очей і думати-гадати, чи не оживуть вони саме опівночі? Ні, про це ліпше було не помишляти!

Не один раз обійшли вони навколо стола, маючи гадку: «Може, тут? А може, трохи далі? Чи з іншого боку?» Та ось, усі сіли десь посередині, але ближче таки до сплячих, ніж до протилежного краю.

Було біля десятої вечора, і довкола стало зовсім темно. На сході зайнялися уже знайомі нові сузір’я. Правда, Люсі були б милішими її старі знайомі – сузір’я Корабля, Леопарда та інші оздоби нарнійського неба.

Усі укуталися у плащі й принишкли, буцімто на щось чатуючи. Правда, спершу вони силувалися зав’язати непримушену розмову, та вона чомусь не в’язалася. Отож так вони сиділи та сиділи, і чути було лише шурхіт прибою.

Наступні декілька годин видалися їм вічністю. Та приспіла хвилина, коли всі раптом стрепенулися і зрозуміли, що все ж на якийсь час придрімнули. Зорі вже перемістилися по небесному склепінню, а саме небо було чорне-пречорне, і лише на сході вгадувалася сіра смужка. Усім було холодно, від довгого сидіння руки-ноги заніміли, і до того ж від спраги пересохло в горлі. Та ніхто не прохопився жодним словом, бо саме цієї миті всі відчули: щось відбувається.

Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі з’явилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався – і нарешті зупинився коло самого стола, якраз навпроти них.

Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня врода.

У руці вона тримала високу свічку в срібному шандалі, яку, підійшовши, поставила на стіл. Швидше за все, легкий бриз, що ввечері подував з моря, тепер зовсім вщух, бо полум’я свічки піднімалося догори так рівно, наче вона горіла в кімнаті з зачиненими вікнами й запнутими фіранками. Світло її відбивалося, виграючи, на золотих келихах та срібних тацях. Тут Люсі помітила на столі річ, на яку раніше не звертала уваги. Це був гостро заточений крем’яний ніж, від якого віяло прадавніми жорстокими віками.

Досі ніхто не вимовив ані слова, та ось Рипічип, а за ним Каспіан і всі решта встали, відчувши, що перед ними не проста дівчина, а благородна пані.

– О подорожні, що прибули здалеку до стола Аслана! – звернулася дівчина до них. – Чому ви нічого не п’єте і не їсте?

– Прекрасна пані, – відповів за всіх Каспіан, – ми боялися приторкатися до цих страв. Ми гадали, що це через них наші друзі поснули чарівничим сном.

– Вони їх навіть не скуштували, – сказала дівчина.

– Але ж що з ними сталося? – занепокоєно вигукнула Люсі.

– Сім років тому, – відповіла дівчина, – вони прибули сюди кораблем, вітрило якого було подране на клапті, а борти прогнили наскрізь. З ними були матроси. І один із ватажків, побачивши цей стіл, промовив: «Ми стомилися веслувати й латати вітрило. Краще сядьмо за стіл і зостаньмося тут на віки вічні». Але другий на це сказав: «Ні, краще повернути на захід, до Нарнії. Ймовірно, Міраз уже помер!» А третій, на вигляд найбільш владний і найсуворіший з усіх, обурено гукнув: «Ні й іще раз ні! Не личить нам, заморцям, шукати спочину та супокою! Стихія наша – пригоди й небезпека. Наші дні близяться до схилу. Тож проведімо останок життя в пошуках невідомих земель за східним горизонтом!»

Вони засперечалися, і той третій у гніві схопився за крем’яний ніж. Та даремно він до нього доторкався! Бо тієї ж митті всі троє заснули глибоким сном. І не прокинуться доти, доки з них не спаде закляття.

– Що це за крем’яний ніж такий? – запитав Юстас.

– Невже ніхто з вас не чув про нього? – відповіла запитанням дівчина.

– По-моєму, – сказала Люсі, – я колись бачила дещо подібне. Здається, таким ножем Біла Відьма вбила Аслана за кам’яним столом.

– Це той самий ніж і є, – сказала дівчина. – Його перенесли сюди, і він буде вічно зберігатися тут у славі та пошані, доки буде світ і сонце.

Едмунд, котрий уже декілька хвилин від неспокою совався на стільці, сказав:

– Сподіваюсь, ви не вважатимете це за нечемність та грубощі з мого боку… Я взагалі-то не страхополох. Ну, принаймні скуштувати цих наїдків не побоявся б. Та тільки тут ось яка справа: у наших мандрах нам довелося зіткнутися з багатьма дивами. І ми збагнули, що часто речі бувають не такими, якими вони спочатку нам здаються. Коли я дивлюся на вас, то мимоволі вірю вашим словам, але й чаклункам спершу довіряють так само. Як же ми дізнаємося, що ви нам друг?

– А ви не можете цього дізнатися, – відповідала дівчина. – Ви можете лиш вірити або ні.

Після нетривалої мовчанки пролунав голос Рипічипа:

– Сір, – звернувся він до Каспіана, – якщо буде ласка вашої величності наповнити мою чашу вином із цього келиха (бо сам він для мене завеликий), я з радістю вип’ю за здоров’я пані!

Каспіан так і вчинив, і миш, стоячи на столі й тримаючи золоту чашу обома лапками, урочисто проголосив:

– За вас, ясновельможна пані!

Вихиливши чашу до дна, він відщипнув шматочок фазана, і невдовзі всі наслідували його приклад. За ніч усі добряче зголодніли, і якщо те, що було на столі, не зовсім пасувало для раннього сніданку, то сповна могло зійти за спізнілу вечерю.

– А чому цей стіл називається столом Аслана? – Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.

– А тому, що він накритий тут за його велінням, – відповіла дівчина. – Для тих, кому вдається доплисти у таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.

– Але хіба продукти не псуються? – поцікавився практичний Юстас.

– Їх щодня з’їдають, а на їхньому місці з’являються нові, – пояснила дівчина. – Та ви самі це ще побачите.

– Але як нам бути із сплячими лордами? – запитав Каспіан. – У тій країні, де живуть мої друзі, – він кивнув на Юстаса та Певенсі, – розповідають казку про принца, який увійшов до замку, де всі спали зачарованим сном. І, щоб їх розчарувати, йому необхідно було поцілувати принцесу.

– Тут усе навпаки, – сказала дівчина. – Не можна цілувати принцесу, допоки не знято чари.

– Тоді, – промовив Каспіан, – в ім’я Аслана, навчіть мене, як це зробити!

– Цього вас навчить мій батько, – відповіла дівчина.

– Ваш батько? – здивувалися всі. – Хто ж він і де є?

– Погляньте ось туди, – сказала дівчина, обернувшись і вказуючи на двері на схилі пагорбка. Тепер уже розвиднилось, адже, допоки вони гомоніли, зорі поблякли і на їхньому місці в сірій східній частині неба з’явилися світлі смужки…

Розділ 14Початок краю світу

Двері тихо відчинились, і з-за дверей з’явилася постать людини, такої ж високої та ставної, як дівчина, та, може, трохи повніша. У руках чоловіка не було вогню, та здавалося, що світло йде від нього самого. Коли він підійшов ближче, Люсі побачила, що перед ними старий. Його сива борода спускалася до землі, таке ж сиве волосся сягало голих п’ят, а одяг його був витканий із м’якої сірої вовни. Його вигляд – величний та суворий – змусив мандрівників мимоволі піднятися, як піднялися вони перед дівчиною. Старий, не прохопившись жодним словом, підійшов до стола й зупинився з іншого його боку напроти дочки. Потім вони обоє випростали руки на схід і заспівали.

Шкода, що до нас не дійшли слова цієї пісні: ніхто з мандрівників не міг згадати їх потім, як не намагався. Люсі пам’ятала лише те, що співали вони високими, трохи тремкими, але прекрасними голосами, а сама пісня була, за її словами, «спокійною вранішньою піснею».

