Сполдінг згадав щасливі, як йому здавалося, хвилини, коли він поклав у портфель диплом про закінчення політехнічного інституту.
Він — інженер-механік, і перед ним відкрито весь світ. Для нього світить. сонце, йому всміхаються дівчата. Для нього розпускають павині хвости розкоші вітрини магазинів, для нього грає весела музика в нарядних кафе, для нього пливуть по асфальту блискучі автомобілі.
Правда, сьогодні все це ще недосяжне для нього, але, можливо, завтра він візьме під руку голубооку дівчину і яскраво-червоними губами, сяде з нею в блискучий автомобіль, поїде в найкращий ресторан міста.
Ну зрозуміло, це все буде «завтра» не в буквальному розумінні слова. Треба знайти роботу. Послужити інженером у хазяїна. Зібрати трохи грошей і вкласти їх у якесь діло. А далі все піде як по маслу.
Знайти роботу! Це, звичайно, нелегко. Сполдінг добре знає про це. Але криза й безробіття — страшні слова не для нього, Сполдінга. Хіба в інституті у когось із студентів був такий зріст, вага, такі м’язи, як у нього? Хіба на всіх спортивних змаганнях він не перемагав своїх товаришів? А голова! Хіба він не закінчив вищу школу одним з перших — міг би й першим, коли б не так захоплювався спортом.
Головне ж — ні в кого нема такої сталевої волі, такого впертого прагнення до влади, такої пристрасної жадоби до багатства, такого гомеричного апетиту до всіх благ життя і такої фанатичної наполегливості в досягненні мети.
І Сполдінг стрімголов кинувся в бій, мов зголодніле вовченя, пустивши в хід і волю, і жадібність, і зуби, і кігті. Але незабаром виявилося, що всього цього мало. Кігті йому знадобились тільки для того, щоб одного разу спересердя зірвати з воріт заводу об’яву «Прийому нема». Зубами він гриз від люті комишеву тростину, коли йому знову відмовили.
Здебільшого йому не вдавалося пройти не тільки в кабінет директора, але й до секретаря. Тоді Сполдінг говорив по телефону з прохідної контори чи з вестибюля. Якось він спробував силою прорвати кордон, але його з ганьбою, під руки, видворили з кабінету особистого секретаря машинобудівного магната.
Він жив на випадкові мізерні заробітки, часто недоїдав і ставав жорстоким, злорадно мріяв про те, як сам буде ще безпощаднішим з невдахою, коли все ж досягне вершин земного благополуччя. І якщо звичайні шляхи важкі, треба знаходити легші, нові, незвичайні.
Нові шляхи! Де вони, ці нові шляхи? Сполдінг почав жадібно прислухатися, ловити кожне слово про швидкі чи незвичайні способи збагачення.
Якось у вагоні підземної залізниці Сполдінг почув розмову про удачу письменника-гумориста, який однією книжкою нажив собі велике багатство. Сполдінг сам читав цю веселу книжку й від душі сміявся. Але ж у нього, Сполдінга, нема літературного хисту. Через кілька днів він прочитав про людину, що нажила, незважаючи на кризу, мільйони на патентованому засобі для росту волосся. А винайти такий чи подібний до нього засіб — не так легко, цього швидко не зробиш. В іншій газеті повідомлялося про колосальні заробітки знаменитого комічного кіноартиста Престо. На жаль, у Сполдінга не було й артистичного таланту.
Втомлений, роздратований, з важким тягарем денних невдач і образ, пізно ввечері повертався Сполдінг додому. Ходив по вузькій кімнаті з вікном у двір і слухав, як за стіною хтось тужливо грав на якомусь невідомому інструменті. Звуки нагадували то флейту, то скрипку, то людське контральто.
Ці звуки дратували Сполдінга. Незрозумілим був тембр, незрозуміла мінлива мелодія — то чаруюча, прекрасна, то жахлива, безглузда. Незрозумілими були, як і вчора ввечері, несподівані переходи музикальних звуків у кулеметну стрілянину, яка, проте, дуже швидко припинилася. Незрозумілим, нарешті, був виконавець. Учень не міг так блискуче грати ці технічно складні речі, артист не міг виконувати музикальні дурниці, дивні і змістом, і формою.
Вже кілька днів ці звуки інтригують і турбують Сполдінга. Треба спитати в хазяйки будинку, хто поселився в сусідній кімнаті. І сьогодні за стіною після співучої скрипкової мелодії раптом почувся пекельний скрегіт заліза, свист, верещання.
Сполдінг постукав у стіну. Звуки замовкли.
Стукають…
— Увійдіть.
У прочинених дверях з’явилась висока червонощока сорокарічна хазяйка пансіону. Не входячи в кімнату, вона сказала:
— Пробачте, містер Сполдінг. Здається, вам заважає ця жахлива музика за стіною? Я скажу вашій сусідці. щоб вона не грала після восьмої години вечора.
— Дякую вам, місіс Адамс, — відповів Сполдінг. — Ця музика справді трохи дратує мене. Але я не хотів би перешкоджати сусідці, якщо для неї ці звукові феномени не забава, а робота. Я можу приходити додому пізніше…
— О ні, ні! Я неодмінно скажу міс Бульвер. Вона страшенно молода… тобто я хотіла сказати: неприпустима оригіналка через свою молодість… Винахідниця! — з помітним презирством закінчила місіс Адамс свою атестацію.
Сполдінг зацікавився.
— Оригіналка? Винахідниця? І що ж вона винаходить? Та ввійдіть у кімнату, місіс Адамс!
Але місіс Адамс не так була вихована, щоб заходити в кімнату холостяка. Вона лишилась біля дверей..
— Дякую, але я поспішаю, — відповіла вона. — Я не хочу сказати нічого поганого про міс Бульвер, але всі ці винахідники трохи теє… — І Адамс покрутила біля лоба товстим пальцем з двома обручками. — Вона каже, що нібито створює таку пісеньку, від якої заплаче весь світ: і немовля, і столітній старик, і щаслива наречена, і життєрадісний юнак, навіть коти й собаки. Вона так і сказала: «І тоді я буду Королевою сліз» — це її власні слова, я нічого не додаю.
