Марсіянин

РОЗДІЛ 26

Люди зібралися.

Вони зібралися по всій Землі.

На Трафальгарській площі, на площі Тяньаньмень і на Таймс-сквер дивилися на величезні екрани. В кабінетах скупчувалися перед моніторами комп’ютерів. У барах мовчки дивилися на телевізор в кутку. Вдома сиділи на диванах, затамувавши подих і прикипівши очима до подій, що розгорталися на екранах.

В Чикаго середнього віку пара спостерігала, узявшись за руки. Чоловік лагідно притримував жінку, що гойдалася вперед і назад від чистого страху. Представник NASA не збирався їх турбувати, але був готовий відповісти на будь-які питання, які вони могли поставити.

– Тиск у баку в зеленому секторі, – пролунав голос Йогансен з мільярда телевізорів. – Ідеальне положення двигунів. Передача і прийом по радіо відмінні. Готові до передпольотної перевірки, командире.

– Прийнято. – Це голос Льюїс. – Зв’язок.

– Є, – відгукнулася Йогансен.

– Наведення.

– Є, – знову сказала Йогансен.

– Дистанційне керування.

– Є, – сказав Мартінез.

– Пілот.

– Є, – сказав Вотні з АПМ.

По всьому світу натовпами пробігли схвальні вигуки.

•••

Мітч сидів на своєму місці в Центрі управління. Диспетчери стежили за всім і були готові допомогти чим могли, але затримка в передачі між «Гермесом» і Землею дозволяла їм тільки безпорадно спостерігати.

– Телеметрія, – почувся в навушниках голос Льюїс.

– Є, – відповіла Йогансен.

– Рятувальник, – продовжувала командир.

– Є, – сказав Бек зі шлюзу.

– Дублер рятувальника.

– Є, – сказав Фоґель, що стояв поруч з Беком.

– Центр, це «Гермес», – передала Льюїс. – Ми готові до запуску і діятимемо за розкладом. Час до запуску чотири хвилини десять секунд… зараз.

– Ви почули, Відлік? – спитав Мітч.

– Підтверджую, Центр, – відповів той. – Ми синхронізували годинники з їхнім.

– Хоч воно нам нічим і не поможе, – пробурмотів Мітч, – але ми принаймні знатимемо, що там має відбуватися.

•••

– Десь за чотири хвилини, Марку, – сказала Льюїс у свій мікрофон. – Як ти там унизу почуваєшся?

– Не можу дочекатися, коли піднімуся нагору, – відповів Вотні.

– Зараз ми це і зробимо, – сказала Льюїс. – не забувай, що тебе притисне чимале перевантаження. Нічого страшного, якщо ти знепритомнієш. Ти в Мартінезових руках.

– Перекажіть тому дурку, щоб не крутив ніяких бочок.

– Прийнято, АПМ, – сказала Льюїс.

– Чотири хвилини, – сказав Мартінез, хрускаючи пальцями. – Готова політати, Бет?

– Аякже, – сказала Йогансен. – Дивно буде просидіти весь запуск у невагомості.

– Я й не подумав, – сказав Мартінез, – але це точно. Мене не розмаже по сидінню. Казна-що.

•••

Бек плавав у шлюзі, прив’язаний до закріпленої на стіні котушки. Фоґель стояв поруч з ним із закріпленими на підлозі черевиками. Обидва виглядали крізь відкриті двері на червону планету внизу.

– Не думав я, що ми повернемося сюди, – сказав Бек.

– Так, – сказав Фоґель. – Ми перші.

– У чому?

– Перші, хто двічі злітав на Марс.

– О, справді. Навіть Вотні не може такого сказати про себе.

– Не може.

Хвилинку вони мовчки дивилися на Марс.

– Фоґелю, – сказав Бек.

– Ja.

– Якщо я не зможу дотягтися до Марка, я хочу, щоб ти відчепив линву.

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – командир заборонила це.

– Знаю, що заборонила, але якщо мені не вистачатиме кілька метрів. Я хочу, щоб ти відчепив мене. Я маю маневровий рюкзак, тож зможу повернутися і без прив’язі.

– Я цього не робитиму, докторе Бек.

– Це моє життя в небезпеці, і я кажу, що все гаразд.

– Ти не командир.

Бек сердито зиркнув на Фоґеля, але через те, що дзеркальні щитки їхніх шоломів уже були опущені, ефект пропав марно.

– Гаразд, – сказав Бек. – Але закладаюся, що ти передумаєш, коли припече.

Фоґель не відповів.

•••

– Десять секунд, – сказала Йогансен. – Дев’ять… вісім…

– Запуск головних двигунів, – сказав Мартінез.

– Сім… шість… п’ять… Затискачі розімкнулись…

– П’ять секунд, Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Тримайся.

– Побачимося за кілька хвилин, командире, – передав у відповідь Вотні.

– Чотири… три… дві…

•••

Вотні лежав у кріслі для перевантажень, слухаючи, як гуркотів АПМ в очікуванні відриву.

– Гм, – сказав він у порожнечу. – Цікаво, скільки ще…

АПМ рвонув з неймовірною силою. Він прискорювався швидше за будь-який інший апарат з людиною на борту за всю історію космічних подорожей. Вотні так притисло до крісла, що він не міг навіть крехнути.

Передбачивши це, він підклав складену футболку в шолом позаду голови. Його потилиця швидко вгрузала в цю саморобну подушку, і в очах у нього все почало пливти. Він не міг ані дихнути, ані поворухнутися.

В середині поля його зору латка покриття Дому несамовито хляпала, а корабель тим часом експоненціально набирав швидкість. Маркові стало важко зосередитися, але щось глибоко всередині підказувало йому, що те хляпання було недобрим знаком.

•••

– Швидкість сімсот сорок один метр на секунду, – оголосила Йогансен. – Висота тисяча триста п’ятдесят метрів.

– Прийнято, – сказав Мартінез.

– Це низько, – сказала Льюїс. – Надто низько.

– Знаю, – сказав Мартінез. – Воно впирається, не слухається мене. Що за чорти його вхопили?

– Швидкість вісімсот п’ятдесят, висота тисяча вісімсот сорок три, – сказала Йогансен.

