Мертва зона

1

Хлопець читав повільно, затинаючись і ведучи пальцем по рядках. Його довгі засмаглі ноги футболіста простяглись із шезлонга, що стояв край басейну під ясним червневим сонцем.

— «Звичайно, юний Денні Джу… Джуніпер… юний Денні Джуніпер був мертвий, і я гад… я гадаю, не багато знайшлося б у світі людей, які… які сказали б, що він не за… не зі… не…» А чорт, не можу!

— «Не багато знайшлося б у світі людей, які сказали б, що він не заслужив смерті», — докінчив Джонні Сміт. — А простіше: майже кожен погодився б, що той Денні дістав по заслузі.

Чак дивився на Джонні, і на його обличчі, здебільшого щирому й приємному, відбивалася вже знайома гама почуттів: подив, досада, збентеження і ледь помітне невдоволення. Потім він зітхнув і знову втупив очі в пригодницький роман Макса Бренда.

— «…не заслужив смерті. Але мене прикро вра… вріза…»

— Вразило, — підказав Джонні.

— «Але мене прикро вра-зи-ло, що він загинув саме тоді, коли вже ладен був одним подвигом спо… спокутувати свої зло… злодії… злодіяння. Звичайно, це враз атр… утр… отр…» — Чак згорнув книжку, поглянув на Джонні й променисто всміхнувся. — Може, годі на сьогодні, га, Джонні? — То була невідпорна усмішка, яка напевне поклала під нього не одну футбольну вболівальницю у Нью-Гемпшірі. — Вас не тягне у водичку? Б’юсь об заклад, що тягне. Хоч який ви сухий і захарчований, а он і з вас капотить.

Джонні мусив визнати, принаймні подумки, що й справді охоче пірнув би в басейн. Перші тижні літа ювілейного 1976 року видалися незвичайно гарячими й задушними. Ззаду, із-за другого рогу великого й гарного білого будинку, долинало заколисливе стрекотіння газонокосарки, якою садівник, в’єтнамець Нго Фат, підстригав передній лужок, або, за висловом Чака, парадний лежак. Той монотонний звук викликав бажання випити дві склянки холодного лимонаду й поринути в дрімоту.

— Ось я тобі дам «захарчований», — сказав Джонні. — До того ж ми тільки-но почали розділ.

— Так, але перед тим аж два прочитали, — улесливо мовив Чак.

Джонні зітхнув. Звичайно він легко давав собі раду з Чаком, але сьогодні не хотів на нього тиснути. Хлопець уже й так відважно подолав шлях до в’язниці в Еміті, яким через засідки, натикані Джоном Шерберном, пробився лихий Червоний Яструб, щоб порішити Денні Джуніпера.

— Ну гаразд, тільки дочитай сторінку, — сказав Джонні. — Ти застряг на слові «отруїло». Воно не таке вже й страшне, Чаку.

— Золота ви людина! — Усмішка стала ще променистіша. — І без запитань, згода?

— Гаразд… хіба що одне-два.

Чак насупився, але тільки для годиться: він розумів, що домігся попуску. Тоді знову розгорнув книжку в м’якій оправі із зображенням здоровила з рушницею, що штовхав плечем двері салуна, і невпевненим, уривистим голосом, в якому годі було впізнати його нормальний голос, почав читати:

— «Звичайно, це враз ост… отруїло мені радість. Та ще більша прикрість чекала мене біля орда… одра бідолашного Тома Кейна… Кеньйона. Його прострелили навиліт, і він швидко копав, коли я…»

— Конав, — спокійно мовив Джонні. — Контекст, Чаку. Зважай на контекст.

— Швидко копав, — повторив Чак зі смішком. Тоді побрався далі: — «…і він швидко конав, коли я… е-е… коли я пішов… підійшов до нього».

Джонні відчув жаль до хлопця, що зігнувся над дешевим виданням «Меткого, як блискавка», цього нехитрого романчика, який годилося б читати одним духом, а тим часом о́сь він, Чак, — насилу, мало не по складах, продирається крізь простеньку, однозначну прозу Макса Бренда. Батькові Чака, Роджерові Четсворту, належали всі прядильно-ткацькі підприємства на півдні Нью-Гемпшіру, а то було далеко неабищо. Належав йому і цей шістнадцятикімнатний будинок у Даремі, який обслуговувало п’ять чоловік, включаючи й Нго Фата, що раз на тиждень їздив до Портсмута на курси для осіб, які хочуть дістати американське громадянство. Сам Роджер Четсворт їздив відреставрованим «кадилаком» моделі 1957 року з відкидним верхом. Його дружина, мила ясноока жінка сорока двох років, їздила в «мерседесі». Чак мав «корвет». Їхні сімейні статки оцінювалися десь у п’ять мільйонів доларів.

Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев’яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м’язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини — в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ — усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був «путящий хлопчина». Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.

А поки що він похмуро зігнувся над книжкою, мов самотній стрілець у засідці, і поодинокими пострілами видобував із себе слово по слову. В його устах захоплива, динамічна оповідь Макса Бренда про мандри «меткого як блискавка» Джона Шерберна та його сутички з команчем-розбійником Червоним Яструбом звучала не більш романтично, ніж реклама напівпровідників чи радіодеталей.

Та загалом Чак був не дурний. У нього добре йшли справи з математикою, він мав чудову пам’ять і вправні руки. А от друковане слово сприймав на превелику силу. І це при тому, що говорив він вільно й гарно і теоретично розумів закони мовлення; міг навіть часом прочитати якесь речення, й разу не спіткнувшись, та коли йому загадували переказати прочитане, безнадійно пасував. Його батько боявся, чи це в хлопця не дислексія[31], але Джонні був іншої думки: йому ще ніколи не траплялося бачити учня, справді хворого на дислексію, хоча чимало батьків ухопилися за це слово, щоб пояснити чи виправдати труднощі з читанням, які виникали у їхніх дітей. Як видно, і в Чака то був просто досить звичайний і поширений хворобливий страх перед читанням.

Протягом останніх п’яти років навчання в школі ця Чакова вада ставала дедалі очевиднішою, але його батьки — та й сам Чак — серйозно занепокоїлись тільки тепер, коли вона почала загрожувати спортивним успіхам хлопця. Але то було не найгірше. Щоб з осені 1977 року піти вчитися до коледжу, Чак мав не пізніше наступної зими пройти попереднє тестування із шкільних предметів. Щодо математики побоювань не було, а от решта іспитів… Звісно, якби йому читали вголос запитання, він міг би набрати цілком пристойну суму балів. Щонайменше п’ятсот. Але не приведеш же з собою на іспити читця, хай навіть твій тато хоч яка фігура в Нью-Гемпшірському діловому світі.

— «Та я побачив по… перед собою зовсім іншу людину. Він знав, що його чекає, але тримався невз… незв… незворушно. Він нічого не просив, ні про що не шкодував. Усі страхи й тре… тривоги, що за… заводі… за-во-ло-ді-ли ним відтоді, як він зітк… зітхнув… зі-ткнув-ся з таємничою долею…»

Побачивши в «Мен таймс» оголошення про те, що потрібен репетитор, Джонні зголосився листом, хоч майже ніяких надій на те не покладав. Ще в середині лютого він переїхав до Кіттері, аби тільки втекти з Паунела, втекти від щоденної пошти, що аж розпирала скриньку; від дедалі частіших наїздів репортерів, що не знати як знаходили дорогу до їхнього будинку; від істеричних жінок із зацькованими очима, які «заїжджали на хвилинку», бо, мовляв, «випадково опинилися в цих краях» (в однієї такої, що заїхала на хвилинку, випадково опинившись у цих краях, номер машини був мерілендський, а в іншої, власниці старенького зношеного «форда», — арізонський). А ті їхні руки, що жадібно тяглися доторкнутися до нього!..

У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім’я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім’я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:

— А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?

— Ваша правда, — відказав Джонні. — На біржі праці чого тільки не навчишся.

Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:

— А ти не обкаляєшся, як сюди о другій годині ночі увалиться з десяток горлопанів і зажадає враз яєчні з беконом, сосисок, французьких грінок і млинців?

— Гадаю, що ні.

— А я гадаю, що ні біса ти ще не втямив, — сказала Рубі. — Ну що ж, спробуй, учений. Тільки спершу зганяй до лікаря й принеси мені довідку, щоб не було халепи з санітарним наглядом. А тоді ставай до роботи.

Джонні приніс довідку, і після двох тижнів карколомної круговерті (навіть добряче ошпарив праву руку, надто поквапно всадивши в киплячу олію дротяний черпак з грінками) таки він здолав ту роботу, а не вона його. А прочитавши в газеті Четсвортове оголошення, надіслав на наведену там адресу відомості про себе. Крім загальних даних про освіту, він зазначив також, що прослухав спеціальний курс із методики роботи з учнями при утрудненому читанні.

Наприкінці квітня, вже майже два місяці відробивши в закусочній, Джонні отримав від Роджера Четсворта лист з пропозицією приїхати 5 травня на розмову. Він викроїв на роботі вільний день, і о десять хвилин на третю гарної весняної днини вже сидів у кабінеті Четсворта із запітнілою високою склянкою пепсі-коли в руці, й слухав розповідь господаря про те, як важко дається його синові читання.

— Як по-вашому, це схоже на дислексію? — спитав Четсворт.

— Ні. Це схоже на звичайний страх перед читанням.

Четсворт ледь помітно звів брови.

— Синдром Джексона?

Це справило на Джонні належне враження — та, певна річ, на те й розраховане було. Дев’ять років тому Майкл Кері Джексон, фахівець із граматики й методики читання з Південно-Каліфорнійського університету опублікував книжку «Нездатний читач», що набула певного розголосу. Він описав цілий ряд типових утруднень при читанні, які дістали відтоді назву «синдром Джексона». Книжка була добра, тільки не кожен міг продертися крізь густі хащі наукової фразеології. А от Четсворт, судячи з усього, продерся, і з цього Джонні зрозумів, що він твердо поклав собі розв’язати синові проблеми.

— Та щось ніби, — погодився Джонні. — Але зважте, я ж іще не бачив вашого сина й не чув, як він читає.

— У нього заборгованість за минулий рік. З американської літератури, історії, а на додачу й з основ громадянського права. Не міг учитати всієї тієї премудрості й завалив річні іспити. Ви маєте дозвіл викладати в Нью-Гемпшірі?

— Ні, — відказав Джонні, — але за цим діло не стане.

— То який ви бачите вихід із становища?

Джонні коротко виклав свої міркування. Передусім — якнайбільше читати вголос, переважно такі книжки, які збуджують уяву: фантастику, пригодницькі романи для юнацтва. Відповідати й відповідати на запитання з прочитаного. Вчитися розслаблюватись за методикою, поданою в Джексоновій книжці.

— Тим, кому багато дано, здебільшого буває найважче, — провадив він. — Вони надто ревно до всього беруться й перевантажують мозок. Утворюється, сказати б, розумове замикання, і якщо…

— Це Джексон так вважає? — перебив його Четсворт.

Джонні всміхнувся.

— Ні, це я так вважаю, — сказав він.

— Гаразд. Говоріть далі.

— Якщо учень одразу ж після читання зуміє цілком розслабити увагу і над ним не тяжітиме потреба тут-таки переказувати прочитане, канали пам’яті можуть прочиститись самі собою. І тоді учень починає усвідомлювати, на чому він замикається. Ідеться про позитивне мислення…

Очі в Четсворта заблищали. Джонні торкнувся найістотнішого стрижня особистої філософії цього чоловіка — та, мабуть, і всіх тих, хто самотужки вибився нагору.

— Ніщо так не сприяє успіхові, як успіх? — спитав Четсворт.

— Атож. Можна й так сказати.

— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати дозвіл на викладання?

— Не більше, ніж забере розгляд моєї заяви. Мабуть, тижнів зо два.

— Отже, ви могли б почати з двадцятого?

Джонні закліпав очима.

— Ви хочете сказати, що наймаєте мене?

— Якщо вас влаштовує ця робота, вважайте, що наймаю. Жити зможете в котеджі для гостей, заразом віднадимо на літо бісову прірву родичів, не кажучи вже про Чакових приятелів, і хай він береться до діла по-справжньому. Платитиму я вам шістсот доларів на місяць, це не бозна-які гроші, але якщо справи в Чака підуть на краще, ви отримаєте істотну премію. Істотну. — Четсворт зняв окуляри й потер рукою перенісся. — Я люблю свого сина, містере Сміт. І хочу, щоб усе в нього було якнайкраще. Отож допоможіть нам по змозі.

— Спробую.

Четсворт знову надів окуляри й узяв у руки листа Джонні.

— А ви довго не викладали. Втратили смак?

«Ось воно, починається», — подумав Джонні.

— Не втратив, — відказав він. — Просто попав у катастрофу.

Погляд Четсворта затримався на шиї Джонні, де лишилися рубці після операції атрофованих сухожилків.

— Автомобільна катастрофа?

— Так.

— Серйозна?

— Так.

— Ну, тепер ви виглядаєте молодцем, — сказав Четсворт.

Тоді кинув листа в шухляду і на цьому, на превеликий подив Джонні, запитання скінчилися.

Так після п’ятирічної перерви Джонні знову став учителем, хоч тепер у нього був тільки один учень.

2

— «А мені, не… непрямому про… приз… призвідцю його смерті, він подав свою вже бе… без… безсилу руку і всміхнувся все… всепр… прощенною усмішкою. То була тяжка мить, і я пішов з почуттям, що всього того зла, яке я йому за… заподіяв, мені ніколи не ску… не скупа… не спо-ку-ту-ва-ти». — Чак рвучко згорнув книжку. — Все! Хто останній пірне, той ослячий хвіст.

— Постривай хвилиночку, Чаку.

— О-о-о-ой… — Чак важко сів на місце, і на обличчі його з’явився вираз, який Джонні вже звик бачити при словах «А тепер запитання». Звичайно ту страдницьку гримасу переважувала добродушна усмішка, але часом за нею прозирав інший Чак — похмурий, стривожений і переляканий. Страшенно переляканий. Адже навколо був світ, де всі вміли читати, неписьменна людина в Америці скидалася на динозавра в глухому куті, і Чак був досить тямущий, щоб це розуміти. Отож і боявся так наступної осені й того, що могло чекати його в новому навчальному році.

— Усього кілька запитань, Чаку.

— Навіщо? Ви ж знаєте, що я однаково не відповім.

— Відповіси. Цього разу ти відповіси на всі мої запитання.

— Я ніколи не тямлю, що читаю, ви б уже повинні були знати. — Чак мав похмурий і нещасний вигляд. — От не збагну тільки, чого ви досі тут, хіба що заради харчу.

— На ці запитання ти зможеш відповісти, бо вони не стосуються книжки.

Чак звів очі.

— Не стосуються? Тоді чого ж запитувати? Я думав…

— Ну, зроби мені приємність, гаразд?

Серце Джонні шалено калатало, і він не дуже й дивувався з того, що так хвилюється. Він давно готувався до цієї хвилини й чекав тільки сприятливого збігу обставин. І саме тепер випадала чи не найслушніша нагода. Не видно було поблизу місіс Четсворт, що своєю турботливою увагою тільки нервувала Чака. Не хлюпались у басейні його дружки, при яких читання вголос здавалося Чакові ганебним ділом, гідним хіба що якогось недолугого четвертокласника. А найголовніше — не було батька, того, кого Чак хотів потішити над усе на світі. Він поїхав до Бостона, на засідання регіональної екологічної комісії, де мали обговорювати питання забруднення природних водойм.

Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам’ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. — неспроможність. Якщо в оцю саму мить інтимна близькість з жінкою здається тобі найважливішою річчю в світі, то ризик виявитися неспроможним зростає для тебе в десять, ба навіть у сто разів. А якщо оце зараз для тебе найдужче важить читання…

— Яке в тебе друге ім’я, Чаку? — недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.

— Мерфі, — відказав Чак зі смішком. — Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.

— Будь спокійний, — запевнив Джонні. — А коли твій день народження?

— Восьмого вересня.

Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.

— Як звуть твою дівчину?

— Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.

— Яке її друге ім’я?

— Елма. Жах, правда ж?

— Як звуть твого діда по батькові?

— Річард.

— Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?

— «Янкі». Особливо в перебіжках.

— Кого б ти хотів бачити президентом?

— Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.

— Ти збираєшся продати свій «корвет»?

— Не цього року. Може, наступного.

— Мама намовляє?

— А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.

— Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?

— Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, — не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість — наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.

Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»

Чак дивився на нього, наче громом уражений.

— Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.

— Усе правильно, Чаку.

— Я згадав, — пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка. — Ви мене задурили, і я згадав!

— Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, — сказав Джонні. — Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?

— Її звали… — Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. — Ні, не пам’ятаю… — І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. — Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!

— А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?

Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.

— Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. — Чак засміявся. — Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.

— А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?

— Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона… — Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. — Ви знов таке утнули!

— Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?

— Ну, Грешем же був великий туз у тому місті…

— В якому місті?

Чак розтулив рота, але нічого сказати не міг. Раптом він одвернувся до басейну. Потім усміхнувся й знову поглянув на Джонні.

— Еміті. Як у фільмі «Щелепи».

— Добре! Як же ти згадав?

Чак весело гмукнув.

— Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом — воно. Ну й фокус. Класний фокус.

— Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. — Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. — Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер — у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.

— Джонні…

— Що?

— А цей фокус завжди виходитиме?

— Якщо добре засвоїш його — так, — відповів Джонні. — Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. — Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.

— Ну спасибі вам, — мовив Чак. Стражденну посмішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. — Якщо ви мене справді витягнете, я… та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій…

— А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?

— Справді?

— Так. Ти… ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом — усе це наслідок якоїсь… ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт… — Він прикусив язика.

— Що-що? — спитав Чак.

— Мертва зона, — повільно мовив Джонні. — Абощо. На́зви не мають значення. Головне — наслідок. Фокус з обхідною стежкою — це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.

— А я зможу? Ви думаєте, зможу?

— Я певен, що зможеш, — сказав Джонні.

— Гаразд. Тоді зможу. — Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. — Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!

— Зараз, — сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.

Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей, а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.

— Отак і будете там стовбичити? — гукнув до нього Чак.

Джонні пірнув у басейн.

1

Якось надвечір, невдовзі після першого успіху Чака, Джонні Сміт голився у ванній кімнаті котеджу для гостей. Останніми днями щоразу, як він дивився в дзеркало, у нього виникало чудне відчуття, ніби він бачить не себе, а свого старшого брата. Його чоло проорали дві глибокі поздовжні зморшки. Ще дві зморшки залягли обабіч рота. В чуприні, не знати коли й як, з’явилася біла прядка, та й усю голову припорошило сивиною. Здавалося, ще вчора нічого того не було.

Він клацнув вимикачем електробритви і вийшов у комбіновану кімнату-кухню. Розкіш, та й годі, подумалось йому, і Джонні ледь помітно всміхнувся. Ти диви, й усміхатися знову став по-людськи. Він увімкнув телевізор, витяг з холодильника пляшку пепсі й сів дивитися новини. Того вечора, десь пізніше, мав повернутися додому Роджер Четсворт, і наступного ранку Джонні випадала приємна нагода повідомити господаря про те, що справи в його сина зрушили з місця.

Раз на два тижні Джонні їздив навідати батька. Герб був дуже задоволений, що він так добре влаштувався, і з живим інтересом слухав розповіді Джонні про Четсвортів, про їхній будинок у тихому університетському Даремі, про Чакові негаразди з читанням. У свою чергу батько розказував йому, як він допомагає по господарству Чарлін Маккензі, вдові, що жила в сусідньому з Паунелом Нью-Глостері.

— Її чоловік був страшенно тямущим лікарем, але нікудишнім господарем у домі, — розповідав Герб. Чарлін і Віра були добрими подругами, та коли Віра остаточно погрузла в своїх релігійних збоченнях, їхня дружба урвалася. Чоловік Чарлін помер від інфаркту в 1973 році. — Будинок розвалювався просто на очах, — провадив Герб. — От я й допомагаю як можу, їду туди в суботу зранку, там і обідаю, а надвечір вертаюся додому. Мушу тобі сказати, Джонні, що готує вона краще за тебе.

— Та й виглядає, мабуть, краще, — з усмішкою докинув Джонні.

— Атож, жінка вона гожа, але нічого такого між нами ані-ні. Ти ж знаєш, Джонні, ще й року не минуло, як ми поховали твою маму…

Одначе, як підозрював Джонні, щось там таки було, і він тільки радів з цього. Йому аж ніяк не хотілося, щоб батько доживав віку в самотині.

На екрані телевізора Уолтер Кронкайт розповідав про новини політичного життя. Тепер, коли первинні вибори закінчились і до партійних з’їздів лишилися лічені тижні, з усього було видно, що в Джіммі Картера справа заметана і кандидатом від демократів висунуть його. А от Форд не на жарт зчепився з колишнім губернатором Каліфорнії Рональдом Рейганом. Дійшло до того, що репортери вже мало не лічили їхніх делегатів поіменно, і в одному із своїх нечастих листів Сейра Хезлітт писала: «Уолт тримає пальці рук (і ніг!) схрещеними, щоб Форд узяв гору. Як тутешній кандидат у сенат штату він уже думає про урочистий банкет. Він не знає, як де, але певен, що в нас у Мені Рейганові нічого не світить».

Працюючи кухарем у Кіттері, Джонні взяв собі за звичай двічі на тиждень їздити до Дувра, чи Портсмута, чи інших навколишніх містечок Нью-Гемпшіру. Туди навідувались по черзі всі кандидати в президенти, і то була унікальна нагода побачити їх зблизька, ще без царственого ореола влади, яку котромусь із них судилося згодом прибрати до рук. Ці поїздки стали в нього своєрідним хобі, хоч, певна річ, дуже короткочасним. Коли передвиборна кампанія в Нью-Гемпшірі скінчиться, кандидати помандрують далі, до Флориди, й навіть не озирнуться на прощання. І звісно, не одному з них доведеться поховати свої політичні амбіції десь на шляху між Портсмутом і Кіном. Джонні, що ніколи раніше не цікавився політикою — хіба тільки в період війни у В’єтнамі, — тепер став активним спостерігачем політичних подій, особливо після тієї історії в Касл-Року, в якій його незвичайний дар чи, може, його тяжкий хрест — хто зна, — відіграв таку помітну роль.

Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: «Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе». Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпшірі щирого прихильника.

Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрайвером у вестибюлі страхітливого «Ньюїнгтон-Молла». Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.

Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і — при всій їх несхожості — з Френком Доддом.

Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика — просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.

Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.

Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору — чи так принаймні здавалося.

— Я проголосую за кожного, хто захоче знизити податки, — казав якийсь чоловік у старій лижній куртці з розсипом підпалин на рукаві, як видно оббризканому кислотою. — Від тих клятих податків просто життя немає, повірте мені на слові.

— Ми про це подумаємо, — промовив Картер. — Коли я ввійду в Білий дім, ми одним з перших розглянемо питання про податки.

Спокійна самовпевненість, що звучала в його голосі, вразила й трохи збентежила Джонні. Раптом очі Картера, ясні й навдивовижу голубі, спинилися на ньому.

— Вітаю вас, — мовив Картер.

— День добрий, містере Картер, — відповів Джонні. — Я не працюю на фабриці. Просто проїжджав тут і побачив вас.

— Ну, я радий, що ви зупинились. Я балотуюся на президента.

— Я знаю.

Картер подав йому руку. Джонні потис її.

— Сподіваюся, ви… — почав був Картер і нараз замовк.

Щось наче спалахнуло, і він відчув потужний струм, мовби встромив палець в електричну розетку. Очі його звузилися. Якусь мить, що здалась обом дуже довгою, він і Джонні пильно дивилися один на одного.

Охоронцеві це не сподобалось. Він швидко ступив до Картера, вже розстібаючи пальто. А десь далеко за ними, ген за тисячі миль, розлігся довгий фабричний гудок, сповіщаючи про початок семигодинної зміни.

Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.

— Що це в біса було? — дуже тихо спитав Картер.

— Ви, здається, кудись їхали? — раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. — Я не помиляюся?

— Все гаразд, — спинив його Картер.

— Ви будете президентом, — сказав Джонні.

Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби

(очі)

не подобались його очі. Йому здалося, що вони і

(очі вбивці, очі маніяка)

холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, — і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:

(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)

— Так, — сказав Картер.

— Це куди певніше, ніж будь-хто думає… ніж ви самі думаєте… але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.

Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.

— Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на… — Але то вже було у мертвій зоні. — Здається… та школа носить ім’я якогось звільненого раба…

— Ану, хлопче, йдіть собі звідси, — озвався агент-охоронець.

Картер поглянув на нього, і агент замовк.

— Радий був з вами познайомитись, — сказав Картер. — Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.

І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.

— На все вам добре, — знічено мовив він.

— Дякую. І вам.

Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.

Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпшірі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.

2

Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?

У двері легенько постукали.

— Заходь! — гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.

Але то був не Чак. То був Чаків батько.

— Привіт, Джонні, — мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. — Можна зайти?

— Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.

— Шеллі подзвонила мені по телефону. — Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. — До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.

Джонні поставив склянку.

— Попереду ще роботи й роботи, — сказав він.

— Чак приїхав зустріти мене в аеропорт. Уже й не пригадаю, коли я востаннє бачив його таким радісним… Років у десять? Чи в одинадцять? Тоді я подарував йому малокаліберний пістолет, про який він мріяв п’ять років… Він там-таки прочитав мені вголос якусь замітку з газети. І зрушення… просто-таки неймовірне. Я прийшов подякувати вам.

— Дякувати треба Чакові, — сказав Джонні. — Він сприйнятливий хлопчина. Велику роль у тому, що з ним тепер відбувається, відіграє самоствердження. Він переконав себе, що це йому до сили, і тепер розвиває успіх.

Четсворт сів.

— Він каже, що ви навчаєте його переключати думку.

Джонні всміхнувся:

— Атож, схоже на те.

— Він зможе витримати тести?

— Не знаю. Буде страшенно прикро, якщо він поставить усе на карту й програє. Ті тести — досить важка стресова ситуація. Якщо його раптом заклинить, то буде неабиякий удар по психіці, і все може піти нанівець. А ви не думали про якісь добрі підготовчі курси? Як, приміром, у Пітсфілді.

— Виникала така думка, але, щиро кажучи, я вважав, що цим ми тільки відстрочимо неминуче.

— Оце якраз один із чинників, що породжують у Чака невпевненість. Він відчуває, що питання стоїть так: або — або.

— Я ніколи не тиснув на Чака.

— Свідомо — ні, я знаю. І він це знає. Але, з другого боку, ви людина, що досягла багатства й великого успіху, свого часу ви закінчили з відзнакою коледж. Отож, здається мені, хлопець почуває себе так, ніби йому треба вступати в гру одразу ж після Генка Арона[32].

— Тут я нічого не можу вдіяти, Джонні.

