Молодий місяць

Розділ 23 Правда

У мене було таке відчуття, наче я проспала дуже довго — моє тіло заніміло, ніби я досі так і не рухалася. У голові все переплуталося, я дуже повільно приходила до тями; дивні кольорові сни — сни і кошмари — ніяк не хотіли полишати мою голову. Вони були такі яскраві! Такі жахливі і водночас прекрасні — всі змішалися в чудернацьке безладдя. Мене охопило гостре нетерпіння й страх, немов у страшному сні, коли тебе ніби паралізує і ти не можеш рухатися… Я бачила потвор, червонооких дияволів, які здавалися ще огиднішими через свої вишукані манери. Цей сон сильно вплинув на мене — я запам’ятала навіть імена. Але найяснішою, найчіткішою частиною сну був не кошмар. А безневинний янгол.

Було важко остаточно прокинутися. Цей сон не належав до тих, яких я не хотіла побачити знову. Я боролася сама з собою, мені було страшно прокидатися: що чекає на мене в реальності? Я не могла згадати, який сьогодні день тижня, але була впевнена, що Джейкоб, чи школа, чи робота, чи ще щось інше обов’язково чекають на мене. Я глибоко вдихнула й подумала, як важко мені буде пережити ще один день.

Щось холодне ніжно діткнулося мого чола.

Я міцно замружила очі. Мені здавалося, що я досі сплю, але відчуття були такі реальні! Я вже така близька до пробудження… ще кілька секунд — і все скінчиться.

Та я усвідомила, що відчуття занадто реальне. Це не віщує нічого хорошого. Кам’яні руки, які, здавалося, обнімають мене, були занадто правдоподібні. Якщо я не перерву цього видіння зараз-таки, то пізніше про це пошкодую. Гірко зітхнувши, я розплющила очі, щоб розвіяти прекрасну ману.

— Ой! — задихнулася я й почала кулаками розтирати очі.

Вочевидь, я зайшла задалеко; це було помилкою з мого боку — дозволити своїй уяві так розгулятися. Гаразд, дозволити — не зовсім годяще слово. Я змусила її розгулятися, я сама заохочувала свої галюцинації — і тепер мій розум відмовляється мене слухати.

Мені знадобилося менш ніж півсекунди, аби усвідомити, що оскільки я цілковито з’їхала з глузду, то можу й надалі насолоджуватися своїми ілюзіями, адже вони такі прекрасні.

Я знову розплющила очі — Едвард був досі поруч; його довершене обличчя схилилося за кілька дюймів від мого.

— Я тебе налякав? — запитав він тихим схвильованим голосом.

Чудово, найкраща галюцинація, яка в мене коли-небудь була. Обличчя, голос, запах — це набагато краще за те, що я бачила, коли топилася. Прегарний витвір моєї уяви з тривогою спостерігав за моєю реакцією. Райдужні оболонки його очей були чорні мов смола, з фіолетовими кругами, схожими на синці. Це мене здивувало; мій уявний Едвард зазвичай був ситим.

Я двічі кліпнула, відчайдушно намагаючись згадати останнє, в чому я була на всі сто відсотків впевнена, що воно реальне. Аліса також була частиною мого сну, і мені стало цікаво, чи вона й справді повернулася, чи це також витвір моєї розбурханої уяви. Мені здалося, що вона повернулася саме в той день, коли я мало не втопилася…

— О, чорт, — прокаркала я. Моє горло несподівано здавило.

— Що таке, Белло?

Насупившись, я нещасно подивилася на нього. На його обличчі читалося ще більше тривоги, ніж раніше.

— Я ж померла, правда? — простогнала я. — Я таки втопилася. Ох, чорт, чорт, чорт! Це просто вб’є Чарлі.

Едвард також насупився.

— Ти не померла.

— Тоді чому я ніяк не можу прокинутися? — вигукнула я, звівши брови.

— Ти уже прокинулася, Белло.

Я похитала головою.

— Звісно, звісно. Ти хочеш, щоб я так думала. А коли я й справді прокинуся, мені стане ще гірше. Якщо я прокинуся, а цього не станеться, бо я мертва. Це жахливо. Бідний Чарлі! А Рене і Джейк… — я аж завмерла від жаху. Що я накоїла!

— Мене не дивує те, що ти вважаєш мене своїм нічним кошмаром, — похмуро усміхнувся Едвард. — Але навіть не можу уявити, що ти наробила такого, щоб через це ти могла опинитися в пеклі. Може, ти когось убила, поки мене не було?

Я скривилася.

— Швидше за все, що ні. Якби я була в пеклі, то тебе б тут не було.

