Марсові онуки

Розділ перший МАНА

Три дослідники, одягнуті в космічні скафандри, поринали на дно…

Їхній міжпланетний одяг із м'якої пластмаси, шоломи й апаратура для дихання не поступалися водолазним костюмам. Важке спорядження тягло на дно.

Спершу всі загубили один одного. На глибині вже не червона, а зеленава вода дедалі густішала, темнішала, аж поки перетворилася на чорну млу.

Радіозв'язок під водою не діяв.

Олексі зробилося погано. Він, що тільки-но сміливо знімав кінокамерою птеродактиля, зараз, нікого не чуючи, нічого не бачачи і не відчуваючи, загукав чужим, хрипким голосом. Його не почули… Він рвонувся вбік, простягнув руки, щоб намацати товаришів. Щось слизьке торкнулося його руки. Він відсмикнув її з огидою.

До болю стиснувши щелепи, він повільно спускався на дно.

Коли зрештою він став на м'який мул, то відчув сором за свій лемент. Він навіть зрадів, що його не почули.

Праворуч, розтинаючи чорнильну водяну товщу, спалахнув яскравий сріблястий конус, що упирався в розмитий туман.

У промені метнулись дивовижні риби з пилкоподібними хребтами, з очима, що горять у промені, як у котів, метнулись і зникли… А замість них на освітлений простір вийшов Ілля Юрійович, величезний, спокійний, бородатий, усміхнений. Він немовби стояв не на дні венеріанського моря, а на березі, де недавно сказав своїм помічникам, що в крайньому разі всюдихід опуститься під воду і вони перейдуть протоку по дну…

Олекса, переборюючи щільну перепону, дістався до Богатирьова і обійняв його. Ілля Юрійович не відхилився, як завжди.

Прожектор на всюдиході засвітив Добров.

Затонулий всюдихід уцілів! У світлі прожектора виднілось велетенське перетинчасте крило і частина гороподібної туші знищеного ящера, хвіст якого притиснув всюдихід до дна…

Вивільнити всюдихід було нелегко. Довелося ввімкнути двигуни. Насоси засмоктували не повітря, а воду. Відкидаючи її вниз, вони трохи підняли всюдихід разом із страхітливим хвостом. Богатирьов і Олекса підставили плечі, щоб утримати цей хвіст. Добров вимкнув насоси і ввімкнув реактивний двигун. Всюдихід спустився на дно і рвонувся.

Машина була вільна.

Олекса і Ілля Юрійович вибралися з-під драконового хвоста.

Ілля Юрійович нахилився, щоб торкнутися корпусу всюдихода антеною, і подав знак, щоб його товариші зробили так само. Тепер можна було розмовляти через шоломофони.

— Бачу, рухатися він може вільно, — кивнув на всюдихід Богатирьов.

— Аби не збочити зі шляху, — відгукнувся Добров.

— Як добре, що магнітне поле на Венері таке сильне! — зауважив Олекса. — Компас діє. А я ж злякався… заверещав, — признався він.

— Тремтіти ще доведеться всім, — пробурчав Добров. — Тепер жди іхтіозавра якого-не-будь. Не знаю, чи зарадять лихові наші підводні рушниці.

— Все ж таки вийми їх, — наказав Ілля Юрійович.

Добров знову ввімкнув насоси, що створювали повітряну подушку. Вони засмоктали воду і спрямували вниз струмінь.

Добров так відрегулював роботу насосів, щоб машина залишалась у завислому стані. Самому йому довелося вибратися на дно. Дістаючи рукою прилади керування, він увімкнув горизонтальний двигун на найтихіший хід.

Тримаючись «а борти, всі рушили вперед.

Антени не торкалися тепер металевого корпусу, і зв'язку між подорожніми не було.

Прожектор освітлював химерне строкате дно. Мул було засіяно самоцвітами, які веселкою вигравали в прожекторовому світлі. Та хутко виявилася їхня дивна якість. Сині, жовті, золотаві, під впливом світла вони швидко міняли забарвлення, ставали всі яскраво-червоні, а потім брунатні, як мул… Багато з них не тільки міняли забарвлення, але й відповзали зі світлої смуги в тінь. Скоріш за все, це були черепашки молюсків або ракоподібних.

Риби, крім зграйок спритних мальків, що проносилися прозорим віялом, уникали випливати на світло. На самому краю освітленого конуса очі їхні горіли по-вовчому.

Ілля Юрійович взяв гранатну рушницю. Вона могла допомогти й під водою. Добров і Олекса озброїлись рушницями-остенями.

Ілля Юрійович йшов перший, і його силует виділявся на тлі освітленої води. Він повертав голову, тривожно вдивляючись у темряву.

У промінь прожектора стали потрапляти скелі неправильної форми, занесені мулом, порослі водоростями.

Доброву доводилося лавірувати між ними.

Олекса жадібно вдивлявся в їхні обриси, що танули в мутному тумані.

Добров знайшов прохід, уздовж якого скелі тяглися по обидва боки, входячи рівними рядами в темряву.

У Олекси стиснулося серце. Він не міг позбутися відчуття, що вони рухаються… вулицею.

Це було смішно. Романтична впевненість Олекси в тому, що на Венері є розумне життя, під тиском незаперечних аргументів Доб-рова давно вже похитнулася. На Венері ера розвитку виявилася надто рання, щоб можна було чекати появи розумних істот. Венеріанку він бачив тільки під час марення. Та все ж таки які дивні скелі!..

Звичайно, Добров обурився б, довідавшись про дикі здогади Олекси. Ілля Юрійович, мабуть, покартав би його, назвавши мрійником.

Проте не можна ж пройти повз такі скелі, навіть не глянувши хоча б на одну з них зблизька…

Олекса наздогнав Богатирьова і торкнувся його плеча. Той здригнувся і рвучко обернувся.

Олекса показав на скелі, потім на свої очі, зробив благальний жест руками.

Богатирьов глянув на герметичний ручний годинник і заперечливо похитав головою.

Олекса підняв палець. Одну тільки хвильку, одну тільки скелю. Адже єдина можливість!..

Ілля Юрійович насупився, схрестивши руки на грудях, показуючи, що він ждатиме, та тільки недовго.

Олекса рушив уперед до освітленої скелі.

Удари серця відлунювали в скронях.

Аби це насправді виявилися руїни!..

Проте скеля, напівсхована під мулом, найменше нагадувала руїни будови.

Але чому всі ці скелі так виструнчилися, як під лінійку? І по другий бік «вулиці» теж!..

Колись Олекса їздив у туристичну подорож по Італії і побував у Помпеї. Він як зачарований роздивлявся тоді стародавнє місто руїн, що понад тисячоліття пролежало під попелом Везувію.

Його здивували рівні вулиці, ряди цегляних будинків без дахів, що тулилися один до одного. На бруківці були глибокі вибоїни від колісниць… Скільки століть треба було їздити по цих бруківках, щоб вибити в камінні такі колії! Він заглядав у будинки без дахів, намагався уявити, які тут жили люди… Маленьке містечко тисяч на двадцять жителів, та в ньому були й громадські лазні, і спортивна зала для юнаків, і античний театр з чудовим півкругом амфітеатру, і відкритий форум для зборів, і храм з уцілілими колонами!..

О, якби побачити зараз бодай одну колону!

Олекса йшов попереду всюдихода, в широкій частині променя, де світло захоплювало напрочуд рівний ряд скель.

Та колон не було…

Невже ці підводні житла споруджено якимись тваринами? Будують же бобри греблі й хатки… Не кажучи вже про геометрично правильні мурашники.

Розставатися з мрією завжди дуже важко.

Олекса вперто йшов, роздивляючись кожну скелю. Поблизу виявилося, що вони мають різноманітну форму і зовсім не нагадують Помпеї. Аби знайти бодай один вхід до скелі!..

Він так і подумав — «вхід до скелі». Не наважився домислити «в дім», та слово «вхід» подумки вимовив.

Деякі скелі були набагато вищі за інші, їх геометрично правильна форма здавалась зумисно підкресленою.

Кортіло оглянути бодай одну скелю зблизька. Він обійшов підніжжя скелі, та входу не знайшов. І раптом він згадав, що тваринний світ Венери, напевно, мав пристосовуватися до особливих умов її шаленої атмосфери. Олексі не хотілося припустити, що він має справу з житлом підводних істот. Ні! Він уже мріяв, що перед ним стародавнє, колись затоплене місто!.. Та якщо на Венері літає птеродактиль, страховище, то й розумні будівельники міста могли літати. Тоді вхід у їхні будинки слід шукати не знизу, а зверху… на дахах, що, можливо, не збереглися…

Олекса виплив на скелю.

Прожектор замиготів. Застерігає Добров…

Олекса, перебираючи руками, рухався по скельній поверхні, як по дахові.

Тут світла не було, і нічого не можна було розібрати. Олекса шукав провал на дотик…

Може, це було просто скельне заглиблення, та запальному фантазерові здавалось, що він опускається в житло розумних літаючих істот…

Богатирьов і Добров бачили, як сплив і зник Олекса. Мовчки вони чекали хвилину, дві, три… п'ять…

Богатирьов торкнувся антеною корпусу всюдихода. Добров, побачивши це, зробив те саме.

— Хлопчисько! — почув Богатирьов його голос. — Дозволь, Ілля, я приведу його. Коли б можна було скинути шолом, я нам'яв би йому вуха!

— Йди. Повертайся швидше, — наказав Богатирьов. — Я поверну всюдихід, посвічу вам.

Добров сплив на скелю, як і Олекса…

Скельна вершина, тепер освітлена, виділялася в каламутному тумані. Та в заглибленні, в якому зник Олекса, було темно.

Добров виявився обачніший за Олексу. Він узяв електричний ліхтар. Він освітив ним дивний колодязь, точніше, вертикальний грот…

На глибині Добров помітив рух.

Не потрапив же Олекса в лігво іхтіозавра!..

Добров не розмірковував. Затиснувши в одній руці ліхтар, у другій — ніж, він ринув униз.

У промені світла блиснув шолом біолога.

Добров опустився на м'який мул поруч з Олексою, майже грубо схопив його за руку й показав угору.

Олексині губи ворушилися, він у чомусь хотів переконати Доброва. Та Доброву навіть на думку не спало те, про що мріяв Олекса. Він не міг і не бажав його зрозуміти. Надто різними мовами якщо не говорили, то мислили вони.

Олекса показав Доброву на вихід з гроту внизу — він таки розшукав його зсередини!

Олекса засунув у мішок покритий мулом камінь, що потрапив під руку.

Слідом за Олексою Добров рачки виліз із гроту і з полегкістю побачив освітлений конус. Схопивши Олексу за руку, він рішуче рушив до всюдихода.

