Малюк

Розділ VІІ Запитання і сумніви

За сніданком Комов був дуже говіркий. Вночі він, по-моєму, зовсім не спав, очі в нього почервоніли, щоки позападали, але він був веселий і збуджений. Він наливався міцним чаєм і викладав нам свої попередні міркування та висновки.

За його словами, тепер уже не було жодних сумнівів у тому, що аборигени піддали організм хлопчика докорінним змінам. Вони виявилися напрочуд сміливими й обізнаними експериментаторами: вони змінили його фізіологію і, частково, анатомію, неймовірно розширили активну ділянку його мозку, а також спорядили його новими фізіологічними механізмами, розвинути які на базі звичайного людського організму з погляду сучасної земної науки поки що неможливо. Мета цих анатомо-фізіологічних змін лежить, може, на поверхні: аборигени всього-на-всього намагалися пристосувати безпорадне людське дитя до абсолютно нелюдських умов існування в цьому світі. Не зовсім зрозумілим є питання, навіщо вони так серйозно втрутились у роботу центральної нервової системи. Можна припустити, звичайно, що це в них вийшло випадково, як побічний наслідок анатомо-фізіологічних змін. Але можна також припустити, що вони використали резерви людського мозку цілеспрямовано. Тоді виникає сила-силенна припущень. Наприклад, вони прагнули зберегти в Малюка всі його спогади і враження немовляти, аби полегшити йому зворотну адаптацію, якщо він знову потрапить до людського суспільства. Дійсно, Малюк дивовижно легко зійшовся з нами, тож ми не здаємося йому ні потворами, ні чудовиськами. Але не виключено також, що величезна пам’ять Малюка і феноменальний розвиток його звуковідтворювальних центрів є знову ж таки побічним результатом роботи аборигенів над його мозком. Можливо, що аборигени насамперед намагалися створити між собою і центральною нервовою системою Малюка стійкий психічний зв’язок. Те, що такий зв’язок існує, цілком вірогідно. У будь-якому випадку, важко інакше пояснити такі факти, як спонтанна — позалогічна — поява в Малюка відповідей на питання; неодмінне виконання всіх усвідомлених і навіть неусвідомлених бажань Малюка; прив’язаність Малюка до цього району планети. Сюди ж, вірогідно, відноситься і сильне фізичне напруження, у якому перебуває Малюк у зв’язку з появою людей. Сам Малюк не може пояснити, чим, власне, йому заважають люди. Очевидно, що ми заважаємо не йому. Ми заважаємо аборигенам. І тут ми впритул підходимо до питання про природу аборигенів.

Проста логіка змушує нас припустити, що аборигени є істотами або мікроскопічними, або велетенськими — так чи інакше, неспівмірними з фізичними розмірами Малюка. Саме тому Малюк сприймає їх самих та їхні прояви як стихію, як частину природи, що оточує його з немовлячого віку. («Коли я запитав його про вуса, Малюк досить байдуже повідомив: вуса він бачить вперше, але він кожен день бачить що-небудь вперше. Слова ж для позначення подібних явищ ми підібрати не змогли».) Особисто він, Комов, схиляється до думки, що аборигени становлять собою якісь велетенські надорганізми, дуже далекі як від гуманоїдів, так і від негуманоїдних структур, з якими людина зустрічалася раніше. Ми знаємо про них поки що жалюгідно мало. Ми бачили: велетенські споруди (чи утворення?) над обрієм, поява та зникнення яких явно пов’язані з відвідинами Малюка. Ми чули ні з чим не асоційовані звуки, які відтворював Малюк, описуючи свій «дім». Ми зрозуміли: аборигени перебувають на надзвичайно високому рівні теоретичного та практичного знання, якщо судити з того, на що вони зуміли перетворити звичайне людське дитя. От і все. В нас поки що навіть питань не багато, хоча і питання ці, звичайно, фундаментальні. Чому аборигени врятували і утримують Малюка. Чому вони взагалі зацікавилися ним, яке їм до нього діло? Звідки вони знають людей — знають непогано, знаються на основах їхньої психології і соціології? Чому при всьому тому вони так відтручуються від спілкування з людьми? Як сумістити очевидний високий рівень знань із цілковитою відсутністю слідів хоч якоїсь розумної діяльності? Чи нинішній жалюгідний стан планети якраз і є наслідком цієї діяльності? Чи стан цей є жалюгідним тільки з нашого погляду? От, власне, і всі основні запитання. Він, Комов, має деякі міркування з цього приводу, проте він вважає, що висловлювати їх поки що передчасно.