Він зітхнув.

Я поступово починала усвідомлювати, що й до чого. Мої очі неохоче відірвалися на одну секунду від його обличчя, сковзнули до темного відчиненого вікна й знову повернулися до Едварда. Я починала згадувати деталі… Я відчула, як по обличчю розливається слабкий рум’янець, адже зрозуміла, що Едвард реальний, що він зараз тут, зі мною, а я — справжня бовдурка — марную дорогоцінний час.

— Значить, все це сталося в дійсності?

Було майже неможливо повірити в те, що мій сон — реальність. У мене це в голові не вкладалося.

— Все залежить від того, що ти маєш на увазі, — усміхнувся Едвард досі напружено. — Якщо ти про те, як нас мало не вбили в Італії, то тоді — так.

— Так дивно, — міркувала я вголос. — Я й справді була в Італії. А ти знав, що я ніколи не була далі на схід, ніж в Альбукерке?[19]

Він закотив очі.

— Може, тобі варто ще поспати. Твої думки не зовсім послідовні.

— Я вже відпочила. — (Тепер усе стало таким ясним). — Котра зараз година? Скільки часу я проспала?

— Зараз тільки перша ночі. Отже, ти проспала приблизно чотирнадцять годин.

Поки він говорив, я потягнулася. Чому ж тоді моє тіло закам’яніло?

— А Чарлі? — запитала я.

Едвард скривився.

— Він спить. Мабуть, тобі варто знати, що зараз я порушую правила. Ну, хоча теоретично… Розумієш, Чарлі наказав, щоб я більше ніколи не смів перетинати його поріг, тож я зайшов у вікно… Але я зробив це з найкращими намірами.

— Чарлі заборонив тобі заходити в наш дім? — запитала я з недовірою, яка швидко поступилася місцем гніву.

Едвардові очі були сумні.

— А ти очікувала якоїсь іншої реакції?

Мої очі були скажені. Я збиралася сказати кілька ласкавих слів своєму таточку — гадаю, зараз саме ідеальний момент, щоб нагади йому, що я вже повнолітня і маю право на особисте життя. Це, звісно, не мало ніякого значення, просто заради принципу. Скоро він нічого не зможе мені заборонити. Я почала думати про менш болючі теми.

— Що ми йому скажемо? — запитала я. Мене просто з’їдала цікавість, а ще я намагалася підтримувати дружню, невимушену розмову. Так я могла тримати себе в руках і була впевнена, що не налякаю Едварда тим жахливим запитанням, яке ось уже стільки часу мучить мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Як я маю пояснити все Чарлі? Як виправдати свою відсутність протягом… Скільки днів мене не було? — я спробувала полічити години в голові.

— Всього три дні, — його очі звузилися, але цього разу він усміхнувся більш природно. — Власне, я сподівався, що ти вигадаєш якесь пояснення. Я не знаю, що сказати.

— Прекрасно, — гаркнула я.

— Ну, можливо, Аліса прийде нам на допомогу, — запропонував він, намагаючись мене заспокоїти.

І я таки заспокоїлася. Яка різниця, що буде далі? Кожна секунда, яку Едвард провів тут — як близько було його вродливе обличчя, яке спалахувало в тьмяному світлі мого будильника! — була дорогоцінною, і її не можна було марнувати.

— Отже, — почала я, вибравши найменш важливе — хоча й неймовірно цікаве — запитання. Мене безпечно доставили додому, і тепер він може піти в будь-яку мить. Я повинна його розговорити. Окрім того, цей тимчасовий рай не був довершеним без звуку оксамитового голосу. — Що ти робив увесь цей час?

Раптом його обличчя набрало настороженого виразу.

— Нічого цікавого.

— Ну звісно, — пробурмотіла я.

— Чому ти так скривилася?

— Гаразд… — міркувала я, стиснувши губи. — Зрештою, якби ти був тільки сном, то саме так ти б і відповів. Мабуть, мою уяву вичерпано.

Він зітхнув.

— Якщо я розкажу тобі, що я робив, то ти нарешті повіриш, що я справжній і що це не нічний кошмар?

— Кошмар! — повторила я глузливо. Він чекав на мою відповідь. — Можливо, — мовила я, поміркувавши. — Якщо ти мені розкажеш.

— Я… полював.

— Це найкраще, чим ти міг зайнятися? — розкритикувала я його. — Це зовсім не доводить того, що я прокинулася.

Якусь мить він вагався, а тоді заговорив — повільно, ретельно добираючи слова.

— Я не полював заради їжі… Я, власне, спробував себе у… вистежуванні. Мушу визнати, що з мене поганий детектив.

