Монте Веріта

Птахи

За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.

Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людиною сімейною — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, — але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

— Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка, що приходить до птахів восени, — це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І деякі з них такі вже нахабні, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови, я думав, скинуть мені шапку. Я тоді ледве міг бачити, що роблю, над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи і непокояться.

Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Вітер не дув, сіре море виглядало високим і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію, — вночі погода перемінилася. Натова спальня виходила на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання вітру в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного вітру, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у димарі та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався — чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під плінтуса дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, ближче притулився до спини сплячої дружини, але сон не приходив — він зоставався пильним, повним якогось безпричинного остраху.

Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком; Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.

То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.

Зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об нього в темряві. Ще раз умостився спати.

Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше, тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:

— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.

— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах намагається потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.

— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.

Він удруге підійшов до вікна, і, коли тепер відкрив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони летіли просто йому в обличчя, атакуючи його.

Він закричав, замахав руками, відганяючи їх; вони, як і той перший, злетіли вище даху та зникли. Він швидко опустив вікно і зачинив його.

— Ти чула? — промовив. — Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.

Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.

— Я не вигадую, — сказав він, сердячись через її припущення. — Кажу тобі, птахи були на підвіконні і намагалися потрапити до кімнати.

Раптом пролунав переляканий крик із кімнати через коридор, де спали діти.

— Це Джилл, — сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. — Іди до неї, глянь, що трапилось.

Нат запалив свічку, але, коли він відкрив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задув полум’я.

Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, він відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко відкритим. Крізь нього влітали птахи, спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у їхніх ліжках.

— Все гаразд, я тут, — крикнув Нат, і діти з криком кинулися до нього, тим часом як у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову кидалися на нього.

— Що там, Нате, що трапилося? — озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, зачинивши їх за ними і зоставшись сам у спальні з птахами.

Схопив ковдру з найближчого ліжка і, орудуючи нею, наче зброєю, махав у повітрі зліва й справа від себе. Почув глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову, маленькі колючі дзьоби були гострими, наче зубці вилки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у повній темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відкрити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.

Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у темряві, але врешті відчув, — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей з другої спальні. Тріпотіння і шелест крил припинилися.

Нат відкинув ковдру з голови та оглянувся довкола. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і відкрите вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на трупики. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки, — птахи, що, згідно із законами природи, трималися власної зграї та власної території, а тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті ним. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.

Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.

Було дуже холодно і вся земля виглядала твердою і чорно замерзлою. Не білий блискучий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер, з черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клювали черв’яків на траві. Жодного іншого звуку, крім вітру й моря.

Нат закрив вікно та двері маленької спальні і пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку, одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. Її обличчя у жовтому світлі виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати.

— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, і його самого перелякало та вразило.

— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’яники, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. В полях, отам, мають їжу.

— Це погода, — повторив Нат, — кажу тобі, погода.

Його обличчя було таке ж запале і змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.

— Піду вниз і приготую горнятко чаю, — сказав він.

Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.

Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь. Палаючі щіпки умиротворювали, паруючий чайник і коричневий чайничок для заварки дарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відкрив задні двері.

Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині виглядали темними й голими. Східний вітер, гострий мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла. Ще ніколи він не бачив такої різкої наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.

Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джоні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, втішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для них сніданок і почався звичайний день.

— Ти прогнав птахів? — спитала Джилл, заспокоєна кухнею, днем, сніданком.

— Так, вони вже забралися, — відповів Нат. — Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблудилися, шукали притулку.

— Вони хотіли нас поклювати, — сказала Джилл, — кинулися Джоні в очі.

— Це вони з переляку, — мовив Нат, — у темній спальні не знали, де вони.

— Хай би вони знову не прилітали, — сказала Джилл. — Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.

Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.

— Відведу її до автобуса, — промовив він. — Мені сьогодні на ферму не треба.

І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:

— Зачини всі вікна і двері теж, просто для безпеки. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.

Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі, у своєму каптурику була наче ельф.

— Буде сніг, татку? — спитала вона. — Вже так похолоднішало!

Він глянув на похмуре небо, відчув порив вітру на плечі.

— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів на живоплотах, дивився на поля за ними, на лісок вище ферми, де збиралися граки й галки. Не бачив жодного птаха.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл, їхні обличчя зблідли і натяглися від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Вгору котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Коровник Джим грюкав на подвір’ї.

— Господар близько? — спитав Нат.

— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Трігг на кухні підспівує радіо.

— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

— Альо, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.

— Діти похворіли?

— Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, при світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Трігг, але бачив по її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

— То це були справжні птахи? — сказала вона, посміхаючись. — З пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір?

— Місіс Трігг, — сказав він, — там п’ятдесят пташок, вільшанок, кропив’янок, інших, лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, кинулися малому Джоні до очей.

Місіс Трігг недовірливо глянула на нього.

— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Певно, залетіли до спальні і не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.

— Цікава річ, — промовила місіс Трігг, — справді дивно. Ви мусите все це описати і запитати «Гардіан». Вони б щось відповіли. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, посміхнулася і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля воріт.

— Не мали ви клопотів з птахами? — спитав Нат.

— З якими птахами?

— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.

— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.

— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.

— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.

Виглядало, що Джимові це так само цікаво, як місіс Трігг. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Аби щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джоні.

— Бачив когось? — спитала вона.

— Місіс Трігг і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.

— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.

— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві.

Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Все то були звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так чинити. Синички, кропив’янки, неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою, — ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було, нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію, — ця зміна якось пов’язана з Полярним колом.

Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв з мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.

Коли він дійшов до пляжу нижче мису, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, а його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду, — за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом прошов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму в піску. Збирався скинути туди птахів, але, щойно відкрив мішок, вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав мов пір’я — тіла п’ятдесяти захололих птахів. Щось у цьому було недобре. Йому це не сподобалося. Вітер вирвав у нього та розвіяв мертвих птахів.

— Коли почнеться приплив, їх змиє, — потішив він себе.

Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони вертикально вставали, закручувалися і знову опадали, оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.

Тоді він побачив їх. Чайки. Там, гойдалися на морських хвилях.

Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, — насправді чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися і опускалися разом з морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, очікуючи припливу. На схід, на захід — усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара, голова при голові, тіло до тіла. Лише східний вітер, здіймаючи гривачі, ховав їх від берега.

Нат повернувся і пішов з пляжу, крутою стежкою підіймаючись додому. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глибину країни». Нат оглянувся довкола. Але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод усіх їх погнав углиб краю? Коли він підійшов додому, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.

— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.

— Що було по радіо? — спитав він.

— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.

Вони разом пішли на кухню. Він прочитав з листка паперу, що лежав на столі:

«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи пробки, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід захистити вікна, двері й димарі, а ще вдатися до розумних методів задля безпеки дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».

Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.

— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі це почули. Хай місіс Трігг довідається, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі, — щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.

— Чого чекають, Нате? — спитала вона.

Він глянув на неї і перевів погляд на листок паперу.

— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.

Пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.

— Що ти збираєшся робити, Нате?

— Заосмотрити вікна й димарі, як там сказано.

— Ти думаєш, що вони увірвуться, якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й інші такі самі? Як же це?

Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…

Піднявся нагору та працював там до кінця ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не працює на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і робив затемнення в будинку його матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те, щоб від цього сховища була якась користь, коли настав його час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів. Сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Трігг і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Поїдуть на танці чи на партію вісту.

— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.

— Добре. Вже спускаюся.

Він був задоволений своєю роботою. Фрамуги гарно перекрили кватирки та основи димарів.

Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, але бюлетень був подовжений. «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор, — о десятій ранку небо Лондона було настільки щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватися у столиці, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки, мартинів. Видовище було настільки незвичайним, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами.