Під звуки цього співу сірі хмари на сході розходилися, а в небі з’явилися світлі островки, які ширилися-ширилися, аж поки весь небосхил став заледве не білим. Море засяяло сріблом. Пісня все не закінчувалася; тут небо на сході стало полум’яніти, з-за моря з’явилося сонце, і його перший промінь заграв на золотому посуді й на крем’яному ножі.

Нарнійцям і раніше здавалося, що сонце в цих далеких краях більше, ніж у них на батьківщині. А тепер вони в цьому вже не сумнівалися. Краплі вранішньої роси та срібні келихи на столі блищали в його світлі так яскраво, що було боляче очам. Такого сходу сонця вони ще не бачили ніколи. Едмунд потім казав: «Комусь може здатися, що в тих мандрах нам зустрічалися куди чудесніші речі, та той ранок був най-найдивовижнішим…» Тепер друзі зрозуміли, що вони і справді дісталися туди, де починається край світу.

Та ось їм здалося, що з боку сонця до них щось летить. Придивитися краще вони не могли, адже сонце сліпило очі. І тут у повітрі залунало багато голосів. Голоси співали ту саму пісню, що й дівчина зі старим, та співали вони її якоюсь незрозумілою, невідомою мовою. Незабаром показалися й самі співці. Це були велетенські білі птахи: сотні, тисячі птахів. Покружлявши над землею, вони посідали скрізь: на траву, на кам’яний майданчик, на стіл, на плечі, руки та голови людей. Здавалось, що на острів зненацька випав небувалий сніг. І, подібно до снігу, птахи не лише вкрили землю, наче біла ковдра, але й пом’якшили, згладили обриси пагорбів і каміння. Виглянувши з-за крил, Люсі побачила, що один із птахів опустився біля старого, тримаючи у дзьобі щось маленьке та кругле. Воно було схоже на палаючий вуглик і сяяло так, що на нього неможливо було дивитися. І птах вклав цей «вуглик» старому в рота.

Тоді решта птахів урвала спів, і всі вони, як один, злетілися до стола, а коли знову піднялися в повітря, – на столі не було ані крихти. Кістки, шкаралупу й шкуринки, які залишалися після трапези, птахи забрали з собою.

Тепер, коли птахи вже не співали, добре було чути, як хлопають їхні крила, від чого, увижалося, дрижало повітря. За геть чистим столом зосталися сидіти тільки три сплячих лорди.

Лише тепер старий обернувся до подорожніх і привітав їх.

– О чародійнику, – звернувся до нього Каспіан, – допоможіть нам зняти закляття зі сплячих!

– Я з радістю зроблю це, сину мій, – мовив старий. – Та, щоб зруйнувати чари, ви мусите допливти до самого краю світу і залишити там одного з ваших супутників.

– А що з ним трапиться? – запитав Рипічип.

– Він без вороття залишиться на східному краю світу й довіку не повернеться назад.

– Але ж до цього я й прагнув усім серцем! – вигукнув Рипічип.

– А чи далеко звідси цей край світу? – запитав Каспіан. – Чи знайомі вам моря та землі, що лежать на схід від цього острова?

– Я бачив їх одного разу, – сказав старий, – та з дуже великої висоти. Навряд чи я зможу показати вашому капітану найточніший шлях.

– Ви хочете сказати, що пролітали над ними по небу? – досить-таки простодушно запитав Юстас.

– Я був ще вище – там, де й неба вже нема. Я Раманду. Та ви, я бачу, уперше чуєте це ім’я, що ж, нічого дивного. Ті часи, коли я був зіркою, минули задовго до вашого народження, і з тих часів усі сузір’я поінакшали.

– Ось це дивина! – прошепотів Едмунд. – Зірка на пенсії…

– Отже, ви більше не зірка? – запитала Люсі.

– Я зірка на спочинку, – відповів Раманду. – Коли я, зовсім старий і немічний, спустився з небосхилу останнього разу, мене перенесли на оцей острів. Тепер я вже не такий старий, як тоді. Щоранку птах приносить мені вогняну ягоду із сонячного саду, і кожна ягода робить мене молодшим. А коли я стану неначе немовля, то зійду на небо (тут, на крайньому сході, це зовсім не важко) і знову кружлятиму ночами в зоряному танці.

– У нашому світі, – сказав Юстас, – зірка – це взагалі-то велетенська розпечена куля.

– Це лише те, що ви бачите, – відповів старий. – Насправді ж зірка – це зовсім інше. А в нашому світі ви, здається, уже зустрічали зірку. Адже ви побували у Коріакіна?

– Він також зірка на спочинку? – запитала Люсі.

– Не зовсім, – сказав Раманду. – Його відправили на острів на кару і наказали правити розтелепами, а з ними хіба відпочинеш? Він міг би сяяти в південному небі ще тисячі й тисячі літ, якби не завинив…

– Але що ж такого він накоїв? – занепокоєно запитав Каспіан.

– Сину мій, – зітхнув старий, – не вам, нащадкам Адама, знати про помилки, яких припускаються зірки. Та годі гаяти дорогоцінний час на порожні балачки. Отже, яке ваше рішення: плисти далі на схід і розчарувати сплячих, залишивши там одного зі своїх друзів-побратимів? Чи вам більше до вподоби податися у зворотну путь?

– Невже можуть існувати сумніви? – вигукнув Рипічип. – Само собою, ми попливемо далі і врятуємо трьох лордів!

– Я з тобою згоден, Рипічипе, – підтримав Каспіан. – Хай навіть ми не зможемо подолати чари, я все одно не прощу себе, якщо поверну назад, так і не досягнувши краю світу. Та не варто забувати й про матросів. Адже вони вирушали саме на пошуки пропалих лордів, а про край світу ніякої домовленості не було. Тим паче ми не знаємо, чи звідси він далеко. Матросам нам немає у чому дорікнути, та багато хто вже дуже втомився і журиться-сумує за рідною домівкою. Так що мені не завадило б порадитися спершу з ними, перш ніж пливти кудись далі. Не кажучи вже про цього неборака – лорда Рупа. Куди йому з нами! Він зовсім занепав духом.

– Сину мій, – сказав зірка-старий, – коли тебе оточують зневірені чи роздратовані супутники, то годі й думати про те, аби пливти на край світу разом. Із такими побратимами ти не знімеш чарів. Бо люди мають знати, куди й навіщо вони тримають путь. Та хто той бідолаха, про якого ви щойно згадували?

І Каспіан розповів чародійнику про те, що трапилося з лордом Рупом.

– Я можу йому дати те, чого він найбільше потребує, – сказав Раманду. – Сон на моєму острові – довгий і глибокий, та головне, що в сон не прокрадеться навіть найдрібніший клаптик марення. Нехай ваш страждальник сяде тут, обік сплячих, і насолоджується рятівним забуттям до тих пір, аж допоки ви не повернетесь.

– Правильно, правильно! – зраділа Люсі. – Каспіане, залишмо його тут!

Цієї миті їхню розмову порушив шум голосів, що наростав: це наближалися матроси на чолі з Дриніаном. Побачивши Раманду та його дочку, вони спершу трохи здивувалися, а потім шанобливо зняли капелюхи, угадавши в них господарів цих місць. Багато хто з матросів з жалем подивився на порожі тарілки та келихи.

– Мілорде, – звернувся Каспіан до капітана, – накажіть двом матросам негайно відправитися на «Зоряного мандрівника» з повідомленням для лорда Рупа. Нехай вони йому скажуть, що тут на острові почивають, причому без будь-яких сновидінь, троє його старих друзів і що він зможе їм скласти товариство.

