Маленький світ

Сонце вже сідало, коли Тей, крокуючи маленькою нерівною стежиною, спустився до берега річки. Майже годину шукав він свого друга Форо, та ніяк не міг знайти. Щось підказувало йому, що треба сходити до їх улюбленого місця біля річки, де ще дітьми вони зробили собі невеличку печеру. Гралися та ховалися у ній, а тепер, коли стали дорослими, приходили туди поговорити та помріяти разом про майбутнє, помилуватися лілово-золотим заходом сонця.

— Ну от, я так і знав! — посміхнувся він, побачивши нарешті друга. Хлопець спав розпластавшись на траві і підперши рукою голову. Від несподіванки Форо схопився та почухав потилицю.

— Чому кричиш так голосно? — позіхнув він.

— Я шукаю тебе скрізь, а ти ось де сховався! Тітка Залда хвилюється, що тебе не було на обід, Міра також заходила, про тебе питала. До речі, вона твоя наречена, чому ти не покажеш їй нашу печеру? Можливо вона б сама тебе тут знайшла?

— Ні, ні, навіть не думай! Це єдине місце, де я можу сховатися і від мами, і від Міри. Їм весь час щось від мене потрібно! А тут я спокійно відпочиваю, ба-ач як добре виспався, — він потягнувся знову позіхаючи.

— Ти не виправний! — посміхнувся Тей. — Годі позіхати, подивись краще як гарно!

Тей підійшов ближче до річки і захоплено дивився на вогняне коло, що торкалося своїм краєм обрію. Жива блакить дерев у цю мить ставала зеленою, зливаючись кольорами з променями сонця.

— Чи є ще десь у світі місце, де було б так гарно?! — мрійливо запитав він.

— Так, справді гарно, — обтрушуючи одяг промовив Форо.

— Як ти гадаєш, є ще десь у світі схожі на нас істоти?

— Не знаю, мабуть що є, але ми навряд чи зможемо коли-небудь їх побачити. І це навіть добре, адже не відомо які вони, і як будуть до нас ставитися.

— Згоден. А все ж цікаво! Ну то що, хто перший добіжить до будинку старого Зуфа? — Хлопці рвонули наввипередки сміючись і перестрибуючи каміння та кущі.

Зуф був цілителем та порадником для усіх жителів Лешти. А ще він умів чаклувати, але забороняв розмови про це, та ніколи не допомагав ембам таким чином. Усі його ліки були на основі рослин, тільки він знав усі назви та лікувальні властивості кожної з них. І хоча емби хворіли не часто, все ж час від часу зверталися до старого по допомогу.

Будинок Зуфа був темного кольору, не такий як у решти жителів Лешти. Він стояв на окраїні містечка, і хлопці частенько зупиняли біля нього свої перегони, вихваляючись швидкістю між собою.

— Знову граєтеся, мов хлопчаки! — почулося позаду бубоніння Зуфа. Він саме повертався з Великого лісу, тримаючи у руках оберемок різнотрав’я.

— Доброго дня, дядьку Зуфе!

— Добридень і вам! Форо, ти вже маєш стати серйозним, незабаром одружишся, а все ніяк не подорослішаєш! Тей хоч і молодший на кілька років, та все ж більш відповідальний. Сьогодні до мене Залда приходила, жалілася на тебе. Зовсім не думаєш про матір, а вона ж у тебе одна!

Форо нагнув голову і прошепотів до Тея: «Почало-о-ося!». Але стояв мовчки і голови не підіймав.

— Прийдеш до мене завтра увечері, дам тобі настій, будеш пити сім днів. Можливо порозумнішаєш трохи, — сказав старий, тай почовгав до будинку.

— Дякую, дядьку Зуфе! Прийду! — проказав у відповідь хлопець, з сердитим виразом обличчя. Потім повернувся до Тея:

— І чому усі хочуть мене повчати?! — підняв він руки до неба, та пішов геть від будинку. Тей біг позаду наздоганяючи друга.

Батьки Тея померли ще коли вони з сестрою Сідою були малі. Він завжди піклувався про неї, і Сіда також була доброю та турботливою сестрою. Все було б гаразд, та вона закохалася у хлопця, якого звали Беш. Слава про нього по Лешті йшла недобра, і Тей про це знав. Та засліплену коханням Сіду нічого не хвилювало. Зауваження брата вона не сприймала серйозно. Весь час намагалася довести Тею, що наречений добрий, і у нього серйозні наміри.

Користуючись відсутністю брата, Сіда бігла над річкою на зустріч з коханим. Вона була одягнена у лілову сукню, яка щедро відкривала ніжні дівочі плечі, та підкреслювала стрункий стан. Босонога з розплетеним волоссям, хвилястим та чорним мов смола, вона була схожа на яскраву квітку. Беш не відводив від неї очей. Та навіть торкатися дівчини боявся. Надто гострими були його стосунки з Теєм. І хоч весь час твердив Сіді, що йому байдуже до її брата, сам його боявся.

— Яка ж ти гарна, моя красуне! — не міг надивитися він на Сіду. Дівчина сором’язливо опустила очі.

— Тей пішов, але скоро повернеться. Я говорила з ним про нас, не хвилюйся, я впевнена, що переконаю його змінити про тебе думку. Він мене любить і зрозуміє. — Беш сердито відвернувся. Сіда взяла його за руку.

— Почекай ще трохи, в мене все вийде! Я роблю все як ти кажеш: розповідаю про тебе лиш хороше, умовляю його не слухати нікого крім мене, адже я знаю тебе краще за усіх. Треба ще трохи зачекати, а згодом ми одружимося… Ти мене чуєш?

— Так, Сідо, ми одружимося, — він торкнувся рукою її волосся, потім обличчя, притягуючи її до себе.

— Ні, Беш, мені вже час! — Сіда відвела його руку і стрімко, мов ластівка, помчала по стежині додому. Беш зі злістю стукнув кулаком по стовбуру товстого дерева поруч.

— Знову була з ним? — сердито гримнув Тей, як тільки Сіда забігла у будинок.

— Ні, ходила заспокоювати Міру. Вона геть знервована через поведінку Форо.

Тей зробив вигляд, що повірив, адже він знав, що Форо вже був у нареченої, та вибачився. Цього разу не хотілося сперечатися з сестрою, а іноді у нього навіть пробігала думка змиритися з її вибором. Вона здавалася щасливою і це його тішило. Вони повечеряли, а потім довго милувалися зорями та розмовляли сидячи на порозі будиночку.

Наступного дня над містечком почалася сильна злива. Вода лилася не зупиняючись кілька днів, і зовсім скоро велика швидка річка, яка пробігала поряд з Лештою, вийшла з берегів. Кілька будинків було зруйновано. Сім’ї з малими дітьми лишилися даху над головою. Багато жителів Лешти кинулися на допомогу. Потрібно було звести нові будинки. Тей та Форо працювали у лісі, заготовляючи дерева для будівництва.

Емби дуже обережно ставилися до природи. Зрубати молоде живе дерево вважалося страшним вчинком. Тому жодне будівництво у містечку не обходилося без чаклуна. Попереду всіх йшов Зуф. Він зупинявся час від часу біля велетенських стовбурів, прислухаючись та розмовляючи з рослинами. А потім вказував на те, яке можна було зрубати.

— Як ти думаєш, вони справді йому щось говорять? — прошепотів Форо, уважно стежачи за діями чаклуна.

— Не знаю, але усі стовбури тих дерев, які ми зрубали, вже починали відмирати. Тобто зовсім скоро вони б були сухими.

Форо приклав вухо до дерева і завмер:

— Тихше! Я чую! Воно говорить, що не хоче стати стільцем, чи ложкою на нашому столі. А хоче, щоб Тей швидше знайшов собі наречену і одружився!

— Так і говорить? — посміхнувся Тей.

— Точнісінько так! Тихше, воно навіть говорить на кому. На сусідці Айні. Хоч вона й товста, як отой старий дуб, і неповоротка як ведмідь, та все ж дружиною буде гарною та…

Форо не договорив, бо Тей ухвативши велику палицю, погнався за ним по лісі. Хоч Форо був не худим, та бігати вмів швидко. Тей так і не зміг його наздогнати. Лише слухав його веселий регіт, та сміявся сам, доки суворий погляд Зуфа не зупинив їх обох.

— На сьогодні досить! — сказав він. — Дерева занадто мокрі від дощу, та й вечоріє швидко. Продовжимо завтра вранці.

Емби мовчки побрели з лісу.

— Дядьку Зуфе, адже скоро свято примирення, чи будете ви цього року розповідати майбутнє? — запитав Форо, йдучи поряд з чаклуном.

— Що ти хотів би знати, чого не знаєш?

— Цікаво як доля складеться, скільки дітей буде, ще щось…

— Якщо розуму наберешся, то станеш добрим ембом: чоловіком та батьком. А коли ні, то ніякі пророцтва не допоможуть.

Форо замовк і насупився.

— Так, за два тижні свято примирення, — продовжував старий, — приходьте обоє, а ти Тею і Сіду приведи, обов’язково!

Тей погоджуючись махнув головою, а потім пригадав минулорічне свято. Цього дня емби не працюють. Вони збираються на галявині біля самого підніжжя гори, запалюють вогнища. Чаклун читає молитви, і кожен з ембів просить пробачення у того кого образив, а ще дякують лісу, річці, за використання їх дарів. Миряться навіть ті, хто довго не спілкувався, тримаючи образу.

Самою цікавою частиною свята є пророцтво. Жінки виконують ритуальний танок навколо вогнища, а чаклун скликає на допомогу духів, і розповідає майбутнє тому хто просить про це.

— Тею, коли Беш прийде на свято і буде просити тебе пробачити його, ти це повинен будеш зробити, — проказав Форо, коли вони зосталися самі. Тей поглянув на друга і зрозумів, що ця думка ще не приходила йому у голову. Саме словосполучення «пробачити Беша» здавалося неможливим.

— У такому разі мене на святі не буде.

— І чому я досі не знаю, що між вами трапилося? — з запалом запитав Форо. — Ти мені не довіряєш чи що?!

— Вибач, мабуть я давно повинен був тобі розповісти. Це дуже болюча для мене тема. Гаразд, пам’ятаєш Лое? Кілька років тому ми зустрічалися з нею.

— Так, звичайно. Вона красуня!

— Саме так. Вона не просто красуня, для мене вона була найкращою. Та на жаль, не тільки для мене. Між нами весь час стояв Беш. Ми навіть билися кілька разів через це. Він слабший, тому мене боявся. А коли Лое подарувала мені кришталеву троянду, символ її чистого кохання, я заспокоївся. Адже вона обрала мене, що ще може нам заважати?! Ось тут я дуже помилявся. Беш викрав у мене троянду і повернув їй, збрехавши, що це я йому віддав квітку. Ну розумієш, ніби саму Лое?

— Та він злодій! — закричав Форо.

— Зовсім скоро родина Лое поїхала з Лешти, ніхто не знає куди.

— А ти навіть не намагався виправдати себе?

— Намагався, звісно. Та вона й слухати не хотіла. Її батько вигнав мене не чекаючи на пояснення.

— Я б… я б… навіть не знаю, що б я зробив тому Бешу за це. Він чудовисько!

— Тепер ти розумієш, чому я не дозволяю Сіді з ним зустрічатися?

— Тепер розумію, ні у якому разі не відпускай до нього Сіду. Скажу тобі чесно, троянда, яку подарувала мені Міра, вже кілька разів губилася. А я досі не надавав значення цій дрібничці. Ось що, коли ще раз будеш готовий до бійки з Бешем, обов’язково гукни мене! Так і хочеться загилити йому доброго копняка. — Тей сумно всміхнувся та пішов до свого будинку.

Сіда готувала вечерю, розставляла посуд. На столі стояли кілька горщиків, з яких виходили тонесенькі хвильки пару. Аромат приготованої страви лоскотав ніздрі. Сестра дуже гарно готувала і Тей знову замислився над тим, що така гарна дружина не повинна попастися дурню Бешу. Але поряд з його впевненістю з’являлися сумніви: Сіда виглядала щасливою, весь час щось наспівувала собі під ніс. Змиритися з її вибором він не міг, але й ламати долю сестри не наважувався. Бачити її нещасною хотілося найменше.

Сіда крадькома спостерігала за братом і розуміла ті думки, що важко торкалися його обличчя. Тому не заважала, а терпляче чекала на його рішення.

— Гарний у мене браслет? — запитала вона у брата, коли вже закінчили вечеряти.

— Так. Звідки?

— Беш подарував. Бачиш який він уважний?!

— Сідо, ти його справді кохаєш?

— Дуже!

— І хотіла б вийти за нього заміж?

— Зараз це моє найголовніше бажання.

Вона зворушено дивилася на брата, не стримуючи радості у очах. Так він ще ніколи не говорив, отже, вирішив погодитися. Вона з нетерпінням чекала кілька жаданих слів: згоди, вітання, ще щось… щоб зрозуміти, що він вже не проти. Але Тей мовчки встав з-за столу та вийшов надвір. Зорі у небі водили танок, бликаючи між майже невидимими нічними хмарами. Тей подумав про те, що занадто рано довелося стати дорослим. Коли б були живими батьки, такі питання вирішували б вони. Сіда дивилася на брата через вікно, і розуміла, що радіти ще дуже рано.

— Треба потерпіти… — шепотіла вона собі, — Тей мене любить, а значить погодиться!

Наступного дня вона знов мов пташка летіла до Беша на зустріч. Навіть не зважала на те, що усі чоловіки зараз працюють у лісі, а він поруч. Все ж заради неї! Вони сиділи на березі річки і милувалися сяючою мов кришталь водою.

— Скажи кохана, чи можеш ти зробити для мене одну важливу справу? — він притулився до Сіди міцно її обіймаючи.

— Звичайно! Говори, я зроблю все що скажеш.

Очі Беша блищали, а погляд зробився важким і знервованим.

— Навіть не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, не бійся! Ти що мене соромишся?

— Ні! Вибач, але справа не проста, і крім нас с тобою про це не повинен знати ніхто.

— Ти зачаровуєш мене своєю таємничістю.

— Гаразд, розповідаю, тільки спочатку пообіцяй, що не говоритимеш про це ні з ким, особливо з братом.

— Та добре, добре! Я зрозуміла.

— У старого Зуфа є один настій, котрий коли випити, заспокоює та стирає пам'ять. Він чарівний, примушує змиритися з тим що непокоїть. Зуф не дозволяє нікому навіть торкатися своїх настоїв. От якби Тей випив хоч краплину того настою, відразу б забувся про минуле.

— Це не дуже добре, але чому ти не попросив його у самого Зуфа?

— Що ти! Він не віддасть мені пляшечку. Окрім того, він заборонив мені навіть підходити до його будинку. А ти часто у нього буваєш. Він тобі довіряє.

— Ти хочеш щоб я попросила у нього?

— Навряд чи він віддасть тобі настій…

— Що ж я повинна зробити?

— Ти візьмеш пляшечку сама.

Сіда перестала посміхатися і своїми чорними округлими від здивування очима дивилася на Беша. Нарешті промовила:

— Ти хочеш, щоб я її вкрала?!