У будь-якому випадку, зрозуміло, що зроблене відкриття є відкриттям першорядної важливості, реалізувати його необхідно, але це можливо тільки через посередництво Малюка. Незабаром має прибути ментоскопічна та інша спецтехніка. Використати її на всі сто відсотків ми зможемо тільки в тому випадку, якщо Малюк нам повністю довірятиме і, більше того, відчуватиме доволі сильну в нас потребу.

— Я вирішив, що сьогодні в контакт із ним не вступаю, — промовив Комов, відсунувши порожню склянку. — Сьогодні ваша черга. Стасю, ви покажете йому свого Тома. Майє, ви разом гратиметеся з м’ячем і кататимете його на глайдері. Не соромтеся його, хлопці та дівчата, веселіше, простіше! Уявіть собі, що він — ваш молодший братик-вундеркінд… Якове, вам доведеться побути на чергуванні. Зрештою, ви самі його впровадили… Ну, а якщо Малюк добереться й до вас, якось наберіться мужності і дозвольте йому посмикати вас за бакенбарди — дуже вже він ними цікавиться. А я зачаюся, наче павук, буду за всім цим спостерігати і реєструвати. Тому, молодь, з вашої ласки я екіпіруюся «третім оком». Якщо Малюк буде цікавитися мною, скажіть, що я розмірковую. Співайте йому пісень, покажіть йому кіно… Покажіть йому обчислювач, Стасю, розкажіть як він діє, спробуйте рахувати з ним наввипередки. Думаю, тут чекає вас якийсь сюрприз… І нехай він більше питає, якомога більше. Чим більше, тим краще… По місцях, хлопці та дівчата, по місцях!

Він підхопився і помчав. Ми поглянули одне на одного.

— Питання є, кібертехніку? — запитала Майка. Холодно запитала, зовсім не по-товариськи. Це були її перші слова за весь ранок. Вона навіть не привіталася зі мною сьогодні.

— Ні, квартир’єре, — сказав я. — Питань нема, квартир’єре. Вас бачу, але не чую.

— Все це, звісно, добре, — задумливо промовив Вандерхузе. — Мені бакенів не шкода. Але!

— Саме так, — сказала Майка, піднімаючись. — Але.

— Я хочу сказати, — вів далі Вандерхузе, — що вчора ввечері була радіограма від Горбовського. Він дуже делікатно, але зовсім недвозначно просив Комова не форсувати контакт. І він знову натякав, що був би радий до нас приєднатися.

— А що Комов? — запитав я.

Вандерхузе задер голову і, погладжуючи лівий бакенбард, поглянув на мене поверх носа.

— Комов висловився про це неповажливо, — сказав він. — Усно, звичайно. А відповів у тому розумінні, що дякує за пораду.

— І? — сказав я. Мені дуже кортіло поглянути на Горбовського. Я його до пуття навіть у хроніці ніколи не бачив.

— І все, — сказав Вандерхузе, теж підводячись.

Ми з Майкою рушили до арсеналу. Там ми відшукали і начепили на лоби широкі пластинчасті обручі з «третім оком» — знаєте, ці портативні телепередавачі для розвідників-одинаків, щоб можна було безперервно передавати візуальну й акустичну інформацію, все, що бачить і чує сам розвідник. Проста, але дотепна річ, її зовсім недавно почали включати в комплект обладнання ЕР. Довелося трохи поморочитися, поки ми припасовували обручі, щоб вони не тиснули на скроні і не спадали на перенісся і щоб об’єктив не екранувався капюшоном. При цьому я сипав різними дотепами, всіляко провокував Майку на жарти на мою адресу та й узагалі пускався на всі заставки, щоби хоч трохи розворушити її. Все марно — Майка залишалася похмурою, відмовчувалася або відповідала односкладно. Взагалі з Майкою таке трапляється, бувають у неї напади нудьги, і в таких випадках найкраще дати їй спокій. Але зараз мені здавалося, що Майка не просто нудьгує, а сердиться, і сердиться саме на мене. Я чомусь почувався винним перед нею і зовсім не розумів, що робити.