Коли вістові пішли, Каспіан запропонував усім присісти й розповів про те, який перед ними постав вибір. Коли він закінчив, запала спантеличена мовчанка, матроси пошепталися, і нарешті старший лучник встав і виголосив такі слова:

– Усі ми, ваша величносте, давно хотіли вас про дещо запитати. Та не про те, коли повернемо назад, а про те, як після цього доберемося додому. У цих морях завжди або цілковитий штиль, або дме західний вітер. Якщо так буде й далі, то Нарнії ми, боюся, ніколи вже не побачимо. А йти на веслах – занадто довго, жодних припасів не стане.

– Бувалі моряки не згодилися б із цими словами, – втрутився Дриніан. – Улітку та восени в цих морях, й справді, переважає західний вітер, та з початком нового року він завжди перемінюється. Так що на зворотному шляху вітер буде ходовим. Боюсь навіть, що він виявиться сильнішим, ніж того можна побажати.

– Ваша правда, капітане, – сказав один старий матрос-гальмієць. – У січні та лютому зі сходу налітають справжні бурі. І, з вашого дозволу, якби кораблем командував я, то запропонував би перезимувати тут, а вже в березні відпливти додому.

– Але що ми робитимемо тут, коли настане зима? – захвилювалася команда.

– Щоденно, із заходом сонця, на цьому столі з’являється вечеря, гідна королів, – сказав Раманду.

– Оце зовсім інша справа! – зраділи матроси.

– Ваша величносте, прекрасні пані та шляхетні воїни! – вигукнув тут Райнельф. – Дозволю собі зауважити лише одне: усі ми вирушили в ці мандри з власної волі. Ніхто нікого на мотузці не тягнув. Та я бачу, як на цей стіл ласо поглядає дехто з хлопців, які, виходячи з гавані Кейр-Паравеля, жадали пригод і присягалися, що не повернуть назад, аж поки не досягнуть краю світу. Згадайте: багато з тих, хто стояв тоді на пристані, нічого б не пошкодували, щоб опинитися на вашому місці, і не роздумуючи обміняли б свої лицарські лати на матроську тільняшку. Думаю, усі ви погодитеся, що після такого урочистого відплиття всі ми будемо дурнішими за однотяпів, коли повернемося додому і розповімо, що були на початку кінця світу, та до самого краю доплисти не посміли!

Деякі матроси підтримали його, та решта сказали, що нічого ганебного в цьому не бачать.

– Як би не дійшло до суперечки, – прошепотів Каспіану Едмунд. – Що робитимемо, як половина матросів проситиметься додому?

– Зажди, – шепнув Каспіан у відповідь. – Я дещо приберіг на цей випадок.

– Може, ти що-небудь скажеш, Рипе? – підштовхнула Люсі мишачого короля.

– Ні, ваша величносте, що тут говорити? – відповів Рипічип досить-таки голосно, і його почули решта. – Для себе я вже все вирішив. Поки можу, я буду пливти на схід на борту корабля. Якщо мої шляхи з кораблем розійдуться, попливу далі у своєму човні. Якщо він піде на дно – буду гребти всіма чотирма лапами і, якщо вийде, хвостом. А якщо виб’юсь із сил, не досягнувши країни Аслана, – втону, повернувшись до сонця, що сходить, і на чолі говірких мишей стане Пічичик.

– Я вчинив би так само, – сказав один із матросів, – ось лише із човном буде важче, тому що я в ньому не поміщуся. – І додав напівголоса: – Адже я не боягузливіший за якусь мишу!

Тут Каспіан скочив на ноги.

– Друзі мої! – звернувся він до екіпажу. – Боюся, ви не зовсім розумієте, задля чого ми завели цю розмову. Послухати декого із вас – так виходить, буцімто ми зі сльозами на очах вмовляємо вас пливти з нами далі. Але це ж не так. Ми, король Каспіан, а також наші августійші друзі, їхній родич Юстас, відважний лицар Рипічип та лорд Дриніан, вирушаємо на край світу й з великою радістю виберемо найдостойніших із тих, хто побажає вирушити туди з нами. Адже цієї честі удостоїться не кожен. Тому тепер лорд Дриніан та його помічник Ринс мають добряче помізкувати й після цього надати нам список найсильніших у бою, найдосвідченіших у морі, найшляхетніших у крові, найлояльніших до нашої особи, а також найґречніших та найревніших матросів. – Він зробив багатозначну паузу і продовжив: – Клянуся гривою Аслана! Невже ви гадаєте, що велика честь побачити край світу випадає всім охочим? Адже кожен, хто піде з нами, здобуде титул Зоряного мандрівника, який успадкують всі його нащадки, а на додачу до титулу – стільки землі та золота, що зможе решту життя прожити в багатстві та добробуті. А тепер ідіть. Через півгодини лорд Дриніан дасть мені список.

Серед матросів запала ніякова мовчанка. Потім вони розійшлися групками, півголосом обговорюючи слова короля.

– А поки ми попіклуємося про лорда Рупа, – сказав Каспіан, та, озирнувшись, побачив, що лорд уже тут.

Він непомітно наблизився до стола під час суперечки і тепер сидів поруч із лордом Аргозом. Дочка Раманду стояла біля нього, неначе щойно підсунула йому стілець. А сам зірка-старий стояв позаду, поклавши руки на сиву голову Рупа. Навіть у денному світлі руки зірки випромінювали сріблисте сяйво. На змореному обличчі Рупа сяяла усмішка. Він протягнув одну руку до Люсі, а іншу до Каспіана і, здавалося, збирався щось сказати. Потім усмішка його стала ще радіснішою, а на обличчі з’явилася насолода. Він глибоко й безтурботно зітхнув, схилив голову на стіл і заснув.

– Бідолашний Руп! – сказала Люсі. – Я така рада за нього… адже стільки він натерпівся!

– Краще про це й не згадувати, – докинув Юстас.

Тим часом промова Каспіана привела саме до того результату, на який він і розраховував. (Може, не обійшлося тут і без чар, які в цих місцях – не дивина.) Ті матроси, які раніше й дивитися на схід не бажали, тепер не на жарт налякалися, що їх туди не пустять. І коли черговий матрос ішов просити дозволу залишитись на кораблі, його товариші дедалі більше вагалися, бачачи, що впертих ставало щораз менше. Тому, коли відведені півгодини добігали кінця, навколо Ринса та Дриніана зібрався добрячий натовп: кожен прагнув заслужити на гарну атестацію. Незабаром по той бік майданчика лишилося троє матросів, які до того відчайдушно вмовляли інших про підтримку. А потім залишився взагалі один-однісінький, та й він, злякавшись самотності, передумав.

Коли півгодини вийшло, уся команда зібралася край стола, а Дриніан і Ринс сіли поруч із Каспіаном і показали йому список. Каспіан вирішив взяти всіх, крім того матроса, який передумав в останню мить. Матрос цей, на ім’я Міккі Страусс, провів на острові зірки-старого увесь той час, поки решта шукала край світу, і дуже про це жалкував. Він так і не зміг знайти спільної мови з Раманду та його дочкою (як, утім, і вони з ним). До того ж увесь час лив дощ, і які б наїдки не з’являлися надвечір на столі – вони не радували його: він час від часу боязливо косився на чотирьох сплячих лордів, що сиділи напроти. Коли ж відважні мандрівники повернулися, він відчув себе серед них настільки чужим та зайвим, що дорогою додому втік біля Самотніх островів на берег, поселився в Остраханстві й розповідав тамтешнім жителям небувальщини про те, як побував на самому краю світу. Розповіді його ставали щораз яскравішими й детальнішими, тож врешті-решт він повірив у них сам і жив, напевне, по-своєму щасливо, але чомусь терпіти не міг мишей…

Того вечора всі зібралися за великим столом і бенкетували до глибокої ночі. А наступного ранку, коли білі птахи відлетіли, «Зоряний мандрівник» знявся з якоря і підняв вітрило.

– Пані моя, – звернувся Каспіан до дівчини на прощання, – сподіваюсь продовжити нашу бесіду, коли зніму закляття.

І дочка Раманду всміхнулася йому у відповідь.