Місіс Адамс покликали, вона вибачилась, подарувала на прощання Сполдінгу посмішку й вийшла.
… На другому поверсі була широка засклена веранда, що виходила в садок з чахлими деревцями й двома клумбами. Ця веранда була своєрідним клубом для мешканців місіс Адамс. Тут стояли столики, плетені меблі, штучні пальми в кутках, горщики з квітами на підвіконнях і клітка з зеленим папугою, улюбленцем господині. Вечорами тут грали в шахи й доміно, базікали, танцювали під грамофон, читали, газети, інколи пили чай.
Досі Сполдінг не відвідував цього клубу, де збиралися дрібні службовці, кустарі, продавці врознос, невдахи комісіонери й агенти по збуту патентованих засобів, початкуючі письменники, студенти, — дім був великий, мешканці часто змінювались. Тепер Сполдінг зачастив до клубу і тут зустрівся з міс Бульвер. Перш ніж познайомитися, він кілька днів вивчав її. Атестація, що її дала місіс Адамс, зовсім не пасувала до цієї дівчини, анітрохи не схожої на оригіналку, а тим більше на «божевільного» винахідника. Проста, спокійна. Риси обличчя правильні, приємні.
— Ви називаєте себе Королевою сліз? — спитав якось Сполдінг.
Бульвер усміхнулася.
— Я хочу стати нею. І не тільки Королевою сліз, але й Королевою радості, Королевою людського настрою, якщо хочете.
— Примушувати людей плакати або сміятися? Хіба це можливо?
— А хіба зараз цього нема? — відповіла Бульвер визивно. — Хіба ви не зустрічали вразливих, простих людей, які не можуть утриматися від сліз, коли чують звуки траурного маршу у виконанні духового оркестру? І хіба в цих людей не починають ноги самі пританцьовувати під звуки танцювальної музики? Коли ми д0 кінця збагнемо таємницю веселого й сумного, у нас заплачуть і засміються не тільки найбільш сентиментальні й вразливі люди. Ми примусимо танцювати під нашу дудку саме горе, а радість — проливати гіркі сльози.
Сполдінг усміхнувся.
— Так, це видовище гідне богів, — сказав він. — І ви гадаєте, що з цього можна здобувати долари?
— Мій патрон, містер Гоуд, думає, що так. Інакше він би не субсидував, хоч і в дуже скромних розмірах, моїх дослідів.
— Містер Гоуд? Чим же він займається?
— Механічним виробництвом веселощів і суму. Він фабрикант грамофонних пластинок.
І дівчина розповіла Сполдіигу історію своїх ділових відносин з містером Гоудом.
Лючія Бульвер закінчила консерваторію по класу композиції. Вже на останніх курсах консерваторії вона зайнялась теоретичною працею, яка її надзвичайно захопила. Дівчина хотіла збагнути в музиці таємницю прекрасного. Чому до однієї послідовності звуків людина байдужа, друга її дратує, третя полонить?
На ці питання не було відповіді ні в теорії гармонії і контрапункту, ні в творах з естетики і психології. Тоді Бульвер взялася за теоретичні праці з акустики й фізіології.
— І яка ж у вас була практична мета? — спитав Сполдінг.
— Спочатку я не думала ні про яку практичну мету. Відкрити таємницю прекрасного! Вивчаючи узори нотопису і звукозапису, я намагалась у них знайти закономірності. І дещо мені вже вдалося. Потім спробувала сама складати узори і перекладати їх на звуки, і, уявіть, у мене почали виходити досить несподівані, оригінальні мелодії.
Якось я принесла містерові Гоуду складену мною пісеньку. Випадково, разом з нотами, випав з портфеля один з таких узорів. Містер Гоуд зацікавився, спитав мене, що це за кабалістика. Я пояснила. Містер Гоуд сказав:
— Цікаво. Мабуть, цим можна дечого досягти. Ви знаєте, я скуповую у композиторів нові пісні й романси… Монопольно. Тільки для моїх пластинок. У нотному видавництві вони не з’являються. Але з композиторами, не ображайтесь, важко вести справи. Як тільки композиторові поталанить написати одну-дві популярних пісеньки, він починає зазнаватись і загинає неймовірно високу ціну. Так і розоритися недовго. І ось, коли б вам пощастило винайти апарат, з допомогою якого Можна було механічно фабрикувати мелодії, ну хоч би так, як виходить підсумкова цифра на арифмометрі, — це було б чудово. Мені більше не потрібні були б композитори, я звільнився б від їх примх і надмірних претензій. Чудово! Посадити за апарат робітника чи друкарку — і будь ласка! Одна гарненька мелодія за одною падають вам у руки. Тільки крути ручку — гроші самі посиплються. І світ буде наводнений новими піснями Зможете це зробити, міс?
Я відповіла, що не думала про повну заміну художньої творчості машинною і навряд чи це можливо.
— Математичні обчислення не менш складні, ніж ваші композиційні видумки, а проте лічильні машини чудово замінюють роботу мозку. Спробуйте. Я можу субсидувати ваші досліди. Якщо ж ви досягнете успіху, ваше майбутнє буде повністю забезпечене.
Я прийняла його пропозицію.
— І які ж ваші успіхи? — спитав Сполдінг.
— Я вже оволоділа деякими естетичними формулами для математичної побудови мелодії. І якщо ця робота піде з таким же успіхом і далі…
По веранді пройшла місіс Адамс. Була пізня година, веранда майже спустіла. Бульвер побажала Сполдінгу на добраніч і вийшла.
Після того як Сполдінг дізнався, чим займається Бульвер, він втратив до неї будь-який інтерес, як до «сфінкса без таємниці».
Через місяць після розмови з Бульвер Сполдінг якось повертаючись додому в вагоні підземної залізниці, прочитав у газеті:
«Концерну Бекфорда загрожує крах».