Олекса йшов схвильований, приголомшений, злегка протестуючи. Він майже був певен, що побував у житлі якихось істот… та чи були ці істоти розумні?

Підійшовши до всюдихода, він приклав антену до корпусу, щоб Богатирьов вислухав його, але той зиркнув сердито, повернувся спиною і пішов попереду всюдихода.

Добров увімкнув мотор. Поклавши руку на борт, Олекса почимчикував поруч.

Він більше не думав про напад іхтіозаврів. Скелі зліва і справа від освітленого конуса здавались йому химерними будівлями, а попереду, на замуленому дні, він ладен був побачити вибиті в камінні колії колісниць…

Добре, що Добров не «чув» цих навіжених думок!..

Скелі, перетворені фантазією Олекси на палаци й вежі, на куби й піраміди будинків, повільно пропливали назад.

Це було як мана.

Розділ другий ПЕРШЕ БАГАТТЯ

Урагани на Венері народжувалися циклонами. Шалено закручені атмосферні лійки охоплювали цілі материки. На ободі жорен вітер дув зі страшною силою, а в центрі стояв мертвий спокій.

Слідом за штормом настала тиша…

Морські хвилі ще не затихли, вони здималися горбами, та вже без гребенів, згладжені, м'які. Вони набігали на піщаний берег, викидаючи в киплячій піні яскраві різнобарвні черепашки. З невдоволеним шипінням вони дедалі більше відступали, вже не дістаючи пінявими лапами до викинутих з моря самоцвітів, які тьмяніли на піску.

Поблизу берега у воді, що відринула, показався шолом з гострим шишаком антени. Як у славнозвісній казці, виходили з тихої води одна за одною три постаті, лишаючи сліди на вологому піску.

Слідом за ними, як вірний кінь, випливав із хвиль всюдихід.

Ілля Юрійович зняв шолом з ковпаком і на всі груди вдихнув морське повітря. Олекса також зняв шолом, щасливо оглядаючись. Добров порався біля всюдихода.

— Яка ж благодать! — сказав Богатирьов.

Замість зарослих папоротями боліт протилежного берега тут від жовтої смужки піску починався килим ясно-червоних квітів, про які так мріяв Олекса. Похитуючись від утоми, Олекса дістався до квітів, опустився перед ними на коліна і став збирати букет з вогників. Квіти полум'яніли у нього в руках, трохи відрізняючись одна від одної відтінками: букет жив, переливався, палав…

— На Землю б такі привезти! — вигукнув Олекса.

Він вийняв було з мішка знайдений на дні камінь, щоб звільнити місце для букета, та чомусь знову поклав його назад.

Просто з берега піднімалася конічна гора вулкана. Вершина її здавалася огорнутою хмарами. Це курив кратер. Від нього струменями спускалися кам'янисті пасма — потоки застиглої лави. Ліс ріс тільки біля підніжжя, все той же ліс папоротей і хвощових.

— На жаль, одразу не підемо, — сказав Ілля Юрійович.

— Тут так гарно! — відгукнувся Олекса.

— Треба дізнатись, з якого боку американці. Як ти, Романе, не чуєш їх?

— Може, нашому радистові пощастить установити зв'язок, замість того щоб збирати квіти для місцевих дам? — дошкульно зауважив Добров. — Радіохвилі не проходять. Магнітна буря триває. Відчувається, що Венера ближче до Сонця…

— Планета бур… У повітрі, в морі, в ефірі, — сказав, не ображаючись, Олекса.

— Що ж, відпочинок нам потрібен, — вирішив Богатирьов.

— Можна розпалити багаття, — запропонував Олекса.

— Гаразд, — погодився Ілля Юрійович. — На Венері ще ніхто не розпалював багаття. Будьмо перші.

Олекса повернувся з оберемком сухих коренів, що відломилися од венеріанських перекотиполе. Розпалюючи дивовижний хмиз, він раптом спитав:

— Ви вважаєте, Ілля Юрійович, що це перше багаття на планеті?

Багаття розгорялося, потріскуючи і стріляючи іскрами.

— А ти маєш сумнів? — допитливо глянув Богатирьов.

— Маю сумнів, — щиро признався Олекса.

Добров зморщився, як від зубного болю. Олекса став на коліна, перевертаючи довгим коренем сучки, що горіли.

— А підводна вулиця? — запитав він, не оглядаючись.

— Яка вулиця? — обурився Добров.

— Хіба два ряди схожих на скелі руїн не нагадували вулицю затопленого міста?

Богатирьов усміхнувся. Добров позеленів:

— Ну, годі! йому мало одержати кандидатський ступінь на безглуздих та до того ж і чужих гіпотезах про існування розумного життя на інших світах, то й тепер воно верзеться йому повсюди! В таких випадках лікуватися треба. Розуміти, що космос протипоказаний…

Олекса смертельно образився, відійшов убік. Добров діловито зайнявся консервами. Богатирьов задумливо куйовдив бороду.

Гіпотези розумного життя на інших світах!

Олекса зовсім не привласнював їх собі, та він був їх палким прихильником.

Передусім вабив до себе Марс.

Ще Гаврило Андріянович Тихов, чудовий радянський астроном, вивчаючи відбивну здатність темних плям на Марсі, які міняли своє забарвлення кожної пори року, від зеленого весною до червонувато-брунатного, під колір марсіянських пісків, узимку, переконався, що плями ці не що інше, як суцільні масиви вічнозеленої рослинності типу наших ялинок чи модрин. Згодом він вивчив і нові плями на планеті, раніше невідомі. Він жартома назвав їх «марсіянською цілиною». До того ж і знамениті марсіянські «канали», відкриті

1877 року італійцем Скіапареллі, ці дивні геометрично правильні утворення, що сіткою покривали планету Марс, котрі, як гадав Скіапареллі, могли бути прокопані розумними жителями Марса, виявилися, на думку Тихова, також смугами рослинності, що поширювалася від полярних шапок Марса до екватора в міру танення полярної криги. Швидкість поширення зелені в три-чотири кілометри на секунду цілком відповідає швидкості течії води у величезних водоводних трубах, якби їх поклали в грунт, щоб використати для зрошення талу воду полярної криги.

Все це, в тому числі і яскраві спалахи, помічені японськими спостерігачами під час великого протистояння 1956 року, примусило юнака Олексу Попова щиросердно повірити в існування розумних марсіян.

І, ясна річ, він був одним з найзапекліших прихильників гіпотези про тунгуську катастрофу 1908 року, що зацікавила багатьох учених, які пояснювали її атомним вибухом марсіянського корабля, що не встиг приземлитися і летів, як підрахували, з Марса через Венеру… Того року було надзвичайно вигідне взаєморозташування трьох планет. Олекса взяв участь у науково-туристичній експедиції молоді в районі «падіння тунгуського метеорита», який ніколи не падав. Разом з іншими молодими ентузіастами він ретельно обстежив місцевість і привіз сенсаційні доводи на користь припущення про вибух корабля. Виявилося можливим довести, що в 1908 році там стався саме ядерний вибух, оскільки в річних шарах модрини, що росла далі, було знайдено стронцій-90, ізотоп, який утворюється тільки при ядерних вибухах і потрапляє в грунт з радіоактивними опадами і вже звідти по корінню засмоктується рослиною і відкладається в річному шарі. Доведено було і променевий опік лісу, а також причину світлих ночей після вибуху, зумовлених радіоактивними процесами гальмування у верхніх атмосферних шарах перед вибухом.

Хто ж міг прилетіти на Землю? Хто? Невже марсіяни? Саме тоді радянський астроном професор Шкловський висунув гіпотезу, що обидва дивних супутника Марса, Фобос і Деймос, які обертаються навколо нього на дуже малих відстанях і точно в площині екватора — не природного походження, а штучного. Тільки цим і можна було пояснити, чому рух Фобоса уповільнюється: це відбувається, мабуть, під впливом гальмування розрідженою марсіянською атмосферою, що дало б себе знати при умові існування порожнистого супутника, яких нема в природі.

Отже, марсіяни колись спорудили велетенські космічні ракетодроми! Навіщо? Коли? Куди вони літали?

Французький професор Анрі Лот дослідив у Сахарі найдавніші наскельні малюнки, серед яких виявилися зображення істот у скафандрах. Анрі Лот назвав їх марсіянами.

Може, справді марсіяни літали і на Венеру, і на Землю?..

Літали… Вони відчули в польоті невимовне почуття невагомості, яке так любив Олекса, вже ставши космонавтом, але яке він знав ще до цього!

Так, так, знав! Він зрозумів це після першого ж свого польоту на Місяць разом з Богатирьовим.

Почуття невагомості було відоме йому ще з дитячих снів, почуття невимовного блаженства, відчуття, коли без усякого м'язового напруження раптом шугаєш угору і повільно пливеш над землею, навіть не уподібнюючись птасі, не витрачаючи зусиль, летиш у повітрі, невагомий!..

І раптом зовсім таке саме відчуття в космічній кабіні!

Звідки ця пам'ять предків?

Олекса відганяв сміливу думку.

У всякому разі, є можливість пояснити, чому розумні істоти з'явилися на планеті в еру ящерів.

І Олекса повернувся до багаття.

— Це не перше вогнище Венери! — рішуче сказав він.

Добров здивовано глянув на нього. Богатирьов усміхнувся:

— Знову розумні істоти і ящери на одній планеті?

— А ми? — швидко підвів голову Олекса. Добров знизав плечима.

— Ми прилетіли, — сказав Олекса, пригадуючи слова венеріанки. — Вони також могли прилетіти. І не тільки прилетіти, але й лишитися тут… я не знаю, з якої причини.

Богатирьов навіть крякнув, та поглянув на Олексу схвально. Добров сердився:

— Звідки прилетіли? З Землі в часи Атлантиди?

— Ні, з Марса! На Марсі живуть!..

— Дурниця! Там кисню одна тисячна того, що є в земній атмосфері. Розумній істоті з її вищою енергетикою не обійтись без кисню.

— Та раніше там був кисень, — не вгавав Олекса.

— Ну то що, — знизав плечима Добров. — Припускаю, що Дарвінова теорія поширюється і на Марс. Там також була мавпа, тільки марсіянська мавпа, від якої походять давно вже загиблі марсіяни.

— Ні! Ніколи! Ніколи розумне плем'я, раз виникнувши, не загине від зміни зовнішніх умов! Воно не тільки пристосовуватиметься — воно змінюватиме їх. Воно не може загинути.

— Де ж воно, це розумне плем'я? — єхидно спитав Добров.

Олекса зніяковів.

— Справді, де? — багатозначно спитав і Богатирьов.