Розділ 15Дива останнього моря

Невдовзі після того, як «Зоряний мандрівник» відійшов від острова Раманду, усі відчули, що за цим островом насправді починається край світу. Тут усе було іншим. По-перше, майже не кортіло спати. Їсти також не дуже й хотілося, і навіть розмовляли мандрівники тепер лише зрідка та й то чомусь упівголоса. До того ж навколо було забагато світла. Сонце, що сходило вранці над морем, видавалося вдвічі, а то й утричі більшим за звичайне. А Люсі щоранку не могла відірвати очей від величезних білих птахів, що з’являлися на сході й летіли туди, де на них чекало розкішне частування за столом Аслана. Дівчинка, мов зачарована, прислухалася до їхніх наче людських голосів, що співали прекрасну пісню на незнайомій нікому мові. А коли птахи поверталися назад, Люсі дивилася їм услід доти, доки вони не зникали на сході.

«Яка надзвичайно прозора й чиста тут вода», – подумала Люсі надвечір другого дня, перехилившись через борт та глянувши вниз.

Вода у морі і справді була прозора, мов сльоза. Там, у цій кришталевій воді, Люсі помітила спочатку маленький чорний предмет, розміром із черевичок, що плив, не відстаючи, поруч із кораблем. Спочатку їй здавалося, що він пливе по поверхні, але потім, коли кок викинув за борт шматок черствого хліба й вона вирішила, що чорний предмет ось-ось наштовхнеться на нього, цього не сталося: «черевичок» проплив нижче, раптово сильно збільшився в розмірах, а за мить знов став таким, як був.

Десь Люсі вже бачила щось подібне. Залишилося лише пригадати, де саме. Вона почухала потилицю, наморщила лоба, від старанності навіть висунула кінчик язика й нарешті пригадала. Звичайно ж! Так буває, коли дивишся з вікна потяга ясної сонячної днини: тінь від вагона мчить рівниною немов наввипередки з локомотивом. Коли потяг проїжджає повз якийсь пагорб, тінь одразу наближається й збільшується, а потім знову набуває звичайних розмірів і мчить по полях та долах.

– Це ж наша тінь! Тінь «Зоряного мандрівника», – промовила Люсі до себе. – Вона рухається разом із нами по морському дну. Вона збільшується, коли ми пропливаємо над підводними скелями. Але в такому разі вода тут набагато прозоріша, ніж я думала. Оце так! Усе дно проглядається мов на долоні!

І, лише сказавши це, вона здогадалася, що великі сріблясті плями, на які вона раніше не звертала уваги, – це піщані острівці, а темні й світлі плями – не оманливі відблиски на поверхні води, а камені та водорості на дні. Тепер вони пропливали над чимось фіолетово-зеленим, розділеним посередині світло-сірою смугою. Тепер вона придивилася краще і побачила, що зелені плями розташовані вище сірих і злегка гойдаються. «Мов дерева на вітрі, – подумала Люсі. – Та, мабуть, так воно і є. Це має бути підводний ліс».

Незабаром сіра смуга внизу перетнулася з іншою, достоту такою самою. «Якби я була там, унизу, – подумала Люсі, – то йшла б цією смужкою, неначе лісовою стежкою. А потім вийшла б на перехрестя з тією, іншою. Ех, потрапити б туди! Ага, ось і ліс скінчився. Мабуть, це все-таки дорога. Ось вона йде далі просто по піску. Тільки стала іншого кольору. А з боків якісь крапочки. Камені, напевно. А ось вона розширюється».

Та насправді дорога не розширювалася, а наближалася. Люсі помітила, як тінь від корабля швидко полинула вгору, до неї. Сама ж дорога (Люсі була впевнена, що це саме вона) звивалася зміїстою стрічкою, обплітаючи обривистий пагорок. Схиливши голову набік, Люсі глянула назад, і те, що вона побачила, видалося таким, ніби вона дивилася з вершини високої гори. Вона бачила, як сонячні промені, пронизуючи глибокі води, падали на лісисті долини на дні, що потім, варто кораблю було відпливти на значну відстань, зникали в імлистій зеленій далині. А там, куди падало сонячне світло, усе здавалося вже не зеленим, а синім-синім, мов вечірнє небо.

Та невдовзі вона припинила споглядати назад, бо те, що вона побачила попереду, виявилося набагато цікавішим. Дорогою, що, певно, уже піднялася на вершину пагорба і, не згинаючись, рівно линула вперед, снували туди-сюди крихітні темні цятки. А невдовзі їй в очі впало щось неймовірно чудове, горбкувате, зубчасте, перлинного кольору (чи, можливо, то був колір слонячої кістки), яскраво (наскільки взагалі було можливо у воді) осяяне сонячним світлом. Корабель саме проходив над ним, тож Люсі спочатку і не розгледіла, що то воно таке. Але все встало на свої місця, щойно вона побачила його тінь. Сонячне світло падало з-поза спини Люсі, тож химерна тінь лягала перед нею. І тоді вона побачила вежі, шпилі, мінарети й куполи.

– Ти ба! Та це ж справжнє місто чи, можливо, великий палац, – здивовано пробурмотіла Люсі. – Дивно, чому це вони побудували місто на вершині високої гори?

Уже набагато пізніше, коли вкотре обговорювали з Едмундом свої дивовижні пригоди, вони нарешті зрозуміли вірогідну причину такого розташування. У морі що глибше спускаєшся, то холодніше та темніше стає навкруги. І саме там, на великій глибині, у холодному мороці живуть найстрашніші морські чудовища: Архітеутис[6], Морський Змій і Кракен[7]. Тому саме западини (чи підводні долини) є найнепривітнішими та найстрашнішими місцями морських глибин. Тож для морських мешканців долини – це те саме, що і для нас гори, і навпаки. Тільки на узвишшях, чи, як ми кажемо, на мілині, вони почуваються у теплі та безпеці. Хоча відчайдушні морські мисливці та відважні лицарі часом спускаються у низини в пошуках пригод, хто з них не мріє повернутися додому, на височину, де на них чекає спокій та перепочинок, повага та порада, а також різноманітні турніри, танці та пісні.

Вони вже проминули підводне місто, а морське дно підіймалося й підіймалося. Тепер лише кілька сотен футів відділяло корабель від залитого сонцем дна. Дорога зникла. Під ними пролітала схожа на парк рівнина, рідко поцяткована яскравою рослинністю. А потім – Люсі мало не завищала від радощів – на рівнині показалися люди.

Людей було близько двадцяти і всі вони сиділи верхи на морських конях. Так-так, не на тих крихітних кониках, що їх можна побачити в музеї зоології, а на великих підводних звірах, набагато більших за самих вершників. Люсі подумала, що то були, певно, знатні вельможі, бо шоломи їхні виблискували золотом, а за спинами розвивалися за течією накидки зі смарагдової та помаранчевої тканини.

– Ой, як невчасно ці рибки! – вигукнула Люсі, коли зграйка товстеньких рибок пропливла біля самої поверхні й затулила від неї морських людей. Але тут сталося несподіване: звідкілясь з’явилася невелика, але дуже зубаста незнайома Люсі риба, що прудко схопила одного товстунчика й зникла в глибині. Морські вершники спостерігали за цим і, як здалося Люсі, про щось весело перемовлялися. Зубаста хижачка попливла просто до них, і назустріч їй з їхнього боку показалася інша, мов дві краплі води схожа на першу. І Люсі готова була посперечатися, що ту другу рибу послав вперед високий морський мешканець, що сидів на морському коні в центрі групи і що перед тим він тримав її чи то в руці, чи то на зап’ясті.

