Місячна дорога

Розділ перший ЛАПА

Над виблискуючими в променях сонця скелями у чорному зоряному небі з’явився хвіст комети.

Комета швидко росла, минаючи одне сузір’я за одним. Вона летіла до Місяця хвостом уперед.

Цілком беззвучно, без жодного гуркоту виривалися з дюз розжарені гази, гальмуючи космічний корабель, що знижувався.

Могло здатися, що кінострічка зі знятим зльотом ракети запущена зараз у зворотний бік. Все повільніше падало, нарешті майже повисло над скелями сріблясте тіло. Вогненний промінь уперся в камені, здув з них віковий порох. Клуби диму й куряви вперше за багато місячних століть розпливлися внизу…

На сіру хмару, мов на м’яку подушку, обережно сідав космічний снаряд. У нижній частині апарата з’явилися три металеві лапи, напівприховані димом.

У настороженій тиші одна з лап сперлася об місячну скелю, немов здійснюючи вперше в Космосі міжпланетне «рукостискання».

Відтак торкнулася місячного каменя й друга лапа, а третя? Третя повисла над урвищем.

Відчувши опору першої лапи, слухняні автомати в тупій старанності вимкнули дюзи. Зникло полум’я, але продовжував ще клубочитися дим.

Сріблястий краплеподібний гігант почав кренитися. Безпорадним рухом сліпця шукала простягнута лапа опори. Під нею була прірва.

Небезпечно накренився міжпланетний корабель, але ніхто не виправив помилки автоматів, не увімкнув дюзи, не запобіг падінню.

У німому жаху застигла біля вікна єдина пасажирка корабля, що так і не оговталася після зникнення пілота…

Пілот зник, зайшовши їй за спину, коли вона сиділа в кріслі, закинувши назад голову, готова до удару в скроню або пострілу з револьвера, який сама ж дістала із сумочки і поклала на пульт. Цією іграшкою вона хотіла настрашити космічного пілота, тепер виконавця закону Космосу, закону безглуздого, жорстокого, невідворотного.

З гіркою іронією вона сказала:

— А я казала: «Можливо, побачимося».

Ніколи він не побачить її, ніколи…

Але справжній сенс цього вона збагнула, лише помітивши на пульті записку:

«Увімкнув автомати спуску і сигнал лиха. Хай допоможе вам Бог, Ель, на Місяці. Том».

І більше ні слова.

Він пішов, поступившись їй життям і місцем у ракеті, яка обачливо знижувалася тепер над місячною пустелею.

Том Годвін по-своєму вирішив невблаганне рівняння, а маленька Елен Кенні раптом у холодній остуді відчула, що вона цілковито сама в Космосі, безпорадна і приречена.

Вона сиділа в кріслі пілота, стискуючи скроні долонями. У репродукторі чулося ім’я Тома Годвіна. Його викликали із Землі. Очевидно, він нічого не сказав про своє рішення, про свій вчинок. Елен не відповідала. Їй здавалося блюзнірством відгукнутися замість Годвіна, змусити людей на Землі здригнутися при звуці її голосу.

Місяць наближався. Елен летіла вже не в Космосі, а над гігантським краєм гострих гір, що простягнувся під нею.

Ракета сама собою поверталася, місячні хребти були тепер під кабіною пілота, але поверхню планети все одно було видно в бічні вікна… Обрій здавався величезним, але чітким, не розпливався в серпанку, як на Землі…

Все ближче були місячні скелі.

З болем приреченості сприймала Елен ніколи ніким не бачений пейзаж, жадібно вбирала кожну його деталь. Ах, якби вона могла його описати! Але цього ніколи не буде.

Та все ж…

Як вражали ці дикі скелі, що виблискували платиною на тлі… чорного зоряного неба! Розжарені разючим сонцем, вони підносилися над попелясто-сірою рівниною, круті, прямовисні, мов грізні береги оскаженілого моря. Але море тут було твердим, кам’яним, мертвим, засипаним тисячолітнім порохом. Тріщини, широкі і звивисті, з гострими краями прірв, там і тут розривали його. Різкі тіні гір були непроглядною пітьмою серед білого дня. Вони поглинали частину рівнини, здавалися провалами в безодню.