Олекса оглянувся, подивився на океан, повернувся до лісу, наче шукав когось очима, потім сказав:

— Я не знаю, де вони тепер. Та вони були тут. І вони є на Марсі.

Добров похитав головою.

— Я припускаю, що фантазія потрібна на Землі, та на іншій планеті, де ми знаходимося, слід залишатися на грунті реальності, — поважно сказав він.

— Не знаю, браття, скільки знайдемо ми тут розумних істот, — мовив Богатирьов, підводячись, — та дві істоти ми зобов'язані знайти: наших братів по племені…

— Братів по племені? — схвильовано повторив Олекса, стежачи за Іллею Юрійовичем.

Підійшовши до всюдихода, він став налагоджувати зв'язок із роботом.

— Брати по племені! — тихо повторив Олекса, йдучи по піщаній обмілині і дивлячись на залишені ним самим сліди.

Розділ третій ВОГНЯНИЙ ПОТІК

По заболоченій гущавині рухалися три постаті.

Керн і Вуд ледве одужали. Тривала лихоманка висушила їхні лиця, забрала сили. Вони йшли, хитаючись, ледве тримаючись на ногах, балансуючи, як канатохідці.

Особливо зле було Залізному Джонові. Не пристосований до вправ на рівновагу, він раз у раз зривався зі слизького коріння і опинявся по коліна в трясовині.

Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.

— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.

Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.

Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:

— Розраховуєте на професорське звання?

— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..

— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.

— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!

— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…

— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?

— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.

Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.

— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…

— Шефе, над нами хмара попелу…

— Вулкан? Цього тільки бракувало!..

Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.

Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.

Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…

— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.

Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.

Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…

Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.

— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.

Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.

Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.

Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.

Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.

Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.

Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.

— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.

— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.

Та Гаррі перехопив шефову руку.

— Слухайте, слухайте!..

Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…

Робот повторював байдужим голосом:

— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.

— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.

— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.

— Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, — повторював робот. — Визначаю відстань у дві милі.

— Божеволію! — скрикнув Керн. — Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…

— Росіяни? — не вірячи вухам, перепитав Вуд.

— Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.

— Пізно!

— Ніколи не думав, що мені так пізно доведеться міняти свої погляди!..

— Знаходимося на камені посеред вогняної рідини, — байдуже повідомляв робот. — Вона прибуває по одному дюймові на хвилину. Через тридцять сім хвилин сорок вісім секунд камінь буде затоплено. Ще через сімнадцять хвилин вогняна рідина дійде до колін…

— Вони мчать сюди! Чуєте, шефе? Вони запитують обстановку, вони йдуть нам на допомогу!

— Ніколи не думав, що вони на це здатні! На цій планеті багато чому навчишся, Гаррі… Шкода, що не доведеться скористатися цим у житті…

— Робот теж не зважив на це. Та вони допоможуть нам, врятують нас.

— Ех, малюк, — майже ніжно сказав Керн, — який всюдихід пройде по вогню? Розраховувати треба тільки на самих себе… Є лише одна машина в світі, яка може врятувати нас…

— Ви так гадаєте, шефе?

— Хелло, Джоне, прошу вас. Візьміть містера Вуда і перенесіть його через вогняний потік.

— Що ви, шефе?.. А ви?..

— Вищий закон природи, Гаррі… Молодості — жити. Передайте привіт Мері. Я не завжди був справедливий щодо неї… Отож, Джоне, прошу вас…

— Ширину потоку можна подолати за дванадцять хвилин, через двадцять п'ять хвилин можна повернутися за містером Керном, — прорипів робот.

— О, мій незабутній брате Томас! Він створив не просто мислячу, але й чутливу, гуманну машину! Йдіть, Джоне, я ждатиму вас, у якого є не тільки мозок, але й серце!

Робот посадовив Гаррі на плече і безстрашно рушив у вогненний потік.

Лава дійшла йому до кісточок і вирувала, обтікаючи ноги. Дим підіймався, майже сховавши Керна, який лишився на камені. Гаррі не задихнувся тільки тому, що був у шоломі.

Робот пройшов кілька кроків, та раптом спинився.

— Рідина прибуває по півтора дюйма на хвилину. Коли можна буде повернутися за містером Керном, вона сягне йому вище колін, що може пошкодити його здоров'ю.

— Отож треба повернутися за ним, швидше повернутися, Джоне! Слід спробувати нести обох, Джоне, дуже прошу вас, — квапив машину. Гаррі.

— Треба повернутися, — підтвердив робот.

Над вогняним потоком і димом підіймалася могутня постать закутого в обладунки лицаря, який ніс на плечі юнака.

— Все ж таки повернулися! — розчулено сказав Керн.

— Джон підрахував, що перенести треба зразу двох, шефе! — здалеку сповістив Вуд.

Робот вибрався на камінь. Керн опустився на коліна, щоб дослідити роботові ноги, які заглиблювалися в лаву.

— Чудова машина! Дивна машина! Прекрасна тугоплавка криця! — викрикував він.

Робот узяв на кожне плече по американцеві і знов увійшов у вогняний потік.

Повільно ступали по магмі металеві ноги. Шлакова піна налипала на крицю, яка розігрівалася дедалі більше і вже стала червона як жар.

Робот ішов повільно, але впевнено, його білясті очі пильно дивилися вперед. Руки обережно підтримували Вуда і Керна, які сиділи на залізних плечах обійнявшись.

Рятівний камінь зник у диму. Здавалось, магма вже покрила його. Вона доходила роботу до колін. Може, піднявшись трохи вище, вона вже пошкодила б йому суглоби…

Робот зупинився.

— У чому справа, Джоне, прошу вас? — запитав Аллан Керн.

Особливо суворо й холодно пролунав скрипливий роботів голос:

— Швидкість прибування потоку перевищує два дюйми на хвилину. Рівень вогняної рідини досяг нижнього суглоба ніг. Швидкість пересування сповільнена. Подальше пересування з вантажем небезпечне для моїх механізмів.

— Що він хоче сказати? — вигукнув Гаррі.

— Мерщій! Треба вимкнути його систему самозбереження, інакше він скине нас у лаву! — наказав Керн.

— Де вимикач?

— Мій боже! Він унизу… Вже не дотягнутися.

— Я змушений звільнитися від вантажу, джентльмени, — дуже ввічливо проскрипів робот.

Керн і Вуд вчепились у його голову і один в одного. Залізні руки машини намагались відірвати їх, електромагнітні м'язи напружились, борючись із перенавантаженими м'язами приречених людей.

— Проклята машина! — процідив Керн. Керн стогнав. Робот щось скреготів. Лава клекотіла біля його ніг. Дим підіймався стовпом.

… Всюдихід мчав поміж папоротей. Добров лавірував, обминаючи ліанові сіті, розірвані в багатьох місцях лісовими втікачами.

– Ілля Юрійович! Ілля Юрійович! — зойкнув біля радіоапарата Олекса. — Він їх скидає в лаву!

— Бісова машина рятує себе, вона ввімкнута на самозбереження, — похмуро констатував Добров.

— Уперед, Романе! Уперед! — наказав Богатирьов.

Всюдихід вискочив з гущавини на берег вогняного потоку.

Дерева навколо горіли. Лава наповзала на болотистий грунт і, стикаючись із водою, застигала. Клуби пари вихоплювалися з-під неї, як піна прибою, а магма перевалювалася через розпечену, щойно утворену кам'яну перепону.

— Стоп! — вигукнув Богатирьов. — Можна було йти по землі, по воді, над водою і під водою… Як з вогнем бути, Романе?

— Зійти всім! — наказав Добров.

У вогненному потоці, весь у диму, немов стовп, стояв робот. На ньому видно було двох людей, що вчепились один в одного.

— Друзі! Аллан! Гаррі! Як ви там? Живі? Справилися з машиною? — гукнув Ілля Юрійович.

Крізь тріск розрядів пролунав Кернів голос:

— Хелло, командоре! Радий зустрітися. Лава дійшла до пояса Залізного Джона і вивела з ладу керування. Дуже шкода машини…

— Пожалійте що-небудь інше, Аллан. Тримайтесь дужче. Йду до вас на допомогу.

— Не будьте божевільним, командоре! Жодна машина, крім робота, не пройде по вогню.

— А повітряна подушка навіщо? — сказав Добров. — Всюдихід не піде по лаві, він пройде над нею!

І всюдихід з Добровим за рулем помчав на вогняний потік. Потужні насоси спрямували вниз струмені повітря, й повітряна подушка відокремила корпус від магми, надійно охолоджуючи його.

Всюдихід легко нісся над лавою, наче це була вода…

Добров порівнявся з димучим роботом і зняв з нього Керна, а потім Вуда.

Круто розвернувшись, Добров повів всюдихід через вогняний потік від робота.

Робот самотньо стояв серед вогню, і його застиглі в боротьбі руки були простягнуті до людей, що кинули його.

— О Томас! Томас! — голосив Керн. — Яка це була машина! Я почуваю себе негідником, що кидаю її…

Робот стояв по груди в киплячій лаві. Червонясті відблиски вигравали в його очах, і вони вперше здавалися живими, дивилися услід людям з докором.

Він став осідати зовсім як живий, трохи нахилився і впав.

Розплавлена магма поглинула його.

Аллан Керн плакав…

Гора двигтіла. З її жерла вихоплювалися фонтани вогню й розжареного каміння. Розпечена магма наповнила кратер і сліпучими могутніми потоками переливалася через його краї.

Розділ четвертий ВІДБИТА ШКАРАЛУПА

Багрові хмари світилися.

Зловісна зоря сходила над лісом.

Заграва первозданної пожежі підіймалась разом із хмарами попелу позаду дослідників, загрожуючи наздогнати їх.

Всюдихід було розраховано на двох. Без знятих приладів і гармати він міг узяти чотирьох, але п'ятий мав бігти поряд з машиною, «тримаючись за стремено», інакше всюдихід не підіймався на повітряній подушці.

Тільки «ведучий» і той, хто біг, дістали право на кисень для дихання, запаси якого ради полегшення було залишено біля вогняного потоку.

Добров у скафандрі й шоломі, зсутулившись, сидів за рулем. Олекса в полегшеному до краю скафандрі, без шолома й балонів, йшов поряд із всюдиходом.

Гаррі Вуд не міг всидіти у всюдиході. Він вистрибнув з машини, пішов разом з Олексою. Та зразу ж став відставати. Довелося вхопитися за Олексину руку.

Молоді люди весело розсміялися.

Керн подивився на них і сказав Богатирьову:

— Командоре, у мене відчуття, що шкаралупа, яка декого з нас покривала, розтріскалася над вогняним потоком, а потім відпала.

— Сподіваюсь, ви не шкодуєте, Аллан?