Потім Майка рушила до своєї каюти шукати м’яча, а я випустив на волю Тома і погнав його на посадочну смугу. Сонце вже підбилося, нічний мороз ущух, та все-таки було ще дуже холодно. Мій ніс відразу задубів. На додачу слабким, але дуже лютим вітерцем віяло з океану. Малюка ніде не було видно.

Я трохи поганяв Тома по смузі, щоб дати йому розім’ятися. Том був приємно вражений такою увагою і віддано просив наказів. Потім підійшла Майка з м’ячем, і ми, щоби не замерзнути, хвилин із п’ять постукали — чесно кажучи, із задоволенням. Я все сподівався, що Майка, як завжди, ввійде в азарт, але і тут — усе даремно. Зрештою мені все набридло, і я прямо запитав, що трапилося. Вона поставила м’яч на рубчатку, сіла на нього, підібрала доху і похнюпилась.

— У чому все-таки справа? — повторив я.

Майка поглянула на мене і відвернулася.

— Може, ти все ж таки відповіси? — запитав я, підвищивши голос.

— Вітерець сьогодні, — промовила Майка, неуважно розглядаючи небо.

— Що? — запитав я. — Який вітерець?

Вона постукала себе пальцем по чолі поруч з об’єктивом «третього ока» і сказала:

— Ба-кал-да-ка. На-кас чу-ку-ують.

— Са-ка-ма-ка ба-кал-да-ка, — відповідав я. — Та-кам тра-кан-сля-ка-то-кор…

— Ай справді, — сказала Майка. — От я і кажу тобі: вітерець, мовляв.

— Так, — підтвердив я. — Що вітерець, то вітерець.

Я постояв, почуваючись до біса обмеженим і намагаючись вигадати яку-небудь нейтральну тему для бесіди, але нічого, крім того самого вітерця, не вигадав, і тут мені спало на думку, що непогано було би пройтися. Адже я ще жодного разу не блукав околицями, — перебуваю тут майже тиждень, а на землі цій так до пуття і не стояв, тільки на екранах і бачив. До того ж був шанс надибати де-небудь у хащах Малюка, особливо якщо він сам цього захоче, і це було б уже не тільки приємно, а й корисно для справи: розпочати з ним розмову у звичній для нього обстановці. Я виклав усі ці міркування Майці. Вона мовчки підвелася і пішла до болота, а я, зарившись носом у хутряний комір і запхавши руки якомога глибше в кишені, поплентався слідом. Том, знемагаючи від послужливості, вчепився за мною, та я наказав йому залишатися на місці і чекати подальших розпоряджень.

У болото ми, звичайно, не полізли, а рушили в обхід, продираючись крізь зарості кущів. Рослинний світ був тут жалюгідний — блідий, хирлявий, в’ялі синюваті листочки з металевим полиском, крихкі вузлуваті гілочки, плямиста помаранчева кора. Кущі рідко досягали мого зросту, тож навряд чи Вандерхузе ризикував би тут своїми бакенбардами. Під ногами пружно вгинався товстий шар опалого листя, перемішаного з піском. У тіні іскрився іній. Але при всьому тому рослинність ця викликала до себе певну повагу. Напевно, дуже нелегко було їй тут зростати: вночі температура падала до мінус двадцяти, вдень рідко коли піднімалася вище нуля, а під корінням — суцільний солоний пісок. Не думаю, щоб яка-небудь земна рослина змогла пристосуватися до таких безрадісних умов. І дивно було уявити собі, що десь серед цих задубілих кущів блукає, ступаючи босими п’ятами по вкритому памороззю піску, голий чоловічок.

