Мальвіль

У нас у вчительському інституті був викладач, закоханий у прустівську мадлену [1 Мадлена (франц.) - вид бісквітного тістечка. Тут ідеться про уривок з роману французькогописьменника Марселя Пруста (1871-1922) “У бік Сванна”, де автор наводитьприклад випадкового, мимовільного спогаду. Пруст розповідає, що якось у Парижі,повернувшись з морозу, він покуштував умочений у чай шматочок бісквітноготістечка - мадлени. Оповідач пізнав смак мадлени, якою в Камбре щонеділічастувала його тітка Леонія. В уяві виникли образи минулого - картини щасливогодитинства, старий сірий будинок, маленька альтанка й квіти в саду, обивателімістечка й увесь Камбре з околицями. Завдяки смаковій асоціації передоповідачем постала “на ледь відчутній краплині велетенська споруда спогаду”. (Примітка перекладача).]. З його волі я захоплено завчив цей славнозвісний текст. Та збігло вже чималочасу, й тепер мені здається надто літературним оте тістечко. О, я добре знаю,що саме вже тільки смакове відчуття або милозвучність тексту вельми жваво наякусь мить викликають у вас спогад. Але то триває лише хвильку. Короткийспалах, потім завіса знову опускається, й гнітюча теперішність перед вами. Булоб чудово, коли це правда, уявити все минуле, ласуючи розмоченим у наливцісолодким пирогом.Мені спадає на думку прустівське тістечко, бо якось на дні однієї шухлядинатрапив на старезну пачку сірого тютюну, яка, очевидно, належала дядькові. Явіддав її Коленові. Не тямлячись од радості, що після тривалого часу йомупоталанило роздобути улюблену отруту, він натоптує тютюном люльку й запалює її.Я дивлюся, як він курить, і з першими клубами диму, що їх вдихаю, в моїй уявізнову постають дядько й “попередній світ”. Мені перехоплює подих. Однак, як ясказав, це триває зовсім недовго.А Колен занедужав. Він був надто чутливий до отрути або тютюн був дуже старий.Я заздрю Прустові. Щоб згадати своє минуле, він спирався на міцний грунт:надійне теперішнє, безсумнівне майбутнє. А для нас минуле - це двічі минуле,подвійно втрачений час, бо ж разом з ним ми втратили той світ, в якому вінпротікав. Відбувся злам. Плин століть уперед обірвався. Ми не знаємо більше, деопинилися й чи є взагалі якесь майбутнє.Само собою зрозуміло, ми силкуємося приховати від себе свою немічність задопомогою слів. Щоб повести мову про злам, ми вдаємося до перифраз. Спершуговорили, як висловлюється Мейссоньє, хоч трохи по-військовому: “День “Д””. Але це може видатися надто войовничим. І завдяки Мену та її селянськійрозсудливості ми вигадали цнотливий евфемізм: “День події”. Чи можна мріяти про щось болезаспокійливіше?Знову ж таки за допомогою слів ми зарадили хаосові й навіть налагодили лінійневідмірювання часу. Ми кажемо: “До дня події”; “Після дня події”. Це наші мовні хитрощі. Вони додають нам почуття впевненості пропорціональнодо їх лицемірства. Бо “після дня події” означає водночас наше непевне сучасне йзагадкове майбутнє.І без тістечка та диму з люльки ми часто згадуємо “попередній світ”. Кожен усвоєму закутку. В розмові намагаємося контролювати один одного: озирання назадмало допомагають нам вижити. Ми уникаємо таких озирань.Інша річ, коли ми опиняємось на самоті. Хоч мені перейшло лише за сорок, після“дня події” в мене з’явилася схильність до безсоння, наче в літніх людей. Саме вночі я згадую.Вживаю це дієслово без додатку, бо щоночі додаток буває інший. Щоб вибачитисяперед самим собою за це самозамилування, думаю про те, що “попередній світ”існує тільки в моїй уяві, він перестав би існувати взагалі, коли б я не думавпро нього.Віднедавна я поділяю спогади на випадкові й звичайні. Зрештою мені поталанилозбагнути різницю між ними: звичайний спогад - це той, що допомагає впевнитися,що я ще існую, те переконання, яке необхідне мені в цьому “після”, всі орієнтири якого зникли. Й ось що, власне кажучи, я роблю в безсонніночі: в оцій пустелі, сипучих пісках, минулому, яке двічі минуло, переставляювіхи з місця на місце, аби впевнитися, що не заблукав. І коли я кажу “незаблукав”, то маю на увазі “не перестав існувати”.1948 рік - одна з тих віх. Мені дванадцять років. Я перший у кантоні - нечуванаслава! - щойно одержав свідоцтво про освіту. Й під час обіду за столом на кухніферми “Велика стодола” намагаюся переконати батьків викорчувати ліс. У цьомумав би бути здоровий глузд. З сорока п’яти гектарів ми маємо, як усі тут, лише десять гектарів лугів та орних земель.Решта - ліси, причому ліси поганенькі, в них більше не збирають каштанів і нерубають обручеве дерево.Мої старі не слухають мене. Незворушні, наче брили землі. До речі, в них іколір землистий - буре волосся й шкіра. В мене також, але я успадкував оддядька голубі очі.Я дивлюся знову на цю сцену з відстані часу очима дорослого, розумію її краще,розмірковую, й вона здається мені невтішною.Взяти хоча б мою матір. Скиглійка й базікало, вона належить до тих недалекихлюдей, які докорами відповідають на докори. Єдине алібі для черствогохарактеру. Відтоді, як справи на фермі пішли гірше, вона вважає, що нічого йстаратися. Моя пропозиція викорчувати ліс її ображає.- А за які гроші? - глузливо мовить вона. - Ти оплатиш бульдозер?Хоч тон її презирливий, я добре знаю, що на ощадній книжці лежать суми, якіщомісяця девальвуються. Знаю, що вони девальвуються, мені пояснював дядько. І яв свою чергу пояснюю, не посилаючись на дядька. Ось тут я й утративобережність.Тато слухає, але не каже жодного слова. Мої міркування знову ображають матір.Вони ковзнули по її твердому черепу з убогим волоссям. Вона навіть не дивитьсяна мене. Звертається до батька через мою голову.- Цей хлопчисько, - мовить вона, - викапаний твій брат Самюель. Пихатий. Любитьповчати. І відтоді, як він отримав свідоцтво про освіту, зовсім носа задер.Мої менші сестри Полетта й Пелажія починають давитися зі сміху, й ту, що сидитьближче до мене, я стусаю ногою під столом, вона скиглить.- До того ж він жорстокий, - додає мати.Тепер ми слухаємо її балаканину про мою жорстокість. Протягом усього часу, докине випорожнимо по дві тарілки супу. Бо в моєї матері бухгалтерський хист. Яктільки в чомусь я завиню, докладно перераховує всі мої попередні нровини. Йдарма, що за них мене вже карали. Мої злочини не забуваються.До того ж це мовиться жалібним тоном, від якого мене поймає жах: нечиста силазасіла в моєму тілі. Пелажія скиглить. Полетта, яку я не зачіпав, пхикав.Комедія - та й годі. Пелажія задирає спідничку й показує гомілку - воначервона. Материнський стогін вливається в багатоголосий зойк:- ...І чого ти чекаєш, Сімоне, чому не даси потиличника своєму синові?Ще б пак, я батьків син, а не її. Батько мовчить. Тепер мати накидається нанього. Позбавлена будь-якої логіки, вона ніколи не збагне того, що каже тато.Вона зробила з тата мовчуна.- Чуєш, Сімоне?Я кладу виделку та ножа й одриваю сідницю від стільця, приготувавшись спритноухилитися від ляпаса. Та батько не ворушиться. На мою думку, татові слід бивідважитися, бо цього вечора на нього чекає нудна проповідь у подружньомуліжку, де всі його вади будуть перераховані йому знову.Але він якийсь полохливий. Я бачив, як дядько - чудове видовище! - підводився,гримав і лупцював свою дружину, так схожу на мою матір, бо обидва братиодружилися з двома рідними сестрами. Я запитую себе: чому всі вони в тій родинітакі черстві, вперті, плаксиві, занудні?Тітка ж таки не витримала. Була страшенно в ідлива і в сорок років сама себезвела зі світу. А дядько надолужив своє - став бігати за молоденькимидівчатами. Я не осуджую його, бо так само робив, коли досяг зрілого віку.Я заспокоююся. Не дістав ляпаса ні від тата, ні від матері. Охота в неї невідпала, але зовсім недавно я навчився досить спритно відбивати її удар ліктем,яким, не видаючи відвертого наміру, б’ю матір у передпліччя. Це розрахований удар: я щосили викидаю кулак назустрічїї руці.- Не отримаєш пирога, - мовить мати, поміркувавши трохи. - Знатимеш, якмордувати цих сердешних крихіток.Тато цмокає язиком. Він не скаже більше нічого. Я також гордовито мовчу.Скориставшись тим, що тато встромив носа в тарілку, а мати підвелася, щоб знятиз плити бурду, яка давно там вариться, я гнівно перекривляю плаксиву Пелажію.Вона заходиться знову скиглити й, оскільки їй бракує слів, скаржиться матері,що я на неї “подивився”.- Авжеж, - кажу я, по черзі обвівши всіх невинними очима (подвійно невинними,бо ж вони голубі), - тепер я не маю більше права подивитися на тебе.Западає мовчанка. Я вдаю, що неохоче їм чудове мамине вариво. Відважуюся навітьодмовитися від додаткової порції, яку за звичаєм мені пропонують. І поки всібенкетують, мій погляд прикипає до засидженої мухами гравюри, що висить надбуфетом. На ній зображено “Повернення блудного сина”.В куточку картини стоїть, сумно скривившись, порядний син. Я не докоряю йому.Бо хоч він тяжко працював на свого батька, йому відмовилися дати маленькеягнятко на обід з товаришами. А на честь цього нечупари, який, розтринькавшисвою частку з повіями, повертається на ферму, не шкодують влаштувати цілийбенкет.Я, міцно стуливши губи, думаю: “Це так само, як з моїми сестрами й мною”.Макухи вони, дурисвітки! Й, незважаючи на це, мати завжди пестить їх, напахчуєпарфумами, зачісує, накручує їм гарненькі кучерики. Я нишком глузую з них.Минулої неділі навшпиньки підкрався ззаду до них і поначіпляв їм павутиння накучерики.Мені досить цього щасливого спогаду, щоб не впасти у відчай, водночас переводжупогляд з “Блудного сина” на пиріг з абрикосами, запах якого вдихаю в себе йбачу його золотисте кружало на деку. Цієї миті мати підводиться, не без пихи, йкладе його на стіл - просто мені під ніс. Я негайно встаю й, сховавши руки вкишені, простую до дверей.- Що ж, - озивається тато хриплим голосом неговіркої людини, - ти не хочешпирога?Запізнілий відступ, за який я йому аж нітрохи не вдячний. Обертаюся й, невиймаючи рук з кишень, сухо кидаю через плече:- Я неголодний.- Як розмовляєш з батьком? - одразу ж втручається мати.Далі я не слухаю. Бо цьому не буде кінця. Вона зіпсує йому апетит до пирога,так само як зіпсувала й мені.Виходжу в двір ферми “Велика стодола” й походжаю, стиснувши кулаки в кишенях. УМальжаку подейкують, що мій тато добрий, як хліб. Справді. Надто багато,м’якушки й замало шкуринки.Я гніваюся. Неможливо спокійно порозмовляти з цією довбехою (отаке слово явживаю). Вона мене утискує, віддає на посміховище цим дурепам і до того жкарає. Я затямлю їй цей пиріг. І не тільки пиріг, а й образу. Залишити безсолодкого першу зі свідоцтвом особу в кантоні!Це та лиховісна остання крапля, і я сповнююся гнівом. Палаю без вогню. І навітьчерез тридцять років знову шаленію. Мабуть, я був поганим Едіпом. Йокастанавіть подумки нічим не ризикувала. Я “роблю” свій комплекс, але не з нею, а зАделаїдою, нашою торговкою. Крім того, що Аделаїда весело сміється йлегковажна, вона ще й пишна білявка з персами, про які можна тільки мріяти. Ятакож добряче “вподібнююся” - яке слівце! - але не до тата, а до дядька, який,- однак цього тоді я не знав, - у найкращих стосунках з Аделаїдою. Отож, сам невідаючи того, я мав справжню родину поряд з тією, якої тепер зрікаюся.Ще одна родина вельми дорога мені, яку я сам собі створив, - “Гурток”.Надтаємне товариство з семи членів, що його я заснував у школі Мальжака (401житель, церква XII століття) і, в свою чергу, батьком якого вважаюся, поширюючивсюди діловий дух, котрого бракує моєму предкові. За моєю м’якою зовнішністю тверда рішучість.у мене визріло рішепня: важко ображений тут, я знайду притулок саме в ційродині. Вичікую, доки тато піде відпочивати після обіду, а мати заходиться митипосуд в оточенні двох донечок, що вічно тримаються за її спідницю.Прямую до комірчини, натоптую саквояж (дядьків подарунок) і, застібнувши його,кидаю на купу дров під моїм вікном. Перш як утекти, залишаю на столі цидулку.Церемоніально адресую її панові Сімонові Конту, хліборобові, ферма “Великастодола”, Мальжак.

“Дорогий тату!Я йду геть. У цьому домі поводяться зі мною не так, як я на те заслуговую. Обнімаю тебе,Емманюель”.