— Я думаю про неї, командоре. Потрібно було потрапити на іншу планету, щоб зрозуміти, як налипла шкаралупа законопачує очі й вуха, тисне на мозок. Ви не можете собі уявити, наскільки приємніше вірити в людей, ніж їх зневажати!

— Мені важко це уявити, Аллан, — сказав Богатирьов усміхаючись.

— Знаю. Ви завжди вірили в людей. Під шкаралупою мені здавалося це нісенітницею.

— А ви не думали, Аллан, чому вона утворилася?

— Це брудна шкаралупа, командоре, — зажурено посміхнувся Керн. — Я догадуюсь, що вона утворюється в людей, коли вони не миють душу. А наші газети, радіо і передвиборні промовці піклуються, щоб її не просто було відмити.

— Коли росіяни й американці боролися проти коричневої чуми, ніякої шкаралупи у них, здається, не було.

— Не було, командоре, тому що вона не терпить вогню. Напевно, треба добре розігріти й прожарити всіх людей, щоб із них облупилася шкаралупа ворожості й недовіри.

Олекса й Вуд, як і раніше тримаючись за руки, трохи відстали.

Всюдихід прокладав дорогу через ліани, зрізаючи їх циркульними пилками.

— А я вважаю, що в нашій експедиції було два роботи, — сказав Вуд.

Олекса примружився:

— Два?

— Один робот загинув… другий, здається, став людиною.

— Вони ще потоваришують! — засміявся Олекса, показуючи очима на всюдихід.

Вуд кивнув головою:

— А як він обурювався, довідавшись, що командором усе ж таки буде росіянин!.. Що ж до мене, Алек, то моя будова явно поступається кібернетичній. Я завжди ладен був товаришувати з вами, а в космосі зрозумів, що нескінченність зближує.

— А що таке Земля, Гаррі? Величезний космічний корабель! Він летить у космосі, обертаючись навколо осі, оббігаючи навколо Сонця, разом із Сонцем обертаючись у колесі Галактики, яка з величезною швидкістю віддаляється од інших галактик.

Вуд усміхнувся:

— Боюсь, що пасажири космольоту «Земля», щоб потоваришувати, повинні відчути космос… Скажімо, довідатися про навалу чужинців із космосу. Тільки тоді людство об'єдналося б у захисті.

— Правильно, Гаррі! Захист об'єднує. Та для цього не треба ждати космічної агресії. Захищатися людям слід від самих себе, від ядерної зброї, яка загрожує їхньому існуванню і яка не може, не повинна і не буде існувати!

— А хіба вона не знадобиться, щоб відбити космічний напад?

— Ніколи! — заперечив Олекса. — Це вигадано тими, хто, уникаючи роззброєння, хоче за будь-яку ціну зберегти ядерну зброю для своєї низької мети! Оволодіння космосом пов'язано з таким розвитком свідомості розумних істот, який сам по собі виключає агресію. Вищі досягнення науки невіддільні од вищої гуманності. Хіба у нас з вами піднялась би рука на жителів Венери?

— На розумних жителів планети? — здивувався Вуд.

— Так, які будували місто… Адже ми бачили руїни на дні протоки… Чули голос, що промовляв «Еоелла»…

— Ви мрійник, Алек. Ви насправді гадаєте, що бачили місто, яке опустилося на морське дно?

Замість відповіді Олекса міцно стиснув руку Гаррі.

Всюдихід виїхав з лісу.

Морський берег змінився невпізнанно. Піщана смужка, на якій відпочивали подорожні, зникла. Не було і вогненних квітів.

Ліс сходинками спускався не до моря, а просто в море.

Морські хвилі накочувалися на червонясті крони затоплених дерев, колихаючи обважніле листя, потім набігали на темні, мокрі напівзатоплені стовбури і розбивалися об вузлувате коріння тих дерев, які ще не опинилися в воді. Велетенські папороті коливалися; здавалось, що вони живуть, рухаються і на очах у приголомшених подорожніх «перевальки» заходять у воду.

Море наступало на праліс. Відбувалося подальше опускання суходолу.

Грізний гуркіт, підіймаючись із надр, заглушав морський прибій.

Подорожні перезирнулися. Гуркіт наростав. Здавалося, що він хитає скелі.

Олекса й Вуд відчули, що грунт насправді хитається у них під ногами. Вони гукнули Доброва.

Той спинив машину.

І раптом страшний удар як вибух потряс усе навкруги.

Між всюдиходом і затопленим лісом утворилася тріщина. Одна з папоротей стала нахилятися, впала назад і щезла в прірві.

З її глибини вихопилися клуби фіолетового диму, потім хмара білої пари.

— Всім одягнути шоломи! — наказав Богатирьов.

Всюдихід повернув уздовж тріщини, набираючи швидкість.

Олекса й Гаррі бігли, тримаючись за борти машини.

Новий удар, здавалось, розколов планету. Люди мимоволі нахилили голови.

Добров ривком вимкнув насоси. Всюдихід упав на коріння.

Машину трусонуло. Пасажири повалилися один на одного.

Олекса й Гаррі спинилися, вражені.

Край тріщини пройшов біля самого носа всюдихода.

Нова тріщина з'єдналася з першою, відгороджуючи людей від протоки.

Богатирьов вистрибнув із всюдихода.

Добров став обдивлятися машину.

У тріщину страшно було заглянути. З глибини скель, що розкололися, долинав гул.

Заграва над вулканом ширилася. Небо палало. Вздовж моря летіли рвані, наче охоплені вогнем хмари.

У найвужчій частині тріщина була метрів двадцять завширшки.

Протилежний її край був помітно нижчий.

— Перестрибнемо? — запитав Ілля Юрійович, вичікувально дивлячись на Доброва.

— Тільки туди, — показав той рукою на низький край тріщини.

— Вірьовки такої довгої нема?

— Полегшуючи всюдихід, залишили все. Підійшов Олекса.

— Я вскочу на ходу… Біля самого краю, — запропонував він.

— Це нездійсненно, командоре! — вигукнув Керн. — Дозвольте лишитися мені.

Богатирьов насупився й наказав усім, окрім Олекси, сісти у всюдихід.

Вуд наблизився до Олекси, простягнув руки, та той відійшов і весело сказав:

— Прощатися не будем!

Олекса став за десять кроків від прірви, весь зосереджений, напружений, як боксер на рингу.

Всюдихід від'їхав метрів на сто, розвернувся і став носом до тріщини.

Олексине серце калатало, в роті пересохло. Він підстрибував на місці все вище і вище.

І раптом завмер, трохи зігнувшись.

Всюдихід, набираючи швидкість, мчав до тріщини.

Ревів двигун, кричали люди, що сиділи в машині.

Олекса рвонувся, як зі старту. Він чимдуж біг машині навперейми, щоб біля урвища опинитися з нею поряд.

Три пари рук тягнулися до Олекси.

Всюдихід мчав над камінням, повітряні струмені підіймали навколо нього хмару куряви.

Олекса стрибнув у цю хмару, як у воду.

Троє друзів, що ловили його, впали разом із ним на дно всюдихода.

Добров нестямно стискав руль.

Всюдихід від нової ваги осів, та, не зачепивши каміння, вже опинився над прірвою.

Птахом перелетів він через тріщину і вдарився об коріння дерев на другому її боці.

Мало не перевернувшись, він на боці проборознив кілька метрів.

Олексу викинуло з машини. Щось вилетіло з кишені його скафандра і застрибало по камінню.

Ілля Юрійович охнув.

Вуд біг до Олекси.

Та той уже підводився.

Добров виліз із машини і став оглядати її.

— Куди він закотився? Ти бачив? — спитав Олекса, морщачись від болю.

Вуд заперечливо похитав головою.

Підійшли Ілля Юрійович і Керн.

— Живий? — запитав Богатирьов. — Ну, молодець! Я думав, це твоя голова застрибала по камінню.

— Це камінь, який я узяв із дна.

— Чого ж ти його не викинув?

— Забув.

Ілля Юрійович із сумнівом похитав головою.

— Забув сказати вам про нього, — виправився Олекса.

Він винувато посміхався і морщився далі від болю.

Добров кликав усіх до всюдихода.

Дерева розгойдувалися, грунт двигтів, землетрус посилювався.

Шкутильгаючи, Олекса шукав загублений камінь.

— Мерщій, Олексо! Тільки на воді порятунок! — гукав Ілля Юрійович.

Та Олекса немовби не чув. Богатирьов зробив знак Вуду, і той побіг від усюдихода, що підійшов, до Олекси, аби привести його за руку.

Раптом Олекса впав на коліна і скрикнув. Вуд зупинився і також верескнув.

Ілля Юрійович і Керн бігли до них. Добров вів за ними всюдихід. Засапавшись, Ілля Юрійович спинився.

Олекса стояв на колінах і тримав у руках плямистий камінь, покритий засохлим мулом. Плямистий через те, що шкаралупа, яка покривала його, від удару об каміння де-не-де відскочила.

Тремтячими пальцями Олекса намагався відламати шкаралупу з усього камінця. Він постукав ним об скелю. Шкаралупа відпала…

— Мармур! — вигукнув Вуд.

Підземний гул майже заглушив його крик. Близька папороть нахилилася і впала, трощачи сусідні. У багрових хмарах сяйнула блискавка. Земля стугоніла.

Олекса підвівся. Не вірячи своїм очам, він тримав у руках не камінь, а білий мармуровий витвір, з якого злетів шар мулу, що покривав його, — натхненно зроблену скульптуру напрочуд гарної голівки неземної, чужепланетної дівчини. Витягнена нитка брів, видовжені мало не до скронь мигдалеподібні очі, тонкий благородний ніс і напіврозтулені в посмішці губи…

Блискавка блиснула зовсім поряд. Чи то грім ударив, чи то утворилася нова тріщина, люди цього не бачили й не чули… Як заворожені, дивилися вони на чудесний витвір невідомих рук.

— Еоелла! — прошепотів Олекса. Він був без шолома і провів рукою по хвилястому волоссю, оглядаючись навколо, наче мав побачити її, живу, балакучу.

То ось які риси лиця не міг він розібрати під час марення!

Люди дивилися в прекрасне лице тієї, хто був носієм Розуму поза Землею… І вони не помічали, як двигтять навколо гори, підіймається море, палахкотить небо.

Розділ п'ятий МАРСОВІ ОНУКИ

Могутня постать людини в скафандрі височіла на скелі.

У глибокій задумі, наче Гамлет, що заглядає в очні ямки черепа, дивилась людина на біломармурову голівку, яку тримала в руках.

Нерозгадана таємниця людського мозку, прагнення збагнути історію Розуму привели шукача на іншу планету, і тепер він, проникаючи в морок невідомого, роздивлявся чужі привабливі риси безмірно знайомої і невідомої істоти.