– Тяги недостатньо! – сказав Мартінез.

– Тяга двигунів сто відсотків, – сказала Йогансен.

– Кажу тобі, воно впирається, – наполягав Мартінез.

– Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Вотні, ти чуєш мене? Можеш доповісти про ситуацію?

•••

Вотні чув далекий голос Льюїс. Вона мовби гукала його з іншого боку довгого тунелю. Він мимохіть спитав себе, що їй треба. Його увагу ледь привертало тріпотіння прямо перед ним. У ній тим часом з’явився розрив, що почав швидко розширюватися.

Але тоді він захопився болтом на одній з перегородок. Він був п’ятикутний. Марк подумав, чому в NASA вирішили, що п’ятикутні болти згодяться краще, ніж шестикутні. Для них же знадобився б особливий ключ, якби треба було їх затягти чи ослабити.

Покриття рвалося далі, подерта матерія шалено хляпала. Крізь діру в ній Марк бачив червоне небо, що тяглося у нескінченність.

– Як гарно, – подумав він.

Що вище злітав АПМ, то сильніше розріджувалася атмосфера. Скоро матерія перестала хляпати й просто витяглася у бік Марка. Небо з червоного зробилося чорним.

– І це гарно, – подумав Марк.

Перед тим, як знепритомніти, він подумав, де б його можна знайти такі чудові п’ятикутні болти.

•••

– Зараз вже слухається краще, – сказав Мартінез.

– Прискорення знову нормальне, – сказала Йогансен. – То, мабуть, був лобовий опір. АПМ вже покинув атмосферу.

– Я наче на корові намагався летіти, – бурчав Мартінез, а його руки пурхали над панеллю.

– Він долетить? – спитала Льюїс.

– На орбіту вийде, – відповіла Йогансен, – але наш курс перехоплення може не виправдатись.

– Спочатку виведіть його нагору, – сказала Льюїс. – Тоді вже хвилюватимемося про курс.

– Прийнято. Вимкнення головного двигуна за п’ятнадцять секунд.

– Зараз летить геть гладенько, – сказав Мартінез. – Анітрохи не опирається.

– Він набагато нижче потрібної висоти, – сказала Йогансен. – Швидкість нормальна.

– Наскільки нижче? – спитала Льюїс.

– Не можу сказати напевне, – сказала Йогансен. – Я маю лиш дані з акселерометра. Щоб визначити його фактичну орбіту, треба через рівні інтервали відправити кілька запитів з локатора.

– Передаю керування автомату, – сказав Мартінез.

– Вимкнення головного двигуна за чотири… – сказала Йогансен. – Три… дві… одну… вимкнено.

– Підтверджую вимкнення двигунів, – сказав Мартінез.

– Вотні, ти там? – сказала Льюїс. – Вотні? Вотні, як чуєш?

– Певно, він знепритомнів, командире, – сказав Бек по радіо. – Під час злету його притисли 12g. Даймо йому кілька хвилин.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Йогансен, що там з його орбітою?

– Локатор вловив зворотні сигнали. Розраховую швидкість і місце перехоплення…

Мартінез і Льюїс не зводили з Йогансен очей, поки та запускала програму обчислення. Зазвичай, орбіти розраховував Фоґель, але він мав інші справи. Йогансен була його дублером в орбітальній динаміці.

– Швидкість перехоплення складе одинадцять метрів на секунду… – почала вона.

– Я з таким упораюся, – передав по радіо Бек.

– Відстань в момент перехоплення складе… – Йогансен замовкла, бо в неї перехопило подих. Вона продовжила тремтячим голосом: – Між нами буде шістдесят вісім кілометрів. – Вона закрила обличчя руками.

– Вона сказала шістдесят вісім? – перепитав Бек. – Кілометрів?!

– Чорти б його, – прошепотів Мартінез.

– Не розкисайте, – сказала Льюїс. – Працюймо. Мартінезе, ти зможеш вичавити ще щось із АПМ?

– Ніяк ні, командире, – відповів Мартінез. – Систему маневрування на орбіті викинули, щоб зменшити злітну вагу.

– Значить, ми мусимо летіти до нього. Йогансен, скільки залишилося до перехоплення?

– Тридцять дев’ять хвилин дванадцять секунд, – сказала Йогансен, стримуючи тремтіння в голосі.

– Фоґелю, – продовжувала Льюїс, – Скільки ми зможемо надолужити за тридцять дев’ять хвилин на іонних двигунах?

– Десь п’ять кілометрів, – передав він.

– Цього мало, – сказала Льюїс. – Мартінезе, а що як ми направимо свої маневрові двигуни в одному напрямку?

– Залежить від того, скільки палива ми захочемо залишити на корекції нашого положення дорогою додому.

– Скільки тобі потрібно?

– Мені вистачить двадцяти відсотків того, що ми маємо зараз.

– Гаразд, а якщо ми пустимо решту вісімдесят на…

– Перевіряю, – сказав Мартінез, вводячи цифри з клавіатури. – Ми б отримали додаткові тридцять один метр на секунду.

– Йогансен, – сказала Льюїс. – Рахуй.

– За тридцять дев’ять хвилин ми б перенесли наше положення… – Йогансен швидко клацала клавішами, – на сімдесят два кілометри!

– Оце вже діло, – сказала Льюїс. – Скільки палива…

– Якщо використати сімдесят п’ять з половиною відсотків залишку для корекції, – сказала Йогансен, – то ми вийдемо якраз у точку перехоплення.

– Так і робимо, – сказала Льюїс.

– Так, командире, – сказав Мартінез.

– Стривайте, – сказала Йогансен. – Ми вийдемо прямо в ту точку, але швидкість перехоплення складе сорок два метри на секунду.

– Значить, ми маємо тридцять дев’ять хвилин, щоб придумати, як сповільнитися, – сказала Льюїс. – Мартінезе, дай газу.

– Є, – сказав Мартінез.

•••

– Ого, – сказала Венкатові Енні. – Дуже швидко сталася купа лайна. Поясни.

Венкат силкувався розчути, що говорили на аудіо каналі, за бурмотінням у кімнаті для почесних гостей. Крізь скло він бачив, як Мітч у розпачі підніс руки вгору.