І поки мій сердега татусь спить за зачиненими віконницями, не відаючи, що йогоферма вже більше не має спадкоємця, я з саквояжем за плечима натискую на педалівелосипеда в напрямку до Мальвіля.Мальвіль - великий напівзруйнований замок-красень XIII століття, він тулитьсядо грудей стрімкої скелі, яка височить над невеличкою долиною Рюнів. Господаркинув його напризволяще, а відтоді, як кам’яна брила відірвалася од галереї бійниць головної башти й убила якогосьтуриста, входити до нього заборонили. Товариство охорони історичних пам’яток вивісило два написи, а мальжакський мер перекрив єдиний доступний шлях зпагорка чотирма низками колючого дроту. Хоч мерія не має ніякого зиску з цього,вона й далі снує це дроття, й щороку п’ятдесятиметрова перегородка дедалі густішає вздовж старовинного шляху міжскелею та шпилястим стрімчаком, який відділяє запаморочливий Мальвіль відпагорка, на якому бовваніє дядькова ферма “Сім буків”.Ось саме тут під моїм натхненним керівництвом “Гурток” порушив усі заборони. Закрутим вигином, щоб не було видно з шляху, ми приробили в дроті дверцята,вирізавши й замаскувавши у височенній перегородці отвір. Полагодивши частковостелю на другому поверсі, зробили настил із старих дощок, яких назбирали надядьковій конюшні. Таким чином зуміли проникнути до маленької кімнатки вглибині величезної зали, й Мейссоньє, який уже добре майструє в столярні свогобатька, вставив у ній вікно та двері з висячим замком.Вода не затопила головну башту. Ребристе склепіння не піддалося часові. А внашому барлозі є камін, старенький волосяний матрац, обшитий мішковиною, стіл ітабурети.Таємниця не розголошувалася. Вже рік минув відтоді, як “Гурток” перебрався в цемісце, про яке не знали дорослі. Я розраховую перебути тут аж до початкунавчального року. Йдучи сюди, перекинувся словом з Коленом, той про всеперекаже Мейссоньє, який поговорить з Пейссу, а той повідомить інших. Я невирушаю в мандрівку без сухарика.Просиджую в цій келії другу половину дня, ніч і наступний день. То не так уже йчудово, як мені здавалося. Зараз липень, друзі допомагають батькам у полі, й япобачуся з ними аж увечері. Однак не відважуюся вийти з Мальвіля. На фермі“Велика стодола”, мабуть, уже вдарили на сполох.О сьомій годині хтось стукає в двері “Гуртка”. Чекаю на велета Пейссу, якийповинен принести мені їсти. Я відімкнув двері й зі свого жорсткого матраца, наякому лежу з книжкою про криваві пригоди, щосили гукаю: “Прошу, здоровийдурню!”З’являється дядько Самюель. Він протестант, звідси й біблійне ім’я в нього. Переді мною виринає кремезна постать у картатій сорочці, з якоївизирає м’язиста шия, в стареньких кавалерійських штанях (дядько служив колись укавалерії). В низенькому прогоні дверей, торкаючись головою кам’яного одвірка, він дивиться на мене, всміхаючись і зморщивши чоло.Я зупиняюся на цьому образі. Бо малесенький хлопчик на матраці - це я. Йдядько, який стоїть на порозі, - також я. Дядько Самюель мав тоді приблизностільки років, скільки мені тепер, і всі, наче змовилися, твердять, що я дужесхожий на нього. А в цій сцені, коли було сказано так мало слів, здається, бачухлопчика, яким був я колись.Якщо намалюю портрет дядька Самюеля, то водночас намалюю й свій. Він був вищийсереднього зросту, кремезний, але з худими стегнами, квадратним засмаглимобличчям, смолянистими бровами й голубими очима. В Мальжаку люди гомонять зранку до вечора, знаходячи в словах розраду. А дядько не вимовить і слова, колийому немає що сказати. Однак коли вже розмовляє, то надто коротко, без зайвихслів, тільки про головне. Рухи в нього також стримані.Найбільше мені подобається його рішучість. Бо ми - батько, мати, сестри - всітакі зніжені. Думки в нас невиразні. Розмова багатослівна,Захоплююся я також дядьковою діловитістю. На своїх землях він викорчував ліс,наскільки це було можливо, Поділив на б’єфи один рукав Рюнів, що перетинав його поля, й розводить форель. Придбав собідвадцять вуликів, Випадково купив навіть лічильник Гейгера, щоб обстежитивулканічну породу, яка виходила на поверхню на одному зі схилів його пагорба,чи немає там часом урану. А коли почалася мода на кінні заводи, він попродавхудобу й придбав собі коней.- Я знав, що знайду тебе тут, - озвався дядько.Я заніміло дивлюся на нього. Але ми добре розуміємо один одного. Й вінвідповідає на мою мовчанку:- Дошки. Дошки, що їх ти назбирав минулого літа на моїй конюшні. Ти не міг їхнести. Ти волочив їх. Я натрапив на твій слід.Отже, він знав ще торік! І не сказав про це нікому, навіть мені.- Я перевірив, - мовив дядько. - Бійниці в головній башті непошкодженї, каміннябільше не падатиме.Серце моє сповнюється вдячністю. Дядько потурбувався про мою безпеку, алездалеку, не признаючись мені, не дошкуляючи. Дивлюся на нього, але він уникаємого погляду. Не бажає розчулитися. Бере один табурет і, перевіривши, чиміцний, сідає, широко розкинувши ноги, наче на коні. Тепер він говоритьквапливо й прямо:- Послухай, Емманюелю, вони нічого нікому не сказали й не попередили жандармів.- І злегка посміхається. - Ти боїшься людської огуди. Ось що я тобі пропоную.Заберу тебе до себе до кінця канікул. Не буде проблеми й з навчанням: тинавчатиметься в Ла-Рокському пансіоні.Западає мовчанка.- А в суботу й неділю? - питаю я.У дядькових очах епалахують іскорки. Я говорив, як і він, вельми коротко. Якщоподумки я вже повернувся до школи, то це означає, що я погоджуюся провестирешту канікул у нього.- Якщо забажаєш, житимеш у мене, - відповідає він жваво, описавши рукою вповітрі коло. Він знову на хвильку замовкає. - Обідатимеш час од часу на фермі“Велика стодола”.Цілком правильно, матінко моя, аби зберегти про людське око пристойність. Ядобре розумію: всі намагаються в такий спосіб зарадити справі.- Гаразд, - озивається дядько, хвацько підводячись. - Якщо згоден, то застібайсаквояж і приходь до мене в Рюни, там я збираю сіно для своїх коней.Він пішов, а я застібаю саквояж.Пролізши через отвір у дротяній загорожі й замаскувавши його, спускаюсявелосипедом униз, до русла пересохлого струмка, яке відділяє скелю Мальвіля відкруглого дядькового пагорка. Дуже задоволений, що вибрався з цього вертепу.Дерева, що повиростали всюди між зруйнованими мурами, відкидають на них тіні, ія полегшено зітхаю лише тоді, коли опиняюся в сонячній долині Рюнів.Надвечірня пора, десь між шостою й сьомою годинами, найпривабливіша. На цеколись дядько звернув мою увагу. Повітря тоді таїть у собі щось дуже ніжне.Луги яскраво-зелені, тіні видовжені, а проміння сонця золотаве. Я кочувелосипедом до дядькового червоного трактора з причепом, на якому накиданокопицю жовтавого сіна. А вдалині, паралельними рядочками понад Рюною,вишикувалися тополі з тремтливим сіро-сріблистим листям. Мені дуже подобаєтьсяїхній шелест: він схожий на тиху зливу.Дядько бере мій велосипед, прив’язує до нього мотузку й витягує його на сіно. Потім лаштується за кермо, а ясідаю на крило трактора. Ні пари з вуст. Навіть не зиркаємо один на одного.Але, завваживши, як у нього тремтить рука, я здогадуюся: він радіє, що везесина до маєтку “Сім буків”, бо ж так і не мав дитини з моєю худорлявою тіткою.На мене на порозі чекає Мену, схрестивши кощаві руки на плоских грудях. Відусмішки в неї зморщується мертвотно-сіре обличчя. Вона любить мене тим більше,що відчуває відразу до моєї матері. Відчувала її і до тітки, коли та ще жила.Не подумайте, що... Мену спить з дядьком. Вона й не служниця його. Має свіймаєток. Дядько косить їй луги, вона порається в його господарстві, він годуєїї.Мену також худорлява, але в неї весела вдача. Мену не стогне, вона бурчить іззапалом. Важить кілограмів із сорок разом зі своїм чорним убранням. Однак углибоких очницях очі горять любов’ю до життя. За винятком дівочої цнотливості, їй властиві всі чесноти. В томучислі й ощадливість.В праці вона незугарна. Руки наче шпичаки, але коли поле виноградник, ніхто невженеться за нею. А тим часом її єдиний син Момом, якому пішов вісімнадцятий рік, тягне за ниточку поїзд і ухкає.Щоб зробити собі життя цікавішим, Мену веде тривалі суперечки з дядьком.Суперечки - це її стихія. Я беру участь у цих суперечках. На честь могоприбуття в “Сім буків” вона приготувала дуже розкішний обід. І увінчує своюхитрість величезним пирогом.Коли б я був кіномитцем, то зняв би цей пиріг широким планом. Поступово зм’якшуючи барви, з переходом з напливу на короткий кадр: літо 1947 року. Інша“віха”.Мені одинадцять років. Я закохуюся в Аделаїду, переселяю “Гурток” у Мальвіль, ів мене виробляється інший погляд на релігію.Я вже розповідав про значення мальжакської торговки в моєму пробудженні. Їйтридцять років, її зрілість зачаровує мене. Зазначаю, що й досі, незважаючи натакий суперечливий досвід, я далі завдяки їй поєдную доброту й - самі знаєте,завдяки кому - жалюгідність і черствість душі. Шкода, що це не тема моєїрозповіді. Мені хотілося б розповісти про всі пристрасті на життєвихперехрестях. Коли абат Лебам починає хвилюватися за нашу поведінку й каже нам під час читання катехізису про“тілесні гріхи”, я цілком перетворююсь на нерви й м’язи, не можу повірити, що те “тіло” моє. Це я переповідаю Аделаїдині слова, йзначення гріха здається мені чарівним.Я навіть не журюся, що мій кумир, трохи суворий з виду, не відзначаєтьсясуворістю моралі. Навпаки, дивлюся з надією в майбутнє. Однак мені здаютьсянадзвичайно довгими ті роки, поки ростимуть у теляти роги.Чекаючи того часу, я, принаймні влітку, дуже зайнятий. Іде шалена війна.Хвацький гугенотський капітан Емманюель Копт, замкнутий у Мальвілі зі своїмибратами по релігії, боронить фортецю від зловісного Мейссоньє - ватажкаКатолицької ліги. Я кажу “зловісного”, бо його мета - пограбувати замок іперерізати єретиків - чоловіків і жінок. За жінок правлять оберемки, а за дітей- в’язки хмизу.Перемога не здобувається заздалегідь, вона залежить від запасів зброї. Якщо вкогось поцілить або бодай злегка доторкнеться спис, стріла, камінь або врукопашному поєдинку вістря шаблі, він вигукує; “Я отримав своє!” - і падає наземлю. Дозволяється після закінчення бою дорізати поранених, убивати жінок, алене накидатися на великий оберемок хмизу, як це одного разу вчинив здорованьПейссу з наміром зґвалтувати. Ми чисті й жорстокі, якими були паші предки.Принаймі про людське око. Розпуста - справа приватна.Якось пополудні мені щастить поцілити стрілою з вершка фортечного кам’яного муру в груди Мейссоньє. Він падає. Я висуваю голову з бійниці й,погрожуючи кулаком, вигукую лунким голосом: “Смерть тобі католицька падлюко!”Цей жахливий крик приголомшує супротивників, вони забувають прикриватися, йнаші стріли пронизують їх наскрізь.Я виходжу з-за муру й кваплю своїх лейтенантів Колена та Жірб, щоб вони добилиДюмона й Конду, а сам прикладаю шаблю до горла Мейссоньє.Щодо здорованя Пейссу, спершу відрубую йому ті частини тіла, якими вінпишається, потім встромлюю шаблю в груди, штрикаю нею й “холодно” запитую, чице йому приємно. Я завжди залишаю дебелого Пейссу наостанок, бо він чудовохрипить.Цей теплий день скінчився. Ми збираємося за столом у барлозі головної башти,викурюємо по останній цигарці й жуємо жуйку, щоб приховати цигарковий запах.І тут з того, як Мейссоньє ворушить щелепою, я здогадуюся, що він чимсьневдоволений. Під його чолом, яке увінчане волоссям, підстриженим бобриком,близько посаджені сірі очі безперестанку кліпають.- Ну ж бо, Мейссоньє, - кажу я щиро, - що з тобою? Ти розгнівався?Його повіки заблимали ще більше. Він вагається кинути мені докір, бо завжди цеобертається проти нього. Однак на його вузький череп натискують з усіх боків, івін змушений заговорити.- Я хочу сказати, - нарешті запально мовить він, - що ти не мав би називатимене католицькою падлюкою!Дюмон і Конда промимрили щось, погоджуючись з ним, Колен і Жіро з прихильностідо мене мовчать, але в такий спосіб, що я не можу не завважити цього. ЛишеПейссу, на круглому обличчі з гарним розрізом очей якого з’являється широка посмішка, залишається байдужий.- Як? - кажу я зухвало. - Але ж це гра! В грі я - протестант; звісно ж, нестану говорити щось добре про католика, який має намір мене вбити.- У грі не все пробачається, - рішуче мовить Мейссоньє. - Й гра має межу.Наприклад, ти вдаєш, що відрізаєш Пейссу окремі частини тіла, однак насправдіцього не робиш.Посмішка на обличчі Пейссу ще більше розпливається.- До того ж ми ніколи не домовлялися ображати один одного, - каже Мейссоньє,втупивши очі в стіл.- І особливо в релігії, - докидає Дюмон,Я зиркаю на Дюмона. Цей також надто вразливий, я його знаю.- Я тебе не образив, - кажу енергійно, щоб його розлучити з Мейссоньє. - Ярозмовляв з Мейссоньє.- Це одне й те ж, - мовить Дюмон, - бо я католик. Я вигукую:- Але ж я також католик!- Справді, - перебиває Мейссоньє, - ти не мав би говорити погане про своюрелігію.Здоровань Пейссу зверхньо починає говорити, що “все те казки, бо й католицизм,і протестантство одне й те ж”.З усіх боків його негайно грубо обірвали. Характерна риса для цього Пейссу -фізична сила й грубість! Хай він на цьому зупиниться! Хай не втручається врелігію!- Ти ж навіть не знаєш десяти заповідей, - мовить з презирством Мейссоньє.- А якщо я їх знаю, - озивається здоровань Пейссу. Він підводиться й мовби за катехізисом починає натхненно декламувати, алераптом зупиняється вже після четвертої заповіді. Його взяли на кпини, й він,осоромившись, сів.Пригода з Пейссу дала мені змогу поміркувати.- Гаразд, - кажу я з виглядом наївної дитини. - Припустимо, що я помилився.Передусім я, коли помиляюся, не чиню, як дехто, а тут же визнаю, що помилився.Що ж, ось я помилився, ти задоволений?- Замало сказати, що ти помилився, - бурчить Мейссоньє, наче збираєтьсясваритися.- Отже, - кажу я обурено, - ти думаєш, що все ж таки я зараз стану плазуватиперед тобою, бо назвав тебе падлюкою?- Мені наплювати на те, що ти мене називаєш падлюкою, - мовить Мейссонье, - яситий по горло твоїми образами. Але ж ти сказав: “Католицька падлюка”.- Справді, - кажу я, - не тебе я образив, а релігію. - Еге ж, - озиваєтьсяДюмон.Я глипаю на нього. Мейссонье щойно втратив свого найкращого союзника.- Ну-ну, от і маєш, - раптом подає голос маленький Колен, обертаючись доМейссонье. - Адже Конт визнав свої помилки, що ще тобі треба?Мейссонье хотів розтулити рота, але Пейссу, радий з влучної нагоди, вигукує, ажпідстрибнувши:- Все це - казки!- Слухай, Мейссонье, - мовлю цілком справедливо, - я тебе назвав падлюкою, а ти- мене, ну й що ж, ми - квити.Мейссонье червоніє.- Я не називав тебе падлюкою, - каже він обурено.Я дивлюся на членів “Гуртка”, задумливо киваю головою й замовкаю.- Навіть якщо ти сказав: “Я ситий по горло твоїми образами”, - озивається Жіро.- Але це не одне й те ж, - мовить Мейссонье, який відчуває різницю міжвипадковою образою й навмисне сказаною, але не вміє цього висловити.- Ти прискіпуєшся до дрібниць, - кажу я сумно.- Не упирайся, - підстрибнувши, вигукує Мейссонье, - ти образив релігію й цьогоне можеш заперечити.- А я й не заперечую! - відказую я, щиросердо розвівши руками. - Й хвилини незбігло, як я це визнав. Правда?- Правда, - вигукує “Гурток”.- Що ж, оскільки я образив релігію, - кажу я рішучим тоном, - піду вибачусяперед ким слід. - (“Перед ким слід” - це дядьків вислів).“Гурток” занепокоєно дивиться на мене.- Все ж таки ти не станеш уплутувати священика в наші ігри! - вигукує Дюмон.Адже, на нашу думку, в абата Леби не всі клепки в голові. На сповіді має звичкузневажливо прощати, наче якийсь дріб’язок, усі наші гріхи, крім одного.Розмова відбувається ось так: “Отче мій, я каюся, що був гордий”. - “Гаразд,гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що казав погане про свого ближнього”. -“Гаразд, гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що брехав учителеві”. - “Гаразд,гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що вкрав десять франків з маминогогаманця”. - “Гаразд, гаразд. А що далі?” - “Отче мій, каюся, що чинив поганіречі”. - “Ох, ох, - мовить абат Леба, - нарешті!”І починається інквізиція: “З дівчиною? З хлопчиком? З твариною? Сам? Голий чивдягнений? Лежачи чи стоячи? В своєму ліжку? В кабінеті? В лісі? В школі? Переддзеркалом? Скільки разів? А про що ти думаєш, коли це робиш? (“Гм, я думаю проте, що я роблю”, - відповів йому якось Пейссу). Про кого ти думаєш? Продівчину? Про товариша? Про дорослу жінку? Про родичку?”Коли ми заснували “Гурток”, перше, чому поклялися, - не прохопитися й словомперед священиком про нашу затію, бо нам здалося, що він ніколи не схочеповірити в невинність таємного товариства, яке знайшло собі схованку в місці,не відомому для дорослих. Однак “Гурток” був таки “невинним” у тому значенніцього слова, як його розуміє абат.Я знизую плечима.- Звичайно, ні, я не стану розповідати про це священикові. Щоб мати право навсі витівки? Ви про це думаєте. Я сказав, що піду вибачитися перед ким слід. Ійду туди.Я підводжуся й кажу коротко та поважно:- Йдеш зі мною, Колене?- Так, - відповідає маленький Колен, запишавшись, що я обрав його.Він зиркає на мене й іде слідом за мною, викликавши подив у “Гуртка”.Наші велосипеди сховані в хащах перед Мальвілем.- До Мальжака, - кажу я коротко.Ми їдемо поряд, але мовчки, навіть на рівнині. Мені дуже подобається маленькийКолен, і спершу в школі я всіляко його боронив, бо серед цих міцних хлопчаків,які в дванадцять років уже водять трактор, він тонкий і кволий, наче бабка, очів нього - два лісові горішки - жваві й лукаві, криві брови, а кутики ротадобігають аж до скронь.Я сподівався, що в церкві не буде нікого, але не встигли ми вмоститися на лаві,як абат Леба, тягнучи ноги й згорбившись, виходить з ризниці. В напівтемряві звеликою огидою завважую, як з-за колони показуються його довгий, опущений внизніс та задерте вгору підборіддя.Тільки-но він помічає нас о цій незвичній лорі в своїй церкві, навально нападаєна нас, мов шуліка на польову мишу, й утуплюється своїми пронизливими очима внаші.- А чого ви прийшли сюди? - питає він несподівано.- Я прийшов виказати невеличку молитву, - відповідаю я, прикипівши до ньогоголубими очима й з гідністю схрестивши руки на своїй ширіньці. Потім єлейнодокидаю: - Як ви нам заповідали.- А ти? - запитує він суворо, обернувшись до Колена.- Я також, - відповідає Колен, насмішкуватий рот та іскрометні очі якогозробили його відповідь надто несерйозною.Його чорні очі викликають підозру, абат глипає то на одного, то на другого.- Хіба ви не могли прийти раніше висповідатися? - запитує він, обертаючись домене.- Ні, пане священику, - відповідаю рішуче й додаю: - Я вже сповідався в суботу.