Вона й справді часто була у будинку Зуфа. Допомагала йому по господарству, готувала їжу. Іноді старий чаклун розповідав їй невеликі таємниці лікування. Вона могла спокійно увійти до його кімнати заставленої різноманітними пляшечками та мішечками з трав’яними сумішами. Деякі ліки вона сама оминала, знаючи їх чарівну силу. Тому розуміючи про що зараз говорив Беш вона відчувала себе збентежено. Це був недобрий вчинок, навіть двічі недобрий: ні Зуф, ні Тей не заслуговують на таке. Проте, відмовити коханому, який так палко дивився у очі, не змогла.

— Ти ж хочеш, щоб ми одружилися? — гнув своєї Беш.

— Так, звичайно. Але все можна владнати по-іншому, без брехні.

— Сідо, Тей ніколи мене не визнає!

— Ти дуже поспішаєш, я вірю він поступиться!

— Скільки ще чекати? Мабуть ти мене просто не кохаєш?! — з переконливим розчаруванням промовив він і відвернувся.

— Авжеж кохаю! Подивися на мене, заглянь у очі ще раз, невже ти не бачиш, що заради тебе я згодна на все!

— У такому разі зроби це заради нас, — промовив він тихо і обійняв її за плечі.

— Я повинна трохи подумати…

— Так, я буду чекати на відповідь.

Беш намагався її поцілувати, та настрій Сіди змінився. Вона попрощалася і зникла у тіні густих дерев. У цю хвилину усі її почуття змішалися і на серці стало неспокійно. Вона розуміла, що Беш штовхає її на дуже поганий вчинок. Розуміла, що брат не пробачить їй цього, але наслідком було здійснення її найбільшого бажання. Тому думка, що насправді більше переважає — любов до коханого, чи любов до брата, була питанням без відповіді. Кілька днів вона металася у своїх думках, мов метелик біля вогню. Зазирала у очі брату, чекаючи від нього підтримки, та рішення його було незмінним. Бачити Беша біля сестри він не хотів. І все частіше Сіді приходила думка скоритися коханому.

— Нічого не бійся, — сказав він, коли Сіда наступного разу прийшла на зустріч. — Тебе ніхто не помітить, я все розрахував. Це потрібно робити у день Свята Примирення, коли усі будуть у маковому полі. Будинок Зуфа буде порожнім, і ти спокійно туди зайдеш. Ну чому ти така мовчазна?

— Я теж буду на святі.

— Так! Так, обов’язково! Так навіть краще! Тебе не буде деякий час, а потім непомітно повернешся, ніби нічого й не сталося. Гей, чуєш? — він заглядав Сіді у очі, обійнявши її обличчя. — Думай лише про те, заради чого ти це робиш! Заради нашого майбутнього.

Дорогою назад Сіда йшла з опущеною головою. Захоплююча та яскрава радість кудись поділася. Були лише сумніви та міркування. Але майбутнє з Бешем, яке вона собі уявляла тисячу разів, мало бути дивовижним. Тому очікування свята було для неї нестерпним. А Тей дивився на неї і не розумів чому стали такими сумними її очі. Де подівся гарний настрій і дівоча грайливість. На усі його питання Сіда відповідала одне: «Все добре!». Відчуваючи провину, Тей не чіплявся до неї, та вирішив чекати, доки сестра розповість сама.

Напередодні свята Сіда востаннє прийшла до річки побачити Беша. Він знов стояв на своєму, розповідаючи що і як треба зробити. Розуміючи, що дівчина усе таки наважилася на цей крок, Беш виглядав щасливим. Кружляв біля неї засипаючи ніжними словами та ласкою. Сіда геть розтанула, та відкинула усі сумніви, щодо вчинку.

Наступного дня надвечір почалося свято. Усі жителі Лешти зібралися у самого підніжжя гори, на встеленому яскраво-червоними маками полі. Посеред нього було запалено кілька вогнищ, розташованих колом. Всі, хто збирався зняти з себе важкий тягар образ, заходили у центр між вогнищами, і сідали на землю один проти одного. Перший просив пробачення, другий від усієї душі пробачав і давав обітницю не згадувати ніколи про це. Тому емби у колі завжди були парами.

Ще не було темно, хоча сонце вже майже сховалося за нерівним хребтом гори. Зуф стояв між вогнищами і промовляв молитви, зазиваючи духів прийняти добрий вчинок ембів. Рішення тих хто був у колі повинно бути тільки щирим, тому якщо з часом хтось порушував обітницю, його відкрито осуджували, а після такого позору дехто навіть покидав містечко.

Голос Зуфа лунав мов грім серед цілковитої тиші. Чути було лиш як тріщать гілки у вогнищах. Емби сиділи навколо мовчки спостерігаючи за чаклуном. Від того яким щирим сьогодні буде примирення залежала милість духів. У подарунок вони відкривали таємниці майбутнього, тому хто бажав цього.

Зуф був одягнений у довгу білу сорочку, пов’язану широким ременем. Він простягав руки до неба і то тихо, то голосно, вигукував невідомі для інших слова. Коли він замовк і сів на землю, з гурту за вогнищами встали жінки і взявшись за руки почали танцювати, згрупувавшись у кола біля кожного вогнища. Серед усіх танцювала і Сіда. Тей спостерігав за дійством здалеку, намагаючись якнайменше попадатися їй на очі. А вона шукала його очима серед натовпу і ніяк не могла знайти. Форо приймав участь у святі. Перед весіллям він вирішив попросити пробачення у матері, яка весь час на нього жалілася. Дівчата танцювали взявшись за руки та голосно дзвінко зазиваючи духів на свято.

Тей повернувся та й побрів у протилежний бік від святкуючих ембів у напрямку міста. Ще був час, він міг запросити Беша на свято і покінчити з цим. Та щиро його пробачити ніяк не міг. Він брів по майже порожньому містечку, й ноги самі йшли до Беша. Раптом біля його будинку почулися голоси. Було зовсім темно і розібрати постаті Тей не зміг, але голос Беша упізнав відразу:

— Так, вона все зробить як я казав!

— Але ж чому її досі нема? Свято мабуть скоро завершиться.

— Ні, ще рано, вона повинна показати, що була присутня там, а потім тихо зникнути. До будинку Зуфа не так далеко. Та не хвилюйся, вона так у мене закохалася, що навіть сумніватися перестала, робити це чи ні. Як тільки пляшечка буде у мене я передам її тобі, і більше я тобі нічого не винен, так?

— Так. Але спочатку настій повинен бути у мене! І що потім? Ти покинеш цю дівчину, чи все таки одружишся з нею?

— Що ти? Навіщо вона мені?! Ця дурепа і зараз мені проходу не дає, а що буде далі? Звичайно вона гарна, ласий шматок, але мені потрібно інше.

— Ти злий.

— Зрештою, це не твоя справа! Тобі від мене потрібно що? Настій? Ти його отримаєш! Все інше тебе не стосується! З Сідою я сам розберуся.

Тей стояв за деревиною і ледь стримував себе від люті. Накинутися зараз на негідника Беша стримували лише думки про сестру. До кінця не зрозумівши, що саме вона повинна була зробити, він знав тільки одне, її зараз же потрібно знайти і зупинити!

Свято майже закінчувалося, радісні емби обіймалися та раділи вітаючи одне за одного. Нарешті Зуф закликав усіх до тиші, і проголосив, що духи дали знак, і сьогодні він буде розповідати майбутнє. Враз галас ущух, та емби розсілися на свої місця. Вогнища вже не горіли так яскраво, і постать Зуфа вже не була такою чіткою. Та всі його бачили і чули кожне слово. Чаклун почав співати тиху пісню зачаровуючи слухачів низьким та дивовижним тембром голосу, готуючись до чарівного єднання з духами. Перед ним ставали один за одним ті хто мав питання. Дивним зміненим голосом старий розповідав їм те, що чув сам. Дехто радів, а дехто навпаки засмучувався після сказаного.

Тей прибіг у поле знервований та засмучений, він метався між принишклих ембів у пошуках Сіди. Та її ніде не було. Всі хто її знав лише зводили плечима, не маючи відповіді.

Нарешті прийшла черга Форо слухати пророчення. Він радів мов хлопчисько, і з нетерпінням став напроти Зуфа. Його питання були прості: про одруження, про дітей, про життя. Мати сиділа поруч з вологими від сліз очима. Вона також з нетерпінням чекала, що скаже чаклун.

— Ні, не одруження тебе чекає, — раптом промовив Зуф. Залда відразу змінилася на обличчі після цих слів.

— Зовсім скоро твоє життя зміниться, ти опинишся далеко звідси. Будеш допомагати. Це важливо! — Форо з відкритим ротом завмер на місті і тільки блимав очима на матір. У його житті до цього моменту все було відомо і розплановано. І чекав він зовсім на інше пророчення. Але Зуф ще не закінчив. Він простягнув руку і з закритими очима проказав:

— Той хто стоїть у тебе за спиною буде з тобою. А ще буде багато болю та сліз. — Форо не зрозумів ці слова до кінця, але обернувся. Усі емби сиділи на землі і позаду ніхто не стояв. Поки чаклун приходив до тями, Форо повернувся ще раз і завмер: позаду усіх, майже у темряві, за десяток метрів від нього стояв Тей. Він все ще ходив навколо у пошуках Сіди і навіть не звертав уваги на те що діялось. А зараз побачивши очі друга зупинився. На мить вони зійшлися поглядами, збоку на них так само здивовано дивився чаклун.

Емби почали розходитися по домівкам і Тей підскочив до Форо та вхопивши його за руку потягнув за собою. По дорозі він намагався пояснити що сталося, та збентежений пророцтвом Форо ніяк не міг отямитися. Форо на ходу помітив матір, яка намагалася заспокоїти заплакану Міру, і серце його було не на місці.

— Та зупинись, і поясни нарешті, що сталося! — крикнув він Тею, який тягнув його у невідомому напрямку. — Я нічого не розумію! Де Сіда, і як Беш міг заставити її таке зробити?

— Я і сам не знаю де вона зараз, але думаю, що у будинку Зуфа. Побігли швидше, можливо ще вдасться її зупинити. — Вони помчали до містечка, мелькаючи у темряві двома швидкими тінями.

Будинок чаклуна був мов привид: темний та неживий.

— Ну, то що тепер робитимемо? Бачиш як темно, невже ти думаєш Сіда б тут знаходилася? — проказав Форо, важко дихаючи.

— Мабуть ні, але ми могли запізнитися.

— Давай зачекаємо на Зуфа і розповімо йому все, що ти чув. А він перевірить чи не пропало у нього щось!

— Ти правий, але якщо вона вже взяла ту пляшечку і зараз йде до Беша, щоб віддати її? Я ще встигну її зупинити!

— Гаразд, тоді я лишуся тут, а ти біжи до будинку Беша. Як тільки я поговорю з чаклуном, наздожену тебе.

На тому й порішили. Тей біг до того місця де чув розмову Беша з невідомим. У Лешті було неспокійно. Емби поверталися зі свята, на дорозі було гамірно, у домівках горіло світло. Та у будинку Беша було темно, і на тому місті де бачив його Тей нікого не було. Він зупинився і не знав, що робити далі. Можливо вони зустрічалися з Сідою у іншому місці та де саме Тей не знав. Вирішив все ж пробігтися біля річки, роздивляючись усі місця які б згодилися для такої зустрічі.

Над річкою стояла тиша. Лиш десь між гіллям співали пташки. Розуміючи, що загубив усі сліди сестри, і не зупинив її, він відчував себе спустошено, і був дуже стомлений. Нічого не лишалося, як повернутися до Форо та хоча б взнати чи справді у чаклуна щось пропало. Він застав їх обох на порозі, стривожених та розгублених.

— Ну що, знайшов Сіду? — вигукнув Форо, як тільки-но побачив, що Тей наближається.

— Ні. Я нікого не знайшов.

— Ой, дядьку Зуф, що ж робитимемо тепер?

— Тею, я перевірив усі настої, та не знайшов одного. Це дуже сильне зілля, воно має чарівну силу позбавляти пам’яті. Усього кілька краплин потрібно, щоб той хто його випив забув про все, що його турбувало та непокоїло. Але якщо збільшити дозу, можлива втрата пам’яті на довгий час. З таким ембом можна зробити що завгодно.

— Навіть не думав, що Сіда на таке здатна, заради Беша вона зовсім розум втратила. Піду та буду чекати на неї вдома.

Тей пішов насупившись, і не сказавши більше ні слова. Він злився на сестру, і був готовий задавити Беша аби лиш той потрапив йому на очі. А ще думав про те, навіщо їм було це зілля, та що тепер може статися у містечку через це. Зуф та Форо йшли позаду теж мовчки. Нарешті дійшли до будинку. У середині горіло світло. Тей видихнув думаючи, що сестра вже вдома, та готував розмову. Як тільки переступив поріг, серце його болісно зжалося від несподіванки. Біля столу на полу, бліда та нерухома лежала Сіда. Він відразу кинувся на допомогу, за ним поруч опинився і Форо. Вони підняли та поклали Сіду на ліжко. Тей намагався привести її до тями, але марно, дівчина не рухалася. Не розуміючи, що сталося він повернувся до Зуфа. Вигляд старого налякав ще дужче: він був скам’яніло-переляканим, і тримав у руках порожню пляшечку.

— Вона майже пуста, — промовив він.

— Це саме та пляшечка, яка пропала? — запитав Форо.

— Так. І якщо вона її випила… це жахливо!

— Зробіть щось, дядьку Зуф! Вона ж може померти! — закричав Тей, обіймаючи сестру. — Сідо, чуєш мене? Сідо, відкрий очі! — кричав він, але дівчина навіть не ворухнулася.

— Навіщо вона це зробила, не могла ж вона не знати яку силу має зілля?

— В тім і справа, вона знала, — промовив старий. — Думаю, вона зробила це усвідомлено, щось підштовхнуло її до цього.

— І я навіть знаю хто це зробив! Я його вб’ю! — Тей зжав кулаки і схопився на ноги.

— Ні, Тею, ні! — схопив його за рукав чаклун, — Сіді це не допоможе, а поки вона жива ще є надія її врятувати. І хоч я не знаю, що робити та зараз же зберу усі книги і почну шукати. Чекайте на мене, я скоро повернуся! — він швидкою ходою вийшов на вулицю, а хлопці лишилися біля Сіди.

— Форо, ти мабуть йди додому, тітка Залда хвилюється. Я сам буду біля сестри, дякую тобі, друже!

— Мені зовсім не хочеться тебе лишати, але насправді вдома мама та Міра чекають на мене з розмовою, я це відчуваю. Гаразд я піду та скоро повернуся. Я повернуся, Тею!

Форо вийшов з будинку та зник у темряві. Тей лишився наодинці з Сідою. Він гладив її волосся, тримав за руку і зовсім не по-чоловічому тихесенько плакав. У тому, що сталося звинувачував тільки себе: не передбачив, не зумів зупинити, не вберіг. Він був ладен зробити будь що, аби тільки Сіда отямилася.

Через деякий час до будинку увійшов Зуф. Він тримав у руках кілька великих книг, та торбу. Жбурнувши все це на стіл, старий підійшов до ліжка й положив руку на чоло Сіди. Обличчя її було холодним, без яких-небудь ознак життя. Витрусивши з сумки кілька округлих пляшок та жмут трави, він звелів Тею розпалити вогонь у печі. Що саме чаклун кидав у киплячий казан Тей не бачив, але скоро вода в нім забурлила мов жива. По кімнаті розійшовся різкий запах гіркої трави. Зуф налив вариво у чашку та хотів напоїти Сіду, але дівчина була мов нежива, уся рідина скотилася на постіль.