— Я гадаю, що за рік на підготовчих курсах, живучи поза домом, він зміг би ясніше уявити собі своє майбутнє. А наступного літа він хотів би попрацювати на одній з ваших фабрик. Якби це був мій син і мої фабрики, я б йому дозволив.

— Чак хоче попрацювати на фабриці? Чого ж він ніколи не казав про це мені?

— Щоб ви не подумали, ніби він до вас підлещується.

— Він сам вам таке казав?

— Так. Він хоче набути трохи практичного досвіду, бо вважає, що згодом це йому придасться. Хлопчина ж мріє піти вашими слідами, містере Четсворт. Тільки йому за вами гнатися й гнатися. Звідси й оті його комплекси, й труднощі з читанням. Він страшенно боїться невдачі.

Джонні трохи кривив душею. Щоправда, деякі натяки в Чака прохоплювались, про деякі речі хлопець навіть побіжно згадував, але він ніколи не звірявся так, як подавав це Джонні Роджерові Четсворту. Принаймні в розмовах. Та Джонні часом доторкався до Чака, і тоді йому дещо відкривалось. Він бачив фотографії, що їх хлопець носив при собі, і знав, як той ставиться до батька. Та були речі, про які Джонні ніколи б не розказав цьому приємному, але чужому чоловікові, що сидів проти нього. Чак просто таки ладен був цілувати землю під батьковими ногами. І за його позірною невимушеністю й упевненістю (цим він зовні дуже скидався на Роджера) ховалися страх і дошкульна таємна гризота, що йому ніколи не зрівнятися з батьком. Роджер Четсворт, почавши з десятипроцентного паю в старій, занедбаній вовнопрядильній фабричці, розвинув її в справжню текстильну імперію Нової Англії. Отож Чак вважав, що батькова любов до нього ґрунтується на вірі в те, що й він звершить подібне. Стане класним спортсменом. Учитиметься в престижному коледжі. Добре читатиме.

— Ви цілком певні, що все це саме так? — запитав Четсворт.

— Цілком певен. Але я дуже просив би вас, щоб Чак не дізнався про цю нашу розмову. Я ж відкрив вам не свої, а його таємниці. — І ви навіть не уявляєте собі, яка це щира правда.

— Гаразд. Про підготовчі курси ми з Чаком та його матір’ю поміркуємо. А тим часом візьміть. — Він витяг із задньої кишені штанів простий білий конверт і подав його Джонні.

— Що це?

— Розкрийте і побачите.

Джонні розкрив конверт. Там був чек на п’ятсот доларів.

— Е ні!.. Я не можу…

— Можете і візьмете. Я обіцяв вам премію, якщо діло піде, а свої обіцянки я виконую. Ще один чек ви одержите, коли будете їхати звідси.

— Та ні, містере Четсворт, я просто…

— Помовчте. І послухайте, що я вам скажу, Джонні…

Четсворт посунувся вперед. На обличчі його блукала невиразна, трохи загадкова усмішка, і Джонні раптом відчув, що може прозирнути крізь приємну зовнішність у самісіньке нутро цього чоловіка, який сам покликав до життя свій добробут — і гарний будинок, і садибу, і плавальний басейн, і фабрики. І, до всього того, страх перед читанням у свого сина, який можна віднести до істеричних неврозів.

— Я, Джонні, з власного досвіду знаю, що дев’яносто п’ять відсотків людей на цьому світі — просто інертна маса. Один відсоток становлять святі і один — непроторенні дурні. Решта три відсотки це люди, які роблять усе, на що вважають себе здатними. Я належу до цих трьох відсотків, і ви також. Ви заробили ці гроші. На моїх підприємствах є люди, які отримують одинадцять тисяч доларів на рік, даючи майже стільки користі, скільки цап молока. Та я не нарікаю. Я людина тямуща і цим хочу сказати тільки те, що я добре розумію рушійні сили нашого світу. Паливна суміш складається з однієї частини високооктанового бензину й дев’яти частин усілякого лайна. Ви — не з цих дев’яти частин. Отож кладіть гроші до кишені й іншим разом цінуйте себе вище.

— Гаразд, — мовив Джонні. — Як по щирості, то вони мені таки придадуться.

— Лікарняні рахунки?

Джонні пильно поглянув на Роджера Четсворта.

— Я все про вас знаю, — сказав той. — Невже ви думали, що я найняв би до свого сина репетитора, не довідавшись про нього?

— То ви знаєте…

— Знаю, що вас вважають екстрасенсом. Що ви допомогли в Мені розкрити вбивство. Принаймні так писали газети. Що ви підписали контракт і з січня мали викладати в школі, та коли ваше ім’я з’явилось у газетах, вас відкинули, мов гарячу картоплину, яку необачно вхопили в руки.

— Ви знали? І давно?

— Ще до того, як ви сюди приїхали.

— І все-таки найняли мене?

— Я ж шукав репетитора, чи не так? А у вас, як мені здалося, діло мало піти. І, по-моєму, я таки не помилився, вдавшись до ваших послуг.

— Ну що ж, дякую, — промовив Джонні, раптом захрипши.

— Кажу ж вам, ви знаєте своє діло.

Поки вони розмовляли, Уолтер Кронкайт закінчив свою розповідь про поточні події і перейшов до розділу курйозів, що їх давали іноді на закінчення випуску новин. Він саме казав:

— …виборці третього округу на заході Нью-Гемпшіру мають цього року і незалежного кандидата…

— Гроші мені, звісно дуже до речі, — мовив Джонні. — Адже…

— Стривайте. Треба це послухати.

Четсворт нахилився вперед, опустивши руки між колінами і вже наперед потішено всміхаючись. Джонні теж повернувся до екрана.

— …Стілсон, — провадив Кронкайт, — сорокатрирічний власник страхувально-посередницької контори в справах нерухомого майна. Це, поза всяким сумнівом, найексцентричніша постать у нинішній передвиборній кампанії, але два інші кандидати в цьому окрузі — республіканець Гаррісон Фішер і його суперник демократ Девід Боуз — мають усі підстави тривожитись, бо за даними попереднього опиту Грег Стілсон помітно випереджає їх. Слово нашому коментаторові Джорджу Гермену.

— Що то за Стілсон? — спитав Джонні.

Четсворт засміявся:

— О, зараз ви його побачите, Джонні. Очманілий, мов пацюк у пастці. Але здається мені, тверезоголові виборці третього округу таки пошлють його в листопаді до Вашингтона. Якщо він тільки не гепнеться об землю з піною біля рота й не заб’ється в падучій. А я такого зовсім не виключаю.

Тим часом на екрані з’явився якийсь гарний із себе молодик у білій сорочці з відкритим коміром. Він стояв на помості, завішаному державними прапорами, й промовляв до невеликого натовпу, що зібрався на автостоянці біля супермаркету. Молодик палко закликав до чогось натовп, але натовп явно не виявляв ентузіазму. З-за кадру почувся голос Джорджа Гермена:

— Це Девід Боуз, кандидат до палати представників від демократів, жертовне ягня, як вважає дехто. Боуз настроївся на запеклу боротьбу, знаючи, що третій виборчий округ Нью-Гемпшіру ніколи не виявляв прихильності до демократів, навіть за часів гучної перемоги Ліндона Бейнса Джонсона в тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Але він вважав своїм головним суперником ось цього кандидата…

Тепер на екрані був чоловік років шістдесяти п’яти. Він виголошував застільну промову перед гуртом поважних добродіїв, що субсидували його передвиборну кампанію. То було вельми добропристойне, схильне до ожиріння й до запорів товариство — здавалося, ті ділки присвоїли собі монопольне право на такий вигляд завдяки своїй приналежності до Великої Давньої Партії.

— Це Гаррісон Фішер, — пояснив Гермен. — Виборці третього округу посилають його до Вашингтона що два роки, починаючи від шістдесятого. Він значна постать у палаті представників, засідає у п’яти комісіях і очолює комісію в справах зелених насаджень і водних шляхів. Усі чекали, що він легко здолає молодого Девіда Боуза. Одначе ні Фішер, ні Боуз не взяли до уваги темну карту в колоді. Ось вона, ця карта…

На екрані змінився кадр.

— О боже! — мовив Джонні.

А Четсворт голосно засміявся й ляснув себе по стегнах.

— Ви собі уявляєте?

Нічого схожого на мляву байдужість публіки на автостоянці біля супермаркету. Нічого схожого на поважну ділову атмосферу в Гранітній залі готелю «Хілтон» у Портсмуті. Грег Стілсон стояв на помості при в’їзді в свій рідний Ріджуей. За його спиною бовваніла статуя солдата федерального війська в насунутому на очі кашкеті й з рушницею в руках. Перегороджену вулицю виповнював знавіснілий від захвату натовп, переважно молодь. На Стілсоні були вицвілі джинси та армійська сорочка з двома нагрудними кишенями; на одній вишито напис «Даєш мир!», на другій — «Хай живе яблучний пиріг!» На голові в нього стриміла хвацько зсунута на потилицю каска будівельника-монтажника з наліпленою спереду зеленою емблемою Американського екологічного товариства. Поруч стояв якийсь візок з нержавіючої сталі. З динаміків лунав голос Джона Денвера, що співав: «Хвалити бога, я хлопчина з ферми».

— А що то за візок? — спитав Джонні.

— Побачите, — відказав Четсворт, і далі широко посміхаючись.

Гермен провадив свою розповідь:

— Темна карта — це Грег Еммес Стілсон, сорока трьох років, колишній роз’їзний торговець від методистського товариства «Американська праведна путь», колишній маляр, а свого часу й закликач дощу в Оклахомі, де він виріс.

— Закликач дощу… — здивовано промовив Джонні.

— О, це одна з підвалин його програми, — сказав Четсворт. — Якщо його оберуть, ми матимемо скільки завгодно дощу.

Гермен зауважив:

— Політична платформа Стілсона… ну, скажімо так — досить несподівана.

Джон Денвер закінчив пісню гучним викриком, і натовп радісно підхопив його. Потім заговорив Стілсон, і голос його, посилений потужними динаміками, розкотисто гримів. Складна акустична система відтворювала його мову дуже чисто, й було виразно чути кожний нюанс голосу. Від того голосу Джонні стало не по собі. В ньому переважали крикливі, вимогливі, мало не істеричні ноти, наче в якогось фанатичного проповідника-євангеліста. Було видно, як з губ промовця злітають бризки слини.

— Ви спитаєте, що ми будемо робити у Вашингтоні? Чого ми націлилися на той Вашингтон? — кричав Стілсон. — І яка в нас політична платформа? Наша платформа, друзі й земляки, це п’ятеро гасел, п’ятеро добрих давніх гасел! Що це за гасла? Зараз скажу. Перше: Геть словоблудів і нероб!

Над натовпом прокотився схвальний рев. Хтось почав жбурляти в повітря повні жмені конфетті, хтось загорлав: «Ур-р-ра-а-а!» Стілсон нахилився вперед.

— А хочете знати, навіщо я напнув оцю каску? Я вам скажу, друзі й земляки. Коли ви пошлете мене у Вашингтон, я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!

І, на превеликий подив Джонні, Стілсон по-бичачи пригнув голову й з пронизливим войовничим погуком узявся розгойдувати поміст, на якому стояв. Роджер Четсворт аж зігнувся на стільці, заходячись невтримним реготом. А натовп на екрані шаленів. Стілсон відступив від краю помосту, зняв свою монтажницьку каску й метнув її в натовп. За неї вмить зчинився справжній бій.

— Гасло друге! — крикнув Стілсон у мікрофон. — Викинути геть з уряду кожного, від найнижчого до найвищого, хто, маючи законну дружину, розважається в ліжку з усякими там дівчатками! Хай собі бахурює, але не за рахунок платника податків!

— Що він верзе? — спитав Джонні, розгублено кліпаючи очима.

— Ну, це він ще тільки входить у раж, — відповів Четсворт. Тоді втер очі, що засльозились від сміху, і зайшовся в новому нападі.

Джонні аж ніяк не поділяв його веселощів.

— Гасло третє! — ревнув Стілсон. — Геть усе, що забруднює навколишнє середовище! Ми зберемо всю ту погань у пластикові мішки й запустимо в космос! На Марс, на Венеру, на кільця Сатурна! У нас буде чисте повітря, в нас буде чиста вода, і все це буде в нас через півроку!

Натовп знавіснів від захвату. Та багато хто, помітив Джонні, мало не падав від реготу, як і Роджер Четсворт поруч нього.

— Гасло четверте! Даєш удосталь газу й нафти! Годі панькатися з тими арабами, час уже взяти бика за роги! Не допустимо, щоб старі люди в Нью-Гемпшірі перетворювалися на бурульки, як було минулої зими!

Ці слова також викликали схвальний рев. Минулої зими одну літню жінку з Портсмута знайшли мертву в її помешканні на третьому поверсі: вона замерзла, бо газова компанія відключила в неї газ за затримку плати.

— Рука в нас міцна, і нам це до сили, друзі й земляки! Чи, може, хтось тут сумнівається в нашій силі?

— Ні-і-і-і! — ревонув у відповідь натовп.

— І останнє гасло, — промовив Стілсон і підійшов до металевого візка. Тоді відкинув покришку, і з-під неї шугнула пара. — Гарячі сосиски! — Він запустив обидві руки у візок, почав вихоплювати звідти повні жмені сосисок і кидати їх у натовп. Гарячі сосиски розліталися на всі боки. — Кожному чоловікові, кожній жінці, кожній дитині в Америці — гарячі сосиски! Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!

Картинка на екрані змінилася. Тепер там показували гурт патлатих молодиків, схожих на мандрівну рок-групу, що розбирали поміст. Ще троє таких самих підмітали сміття, яке лишилося після натовпу. Джордж Гермен закінчував свою розповідь:

— Кандидат від демократів Девід Боуз назвав Стілсона звичайнісіньким блазнем, що намагається стромляти палиці в колеса демократичного поступу. Гаррісон Фішер висловився різкіше. На його думку, Стілсон — цинічний ярмарковий гендляр, що перетворює вільні вибори в дешевий балаган. У своїх промовах перед виборцями він незмінно називає незалежного кандидата Стілсона першим і єдиним членом Американської партії гарячих сосисок. Але факт залишається фактом: за даними опиту, проведеного нашою телекомпанією у третьому виборчому окрузі Нью-Гемпшіру, за Девіда Боуза висловилося двадцять відсотків виборців, за Гаррісона Фішера — двадцять шість, а за самодіяльного Грега Стілсона — аж сорок два відсотки. Звісно, до виборів ще далеко, і це співвідношення може змінитись. Та на сьогодні Грег Стілсон спромігся завоювати коли не уми, то серця виборців Нью-Гемпшірського третього округу.

На екрані з’явився сам Джордж Гермен, узятий в об’єктив по груди, так що руки лишалися поза кадром. Та ось він підняв руку — в ній була сосиска. Він одкусив чималий шматок і сказав:

— Репортаж із Ріджуея, штат Нью-Гемпшір, вів коментатор Сі-бі-ес Джордж Гермен.

Його змінив на екрані той-таки Уолтер Кронкайт, що сидів у телестудії і осміхався.

— Гарячі сосиски, — мовив він і знов осміхнувся. — Отакі справи…

Джонні встав і вимкнув телевізор.

— Просто очам своїм не вірю, — сказав він. — Невже той тип — справді кандидат? Це не жарт?

— Ну, це як хто розуміє, — з посмішкою відказав Четсворт. — Одначе балотується він насправді і хоч сам я вроджений республіканець, та мушу визнати, що той Стілсон чимось мене тішить. Ви знаєте, що він найняв собі за охоронців команду колишніх хуліганів-мотоциклістів? Справжні залізні вершники. Може, й не «Ангели пекла», але теж добряча шпана. Кажуть, він їх перевиховав.

Бандити на мотоциклах у ролі охоронців. Джонні це аж ніяк не подобалося. Колись такі самі залізні вершники вже охороняли порядок під час безплатного концерту «Роллінг стоунз» на Алтамонтському треку в Каліфорнії. Нічого доброго з того не вийшло.

— І нікого не тривожить ця… моторизована банда?

— Ну, так не можна сказати. Поводяться вони цілком пристойно. До того ж Стілсон має в Ріджуеї славу неабиякого фахівця з перевиховання юних правопорушників.

Джонні недовірливо гмукнув.

— Ви бачили його, — кивнув Четсворт на екран телевізора. — Це блазень, Джонні. Він влаштовує таку виставу на кожному передвиборному мітингу. Шпурляє в натовп каску — він їх уже, мабуть, із сотню розкидав, — роздає гарячі сосиски. Атож, він блазень, ну то й що? А може, людям іноді й потрібна отака комічна розрядка. У нас дедалі гірше з нафтою, інфляція помалу, але нестримно виходить з-під контролю, на рядового американця ліг небувалий тягар податків, а до всього ми, як видно, оберемо президентом отого пустоголового базікала із Джорджії[33]. От людям і хочеться час від часу трохи посміятись. Та ще дужче їм хочеться дати відкоша політичним верховодам, що видимо неспроможні розв’язати жодної проблеми. А Стілсон нікому не вадить.

— Бо ширяє в космосі, — докинув Джонні, і обидва засміялися.

— У нас же повно дурноверхих політиків, — сказав Четсворт. — У Нью-Гемпшірі маємо Стілсона, що хоче вистелити собі дорогу в Капітолій гарячими сосисками. В Каліфорнії є Хаякава. А візьміть ви нашого губернатора, Мелдріма Томсона. Торік він надумав озброїти Нью-Гемпшірську національну гвардію тактичною ядерною зброєю. Як на мене, то це вже справжнісіньке божевілля.

— Ви хочете сказати, хай собі виборці третього округу посилають того провінційного бевзя представляти їх у Вашингтоні?

— Ви не розумієте, Джонні, — терпляче мовив Четсворт. — А погляньте на все це очима самих виборців. У тому третьому окрузі живе переважно робочий люд і дрібні крамарі. В них там у віддалених районах донедавна й розваг ніяких не було. Вони дивляться на Девіда Боуза й бачать честолюбного хлопчиська, що сподівається здобути перемогу на виборах, бо вправно ляпає язиком і трохи схожий на Дастіна Гофмена[34]. Що ж вони — мають вважати його за свою людину тільки тому, що він ходить у джинсах?

А тепер візьмімо Фішера. Мого кандидата, принаймні формально. Це ж я організовував фінансування його кампаній, як і кампаній інших республіканських кандидатів у цій частині Нью-Гемпшіру. Він уже такий старожил Капітолійського пагорба, що, мабуть, щиро вважає, ніби без його моральної підтримки розколеться склепіння Капітолію. У нього в голові за все його життя не зродилося жодної оригінальної ідеї, він ніколи не пішов супроти партійної лінії. Його ім’я нічим не заплямоване, бо він надто дурний для якихось зловживань, хоч, певне, й він не вийде сухим із води у зв’язку з отим Корейгейтом[35]. У його промовах стільки ж запалу, скільки в каталозі сантехнічного обладнання. Простий люд усього цього, звісно, не знає, але часом він має чуття на такі речі. Сама думка про те, що Гаррісон Фішер робить бодай щось для своїх виборців, просто сміховинна.

— Звідси мораль: оберемо божевільного?

Четсворт поблажливо всміхнувся.

— Іноді такі божевільні зовсім непогано роблять своє діло. Згадайте-но Беллу Абцуг[36]. Під тими ідіотськими капелюшками ховається з біса розумна голова. Та хай навіть Стілсон і у Вашингтоні почне блазнювати, як у Ріджуеї, але ж він сяде в те крісло всього на два роки. В сімдесят восьмому його прокатають і посадять на його місце когось такого, хто збагне цю науку.

— Яку науку?

Четсворт підвівся.

— Не можна надто довго дурити людей. Отака наука. Адам Клейтон Паунелл[37] добре її засвоїв. І Агню з Ніксоном також. Дуже просто: не можна надто довго дурити людей. — Він позирнув на годинник. — Ходімо-но, Джонні, у великий дім та хильнімо по чарці. Мені й Шеллі скоро треба їхати, але по одній вихилити ми з вами встигнемо.

Джонні усміхнувся і встав.

— Гаразд, — мовив він. — Ви приперли мене до стіни.

1

В середині серпня Джонні зостався у садибі Четсвортів сам, коли не брати до уваги Нго Фата, що мав житло над гаражами. Господарі замкнули великий будинок і подалися на три тижні до Монреаля відпочити й розвіятись перед новим навчальним роком і осінньою гарячкою на підприємствах.

Роджер Четсворт залишив Джонні ключі від «мерседеса» своєї дружини, і Джонні вирушив до батька в Паунел, почуваючи себе справжнім можновладцем. Відносини батька з Чарлін Маккензі ввійшли у вирішальну стадію, і Герб уже не вдавав, ніби вчащає до неї тільки із безкорисливої турботи, щоб занедбаний будинок не завалився їй на голову. Навпаки, він так відверто упадав коло Чарлін, що Джонні стало трохи не по собі. Три дні він дивився на все те, а тоді сів у машину й повернувся до садиби Четсвортів, де взявся до читання й листування, і життя його потекло спокійно.

Одного дня він сидів посеред басейну в надувному плавучому кріслі, попивав холодний лимонад і читав літературно-критичний додаток до «Нью-Йорк таймс», коли на краю басейну з’явився Нго Фат, скинув сандалі й спустив ноги у воду.

— О-о-о-о, — мовив він. — Багато краще. — І всміхнувся до Джонні. — Тихо, так?

— Дуже тихо, — погодився Джонні, — А як справи на курсах, Нго?

— Дуже добрі справи, — сказав Нго. — У нас буде в суботу виїзд. Перший раз. Дуже цікаво. Весь наш клас їздить.

— Їде, — поправив його Джонні і усміхнувся, уявивши собі, як весь клас Нго Фата чманіє від ЛСД чи псилоцибіну.

— Пробачте, що? — чемно звів брови Нго Фат.

— Весь ваш клас їде.

— А, так, дякую. Ми їдемо в Трімбулл на політичний мітинг. Ми всі думаємо, як нам щастить, що ми готуємо себе до американського громадянства в рік виборів. Це дуже повчально.

— Авжеж, аякже. Ну, а хто там виступатиме?

— Грег Стірс… — Нго затнувся й почав знов, дуже старанно вимовляючи слова: — Грег Стілсон, незалежний кандидат до палати представників.

— Чув про такого, — сказав Джонні, — А вам на курсах щось казали про нього, Нго?

— Так, ми трохи обговорювали цього чоловіка. Рік народження — тисяча дев’ятсот тридцять третій. Він був на різних роботах. Приїхав у Нью-Гемпшір у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Викладач нам сказав: він тепер живе тут досить довго, і його вже не вважають зайдом.

— Зайдою, — поправив Джонні.

Нго поглянув на нього з чемним подивом.

— Кажуть, не зайд, а зайда.

— А, дякую.

— А вам той Стілсон не здається трохи дивним?

— В Америці він може бути дивним, — сказав Нго. — У В’єтнамі таких було багато. Таких людей, які… — Він замислився, бовтаючи своїми маленькими, мов у жінки, ногами в голубувато-зеленкуватій воді басейну. Потім знову звів очі на Джонні. — Я не знаю, як сказати це по-англійському… У нашій країні є така гра… Усміхнений тигр. Давня гра, і всі її люблять, як у вас бейсбол. Там, розумієте, одна дитина одягається тигром. Накидає на себе шкуру. Ця дитина бігає і пританцьовує, а інші діти намагаються зловити її. Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра. Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

Джонні занепокоєно дивився на Нго Фата.

А Нго здавався цілком спокійним, навіть усміхався:

— Тепер ми їдемо і побачимо самі. А потім у нас пікнік. Я сам печу два пироги. Думаю, буде добре.

— Має бути чудово.

— Буде дуже чудово, — сказав Нго, підводячись. — А потім у класі ми обговоримо все, що побачимо в Трімбуллі. Може, напишемо твір. Писати твір багато легше, бо можна знайти в словнику потрібне слово. Le mot juste[38].

— Атож, часом писати легше. Але мої учні ніколи так не вважали.

Нго всміхнувся.

— А як у вас іде з Чаком?

— Чак робить успіхи.

— Так, він тепер веселий. Справді веселий, не прикидається. Він добрий хлопець. — Нго випростався. — Відпочивайте, Джонні. А я йду поспати.

— Гаразд.

Джонні провів очима невеличку зграбну й гнучку постать у джинсах і злинялій робочій сорочці.

Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра… Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

І знов у душі ворухнувся неспокій.

Надувне крісло легенько погойдувалося на воді. Сонце приємно пестило шкіру. Джонні знову розгорнув літературний огляд, але читати перехотілося. Він поклав журнал до ніг, підгріб до бортика басейну і виліз з води. До Трімбулла нема й тридцяти миль. Може, податися туди в суботу «мерседесом» місіс Четсворт? Побачити того Грега Стілсона на власні очі. Помилуватися виставою. А може… а може, й потиснути йому руку.

Ні. Нізащо!

А чом ні? Зрештою, він же цього року взяв собі за хобі знайомства з кандидатами. То хіба зашкодить, як він поїде й побачить ще одного?

Та йому вже зашкодило, поза всяким сумнівом. Серце билося сильніше й швидше, ніж звичайно, і Джонні навіть упустив у басейн свій журнал. А тоді з лайкою кинувся вивуджувати його з води, поки не розмок папір.

Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.

Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.

Тримайся від нього далі.

А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.

Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого — давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.

Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру «Червоних гетр», а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків), то й відвідати кінотеатр «Орсон Уеллес», де йшов гучний бойовик «Чим жорстокіші вони приходять». То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.

Джонні зайшов до кухні великого будинку, приготував собі три великі бутерброди з шинкою і сиром, поклав їх у старомодний лозовий кошик, знайдений у коморі, а тоді, трохи повагавшись, долучив до них шість бляшанок пива «Туборг». На той час він почував себе цілком добре, просто чудово. Йому й на думку не спадали ні Грег Стілсон, ні його самодіяльна охорона із «залізних вершників».

Він поставив кошик під сидіння «мерседеса» й вирушив на південний схід, до автостради I-95. До цієї хвилини все було ясно. Та потім у голову полізло щось не те. Згадалася мати на смертельній постелі. Її обличчя, спотворене застиглою моторошною гримасою, скарлючена рука на укривалі, глухий голос, що долинав наче крізь вату.

Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

Джонні додав гучності радіоприймачеві. Із стереодинаміків гримів добрячий рок-н-рол. Ось він проспав чотири з половиною роки, а рок-н-рол живе собі, не тужить. І хвалити бога. Джонні почав підспівувати музиці.

Він призначив тобі справу. Не тікай від неї, Джонні.

Гучні звуки радіо не могли заглушити материного голосу. Його мати мала сказати все, що хотіла. Сказати все, навіть із домовини.

Не ховайся в печері, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе.

Але велика рибина вже поглинула його. Тільки звати її не левіафан, а кома. Він пробув у її чорному череві чотири з половиною роки, і з нього досить…

Попереду з’явився похилий в’їзд на автостраду — і ось уже промайнув назад. Джонні так занурився в свої думки, що пропустив поворот. Примари минулого не хотіли відступати, не давали йому спокою. Дарма, при першій же нагоді він поверне назад, а тоді вже виїде на автостраду.

Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне.

— Ну годі вже, — пробурмотів він. Треба викинути з голови цю маячню, ото й тільки. Його мати була релігійною фанатичкою, і хай недобре називати її так, але це все одно правда. Рай божий у сузір’ї Оріона, ангели в летючих тарілках, підземні царства… По-своєму вона була не менш божевільна, ніж Грег Стілсон.

Ой, бога ради, не наражайся ти на того типа.

«Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!»

Він під’їжджав до Нью-Гемпшірського шосе № 63. Ліворуч був поворот на Конкорд, Берлін, Ріддерс-Мілл, Трімбулл. Джонні, не усвідомлюючи, що робить, повернув ліворуч. Думки його блукали десь далеко.

Роджер Четсворт, далеко не наївний простак, сміявся з Грега Стілсона, так наче той перевершив Джорджа Карліна й Чеві Чейза[39], разом узятих. Це блазень, Джонні.

А коли Стілсон усього-на-всього блазень, то й немає ніяких проблем, хіба не так? Симпатичний химерник, щось ніби незаповнений бланк, на якому виборці напишуть послання іншим кандидатам: «Ви, добродії, такі нікчеми, що ми вирішили обрати на два роки цього бовдура». А може, зрештою, оце і все, що являє собою Стілсон? Безневинний придурок, тільки й того? Може, й зовсім нема чого зіставляти його із зловмисним маніяком і вбивцею Френком Доддом? А проте… не знати чому… Джонні зіставляв.

Дорога попереду розгалужувалась. Ліворуч — на Берлін і Ріддерс-Мілл, праворуч — на Трімбулл і Конкорд. Джонні повернув праворуч.

Але ж не буде ніякої шкоди в тому, щоб тільки потиснути йому руку, га?

Мабуть, таки ні. Ще один політик до його колекції. Хто збирає марки, хто монети, а він, Джонні Сміт, — потиски рук, і до того ж…

…і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.

Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.

Ні. Це неправда.

Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові — в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: «Ану, що він за людина? Що він мені дасть про себе знати?»

Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?

Так. То була правда.

Але правда було й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра — під шкурою звіра людина — Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.

2

Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.

Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.

Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка «Алтек-Лансінг», і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи «Іглз» чи «Гейлз») працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.

— Перевірка, — сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. — Раз… два… три… — Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

«Так не готуються до передвиборного мітингу, — подумав Джонні. — Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету… чи до танцювальної вечірки».

— Перевірка… раз… два… три… перевірка… перевірка…

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої (і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

— Привіт, Нго, — сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

— Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшір, так?

— Мабуть, так, — відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки — сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

— Я така рада, що я в Америці, — сказала вона. — Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

— Ми побачимося згодом, Джонні, — сказав Нго. — Зараз мені треба ходити.

— Іти, — поправив Джонні.

— Так, дякую.

— Бажаю вам добре провести час, Нго.

— О, так, я неодмінно проведу. — В очах Нго світилася затаєна втіха. — Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.

Група, що налічувала чоловік сорок, рушила до південної частини парку, щоб розташуватися на сніданок.

Джонні повернувся на місце й примусив себе з’їсти один із своїх бутербродів. Бутерброд мав присмак паперу й канцелярського клею.

Джонні відчував, як у ньому починає наростати напруження.

3

До пів на третю парк був повен ущерть: люди стояли щільно, майже пліч-о-пліч. Міська поліція, посилена невеликим загоном поліції штату, перекрила всі вулиці, що вели до парку. Все те дедалі дужче нагадувало обстановку перед концертом якоїсь рок-групи. З динаміків линули жваві й веселі мелодії в стилі кантрі. По цнотливо-блакитному небу пливли пухкі білі хмари.

Раптом люди почали ставати навшпиньки й витягувати шиї. По натовпу наче брижі побігли. Джонні й собі трохи звівся, подумавши, чи не приїхав Стілсон раніше призначеного часу. Тоді почув рівне гудіння мотоциклів, що в міру їх наближення виповнювало тепле літнє повітря. В очі йому вдарили зблиски сонця на хромованих деталях, а ще за якусь хвилю близько десятка мотоциклів вихопилось на поворот до автостоянки, де спинилися жовті автобуси майбутніх американських громадян. Машини посеред мотоциклів не було. Джонні здогадався, що то передова охорона.

Почуття неспокою в його душі наростало. Щоправда, самі мотоциклісти в чистих вицвілих джинсах та білих сорочках мали досить пристойний вигляд, зате їхні мотоцикли, переважно «харлеї» і БСА, були змінені до невпізнання і вражали око вигнутими, наче роги, кермами, ґратчастими хромованими щитками й надміром якихось химерних обтічників.

Мотоциклісти заглушили мотори, позіскакували з сідел і вервечкою рушили до естради. Тільки один з них обернувся й неквапливо повів поглядом по величезному натовпі; і навіть звіддалік Джонні добачив, які в нього ясно-зелені очі. Здавалося, молодик прикидав, скільки зібралось публіки. Потім він поглянув ліворуч, туди, де, спершись на ланцюгову загорожу перед полем місцевого бейсбольного клубу, стояли чотири чи п’ять полісменів. Молодик помахав їм рукою. Один з полісменів обернувся назад і плюнув за загорожу. Враження було таке, ніби то якесь умовне дійство, і це ще дужче занепокоїло Джонні. Тоді зеленоокий поволі пішов до естради.

Та ще дужче, ніж неспокій, що став немовби підґрунтям усіх інших почуттів, душу Джонні точив страх, змішаний з дивним веселим збудженням. Йому здавалося, ніби він уві сні й ввійшов в одну з отих картин, де паровози виїжджають просто з цегляних камінів, а годинникові циферблати звисають, мов ганчірки, з гілок дерев. Мотоциклісти скидалися на статистів з якогось кінобойовика, що всі як один відгукнулися на заклик «Причепурімось задля Джіна»[40]. З-під їхніх чисто випраних вицвілих джинсів виглядали грубі тупоносі черевики, мало не всі з хромованими ланцюжками. Метал різко зблискував проти сонця. На обличчях мотоциклістів застиг майже однаковий поблажливо-добродушний вираз, явно розрахований на публіку. Але за ним цілком могла ховатися й зневага до всіх тих молодих ткачів і ткаль з текстильних підприємств, до студентів підготовчого факультету Нью-Гемпшірського університету в Даремі й до фабричних робітників, що зустріли їх оплесками. До сорочки кожного мотоцикліста було пришпилено по два передвиборні значки. На одному — жовта каска будівельника-монтажника із зеленою екологічною емблемою; на другому — напис: «Стілсон затис їх у нелсон[41]». А з правої задньої кишені в кожного стирчав відпиляний товстий кінець більярдного кия.

Джонні обернувся до молодика, що стояв праворуч нього разом з дружиною та малим хлопчиком.

— Хіба такі речі дозволено? — спитав він.

— Е, та хто там на це зважає! — відказав той зі сміхом. — Та й однаково ті цяцьки більше про людське око. — І, не перестаючи плескати в долоні, заволав: — Дай-ім-чо-су-Грег!

Моторизована почесна охорона ланцюгом оточила естраду й стала «вільно».

Оплески помалу вщухли, зате пожвавились балачки. Натовп залюбки проковтнув гостру закуску перед обідом і тепер чекав головної страви.

«Коричневі, — подумав Джонні, знову сідаючи. — Коричневі, ось хто вони такі».

Ну то й що? Може, це навіть на краще. Американці ніколи не виявляли прихильності до фашизму; навіть такі твердолобі праві, як Рейган, не лізли в те багно. Так уже повелось, і то незалежно від палких інвектив «нових лівих» чи пісень Джоан Баез. Вісім років тому фашистська тактика чікагської поліції великою мірою спричинилася до поразки Х’юберта Хамфрі на виборах. Отож хоч які вони чистенькі на вигляд, ці молодчики, але сам факт, що вони перебувають на службі в кандидата до палати представників, означає одне: Стілсон дуже скоро полетить шкереберть. Усе це був би тільки сміх, коли б не прояв лиховісний.

Та все одно Джонні шкодував, що приїхав.

4

За кілька хвилин до третьої у повітрі розляглося гупання великого барабана, яке спершу відчули ноги, а тоді вже почули вуха. До барабана поступово долучились інші інструменти, і ось уже всі ті звуки злилися в бравурний марш. Велика й бучна передвиборна вистава у маленькому містечку ясного літнього дня.

Люди знову зводилися навшпиньки й витягали шиї в той бік, звідки линула музика. Невдовзі показався й оркестр: попереду дівчинка-тамбурмажор у коротенькій спідничці, що високо закидала ніжки у високих білих черевиках з помпонами; за нею виступали дві мажоретки, а далі два прищаві хлопці із застиглими похмурими обличчями несли розтягнутий на палицях транспарант, який сповіщав, що то «Духовий оркестр Трімбуллської середньої школи», — щоб хтось, не дай боже, про це не забув. За ними йшли самі оркестранти, спливаючи потом у своїх сліпучо-білих мундирчиках з мідними ґудзиками.

Публіка розступалася, даючи їм дорогу, а коли оркестр зупинився, маршируючи на місці, вибухнула гучними оплесками. За оркестром під’їхав білий фургончик «форд», а на даху його, широко розставивши ноги, стояв сам кандидат — засмаглий, з усмішкою до вух, у зсунутій на потилицю жовтій касці. Він підніс до рота потужний мегафон і на всю силу свого лудженого горла ревонув:

— Привіт усім!

— Привіт, Грег! — миттю відгукнувся натовп.

«Грег, — подумав Джонні в легкій паніці. — Ми з ним на короткій нозі».

Стілсон зіскочив з фургончика так, наче тільки те зроду й робив. Вдягнений він був так само, як і в тому репортажі, що його бачив Джонні: джинси та сорочка кольору хакі. Ідучи до естради, він уже працював на публіку — потискав руки всім довкола, не проминаючи й тих, що тяглися через голови передніх. Натовп колихався, нестямно пориваючись до нього, і зненацька Джонні відчув таке поривання і в собі.

Я не доторкнуся до нього. Нізащо.

Та раптом натовп перед ним трохи розсунувся, він несамохіть ступив у ту прогалинку й опинився у передньому ряду, просто біля трубача із шкільного оркестру, так що при бажанні міг би простягти руку й постукати кісточками пальців по мідному розтрубу.

Стілсон швидко прослизнув крізь ряди оркестрантів, щоб потиснути руки людям з того боку, і тепер Джонні бачив тільки його жовту каску. Він зітхнув з полегкістю. От і гаразд. Не чіпай лиха… Як той фарисей з відомої притчі, він пройде стороною. І добре. І чудово. А коли Стілсон підніметься на поміст, він збере своє манаття й тихенько подасться геть. Годі з нього.

Мотоциклісти пролізли крізь публіку й стали обабіч проходу, щоб не дати юрбі навалитися на кандидата й поглинути його. Кийки, як і доти, залишались у задніх кишенях, але обличчя охоронців стали жорсткі й насторожені. Джонні не знав, що саме їх так насторожило, — може, боялися, щоб хтось не ляпнув в обличчя кандидатові тістечко з кремом, — одначе це вперше охоронці виказали видимий інтерес до того, що діялося навколо.

А тоді й справді щось сталося, хоч Джонні так і не зрозумів, що ж саме. Жіноча рука потяглася до жовтої каски, — мабуть, просто торкнутися її «на щастя», — і в ту ж мить один із Стілсонових хлопців метнувся туди. Почувся зляканий зойк, і жіноча рука зникла. Але роздивитися до ладу заважав оркестр.

Галас стояв неймовірний, і Джонні знов пригадались концерти рок-музики, на яких йому траплялося бувати. Мабуть, таке саме діялося б у натовпі, якби Пол Маккартні чи Елвіс Преслі почали тиснути руки всім охочим.

Люди вигукували кандидатове ім’я, скандували його: «Грег… Грег… Грег…»

Молодик, що донедавна стояв зі своєю сім’єю поруч Джонні, посадив малого собі на плечі, щоб той краще бачив. Якийсь юнак із широким шрамом від опіку на щоці стрясав саморобним плакатом з написом: «Не хочемо в рай — лиш Грега нам дай!» Запаморочливо вродлива дівчина років вісімнадцяти вимахувала скибкою кавуна, і по її засмаглій руці стікав рожевий сік. То була масова істерія. Натовп аж гув від збудження, так наче крізь нього пропустили струм високої напруги.

Аж раптом Грег Стілсон метнувся назад крізь оркестр, на той бік, де стояв Джонні. Він ішов не спиняючись, але все-таки встиг приязно плеснути по плечу юного трубача.

Згодом Джонні знов і знов повертався думкою до тієї хвилини й намагався переконати себе, що не мав ні змоги, ні часу відступити в натовп і що натовп буквально штовхнув його до Стілсона. Він намагався переконати себе, що Стілсон мало не силоміць заволодів його рукою. Але то була неправда. Він мав час, бо якраз перед ним якась гладка жінка в ідіотських жовтих штаненятах кинулася Стілсонові на шию і палко поцілувала його, а той і собі цмокнув її й засміявся: «Ну, кого-кого, а вас, серденько, я не забуду!» Гладуха аж зайшлася верескливим сміхом.

Тим часом Джонні відчув, як по тілу в нього перебіг знайомий холодок, передвісник трансу. Його опанувало єдине бажання: дізнатися, — все інше нічого вже не важило. Він навіть злегка всміхнувся, але то була не його усмішка. Тоді простяг руку, а Стілсон ухопив її обіруч і почав трусити.

— Привіт, друже, сподіваюся, ви підтримаєте нас на…

І нараз замовк. Достоту так само як свого часу Ейлін Мегон. Як доктор Джеймс Браун, тезко й однофамілець відомого ліричного співака. Як Роджер Дюссо. Очі його розширились, і в них з’явився… Переляк? Ні. В очах Стілсона був жах.

Та мить тяглася безконечно. Реальний час поступився місцем іншому, застиглому, як камея, і вони все дивились у вічі один одному. Джонні здавалося, ніби він знов іде отим сутінним переходом з воронованими сталевими стінами, тільки тепер разом з ним Стілсон і вони поділяють… поділяють…

(усе)

Ще ніколи Джонні не зазнавав такого сильного відчуття, ніколи. Все наринуло на нього враз, навально, з гучним виттям, наче жахливий чорний вантажний поїзд, що мчить крізь вузький тунель, невтримна махина із сліпучим чільним ліхтарем, і той ліхтар — усевідання, і його промінь пронизав Джонні Сміта, мов шпилька жука. Тікати було нікуди, і оте всевідання налетіло на нього, збило з ніг і розплющило в аркуш паперу, а над ним і далі гуркотів чорний нічний поїзд.

Хотілося закричати, але не було ні снаги, ні голосу.

А перед внутрішнім зором стояв єдиний невідчепний образ —

(усе почало повиватися блакитним туманом)

образ Грега Стілсона, що складає присягу. А приводить його до присяги якийсь старий чоловік з покірливими, переляканими очима польової миші, яку тримає в пазурах бувалий у бувальцях, зранений у боях

(тигр)

фермерський кіт. Одна рука Стілсона лежить на Біблії, друга зведена догори. Дія відбувається десь у майбутньому, бо чуприна в Стілсона вже доволі ріденька. Старий щось говорить, і Стілсон проказує за ним ті самі слова. Він присягається

(блакитний туман густішає, повиваючи все довкола, поглинаючи річ за річчю, благословенний блакитний туман, і обличчя Стілсона у блакитному… І в жовтому… в жовтому, наче смуги на тигровій шкурі)

все звершити, і «хай поможе йому бог». Обличчя його урочисте, спокійне, навіть суворе, але гаряча хвиля радості розпирає йому груди, гупає в скроні. Бо той старий чоловік з переляканими очима польової миші — не хто інший, як голова Верховного суду Сполучених Штатів Америки, і

(о боже, туман, туман, блакитний туман із жовтими смугами)

ось усе починає поступово зникати в тому блакитному тумані… тільки то не туман, а щось відчутне на дотик. То

(в майбутньому, в мертвій зоні)

щось із майбутнього. Його власного? Стілсонового? Джонні цього не знав.

Було відчуття льоту — льоту крізь блакить — над цілковитою пусткою, якої майже не видно. І цю пустку розтинав безплотний голос Грега Стілсона, голос чи то уціненого Господа бога, чи то якогось духа з комічної опери: «Я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!…»

— Тигр, — глухо пробурмотів Джонні. — Тигр — там, за блакитним. За жовтим.

Потім усе те — видива, образи, слова — потонуло у всеосяжному тихому рокоті забуття. Джонні причувся якийсь солодкавий жовтий дух, наче від палених автомобільних шин. На якусь коротку мить його внутрішнє око розплющилося ще ширше, пильно видивляючись, і оте блакитне й жовте, що заслонило собою все, почало ніби тверднути, набираючи форми… форми чогось… І звідкись ізсередини до нього долинув жіночий крик, далекий і сповнений жаху крик: «Віддай його мені, негіднику!»

А тоді все зникло.

Згодом Джонні запитував себе, скільки ж часу вони отак стояли. Мабуть, секунд п’ять. Потім Стілсон почав забирати руку, видирати її, витріщивши очі на Джонні, з широко розтуленим ротом, геть блідий, попри всю засмагу, надбану за час літньої кампанії. Джонні бачив у нього в кутніх зубах пломби.

А на обличчі Стілсона відбивався непереборний жах.

«Отак! — хотілося крикнути Джонні. — Отак! Розвалися на шматки! Згинь! Западися! Вибухни! Розвійся на порох! Зроби світові таку ласку!»

Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова — це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.

Відчуття цілковитого краху… О боже, це ж кінець усього!

Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження). Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.

Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.

1

— Ні, — відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, — ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.

— Дуже вдячні, — докинув чоловік у строгому офіційному костюмі. Його звали Едгар Ленкт. Він служив у бостонському відділенні Федерального бюро розслідування. Цей Сміт справляв на нього враження тяжко хворої людини. Над лівою бровою Джонні була ґуля, яка багровіла просто на очах. Падаючи, він сильно вдарився чи то об черевик котрогось музиканта, чи то об вугластий носак черевика одного з мотоциклістів. Подумки Ленкт схилявся до другого припущення. І цілком можливо, що мотоциклістова нога саме рухалася назустріч голові Джонні.

Сміт сидів блідий як крейда, пив воду з паперового стаканчика, поданого йому Бейсом, і руки його аж трусилися. Одна повіка нервово посіпувалась. Ну просто-таки живий образ убивці-неврастеніка, хоч найсмертоноснішою зброєю при ньому були ножички для нігтів. І все-таки Ленкт закарбував у пам’яті це своє враження — до цього зобов’язувала професія.

— Що я можу вам сказати? — запитав Джонні.

Він опритомнів на ліжку в незамкненій камері. Голова боліла так, що аж в очах тьмарилось. Тепер біль поступово вщухав, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі. Так ніби з голови все вийняли, а натомість напхали вати. У вухах весь час бринів якийсь високий звук — не дзвін, а скоріш монотонне дзижчання.

Минала вже дев’ята година вечора. Стілсон зі своїм почтом давно поїхав з міста. Всі сосиски було з’їдено.

— Ви можете розказати нам, що́ ж там усе-таки сталося, — відповів Бейс.

— Було жарко. Мабуть, я надто збудився й зомлів.

— Ви на щось хворієте? — ніби між іншим спитав Ленкт.

Джонні пильно поглянув на нього:

— Не грайте зі мною в хованки, містере Ленкт. Коли ви знаєте, хто я, то так і скажіть.

— Знаю, — погодився Ленкт. — Мабуть, ви таки справді екстрасенс.

— Не треба бути екстрасенсом, аби здогадатися, що агент ФБР веде якусь свою гру, — відказав Джонні.

— Ви із штату Мен, Джонні. Там народились і виросли. Що робить житель Мену в Нью-Гемпшірі?

— Викладає.

— Синові Четсворта?

— Знов-таки — коли знаєте, навіщо питати? Чи, може, ви мене в чомусь підозрюєте?

Ленкт запалив сигарету.

— Багата родина.

— Еге ж. Багата.

— Ви що — прихильник Стілсона, Джонні? — запитав Бейс.

Джонні не любив, коли незнайомі люди одразу починали звертатися до нього на ім’я, як ці двоє. Це діяло йому на нерви.

— А ви? — спитав він.

Бейс зробив губами непристойний звук.

— Років п’ять тому ми влаштували тут у Трімбуллі цілоденний концерт фолк- і рок-музики. На вигоні в Гейка Джемісона. Муніципальна рада спершу вагалася, та все ж пішла на це: мовляв, молоді потрібні якісь розваги. Ми гадали, на тому вигоні збереться сотні зо дві місцевих хлопців та дівчат. А з’їхалось аж тисяча шістсот чоловік, і всі курили «травичку», пили спиртне просто з пляшок і витворяли казна-що. Міські власті чортом дихали й заявили, що більш нічого такого й духу не буде, а наші нащадки вдали скривджених та й питають: «А що сталося? Ніхто ж не потерпів?» Одне слово, можна зчиняти будь-яке неподобство, аби тільки ніхто не потерпів. Отак, мені здається, міркує і той Стілсон. Пригадую, він…

— А ви не маєте проти Стілсона якогось зла, га, Джонні? — перебив Бейса агент ФБР. — Нічого такого між вами не сталося? — І всміхнувся доброю батьківською усмішкою, що заохочувала полегшити душу щирим зізнанням.

— Півтора місяця тому я навіть не знав, хто він такий.

— Зрозуміло, але це не відповідь на моє запитання.

Джонні якусь хвилю сидів мовчки.

— Він мене непокоїть, — мовив він нарешті.

— І це, власне, не відповідь.

— А по-моєму, відповідь.

— Не хочете ви нам допомогти по-справжньому, — з жалем промовив Ленкт.

Джонні поглянув на Бейса.

— А що, містере Бейс, у вашому місті кожного, хто зомліває на громадських заходах, допитує ФБР?

Бейс видимо зніяковів.

— Та ні… Звісно, що ні.

— Перед тим як упасти, ви потискали руку Стілсонові, — сказав Ленкт. — Вигляд у вас був хворобливий. Та й Стілсон аж поблід з переляку. Вважайте, що вам дуже пощастило, Джонні. Його дружки цілком могли зробити з вашого черепа виборчу урну. Вони були певні, що ви замислили проти нього щось лихе.

Джонні зачудовано дивився на Ленкта. Тоді поглянув на Бейса і знов утупив очі в агента ФБР.

— Ви були там, — мовив він. — Не Бейс викликав вас по телефону, а ви самі там були. На мітингу.

Ленкт роздушив у попільниці недокурок сигарети.

— Так. Був.

— Але чому ФБР цікавиться Стілсоном? — вихопилось у Джонні.

— Побалакаємо краще про вас, Джонні. Як по-вашому…

— Ні, побалакаємо про Стілсона. І про його дружків, як ви їх назвали. Хіба законно, що вони носять при собі оті утинки більярдних київ?

— Так, — відповів Бейс. Ленкт застережливо блимнув на нього, але він чи то не помітив цього, чи просто зігнорував. — Більярдні киї, бейсбольні битки, ключки для гольфу — все це законом не заборонено.

— Я чув, що ті хлопці раніше були залізними вершниками. Членами моторизованих банд.

— Хто належав до нью-джерсійського клубу, хто до нью-йоркського, щодо цього ви…

— Слухайте, Бейс, — урвав його Ленкт, — мені здається, не час…

— Не бачу в цьому ніякої шкоди, хай знає, — заперечив Бейс. — Атож, усе це покидьки, шумовиння, погань. Дехто з них років п’ять тому крутився у Гемптоні, коли там відбувались оті бешкети. Декотрі були зв’язані з мотоклубом «Чортова дюжина», розпущеним у сімдесят другому році. Права рука Стілсона, такий собі Санні Еллімен, свого часу очолював ту «Чортову дюжину». Його разів шість заарештовували, та так ні до чого й не засудили.

— Помиляєтесь, начальнику, — зауважив Ленкт, закурюючи нову сигарету. — В сімдесят третьому році в штаті Вашингтон його притягли до суду за порушення правил дорожнього руху — лівий поворот у забороненому місці. Він не став оскаржувати присуд і сплатив двадцять п’ять доларів штрафу.

Джонні підвівся, поволі перейшов кімнату й став наливати собі ще стаканчик води з охолоджувача. Ленкт з цікавістю стежив за ним.

— То ви просто зомліли, так? — спитав він.

— Ні, — відказав Джонні, не обертаючись. — Я мав намір пальнути в нього з базуки. Але в останню мить замкнуло мої біоструми.

Ленкт зітхнув.

— Ви можете піти хоч зараз, — мовив Бейс до Джонні.

— Дякую.

— Але скажу вам одну річ, і ось містер Ленкт скаже те саме. Краще буде, як ви триматиметесь якнайдалі від Стілсонових збіговиськ, коли хочете лишитися цілим і здоровим. З тими, хто не до вподоби Грегові Стілсону, неодмінно щось трапляється…

— Он як? — мовив Джонні й відпив води.

— Ви перевищуєте свої повноваження, Бейс, — сказав Ленкт.

Очі його зробилися гострі, як леза, і він суворо дивився на Бейса.

— Ну гаразд, усе, — згідливо мовив той.

— А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, — сказав Ленкт. — У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.

«Як невинно сказано», — подумав Джонні.

— І ви не знайшли жодного свідка?

— Жодного, хто захотів би свідчити. — Ленкт невесело посміхнувся й збив попіл з сигарети. — Він же загальний улюбленець.

Джонні пригадав молодика, що посадив собі на плечі малого сина, аби й той побачив Грега Стілсона. Е, та хто там на це зважає! Та й однаково ті цяцьки більше про людське око.

— Отож тепер сам має улюбленця і в ФБР.

Ленкт знизав плечима й лагідно всміхнувся.

— Ну що я можу вам сказати? Хіба тільки те, Джонні, що для мене це діло аж ніяк не мед. А часом я просто боюся. Від того чоловіка так і струменять якісь магнетичні хвилі. Досить йому тицьнути на мене з помосту й сказати юрбі, хто я такий, як мене напевне повісять на найближчому ліхтарі.

Джонні подумав про сьогоднішню юрбу й про юну красуню, що несамовито вимахувала скибкою кавуна.

— Мабуть, ваша правда, — мовив він.

— Отож, якби ви знали що-небудь таке, що могло б стати нам у пригоді… — Ленкт подався вперед. У його усміхнених очах засвітився ледь помітний хижий вогник. — А може, ви прозирнули його як екстрасенс. Може, через те вам і памороки забило?

— Може, й так, — відказав Джонні без тіні усмішки.

— Ну?…

У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.

— Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.

— Можете не сумніватися, — жваво озвався Бейс.