Хто ти, витвір розуму й ніжності? Що приховано було під твоїм біломармуровим чолом? Той же дивний орган, який дав людині всеперемагаючу здатність мислити, піднявши над іншими жителями планети? Невже й тут, на Венері, як і на Землі, орган думки, та й сама мисляча істота з'явились раптово, без перехідної сходинки до тваринного світу, яку марно розшукують? Чому ця істота з'явилася тут у зовсім чужу їй еру первісних ящерів, не маючи серед усього живого нічого схожого?

Так, Життя, найвища форма чудового існування матерії, виникає всюди, де умови сприяють йому, і, раз появившись, неухильно розвивається, поки не спородить плем'я мислячих, через яких Природа пізнає саму себе.

Та чому ти, колись з любов'ю виліплена, лице котрої ми побачили під час землетрусу, чому ти так схожа на найпрекраснішу з тих, що живуть на Землі? Чому ти так бентежиш розум і серце шукача істини?

Чому?.. Та тому, що ти напіврозтуленими своїми губами, німими, але промовистими, відповідаєш на найпотаємніші здогади, на сміливу надію сина Землі, на нестямну його віру в неможливість космічної самотності людського племені!

Чи живеш ти й нині серед велетенських папоротей, під покровом багрових і вічних хмар, чи тільки допитливо заглянула сюди, на планету бур, у великих своїх мандрах серед зоряних світів?

Людина в скафандрі скинула шолом і поштиво торкнулась губами біломармурового чола скульптури.

Вітер заволодів бородою Богатирьова, обав бризками з гребеня хвилі, що розбилася об скелю.

Олекса, який марно намагався зв'язатися по радіо з Мері, помітив цей рух Іллі Юрійовича і засоромлено опустив очі.

Добров порався біля амфібії, опоряджаючи її після другого переходу через протоку. Подряпини і вм'ятини, облуплена фарба і пробоїни свідчили про те, чого коштувала машині мандрівка.

Керн і Вуд розпалювали багаття.

Коли Богатирьов підійшов до багаття, Керн, дивлячись на скульптуру в його руках, сказав:

— Хіба це не вінець творіння, командоре?

— Вінець творіння? — задумливо перепитав Ілля Юрійович. — Що ж тке людина? Примха стихії, випадковий збір обставин, щасливих зовнішніх умов чи вершина сліпої працьовитості і мимовільного удосконалення форм Природи?

Всі зрозуміли, що Ілля Юрійович продовжував розмірковувати.

— Чи вважати людину порівняно слабкою, погано захищеною від знегод, кепсько озброєною для боротьби, але такою, що має чудовий мозок, який перекриває всі недоліки людини як тварини? Чи бачити в будові людського організму найвище з можливого і досяжного, досконалість ліній, красу тіла, ідеальність «конструкції», вершину еволюції, якій далі робити нічого?

Олекса вимкнув радіоприймач і підійшов до багаття. Він любив, коли звичайно небагатослівний Ілля Юрійович наче проривався, коли натхненна і захоплююча його мова починала текти плавною і глибокою рікою або вирувала бурхливим потоком.

Добров теж перестав стукати молотком, прислухався.

— Людину відрізняє од тварин те, що вона не тільки витвір зовнішніх умов, але й власної праці. Людина працею своєю зробила себе мислячою істотою. Труд вирішальним чином впливає і на зовнішність людини. Волосяного покрова вона позбулася, очевидно, тому, що створила собі одяг, який зробив непотрібною шерсть на тілі.

Богатирьов невідривно дивився на скульптуру, яку тримав у витягненій руці, немовби черпаючи в ній свої думки:

— У наступні мільйони років великий труд людини, змінюючи свій характер, коли людина дедалі більше перетворюватиметься з фізичного виконавця в командира машин, неминуче змінить людину, зробить її і зовні несхожою на первісних мисливців, яких ми поки що в усьому нагадуємо.

Вуд мимоволі згадав своє марення в печері, диких нащадків, що прийшли за дзвінкою шкірою Чуда.

— Міняти людину в її зовнішній і внутрішній суті, — вів далі професор Богатирьов, — буде і характер суспільства, яке вона створить і в якому житиме. Мільйони років без насильства і примусу, без страху і вовчих законів неминуче відіб'ються як на зовнішності людей, так і на їхній свідомості.

— Свідомість!.. — відгукнувся Добров. — Звідки ж узялась ця свідомість?

— Безперечно, йдеться про дуже рідкісний і надзвичайно щасливий збіг обставин. Тигр дужчий людини, мавпа спритніша, гепард прудкіший. Людський мозок розвивався саме тому, що людина була слабкіша багатьох хижаків і мала боротися з ними. Вона поступалася спритністю мавпам, але виявлялася пристосованішою за них в тяжких умовах життя, вона не могла змагатися з оленем у швидкості, але вміла спинити його каменем, ямою-пасткою чи стрілою. Вона була менша ведмедя, але не потребувала його шуби, його барлога, не поринала в зимову сплячку, гріючись біля багаття, яке навчилася розпалювати.

Вуд став ворушити вузлуватим корінням вугілля. Посипались іскри, повалив дим.

— Якби людина була занадто дужа, занадто спритна, занадто прудка, вона не потребувала б мислення і винахідливості, вона могла б прожити по-звірячому. Мислення знадобилось і розвивалось у неї тому, що їй важко було жити без нього, вона не вижила б, як, напевно, не вижили її близькі і менш обдаровані родичі.

— Коли б ви знали, командоре, як я молив бога, щоб вижити в печері! — зізнався Керн.

— Людина, що жила в печері, стала людиною тому, що була не занадто дужа, спритна, прудка і не занадто слабка й незграбна, тому що їй потрібна була помірна кількість їжі, висококалорійної і в той же час легко засвоюваної після приготування на вогні. Вогонь полегшував складні функції організму, сприяв його швидкому розвиткові і вдосконаленню. І, що ще особливо важливо, людина стала не весь час витрачати на добування їжі, у неї з'явилася вільна година для роздумів, яких немає у звірів, немає у птахів, немає у риб, година, що стала, коли так можна сказати, батьком пізнання, матір'ю мистецтва і відтворення краси.

— У руках своїх, командоре, ви тримаєте красу, яка доводить, що господь бог створив людей на Землі і на Венері таких, як сам.

— Вольтер казав, що людина відповіла йому тим же, — швидко додав Олекса.

Керн кинув на нього похмурий погляд.

— Ви помиляєтесь, Аллан, — м'яко сказав Богатирьов. — Розумні істоти схожі одна на одну не тому, що створені кимось за певним зразком, а тому, що істоти ці мали відповідати певним умовам, володіти вільними від ходіння кінцівками, придатними для трудових процесів, стереоскопічними органами зору й слуху, вертикальним положенням тіла, що забезпечувало найбільший обзір місцевості, й ощадливо використовувати для пересування мінімальну кількість кінцівок.

— Дві ноги! — встряв Олекса.

— Одне слово, на кілометровій відстані ми, найімовірніше, могли б сприйняти розумну істоту іншого світу за людину, якби побачили її…

— Але ж ось вона, ось! Ми вже бачимо її, командоре! — вигукнув Гаррі Вуд, показуючи на скульптуру.

– І я дуже радий, сер, — поважно додав Керн, — що існування цієї прекрасної леді в світі венеріанських ящерів можна пояснити зовсім не теорією еволюції, а тільки вищим актом творення.

— Якщо під вищим актом творення ви розумієте створення інженерами космічних ракет, то я погоджуюсь з вами, Аллан.

— Що? Космічних ракет? — розгубився Керн.

— Ви вважаєте, вона прилетіла? — жваво спитав Вуд.

— Вона чи її предки, — спокійно відповів Богатирьов.

– Ілля Юрійович!.. — не витримав Олекса, схоплюючись.

Богатирьов заспокійливо підняв руку.

— Звідки прилетіли? — спитав Керн. — На космічних ракетах?

Богатирьов знизав плечима:

— На це можна відповісти, якщо згадати про велетенські штучні космодроми, які колись споруджено в міжпланетному просторі.

— Фобос і Деймос! — вигукнув Олекса.

— Ну, знаєте! — запротестував Добров. — На Марсі нема життя вже мільйони років. Чи не тому ти сам, Ілля, поривався сюди, на Венеру? Ні води там нема, ні атмосфери…

— Це правильно, — погодився Богатирьов. — Марс менший Землі, його сили тяжіння бракувало, щоб утримати часточки атмосфери і водяної пари. Газові часточки одривались від планети і летіли в міжпланетний простір…

Хай так!.. Та раніш на Марсі були щільна атмосфера і умови цілком схожі на земні. Вони стали такі навіть раніше, ніж на Землі, оскільки Марс далі від Сонця і охолоджувався швидше. І життя там повинно було з'явитися раніше і проходити всі фази розвитку швидше. І розумні істоти неминуче повинні були з'явитися мільйони років тому.

– І мільйони років тому загинути без води й кисню, — підказав Добров.

— Не загинути, а тільки опинитися перед перспективою загибелі. Марсіяни розуміли, що їхня планета втрачає воду і атмосферу. Вони мусіли дбати про майбутні свої покоління. І вони мали три виходи. Перший — загинути…

— Ні, ні і ні! — запротестував Олекса. Гаррі Вуд підтримав його, закивав головою.

— Другий вихід — піти углиб планети, вирити печери, створити в них штучну атмосферу, водоймища, підземне сільське господарство, збудувати там міста і жити, ніколи вже більше не бачачи неба, зірок і сонця.

— Сумно, та можливо, — знизав плечима Керн.

– І, нарешті, третій вихід: використати досягнення цивілізації і переселитися на сусідні планети. Наприклад, на Венеру…

— О-о! — вигукнув Керн, високо здіймаючи брови.

— Я гадаю, що висока цивілізація розумних істот, раз появившись і оволодівши вершинами знань, уже не загине! Вона неминуче використає не тільки досягнення знань, але й той факт, що при розвиткові небесних тіл умови, зручні для життя розумних істот, ніби перекочовують з однієї планети на іншу. Коли Марс був квітучим краєм, на Венері ще кипіли первородні океани. Коли Марс почав гинути, висихаючи, на Венері умови життя стали непогані.

– І марсіяни використали це! — вигукнув Олекса.

— Я гадаю, що розумні жителі Марса могли обрати два шляхи. Частина населення планети пішла в її глибини і, можливо, існує й нині, зазнавши біологічних змін, пристосувавшись протягом мільйона років до нових умов…

— … а друга частина побудувала космічні міста, штучні супутники, проміжні станції для масового переселення на сусідні планети! — випалив Олекса.

— Ти маєш рацію, Олексо. Дуже можливо, що це сталося саме так.