— Дядьку Зуфе, а може вона вже не жива? — тихо запитав Тей, витираючи змокрілі очі.

— Жива. Та я не знаю скільки вона так протримається. Якщо нема можливості її напоїти, потрібно омити тіло цим відваром. Це допоможе втримати її у цьому стані, у якому вона зараз.

— Але ж ми намагаємося її розбудити, а не навпаки?!

— Тею, маю сказати тобі правду. Я не в змозі цього зробити. Занадто багато вона випила. Але я можу затримати дію зілля. Навіть не на один день. За цей час ми повинні щось вигадати.

Тей зовсім понурив голову втрачаючи надію на повернення сестри. Якщо Зуф не зуміє цього зробити, то ніхто вже зуміє.

— Допоможи мені Тею, швидко! — гукнув старий. Вони заголили в деяких місцях тіло дівчини, і чаклун узявши щітку зроблену з сухої трави, почав омивати її бліду шкіру. При цьому він шепотів якісь слова, ніби просив у когось допомоги. Закінчивши вони укрили її і залишили одну, завісивши кімнату з ліжком тканиною. Зуф сів за столом і розклав книги.

— У цих двох книгах описано протидію на усі отруйні настої. Ти допоможеш мені знайти потрібне. Сідай! — гукнув він до Тея.

Тей розкрив книжку. Вона була дуже стара та пошарпана. Від сторінок несло цвіллю, а краї їх вже не мали рівної форми. Хлопець оглянув книгу, яка була завтовшки з його голову, і подивився на чаклуна:

— Але ж тут дуже багато, чи встигнемо ми?

— Тепер встигнемо. Сіда буде жити ще дванадцять сонячних ранків. За цей час ми повинні зробити все можливе.

— Це добре! Час є.

— Зажди, не поспішай радіти. Ще невідомо чим можуть обернутися ці пошуки. Гаразд, почнімо!

Вони вхопилися за книжки, знервовано водячи пальцями по стертих від часу сторінках. За кілька годин Тей вже падав головою на книжку не в змозі боротися з втомою. Нарешті він не витримав, оперся головою об лікоть і тихо засопів. Зуф не став будити. Розумів, що виспатися кілька годин все одно треба, інакше просто не стане сил працювати. Та й до ранку було зовсім недовго.

Вранці прийшов Форо. Тей спохватився, умився холодною водою, та знов сів за книгу. Навіть третьої частини сторінок ще не було перегорнуто. Форо підсів поруч і теж намагався допомогти. Він відчував себе винуватим, бо обіцяв повернутися, але суперечити матері, яка стверджувала, що до ранку вже зовсім мало, не став. Тому зі свіжими силами уважно перечитував кожне слово у пошуках потрібної назви. Старий Зуф зробив відвар, розлив його у чашки та подав хлопцям.

— Тею, випий, це додасть сил!

Тей узяв чашку обома руками і надсьорбнув.

— Здається, я не зробив ще одної важливої справи. Я повинен побачити того негідника Беша.

— Друже мій, ти запізнився, — підхопився Форо, — я не сказав тобі, що вже був у нього.

— Що? Без мене?

— Вибач, не стримався. Та все марно! Його давно нема у Лешті. Вже накивав п’ятами. Тепер лишитися тут було б для нього самогубством.

— От черв’як брудний! Він ніколи не повернеться сюди тому, що боягуз. Гаразд, не варто навіть думати про нього. Час до роботи!

Вони знову поринули у книги. Після обіду прийшла Залда. Принесла гарячого супу та хлібного коржа. Поки хлопці їли, вона сиділа коло Сіди і тихенько плакала. Тей з’їв зовсім мало та відразу кинувся до роботи.

— Дядьку Зуфе! — раптово вигукнув він, — Ось! Ось воно!

Старий кинув обід і підійшов до книги.

— «Отруєння зіллям втрати минулого» — прочитав він, — так Тею, це справді воно. Зажди, я сам подивлюся. Тей радів як дитя, вирішивши, що тепер все закінчиться. Та вдивляючись в обличчя Зуфа швидко замовк і налякано чекав відповіді. Чаклун мовчав, і думки його не були радісними, це було зрозуміло по очах та виразу обличчя.

— Що там, що? — з нетерпінням спитав Тей.

— Для лікування потрібна роса.

— Звичайна роса? Та що ж тут такого, вранці зберемо її скільки треба.

— Ні, Тею, не звичайна. Роса з найбільшої квітки у світі.

— А яка найбільша квітка у світі? — запитав Форо.

— На жаль такої квітки у Ембірі нема.

— Як-то нема? Але ж про неї написано у книзі, виходить десь вона є?

Чаклун не відповідав. Тей знервовано дивився на старого і ладен був луснути від нетерпіння. Він бачив, що Зуф щось приховує, але не розумів чому.

— Дядьку Зуф, Сіда єдина хто лишився з моїх рідних. Вона ще зовсім юна, і я не зможу без неї жити. Якщо я їй не допоможу, то не пробачу цього собі ніколи. Адже провина у тому, що сталося лежить і на мені. Не приховуйте, будь ласка, від мене нічого. Якщо для того, щоб допомогти Сіді, треба вилізти на небо чи спуститися під землю, я зроблю це! Чуєте?!

Зуф не відповідав. Чаклун щось не хотів говорити і це нервувало хлопця ще більше. Форо стояв напроти, дивився то на одного, то на іншого і не розумів, що відбувалося.

— Сіда вас завжди любила, майже як батька, — Тей похмуро опустив голову.

Зараз все залежало від чаклуна. Та він не наважувався на якийсь крок. Дивно поглядав у вікно і щось обмірковував, ніби зважував на величезних важелях думки.

— Так, вона завжди була мов дочка мені, — нарешті вимовив старий. — Гаразд! Збирайтеся у дорогу! Але це дуже важка та далека подорож.

— Що це ви робите? — злякано запитала Залда, коли вийшла від Сіди. Хлопці вже похапцем складали у вузол їжу, яка залишалася на столі. Тей поклав ще ножа і воду у великій пляшці.

— Мамо, ми повинні знайти квітку, найбільшу у світі, ми скоро повернемося! — чекаючи від Залди недоброї реакції, розгублено промовив Форо. Та жінка навіть не думала тримати їх. Вона теж хвилювалася за Сіду, і сприйняла цю подорож як спасіння для дівчини.

— Синку, я розумію, хай усі духи Ембіри стануть вам у допомозі. Тею, не хвилюйся, я буду дивитися за Сідою.

— Дякую, тітко Залдо. Ми швидко повернемося, повинні, адже в нас лишилося не так багато часу.

— Мамо, заспокой Міру, хай не хвилюється і чекає на мене, як тільки я повернуся ми відразу одружимося, а зараз я потрібен Тею.

Форо обійняв матір і одягнув на спину дорожню довгу торбу. Залда поцілувала обох і благословила у путь.

— Сідо, дочекайся мене, будь ласка! — прошепотів Тей у сестри над головою. А потім, швидкою ходою попрямував слідом за Зуфом. Позаду, оглядаючись, і махаючи рукою матері йшов Форо.

Минаючи макове поле, на якому зосталися сірі плями від святкових вогнищ та ще зім’ята великим колом трава, Форо раптом згадав Зуфове пророчення, і тільки тепер зрозумів його значення. Він хотів щось розказати Тею та той дуже швидко йшов і навіть не оглядався. Форо не наважився відволікати його, щоб не втрачати часу, і швидко наздоганяв друга. Чаклун повів хлопців кривою стежиною підіймаючись все вище угору. І вже скоро вони зникли між крутими вигинами скелястих гір. Всю дорогу старий мовчав, лише важко дихав, а іноді шепотів щось собі під ніс. Він був одягнений у сірий довгий плащ і на плечі також ніс торбу.

Нарешті день скінчився і темрява охопила мандрівників своїми небезпечними обіймами.

— Нам треба зупинитися на нічліг, — проговорив Зуф, знімаючи торбу.

— Але ж ми втрачаємо час! — крикнув Тей у відповідь.

— Втрачений час, це ще не втрачене життя. У горах багато обривів, ходити уночі небезпечно. А залишилося вже не багато, завтра вранці ми будемо на місці.

— Що? Так швидко?

— Ми вже дійдемо до квітки? — підхопив Форо.

— Ні. Я повинен розповісти вам одну велику таємницю. Я не зробив би цього ніколи але зараз від неї залежить життя Сіди. А перед цим ви повинні поклястися, що ніколи у житті, нікому не розкажете цю таємницю.

— Так, звичайно, дядьку Зуф. Ви можете на нас розраховувати!

Тей розпалив вогнище і підсів біля нього на камінь, уважно слухаючи старого. Зуф замовк дивлячись десь у темряву. Потім повернувся, окинувши хлопців дивним поглядом.

— Ми з вами йдемо у місце де з’єднуються світи. Хлопці переглянулися, не розуміючи, про що старий говорить.

— Саме так. Я не повинен розкривати цю таємницю жодному з ембів. Але роблю це, і сподіваюся на вашу чесність і обережність. Завтра вранці ми зайдемо у печеру, звідки ви перейдете до світу з іншими істотами. Ніколи, і ніщо не поєднувало нас з ними, і духами було вказано не сповіщати ембів про таку можливість. Я зараз порушую закон, і для цього в мене є тільки одне виправдання — спасіння Сіди. Тільки там ви зможете знайти квітку найбільшу у світі. Як тільки знайдете — відразу повертайтеся, я буду на вас чекати. Та не думайте, що все буде легко, це дуже небезпечна подорож.

— А чому ви з нами не йдете?

— Мені не можна, якщо мене не буде тут, ви не зможете повернутися. А тепер треба відпочити і поспати, бо знадобиться багато сил.

Хлопці примостилися навколо вогнища, а чаклун сидів дивлячись на нього до самого ранку. Він поринув у думки і молив духів допомогти юнакам повернутися живими.

Гілочки вогнища тихенько тріскотіли, викидаючи іноді маленькі іскорки у різні боки. У небі мерехтіли дрібні мов зернята зірки та жодна з них не підказала старому чаклуну, що чекає на цих двох хлопців. Він був збентежений, і не розумів чому зараз не може передбачати майбутнього. Тому до ранку просив прощення за те, що порушив закон, вважаючи втрату свого дару за покарання.

Як тільки стало світати він торкнув пальцем руку Тея. Хлопець відразу схопився на ноги.

— Що, вже пора?

— Так, буди Форо.

Форо йшов часто кліпаючи очима, і весь час позіхав. Було прохолодно, тому вони раділи кожному сонячному променю. А коли сонце вже яскраво позолотило обрій, старий раптом зупинився.

— Ось тут ви повинні зав’язати очі, — сказав він повернувшись до хлопців.

— Навіщо? Я в житті не знайду тої стежки по якій ми йдемо, — підхопився Форо.

— Так треба, просто зробіть як я кажу.

Тей слухняно зняв торбу, і витягнув звідти білу тканину у яку був загорнутий хліб. Обережно розірвав її на дві половини і простягнув Форо.

— Але ж як ми тепер будемо йти? — знову запитав той, і зробив собі на потилиці великий вузол.

— Бери Тея за одяг, і тримайся, а він хай тримає мене.

Вони слухняно зачовгали ногами, зачіпаючись за камінці та йшли тримаючись один за одного. Форо весь час спотикався, і бив ноги. Але нарешті чаклун зупинився. Чути було хлюпотіння води і відгуки кроків, які відлітали десь далеко, а потім ніби поверталися назад.

— Можете розв’язати очі! — велів чаклун.

Коли Тей зняв тканину, то побачив, що вони у великій печері, а перед ними стіною стікала вода.

— Ось ми й пришли. Зараз ви повинні пройти крізь воду, щоб опинитися у іншому світі. І пам’ятайте, що б на вас там не чекало, тут ви потрібні більше. Ви емби, від вас залежить доля вашої сестри. Так Форо, Сіда тепер тобі теж сестра, якщо ти здатен ризикувати для неї життям. Я буду чекати на вас тут. Без мене ви не знайдете виходу з гір. Тому, щоб не сталося, чекайте на мене тут, коли повернетеся. Все. Йдіть!

Хлопці зупинилися біля водно-скляного потоку і переглянулися. Тей простягнув руку, Форо взяв її міцно зжавши, і разом вони зробили крок у невідомість. За секунду знову стояли у печері.

— Поглянь, ми навіть одяг не змочили! — крикнув Форо.

— Так, здається ніби нічого й не сталося, можливо щось не вийшло?

— Але ж Зуфа нема. І печера немов інша.

— А ще водоспад.

— Що?

— Тепер він у нас за спиною.

— Гадаєш вийшло?

— Ходімо дізнаємось.

В отвір печери було видно яскраве сонце. Вони швидко побігли до виходу. Опинившись на дворі хлопці зупинилися, роздивляючись усе навкруги. Гори ніби й не відрізнялися ні чим тільки каміння, яке ставало їм перешкодою було в декілька разів більшим. Йти було не легко, весь час потрібно було вилазити на гору, і дивитися у який бік краще повернути. Здалеку Тей помітив дерева, і зрадів: йти лісом буде легше, і саме там можна зустріти ту саму квітку за якою вони прийшли.

Вони йшли вже дуже довго, але ще навіть не наблизилися до дерев. Раптом попереду з’явилася перешкода, яка збентежила їх, і здивувала. Це була полоса висотою майже до грудей кожному з них, дуже рівна та довга. Хлопці зупинилися, і стали роздивлятися. Те з чого вона була зроблена нагадувало тканину, але тканину такої товщини вони ще не бачили. Коли Форо приклав до неї свою руку, виявилось що вони майже однакові по товщині.

— Як ти думаєш, що це таке? — запитав він.

— Не знаю, я весь час думаю про тих істот, що розповідав чаклун. Думаю, вони від нас якось відрізняються.

— Дивись, там далі ніби печера. Ходімо заглянемо! — він перестрибнув через перешкоду, і направився далі.

— Будь обережний, зачекай!

Тей побіг слідом, прихвативши з собою велику ломаку. Він був готовий захищатися та ще не знав від кого.

— Заходь, тут нікого нема. Якісь дивні речі тут знаходяться. Навіть не знаю нащо це схоже, мов каменюка та не з каменю.

Раптом стіни печери захиталися й вона перекинулася, а незвані гості не втримавшись полетіли на самісіньке дно. Щось важке впало зверху й придавило їх обох так, що не було можливості звільнитися. Навколо була цілковита темрява лиш десь у горі світилося кілька отворів.

— Форо, ти живий? — крикнув Тей коли зрозумів, що той мовчить і не рухається.

— Так. Мене зовсім придавило, важко дихати.

— Зараз, зажди я допоможу.

Тей з усієї сили вперся у невідомий предмет, намагаючись його зрушити. Та здавалося, що печера гойдається бо іноді ставало легше, а потім знов важче. Нарешті Тей виліз з під вантажу та почав пробиратися до Форо. Іноді він міг зробити крок, іноді його придавлювало до стіни, і не відпускало.