Мені привидівся якийсь рух у густих хащах праворуч. Я спинився, погукав: «Малюче»! — але ніхто не відгукнувся. Мерзла крижана тиша оточувала нас. Ні шелесту листя, ні дзижчання комах — все це викликало несподіване відчуття, ніби ми блукали серед театральних декорацій. Ми обійшли довжелезний язик туману, що виткнувся з гарячого болота, і почали підійматися по схилу пагорба. Власне, це була піщана дюна, охоплена кущами. Що вище ми підіймалися, то твердішою ставала під ногами піщана поверхня. Вибравшись на гребінь, ми роззирнулись. Корабель ховали від нас хмари туману, але посадочну смугу було видно добре. Весело і яскраво виблискувала під сонцем рубчатка, сиротливо чорнів посередині залишений м’яч, і неповороткий Том невпевнено тупцявся навколо нього — явно розв’язував непосильну задачу: чи то забрати зі смуги цей сторонній предмет, чи то при нагоді життя покласти за цю забуту людиною річ.

І тут я помітив на промерзлому піску сліди — темні вологі плями серед сріблястого інею. Тут проходив Малюк, проходив зовсім недавно. Сидів на гребені, а потім піднявся і пішов схилом униз, віддаляючись від корабля. Ланцюжок слідів вів у хащі, які забили дно виярку між дюнами. «Малюк!» — знову покликав я, і знову він не відгукнувся. Тоді я почав спускатись у виярок.

Я знайшов його відразу. Хлопчик лежав долілиць, витягшись на всю довжину, притулившись рукою до землі й обхопивши голову руками. Він здавався дуже дивним і неможливим тут, ніяк не вписувався він у цей крижаний пейзаж. Суперечив йому. Спочатку я навіть злякався, чи не трапилося чого. Надто вже тут було холодно і незатишно. Я присів біля нього навпочіпки, гукнув, а потім, коли він промовчав, легенько ляпнув його по голому сухорлявому задку. Це я вперше доторкнувся до нього і ледь не закричав від несподіванки: він видався мені гарячим, як праска.

— Він придумав? — запитав Малюк, не підводячи голови.

— Він міркує, — сказав я. — Складне запитання.

— А як я дізнаюся, що він придумав?

— Ти прийдеш, і він відразу тобі скаже.

— Мам-мо, — раптом сказав Малюк.

Я поглянув. Майка стояла поруч.

— Мам-мо, — повторив Малюк, не рухаючись.

— Так, дзвіночку, — сказала Майка тихо.

Малюк сів — перелився з лежачого положення в сидяче.

— Скажи ще раз! — зажадав він.

— Так, дзвіночку, — сказала Майка. Її обличчя побіліло, різко проступили веснянки.

— Феноменально! — промовив Малюк, дивлячись на неї знизу вгору. — Тріскунчик!

Я прокашлявся.

— Ми тебе чекали, Малюче, — сказав я.

Він почав дивитися на мене. Я ледве утримався, щоб не відвести очей. Страшненьке все ж таки було в нього обличчя.

— Навіщо ти мене чекав?

— Ну, як навіщо… — Я дещо розгубився, але мені відразу майнула думка. — Ми нудьгуємо без тебе. Нам без тебе погано. Немає задоволення, розумієш?

Малюк підхопився і відразу ж знову сів. Дуже незручно сів — я б так не просидів і двох секунд.

— Тобі погано без мене?

— Так, — сказав я рішуче.

— Феноменально, — промовив він. — Тобі погано без мене, мені погано без тебе. Ш-шарада!

— Ну чому ж це — шарада? — засмутився я. — Якби ми не могли бути разом, ось тоді була б шарада. А зараз ми зустрілися, можна гратися… Ось ти любиш гратися, але ти завжди грався сам…

— Ні, — заперечив Малюк, — тільки спочатку я грався наодинці. А потім я грався на озері і побачив своє зображення у воді. Хотів з ним погратися, але воно розпалося. Тоді я дуже захотів, щоб у мене були зображення, багато зображень, щоб з ними гратися. І так сталося.

Він зірвався на ноги і легко побіг по колу, залишаючи свої чудернацькі фантоми — чорні, білі, жовті, червоні, а потім сів посередині і гордовито роздивився навкруг. І мушу вам сказати, це таки було видовище: голий хлопчисько на піску, а навколо нього дюжина різнокольорових постатей у різних позах.