Він сердито випростовується й мовить, багатозначно дивлячись на мене:- Ти почнеш мені казати, що не нагрішив від суботи? Я хвилююся. Ой леле, абат не відає про мою кровозмісну пристрасть до Аделаїди.Принаймні я вважаю її кровозмісною відтоді, як священик мені сказав: “Тобі несоромно! Жінка віку твоєї матері”. І я не знаю, чому він додав: “І яка важитьудвічі більше від тебе”. Адже насправді кохання - це не питання про кілограми.Особливо коли йдеться тільки про “погані думки”.- О, нагрішив, але не дуже.- Не дуже! - каже він, стиснувши собі пальці, щоб присоромити нас. - Що,наприклад?- Ну, - кажу я цілком випадково, - набрехав татові.- Гаразд, гаразд, - мовить абат Леба. - А що ще?Я дивлюся на нього. Все ж таки він не почне зараз сповідати мене без моєї згодипросто серед церкви! Й до того ж у присутності Колена!- Більше нічого, - відповідаю я впевнено.Абат Леба кидає на мене доскіпливий погляд, але мої прозорі очі уникають його,й цей погляд губиться десь у просторі.- А ти? - запитує він, обертаючись до Колена.- Я також, - відповідає Колен.- Ти також! - глузує абат. - Ти також набрехав своєму татові. Й це, на твоюдумку, ти також не дуже нагрішив!- Ні, пане священику, - каже Колен, - я... я своїй матері набрехав, - і кутикийого губ здіймаються аж до скронь.Я побоююся, щоб абат Леба не розгнівався й не вигнав нас із святого дому. Алевін зумів опанувати собою.- Отже, - каже він майже погрозливим тоном, звертаючись до Колена, - тобіпросто спало на думку завітати до церкви, щоб виказати невеличку молитву?Я розтуляю рота, щоб відповісти, але абат Леба перебиває мене:- Ну ж бо, Конте, замовкни! Я тебе знаю! У тебе завжди є відповідь! Дай змогуКоленові відповісти.- Ні, пане священику, - відповідає Колен, - то не мені спало на думку, аКонтові.- А, Контові! Чудово! Чудово! Ще правдоподібніше! - каже абат Леба з прикроюіронією. - А де ви перебували, коли йому спало це на думку?- На шляху, - відповідає Колен. - Ми просто собі їхали, ні про що погане немислили, як раптом Конт каже мені: “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличкумолитву”. - “Й справді”, - відповідаю я. І ось ми тут, - провадить далімаленький Колен, кутики губ якого мимоволі здіймаються вгору.- “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку молитву” ! - перекривляє йогоабат Леба з прихованим гнівом. Він допитується: - А звідки ви поверталися, колиїхали велосипедами цим шляхом?- З ферми “Сім буків”, - не вагаючись, відповідає Колен.Еге ж, це геніально з боку маленького Колена, бо, якщо є людина в Мальжаку, доякої справді не зможе звернутися абат Леба, аби переконатися, що ми в неїпроводили своє дозвілля, то це - мій дядько.Абат Леба переводить погляд з моїх прозорих очей на гондолоподібне усміхненеКоленове обличчя. Він перебуває у становищі мушкетера, який під час дуелідивиться на свою шаблю, що відлетіла від нього за десять кроків: принаймні яуявляю собі таку картину, щоб потім розповісти про нашу розмову “Гурткові”.- Що ж, моліться, моліться, - зрештою каже ущипливо абат Леба, - вам требамолитися, одному й другому!Він одвертається від нас так, мовби залишив нас на поталу злому духові. І,тягнучи ноги, згорбившись, виставивши вперед важке обличчя, простує до ризниці,двері якої з грюкотом зачиняються за ним.Коли знову настає тиша, я схрещую руки на грудях, зосереджую погляд намаленькому світельці дарохоронильниці й веду пошепки, але так, щоб міг почутиКолен:- Боже мій, я каюся, що образив релігію.Якби цієї миті відчинилися дверцята дарохоронильницї, засвітившись, і якбиповажний та лункий голос, наче в радіодиктора, промовив: “Дитино моя, я прощаютобі, а за кару ти маєш десять разів виказати “отче наш”, я зовсім нездивувався б. Але не відбулося нічого, й важко було мені пізнати власний голоста накласти на себе кару з десяти “отче наших”. Для рівноваги я наготувавсядодати десять “молитов богородиці”, але відразу відмовився, подумавши, якщочасом бог - протестант, він не буде анітрохи мені вдячний, що я висунувпречисту надто вперед.Я ще не встиг проказати тричі “отче наш”, як Колен штовхнув мене ліктем.- Що ти робиш? Підемо звідси.Я повертаю до нього голову, суворо дивлюся.- Зачекай! Мушу спокутувати свої гріхи.Колен замовкає. Й далі він мовчатиме. Наче оніміє. Ніякого подиву. Ніякихзапитань.А сьогодні я вважаю, що тоді не був щирим. У одинадцять років усе зводиться догри, ніяких проблем не виникає. Лише приголомшує мене моя відвага - адже яподумав, що можу проминути абата Лебу й налагодити безпосередні стосунки збогом.Квітень 1970 року: наступна “віха”. Стрибок на двадцять два роки. Я трохишкодую, що довелося замінити коротенькі штанці на довгі штани дорослої людини.Мені тридцять чотири роки, я - директор Мальжакської школи; навпроти менесидить у себе на кухні дядько й смокче люльку. В нього справи з кіньми йдутьдобре, навіть надто добре. Щоб розширити діло, він намагається скуповуватиземлю, але тільки-но йому припаде до вподоби якась нива - його мають забагатія, - одразу правлять за неї вдвічі більше.- Взяти хоча б Бертом. Ти знаєш Берто. Два роки він водив мене за носа. А тоді загнув таку ціну! Доречі, мені наплювати на ферму Берто. Я купив би її тільки в крайньому разі. Ні,Емманюелю, я скажу, що мені було потрібне, - Мальвіль.- Мальвіль!- Так, - мовить дядько. - Мальвіль.- Але ж, - дивуюся я, - там тільки ліс і руїни.- О-о, - каже дядько, - я тобі розповім, що таке Мальвіль. Мальвіль - цешістдесят п’ять гектарів землі першого гатунку, що менш як п’ятдесят років тому поросла лісом. Мальвіль - це виноградник, що давав найкращийвиноград у наших краях за часів мого батька. Звісно, все доведетьсяпересаджувати, але ж земля буде. В Мальвілі є льох, іншого такого в Мальжаку незнайдеш: склепистий, прохолодний і великий, наче шкільне подвір’я. Мальвіль оточений муром, до якого можна прибудувати піддашок і з обтесаногокаміння, - варто тобі тільки нахилитися,‘щоб підняти його, - побудувати чимало конюшень і окремих стійл. До того жМальвіль зовсім поруч. Він межує з фермою “Сім буків”. Можна подумати, що,зрештою, - додав він, мимовільно усміхаючись, - колись замок належав до ферми.Розмова відбувається після вечері. Дядько сидить на кухні - не за столом, абіля нього, попихкує люлькою, попустивши на одну дірочку пасок на своєму худомуживоті.Я дивлюся на дядька, й він здогадується, що я все врозумів.- Еге ж, - озивається дядько, - я провалив справу. - Знову смокче люльку. - Ягрубо вилаяв Грімом.- Грімо?- Повіреного в справах графа. Побачивши, що він користується довір’ям у графа й що граф, який живе десь у Парижі, нічого не вдіє без нього, Грімостав вимагати хабара. Він назвав це “гонораром за переговори”.- Пікантний вислів.- Тобі теж так здається? - питає дядько. Він далі смокче люльку.- І багато?- Два мільйони.- Тану?!- Не така вже й мала сума. Та була змога поторгуватися. Але замість цього янаписав графові, а той, як завжди, передав листа Грімо. Й Грімо став менідокоряти.Дядько зітхнув, випустивши з рота хмарку диму.- Друга помилка, якої я. припустився, вже непоправна: я грубо вилаяв Грімо. Якбачиш, доказ того, що й у шістдесят років ще роблять дурниці. В ділі не слідніколи нікого лаяти, затям собі це, Емманюелю, навіть шахрая. Бо шахрай, хочякий би він там був, усе ж таки має почуття власної гідності. З того дня Грімостав мені на перешкоді. Я писав графові двічі. Він мені не відповів.Запала мовчанка. Я надто добре знаю дядька, щоб перебивати його вічнінарікання. Він не любить сумувати. А втім, він знизує плечима, простягає ногина стілець, закладає великого пальця лівої руки за пасок і веде далі:- Все провалилося, провалилося. Однак я можу жити без Мальвіля. Й я живунепогано. Заробляю вдосталь грошей і, головне, роблю все, що мені забагнеться.Немає жодної особи ні наді мною, ні поряд, яка могла б надокучити мені. На мійпогляд, життя цікаве. А оскільки в мене міцне здоров’я, то я так можу прояшти ще з двадцять років. Більше не хочу.Очевидно, це занадто багато. Розмова ця відбулась у я є ділю ввечері. Анаступної неділі, повертаючись з футбольного матчу з Ла-Рока, дядько разом змоїми батьками загинув у автомобільній катастрофі.Лише якихось п’ятнадцять кілометрів відділяють Мальжак від Ла-Рока, але цього вистачило, щобякийсь автобус приплескав маленький автомобільчик “4-L” до дерева. За іншихобставин дядько міг би поїхати на матч з хлопчаками автомобілем “пежо” зуніверсальним кузовом, але “пежо” саме був у ремонті у власника гаража, а йогогрузовика “сітроен”, яким дядько перевозив коней, не було на фермі: один іздядькових клієнтів наполягав, щоб йому доставили коней в неділю, Я також мав биїхати автомобілем “4-L” на футбол, але один із моїх старших учнів упав уранці змотопеда, й я пішов пополудні до лікарні, щоб довідатися про його здоров’я.Якби ще жив абат Леба, він сказав би: “То провидіння врятувало тебе,Емманюелю”. Так, але ж чому мене? Побоюючись подібної розмови, люди в такийспосіб тільки відсувають на задній план цю проблему. Ліпше буде нічого неказати. Справді ж бо, тут нічого не вдієш. Пригода така безглузда, й,незважаючи ні на що, таке велике бажання зрозуміти її.Спотворені тіла привезли на ферму “Сім буків”, і я сидів біля них з Мену,чекаючи на своїх сестер. Сиділи ми мовчки біля небіжчиків в суцільній тиші,Момо вмостився на долівці в куточку кімнати й на все відповідав “ні”. Пізноввечері заходилися іржати коні: Момо забув насипати їм ячменю. Мену подивиласяна нього, але він, з виду суворий, заперечливо похитав головою. Я підвівся йпішов насипати коням ячменю.Не встиг я повернутися до кімнати покійників, як мої сестри підкотили наавтомобілі з головного міста департаменту, їхня проворність мне дивує, але щебільше дивує те, що вони вже були в жалобі. Вони вдяглися з ніг до голови вчорне, мовби заздалегідь передбачили загибель батьків. Переступивши поріг ферми“Сім буків”, навіть ще не скинувши капелюшки й вуалі, залилися слізьми йзаголосили.У них якась незбагненна злість на мене. Кожна з них по черзі стає луною другої.Що каже Полетта, те повторює Пелажія або, навпаки, запитання, яке ставитьПелажія, негайно ж ставить і Полетта. Немає нічого огиднішого. З усякогоприводу ви маєте два варіанти однієї й тієї самої нісенітниці.До речі, вони схожі одна на одну: кволі, біляві й кучеряві, зовні так івипромінюють фальшиву ніжність.- А чому, - мекає Полетта, - тато й мати не в своєму ліжку на фермі “Великастодола”?- Замість того, - озивається Пелажія, - щоб лежати тут, у дядька, ніби в нихнемає своєї домівки.- А як би було прикро бідоласі татові, коли б він жив, - підхоплює Полетта, -дізнатися, що він помре не в своєму домі.- В усякому разі, - кажу я, - він помер не в своєму домі, а нагло в авто “4-L”.А щоб сидіти біля небіжчиків, я не міг поділитися навпіл, одну свою половинупослати на ферму “Велика стодола”, а другу залишити на фермі “Сім буків”.- Не заперечуй, - каже Полетта.- Не заперечуй, - повторює Пелажія, - бідолашний тато не був би радий лежатитут. Мати тим більше.- Особливо матуся, - мовить Полетта, - сам знаєш, як вона ставилася до неборакидядька.Слово “неборака” викликає в мене гнів, бо вони не любили дядька.- Подумай, - втручається Пелажія, - що зараз на фермі “Велика стодола” нікомудоглянути худобу.- Що татові корови, - підхоплює Полетта, - все ж таки варті більшого, ніж коні.Вона не говорить “дядькові коні”, бо дядько лежить тут, перед їхніми очима,жахливо знівечений.- Пейссу, - кажу я, - догляне їх. Вони перезираються.- Пейссу! - вигукує Полетта.- Пейссу! - підхоплює Пелажія. - Ну що ж, справді, Пейссу!Я грубо перебиваю їх.- Ну, що Пейссу! Що ви маєте проти Пейссу? - Й віроломно додаю: - Ви ніколи небажали чогось лихого Пейссу.Вони не відповідають. Дуже заклопотано якусь хвилину ридають. Потімвідбувається драматична сцена витирання очей хустиною та шморгання носом.Відтак Пелажія знову кидається в наступ.- Поки ми тут, - каже вона, багатозначно перезирнувшись із сестрою, - Пейссукоїтиме все, що йому забагнеться, на фермі “Велика стодола”.- Думаєш, - мовить Полетта, - ніби він посоромиться нишпорити в шухлядах.Я знизую плечима. Мовчу. Вони знову починають голосити, витирати очі хустиною.Збігає чимало часу, доки дует знов озветься. Але він озивається.- Я хвилююся за цих бідних тварин, - мимрить Пелажія. - Запитую себе, чи непіти собі додому, щоб заспокоїтися.- Подумай же, - мовить Полетта, - що то не тільки справа Пейссу.- Ох, той Пейссу! - докидає Пелажія.Коли б цієї миті вдалося проникнути в серця моїх сестер, то там можна було бпобачити збільшений відбиток ключа від ферми “Велика стодола”. Вони гадають, щоцей ключ у моїй кишені. Але під яким приводом попросити його в мене? Звісно ж,не для того, щоб піти доглянути худобу.А я вже ситий їхнім стогоном. Несподівано, не підвищуючи голосу, кажу:- Ви знаєте тата. Він не поїхав би на футбольний матч, не позамикавши все. Колипривезли його тіло, я знайшов у нього ключ. - Я веду далі, наголошуючи накожному слові: - Я забрав ключа. Й кроку не ступив звідси, відколи привезлисюди батьків, усі можуть вам це сказати. А щодо того, щоб піти на ферму “Великастодола”, то ми всі троє підемо туди позавтра, після похорону.Вони загомоніли, відкинувши чорні вуалі:- Ми ж довіряємо тобі, Емманюелю! Знаємо тебе! Зрозумій, ніхто й не міг биподумати про це! Особливо в такий час!Уранці того дня, коли мав відбутися похорон, Мену попрохала мене допомогти їйпомити Момо. Я вже не раз бачив оте дивне купання. Це не така проста справа.Треба впіймати Момо зненацька, здерти з нього одяг, наче шкуру з кролика,посадити його в цебер і тримати там, бо він відбивається, мов несамовитий,волаючи диким голосом: “А дамеспо адибо нелюво” (“Та дайте мені спокій, радибога! Не люблю води!”).А цього ранку він чинить ще шаленіший опір, ніж звичайно. Під квітневим сонцемз цебра, що стоїть на кам’яних плитах у дворі, йде пара. Я тримаю Момо попід пахви, а Мену стягує з ньогоштани й плавки. Момо, тільки-но він ступає на землю, підставляє мені ногу. Япадаю. Голий, мов черв’як, він тікає, з нечуваною швидкістю перебираючи худими ногами. Добігши доодного з великих дубів, що внизу, по той біг лугу, він стрибає вгору, повисає вповітрі, підтягується, дереться з гілки на гілку й опиняється на вершечкудерева.Я вдягнутий по-святковому й, у всякому разі, не збираюся лізти за Момо надерево. Мену, захекавшись, наздоганяє мене. Я намагаюся умовити Момо. Хоч ямолодший від нього на шість років, він дивиться на мене як на літнього дядька.Проте я зазнаю невдачі. Наштовхуюся на стіну. Момо не вигукує своє звичне: “Адамеспо адибо нелюво!” Він не каже ні слова. Дивиться на мене згори й стогне,його чорні очі поблискують з-за весняних листочків.Я чую лише одну відповідь: “Неду!” (“Не піду!”), не пискляву, а виголошенутихо, рішуче. Я знову звертаюся до нього.- Ну ж бо, Момо, будь хоч трохи розсудливим. Тобі треба помитися, щоб іти доцеркви. - (Кажу “до церкви”4, бо він не зрозуміє слів “до храму”).- Неду! Неду!- Ти не хочеш іти до церкви?- Неду! Неду!- Але чому? Ти ж любиш ходити до церкви.Вмостившись на гілці, він махає перед собою руками й сумно дивиться на менез-за лискучого листя. Й усе. Я не чую більше ніякої відповіді, тільки бачу цейпогляд.- Доведеться його залишити, - каже Мену, яка здогадалася принести синів одяг ікладе його під деревом. - У всякому разі, він не злізе доти, доки ми непідемо.Вона обертається на закаблуках і йде вгору лугом. Я зиркаю на годинник. Вжепізно. Мене жде похоронна церемонія, а я зовсім на неї не настроєний, Момо маєрацію. Якби я міг так, як він, стогнати на дереві замість того, щоб з своїмизаплаканими сестрами грати комедію про синівську любов.Я також піднявся вгору лугом. Схил видався мені важким. Дивлюся собі під ноги йз подивом завважую, що луг вкрився кущиками молодої, надзвичайно зеленої трави.Вона швидко виросла за кілька сонячних днів. Я думаю, що менш як за місяцьдоведеться з дядьком косити її на сіно.Ця думка раніше сповнювала мене радістю, але, дивна річ, сьогодні ця радістьпочинає розвіюватися, Приголомшений, я зупиняюся посеред лугу. По моїх щокахкотяться сльози.

II

Події прискорюються. Швидко наближається наступна “віха”. Минув рік післянещасливого випадку. Пан Гайяк телефонує мені, щоб я приїхав до йогоканцелярії.Коли я прибуваю на побачення, нотар не приймає відвідувачів, і старший писарведе мене до його порожнього кабінету. Запрошує “перепочити”, поки прийденотар, і я сідаю в одне з шкіряних крісел, у яке до мене сідало багато іншихлюдей зі страхом програти.Обідній перепочинок. Я оглядаю кімнату. Вона здається мені похмурою. За столомпана Гайяка всю стіну, від підлоги до стелі, затуляють маленькі шухлядки зпосмертними справами. Вони скидаються на скриньки, в яких ховають прах уколумбарії. Вже така звичка у людей: усе заносити в списки.Завіси темно-зелені, стіни оббиті зеленою тканиною, зелені скриньки й, нарешті,зелена шкіра, якою покритий письмовий стіл. А там, біля великого чорнильногоприбору, зробленого під золото, стоїть одна штукенція, яка завжди менезачаровувала: нежива миша в брилі прозорого пластику. Вона також занесена всписки.Я припускаю, що цю мишу впіймали, коли вона гризла якесь досьє, й засудили додовічного ув’язнення в пластику. Я схиляюся й піднімаю мишу та її камеру. Ця штучка доситьважка. Й тепер пригадую: тридцять років тому, супроводжуючи дядька до нотаря, ябачив, що батько пана Гайяка використовував її як прес-пап’є. Я розглядаю цього гризуна, засудженого на довічно. Коли пан Гайяк піде такожна спочинок, то передасть цю дрібничку своєму синові, як і скриньки свогоколумбарію та кладовище тек у своїй коморі. На мене навіюють смуток ці династіїнотарів, що передають один одному єдину мишу. Не відаю чому, але це робить длямене смерть відчутнішою.Виходить пан Гайяк-син. Смаглявий, високий, рудий і вже посивілий. Він приймаємене до певної міри з шаблонною чемністю. Відтак, одвернувшись від мене,витягує одну з шухлядок, дістає з неї теку, а з теки - запечатаного сургучемлиста й, перш ніж дати мені, крадькома обмацує його, мовби дивуючись, чому вінтакий тонкий.- Ось, пане Конт.І своїм лагідним голосом він починає зовсім непотрібне роз’яснення, бо я прочитав уже на конверті напис, зроблений дядьком: “Вручити моємунебожеві Емманюелю через рік після моєї смерті, якщо він господарює на фермі“Сім буків”.Я мав у місті багато справ й усю пообідню пору проносив дядькового листа вкишені куртки. Розпечатав його лісля вечері, сховавшись у маленькому кабінетіна фермі “Сім буків”. Коли розрізав конверт ножем у формі кинджала, що йогоподарував мені дядько, в мене тремтіла рука.