— Давай руку! — закричав він коли відчув поруч друга. Той справді по самісіньку шию був накритий невідомим предметом.

— Нічого собі! — проказав Форо, коли нарешті став на ноги. — Такого я ще не бачив, де ми як ти думаєш?

— Сам не знаю, але треба звідси вибиратись.

Він стрибнув по стінці збираючись полізти на верх, але стіна знов загойдалася і Тей впав.

— Здається треба зачекати, бачиш воно все ніби рухається. Повинно ж воно, колись зупинитись!

— Мабуть ти правий, будемо чекати. Тримай мене за руку про всяк випадок, якщо знову буде гойдатися.

Через деякий час, печера добряче черпнулась об щось, та знову стала у горизонтальне положення. Все швидко затихло й більше не рухалося. Тей поліз на колінах до виходу, слідом за ним повз Форо. Йти було неможливо, бо висота печери змінилася. Добравшись нарешті краю, Тей викотився назовні, обтрушуючи одяг. Потім подав руку Форо: той був брудний з червоним обличчям і важко дихав. Вони стали на ноги та переглянулися.

— Тею, але ж ми не в горах!

— Бачу.

— Тоді де?

— Звідки мені знати? Можливо це ми знову якось переходили у інший світ. Водоспад напевно був тільки початком.

— Як ти гадаєш на чому ми стоїмо?

— Здається це зроблено з дерева, але занадто великого. Дивися отой предмет мені дивно знайомий. На вигляд ніби велика бочка.

Недалеко від них стояла справді велика бочка, гладенька та блискуча, з одного боку вона мала кільце. Поруч лежало щось довге. Форо не стримався й підійшов роздивляючись дивину.

— Тею, ти розумієш на що це схоже? — він витріщив очі від здивування.

— Так, на величезну кружку.

— А поряд ложка, дивись. Тільки в неї я можу сісти або навіть лягти.

Форо весело стрибнув у широку округлу форму та розлігся там бовтаючи ногами.

— Бачу тобі весело.

— Так, звичайно, я ніколи такого не бачив.

— А ще, ти ніколи не бачив істоту, яка могла їсти цією ложкою. За розміром ти зараз просто їжа.

У Форо враз зникла посмішка, він схопився та швидко виліз, бо про це навіть не думав досі. А коли озирнувся, і побачив інші предмети навколо, відкрив рота, і не міг нічого промовити. Вони з Теєм знаходилися у величезному будинку з вікном і дверима, піччю і посудом, стільцями та ліжком.

— То ми з тобою зараз стоїмо на столі? — ніби прошепотів він, — На величезному справжньому столі?

— Гадаю, так. А ще, мабуть краще піти звідси, поки не з’явився господар. Певно йому не сподобаються такі гості.

Злізти з такої висоти було зовсім непросто. Та на щастя один зі стільців стояв так близько біля столу, що торкався його спинкою. Тей перекинув свою торбу через плече, і обережно виліз на вирізьблену дерев’яну спинку велетенського стільця. За кілька хвилин він вже стояв на ньому роздивляючись товсті грубі ніжки, по яких злазити додолу було трохи важче. Він обернувся до Форо, який ще стояв на столі.

— Тепер я розумію як ми сюди потрапили, — крикнув він.

— Як?

— Отой предмет, який ми прийняли за печеру — звичайнісінька торба, така ж як у нас. Ми зайшли у неї, а потім велетень, не помітивши нас, приніс її додому.

Форо стояв поглядаючи то на Тея, то на предмети навколо себе, і ніяк не міг прийти до тями. Нічого подібного він у своєму житті ще не бачив. Раптом десь недалеко пролунав мов грім голос, скоріш за все то й був голос власника будинку. Переляканий хлопець кинувся втікати, слідуючи за Теєм.

— Зачекай! Повернися! — закричав той.

— Навіщо? Ти чув там хтось говорить?

— Ми не зможемо злізти зі стільця. Занадто високо. Там у середині я відчував щось схоже на мотузку, біжи швидше та витягни її.

— А якщо я не встигну?

— Якщо ти не встигнеш нас розчавлять мов комах, можливо навіть не помітивши.

Форо хотів ще щось сказати та злякався, і миттю перескочив через широкий ремінь сумки сховавшись у ній. Намацав предмет, і потягнув його на стіл. Це справді була мотузка, але витягнути її усю відразу було неможливо. Тому він знайшов кінець, і почав витягати його, кілька раз повертаючись у середину щоб розмотати сплутане. Він навіть захекався з цією роботою та весь час оглядався. Адже у будь яку мить міг зайти господар і помітити його.

Нарешті мотузка опинилася на краю столу, і Форо штовхнув її донизу. Вона впала прямо перед Теєм, а той відразу кинувся в'язати кінець до стільця. Захеканий Форо вже злазив по спинці до нього.

Потім вони бігли по брудній нескінченній підлозі намагаючись десь сховатися та до будинку ніхто не заходив. Діставшись стіни Тей помітив світло високо вгорі. Він вирішив, будь що, дістатися до нього. Вхопившись за цупку тканину, яка звисала майже до самого долу, поліз до верху. Лізти довелося довго та важко, кілька разів він майже не зірвався, ледве тримаючись.

Виявилося, що світло йшло зі звичайнісінького вікна. Та воно було таким великим, що на підвіконні, на якому стояв Тей, можна було бігати мов на майданчику.

— Форо, лізь до мене! — закричав він униз.

Але більш слабкий Форо тільки кілька хвилин протримався повиснувши на величезній занавісці.

— Вибач, я не зможу. Що це таке?

— Це звичайна занавіска, яка закриває вікно, але чомусь дуже довга. Гаразд, стій там, я тобі розповім, що бачу: на мене через скло світить сонце. Воно таке велике, навіть дивно. Наше сонце зовсім не таке. Ти мене чуєш? — хлопець вирішив, що так далеко униз може бути не чутно.

— Так, чую. Іноді не зовсім розумію, але мені чути.

— Як же тут високо, аж у голові паморочиться.

Він ліг на живіт, і виглядав униз роздивляючись навкруги. Та скоро збоку дверей почулися голоси. Вони були мов грім, такі голосні. Злякавшись хлопці сховалися. Форо притулився до стіни, а Тей на вікні скочив за занавіску. Потім здивовано визирав, почувши, що голоси насправді дуже відрізняються. Один був страшним, і дуже голосним, інший більш тонким та приємним. А ще тішило те, що він розумів про що йде мова:

— Тату, будь ласка, візьми мене з собою!

— Ні. Я вже говорив.

— Тату, але я дуже хочу у місто!

— Не сьогодні. Я вже пояснював, сьогодні не можна. Еммо, ти вже доросла, а поводиш себе мов дитя. Наступного тижня я візьму тебе з собою. А зараз іди до будинку та чекай на мене.

Тей помітив як по віконному склі промайнула велика тінь.

— Форо, ховайся швидше! — закричав він виглядаючи з-під фіранки.

Форо не знав куди бігти, він розумів, що стоїть на видному місці та мерщій кинувся до ніжок величезної шафи, що стояла поруч. Як тільки хлопець сховався, з різким голосним скреготом відчинилися вхідні двері. Форо навіть боявся визирнути, хоча місце у якому він знаходився було не найкращим: навколо був страшенний бруд та купа павутиння. Обережно, щоб не заплутатись підійшов до краю, і все ж таки наважився виглянути.

Першим, що він побачив були величезні ноги у дівчачих черевиках. Цікавість зростала, і Форо вирішив побачити господиню цих ніг. Але вона була такою великою, що роздивитися обличчя було неможливо. Він повернувся до вікна і помітив Тея, який виглядав униз. Дівчина кружляла навколо столу, щось наспівуючи собі під ніс. Хлопці зовсім забули про безпеку — милувалися її настроєм, і дівочими піснями. І хоч вона була занадто великою все одно нагадала Тею Сіду. Відразу зник страх та здивування. Здається він готовий був зустрітися з ким завгодно, аби тільки врятувати сестру.

Незабаром двері будинку знову заскреготіли, отямившись від роздумів Форо сховався назад. Та цього разу до будинку увійшла зовсім інша істота. Коли Тей роздивився, то не тільки здивувався, а й перелякався ще більше: то був величезний волохатий кіт. У Ембірі теж живуть коти та вони відрізнялися від цього не тільки розміром, але й зовні. В нього була дуже велика голова, і малі смішні вуха. А ще, страшні округлі очі та гострі зуби. Тоді як коти, до яких він звик мали великі вуха, гладку мов шовк шкірку та спокійну вдачу.

Тварина трохи потерлася об ноги господині, а потім вирушила обнюхувати долівку. Можливо кіт шукав щось поїсти, а можливо відчув чи помітив чужинців у будинку. Цього Тей боявся найбільше. Форо заскочив під шафу і мало не зомлів від страху. Та кіт прямував прямо на нього. Випадково, різким рухом, переляканий Форо притягнув таки його увагу у свій бік. Хлопець пригнувся щоб роздивитися волохате чудовисько, і зовсім не очікуючи зустрівся з ним очі у очі. Кіт занервував, і почав неспокійно рухати хвостом простягаючи лапу під шафу. Форо намагався відступити далі та заплутавшись у павутинні вимушений був ще більше рухатися, чим розпалив інтерес у тварини. Тей вже навіть забув про схованку, і перелякано слідкував за твариною лежачи на підвіконні.

«Няв!», — голосно видав кіт, не збираючись покидати тремтячого від страху Форо.

— Принце, ти мабуть зголоднів? — почулося від дівчини. — Зараз я тебе нагодую!

Вона заклопотано відійшла від столу у пошуках котячої миски.

«Що за дурнувате ім’я у кота?! — подумав Форо, обтрушуючи одяг від павутиння. — Можливо, він відчепиться від мене коли поїсть?»

Та кіт і не думав відходити. Він далі тягнув лапу з розчепіреними кігтями, намагаючись дістати хлопця.

— Принце, ходи сюди! Ось твоя їжа. — Знову гукнула господиня коли мисочка вже була повною.

— Що там, миша? — говорила вона до кота. — Гаразд, я допоможу! — вона підійшла до печі, і взяла довгий металевий предмет, загнутий у кінці.

— Зараз я її вижену, а ти спіймаєш, гаразд?

Коли Тей помітив, що вона збирається робити, мало не впав з підвіконня. Він розумів, що як тільки вона зачепить цією палицею Форо, кіт проковтне хлопця за лічені хвилини. Треба було якось її зупинити. Тей схватив руками фіранку, і почав її розгойдувати. А потім голосно закричав:

— Форо, тікай!

Враз дівчина зупинилася й повернулася до вікна. Тей бачив її великі очі, і зараз вони за мить стали ще більшими. Вона помітила хлопця й не могла зрозуміти чи це мара, чи насправді. Так і стояла не рухаючись з кочергою у руках. Тей зрозумів, що треба якось з нею поговорити, бо тільки вона могла врятувати Форо. Він не думав зараз про свою безпеку, головне було — допомогти товаришеві. Та коли побачив як вона замахується на нього, щоб прибити, сховався мерщій за фіранку, і що є сили закричав:

— Не вбивайте мене, я не зробив нічого поганого!

Він боявся тільки одного — що вона не почує його тонесенького писку. Але дівчина зупинилася, і опустила свою «зброю». Потім, дуже повільно стала підходити до підвіконня.

— Я емб! — зробив крок на зустріч Тей. — Я прийшов у ваш світ знайти найбільшу квітку у світі.

Дівчина мовчала і не зводила з нього очей.

— Там внизу мій друг, — продовжував він, — благаю вас, не чіпайте його. Мабуть ви не чуєте мене, я замалий, і голос мій для вас мов писк.

Останні слова він вже не кричав, а просто промовив. У відчаї вже не знав, що робити, і навіть чекав загибелі.

— Я тебе чую, — проказала дівчина.

Вона підійшла ближче, і трохи нагнулася. Зараз Тей добре роздивився її обличчя. Воно було гарним, хоч і дуже великим. Найбільше його здивувало її волосся. Воно було рівне та мало колір сонця. Такого Тей ніколи не бачив. Після її слів він посміхнувся.

— Тебе звати емб?

— Ні, мене звати Тей, але я емб. А хто ти?

— Я людина.

— Це ім’я?

— Ні. Моє ім’я Емма.

— Я прошу тебе, Еммо, не вбивай мене та мого друга.

— Гаразд, але звідки ви тут узялися?

— Приїхали он у тій сумці, — він тицьнув рукою у бік столу. — Шукаємо найбільшу квітку у світі. Вона допоможе мені врятувати мою сестру.

Тей розповів про Сіду та про їхню подорож. Емма вже не була така злякана й поклала на долівку кочергу. Та кіт все кружляв навколо шафи шкрябаючи підлогу кігтями.

— Тею-у-у! — почувся жалібний голос, десь далеко з під шафи, — Допоможи!

— Еммо, чи можу я вас попросити допомогти моєму товаришеві? Та тварина скоро добереться до нього.

— Принце!

Емма відчинила на вулицю двері, і виштовхала кота. Він впирався й нявчав, сердито завиваючи від того, що не вдалося поласувати Форо. Та двері зачинилися, і хлопці зітхнули з полегшенням. Ема зупинилася посередині кімнати, прямо перед нею на долівці стояв Форо. Він мало не млів від страху роздивляючись з низу у верх господиню будинку. Вона могла б наступити на нього, і від хлопця лишилося б тільки мокре місце. Емма присіла, і підставила йому руку.

— Сідай, я підніму тебе до твого друга.

Форо дивився на товсті великі пальці, і не рухався. Тей теж сидячи на підвіконні дивився на нього, не знаючи сам чи зважився б залізти дівчині у руку.

— Не бійся, я не буду тебе кривдити, — сказала вона так лагідно, що Форо заспокоївся.

Охопивши обома руками її великий палець він стрибнув у долоню. Враз побачив ніби летить у просторі. За кілька секунд пальці, які його тримали, розжалися, і він вистрибнув на підвіконня поруч с Теєм. Вони обіймалися та раділи. Людина виявилася зовсім не страшною. Навіть доброю. І зараз, коли вона побачила як вони радіють один одному, дивилася на них та посміхалася.

— Де ви тепер підете? — запитала вона.

— Нам треба знайти квітку. Можливо доведеться йти до лісу.

— Я знаю навколишній ліс. Такої квітки там нема.

— Нема? Що ж нам робити, чи є вона взагалі у світі людей?

— Здається є, тільки це далеко звідси. Ви ніколи не встигнете туди дійти за такий короткий час. Але якщо хочете, я відвезу вас у місто. Там є ботанічний сад, дуже великий. Можливо і ця квітка у ньому є. Мені буде навіть цікаво вам допомогти, самі ви точно не впораєтесь.

Хлопці переглянулися, і не знали що відповісти. Вони розуміли, що у цьому великому світі, їм, малесеньким ембам, буде важко вижити. Чого вартий лише волохатий Принц, а за межами будинку на їх може чекати безліч таких тварин. Та страх до людини ще не полишав їх, і чи варто довірятися Еммі, було рішенням не з легких. Але її очі були такими лагідними, що хлопці довго не вагалися.

— Гаразд, — відповів Тей, — ми згодні! Ми робимо це заради Сіди, — проговорив він до Форо, який ще стояв з відкритим ротом.