«Та це ж справжнісіньке соколине полювання, – подумала Люсі. – Вони виїжджають із цими хижими рибами на руці так само, як ми колись полювали у Кейр-Паравелі з соколами. Потім рибу випускають, і вона летить… тобто пливе, до здобичі. До чого ж…»

Тут вона завмерла, бо картина внизу враз змінилася – морські мешканці помітили «Зоряного мандрівника». Зграйка рибок розлетілася на різні боки; вершники вирішили піднятися вище й з’ясувати, що за чорне громадище заступає від них сонце. Тепер вони були вже так близько до поверхні, що Люсі мало не гукнула їх, але вчасно згадала, що під водою її ніхто не почує.

Там були і чоловіки, і жінки. На головах у них красувалися невеликі корони, а в деяких на шиях висіли перлові намиста. Більше ніякого одягу на них не було. Шкіра їх нагадувала кольором стару слонову кістку, а волосся було темно-ліловим. Вершник, що їхав посередині (без жодного сумніву, їхній король), гордовито та суворо подивився на Люсі, потрясаючи списом. Решта чоловіків наслідували його приклад, а на обличчях жінок було велике здивування. «Врешті-решт, – здогадалася Люсі, – вони ще ніколи не бачили ані кораблів, ані людей. Адже сюди, на край світу, ще ніхто ніколи не допливав!»

– Що ти там розглядаєш, Лу? – почулося поруч. Люсі, така захоплена подіями під водою, навіть здригнулася від несподіванки, випросталася і з подивом відчула, що рука її затерпла від довгого лежання на поручні без руху. Біля неї стояли Дриніан та Едмунд.

– Подивіться, – сказала вона, і всі поглянули туди, куди вона вказувала рукою. Дриніан тривожним шепотом вимовив:

– Відверніться, ваша величносте! Слід зробити вигляд, наче ми їх не помічаємо й розмовляємо про щось своє.

– А в чому справа? – запитала Люсі, слухняно повертаючись до моря спиною.

– Мореплавцям не можна на них дивитися, – сказав капітан. – Хтось із матросів може, чого доброго, закохатися в підводних жінок або у всю підводну країну й вистрибнути за борт. Мені доводилося чути, що таке часто трапляється у далеких морях. Зустріч із підводними людьми завжди загрожує бідою.

– Але ж ми вже зустрічалися з ними одного разу, – заперечила Люсі. – Давним-давно, у Кейр-Паравелі, вони вийшли з моря і співали на нашій коронації.

– Мені здається, то були інші, Лу, – сказав Едмунд. – Вони почувалися на суші так само вільно, як і під водою. А ці, швидше за все, так не можуть. Якби могли – то, мабуть, давно б уже вийшли й напали на нас. Дивіться, вони мають загрозливий вигляд.

– У будь-якому випадку… – почав Дриніан, але йому не дав договорити гучний сплеск і крик вартового: «Людина за бортом!».

Почалася метушня. Кілька матросів стали підніматися на марс, аби спустити вітрило, інші кинулися вниз, на весла, а Ринс, що стояв на вахті, круто вивернув стерно, щоб розвернути корабель і підібрати людину, яка впала за борт.

Та незабаром усі побачили, що це була не зовсім людина. Це був Рипічип.

– Знову ця миша, нехай йому трясця! – розсерджено вигукнув Дриніан, не на жарт розлютившись. – Із ним одним більше гармидеру, ніж з усією командою! Вічно знайде, куди сунути свій хвіст! Моя б воля, я б його на ланцюг посадив! Чи висадив би на безлюдний острів! Ні – краще б обстриг йому вуса! Де він, цей поганець?!

Уся ця гнівна тирада аж ніяк не означала, що Дриніан Рипічипа не любив. Навпаки – він його дуже любив і тому неабияк злякався за нього, через що й розсердився. Так буває, коли дитя вибігає на дорогу перед машиною, і його мати сердиться на нього набагато більше, ніж будь-який незнайомець.

Ніхто, зрозуміло, не боявся, що Рипічип потоне, бо він був чудовим плавцем. Однак Люсі, Едмунд і Дриніан, які знали, що відбуваюється під водою, ні на мить не забували про гострі списи підводних вершників.

За кілька хвилин «Зоряний мандрівник» повернувся туди, де на хвилях підстрибував Рипічип. Він щось схвильовано вигукував, але оскільки в рот йому весь час хлюпала вода, ніхто не міг нічого розібрати.

– Тепер він про все розповість! – сказав Дриніан і поспішив першим кинути мишачому королю мотузку. – Усе гаразд! – крикнув він матросам. – Розходьтеся по місцях! Уже мишу я і сам як-небудь витягну!

І щойно Рипічип, чий смух уже неабияк зважнів від води, почав тяжко підійматися по мотузці, Дриніан нахилився вперед і зашепотів:

– Мовчи! Не кажи ані слова!

Та коли змоклий миш опинився на палубі, виявилося, що до морських мешканців йому й діла немає.

– Солодка! – пищав він. – Солодка!

– Ти про що? – роздратовано перепитав Дриніан. – Та припини ж ти бризкатися!

– Кажу ж вам, вода зовсім не солона! – гарячкував Рипічип. – Солодка! Не солона!

Спершу ніхто не звернув на його слова ніякої уваги, аж тоді Рипічип проспівав давнє пророцтво:

– Дай-но мені відро, Райнельфе! – наказав Дриніан. Зачерпнувши з моря води, він витяг відро за мотузку й поставив на палубі. Вода у відрі блищала, мов скло. – Чи не бажає ваша величність скуштувати першими? – звернувся Дриніан до Каспіана.

Король підняв відро обома руками, підніс до губ, сьорбнув спочатку трошки, а потім заходився пити великими ковтками. Коли він нарешті відірвався від води й підвів голову, усі помітили, що його обличчя невловимо змінилося. Очі, щоки, лоб – усе стало нібито яскравішим, більш живим.

– Так, – промовив він. – Вона зовсім солодка. Це справжня вода. Не знаю, що тепер зі мною буде. Цілком можливо, що я навіть помру. Але такою смертю і померти не шкода.

– Тобто? Що ти маєш на увазі? – запитав Едмунд.

– Вона схожа на світло, – пояснив Каспіан.

– Точно! – кивнув Рипічип. – Світло! Світло, яке можна пити. Може, ми вже підійшли до самого краю світу.

Запала коротка мовчанка, потім і Люсі опустилася на коліна й схилилася до відра.

– Яка смачна! – промовила вона. – І така… міцна. Нам тепер, певно, і їсти не захочеться.

І тоді вже всі, хто був на борті, по черзі напилися тієї незвичайної води, а потім ніхто довго ще не промовляв ані слова, так усім стало добре. Далі всі помітили й інше: як ви пам’ятаєте, з того часу, як корабель залишив острів Раманду, навколо весь час було забагато світла. Сонце було завеликим (хоча й не дуже спекотним), море – надзвичайно яскравим, і навіть повітря навколо наче сяяло. Світла не стало менше, а можливо, й навпаки, але всі тепер переносили це набагато легше. Їм зовсім не боляче було дивитися на сонце, навіть не кліпаючи. Обличчя їх сяяли, а з ними дедалі яскравішими та світлішими ставали і палуба, і вітрила, і кожен канат на кораблі. А наступного ранку з-за обрію вийшло сонце – та яке сонце! У п’ять чи шість разів більше за звичайне, і на його тлі було видно кожне пір’ячко величезних білих птахів, що летіли зі сходу.

До вечора, доки настав час вечері, ніхто не зронив ані слова (але сама вечеря, власне кажучи, і не знадобилася, бо після тієї чудової води їсти нікому не хотілося). Тут Дриніан зауважив:

– Нічого не розумію: вітру немає зовсім, вітрило обвисло, вода в морі гладенька, мов у ставку, а ми летимо уперед так стрімко, немов нас жене шалений шквал!

– Я теж це помітив, – підтвердив Каспіан. – Мабуть, нас підхопила сильна течія.

– Гм, – гмикнув Едмунд. – А що, коли на краю світу на нас чекає прірва, і нас несе просто до неї?

– Ти хочеш сказати, – замислено мовив Каспіан, – що нас може виплеснути за край?