Сполдінга цікавило все, що стосувалось піднесення й падіння людей — від долі Наполеона до історії мільйонів Ротшільда й Рокфеллера. І він уважно прочитав газетну замітку. Бекфорд був одним з «гегманів» — професіоналів-жартівників, щось на зразок французьких конферансьє. Це Сполдінг знав. Але далі для нього були новини. Виявилось, що «торгівля сміхом» поставлена в Америці на широку ногу. Вигадування дотепів — такий же бізнес, як і виготовлення капелюхів чи запонок.
І найбільшим «концерном» такого роду було підприємство містера Бекфорда — «першого гегмана в Америці». Він придумував і продавав дотепи, писав скетчі, гумористичні номери для музичної комедії, для працівників естради, клоунів і коміків театру. Наживши на цьому невелике багатство, він почав купувати й перепродувавати чужі дотепи, збирати й систематизувати «світові запаси сміхотворення» — гумористичні книжки, історичні анекдоти, грамофонні пластинки з гумористичними записами. В його каталозі містилося понад сорок тисяч дотепів, жартів, анекдотів. Весь матеріал систематизувався за темами, нумерувався, каталогувався. Будь-який жарт можна було знайти за двадцять секунд.
Щороку каталог поповнювався на три тисячі номерів. Щоб відібрати перші сорок тисяч, Бекфорду довелось переглянути понад три мільйони жартів і дотепів. Замовник вимагав, щоб у програмах, складених Бекфордом, слухач сміявся не менше вісімдесяти разів на годину. Бекфорд перевиконав цю вимогу: слухачі сміялися від дев’яноста до ста разів, а в найкращих програмах навіть — рекордна цифра! — сто двадцять разів протягом півгодини. За теорією Бекфорда, глядачі й слухачі не ганяються за новими жартами, які до того ж важко видумувати. Все, що потрібно для професіонала, — це вміло підібрати старі дотепи.
Теорія ця нібито стверджувалась життям, принаймні справи «концерну» йшли успішно. Бекфорд обріс «дочірніми» підприємствами: кіно, мюзік-холами й іншими і навіть обзавівся банком. І раптом уся ця солідна будівля почала тріщати. З незрозумілих причин слухачі й глядачі сміялися все рідше й рідше: сімдесят-шістдесят-сорок-двадцять разів протягом години замість восьмидесяти-дев’яноста-ста «обов’язкових». Збут скорочувався…
Чому? Сполдінг замислився. Може, Бекфорд не врахував зміни обставин? Криза. Загальний тривожний настрій у країні і в усьому старому світі. Відчуття нестійкості, невпевненості. Бекфорд був грубий практик. Він не намагався висвітлити питання теоретично: заглянути, розкрити природу смішного, вивчити психологію сучасного глядача, слухача, читача. Змінюються люди, змінюється їх ставлення і до смішного. Те, що смішило вчора, викликає сьогодні здивування. Розуміння смішного рухливе й різноманітне. Але якісь же загальні принципи сміху повинні існувати. Може, вони зводяться до п’яти-шести основних «формул». І якщо їх знайти і вміло застосувати відповідно до людей і обставин, люди почнуть сміятися безвідмовно.
А чому ж ні? Сподівається ж Бульвер знайти принципи прекрасного! І якщо так, то… це ж золоті розсипи! Бекфорд був і лишився дрібним кустарем. Він не зрозумів, що сміх не тільки валюта, але й могутня сила. Яка заманлива справа-володіти секретом сміху, примушувати реготати всяких людей при будь-яких обставинах!
У Сполдінга навіть руки похололи. Що ж треба робити? За всяку ціну вирвати у сміху його таємницю. Вивчити питання теоретично і практично. І потім діяти. Нема основного капіталу! Для початку можна запропонувати свої послуги цьому гегману й банкіру Бекфорду, а потім…
Сполдінг так захопився, що хлопнув долонею по газеті і несподівано для себе крикнув на весь вагон:
— Еврика!
Сусідка злякано відступила, а Сполдінг, глянувши у вікно, знову скрикнув, але вже від досади на себе: замислившись, він проїхав п’ять зайвих зупинок. Під сміх пасажирів він кинувся до виходу.
З цього дня Сполдінг засів за роботу…
Сполдінг зробив позначку на полі товстого зошита, походив по кімнаті, дістав з книжкової полиці том Марка Твена, розгорнув закладену сторінку і прочитав підкреслені олівцем рядки:
«Чи є у вас брат? — Так, ми звали його Біллем. Бідний Білль! — Він, значить, помер? — Цього ми ніколи не могли взнати. Глибока таємниця витає над цією справою. Ми були — покійний і я — близнята, і коли нам було по два тижні з дня народження, нас купали в одній балії. Один з нас потонув у ній, але ніяк не можна було встановити, хто саме. Одні гадають, що Білль, інші, що я…»
Сполдінг засміявся та відразу ж нахмурився, замислився. Кинув на стіл томик Марка Твена і знову заходив по кімнаті.
— В чому тут секрет смішного?
Сполдінг розкрив книгу Анрі Бергсона «Сміх». «Смішною є косність машини там, де повинні бути рухливість, увага, жива гнучкість людини. Людина, що діє немов мертвий автомат! Ось один із секретів смішного. Людина біжить по вулиці, спотикається, падає. Перехожі сміються. Людина займається своїми повсякденними оправами з математичною точністю. Але ось якийсь злий жартун попсував навколишні предмети. Людина занурює перо в чорнильницю і витягує звідти грязюку, думає, що сідає на міцний стілець, і розтягується на підлозі…»
«Але це ж правильно! — дивується Сполдінг. — Адже це стандарт усіх комічних трюків наших американських кінокартин! Однак треба випробувати на людях, як усе це діє. До речі, ось стілець з поламаною ніжкою, ось…»
Місіс Адамс підійшла до дверей і з цікавістю заглянула в замкову щілину. Сполдінг стояв перед дзеркалом і робив страшні гримаси. Стук у двері відвернув його увагу.