— Феноменально, — сказав я і глянув на Майку, запрошуючи її взяти бодай яку-небудь участь у бесіді. Мені було незручно, що я постійно розмовляю, а вона мовчить. Але вона нічого не сказала, просто похмуро дивилась, а фантоми хистко коливались і повільно танули, розповсюджуючи запах нашатирного спирту.

— Я завжди хотів запитати, — оголосив Малюк, — навіщо ви закутуєтеся? Що це таке? — Він підстрибнув до мене і смикнув за полу.

— Одяг, — сказав я.

— Одяг, — повторив він. — Навіщо?

Я розповів йому про одяг. Я не Комов. Зроду не читав лекцій, особливо про одяг. Але без зайвої скромності скажу: лекція мала успіх.

— Усі люди в одязі? — запитав вражений Малюк.

— Усі, — сказав я, щоби покінчити з цим питанням. Я не зовсім розумів, що його, власне, вражає.

— Але людей багато! Скільки?

— П’ятнадцять мільярдів.

— П’ятнадцять мільярдів, — повторив він і, виставивши перед собою палець без нігтя, почав згинати та розгинати його. — П’ятнадцять мільярдів! — сказав він і озирнувся на примарні залишки фантомів. Очі його потемнішали. — І всі в одязі… А що ще?

— Не розумію.

— Що вони ще роблять?

Я набрав у груди якомога більше повітря і взявся розповідати, що роблять люди. Дивно, звичайно, але досі я якось не замислювався над цим питанням. Боюся, що в Малюка склалося враження, ніби людство здебільшого займається кібертехнікою. Втім, я вирішив, що для початку і це непогано. Малюк, правда, не метався, як під час лекцій Комова, і не скручувався у вузол, але все одно слухав, як зачарований. І коли я закінчив, зовсім заплутавшись і втративши надію дати йому уявлення про мистецтво, він негайно поставив нове запитання.

— Так багато справ, — сказав він. — Навіщо ви прийшли сюди?

— Майко, розкажи йому, — заблагав я сиплим голосом. — В мене ніс задубів…

Майка відчужено поглянула на мене, але все ж таки почала мляво і, на мою думку, зовсім нецікаво розповідати про блаженної пам’яті проект «Ковчег». Я не стримався, почав її перебивати, намагаючись уквітчати лекцію мальовничими подробицями, взявся вносити поправки, і кінець кінцем раптом виявилося, що знов говорю я один. Розповідь свою я вирішив закінчити мораллю.

— Ти сам бачиш, — сказав я. — Ми вже було почали велику справу, але як тільки зрозуміли, що твоя планета зайнята, ми відразу ж відмовилися від нашого задуму.

— Отже, люди вміють знати, що буде? — запитав Малюк. — Але це неточно. Якби люди вміли, вони вже давно звідси пішли б.

Я не придумав, що відповісти. Тема здалася мені слизькою.

— Знаєш, Малюче, — сказав я бадьоро, — давай підемо пограємось. Подивишся, як цікаво гратися з людьми.

Малюк мовчав. Я розлючено подивився на Майку: чого це вона, справді, не можу ж я самотужки тягти на собі весь контакт!

— Ходи пограємося, Малюче, — без будь-якого ентузіазму підтримала мене Майка. — Або хочеш, я покатаю тебе на летючій машині?

— Ти будеш літати в повітрі, — підхопив я, — і все буде внизу — гори, болота, айсберг…

— Ні, — сказав Малюк, — літати — звичайне задоволення. Це я можу сам.

Я підхопився.

— Як — сам?

Його обличчям промайнуло миттєве ряботиння, піднялися і опустилися плечі.

— Нема слів, — сказав він. — Коли захочу — літаю…

— То полети! — прохопилося в мене.

— Зараз не хочу, — сказав він нетерпляче. — Зараз мені задоволення з вами. — Він підхопився. — Хочу гратися! — оголосив він. — Де?

— Біжимо до корабля, — запропонував я.

Він видав несамовитий клич, і не встигло відлуння завмерти у дюнах, як ми вже наввипередки мчали через кущі. На Майку я остаточно махнув рукою: нехай робить, що хоче.