– АПМ дуже відхилився при злеті, – сказав Венкат, дивлячись на екрани повз Мітча. – Відстань в момент перехоплення була б дуже великою. Тому вони збираються використати маневрові двигуни, щоб надолужити різницю.

– А для чого зазвичай потрібні маневрові двигуни?

– Для того, щоб обертати корабель. На «Гермесі» немає двигунів миттєвої реакції. Лише повільні іонні двигуни рівномірного прискорення.

– То… проблему вирішено? – з надією спитала Енні.

– Ні, – сказав Венкат. – Вони дістануться до нього, але на той час рухатимуться з відносною швидкістю в сорок два метри на секунду.

– Це швидко? – спитала Енні.

– Це десь сто п’ятдесят кілометрів на годину, – сказав Венкат. – Бек не має жодного шансу витягти Вотні на такій швидкості.

– А не можна використати маневрові двигуни, щоб загальмувати?

– Швидкість їм потрібна, щоб надолужити час. Вони використають усе паливо, яке зможуть, щоб розігнатися. Але щоб загальмувати, палива їм вже не вистачить. – Венкат насупився.

– То що ж вони можуть зробити?

– Не знаю, – сказав він. – А коли б і знав, то все одно не встиг би порадити вчасно.

– От бісова кров, – сказала Енні.

– Справді, – погодився Венкат.

•••

– Вотні, – сказала Льюїс. – Як мене чутно? Вотні? – повторювала вона.

– Командире, – передав Бек. – на ньому ж скафандр, правильно?

– Так.

– А в ньому є біонагляд, – сказав Бек. – І він передає сигнал. Слабенький, звичайно, бо розрахований на роботу за кількасот метрів від Дому. Але що як його можна вловити?

– Йогансен, – сказала Льюїс.

– Вже дивлюся, – сказала та. – Зараз перевірю, на яких частотах воно працює. Дайте мені секунду.

– Мартінезе, – вела далі Льюїс. – не придумав, як загальмувати?

Він похитав головою.

– Поки що нічого, командире. Ми летимо надто швидко.

– Фоґелю?

– Іонним двигунам просто не вистачить потужності, – відповів Фоґель.

– Можна ж придумати що-небудь, – сказала Льюїс. – Таке, щоб ми могли зробити. Що завгодно.

– Отримала сигнал його комп’ютера біонагляду, – сказала Йогансен. – Пульс п’ятдесят вісім, тиск дев’яносто вісім на шістдесят один.

– Непогано, – сказав Бек. – Тиск нижчий, ніж я хотів би, але він прожив вісімнадцять місяців за марсіянської сили тяжіння, тож це не дивно.

– Час до перехоплення? – спитала Льюїс.

– Тридцять дві хвилини, – відповіла Йогансен.

•••

Блаженна непритомність змінилася туманним усвідомленням, а те обернулося дошкульною реальністю. Вотні розплющив очі й скривився від болю в грудях.

Від покриття лишилося небагато. Подерта матерія обрамлювала дірку, яку колись закривала. Так Вотні відкрився вид на Марс з орбіти. Покроплена кратерами поверхня червоної планети з вузенькою розмитою смужкою атмосфери над нею, здавалось, тяглася без кінця. Цю картину на власні очі бачили лиш вісімнадцять людей за всю історію.

– Поцілуй мене в сраку, – сказав Марк планеті під ним.

Він зморщився, простягнувши руку до органів управління. Тоді він спробував ще раз, цього разу повільніше. Йому вдалося увімкнути радіо.

– АПМ викликає «Гермес».

– Вотні?! – долинула відповідь.

– Так точно. Це ти, командире? – спитав Вотні.

– Так точно. В якому ти стані?

– Я на кораблі без панелі управління, – сказав він. – Додати до цього можна небагато.

– Як почуваєшся?

– У грудях болить. Мабуть, ребро зламав. А ви як?

– Намагаємося тебе дістати, – сказала Льюїс. – Запуск пройшов не ідеально.

– Ага, – сказав Вотні, виглядаючи з дірки в боці корабля назовні. – Покриття не втрималося на місці. Здається, порвалося на початковому етапі набору.

– Збігається з тим, що під час запуску бачили ми.

– Наскільки все погано, командире? – спитав він.

– Ми можемо виправити курс перехоплення за допомогою маневрових двигунів «Гермеса». Але проблема в швидкості перехоплення.

– І велика та проблема?

– Сорок два метри на секунду.

– От лайно.

•••

– Гей, принаймні зараз із ним усе гаразд, – сказав Мартінез.

– Беку, – сказала Льюїс. – Я починаю задумуватися над тим, що ти говорив мені. Наскільки ти можеш розігнатися неприв’язаним?

– Вибач, командире, – сказав Бек. – Я вже порахував. Я розженуся не більш, як до двадцяти п’яти метрів на секунду. Навіть коли б я і зміг видати сорок два, мені знадобились би ще сорок два, щоб наздогнати «Гермес», коли я повертатимусь.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Гей, – почувся в радіо голос Вотні. – Я дещо придумав.

– Щоб ти та не придумав, – сказала Льюїс. – Кажи.

– Я міг би пошукати щось гостре і проколоти дірку в рукавиці скафандра. Тоді я використав би струмінь повітря замість двигуна, щоб полетіти вам назустріч. Тяга була би прикладена до моєї руки, тож я досить легко міг би обирати напрямок руху.

– Звідки в його макітрі беруться такі ідеї? – устряв Мартінез.

– Гм, – сказала Льюїс. – А так можна розігнатися до сорока двох метрів на секунду?

– Гадки не маю, – сказав Вотні.

– Не бачу, як можна щось контролювати в такому випадку, – сказала Льюїс. – Ти просто проведеш нас очима, майже не контролюючи свій вектор тяги.

– Згоден, що це смертельно небезпечно, – сказав Вотні. – Але подумай ось над чим: я полечу, наче Залізна Людина.

– Нам потрібні ще ідеї, – сказала Льюїс.

– Залізна Людина, командире. Залізна Людина.

– Будь на зв’язку, – сказала Льюїс.