— Оце і все? — спитав Ленкт.

— Оце і все, — відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: — Ну, ще… я думаю, він переможе на виборах.

— Тут нема чого й думати, — сказав Ленкт. — Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.

— За мене не турбуйтеся. — Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. — Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.

— А в Мен скоро повернетесь, Джонні? — недбало спитав Ленкт.

— Не знаю. — Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. — А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить до палати представників?

— Тільки богові це відомо, — промовив Бейс і звів очі догори.

— Такі, як він, приходять і відходять, — сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. — Вони — наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під «бітлів». Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.

Та Джонні не був певен.

2

Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.

Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.

— Привіт, Джонні… Як справи, друже?…

Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джонні згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:

— Я бачу, ви знов будяки саджаєте?

Нго зморщив носа в посмішці.

— На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак… — Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми, — …і каже: а ви знайте саджайте.

Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.

— Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?

Нго злегенька всміхнувся.

— Дуже повчально, — сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. — Так, дуже повчально, ми всі задоволені.

— От і добре.

— А ви?

— Не дуже, — сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.

— Атож, погано, треба прикласти сире м’ясо, — мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.

— А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?

— Коли їхали назад, ми про це не розмовляли — так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.

— То що ви напишете у своєму творі?

Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом — із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.

— Ми балакали про гру в усміхненого тигра, — сказав Нго. — Ви пам’ятаєте?

— Так, — відповів Джонні.

— Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з’явився лихий тигр. То був Le manger d’homme — тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м’ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо — зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі — старі діди, жінки, малеча, — хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м’ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.

І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.

— Ви справді так вважаєте? — спитав Джонні.

— Так, так, — відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб’язкове. — Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. — Він знизав плечима. — Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?

— Я думаю, він небезпечний, — відказав Джонні. — Я… я знаю, що небезпечний.

— Знаєте? — перепитав Нго. — Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпшірі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, Іді Амін Дада. А для вас — ні.

— Ні, — сказав Джонні. — Та все-таки думати про те, щоб убити його…

— Убити політично, — осміхнувся Нго. — Я маю на думці його політичну смерть.

— А якщо так не вийде?

Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.

— Бах, — тихо мовив він. — Бах, бах, бах.

— Ні, — сказав Джонні й аж сам здивувався, який хрипкий став у нього голос. — Це ніколи не вихід. Ніколи.

— Ні? А я думав, у вас, американців, це дуже поширений вихід. — Нго взявся за дужку свого червоного візка. — Ну, мені час саджати ці будяки. Бувайте, Джонні.

Джонні провів очима чоловічка в робочому комбінезоні та гумових капцях, що тяг за собою візок, повний маленьких сосонок. Нарешті Нго зник за рогом будинку.

Ні. Вбивати — це сіяти зуби дракона. Я вірю, що це так. Усім серцем вірю.

3

У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з’являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.

Грег Стілсон також узяв гору над своїми суперниками.

Цю подію широко висвітлювали місцеві засоби інформації, але й столичні репортери приділили їй деяку увагу, порівнюючи перемогу Стілсона з позаторішньою перемогою Джеймса Лонглі, що став незалежним губернатором штату Мен.

Чанселлор сказав:

— Наслідки недавнього голосування показали, що надія на нове переобрання республіканського кандидата й багаторічного конгресмена Гаррісона Фішера виявилася марною. Як ми й передбачали, переміг Грег Стілсон, що провів кампанію в касці будівельника-монтажника з програмою, яка включала обіцянку запустити в космос увесь бруд з навколишнього середовища. Він набрав сорок шість відсотків голосів проти Фішерових тридцяти одного. Що ж до Девіда Боуза, то в цьому окрузі, де кандидати від демократів традиційно непопулярні, він спромігся здобути лише двадцять три відсотки голосів.

— А отже, — підхопив Брінклі, — в Нью-Гемпшірі настала доба гарячих сосисок, принаймні на два роки.

Обидва коментатори посміхнулись. На екрані з’явилася рекламна вставка.

Джонні не посміхався. Він думав про тигрів.

Весь час між тим пам’ятним мітингом у Трімбуллі й днем президентських виборів був у Джонні заповнений справами. Тривали його заняття з Чаком, і хлопець повільно, але певно посувався вперед. Улітку він пересклав два іспити за минулий рік, і це аж ніяк не відбилося на його спортивних успіхах. І тепер, коли закінчувався футбольний сезон, усе показувало на те, що Геннетова газета включить Чака до складу символічної збірної Нової Англії. З Нью-Гемпшірського університету до нього вже підсилали обережних, просто-таки дипломатичних розвідників, але там мусили почекати на нього ще й наступний рік, бо Чак та його батько вирішили, що хлопець піде на Стовінгтонські підготовчі курси — солідний приватний заклад у штаті Вермонт. Джонні уявляв собі, який захват викличе звістка про це в тамтешніх тренерів. Вермонт незмінно виставляв чудові студентські команди із звичайного футболу і нікудишні — з американського. Отож вони мали б дати Чакові повну стипендію, а на додачу ще й золотого ключика від дівочої спальні в гуртожитку. Джонні вважав, що рішення на користь підготовчих курсів цілком слушне. І справді, тільки-но Чака перестала гнітити загроза близького тестування, як він одразу зробив великий крок уперед із Джонні.

Наприкінці вересня Джонні поїхав з п’ятниці на суботу та неділю до Паунела. Весь перший вечір вони з Гербом просиділи перед телевізором, і, поспостерігавши, як батько весь час неспокійно совається в кріслі й раз у раз надто голосно регоче з не дуже смішних дотепів у розважальній програмі, Джонні запитав, що його тривожить.

— Нічого, — відказав Герб, нервово усміхаючись і потираючи руки, ніби людина, яка дізналася, що компанія, куди вона щойно вклала всі свої заощадження, збанкрутувала. — Нічого мене не тривожить. Звідки ти це взяв, сину?

— Тоді про що ти весь час думаєш?

Герб перестав усміхатись, але й далі потирав руки.

— Не знаю навіть, як тобі сказати, Джонні. Річ у тім…

— Це пов’язано з Чарлін?

— Ну… так. Так.

— То кажи як є.

Герб розгублено подивився на нього.

— Чи сподобалося б тобі, Джоне, якби у тебе в двадцять дев’ять років з’явилася мачуха?

Джонні широко всміхнувся:

— Дуже сподобалося б. Вітаю, тату.

Герб зітхнув з полегкістю.

— Ну дякую. Зізна́юся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам’ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить — зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні. Та й, мабуть, довіку її не забуду.

— Я знаю, тату.

— Але я самотній, і Чарлін самотня, і… одне слово, мені здається, ми будемо підпорою одне одному.

Джонні підійшов до батька й поцілував його.

— Бажаю вам усього найкращого. Я певен, що так і буде.

— Ти добрий син, Джонні. — Герб дістав із задньої кишені носовика й утер очі. — Ми ж тоді думали, що ти не виживеш. Принаймні я так думав. Віра ніколи не втрачала надії. Вона весь час сподівалася, Джонні. А я…

— Не треба, тату. Все минулося.

— Ні, я повинен сказати, — не вгавав Герб. — Ось уже півтора року я ношу на серці тягар. Я молився про те, щоб ти помер, Джонні. Ти мій рідний син, Джонні, а я молив бога, щоб він забрав тебе до себе. — Він знов утер очі й сховав носовика. — Виявилося, що бог трішечки розумніший за мене. Джонні… ти будеш у мене дружком? На весіллі?

У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.

— З великою приємністю, — відказав він.

— Дякую. Я радий, що… що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.

— Ви вже призначили день?

— Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?

— Годиться, — сказав Джонні. — Можеш на мене розраховувати.

— Мабуть, ми продамо обидві садиби, — провадив Герб. — Уже наглянули собі невеличку ферму в Біддерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.

— Атож. Нове життя, це добре.

— Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? — занепокоєно спитав Герб.

— Трохи сумно, — відповів Джонні. — Оце і все.

— Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. — Герб усміхнувся. — Такий собі щем у серці. А в тебе?

— Та теж щось таке.

— Як тобі там ведеться?

— Добре.

— Як справи в твого учня?

— Пречудово, — відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.

— І довго ти ще там будеш?

— Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем — це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.

— А потім що робитимеш?

Джонні похитав головою.

— Ще не знаю. Але одне знаю напевне.

— Що?

— Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.

І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.

— Вези дві, — мовив він.

Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, — кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.

Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір — зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.

А загалом майже весь свій вільний час у ті осінні місяці Джонні проводив у товаристві Грегорі Еммеса Стілсона.

Він став справжнім стілсономаном. У шухляді його комода, під шкарпетками, футболками й спідньою білизною лежали три великі блокноти на затискачах, заповнені нотатками, письмовими міркуваннями й ксерокопіями газетних матеріалів.

То було неспокійне діло. Іноді пізно ввечері, записуючи навколо наклеєної на аркуш паперу газетної вирізки свої зауваження, Джонні почував себе чи то Артуром Бреммером[42], чи то Сарою Мур, що замислила вбивство Джеррі Форда. Він добре розумів: якби Едгар Ленкт, доблесний рицар ФБР, зміг побачити, що́ він робить, то в його телефонному апараті, в кімнаті й навіть у ванні одразу з’явилися б «жучки». А по той бік вулиці стояв би меблевий фургон, тільки напакований не меблями, а телекамерами, мікрофонами й ще хтозна-чим.

Джонні весь час твердив собі, що він не Бреммер, що його інтерес до Стілсона не має нічого спільного з маніакальною ідеєю, але йому й самому важко було цьому повірити після довгих надвечірніх годин у бібліотеці Нью-Гемпшірського університету, де він порпався в старих газетах та журналах і раз по раз вкидав десятицентовики у ксерокопіювальний автомат. Важко було цьому повірити в ті ночі, коли він сидів над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.

Кошмар був щоразу той самий. Джонні потискав руку Стілсонові на передвиборному мітингу в Трімбуллі. Потім ураз западала темрява. Темний тунель і зненацька — сліпучий промінь чільного ліхтаря на якомусь фатальному чорному локомотиві, що стрімко мчить просто на нього. Старий чоловік з покірливими зляканими очима приймає неможливу, немислиму присягу. Якісь невиразні відчуття, що виникають і зникають, мов тугі клубочки диму. Якісь миттєві, невловні о́брази, що пробігають мерехтливою низкою, наче пластикові прапорці на шворці над майданчиком торговця старими автомобілями. Розум підказує йому, що всі ці образи пов’язані між собою, що це немовби мальована розповідь про наближення величезного, нечуваного лиха, може, навіть і страшного суду, в неминучості якого так непохитно була переконана Віра Сміт.

Але що то були за образи? Що вони собою являли? Цього він розглядіти не міг, бачив тільки тьмяні силуети, бо все повивав отой незбагненний блакитний туман, подекуди пронизаний жовтими променями, схожими на смуги тигрової шкури.

Єдиний виразний образ у тих снах-спогадах з’являвся лише наприкінці: серед зойків умирущих та духу смерті, по обширах знівеченого металу, розплавленого скла, випаленої землі м’яко ступав одним один тигр. І завжди той тигр сміявся, і здавалося, він несе в зубах щось блакитне із жовтим, і на землю капотить кров.

Не раз Джонні думав, що збожеволіє від того привиддя. Хоч загалом сон був доволі сміховинний: адже можливість того, що він нібито провіщав, практично дорівнювала нулю. Отож годилося б викинути його з голови, і край.

Одначе викинути Джонні не міг, а тому й далі досліджував історію Грегорі Стілсона, запевняючи себе, що то в нього ніяка не хвороблива манія, а просто безневинне хобі.

Стілсон народився в Талсі. Батько його був чорноробом на нафтових промислах, на одному місці довго не затримувався, проте, на відміну від інших таких самих, без роботи майже не сидів, завдячуючи це своїй фізичній силі. Мати замолоду, може, й була гарненька, хоч на тих двох фотографіях, що їх спромігся відкопати Джонні, прозирали хіба тільки ледь помітні сліди колишньої зваби. Та якщо вона її й мала, то лихоліття депресії і життя з чоловіком, за якого вийшла заміж, дуже швидко все те стерли. З фотографій дивилася, мружачись проти сонця, жінка з сірим, виснаженим обличчям, одна з численних страдниць Великої депресії, у вицвілому ситцевому платті й з немовлям — Грегом — на руках.

Грегів батько мав свавільну вдачу й до сина ставився зневажливо. Грег ріс кволою і хворобливою дитиною. Не те щоб батько якось кривдив його, лаяв там чи бив, — на це ніщо не показувало, — але можна було принаймні припускати, що перші дев’ять років свого життя Грег Стілсон постійно відчував з боку батька похмуру неприязнь. Одначе та єдина фотографія батька з сином, яку роздобув Джонні, випромінювала радість: вони були сфотографовані разом на нафтопромислі, й батькова рука з дружньою безтурботністю обвивала шию сина. І все ж таки, коли Джонні побачив це фото, в нього несамохіть стислося серце. Гаррі Стілсон був у робочому одязі — грубих штанах та сорочці хакі з двома нагрудними кишенями — і в хвацько зсунутій на потилицю твердій касці.

До школи Грег пішов у Талсі, а в десять років його перевезли до Оклахома-Сіті. Попереднього літа його батько загинув у пожежі на нафтовій свердловині, і Мері Лу Стілсон вирішила перебратися до Оук-Сіті, де жила її мати й де потрібні були робочі руки на воєнному виробництві. Минав 1942 рік, і часи знов повертали на краще.

У початковій школі Грег учився добре, а потім суцільною низкою пішли негаразди. Прогули, бійки, дрібне шахрайство, а можливо, й крадіжки, хоча й не підтверджені доказами. В 1949 році, у передвипускному класі, він був на два дні виключений зі школи за те, що підірвав петарду в туалеті при роздягальні.

В усіх цих конфліктах Мері Лу Стілсон незмінно ставала на бік сина. Добрі часи — принаймні для Стілсонів — закінчилися ще в 1945 році, разом з воєнним виробництвом, і місіс Стілсон вважала себе та свого хлопчика скривдженими й складала вину за це на весь світ. Її мати померла, залишивши їй невеликий каркасний будиночок і нічого більше. Якийсь час місіс Стілсон торгувала питвом у дешевій пивничці, потім найнялася подавальницею до нічної закусочної. І коли її хлопчик потрапляв у чергову халепу, вона ладна була горло за нього перегризти, ніколи не розбираючись (таке складалося враження), чисте в нього сумління чи ні.

До 1949 року блідий, хворобливий хлопчик, якого батько називав хирляком, куди й дівся. У міру того, як Грег Стілсон дорослішав, у нього дедалі виразніше виявлявся батьків фізичний спадок. Між тринадцятьма й сімнадцятьма роками хлопець підріс на шість дюймів і набрав сімдесят фунтів ваги. До шкільного спорту він не приставав, але якось ухистився роздобути атлас вправ атлетичної гімнастики, а потім і комплект гир та гантелей. Колишнього хирляка стало небезпечно зачіпати.

Як здогадувався Джонні, Стілсона десятки разів мало не виключали зі школи. Та й арешту він уникав, судячи з усього, тільки завдяки неймовірному талану. Якби ж то він мав бодай один серйозний привід, часто думав Джонні. Це поклало б край усім тривогам, бо карний злочинець не має права балотуватися на високі громадські пости.

У червні 1951 року Стілсон таки закінчив школу, хоча й у числі останніх. Та попри вбогі шкільні успіхи тямовитості йому не бракувало. Тепер він чекав своєї щасливої нагоди. Він мав добре підвішений язик і напористу вдачу. Попрацювавши якийсь час бензозаправником, Грег Стілсон у серпні того ж таки року віддав своє серце Ісусові: приєднався до євангелістів-«відродженців». А тоді покинув роботу на бензоколонці й став професіональним закликачем дощу «волею Господа нашого Ісуса Христа».

За дивним збігом обставин чи ще з якоїсь причини те літо в Оклахомі випало таке посушливе, якого не пам’ятали від часів сумнозвісних пилових бур. Весь урожай загинув на пні, а за ним мала загинути худоба, бо й криниці вже пересихали. Грега запросили на збори місцевої спілки скотарів. Про те, як розвивалися дальші події, Джонні знайшов чимало відомостей, і то явно був один із злетів Стілсонової кар’єри. Кожна з тих історій чимось різнилася від інших, і Джонні зрозумів чому. Вони мали всі риси американського міфу, майже так само як і легенди про Деві Крокета, Пекоса Білла, Пола Баньяна[43]. Поза всяким сумнівом, щось тоді таки було. Але як воно було насправді — спробуй-но вгадай.

Одне можна було сказати напевне. Ті збори спілки скотарів мали являти собою вельми дивовижне видовище. Крім Грега, скотарі запросили ще зо два десятки закликачів дощу з різних частин півдня країни. Близько половини з них були негри, два — індіанці (напівкровок пауні й чистокровний апач) і один мексиканець.

Решта — білі, серед яких Грег був єдиний уродженець тих місць.

Скотарі вислуховували закликачів дощу й шукачів води одного по одному. Поступово й несамохіть ті поділилися на дві групи: одні вимагали половину грошей наперед (без віддачі), другі — всі гроші наперед (так само без віддачі).

Коли надійшла черга Грега Стілсона, він підвівся, застромив великі пальці рук у петельки джинсів і сказав нібито таке: «Ви, земляки, мабуть, знаєте, що я набув здатності виклика́ти дощ відтоді, як звернувся серцем до Ісуса. До того я погрузав у гріхах і гріховних звичаях. І ось один такий, дуже поширений, гріховний звичай ми побачили тут сьогодні, а зобразити його можна знаком долара».

Скотарі зацікавились. Навіть у дев’ятнадцять років Стілсон уже був добрячим лицедієм. І зробив їм пропозицію, від якої вони просто не могли відмовитись. Як нововідроджений християнин, свідомий того, що в любові до грошей корінь усього зла, він викличе їм дощ без завдатку, а вже потім вони заплатять йому стільки, в скільки оцінять його працю.

Пропозицію прийняли із захватом, і через два дні Грег Стілсон, у чорному піджаку та проповідницькому капелюсі з низьким наголовком, стоячи на колінах на платформі фермерського ваговозика, повільно роз’їжджав дорогами й путівцями центральної частини Оклахоми і через підсилювач з двома гучномовцями, приєднаний до тракторного акумулятора, молив бога про дощ. Поглянути на нього збиралися сотні людей з усіх околиць.

Чим усе те скінчилося, можна було передбачити, але наслідки задовольнили всіх. Другого дня Грегових молінь, десь ближче до вечора, небо заволокли хмари, а наступного ранку линув дощ. Злива тривала три дні й дві ночі, в бурхливих потоках води загинуло четверо чоловік, цілі курники з курми на гребенях дахів змивало в Грінвуд-Рівер, криниці переповнились, худобу було врятовано, і тоді члени Оклахомської спілки скотарів розважили, що дощ, мабуть, пішов би й без молитов. На своєму наступному засіданні вони пустили шапку по колу, щоб зібрати плату для Грега, і юний чудодій дістав царську винагороду в сумі сімнадцяти доларів.

Грег і взнаки нічого не дав. А сімнадцять доларів витратив на те, щоб надрукувати в оклахомській «Геральд» оголошення-заяву. В тій заяві він зазначив, що такий самий випадок стався колись і з одним щуроловом у місті Гамельні. Як добрий християнин він, Грег Стілсон, не стане викрадати дітей своїх кривдників, та разом з тим добре розуміє, що йому годі шукати захисту і в закону проти такої великої і потужної організації, як Оклахомська спілка скотарів. Але ж має бути якась справедливість, чи не так? Він, Грег Стілсон, говорилося далі в заяві, утримує стареньку недужу матір. Він не шкодував сил і ревно молився задля гурту багатих і невдячних мужлаїв, таких самих, як і ті, що зганяли бідний люд з його земель у тридцяті роки. Він урятував їм на десятки тисяч доларів худоби, а отримав за це сімнадцять доларів. Він, Грег Стілсон, добрий християнин, і така кричуща невдячність не гнівить його, але, може, вона не залишить байдужими порядних громадян округи. Совісні люди можуть надсилати свої внески на адресу «Геральд», скринька № 471.

Джонні з цікавістю подумав: а скільки ж усе-таки поклав собі до кишені Грег Стілсон унаслідок цієї операції? У пресі називали різні суми. Але тієї осені він уже роз’їжджав по місту в новенькому «меркурії». Сплатив заборгований за три роки податок з будиночка, залишеного їм матір’ю Мері Лу. А сама Мері Лу (не така вже й недужа і аж ніяк не старенька — на той час їй було не більш як сорок п’ять) красувалась в новому єнотовому пальті. Стілсон, як видно, відкрив для себе одну з потаємних пружин важливого принципу, що рухає світом: коли ті, хто щось дістає, не хочуть за це платити, за них часто платять ті, хто не дістає нічого, — як то кажуть, з дурного дива. Чи не цей-таки принцип уселяє в політиків упевненість, що їм ніколи не забракне молодих чоловіків, аби кидати їх у м’ясорубку війни.

Що ж до скотарів, то вони дуже скоро збагнули, що всією своєю спілкою встромили руку в осине гніздо. Коли вони приїздили до міста, на вулицях майже щоразу збиралися юрби людей і тюкали на них. По всій окрузі їх ганьбили з проповідницьких кафедр. А одного дня вони виявили, що не так-то й легко продати м’ясо, врятоване Стілсоновим дощем, і мусили везти його неблизький світ.

У листопаді того пам’ятного року до будинку Стілсона завітали два молодики з мідними кастетами на руках і нікельованими пістолетами калібру 0,32 дюйма, в кишенях, — поза всяким сумнівом, найняті спілкою скотарів, — і з належною переконливістю запропонували йому пошукати інше місце проживання, з більш підхожим кліматом. Після того обидва вони опинилися в лікарні: один із струсом мозку, другий — з розбитою головою і без чотирьох зубів. Їх знайшли на розі Стілсонового кварталу… без штанів. Їхні мідні кастети були застромлені в те місце, яке звичайно пов’язують із сидінням, і в одному випадку довелося навіть вдатися до невеличкого хірургічного втручання, щоб видалити чужорідне тіло.

Спілка дала задній хід. На початку грудня її загальні збори ухвалили виділити з громадського фонду сімсот доларів, і чек на цю суму було надіслано Грегові Стілсону.

Він домігся того, чого хотів.

У 1953 році Грег з матір’ю переїхав до штату Небраска. З викликанням дощу справи йшли дедалі гірше, а за іншими відомостями, так само погано стало й на ниві підпільного букмекерства. Хоч як там було, а Стілсони раптом об’явилися в Омасі, де Грег відкрив підрядну контору малярних робіт, яка через два роки геть прогоріла. Куди краще повелось йому як роз’їзному торговельному агентові методистського товариства «Американська праведна путь». Він колував по кукурудзяних штатах, сидів за обіднім столом із сотнями працьовитих і побожних фермерських сімей, розповідав їм про своє навернення до істинної віри й продавав біблії, святі образки, лискучі пластмасові розп’яття, псалтирі, записи молитов і гімнів, релігійні брошури, а також фанатично злісну книжку в дешевій паперовій оправі під назвою «Праведна Путь Америки і комуністично-іудейська змова проти наших Сполучених Штатів». У 1957 році він поміняв свій уже добряче підтоптаний «меркурій» на новісінький «форд»-фургон.

У 1958 році Мері Лу Стілсон померла від раку, і згодом того ж таки року Грег Стілсон покинув торгівлю бібліями й подався на схід. Він прожив рік у Нью-Йорку, а тоді поїхав до Олбані. В Нью-Йорку він поклав рік на те, щоб спробувати щастя в театральному бізнесі. То була одна з небагатьох галузей (як і малярні роботи), де Стілсон не спромігся дістати бодай якийсь зиск. Хоч таланту йому напевне не бракувало, з похмурою іронією подумав Джонні.

В Олбані Грег найнявся у страхувальну фірму «Здоровий глузд» і прожив у столиці штату до 1965 року. Він показав себе добрим страхувальним агентом, але ніякої своєї мети начебто не переслідував. Не пропонував себе на якийсь адміністративний пост у фірмі, не виявляв колишнього християнського запалу. Протягом тих п’яти років ще не так давно зухвалий і нахабний Грег Стілсон, здавалося, перебував у зимовій сплячці. І на всьому його нерівному життєвому шляху, ні раніше, ні тепер, Грега не супроводила жодна жінка, за винятком матері. Судячи з того, що розкопав про нього Джонні, він ніколи не був одружений і навіть ні з ким постійно не зустрічався.

У 1965 році «Здоровий глузд» запропонував йому роботу в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшір, і Грег погодився. Десь на той час закінчилась, як видно, і його сплячка. Набирали розгону заповзятливі шістдесяті. Настала доба міні-спідниць і вседозволеності. Переїхавши до Ріджуея, Грег активно включився у місцеве громадське життя. Він вступив до Комерційної спілки та Ділового клубу. А в 1967 році зажив слави в цілому штаті, розв’язавши проблему лічильників на муніципальних автостоянках у центрі міста. Через ті лічильники запекло сперечалися вже шість років. А Грег запропонував усі лічильники зняти й на їх місці встановити скриньки-каси. Нехай, мовляв, платять хто скільки хоче. Були в місті люди, які казали, що такої дурної маячні ще зроду не чули. Гаразд, відказував їм Грег, тим більше ви здивуєтесь. Атож, панове. А переконувати він умів. Зрештою муніципальна рада ухвалила прийняти його пропозицію тимчасово, і всі були вражені тим потоком десяти- і двадцятип’ятицентовиків, що поплив у міську касу. Всі, крім Грега. Він-бо давно відкрив для себе отой важливий принцип.

У 1969 році Нью-Гемпшірська преса знов заговорила про нього. Це сталося після того, як він написав до редакції ріджуейської газети довгого й добре виваженого листа, де пропонував використовувати затриманих юних наркоманів на громадських роботах: благоустрої парків, спорудженні велосипедних доріжок, навіть на прополці газонів уздовж доріг. Багато хто знову заявив, що зроду ще не чув такої маячні. Гаразд, відказував Грег, ви спробуйте, а не вийде — тоді й відкинете. Місто спробувало. Один лобур, любитель «травички», навів лад у громадській бібліотеці, переробивши весь каталог із застарілої десяткової системи на сучасну, застосовувану в Бібліотеці конгресу, — і це не коштувало місту ані цента. Чимала група хіпі, застукана в одному домі під час колективного наркотичного чманіння, ґрунтовно переопорядила міський парк, зробивши з нього окружну дивовижу, з качиним ставком і науково спланованим містечком розваг, де було передбачено максимальну пропускну спроможність і мінімальну небезпеку. Як казав Грег, більшість тих правопорушників навчилися вживати наркотики в коледжах, але це ніяк не означало, що не можна обернути на користь інші знання, яких вони там надбали.