Хто б це міг бути? Ну, звісно, це місіс Адамс іде довідатись, чи не треба мені чогось. Спробуємо на ній.
— Увійдіть!
Місіс Адамс відчиняє двері. Сполдінг ступив назустріч їй кілька кроків. Напівдорозі ноги у нього заплітаються і він безглуздо на весь зріст розтягується на підлозі. Але місіс Адамс не сміється. Вона істерично скрикує і кидається до Сполдінга.
— Ви вдарились? Що з вами? Боже, як я злякалась!..
— Нічого, нічого, легке запаморочення, місіс. Сідайте, прошу вас, на крісло. Я теж сяду. Голова ще наморочиться.
Сполдінг сідає на стілець з поламаною ніжкою і, вирячивши очі, немов ідіот, з гуркотом падає на підлогу. Адамс зовсім злякалась. Розгублено заметушилася.
— Ви хворі, містер, це цілком очевидно. І обличчя ваше змінилось, — воно надто спотворене, нерухоме. Таке обличчя буває у… дуже хворих!
На жаль, смішна, як здавалося Сполдінгу, гримаса викликала не сміх, а страх.
Коли, нарешті, хазяйка пішла, Сполдінг кинувся до своїх книг. У чому причина невдачі?
Йому здавалося, що він знайшов пояснення: для сміху потрібна нечутливість до об’єкта сміху. Але в тому-то й справа, що до нього, Сполдінга, місіс Адамс небайдужа. А хіба можна розсмішити закохану в тебе жінку? Звичайно, можна. Треба тільки знайти секрет…
Поступово він збагнув таємницю смішного.
Незабаром Сполдінг став «душею товариства», що збиралося на веранді: він знову почав з’являтися там. Коло нього завжди лунав сміх.
— Ми не знали, що ви такий веселий, — говорили пансіонери.
Веселих люблять, і Сполдінг відчував, як зростають до нього симпатії.
Він ставив собі дедалі важчі завдання: смішив похмурих, хворих, чимось засмучених і розстроєних людей. У нього ще були невдачі, помилки, але він усе легше виправляв їх; зате були й справжні перемоги. В пансіоні Адамс з’явився новий мешканець, відставний офіцер Баллонтайн, надзвичайно похмура людина, яку, кажуть, переслідували життєві невдачі. Тільки за останній рік він втратив половину свого майна, ліву ногу й дружину, що покинула його через нестерпний характер. До того ж він хворів на печінку і був надзвичайно дратівливий. Ніхто не бачив, щоб він не те що сміявся, а навіть посміхався. І ось таку людину Сполдінг вирішив розсмішити. Про це знали всі, крім самого Баллонтайна, закладалися на великі парі. Сполдінг уже вступав на арену сміхотворця-професіонала. Ніби не звертаючи уваги на старого буркотуна, Сполдінг почав демонструвати свої випробувані номери. Баллонтайн сидів на низькій софі, обнявши схрещеними пальцями коліно здорової ноги, і дивився на Сполдінга чорними сердитими очима. Навколо все качалося від сміху, а в Баллонтайна хоча б мускул здригнувся на обличчі. Ті, хто ставив на Сполдінга, почали вже занепокоєно перешіптуватись: може, Баллонтайн глухий, як отой дядечко в оповіданні Марка Твена, що ніколи не сміявся?
Але тут раптом Баллонтайн вибухнув. І вибух його сміху був схожий на гарматний постріл, причому, за законами віддачі, його корпус відкинувся назад, а потилицею він так дуже вдарився об стіну, що на кілька хвилин втратив свідомість: йому прикладали холодні компреси і давали нюхати спирт.
Сполдінг торжествував.
Веранда ставала тісною для його експериментів. І він вирішив попрацювати гегманом у мюзік-холі. У нього вже була солідна теоретична підготовка, якої не мають артисти, і в нього був зібраний великий матеріал дотепів та анекдотів усіх часів і народів. Не диво, що успіх прийшов до нього зразу, а за успіхом і досить великі заробітки. Сполдінг щедро розплатився з місіс Адамс і, на її превеликий жаль, переїхав на нову квартиру в центрі міста.
Маючи солідну теоретичну й практичну підготовку, Сполдінг вирішив запропонувати свої послуги Бекфорду. Сполдінг уже здобув деяку популярність, і йому неважко було проникнути до Бекфорда, поговорити з ним і переконати першого гегмана Америки взяти його, Сполдінга, до себе як «наукового консультанта».
Сполдінг гаряче взявся до роботи. Ознайомився з каталогом «шедеврів світових дотепів і жартів», з грамофонними пластинками, кінотекою. Справа Бекфорда була розрахована на масовий збут, і тому Сполдінг взявся вивчати «середнього американця» — його смаки, його вдачу.
Треба було з’ясувати, чому рекордні програми Бекфорда не викликають колишнього сміху і чим можна знову викликати цей сміх. Від вивчення натовпу, масового «середнього американця», Сполдінг перейшов до вивчення окремих людей, типових представників певних класів і груп населення. Розсмішити безробітного, робітника, службовця, що перебуває під страхом звільнення; домовласника, що лишився без пожильців; крамаря без покупців, антрепренера порожнього театру. Розсмішити голодного каліку, арештанта, меланхоліка. Розсмішити людину, пригнічену турботою, занепокоєну, стривожену. Розсмішити всіх їх — значить розсмішити середнього американця, від природи здорового, схильного до оптимізму і гумору.
Після наполегливої праці Сполдінгу вдалося розв’язати це завдання.
— Ви навіть мертвого примусите розсміятися, Сполдінг! — говорив задоволений своїм консультантом Бекфорд.
Можна було зайнятися розширенням виробництва. І тут Сполдінг проявив велику винахідливість. Він розширив коло клієнтів, замовників, обновив «асортимент товару», винайшов нові сорти й види продукції. Рекламні проспекти з додатком «зразків товару» розсилались акторам театру й кіно, драматургам, письменникам, журналістам, адвокатам, конферансьє, цирковим клоунам, лікарям, тюремникам, педагогам, професорам, перукарям, навіть настоятелям церков різних віросповідань.