— Тоді нам треба збиратися, бо якщо повернеться батько він нікуди мене не відпустить.

Вона метнулася по будинку збираючи речі. Сховалася за кольоровою стінкою, і вийшла вже переодягненою. Взяла зі столу сумку, і витрусила увесь її вміст. Серед усього лежав сухий буханець чорного хліба.

— Еммо, що то таке? — запитав Форо.

— Це? — дівчина тицьнула пальцем на буханець. — Це хліб. У вашій країні нема хліба?

— Тею, здається, коли ми були у сумці нас ледве не задавило шматком хліба, — прошепотів Форо.

— Так, тепер бачу. Еммо, у Ембірі хліб зовсім інший, навіть пахне не так. Кому розказати не повірять! — проказав він останню фразу до Форо.

— А зараз ми знову заліземо у сумку? — запитав той неголосно.

— Мабуть що так.

— Все, я готова! — сказала Емма. — Але ж як ви будете йти? Тобто я повинна якось вас нести, але як? Хоча здається я знаю. Зараз!

Вона кинулася до полиць з посудом й щось звідти дістала. То була невеличка прямокутна коробка з кольоровою кришкою. Дівчина висипала на стіл все, що у ній було, а потім узяла ножа й пробила у кришці кілька великих дірок. Далі такі ж дірочки вона зробила у стінках коробки.

— Все. Цей будиночок буде схованкою для вас, на той час, поки ви будете зі мною. Будь ласка, не бійтеся, сідайте!

Тей подивився у її великі очі і весь його страх пропав. Вони були щирими та ніжними. Форо вже вскочив у середину коробки й радісно роздивлявся навколо.

— Стояти тут не вийде, тільки сидіти. Інакше кришка коробки не закриється, — гукнув він.

— Гаразд, будемо сидіти.

— Але ж нема на чому!

Дівчина з цікавістю спостерігала за малими створіннями, і їй захотілося якось піклуватися про них.

— Зараз я знайду вам на що сісти, — вона знову зникла за стіною іншої кімнати у пошуках потрібного предмету. З великої скриньки дістала подушечку з голками. Обережно повиймала голки та принесла подушечку хлопцям. Потім турботливо вклала її у коробку.

— Ну ось, тепер ми будемо неначе у ліжку, — проговорив Тей до товариша, який уважно стежив за усіма діями Емми.

— Сідайте швидше, нам потрібно йти.

Емма нахилилася над ними в очікуванні. Хлопці залізли у коробку та сіли один на проти одного. Вона взяла її до рук, і обережно прикривши кришкою вирушила у дорогу. Емма довго йшла пішки. Саме зараз хлопці зрозуміли як добре, що їх оберігає м’яка постіль. Коробочка весь час гойдалася, їх кидало з кінця у кінець. Але при цьому вони намагалися розгледіти щось у ті отвори, які зробила для них Емма. Навколо був лише ліс. Великі товсті стовбури, мов обіймалися між собою, затуляючи простір.

Нарешті світла стало більше, і Емма вийшла на жовте, сухе поле. Воно здавалося дуже великим, і краю ніде не було видно.

— Це поле дуже велике, навіть для Емми, — сказав Тей.

— Так. Здається, вона буде йти цілу вічність поки його перетне.

— Що ви там говорите? — запитала Емма, відкривши кришку коробки.

— Говоримо, що йти дуже далеко, і ти мабуть втомилася, — голосно сказав Тей.

— А ще дуже хочеться пити! — додав Форо, показуючи що фляга у якій була вода зовсім порожня. Потім тихо додав:

— Та й їсти теж…

— Так, йти справді не близько. На жаль, батько забрав коней, тому довелося йти пішки. Але скоро ми дійдемо до містечка, а там поїдемо. Тоді буде набагато швидше. Що ти шукаєш? — звернулася вона до Форо, який витрушував усе зі своєї сумки.

— Він зголоднів, — відповів Тей.

— Ой, вибачте, я зовсім не подумала, ви голодні?! — Емма зупинилася. — Зараз ми щось вигадаємо і заодно перепочинемо.

Вона поклала коробку на землю, і сама сіла поруч. Потім дістала зі своєї сумки пляшку з водою. Якби Форо хотів би з неї напитися, то міг би просунути у середину голову, такою вона була великою для них.

Емма попросила у нього флягу, і обережно налила у неї води.

— Нажаль поїсти я з собою нічого не взяла. Але в мене є цукерка. Хочеш? — звернулась вона до Форо.

— А що це таке?

— Зараз я тобі покажу. Це дуже смачно.

Вона витягла з кишені предмет у яскравій блискучій обгортці. Обережно розкрила його та відломила шматочок. Форо узяв його до рук, і вдихнув невідомий аромат. Від приємного відчуття навіть закрив очі. Це нагадувало йому запах домашньої випічки з смачною поливою яку у свята готувала мати. А коли відкусив шматок, не міг зупинитися. Темна, м’яка маса була солодкою та ніжною. Він з таким захватом їв, що Тей не міг втриматися від сміху. А з іншого боку дзвінко сміялася Емма, також спостерігаючи за ним.

Побачивши їхні посмішки Форо з задоволенням проказав:

— Тепер я згоден йти куди завгодно. Тільки лиши мені цю чудову їжу. Як ти назвала її — «цукерка»?

— Так.

Емма заливалася від сміху. Поклала поруч з ним все, що лишилося від цукерки. Непомітно Тей забув про Форо й задивився на неї. Її посмішка була сонячною, і очі виблискували, мов дорогоцінні каміння. Волосся переливалося у сонячному промінні й легко гойдалося від доторку вітру. Такої гарної дівчини він ніколи у своєму житті не зустрічав. Усі емби схожі один на одного з чорним волоссям та смаглявою шкірою, а вона була зовсім іншою.

— Тею, а ти чому не їси? — раптом запитала вона.

— Що? Ні, я не голодний. Можливо пізніше, якщо цей ненажера не з’їсть усе, — він посміхнувся дивлячись на друга.

— Скажи, що росте на цьому полі?

— Пшениця.

— Що це таке?

— Зараз я зірву тобі колосок й поясню.

Вона простягла руку й зірвала цупкий недозрілий колос.

— Дивись, ось тут є зернята, коли вони визріють їх збирають, обмолочують, і мелють на муку. З муки випікають хліб. Це найважливіша їжа у нашому світі.

Тей здивовано роздивлявся колосок. У Ембірі хліб роблять з декількох круп, які також перемелюють та змішують відразу перед випіканням.

— І більше нічого не додають? — здивовано запитав він у Емми.

— Ще додають дріжджі та воду. Тісто стає пухким, а випікають його у печі. Ваш хліб хіба не так роблять?

— Ні. До тіста додають листя духмяних трав та печуть на сковороді, це дуже смачно!

— Досить! Досить мене дратувати, — викрикнув невдоволений Форо. — Ця цукерка дуже смачна, але я б віддав зараз будь що за шматок материного коржа.

— Гаразд, — посміхнулася Емма, — ходімо далі, бо у дорозі нам бути ще довго.

Хлопці влаштувалися у своїй схованці, а дівчина обіймаючи коробку рушила далі.

Вже за кілька годин Тей почув якийсь незвичайний шум. Такого він зроду не чув, і миттю скочив до отвору, щоб роздивитися звідки він лунає. Емма стояла обабіч широкої рівної дороги, а поряд з нею пробігали величезні, ніби гори, створіння.

— Святі небеса! — крикнув Форо. — Що це таке?

— Не знаю. Але чомусь Емма їх не боїться. Невже вони не чіпатимуть нас?

Раптом кришка коробки відчинилася, і Емма швидко промовила:

— Зараз я увійду в автобус, і ми поїдемо. Так буде швидше. Але ви повинні сидіти тихо, доки я не вийду з нього, гаразд?

— Звичайно, але невже ти не боїшся тих страшних створінь?

— Яких? — не зрозуміла вона.

— Тих, що гудуть зараз у тебе за спиною.

Емма раптом засміялася так, що хлопці побачили її великі білосніжні зуби.

— Ці створіння вигадала людина, і рухаються вони тільки завдяки їй. А звуться вони — машинами. Гаразд, пізніше я розповім вам ще про них, а зараз вам час сховатися. Он наш автобус, він відвезе нас у місто.

За кілька хвилин вони вже були всередині страшного здорованя, який гудів і гойдався, ще більше лякаючи тим малих ембів.

— Скільки незвичного та дивного є у світі людей, — промовив Тей до Форо виглядаючи з отвору коробки та роздивляючись яким є автобус з середини. А Емма сиділа у кріслі та міцно тримала їх, обхвативши коробку пальцями. Тей уважно роздивлявся її руки та захотів торкнутися їх. Шкіра на пальцях була твердою, але ніжно-теплою. Емма відразу ж відхилила пальця у бік, відчувши дотик.

— А знаєш, вона гарна, хоч і велика, — несподівано проговорив він до Форо.

— Так. Але ж занадто велика!

— Перший раз у житті шкодую, що народився ембом.

— Що? Тею, ти закохався чи що? Це ж неможливо!

— Не мели дурниць! Просто я подумав, що мабуть люди усі такі гарні.

— Навіть не хочу про це думати. Найкраща красуня зараз чекає на мене вдома.

— Так, ти правий, я зовсім забув про домівку, швидше б це все скінчилося…

Раптом автобус зупинився і Емма поспішила до виходу.

— Еммо! — гукнув Тей. Та дівчина не чула.

— Тею дивися, тут їх дуже багато! — почув він від Форо. А потім сам просунув голову у отвір коробки. Навкруги були люди, їх було так багато, що хлопці завмерли, не промовляючи ні слова. Емма йшла серед великої кількості людей, які рухалися кожний у своєму напрямку. Їм було байдуже до дівчини, і до малесенької коробочки у її руках, з котрої на них дивилися чотири округлих від здивування ока. А поруч рухалася велика кількість автомобілів, і було дуже гомінко. Було зрозуміло чому Емма не відповідала. Навіть якщо вона серед цього галасу почула б голос Тея, то відчинити коробку не змогла б, щоб не показати її мешканців сторонньому погляду. Вони й далі роздивлялися все що траплялося на очі, дивуючись і намагаючись зрозуміти, що саме побачили. Найбільше хлопців дивували будинки. Вони були такими величезними, що навіть краю не було видно з отвору коробки. Здавалося, що на їхніх дахах лежить небо, а зачеплені за них хмари не в змозі летіти далі.

Але вже зовсім скоро Емма перервала ці роздуми увійшовши до одного з тих величезних будинків.

— Ну ось, нарешті! — проговорила вона. — Зараз ми перепочинемо та вирушимо далі.

— Де ми, Еммо? — крикнув Тей.

— Тут живе мій друг. Вибачте, але вам треба буде показатися йому, бо без його допомоги я не впораюся.

Вона підняла руку, і нажала на дзвоник. Вмить пролунала приємна мелодія, і Емма прикрила коробочку кришкою. Хлопці бачили як відчинилися двері, і на порозі з’явився усміхнений хлопець.

— О, Еммі! Привіт! — вигукнув він.

— Привіт Дарку, до тебе можна?

— Питаєш?! Звісно можна. Давно тебе не бачив.

— Сідай, зроблю тобі кави, хочеш?

— Дякую, краще чаю.

— Розповідай як справи. Якими вітрами у місті?

— Є справа до тебе. Допоможеш?

— Викладай!

— Навіть не знаю з чого почати.

Хлопець поставив коло неї чашку та тарілку з печивом, і сів поруч.

— Якась ти зачарована, почни вже з чогось! Допоможу, якщо зможу.

Малі емби принишкли у своїй схованці, очікуючи уваги до себе. Вони розуміли, що Емма зараз намагається розповісти саме про них. Тому ніяк не наважується розпочати.

— Дарку, ти віриш у те, що крім нашого світу є ще якісь світи, з іншими істотами?

— Щось вона дуже здалеку почала, — прошепотів Форо. Тей глянув на друга приложивши руку йому до рота, та примушуючи мовчати.

— Так, у потойбічний світ вірю, де душі померлих. Що це за питання ти задаєш дивні?

— Вибач, я не знаю як тобі це сказати, і чи ти мене зрозумієш, — Емма помітно нервувала, і не могла добрати потрібних слів, — коротше, ось! — вона поставила на стіл коробку, і відкинула кришку.

Тей та Форо злякано дивилися на них з середини. Дарк геть змінився на обличчі, і великими округлими очима дивився на ембів, а потім на Емму.

— Не лякайся! Вони хороші, схожі на людей.

— Де ти їх узяла? — нарешті промовив хлопець.

— У нас вдома, їм потрібна допомога.

— І хто вони такі? — не зводив він очей з коробки.

— Емби. Країна Ембірою зветься, а де знаходиться не знаю. Можливо під землею.

— Сталь! — вигукнув Дарк не рухаючись, і навіть не дихаючи.

— Що це він сказав? — запитав голосно Форо у Тея.

— Він здивований, — відповіла йому Емма.

— Вони ще й говорять так як ми?! Я їх справді бачу чи мені привиділося? Ущипни мене, будь ласка, — хлопець ніяк не міг прийти до тями. А потім раптом голосно скрикнув потираючи руку, бо Емма виконала прохання.

— Їх звуть Тей та Форо, — говорила вона до нього, — вони прийшли до нас у пошуках найбільшої на землі квітки. Самі вони ніколи її не відшукають, а часу дуже замало. Потрібно віднайти інформацію про цю квітку, і місце де вона росте. В тебе комп працює?

— Так, звісно. Зараз принесу.

Він повільно підвівся на ноги, а потім зупинившись коло дверей повернувся:

— Сталь! Це ніби не зі мною!

— Все гаразд! — відповіла Емма.

Хлопець пішов, а вона звернулася до ембів:

— Зараз поїсте, ви ж зголодніли! Виходьте звідти. Ось печиво, це таке як хліб, тільки солодке. Я б налила вам чаю, та навіть не придумаю у що.

— Що таке чай? — прокричав Форо.

— Це напій, його роблять з листя чайного дерева додають цукор та п’ють гарячим.

— А цукор це що?

— Це те, що робить його солодким, і не тільки його. Він є у печиві, і у тих цукерках що ви їли. У вашій країні зовсім нема цукру? Але хоч якісь солодощі ви їсте?

— Так. Тільки замість цукру ми збираємо нектар з квітів, це дуже смачно!

— Авжеж, моя мама варить з нього смачнючі солодкі палички, — Форо замріяно подивився кудись у гору.

— От якби хоч одним оком поглянути як ви живете, — посміхаючись відповіла йому Емма.

— На жаль, це не можливо. Ти занадто велика.

— Гаразд, їжте, а чаю я все таки наллю вам у флягу, а потім поміняємо на воду.

Вона узяла ложку, і стала по краплі попадати у горлечко. За хвилину повернувся Дарк, і встановив на стіл невідомий предмет.

— Емма, Дарк…, які дивні у вас імена, — промовив наївшись Тей.

— Насправді Дарк це не ім’я, а прізвисько.

— Це як?

— Як тобі пояснити, іноді люди вигадують собі або комусь інше ім’я, яке йому насправді більше підходить, це може бути яке завгодно слово. А ім’я так ім’ям і лишається. У колі друзів людина зветься так, як їм ближче. От мене друзі називають Еммі.