Реформуючи таким чином систему платних автостоянок у своєму названому рідному місті й борючись з юнацькою наркоманією, Грег водночас писав листи до манчестерської «Юніон лідер», до бостонського «Глоуб», до «Нью-Йорк таймс», у яких палко підтримував крайні праві погляди на війну у В’єтнамі, закликав кваліфікувати вживання наркотиків як карний злочин і запровадити знову смертні вироки, особливо щодо торговців героїном. Згодом, балотуючись до палати представників, він у деяких своїх промовах перед виборцями твердив, ніби ще з 1970 року виступає проти війни, але оті його заяви, надруковані в газетах, спростовували цю явну брехню.

У 1970 році Грег Стілсон відкрив свою власну контору страхування й купівлі-продажу нерухомого майна. Справи його ішли вельми успішно. 1973-го він і ще три ділки побудували власним коштом торговельні ряди на околиці Конкорда, головного міста штату і округу, що його Грег тепер представляв. Того року араби оголосили нафтовий бойкот, і того ж таки року Грег сів за кермо «лінкольна-континенталь». І того ж таки року виставив свою кандидатуру на пост мера в Ріджуеї.

Мера обирали на два роки, і якраз за два роки перед тим, у 1971-му, до Грега звернулися й республіканці, й демократи цього новоанглійського містечка (8500 чоловік населення), запропонувавши йому стати їхнім кандидатом на пост мера. Він чемно подякував і відхилив їхню пропозицію. А в 1973 році виступив як незалежний кандидат, кинувши виклик дуже популярному республіканцеві, який, проте, чимало зашкодив собі палкою підтримкою президента Ніксона, і підставному кандидатові від демократів. Отоді Грег уперше напнув на себе каску будівельника-монтажника. Гасло його кампанії було таке: «Збудуймо кращий Ріджуей!» І завдяки різкому відтоку голосів від партійних кандидатів він здобув перемогу. А через рік у сусідньому штаті Мен виборці дали відкоша й демократові Джорджу Мітчеллу, й республіканцеві Джеймсу Ервіну і обрали губернатором штату Джеймса Лонглі — нікому доти не відомого власника страхувальної контори з Льюїстона.

Цю науку Грегорі Еммес Стілсон добре затямив.

4

Навколо наклеєних на аркуші блокнота ксерокопій газетних матеріалів рясніли власноручні нотатки Джонні й запитання, які він постійно ставив собі самому. Він так часто міркував про всі ті речі, що й тепер, коли Чанселлор та Брінклі й далі підсумовували наслідки виборів, міг би дослівно викласти цілу низку своїх думок.

Передусім, Грега Стілсона не повинні були обрати. Його передвиборні обіцянки здебільшого були просто анекдотичні. Він не мав належних даних. Не мав належної освіти. Він спинився на рівні середньої школи й до 1965 року був, по суті, перекотиполем, людиною без певних занять. Він не був одружений. Та й усе його минуле виглядало надто ексцентричним.

На превеликий подив, преса майже не зачіпала його. В рік виборів, коли Вілбур Мілз погорів через коханку, а Уейн Хейс з такої ж причини вилетів зі свого насидженого місця в палаті представників, репортери, здавалося б, мусили розчехвостити Стілсона на всі заставки. Тим часом його химерна, суперечлива постать виклика́ла в пресі хіба що поблажливі насмішки і ні в кого, крім Джонні Сміта, не збуджувала й тіні тривоги. Його охоронцями були молодчики на «харлеях-девідсонах», які всього кілька років тому вчиняли бешкети на Нью-Гемпшірському узбережжі, на його передвиборних мітингах раз у раз нападали на людей, але жоден допитливий репортер у це не заглиблювався. На зустрічі з виборцями в столиці штату, — до речі, в тих самих торговельних рядах, до яких доклав рук і Стілсон, — восьмирічну дівчинку забрали до лікарні з переломом руки й ушкодженим шийним хребцем, і її мати істерично кричала й присягалася, що дитину віджбурнув геть один з «отих скажених мотоциклістів», коли вона спробувала вибратися на поміст, щоб попросити у Великої Людини автограф до своєї книжечки. Та в газеті про це згадали єдиною фразою: «На передвиборному мітингу Стілсона потерпіла дівчинка», — та й по всьому.

Коли Джонні натрапив на подану Стілсоном фінансову декларацію, він аж очам не повірив — така то була «липа». В 1975 році Стілсон сплатив одинадцять тисяч доларів федерального податку з прибутку в тридцять шість тисяч, і ото все, бо місцевого податку в Нью-Гемпшірі просто немає. У декларації він зазначив, що весь той прибуток дала його страхувально-посередницька контора плюс невелика платня мера. Ані слова про зисковні торговельні ряди в Конкорді. Ніякого пояснення з приводу власного будинку, оціненого у вісімдесят шість тисяч доларів і придбаного без позик чи виплату. І ось того ж таки року, коли за приховування прибутків натиснули на самого президента Сполучених Штатів, ця незбагненна Стілсонова декларація нікого не здивувала.

Далі — його діяльність на посту мера. Загалом вона виявилась куди успішнішою, ніж можна було сподіватися з передвиборних вистав. Стілсон відзначався розважливою, практичною вдачею і грубим, але несхибним розумінням людської, соціальної і політичної психології. На кінець його виборного терміну, в 1975 році, міський бюджет уперше за десять років мав позитивний баланс — на превелику втіху платників податків. Із законною гордістю він згадував свій план реорганізації платних автостоянок і так звану «програму трудового перевиховання юних правопорушників». Крім того, Ріджуей один з перших у країні створив комісію підготовки до двохсотріччя США. У місті відкрилася фабрика канцелярських меблів, і навіть у застійні періоди рівень безробіття у Ріджуеї не перевищував завидні 3,2 процента. Все те заслуговувало тільки на схвалення.

Та, поки Стілсон був мером, діялися й інші речі, що дуже насторожували Джонні.

Видатки на міську бібліотеку скоротилися з одинадцяти до восьми тисяч доларів, а в останній рік Стілсонового правління — й до шести з половиною. І водночас на сорок процентів зросли асигнування на муніципальну поліцію. В гаражі міської управи з’явилися три нові патрульні машини, оснащені повними комплектами засобів упокорення. Штат поліції збільшився на дві одиниці, і, на настійну вимогу Стілсона, муніципальна рада ухвалила виділити поліційним чинам п’ятдесятипроцентну дотацію на придбання особистої зброї. Внаслідок цього заходу більшість полісменів у сонному новоанглійському містечку завели собі «магнуми-0,357» — знамениту «гармату» Нечупари Гаррі Каллагена. Також за Стілсонового правління було закрито юнацький спортивний клуб; встановлено, нібито на побажання громадськості, а насправді під тиском поліції, «комендантську годину» — десяту вечора — для підлітків; на тридцять п’ять процентів зменшено видатки на соціальне забезпечення.

Атож, чимало було навколо Грега Стілсона такого, що насторожувало й лякало Джонні.

Владний, свавільний батько і поблажлива, всепрощаюча мати. Політичні мітинги, більше схожі на рок-концерти. Загравання з юрбою, оті охоронці.

Ще від часів книжки Сінклера Льюїса[44] люди засуджували й проклинали фашизм, боялися, щоб він не прийшов до влади в Америці, і цього таки не сталося. Щоправда, був у Луїзіані губернатор Х’ю Лонг, але ж Х’ю Лонга…

Х’ю Лонга застрілили.

Джонні заплющив очі й побачив, як Нго «стріляє» пальцем: бах, бах, бах. «Тигре, тигре, хижий зблиск, що сполохав темний ліс…»[45]

Ні, не можна сіяти зуби дракона. Не можна, коли не хочеш зрівнятися з Френком Доддом у його вініловому дощовику з каптуром. Чи з усіма отими Освальдами, Сірханами, Бреммерами. Маніяки всіх країн, єднайтеся… А хочеш — заповнюй і далі свої блокноти параноїдними міркуваннями, гортай їх серед ночі, аж поки остаточно зсунешся з глузду, а тоді надсилай оплачене поштове замовлення на гвинтівку. Джонні Сміт, познайомтеся з Писклявою Фромм[46]. Дуже приємно, Джонні: все, що ви зібрали в цьому блокноті, знаходить у мене цілковите розуміння. Хочу відрекомендувати вас своєму духовному наставникові. Знайомтеся, Джонні, це Чарлі. Чарлі, а це Джонні. Ви, Джонні, кінчайте зі Стілсоном, а потім ми зберемося й порішимо решту свиней, щоб урятувати від них нашу країну…

В голові у нього паморочилось. Підступав неминучий напад болю. Цим кінчалося щоразу. Думки про Грега Стілсона щоразу викликали головний біль. Час лягати спати, і дай боже, щоб не снилося ніяких снів.

А все ж таки — Запитання.

Він уже давно записав те Запитання в блокноті й раз у раз повертався до нього. Записав чіткими літерами, ще й тричі обвів навколо, так наче огорожу поставив. Запитання було таке:

Якби машина часу раптом перенесла тебе в 1932 рік, чи вбив би ти Гітлера?

Джонні поглянув на годинник. За чверть перша. Вже настало 3 листопада, і вибори під знаком Двохсотріччя відійшли в історію. Ще не надійшли остаточні відомості з Огайо, але Картер упевнено вів перед. Де вже там його наздогнати. Колотнеча скінчилася, хто виграв, а хто програв. Джеррі Форд міг почепити свій жокейський кашкетик на цвях, принаймні до 1980 року.

Джонні підійшов до вікна й визирнув надвір. Великий будинок стояв темний, але над гаражами, в помешканні Нго, ще світилося. Нго, що незабаром мав стати американським громадянином, і досі спостерігав великий американський ритуал, що відбувається раз на чотири роки: колишні — на вихід, нові — на вхід.

Джонні ліг спати. Лежав довго, аж поки нарешті заснув.

І наснився йому усміхнений тигр.

1

Герб Сміт узяв другий шлюб з Чарлін Маккензі, як і намічалось, 2 січня 1977 року. Церемонія відбувалася в конгрегаціоналістській церкві у Саутвест-Бенді. Батько нареченої, майже сліпий вісімдесятирічний дідок, передав дочку нареченому. Джонні, що стояв поряд з Гербом, у належну мить подав йому обручку. То була радісна нагода.

На весілля приїхала Сейра Хезлітт з чоловіком і сином, що встиг помітно підрости. Сейра була вагітна й променилася щастям та вдоволенням. Побачивши її, Джонні відчув гострий укол ревнощів, який захопив його зненацька, мов несподівана газова атака. Та за хвилю все це минуло, і згодом, під час весільної вечері, Джонні підійшов до них і заговорив.

Він уперше зустрівся з Уолтом Хезліттом. То був ставний гожий чоловік з тоненькими вусиками й дочасною сивиною в чуприні. Вибори до сенату штату Мен увінчалися для нього успіхом, і тепер він просторікував про наслідки національних виборів, про те, як важко співпрацювати з незалежним губернатором, а тим часом Денні шарпав його за штани й скиглив: «Ще пити, тату, ще пити, ще пити!…»

Сейра говорила мало, одначе Джонні весь час відчував на собі погляд її блискучих очей, і це його трохи сковувало, хоч водночас і якось наче тішило. А може, й трохи смутило.

Питва на вечері було вдосталь, і Джонні вдвічі перевищив свою звичайну міру, що становила дві чарчини. Може, на нього так подіяла нова зустріч із Сейрою, яка до того ж приїхала з чоловіком, чи, може, щасливе обличчя Чарлін: дивлячись на нього, Джонні остаточно усвідомив, що Віра Сміт пішла без вороття. Отож, коли хвилин через п’ятнадцять після від’їзду Хезліттів він рушив до Гектора Маркстоуна, батька молодої, в голові у нього приємно шуміло.

Старий сидів у кутку біля жалюгідних решток весільного пирога, склавши покручені артритом руки на головці свого ціпка. Він носив темні окуляри. Одна дужка була зламана і обмотана чорною ізоляційною стрічкою. Він пильно придивлявся до Джонні.

— Ти Гербів синок, еге?

— Так, сер.

Гектор Маркстоун обдивився його ще пильніше. Тоді сказав:

— У тебе кепський вигляд, хлопче.

— Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.

— Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.

— Ви були на першій світовій війні, правда ж? — спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.

— Був, аякже, — зрадів Маркстоун. — Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.

— Чарлін казала, що ваш син… Її брат…

— Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.

— Його вбили на війні, так?

— Так, убили, — повільно промовив старий. — Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти…

— Я саме пишу нарис, — сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. — Сподіваюся продати його в «Атлантік» чи, може, в «Гарперс»…

— То ти письменник? — Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.

— Ну, власне, тільки пробую… — відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався. Атож, я письменник. Пишу в блокнотах під покровом ночі. — А цей нарис буде про Гітлера.

— Про Гітлера? Що про Гітлера?

— Та як вам сказати… Ну ось припустімо… припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?

Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.

— Це не жарт, хлопче?

— Ні, не жарт.

Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.

— Бачиш? — тихо спитав Маркстоун.

— Бачу, — видихнув Джонні.

— Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, — промовив Маркстоун. — Загнав би до відпору… а тоді ще й повернув, отак… — Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. — Але перед тим, — додав старий, — я намастив би лезо щурячою отрутою.

2

— Чи вбив би я Гітлера? — перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.

Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.

— Еге ж, саме так.

— Цікаве запитання, — сказав Роджер. — Безпредметне, але цікаве… Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.

Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.

— А може, вас і самого вбили б, — сказав він. — У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.

— Так, ваша правда. — Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. — Ну, а як би вчинили ви?

— Сам не знаю, — відказав Джонні.

Роджер перевів розмову на інше.

— Як ваш батько і його дружина провели медовий місяць?

Джонні посміхнувся:

— Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.

— Вони продали свої будинки?

— Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали.

— Джонні…

— Що?

— Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. «Шівас регаль» вам смакує?

— Ще б пак, — сказав Джонні.

3

Тепер вони читали «Джуда Непримітного», і Джонні вражало, як легко дається Чакові ця книжка (хоч на перших сторінках сорока не обійшлося без зітхань і ремствувань). Хлопець признався, що вночі з власного почину читає наперед, і вирішив після «Джуда» взяти ще якийсь роман Гарді. Уперше в житті він діставав від читання втіху і купався в ній, мов невинний юнак в обіймах зрілої жінки.

А поки що розгорнута книжка лежала в Чака на колінах корінцем догори. Вони з Джонні знов сиділи біля басейну, тільки ще без води, і на обох були піджаки. По небу пливли легкі білі хмарки, безладно намагаючись збитись у більшу хмару, щоб пролитися дощем. У повітрі вчувався якийсь загадковий і солодкий дух — дух близької весни. Було 16 квітня.

— Це знов одне з ваших трюкових запитань? — спитав Чак.

— Ні.

— Ну, а вони б мене схопили?

— Що-що? — Про це ніхто ще не запитував.

— Якби я вбив його, вони б мене схопили? І почепили б на ліхтарному стовпі, щоб я висів, як обскубане курча?

— Ну, я не знаю, — повільно промовив Джонні. — А втім, мабуть, таки схопили б.

— І я не зміг би перенестися в тій машині в наш славний новий світ? Назад у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік?

— Думаю, що ні.

— Ну й нехай. Я б однаково вбив його.

— Навіть і отак?

— Ну звісно. — Чак злегенька посміхнувся. — Узяв би з собою ампулку з моментальною отрутою, чи зашив у комір сорочки бритвене лезо, чи я знаю… Аби не катували, коли схоплять. Але я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив.

— Аж довіку… — проказав за ним Джонні кволим голосом.

— Джонні, вам недобре?

Джонні примусив себе всміхнутися до хлопця.

— Та ні, все гаразд. Просто серце на мить наче завмерло.

Під майже безхмарним небом Чак знов узявся читати «Джуда Непримітного».

4

Травень.

І знов у повітрі запахло свіжоскошеною травою, знов забуяла цвітом незмінна улюблениця жимолость, розкрили свої пуп’янки троянди. Весна гостює в Новій Англії недовго — усього якийсь неоціненний тиждень, а потім диск-жокеї запустять «золоті диски» ансамблю «Біч бойз», розляжеться по околиці гудіння патрульної «хонди», і гарячий вітер принесе літо.

В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. «Вона читає», — довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.

Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

— Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, — сказав він. — Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

— Але ж тигр є, — заперечив Джонні.

— Так, — погодився Нго. — Десь є. А ви тим часом марнієте на очах…

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

1

23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.

Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох «шприців» Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків — найновіший годинник «Пульсар».

— Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, — мовив він.

Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:

— Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.

— Ні, це не так, — заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. — Добре зерно завжди проросте.

— От і я йому те саме кажу, — докинула Чакова дівчина.

За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.

— Може, — сказав Чак. — Може, й так. — Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. — Він обняв Джонні й міцно притис до себе.

Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.

— Ні, — мовив він. — Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.

Чак розгублено відступив. Він також відчув щось. Щось холодне, темне й незбагненне. У нього враз пропало будь-яке бажання доторкатися до Джонні, в ту мить він волів більш ніколи до нього не доторкатись. Так наче раптом відчув, як воно лежати живому в труні, коли над тобою прибивають віко.

— Джонні… — мовив він і затнувся. — Що… що це…

До них саме підходив Роджер зі склянками в руках, та тепер вражено спинився. Джонні дивився через Чакове плече на далекі грозові хмари. Очі його були відчужені й затуманені.

— Вам не можна туди, — сказав він. — Там немає грозовідводів.

— Джонні… — Чак злякано подивився на батька. — Щось із ним таке… напад, чи що.

— Блискавка, — голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. — Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері… тиснява, не вийти… Горять люди… пахне смажениною…

— Що це він каже? — зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.

Роджер ступив уперед.

— Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! — Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. — Що сталося?

Голос Джонні звучав виразно й досить гучно, його чули всі п’ятдесят з чимось чоловік, що зібралися на лужку: бізнесмени з дружинами, вчителі з дружинами, даремські знайомі з високих верств.

— Сьогодні ввечері не пускайте сина з дому, а то він згорить разом з усіма іншими. Буде пожежа, страшна пожежа. Не пускайте його до «Кеті». Туди вдарить блискавка, і, поки приїде перша пожежна машина, все згорить дощенту. Загориться електропроводка. У дверях знайдуть обвуглені тіла, впізнати їх можна буде тільки з коронок і пломб у зубах. Це… це…

Раптом Патті Стрейчен закричала, сягнула рукою до рота й упустила додолу склянку. Кубики льоду розсипалися по траві, виблискуючи, мов неприродно великі діаманти. Якусь мить дівчина ще стояла, хитаючись у своїй пишній і світлій святковій сукні, а тоді повалилася непритомна, і її мати кинулась на допомогу, крикнувши на ходу до Джонні:

— Та що це на вас найшло? Бога ради, що на вас найшло?

Чак не відводив погляду від Джонні. Обличчя хлопця було біле як крейда.

Очі Джонні почали прояснюватись. Він обернувся до людей, що вражено дивились на нього.

— Перепрошую, — пробурмотів він.

Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.

— Джонні… — прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.

На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.

Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.

— Джонні, — мовив Роджер і обняв його рукою, — ходімо звідси. Не треба вам тут стояти…

Десь далеко загуркотів грім.

— Що таке «Кеті»? — різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. — Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом «Вихід». — Що це таке? Де воно?

— Та заберіть же його звідси! — мало не заверещала мати Патті. — Він знов доведе її до млості!

— Ходімо, Джонні.

— Та я ж…

— Ходімо.

Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.

— Де воно, те «Кеті»? — знову спитав Джонні.

— Як же ви не знаєте? — озвався Роджер. — Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.

— Я не бачу де. Воно в мертвій зоні. Що це таке?

— Спершу зайдемо в дім.

— Я не хворий!

— Ні, але надто збуджені, — сказав Роджер.

Він говорив лагідно, заспокійливо, як говорять з душевнохворими. Цей його тон доводив Джонні мало не до розпачу. В голові заворушився знайомий біль. Зусиллям волі Джонні спробував притлумити його. Вони піднялися сходами до котеджу.

2

— Вам полегшало? — спитав Роджер.

— Що таке «Кеті»?

— Дуже модний придорожній бар-ресторан у Соммерсворті. Випускні вечірки в «Кеті» — це вже своєрідна традиція. Не знаю навіть чому… Може, ви все-таки приймете аспірин?

— Ні. Не пускайте його туди, Роджере. В будинок ударить блискавка. І все згорить дощенту.

— Джонні, — повільно й дуже лагідно промовив Роджер Четсворт, — ви не можете цього знати.

Джонні відпив кілька маленьких ковтків крижаної води й поставив склянку. Рука його трохи тремтіла.

— Ви ж нібито довідувалися про моє минуле. То, мабуть…

— Так, довідувався. Але ви робите з цього неправильний висновок. Я знав, що вас вважають екстрасенсом чи як там, але мені був потрібен не екстрасенс. Я шукав репетитора. І ви показали себе дуже добрим репетитором. Як на мене, то ніякої різниці між добрими й поганими екстрасенсами немає, бо я взагалі не вірю в усякі такі штуки. Дуже просто. Не вірю — і край.

— То, виходить, я брехун.

— Зовсім ні, — відказав Роджер тим самим тихим, лагідним голосом. — У мене на фабриці в Сассексі є майстер, що ніколи не прикурить третій від одного сірника, але це не заважає йому бути добрим майстром. Я маю друзів, дуже ревних християн, і, хоч сам до церкви не ходжу, ми залишаємося друзями. Так само й ваша віра в те, що ви здатні прозирати майбутнє чи знаходити речі на відстані, анітрохи не вплинула на моє рішення взяти вас репетитором. А втім… не зовсім так. Вона просто втратила для мене будь-яку вагу, коли я вирішив, що це ніяк не відбиватиметься на вашій роботі з Чаком. Так і вийшло. Але в сьогоднішню пожежу в «Кеті» я вірю не більше, ніж у те, що місяць на небі зроблений із сиру.

— Авжеж, я не брехун, я просто ненормальний, — сказав Джонні.

По-своєму це було навіть цікаво. Роджер Дюссо та багато тих, хто писав Джонні листи, звинувачували його в шахрайстві. Четсворт перший добачив у нього комплекс Жанни д’Арк.

— Знов-таки ні, — заперечив Роджер. — Ви зовсім молодим стали жертвою жахливої катастрофи і тільки ціною величезних, неймовірних зусиль повернулися до життя, — мабуть, страшенно дорогою ціною. Я не люблю марно плескати язиком про такі речі, Джонні, а якщо хтось із тих людей на лужку, включаючи й матір Патті, захоче зробити з цього якісь нерозумні висновки, їм буде чемно сказано, щоб вони притримали язика й не судили про те, чого не тямлять.

— «Кеті», — раптом мовив Джонні. — А звідки ж тоді я знаю цю назву? І як довідався, що то не чиєсь житло?

— Від Чака. Весь останній тиждень він раз у раз заводить мову про ту вечірку.

— Зі мною — ні.

Роджер знизав плечима.

— Може, він казав щось Шеллі або мені, а ви були поблизу й почули. Це відклалося у вашій підсвідомості, а потім…

— Авжеж, — з досадою сказав Джонні. — Усе, чого ми не розуміємо, що не вкладається у звичну схему, ми скидаємо на підсвідомість, чи не так? Вона — справжнє божество двадцятого століття. Як часто ви вдавалися до цього, Роджере, коли щось суперечило вашим прагматичним поглядам на світ?

В очах Роджера начебто зблиснув вогник — чи, може, це тільки привиділося Джонні.

— Насувалися грозові хмари, от у вас і виникла думка про блискавку, — сказав Роджер. — Невже ви не розумієте? Це ж так прос…

— Слухайте, — перебив його Джонні, — я ж вам ясно кажу. В той ресторан ударить блискавка. Він згорить. Не пускайте туди Чака.

О боже, знов підступає цей біль. Скрадається, наче тигр. Джонні мляво звів руку й потер чоло.

— Джонні, ви надто затялися на цьому.

— Не пускайте його, — повторив Джонні.

— Хай вирішує сам, заборонити йому я не можу. Він вільна біла людина, йому вже вісімнадцять років.

У двері постукали.

— Джонні, можна?

— Заходь, — сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.

Вигляд він мав стурбований.

— Як ви себе почуваєте? — спитав хлопець.

— Добре, — відповів Джонні. — Голова болить, ото й тільки. Чак… зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.

— Нема про що говорити, друже, — весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. — Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.

— Мені дуже жаль, — сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. — Та водночас я дуже радий.

— Вам щось сяйнуло, правда? — Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. — Я це відчув. Відчуття моторошне.

— Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.

— Не дай боже ще колись таке звідати, — сказав Чак. — Але там… той ресторан і справді згорить?

— Так, — відказав Джонні. — Просто не треба туди потикатися.

— Але ж… — Чак стривожено поглянув на батька. — Випускні класи замовили весь той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути… — Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: — Там має бути щось із двісті пар. Тату…

— Твій тато цьому не вірить, — сказав Джонні.

Роджер встав і посміхнувся.

— Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, — сказав він. — Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. — Він позирнув на Джонні. — Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.

— Залюбки, — мовив Джонні. — Але навіщо це вам, коли ви не вірите?

— Щоб ваша душа була спокійна, — відказав Роджер. — І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.

— Ну що ж, так чи так, а дякую. — Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.

— Тільки скажу вам усе як є, Джонні, — мовив Роджер. — Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.

— Ну, придумаємо що-небудь… — озвався Чак.

— Наприклад?

— Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…

— Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.

— Ясно, — кивнув головою Чак.

— Тоді рушаймо, — жваво мовив Роджер. — Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» — і в Соммерсворт.

3

Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-ї вечора в нас зачинено — приватний банкет. Чекаємо вас завтра», — і в нього впало серце.

Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:

— Ви сказали, ваше прізвище Сміт?

— Саме так.

— Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.

Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.

— Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?

Джонні виглянув, знаючи наперед, що він побачить. Шосе № 9 бігло на захід, просихаючи після недавнього дрібного дощику. Небо ясніло блакиттю. Гроза пройшла стороною.

— Нічого особливого. Принаймні поки що. Але ж…

— Ніяких «але ж», — відрубав Брюс Керрік. — Знаєте, що я думаю? Хочете, скажу по щирості? Я думаю, що у вас не всі дома. Чому ви вирішили розповідати свої байки саме мені, я не знаю і не хочу знати. Та коли ви маєте вільну хвилину, я вам поясню, що й до чого. Випускники виклали мені за цю вечірку шість з половиною сотень. Вони найняли першорядну рок-групу «Оук» з Мену. Гарячі страви уже в морозильній камері, хоч зараз саджай в ультрапіч. Салати на льоду. За питво плата окрема, більшості з тих діточок уже за вісімнадцять, і вони мають право пити скільки захочуть… та так сьогодні й робитимуть, і ніхто їм нічого не скаже, бо школу людина закінчує раз у житті. Отож я за іграшку покладу до кишені дві тисячі доларів. На сьогоднішній вечір я спеціально найняв шість офіціанток і розпорядницю. Якщо я відміню банкет, я не лише втрачу весь цей виторг, а й муситиму повернути оті шістсот п’ятдесят доларів за харч. Та ще не матиму й звичайних вечірніх відвідувачів, бо попередження про банкет висіло на дверях цілий тиждень. Ну як, до вас усе дійшло?