“Емманюелю!Цього вечора, зовсім безпідставно, бо здоров’я в мене чудове, я думаю про свою смерть і вирішую написати цього листа. Менідуже прикро, як подумаю, що ти прочитаєш його, коли мене вже не буде, й типродовжуватимеш мою справу. Як кажуть, колись таки доведеться вмерти. Це зовсімбезглуздо з боку тих, хто так каже, бо я не бачу в цьому необхідності.Серед тих багатств, що я лишаю тобі, - не тільки ферма “Сім буків”, а й бібліята енциклопедичний словник Ларусса в десяти томах.Знаю добре, що ти невіруючий (а чия в тому вина?), та все ж читай час од часубіблію на згадку про мене. В цій книзі важливі не звичаї, важлива мудрість.За мого життя ніхто, крім мене, не розгортав енциклопедичного словника Ларусса.Коли ти розгорнеш його, то зрозумієш чому.Нарешті, Емманюелю, хочу сказати тобі, що без тебе моє життя було б порожнім іщо ти приніс мені велику радість.Пам’ятаєш той день після твоєї втечі, коли я прийшов по тебе до Мальвіля? Цілуютебе.Самюель”.

Я читав і перечитував цього листа. Дядькова великодушність викликала в менепочуття сорому. Він завжди піклувався про мене, а тепер ще й дякував. Оте “типриніс мені велику радість” примушує серце болісно защеміти. Власне, якасьневеличка незграбна фраза, але ж скільки любові приховується за словами, сам невідаю, як я міг бути гідним такої любові.Перечитав листа втретє й зупинився на словах “а чия в тому вина?”. Впізнавдядьків натяк. Він давав мені можливість самому відповісти на це загадковезапитання. Чи не татова вина, бо він навернувся до “поганої” релігії? Може,моєї матері, яка мала таку вбогу душу? А може, абата Леби, який занадтодоскіпувався до наших “тілесних гріхів”?Я запитував себе також, чому дядько натякнув на свій прихід до Мальвіля під часмоєї втечі. Щоб наголосити на тому дневі, коли я “приніс йому велику радість”?А може, він мав на увазі щось зовсім інше, але не зважувався відверто назвати?Я добре знав, що дядько полюбляв, коли його розуміли з півслова.Я добув з кишені чималеньку в’язку дядькових ключів і одразу ж розшукав серед них ключа від дубової шафи. Язнав його добре, він, плескатий і зубчастий, замикав замок шафи за допомогоювертикального металевого засуву. Відчинивши шафу, побачив серед книжковихполиць, заповнених теками, одну полицю з томами енциклопедичного словникаЛарусса й біблії - разом чотирнадцять книг, а біблія була монументальна,оправлена тисненою брунатного кольору шкірою і складалася з чотирьох томів. Явзяв з полиці всі чотири томи, поклав їх на стіл і почав один за одним гортати.Мене приголомшили ілюстрації. Вони були розкішні.Митцеві й на думку не спало бодай трохи прикрасити святих. Навпаки, віннамалював їх огрубілими, а вождів племен - з дикунськими обличчями. Колидивишся на кощавих, худих, з неотесаними обличчями, босих людей, то здається,що від них тхне лоєм, верблюжим кізяком, пустельними пісками. Навколо них вируєповнокровне життя. Навіть сам бог, як його уявив собі художник, не відрізнявсявід цих страхітливих кочівників, які міряли свою маєтність кількістю дітей істад, хоч він був дебеліший і страшніший. Коли дивишся на нього, то несамохітьдумаєш, що він зробив цих людей “за своїм образом”. Ні в якому разі ненавпаки.На останній сторінці біблії я побачив довгий перелік слів, написаний олівцемдядьковою рукою, й це мене зацікавило.Мені впав в око штучний перелік цієї низки слів. Узяв перший том словника йрозгорнув на слові “абрикотин”. І тут, між двома аркушиками, зчепленимипосередині сторінки скріпкою, побачив бону державної скарбниці вартістю вдесять тисяч франків. Так, у десятьох томах між сторінками з рідкіснимисловами, що їх дядько виписав, були розкладені бони різної вартості.Загальна сума - 315 тисяч франків - здивувала мене, але не засліпила. Зауважую,що цей посмертний дар ні на хвильку не викликав у мене почуття власника. Меніскоріше здалося, що я став депозитором цього капіталу, як і ферми “Сім буків”,і мусив звітувати перед дядьком про те, як його використаю.Я так швидко прийняв цю ухвалу, що запитав себе, чи вона не визріла в мене щедо того, як я знайшов гроші. Негайно став утілювати її в життя. Пригадую, щопоглянув тоді на наручного годинника. Було пів на десяту, і я на хвилькузрадів, мов дитина, зрозумівши, що ще не дуже пізно і я можу зателефонувати.Розшукав номер телефону Грімо в дядьковому записнику й подзвонив йому поавтомату.- Пан Грімо?- Я вас слухаю.- Це Емманюель Конт, колишній директор Мальжакської школи.- Чим можу бути корисний вам, пане Конт? Голос у нього був щирий і добродушний, зовсім не такий, як я сподівався.- Чи можу поставити вам одне запитання, пане Грімо? Замок Мальвіль ще й досіпродається?Запала тиша, відтак озвався той самий голос, але вже стриманіше, обережніше,черствіше:- Наскільки мені відомо, так. Я помовчав, і Грімо вів далі:- Чи можу спитати вас, пане директор: ви не родич Самюеля Конта з ферми “Сімбуків”?Я чекав такого запитання й приготувався до нього.- Я його небіж, але не знав, що мій дядько був знайомий з вами.- Так, звичайно, так! - мовив Грімо таким же черствим і обережним тоном. - Цевін дав вам мій номер телефону?- Він помер.- Ох, я не знав, - тон його змінився.Я мовчав, щоб не заважати йому говорити, проте він не сказав більше нічого, невисловив ні співчуття, ні скорботи. Я мовив:- Пане Грімо, чи можемо ми з вами побачитися?- Якщо ваша ласка, пане директор, - відповів він лагідним голосом, яким говоривна початку розмови.- Завтра перед обідом?Він навіть не вдавав, що дуже зайнятий.- Авжеж, приходьте, коли вам зручно. Я завжди тут.- Об одинадцятій годині?- Коли вам зручно, пане директор. Я до ваших послуг. Приходьте об одинадцятій,якщо ваша ласка.І раптом він став такий люб’язний і ввічливий, що мені потрібно було ще п’ять хвилин, щоб скінчити розмову, в якій усе головне було сказане двомасловами.Я поклав трубку й подивився на червоні штори, що затуляли вікно в дядьковомукабінеті. Мене пойняли суперечливі почуття: я був щасливий за своє рішення йвражений розмірами свого маєтку.Землевласник-абсентеїст, підозріла людина, рішучий покупець: тижнем пізнішеМальвіль змінив господаря. Шість наступних років були по вінця наповненінайрізноманітнішими справами.Я просувався вперед широким фронтом: розводив коней на фермі “Сім буків”,корчував ліс навколо Мальвіля, реставрував замок. Мав тридцять п’ять років, коли почав корчувати ліс і реставрувати замок, а в сорок одинзавершив усе це.Рано встаючи й пізно лягаючи, шкодував, що не можна прожити кілька життів, якіб я цілком присвятив своїм справам. А Мальвіль, супроти всього іншого, був менівинагородою, любов’ю, пристрастю. В часи другої імперії фінансисти мали своїх танцівниць. А я мавМальвіль. Щоправда, була й у мене танцівниця, але про це розповім трохи далі.До речі, купити Мальвіль - це була не тільки пристрасть, а й необхідність, якщоя бажав розширити дядькове діло, бо родинні чвари примусили мене продати ферму“Велика стодола”, щоб віддати сестрам їхню частину спадщини. Крім того,бракувало вже місця в “Семи буках” для коней, кількість яких безперестанузростала: для тих, що їх вирощував сам, тих, що купував, аби потім зновупродавати, й тих, що брав на відгодівлю. Купуючи Мальвіль, я мав намір поділитисвою кінноту на дві частини: одну перевести до замку й водночас самому разом зМену й Момо переселитися туди, а другу залишити під доглядом Жермена, могоробітника, на фермі “Сім буків”.Ось чому реставрація Мальвіля не була якимсь безкорисливим рятунком шедеврафеодальної архітектури.А втім, не посоромлюся визнати, що Мальвіль, хоч він вельми імпозантний і дужеподобається мені, не відзначається красою. Звичайно, з цього боку вінвідрізняється від багатьох тутешніх замків, що мають чудові пропорції й кращевписуються в пейзаж.Бо тут пейзаж з холодними струмками, спадистими лугами, зеленими пагорбами,увінчаними каштанами, милує людське око. Посеред цієї ніжної пишноти суворовисочить Мальвіль.На березі Рюнів, які в середньовіччя, мабуть, були однією широкою рікою, вінздіймається до половини стрімкої скелі, яка з півночі важко нависає кад нам.Скеля неприступна з усіх боків, і я впевнений, що отой єдиний шлях із заходубуло прокладено по насипу, щоб дістатися до кам’янистого майданчика, на якому вирішили спорудити замок і будинки для челяді.По той бік Рюнів, навпроти Мальвіля, височить замок Рузі, також епохифеодалізму, але витончений, прикрашений докладно розташованими невисокимикруглими баштами, й навіть бійниці на них мають вигляд орнаменту.Коли дивитись на Рузі, з першого ж погляду завважуєш, що його сусіда Мальвільякийсь “нетутешній”. Каміння, з якого його спорудили, видобували в місцевихкар’єрах, але архітектурний стиль завезений з чужими. Мальвіль - замок англійський.Його збудували англійські загарбники під час Столітньої війни, й він правив заоселю Чорному принцеві.Англійцям, що опинилися далеко від своїх туманів, либонь, сподобався цей край,його яскраве сонце, вино, чорняві дівчата. Вони прагнули тут утриматися. Цейнамір видно з усього. Мальвіль був задуманий як неприступна фортеця, звідкижменька озброєних людей могла тримати в покорі великий край.Ніяких заокруглень, ніякої витонченості. Все використане доцільно. Наприклад,надбрамна башта. У Рузі - це склепистий отвір з круглими башточками з обохбоків. У Мальвілі англійці просто зробили під аркою ворота в зубчастій кам’яній стіні, а поруч спорудили прямокутний триповерховий будинок, у високих,голих і непривітних стінах якого вирубані продовгуваті бійниці. Він великий,квадратний і, я певен, у тисячу разів зручніший. Біля підніжжя зубчастих стін інадбрамної башти вони викопали рів, удвічі ширший, ніж у Рузі.Коли ви входите до надбрамної башти, то ще не потрапляєте в замок, а тільки запершу огорожу, в двір п’ятдесят метрів на тридцять, де стояли будинки для челяді. В цьому й полягаєхитрість: замок добре захищає ці будинки, але й вони також захищають його.Ворог, якому вдалося б захопити надбрамну башту і територію за першою огорожею,мусив би вести важку битву у вузеньких провулках.Коли б ворог виграв цю битву, то на цьому його клопіт ще не скінчився б. Віннаштовхнувся б на другу огорожу, що, як і перша, тулилася між скелею та гостримстрімчаком, захищаючи - вона й тепер захищає - власне замок.Цей зубчастий кам’яний мур набагато вищий від першого, а рів також глибший. Якщо перед першиммуром над ровом було перекинуто звичайний міст, то тут нападникові додатковуперепону створює звідний міст, перекинутий від квадратної башточки.Квадратна башточка витончена, однак, на мою думку, англійські будівельникиспорудили її такою ненавмисне. Треба було збудувати приміщення для механізмівзвідного мосту. І їм поталанило: пропорції башточки їм вдалися.Коли опустити звідний міст (я його реставрував), то ліворуч постає гігантськаквадратна головна башта заввишки сорок метрів, обіч якої стоїть ще однаквадратна башта. Вона не тільки має захисне призначення. Вона постачає такожзамок водою, бо в ній джерело, що б’є зі скелі; надлишок води наповнює рови.Праворуч можна натрапити на сходи, що ведуть до велетенського льоху, який таквабив дядька, й навпроти, посередині, перпендикулярно до головної башти - якедиво після такої суворості! - стоїть дуже гарненький двоповерховий будиночок,обіч якого височить чудова кругла башта із сходами всередині. Цього будиночкане було в часи Чорного принца. Його спорудив набагато пізніше, в епохуВідродження, - в спокійніші часи, - якийсь французький феодал. Але я мусивреставрувати цей дерев’яний зруб і його дах з кам’яних плит, бо він не так зберігся, як кам’яне склепіння головної башти.Такий він, цей незграбний англійський Мальвіль. Та він мені подобається. Дядькай мене в часи “Гуртка” замок до того ж зачарував ще й тим, що був притулком підчас релігійних воєн протестантського капітана, який протягом усього свого життязавдавав звідти разом з друзями нищівних ударів могутнім арміям Католицькоїліги. Цей капітан, який так самовіддано боронив свої погляди й незалежність,був першим героєм, з якого я брав приклад.Я сказав, що від будиночків для челяді за першою огорожею лишилися тільки купикаміння. Але це каміння, якого тут цілі гори, стало мені у великій пригоді. Знього я збудував піддашок біля кам’яного муру з південного боку, а з північного - одиночні стійла для коней.Майже посередині першої огорожі в скелі відкривається велика й глибока печера.Там знаходять сліди доісторичних людей, правда, їх замало, щоб дати печеріякусь наукову характеристику, але достатньо, аби довести, що за багато столітьдо побудови замку Мальвіль уже правив людям за сховище.Я обладнав цю печеру. На піввисоті зробив дощатий настил, на який склав сіно.Під настилом спорудив одиночні стійла для тварин, що їх треба було ізолювати:тикозного коня, непокірного бичка, поросну льоху, корову, що мала незабаромотелитися, або кобилу, що ось-ось ожеребиться. Оскільки майбутніх “матерів”було багато в стійлах печери, яка добре провітрювалася, й мухи до неї незалітали, Біргітта (про неї я розповім трохи далі), яка, на мій погляд, зовсімне схильна до гумору, назвала все це разом “Материнством”.У головній башті, шедеврі англійської міцності, мені довелося тільки настелитипідлогу й у віконні отвори, пробиті пізніше французами, вставити вікна зневеличкими шибками в свинцевій оправі. План трьох горизонтальних площин -першого, другого й третього поверхів - був однаковий: площадка біля сходіврозміром десять метрів на десять, з якої вели входи до двох кімнат розміром п’ять метрів на п’ять. На першому поверсі в цих “маленьких” кімнатках я розмістив кочегарку такомору. На другому - ванну й житлову кімнату, на третьому - дві житловихкімнати.Зваживши, що на схід, на долину Рюнів, відкривався гарний краєвид, я обладнавсвій робочий кабінет на третьому поверсі й, незважаючи на незручності, - ваннукімнату на другому, в колишньому приміщенні “Гуртка”. Колен переконав мене, щовода, яка збирається в квадратній башті, не зможе піднятися аж на третійповерх, а я хотів уникнути в Мальвілі неприємного шуму моторної помпи.Саме в кімнаті, на третьому поверсі головної башти, поряд з моєю, я й оселивБіргітту на літо 1976 року. Тепер мова піде про мою передостанню “віху”, - убезсонні ночі я цілком віддаюся їй.Раніше кілька років. Біргітта працювала в дядька на фермі “Сім буків”, і наВеликдень 1976 року я отримав від неї листа, в якому вона настирливопропонувала свої послуги на липень і серпень.Хочу сказати тут, забігаючи наперед, що в мене, безперечно, був наміродружитися. Та я зазнав поразки. Цілком можливо, звичайно, що дві погані сім’ї, на які я надивився в дитинстві - татова й дядькова, й зумовили цю поразку. Вусякому разі, принаймні тричі я збирався одружитися, але все ламалося. Двічі -з моєї вини, а третього разу, 1974 року, - з вини обраниці.1974 рік-також одна “віха”, але я її вирвав. На певний час ця третя нареченавідбила в мене навіть охоту до дівчат, і я пе хочу згадувати про неї.Одне слово, впродовж двох років я почував себе так, наче жив у якійсь пустелі,доки в Мальвілі не з’явилася Біргітта. Ні, я не закохався з неї. Ні, ні! Це зовсім не те! Було менісорок років, я був надто досвідчений і водночас безсилий спалахнути цимпочуттям. Справді я ж бо, наші стосунки з Біргіттою були дуже скромні, щопринесло мені розраду. Не пам’ятаю, хто сказав, що душу можна лікувати почуттями. Але я вірю в це.Тоді, коли пристав на пропозицію Біргітти, я зовсім не мав на увазі подібнелікування. Під час її першого перебування на фермі “Сім буків” я сказав їйкілька люб’язних слів, та вона знехтувала ними. До речі, далі компліментів я ве заходив,бо завважив, що став дядьковим суперником. Проте, коли вона написала листа наВеликдень 1976 року, я відповів їй, що чекаю на неї. Як фахівець, Біргіттамогла б подати мені велику допомогу. Вона була вершниця, розумілася на конях івміла терпеливо та регулярно їх вичісувати.