«Сміх, як метод лікування!» — при цьому наводились приклади й авторитетні висновки вчених. «Веселий перукар залучає клієнтуру!» — історія містера Гонкіса, перукаря, що розбагатів після того, як почав користуватись послугами концерну містера Бекфорда. «Клієнт м-ра Бекфорда містер Г. зачарував своїми веселими жартами міс Н., багату і вродливу дівчину, й одружився з нею». «В театрі, де не перестає звучати сміх, ніколи немає порожніх місць — переконливі приклади».
Реклами робили своє, попит на дотепи зріс. На подив самого Сполдінга, він завербував досить багато клієнтів серед церковних проповідників, що якось умудрялися поєднати земний грішний сміх з небесною єлейністю.
З’явились у продажу нові пластинки фірми Бекфорд із записом чарівних виступів Сполдінга, пластинки-листівки з анекдотами й смішними піснями, коробки з сюрпризами, що викликали сміх, фокусні сміховинні сигари, цигарки, цукерки, біноклі, стереоскопи, іграшки, дзеркала, карлики, звірятка, що роблять несподівані забавні рухи чи видають смішні звуки.
В спритних руках Сполдінга сміх, немов міфічний старик Протей, що набирав різноманітного вигляду, перетворювався то в слово, то в звук, то в фарби, то в те й інше, разом узяте. Раптовий успіх — великий доход — приніс останній винахід Сполдінга — вуличні «кіоски сміху», де перехожі за дешеву плату могли за п’ять хвилин насміятися досхочу. Вони виходили звідти з веселими вигуками, їх очі сльозилися від сміху. Це було найкращою рекламою, і біля кіосків завжди юрмились черги.
Справи Бекфорда поліпшилися і швидко пішли вгору. Він був цілком задоволений Сполдінгом, але Сполдінг не був задоволеним своїм хазяїном. Свого часу між ними була укладена така угода: Бекфорд платить Сполдінгу щомісячну тверду плату. Крім того, як тільки прибутки Бекфорда почнуть зростати, Сполдінг одержує два проценти — всього тільки два проценти! — з суми нових, додаткових прибутків. Але чим більше зростали прибутки, тим менше бажання дотримуватись угоди виявив Бекфорд. Він не хотів платити два проценти.
Між Бекфордом і Сполдінгом уже відбулося кілька серйозних сутичок. Бекфорд навіть сам провокував їх: швидше можна було відмовитись від Сполдінга, який, на думку Бекфорда, був уже непотрібен.
— Ну, так не гнівайтесь на мене, містер Бекфорд! — якось вигукнув Сполдінг під час такої суперечки. — Я врятував вас від банкротства. На моєму сміхові ви нажили нові капітали і, незважаючи на свої обіцянки, зараз відмовляєтесь видати мою частку. То знайте ж, що я зумію сміхом відібрати у вас свою частку сміху, перетворену в гроші!
— Правду кажучи, це найбільш невдалий жарт з мого п’ятдесятитисячного каталогу жартів і дотепів, — презирливо усміхаючись, відповів Бекфорд.
— Подивимось, для кого він буде невдалим! — погрозливо заперечив Сполдінг.
Після цього Сполдінг надовго лишився на самоті, проводячи якісь нові досліди.
І ось…
Важке тіло містера Бекфорда, судорожно здригаючись, перевалилося через підлокітник крісла. Обличчя спотворене гримасою істеричного сміху. Шия покрилась великими краплями поту. Пухка рука з масивним перснем на підмізинному пальці безсило повисла, торкаючись персидського килима. Бекфорд намагався сісти прямо, але припадок болісного сміху знову повалив його на бік.
Надзвичайним зусиллям волі містерові Бекфорду, нарешті, вдалося підвестися й сісти прямо, відкинувшись на спинку крісла.
Сміх поволі затихав, немов гуркіт грози, що віддалялась. Містер Бекфорд опам’ятався, але ще не міг збагнути, що, власне, сталося.
Через напіввідчинені двері з сусідньої кімнати, де містився секретаріат, долинали дивні, безглузді, приглушені звуки не то сміху, не то плачу, схлипування, важкі зітхання, стогін, уривчасті фрази і знову сміх.
Нечиста сила якась!
Бекфорд машинально подивився на письмовий стіл, вкритий товстим дзеркальним склом. На ньому лежала чекова книжка з білим корінцем. Бекфорд власноручно вписав у чек «десять мільйонів доларів», розписався, одірвав чек від корінця і подав Сполдінгу. Блідо-синє обличчя Бекфорда стає сизим, щоки ліловими. Новин вибух гавкаючого сміху раптом переходить у несамовитий рев скаженого осла. У відповідь на цей рев у сусідній кімнаті застогнали, завили, загавкали, запирхали, заохали, зареготали різноголосо, але ніхто не прийшов на поміч. Мабуть, їм самим потрібна була допомога. Від цієї думки Бекфорд остаточно оволодів собою — адже він був всесильним главою фірми, власником хмарочосу, він був могутнім паном для всіх цих підневільних людей, які не мали грошей.
Бекфорд спробував відновити в пам’яті те, що сталося, але це нелегко було зробити, бо по сто першому поверху хмарочоса Бекфорда промчав тайфун безумства і все перевернув догори дном. Була знаменита мертва година Бекфорда — від восьмої до дев’ятої ранку, коли він сам особисто готував план денної кампанії — кого пускати на дно, з ким укласти тимчасовий союз, кому завдати нищівного удару. Коли б одночасно провалилася нью-йоркська, паризька і лондонська біржі разом з державними банками, хоч би й Місяць упав на Землю, ніхто не міг, не смів, не мав права вдиратися до його кабінету й порушувати годину священнодійства.