— Ви маєте на своєму даху грозовідводи? — спитав Джонні.

Керрік здійняв руки догори.

— Я йому розтлумачую, як стоять справи, а він мені про грозовідводи!.. Так, маю я, маю грозовідводи! Приїздив тут один тип, років уже десь із п’ять тому. Як почав мені співати, на скільки збільшиться моя страховка, і всяке таке інше. Отоді я й купив ті бісові грозовідводи. Ви задоволені?… Ой боже ж ти мій!.. — Він обернувся до Роджера й Чака. — Ну, а ви чого дивитесь? Чому дозволяєте цьому шизуватому розгулювати на волі? Ідіть уже звідси, чуєте? У мене й без вас діла вистачає.

— Джонні… — почав був Чак.

— Облиш, — сказав Роджер. — Ходімо. Пробачте, що забрали у вас час, містере Керрік, і дякуємо вам за чемність і увагу.

— Нема за що, — відказав Керрік. — Ото ще придурки! — І подався назад до бару.

Вони вийшли надвір. Чак із сумнівом поглянув на безхмарне небо. Джонні дивився в землю й понуро чвалав до машини, почуваючи себе найпослідущим дурнем. У скронях болісно гупало. Роджер стояв, застромивши руки в задні кишені штанів, і розглядав довгий низький дах ресторану.

— На що ти там роздивляєшся, тату? — спитав Чак.

— Немає ніяких грозовідводів, — замислено мовив Роджер Четсворт. — І духу немає.

4

Вони сиділи втрьох у вітальні великого будинку. Перед Чаком був телефон. Хлопець нерішуче дивився на батька.

— Мало хто захоче міняти свої плани в останню годину, — сказав він.

— Головний їхній план — це вибратися з дому, — заперечив Роджер. — А туди чи сюди, не так уже й важить.

Чак знизав плечима й узявся дзвонити товаришам.

Кінець кінцем пощастило відрадити половину тих, що збиралися на банкет до «Кеті». Чому вони приїхали до Четсвортів, Джонні так до ладу й не зрозумів. Дехто, мабуть, розважив, що там буде цікавіше, декого принадила дармова випивка; але, певно, й тому, що поголос розходився швидко, а чимало батьків, чиї діти приїхали сюди, були вдень на лужку в Четсвортів. Отож не дивно, що Джонні на початку вечора почував себе рідкісним експонатом у скляній вітрині. Роджер сидів у кутку й потягував мартіні на горілці. Обличчя його являло собою непроникну маску.

Десь за чверть до восьмої він підвівся, перейшов велику залу для ігор, що займала три чверті підвального приміщення, нахилився до Джонні і, перекрикуючи волання Елтона Джона, запитав:

— Може, ходімо нагору та пограймо в крибідж?

Джонні вдячно кивнув головою.

Шеллі сиділа в кухні й писала листи. Коли чоловіки ввійшли, вона звела очі й посміхнулася:

— А я вже думала, що ви, мов два великомученики, простовбичите там цілу ніч. Це, до речі, зовсім не обов’язково.

— Ви вже пробачте, що все так вийшло, — сказав Джонні. — Я розумію, яким безглуздям це здається.

— Що здається, то здається, — відказала Шеллі, — ніде правди діти. Але те, що вони тут зібралися, все одно приємно. Я задоволена.

Знадвору долинув далекий грім. Джонні обернувся до вікна. Шеллі ледь помітно осміхнулась. Роджер уже вийшов до їдальні шукати в буфеті дошку для крибіджа.

— Проходить десь стороною, — зауважила Шеллі. — Погримить, побризкає, та й по всьому.

— Атож, — озвався Джонні.

Вона звично черкнула під листом своє ім’я, тоді згорнула аркуш, запечатала в конверт, надписала адресу й наліпила марку.

— Ви тоді справді щось таке відчули, Джонні?

— Так.

— Миттєве запаморочення, — сказала Шеллі. — Можливо, тому, що мало їсте. Он який ви худий. А може, то була галюцинація?

— Ні, не думаю.

Десь далеко знов загриміло.

— Я дуже рада, що Чак удома. Не вірю в астрологію, хіромантію, ясновидіння, всякі такі речі, а от… просто рада, що він тут, з нами. Він же наше єдине дитя, хоч ви, мабуть, подумаєте: добре мені дитя, — але ж я мов тепер бачу його в коротеньких штанцях на дитячій каруселі в міському парку. Так ніби це було вчора. І дуже втішно, що він поруч у цей… цей останній вечір свого дитинства.

— Я добре розумію ваші почуття, — сказав Джонні і раптом злякався, що ось-ось заплаче.

За останні шість чи вісім місяців він начебто став гірше володіти собою.

— Ви добре вплинули на Чака. Я маю на думці не тільки читання. А взагалі.

— Я дуже привернувся до нього.

— Атож, — тихо мовила Шеллі. — Я знаю.

Повернувся Роджер з дошкою для крибіджа й транзисторним приймачем, настроєним на Нью-Гемпшірську радіостанцію на горі Вашингтон, що передавала програми класичної музики.

— Трохи протиотрути від Елтона Джона, «Аеросмітів», «Фогетів» та іже з ними, — сказав він. — Ну як, Джонні, по долару партія, га?

— Згода.

Роджер сів, потираючи руки.

— Глядіть, підете додому без нічого, — мовив він.

5

Вони грали в крибідж, а час минав. Після кожної партії по черзі спускалися вниз перевірити, чи не танцює хто на більярдному столі й чи не усамітнилася десь котрась парочка.

— Я мушу добре пильнувати, щоб ніхто тут сьогодні не завагітнів, — сказав Роджер.

Шеллі сиділа у вітальні й читала книжку. Щогодини музична радіопрограма переривалась новинами, і Джонні краєм вуха прислуха́вся. Одначе про ресторан «Кеті» у Соммерсворті не згадували — ні о восьмій, ні о дев’ятій, ні о десятій.

Після десятигодинних новин Роджер запитав:

— Готуєтеся зняти свій прогноз, Джонні?

— Ні.

Синоптики повідомляли про окремі дощі з грозами, обіцяли після півночі прояснення.

Підлога під ногами загула від потужних звуків бас-гітари із «Саншайн-бенд».

— Товариство розгулюється, — зауважив Джонні.

— Та то ще б біс із ним, — осміхнувся Роджер, — Товариство впивається. Спайдер Пармело спить у кутку на підлозі, і хтось примостив на нього ящик з пивом. Можна собі уявити, як тріщатимуть у них вранці голови. Пригадую, на своїй випускній вечірці…

— Прослухайте спеціальне повідомлення, — оголосили по радіо.

Джонні, що саме тасував колоду, розсипав карти по підлозі.

— Заспокойтеся, це, мабуть, просто щось нове про оте викрадення у Флориді.

— Навряд, — відказав Джонні. Диктор почав читати:

— Як нас щойно повідомили, в містечку Соммерсворті, що на кордоні Нью-Гемпшіру, сталася найбільша в історії штату пожежа, в якій загинуло понад сімдесят п’ять молодих людей. Пожежа спалахнула в місцевому барі-ресторані «Кеті», де саме відбувався банкет випускників середньої школи. Начальник соммерсвортської пожежної команди Мілтон Гові заявив репортерам, що можливість підпалу пожежники виключають. Найімовірніше, що пожежа виникла внаслідок удару блискавки…

Від обличчя Роджера Четсворта відлила вся кров. Він застиг на кухонному стільці неприродно прямо, втупивши очі в простір десь над головою Джонні. Руки його нерухомо лежали на столі. Знизу долинав галас і сміх упереміш зі співом Брюса Спрінгстіна.

До кухні зайшла Шеллі. Поглянула на чоловіка, потім на Джонні.

— Що з вами? Що сталося?

— Помовч, — сказав Роджер.

— …і досі палає, і, за словами Гові, точне число жертв можна буде встановити тільки над ранок. А тим часом відомо, що понад тридцять чоловік, здебільшого випускників Даремської середньої школи, з тяжкими опіками доставлено в навколишні лікарні. Сорок чоловік, переважно також випускники, вибралися надвір крізь невеликі віконця туалетної кімнати, а решта, як видно, скупчились у вихідних дверях, що й призвело до фатальних…

— Це про «Кеті»? — зойкнула Шеллі Четсворт. — Це там сталося?

— Так, — відповів Роджер. Голос його був моторошно спокійний. — Там.

Унизу теж раптом запала тиша. Потім почулося тупотіння на сходах. Двері кухні розчинились, і вбіг Чак, шукаючи очима матір.

— Мамо! Що таке? Що сталося?

— Схоже на те, що ми завдячуємо вам життя нашого сина, — промовив Роджер тим самим моторошно спокійним голосом. Джонні ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Роджер скидався на примарну воскову ляльку.

— Він згорів? — Чак не міг цьому повірити. За ним уже сунули сходами інші, перемовляючись тихими, переляканими голосами. — Ви кажете, згорів?

Ніхто йому не відповів. Аж раптом з-позад нього зметнувся пронизливий, істеричний крик Патті Стрейчен:

— Це він винен, отой! Це все через нього! Він сам думкою викликав пожежу, як у тій книжці «Керрі»[47]. Він злочинець! Убивця! Він…

Роджер обернувся до неї.

— Ану цить! — гарикнув він.

Патті зайшлася риданнями.

— Згорів? — повторив Чак.

Здавалося, він запитував самого себе, ніби хотів знати, чи підходить це слово.

— Роджере… — прошепотіла Шеллі. — Родже, любий…

Гомін на сходах і в підвальній залі наростав, здавалося, там шарудить сухе листя. Клацнула й замовкла стереосистема. Стало чути окремі голоси.

— І Майк там був?… Шеннон теж туди поїхав?… Точно знаєш?… Я вже збиралась їхати, як раптом подзвонив Чак… Моя мати була тут, коли на цього типа накотило, то, каже, б наче в могилу вкинули, і умовила мене поїхати сюди… А Кейсі теж там?… І Рей?… А Морін Онтелло?… Боже мій, і вона?… А…

Роджер поволі встав і повернувся до гостей.

— Я пропоную, — сказав він, — вибрати найтверезіших, що здатні вести машини, і всім разом їхати до лікарні. Їм потрібна буде донорська кров.

Джонні сидів, мов закам’янілий. Сидів і гадав, чи зможе зрушити з місця. Надворі загуркотів грім. А за ним глухо, мов далеке відлуння, почувся передсмертний материн голос:

Виконай свій обов’язок, Джоне.

1

Блокнотів у шухляді письмового стола Джонні побільшало: спершу замість чотирьох стало п’ять, а на осінь 1978 року — вже сім. Тієї осені, коли помер папа римський, а невдовзі по тому і його наступник, у проміжку між цими двома подіями Грег Стілсон привернув до себе увагу всієї країни.

Відтіснивши на чергових виборах обох партійних кандидатів, він знову пройшов до палати представників і, коли внаслідок 13-ї пропозиції[53] країна різко хитнулася вправо, заснував нову партію «Америка сьогодні». Та найразючіше було те, що кілька конгресменів зрадили свої партії і, як казав Грег, «примотнулися» до нього. Більшість тих діячів дотримувалась майже однакових поглядів, що їх Джонні визначав як фальшиво-ліберальні у питаннях внутрішньої і політики і помірні, якщо не консервативні, в зовнішньополітичних питаннях. Жоден з них не підтримував угод Картера щодо Панамського каналу. А досить, було злущити лак лібералізму з їхньої внутрішньополітичної програми, як і вона виявлялася такою самою консервативною. Партія «Америка сьогодні» вимагала повести нещадну боротьбу з «китами» торгівлі наркотиками, надати містам право самостійно розв’язувати свої проблеми («Трудівник-фермер сплачує податки не для того, щоб вони йшли на метадонові[54] програми Нью-Йорка», — заявив Грег); покінчити з усіма видами матеріальної допомоги повіям, сутенерам, бродягам, колишнім карним злочинцям; знизити податки за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби. Все те було давньою піснею, але Грегова партія «Америка сьогодні» переклала її на приємний новий мотив.

Сім конгресменів і два сенатори переметнулися до Стілсона перед проміжними виборами. Шістьох конгресменів і обох сенаторів переобрали на новий термін. Восьмеро з цих дев’ятьох перебіжчиків були республіканці, від чиєї первісної платформи лишився тільки жалюгідний спомин. Їхній перехід до іншої партії і наступне переобрання один дотепник назвав куди майстернішим трюком, ніж той, якому передували слова: «Лазарю, виходь!»[55]

Дехто уже тепер вбачав у Грегові Стілсоні силу, з якою доведеться рахуватись, і то в не дуже далекому майбутньому. Щоправда, він так і не спромігся запустити на Юпітер чи на кільця Сатурна бруд із навколишнього середовища, зате доклав рук до вигнання принаймні двох негідників: конгресмена, що вимощував пір’ячком своє гніздечко, нишком знімаючи навар з платних автостоянок, і одного з помічників президента, який мав схильність до відвідування барів, де збиралися гомики. Його законопроект про нафтове опалення відзначався сміливістю й далекоглядністю, а в тому, як майстерно Грег провів його від першого читання до голосування, вчувалася несхибна рука провінційного самородка. У 1980 році витикатися Грегові буде ще зарано, міркував Джонні, 1984-й стане неабиякою спокусою, та якщо в нього вистачить витримки почекати до 1988-го, якщо він і далі зміцнюватиме свої позиції, а вітер не переміниться аж так, щоб змести геть його ще невкорінену партію, — хто знає, все може статися. Республіканці перегризлися між собою, і коли припустити, що на зміну Картерові прийде Мондейл, чи Джеррі Браун, чи хай і Говард Бейкер, то виникає питання: а хто ж далі? Навіть у 1992 році для Грега ще не буде запізно. Він же порівняно молодий. Атож, 1992-й — цілком імовірний рубіж.

У блокнотах Джонні знайшлося місце й для кількох політичних карикатур. Усі вони зображували Стілсона з широкою, від вуха до вуха, посмішкою і в незмінній будівельній касці. На карикатурі Оліфанта Грег, зсунувши каску на потилицю, котив центральним проходом палати представників бочку нафти з написом «Заморожені ціни», а в кінці проходу, розгублено чухаючи в потилиці, стояв Джіммі Картер; Грега він не помічав, і все явно йшло до того, що Грег його ось-ось зіб’є з ніг. Підпис був такий: «Ану, з дороги, Джіммі!»

Каска… Не знати чому, найдужче непокоїла Джонні каска. Республіканці обрали своїм символом слона, демократи — осла, а Грег Стілсон — каску будівельника-монтажника. У снах Джонні вона іноді набувала на голові Стілсона вигляду мотоциклетного шолома. А іноді — схожої на вугільне відерце військової каски.

2

В окремому блокноті Джонні наклеїв газетні вирізки про пожежу в «Кеті». Він знов і знов перечитував їх, але з якої причини — про те ні Сем, ні Роджер, ні навіть батько й подумати не могли. Екстрасенс прорікає пожежу… «Моя дочка теж загинула б», — зі слізьми вдячності каже мати (ішлося про вдячну матір Патті Стрейчен)… Екстрасенс, що розкрив серію вбивств у Касл-Року, завбачає страшну пожежу… Число жертв у придорожньому ресторані сягнуло дев’яноста… Джон Сміт, за словами його батька, виїхав з Нової Англії, чому — невідомо… Фотографії Джонні. Фотографії батька. Знімки тієї давньої катастрофи на шосе № 6 біля Клівз-Мілза, ще тоді, коли Сейра Брекнелл була його дівчиною. Тепер Сейра заміжня жінка, мати двох дітей, і в останньому листі Герб писав, що у неї вже з’явилися сиві волосинки. Важко повірити, так само як і в те, що йому самому вже тридцять один рік. Неймовірно, але факт.

Чистий папір навколо цих вирізок ряснів записами Джонні — то були болісні спроби раз і назавжди з’ясувати собі все. Ніхто ж бо не розумів справжнього значення тієї пожежі, її нерозривного зв’язку з куди важливішим питанням: що робити з Грегом Стілсоном?

Джонні записав: «Я повинен щось вдіяти із Стілсоном. Повинен. Справдилося щодо „Кеті“ — справдиться й тут. Поза всяким сумнівом. Він стане президентом і розв’яже війну — чи спровокує її одним елементарним прорахунком, що, зрештою, те саме.

Запитання: яка має бути межа тих заходів, що їх треба вжити?

Візьмімо „Кеті“ за дослідну модель. То цілком міг бути мені віщий знак (боже, я вдаюся до материних слів, але ж інакше не скажеш). Атож, я дізнався, що спалахне пожежа й що загинуть люди. Чи було цього досить, щоб їх урятувати? Ні, не досить, щоб урятувати всіх, бо люди по-справжньому вірять тільки в доконаний факт. Ті, що замість „Кеті“ приїхали до Четсвортів, лишилися живі, але не забуваймо: Р. Ч. влаштував ту вечірку зовсім не тому, що повірив моєму віщуванню. Він дуже відверто сказав чому: задля мого душевного спокою. А сам підсміювався з мене. Повірив він потім. І мати Патті Стрейчен повірила потім. Потім, потім, потім. Коли ті інші вже загинули чи обгоріли.

Отож запитання друге: чи міг я відвернути нещастя?

Так. Я міг увігнатися машиною в той ресторан і все там потрощити. Або ж міг сам підпалити його, ще надвечір.

Запитання третє: чим мені загрожувало те і те?

Мабуть, ув’язненням. Якби я обрав варіант з машиною, а ввечері в будинок ударила блискавка, я міг би довести… ні, нічого я не зміг би. Громадська думка ще ладна іноді визнати надзвичайні можливості людського мозку, але закон — аж ніяк. Гадаю, якби мені знов випала така нагода, я вдіяв би чи те, чи те, не розмірковуючи, чим це скінчиться для мене самого. Невже я тоді не цілком повірив своєму прозиранню?

Із Стілсоном ситуація страхітливо подібна з усіх поглядів, різниця тільки та, що я, хвалити бога, маю куди більше часу.

Отже, вернімося до початку. Я не хочу, щоб Стілсон став президентом. Як я можу цьому запобігти?

1. Повернутись у Нью-Гемпшір і, як він каже, „примотнутися“ до його партії. Стромляти їм палиці в колеса. Шкодити чим можна йому самому. Бруду там по кутках чимало. Може, пощастить витягти щось на світло.

2. Найняти людину, щоб розкопати якусь мерзоту й викрити його. Решти Роджерових грошей вистачить на тямущого агента. Але ж той Ленкт напевне також був тямущий. А Ленкта вбито.

3. Поранити чи скалічити його. Як Артур Бреммер скалічив Уоллеса, як хтось там скалічив Леррі Флінта[56].

4. Убити його. Знищити.

Тепер деякі вади. Перший варіант не досить надійний. Усе може скінчитися тим, що мене просто добряче помолотять, як ото Хантера Томпсона, коли він збирав матеріал до книжки про „ангелів смерті“. Або й гірше — той Еллімен міг запам’ятати мене на мітингу в Трімбуллі. А хіба не заводять досьє на тих, кого мають за небезпечних? Не здивуюсь, якщо Стілсон тримає на платні спеціального клерка, чий єдиний обов’язок — вести досьє на всіх підозрілих і шизуватих. До яких, безперечно, належу й я.

Щодо другого варіанта. А що, як більш нічого розкопати не пощастить? Коли Стілсон справді націлився дуже високо, — а судячи з його дій, це так, — він уже напевне позамітав усі сліди. І ще одне: бруд у кутку стає брудом тільки з подачі преси, а преса прихильна до Стілсона. Він знає, як їй догодити. Коли б усе це діялося в романі, я б сам став приватним детективом і зібрав проти нього „вбивчі докази“, але біда в тім, що я не знаю, з якого боку до цього підступитися. Здавалося б, моя здатність „читати“ людей і знаходити загублені речі має, як казав Сем, дати мені фору. От якби розвідати щось про Ленкта, тоді діло пішло б. Хоч навряд чи до цього причетний сам Стілсон — на такі справи в нього є Санні Еллімен. Та й, попри всі мої підозри, я не так уже певен, що Едгар Ленкт, коли його вбили, усе ще йшов Стілсоновими слідами. Тож я можу затягти зашморг на шиї Санні Еллімена, але аж ніяк не похитнути Стілсона.

Отже, й другий варіант не цілком надійний. А ставка така величезна, що я навіть боюся надто часто думати про все те жахіття. І щоразу воно викликає в мене пекельні напади головного болю.

Часом зринає і така маячна думка: а може, зачепити його на гачок з допомогою наркотиків, як отого типа, котрого грав Джін Гекмен у „Французькому зв’язковому 2“, або ж зробити з нього психа, підмішавши ЛСД в „Доктор Пеппер“[57] чи що він там п’є. Але все це дуже скидається на дешевий детектив. Бредня собача в дусі Гордона Лідді[58]. Переді мною стоїть справа такої ваги, що про цей „варіант“ не варто й говорити. А чи не зміг би я викрасти Стілсона? Зрештою, він же всього-на-всього член палати представників. Що ж до наркотиків, то ще де б я взяв героїн чи морфій, хоча ЛСД міг би дістати скільки завгодно, просто тут, в управлінні громадських робіт Фінікса, у Леррі Макнотона. Він має таблетки на всі випадки життя. Але припустімо (коли можна припускати неприпустиме), що від ЛСД Стілсон не зсунеться з глузду, а тільки приємно чманітиме?…

Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.

Залишається одне: вбивство, „мокре діло“. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.

Та чи спроможусь я спустити курок?

А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?

Як співає Боб Ділан, „кохана, навіщо такі запитання?…“»

У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:

«Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство — це хибний спосіб. Убивство — хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато».

3

Та Джонні помилявся.

На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.

1

26 грудня 1978 року о пів на третю дня Бад Прескотт обслуговував високого на зріст молодого чоловіка, вже трохи сивуватого, з виснаженим обличчям і набіглими кров’ю очима. Того першого дня після Різдва робота Бада й ще двох продавців магазину спортивних товарів на Четвертій вулиці у Фініксі полягала переважно в обміні передсвяткових покупок — але цей чоловік прийшов щось придбати.

Він сказав, що йому потрібна добра гвинтівка, легка, з ковзним затвором. Бад запропонував кілька зразків. Біля прилавка спортивної зброї більш нікого не було: коли вже людина купувала до Різдва якусь зброю, то дуже рідко виявляла бажання замінити її.

Покупець уважно оглянув усі зразки й зрештою спинив свій вибір на «ремінгтоні-700», дуже гарній гвинтівці калібру 0,243 дюйма з далеким точним прицілом і м’яким відбоєм. Він вписав у паспорт своє ім’я та прізвище — Джон Сміт, — і Бад подумав: «Так я тобі й повірив». Заплатив «Джон Сміт» готівкою, двадцятидоларовими купюрами, діставши їх просто з туго набитого гамана. Потім узяв з прилавка гвинтівку. Бад із значливим натяком сказав, що на бажання покупця в магазині безплатно випалюють на прикладі його ініціали. Та «Джон Сміт» лише заперечливо похитав головою.

Коли «Сміт» виходив з магазину, Бад побачив, що він помітно накульгує. В разі потреби, подумалось йому, впізнати цього дивака буде за іграшку: і кульгає он як, і вся шия в рубцях.

2

О пів на одинадцяту ранку 27 грудня до магазину канцелярського приладдя у Фініксі ввійшов дуже худий кульгавий чоловік і звернувся до продавця Діна Клея. Згодом Клей розповідав, що одразу помітив на одному оці того чоловіка «червону ляпку», як завжди називала крововилив його мати. Покупець сказав, що хоче придбати великий «дипломат», і, оглянувши зразки, вибрав найкращий, з волової шкіри, за 149 доларів 95 центів. Розплатився кульгавий готівкою — новісінькими двадцятками. Уся купівля забрала менш як десять хвилин. Потім чоловік вийшов з магазину й рушив до центру міста, і Дін Клей більш ніколи його не бачив, аж поки не натрапив на фотографію в місцевій «Сан».

3

Пополудні того ж таки дня високий сивуватий чоловік підійшов до залізничної каси й запитав касирку Боніту Альварес, як зручніше доїхати від Фінікса до Нью-Йорка. Касирка показала йому схему. Він провів пальцем по маршруту й ретельно записав станції, де мав робити пересадки. Потім спитав Боні Альварес, чи можна придбати квиток на третє січня. Вона перебігла пальцями по клавішах комп’ютера і сказала, що можна.

— Ну то, будь ласка… — почав був високий чоловік і раптом замовк. Тоді підніс руку до чола.

— Що з вами, сер?

— Фейєрверк, — мовив чоловік.

Згодом Боні запевняла поліцію, що виразно чула, саме це слово. Фейєрверк.

— Сер, вам недобре?

— Голова болить, — відказав він. — Пробачте. — Він спробував усміхнутись, але це майже не змінило його виснаженого, дочасно постарілого обличчя.

— Може, дати вам аспірин? Я маю при собі.

— Ні, дякую. Минеться.

Касирка виписала квиток і сказала, що він прибуде в Нью-Йорк на Центральний вокзал шостого січня о п’ятнадцятій годині.

— Скільки з мене?

Вона назвала суму й спитала:

— Ви як платитимете, містере Сміт, готівкою чи чеком?

— Готівкою, — сказав він і дістав з гамана пачку двадцяток і десяток.

Касирка полічила гроші й дала йому решту, квиток і квитанцію.

— Ваш поїзд відходить о десятій тридцять ранку, містере Сміт, — сказала вона. — Будь ласка, приїдьте на вокзал за двадцять хвилин.

— Гаразд, — мовив він. — Дякую.

Боні відповіла широкою професійною усмішкою, але Сміт уже відвертався. Обличчя його було дуже бліде, і Боні здалося, що він насилу терпить біль.

Вона не мала й тіні сумніву, що він так і сказав: «Фейєрверк».

4

Елтон Керрі служив провідником на лінії Фінікс — Солт-Лейк-Сіті. Той високий чоловік підійшов до його вагона рівно о десятій годині 3 січня; він дуже накульгував, і Елтон допоміг йому піднятися приступками. В одній руці пасажир ніс добряче пошарпану картату дорожню сумку, в другій — новісінький шкіряний «дипломат». Видно було, що «дипломат» досить-таки важкий.

— Вам допомогти, сер? — спитав Елтон, маючи на увазі «дипломат».

Але пасажир подав йому квиток і дорожню сумку.

— Квитка не треба, сер. Я візьму його, коли поїдемо.

— Гаразд. Дякую.

Дуже чемний пасажир, сказав Елтон Керрі, коли його згодом допитували агенти ФБР. І чайові дав щедрі.

5

6 січня 1979 року випало в Нью-Йорку сіре й похмуре, з низько навислими сніговими хмарами, хоч сніг не падав. Таксі Джорджа Клементса стояло перед готелем «Білтмор», навпроти Центрального вокзалу.