– І на морському дні ми бачили місто переселенців. Отож ми знайдемо ще тут чудове місто прибулих на Венеру марсіян, жінки яких так само прекрасні, як ця скульптура, зустрінемо тут колишніх марсіян, розум яких зберігає заповітні таємниці вищої цивілізації найдавнішої планети!

— Хтозна, чи лишились вони тут, — похитав головою Богатирьов.

— Тобто як це — не лишилися? — здивувався Олекса.

— Згадаймо про деякі достеменні факти, відомі на Землі. Пояснюючи їх, можна зрозуміти багато чого.

— Факти? На Землі? — нашорошив вуха Добров.

— Так. Хто мільйон років тому залишив слід підошви в пісковику пустелі Гобі? Хто мільйон років тому намагався з підручного матеріалу відновлювати в одеських катакомбах невідомий апарат, випилюючи залізним інструментом у кістках викопних тварин пази, жолобки, точні отвори? Хто, нарешті, стріляв кулею в дикого неандерталоїда в доісторичній Африці?

Добров розвів руками:

— Ну, знаєш, Ілля…

— Та не ці таємниці основні! Основна — це таємниця людського мозку, який був біологічно однаковий у творця теорії відносності Ейнштейна і в первісної людини кам'яного віку, у лорда Ньютона і в африканського дикуна, з якого, як відомо, можна виховати сучасного вченого. Як могла скупа природа наділити доісторичну людину, примітивного мисливця, розвинутим мозком, здатним умістити всю суму сучасних знань?

— Мозок цей створено вищою силою, — сповістив Керн.

— Ні, Керн. Мозок цей, очевидно, пройшов усі стадії розвитку істоти, що починає мислити ще доти, як уже в зрілому для Розуму вигляді вона потрапила на Венеру… І на Землю.

— На Землю? — здивувалися слухачі.

— На Землю, — підтвердив Богатирьов. — І найімовірніше, саме з Венери.

— Де ж її сліди на Землі?

— Перші сліди? — загадково перепитав Богатирьов. — Будь ласка. Згадайте про гірське озеро Тітікака в Андах, яке було, на думку відомих геологів, морською затокою кілька сот тисяч років тому. Нині воно піднялося на чотири тисячі метрів над рівнем моря, та й тепер на його берегах лишилися сліди давнього морського порту.

— Морського порту, командоре! Сотні тисяч років тому?

— Так, Аллан. Морського порту. І не тільки руїни морського порту збереглися на березі озера, що сотні тисяч років тому перестало бути морем. Там є руїни циклопічних будов, з них особливо варті уваги Ворота Сонця, що самотньо стоять у храмі Каласасава. На них збереглися найдавніші ієрогліфи, розшифровані Ештоном у тисяча дев'ятсот сорок дев'ятому році.

— Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, — згадав Вуд.

Богатирьов усміхнувся:

— Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.

— Так, так! — пожвавішав Вуд. — Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були — десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.

— Неземний календар! — вигукнув Олекса.

— А ви не пам'ятаєте, — спитав Богатирьов, — перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?

— О, ще б пак! — відповів Керн. — Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.

— Нам пощастило уточнити це, — нагадав Богатирьов.

— О так! — кивнув головою Керн. — Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.

— Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?

— Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, — хутко полічив Вуд.

— Не ціле число! — засмутився Богатирьов. — Капосний хвостик у сто п'ятдесят сім тисячних доби! І куди його подіти? При складанні календаря довелось би вводити високосні роки. Ану лишень! Скільки венеріанських днів буде, скажімо, в дванадцяти роках? — лукаво спитав Богатирьов.

— Це неймовірно! — вигукнув Керн.

— Полічили?

— Двісті дев'яносто! Точно!

— Бачте, як вдало! Доведеться для Венери лічити в десяти роках по двадцять чотири дні, а в двох роках — по двадцять п'ять днів. Мабуть, буде зручно.

— Сер! Та це ж календар Тіагуанако! — вигукнув Вуд. — Тільки малі цикли там зовсім не місяці, а роки! А великий цикл — цикл високосних років. У нас на Землі він чотирирічний.

— Як! На Землі, — зойкнув Олекса, — на давніх руїнах поблизу морського порту, яким користувалися сотні тисяч років тому, було збережено венеріанський календар? Це що ж? Жителі Венери так давно були на Землі? Були… І зникли?

— Ні, чому ж зникли? — спокійно сказав Богатирьов. — Марсіяни, що переселилися спочатку з Марса на Венеру, а потім з Венери на Землю, лишились на Землі.

— Де ж вони, Марсові діти? — запитав Вуд.

— Це просто неймовірно! — вигукнув Керн. — Мені лишається подякувати вам, сер, що я все ж таки не походжу від ненависної і потворної дарвінівської мавпи.

— Чи втішить вас, Аллан, що марсіянська мавпа, від якої усе ж таки походять ваші предки, була менш потворна?

— Слабка втіха! А куди ж поділась марсіянська цивілізація на Землі?

— Вона зникла, Аллан. Космічні переселенці втратили зв'язок з материнською планетою, здичавіли в тяжких, незвичних умовах іншого тяжіння, чужої атмосфери, перетворилися в первісних мисливців…

— Здичавіли! — вигукнув Вуд. — О, для цього потрібно зовсім небагато поколінь! Я знаю… я бачив… — Схаменувшись, він раптово замовк.

— Та я не бачив. Я не знаю і не припускаю цього, — рішуче заявив Добров.

— Бачиш, Романе, — обернувся до нього Богатирьов. — Мало хто знає ім'я свого прадіда. Навіть за наших умов зв'язок поколінь не такий вже міцний. Що таке цивілізація? Це індустріальна база, це бібліотеки, школи. Цивілізація, що продовжує себе, — це освіта. Уяви собі інопланетних колоністів, що переселилися. Вони не могли взяти з собою заводи для відбудови машин, для виготовлення палива. Вони не могли взяти з собою бібліотеки — скарбниці знань. Вже в другому, третьому поколіннях серед переселенців дедалі менше залишиться освічених. Усі їхні сили, всі здібності буде спрямовано на те, щоб вижити.

— Так… вижити, — задумливо повторив Аллан Керн.

— Виживали не найрозумніші, а найсильніші. Адже на Землі вони важили вдвічі більше. В умовах іншої біосфери. В умовах іншого життя, життя первісних мисливців, яким не потрібні були знання, скажімо, вже відомої тоді на Марсі теорії відносності. Їхній розум, зайнятий іншими турботами, грубішав…

— Можна мені нагадати, Ілля Юрійович, — вставив Олекса, — про дітей, яких виховували звірі. На Землі відомо з десяток таких випадків. Не виховані людьми змалку, ці діти вже не могли пізніше стати людьми, не сприймаючи навіть елементарних знань. Вони робилися дикі, хоч їхні батьки були цивілізовані. У великому масштабі це могло статися і з переселенцями.

— Так, могло, — підтвердив Богатирьов. — Проржавіли, зникли привезені колись машини, забуто було старовинні книжки, та й саму непотрібну мисливцям письменність. Усе змінилося в переселенців, окрім мозку, здатного до сприймання знань, та не обтяженого ними. Знадобилися сотні тисяч років, щоб «Марсові онуки», давно забувши про своє походження, знову піднялися сходами земної тепер цивілізації.

Олекса обережно взяв з Богатирьових рук скульптуру.

— То ось чому ти так загадково зрозуміла… сестра людей! — схвильовано сказав він.

— Так, — підтвердив Богатирьов. — Сестра по сонячному племені розумних істот, що з'явилися в зоні життя і розселилися по всьому довколасонячному просторові.

Розділ шостий ДІТИ ЗЕМЛІ

Ураган розігнав важкі хмари. Шар високих хмар здавався дивовижним небом. На Землі тільки біля самого океану воно буває таке, коли сплющене Сонце, прорізуючи смугу хмар, розпадається на латунні половинки і розжарює жовтогарячі пруги хмар, перефарбовує на багрянець синяву.

На Венері весь небосхил був багряно розкішний, розцвічений у зеніті феєричною зорею неймовірно величезного, завжди невидимого Сонця.

Лемент захоплення вихопився в людей, як тільки всюдихід лишив позаду папоротеву гущавину.

Та ніхто з подорожніх навіть не глянув на венеріанські небеса. Люди побачили вежу з воронованої криці, спрямовану вгору, шматочок Землі, що стояв на скелях Венери, рідний корабель «Знання».

Тут уперше людська нога ступила на іншу планету.

Тут любовно посаджено на Венері чотири земних рослини: пшеницю, виноград, кукурудзу і рис…

Тут і простяться люди з планетою бур, щоб вирушити в зворотну путь.

Велетенська ракета, здавалося, чекала тільки миті, щоб зірватися з чужих скель, у вогні й гуркоті злетіти до палаючої зорі, стрілоподібним вістрям розпороти темно-червоний покрив, за яким заклично світять зірки, ласкаво гріє Сонце, де відкривається сяючий космос, світ світів, бездонний світ численних світів з красунею венеріанських сузір'їв блакитною Землею, один колір якої, мов пісня, говорить про небесну синизну, про тепле синє море, про синій серпанок земних лісів.

Про Гею, Землю, думали всі, і всі по-різному. Богатирьов розмірковував про людство і його передісторію, Олекса — про підготовку нової експедиції на Венеру, Вуд думав про Мері, наче вона ждала його в Америці, а не кружляла зараз на «Просперіті» навколо Венери.

Добров і Керн говорили про Землю як інженери і астронавігатори, бачачи в ній мету польоту. Наближався крайній термін перебування на Венері. До закінчення його лишилося менше земної доби. В штабі перельоту, звичайно, враховують це і можуть наказати «Просперіті» бути готовим до вильоту, якщо… якщо корабель залишиться сам…

Всюдихід спинився біля ракети.

На камені сиділа ящірка.

Олекса вистрибнув на ходу н підбіг до неї.

Вона не тікала, а вирячила на нього очі. Її шия роздувалася під час дихання.

Олекса простягнув руку і взяв ящірку.

Це був привезений із Землі варан, який немов чекав тут своїх господарів.

Олекса засунув звірятко в кишеню і, сміючись, поліз по вертикальній драбинці до люка.

Його товариші стежили, як він відчинив люк.

Почувся гавкіт, звичайний собачий земний гавкіт.

Усі переглянулися.

— Гавкіт! — скрикнув Олекса. — Гавкай, Пулько, гавкай! Хочеш, я тебе розцілую за розбурханий в серці май…

І він поліз у люк.

— Май… — сказав Гаррі. — В травні я збирав у горах трави і мало не потрапив на повороті шосе під машину. Я також готовий поцілувати цього собаку.