– Так-так! – пожвавився Рипічип. – Саме так я собі все й уявляв: світ – то великий круглий стіл, і води усіх океанів безперервно стікають з його країв. І ми на мить затримаємося на краї, поглянемо униз – і полетімо униз швидше й швидше!

– А що ж, по-твоєму, на нас внизу чекає? – спитав Дриніан.

– Може, країна Аслана, – припустив миш, і очі його заблищали. – А можливо, ніякого «низу» зовсім і немає і наш політ триватиме цілу вічність. Але що б там не виявилося – хіба не чудово хоч на мить затриматися на самому краю світу й подивитися вниз?!

– Послухайте, – виголосив Юстас. – Цього не може бути. Адже світ круглий – я хочу сказати круглий, неначе м’яч, а не круглий, як стіл.

– Наш, може, і круглий, – відповів Едмунд. – А цей?

– Стривайте-но! – вигукнув Каспіан. – Ви хочете сказати, що ваш світ – круглий, а ви мені ніколи нічого про це не казали?! Як це так?! Колись я чув казки про такі світи, і казки ті мені дуже подобалися, хоч я ніколи не вірив, що таке може бути насправді. Але мені завжди хотілося, аби вони виявилися справжніми, мені усе життя хотілося жити саме в такому світі. Я все за це віддав би! Чому, чому ви можете потрапити до нашого світу, а нам у ваш – шлях заказаний. Коли б я тільки міг… Це, мабуть, чудово – жити на кулі! А вам доводилося бувати у тих місцях, де люди ходять униз головою?

Едмунд похитав головою.

– Усе не зовсім так, як ти собі уявляєш, – зауважив він. – Коли живеш на кулі, ти не помічаєш нічого незвичайного…

Розділ 16На самому краю світу

Морських мешканців не бачив на борту ніхто, окрім Дриніана, Едмунда з Люсі та… Рипічипа. Помітивши спис морського короля, він вирішив, що той кидає йому виклик або, гірше того, загрожує йому – й негайно пірнув у воду, аби зараз же з’ясувати. Але його так здивував дивовижний смак води, що він геть забув про морських людей і згадав лише тоді, коли його витягли на палубу й наказали мовчати.

Як з’ясувалося, можна було й не турбуватися, бо тепер у морі під ними не було жодних ознак життя. Весь наступний ранок вони пливли відносною мілиною, понад «хащами» водоростей. Десь опівдні Люсі побачила велику зграю риб, що ліниво поскубували водорості, помірно рухаючи щелепами та просуваючись зграйкою в одному й тому ж напрямку. «Мов отара овець», – подумала Люсі. Раптом серед риб вона побачила морську дівчинку приблизно свого віку. Дівчинка здавалася спокійною і навіть сумною, а в руці тримала щось на зразок загнутої пастушої палки. Люсі вирішила, що дівчинка ця, мабуть, рибопас, а зграя риб – то отара, за якою вона пильнує. І риби, і пастушка були аж коло поверхні, і, коли дівчинка, що плавно линула в неглибокій воді, та Люсі, що перегнулася через фальшборт, опинилися навпроти одна одної, дівчинка підвела голову та заглянула Люсі просто в очі.

Сказати одна одній хоч слово вони, звичайно, не могли, і через хвилину морська дівчинка залишилася далеку позаду. Але Люсі назавжди запам’ятала її обличчя. Воно не було переляканим або злим, як у тих вершників. Зовсім навпаки: воно світилося приязню. Дівчинка дуже сподобалася Люсі, і Люсі сподівалася, що це взаємно. Ця зустріч ніби зробила їх близькими друзями. Їм навряд чи судилося зустрітися знову – ні в цьому світі, ні в якому іншому, але, якщо б це трапилося, вони побігли б назустріч одна одній, простягаючи руки.

Наступні кілька днів, незважаючи на безвітря та затишшя, «Зоряний мандрівник» упевнено летів на схід. Щодня і щогодини світло ставало дедалі яскравішим, але це нікого не лякало. Ніхто не їв і не спав – та нікому й не хотілося. Вони лише черпали відрами з моря дивовижну воду, що здавалася міцнішою за вино і мокрішою за звичайну воду. Двоє літніх матросів, усім на подив, молодшали просто на очах. Усі перебували у стані радісного хвилювання, яке не налаштовувало на розмови, тож перемовлялися вони між собою менше, та й то майже пошепки. Непорушний спокій моря немов передався й людям.

– Мілорде, – запитав якось Каспіан у Дриніана, – що ви бачите попереду?

– Білий простір, ваша величносте, – відповів капітан. – Уздовж усього горизонту, з півночі на південь, скільки очима світу осягнеш.

– Я бачу те саме, – ствердно кивнув Каспіан, – не можу лиш збагнути, що то таке.

– Коли б були ми в північних широтах, я вирішив би, що то крига. Але тут, звичайно, ніякої криги бути не може. Однак я все ж вважаю, що нам не завадить взятися за весла і спробувати знизити швидкість. Що б це не було – не хотілося б розбитися об нього на повному ході.

Так і зробили. Тепер «Зоряний мандрівник», як і раніше, просувався вперед, тільки вже набагато повільніше. Біла широчінь наближалася, та залишалася такою ж загадковою. Якщо то була земля – то якась дивна: вона була зовсім такою ж гладенькою, як і вода, і нітрохи не височіла над морем. Коли вони підійшли зовсім близько, Дриніан розвернув корабель на південь, поперек течії, і вони пішли на веслах уздовж краю білого простору. Завдяки цьому маневру вони несподівано виявили, що течія, якою їх підхопило, завширшки усього футів із сорок, а по обидва боки від неї вода стоїть нерухомо, мов у ставку. Матросів, що вже уявляли собі, скільки потів з них зійде, доки вони дістануться берегів острова Раманду, відкриття це невимовно потішило. Тепер і Люсі зрозуміла, чому дівчинка-пастушка так швидко зникла за кормою. Вона плавала поза течією, інакше пливла б на схід з такою ж швидкістю, що й корабель.

Але ніхто, як і раніше, не міг зрозуміти, з чого складається той білий простір. Довелося спустити шлюпку, і всі, хто був на палубі, побачили, як вона легко розрізала його своїм дерев’яним носом. Потім звідти долинули здивовані голоси, що луною прокотилися понад тихою водою. Було видно, як Райнельф, стоячи на носі шлюпки, вимірює глибину. Потім шлюпка повернулася; всередині неї теж щось біліло. Усі з нетерпінням зібралися коло борту корабля.

– Лілії, ваша величносте! – крикнув знизу Райнельф.

– Що ти кажеш? – перепитав Каспіан.

– Квітучі лілії, ваша величносте! – повторив Райнельф. – Такі самі, як і в наших ставках!

– Подивіться! – крикнула Люсі, що сиділа на кормі шлюпки, і простягнула руки уперед, показуючи жменю білих пелюсток і плаского широкого листя.

– Яка тут глибина, Райнельфе? – запитав Дриніан.

– Тут на диво глибоко, – відповів Райнельф. – Так само, як і під кораблем, три з половиною морських сажні.

– Навряд чи ці лілії справжні, – сказав Юстас. – Чи це взагалі не те, що ми звемо ліліями.

Навіть якщо він і мав рацію, схожість була разючою. Трохи порадившись, вони знову ввійшли в течію, і корабель поплив озером Лілій (або Срібним морем: вони довго не могли вирішити, яку назву обрати, але на карті Каспіана зрештою з’явилося Срібне море).