— Не розумію, навіщо ж тоді людині дають ім'я, яке їй не підходить, або не подобається?

— Коли його обирають, а зазвичай це роблять батьки, вони ж не можуть знати, чи сподобається воно дитині коли вона стане дорослою.

— Ось, все готово! — перервав розмову Дарк. — Зараз почнемо шукати.

Емби зачаровано дивилися на яскраву стіну у якій мелькотіли зображення, і не відомі їм малюнки.

— Що це? — проговорив Тей.

— Комп’ютер, — відповів Дарк, — саме тут ми знайдемо все про вашу квітку.

Він все ще здивовано дивився на маленькі створіння, слідкуючи за їхніми рухами. Форо покинув їсти, заклавши шматок печива за пазуху й здивовано вдивлявся у невідомий предмет. Дарк посміхнувся, подивився на Емму, а потім набрав у пошукову стрічку кілька слів. Враз на моніторі комп’ютера з’явилися різнокольорові знімки дивовижної квітки.

— Ось вона, красуня, Раффлезія — найбільша квітка світу. У діаметрі досягає метра, не має ані стовбуру, ані листя. Навіть коріння не має. Паразитує на ліанах. Має неприємний запах. Саме ця квітка вам потрібна?

— Тею, це та квітка?

— Мабуть що та, я не знаю про неї нічого, крім того, що вона найбільша у світі.

— А що вам потрібна сама квітка? Вона за розмірами та вагою мабуть не поступається містечку у якому ви живете, — Дарк посміхнувся.

— Ні, сама квітка не потрібна, нам потрібна з неї роса. Вона має чарівну властивість.

— Еммо, може розповіси усе детально, мені теж цікаво, що ви робитимете далі, — звернувся Дарк до Емми.

— Так, вибач. Я відразу повинна була це зробити.

Вона розповіла все що знала, хлопці мовчки слухали та не зводили очей з червоної квітки.

— На все про все часу є тільки кілька тижнів, а тепер вже менше… — вона замовкла.

— Оце так історія, невже я справді не сплю?! — вигукнув Дарк, і відсахнувся з посмішкою, коли Емма хотіла ущипнути його ще раз. — Здається мені доведеться вас розчарувати. Диво-квітка росте аж на Суматрі у вологих джунглях. Навіть якщо, теоретично, вийде добратися туди за кілька днів, то знайти її там неможливо, за такий короткий час.

Емби уважно стежили за кожним словом хлопця, і болюче розчарування враз торкнулося їх облич. Форо зірвався, і побіг до стіни з малюнком. Він намагався схопити квітку та лише шкрябав монітор комп’ютера.

— Ні, Форо, — з жалем промовила Емма, — ні, це не можливо! Вона намальована, розумієш? Це як книга, у вас є книги?

— Що ж робити, адже ми повинні її знайти?! — вигукнув Тей.

— Дарку, що робити? — приєдналася до нього Емма.

— Навіть не знаю. Зараз спробую ще пошукати. Можливо на щось натраплю.

Він все нажимав на літери та вперто перегортав сторінки, які з’являлися на моніторі. Потім знов повертався на початок та знов щось нажимав.

Тей непомітно для себе почав молити невідомий предмет про допомогу. Пройшло не мало часу. Емма підійшла до плити, й поставила чайник на вогонь. Вона теж нервувала, навіть сама не чекала, що буде так перейматися через цих двох малесеньких створінь. А образ Тея, і зовсім здавався їй взірцем для дорослих чоловіків, з якими їй випадало спілкуватися у своєму житті.

Він був дуже серйозним, та так щиро хвилювався за сестру, що навіть потрапити у інший світ заради неї не побоявся. Адже це диво, що емби зустріли саме її. Навряд чи вони лишилися живими, навіть якщо б на них натравив її батько. Вже не кажучи про тварин, чи птахів, які могли проковтнути хлопців мов комах. Вона знов подивилася на Тея, присівши на стілець, і положивши голову на руку. «Він навіть гарний!» — подумала про себе, — хоч і кучерявий.

— Сталь! — закричав Дарк.

— Що? — злякалася вона.

— Неймовірно! Треба було в новинах шукати, відразу знайшли б!

— Де, де вони, покажи!

— Ось, читай: «Сенсація! У ботанічному саду нашого міста з’явилася найбільша квітка на планеті. Працівники саду, вже вкотре намагалися виростити Раффлезію Арнольді, але не вдавалося. Цього разу вона виросла сама, скоріш усього з ненароком привезеної зернини, яка потрапила у землю разом з саджанцями тропічних рослин. Кілька місяців твердий бутон ніхто не помічав, а коли стало зрозуміло, що це саме Раффлезія, робітники боялися нашкодити їй та не розголошували подію, адже зараз цією квіткою цікавляться багато людей. Бутон Раффлезія Арнольді визріває дев’ять місяців, і ось завтра квітка повинна розкритися. У ботанічному саду розкуплені усі квитки та заброньовані місця для журналістів, адже квітка цвіте усього кілька днів. З цікавістю чекаємо на гарні знімки, а у кого є можливість, поспішайте побачити цю красу на власні очі!»

— Дарку, ти геній! — вигукнула Емма, і обійнявши його за голову поцілувала у щоку. Тей відразу помітив це, і з цікавістю спостерігав за ними. Позаду стояв Форо і посміхався. Він не зрозумів до кінця, що саме сталося та точно бачив, що це добре.

— Хлопці, ви не уявляєте, як вам пощастило! Таке буває раз на сто років. Квітка у нашому місті, і вона завтра розкриється! Адже це неймовірно! Вона росте дев’ять місяців, і саме завтра зацвіте, саме небо, здається вам допомагає!

Очі Емми блистіли, і сяяли радістю. А коли вона побачила як затанцювали Тей і Форо, дзвінко розсміялася.

— Тепер можна відпочивати, а завтра з ранку поїдемо у ботанічний сад. Дарку, ти ж нам допоможеш?

— Звичайно Еммі, мені тепер самому цікаво. До речі, а що буде потім, коли ви закінчите цю справу?

— Я відвезу їх до дому. Хоча, навіть не знаю де те місце з якого вони потрапили у наш світ.

— А яким же чином ти знайдеш це місце?

— Справа у тім, що саме я принесла їх у будинок мого батька. Тому буду пригадувати місця в яких я тоді була. Я часто гуляю у горах, але найчастіше однією і тією ж дорогою. Тому думаю, що знайду. Якщо батько мене не вб’є. Я обіцяла не ходити без дозволу, і тільки-но з ним помирилася. Навіть не знаю, що тепер буде…

— Еммо, вибач, що принесли тобі стільки клопоту, — промовив Тей, слухаючи розмову.

— Все добре, Тею. Не переймайся. А вибачатися зарано, бо ми ще нічого не зробили, ще купа справ. Тому пропоную відпочити! На дворі вже зовсім темно, і ми всі стомилися. Дарку неси розкладачку, я буду спати на кухні.

— Гаразд, зараз постелю. А де будуть спати вони?

— А ось де! — вона вхопила м’який кухонний рушник, і склала його у кілька разів. Потім постелила посеред столу коло коробочки у якій сиділи емби. — Як вам таке ліжко? — посміхнулася вона до Форо.

— Дякую, чудово! — закричав той у відповідь. А потім стрибнув на м’яку постіль та розкинувся на ній не приховуючи задоволення. Тей ще не збирався відпочивати, і ходив по поверхні столу роздивляючись усе навкруги. Особливо його дивував холодильник. Це був ніби будинок у будинку, і у ньому весь час горіло світло.

Потім він з цікавістю спостерігав, як Емма розстилає собі постіль. Вона зняла з голови стрічку, і золоте гладеньке волосся розсипалося по плечах. Такого волосся він ніколи не бачив, навіть її зріст дивував його менш ніж те чарівне волосся. Він так і застиг, роздивляючись дівчину.

— Ти ще не хочеш спати? Запитала вона, помітивши його погляд.

— Ні. Я стомився, але не можу заснути.

— Дивись! — вигукнула вона. — Он хто найбільше стомився! — вона покинула гребінець та з посмішкою схилилася над Форо. Він спав. Потім вона сіла поруч, і схиливши голову роздивлялася ембів.

— Скажи Тею, чи хотів би ти жити у світі людей?

— Я не знаю, що тобі відповісти. Усі мої рідні лишилися у Ембірі, хоча з рідних у мене лише сестра. Там мої друзі, моє життя, і змінити його так кардинально я не готовий. Та й як би я міг тут жити, я для вас ніби комаха?!

— Жаль, що нема такого засобу, який би зробив тебе великим, хоч на деякий час.

— Ти справді цього хочеш?

— Так. Я б показала тобі свою країну з усіма її красотами. Хочу щоб ти згадував про неї добре.

— Еммо, я бачу все це у твоїх очах, і здається дивився власними очима. У тебе гарні очі, в них багато тепла.

— Дякую. На добраніч. Завтра багато справ.

Вона сама не розуміла, чому його слова так чіплялися їй за серце. Ось він, малесенький, ніби іграшка, але здається його словами говорить справжній чоловік. Емма засоромилася, сама не розуміючи чому. За кілька хвилин постукав Дарк, і запитав чи все добре. Потім побажав доброї ночі, і пішов. Емма потушила світло та загорнулася у простирадло. Через вікно та прозору фіранку на ньому проходило розсіяне світло вуличного ліхтаря. Вона чула і бачила, що Тей не спить, і сама чомусь довго не могла заснути. Піймала себе на думці, що хотіла б ще з ним говорити. Про що-небудь тільки б він говорив до неї. Непомітно заснула. Їй наснилося, що роса з диво-квітки вже зібрана, і емби вирушають додому. Вона все щось хотіла сказати Тею, та ніяк не могла. То заважав хтось, то сміливості не вистачало. Аж раптом помітила, що вона з Теєм однакового зросту. А потім з’явилася дівчина, й тримаючи його за руку потягла за собою. Тей намагався гукати Емму, щось говорив. Та вона нічого не почула, надто гамірно було навколо.

Схопилася Емма спітніла, і захекана. Малі емби тихо спали на рушнику, Дарк теж ще не прокидався. Емма підвелася і виглянула у вікно.

«Дивний сон. Що ж мені Тей сказати хотів? І що це за дівчина?» — думала вона, намагаючись розгадати те, що бачила.

— Доброго ранку! — почулося зовсім тихо позаду.

Емма повернулася та посміхнулася до Тея. Він стояв на краю столу, і дивився на неї.

— Доброго ранку! Хочеш подивитися у вікно?

— Так, надворі вже зовсім видно.

— Сідай! — Емма поклала поруч долоню. Тей якось нерішуче торкнувся її пальців, а потім обережно сів. Вона поставила його на підвіконня, і присіла поруч на стілець.

— Яке велике сонце! — вигукнув він. — А як багато будинків, і всі вони різні. Люди самі їх будують?

— Так. За допомогою машин.

— Це диво, ви дуже талановиті істоти! У Ембірі всі будинки однакові, тільки кольорами та з середини відрізняються, а ваші дивовижні. Дивися, звідси люди здаються такими ж малими, немов емби. Як це може бути?

— Це тому що ми дуже високо над ними знаходимося.

Емма посміхалася поклавши голову на лікоть. Пасмо її волосся впало на підвіконня. Тей помітив це та підійшов ближче.

— Яке ж тільки гарне у тебе волосся! Ніяк не можу намилуватися.

— Хіба у дівчат Ембіри не таке волосся?

— Ні, воно темне та кучеряве.

— Чи є у тебе дівчина, яка чекає на тебе вдома?

Емма запитала, а сама згадала свій сон. Щось бентежило її у ньому, і хотілося зрозуміти, що то була за дівчина. Чому Тей так покірно йшов за нею.

— Ні, окрім сестри, дівчини я не маю. Хоча усі мої однолітки або одружені, або ж готуються до того. Ось і на Форо вдома чекає наречена. Вона вже навіть квіток лілії знайшла у потрібній кількості, а Форо все ніяк не наважиться.

— А скільки квіток лілії треба, щоб одружитися?

— Багато. Хоч вони і не малі, але треба достатньо. щоб їх пелюсток вистачило на сукню нареченої.

— Сукня з пелюсток?

— Так. Що тебе дивує? Хіба ваші дівчата не шиють сукні?

— Звісно, шиють, тільки з тканини.

— Але ж тоді сукню хтось міг би одягти ще раз, а це неможливо! Сукня з пелюсток біло-рожевої лілії — символ незайманості та дівочої цноти. Кожна дівчина збирає квіти на своє весілля. Подруги та мати нареченої усю ніч зшивають з них вбрання. За день воно згасає, і наречений знімає з неї по пелюстці, спалюючи у вогні. Він у неї один єдиний, і іншого ніколи не буде, так як не буде ще раз весільної сукні, так як жінка вже ніколи не стане дівчиною.

— Дуже гарна традиція, «один, і іншого не буде…» — мабуть це правильно, — промовила Емма.

— А що буває інакше?

— Ну, як тобі сказати, у людей трішки не так.

Вона піднялася, і загадково подивилася десь далеко, крізь вікно. На підвіконні лишилася золота її волосинка, Тей помітив це, і швидко намотав її собі на руку. Потім підніс до носа і вдихнув запах, він здавався чарівним! Емма не помітила того, і повернулася готувати сніданок. За кілька хвилин у сковорідці шкварчала яєчня, а на столі парувала чашка з чаєм.

На рушникові сидів Форо і широко позіхав, принюхуючись до невідомої апетитної страви. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Дарк.

— О, яєчня! А як пахне, аж шлунок підводить!

Для ембів Емма поставила на стіл тарілку з кількома крихтами яєць та знову якимось дивом налила у їхні фляги чаю.

— Як же це смачно! — вигукнув Форо, тримаючи у руках добрячий шматок. — Я ніколи не їв яєць, а звідки вони беруться?

— Хіба у вашій Ембірі їх нема? — запитав зацікавлено Дарк.

— Пташині є, але їх не можна їсти. Адже з кожного з них народиться пташка. Емби ніколи не вбивають живих істот, ми навіть дерева не рубаємо без дозволу старого Зуфа. Він обирає рослини які вже доживають свого віку, або сухі.

— Ви живете у злагоді з природою, це добре. У людей все інакше. Вони спочатку винищують, а вже потім захищають, і якщо вдається, відроджують. — Дарк криво посміхнувся, поглядаючи на Емму.

— Мабуть нам вже пора, — відказала вона.

— Так, сьогодні треба все уважно роздивитися та скласти план. Адже квітка через день вже почне в’янути. Крім того, вона росте у закритому приміщенні, а тут є проблемка.

— Яка?

— Де взяти росу? Адже вона з’являється лише вночі.

— Так, це дійсно проблемка. Гаразд, тоді вирушаймо! Прошу вас до вашого пересувного будиночку! — Емби швидко заскочили у коробочку, і дівчина накрила їх кришкою.

Пройшло зовсім не мало часу, поки вони дісталися міського ботанічного саду. Та ще довше чекали у черзі, щоб подивитися на квітку. Охочих було дуже багато. Дочекавшись нарешті, вони опинилися біля тропічного червоного дива. Працівники саду оточили квітку огорожею, та слідкували за тим, щоб ніхто випадково чи навмисне не перетнув дозволеної межі.