— Що ти вистежував? — запитала я заінтриговано.

— Нічого важливого, — його слова зовсім не відповідали виразу його обличчя; він здався мені засмученим, очевидячки, щось його мучило.

— Не розумію.

Він вагався, потім скривився; його обличчя засвітилося, набравши дивного зеленавого відтінку, відбивши світло від циферблата годинника.

— Я… — він глибоко вдихнув. — Я повинен вибачитися перед тобою. Ні, звісно, я не думаю, що це все одразу виправить. Але ти повинна знати, що… — і слова полилися рікою — Едвард завжди говорив так, коли був схвильований, мені довелося справді сконцентруватися, щоб зрозуміти його. — Що я навіть не уявляв. Я не здогадувався, який безлад залишив після себе. Я гадав, що зоставшись тут, ти будеш у безпеці. В абсолютній безпеці. Я й не уявляв, що Вікторія… — його губи скривилися, коли він вимовляв це ім’я, — повернеться. Мушу визнати, що того найпершого разу я прочитав її думки, хоча набагато більше уваги приділив думкам Джеймса. Але я не здогадався, що вона збирається мститися за нього. Що вона була так сильно прив’язана до нього. Гадаю, тепер мені відомо чому — вона була така впевнена в ньому, їй навіть на думку не спадало, що він може програти. Вона просто його переоцінювала, і в цьому вся проблема — це завадило мені побачити всю глибину їхніх почуттів.

Зрозумій, я не прошу вибачення за те, що змусив тебе пройти через усе це. Коли я почув, щó ти розказала Алісі — і те, що вона побачила сама, — коли я усвідомив, що ти була змушена віддати своє життя у руки вовкулак, незрілих і непостійних… Це найгірше, що могло статися з тобою, якщо не брати до уваги Вікторію… — він здригнувся і на якусь мить замовк. — Будь ласка, знай, що я й гадки про це не мав. Я почуваюся жахливо, жахливо, навіть тепер, коли я бачу й відчуваю тебе в своїх руках. Це — найжалюгідніше виправдання за…

— Зупинись, — перебила я його. Він подивився на мене сповненими муки очима. А я спробувала підібрати правильні слова — слова, які звільнили б його від цього уявного обов’язку, який завдає йому стільки болю. Було дуже важко їх вимовити. Я не знала, чи стане мені сили сказати ці слова вголос. Але я мушу бодай спробувати. Я не хочу бути джерелом вини і страждань в Едвардовому житті. Він має бути щасливим, і байдуже, чого це мені коштуватиме.

Я й справді сподівалася відкласти цю розмову на потім. Тоді б я змогла сповільнити наближення кінця.

Згадуючи всі ті місяці, коли я намагалася бути нормальною заради Чарлі, я надала обличчю спокійного виразу.

— Едварде, — мовила я. Його ім’я обпалило мені горло. Я відчула, як у грудях знову починає нити стара рана, приготувавшись відкритися будь-якої миті, тільки-но він зникне. Я й не покладалася на те, що переживу це вдруге. — Негайно припини це. Ти не можеш думати про це саме так. Ти не повинен дозволити… цій провині… керувати твоїм життям. Ти не можеш відповідати за все, що відбувається зі мною. Тут немає твого гріха, все це — лише частина мого життя. Ти повинен усвідомлювати, якщо наступного разу я потраплю під автобус абощо, то ти не будеш цьому виною, і не треба брати всю відповідальність на себе. Ти не мусиш одразу мчати в Італію, тільки тому що почуваєшся зле, що не врятував мене. Навіть якщо б я стрибнула з тої клятої скелі для того, щоб умерти, — то це мій вибір, а не твій гріх. Я знаю, що в тебе такий характер, що ти завжди береш провину на себе, але не варто впадати в такі крайнощі! Це дуже безвідповідально з твого боку — подумай тільки про Есме та Карлайла і…

Я за крок від того, щоб його утратити. Я замовкла, щоб глибоко вдихнути, — я хотіла хоч трохи заспокоїтися. Я мушу звільнити Едварда. Я повинна переконатися, що такого більше ніколи не станеться.

— Ізабелло Маріє Свон, — прошепотів він, на його обличчі з’явився дуже дивний вираз. Едвард здавався майже божевільним. — Ти й справді гадаєш, що я попросив Волтурі вбити мене, бо почувався винним?

Я збагнула, що на моєму обличчі з’явилося збентеження.

— А хіба ні?

— Почувався винним? Більше. Набагато більше, ніж ти можеш осягнути.

— Тоді… про що ти говориш? Я не розумію.