У світі без півтонів і півтіней, де немає розсіяного в повітрі світла, все, що під сонцем, — сліпуче, що не освітлене, — невидиме.

Платинові скелі круто, без спадин, здіймалися увись, перетворюючись на гірський хребет, що зубцями закрив виднокрай. У протилежному до гір боці він був дивовижно близьким і опуклим, мов величезний пагорб.

І, звісно, ні кущика, ні травинки не побачила Елен навколо. Тут ніщо не росло. І тут не було руху. Жоден камінчик не скочувався з крутих схилів, вітер не турбував порошний наліт, не здіймав злежані пластівці, не гнав їх над камінням. Повна, нічим не порушувана тиша вічно стояла там, де не було звуків і не було вітру, ба більше, не було повітря, яке передало б звук, не було дихання і всього, що дихає, — не було життя… І самий час, здавалося, не владний був щось змінити в незмінному місячному світі, де ніщо не починалося і не закінчувалося, де все вже скінчилося.

Та все ж він був дивно гарний, цей похмурий місячний світ, первозданно дикий, нічим не займаний, ні вітром, ні часом, відразливо страшний і привабливо таємничий.

Елен відчула крен корабля. Промайнуло вгорі чорне небо Космосу, нахилилися готові звалитися на Елен місячні скелі.

Вона судомно вчепилася в бильця крісла, підлога кабіни вислизала з-під ніг.

Відтак усе закружляло. Прилади пульта опинилися над Елен. Розтиснулися її руки, вона вивалилася з крісла, вдарилася об стелю, яка була тепер унизу.

Срібляста ракета з написом «Колумб» зірвалася в провалля… Вона зачіпала виступи урвища, підстрибувала на них і скочувалася все нижче, знівечена, зі вм’ятинами, втративши вуса антен, обламавши посадкові лапи.

Якби це було на Землі, від апарата давно нічого не залишилося б, але тут, на Місяці, де тяжіння було ушестеро меншим, відповідно повільніше набиралася швидкість падіння. І лише на Місяці міг затриматися на непомітному виступі корабель, повиснувши над прірвою.

Оглушена Елен вціліла лише тому, що встигла надіти перед посадкою ковпак шолома на голову. Удар об стелю кабіни припав по ковпаку і передався на плечі.

Все ж таки струс був дуже сильним. Перекочуючись по кабіні, Елен кілька разів ударилася головою об стінки шолома і відчула, що кудись провалюється.

Незмінний місячний світ. Нерухомі навіть тіні. Здавалося, ніч ніколи не змінить цей сліпучий день…

Принаймні за той час, поки Елен була без свідомості, тіні, якщо й пересунулися, то невідчутно. Можна було подумати, що Елен опритомніла через декілька хвилин, а не через декілька годин. Доба на Місяці дорівнює земному місяцю.

Свідомість поверталася поступово. Все пливло перед очима: склепіння стелі, нічне небо у проймі…

Де вона?

Сльози затуманили склепінчасту стелю, вона нараз перетворилася на дзеркало, в яке дивилася космічна Вероніка, відстригаючи собі пасма волосся… Волосся Вероніки! Планетна піщинка десь у глибинах сузір’я… і жах перед неозорістю Космосу.

Елен підвелася на лікті й роззирнулася.

У вікна заглядали яскраві на сонці, в тіні чорні, гострі камені, незакруглені, немов нещодавно розколені. І всюди каміння, саме каміння… Чи є щось на Місяці, окрім каміння?

На Місяці!

Ніякої гордості не відчувала перша з людей, що досягла іншої планети, нічого, крім болю, втоми і жаху.

Що, коли серед цих каменів живуть невідомі чудовиська? Що, коли марно приніс себе в жертву відважний пілот Том Годвін?