І ось сьогодні… Бекфорд уже орієнтувався в «дислокації» міжнародних фінансових сил і взявся накидати короткі, але точні накази своїм директорам, агентам, біржовим маклерам, підкупленим чиновникам міністерства фінансів, редакторам газет, коли… він не повірив своїм вухам! — у сусідній кімнаті особистого секретаря почувся непристойний шум, який міг порушити гармонійний план його думок, тим самим завдавши Бекфорду величезних збитків. Услід за шумом пролунав уже зовсім непристойний сміх. Це було рівнозначно бунту, заколоту.
Глава фірми вже простягнув руку до «сигналу тривоги», як раптом двері рвучко відчинились, хвилі безумного сміху заповнили величезний кабінет. На порозі стояв цей негідник Сполдінг у сірому костюмі й солом’яному капелюсі. Бекфорд трохи відкинув назад свою круглу голову і глянув на непрошеного гостя тим ви пробуваним крижаним, пронизливим поглядом, від якого бентежились добре загартовані пройдисвіти і бувалі дипломати.
Сполдінг витримав цей погляд і раптом зробив якусь легку, але неймовірно смішну гримасу, якийсь легкий жест, що надав непереборний комізм усій фігурі, і сказав лише одну фразу. Зараз Бекфорд не міг навіть згадати її — щось цілком несподіване, абсолютно невідповідне місцю й часові, але, можливо, тільки тому до такої міри забавне, що Бекфорд раптом зареготав таким щирим, заразливим сміхом, яким не сміявся від часу своєї далекої молодості. Сполдінг, не знімаючи капелюха, швидко пройшов по килиму від дверей до письмового столу, став біля столу, обіперся рукою на скляну поверхню і в паузі бекфордівського сміху сказав:
— Чи не маєте бажання, хазяїне, закінчити наші розрахунки? Потрудіться підписати і видати мені чек на десять мільйонів доларів!
Бекфорд на секунду перестав сміятися і злякано подивився на Сполдінга — чи не збожеволів той: смішити першого гегмана така ж дурниця, як частувати цукерками фабриканта цукерок!
Сполдінг усміхнувся і сказав:
— Сподіваюсь, ви будете досить розсудливі. Ні? — Знову мімічна гра і якась нова фраза, що викликала у Бекфорда нестримний сміх. — Чек пишіть на пред’явника.
Бекфорд засміявся, забився, мов птах, що потрапив у сильце. Простягнув руку до дзвінка, але припадок судорожного сміху паралізував рух. Усі м’язи зовсім ослабли. Тіло враз обм’якло. З тугою поглянув у відчинені двері — звідти допомоги чекати нічого було: друкарки й секретарі корчились у пароксизмах сміху, мов у передсмертних судорогах страшної епідемічної хвороби… А Сполдінг, цей злий геній сміху, продовжував краяти тіло й нерви містера Бекфорда. Маючи астмічну будову тіла, Бекфорд почав задихатися й прохрипів:
— Мільйон!
— Десять і один! — відповів Сполдінг.
— Два!
— Десять і два! — набавив Сполдінг.
Бекфорд перетворювався на кисіль. Він так сміявся що очі закочувалися, губи синіли, в боках кололо й забивало подих. Впертість могла скінчитися погано. Бекфорд попросив пощади. Він згодний підписати чек на десять мільйонів, але не може зробити цього: у нього тремтять руки. Сполдінг перестав смішити, Бекфорд від. дихався і підписав чек. Зрештою це не так і страшно: він встигне повідомити в банк, щоб грошей не видавали. Сполдінг недбалим жестом поклав чек у кишеню, трохи підняв солом’яного капелюха і сказав на прощання такий жарт, який зробив Бекфорда неспроможним до якихось дій, поки Сполдінг спокійно виходив.
… Глибоко зітхнувши, як людина, що прокинулась після кошмарного сну, Бекфорд поглянув на циферблат великого годинника в кутку кабінету. На подив банкіра, виявилось, що візит Сполдінга тривав усього вісім хвилин, і тільки хвилину тому «науковий консультант» вийшов. Він, мабуть, ще в ліфті. Бекфорд схопив телефонну трубку, подзвонив у банк, що містився на два десятки поверхів нижче, і наказав негайно арештувати пред’явника чека на десять мільйонів доларів.
— Грошей не видавати! Чек фальшивий! Ха-ха-ха! О диявол! Ви не звертайте уваги, що я сміюся. Це нервове… ха-ха!
Потім, на випадок, якщо Сполдінг не прийде в банк по гроші особисто, Бекфорд подзвонив начальникові охорони, що містилася на першому поверсі:
— Негайно поставити охорону біля всіх дверей! Хах-ха-ха-ха! — знову зареготав Бекфорд, згадавши Сполдінга. — За… за… ха-ха-ха!
«Тисячу чортів! Так він встигне втекти!..» Нарешті він спромігся вимовити другу фразу:
— Заарештуйте молодого чоловіка в сірому костюмі з плоскодонним солом’яним капелюхом на голові. Сполдінга! Знаєте?! Фу, тепер можна посміятися. Хо-хо-хо-хо! Так. Досить. Хо-хо-хо! Досить.
Бекфорд подзвонив особистому секретареві. До кабінету увійшов високий худий чоловік, зігнутий, мов напіввідкритий складаний ніж. Він сміявся дрібним, заливчастим сміхом, і тіло його так сіпалося, мов чиясь сильна рука трясла його, як іграшкового блазня. Напівдорозі до столу секретар зовсім скис від сміху і, знесилений, сів на килим. Дивлячись на секретаря, Бекфорд, насуплювався все більше і раптом зареготав сам.
Секретар підвівся. Хитаючись, мов п’яний, добрався до столика з графином води. Спробував налити води в склянку, але руки тремтіли.
Задзвонив телефон. Бекфорд узяв трубку. Перше, що він почув, був сміх — буйний, нестримний, верескливий. Бекфорд зблід. Цей сірий диявол Сполдінг, очевидно, встиг заразити епідемією сміху і перший поверх.