Її чоло нахмурилося.

– Гм… Може це не така й погана ідея…

– Ти жартуєш, командире? – сказав Мартінез. – Це жахлива ідея. Він вилетить у космос, як…

– Не вся ідея, а лише частина, – сказала вона. – Ідея використати атмосферу для створення тяги. Мартінезе, запусти Фоґелів комп’ютер.

– Гаразд, – сказав Мартінез, клацаючи клавіатурою. Екран показував тепер екран Фоґельового робочого місця. Мартінез швидко змінив мову з німецької на англійську. – Готово. Що тобі там треба?

– Фоґель має програму для обчислення поправок курсу на випадок пошкоджень у корпусі, так?

– Так, – сказав Мартінез. – Вона розраховує необхідні корекції…

– Знаю, знаю, – сказала Льюїс. – Запускай її. Я хочу знати, що буде, якщо ми підірвемо ВШ.

Мартінез перезирнувся з Йогансен.

– Ем. Так, командире, – сказав Мартінез.

– Вантажний шлюз? – спитала Йогансен. – Ти хочеш… відкрити його?

– В кораблі достатньо повітря, – сказала Льюїс. – Це нас добряче пхне.

– Та-ак, – сказав Мартінез, запускаючи програму. – А заразом так можна знести увесь ніс корабля.

– І повітря витече, – Йогансен відчувала, що зобов’язана вказати й на це.

– Ми закриємо і реакторний відсік. Решта приміщень від вакууму не постраждає, але тут і біля реактора вибухова розгерметизація нам не потрібна.

Мартінез ввів умови в програму.

– Гадаю, ми матимемо ту ж проблему, що і Вотні, але в більшому масштабі. Ми не зможемо керувати напрямком цієї тяги.

– Нам і не треба, – сказала Льюїс. – ВШ на носі. Повітря, що витікатиме, направить вектор тяги через наш центр мас. Нам лиш треба буде націлити корабель в прямо протилежний бік від того, куди ми хочемо рухатись.

– Гаразд, є результат, – сказав Мартінез. – Якщо закрити місток і реакторний відсік, то пробій у ВШ змінить нашу швидкість на двадцять дев’ять метрів на секунду.

– Після чого відносна швидкість становитиме тринадцять метрів на секунду, – додала Йогансен.

– Беку, – передала Льюїс. – Ти чув усе це?

– Так точно, командире, – сказав Бек.

– Ти впораєшся з тринадцятьма метрами на секунду?

– Буде ризиковано, – відповів Бек. – Тринадцять метрів, щоб зрівнятися з АПМ, а тоді тринадцять в інший бік, щоб зрівнятися з «Гермесом». Але це в чорті-скільки разів краще за сорок два.

– Йогансен, – сказала Льюїс. – Час до перехоплення?

– Вісімнадцять хвилин, командире.

– Як сильно нас штурхоне від того пробою? – спитала Мартінеза Льюїс.

– Повітря вийде за чотири секунди, – сказав він. – Ми відчуємо трохи менше одного g.

– Вотні, – сказала вона в мікрофон. – Ми маємо план.

– Так! План! – відповів Вотні.

•••

– Г’юстон, – пролунав у Центрі управління голос Льюїс. – Повідомляємо вам, що збираємося навмисне пробити ВШ, щоб створити тягу.

– Що? – сказав Мітч. – Що?!

– Боже ти мій, – мовив у кімнаті для спостережень Венкат.

– Хай мене морквиною… – сказала Енні, підводячись. – Краще я піду до преси. Не підкажеш чогось корисного на прощання?

– Вони хочуть пробити корабель, – сказав і досі приголомшений Венкат. – Вони збираються власноруч пробити корабель. Боже ти мій…

– Ясно, – сказала Енні, потрусивши до дверей.

•••

– Як ми відкриємо двері шлюзу? – спитав Мартінез. – Дистанційно вони не відчиняються, а коли хтось із нас буде поруч, коли воно рвоне…

– Так, – сказала Льюїс. – Ми можемо відкрити одні двері, поки закриті інші, але як відкрити шлюз настіж?

Вона подумала хвилинку.

– Фоґелю, – покликала вона по радіо. – Треба, щоб ти повернувся всередину й зробив бомбу.

– Гм, командире, повтори, будь ласка? – перепитав Фоґель.

– Бомбу, – підтвердила Льюїс. – Ти хімік. Ти можеш зробити бомбу з того, що є на борту?

– Ja, – сказав Фоґель. – Ми маємо займисті матеріали й чистий кисень.

– Звучить непогано, – сказала Льюїс.

– Звісно, збирати вибуховий пристрій на борту космічного корабля небезпечно, – відзначив Фоґель.

– То зроби маленький, – сказала Льюїс. – Нам лиш треба пробити невеликий отвір у зовнішніх дверях шлюзу. Будь-якого розміру. Якщо вибухом винесе двері, то пусте. Якщо не винесе, то повітря виходитиме повільніше, але довше. Зміна імпульсу буде однакова, тож ми отримаємо потрібне прискорення.

– Герметизуємо шлюз №2, – доповів Фоґель. – Як ми активуємо бомбу?

– Йогансен? – сказала Льюїс.

– Ну… – сказала Йогансен. Вона підняла свою гарнітуру і швидко вдягла її. – Фоґелю, ти зможеш провести всередині дроти?

– Ja, – сказав Фоґель. – Я візьму корок з маленькими отворами для дротів. На міцність корку вони не вплинуть.

– Можна провести дріт до панелі освітлення №41, – сказала Йогансен. – Вона недалеко від шлюзу, і я можу вмикати й вимикати її звідси.

– От вам і дистанційний детонатор, – сказала Льюїс. – Йогансен, підготуй панель освітлення. Фоґелю, повертайся сюди й зроби бомбу. Мартінезе, піди закрий і замкни двері до реакторного відсіку.

– Так, командире, – сказала Йогансен, відштовхнувшись від свого крісла в бік коридору.

– Командире, – сказав Мартінез, зупинившись у дверях. – Може, принести сюди наші скафандри?