Барва сорому залила обличчя Елен. Вона навіть не повідомила про його подвиг на Землю.

Репродуктор звисав на обривках дротів у Елен над головою. Биті скельця циферблатів засипали стінку, що опинилася тепер унизу. Там само валявся нещасний дамський пістолет…

Елен спробувала встати. Голова паморочилася. Кортіло витерти хусткою обличчя, але зняти шолом було страшно. Кабіна могла бути пошкоджена, повітря могло вийти назовні!

Але яка страшна тиша небуття навколо!

Елен здригнулася і завмерла…

Звісно, це вже галюцинація слуху. У тиші бувають свої міражі, як у пустелі.

І знову вона почула скреготливий звук, що подирав по шкірі.

Елен відвернулася від вікна, затуленого гострими скелями, і мало не скрикнула від жаху.

У протилежному вікні вона побачила страшну пазуристу лапу…

Холод пробіг по спині й миттєво прояснив голову.

Не зводячи очей з лапи, що скреготіла по металу, вона підняла револьвер.

Одну за одною випускала вона кулі в лапу, але всі вони відскакували від скла-броні, розрахованого на зустрічі з дрібними метеоритами…

У відчаї відкинула Елен револьвер.

Лапа зникла.

Можливо, все це лише здалося їй? На Місяці не може бути нічого живого.

Але лапа, спростовуючи всі земні гіпотези, знову з’явилася у вікні. Цього разу вона тримала величезний камінь, який на Землі зміг би підняти лише потужний підйомний кран.

Елен відступила, притиснулася спиною до протилежної стінки. Вона не йняла віри очам. Вона зрозуміла, що це кінець, насупила брови, закусила тонкі губи.

Страшний стук і дзвін стрясли кабіну. Лапа з неймовірною силою била брилою по склу.

На Місяці менша, ніж на Землі, вага, але сила інерції та сама, вона залежить лише від маси і швидкості його руху…

Скло витримало, але рама вікна подалася.

З гуркотом полетіла вона, вибита, в кабіну.

Елен стояла закам’яніла, але готова до боротьби.

В утворений отвір просунулися дві лапи. Вони шарили по кабіні, наближаючись до нещасної Елен.

Все ближче були розчепірені пазуристі пальці… Так, так! Пальці! «Значить, у них тут, на Місяці, теж пальці», — промайнуло в мозку Елен, немов це могло б мати зараз хоч якесь значення.

Пальці торкнулися Елен. Вона гидливо ухилилася. Лапи уперто шукали саме її.

Елен у відчаї відштовхнула лапи руками, несамовито била їх ногами. Лунав металевий дзвін, очевидно від її магнітних підошов.

Але лапи страховища стиснули Елен, що марно виривалася, й витягнули її крізь пройму вибитого вікна назовні, на поверхню Місяця.

Піднята високо над камінням Елен устигла побачити, як «Колумб», втративши рівновагу, хитнувся й зірвався у прірву. На виступі урвища космічний корабель підстрибнув і зник у непроглядній пітьмі тріщини.

З ним усе було скінчено.

Розділ другий МІРАЖ І СЕЛЕНА

Газети вийшли тричі потрійним тиражем. Особливих успіхів досягла «Уорлд кур’єр», спеціальна кореспондентка якої стала космічною героїнею.

Майже всіх дівчаток, що народилися в день надзвичайних подій у Космосі, називали Елен, Оленами, Альонами й Леєнами. А хлопчики отримували імена Тома, Томаса, Петра, П’єра і Пітера.

Не було сім’ї на Землі, де не вважали б своїми близькими місячних мандрівників, де не турбувалися б про них. Спеціальні бюлетені щогодини повідомляли про рух ракет.

Люди, навіть незнайомі, зустрічаючись, перш за все говорили, що «Колумб» уже спустився на Місяць і автоматична радіостанція, що подавала сигнали лиха, чомусь замовкла.