Мушу сказати, що вона здивувала мене: за першим же обідом почала відвертококетувати зі мною. Те кокетство було настільки очевидним, що навіть Момоздивувався. Він забув відчинити вікно й сердечно заіржати до своєї улюбленоїкобили Любоньки, а коли Мену, прибираючи зі столу супову миску, пробубоніла:“Після дядька - небіж”, - він, сміючись, вигукнув: “Остеліга, Емамуель!”(“Остерігайся, Емманюелю!”).Біргітта - баварка з підстриженим золотистим волоссям, з блідими маленькимиоченятами, досить неприємним обличчям, та надто важким підборіддям. Але статурав неї була гарна, міцна, аж пашіла здоров’ям. Вона сиділа навпроти мене, зовсім не зморена дорогого, рум’яна й свіжа, наче щойно підвелася з ліжка, жадібно наминала шинку, втупившись умене очима. Все в неї було визивне: погляд, усмішка, зітхання й те, як вона м’яла в руках хлібну м’якушку й потягалася.Згадуючи, як колись вона дала мені одкоша, я не знав, що думати, точніше,боявся подумати, що все може обернутися досить просто. Але Мену не буладелікатною, наприкінці вечері, навіть не моргнувши, мовила місцевою говіркою,кладучи чималенький шмат пирога на тарілку Біргітті: “Їй уже замало синиці вжмені, тепер їй подавай журавля в небі”.Другого дня я зустрівся з Біргіттою в “Материнстві”. Вона кидала в люк в’язки сіна. Я наблизився до неї, не промовивши ні слова, обняв її (вона булатака ж висока, як і я) й одразу ж заходився обмацувати руками цей пам’ятник арійського здоров’я. Вона не пручалася, що здивувало мене.Вона була приваблива, але занадто зухвала. Я пішов далі в наступ, однак менізавадив Момо, який, побачивши, що більше не спускалися вниз в’язки сіна, виліз на драбину, просунув у люк кудлату голову й став сміятися,вигукуючи: “Остеліга, Емамуель!” Потім зник, і я почув, як він побіг донадбрамної башти, очевидно, щоб розповісти матері про те, що побачив.Біргітта, впавши на в’язку сіна, випросталася, її золотистий шолом волосся ледь скуйовдився, й,подивившись на мене холодними оченятами, сказала граматично правильною, алеважкою французькою мовою:- Ніколи не віддамся чоловікові, що дотримується таких, як ви, поглядів наодруження.- Мій дядько дотримувався таких самих, - мовив я, коли отямився.- То інша річ, - відказала Біргітта, сором’язливо відвернувши обличчя. - Ваш дядько був літньою людиною.А я ж за своїм віком міг би одружитися з нею. Я дивився на Біргітту й мовчкитішився її простотою.- Я не маю наміру женитися, - відповів рішуче.- А я, - сказала вона, - не маю наміру віддаватися вам.Я не надав значення цьому викликові. Однак, щоб показати їй, що нехтую цимиабстрактними спекуляціями, почав знову пестити її. Обличчя в неї одразу жспалахнуло, й вона стала пручатися.Наступними днями я не намагався більше її вмовляти. Але щоразу, коли вдавалосяпокласти на неї руку, гладив її й помічав, що їй, мабуть, це подобалося, бозручні нагоди для пестощів випадали все частіше. Та дарма, треба було ще добрихтри тижні, щоб вона відмовилася од свого першого плану й перейшла до другого. Йнавіть тоді то не було з її боку якоюсь раптовою безладною податливістю, апоступовим відступом, що відбувався за певним розкладом.Якось увечері, коли я знову ввійшов до її кімнати (ми вже були там разом дотого), вона сказала мені:- Еммашоелю, завтра віддамся тобі. Я ж одразу випалив:- А чому не зараз же?Вона не сподівалася на таке й, певно, здивувалася, навіть завагалася. Однаквірність планові перемогла.- Завтра, - рішуче мовила вона.- О котрій годині? - з іронією спитав я.Але Біргітта не вловила іронії й поважно відповіла:- Під час обіднього відпочинку.Саме після того обіднього відпочинку (то було спекотного дня в липні 1976 року)я поселив Біргітту в кімнаті поряд з моєю в головній башті.Біргітті сподобалося це. Вона приходила до мене в ліжко кожного досвітку, одругій годині під час обіднього відпочинку, а ввечері була в мене аж до першоїгодини ночі. Я радо приймав її в себе, але ще більше радів, коли воназанедужувала: тоді я міг нарешті виспатися досхочу.На мою думку, Біргітта була надзвичайно щиросердна. Вона прохала любощів, якдитина тістечка. Й коли одержувала їх, чемно мені дякувала.Я розумів, що коли б не мій гаманець, я не існував би для неї. Бо щоразу, колими йшли до міста, вона зупинялася перед вітринами “дрібничок”, як висловлювавсямій дядько, оченята в неї жадібно заокруглювалися, й вона перераховувала, що їйприпало до вподоби.Біргітта не була розумною, але добре розуміла мене, і хоч не була вибагливою,мала свій смак. Отже, достоту знала межу своїм вимогам, і те, що купувала, булоне таке вже й погане.Спершу я намагався вивчити її характер. Але дуже швидко помітив, що роблю цедаремно. Біргітта не була ні доброю, ні злою. Просто вона існувала. Й цьогобуло досить. Вона подобалася мені в двох випадках: коли я її обіймав, а такожколи кидав, бо ж одразу забував про неї.Настав кінець серпня, й я попрохав Біргітту залишитися ще на один тиждень. Намій подив, вона відмовилася.- В мене ж батьки, - сказала вона.- Ти не звертаєш уваги на батьків.- О! - вигукнула приголомшена Біргітта.- Ти їм ніколи не писала.- Бо я не люблю писати листи.Проте, як покаже майбутнє, це було не так. Але дата є дата. А план є план. Їївід’їзд було призначено на 31 серпня.В останні дні Біргітта впала в меланхолію. До неї з пошаною ставилися вМальвілі. Один бідолаха наймит упадав біля неї. Двоє робітників, особливоЖермен, милувалися її статурою. Момо, тримаючи руки в кишенях, пускав слину,коли дивився на неї. І навіть Мену, незважаючи на її глибоку, принциповунеприязнь до розпусти, ставилася шанобливо до Біргітти. “Це - повія, - казалавона, - але робота горить в її руках”.Біргітті також подобалося в нас. Їй припали до вподоби наше сонце, наші страви,вина, “дрібнички” й мої пестощі.28 серпня була неділя, й Біргітта, яка не належала до тих жінок, що складаютьсвої речі в останню мить, почала збиратися. Раптом вона розгубилася: їй щойновпало в око, що в валізах замало місця, щоб забрати всі мої подарунки. В неділюй понеділок крамниці зачинені. Доведеться чекати вівторка, тобто “останньоїхвилини” - жахлива річ! - щоб купити валізу.Щоб заспокоїти жінку, дав їй одну зі своїх валіз. На її настійливе прохання яна аркуші паперу описав дні, проведені разом з нею. Скінчивши своє оповідання,приніс його їй. І хоч воно з літературного боку було слабке, коли вона читалацей текст, у неї палали очі й наливалися рум’янцем щоки. Вона пообіцяла мені, що, коли повернеться до Німеччини,перечитуватиме його один раз на тиждень у своєму ліжку. Я не вимагав у неї цієїобіцянки. Вона сама дала її, проронивши сльозину, й старанно поклала мій жовтийаркушик до інших подарунків, що брала їх з собою.Біргітта не змогла приїхати на різдвяні свята, й я був настільки розчарований,що й сам не сподівався цього. У кожнім разі, різдво ніколи не було для меневеселим святом. Пейссу, Колен, Мейссоньє святкували в колі своїх родин. Я жзалишався самотнім зі своїми кіньми. А Мальвіль узимку, незважаючи на комфорт,про який я подбав, не дуже привітний. Хіба що молодому подружжю, якому було бтепло і в цих високих мурах, він міг видатися романтичним.Про свій настрій я не промовив і слова, але Мену все збагнула й одногохолодного зимового ранку за столом повела тривалу буркотливу розмову про моєпарубоцьке життя, що дісталося мені в спадок від дядька.Мені не щастило з одруженням. І особливо з Аньєсою. Мену оповідала далі,буцімто вона сьогодні вранці зустріла Аньесу в Аделаїди й зрозуміла, що таприїхала в Мальжак до батьків на свята, й нібито Аньєса розпитувала про мене,хоч одружена з книгопродавцем з Ла-Рока. Аньєса - дівчина серйозна, вона була бмені до пари. Одне слово, не слід було все ж таки махати на все рукою. Та йінші нагоди траплялися. Он скільки молоді в Мальжаку. Я міг би зробити вибір,коли б захотів того, незважаючи на мій вік, адже тепер я багатий і ще вродливийчоловік. Набагато буде ліпше одружитися з тутешньою дівчиною, а не з якоюсьнімкенею. Безперечно, робота аж горить у руках Біргітти, однак німці все-такине ті люди, які знають своє місце. Доказ цього те, що вони тричі нападали нанас. І навіть коли б моя француженка була б менш принадною, ніж німчурка, бо жодружуються не заради насолоди, а заради дітей, і що з того, що я так багатопрацюю, коли не маю кому залишити Мальвіль.Не одружився я й у наступні місяці, але принаймні знайшов собі приятеля. Вінмав двадцять п’ять років, звали його Тома Ле-Культр. Я зустрів його в лісі ферми “Сім буків”,він був у джинсах, біля нього стояв мотоцикл “онда”, коліна в нього булизабруднені землею. Він стукав молотком по камені. Я довідався, що Тома готувавдипломну роботу про кремінь. Запросив його до Мальвіля, двічі чи тричі позичавйому дядькового лічильника Гейгера, а коли дізнався, що Тома не дужеподобається жити в його родичів у Ла-Році, запропонував йому кімнату в замку.Він погодився. Й відтоді не залишав мене.Тома подобається мені своєю непохитністю духу. Й хоч я не спроможний збагнутийого пристрасті до кременю, люблю його відвертий характер. До вподоби мені ійого зовнішність: Тома вродливий і, що добре, не знає про це. Обличчя в ньогоспокійне й поважне, наче в грецької статуї, і майже таке ж незворушне.

* * *

Квітень 1977 року: остання “віха”. Коли я думаю про ті кілька тижнів щасливогожиття, що залишилися для нас, мене поймає сповнене сумної іронії почуття:згадуючи, що для тих, хто входив колись до “Гуртка”, й для мене тоді головнепитання, найвищі помисли, справа, яка так захопила нас, план, який ми тодізадумали, полягали в тому, щоб повалити муніципалітет у Мальжаку (412 жителів)і самим посісти його місце в мерії. О, ми були безкорисливі! Ми діяли тількидля загального добра!У квітні, оскільки наближалися муніципальні вибори, ми жили як у лихоманці. 15чи 16 квітня, в усякому разі, одного недільного ранку, я запросив опозицію довеликої зали в будиночку епохи Відродження, бо вчитель пан Поля, як він самвисловився, посоромився зібрати нас у шкільному приміщенні.Я тільки-но вмеблював цю залу й, пишаючись цим, ходив туди й сюди, з радістюрозглядав її, чекаючи на своїх друзів. Посеред зали стояв восьмиметровоїдовжини монастирський стіл в оточенні дванадцяти штофних, з високими спинкамистільців в угорському стилі. Простінок між двома вікнами був завішанийстаровинною зброєю. На протилежній стіні розмістилася вітрина з документами, зобох боків якої стояли два грубих комоди стилю часів Людовіка XV, перевезенісюди з ферми “Велика стодола”; Мейссоньє замінив у них ніжки й укріпивдверцята. Матільда Мейссоньє старанно натерла їх воском, і темне горіховедерево комодів здавалося мені дуже красивим на тлі золотистого каміння стіни.Вилискували також великі кам’яні плити підлоги, що їх чистенько вимила Мену. Й незважаючи на скісне сонячнепроміння, що проникало крізь невеличкі, злегка забарвлені шибки, Мену, схильнадумати, що “повітря завжди холодне”, але розміркувавши, що вогонь надастьгідності обстановці, розпалила два величезні каміни, які були один навпротиодного.Я попрохав Мену вдарити в дзвін надбрамної башти, коли вона почує, що члени“Гуртка” зупинили свої автомобілі в паркішу перед першою огорожею. Момопантрував у машинному залі за другою огорожею, отримавши наказ опустити звіднийміст на рів зразу ж, як з’являться мої друзі.Я згоден, що в цьому приготуванні є деяка театральність, однак це неабиякийзамок і неабиякі друзі.Коли вдарив дзвін, я вибіг з будиночка й стрімголов метнувся до квадратноїбашточки, де Момо крутив коловорот. Увесь механізм працював чудово: глухо йсумовито порипували добре змащені ланцюги, повільно опускаючи вали, яківеличаво оберталися навколо осі й на яких два інших ланцюги підтримували міст.Кілька шківів і противаг полегшували зводити й гальмувати при опусканні моста;Момо, худорлява постать якого вигнулася дугою, з серйозним обличчям притримуєручки коловорота, як я його навчив, щоб настил мосту м’яко ліг на землю.Через квадратне віконечко я побачив за першою огорожею своїх трьох приятелів,що йшли один за одним у напрямку рову, який був від них за якихось п’ятдесят метрів, і дивилися на нас. Вони йшли також повільно й мовчки, мовбисвідомо грали свою роль у цій сцені.До речі, в цьому приготуванні таїлася якась урочистість, її створювали навітьконі, що на однаковому рівні одним рядочком повисували голови над дверима зісвоїх стійл і з острахом утупились чорними чутливими очима у звідний міст,прислухаючись до брязкоту ланцюгів.Коли настил мосту ліг на землю, я спустився вниз і відчинив браму приятелям,або, точніше кажучи, хвіртку, що в правій стулці брами.- Ну, ось ми й прибули! - сказав малюк Колен, широко посміхаючись і лукаводивлячись на мене жвавими очима.Дебелий Пейссу, вишкіривши зуби, замилувався велетенськими валами, щообертаються, величчю ланцюгів і міцним настилом мосту, оббитим залізом.Мейссоньє мовчав.Пейссу забаглося негайно піти до квадратної башточки й самому звести міст, алевін дарма виставляв напоказ свої м’язи, бо малюк Колен, який замінив його на півдорозі, дуже легко закінчив цюсправу. Зрозуміла річ, що зведений міст треба було знову опустити, бо ще панПоля не прибув. Але тут енергійно взявся за справу Момо (“А дамеспо адибо!” -“Та дайте мені спокій, ради бога!”) і перебрав у свої руки опускний механізм.Мейссоньє ходив разом з нами, але не промовив ні слова й не взяв участі взведенні мосту, бо відчував огиду до нашого “реакційного” захоплення феодальноюархітектурою.Не встигли ми посідати за монументальним столом у будиночку, як Пейссу почаврозпитувати мене про Біргітту, цікавитися, коли ми знову побачимо цю вродливухвойду. “На Великдень”. - “На Великдень? - перепитав дебелий Пейссу. - Ну що ж,дивись, не пускай її в ліс на клячі, бо якщо я зустрінуся з нею, то непосоромлюся щось веселеньке втнути. “Панно, - скажу я їй вельми чемно, - вашкінь загубив підкову”. - “Та невже!” - здивується вона й злізе з коня. Так, тиздогадуєшся, не встигне вона це зробити, як я вже зніматиму з неї чоботи”. -“Остережись підков”, - докинув малюк Колен.Ми засміялися. Навіть Мейссоньє всміхнувся. Цей жарт про Біргітту не новий.Пейссу так жартує завжди, коли ми збираємося разом. Та дарма, Пейссу, хліборобсереднього віку, людина поважна, він не зраджує дружину. Однак старається, щобпро нього трималася та думка, яка склалася в часи “Гуртка”, й за це ми вдячнійому.Розмова стала одразу ж серйозною, коли з’явився пан Поля, що перебрав у мене школу.Він був одягнений у чорне, з глибоко запалими щоками, жовтуватим обличчям, з“академічними пальмами” [2 Почесний знак, що присуджується за заслуги в галузі освіти. (Примітка перекладача).]в петлиці. Ми зустріли його ввічливо - ознака того, що він не був нашимтоваришем. На відміну від нашого південно-західного акценту (що трохи тяжіє доцентрального) його педантично точний акцент ставив нас у незручне становище,особливо його приглушена, млява, позбавлена соковитості літературна французькамова. До того ж ми знали, що він, хоч у принципі приєднався до пас, щосьнавмисне замовчував, плекав якісь потаємні задуми.Наприклад, він тиснув руку Мейссоньє кінчиками пальців. Мейссонье був членомКомуністичної партії, а раз так, то це вже погано. Колеж, звісно, чоловікхвацький, був за фахом слюсарем-водопровідником. Пейссу - недосвідченийхлібороб і досить-таки нерозумний, а щодо мене, то хіба мало того, що я кинувшколу й заходився вирощувати коней?- Панове, - повів пан Поля, - передусім дозвольте від вашого й від мого іменіподякувати панові Контові за його гостинність, бо я цілком свідомо вважаю, щошкола, яка перебуває в фінансовій залежності від мерії, не може стати місцемдля наших зборів.