– Немає сенсу, – сказала Льюїс. – Якщо двері на містку не витримають, нас висмокче назовні майже зі швидкістю звуку. Ми перетворимося на желе як у скафандрах, так і без них.

– Гей, Мартінезе, – сказав по радіо Бек. – Ти можеш кудись перенести моїх мишей? Вони в біолабораторії. Це всього одна клітка.

– Прийнято, Беку, – сказав Мартінез. – Перенесу їх до реакторного відсіку.

– Ти вже всередині, Фоґелю? – спитала Льюїс.

– Саме заходжу, командире.

– Беку, – сказала Льюїс у мікрофон. – Ти теж повернись усередину, але не знімай скафандр.

– Гаразд, – сказав Бек. – А навіщо?

– Ми буквально підірвемо одні з дверей шлюзу, – пояснила Льюїс. – Я б радше воліла знищити внутрішні, щоб зберегти наші гладенькі аеродинамічні форми.

– Логічно, – відповів Бек, запливаючи всередину корабля.

– Але є проблема, – сказала Льюїс. – Я хочу, щоб зовнішні двері були закріплені в повністю відкритому положенні механічним фіксатором, щоб їх не пошкодило під час розгерметизації.

– Для цього хтось має піти до того шлюзу, – сказав Бек. – А внутрішні двері не відкриються, поки відкриті зовнішні.

– Правильно, – сказала Льюїс. – Тож я хочу, щоб ти повернувся всередину, розгерметизував ВШ, і відкрив зовнішні двері. Тоді ти муситимеш переповзти обшивкою корабля і повернутися всередину через шлюз №2.

– Прийнято, командире, – сказав Бек. – По всьому корпусу розкидані точки для кріплення. Я кріпитиму до них линву, як справжній альпініст.

– Берися до роботи, – сказала Льюїс. – А ти, Фоґелю, маєш мало часу. Тобі треба зробити бомбу, встановити її, повернутися до шлюзу №2, одягтися, розгерметизувати шлюз і відкрити зовнішні двері, щоби Бек міг повернутися всередину.

– Він вже знімає скафандр і не може відповісти, – доповів Бек. – Але він чув наказ.

– Вотні, як почуваєшся? – почувся голос Льюїс у його вусі.

– Поки що непогано, командире, – відповів Вотні. – Ти казала про якийсь план?

– Підтверджую, – сказала вона. – Ми скинемо атмосферу, щоб отримати тягу.

– Як?

– Підірвемо ВШ.

– Що?! – сказав Вотні. – Як?!

– Фоґель збере бомбу.

– Я знав, що той дядько – скажений учений, – мовив Вотні. – Але мені здається, що краще б ми прийняли мою ідею з Залізною Людиною.

– Це надто ризиковано, і ти знаєш це, – відповіла вона.

– Річ у тім, – сказав Вотні, – що я егоїст. Я хочу, щоб удома висіли меморіальні знаки лише на мою честь. Не хочу, щоб ви, невдахи, отримали бодай один. Я не можу дозволити вам підірвати ВШ, народ.

– Ой, – сказала Льюїс. – Ну коли ти не дозволиш, то… Стривай-но… хвилиночку… Я тут дивлюся на свої нашивки на рукаві, і вони говорять мені, що командир тут я. Сиди рівненько. Ми прийдемо по тебе.

– Розумна яка.

•••

Бувши хіміком, Фоґель знав, як зробити бомбу. По правді, більша частина його підготовки була присвячена тому, щоб не зробити її випадково.

На борту корабля було небагато займистих речовин через фатальні наслідки пожежі. Але їжа за своєю природою містила горючі вуглеводні. Не маючи часу сісти й порахувати, Фоґель прикинув приблизно.

Цукор містить 4000 харчових калорій на кілограм. Одна харчова калорія дорівнює 4184 Джоулям. В невагомості цукор плаватиме в повітрі, і його кришталики розділяться, даючи максимальну площу поверхні. У чистому кисні з кожного кілограма цукру вивільниться 16,7 мільйонів Джоулів, що матимуть вибухову силу восьми динамітних шашок. Така природа горіння в чистому кисні.

Фоґель обережно відміряв цукор. Він насипав його в лабораторну склянку з товстого скла, найміцнішу посудину, яку мав під рукою. Її міцність була такою ж важливою, як і вибухова речовина. З крихкої посудини вийшла би просто куля вогню, що мала б небагато ударної сили. Міцна ж оболонка утримувала б внутрішній тиск, поки він не набрав би повного руйнівного потенціалу.

Він швидко висвердлив отвір в корку склянки, а тоді оголив відрізок дроту і пропустив його крізь дірку.

– Sehr gefährlich, – бурмотів він, наливаючи в мензурку рідкого кисню з корабельних запасів. Тоді він швидко вкрутив корок на місце. Всього за кілька хвилин він зібрав примітивну бомбу.

– Sehr, sehr, gefährlich.

Він виплив з лабораторії й попрямував до носу корабля.

•••

Йогансен готувала панель освітлення, коли проплив поруч Бек, що прямував до ВШ.

Вона вхопила його за руку.

– Будь обережним, коли перебиратимешся до шлюзу.

Він розвернувся, щоб стати лице в лице.

– Будь обережною, коли закладатимеш бомбу.

Вона поцілувала його шолом, а тоді відвернула очі, зніяковівши.

– Вийшло по-дурному. Не кажи нікому, що я це зробила.

– А ти нікому не кажи, що мені сподобалося, – посміхнувся Бек.

Він увійшов до шлюзу й замкнув за собою внутрішні двері. Скинувши тиск, він розкрив зовнішні двері й підпер їх. Тоді він ухопився за ручку на корпусі й витяг себе назовні.

Йогансен дивилася на нього, поки він не зник з очей, а тоді повернулася до панелі освітлення. Вона вже знеструмила її зі свого робочого місця. Витягши назовні відрізок дроту, вона оголила кінці і вовтузилася з обмоткою, поки не прийшов Фоґель.

Він з’явився за хвилину, обережно пливучи коридором і тримаючи бомбу двома руками.

– Для запалу я використав один дріт, – почав пояснювати він. – не хотів ризикувати з двома дротами й іскрою. Це було б надто небезпечно для нас, якби накопичився статичний заряд, поки ми б її встановлювали.