Із повідомлення ТАРС[9] світ дізнався про відхід «Шукача» убік від Місяця й порятунок американського зоряного пілота Тома Годвіна. Президент США надіслав уряду СРСР телеграму зі щирою подякою від імені всіх американців.

Про Елен Кенні нічого не було відомо. Її портрети, надруковані в мільйонах екземплярів, геть усі були вирізані читачами газет, заховані в гаманці, сумочки, наклеєні в зошити, альбоми, пришпилені на стінах…

Маленька американка, мружачись, посміхалася людям Землі.

Елен зажмурилася. У неї не вистачало сили розплющити очі. Зараз кігті почнуть рвати її тіло. Якби скинути шолом, покінчити все разом! Але страшні жорсткі лапи тримали міцно.

Вона відчула, що її обережно поставили на каміння і… відпустили.

Очі розплющилися.

Місячні скелі, світло й тінь, чорне небо, кошлате сонце, зірки… Ні! Нічого цього вона не помітила. Перед нею стояла знайома танкетка, а в ній за склом кабіни сидів земний, близький, стривожено усміхнений Євген Громов у блакитній тенісці з короткими рукавами…

Елен крізь сльози посміхнулася молодому Громову, нічого не розуміючи.

— Ага! А лапи? — похопилася вона.

Вони лежали, величезні, металеві, біля її ніг. Боже! Та це ж маніпулятори, механічні руки, якими була обладнана призначена для Місяця танкетка. Ними керує цей юнак зсередини…

— Міс Кенні! — почула Елен у шоломофоні. — У вас увімкнене радіо? Як це вийшло? Я шукав «Колумб»; але розраховував на розмову з Годвіном.

— Виявляється, я зовсім не знала його! — борючись із риданням, вигукнула Елен. — Коли ми з вами повернемося на Землю…

Громов зніяковів:

— Міс Кенні, я перший зустріну вас на Землі…

Елен зблідла. Вона раптом зрозуміла все, пригадала… Цією танкеткою керують із Землі. Ніякого її рятівника немає на Місяці, він знаходиться на Землі, в корпусі Космічного інституту на липовій алеї. А тут… у цьому чужому страшному світі, серед навислих скель і бездонної пітьми провалів, тут вона сама.

І вона рвонулася вперед, притиснулася до металу земної машини.

— Я з вами, міс Кенні… з вами, — твердив Євген.

— Ви справді зі мною? — прошепотіла вона. — Я так злякалася… цих лап… А зараз ще страшніше… Можна мені до вас?

— Звичайно. Залазьте на корпус танкетки. Я допоможу маніпулятором. Можна?

— Так. Тепер можна…

— «Шукач» пішов рятувати людину в Космосі.

— Як? Його можна врятувати? Боже! Ви можете дати запит про нього на Землю? Ах, так! Ви ж самі на Землі!

Сигнальна лампочка заблимала на пульті «Шукача».

— Увага! Викликає Земля! — крикнув Анікін.

Петро Громов і американець Годвін, що стояли біля вікна кабіни, обернулися до пульта.

— Це Євген. Він розшукав «Колумб» між Озером Снів і Затокою Мертвих. Він вирятував дівчину з неприємності. Танцюй, Томе!

— Можна було б вибрати приємніші назви, — буркотливо відгукнувся Годвін, марно намагаючись приховати радість.

— Ви хотіли сісти за кермо, Годвіне, — покликав Громов. — Виводіть корабель на обчислену орбіту. На жаль, не випаде облетіти Місяць…

— Спасибі за честь, командоре. Ніколи не хотів бути пасажиром. Тепер я спокійний за дівчинку. А щодо іншої місячної півкулі, то нам і на цій робота знайдеться. Місяць — планета скарбів. Треба лише нагнутися. Я зумію вам добре заплатити, командоре. Рятувальна експедиція, пальне — все за мій рахунок.

Американець говорив цілком серйозно. Петро Громов стримав усмішку і промовчав. Але Анікін лукаво запитав:

— А у тебе багато на банківському рахунку, приятелю?