Він, задоволений, замовк. Ми були набагато менше задоволені. Бо все в йогокоротенькій промові нам видалося недоречним: і тон, і зміст. Пан Поля забувважливий республіканський принцип: світська школа належить усім. Ми моглипідозрювати пана Поля, що він таємно підтримує опозицію, а на очах у людейхотів мати добрі стосунки з мером.Коли він говорив, я дивився на своїх приятелів. Мейссоньє схилив над столомсвоє худе обличчя з вузьким чолом. Я не бачив його близько посаджених очей,проте добре знав, що він думав цієї миті про людину, яка сиділа навпротинього.Прочитав я на добродушному обличчі Пейссу, що й він не дуже високо оцітгов цюпромову. Справді ж, як і вважав пан Поля, Пейссу не дуже розумний і зовсімнеосвічений. Одначе, на мою думку, для нього була характерна одна риса, про якуне відав пан Поля: чутливість, яка замінювала йому дотепність. Він збагнув, щовчитель намагався чинити так, щоб і вовк був ситий, і вівці цілі, навітьбільше, помітив, що той опинився в незручному становищі. Щодо малюка Колена, токоли я зазирнув йому в вічі, вони спалахнули.Запала тиша, значення якої пан Поля не збагнув, бо ж знову сам собі надавслово.- Ми зібралися тут, щоб обговорити недавні події, які відбулися в Мальжаку, йдати належну відсіч нашим супротивникам. Але спершу, на мою думку, требауточнити деякі моменти, бо, наприклад, я чув дві версії цієї справи й хотів би,щоб мені все розтлумачили.Отак, ставши в позу й до того ж узявши на себе роль арбітра, пан Поля замовк,мовляв, хай інші стають на слизький шлях звинувачення мера. До тих “інших”, зусього було видно, належав Мейссоньє, на якого той багатозначно подивився, колисказав, що треба було б уточнити деякі моменти, бо, мовляв, “версія” Мейссоньє,що виходила від комуніста, не могла апріорно викликати підозру до поважноїлюдини.Мейссоньє зрозумів усе це. Проте він був непохитної вдачі, ось чому йоговиступові бракувало гнучкості. В його відповіді бриніли нотки обурення, що,очевидно, було на користь його супротивникові.- Не існує двох версій, - провадив він сухо, - є тільки одна, й усі тут їїзнають. Мер, запеклий реакціонер, не побоявся звернутися з проханням доєпіскопату, щоб він призначив священика в Мальжак. бпіскопат відповів: гаразд,але за умови, що ви відремонтуєте будинок священика й проведете туди воду. Ймер одразу ж підкорився цьому розпорядженню. Викопали траншею, підвели воду відджерела й витратили чималеньку суму грошей на ремонт будинку. І все це,зрозуміла річ, на наші кошти.Пан Поля примружив очі й, поклавши лікті на стіл, притиснув кінчики всіхпальців однієї руки до другої и сказав так, ніби хотів когось приголомшити:- І досі не бачу в цьому чогось, “вартого осуду”.Він дозволив собі посміхггутися на словах “вартого осуду”, мовби не брав насвій рахунок ці “клерикальні слова”.- Пан Нардійон має за собою католицьку більшість, правду кажучи, доситьслабеньку, яку ми сподіваємося перемогти. Й цілком природно, що він намагаєтьсявдовольнити її, призначивши у Мальжак цілого священика (знову усмішка), а неділити ла-рокського отця, як це було досі. З іншого боку, будинок священика -стара оселя XVII століття з різьбленими даховими віконечками й дверцятами нафронтоні. Жаль буде, коли він перетвориться на руїну.Мейссоньє побагровів і опустив своє худе обличчя, наче збирався кинутися внаступ. Я не дав йому змоги зробити це й сам узяв слово.- Пане Поля, - повів я чемно, - якщо більшість жителів Мальжака хоче мати свогосвященика й прагне відремонтувати йому будинок, то я погоджуюся з вами: це не“варте осуду” (ми лукаво посміхнулися один одному). А з іншого боку,погоджуюся, що муніципалітет не повинен допустити, щоб будинки, які належатьйому, руйнувалися. Але треба додержуватися певної черговості. Адже будинковісвященика ніщо не загрожує. На ньому чудовий дах. І дуже шкода, що в ньомуперестелили підлогу, перш ніж полагодити дах на критому шкільному подвір’ї, яке необхідне всім дітям Мальжака незалежно від поглядів їхніх батьків.Знову ж таки шкода, що воду провели насамперед до будинку священика, перш ніжпровести її до всіх осель Мальжака, що слід було вже давно зробити. І ще більшешкода, що водопровід, який іде до будинку священика, прокладено біля хатиниоднієї вдови, в якої немає ні криниці, ні цистерни, а мер і не здогадавсяпідвести їй воду, аби ця вдова, мати п’ятьох дітей, не ходила по неї щодня аж до водокачки.Пан Поля, опустивши очі й притискаючи кінчики пальців, кілька разів кивнувголовою й мовив:- Авжеж.Мейссоньє хотів щось сказати, але я подав йому знак мовчати: хотілося, щоб панПоля мав змогу чітко й прилюдно висловити свій осуд. Одначе він лише зновукивнув головою й скрушно повторив:- Авжеж, авжеж.- Найгірше, пане директор, те, - озвався поважно малюк Колен, і з його обличчястерлася усмішка, - що всі кошти, вкладені в будинок священика, пропали марно.Бо старий ла-рокський священик виїхав звідси майже тиждень тому. Єпіскопат, якзавжди, призначив нового священика знову ж таки для Ла-Рока й Мальжака, протепорадивши йому жити в Мальжаку. Але новий священик надав перевагу Ла-Року.- Від кого ви дізналися про це? - суворо подивився пан Поля на Колена.- Від нового священика - абата Реймона, - відказав Колен. - Либонь, ви знаєте,я мешкаю в Мальжаку, але маю невеличку майстерню в Ла-Році, й ла-рокський мерзамовляв у мене дещо для священикового будинку.Пан Поля насупив брови.- І новий священик міг би вам сказати...- Він не “міг би мені сказати”, пане Поля, цей умовний спосіб тут недоречний.Він мені сказав.Ці слова він виголосив з чемною усмішкою, не підвищуючи голосу. Худе й жовтеобличчя пана Поля здригнулося.- Він сказав мені, - повів далі Колен, - що йому запропонували на вибір, дежити, Мальжак і Ла-Рок, наполягаючи на Мальжаку. “Але ж ви погодитеся, -признався мені той священик, - Мальжак - це глушина. В Ла-Році принаймні єчимало молоді. А я вважаю, що моє місце з молоддю”.Запала мовчанка.- Звісно ж, - озвався пан Поля.І більше не промовив ні слова. Відтак Мейссоньє заходився говорити про те, якуслід дати “відсіч”, а я послабив увагу, бо цю “відсіч” сам уже приготував,вона, мабуть, збентежить пана Поля. Я вичікував, коли дискусія зайде вбезвихідь, щоб запропонувати її, а щоб уловити цю мить, достатньо було слухатикраєчком вуха.Я дивився на Колена, всміхаючись очима. Радів, що він утер носа вчителеві,причому втер добряче - за допомогою граматики й умовного способудієвідмінювання.Поки Мейссоньє говорив, я барабанив пальцями по столу й трохи дорікав собі. Допояви пана Поля було зрозумілим: на муніципальних виборах опозиція виставитьпроти мерового списку свій список Прогресивного союзу й справедливо будеобрана. Колен, Пейссу, Мейссоньє, я та ще двоє хліборобів, що поділяли нашіпогляди, стануть муніципальними радниками, а Мейссоньє балотуватиметься намера.Незважаючи на погляди Мейссоньє, з нього буде добрий мер. Він відданий,безкорисливий, позбавлений будь-якої пихи, й дарма здається, що для ньогохарактерна половинчастість. З ним ми проведемо воду до Мальжака, почепимоелектричні лампочки на перехресті вулиць, подбаємо про футбольний майданчик длямолоді й водокачку на Рюнах, щоб хлібороби мали змогу поливати тютюн ікукурудзу.Саме ці плани найдужче обурювали пана Поля. Він дотримувався міської концепціїв політиці й таємно плекав у собі центристські погляди. Стояти однією ногою вкожному таборі: обиратися лівими силами й бути в блоці з правими. Але вМальжаку ми не були настільки зіпсовані.Пан Поля сидів навпроти мене, й, поки точилися дебати, я розглядав його. Внього карамелевого кольору обличчя, кирпатий ніс. Язик здавався завеликий дляйого рота: він щоразу з’являвся між повними губами, калічив йому вимову й примушував безперестанкупопльовувати. Глибокі зморшки навколо рота свідчили про погане травленняшлунка, а з-під білого комірця виглядала жилава потилиця, вкрита червонимималенькими фурункулами. Коли я відвів погляд, мені спало на думку, що в ньогознову з’являться інші такі фурункули.Водночас я відчув до нього якусь жалість. Я помітив, що такі жовтуваті,диспепсичні й вугруваті люди ніколи в житті не бувають щасливі. Вони стають упозу честолюбства, цебто присвячують себе не тій справі, яка приносить їмзадоволення, а тій, яку інші вважають важливою.Є люди, яких не варто слухати, досить подивитися на них. Колен іскриться, якдобре вино. Пан Поля схожий на слимака. Мейссонье належав до тих дійових ідисциплінованих хлопців, які становлять головну силу армій і політичних партій.Пейссу, незважаючи на його незграбну зовнішність, наче дівчина. Зараз, до речі,він зовсім не боявся. Відкинувся на спинку стільця стилю Людовіка XIII, і я,зиркнувши на нього саме тоді, коли він длубався великим пальцем у носі,зрозумів, що він надто занудьгував, а дискусія зайшла в безвихідь.Я мимохіть уловив кілька слів, що підтвердили це.- Все ж таки треба щось робити, - промовив я. - Ми не можемо не реагувати наце. Хочу подати вам одну пропозицію, яку поставлю на голосування. - Я зробивневеличку паузу й провадив далі: - Пропоную написати листа мерові. Цього листая вже приготував і з вашого дозволу зараз прочитаю його.І негайно, не чекаючи дозволу, якого просив, дістав з кишені текст листа йпрочитав його.- Ні! Ні! - вигукнув тремтячим голосом пан Поля, замахавши перед собою обомаруками. - Не треба листа! Ие треба! Я цілком проти такого способу!Він бризкав слиною, заїкався, вкрай розгнівався. Очевидно, послання, особливоспрямоване проти мера, коли б він його підписав, могло тяжко обернутися протинього.І тоді пан Поля повів півторагодинну битву за відступ назад, наприкінці якої,вдавшись до юридичної процедури, попрохав відкласти наші дебати. Я нагайнозапропонував проголосувати за цей конкретний пункт. Пан Поля висунув вимогуспершу поставити на голосування доцільність голосування. Він обидва разипрограв.- Ну, пане Поля, - мовив я примирливим тоном, - з якими пунктами з цього текстуви не погоджуєтеся?Він запротестував. Бачте, я його підштовхував! Хапав його за горло! Це -насильство!- І потім, - додав він, - я не можу вам сказати цього так одразу! Цей текстнадто довгий, його треба ще раз прочитати!- Ось вам копія, - мовив я, простягнувши йому через стіл копію листа до мера. Цей аркушик був жовтий, і я, збуджений дискусією, якусь мить думав проБіргітту.Пан Поля вмів чудово грати.- Ні, ні! - заперечував він, хитаючи головою й навіть плечима, але все ж такипотягнувся до листа. І сказав роздратованим тоном: - До речі, я не прихильникзаздалегідь заготовлених текстів.- У цьому тексті, - сказав я ввічливо, - викладені думки, що їх ми обговорювалисто разів. Він зрозумілий, конкретний, стриманий, і в, ньому нема нічогісіньконового. Не розумію, що вам не подобається в тексті.- Я не сказав, що він мені не подобається, - мовив пан Поля у відчаї. - Вцілому я згоден...- Е, тоді голосуйте! - вигукнув Мейссонье. Пан Поля поставився з презирством дойого слів.- Та що ви, пане Поля, - втрутився я, люб’язно посміхнувшись, - невже не бажаєте сказати нам, у чому ви пе згодні з нами?- Але не зараз, не в цю хвилину! - відповів пан Поля, зиркнувши на свогонаручного годинника. - Панове, - повів він далі тремтячим голосом, - ви твердовирішили вчинити насильство над моїм сумлінням. Що ж, у такому разі мушупопередити вас, що ви не отримаєте мого голосу.Запала мовчанка.- Що ж, голосуймо, - озвався Колен. - Я - “за”.- “За”, - сказав Мейссоньє.- “За”, - озвався Пейссу.- “За”, - докинув я.Ми подивилися на пана Поля. Він був жовтий і роздратований. Зціпивши зуби,промовив:- Я не голосую.Дебелий Пейссу зміряв його поглядом, широко роззявивши рота, відтак обернувсядо мене й, витріщивши очі, запитав:- Що це означає - “не голосую”?- Дуже просто, я відмовляюся голосувати, - з досадою сказав пан Поля.- А хіба він має право так поводитись? - спитав мене Пейссу, отетерівши; слово“він” вимовив так, ніби пана Поля більше не було тут.Я схилив голову.- Це беззастережне право пана Поля.- На мою думку, - озвався Пейссу перегодя, - відмовитися голосувати абоголосувати проти - це одне й те саме.- Зовсім ні! Ніскілечки! - жваво заперечив пан Поля. - Не плутайте. Я не протицього тексту. Але відмовляюся голосувати за нього, бо вважаю, що мені не даличасу його обміркувати.Пейссу повільно обернув голову до пана Поля й мовчки замислено подивився нанього.- Все ж таки, - сказав він, - ви не “за”. Інакше ви голосували б “за”.- Я ні “за”, ні “проти”, - мовив пан Поля й від хвилювання ще більше ставбризкати слиною. - Я просто відмовляюся голосувати. А це зовсім інша річ.Пейссу обмірковував цю відповідь, втупившись сповненими подиву сірими очима впана Поля. Мейссоньє засовався на стільці, мовби збирався підвестися йзаговорити, одначе я моргнув йому, щоб він не ворушився. Я слухав. Колен також.Мейссоньє наслідував наш приклад. Ми чекали, що воно буде далі. І те “воно” незабарилося.- Я не втямлю однієї речі, - повільно сказав Пейссу. - Чого ви прийшли сюди,якщо ви ні “за”, ні “проти”?Пан Поля зблід і підвівся.- Коли моя присутність вам не подобається, я можу піти собі геть, - відповіввін не дуже виразно, ніби його душив власний язик.Я також підвівся.- Та ні, що ви, пане Поля, Пейссу не хотів сказати щось таке...Я говорив таким тоном добрих п’ять хвилин, намагаючись розрядити атмосферу. Однак помітив, що пан Поля,відповідаючи мені так само, склав учетверо копію листа мерові й сховав собі докишені. Я одразу ж сказав, що ця копія знадобиться для моїх “архівів”. Якусьхвилину він вагався, потім дістав з кишені папір і, криво посміхнувшись,повернув його мені. Ця його кисла усмішка мені тільки й запам’яталася.Коли пан Поля пішов, я мовчки провів друзів до паркінгу, що перед першоюогорожею. Можливо, тривала дискусія зморила мене, бо на якусь мить відчувцілковиту немічність. Все це, по суті, було маленькою, просто крихітноюісторійкою. Такою ж крихітною історійкою були муніципальні вибори, що такзахопили наших земляків на початку 1977 року. Не менш сміховинними, очевидно,були й проблеми, які тоді хвилювали наш уряд й створювали в нього ілюзію, нібивін піклувався про нашу долю.В невеличкому паркінгу перед Мальвілем трапилася пригода з нашою технікою.Коленів “рено” відмовився їхати. Колен не хвилину розгубився. Він мав їхати подружину й двох дітей до головного міста департаменту, куди о 14 годині 52хвилини прибував швидкий поїзд. А була неділя, жоден власник гаража не мігполагодити автомобіль, часу залишалося лише стільки, щоб устигнути здолатишістдесят кілометрів, які відділяли нас од міста Відбулася коротка розмова.Зрештою, я сів у своє авто й повіз Колена на вокзал.Я зупиняюся, перечитую фразу, яку щойно написав, і мене щось ніби приголомшує.О, звісно, в ній немає нічогісінько такого, що могло б здивувати. “Я сів у своєавто й повіз Колена на вокзал”. Що може бути простішого? Однак, перечитавши її,відчуваю жахливий злам. Авто, вокзал: злам саме в цих двох словах, що поділилинавпіл наше життя. Справді ж, рів, який відділяє одну від одної половини нашогоіснування, настільки глибокий, що я зовсім не в змозі повірити, що міг - доподії - зробити послідовно ці дивні речі: вивести своє авто з гаража,зупинитися на станції обслуговування, щоб набрати бензину, відвезти друга навокзал, повернутися під вечір додому, здолавши за дві години сто двадцять п’ять кілометрів, і це цілком надійним шляхом, і мені не загрожувала ніяканебезпека, крім швидкості автомобіля, за кермом якого я сидів. Яким далеким цемені здається! І яким чудовим був той світ, в якому ми могли все те робити!Дякуючи богу, я не думаю про це ніколи. Хіба що мимохіть під час якогосьспомину. Або коли, як цього разу, затримуюся на описі “попереднього світу”,такого надійного, лагідного, дитинного.