Перелічувалися різні інциденти, знову заявили, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторили попередження домовласникам. Голос диктора був рівним і ґречним. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як спланований кимось відбірний жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке у темряві змагатися зі зграєю птахів. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, наче ввечері після виборів. Люди юрмитимуться, крик і сміх, випивка. «Приходьте, подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і зайнявся кухонними вікнами. Дружина дивилася на нього, малий Джоні ходив за нею хвостиком.

— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо ці дошки.

— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Я не хочу ризикувати.

— От що їм треба зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?

— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

— Так, — промовив Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, у цей самий час обдумують проблему, але, незалежно від того, що «вони» вирішать для Лондона та великих міст, тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить подбати про свій дім.

— А як у нас із їжею?

— Нате, ну що ще?

— Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?

— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

— А пекар?

— Теж завтра прийде.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.

Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.

— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.

— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.

— Тримай Джоні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.

— Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.

Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.

Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, — і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.

— Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що повинні робити. До нас їм байдуже. Нами займуться чайки. Решта летить у міста.

Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор працюватиме. Він прийме і передасть повідомлення.

— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.

— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, втомлений.

— Я можу бути впевненим, що це повідомлення передадуть кому слід?

— Так, так… — тепер нетерпляче, наче це вже набридло. Знову пішли гудки.

— Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні увесь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо — «диви, птахи!». Недбала.

Автобус тяжко виліз на пагорб. З нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.

— Нащо тобі мотика, татку?

Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцем.

— Так просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюся, як ви швидко бігаєте.

Він розмовляв із приятелями Джилл, — їхні сім’ї мешкали у муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.

— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.

— Ні, не можна. Додому або ж я скажу твоїй мамі.

Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.

— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.

— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.

Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Все ще мовчки. Жодного звуку.

— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок.

— Так. Хутенько, хутко.

— Куди вони летять? Куди це вони?

— Певно, в глибину країни. Там, де тепліше.

Він схопив її за руку і потяг по доріжці.

— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.

Чайки копіювали граків і ворон. Їхні загони заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі чотири сторони світу.

— Татку, що це? Що роблять чайки?

Але вони не збиралися летіти як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Наче мало бути прийняте якесь рішення. Наказ ще не ясний.

— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.

Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важкою, сповзала. І плакала. Його страх, почуття нагальності передалися їй.

— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!

Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього.

— Можете нас підкинути? — спитав він.

— А що трапилось?

Містер Трігг повернувся на шоферському сидінні і глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася посмішка.

— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопоти. Хочете пукавку?

Нат похитав головою.

Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося лише для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.

— Мені пукавка непотрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.

Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.

— Окей, — згодився фермер. — Відвезу її додому. А, може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо — аж пір’я летітиме!

Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Той Трігг ошалів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?

Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час оглянутися довкола. Птахи усе ще кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо. А тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, а навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись вгору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі, а морські мартини були спереду, на чолі. Ферма, — от що було їхньою метою. Вони мають залагодити ферму.

Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.

— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? В місті кажуть, що це все наробили росіяни. Отруїли птахів.

— Як вони могли це зробити? — спитав Нат.

— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашої стрілецької вечірки?

— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.

— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Трігг. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.

— А вікна ви забили? — спитав Нат

— Ні. Сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи в мене сьогодні іншого діла нема, щоб вікна забивати?

— Бувши вами, я б забив.

— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

— Ні, але однаково дякую.

— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Фермер посміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, а тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин, промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоб знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, вперемішку. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Вони далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожен укол нападаючого дзьоба розривав його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей. Усе інше — дрібниця. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, з кожним нападом вони смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

— Впусти мене, — закричав він, — це Нат. Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали, одна за одною, проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша, в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина усією своєю вагою налягла на двері.

Вони почули глухий стукіт падаючої олуші.

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Ота олуша… могла б і череп пробити.

Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джоні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріггом. Я мерщій зачинила двері і їх заклинило. Тому я не могла відразу відкрити, коли ти прийшов.

— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки вона перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

— Летять всередину країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

— Але що вони можуть зробити, Нате?

— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть в новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джоні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали приглушені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, шукали дорогу всередину. Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знову і знову глухий стукіт, тріск, коли окремі птахи, кидаючись зверху, падали. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Далеко не всі».

— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна закриті дошками, Джилл. Птахи не можуть потрапити всередину.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була забита. Але, напевно, можна ще укріпити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу, і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка заглушив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.

— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.

Це також допоможе заглушити ті звуки. Піднявся нагору і укріпив вікна й там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт ковзаючих кігтів, їхню штовханину.

Вирішив, що вони спатимуть на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь димарі спалень, то пройдуть години, а, можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, задихнуться і погинуть.

Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже вломилися нагору.

— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.

Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це було додатковим захистом. Тепер можна постелити матраци поряд, аж до стіни, де раніше стояв креденс.

— Тепер ми в безпеці, — подумав він, — затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…

Нічого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, усе ще поглинутий вирішенням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу голину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори, абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон. А, так, звичайно. Під час війни BBC[6] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, — подумав він. — краще тут на кухні із забитими дверми і вікнами, аніж тим, що в містах. Дяка Богу, ми не в місті».

О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не такий, як в обід.

— Це Лондон, — сказав він. — Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник повинен вдатися до заходів обережності щодо свого будинку, а мешканці кількохквартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити усе необхідне, щоб зробити неможливим доступ ззовні. Цілковито необхідно, щоб усі без винятку починаючи з сьогоднішнього вечора зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи взагалі на відкритий простір. Птахи у великій кількості атакують усіх, кого побачать, і вже розпочали нападати на будинки; але при належному догляді будинки можуть бути для них недосяжними. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».

Залунав національний гімн. Більше не було нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.

— Що це таке? — спитала Джилл. — Що сказали в новинах?

— Що цього вечора вже передач не буде, — відповів Нат. — Там, на BBC, щось поламалося.

— Птахи? — спитала Джилл. — Це птахи наробили?

— Ні, — відповів Нат. — просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.

— Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, — сказала Джилл, — це краще, ніж нічого.

Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, вони не могли не зважати на човгання, стукіт, постійне биття і шелест крил.

— Повечеряємо раніше, — запропонував Нат, — для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?

Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.

Він допоміг з вечерею, при цьому посвистуючи, наспівуючи та роблячи стільки гуркоту, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.

— Вміють зміркувати, — подумав він. — Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.

Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.

Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.

— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?

Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти у чайок в морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна, через населення.

— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.

Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джоні.

— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!

Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.

— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?

— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.

Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку, але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство. Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.

— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.

— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!

Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, аби впевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми жодним чином не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують розпорошувати газ, гірчичний газ. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над цим уже цього вечора.

Чомусь така думка його заспокоїла. змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків — хлопців із задньої кімнати[7], — викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів, — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.

— Мусять бути безжальними, — думав він. — Щоб уникнути гірших бід, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Оце біда. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього.

Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він усе ще чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз відплив прийде на зміну припливові. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.

Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює затишшя: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.

— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.

— Гаразд, — сказав він, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.

Він похитав головою, — мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.

Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.

Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.

Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.

— Все гаразд, — сказав він, посміхаючись, — не бійся. Проб’ємся.

Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути.

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.

— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.

Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.

— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар у порядку. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же, — щось занехаяв.

Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.

— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?

Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, а діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще бути при ділі.

Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, наскільки зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.

— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!

Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.

— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.

Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.

«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.

Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[8]. Нат зауважив, що зосталося всього пів буханця. Ну нічого, вони обійдуться.

— Геть, — казав малий Джоні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.

— Правда, — промовив Нат, посміхаючись, — нам старі жебраки непотрібні. Досить з нас.

Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.

— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.

— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.

Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо вони протримаються так до сьомої, до перших новин, то це буде незле.