— Облиште, Вуд, — мовив Керн. — Як з'ясовано, собака вже більше не родич людини, хоча в неї і п'ять пальців на кожній лапі, пара очей, пара вух, хребет, серце з лівого боку, печінка і нирки — все, як у кожної людини…

Богатирьов усміхнувся: він згадав розмову в дорозі про «Марсових онуків». Він казав тоді Керну про зовнішню схожість людини й земних тварин:

«Родичів у людини на Землі нема. Це добре знають фізіологи і гірко тужать. А з приводу п'яти пальців і хребта зважте — природа знаходить оптимальні рішення, решта випадків виключена добором. А двічі по два завжди чотири».

«Судячи по кількості пальців — п'ять», — буркнув Керн.

«Риба завжди буде обтічної форми, в якому б океані вона не розвивалась. Навіть кит, перейшовши з суші в море, набув рибоподібної форми, хоча рибі він зовсім не рідня. Досі, щоб наочно показати форми, які переходять одна в одну, шикували скелети. Мавпа, випрямляючись, ставала гаданою напівлюдиною і нарешті, «вінцем творіння» — двоногою розумною істотою, що прямо ходить. Але ж будова скелета не єдина ознака. А ось за складом крові і за деякими фізіологічними функціями найближче до людини стоїть… кішка! Щодо спорідненості людини і мавпи можна розповісти такий випадок. Під час останньої світової війни не застосовували отруйних газів. Та їх готували у того ж Гітлера. Відомо випадок, коли газ, від якого в страшних муках гинули піддослідні мавпи, під час вибуху вихопився зі сховища. Сотні робітників були приречені, та… дістали тільки нежить. Можливо, саме тому гітлерівські хіміки вважали за краще робити свої людиноненависницькі досліди вже не на тваринах, а на військовополонених».

«Перегорніть страшну сторінку, командоре. Здаля дивлячись на Землю, не бачиш плям», — сказав Керн.

Вони ще довго розмовляли про це в дорозі.

Раптом пролунав тривожний гавкіт.

З люка, не причинивши дверцята, квапливо спускався Олекса. Він був без шолома.

Стрибнувши на каміння, він розгублено спинився перед Богатирьовим:

– Ілля Юрійович, лихо!

— Що таке?

— Маша… Мері… «Просперіті».

— Що скоїлося з Мері? — кинувся до Олекси Вуд.

— Запис… Магнітний запис повідомлення з «Просперіті»!

І Олекса знову побіг до драбини.

У передчутті непоправного всі підіймалися слідом за ним.

Зібралися до радіорубки.

Пулька терлася об ноги, підстрибувала, намагалась лизати руки.

Надвірні дверцята зачинились, рубка автоматично наповнилася земним повітрям. Почалось опромінювання скафандрів. У ракету не можна було занести венеріанські мікроби.

Шоломи скинули тільки по закінченні опромінювання.

Олекса запустив магнітний запис.

З репродуктора почувся знайомий голос Мері. Він лунав якось скуто, наче йому важко було пробиватися крізь тріск атмосферних розрядів.

«… У мене нема сил відлітати, не передавши цієї радіограми… Її вже нікому почути на поверхні планети. Може, автомати запишуть її і мій голос почують ті, хто знову прилетить сюди, щоб виявитися щасливішими, ніж їхні попередники… Я дивлюсь у люстерко і бачу в себе сиве пасмо. З Землі наказано мені, останній, що лишилася жива, вести «Просперіті» в зворотний путь. Там мене жде гірка пошана і непотрібна слава… І навіть, юрби спокусливих женихів… женихів космічної, удови Мері Стрем, яка відчинить зараз на мить люк шлюзу і кине на чужу планету жменю землі, щоб її крихти упали на могили Гаррі і його друзів… Я зобов'язана виконати ненависний мені наказ, усе ж таки виконати і тим продовжити справу загиблих».

У магнітофоні чувся шерхіт і тріск атмосферних розрядів. Голос Мері стих, потонув у шумі, зник…

— Усе ясно, — сказав Керн. — Вона полетіла…

— Не може бути! — розпачливо вигукнув Вуд.

— Можете вважати, що жменю землі вже кинуто на вашу могилу, — сердито мовив Керн.

— Ви брешете, шефе! Адже це Мері!.. Треба повернути її, покликати назад! Повідомити на Землю!..

Добров провів рукою по колючій сивіючій щетині, якою обріс його череп:

— На жаль, містере Вуд, як вам відомо, горішні іонізовані шари венеріанської атмосфери виключають зв'язок із Землею навіть з «Просперіті». Поки він перебував на орбіті супутника, зв'язок був несталий.

— «Поки перебував»! — з жалем вигукнув Гаррі. — А тепер летить… І я не певен, що він летить до Землі. Я не певен, що вона врятується, зуміє вивести корабель на орбіту.

Олекса вдячно глянув на Вуда.

— Отож ти непокоїшся про неї, Гаррі! Вибач, я погано про тебе подумав.

Гаррі наче не почув цих слів. Він одвернувся до ілюмінатора і став дивитися на пломінке червоне небо.

— А я… — сказав нерішуче Олекса. — Я навіть не смію признатися, що… що радий!.. Ми залишимось… Ми знайдемо їх.

— Кого — їх? — похмуро обернувся Добров.

— Братів по сонячному племені.

— Облиште вчорашні жарти! — обурився Добров. — Невже ви розраховуєте, що ми зможемо прожити тут рік? Хто міг переселитися сюди з іншої планети? Нам не вижити тут. На жаль, не вижити і піднявшись на «Знанні», ставши штучним супутником Венери. На Землю про своє врятування ми в цьому випадкові повідомимо, та, поки ждатимемо допомоги, загинемо від космічного випромінювання. Занадто пощипано в дорозі корабельний захист.

— Розрахунок такий же точний, як і страшний, — підсумував Ілля Юрійович. — Доведеться нам учорашню гіпотезу перевірити на самих собі.

Він відчинив двері в рубку керування, пройшов до пульта, любовно погладив його панель, став біля вікна, задумливо дивлячись на венеріанський ліс.

Олекса, Вуд і Добров залишились у радіорубці. Тільки Керн пішов слідом за командором.

Він стояв за його спиною і мовчки дивився іа підлогу.

— Командоре, — сказав він нарешті, — двічі по два. все ж таки не п'ять, тільки чотири.

Богатирьов обернувся й уважно подивився Керну в обличчя.

— Та-а-к, та-а-к, — повторив той, — чотири. І, як відомо, чотири більше і цінніше одиниці.

Богатирьов важко сів у крісло і затис бороду в кулак:

— Як вас зрозуміти, Аллан?

— Наступну експедицію на Венеру можуть відкласти на багато років. Подати сигнал можна тільки з орбіти супутника. Четверо залишаться на Венері, постараються вижити. А я сам піднімусь на «Знанні», дам сигнал на Землю.

— Так, — сказав Богатирьов, спідлоба дивлячись на схудле лице американця. — Підніметесь і загинете од випромінювання?

— Так, командоре. Двічі по два — чотири, а не п'ять.

У дверях стояли Олекса, Вуд і Добров. Вони чули всю розмову.

— Важка справа, друзі, важка… — сказав Ілля Юрійович. — Чуєте, на що Аллан готовий!

Тяжка гнітюча тиша скувала всіх. Навіть Пулька мовчала, байдуже оглядаючи тих, що повернулися.

— Що робитимемо? — звів очі Ілля Юрійович.

— Дайте мені всюдихід, я знайду місто сонячного племені і повернусь сюди, — вів своєї Олекса.

— Вихід інший, — сказав Добров. — Запустити ракету без людей, щоб вона вибухнула над хмарами. Спалах буде помічено з Землі, і він стане сигналом, що ми живі.

— Так, — сказав спроквола Ілля Юрійович, накручуючи на руку прив'язний ремінь. — На те, що сказано тут, як говорив Чапай, наплювати й забути… В космос, де загрожує космічне проміння, без достатнього захисту на тривалий строк підніматися не станемо. Сигнал на Землю дамо. Для цього використаємо імпульс автоматичної метеостанції. Будь-які шари проб'є.

Олекса ляснув себе по лобі:

— На базі ракети «Знання» створимо на Венері колонію.

Виживемо за будь-яку ціну, щоб експедиція, котра поїде за нами, одержала від нас найбагатший науковий матеріал. А поки що опрацюємо програму широких досліджень Венери.

— Та-а-к, — промимрив Добров і став терти щетину на голові.

— Можна мені потиснути вам руку, сер? — спитав Вуд Керна.

Керн здивувався.

— За те, що ви ладні були це зробити, — пояснив Вуд.

Олекса підійшов до пульта і ввімкнув зовнішні мікрофони.

До кабіни ввірвалася хвиля звуків, які були звичні в лісі, та здавались протиприродними в кабіні.

Олекса затремтів, наче в гуркоті, що віддалявся та стрибав, і в пронизливому завмираючому вищанні щось почув.

Прислухалися й інші.

Олекса схопився за спинку крісла.

Вона!

І, наче біля самого вікна кабіни, пролунав закличний крик, ніжний, голосний і переливчастий.

Олекса тримав у руці скульптурну голівку невідомої чужопланетної дівчини і прислухався до лісового голосу.

— Еоелла!..

Добров насупився. Вуд схилив голову. Ілля Юрійович, упершись дужими руками в розставлені коліна, дивився на підлогу.

Розділ сьомий ЄОЕЛЛА!..

Погода на Венері покращала. Дув сильний, але рівний вітер. Небо було високе # червоне, по ньому мандрувала зоря невидимого Сонця.

Навколо ракети кипіла робота. Люди взялися за створення укріпленого табору. Вирішено було спорудити навколо корабля міцну загорожу, яка захистила б «колоністів», як почали дослідники називати себе, від несподіваних нападів. Звичайно, насамперед мали на увазі ящерів, та… хтозна, могли бути й не тільки вони.

Циркульними пилками зрізали велетенські папороті, розпиляли їх на частини. Перші на Венері колоди всюдихід волоком тягнув з лісу до ракети.

Реактивний двигун здіймав такий шум, що злякав усіх навколишніх тварин. Коли Добров вимкнув його, запала тривожна тиша.

Тільки невеликі птеродактилі невідступно кружляли над табором, виглядаючи здобич з великої висоти.

Дослідники не звертали на них уваги.

Добров притяг на всюдиході нову колоду, її загострили з одного боку як кіл, а другий край опустили у вириту яму, на дні якої поблискувала вода. Заривали кіл з нахилом назовні табору «колоністів». Частокіл виявився показний.

Вуд захоплено дивився на нього:

— Непогана фортеця. Можу витримати в ній будь-яку облогу… до повернення Мері.

Олекса поклав на його плече руку.

— А я щасливіший, — задумливо сказав він, дивлячись у хащу і прислухаючись.