III

Я помиляюся. Маленька подорож з Коленом у авто до вокзалу головного міста не ємоїм останнім спогадом про “попередній світ”. Увечері ще один спогад спав меніна думку. І я знаю, чому ледь “не забув про нього”.У вівторок я отримав листа від Біргітти. Біргітта, дівчина пунктуальна, пишемені щонеділі. Пише листи простою, граматично правильною французькою мовою,переповненою фразеологізмами, які не завжди вживав доречно.Композиція листів щоразу однакова. Коротким реченням цікавиться моїм життям іна чотирьох сторінках розповідає про своє. В третій частині веде мову наеротичну тему.Ця тема також не змінюється. У суботу ввечері, перед тим як лягати в ліжко,вона перечитала моє оповіданнячко, а потім, підкреслює вона, довго не моглазаснути.Чому в суботу ввечері? Мабуть, тому, що в неділю вранці не працюватиме й можедозволити собі в суботу не поспати, це наступного дня не знизить їїпрацездатності.Саме в цьому я пізнаю Біргіттине сумління. Прочитав раз її листа, потім удруге.Мене охоплює незбориме збудження. Та гаразд, пора й собі бути хоч трохисумліннішим і братися за роботу. Встаю й тієї миті, коли клав листа, я помітивпостскриптум.У понеділок вона йде до лікарні, щоб їй вирізали апендицит, дає мені своюадресу й сподівається, що я їй напишу.Біргіттин апендицит примусив мене згадати, що я повинен вирізати й свій - засловами лікаря, страшна необачність, - і занотовую до записника, що післявеликодня, буде робота чи ні, треба виділити тиждень, щоб його позбутися. Пишулиста Біргітті, телефоную одному власникові парфюмерної крамниці в головномумісті департаменту ш прохаю його вислати флакон “Шанелі” № 5 до мюнхенськоїлікарні.Цілий тиждень минув без новин. Хвилюючись і побоюючись ускладнень, я написав щеодного листа, й за два тижні надійшла відповідь.Усі Біргіттині листи прості, але останній - просто-таки шедевр. Усього десятьрядків.Біргітта зустрілася в лікарні з молодиком, який закохався в неї. Вона такожйого кохає. Збирається вийти за нього заміж. Звичайно, вона шкодуватиме замоїми пестощами... “І також дякую, Емманюелю, за подарунки. Міцно обіймаю тебе.Біргітта. Р. S. Я дуже щаслива”.Я згортаю листа, кладу його до конверта й уголос кажу: “Біргітта зійшла зісцени”. Але ця легковажність не приносить мені розради, й, сидячи за столом,якусь хвилину почуваю себе дуже кепсько. Мені щось стискає горло, тремтятьруки, мене поймає жахливе почуття втрати, поразки, приниження. Я не кохаюБіргітту, та все ж між нами дещо було. Гадаю, я став жертвою старовинногохристиянського звичаю відрізняти кохання від любострастя. Бо я не кохавБіргітту, нехтував своєю приязню до неї.Ні, неправда. Моя моральність була фальшива, моє серце помилялося. Я відчуваю,що зараз мушу розповісти про справжній біль. А спростовую сам себе, бо тодівірив, що нічим не ризикував. Поміркував, що кохання для Біргітти -нікчемність, ледь уловима приязнь, дуже непевна пошана (особливо тому, що в неїне було серця). Звідси й ота відчуженість до неї, іронія, численні недбаліподарунки.Любострастя, сказав би абат Леба. Що ж, любострастя - це не те, що дехто думає.Абат Леба не тямився на ньому анітрохи. А втім, як цей старий дівич мігрозумітися на цьому? Любострастя - вельми міцні моральні пута, бо надто вжестраждають ті, хто їх рве. Я підвівся з-за столу, ліг на ліжко й засумував. Тобула жахлива мить. Коли я намагаюся думати, знову заплутуюся в отомурозрізнюванні тіла від душі й, одначе, завважую, що те розрізнювання удаване.Тіло мислить також! Воно мислить і відчуває зовсім окремо від душі. Ні, я непочинаю з запізненням закохуватися в Біргітту, зовсім ні! Ця дівчина - черствапотвора. З огидою відштовхую її від себе, наче вона мене цілує. Але думка проте, ідо більше ніколи не візьму в свої обійми її податливе тіло, стискає менісерце. Кажу “серце”, мов у романах. Саме те слово найточніше, а може, і є якесьінше. Лише я один знаю, що відчуваю.Коли нині думаю про цю скорботу, вона видається мені майже кумедною. Невеличкегоре на рівні маленького життя й сміховинно незрівнянне з тим, що маловідбутися потім. Бо саме під час цієї мізерної інтимної драми настане “деньподії” й страхітливо нас приголомшить.У суспільстві споживання головний продукт, що його найбільше споживає людина, -це оптимізм. Відтоді, як планета буквально переповнилася всім необхідним, щобїї зруйнувати - а при потребі разом з нею і найближчі планети, - люди пересталиспокійно спати. Дивна річ, коли зростали лишки жахливої зброї та збільшуваласякількість націй, що володіли нею, це здавалося заспокійливим фактором. Зважившина те, що з 1945 року така зброя не застосовувалася, пророкували, що “ніхто йне посміє” її використати й нічого не станеться. Навіть вигадали назву йописали високу стратегію цієї вдаваної безпеки, в якій ми жили. Називали її“рівновагою страху”.Треба сказати також, що нічого, нічогісінько не відбувалося протягом тижнів,які передували дневі “Д”, завдяки чому можна було б його передбачити. Правда,були війни, голод і різанина. То тут, то там траплялися всілякі звірства. Алевзагалі не було нічого такого, чого б ми не бачили вже за минулі тридцятьроків. До речі, все це відбувалося на безпечній відстані від нас - у далекихнародів. Ми хвилювалися, звичайно, обурювалися, підписували відозви, траплялосянавіть, що давали трохи й грошей. Та водночас у глибині душі, поділивши длягодиться з ними страждання, заспокоювалися. Смерть завжди була для інших.Mass media [3 Засоби масової інформації (англ.).](в мене збереглися останні номери газети “Монд”, і одного дня я їх перечитав)тоді особливо не били на сполох. Вони непокоїлися, але за далеке майбутнє.Наприклад, за забруднення навколишнього середовища. Передбачалося, що за сорокроків воно поставить планету на грань загибелі. Сорок років! Тільки мріятиможна! Чом же вони ще не попереду!Це факт, кажу без іронії, бо вона б тут була недоречною: газета, радіо,телебачення, жоден з великих органів інформації, що нас так добре інформували -в усякому разі, так багато, - не передчував цієї події. І коли вона звалиласяна світ, вони не змогли навіть прокоментувати її, бо й самі пересталиіснувати.Втім, цілком імовірно, що ця подія могла бути непередбаченою. Фатальна помилкав розрахунках якогось державного діяча, якого військові штаби примусилиповірити, що він володів страхітливою зброєю? А може, раптове божевілля якоїсьвідповідальної особи або якогось підлеглого, причому навіть досить низькогорангу, що дав наказ, який, зрештою, ніхто вже не міг скасувати? Можливо,ядерний нещасливий випадок викликаний ланцюговими реакціями, що виникалиавтоматично, а вони спричинили інші, в супротивників, і так далі, аж доостаточного знищення?Можна робити багато здогадів. Ніколи ми не дізнаємося правди: засоби до їїрозгадки знищені.Настає ніч великоднього дня, коли історія обривається, бо немає об’єкту: цивілізація, про життя якої вона розповідала, загинула.

* * *

О восьмій годині я пішов по пошту до надбрамної башти, де мешкали Мену й Момо.Як і кожного ранку, я застав там листоношу Будно, вродливого кучерявогомолодика, який уже трохи розчервонівся й сп’янів від вина, що ним його частували від ферми до ферми. Він сидів за столом накухні й пив моє вино, а побачивши мене, злегка підвівся, щоб привітатися. Ясказав йому, іцоб він не вставав, узяв зі столу свої листи, а Мену дістала зістінної шафи склянку й налила вина для мене. Як і завжди, я відмовився, а щоб“воно не пропало”, Мену випила його сама.Захмелівши, Мену повела мову про серйозні речі. “Емманюелю, все ж таки требабуло б сьогодні вранці націдити вина, бо незабаром воно в нас скінчиться”. Янетерпляче знизав плечима. “Ходімо зараз же, - мовив я - о десятій годині маювирушати з Жерменом до Ла-Рока”. - “Що ж, я йду собі”, - озвався Будно, поважнопідводячись. Я знов уявляю собі його смолянисте кучеряве волосся, широкупосмішку й веселі очі, коли вдруге він подає мені руку. Будно міцно стоїть наногах, вино булькоче в його животі. Він радий бачити стільки людей кожногоранку й їздити в маленькому жовтому автомобілі ПТТ [4 Пошта, телеграф, телефон. Відомство зв’язку у Франції. (Примітка перекладача).], стискаючи сигарету в зубах і зручно сидячи на подушці сидіння: гарне ремеслодля вродливого молодика, який має освіту й не “помиляється”, коли виплачуєпоштові перекази, а одного дня, коли піде на пенсію, “скористається” з цього.Відтак він круто обертається на закаблуках, і я бачу його широкі плечі в отворінизеньких дверей.Пізніше нам удалося розпізнати той жовтий автомобільчик “2-CV”, погнутий іобгорілий. Однак від Будно не лишилося жодного сліду, нічогісінько, анікісточки.Я пішов до своєї кімнати, щоб одягти пуловер і зателефонувати Жермену на ферму“Сім буків”. Попередив його, що прийду по нього не раніш, як о пів наодинадцяту, щоб разом вирушити до Ла-Рока. Вийшовши з головної башти, в дворіза другою огорожею я зустрів Мену й порадив їй одягтися тепліше, бо в льохухолодпувато. “О, - озвалася вона, - мені не холодно. Хіба що Момо”. Поки вонаговорила, я дивився на неї згори, міряючи очима всю її постать. І цієї митімене вразила одна безглузда деталь у її зовнішності. Вона була вдягнена в якусьробочу блузу, що світилася дірками, й під самісіньким квадратним вирізомдекольте цієї блузи я помітив навіть шкіру, що визирала з-за цілої низкианглійських шпильок. Пригадую, що з подивом запитав себе, навіщо вони там, доякого нижнього одягу вони прищеплені, звісно, не могли вони підтримувати їй,бідоласі, ліфик? “Але ти також, Мену, - мовив я, втупившись очима в шпильки, -вдягни пуловер. У льоху холодно, не варто простуджуватися”. - “Ні, ні, мені нехолодно”, - відказала Мену суворо чи пихато, сам не можу визначити.З досить поганим настроєм я прилаштовую лійку-пістолет і сідаю на табуреті задвадцять кроків від Мену. Адже льох величезний, “більший, ніж крите шкільнеподвір’я”. Він освітлюється електричними лампами, що їх я замаскував у нішах, а в разіякогось пошкодження - великими свічками, що їх повстромляв у бра. Тут не надтосухо й не так уже вогко, температура взимку й улітку однакова - тринадцятьградусів тепла, про що свідчить настінний термометр над краном. “Чудовийхолодильник, - мовить Мену, - в ньому добре зберігаються наші консерви тапочеплені під стелею ковбаси”.Біля крана Мену порозкладала своє “знаряддя”: машинку для миття пляшок,прикріплену до бачка, в який подавалася вода з крана, підставку для сушінняпосуду й автоматичний закорковувач. Вона цілком захопилася працею, настрій унеї зовсім не такий, як у мене. Для Мену, хоч ішла вона дуже мало, цідити вино- священний ритуал, справжнє свято, ствердження нашого достатку, провісникмайбутніх веселощів. Для мене ж - це справжнє” ярмо. Ярмо, з якого не можувивільнитися. Для цієї справи досить було б і двох осіб: одна могла б цідити, адруга закорковувати; проте ні для першої, ні для другої операції Момо негодиться. Якщо він цідить, то ще до того, як вино має дотекти, встромляє шлангсобі в рот, а потім уже опускає його в шийку літрової пляшки. Якщо ж вінзакорковує, то відсьорбує ковток з кожної пляшки, перш ніж її закоркувати.Отже, я ціджу, Мену закорковує, а Момо носить до мене порожні й до неїнаповнені вином пляшки. Навіть і тепер виникають сутички. Час од часу чую, якМену бурмоче: “Момо, хочеш одержати потиличника?” Мені не треба підводитиголову, бо й так знаю, що Момо похапцем кладе надпиті пляшки в дротяні кошики.Знаю, бо тої ж миті він обурено вигукує: “Я нічо не зло!” (“Я нічого незробив!”).Коли я ціджу, то вино наливається в пляшку так швидко, що слід бути дужепильним. Хоч як дивно, але ручна праця, навіть така машинальна, заважає думатипро щось важливе. Правда, сонна мелодія, яка лине з транзистора, що його Момотримає на ремінці через плече (недавній і дуже невдалий подарунок Мену), недопомагає зосередитись.Потроху в мене розвіюється поганий настрій, одначе я не дуже захоплююся цієюпрацею. Цідити вино - справа не така вже й приємна, хіба що для Момо. Але жтреба це зробити. Вино ж бо моє. Я пишався ним, радо мені працювалося з Мену,проте водночас мене дратували витівки Момо та його музика. Одне слово, то булизвичайні, як і щодня, хвилини мого життя.Хтось гучно закалатав у двері, наче в Шекспірових трагедіях, і в супроводіКолена та дебелого Пейссу ввійшов трохи вже заспокоєний Мейссоньє - я одразупомітив це.- Ми тебе всюди шукали, - мовив він, ступаючи до мене в глибину льоху всупроводі двох товаришів.Я з досадою завважив, що він залишив відчиненими обоє дверей склепистогокоридора, який вів до льоху.- Ну й заховався ж ти. На щастя, ми зустріли Тома, який сказав нам, де ти.- Тобто як? - вигукнув я, подаючи йому через плече ліву руку, не спускаючи очейз пляшки, в яку лилося вино, - Хіба Тома ще не поїхав?- Ні, він сидів на осонні на сходах головної башти й читав свої карти.Мейссонье говорив з приязню в голосі, бо з пошаною ставився до молодика, якийвитрачав стільки часу на вивчення свого кременю.- Моє шанування, пане Конт, - озвався Колен. Він так звертався до мене відтоді, як я купив Мальвіль, і це його розважало.- Вітаю, - мовив дебелий Пейссу.Я не дивився на них. Стежив, як піднімалося вино в пляшці. Запала напруженамовчанка.- Що ж, - озвався дебелий Пейссу, - твоя німкеня повертається?Ось принаймні та невинна тема. В усякому разі, так він думав.- Вона не приїде, - відказав я грайливо, - Виходить заміж.- Ти не казав мені цього, - з докором кинула Мену, - Бачили таке! - повела вонадалі з гнівом. - Вона виходить заміж!Я збагнув, що їй закортіло прочитати мораль, одначе, мабуть, згадала, в якийспосіб сама віддавалася за свого чоловіка, й замовкла.- Та невже? - вигукнув дебелий Пейссу. - Вона виходить заміж? Ох, і справдішкодую, що не зробив їй того, чого прагнув.- Ти зостанешся без допомоги, - мовив Колен.Я не міг обернутися, щоб подивитися на Мейссонье, бо вино дуже швидкопіднімалося в пляшці. Але помітив, що він і рота не розтулив.- Наприкінці місяця матиму аж трьох “по номінальній ціпі”, - сказав я перегодя.- Дівчат чи хлопців? - спитав Пейссу.- Одного хлопця й двох дівчат.- Двох дівчат! - вигукнув Пейссу. Але він замовк, і знову запала тиша.- Мену, - сказав я, - принеси три склянки для цих панів.- Не турбуйтеся, - мовив Пейссу, облизуючи губи.- Момо, - сказала Мену, - йди принеси склянки, бачиш, я зайнята.Насправді ж їй не хотілося полишати льох саме тоді, коли розмова ставала дедаліцікавішою.- Неду! (Не піду!), - сказав Момо.- Хочеш одержати потиличника? - спитала Мену, підводячись із загрозливимвиглядом.Момо відскочив од неї, щоб вона не могла до нього дотягтися, й повторив, гнівногарцюючи на землі:- Неду!- Підеш! - вигукнула Мену, ступивши крок до нього.- Момо неду! - заволав Момо з викликом, поклавши руку на ручку дверей,наготувавшись утекти.Мену зміряла очима відстань, що відділяла її від нього, й спокійно сіла.- Якщо підеш, - сказала вона примирливо, натискуючи на важіль закорковувача, -то сьогодні ввечері насмажу тобі картоплі.Пристрасним бажанням спалахнуло погано поголене обличчя Момо й заблищали йогомаленькі чорні очі - жваві й наївні очі тварини.- Цяєш? - бадьоро спитав він, встромляючи одну руку собі в кудлатий чорний чуб,а другу - в ширіньку.- Обіцяю, - відказала Мену.- ...ду, - мовив Момо, зачаровано всміхаючись. І так хутко зник, що й забув причинити двері за собою. Було чути, як йогоковані черевики цокали об кахлі сходів.Дебелий Пейссу обернувся до Мену.- Можна подумати, що твій хлопець завдає тобі прикрощів, - сказав він чемно.- Ох, він, як бачите, трохи впертий! - відповіла Мену.- Ось тобі сьогодні ввечері доведеться куховарити, - докинув Колен.Мертвотно-сіре обличчя Мену зморщилося,- В усякому разі, - повела вона місцевою говіркою, - саме сьогодні я маласмажити картоплю. Але він, бідолашний бовдур, забув про це!А чому ці слова місцевої говірки були набагато смішніші, ніж літературна мова,я не зміг би сказати. Мабуть, через інтонацію..- Ну її хитрі ці жінки, - мовив Колен з круглою усмішкою на обличчі. - Вониводять нас за носа!Запала мовчанка. В Мальжаку мали звичку вичікувати. Не зразу брали бика зароги.- Вам не заважає розмовляти зі мною те, що я ціджу вино? - запитав я.Я помітив, що Колен підморгнув Мейссоньє, але той мовчав. Його видовженеобличчя здавалося ще довшим, і в нього закліпали повіки.- Гаразд, - мовив Колен. - Зараз ми введемо тебе в курс, оскільки тут, уМальвілі, ти тримаєшся трохи осторонь. Лист до мера зробив свою справу. Йогозміст став відомий серед людей, і вони на нього добре відреагували. З цьогобоку все гаразд. Відбувся злам. Але Поля поводиться не дуже добре.- Отой нетяга Поля метушиться?- Еге ж. Особливо заметушився тоді, коли побачив, що все обертається протимера. Став пояснювати всюди, що погоджується з листом. Навіть натякає, що цевін його писав...- Ти ба! - вигукнув я.- А не підписав він його, - вів далі Колен, - тільки тому, що не бажав ставитисвій підпис поряд з підписом комуніста.- Зате він погодився б фігурувати у виборчому бюлетені разом з комуністом, -мовив я, - коли б комуніст не стояв першим у списку.- Авжеж! - сказав Колен. - Ти зрозумів.- А першим, звісно, мав би бути я. Мене обрали б мером, Поля став би першимзаступником, а що мені ніколи займатися мерією, то він би захопив її в своїруки.Я перестав цідити вино й обернувся до них.- Ну й що з того? Що нам ці підступи Поля? Не братимемо до уваги їх - і все.- Але ж люди таки погоджуються, - мовив Колен.- З чим погоджуються?- Аби ти був мером. Я засміявся.- “Таки” погоджуються?- Це я так висловився, - сказав Колен. - Однак вони навіть цілком погоджуються.Я зиркаю на Мейссоньє й знову починаю переливати вино.В Мальжаку 1970 року, коли я пішов з посади директора школи, щоб продовжитидядькову справу, мене мали за вельми нерозсудливу людину. А коли купивМальвіль, то просто подейкували, що Емманюель, незважаючи на його освіту, такийже божевільний, як і його дядько. Але ж шістдесят п’ять гектарів непрохідних хащів перетворилися на буйні луки. Але ж навколоМальвіля пересаджено новий виноградник, і він дає чудове вино. Але ж нередімною відкрилася можливість заробляти “сотні й тисячі”, коли пущу відвідувачівдо замку. Й особливо те, що я повернувся до мальжакської ортодоксальності:знову накупив собі корів. За шість років, на думку громадськості мого села, яшвидко підвищив свій життєвий і культурний рівень. З божевільного ставрозумником. І таким розумником, який чудово веде свої справи, то чому б йому неповести так само справи й комуни?