– То як ми її підірвемо? – спитала Йогансен.

– Дріт мусить сильно нагрітися. Якщо пустити через нього коротке замикання, цього вистачить.

– Доведеться надурити запобіжник, – сказала Йогансен, – але це легко.

Вона притягла дроти освітлення й бомби разом і з’єднала їх.

– Перепрошую, – сказав Фоґель. – Я мушу повернутися до шлюзу №2, щоб впустити доктора Бека назад.

– Угу, – сказала Йогансен.

•••

Мартінез повернувся на місток.

– Я мав кілька хвилин, тож пробігся контрольним списком перевірки реакторного відсіку перед входом в атмосферу. Усе готове до прискорення, відсік ізольовано.

– Добре придумав, – сказала Льюїс. – Готуй корекцію положення корабля.

– Зрозумів, командире, – сказав Мартінез, підпливаючи до свого місця.

– Підпер двері ВШ, – долинув з динаміків голос Бека. – Починаю рухатися обшивкою.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Ох і хитрі ж ці розрахунки, – сказав Мартінез. – Доводиться все робити навпаки. ВШ маємо спереду, тож джерело тяги буде якраз навпроти двигунів. Програма не розрахована на те, що спереду з’явиться ще один двигун. Доводиться брехати їй, що ми збираємося прискорюватись до Марка.

– Не поспішай, головне обчислити все правильно, – сказала Льюїс. – І не починай корекцію, поки я не скажу. Не можна крутити кораблем, поки Бек назовні.

– Прийнято, – сказав Мартінез. За мить він додав: – Гаразд, корекція розрахована, готовий її застосувати.

– Чекай, – сказала Льюїс.

•••

Знову одягнувши скафандр, Фоґель розгерметризував шлюз №2 і відкрив зовнішні двері.

– Нарешті, – сказав Бек, залазячи всередину.

– Вибач за затримку, – сказав Фоґель. – Я мусив зробити бомбу.

– Ох і дивний же нині день, – сказав Бек. – Командире, Фоґель і я на позиції.

– Прийнято, – відповіла Льюїс. – Притуліться до передньої стіни шлюзу. Перевантаження в один g триватиме десь чотири секунди. Переконайтесь, що ви обидва міцно прив’язані.

– Прийнято, – сказав Бек, закріплюючи свою линву. Двоє чоловіків притулилися до стіни.

•••

– Гаразд, Мартінезе, – сказала Льюїс. – Розвертай нас у потрібному напрямку.

– Прийнято, – сказав Мартінез, застосовуючи корекцію положення.

Йогансен запливла на місток під час корекції. Кімната оберталася навколо неї, тож вона вхопилася за ручку.

– Бомба готова, запобіжник заблоковано, – сказала вона. – Я можу підпалити її, дистанційно увімкнувши панель освітлення №41.

– Замкни місток і займи своє місце, – сказала Льюїс.

– Прийнято, – мовила Йогансен. Розблокувавши аварійний замок, вона міцно закрила вхід на місток. Кілька поворотів – і справу було зроблено. Вона повернулася на своє місце і запустила швидку перевірку.

– Збільшую тиск до 1,03 атмосфери… Тиск тримається.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Час до перехоплення?

– Двадцять вісім секунд, – сказала Йогансен.

– Ого, – сказав Мартінез. – Ледве встигли.

– Ти готова, Йогансен? – спитала Льюїс.

– Так, – відповіла Йогансен. – Залишилось один раз клацнути.

– Мартінезе, як напрям?

– Рівнісінько так, як треба, – доповів Мартінез.

– Пристебніться, – сказала Льюїс.

Усі троє затягли ремені крісел.

– Двадцять секунд, – сказала Йогансен.

•••

Тедді сів на своє місце в кімнаті для почесних гостей.

– Як справи?

– За п’ятнадцять секунд вони підірвуть ВШ, – сказав Венкат. – А ти де був?

– Говорив з Президентом по телефону, – сказав Тедді. – Думаєш, у них вийде?

– Гадки не маю, – сказав Венкат. – Зроду не почувався таким безпорадним.

– Якщо це тебе втішить, – сказав Тедді, – то десь так почуваються всі, хто на цій планеті.

По той бік скла туди й сюди крокував Мітч.

•••

– П’ять… чотири… три… – казала Йогансен.

– Тримайтеся, – сказала Льюїс.

– Дві… одна… – продовжувала Йогансен. – Вмикаю панель освітлення №41.

Вона натиснула «Enter».

Всередині Фоґелевої бомби струм з корабельної системи освітлення побіг через тонкий оголений дріт. Той швидко нагрівся до температури займання цукру. Те, що в земній атмосфері було б лише шкварчанням, стало нестримним горінням у середовищі чистого кисню всередині мензурки. Менш, ніж за одну десяту секунди, неймовірний тиск всередині розірвав її, на шматки розламавши вибухом двері шлюзу.

Повітря з «Гермеса» рвонуло через пробитий ВШ, штовхаючи «Гермес» у протилежному напрямку.

Фоґеля і Бека притисло до стіни шлюзу №2. Льюїс, Мартінез і Йогансен трималися в своїх кріслах. Перевантаження не було сильним. По правді, воно було меншим за силу тяжіння на поверхні Землі, але уривчастим і нерівномірним.

За чотири секунди поштовхи стихли, і на кораблі знову запанувала невагомість.

– Реакторний відсік тримає тиск, – доповів Мартінез.

– Місток теж, – сказала Йогансен. – Як бачите.

– Пошкодження? – спитав Мартінез.

– Поки що невідомо, – сказала Йогансен. – Камера 4 направлена вперед. З неї не видно жодних пошкоджень корпуса навколо ВШ.

– Потім про це подумаємо, – сказала Льюїс. – Яка відносна швидкість і відстань до АПМ?

Йогансен швидко застукала клавішами.

– Ми наблизимося на тридцять два метри, швидкість дванадцять метрів на секунду. Ми отримали навіть більшу тягу, ніж сподівалися.

– Вотні, – сказала Льюїс. – План спрацював. Бек іде по тебе.

– Гооол! – відгукнувся Вотні.