Вуд уважно розглядав його. З ракетного люка долинув дзвінкий гавкіт Пульки.

— Чуєш? — сказав Олекса. — Ех, невже не доведеться записки писати, ховати їх у Пульки за нашийником?

— Записки? — здивувався американець. — Кому?

Олекса кивнув на ліс:

— То не біда, якщо не прочитає… Якщо Пулька не принесе відповіді!..

— Вас, росіян, завжди так важко зрозуміти! — признався Гаррі.

Пулька гавкала, надриваючись. Драбиною, не попадаючи ногою на сходинки, спускався Богатирьов.

— Ех, браття! — казав він. — Про мозок людський ми патякали, а про серце забули.

— Про яке серце, командоре? — здивувався Керн. — Болі в серці?

Богатирьов поклав руку на плече американця:

— Так, так, Аллан. Болі в серці… в жіночому серці, якого ми зовсім не знаємо! — І він подивився в лице другому американцеві.

— Командоре!.. — тільки й міг вигукнути Гаррі.

Він спинився перед Богатирьовим, задихаючись.

— Усім нагору! — наказав Богатирьов і перший схопився за поруччя драбини.

За кілька хвилин усі знову зібрались до радіорубки.

Богатирьов увімкнув магнітний запис. Диски почали обертатись, а він уривчасто розповідав.

— Я перевірив запис радіолокатора. І виявив: «Просперіті» проходив над нами і після переданої радіограми, яку ми вважали останньою.

— Як! Була ще радіограма?

— Вона записана автоматом. Ми не здогадались перевірити.

Гаррі, рішуче відсунувши Керна й Олексу, підійшов до магнітофона.

— «… я не змогла відлетіти, — долинув крізь шурхіт перешкод голос Мері. — Я відмовляюсь од усього, що чекало мене там. Я ніколи не змогла б скористатися цим. Хай їх нема тут унизу, хай загинув мій Гаррі, та я не повернусь на Землю. Мій обов'язок — зберегти результати експедиції. Я бережно залишаю їх на «Просперіті». Його застане наступна експедиція і через кілька років. А я сама підготувала вже запасний планер, щоб опуститися на поверхню Венери, в квадрат «сімдесят»… І, може, знайти Гаррі».

— О-о! — вигукнув Керн. — Мій геніальний брат Томас був здатний відтворити в електронних схемах мозок мужчини, та ніколи він не зміг би програмувати подобу жінки!..

— Мовчіть! — гримнув Гаррі. — «Просперіті» кружляє навколо планети, і… він порожній?

Ніхто не відповів.

Вуд одвернувся і відійшов до вікна. Він дивився на багрове небо.

— Ось таке воно, виявляється, і є, жіноче серце, — сказав Богатирьов. — «Просперіті» вийде з-за горизонту через кілька хвилин.

Олекса кинувся до радіоапаратури, став давати позивні, немовби хтось міг почути його.

Вуд став за його спиною, стиснувши кулаки і нахиливши голову.

Репродуктор було ввімкнуто. Чувся шурхіт і тріск атмосферних розрядів. Часом здавалося, що лунає «морзянка».

І раптом долинув ясний, неймовірно близький голос Мері Стрем:

— Я — «Просперіті». Я — «Просперіті». У мене галюцинація?.. Я — «Просперіті»!

Олекса смикнув Гаррі за рукав.

Той опустився біля Олекси на одно коліно, взяв у руки мікрофон і став говорити… майже пошепки.

Керн обернувся до Богатирьова:

— Я гадаю, що першу доповідь про експедицію ми зробимо загальною.

— Програма дій міняється! — оголосив Ілля Юрійович. — До старту флагманського корабля «Знання» лишилось не більше години. Доброву — уточнити час старту і визначити точку зустрічі з «Просперіті». Аврал!.. Розвантажити «Знання» повністю.

Через півгодини місце поблизу ракети невпізнанно змінилося. На камінні лежали ящики з консервами, кисневі балони, поблискували частини апаратури.

Олекса намагався хоч як-небудь дати цьому лад, скласти в стоси, розташувати рядами…

Ілля Юрійович і Керн поралися біля всюдихода, щось кладучи в нього.

Вуд підтримував радіозв'язок, він не проґавив жодної миті, усе слухав свою Мері.

Пулька неспокійно бігала між людьми та ящиками і гавкала.

Олекса цитьнув на неї.

Він увесь час прислухався, насторожений, неспокійний. Лице його змарніло, очі неприродно блистіли. Він не міг знайти собі місця.

Всі удавали, що нічого не помічають.

Драбиною хутко спускався Вуд.

Він підійшов до Олекси, взяв його за плечі і сильно струснув.

Олекса звів очі, побачив щасливе лице американця і через силу всміхнувся.

Вуд показав очима на ліс. Олекса знизав плечима. Тоді Гаррі міцно пригорнув Олексу до себе.

До старту «Знання» залишалось кілька хвилин.

Богатирьов, Добров, Керн зайняли місце в «зуболікарських кріслах». Вуд і Олекса, молодші, мали перенести зліт, лежачи на спеціальних матрацах.

– Ілля Юрійович, — попрохав Олекса, — можна ввімкнути зовнішні мікрофони? Як першої ночі…

Богатирьов простягнув руку до пульта.

Олекса завмер. У вухах його стукала кров. Він востаннє почує Венеру.

Хвиля звуків увірвалась до кабіни: шум вітру, виття ящера, лопотіння крил, далекий гуркіт лавини, що неначе обвалилась…

І раптом усе затихло.

І почувся такий жаданий Олексі крик, дзвінкий, чистий, переливчастий, зовсім людський, закличний і печальний.

— Еоелла!.. Еоелла!..

Олекса схопився, кинувся до вікна.

«Тридцять… двадцять п'ять… двадцять… п'ятнадцять…» — лічив автомат секунди до миті, коли буде ввімкнуто стартові дюзи.

Олекса припав чолом до скла, він дивився в ліс, звідки линуло:

— Еоелла!..

Вітер зривав листя папоротей, гнав розчепірені велетенські перекотиполе. Він підхопив клуби диму, поніс їх на ліс.

Ракета затремтіла.

Олекса встигнув побачити щось біле, туманне, що майнуло… ні, кинулося з вершини дерева, наче полетіло на крилах…

А втім, можливо, це був підхоплений вітром клуб диму?

Гуркіт потряс корабель. Олекса впав на підлогу.

Хмара диму затулила нижню частину ракети. Космічний корабель неохоче повільно підіймався. Під ним тріпотіло зеленаве полум'я, яким він немовби одштовхувався від кам'янистої поверхні.

Ракета на мить зависла в повітрі.

Розчепірене перекотиполе вдарилось об неї і відлетіло далеко вбік. Зовсім близько пронеслось друге перекотиполе. Венера наче бомбардувала космічного гостя, що покидав її.

Заревли дюзи, підстрибнув корабель і, залишаючи димний слід, зник у червоних хмарах.

Який довгий був спуск крізь ці червоні хмари і який короткий зліт!..

Олекса підвівся, відчуваючи свинцеву важкість у всьому тілі, в скронях і очних яблуках. Кажуть, дехто за такого прискорення втрачає на певний час зір.

Олекса кинувся до вікна. Ні! Він бачив прекрасно! Ось він, бурхливий темно-червоний океан вічних хмар.

Десь летить по орбіті «Просперіті». Кораблі зрівняють швидкості, зійдуться… Гаррі обніме свою Мері. Вони будуть щасливі. А він, Олекса?..

З неспокійним серцем дивився Олекса на червоні гори і багрові клуби диму, що повільно міняли обриси. Коли б він міг проникнути крізь них поглядом! Коли б хоч на мить побачити знову папоротеву хащу, край боліт, з якого стартувала ракета!..

І Олекса так яскраво все уявив собі, наче він насправді бачив, що сталося після зльоту ракети.

Він був цілком певен, що він іще встиг побачити, як над папоротями, що гнулися під вітром, ширяючи, пронеслась крилата істота. А потім…

Потім він уявив, як вона зробила коло над тим місцем, де щойно стояла ракета воронованої криці.

Нахиливши одне крило вище другого, істота спустилась на поверхню і… склала крила, вона закинула їх на спину зборками димчастого плаща. Потім вона труснула головою, і по плащу розсипалося довге темне волосся. Вітер бавився ним.

Звичайно, у дівчини було точно таке ж лице, як і в знайденої скульптури. Витягнені в одну лінію брови, мигдалеподібні великі очі, здатні бачити в темряві, тонкий ніс і ніжні губи… Струнка, сильна, незнайомо прекрасна, вона з сумом дивилася на корабельний слід, що танув у повітрі. І, простягнувши до нього руки, вона крикнула дзвінко і мелодійно:

— Еоелла!..

Потім дівчина обережно підійшла до всюдихода.

Прихідці залишили свою машину. Дівчина дивилась на неї зі смутком, та не з подивом. Любовно погладила пом'яті боки, потім помітила залишені у всюдиході речі.

Вона перебирала їх одну за одною, дедалі більше зацікавлена, схвильована…

Земляни лишили на чужій планеті продуманий слід. Це були символи, геометричні й математичні: коло, трикутник… доведення теореми Піфагора… схема сонячної системи. Періодична система Менделєєва. Будова атома… Потім лежали фотокартки Землі, її природи, її людей… Міста, машини… Нарешті, знімки ракети і п'ятьох астронавтів, що побували на Венері.

Дівчина довго вдивлялась у риси людських облич. На одній фотокартці вона затрималась більше, ніж на інших.

На поясі в неї була сумка. Дівчина поклала в неї вибрану фотокартку. В сумці запрацював механізм.

Дівчина сіла на каміння, обхопивши коліна руками, поклавши на них підборіддя, і дивилася на сумку.

Сумка сама по собі розкрилась.

Дівчина взяла в руки чудесно створену скульптуру… Олекси і стала дивитись на неї уважним, уважним поглядом…

Корабель «Знання» облетів навколо Венери кілька раз. Уже перейшла з «Просперіті» мужня американка Мері Стрем, уже заправився радянський корабель американським паливом…

Кораблі йшли до Землі.

Олекса стояв біля вікна, дивлячись на золотавий серп Венери. І здавалося Олексі, що він сам лишився там, де лишили земляни знак можливим братам по Розуму.

Богатирьов і Добров були біля протилежного вікна. Там у чорноті космосу горіла в зоряному розсипові блакитна зірка. Можна було подумати, що корабель летів зовсім не до неї, та, описавши в довколасонячному просторі точно розраховану дугу, він мав принести зорельотчиків саме на цю блакитну зіроньку, рідну Землю, можливо й справді заселену мільйон років тому сонячним племенем людей.