— Белло, я пішов до Волтурі, бо подумав, що ти мертва, — мовив він; його голос був м’який, а очі — люті. — Навіть якби я не був причетний до твоєї смерті, — він здригнувся, вимовивши останнє слово, — навіть якби це була не моя вина, я все одно подався б в Італію. Мабуть, я мав бути обачнішим — мені слід було поговорити з самою Алісою, а не сліпо вірити у розповідь Розалії. Але що мені залишалося думати, коли хлопець сказав, що Чарлі на похороні? Я не підозрював, що це просто збіг… Збіг… — пробурмотів він розгублено. Він говорив так тихо, що я не була впевнена, що правильно його зрозуміла. — Збіги трапляються часто. Помилка за помилкою. Я більше ніколи не критикуватиму Ромео.

— Але я все одно нічого не тямлю, — сказала я. — Поясни мені. Що змусило тебе…?

— Ти мені пробачиш?

— Що якби я й справді померла? Перш ніж відповісти, він довго з підозрою дивився на мене.

— Невже ти не пам’ятаєш того, що я казав тобі раніше?

— Я пам’ятаю все, що ти говорив мені.

Навіть ті слова, які спростували все інше. Він провів кінчиком свого холодного пальця по моїй нижній губі.

— Белло, ти дуже помиляєшся, — він заплющив очі, хитаючи головою, на його вустах застигла напівусмішка. Було важко назвати її щасливою. — Я гадав, що все чітко тобі пояснив. Белло, мені немає місця в світі, де не існує тебе.

— Я… — в моїй голові все попливло. Я намагалася підібрати потрібне слово. — Заплуталася. — Ось воно — годяще слово. Я не могла зрозуміти, про що він говорить.

Едвард глибоко зазирнув у мої очі своїм щирим, палким поглядом.

— Мабуть, я — гарний брехун, Белло.

Я завмерла, всі мої м’язи напружилися. Рана в моїх грудях почала розходитися; від болю я не могла дихати.

Едвард поплескав мене по плечу, щоб я заспокоїлася.

— Дозволь мені договорити! Я гарний брехун, але я не думав, що ти так легко мені повіриш, — він здригнувся. — Це було… нестерпно.

Я чекала, досі завмерши.

— Коли ми були в лісі, коли я прощався з тобою…

Я не дозволяла собі це згадувати. Я щосили намагалася жити однією секундою.

— Ти не хотіла мене відпускати, — прошепотів він. — Я все бачив. І я не хотів цього робити — я відчував, що це мене вб’є, — але я знав: якщо мені вдасться переконати тебе, ніби я більше не люблю і не хочу тебе, то ти зможеш жити далі. Я сподівався: побачивши, що я іду по життю без тебе, ти також підеш.

— Чистий перелом, — прошепотіла я крізь нерухомі губи.

— Саме так. Але я ніколи й не уявляв, що зробити це буде так легко! Я вважав, що це буде майже неможливо — ти будеш настільки впевнена у протилежному, що мені доведеться вигадувати все нову й нову брехню, щоб посіяти бодай зерно недовіри в твоїй голові. Я збрехав, і мені так шкода — шкода, бо я завдав тобі болю; шкода, бо всі мої старання зійшли нанівець. Вибач, що я не зумів захистити тебе від себе. Я обманув, щоб урятувати тебе, а це не спрацювало. Мені так шкода…

Але як ти могла мені повірити? Після того, як я тисячу разів казав, що кохаю тебе. Як ти могла дозволити, щоб одне слово зруйнувало твою віру в мене?

Я не відповіла. Я була занадто вражена, щоб дібрати розумну відповідь.

— Я бачив у твоїх очах, що ти й справді мені віриш, думаєш, що я більше тебе не хочу. Я ще не бачив нічого абсурднішого й безглуздішого — так наче я зміг би існувати, не потребуючи тебе!

Я досі не рухалася. Його слова було незбагненні, тому що неможливі.

Він знову потрусив мене за плече, несильно, але достатньо для того, щоб мої зуби зацокотіли.

— Белло, — зітхнув він. — Ти й справді так подумала!

Мої нерви не витримали, і я розридалася. Хлинули сльози і почали ріками стікати вниз по щоках.

— Я так і знала, — схлипнула я. — Я так і знала, що сплю.

— Ти неможлива, Белло, — мовив він і засміявся — його посмішка була натягнута. — Що я можу зробити для того, щоб ти мені повірила? Ти не спиш, і ти не мертва. Я тут, і я кохаю тебе. Я завжди кохав і завжди тебе кохатиму. Я думав про тебе, бачив твоє обличчя щосекунди, коли був далеко від тебе. Коли я сказав, що ти мені більше не потрібна, — це було найгірше, найчорніше блюзнірство.