— Дай мені сигарету, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.

— У пачці зосталася лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.

— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.

Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стук у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джоні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.

— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!

Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у його попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший, коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби перейняли чергу чайок? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями і зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева, яке ламали кігті.

Нат оглянувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але, коли дістався сходового майданчика, зупинився і прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося. Чути було шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні все ще було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходовій площадці, якби так піддалися двері дитячої спальні. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик сходів.

— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.

— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.

Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні і шелест цих крил за дверима.

О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростаючий переляк в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там, угорі, шумлять, намагаються клювати підлогу. А ще дурний і безглуздий стукіт падіння птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців[9]», що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ морські мартини, ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…

Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли по циферблаті. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без … його мозок працював зі всіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом углиб країни, вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти напрокат автомобіль, — між припливами.

Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.

— Що? Що трапилося? — різко спитав він.

— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.

— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.

Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на Лайт. Те саме. Жодних новин не передавали.

— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.

Радіо залишили увімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.

— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.

Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшав. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо, — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.

— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.

— Жодних новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.

Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відсунув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихаючи морозне повітря. Його чекало шість дуже працьовитих годин і необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо, — це їм необхідне в першу чергу. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Вийшов до саду і одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перш ніж знову йти в наступ. Інша річ сухопутні птахи. Ті чекали і пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.

Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.

— Мушу роздобути харчі, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчі.

Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.

— Йду на ферму, — сказав він.

Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.

— Візьми нас з собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.

Він подумав і кивнув.

— Раз так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джоні. Завантажимо візочок.

Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, вдягли рукавички, замоталися в шалики.

Дружина посадила Джоні у візочок. Нат взяв Джилл за руку.

— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.

— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.

Пішли через поле до перелазу, а птахи не рухалися. Чекали, — з головами, повернутими до вітру.

Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.

— Але ж я хочу побачити місіс Трігг, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…

— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.

Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, проламаний вівцями, що безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.

— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.

Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.

Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли і товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.

Тіло Джима лежало на подвір’ї…, те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч із ним була його рушниця. Двері будинку були зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Трігга лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодних ознак місіс Трігг. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.

— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.

Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.

— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Трігги зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.

Пішов назад до дітей і дружини.

— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.

— А що Трігги? — спитала дружина.

— Мабуть, перебралися до друзів.

— Мені піти й допомогти тобі?

— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.

Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.

Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.

Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж він вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився тим, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви в бляшанках, — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи, бідна худоба.

Під час останнього рейсу він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але жодних ознак життя не було, на полях нікого, лише птахи — ті стерегли і очікували. Деякі з них спали, — він бачив занурені в пір’я дзьоби.

— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.

Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.

З димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.

— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх з собою.

Глянув угору на небо. Воно було безбарвним і сірим. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.

— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.

Повернувся до машини і сів на місце водія.

— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джоні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.

Переніс усе всередину котеджу. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками усі димарі, крім кухонного. Холод був таким сильним, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Він раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.

— Все те саме, — пробурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. В першу чергу населення з глибини країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.

Зупинився, закінчивши з димарем спальні, і глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.

— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають у бухту.

Напружуючи очі, що сльозилися на вітрі, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, загонами здіймалися із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.

Настав приплив.

Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і заставив двері, запалив лампу.

— Нічка, — сказав малий Джоні.

Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.

— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — усі закордонні, багато. Нічого не піймала.

— Мабуть, ті самі клопоти, — сказав він, — може, у всій Європі таке.

Вона налила повну тарілку супу Тріггів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріггів і полила скибку їхньою підливкою.

Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джоні потекла підливка і капнула на стіл.

— Манери, Джоні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.

Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар падіння чайки-самогубиці на сходах.

— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?

Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений припасами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі і акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять бути зайняті відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.

Він придумав нову схему укріплення вікон — натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період затишшя між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.

Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.

— Викурю останню сигарету, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.

Потягся за сигаретою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.