— Оце так! — вигукнула Емма прикриваючи носа. — Така красуня і від неї такий сморід!

— Так. Ніби тухлятинням несе. Хлопцям треба буде одягати щось на рота, щоб не задихнутися.

Вони вийшли на вулицю, і розташувалися на лаві неподалік.

— Як же ми потрапимо туди вночі? — запитав Тей.

— Це було б зовсім не складно, — відповів Дарк, оглядаючись на скляну будівлю, — але це ще не все що нам потрібно.

— Так, мені тепер теж дається, що проблема занадто серйозна, — підхопила Емма.

— Ви зараз про що говорите? — вигукнув Тей.

— Роса з’являється вночі, повітря стає холодним і волога, що є у повітрі, осідає на рослини, утворюючи краплини роси. Але приміщення закрите, нам треба вигадати як зробити зміну температури повітря.

— Дарку, можливо там є кондиціонер. Ми його включимо, а хлопців у цей час лишимо біля квітки.

— Та хто ж тобі дозволить гратися з такими речами? Там десятки тропічних рослин, усім потрібна волога та тепло. Але якщо й так, тоді це потрібно зробити вночі, а тут все буде зачинене.

— Розумію. Нам необхідно сховатися саме у середині приміщення. Але як?

— Ось тепер знову підемо дивитися на квітку, а в цей час потрібно уважно обстежити оранжерею.

Малі емби мовчки спостерігали за розмовою, Емма узяла до рук коробку та разом з Дарком знову попрямувала до квітки. Цього разу вони йшли дуже повільно, оглядаючи все навколо. Побачивши двері, які вели до складу з інвентарем Дарк смикнув Емму з рукав. Вона все зрозуміла та почала роздивлятися робітників саду. Їх було троє. Один весь час вертівся біля Раффлезії, спостерігаючи за присутніми, інші двоє були зайняті своїми справами.

— Здається, ми будемо вимушені йти сюди втретє. Вдень заховатися неможливо, тому ввечері будемо щось вигадувати.

— Гаразд, йдемо додому відпочивати, — підхопила Емма.

Після повернення вони складали план дій. І вже за кілька годин до закриття знову блукали між рослинами. Коло квітки вже ніхто не чатував, а з робітників залишився лише один чоловік, який щось робив саме біля потрібних їм дверей з інвентарем. Людей майже не було але коло диво-квітки зупинилися двоє чоловіків. Один з них, похилого віку в окулярах був схожий на професора. Він щось вперто доводив іншому, показуючи рукою на квітку. А інший спокійно слухав, недовірливо гойдаючи головою, та тримаючи рукою підборіддя.

— Що будемо робити? — прошепотів Дарк.

— Дивно, але я ніде не бачу кондиціонера, можливо десь між рослинами, я вже двічі обійшла оранжерею у його пошуках, — тихо прошепотіла Емма.

— Так, Еммі я теж його не знайшов, нічого, це не головне. Як будемо діяти, часу зовсім не лишилося?

— Здається вони тут надовго. Тримай коробку та слідкуй за робітником, а я постараюсь відволікти його увагу. Коли він відійде, хутко біжи до тієї кімнати, і сховайся там.

Емма пішла у напрямку Раффлезії та зупинилася позаду чоловіків. Засвітилося світло, бо надворі вже темніло.

— Вибачте, прошу вас звільнити приміщення, ми зачиняємося! — пролунав голос неподалік.

Треба було швидко вирішувати. Емма зачепила плечем одного з чоловіків, а потім, ніби необережно, зробила крок назад, та завалила огорожу навколо квітки.

— Ой, що я наробила?! — вигукнула вона так щоб почув робітник.

Він не тільки почув, а навіть побачив все це, та вже йшов у їхньому напрямку.

— Обережно, хіба ви не бачите, що робите? — гнівно вимовив він.

— Вибачте я не хотіла. Я допоможу.

Обидва чоловіки, які сперечались поруч, замовкли, і слідкували за тим як ставиться на місце огорожа. Емма озирнулась і зрозуміла, що Дарк вже сховався. Тому швидко вийшла на вулицю, полегшено зітхаючи. Вона ще трохи поблукала садом, та вже було зовсім темно, довелося повертатися до Даркової квартири. Вночі він та емби повинні були впоратися самі.

Тим часом хлопець сидів під величезним горщиком очікуючи завершення робочого дня у оранжереї. Чекати було не довго, робітник поправивши огорожу відразу пішов, та зачинив за собою двері на замок.

Дарк не міг вийти відразу, і сидів у кімнаті ще деякий час. Стіни оранжереї були скляними, і він боявся, що з вулиці його ще хтось може помітити. Та коли поглянув на годинник, зрозумів, що вже ніч. Тому рішуче вирушив до виходу.

— Що за маячня?! — раптом вигукнув він, і поставив коробку з ембами на полицю.

— Що сталося? Запитав Тей через отвір.

— Дарк ніби отямився, згадавши, що не сам у приміщенні.

— Здається двері зачинені. Так, справді зачинені! Безглуздя якесь, що тут зачиняти, горщики чи що? Ще й темно.

Внутрішнє робоче приміщення оранжереї не було освітленим, тільки через маленьке віконце під стелею, сюди потрапляло світло самої оранжереї. Кілька разів штовхнувши двері, хлопець зрозумів, що вони досить міцні.

— Що ж робити, доведеться ламати!

Він вхопив щось схоже на лопату, і почав з силою виламувати замок на дверях. Емби перелякано виглядали з коробки.

— Якби тільки ми могли допомогти…, — прошепотів Форо.

— Так, хлопець заради нас виламує чужі двері, а ми тільки спостерігаємо.

— Але ж що ми могли б? Хіба що пролізти у щілину.

Нарешті Дарку вдалося роз’єднати двері, і він вийшов у оранжерею. Відразу узяв коробочку та поставив її коло квітки, відчинивши кришку. Емби відкрили роти, коли побачили Раффлезію.

— Це квітка? — закричав Форо.

— Так. Це саме та квітка, яка вам потрібна. Зараз я посаджу вас на пелюстки. Хоча не впевнений, що на них щось є, здається вона зовсім суха.

— Святі небеса! — знов вигукнув Форо. — Який сморід! Тут ніби помер хтось!

— Так, запах неприємний, а вам мабуть ще відчутніше ніж мені.

— Ати впевнений, що це квітка, можливо це щось… навіть сам не знаю що.

— Авжеж, це саме та квітка, яка вам потрібна. Просто для вас вона надто велика.

— А роси справді нема, — сказав Тей, закриваючи одягом носа.

— Мабуть ще рано. Зазвичай роса аж під ранок з’являється. Хоча, я не впевнений, що вона тут взагалі буде. Температура не змінюється, а це значить випаровування не буде. Лишайтеся тут, я ще раз пошукаю кондиціонер, він обов’язково повинен бути.

Дарк ще раз обійшов приміщення, і знайшов нарешті пристрій який слідкував за температурою та вологістю. Але на жаль, керувати ним було неможливо. Комп’ютерізована система була досить складною, і база управління нею знаходилася у іншому приміщенні. Він підняв голову дивлячись у стелю. Було високо, а стеля складалася з частин які можливо було роз’єднати. Хлопець повернувся до квітки.

— Ой, я задихнуся! Дарку зніми мене звідси, це жахіття! Ще не зустрічав такого, щоб від квітки так тхнуло.

Форо замотав обличчя, було видно тільки очі. Дарк посміхнувся, та поставив їх на землю поруч з квіткою.

— Зараз я повернуся, — сказав він, і знову десь побіг. А невдовзі йшов назад, і тягнув за собою височенну драбину. Розклав її та поліз угору. Малим ембам здавалося, що він дістане небо, а хлопець не дістав навіть стелю. Дарк спустився на долівку та ще раз побіг до кімнати з інвентарем. А коли повернувся, ніс перед собою той самий горщик у якому зовсім нещодавно ховався. А ще, у його руках була сокира.

— Навіщо це тобі? — запитав Тей.

— Треба дотягтися до стелі, інакше роси може не бути.

Він знову поліз нагору, і потягнув за собою величезного горщика. На останньому щаблі драбини помістився горщик, та ледве-ледве поруч стали ноги Дарка. Драбина хиталася, та він обережно виліз на дно перевернутого горщика, тримаючи у руках сокиру.

— Він дуже сміливий, прошепотів Форо, здається він може стати доброю парою Еммі.

Тей якось недобре глянув на товариша, але знову відвернувся бо драбина здорово гойднулася.

— Що буде, якщо він впаде? — не замовкав Форо.

— Він тебе розчавить, — проговорив Тей, не зводячи очей з Дарка.

— Чому мене, а не нас? Тобто, я хотів сказати, що ти таке говориш?

— Він не впаде!

— Гаразд. Але ж…

— Форо, помовчи трохи!

Тей нервував не менше ніж Форо, навіть злякався того, що сам сказав. Навряд чи Дарк лишився б здоровим після такого падіння. Тим часом Дарк уже видовбував вікно у стелі, обережно тримаючись та витягаючи сокирою скло з дерев’яної рами. Нарешті це вдалося зробити, і одне з вікон було знято.

— Ух-гу! — прокричав він. — Мені вдалося!

З тремтячими руками він спускався додолу. Майже відразу у повітрі з’явилася свіжа хвиля.

— Ну ось, тепер будемо чекати.

— Дякуємо тобі, — вигукнув Тей, — тепер я розумію, що без вашої з Еммою допомоги ми нічого б не змогли. І моя сестра навряд чи лишилася б живою.

— Все добре, Тею, я навіть радий, що допомагаю вам. А тепер нам треба чекати, ось тільки не знаю до якого часу. Сидіти біля неї не можу, мене нудить — махнув він на квітку, — я ось тут під оцією величезною папороттю посиджу. А ви теж відійдіть, будемо чекати.

Емби слухняно відійшли від квітки, і сіли на стежці. А Дарк непомітно для себе схилився на волохатий стовбур, і поринув у сон. І хто знає скільки б він так проспав, та крізь сон відчув дотик до своєї долоні. Відкрив очі і помітив малих ембів, які знервовано тягали його за пальці.

— Що сталося? — промовив він підіймаючись.

— Сюди хтось іде, чути голоси.

Відразу ж за цим Дарк почув стукіт дверей.

— Сидіть тут, а я сховаюся! — різко крикнув він, і стрибнув у зелений кучерявий кущ, впавши животом до землі. У оранжереї було відчутно прохолоду. Працівники помітили спад температури, і йшли перевіряти роботу кондиціонерів. На щастя вони були у сусідньому приміщенні, і Дарк навіть бачив їхні тіні через стіну.

— Тею, хутко! — закричав він. Підповз між листям, і підставив ембам руку. — Збирайте якнайшвидше вашу росу, треба тікати!

Він на животі поповз до квітки, і посадив їх на пелюстку. Роса вже з’явилася. Хлопці миттєво почали збирати її долонями у свої фляги. Форо весь час кашляв та чхав. Від цієї роботи і одяг, і взуття у них були мокрими. Та нарешті фляги були повні.

— Швидше!

— Все! — закричали вони Дарку.

Хлопець схопився на ноги, і зрозумів, що десь між листям загубив коробку у якій ніс ембів. Не маючи часу він вхопив їх обох, і засунув у кишеню. Потім стрибнув на драбину, і швидко поліз на стелю. Останнім рухом було втримати рівновагу на самій верхівці, і вхопившись за дах він потягнувся догори. Горщик не втримався, і впав додолу розколовшись на дві частини. Охоронці почули це, і збіглися на галас. Та Дарк вже був на даху. Йти по ньому було неможливо, скло тріщало й лопалося. Він сповзав все нижче хватаючись руками за дерев’яні перетинки. Якимось чином зачепившись ногою за щось тверде, почав опускатися все нижче по стіні. Було темно, але світло з оранжереї допомагало роздивитися навколо. Охорона вже забила тривогу, і десь далеко чувся гуркіт та галас людей. Дарк упав на землю, і відразу схопився за кишеню.

— Ви живі?

— Майже! — вигукнув Форо.

— Так! — повідомив Тей.

— От і добре! Я теж живий. Тому тепер біжимо, що є сили. Тримайтеся!

У кишені було темно і тісно. Емби весь час гойдалися та боляче билися одне об одного. Але Тей був радий терпіти що завгодно. Адже тепер у них були ліки для Сіди, і це значить — вона житиме.

Дарк довго біг ховаючись між кущами і деревами, але скоро вже був на широкій міській вулиці, захеканий та задоволений. Місто тихо спало під блискучим мереживом зірок. Машин майже не було, але Дарку вдалося таки «спіймати» таксі, і незабаром вони були вдома.

Емма не спала помітно нервуючи та з нетерпінням чекаючи на них. А коли зрозуміла, що їм все таки вдалося раділа мов мала дитина, хлопаючи у долоні. Потім вона вхопила Дарка за шию та розцілувала у обидві щоки. Хлопець сам радів своїй пригоді, і обійнявши Емму кілька хвилин не відпускав з обіймів. Тей дивився на це, і дивуючись сам собі, відчував, що йому неприємно.

«Адже вони не разом — щоб так обійматися!» — думав він. Відчуття було неприємним ще й тому, що образитися на цього великого хлопця він не міг. Не вимагаючи нічого на заміну Дарк сміливо ризикував життям заради них. І без його допомоги вони б не впоралися.

— До ранку лишилося кілька годин, треба відпочити, тому що завтра будемо вирушати у дорогу. Дістати росу це ще не все, тепер треба не затримуючись відвезти її хворій дівчині. — Емма взяла рушник щоб стелити його для ембів. — А де коробка? — раптом запитала вона.

— Вибач, але її більше нема, вона лишилася у оранжереї.

— Як же я їх завтра повезу?

— Щось знайдемо, не хвилюйся. Тільки вранці, добре? Благаю… — Дарк виглядав стомленим.

— Гаразд, бо кишені у мене немає!

— Тільки не в кишеню! — додав голосно Форо. — Ні у якому разі не в кишеню. Ми ледве живі лишилися!

— Ну вибач, я не міг по іншому, — подивився на нього Дарк.

— Нічого, не переймайся. Найголовніше — ми впоралися. А кишеня не така вже й страшна, — відказав Тей.

— Не страшна, але ми ледве не випали з неї, тому будьте ласкаві знайдіть щось інше.

— А ще, трохи не зручно про це говорити та нам потрібно помитись, — Тей з соромом підняв очі до Емми.

— Та-ак, — протягнув Форо, — ця квітка так смерділа, що ми ледве не задихнулись. А тепер ще й вологий одяг нагадує про цей сморід.

— Ви праві, — підтвердив Дарк, — я ніби й досі відчуваю цей запах. Сталь, як вона смерділа!

— Гаразд, — посміхнулася Емма, — зараз підемо у ванну.

Вона поставила тарілку на стіл, і запросила ембів сісти. Потім віднесла їх до ванної кімнати, і поставила у раковину. Трішечки відкрутила кран — вийшов ніби малесенький душ.

— Ууу! — прогудів Форо у отвір для зливання води.

— Обережно, не впади туди, ось так буде краще! — вона одягла на отвір сітку міцно закріпивши її. — Це мило, — пояснювала далі, положивши шматок до раковини, а потім сіла напроти.

— А ти можеш вийти? — запитав знову з соромом Тей.