Я похитала головою, сльози досі продовжували сочитися з кутиків моїх очей.

— Ти ж не віриш мені, правда? — прошепотів він, його обличчя стало ще білішим, ніж завжди; я помітила це навіть у тьмяному світлі. — Чому ти віриш у брехню, але не можеш повірити в правду?

— Я ніколи не могла зрозуміти, чому ти кохаєш мене, — пояснила я, мій голос двічі зірвався. — В цьому не було ніякого сенсу, і я завжди це знала.

Його очі звузилися, а щелепи напружилися.

— Я доведу, що ти не спиш, — пообіцяв він.

Він обережно обхопив моє обличчя своїми залізними руками, ігноруючи мій спротив, коли я намагалася відвернути голову.

— Не треба, будь ласка, — прошепотіла я. Він зупинився, його губи завмерли за півдюйма від моїх.

— Чому? — запитав він. Його подих обдував моє обличчя, від чого голова йшла обертом.

— Коли я прокинуся… — (Він уже був розтулив рота, щоб заперечити, але я одразу змінила початок). — Гаразд, забудьмо… Коли ти знову підеш, мені й без цього буде не дуже легко.

Він відсунувся на дюйм, щоб мати змогу роздивитися моє обличчя.

— Вчора, коли я торкався тебе, ти була… така невпевнена, обережна, але все-таки така, як завжди. Мені треба знати чому. Може, я запізнився? Або засильно ранив тебе? Можливо, ти пішла по життю далі, як я і хотів? Це було б… цілком справедливо. Я не засуджуватиму твого рішення. Будь ласка, не щади моїх почуттів — просто скажи, чи зможеш ти кохати мене після всього того болю, якого я тобі завдав. Зможеш? — прошепотів він.

— Що це за безглузде запитання?

— Просто дай на нього відповідь. Будь ласка. Я довго дивилася на нього.

— Мої почуття до тебе ніколи не зміняться. Звісно, що я кохаю тебе — і нікуди від цього не втечу!

— Це все, що я хотів почути.

Потім його губи почали наближатися до моїх, і я не могла опиратися. І не тому, що він був у тисячі разів дужчим за мене, а тому, що моє бажання опиратися розвіялося, щойно його вуста діткнулися моїх. Цей поцілунок був далеко не таким обережним, як усі попередні, які я добре пам’ятала і яких мені було достатньо. Якщо я й надалі збираюся завдавати собі болю, то я обрала правильну тактику.

Отже я поцілувала його у відповідь, моє серце калатало, мов навіжене, я почала важко й часто дихати, а пальці жадібно вивчали його обличчя. Я відчувала його мармурове тіло кожним вигином свого, і я була така вдячна Едварду за те, що він не послухав мене і не зупинився — змарнувати такий поцілунок означало б завдати собі ще сильнішого болю. Едвардові руки також пестили моє обличчя, і в ті короткі секунди, коли його губи були вільні, він шепотів моє ім’я.

Коли моя голова пішла обертом, він відсунувся та приклав вухо до мого серця.

Я лежала, приголомшена, й чекала, поки моє важке дихання заспокоїться й затихне.

— До речі, — мовив він так, ніби між іншим. — Я не збираюся тебе залишати.

Я нічого не відповіла, і здається, він почув скепсис у моїй мовчанці.

Він підняв голову, і наші погляди зустрілися.

— Я нікуди не піду. Нікуди — без тебе, — додав він серйознішим тоном. — Я покинув тебе, бо хотів, щоб у тебе з’явився шанс на нормальне, щасливе, людське життя. Я просто бачив, що біля мене ти завжди в небезпеці, я розумів, що забираю тебе зі світу, якому ти належиш, що навіть у моїй присутності ти постійно ризикуєш життям. Тож я вирішив спробувати. Я повинен був зробити щось, тоді мені здавалося, що поїхати — це єдиний вихід. Якби я не був упевнений, що ти в цілковитій безпеці, то ніколи б звідси не поїхав. Я занадто егоїстичний. Ти — найважливіше з усього, чого я хотів… чого потребував. І все, чого я хочу й чого потребую — це бути з тобою, і я знаю, що мені забракне сили, аби покинути тебе вдруге. У мене забагато причин, щоб залишитися, — і я вдячний за це небесам! Здається, ти ніколи не будеш у безпеці, незалежно від того, скільки миль нас розділятимуть.