Басовий сміх змінився теноровим — пискливим, дитячим чи жіночим. Мабуть, різні люди намагалися говорити, але сміх заважав їм. Бекфорд грубо вилаявся і кинув телефонну трубку.
Лише через три години йому вдалося розізнати подробиці подій, про які, до речі, він уже догадувався. І в банку, і в вестибюлі намагалися затримати Сполдінга, але з цього нічого не вийшло. В банку до нього підійшли три полісмени, та вже через секунду вони корчились на підлозі в судорогах сміху. Сполдінг сміхом примусив касира видати гроші, сміхом проклав собі шлях у вестибюлі серед численних поліцейських домашньої охорони і благополучно вийшов з будинку, несучи в боковій кишені сірого костюма десять мільйонів доларів.
— Ні, це не людина, це сатана! — прошепотів Бекфорд.
Глава фірми був засмучений втратою великої суми грошей, обурений безглуздою роллю, яку Йому Довелося грати, і все ж він не міг не відчути чогось схожого на повагу до Сполдінга. Вже те, що містер Сміх зажадав не тисячу, не мільйон, а десять мільйонів, піднімало його над юрбою дрібненьких авантюристів.
Але так залишити цього не можна. Подарувати ні з того ні з сього десять мільйонів — не такий містер Бекфорд.
І Бекфорд почав дзвонити в поліцію, в прокуратуру, своїм агентам.
За кілька годин Сполдінг — містер Сміх, як уже прозвали його журналісти — здобув світову славу. Вірніше, світового розголосу набула незвичайна подія (в хмарочосі Бекфдрда. Але про самого містера Сміха, про його минуле, про його особисте життя знали дуже мало. Кореспонденти згадували, що під ім’ям містер Різус (містер Сміх) подвизався на кращих естрадах мюзик-хола якийсь гуморист, що надзвичайно швидко створив собі кар’єру. Як тільки він виходив, глядачі в залі заливалися гомеричним реготом, і містера Різуса вже тоді звали Королем сміху. Однак він, пролетівши яскравим метеором, зник з естради так несподівано, як і з’явився. Про нього забули, дальшою долею його не цікавилися.
І от зараз містер Різус, Король сміху, так раптово нагадав про себе.
Армія в’юнких кореспондентів і зграя поліцейських кинулись по місту, розшукуючи сліди Сполдінга. На подив самих слідопитів, їх знайшли дуже просто. Виявилося, що Сполдінг наймає прекрасний особняк майже в центрі міста. Будинок стоїть посеред саду, оточеного красивою залізною огорожею, через яку добре видно особняк і всі доріжки садових алей. Сюди й кинулися на приступ юрби журналістів, фотографів, кінооператорів.
Залізні ворота й хвіртка були замкнені. На дзвінки ніхто не виходив.
Не минуло й п’яти хвилин, як в’юнкі люди із спритністю мавп перелізли через залізну огорожу і кинулись до будинку. Але тут сталося незвичайне. Стіни будинку перетворились на екран денного кіно, і на ньому з’явився Король сміху. Одночасно заговорили репродуктори. І «нападаючі», гублячи вічні пера, блокноти й фотоапарати, вже качалися по землі в судорогах сміху. Деякі, закривши очі й вуха, змогли підійти до дверей будинку, але двері були замкнені. Та й неможливо ж інтерв’ювати з закритими очима й вухами!
Атака була відбита. Армія журналістів ганебно ретирувалась.
Настільки ж сумною була доля і поліцейської атаки. Всі полісмени падали в саду від реготу. Старий працівник поліції, що очолював загін, підняв білий прапор — хусточку. На його подив, екрани погасли й репродуктори замовкли. Настало щось подібне до перемир’я. Начальник попрямував до будинку. Двері перед ним відчинились. Повернувся він хвилин через десять, збентежений, замислений, з загадковою усмішкою на обличчі. Кишені його френча дуже відстовбурчувались. Він віддав своїй розбитій армії наказ про відступ. Того ж дня він доповів начальству і повідомив про це журналістам, що містер Сміх непереможний. Єдино можлива війна з ним — повітряна. Але не кидати ж з аероплана стокілограмові бомби в центрі міста.
… Місто схвильоване. А винуватець всього переполоху спокійно сидів у глибокому шкіряному кріслі, курив сигару, згадуючи пройдений шлях, і підбивав підсумки.
Сполдінг, нарешті, багатий. У нього прекрасний готель у місті й вілла в горах. Яхта, аероплан, автомобілі… Чого ще не вистачає йому? Дружини! йому потрібна незвичайна дружина. От якби місіс Файт! Красуня двадцяти чотирьох років, вдова. Власниця мільйонів, фабрик і заводів. Найбагатша наречена в світі. Так пишуть газети. Чому б не завоювати сміхом її серце і її мільйони? Це, звичайно, може бути кваліфіковано як примус, навіть насильство, розбій, вимагательство. Та хіба не все одно?
І Сполдінг почав розробляти свій новий план. Справитися з Бекфордом було легше: Сполдінг добре знав Бекфорда. Про місіс Файт він знав тільки з газет. Доводилося збирати додаткові відомості через приватних агентів. Файт була крупною ставкою, і треба було зробити все, щоб не програти цієї ставки.
Через кілька днів усе було готове. Сполдінгу пощастило проникнути в палац Файт. Вдалося обеззброїти, приборкати і особисту охорону: лакеїв, камеристок, розшукати в нескінченній анфіладі кімнат місіс Файт.
Коли Сполдінг увійшов, Файт курила єгипетську сигару, вставлену в золотий мундштук з сапфіровим наконечником. На ній було газове скляне плаття, рожеві туфлі з мавпячої шкіри з брильянтовими пряжками.
— Чи згодні ви, місіс Файт, вийти за мене заміж? — спитав Сполдінг, наділивши цю пропозицію легким дотепом.
