Марсіанський шлях

2

Тільки-но Ріос ступив у рубку, як відразу помітив спалах радіосигналу. Йому здалося, що то сигнал радара, і руки миттю зросив холодний піт, але то лише озвалось його сумління. Власне, за інструкцією, не дозволяється покидати рубку під час вахти, хоч усі виходили на п’ять хвилин, щоб випити кави, певні, що космос чистий, а потім усе-таки потерпали, чи не проґавили знахідку. Бували випадки, коли їхні побоювання справджувалися.

Ріос увімкнув багатосмужну розгортку. Знову зайва витрата енергії, але вже краще перестрахуватись, аніж губитися в здогадах. Космос був чистий, якщо не рахувати віддалених сигналів, що йшли від сусідніх кораблів-утильників.

Він увімкнув радіозв’язок. На екрані з’явилася русява голова довгоносого Річарда Свенсона, другого пілота найближчого корабля з боку Марса.

— Здоров, Маріо! — гукнув Свенсон.

— Салют! Що новенького?

Відповідь почулась за якусь секунду, адже швидкість електромагнітних хвиль не безконечна.

— Ото вже я мав сьогодні!

— А що таке? — поцікавився Ріос.

— Пощастило вийти на об’єкт.

— Вітаю!

— Якби ж то я його дістав, — похмуро відказав Свенсон.

— Щось перебило?

— Та, хай йому біс, повернув не в той бік. Ріос знав, що сміятися не можна.

— І як же ти примудрився? — запитав він.

— Я тут ні при чому. Він, виявляється, рухався поза площиною екліптики. Якийсь бовдур навіть не зумів його як слід скинути. А мені звідки було знати? Я собі виміряв відстань до контейнера, певний, що його орбіта проходить по звичайній траекторії. Ти б хіба не так міркував? Так от, пішов я, як мені здавалося, по найвигіднішій кривій перехоплення, а через п’ять хвилин дивлюсь — відстань між нами все більшає і сигнали — ледь-ледь. Тоді я вирахував його кутові координати, однак було вже запізно.

— Хтось його підчепив?

— Де там! Адже він за площиною екліптики, отже, шукай вітра в полі. Та не в тім річ. Контейнер був так собі, але мені зле робиться, як здумаю, скільки пального пішло: спершу, поки набирав швидкість, а потім, як повертався. Чув би ти, що казав Канут!

Канут був брат і компаньйон Річарда Свенсона.

— Став дибки?

— Яке там «дибки»! Думав, приб’є на місці. Як-не-як, ми вже п’ять місяців у космосі, і тут, сам знаєш, кожна дрібничка за печінки бере.

— Знаю.

— А в тебе як, Маріо?

Ріос зробив вигляд, ніби сплюнув.

— От стілечки. За два тижні два контейнери, та ще й довелося ганяти по шість годин за кожним.

— Великі?

— Смієшся? Я міг би притарабанити їх на Фобос однією рукою. Ну й рейс! Гірше не буває.

— Коли назад?

— Та хоч би й завтра, як на мене. Ми в космосі вже два місяці і все з Лонгом гриземося.

Запала мовчанка, викликана, очевидячки, не лише затримкою радіохвиль.

— А якої думки ти про Лонга взагалі? — озвався нарешті Свенсон.

Ріос обернувся. З камбуза долинуло тихе бурмотіння й потріскування відеофону.

— Щось я його не розумію. Не минуло й тижня від старту, він запитує: «Маріо, а чому ви стали утильником?» Чи не ідіотське запитання, га? Чого чоловік іде в утильники?! Я йому: «Як чого? Щоб заробляти на життя». А він мені: «Ні, Маріо, суть не в тому». Ти щось подібне чув? А тоді як загнув: «Ви пішли в утильники, бо такий шлях марсіан».

— Що він мав на увазі? — спитав Свенсон. Ріос здвигнув плечима.

— Я не став з’ясовувати. До речі, зараз він слухає на ультрамікрохвилях якогось там наземника Хільдера.

— Хільдера? Він, здається, політик, член Асамблеї, чи щось таке?

— Та ніби той самий. А Лонга більше нічого й не цікавить. Понабирав книжок фунтів на п’ятнадцять, і все про Землю. Зайва купа мотлоху, та й годі.

— Що ж, маєш ти партнера! О, до речі, мені вже, мабуть, пора на вахту, а то, як проґавлю ще одного контейнера, то тут дійде до смертовбивства.

Він зник, і Ріос, відкинувшись у кріслі, почав стежити за рівною зеленою лінією імпульсної розгортки. Потім увімкнув багатосмужну розгортку. Космос був чистий.

Йому відлягло на серці. Найгірше, коли всі довкола виловлюють контейнер за контейнером, і ті надходять на металопереробні заводи Фобоса з будь-чиїм тавром, тільки не твоїм. Крім того, він вилив душу, і його неприязнь до Лонга трохи вщухла.

Даремно він узяв Лонга в напарники. Завжди так, коли зв’язуєшся з новенькими. Ото вже охочі до балачок, а Лонг — той усіх перевершив. Знай носиться зі своїми вічними теоріями про Марс та його благородну місію в прогресі людства. Прогрес Людства, Шлях Марсіан, Нова Спілка Творців — усі слова вимовляє з великої літери. А йому, Ріосу, не балачки потрібні, а кілька контейнерів з особистим тавром.

А втім, вибору він не мав. Лонга на Марсі добре знали, і він непогано заробляв. Він був другом комісара Сенкова і вже раз чи два ходив з утильниками в рейс. Не можна ж отак узяти й відмахнутися від людини, не випробувавши її наперед. Хоча взагалі дивно: з чого б то гірничому інженерові з пристойною роботою і доброю платнею забагнулося раптом швендяти в космосі?

Ріос не набридав Лонгові подібними запитаннями. В польоті утильники настільки тісно пов’язані роботою, що зайві розпитування не тільки небажані, а й небезпечні. Та Лонг за своїми нескінченними теревенями роз’яснив усе сам: «Я мушу летіти, Маріо. Майбутнє Марса не рудники, а космос».

Ріосу спало на думку, чи не піти йому в наступний рейс самому. Говорили, що це неможливо. Не кажучи вже про втрачені контейнери, коли залишаєш вахту для сну, а ще ж треба, крім спостережень, виконувати й інші обов’язки, всі прекрасно розуміли, що самотність у космосі дуже швидко призводить до тяжкої депресії. А з напарником можна зважитися на рейс у шість місяців. Звісно, воно краще, коли екіпаж у повному складі, але що тоді заробиш. Саме пальне з’їсть увесь капітал.

Проте і двом у космосі не мед. Напарників слід міняти щоразу. З одними можна піти у тривалий рейс, з іншими — ні. Річард і Канут Свенсони, наприклад, вирушають удвох через кожні п’ять-шість рейсів, як-не-як, брати. Та навіть у них уже через тиждень виникають усілякі непорозуміння й конфлікти. Та годі з тим…

Космос був чистий, і Ріос подумав, що буде краще, як він повернеться в камбуз і спробує загладити недавню сутичку з Лонгом. Зрештою, він далеко не новачок у космосі і чхати хотів на поганий настрій.

Він підвівся, зробив три кроки і опинився в короткому вузькому коридорчику, що з’єднував обидві каюти космольота.