— Не обіцяй мені нічого, — прошепотіла я. Якщо я дозволю собі плекати надію і мої сподівання не здійсняться… це мене вб’є. Якщо безжальні вурдалаки не спромоглися прикінчити мене, то надія зробить це за них.

Гнів спалахнув металічним блиском у його темних очах.

— Гадаєш, що я й зараз тебе обманюю?

— Ні, не обманюєш, — похитала я головою, намагаючись все обміркувати. Навіть якби гіпотеза про те, що він справді мене кохає, підтвердилася, я все одно не квапилася потрапити в тенета надії. — Можливо, ти й справді думаєш так… зараз. Але що буде завтра, коли ти знову згадаєш обґрунтування, через які й покинув мене? Або за місяць, коли, наприклад, Джаспер знову спробує напасти на мене?

Він здригнувся.

Я згадала всі дні мого минулого життя до того, як Едвард покинув мене, і спробувала подивитися на них крізь фільтр того, що він говорив мені зараз. Навіть якщо уявити, що він мене залишив, тому що кохав, залишив мене для мене, його замислену холодну мовчанку можна було сприймати по-різному.

— Не схоже на те, що ти довго обмірковував своє перше рішення, чи не так? — здогадалася я. — Зрештою, ти знову зробиш те, що, на твою думку, буде по правді.

— Я не такий сильний, як ти вважаєш, — мовив він. — Правда й кривда перестали відігравати важливу роль для мене; я б усе одно повернувся. Перш ніж Розалія сповістила мені погані новини, я докладав чимало зусиль, щоб пережити ще один тиждень, ще один день без тебе. Я боровся, щоб перетривати бодай годину. Це було тільки питання часу — і не дуже тривалого — і я б опинився біля твого вікна й благав прийняти мене назад. Я з радістю благатиму тебе зараз, якщо ти цього хочеш. Я скривилася.

— Будь ласка, поводься серйозно.

— А я так і роблю, — наполягав він, тепер він дивився на мене люто. — Будь ласка, спробуй почути те, що я тобі кажу. Чи дозволиш ти мені пояснити, що ти для мене значиш?

Він чекав, вивчаючи моє обличчя, щоб переконатися, чи я й справді готова його слухати.

— До тебе, Белло, моє життя було схоже на безмісячну ніч. Там було дуже темно, але блимали маленькі зірочки, які вказували мені шлях і правильні вчинки… А тоді ти, немов метеор, розітнула моє небо навпіл. Раптом усе залило світло; все стало яскравим і прегарним. Коли ти щезла, коли метеор зник за обрієм, усе раптом стемніло. Нічого не змінилося, але мої очі осліпли від яскравого світла. Я більше не бачив зірок. Зник будь-який сенс жити.

Я хотіла йому вірити. Але він описував моє життя без нього, а не навпаки.

— Твої очі звикнуть, — пробурмотіла я.

— Ось у чому проблема — вони не звикають.

— А як же ж твої захоплення? Він усміхнувся гіркою посмішкою.

— Не було ніяких захоплень, це частина обману, любове моя. Єдине моє захоплення… це страждання. Моє серце не билося майже дев’яносто років, але це зовсім інше. Зараз же я почувався так, наче моє серце вирвали з грудей — і залишили глибоку рану. Так ніби я зоставив усе, що було всередині мене, тут, із тобою.

— Це смішно, — пробурмотіла я. Він вигнув свою ідеальну брову.

— Смішно?

— Я мала на увазі — дивно. Таке враження, що ти говориш про мене. Я також наче втратила себе. Я так довго не могла дихати, — я тут-таки набрала побільше повітря в легені, насолоджуючись цим відчуттям. — А моє серце! Я його втратила.

Едвард заплющив очі та знову притиснувся вухом до моїх грудей. Я дозволила собі діткнутися щокою його волосся, відчути його на своїй шкірі, вдихнути його дивовижний аромат.

— Значить, вистежування — це не захоплення? — поцікавилась я. Мені треба було хоч якось змінити тему. Ще одна мить — і в мені оживе надія. Я не зможу довго стримуватися. Моє серце калатало, співало в грудях.

— Ні, — зітхнув він. — Це ніколи не було захопленням. Це — обов’язок.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що хоча я й не очікував ніякої небезпеки від Вікторії, все одно не збирався так легко її відпустити… Як казав, я не міг цього допустити. Я переслідував її до Техасу, але далі рушив хибним слідом до Бразилії — а вона в той час повернулася сюди, — гаркнув він. — Я був навіть не на тому континенті. І зрештою найгірший із моїх страхів…

— Ти полював на Вікторію? — скрикнула я, мій голос звучав на дві октави вище.