— Ой, вибачте! Звичайно.

Вона вийшла на кухню посміхаючись: — «Чоловіки вони завжди чоловіки, не вважаючи на зріст!». Емма була рада, що все так сталося, але її гнітило те, що треба було повертатися. Розлучатися з хлопцями зовсім не хотілося. Вона вперше уявила собі малесеньку Ембіру. Несподівано дуже захотілось побачити її на власні очі. «Хіба все так швидко закінчиться?! — думала вона. — Не помітила, як звикла, до цих малесеньких людей. А з Теєм не хотілося розлучатися найбільше. Їй дуже подобалося спілкуватися та спостерігати за ним. От якби він хоч трішечки виріс! Хоч наполовину, — мріяла вона. — Але ж це неможливо…»

— Ой, хлопці ви купаєтеся? — вигукнув Дарк, зазираючи у ванну. — Ну, то як, подобається?

— Це диво! — відповів Форо. — Просто відразу тече тепла вода, я такого ніколи не бачив!

— Справді? А як ви купаєтеся?

— У нас великі дерев’яні чани. Вода з різнотрав’ям, її заварює мама, або сестра. Таке купання надає сили, і здоров’я.

— А в нас лише проста вода, ще й не завжди тепла.

— Якось вона дивно пахне…

— Так, буває, що вона дуже пахне, навіть пити неможливо.

— У вас отруєна вода?

— Ну як тобі сказати, не отруєна, але краще пити її очищеною.

— Я знаю чому ваше мило так добре пахне, щоб не чути було смороду від води, — вигукнув Форо виробляючи з піни бульбашки. Дарк посміхнувся.

Коли емби закінчили митися Емма уже чекала на усіх за накритим столом.

— Дарку, дякую тобі за все. Якби не ти, я не знаю чи змогла б все зробити!

— Не зважай, мені цікаво було. Окрім того, ти знаєш, я завжди тобі допоможу. Він обійняв її за плечі та посміхнувся. Форо у той час покинув їжу, і радів побачивши цю мить.

— І все таки вона йому подобається, — прошепотів він до Тея. Але побачивши його серйозне обличчя змінився сам.

— Що з тобою?

— Нічого! — коротко відмахнувся той.

— Дивний ти якийсь. Я знаю, що Емма тобі подобається, але ж вона людина, ти забув?

— Не забув. Іноді коли я дивлюся на неї теж хочу стати людиною.

— Це неможливо! Ми живемо у зовсім різних світах.

— Говориш так ніби я не знаю.

— Друже, заспокойся. Все зміниться коли ми повернемося додому. Будемо згадувати про це мов про сон.

— Так, ти правий. Швидше б додому.

Ніч цього разу була важкою та безсонною. Емма крутилася у своєму ліжку, ніби не могла знайти зручного положення. Тей це чув, і теж лише робив вигляд, що спить. Заснув аж на ранок, лише на мить, і бачив сон як він з Еммою біжить по галявині міцно тримаючись за руки. У цю дивовижну мить він відчував себе щасливим. Прокинувся від її дотику. Потрібно було збиратися. Дарк метався по квартирі у пошуках коробки для ембів.

— Ось, — показав він металеву коробку від цукру, — трохи завелика, але з кришкою.

— Ні, Дарку, вона занадто велика, та й дихати там нічим буде.

— Тоді навіть не знаю. Сталь! Що ж робити, він автоматично поліз у кишеню, і дістав пачку з цигарками. — Ось, дивись! Звісно там тіснувато але сидіти міста вистачить. Тай у кишені поміститься.

— У кишені? — з острахом промовив Форо.

— Заспокойся, у коробці вам буде добре, Еммі буде обережна.

Він вхопив пачку, витрусив цигарки, які лишилися, і витягнув фольгу.

— Давайте приміряємо!

Тей та Форо переглянулися, а потім обережно полізли в середину. Було справді тіснувато, але вони цілком могли витримати. Тому все було вирішено.

— От і все. Бувай! — сказала Емма на порозі.

— Може мені поїхати з тобою?

— Ні. Все гаразд. Далі я впораюся. Мені й так непереливки від батька буде, а коли він ще й тебе побачить, зовсім оскаженіє. Лишилося віднести їх до лісу, це я зроблю сама.

— Тоді як знаєш. Але якщо щось…

— Я обов’язково звернуся, — перебила вона, — я пам’ятаю.

Коробка з кишені трішки виглядала, емби самі відкривали кришку коли було потрібно. Тепер це було легко.

— Дарку, ми вдячні тобі! — проказав Тей. — У тебе велике добре серце, і я розповім про це Сіді, коли вона одужає.

— Радий був допомогти. Сталь! А я навіть розказати нікому не зможу — ніхто не повірить!

Невдовзі Емма уже їхала у автобусі притримуючи рукою кишеню з коробкою. Потім вони знову, як і дорогою вперед, йшли пішки через велике жовтогаряче поле.

— Еммо, а навіщо люди палять? — запитав Тей.

— Вони отримують від цього задоволення.

— Хе, яке задоволення від диму у роті? — підхопив Форо.

— Так Форо, я теж цього не розумію, тому не палю. Спочатку пробують, потім звикають, а потім вже не можуть позбавитися цієї звички.

— Це зілля має чарівні властивості?

— Ти маєш на увазі тютюн?

— Ну те, з чого дим роблять.

— Чарівні кажеш?! Гадаю має. Якщо так багато людей не покидають цієї звички.

Раптом позаду них щось загуркотіло.

— Оце так діло! — вигукнула Емма, і застила на місці. — Хлопці ведіть себе тихо, і не визирайте з коробки. До нас їде мій батько.

За кілька хвилин величезний кінь довіз до Емми бричку. У ній сидів батько, очі його метали блискавки.

— Тпру-у-у! — різко рвонув він повіддя та зупинив коня. Мовчки дивлячись з під лоба не зводив з Емми очей. — Знову за своє? — грізно крикнув він.

— Тату мені потрібно було!

— Знаю як тобі потрібно! Ти ж обіцяла!!

— Тату я повернулася.

— Два дні минуло!

— Тату я більше не буду.

— Брешеш! Не вірю ні слову!

— Тату…

— Ні. Швидко у бричку!

Емма слухняно сіла позаду нього. Кінь рвонув від плескоту батога, і сіра курява знову замайоріла за колесами. Батько мовчав, а Емма боялася навіть слово йому сказати. Ембів так колихало та трясло, що вони почали триматися одне за одного. Невдовзі кінь зупинився Емма скочила на землю.

— Йди в будинок! — Почулося знову.

Дівчина слухняно виконала наказ. Батько йшов за нею та примовляв.

— Уся в матір. Терпець мій урвався! Сидітимеш у будинку цілий тиждень. Навіть на вулицю не вийдеш. А це що? — раптом заволав він, побачивши коробку яка виглядала з кишені. — Ти ще й палити почала? Розпустилася!!

— Ні-і! — заверещала Емма коли він вхопився за коробку, і хотів її розчавити.

Не стримавши себе вона підскочила до нього та з усієї сили стукнула по руці. Коробка полетіла у калюжу, а батько не чекаючи такої витівки вхопив її за руку, і поволік у будинок. Штовхнувши у спину він зачинив за нею двері, а потім надів замок.

— Тиждень, чуєш? Руку на батька підіймаєш, до чого ти дійшла вже? Ти не дівчина, а хлопчисько!

У відповідь почув лише голосний плач. Розгніваний він пішов розпрягати коня, і щось бурчав весь час собі під носа. Емма витирала набігаючи сльози та визирнула у вікно. Вона хотіла побачити хоча б з далеку що сталося з коробкою, та ембами у ній. Та з вікна нічого не було видно. І гіркі сльози з новою силою заполоняли очі.

Емма лише пам’ятала як пачка з під цигарок від удару по руці упала у воду. І вже боялася навіть думати, що могло статися. Вони могли втопитися або ж вдаритися об землю, думки про це були нестерпними. І саме зараз вона була не в змозі нічим їм допомогти, двері було зачинено.

Але саме тому, що коробка упала у воду, удар було пом’якшено. Емби обережно відкрили верх, під їхньою вагою змокріле дно коробки прогиналося, й усередину почала надходити вода. Вони гребли щосили у напрямку берега, а калюжу сприйняли за озеро. Вже майже допливши до краю коробка розвалилася, і хлопці стрибнули у воду. А далі вирішили йти до будинку, щоб знайти Емму. Та йти було небезпечно, поруч ходив батько дівчини, бив копитом величезний кінь та ще було безліч небезпеки для таких малесеньких істот.

Саме про це й думала дівчина визираючи у вікно. Навіть повіривши у те, що вони живі вона не була впевнена, що їм вдасться пройти двір. А ще, не знала куди вони підуть: шукати її, чи шукати дорогу додому. Зрештою вони могли просто загубитися, а знайти таких маленьких істот у величезному господарстві було б дуже нелегко.

Тим часом захекані емби бігли через брудний двір. Тей сильно пошкодив ногу, і помітно кульгав.

— Що будемо робити? — кричав оглядаючись Форо.

— Не знаю, але потрібно пробратися до будинку.

— Тільки б не натрапити на кота!

— Так, цього ще зараз бракувало.

Раптом коло них пройшов випряжений господарем кінь. Форо застиг на місті з відкритим ротом. Тварина здавалася їм такою великою, що навіть слів годі було добрати. Тей теж на хвильку зупинився, а потім смикнув товариша за рукав і вони побігли далі.

— Форо, стій, дивись!

Важко хекаючи, Форо зупинився, і побачив, що Тей вже добре відстає. А потім він підняв очі туди де показував товариш, і завмер: прямо на них повільною ходою на зігнутих ногах йшов кіт. Величезне кошлате чудовисько з гострим зацікавленим поглядом. Кіт не зводив очей з ембів, готувався стрибнути, почувши здобич. У Форо підкосилися ноги, до того ж Тей вже дуже повільно пересувався з пошкодженою ногою.

Враз хлопець збагнув що робити, схопив товариша за руку та почав задкувати. Невдовзі вони вперлися спинами об щось тверде. Тей повернувся, і побачив велику миску, бридку та засмальцьовану.

Форо вже тягнув її за бік, намагаючись перекинути. Вдвох вони швидко це зробили, і вмить опинилися під нею. Відразу ж почули як величезні кігті черпнули по поверхні. Кіт стрибнув зверху й сердито шкріб лапами. Декілька разів йому вдалося посунути миску у бік, хлопці навіть попадали, збиті з ніг. Але потім миска об щось вперлася. Кіт вже не міг її штовхати, лише бив лапою. Він сердився та завивав навколо, відчуваючи їх. Хлопці злякано дивилися одне на одного не знаючи на що чекати. Кіт трохи заспокоївся, але не відходив від миски.

— Оце так звір! Ще б трішки, і він нас зжер!

— Так, але що будемо далі робити?

— Здається я розумію, що це за предмет, це його миска. Вона брудна, масна та смердить кошатиною.

— Це означає, що він так і буде коло неї сидіти? — Тей майже зігнувся від того, що розболілася нога.

— От цього я й боюся, сідай на землю, відпочинь, а я подумаю, що робити.

Тей повільно обдивився навколо, але сісти було ніде, навколо було мокро та брудно.

— Ні, відпочивати я не буду нам потрібно щось вирішувати. А може ми підемо разом з цією схованкою?

Форо підняв руки догори, вперся у дно миски, намагаючись її підняти. Один би він не зміг нести її на собі. А в двох вони обережно потягнули її над собою. Та миска знову в щось вперлася. А кіт почав гребти землю з іншого боку, запускаючи кігті під неї. Форо припав до землі, крізь щілину побачив, що миска вперлася не у що інше як у поріг будинку.

Обережно піднявши свою схованку хлопці застрибнули на дерев’яний поріг. Він складався усього з однієї сходинки, і мав широку площу перед дверима. Йти стало легше, але й коту стало легше штовхати. Миска відлітала у бік після кожного його удару, а емби падали, ледве встигаючи відскакувати від гостри х пазурів. Здавалося це не скінчиться ніколи.

— Тею, вибач друже, але здається це кінець…

Форо був брудним і червоним, весь час падав та знову підводився.

— Зачекай, не здавайся. Ми щось вигадаємо!

— Авжеж, тільки що? Якщо він дужче вдарить по мисці вона перекинеться.

Раптом вони відчули, що знову у щось вперлися. Далі йти було неможливо, а кіт все бив лапою штовхаючи миску з боку в бік.

— Що вухастий, їсти хочеш? — почувся голос господаря. — Зараз, зачекай! — він відчинив двері, і вигукнув: — Еммо, збери щось поїсти коту, він зголоднів, навіть сам тобі миску проштовхав. Ти чуєш, Еммо?

— Так, тату, — почувся у відповідь притихлий голос дівчини.

Господар пішов, а за кілька хвилин Емма вийшла за поріг. Вона знервовано роздивлялася двір у пошуках ембів та нічого не бачила. Порожня пачка від цигарок плавала по воді у невеликій калюжі. Збоку будівлі вийшов батько. На очі у Емми знову набігли сльози. Помітивши суворий погляд батька, швидко опустила очі у пошуках котячої миски. Вухастий тим часом покинув своїх бранців, і зачувши їжу терся об її ноги. Емма присіла та однією рукою перекинула брудну миску. Перелякані емби стояли перед нею, вже навіть не знаючи на що чекати. Дівчина так зраділа, побачивши їх що мало не скрикнула.

Вхопила їх рукою, і метнулася у хату витираючи сльози.

— Ви живі, яка ж я рада! Я мало не вмерла від думки, що ви втопилися у калюжі.

— А ми мало не вмерли від того ненажерливого кота! — вигукнув Форо. — Жахливішої тварини у житті не бачив!

— Краще б загинули, — ледве вимовив Тей.

— Чому, все буде добре! Головне ви живі, а далі ми все зробимо, щоб врятувати твою сестру. Повір мені, я не побоюся навіть батька.

— Я тобі вірю, вибач Еммо, але ми обидва загубили свої фляги з росою. Я навіть не помітив коли це сталося.

— Святі небеса! Я теж не помітив. Тею вони там десь лежать, тільки б не відкрилися, бо все витече…

Форо затих прикривши рота рукою. Вмить ця думка стисла серце, і стало страшно. Пробки справді були не міцними, від удару могли випасти. Якщо так і сталося, набрати росу ще раз вони б не змогли. Квітка вже відцвіла.

— Фляги у дворі, я обов’язково знайду їх, як тільки батько поїде. Десь через годину він їде у ліс по дрова, у нас буде досить часу знайти фляги. А потім я відразу віднесу вас до лісу.

Хлопці були геть засмучені і знесилені. Робота, зроблена для них Еммою та Дарком, була втрачена. Життя Сіди висіло на тонесенькій волосинці. Тей з відчаєм картав себе за цю необачність. Він підняв очі на Емму і зрозумів, що вона теж помітно хвилюється. Невже всі зусилля марні і повернутися доведеться з порожніми руками?! Він дивився на її червоні вологі очі та набряклі від сліз щоки. Стало нестерпно шкода дівчину, дуже хотілося пригорнути її до себе та втішити. Він підійшов до Емминої руки, і лагідно погладив її по шкірі. Самому собі здавався таким безсилим та нікчемним як ніколи.