І тут почалися дива. Незабаром відкрите море перетворилося лише на тонку синю смужку на заході. Попереду, і праворуч, і ліворуч, лежало біле безмежжя, що сліпило очі, відблискувало яскраве сонячне сяйво, і тільки за кормою лілії розходилися на різні боки, відкриваючи воду, схожу на товсте темно-зелене скло. На вигляд це море нагадувало наш Північний Льодовитий океан, де лежить одвічна крига, і якби очі наших друзів не встигли перш звикнути до яскравого світла, то, напевно, не витримали б сліпучого вранішнього сонця. Серед цієї білизни навіть дні здавалися довшими. Ліліям не було видно кінця-краю. Від них поширювався дивовижний аромат – солодкий, але не заколисливий і не докучливий, а свіжий і бадьористий. Мандрівники вдихали його, і їм здавалося, що не забракне сил підстрибом вибігти на неприступну гору чи покласти на лопатки слона. Люсі й Каспіан говорили одне одному: «Ні, більше не можу! Ах, лише б він нікуди не подівся!»

Вони кілька разів на день вимірювали глибину, але зменшилася вона лише за кілька днів. А після цього дно наближалося дедалі швидше й швидше. Настав день, коли їм довелося вийти з течії й обережно просуватися вперед на веслах. Нарешті стало зрозуміло, що далі корабель не піде – лише завдяки досвіду й майстерності Дриніана вони досі не сіли на мілину.

– Спустіть шлюпку, – розпорядився Каспіан. – І нехай усі зберуться на палубі. Мені треба з усіма поговорити!

– Що це він задумав? – прошепотів Юстас Едмунду. – Вигляд у нього досить дивний.

– У нас, напевно, не ліпший, – знизав плечима Едмунд. Вони рушили за Каспіаном на корму, і незабаром біля трапа вже зібралася юрба в очікуванні, що скаже король.

– Друзі! – звернувся до всіх Каспіан. – Ось ми й досягли мети, заради якої вирушили у цю подорож. Усіх сімох лордів знайдено, й оскільки його мишача величність Рипічип збирається залишитися тут, то до нашого повернення на острів Раманду лорди Ревільян, Аргоз і Мавраморн, без сумніву, прокинуться. Вам, високородний лорд Дриніан, я довіряю цей корабель і велю якнайшвидше вести його до Нарнії, у жодному разі не заходячи на острів Мертвої Води. Нехай мій регент, гном Тиквік, вручить усім, хто ходив у цей славний похід, обіцяні винагороди. Вони на них заслуговують. Про всяк випадок, якщо я не повернуся, воля моя така: Тиквік, борсук Трюфеліно та лорд Дриніан повинні спільно обрати нового короля Нарнії, за згодою…

– Але, ваша величносте, – перервав його Дриніан, – невже ви зрікається престолу?

– Я збираюся приєднатися до Рипічипа й побачити край світу, – відповів Каспіан.

Серед матросів почулися заперечливі вигуки.

– Ми візьмемо шлюпку, – продовжував Каспіан. – У цих спокійних водах вона вам не знадобиться, а на острові Раманду ви побудуєте нову. А тепер…

– Каспіане, – рішуче перервав його Едмунд, – ти не маєш права цього робити!

– Я теж вважаю, що вашій величності не варто! – підтримав Рипічип.

– Ні за що! – додав Дриніан.

– Ось як! – різко перепитав Каспіан, і очі його зблиснули, зовсім як колись у його дядька Міраза.

– Прошу вибачення, ваша величносте, – сказав Райнельф, – але, якби так вчинив хтось із нас, це назвали б дезертирством.

– Щось ти забагато став собі дозволяти, Райнельфе, – погрозливо мовив Каспіан.

– Зовсім ні, сір! Він каже цілком слушно, – втрутився Дриніан.

– Клянуся гривою Аслана, – спересердя сплеснув руками Каспіан, – я завжди гадав, що мене оточують піддані, а виявилося, що навколо лише вихователі.

– Я тобі не підданий, – зауважив Едмунд. – І я також вважаю, що ти не можеш ось так піти.

– Не можу, – передражнив його Каспіан. – Що це ти маєш на увазі?

– Ми маємо на увазі, що ваша величність так не вчинить, – низько вклонившись, примирливо заговорив Рипічип. – Ви – король Нарнії. Ви зрадите довіру своїх підданих, а особливо Тиквіка, якщо не повернетесь додому. Не має король робити те, що йому заманеться, мов звичайна людина. А якщо ваша величність не прислухається до голосу розуму, наш обов’язок, як вірних підданих, буде роззброїти вас і зв’язати, доки ви не отямитесь.

– Це правда, – кивнув Едмунд. – Саме так вчинили з Одисеєм, коли йому заманулося пропливти повз острів Сирен.

Каспіан уже потягнувся до свого меча, коли Люсі вимовила:

– Не забувай, що ти майже пообіцяв доньці Раманду повернутися по неї.

Каспіан дещо зніяковіло кивнув головою:

– Так, твоя правда. Було таке, – вимовив він і, завагавшись на саму лише мить, зичним голосом звернувся вже до усіх присутніх.

– Що ж, нехай буде по-вашому. Ми всі повернемося додому. Підіймайте шлюпку на борт.

– Але, сір, – пискнув Рипічип, – повернуться не всі. Бо я, як уже пояснював раніше…

– Мовчати! – гримнув на нього Каспіан. – Може, я й дозволив себе повчати, але на такий гачок не поведуся. Хто-небудь, стуліть пельку цьому зухвалому мишу!

– Але ваша величність клялися бути добрим до розумних звірів Нарнії, – нагадав йому Рипічип.

– До розумних – так, але не до тих, що занадто зарозумілі, – відрізав Каспіан, злетів вниз сходами і, гнівно грюкнувши дверима, зник у каюті.

Але, зазирнувши до нього в каюту дещо пізніше, усі знайшли його у зовсім іншому настрої, зблідлим і зі сльозами на очах.

– Я повівся жахливо, – сказав він. – І дуже винний перед вами. Зі мною говорив Аслан. Тобто, звичайно, сюди він не приходив: він просто не помістився б у каюті. Але лев’яча голова, що висить на стіні, ожила й заговорила зі мною. Мені було так соромно… Ні, він не лаяв мене. Тільки спочатку говорив дуже суворо. Але це було ще гірше. І він сказав… сказав… Ні, не можу… Найгірше, що тільки міг сказати: ви попливете далі – Рип і Едмунд, і Люсі, і Юстас, а я – назад. Тільки я. І просто зараз. Чому?

– Милий Каспіане, – заспокійливо заговорила до нього Люсі. – Ти ж знаєш, що рано чи пізно нам доведеться повертатися до нашого світу.

– Так, – схлипнув Каспіан, – але ж перед цим вам пощастить зазирнути в країну Аслана!

– Тобі полегшає, коли ти повернешся на острів Раманду, – пообіцяла Люсі.

Потроху Каспіан заспокоївся, але майбутня розлука навіяла на всіх велику печаль, тож краще не згадувати сумну хвилину розставання. О другій годині дня шлюпка, на борту якої був човник Рипічипа, а також запаси їжі та води (хоча всі вважали, що їсти й пити їм не знадобиться), відійшла від «Зоряного мандрівника», прокладаючи собі шлях крізь безкрайній килим із лілій. На кораблі підняли всі стяги та вивісили щити. Тим, хто сидів у шлюпці, вона здавалася величезною і якоюсь по-домашньому затишною. Хоча чому «здавалася»? Вона і справді давно вже була їхнім домом. Перш ніж корабель зник з очей, вони помітили, як він розвернувся і повільно пішов на веслах на захід. І хоча Люсі все ж зронила кілька сльозин, смуток її був не такий сильний, як можна було подумати. Яскраве світло, тиша і трунки Срібного моря, і навіть, як не дивно, їхня самотність, виявилися гарними ліками від туги.