Малюк ковзав між кущами, як сонячний зайчик. Як на мене, він не зачепив жодної гілочки і взагалі жодного разу не торкнувся до землі. Я у своїй досі з електропідігрівом перся напролом, як піщаний танк, тільки тріщало довкола. Я весь час намагався його наздогнати, і мене постійно збивали з пантелику його фантоми, які він щохвилини залишав за собою. На узліссі нетрів Малюк зупинився, дочекався мене і сказав:

— В тебе так буває? Ти прокидаєшся і згадуєш, ніби щойно ти бачив щось. Іноді це щось добре відоме. Наприклад, як я літаю. Іноді — зовсім нове, таке, чого не бачив раніше.

— Так, буває, — сказав я, переводячи подих. — Це називається сон. Ти спиш і бачиш сни.

Ми пішли повільно. Десь позаду тріщала кущами Майка.

— Звідки це береться? — запитав Малюк. — Що це таке — сни?

— Незвичні комбінації звичних вражень, — відбарабанив я.

Він не зрозумів, звичайно, і мені довелося прочитати ще одну невелику лекцію — про те, що таке сни, як вони виникають, навіщо вони потрібні і як було би погано людині, якби їх не було.

— Чеширський кіт! Але я так і не зрозумів, чому я бачу уві сні те, чого раніше не бачив ніколи.

Майка наздогнала нас і мовчки пішла поруч.

— Наприклад? — запитав я.

— Іноді мені сниться, що я великий-великий, що я міркую, що запитання приходять до мене одне за другим, дуже яскраві запитання, дивовижні, і я знаходжу відповіді, дивовижні відповіді, і я дуже добре знаю, як із запитання утворюється відповідь. Це найбільше задоволення, коли знаєш, як із запитання утворюється відповідь. Але коли я прокидаюсь, я не пам’ятаю ні запитань, ні відповідей. Пам’ятаю тільки задоволення.

— Т-так, — сказав я ухильно. — Цікавий сон. Але пояснити його тобі я не можу. Запитай у Комова. Може, він пояснить.

— У Комова… Що таке — Комов?

Мені довелося викласти йому нашу систему імен. Ми вже обходили болото, і перед нами відкрився корабель та посадочна смуга. Коли я закінчив, Малюк раптом ні з того ні з сього:

— Дивно. Ніколи зі мною так не було.

— Як?

— Щоб я хотів для себе і не міг.

— А що ти хочеш?

— Я хочу розділитися навпіл. Зараз я один, а щоб зробилося два.

— Ну, брате, — сказав я, — тут і хотіти нема чого. Це ж неможливо.

— А коли б можливо? Добре чи погано?

— Погано, звичайно, — сказав я. — Я не зовсім розумію, що ти хочеш сказати… Можна розірватися наполовину. Це зовсім погано. Можна захворіти: називається — роздвоєння особистості. Це теж погано, але це можна виправити.

— Боляче? — запитав Малюк.

Ми ступили на рубчатку. Том уже котив назустріч, пхаючи попереду себе м’яч і радісно моргаючи сигнальними вогниками.

— Годі про це, — сказав я. — Ти й у цілому вигляді гарний.

— Ні, не гарний, — заперечив Малюк, але тут набіг Том і почалася веремія.

З Малюка градом посипались питання. Я не встигав відповідати. Том не встигав виконувати команди. М’яч не встигав торкатися землі. І лише Малюк усе встигав.

З боку це виглядало, напевно, дуже весело. Та нам і справді було дуже весело, навіть Майка нарешті розходилася. Напевно, ми були схожі на підлітків, які розпустувались, втікши з уроків на берег океану. Спочатку ще залишалася якась незручність, розуміння того, що ми не розважаємось, а працюємо, що за кожним нашим рухом стежать, що між нами і Малюком залишилося щось важке, недомовлене, а потім усе це якось забулося. Залишився тільки м’яч, що летить тобі прямісінько в обличчя, і захоплення від вдалого удару, і злість на незграбного Тома, і дзвін у вухах від хвацького гукання, і різкий уривчастий регіт Малюка — ми вперше почули тоді його сміх, самозабутній, зовсім дитячий…