Дверці відчинились, і в машину обережно, так наче в нього все боліло, сів молодик із сивуватою чуприною. Примостив на сидіння поруч себе дорожню сумку та «дипломат», зачинив дверці, а тоді відхилив голову на спинку й на мить заплющив очі, ніби страшенно стомився.

— Куди їдемо, друже? — запитав Джордж.

Пасажир зазирнув у папірець.

— Автовокзал Порт-Оторіті, — сказав він.

Машина рушила.

— Кепський ви маєте вигляд, друже. Ось і мій шуряк буває такий, коли йому хапає жовчний міхур. У вас теж камінці?

— Ні.

— Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г…к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г…к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. — Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. — Слухайте, друже, я серйозно… з вами нічого такого?… Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.

— Все гаразд, — відказав пасажир. — Просто… згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.

— А-а, зрозуміло, — глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.

6

— Мамо, той дядечко хворий?

— Цс-с.

— Гаразд, але він хворий?

— Денні, замовч.

Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, — але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна, шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.

Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшір, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.

— Я хочу піти подивитися на нього.

— Не можна, Денні.

— Я хочу подивитися, який він хворий.

— Не можна!

— Мамо, а що, як він мре? — Очі Денні аж заблищали від такої захопливої перспективи. — Може, він зараз і вмре!

— Денні, замовч!

— Містере! — гукнув Денні. — Ви мрете, правда?

— Денні, цить, кажу тобі! — просичала Джулі, почервонівши від сорому.

Денні заплакав, чи, власне, вередливо заскиглив, як завжди, коли хотів домогтися свого, — а в таких випадках її щоразу поривало вхопити малого й боляче щипати, аж поки йому справді стане чого плакати. Коли їдеш отак автобусом проти ночі, серед темряви й осоружної заметілі, і поруч тебе гидко скиглить твоя дитина, мимоволі починаєш думати: о Господи, краще б мати стерилізувала мене ще до повноліття…

Саме в цю мить пасажир, що сидів через прохід, повернув голову до неї і всміхнувся — стомленою, хворобливою, а проте досить приємною усмішкою. Очі в нього були дуже червоні, так наче він щойно плакав. Джулі спробувала усміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла силувана й фальшива. Оте налите кров’ю ліве око — і страшний шрам на шиї — робили половину його обличчя лиховісною і відразливою.

Джулі сподівалася, що той пасажир їде не до самого Портсмута, але, як виявилось, і він їхав туди. Вона побачила його всередині автовокзалу, поки бабуся Денні, радісно сміючись, торсала хлопчика в обіймах. Побачила, як він шкандибає до виходу з пошарпаною дорожньою сумкою в одній руці й новеньким «дипломатом» у другій. Аж раптом по спині в неї перебіг холодний дрож. І не в тім була річ, що чоловік дуже кульгав, — здавалося, він стрімголов кудись жене. В усій його манері було щось невблаганне, як сказала згодом Джулі в Нью-Гемпшірському поліційному управлінні. Так наче він точно знав, куди йому треба, і ніщо не могло його зупинити.

Потім він вийшов у темряву, і Джулі його більше не бачила.

7

Тіммесдейл — невеличке Нью-Гемпшірське містечко, що лежить на захід від Дарема і входить до третього виборчого округу. Існує містечко завдяки найменшій із Четсвортових текстильних фабрик, яка розляглася закіптюженою цегляною потворою на березі Тіммесдейл-Стрім. Єдина скромна гордість Тіммесдейла (за даними місцевої торгової палати) — це те, що свого часу він перший у Нью-Гемпшірі запровадив електричне освітлення вулиць.

Одного вечора на початку січня до бару «Тіммесдейл» — єдиної в містечку пивниці — зайшов, помітно кульгаючи, молодий чоловік з дочасною сивиною в чуприні. За прилавком стояв сам хазяїн, Дік О’Доннелл. У барі майже нікого не було: тиждень ще не кінчався, до того ж надворі шугав холодний північний вітер. Снігу вже й так насипало над кісточки, а вітер знову ніс заметіль.

Новий відвідувач оббив з черевиків сніг, підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.

О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.

— Ще одну?

— Та не завадить, — відповів молодик і показав на стіну над телевізором. — Як я розумію, ви з ним знайомі?

На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: «Геть, злодюги, геть!» — а в нижньому кутку розгонистий напис: «Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі, Діку! — Грег Стілсон».

— Тоді я таки добре накачав, — сказав О’Доннелл. — Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все, хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?

— Ви, я бачу, стоїте за нього горою.

— Авжеж, — підтвердив О’Доннелл. — І ладен полічити ребра кожному, хто скаже щось проти.

— Тоді й не пробуватиму. — Молодик поклав на прилавок три двадцятип’ятицентовики. — Налийте й собі моїм коштом.

— Гаразд, не відмовлюся. Дякую, містере…

— Мене звуть Джонні Сміт.

— Ну що ж, радий познайомитися, Джонні. А мене — Дік О’Доннелл. — Він націдив собі склянку пива. — Атож, Грег чимало добра зробив для нашої округи. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.

— Ви думаєте?

— Думаю, — мовив О’Доннелл. — У Нью-Гемпшірі Грегові ніде розвернутися. А він же ого який політик, це я вам кажу, а не хтось. Я завжди вважав усю ту братію кодлом пройдисвітів і нероб. Та й тепер вважаю. Але Грег — це виняток. Він чоловік правильний. Якби років п’ять тому ви сказали мені, що я таке говоритиму, я засміявся б вам у вічі. І відрубав би, що скоріше вподобаю всяких там поетиків з їхніми віршами, аніж бісових політиканів. Але він таки годящий чоловік, щоб я пропав.

— Більшість тих діячів, — сказав Джонні, — так уже миляться до тебе в друзі, поки їм потрібні голоси, а коли такого оберуть, то він тобі: іди ти, чоловіче, знаєш куди, — аж до наступних виборів. Я сам із Мену і одного разу написав Едові Маскі, то знаєте, якого листа від нього отримав? Відтиснутого в друкарні!

— Ну, він же не справжній американець, — сказав О’Доннелл. — Чого ж доброго від такого чекати? А от Грег, щоб ви знали, на кожну суботу приїздить у свій округ! Це вам як — теж «іди ти, чоловіче»?

— На кожну суботу, кажете? — Джонні сьорбнув пива. — А куди? В Трімбулл? В Ріджуей? У більші міста?

— Він має свою систему, — відказав О’Доннелл шанобливим тоном, як людина, що сама ніколи не мала жодної системи. — П’ятнадцять місць, від столиці штату й до найменших містечок, таких як Тіммесдейл чи Куртерс-Нотч. Щотижня — в одне місце, аж поки відвідає кожне, а потім усе спочатку. Знаєте, скільки людей живе в тому Куртерс-Нотчі? Вісімсот чоловік. То що ви скажете про конгресмена, який їде в суботу з Вашингтона до Куртерс-Нотча, де в громадській залі така холоднеча, що й відморозити все на світі не довго? Це теж, по-вашому, «іди ти, чоловіче»?

— Та ні, — щиро визнав Джонні. — А що ж він там робить? Потискає руки виборцям?

— Ні, в кожному містечку він наймає залу. На цілу суботу. Десь о десятій ранку він звичайно вже там, і кожен може прийти і побалакати з ним. Поділитися своїми думками абощо. Коли хтось має запитання, він відповість. А як не може зразу відповісти, то їде у Вашингтон і таки знаходить відповідь! — О’Доннелл переможно поглянув на Джонні.

— Коли ж він востаннє був у Тіммесдейлі?

— Місяців зо два тому, — сказав О’Доннелл. Він пішов до каси, порився в паперах, а тоді повернувся з газетною вирізкою із загнутим ріжком і поклав її перед Джонні. — Ось тут усе розписано. Подивіться самі.

То була вирізка з ріджуейської газети. Вже досить давньої. Статейка називалася «Стілсон запроваджує осередки взаємозв’язку». Перший абзац звучав так, наче його переписали просто з бюлетня Стілсонової прес-групи. Далі йшов перелік місць, що їх обрав для своїх суботніх зустрічей Грег, і гадані дати. До Тіммесдейла він мав приїхати знов тільки в середині березня.

— Ну що ж, солідно, — мовив Джонні.

— Атож, і я так думаю. Та й не я один. Ще склянку, Джонні?

— Якщо й ви зі мною, — відповів Джонні і виклав на прилавок два долари.

— Не відмовлюся.

Одна з підстаркуватих шльондр укинула монету в музичний автомат, і Теммі Вайнетт сиплим, стомленим і ніби невдоволеним з такого оточення голосом завела «Коханому будь вірна».

— Гей, Діку! — хрипко гукнула друга. — В цьому шинку чули про гостинність?

— Заткни пельку! — гримнув О’Доннелл.

— А, розтуди тебе! — відгукнулася вона й захихотіла.

— Хай тобі чорт, Кларіс, скільки разів я казав тобі не лихословити в моєму барі! Казав же…

— Ой, годі, неси краще пива.

— Терпіти не можу цих двох старих сучок, — тихо пробурчав О’Доннелл до Джонні. — Ото дві лахудри проспиртовані. Цілу вічність тут очі муляють, і я не здивуюсь, як вони й мене переживуть. Отаке казна-що в світі діється.

— Еге ж, ваша правда.

— Вибачайте, я хутко обернуся. Взагалі-то в мене є помічниця, але взимку вона приходить тільки в п’ятницю й суботу.

О’Доннелл націдив дві великі склянки пива й відніс до столика. Він щось сказав тим двом шльондрам, і Кларіс знову випалила своє «Розтуди тебе!» й захихотіла. У пивниці витали тіні минулого. Крутилася заїжджена платівка, і крізь її тріск пробивався голос Теммі Вайнетт. Радіатори опалення виповнювали приміщення задушним теплом, а знадвору по шибках сухо шаруділа снігова крупа. Джонні потер скроні. Він уже не раз бував у цьому барі — тільки в інших таких самих містечках. Боліла голова. Потискаючи руку О’Доннелла, він дізнався, що той має здоровенного старого пса, якогось мішанця, навченого за командою накидатися на людину. І власник бару тільки про те й мріє, щоб якось уночі до нього в дім заліз злодій і він зміг на законних підставах нацькувати на нього свого звірюгу, — тоді в світі стане менше бодай на одного клятого збоченця-хіпаря.

Голова боліла страшенно.

Повернувся О’Доннелл, витираючи руки об фартух. Теммі Вайнетт закінчила свою пісню, і в барі залунав голос Реда Совайна.

— Ще раз дякую за частування, — сказав О’Доннелл, наливаючи дві склянки пива.

— Нема за що, — озвався Джонні, й далі роздивляючись газетну вирізку. — Минулої суботи — Куртерс-Нотч, а цієї має бути Джексон. Ніколи не чув про таке. Щось невеличке, еге?

— Зовсім маленьке містечко, — підтвердив О’Доннелл. — Був лижний курорт, але прогорів. Багато людей лишилося без роботи. Ще там переробляють деревину, тримають сякі-такі ферми. Але йому, прости Господи, і в ту діру треба. Балакає з ними. Вислуховує їхню жіноту. А ви самі звідки з Мену, Джонні?

— З Льюїстона, — збрехав Джонні.

В газеті було написано, що Грег Стілсон зустрінеться з усіма охочими в місцевій громадській залі.

— Чи не на лижах кататися приїхали, га?

— Ні, я не так давно пошкодив ногу. Які там тепер лижі. А тут я проїздом. Дякую, що показали. — Джонні віддав вирізку. — Дуже цікаво.

О’Доннелл дбайливо поклав її до інших паперів. Ото й усе, що було в нього за душею: порожній бар, удома пес, навчений накидатися на людей, та ще Грег Стілсон. Грег, що колись побував у його пивниці.

Зненацька Джонні захотілося цю ж мить умерти. Коли його особливий хист — це дар божий, тоді бог просто небезпечний безумець, якого слід зупинити. Якщо бог хоче смерті Грега Стілсона, то чом не задушив його пуповиною ще при народженні? Чом не зробив так, щоб він удавився шматком м’яса? Не вбив його електричним струмом, коли той настроював радіоприймача? Не втопив у плавальному басейні? Чом скинув цю брудну роботу на Джонні Сміта? Наче рятувати світ — то не його божий обов’язок, хай це роблять екстрасенси, хай викручуються як знають. І раптом Джонні вирішив, що залишить Грега Стілсона жити й тим плюне богові межи очі.

— Вам як, Джонні, нічого? — спитав О’Доннелл.

— Що?… А-а, та ні, все гаразд.

— А то ви якось дивно змінилися на виду.

Чак Четсворт сказав тоді: «Я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив».

— Мабуть, заблукав десь думкою, — відповів Джонні. — Хочу вам сказати, що мені було дуже приємно випити з вами.

— Так само й мені з вами, — сказав О’Доннелл, видимо потішений. — Більше б таких людей до нас заїжджало. А то, знаєте, сунуть без зупинки на ті лижні курорти. В модні місця. От куди гроші плавом пливуть. Якби я знав, що заїжджатимуть і до мене, зробив би тут усе їм до вподоби. Ну, знаєте, плака́ти з краєвидами Швейцарії і Колорадо. Камін. Заправив би автомат платівками з рок-н-ролом замість цього лайна. Та я б… я б, знаєте, з якою охотою… — Він здвигнув плечима. — Чорт мене бери, я ж не гірший за інших.

— Звісно, що ні, — сказав Джонні, злазячи з високого сидіння й думаючи про пса, навченого кидатися на людей, і про сподівання хазяїна колись нацькувати його на клятого злодія-хіпаря.

— Ви розкажіть своїм знайомим про мій бар, хай приїздять, — попросив О’Доннелл.

— Неодмінно, — сказав Джонні.

— Гей, Діку! — знов заволала одна з п’яничок за столиком. — Ти знаєш, що таке чемне обслуговування?

— Щоб ти луснула! — гарикнув О’Доннелл, наливаючись кров’ю.

— Та розтуди тебе! — відгукнулася Кларіс і захихотіла.

Джонні тихенько вислизнув надвір, де вже починалася справжня хурделиця.

8

Спинився він у готелі «Холідей» у Портсмуті. Повернувшись того вечора, він сказав портьє, щоб на ранок йому приготували рахунок.

У своєму номері він сів до безликого готельного письмового стола, виклав на нього весь запас поштового паперу й узяв дешевеньку готельну ручку. В голові гупало, але він мав написати листи. Його раптовий внутрішній бунт — чи що воно там було — вже минув. Недовершена справа Грега Стілсона лишилася.

«Я збожеволів, — подумав він. — Інакше й не скажеш. Зовсім зсунувся з глузду». Йому вже ввижалися газетні заголовки: Екстрасенс стріляє в конгресмена… Грег Стілсон — жертва маніяка… Куля вкорочує віку представникові Нью-Гемпшіру… Ну, а для «Всепроникного погляду» то буде справжнє свято. Самозваний ясновидець убиває Стілсона. 12 відомих психіатрів пояснюють причини. А збоку, можливо, й Дісова колонка, де той розповість, як Джонні погрожував, що візьме рушницю й пристрелить його, мов браконьєра.

Божевільний…

Борг лікарні сплачено, та після цієї історії залишиться особливий рахунок, за яким муситиме платити батько. Йому та його новій дружині доведеться ще багато днів по тому жити у відсвітах лихої слави Джонні. Посиплються листи, сповнені ненависті. Всіх, кого він знав, піддадуть допитам — Четсвортів, Сема Вейзака, шерифа Беннермена… Сейру? Ну, до Сейри, може, й не доберуться. Зрештою, не в президента ж він стрілятиме. Принаймні в теперішнього. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.

Він потер скроні. Повільними хвилями накочувався біль, проте листи — однаково треба було написати. Джонні присунув до себе верхній аркуш паперу, взяв ручку й вивів: «Любий тату!» За вікном вітер жбурляв у шибу суху снігову крупу, провіщаючи неабиякий буран. Нарешті ручка побігла по паперу, спершу неквапно, потім дедалі швидше.

1

Джонні піднявся дерев’яними сходами, очищеними від снігу й посипаними сіллю. Зайшовши у подвійні двері, він опинився у вестибюлі, стіни якого були обліплені зразками виборчих бюлетенів та оповістками про збори громади, що мали відбутися там 3 лютого. Серед них висіло й оголошення про наступний приїзд Грега Стілсона й поряд — портрет самого конгресмена у зсунутій на потилицю незмінній касці, з жорсткою кривуватою посмішкою, що ніби промовляла: «Умили ми їх, еге ж, приятелю?» Трохи праворуч від зелених дверей, що вели до зали, увагу Джонні привернула табличка, досить-таки несподівана для нього, отож він став і кілька секунд мовчки розглядав її, видихаючи хмарки пари. Табличка стояла на дерев’яній підставці, і на ній було написано: «Сьогодні — іспити на водійські права. Приготуйте всі документи».

Він відчинив двері, ступив у запаморочливий жар, що йшов від великої груби, і побачив за столом полісмена. Той сидів у розстебнутій теплій куртці з каптуром. На столі перед ним були розкладені якісь папери й стояв прилад для перевірки зору.

Полісмен звів очі на Джонні, і в того наче щось обірвалося всередині.

— Ви до мене, сер?

Джонні показав на фотоапарат, що висів у нього на шиї.

— Та я, бачте, хотів трохи роздивитися, — сказав він. — Маю завдання від журналу «Янкі». Ми готуємо матеріал про громадські будівлі в Мені, Нью-Гемпшірі й Вермонті. Ну й, певна річ, ілюстрований фотографіями.

— Робіть своє діло, — сказав полісмен. — Моя дружина читає «Янкі». А мене від нього на сон хилить.

Джонні усміхнувся:

— Архітектура Нової Англії відзначається деякою… е-е, старомодністю.

— Старомодністю… — із сумнівом повторив полісмен, та одразу ж викинув усе те з голови. — Хто там далі, прошу!

До столу підійшов якийсь молодик і подав полісменові іспитову карту. Той узяв її і сказав:

— Дивіться, будь ласка, в оцей окуляр і називайте дорожні знаки й сигнали, які я вам показуватиму.

Молодик припав оком до приладу. Полісмен поклав на його іспитову карту аркуш з номерами й відповідями. Джонні ступив кілька кроків центральним проходом і клацнув затвором, нібито знімаючи трибуну в кінці зали.

— Знак «стоп», — бубонів позаду молодик. — Це — «проїзд дозволено»… це — «увага»… немає правого повороту… немає лівого повороту…

Джонні аж ніяк не сподівався наразитись тут на полісмена. Він навіть не завдав собі клопоту купити плівку до фотокамери, яку взяв із собою про людське око. Та відступатися вже пізно. Сьогодні п’ятниця, і завтра, якщо не станеться чогось непередбаченого, Стілсон буде тут. Відповідатиме на запитання, вислуховуватиме міркування добропорядних громадян Джексона. Його, звісно, супроводитиме цілий почет. Два-три помічники, два-три консультанти — і ще кілька молодчиків у пристойних костюмах чи спортивних піджаках, які не так давно носили джинси й ганяли на мотоциклах. Грег Стілсон і тепер покладав великі надії на охоронців. У Трімбуллі вони мали в кишенях обпиляні більярдні киї. А тепер, мабуть, пістолети? Чи так уже важко конгресменові дістати для своєї охорони дозвіл на вогнепальну зброю? Навряд. Отож йому, Джонні, слід сподіватись тільки на щасливу нагоду, і він повинен буде скористатися з неї якнайкраще. Тим-то й важливо оглянути залу — щоб прикинути свої можливості й вирішити, чи стріляти в Стілсона тут, чи, може, підстерігати його на автостоянці, в машині зі спущеною бічною шибкою, тримаючи гвинтівку на колінах.

Ось він і прийшов сюди. Ходив, запам’ятовував де що, а тим часом за десяток кроків од нього полісмен приймав іспити на водійські права.

Ліворуч була дошка оголошень, і Джонні клацнув незаправленою камерою. Хай йому абищо, ну чом він не витратив ще хвилини дві й не купив котушку плівки? Дошка рясніла всілякими провінційними об’явками: продаж консервованих бобів, нова вистава у місцевій школі, реєстрація собак, — і, певна річ, знов-таки повідомлення про приїзд Грега Стілсона. Поряд на звичайній каталожній картці сповіщалося, що голові міської управи потрібна стенографістка. Джонні вдав, ніби дуже зацікавився тією карткою, а в голові у нього чимдуж снувалися думки.

Звичайно, якщо здійснити його задум у Джексоні видасться неможливим — чи навіть сумнівним, — можна почекати і наступного тижня спробувати в Аптоні, де Стілсон повторюватиме ту саму виставу. Або через два тижні — в Трімбуллі. Або через три — де там ще. Або й ніколи.

Ні, все має статися цього тижня. А саме — завтра.

Джонні націлив об’єктив на велику грубу в кутку, клацнув порожньою камерою і подивився нагору. Там був балкон. Чи, власне, не балкон, а така собі галерея з балюстрадою заввишки до пояса, зробленою із широких, пофарбованих білилом дерев’яних штахетин, в яких було прорізано декоративні отвори у вигляді ромбів та завитків. За тією балюстрадою цілком випадало сховатися й спостерігати крізь проріз. А в слушну мить підвестись і…

— Що це у вас за камера?

Джонні обернувся, певний, що то полісмен. Зараз він попросить показати йому апарат — без плівки, — тоді захоче побачити посвідку про особу, а потім… потім настане кінець.

Але то був не полісмен. Позаду Джонні стояв молодик, який щойно складав іспит на водійські права. Років двадцяти двох, з довгим волоссям і приємними щирими очима. На ньому була замшева куртка й злинялі джинси.

— «Нікон», — відказав Джонні.

— Добрячий апарат. Я просто схибнутий на фотокамерах. Давно працюєте для «Янкі»?

— Ну… взагалі-то я, знаєте, вільний художник, — сказав Джонні. — Часом роблю щось для них, часом для «Кантрі» чи «Даун-іст».

— А для центральних? «Піпл», «Лайф»?

— Ні. Принаймні поки що.

— Яку ви тут узяли діафрагму?

Що воно в біса за діафрагма?

Джонні знизав плечима.

— Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.

— Ви хочете сказати — на око, — всміхнувся молодик.

— Атож, на око. — Та згинь ти, хлопче, бога ради, згинь!

— Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, — сказав молодик з усміхом. — Моя заповітна мрія — зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі[59].

— Я чув, то була інсценівка, — зауважив Джонні.

— Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в «Янкі»?

Джонні вже аж упрів.

— Власне, я маю від них тільки це замовлення, — сказав він. — І то було…

— Містере Клоусон, ви можете підійти, — почувся роздратований голос полісмена. — Переглянемо разом ваші відповіді.

— Агов, хазяїн кличе, — мовив Клоусон. — Я на хвилину, друже.

Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.

Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.

Клоусон, отой молодик у замшевій куртці, вже й думати про нього забув. Він вочевидь не впорався з письмовим завданням і тепер завзято щось доводив полісменові, але той лише головою хитав.

Джонні на якусь хвилину затримався у вестибюлі. Ліворуч був гардероб. Праворуч — зачинені двері. Він натиснув і виявив, що вони не замкнені. За дверима побачив вузькі сходи, які вели нагору, в сутінь. Там, як видно, були службові приміщення. І галерея.

2

Він спинився в невеличкому затишному готелі «Джексон-Хаус» на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.

О четвертій ранку в суботу Джонні вийшов у вестибюль з «дипломатом» у лівій руці. Нічний портьє куняв над чашкою кави.

Тієї ночі Джонні майже не склепив очей, тільки десь за північ задрімав на часинку. І йому наснився сон. Знову був 1970 рік. Окружний ярмарок. Вони з Сейрою стояли перед Колесом Фортуни, і він знов відчував у собі оту незбагненну надприродну могуть. А ніздрі йому лоскотав дух паленої гуми…

— Давайте, містере, — тихо озвався позад нього чийсь голос. — Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте.

Джонні озирнувся й уздрів Френка Додда, в чорному вініловому дощовику, з розгонистою, від вуха до вуха, різаною раною на горлі, схожою на широку криваву посмішку, й моторошним блиском у мертвих очах. Він злякано відвернувсь — та замість хазяїна біля колеса вже стояв Грег Стілсон у своїй жовтій касці, хвацько зсунутій на потилицю, і промовисто всміхався до нього.

— Гей-гей, налітай! — лиховісно проспівав Стілсон лунким басовитим голосом. — Ставте куди кому до вподоби. Ну що, приятелю? Є охота зірвати великий куш?

Так, він мав охоту зірвати великий куш. Та коли Стілсон запустив колесо, все зовнішнє коло враз стало зеленим. І всі номери обернулися на подвійні нулі. Кожен номер тепер давав виграш хазяїнові…

Джонні стенувсь і прокинувся. Решту ночі він просидів, утупивши очі в темряву за облямованим памороззю вікном. Головний біль, що мучив його ще від учора, від самого приїзду до Джексона, минув, залишивши по собі тільки млявість, але на душі в Джонні було спокійно. Він сидів, поклавши руки на коліна, й думав зовсім не про Стілсона — думав про минуле. Пригадував, як мати заліпила йому пластиром подряпину на коліні, як собака видер весь поділ із химерної літньої сукні бабусі Неллі і як він, Джонні, заходився сміхом, аж поки Віра дала йому доброго ляща, дряпонувши лоба камінцем в обручці; як батько навчав його наживлювати рибальський гачок і казав: «Черв’якам не боляче, Джонні… я думаю, не боляче». Пригадалось, як одного Різдва батько подарував йому, тоді семирічному хлопчині, складаний ножик і дуже серйозно сказав: «Я довіряю тобі, Джонні…» Всі ті спогади наринули на нього суцільним потоком.

І ось він вийшов на міцний досвітній мороз, і його черевики зарипіли на прочищеній у снігу стежці. З рота вихоплювалися клубки пари. Місяць уже зайшов, але зір на чорному небі було до безглуздя багато. Божі скарби — так завжди називала їх Віра. Ти бачиш божі скарби, Джонні.

Він пройшов головною вулицею до центру містечка, спинився біля маленької поштової контори й видобув з кишені куртки листи. Листи батькові, Сейрі, Семові Вейзаку, Беннермену. Затиснувши між ніг «дипломат», він підняв дашок поштової скриньки, що стояла перед чепурним цегляним будиночком, і, якусь мить повагавшись, укинув туди листи. Він почув, як вони впали на дно, — поза всяким сумнівом, перші листи того нового дня у Джексоні, — і цей звук збудив у ньому дивне почуття невідворотності. Листи надіслано, й тепер вороття немає.