Одне слово, Мальжак помилявся двічі: тоді, коли мав мене за божевільного, ітоді, коли волів мені довірити мерію. Бо я не був би добрим мером, це зовсіммене не цікавило. А доброго мера Мальжак, як і завжди засліплений, мав у себеперед самісіньким носом і не бачив його.Залишивши обоє дверей відчиненими, з’явився Момо, несучи не три, а шість склянок - доказ того, що він не забув і просебе. Всі шість склянок були вставлені одна в одну, а у верхню Момо встромивсвої брудні пальці. Я підвівся.- Дай мені їх, - мовив я, забираючи в нього склянки. Почавши з нього, дав йому забруднену склянку.Я відкоркував пляшку з вином врожаю 1975 року, - на мою думку, воно булонайкраще, - і наливав по колу, вислуховуючи звичні відмовляння й заперечення.Коли закінчував наливати, ввійшов Тома, який, звичайно, старанно причинив засобою двері й ступив уперед без жодної усмішки, як ніколи схожий на грецькустатую, яку вдягли в шолом мотоцикліста й чорний дощовик.- Візьми випий, - сказав я, подаючи йому свою склянку.- Ні, дякую, - відповів Тома, - я не п’ю вранці.- Добридень вам ще раз, - озвався дебелий Пейссу, ввічливо посміхаючись.А що Тома дивився на нього, не відповідаючи ні на його посмішку, ні напривітання, той зніяковіло додав:- Сьогодні ми вже бачилися.- Двадцять хвилин тому, - відповів Тома з незворушним обличчям. Цілком очевидно, він не бачив необхідності вітатися вдруге, бо вже вітався зПейссу.- Я прийшов попередити тебе, - мовив Тома, дивлячись на мене. - Сьогодні я неприйду обідати.- Та вимкни ж бодай на хвилину свою музику! - гримнув я на Момо. - Як же ти намнабрид!- Чуєш, що тобі каже Еммашоель? - гнівно крикнула Мену.Момо відстрибнув за кілька кроків, полохливо стискаючи під лівою рукоютранзистора й анітрохи но зменшуючи сили звуку.- І спало тобі на думку купити йому таке на різдво! - сказав я Мену.- Нещасний він, - відказала вона, негайно ставши на бік Момо. - Йому хоч трохивеселіше, коли він вичищає твої конюшні!Я мовчки глянув на неї. Відтак посміхнувся, трохи насупивши борви, що,сподіваюся, віддавало належне Мену, але й оберігало мій авторитет.- Я казав тобі, що не прийду сьогодні обідати, - нагадав Тома.- Домовилися, - відповів я й звернувся місцевою говіркою до Мейссоньє: - Годі,не журися вже тими виборами, знайдемо ж якийсь засіб, щоб нейтралізувати Поля.У моїй пам’яті все на якусь мить застигло, наче сценка в музеї Гревена, де історичні особиназавжди завмерли в невимушених позах. Посередині Мейссоньє, Колен, дебелийПейссу й я зі склянками в руках, з розпашілими обличчями, всі троє вельмизаклопотані майбутнім одного села з населенням 412 жителів на планеті, яканараховує чотири мільярди людських істот.Тома, одвернувшись від нас, віддаляється великими кроками від гурту. Між Тома інами стоїть Момо, він дивиться на мене з викликом, тримаючи в одній руцісклянку, випиту до половини, а в другій - транзистор, з якого й досі линеякийсь безглуздий верескливий шлягер. Поряд з ним, наче охоронець, маленькаМену, зморщена, наче засушене яблуко, але очі в неї все ще палають радістю засвою перемогу наді мною.Нарешті навколо нас і над нами цей велетенський льох і його ребристе склепіння,освітлене знизу, від якого відбивається проміння і, пом’якшуючись, падає нам на голови.Кінець світу, або радше кінець світу, в якому ми жили досі, почався внайпростіший і якнайменш драматичний спосіб. Погасло електричне світло. Колизапала темрява, десь пролунав сміх, хтось сказав: “Якесь пошкодження”. Двічіклацнула й спалахнула запальничка, освітивши обличчя Тома. “Хочеш засвітитисвічки? - запитав я, наблизившись до нього. - Краще дай мені твою запальничку,я засвічу сам. Я знаю, де бра”. - “А я все ж таки знайшов свій рот”, - кажеПейссу. А хтось, мабуть Колен, озивається півголосом, сміючись: “Він доситьвеликий для цього”. Полум’я запальнички мерехтить переді мною, я проходжу повз Момо й завважую, що йоготранзистор більше ие реве, але шкала все ще світиться. Засвічую чотири свічкина двох бра, й після темряви світло здається нам досить яскравим, хоч більшачастина льоху так і залишилася в напівпітьмі. Бра прилаштовані до стіни надтонизько, щоб зберегти малюнок склепіння, і наші тіні на ньому здавалисягігантськими та покривленими. Я віддав запальничку Тома, той сховав її в кишенюсвого дощовика й попростував до дверей.- Нарешті ти вимкнув свою штучку! - звернувся я до Момо.- Нічо не мкнув, - промовив Момо, з докором дивлячись на мене, мовби я наврочивщось на його транзистор. - Не плацу білсе!- Він більше не працює! - обурено вигукнула Мену. - Новісінький транзистор!Вчора я навіть поміняла батареї в Ла-Році!- Справді дивно, - озвався Тома, повертаючись до нас. Його обличчя знову залилосвітло. - Але ж він щойно працював! - І докинув: - А ти не виймав батареї?- Ні, ні, - мовив Момо.- Дай-но я на нього подивлюся, - сказав Тома, кидаючи свої карти на табурет.Я сподівався побачити, як Момо вчепиться у свій транзистор, але він віддав йогонегайно з виглядом стурбованої матері, яка віддає лікареві хворе немовля. Томазагасив шкалу, відтак знову засвітив, увімкнув звук на всю потужність іповільно повів стрілку вздовж позначок радіостанцій. Щось пронизливопотріскувало, але жодного людського звуку не було чути.- Коли погасло світло, ти його опустив на землю? Ти вдарив ним?Момо заперечливо похитав головою. Тома дістав з кишені червоного ножика йнайменшим вістрям викрутив гвинтики кришки. Знявши кришку, підніс транзистор добра й роздивився його.- Не бачу ніяких пошкоджень, - сказав він, - На мій погляд, тут усе гаразд.Він закрутив гвинтики один за одним, а я подумав, що він зараз віддастьтранзистора Момо й піде геть, але Тома не зробив цього. Він начебто прикипів доземлі, обличчя в нього було заклопотане, й лише водив стрілкою транзисторавздовж позначок радіостанцій.Ми всі семеро мовчали, прислухалися, якщо можна так висловитися, до мовчаннятранзистора, коли раптом долинув шум, що його й охарактеризувати не зумію, хібащо за допомогою порівняння, яке здається мені сміховинним: гуркіт грому, стукітпневматичних молотів, завивання сирен, постріли літаків, що долають звуковийбар’єр, шалений гул локомотивів. У всякому разі, щось схоже на грюкання, брязкіт іпронизливий свист щонайвищої гостроти й щонайнижчого звучання, злите в одинзвук, який неможливо сприйняти. Не знаю, чи шум, коли він досягає такогонайвищого ступеня, здатний убивати. Гадаю, що він таки вбивав би, коли б тривавдовше. Я затулив у розпачі руками вуха, опустився вниз, скоцюрбився й відчув,що весь тремчу. Цей конвульсивний трепет, я певен, був чисто психологічноюреакцією на силу оглушливого шуму. Бо в ту хвилину мене ще не почав братистрах. Я просто сторопів. Не подумав навіть, що цей гуркіт, мабуть, страхітливовеликий, бо він долинув до мене через двометрову товщу стін і один поверхпідземелля.Я вхопився руками за скроні й увесь тремтів, мені здавалося, що зараз мояголова розвалиться. Водночас в мозку мені засіла безглузда думка. Я запитувавсебе з обуренням, хто перекинув мою склянку, що тепер лежала за два метри відмене. Я запитував себе також, чому Момо розпростерся долілиць на кахлях,упершись обличчям у землю й поклавши руки на потилицю, й чому Мену, яка торсалайого за плечі, роззявила так широко рота, але не було чути жодного звуку.Я говорив “гуркіт, оглушливий шум, грім”, але нічого не сказав про тривалістьцього шуму. Він припинився за якусь мить, одразу. Гадаю, що він тривав кількасекунд. Я помітив це, коли перестав тремтіти й коли Колен, який сидів надолівці праворуч від мене, сказав мені щось на вухо, в чому я розрізнив лишеслово “шум”. Водночас почув жалібне скиглення. То скиглив Момо.Я відірвав обережно руки від закладених вух, і скиглення стало гучнішим,злившись із доріканнями, що їх кидала місцевою говіркою Мену. Відтак скигленняприпинилося, Мепу замовкла, й після незвичного гуркоту, що так раптово зваливсяна нас, у льоху запала тиша, така глибока, дивна й болісна, що мені забаглосязаволати. Здавалося, що досі я опирався на цей шум і тепер, коли вінприпинився, мовби повис у порожнечі. Водночас я відчував, що не в змозіповорухнутися й поле мого зору звузилося: крім Мену й Момо, що розпростерлисяпереді мною, не бачив більше нікого, навіть Колена, хоч той пізніше запевнявмене, що й не ворухнувся з місця.Мене опосів страх. Я душився й заливався потом. Скинув, а скорше здер із себепуловер з відкритим комірцем, що його вдягнув, коли йшов до льоху. Однак майжене відчував полегкості. Піт рясно виступав у мене на чолі й котився по щоках,під пахвами й по хребті. Мене мучила спрага, губи пересохли, й язик прилип допіднебіння. По якійсь хвилі помітив, що я роззявив рота й важко хекаю, мовбисобака, - швидкими короткими видихами, але ніяк не можу позбутися враження,ніби я задихаюсь. Водночас мене охопила страшенна втома, й, сівши долі тазіпершись плечима на якусь бочку, я відчув, що мені несила ні розмовляти, нінавіть ворухнутися.Ніхто не промовив ані слова. Тепер у льоху було тихо, як у могилі, й, крімважкого сапання, не чути було більше нічого. Я побачив нарешті своїх приятелів,але то була зворушлива кратинка, і я відчув таку немічність і нудоту, мовбипочинав непритомніти. Я заплющив очі. Здавалося, не мав сили й озирнутисянавколо себе. Ні про що не думав, не ставив собі ніяких запитань, і навіть нецікавило мене, чому я задихався. Нерухомий, скоцюрбившись у своєму кутку, начетварина в агонії, важко хекав, вбирав у себе повітря й відчував цілковитебезсилля. Я був певен, що скоро помру.В полі мого зору з’явилося обличчя Тома й потроху вималювалося виразніше. Тома був до пояса голий,блідий, увесь спітнілий. Він вимовив одним подихом: “Роздягнися”. Я здивувався,що раніше не подумав про це. Скинув верхню й спідню сорочки. Мені допоміг Тома.На щастя, я не був у кавалерійських чоботях, бо ж навіть з його допомогою нескинув би їх. Найменший порух мене виснажував. Тричі я брався скидати штани нскинув їх тільки завдяки Тома. Він знову наблизив рота до мого вуха, і япочув:- Термометр... над краном... сімдесят градусів.Я почув це цілком виразно, але перечекав якусь хвильку, доки збагнув: вінконстатував лише те, що термометр, почеплений над краном, показував температурув льоху - вона підскочила з плюс тринадцяти до плюс сімдесяти градусів.Здавалося, що мені полегшало. Я помирав не від якоїсь незрозумілої хвороби, япомирав од спеки. Але я ще не подумав про те, що температура може піднятисявище й стати смертельною. Нічого з мого попереднього досвіду не могло навіятимені думки про те, що можна загинути від спеки в льоху.Мені вдалося стати на коліна й ціною великих зусиль доповзти до цебра, в якийстікала вода з машинки для миття пляшок. Вхопився обома руками за цебер, ісерце закалатало в моїх грудях, в очах потьмарилося, потім мені вдалосяпідвестися і занурити в воду руки й голову. Вона викликала в мене приємневідчуття прохолоди, це означало, що вона ще не встигла досягти температуринавколишнього середовища. Я тримав голову у воді так довго, що міг би йутопитися, якби мої руки не намацали дно цебра, від якого я відштовхнувся йвипірнув. Я помітив, що нахлебтався цієї брудної води, яка натекла в цебер змашинки для миття пляшок. Потім мені вдалося випростатися й виразно побачитиприятелів. Крім Колена, який, либонь, почув, що мені казав Тома, всі були щевдягнені. Момо, річ незвичайна, мав на собі ще светр. Він розпростерся,знесилено поклавши голову на коліна Мену. Вона ж сама зіперлася на бочку, очі внеї були заплющені, обличчя бліде, як у мерця, Мейссоньє дивився на мене очима,в яких відбилися відчай і немічність. Я здогадався, він бачив, як я пив воду,йому також хотілося пити, але бракувало сили доповзти до цебра.Я сказав:- Скиньте з себе одяг.Хотів говорити поважно, але мене здивував мій голос. Він був тонкий,приглушений, кволий. Я докинув з безглуздою чемністю:- Прошу вас.Пейссу навіть не ворухнувся. Мену розплющила очі ті докладала зусиль, щоб знятиз Момо светр, але не зуміла підвести свого сина й, обливаючись потом, зновузвалилася на бочку. Вона розтуляла й стуляла рот, мов риба, що задихається.Мейссоньє глянув на мене, й пальці його стали розстібати сорочку, але такповільно, що я подумав: він ніколи не розстебне її до кінця.Я ж опустився на землю біля цебра, важко дихаючи, але очима втупився в очіМейссоньє й вирішив допомогти йому, якщо в мене вистачить сили. Зіпершись налікоть, я натрапив на один з дротяних кошиків на шість гнізд, з яким недавноснував від мене до матері Момо. Нарахував там шість пляшок. Мій мозок працювавтак погано, що довелося двічі лічити. Вхопив найближчу від мене. Вона видаласянадто важкою. З величезним зусиллям підніс її до губ і пив, дивуючись, що янадудлився брудної води в той час, як навколо мене стільки вина. Рідина булатепла й ядуча. Вихлебтав я майже півпляшки. Піт так рясно котився мені з чола,що мої густі брови не спроможні були затримати його. Він безперестанку заливавочі й засліплював мене. Я відчув, що до мене повернулося трохи сил, й поповз доМейссоньє, не навкарачки, а лівим боком, тримаючи в правій руці недопитупляшку.Кахлі піді мною були гарячі. Зупинився, щоб перевести віддих, рясний пітзаливав мені обличчя й усе тіло, ніби я щойно вийшов з лазні. Відкинув головуназад, щоб піт не засліплював очі, й побачив над собою ребристе склепіння. Япогано бачив його, бо світло від свічок було слабке, але склалося враження, щосклепіння випромінювало стільки тепла, мовби його розпекли до білого. Й тоді,розгубившись, задихаючись і побачивши, як на розпечені кахлі з мене капаютькраплини поту, я подумав, що нас зачинили в цьому льоху, наче курчат у печі,коли їх підсмажують і на них здувається шкіра та вилискує розтоплений жир.Навіть у ту хвилину, коли я цілком правильно оцінив становище, я почувався так,мовби дивився на якусь картину; моє мислення було настільки паралізоване, що йна мить не уявляв собі, що коїлося надворі. Навпаки, якби в мене вистачило силвідчинити двоє дверей до склепистих коридорчиків, піднятися сходами й вийтинадвір, то я зробив би це, бувши певним, що знайду там прохолоду, як і годинутому.Я доповз до Мейссоньє, подав йому пляшку, але помітив, що він не в змозівтримати її. Тоді я встромив шийку пляшки між його пересохлі губи. Спершучимало вина розлилося, але тільки-но його рот зволожився, губи чимдуж обхопилишийку пляшки, й він став ковтати швидше; я відчув велику полегкість, побачивши,що пляшка порожніє, бо, щоб утримати її біля його рота, потрібні були неабиякізусилля, і я ледве спромігся покласти її на землю, коли він скінчив пити. ТодіМейссоньє мовчки повернув до мене голову, але з такою жалісливою й водночасдитинною вдячністю, що я, незважаючи на безсилля, в якому опинився, розчуливсядо сліз. Воднораз той факт, що я допоміг йому, додав мені сили. І я допомігйому роздягнутися. Відтак підсунув одяг під нього й під себе, щоб захиститисявід розпечених кахлів, і, зіпершись головою поряд з ним на бочку, я, мабуть,знепритомнів на якусь хвилину, бо раптом запитав себе, де перебуваю, що роблютут. Усе переді мною потьмарилося й розпливлося, я здогадався, що менезасліплює піт. Ціною неабияких зусиль провів рукою собі по очах, але ще якусьмить темрява не розсіювалася: мені бракувало навіть сил зосередитися.Коли мені знову розвиднілося в очах, я побачив Колена й Тома, які вовтузилисябіля Пейссу, щоб роздягти та напоїти його, і, силоміць повернувши головуправоруч, помітив Момо та його матір, що сиділи голісінькі пліч-о-пліч, мов тіскелети доісторичного періоду, що їх викопують з могил. Я запитав себе, звідкив неї взялися сили, щоб самій роздягтися й, особливо, роздягти сина, та тут жеперестав думати про це, бо в мене раптом з’явився намір, що вимагав напруження всіх моїх сил: доповзти до цебра й пірнутив нього. Яким чином я здійснив свій намір, не знаю, бо кахлі були розпечені, аколи опинився біля цебра, то безнадійно намагався підвестися, опираючисьдолонею лівої руки на стіну, але негайно одірвав її, бо мені здалося, що яторкнувся металевої плитки, розпеченої до червоного. Однак я, мабуть, такидомігся успіху, бо сидів у воді, підборіддям спираючись на коліна, що правилиза підпорки моїй голові, бо тільки вона була на поверхні. Згадуючи все цепізніше, був певен, що то була найгарячігда лазня, в якій я будь-коли купався,але тієї миті відчував приємну прохолоду. Пам’ятаю, що багато разів пив ту воду. Припускаю, що, мабуть, я таки задрімав, бопрокинувся раптово, рвучко підстрибнувши, коли побачив, як відчинилися двері йдо льоху ввійшов якийсь чоловік.Я дивлюся на нього. Він ступає два кроки вперед і стоїть, погойдуючись. Голий.У нього зникли брови й волосся, тіло також червоне й одутле, мовби його щойновийняли з окропу, й особливо жахним видається мені те, що воно всепотріскалося. Та, незважаючи на це, він стоїть, сам не знаю як, дивиться намене, й хоч його обличчя - суцільна кривава рана, по очах пізнаю: це ж Жермен,мій робітник із ферми “Сім буків”.Я гукаю:- Жермене!Й відразу ж, наче він тільки й чекав цього оклику, Жермен падає, котиться попідлозі й непорушно застигає горілиць, витягши ноги й розкинувши руки. Водночасіз відчинених дверей на мене дихнуло таким гарячим повітрям, що я вирішуювискочити з цебра й піти зачинити їх, і я таки дістаюся до них, плазуючи йідучи навкарачки, налягаю всім тілом на розсувні важкі дубові двері, зрештоювони піддаються, і я з великою полегкістю чую, як клацає засув.Я важко дихаю, обливаюся потом, кахлі обпікають мене, і я запитую себе зневимовним почуттям страху, чи зумію доповзти до свого цебра. Знесилений,опускаюся на лікті й коліна за кілька кроків од Жермена, не здатний наблизитисядо нього. Та дарма. Я вже знаю. Він помер. І тут раптом, хоч мені несилапідвести голову, лікті й коліна, що їх обпікає кахлева підлога, переборююбажання відійти вбік, дивлюся на труп Жермена й уперше, в раптовому осяяннірозумію, що ми оточені вогненним океаном, який пожер усе - людей, тварин,рослинність...