Віддалене похропування Чарлі стало нерівним, але скоро знову відновилося.

— Полювання було невдалим, — відповів Едвард, збентежено вивчаючи моє перекошене обличчя. — Але наступного разу в мене все вийде. Вона більше не отруюватиме чистого повітря, вдихаючи й видихаючи його.

— Це… навіть не обговорюється, — вичавила я насилу. Це ж божевілля. Навіть якщо Еммет і Джаспер полюватимуть разом з Едвардом. Навіть якщо вони йому допомагатимуть. Це ще гірше, ніж те, що я уявляла собі раніше: Джейкоб Блек стоїть навпроти зловісної хитрої Вікторії. Я не могла уявити Едварда на Джейковому місці, навіть незважаючи на те, що він був набагато витриваліший, ніж мій напівлюдський найкращий друг.

— Для неї вже все скінчено. Можливо, я не зміг упоратися з нею раніше, але зараз…

Я знову його перебила, силкуючись, щоб мій голос звучав спокійно.

— Хіба ти щойно не пообіцяв, що не покинеш мене? — запитала я, насилу вимовивши ці слова й не дозволяючи їм осісти в моєму серці. — Це трохи не в’яжеться з продовженням вистежування, чи не так?

Він насупився. З його грудей вихопилося тихе гарчання.

— Я дотримаю слова, Белло. Але Вікторія, — рявкнув він голосніше, — помре. І то скоро.

— Давай не поспішатимемо, — мовила я, намагаючись приховати паніку. — Можливо, вона більше не повернеться. Можливо, Джейкова зграя її відлякала. Зараз і справді немає причини вирушати на її пошуки. Крім того, Вікторія — це не найгірша моя проблема.

Очі Едварда звузилися, але він кивнув.

— Це правда. Твоя проблема — вовкулаки. Я пирхнула.

— Я говорила не про Джейкоба. Моя проблема набагато гірша, ніж жменька вовків-підлітків, які самі шукають проблем на свою голову.

Едвард мав такий вигляд, наче збирався щось сказати, а тоді передумав. Його зуби міцно зціпилися, й він процідив крізь них:

— Справді? Тоді в чому твоя найбільша проблема? Що може бути ще гіршим за повернення Вікторії?

— Ну, можливо, це друге після Вікторії, — підстрахувалася я.

— Гаразд, — погодився він, у його очах з’явилася підозра.

Я замовкла. Я не була впевнена, що зможу вимовити це ім’я вголос.

— Є дехто інший, хто мене шукатиме, — нагадала я йому пошепки.

Він зітхнув, але реакція не була такою сильною, як я сподівалася.

— Отже, Волтурі в тебе аж на другому місці?

— Здається, тебе це не дуже засмутило, — зауважила я.

— Ну, просто у нас є багато часу, щоб усе обміркувати. Їхнє розуміння часу вельми відрізняється від твого чи навіть мого. Для них роки — це те, що для тебе дні. Я б не здивувався, якби тобі виповнилося тридцять, перш ніж вони згадали би про тебе, — додав він легковажно.

Мене паралізував жах.

Тридцять.

Отже, виходить, не варто довіряти обіцянкам. Якщо колись мені виповниться тридцять, то Едвард не планував залишитися зі мною. Різкий біль від усвідомлення цього переконав мене, що я вже почала плекати надію, навіть не давши собі на це дозволу.

— Тобі не варто боятися, — сказав він схвильовано — мабуть, помітив, що на моїх очах знову виступили сльози. — Я не дозволю їм завдати тобі шкоди.

— Поки ти тут.

Я не збиралася хвилюватися за себе, коли він поїде. Він обхопив моє обличчя своїми кам’яними долонями, міцно стискаючи його, в той час як його очі кольору ночі затягували мене, мов гравітаційна сила чорної діри.

— Я більше ніколи тебе не покину.

— Але ж ти сказав тридцять, — прошепотіла я. Сльози полилися рікою. — Що? Ти збираєшся залишитися, але дозволиш мені постаріти? Так?

Його очі зм’якли, але вуста були досі напружені.

— Це саме те, що я збираюся зробити. А який у мене ще вибір? Я не можу жити без тебе, але я й не можу зруйнувати твою душу.

— Це справді… — я хотіла, щоб мій голос звучав рівно, але це було заважке запитання. Я запам’ятала вираз його обличчя, коли Аро майже благав його зробити мене безсмертною. Едвардів навіжений погляд. Він хоче, щоб я й надалі залишалася людиною тільки через душу — чи тому що він не був упевнений, що захоче бути біля мене так довго?