Він знову взяв «дипломат» у руку й попростував далі. Навколишню тишу порушувало тільки рипіння снігу під черевиками. Великий термометр над дверима місцевого відділення Нью-Гемпшірського ощадного банку показував шістнадцять градусів морозу, і скрізь довкола стояла та особлива глибока й незворушна тиша, яка притаманна тільки отаким морозяним ранкам у Гранітному штаті[60]. Ніде ані шелесне. Дорога безлюдна. Вітрові шиби припаркованих до узбіччя автомобілів затягнуті катарактою паморозі. Темні вікна, зачинені віконниці. Все те здавалося Джонні якимсь моторошним і водночас ніби святим. Та він одігнав цю думку. Не на святе діло він ішов.

Він перетнув Джаспер-стріт і опинився перед громадським будинком, білим і строго-вишуканим серед мерехтливого блиску хвилястих снігових заметів.

А що ти робитимеш, розумна голово, якщо двері замкнено?

Дарма, знайдеться якийсь спосіб подолати цю перепону. Джонні роззирнувся навколо — ніде ні душі, ніхто його не побачить. От якби на зустріч з громадою містечка мав приїхати президент, то все, звісно, було б інакше. Будинок оточили б ще звечора, та й усередині поставили б варту. Але чекали всього-на-всього конгресмена, одного з чотирьохсот, не бозна-яку персону. Принаймні поки що.

Джонні піднявся сходами й поторгав кулясту ручку дверей. Ручка легко повернулась, і він ступив до холодного вестибюля й щільно причинив за собою двері. В голові знову розпливався біль, пульсуючи в такт лунким ударам серця. Джонні поставив на підлогу «дипломат» і, не знімаючи рукавичок, почав масажувати скроні.

Раптом почувся басовитий скрип. Двері гардероба повільно прочинились, і з темряви в бік Джонні стало падати щось біле.

Він мало не скрикнув. На мить йому здалося, що з-за дверей вивалюється труп, наче в якомусь фільмі жахіть. Але то була всього лише табличка на дерев’яній підставці: «Сьогодні — іспити на водійські права. Приготуйте всі документи».

Джонні засунув її назад, а тоді обернувся до дверей, що вели на сходи.

Тепер ці двері були замкнені.

Він нахилився, щоб краще роздивитись замок у тьмяному білястому світлі вуличного ліхтаря, що проходило крізь єдине вікно. То був звичайний пружинний замок, і Джонні подумав, що, мабуть, зможе відімкнути його з допомогою одіжних плічок. Він знайшов у гардеробі плічка й просунув дротяний гачок у щілину між дверима та одвірком. Тоді опустив його до замка і почав водити. В голові шалено гупало. Нарешті Джонні підчепив язичок — і відчув, як він подався. Двері відчинились. Джонні взяв «дипломат» і ввійшов, так і тримаючи в руці плічка. Причинив за собою двері, і замок знов заклацнувся. Він рушив нагору дерев’яними сходами, що рипіли й стогнали в нього під ногами.

Нагорі він опинився в короткому коридорі з дверима по обидва боки. Поминув Міського управителя й Членів виборної ради, Податкового інспектора й Чоловічий туалет, Інспектора опіки над бідними й Жіночий туалет.

У кінці коридору були двері без таблички. Вони стояли незамкнені, і Джонні вийшов на галерею в кінці зали, яка лежала внизу, помережана химерними тінями. Він зачинив за собою двері й ледь здригнувся, почувши, як порожньою залою прокотилася тиха луна. А коли він рушив праворуч попід задньою стіною, а тоді повернув ліворуч, кожен його крок так само відлунював серед тиші. Тепер він ішов попід правою стіною зали, на висоті метрів семи. Потім спинився над грубою, якраз проти помосту, куди через п’ять з половиною годин мав зійти Стілсон.

Джонні сів, підібгавши під себе ноги, й трохи звів дух. Глибоко подихав, намагаючись погамувати головний біль. У грубі не топилося, і холод спершу обволікав його іззовні, а потім почав проймати до кісток. То було наче передвістя могильного холоду.

Коли йому трохи полегшало, він натис на замки «дипломата». Вони воднораз клацнули, і так само, як перед тим від його кроків, у залі озвалася луна; тільки тепер це скидалося на звук зведених курків.

Західне правосуддя — раптом ці слова не знати чому спали на думку Джонні. Так сказав прокурор, коли присяжні визнали Клодін Лонже винною в убивстві її коханця. Тепер вона дізналася, що таке західне правосуддя.

Джонні заглянув у «дипломат» і потер очі: в них раптом задвоїлося. Та невдовзі й перестало. А з дерев’яних мостин, на яких він сидів, йому почало передаватися якесь відчуття. Картинка з дуже далекого минулого; якби то була фотографія, вона б мала колір сепії. На галереї стояли чоловіки, курили сигари, розмовляли, сміялися, чекаючи початку зборів міської громади. Який то був рік? 1920-й? 1902-й? Від цього видива на Джонні повіяло чимось потойбічним, і йому стало не по собі. Один із чоловіків говорив про ціни на віскі й копирсався в носі срібною зубочисткою, а

(а за два роки перед тим він отруїв свою дружину).

Джонні здригнувся. А втім, видиво нічого не важило. Адже той чоловік давно помер.

У «дипломаті» поблискувала металом розібрана гвинтівка.

«На війні за таке нагороджують медалями», — подумав він.

І взявся складати гвинтівку. Щоразу як клацав метал, той звук повторювала луна, уривчасто й лиховісно, наче хтось знов і знов зводив курок.

Джонні зарядив «ремінгтон» п’ятьма патронами.

Тоді поклав гвинтівку на коліна.

І став чекати.

3

Світало повільно. Джонні трохи закуняв, але заснути по-справжньому не давав холод. Та й у тому короткому забутті його переслідували якісь невиразні, клоччасті привиддя.

Остаточно прочнувся він десь на початку восьмої. Внизу з грюкотом відчинилися двері, і він мало не крикнув: «Хто там?»

То був сторож. Джонні припав оком до ромбічного прорізу в балюстраді й побачив огрядного чолов’ягу в теплому морському бушлаті. Він ішов центральним проходом з оберемком дров і мугикав «Долину Червоної річки». З гуркотом скинувши дрова в дерев’яний ящик, він зник під галереєю в тому місці, де ховався Джонні. За хвилю Джонні почув, як забряжчали, відчиняючись, дверцята топки.

Раптом він подумав про те, що за кожним віддихом у нього з рота вихоплюються хмарки пари. А що, як сторож погляне нагору? Чи не помітить він їх?

Джонні спробував тамувати віддих, але від того враз посилився головний біль і знов почало двоїтися в очах.

До нього долинув шурхіт паперу, потім черкання сірника. В холодному повітрі ледь чутно запахло сіркою. Сторож і далі мугикав «Долину», а тоді зненацька заспівав на повен голос, страшенно фальшивлячи: «Ти долину навік покидаєш… не забути нам очі твої-і-і-і…»

Почувся інший звук — потріскування. То зайнявся вогонь.

— Отак тобі, заразо, — промовив сторож десь просто під Джонні й захряснув дверцята груби.

Джонні притиснув обидві руки до рота, щоб не утнути штуку, яка дорівнювала б для нього самогубству. Перед очима його нараз постала така картина: ось він підводиться на весь зріст на галереї, худющий і білий, як кожен гідний себе привид, розпростує руки, мов крила, розчепірює пальці-пазури й гукає вниз замогильним голосом: «А отак тобі, заразо!»

Він міцніше притиснув руки до рота, стримуючи сміх. Голову йому аж роздимало від болю, вона була наче величезний помідор, виповнений гарячою, бурливою кров’ю. Перед очима все миготіло й розпливалося. Нараз його охопило непереборне бажання втекти від образу того давнього чоловіка, що копирсався в носі срібною зубочисткою, але Джонні боявся й поворухнутись. Милий боже, а що, як йому закортить чхнути?

Зненацька по залі розлігся жахливий вібруючий виск, що ввігнавсь йому у вуха гострими голками й почав пронизувати голову, аж стрясаючи її. Джонні вже й рота розтулив, щоб закричати…

Виск урвався.

— Ах ти ж падло, — сказав сторож, неначе з кимось розмовляючи.

Джонні визирнув крізь проріз і побачив, що сторож стоїть на помості й крутить мікрофон. Шнур від мікрофона тягся змійкою до невеликого переносного підсилювача. Сторож спустився східцями з помосту, переніс підсилювач далі від мікрофона й повертів на ньому якісь регулятори. Тоді повернувся на поміст і ввімкнув мікрофон. У динаміках знову завищало, одначе вже не так гучно, а тоді й зовсім затихло. Джонні притиснув руки до скронь і почав масажувати їх.

Сторож постукав пальцем по мікрофону, і велике порожнє приміщення сповнили гримкі звуки. Здавалося, хтось затарабанив по віку труни. І той самий фальшивий спів, підсилений до страхітливого ревиська, вдарив Джонні в голову: «Ти долину наві-і-і-ік покидаєш…»

«Замовкни! — хотілося закричати Джонні. — Бога ради, замовкни, я збожеволію, замовкни, чуєш?»

Спів завершився лунким клацанням, тоді сторож сказав своїм звичайним голосом:

— Отак тобі, падло.

Він знову зник з очей Джонні. Почулося, як з тріском рветься цупкий папір, потім басовито луснув відтягнутий шпагат. Нарешті сторож, щось насвистуючи, з’явився на видноті з пакою буклетів і почав розкладати їх на лавах через невеликі проміжки.

Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.

Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.

О дев’ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє — молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Можете перевірити, — відповів сторож.

— Ти, старий, не ображайся, — сказав йому другий молодик.

Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.

— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.

— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?

— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.

— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.

Джонні подумки поблагословив дверний замок.

— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.

Сторож досадливо реготнув.

— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?

— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.

— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.

Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.

Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в’язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з’явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота! Гей, Санні, тут якийсь тип!

Долинули приглушені кроки Мучі, що піднімався сходами. Треба щось придумати, бодай що-небудь. Та нічого не спадало на думку. Зараз вони його застукають, лишилася якась хвилина, і цього вже не відвернути. Хоч би що він зробив, кінець буде один.

Почали відчинятися й зачинятися двері в коридорі, усе ближче й виразніше. З чола Джонні впала крапля поту й залишила на джинсах темну плямку. Він пригадував кожні двері, повз які проходив сам дорогою сюди. Мучі вже заглянув до Міського управителя, й до Членів виборної ради, й до Податкового інспектора. Ось він відчиняє двері Чоловічого туалету, ось швидко озирає кабінет Інспектора опіки над бідними, а ось уже й Жіночий туалет. Лишилися останні двері — ті, що ведуть на галерею.

Двері відчинились. Чути було, як Мучі ступив два кроки до балюстради, що тяглася вподовж задньої стіни зали.

— Усе, Санні? Ти задоволений?

— Там скрізь порядок?

— Еге ж, як у в’язниці, — відповів Мучі, і внизу почувся регіт.

— Ну то спускайся, і ходім пити каву, — сказав третій молодик.

Джонні не вірив собі. Двері з грюкотом зачинилися. Звуки ходи почали віддалятись — спершу в коридорі, потім на сходах і нарешті внизу.

Він обм’як, і на якусь хвилю все перед очима попливло й оповилося сірою тінню. Грюкнули надвірні двері — ті троє подалися пити каву, — і він помалу прийшов до тями.

Внизу сторож висловився по-своєму.

— Сучі сини, — сказав він.

А тоді й собі подався геть, і наступні двадцять хвилин у залі лишався тільки Джонні.

5

Близько пів на десяту до зали посунули громадяни Джексона. Перші з’явилися три літні дами в чорному, що торохтіли проміж себе, мов сороки. Вони сіли ближче до груби, де їх було згори ледве видно, і взяли з лави глянсуваті буклети. Ті буклети, судячи з усього, майже цілком складалися з фотографій Грега Стілсона.

— Я просто закохана в цього чоловіка, — сказала одна. — Вже тричі брала в нього автограф і сьогодні знову візьму, неодмінно.

Більше про Грега Стілсона дами не говорили. Вони завели балачку про завтрашню урочисту відправу в методистській церкві.

Сидячи мало не над самою грубою, Джонні після недавнього холоду опинився наче на жару. І хоч, скориставшись із передиху між відходом Стілсонових охоронців і приходом перших городян, він скинув з себе не тільки теплу куртку, а й джемпер, проте мусив раз по раз утирати обличчя носовиком. Знов почав даватися взнаки крововилив в оці. Джонні бачив тим оком нечітко, мов крізь червонястий серпанок.

Двері внизу розчинилися, хтось гучно затупав ногами, оббиваючи із взуття сніг а тоді через усю залу пройшли четверо чоловіків у картатих вовняних куртках і сіли в перший ряд. Один з них одразу ж почав розповідати французький анекдот.

Потім заявилася молода, років двадцяти трьох, жінка з малим хлопчиком, що виглядав років на чотири. Хлопчик був одягнений у блакитний зимовий комбінезончик з ясно-жовтим оздобленням. Передусім він спитав, чи можна йому поговорити в мікрофон.

— Ні, малий, — відказала жінка.

Вони сіли позаду тих чотирьох чоловіків. Хлопчик негайно почав калатати ногами в передню лаву, і один чоловік озирнувся через плече.

— Томмі, перестань, — сказала жінка.

Була вже за чверть десята. Двері без упину відчинялись і зачинялись. Залу заповнював строкатий люд — чоловіки й жінки, різні віком, виглядом, суспільним станом. Над рядами плив збуджений гомін, в якому вчувалося нетерпіння. Ці люди зібралися тут не на те, щоб закидати запитаннями свого законного обранця, — їм кортіло побачити, як їхню невеличку громаду вшанує візитом справжня «зірка». Джонні знав, що на такі зустрічі з «нашими кандидатами» й «нашими конгресменами» здебільшого приходять лише мізерні купки фанатиків і вони відбуваються в майже порожніх залах. Під час передвиборної кампанії 1976 року в Мені одна із словесних баталій між Біллом Коуеном та його суперником Дейтоном Куні зібрала, коли не рахувати репортерів, лише двадцять шість чоловік. Ті бучні саморекламні вистави влаштовувались про людське око, аби напустити туману й вихвалятися ними перед наступними виборами, а насправді для більшості з них цілком вистачило б і середнього розміру комори. Але тут, у Джексоні, на десяту годину всі ряди були заповнені вщерть, та ще чоловік двадцять чи тридцять стояло позаду. Щоразу як відчинялися двері, Джонні міцніше стискав гвинтівку. Він і досі не був певен, чи спроможеться здійснити свій задум, хоч би як багато від цього залежало.

П’ять хвилин на одинадцяту… десять хвилин. Джонні вже подумав був, що Стілсон десь затримався, а може, й зовсім не приїде. І в потаємній глибині душі відчув полегкість.

Аж раптом двері розчинились, і по залі покотився гучний голос:

— Привіт! Як тут славне місто Джексон?

По рядах перебіг потішений гомін. Хтось несамовито загорлав:

— Привіт, Грег! Як ся маєш?

— Маю дай боже, — не забарився з відповіддю Стілсон. — Чого й тобі бажаю!

Хвиля оплесків змінилася схвальними вигуками.

— Ну годі, годі! — крикнув Грег, перекривши галас.

Він швидко йшов проходом до помосту, побіжно тиснучи руки, що тяглися до нього.

Джонні стежив за ним крізь своє вічко. На Стілсоні було тепле пальто із шкіри-сириці з цигейковим коміром, а на голові, замість звичної каски, плетена лижна шапочка з ясно-червоною китицею. Перед помостом він зупинився й помахав рукою кільком репортерам, що приїхали на цю зустріч. Сяйнули фотоспалахи, і знов гримнули оплески, такі гучні, що аж стеля задвигтіла.

І Джонні Сміт зрозумів: тепер або ніколи.

Раптом на нього знов наринули моторошно виразні спогади про все, що він відчув, потискаючи Стілсонові руку на передвиборному мітингу в Трімбуллі. У його зболілій, понівеченій голові розітнувся глухий дерев’яний удар, так наче там сталося якесь неймовірної сили зіткнення. Певно, то був голос самої долі. Куди простіше відкласти все до наступного разу, і нехай собі Стілсон говорить і говорить. Куди простіше дати йому піти, а самому сидіти тут, обхопивши руками голову, поки розтечеться весь цей люд і повернеться сторож прибрати радіоапаратуру й вимести сміття, — сидіти й тішити себе надією, що за тиждень буде ще одна субота й ще одне місто.

Ні, він повинен зробити це тепер, доконче тепер, — адже від того, що станеться сьогодні в цій провінційній залі, залежить доля кожної людини на землі.

А отой глухий удар у голові — наче зіткнулися полюси долі.

Стілсон піднімався східцями до трибуни. На помості більш нікого не було. Три охоронці в розстебнутих пальтах стояли, прихилившись до бічної стіни.

Джонні підвівся.

6

Усе відбувалося немовби в уповільненому темпі.

Ноги затерпли від довгого сидіння. Коліна потріскували, наче негодящі петарди. Час, здавалося, застиг, оплески все гриміли, хоча вже поверталися голови й витягувались шиї, і хтось уже злякано скрикнув, та оплески гриміли й далі; хтось скрикнув, бо на галереї стояв чоловік і тримав у руках гвинтівку, а всі ж бо не раз бачили таке на екрані телевізора — то була класична, добре знайома кожному ситуація. І по-своєму, така ж типово американська, як Чарівний Світ Діснея. Ось — політичний діяч, а отам нагорі — чоловік з гвинтівкою.

Грег Стілсон теж обернувся й задер голову, так що гладка шия збіглася складками. На червоній лижній шапочці сіпнулася китиця.

Джонні приставив гвинтівку до плеча. У першу мить приклад засовався, а тоді зручно вперся в заглибнику над грудьми. Джонні раптом пригадав, як колись, ще хлопчиськом, ходив з батьком на полювання. Вони довго блукали в пошуках дичини, а коли він зрештою вгледів куріпку, то не зміг спустити курок: так його затрусило. То була його потаємна ганьба, щось ніби рукоблудство, і він ніколи нікому про це не розповідав.

Знов почувся скрик. Одна з трьох літніх дам злякано затулила рукою рота, і Джонні побачив на широких крисах її чорного капелюха штучні ягоди. До нього зверталися нові обличчя — великі білі нулі. Розтулені роти — маленькі темні нулі. Хлопчик у теплому комбінезоні показував на нього пальцем. Мати намагалася заслонити малого собою. Нараз Стілсон опинився на мушці, і Джонні вчасно згадав, що треба зняти запобіжник. Біля протилежної стіни молодики в розстебнутих пальтах сягали руками під піджаки, і Санні Еллімен, зблискуючи зеленими очима, кричав:

— З помосту, Грег! З помосту!

Та Стілсон і далі дивився на галерею, і ось їхні погляди злютувались удруге в цілковитому порозумінні, і в ту мить, як Джонні спустив курок, Стілсон лише трохи пригнувся. Виляск пострілу прокотився по зали кулею зрізало краєчок помосту, і там, при самому розі, стало видно оголене світле дерево. Полетіли тріски. Одна вдарила в мікрофон, і знов розлігся жахливий виск, що раптом перейшов у низьке гортанне гудіння.

Джонні загнав у ствол другий патрон і знов натиснув спусковий гачок. Цього разу куля продірявила запорошений килим, що вкривав поміст.

Натовп заметався, як знавісніла худоба. Всі кинулись до центрального проходу. Ті, що стояли були позаду, легко вискочили із зали, а потім у подвійних дверях утворилась тиснява, і люди з криком та лайкою намагалися продертись назовні.

У протилежному кінці зали також заляскали постріли, і просто перед носом у Джонні порснули тріски з поруччя балюстради. В наступну мить щось свиснуло біля самого вуха. Потім невидимий палець черкнув по комірцю сорочки. Ті троє під стіною навпроти стріляли з пістолетів, і ніщо не перешкоджало їм цілитися в Джонні, що стояв сам-один на галереї. А втім, подумав він, вони навряд чи завагалися б, якби навіть коло нього були ні в чому не винні люди.

Одна з трьох літніх дам учепилася в рукав Мучі. Давлячись слізьми, вона намагалася про щось запитати. Молодик грубо відштовхнув її і обіруч затис пістолет. У залі вже пахло пороховим димом. Відтоді як Джонні підвівся, минуло секунд із двадцять.

— З помосту, Грег! З помосту!

Стілсон і досі стояв край помосту, трохи пригнувшись і невідривно дивлячись нагору. Джонні приспустив ствол гвинтівки, і Стілсон на мить опинився якраз у нього на мушці. Та в цю ж таки мить Джонні дряпонуло по шиї, відкинуло назад, і його власна куля полетіла хтозна-куди. З вікна навпроти з дзенькотом посипалося розбите скло. Внизу почулися зойки. Плече й груди Джонні заливала кров.

«Атож, чудово ти його вбиваєш», — розпачливо подумав він і знову кинувся до балюстради. Загнав у ствол патрон і рвучко приклав гвинтівку до плеча. Нарешті й Стілсон зрушив з місця. Він швидко збіг з помосту, а тоді знов озирнувся на Джонні.

Ще одна куля свиснула біля скроні. «Я весь у крові, наче недорізаний кабан, — майнула думка. — Ну ж бо, до діла. Треба з цим кінчати».

Затор у дверях прорвало, і тепер юрба витікала із зали вільніше. Зі ствола пістолета котрогось із тих, що стояли під стіною внизу, вихопився димок, і той самий невидимий палець, який черкнув був по комірцю, пекуче дряпонув Джонні щоку. То байдуже. Все байдуже, крім Стілсона. Він знову прицілився.

О боже, хоч би цього разу не схибити…

Тепер Стілсон рухався навдивовижу прудко, як на такого дебелого чолов’ягу. Чорнява молода жінка, яку Джонні примітив раніше, була саме на півдорозі до дверей — бігла, несучи на руках заплаканого хлопчика й так само намагаючись прикрити його собою. І те, як повівся Стілсон у наступну мить, так приголомшило Джонні, що він мало не впустив гвинтівку. Стілсон вихопив малого з материних рук і, тримаючи його поперед себе, швидко обернувся до галереї. Тепер на мушці був не він, а маленьке непіддатливе тільце в

(туман, блакитний туман, жовті смуги, тигрові смуги)

блакитному комбінезончику з жовтими лямівками.

Джонні аж рота розкрив. Атож, то був Стілсон. Тигр. Але оповитий туманом.

Що це означає? Джонні викрикнув ці слова, але з уст його не злетіло ані звуку.

Пронизливо заверещала мати, але Джонні колись уже чув це.

— Томмі! Віддай його мені!.. Томмі! Віддай його мені, негіднику!

Голова Джонні болісно пухла, роздималась, як футбольна камера. Все перед очима почало тьмяніти. Єдина ясна пляма залишилась у прорізі прицілу, а приціл був наведений просто в груди блакитного комбінезончика.

Ну ж бо, стріляй, бога ради, стріляй, а то він утече…

Аж ось — чи, може, то просто помутніло в очах — блакитний комбінезончик почав розпливатися, втрачати колір у червонястому серпанку, а жовті смуги довшали й ширшали, аж поки затопили все навколо.

(в тумані, атож, він у тумані, але що б воно означало? те, що небезпека минула? чи тільки те, що він для мене недосяжний? що б воно)

Унизу щось сяйнуло і згасло. В скаламученій свідомості Джонні майнула здогадка: фотоспалах.

Стілсон відштовхнув жінку й задкував до дверей; у його хижо примружених очах читався холодний розрахунок. Хлопчик відчайдушно пручався, але Стілсон міцно тримав його за шию і під коліньми.

Не можу. Милий Господи, прости мене, я не можу.

І тут у Джонні вдарили ще дві кулі: одна влучила у верх грудей, відкинула до стіни, а звідти його враз, мов пружиною, штовхнуло назад; друга ввігналася в лівий бік, і він, крутнувшись на місці, заточився на балюстраду. Він ледь усвідомив, що упустив гвинтівку. Вона впала на підлогу галереї і від удару випалила в стіну. Джонні повалився на балюстраду і, проломивши поруччя, полетів униз. Зала двічі перевернулась у нього перед очима, а тоді розлігся тріск — то він упав поперек на лави, зламавши собі хребет і обидві ноги.

Він розтулив рота, щоб закричати, але звідти фонтаном линула кров. Лежачи серед уламків розтрощених лав, він подумав: «Оце й кінець. Нікчема я. Все занапастив».

До нього діткнулися чиїсь руки, безжальні руки. Перевернули горілиць. Над ним стояли Еллімен, Мучі і той третій. Перевернув його Еллімен.

Підійшов Стілсон і відштовхнув Мучі вбік.

— Не чіпайте його, — різко мовив він. — Знайдіть того сучого сина, що зробив знімок. Розбийте його апарат.

Мучі і третій молодик пішли. Десь неподалік чути було голос чорнявої жінки:

— …дитиною затулився, малою дитиною, я всім розкажу…

— Заткни їй пельку, Санні, — звелів Стілсон.

— Та певне, — мовив Санні і відійшов.

Стілсон став навколішки й нахилився над Джонні.

— Ми десь зустрічалися, приятелю? Тільки без брехні. Тобі однаково гаплик.

— Зустрічалися, — прошепотів Джонні.

— У Трімбуллі, еге ж?

Джонні кивнув головою.

Стілсон рвучко підвівся, і Джонні останнім відчайдушним зусиллям потягся й ухопив його за щиколотку. Це тривало лише секунду: Стілсон легко вивільнився. Але й секунди було досить.

Усе перемінилося.

До нього підступили люди, але їхніх облич він не бачив — тільки ноги. Та це вже нічого не важило. Усе перемінилося.

На очі йому навернулися сльози. Доторкнувшись до Стілсона цього разу, він не відчув нічого, крім порожнечі. З таким же наслідком він міг би доторкнутися до розрядженого акумулятора. До спиляного дерева. До безлюдного будинку. До голих книжкових полиць. До пляшки від вина, в яку встромляють свічку.

Усе тьмяніло. Віддалялося. Ноги навколо нього втрачали обриси, розпливались. Він чув збуджені голоси, гомін розмови, але вже не розрізняв слів. Тільки звуки, та й ті поступово затихали, зливаючись в одну високу, дзвінку й ніжну ноту.

Він повів очима через плече й побачив перехід, з якого вийшов колись. Вийшов, наче оповитий прозорою плацентою, в такий самий ясний світ. Тільки тоді ще була жива мати, і батько стояв поруч і кликав його на ім’я, аж поки він зрештою пробився до них. А тепер настав час повернутись назад, оце й усе. Тепер він може повернутись назад.

Я доконав свого. Якось та доконав. Сам не знаю як, але доконав-таки.

Його поволі несло до того переходу з темними воронованими стінами, і він не знав, чи є там щось у кінці переходу, чи нема, — а втім, гаразд, час покаже. Усе тихіше бриніли голоси навколо. Дедалі тьмяніло каламутне світло. Та він ще був самим собою, Джонні Смітом, був при тямі.

Ну, в перехід. Усе гаразд.

Він подумав, що досить йому туди дістатись, як він зможе звестися на ноги й піти.