– Беку, – сказала Льюїс. – Твій вихід. Дванадцять метрів на секунду.

– Непогано, – відповів Бек.

•••

– Я вистрибну назовні, – сказав Бек. – Це має дати мені ще два чи три метри на секунду.

– Зрозумів, – сказав Фоґель, притримуючи Бекову линву. – Щасти вам, докторе Бек.

Упершись ногами в стіну, Бек зігнувся і вистрибнув зі шлюзу.

Вилетівши у відкритий простір, він встановив напрямок. Швидкий погляд направо повідомив йому те, що він не міг побачити зі шлюзу.

– Візуальний контакт! – сказав Бек. – Бачу АПМ!

АПМ майже нічим не нагадував той космічний корабель, який пам’ятав Бек. Колись гладенькі обриси стали недоладним скупченням відсутніх частин обшивки й порожніх кріплень, на яких раніше трималося різне некритичне обладнання.

– Господи, Марку, що ти наробив зі своїм кораблем?

– Ти ще мій марсохід не бачив, – відповів Вотні.

Бек полетів курсом перехоплення. Він безліч разів робив це під час тренувань. Умовою його практичних завдань був той випадок, якби йому довелося рятувати товариша, в котрого порвалася линва, але принцип лишався тим самим.

– Йогансен, – сказав він. – Ти бачиш мене на локаторі?

– Підтверджую, – відповіла вона.

– Повідомляй мою відносну швидкість кожні дві секунди чи скільки.

– Прийнято. П’ять і дві десятих метри на секунду.

– Гей, Беку, – сказав Вотні. – у фасаді чимала діромаха. Я вилізу до неї й чекатиму, щоб вхопитися за тебе.

– Заперечую, – втрутилася Льюїс. – Ніхто не рухатиметься неприв’язаним. Залишайся в своєму кріслі й не чіпай ремені, поки не прикріпишся до Бека.

– Зрозумів, – сказав Вотні.

– Три й одна десята метра на секунду, – повідомляла Йогансен.

– Трохи полечу за інерцією, – сказав Бек. – Спочатку наздожену його, а тоді гальмуватиму. – Він повернувся, готуючись до наступного ривка.

– Одинадцять метрів до цілі, – сказала Йогансен.

– Зрозумів.

– Шість метрів, – сказала Йогансен.

– І-і-і зворотній хід, – сказав Бек, знову запускаючи двигунці рюкзака. Перед ним пропливав АПМ.

– Швидкість? – спитав він.

– Один і одна десята метра на секунду, – сказала Йогансен.

– Непогано, – сказав він, простягаючи руку до корабля. – Лечу назустріч. Думаю, що зможу вхопитися за подерте покриття…

Пошматований матеріал здавався єдиним, за що можна було триматися на гладенькій поверхні корабля. Бек потягнувся до нього з усієї сили й таки зміг ухопитися.

– Контакт, – сказав Бек. – Міцний контакт!

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – ми проминули точку мінімального зближення і тепер віддаляємося. Ви маєте сто шістдесят дев’ять метрів линви. Цього вистачить на чотирнадцять секунд.

– Прийнято, – сказав Бек.

Підтягнувшись до отвору, він зазирнув усередину і побачив пристебнутого до крісла Вотні.

– Бачу Вотні! – доповів він.

– Бачу Бека! – доповів Вотні.

– Як ся маєш, друзяко? – спитав Бек, залазячи всередину.

– Я… Я просто… – сказав Вотні. – Дай мені хвилинку. Ти перша людина, яку я бачу за вісімнадцять місяців.

– Немає в нас хвилинки, – сказав Бек, відштовхнувшись від стіни. – Маємо одинадцять секунд, поки линва не натяглася.

Бек полетів прямо до крісла і незграбно зіштовхнувся з Вотні. Вони вхопили одне одного за руки, щоби Бек не відлетів убік.

– Контакт з Вотні! – сказав Бек.

– Вісім секунд, докторе Бек, – передав Фоґель.

– Прийнято, – сказав Бек, поспіхом припасовуючи линвою свій скафандр до застібки на скафандрі Вотні. – З’єдналися, – сказав він.

Вотні клацнув ременями на своєму кріслі.

– Зняв ремені.

– Чухаймо звідси, – сказав Бек, відштовхнувшись ногами в бік отвору.

Двоє попливли кабіною АПМ. Бек простягнув руку і відштовхнувся від краю отвору, коли вони вилітали назовні.

– Ми вибралися, – доповів Бек.

– П’ять секунд, – сказав Фоґель.

– Швидкість відносно «Гермеса» – дванадцять метрів на секунду, – сказала Йогансен.

– Застосовую тягу, – сказав Бек, активуючи рюкзак.

Двоє астронавтів кілька секунд прискорювалися до «Гермеса». Тоді індикатор на екрані в шоломі Бека загорівся червоним.

– От і все паливо, – сказав Бек. – Швидкість?

– П’ять метрів на секунду, – відповіла Йогансен.

– Чекайте, – сказав Фоґель. Увесь цей час він травив линву зі шлюзу. Тепер він ухопив решту линви, що продовжувала розмотуватися, обома руками. Він не затискав її намертво, бо так його витягло б зі шлюзу. Він просто тримав линву руками, щоб створити тертя.

Тепер «Гермес» тягнув Бека з Вотні за собою, а Фоґелеві дії мали на меті послабити ривок. Якби Фоґель доклав забагато сили, линву висмикнуло б із застібки на скафандрі Бека. Якби він доклав її замало, линва натяглася б раніше, ніж зрівнялися б їхні швидкості, і теж вирвалася б з тої застібки.

Фоґель зміг знайти точку рівноваги. За кілька секунд напруженої, інтуїтивної фізичної взаємодії, він відчув, як натяг линви зменшився.

– Відносна швидкість нуль! – збуджено повідомила Йогансен.

– Тягни їх усередину, Фоґель, – сказала Льюїс.

– Прийнято, – сказав Фоґель. Перебираючи руками, він повільно потяг товаришів до шлюзу. За кілька секунд він перестав тягнути активно, а тільки змотував линву, що залітала всередину.