Файт дзвінко розсміялась, але тут же швидко відповіла:
— Перестаньте смішити мене, Сполдінг! Ви хочете, щоб я вийшла за вас заміж? Так у чому ж справа? Яка жінка відмовиться стати дружиною Короля сміху? Я згодна. І я не звикла відкладати свої рішення.
Сполдінг був так приголомшений цією швидкою згодою, що забув про свою «атаку сміхом». Він стояв нерухомо з напіввідкритим ротом і, мабуть, вперше був смішним, не бажаючи нього. Енергійна жінка швидко взяла ініціативу в свої руки. Вона подзвонила. На дзвінок увійшла сива бабуся, схожа на придворну статс-даму.
— Мадам Анжело, — сказала Файт по-французькому, — прошу вас негайно викликати сюди пастора Гоббса. Розпорядіться, щоб подали авто. Протелефонуйте Джонсу. Через годину ми вилітаємо в Сан-Франциско. Три пасажири. Вага… ваша вага?
— Вісімдесят п’ять, — автоматично відповів Сполдінг.
— У мене сімдесят, у пастора сто. Разом двісті п’ятдесят п’ять. Багаж двадцять. Всього двісті сімдесят п’ять. Передайте ці цифри Джонсу. Попередьте, щоб масла й бензину вистачило на весь шлях без посадки.
Відпустивши мадам Анжелу, місіс Файт звернулась до Сполдінга.
— Пастор повінчає нас у небі. Правда, це дуже оригінально? Вся Америка говоритиме про це. А в Сан-Франциско ми пересядемо на нашу яхту і…
Файт натиснула другу кнопку. Ввійшла камеристка.
— Мадлен! Швидше пальто й капелюшок! Для авто.
Коли Сполдінг трохи опам’ятався від несподіванки, думки його гарячково запрацювали.
Чому Файт погодилась так швидко? Може, тут якась хитрість? А може, це щиро? Чому б їй не бути щирою? Хіба Сполдінг не молодий, не красивий? І хіба він не герой дня? А місіс Файт — Сполдінг це добре знав — була дуже гонористою жінкою. Її багатство забезпечувало виконання всіх її примх. І найкращою її втіхою було читати про себе в газетах. Вся Америка повинна була знати, як вона виглядає в новому платті, що їй подавали на обід, які духи вона замовила в Парижі, а мережива в Брюсселі, скільки тисяч доларів коштувала їй нова ванна кімната з рожевого мармуру. Пропозиція Сполдінга імпонувала її гонористим планам. Згодившись на шлюб, Файт може незабаром покинути Сполдінга, а потім розповісти про це кореспондентам, і вся Америка сміятиметься з нього, Короля сміху! Як спритно місіс Файт обдурила його! Або вона може вийти за нього заміж, а потім вдати з себе жертву насильства. Теж сенсація! І знову Сполдінг буде в смішній ролі. Або — чим не сенсація! — Файт одружиться з Королем сміху в небесах. Тиждень, місяць газети пережовуватимуть цю подію. Потім вона покине його, розлучиться з ним, хоча б на тій підставі, що не хоче жити під постійною загрозою бути засміяною на смерть.
Думки Сполдінга почали плутатися. Він готувався до страшенної боротьби, зібрав усі свої «сміхотворні можливості», всі сили своїх нервів. Він був у стані напруженої бойової готовності… І раптом ця несподівана розрядка. Така раптова капітуляція ворога перетворювала його перемогу в поразку.
Яка помилка! Що робити, що робити?! Ні, чорт візьми, він не згоден! І треба просто тікати!
Сполдінг зробив уже крок до дверей, але Файт стежила за ним.
Куди ж ви? — вона спритно вхопила його за рукав і посадила на низьке крісло біля себе.
Сполдінг зайняв це принизливе становище без звуку протесту. Таки справді з ним діялося щось недобре. У всьому цьому є щось… смішне, дуже смішне.
— Ха-ха-ха-ха-ха! — раптом зайшовся Сполдінг таким заливчастим сміхом, яким мало хто сміявся з його жертв.
— Що з вами? — спитала Файт, здивовано дивлячись на Сполдінга.
— Як це?.. — раптом почав він, майже на кожному слові перебиваючи себе сміхом. — Як це говорив старик Бергсон? Дотепність часто полягає в тому, щоб продовжити думку співрозмовника до тієї точки, де вона стає власною протилежністю, і співрозмовник сам потрапляє, так би мовити, в пастку, поставлену його ж власними словами. Так у нас з вами й вийшло! Ви розумієте?
— Нічого не розумію, — відповіла Файт.
Сполдінг зайшовся ще нестримнішим сміхом. Потім раптом перестав сміятися, наче в ньому щось обірвалось. Він замовк і став серйозним, навіть похмурим.
— Я, на жаль, зрозумів відразу надто багато. І, правду кажучи, я потрапив у пастку, яку сам поставив. Я повністю зрозумів секрет смішного, і для мене смішнішого більше не існує. Для мене нема більше гумору, жартів, дотепів. Є тільки категорії, групи, формули смішного. Я аналізував, машинізував живий сміх. 1 тим самим я вбив його. Ось зараз я сміявся. Але мені вдалося і цей сміх аналізувати, анатомувати, вбити. І я, фабрикант сміху, сам більше вже ніколи в житті не сміятимусь. А що таке життя без жарту, без сміху? Без нього — навіщо мені багатство, влада, сім’я? Я пограбував самого себе…
— Про що ви базікаєте, Сполдінг? Опам’ятайтесь, нарешті! Чи ви п’яні? — роздратовано вигукнула Файт.
Але Сполдінг, опустивши голову, сидів нерухомо, мов статуя, похмурий, замислений, не відповідаючи на запитання, не звертаючи уваги ні на кого.
Його довелося відвезти в лікарню. Головний лікар виявив у Сполдінга душевний розлад на ґрунті крайнього виснаження нервової системи. «Найвидатніші артисти-коміки нерідко закінчують чорною меланхолією», — говорив лікар. Але його молодий асистент, оригінал і любитель парадоксів, запевняв, що Сполдінга вбив дух американської машинізації.