Це була дивна гра. Малюк вигадував правила на ходу. Він виявився неймовірно витривалим і азартним, він не пропускав жодної можливості продемонструвати перед нами свої фізичні переваги, він нав’язав нам змагання, і якось само собою вийшло, що він почав грати один проти нас трьох, і ми йому весь час програвали. Спочатку він вигравав, бо ми піддавалися. Потім він вигравав, бо ми не розуміли його правил. Потім ми зрозуміли його правила, але нам з Майкою заважали дохи. Потім ми вирішили, що Том надто незграбний, і прогнали його. Майка ввійшла в азарт і заграла на повну силу, я теж робив усе, що міг, але ми програвали очко за очком. Ми нічого не могли вдіяти з оцим блискавичним бісеням, що перехоплювало будь-які м’ячі, само било дуже влучно і сильно, обурено верещало, якщо м’яч затримувався в наших руках довше секунди, цілковито спантеличувало нас своїми фантомами або, ще гірше, манерою миттєво щезати з очей і з’являтися так само миттєво у зовсім іншому місці. Ми не здавалися, звичайно, — від нас стовпом валила пара, ми задихалися, ми пріли, ми кричали одне на другого, але ми боролися до останнього. І раптом усе закінчилося.

Малюк зупинився, провів поглядом м’яч і сів на пісок.

— Це було добре, — сказав він. — Я ніколи не знав, що буває так добре.

— Що? — гукнув я, задихаючись. — Втомився, Малюче?

— Ні. Згадав. Не можу забути. Не допомагає. Ніяке задоволення не допомагає. Більше не клич мене грати. Мені погано, а зараз ще гірше. Скажи йому, щоб він думав швидше. Я розірвуся навпіл, якщо він швидко не придумає. У мене всередині все болить. Я хочу розірватися, але боюся. Тому й не можу. Якщо буде дуже боліти, перестану боятися. Нехай думає швидко.

— Ну що ти, справді, Малюче! — сказав я засмучено. Я не зовсім розумів, що з ним діється, але я бачив, що йому справді погано. — Викинь ти все це з голови! Просто ти не звик до людей. Треба частіше зустрічатися, більше грати…

— Ні, — сказав Малюк і підхопився на ноги. — Більше не прийду.

— Це ж чому? — закричав я. — Було ж добре! Буде ще краще! Є інші ігри, не тільки з м’ячем… З обручем, з крилами!

Він повільно пішов геть.

— Є шахи! — квапливо говорив я йому у спину. — Ти знаєш, що таке шахи? Це видатна гра, їй тисяча років!..

Він призупинився. Я почав швидко і натхненно пояснювати йому, що таке шахи — прості шахи, тримірні шахи, ен-мірні шахи… Він стояв і слухав, дивлячись убік. Я закінчив про шахи і почав про покарі. Я гарячково згадував усі ігри, які знав.

— Так, — промовив Малюк. — Я прийду.

І, вже більше не зупиняючись, він пошкандибав, нога за ногою, до болота. Якийсь час ми мовчки дивилися йому вслід, потім Майка крикнула: «Малюче!» — схопилася з місця, наздогнала його та пішла поруч. Я підібрав свою доху, вдягнувся, відшукав доху Майки та нерішуче рушив за ними. В мене на душі був якийсь неприємний осад, і я не розумів, у чому справа. Ніби все закінчилося добре: Малюк обіцяв повернутися, отже, все ж таки прив’язався до нас, отже, без нас йому тепер набагато гірше, ніж з нами… «Звикне, — повторював я подумки. — Нічого, звикне…» Я побачив, що Майка зупинилася, а Малюк побрів далі. Майка повернулась і, обхопивши себе за плечі, побігла мені назустріч. Я подав їй доху і запитав:

— Ну що?

— Все гаразд, — сказала вона. Очі в неї були прозорі і якісь відчайдушні.

— Я думаю, що зрештою… — почав я і запнувся. — Майко, — сказав я, — ти ж «третє око» загубила!

— Я його не загубила, — сказала Майка.