Вони запливли до шлюзу і Фоґель ухопив їх. Бек і Вотні обидва потяглися до ручок на стінах, а Фоґель обминув їх і закрив зовнішні двері.

– Ми на борту! – сказав Бек.

– Шлюз №2 закрито, – додав Фоґель.

– Так! – вигукнув Мартінез.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

•••

Голос Льюїс пролунав по всьому світу:

– Г’юстон, це «Гермес». Усі шість членів екіпажу на борту.

Кімната управління вибухнула оплесками. Диспетчери поскакували зі своїх місць і почали кричати, обійматися й плакати. Такі сцени розгорталися по всьому світу: в парках, барах, розважальних центрах, вітальнях, кабінетах і шкільних класах.

Пара в Чикаго притислася одне до одного від страшенного полегшення, а тоді вхопила представника NASA, затягши в обійми і його.

Мітч повільно стягнув гарнітуру й обернувся до кімнати для почесних гостей. Крізь скло він дивився, як добре вдягнені чоловіки й жінки скаженіли від радості. Він знайшов очима Венката і глибоко зітхнув від полегшення.

Венкат тримав голову руками й шепотів: «Хвала богам».

Тедді витяг з дипломата блакитну теку й підвівся.

– Енні вже чекає на мене в залі для преси.

– Сьогодні тобі червона тека не знадобиться, га? – сказав Венкат.

– Правду кажучи, я її не готував. – А на порозі він додав: – Добре попрацювали, Венку. Тепер доправте їх додому.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: 687-Й ДЕНЬ МІСІЇ

Оте «687» заскочило мене зненацька. На «Гермесі» відлік часу ведуть за земними днями. Може, на Марсі зараз і сол 549, але тут день 687. І знаєте що? Мені все одно, який на Марсі календар, бо я вже не там!

Боже мій. Я справді вже не на Марсі. Це легко визначити, бо тут немає сили тяжіння і навколо ходять інші люди. Я й досі до цього звикаю.

Якби це було кіно, усі чекали б на мене в шлюзі, і ми якийсь час тільки б те й робили, що давали одне одному п’ять. Але вийшло інакше.

Під час злету в АПМ я зламав два ребра. Вони боліли увесь час, але по-справжньому я закричав, коли Фоґель потяг нашу линву до корабля. Я не хотів бентежити людей, котрі саме рятували моє життя, тож вимкнув свій мікрофон і верещав, наче мале дівчисько.

Знаєте, це правда. У космосі ніхто не чує, коли ти верещиш, наче мале дівчисько.

Щойно затягши мене до шлюзу №2, вони відкрили внутрішні двері, і я нарешті знов опинився на борту. На «Гермесі» й досі був вакуум, тож нам не довелося чекати в шлюзі.

Бек сказав, щоб я підігнув ноги, й поштовхав мене коридором до своєї каюти (котра перетворювалася на корабельний лазарет, коли була потреба).

Фоґель пішов у інший бік і закрив зовнішні двері ВШ.

Дійшовши до Бекової каюти, ми почекали, поки на кораблі встановиться нормальний тиск. «Гермес» мав достатні запаси кисню, щоб заповнити корабель ще двічі, якби знадобилося. Поганющим же він був би кораблем дальнього польоту, якби не міг відновитися після розгерметизації.

Після того, як Йогансен дала знак, добрий доктор Бек наказав мені почекати, поки він зніме свій скафандр, а тоді почав знімати мій. Коли він зняв мій шолом, то вражено подивився на мене. Я подумав, чи немає в мене на голові якої серйозної рани, але виявилося, що то він скривився від запаху.

Я вже давно не мив… нічого.

Потім був рентген і перев’язка грудної клітини, а решта екіпажу тим часом перевіряла, чи не пошкодило де корабель.

От тоді й настав (болючий) час давати п’ять, під час якого народ намагався триматися від мене якнайдалі через сморід. Наше возз’єднання тривало кілька хвилин, поки Бек не випхав усіх геть. Він дав мені знеболювального і загадав прийняти душ, щойно я зможу ворушити руками. Тож зараз я чекаю, поки подіють ліки.

Я думаю про всіх тих людей, котрі надривалися, щоб врятувати мою нещасну шкуру, і, здається, не можу осягнути, як їх багато. Мої товариші пожертвували роком свого життя, щоби повернутися по мене. Незліченні працівники NASA сушили собі голови день і ніч, продумуючи модифікації марсохода і АПМ. Ціла ЛРР зі шкури пнулась, щоб зібрати апарат, який було знищено під час запуску. А замість того, щоб здатися, вони зібрали інший апарат, який доправив припаси на «Гермес». Китайське національне космічне управління відмовилося від проекту, над яким вони працювали багато років, щоб поступитися ракетою.

Для того щоб я вижив, знадобилися сотні мільйонів доларів. І все це заради порятунку одного зачуханого ботаніка. Навіщо було перейматися?

Ну, гаразд. Я знаю відповідь на це питання. Почасти, всі рятували те, що я уособлюю: прогрес, науку і міжпланетне майбутнє, про яке ми мріяли сотні років. Але насправді, вони зробили це, бо усі людські істоти мають первісний інстинкт допомагати одне одному. Іноді здається, що нічого такого ми не маємо, але це неправда.

Коли турист губиться в горах, люди споряджають пошукові групи. Коли потяг сходить з рейок, люди стають у черги, щоб здати кров. Коли землетрус зрівнює якесь місто з землею, увесь світ надсилає гуманітарні вантажі. Це поведінка настільки питомо людська, що проявляється в усіх культурах без винятків. Знаю, живуть на світі такі падлюки, яким байдуже до чужої біди, але вони губляться серед приголомшливої кількості тих, кому не все одно. І завдяки цьому на моєму боці були мільярди людей.

Непогано, га?

Хай там як, мої ребра волають від болю, через перевантаження я досі бачу все як у тумані, дуже хочу їсти, на Землю повернуся аж за 211 днів, і, виявляється, від мене тхне, як від купи триденних шкарпеток, на яку нагидив скунс.

Це найщасливіший день мого життя.

Переклад: Віталій Мюнхен aka forever_maggot.

Друга редакція (від 27.02.16).