Ніхто в човні не їв і не спав. Веслувати не було потреби: течія впевнено несла їх на схід. Так вони провели всю ніч і весь наступний день, і, коли світанок третього дня запалав з такою силою, що нам із вами не допомогли б навіть темні окуляри, вони побачили попереду нове диво. Між ними й небом виросла сіро-зелена тремтяча, мерехтлива стіна. Потім зійшло сонце, і крізь цю стіну вони побачили, як воно заграло дивовижними райдужними квітами. Тут вони зрозуміли, що це не стіна, а хвиля, у якої замість гребеня був безперервний потік, мов біля водоспаду. Вона була приблизно футів тридцять у висоту, й течія несла їх просто на неї. Ви можете подумати, що вони злякалися, та ні: гадаю, ви на їхньому місці теж не боялися б. Тим паче, от-от вони побачили щось, що майоріло не просто за хвилею, а навіть за самим сонцем, і вони, звісно, цього ніяк не змогли б побачити, коли б їхні очі не звикли до світла за час подорожі. Позаду сонця виднілося гірське пасмо. Гори були такими високими, що їхні вершини здіймалися просто в небо. Ніхто з них потім навіть і не пригадав, чи бачили вони взагалі гірські вершини, чи вони губилися десь у височині. І певно, то були гори іншого світу, адже наші гори в сотні разів нижчі за ті, й усе одно на них лежать сніги та лід. А ті, скільки б вони не йшли вгору, скрізь були вкриті теплими зеленими лісами, серед яких біліли водоспади. Раптом зі сходу повіяв легкий вітер. Він сколихнув воду навколо шлюпки, спінив верхівки маленьких хвиль і майже відразу ж ущух, але те, що вони відчули цієї миті, залишилося у них у пам’яті назавжди. Вітер приніс їм запахи і звук – тихий мелодійний звук. Едмунд та Юстас жодного разу не проронили щодо нього ані слова, і лише Люсі одного разу прохопилася:

– Прямо серце від нього розривалося…

– Чому? – спитав я тоді. – Невже мелодія та була такою сумною?

– Ні-ні! – вона тільки похитала головою і теж більше про цей звук не говорила.

Ніхто не сумнівався, що бачить за краєм світу країну Аслана.

І тут шлюпка з тріском сіла на мілину.

– Далі я повинен плисти сам, – сказав Рипічип.

У всіх відразу виникло таке відчуття, ніби все це вже колись траплялося або було кимось передвіщено. Вони допомогли спустити на воду його крихітне суденце.

Рипічип вийняв шпагу з піхов і закинув її далеко в лілії.

– Вона мені більше не знадобиться, – пояснив він.

Шпага встромилася у дно, і її ефес залишився над поверхнею води. Миш вклонився всім на прощання, зобразивши на мордочці належний нагоді смуток, аби не печалити друзів, але душа його співала з радощів. Люсі вперше і востаннє дозволила собі зробити те, про що завжди мріяла: вона підняла його на руки і притиснула до грудей. Потім він поспіхом вліз у своє суденце, узяв весло, човник підхопило течією і він став віддалятися, темнішаючи посеред лілій. Його несло дедалі швидше, і ось човник злетів на водяну стіну. На мить усі побачили суденце на гребені хвилі, а в ньому – одиноку фігурку Рипічипа. Потім човник зник, і після цього ніхто ніколи не бачив мишачого короля. Але наші друзі вірять, що він щасливо дістався країни Аслана й живе там донині.

Коли сонце піднялося вище, гори зникли з очей. Хвиля залишилася там, де була, але за нею не було нічого, крім блакитного неба.

Діти вибралися з шлюпки й побрьохали на південь уздовж краю хвилі. Вони самі не могли б сказати, чому вчинили саме так. Видно, це було визначено долею. І, незважаючи на те, що за час подорожі на кораблі вони посерйознішали та подорослішали, тепер вони йшли серед лілій, тримаючись за руки, мов діти. Вони жодного разу не відчули втоми. Вода була тепла, а дно ставало щораз ближчим. Нарешті вони ступили на сухий пісок, а потім раптом опинилися на величезній, порослій м’якою зеленою травою рівнині, що майже не вивищувалася над морем. Рівнина тягнулася в нескінченну далечінь, і на ній не було жодного, навіть найменшого, пагорба.

І, як завжди здається, коли виходиш на рівнину, на якій немає ані деревця, небо ніби зустрічалося із землею просто перед ними. Однак що далі вони просувалися, то більше переконувалися, що то їм не здається, а так воно і є: небо попереду, що здавалося зовсім близьким, було мов блакитна стіна, яскрава, тверда й непроникна, ніби зроблена зі скла.

Але між ними й підніжжям неба на траві щось біліло так сліпуче, що було боляче навіть їх юним очам. Наблизившись, вони побачили, що це білосніжне ягня.

– Сідайте і пригощайтесь, – запропонувало воно м’яким мелодійним голосом.

І вони помітили, що на траві розкладене багаття, а на ньому печеться риба. Вони сіли й заходилися їсти, уперше за багато днів відчувши голод. Їм здавалося, що ніколи ще вони не їли нічого смачнішого.

– Скажи, ягня, – промовила Люсі, – чи виведе ця дорога нас до країни Аслана?

– Вона не для вас, – відповіло ягня. – Ви можете потрапити до країни Аслана тільки з вашого власного світу.

– Що?! – вигукнув Едмунд. – З нашого світу туди теж є шлях?

– Шлях до моєї країни є звідусіль, – відповіло ягня. Не встигло воно проказати останнє слово, як білосніжне руно його стало золотисто-коричневим, воно збільшилося в розмірах – і ось перед дітьми, виблискуючи гривою, постав сам Аслан.

– О Аслане! – вигукнула Люсі. – Розкажи нам, як потрапити до твоєї країни з нашого світу!

– Я буду вашим проводирем увесь час, – відповів Аслан, – але не скажу, чи довгим буде ваш шлях, чи коротким. Знайте лише, що лежить він через річку. Але не лякайтеся – ніхто не вміє зводити мости через річки краще за мене. А тепер ходімо. Я відімкну двері в небо й відправлю вас додому.

– Будь ласка, Аслане, – попросила Люсі, – скажи-бо нам лише, коли ми знову повернемося до Нарнії? Скажи скоріш, благаю!

– Миле дитя, – м’яко відповів Аслан, – ти і твій брат ніколи не повернетеся до Нарнії.

– О Аслане! – у розпачі вигукнули Едмунд і Люсі одночасно.

– Ви вже занадто дорослі діти, – сказав Аслан. – Тепер ви маєте бути ближчими до власного світу.

– Але ж ти знаєш, що справа навіть не в Нарнії! – схлипнула Люсі. – Справа в тобі! Ми ніколи не зустрінемо тебе там! А як же ми зможемо без тебе жити?

– Ми з вами ще побачимося, любі, – заспокійливо промовив Лев.

– Невже ти буваєш і в нас? – запитав Едмунд.

– Так, – відповів Аслан. – Але у вашому світі мене називають іншим ім’ям. Ви повинні навчитися впізнавати мене. Для цього ви й потрапили до Нарнії. Коли ви познайомилися зі мною тут, вам легше буде побачити мене там.

– А Юстас теж ніколи сюди не потрапить? – запитала Люсі.

– Дитино моя, – похитав головою Аслан, – навіщо тобі це знати? Ходімо… Я відмикаю двері.

І тієї ж миті блакитна стіна розсунулася і, пронизуючи небо, на землю ринуло сліпуче біле світло, і левова грива злегка торкнулася Едмунда, Люсі та Юстаса, а тоді всі вони опинилися в тій самій кімнаті – у тітки Альберти, у Кембриджі.

Додати залишається небагато: Каспіан і його товариші щасливо дісталися до володінь Раманду, Каспіан одружився з його донькою, і врешті-решт вони досягли берегів Нарнії. Дівчина стала великою королевою, матір’ю і бабусею великих королів. А в нашому світі незабаром після повернення дітей всі помітили, як змінився Юстас, і говорили, що тепер його й не впізнаєш. Тільки Альберта заявила, що він став нудним і пересічним і що в усьому цьому винні, звичайно ж, Едмунд і Люсі Певенсі.