— Так? — сказав він, чекаючи на моє запитання.

Я запитала не те, що хотіла. Хоча це запитання також було не з легких.

— А що коли я так постарію, що люди вважатимуть мене твоєю матір’ю? Твоєю бабусею? — мій голос захрип від огиди — я знову побачила в дзеркалі лице бабусі з мого сну.

Тепер усе його обличчя пом’якшилося. Він висушив сльози з моїх щік своїми губами.

— Для мене це не має ніякого значення, — відчула я його подих на своїй шкірі. — Ти назавжди залишишся найкращим, що було в моєму світі. Звісно… — він вагався, ледь помітно здригаючись, — якщо ти мене переростеш — якщо ти захочеш чогось більшого — я зрозумію тебе, Белло. Я обіцяю, що не стоятиму в тебе на дорозі, якщо ти вирішиш мене покинути.

Його прекрасні мов онікс очі світилися щирістю. Він говорив так, немов безліч разів думав про таке божевільне майбутнє.

— Ти ж усвідомлюєш, що колись я помру, правда? — запитала я.

Здається, цю можливість він також обміркував.

— Я піду одразу ж за тобою.

— Ти серйозно… — я спробувала підібрати правильне слово. — Ти хворий.

— Белло, це єдиний правильний шлях…

— Поміркуймо хвилинку, — мовила я; злість робила мої думки набагато яснішими, додавала мені відваги. — Ти ж пам’ятаєш Волтурі, правда? Я не можу залишитися людиною назавжди. Вони мене вб’ють. Навіть якщо й не думатимуть про мене, аж поки мені не виповниться тридцять, — я злісно прошипіла останнє слово. — Ти й справді сподіваєшся на те, що вони забудуть?

— Ні, — відповів він, повільно хитаючи головою. — Вони не забудуть. Але…

— Але?

Він усміхнувся, і я насторожено витріщилася на нього. Мабуть, я не єдина тут божевільна.

— У мене є кілька планів.

— І ці плани… — мовила я. З кожним словом мій голос ставав дедалі кислішим. — І ці плани зосереджені навколо того, щоб я залишилася людиною.

Мої слова додали йому впевненості.

— Ну, звісно, — його тон був різкий, а божественне обличчя самовпевнене.

Ми довго дивилися одне на одного.

Тоді я глибоко вдихнула, випростала плечі й, відштовхнувши його, сіла в ліжку.

— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав він, від чого моє серце почало битися швидше — я бачила, що ця думка завдає йому болю, хоча він і намагається приховати свої почуття.

— Ні, — відповіла я. — Піду я.

Він із підозрою спостерігав за тим, як я вилізаю з ліжка й верчуся в темній кімнаті, шукаючи свої черевики.

— Чи можна запитати, куди ти йдеш? — поцікавився він.

— Я іду в твій дім, — сказала я йому, досі напотемки ходячи по кімнаті.

Він підвівся й підійшов до мене.

— Ось твої черевики. Як ти плануєш туди дістатися?

— На своєму пікапі.

— Шум якого вже напевно розбудить Чарлі, — мовив Едвард, намагаючись мене залякати.

Я зітхнула.

— Я знаю. Я ще довго почуватимуся винною. У скільки халеп мені ще доведеться вскочити? Це я в усьому винна.

— Ні. Він винитиме мене, а не тебе.

— Якщо у тебе є краща ідея, я готова її вислухати.

— Залишайся вдома, — все ж запропонував він, хоча на його обличчі читалася безнадія.

— Нізащо. А ти підеш першим і чекатимеш на мене в себе вдома, — наказала я, сама здивувавшись своїй сміливості, і рушила до дверей.

Його висока постать виросла переді мною і загородила дорогу.

Я скривилася й обернулася до вікна. Звідси не так далеко до землі, причому на ній росте трава…

— Гаразд, — зітхнув він. — Я підвезу тебе. Я знизала плечима.

— Але, мабуть, тобі також варто там бути.

— І чому б це?

— Тому що ти дуже впертий, і певно, захочеш висловити свою думку.

— Мою думку про що? — запитав він крізь зуби.

— Цього разу розмова стосуватиметься не тебе. Ти ж не центр усесвіту. І тобі це чудово відомо. — (Мій власний всесвіт — це, звісно, зовсім інша історія). — Якщо ти збираєшся спровокувати напад Волтурі на нас, і все це тільки через те, що я маю залишитися людиною, то твоя сім’я також повинна сказати своє слово.

— Стосовно чого? — запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.

— Стосовно моєї смертності. Я виношу це питання на голосування.