— Поки лише тридцять п’ять прожитих років, — відказав Годвін.

Танкетка рухалася під прямовисними скелями. На сіро-попелястій рівнині застиглими хвилями піднімалися довгі гряди каміняччя. Попіл не втримався на гострих гребенях, і вони, білуваті, здалека нагадували баранці, з яких морський вітер зриває бризки…

Елен пригадала острів Капрі, велетенську скелю, що піднялася з моря, зі стрімкими урвищами берегів, з яких колись імператор Тиберій[10], що прославився жорстокістю, скидав у море неугодних йому римлян.

Місяць був цнотливо чистий, він ніколи не знав людських пристрастей, жорстокості, ненависті… й навіть кохання і дружби.

Елен задумливо сказала про це Євгенові й додала:

— Можливо, тепер тут буде не так?

Звісно, вона мала на увазі не жорстокість і ненависть.

За танкеткою тягнувся слід гусениць. Вони відбилися в попелі, відтінені чорною, мов сажа, окрайкою.

Танкетку трясло й кидало. Рівне кам’яне море виявилося «бурхливим». Елен не втрималася б на кузові, якби її не напівобняла, дбайливо підтримуючи, механічна рука маніпулятора.

Елен переводила погляд з біло-чорних місячних барв на м’який блакитнуватий ласкавий тон панелі, видимої крізь прозору півсферу, на пластмасові ручки кольору слонової кістки, на тканину теніски, на волосся Євгена, що полискувало на сонці…

Елен підібгала ноги й сказала, дивлячись униз:

— Давні люди в го́рі посипали попелом голову. Тут у попелі ціла планета.

Танкетка зупинилася. Друга рука-маніпулятор простяглася до сліду гусениці й підібрала камінець, що зблиснув у колії. Залізні пальці обережно простягнули знахідку Елен.

— Ой! Яка краса! — вигукнула вона.

— Для вас, міс Кенні. Перший місячний камінь.

— Як ви гадаєте, я зберігатиму його все життя? — задумливо запитала Елен.

У її руці мерехтів яскраво-червоний вогник.

— Я зовсім не знаю вас, — зніяковів Громов.

— А вам цього кортить?

— Боюся, що сюрпризів у вас не менше, ніж на Місяці, — знайшовся Євген і додав: — Елен — по-російськи Олена. Можна мені називати вас… Селеною?

Елен подивилася вгору, де виблискували в сонячних променях верхівки скель:

— Селена — по-грецьки Місяць. Мені це подобається. А ви-бо не ви… лише ваше зображення. Я нарікаю вас Міражем. Коли я з вами, то наче не на Місяці.

Несподівано легкий тон розмови був не випадковий, Елен вибрала його, підсвідомо захищаючись від довкілля, що її пригнічувало. Євген усе збагнув і підтримував цей тон. Він розумів, що якби вона усвідомила, що опинилася на Місяці цілком сама, то втратила б розум. Елен по-жіночому оборонялася від чужої й ворожої природи, чіпляючись за знайоме і звичне. За прозорою півсферою виднівся рятівний шматочок земного світу, і їй необхідна була така сама рятівна, хай найпорожніша, але тільки земна розмова, яку так мило вміють провадити на Землі жінки. І Євген спробував саме так говорити з Елен, що знаходилася на Місяці.

— Коли я з вами, то наче не на Місяці.

Вона повторювала це й задумливо перебирала величезні залізні пальці маніпулятора. Будова була такою, що кожен залізний палець був пов’язаний з пальцем Євгена, щонайменший рух руки якого негайно передавався могутнім сталевим м’язам маніпулятора. Євген відчував, як один за одним згиналися його пальці, Елен раптом зрозуміла це і збентежено відсмикнула від лапи руки.

— Як яскраво тут! — сказала вона, тривожно озираючись довкола.

— Не лише яскраво, але й жарко, — трохи схвильовано відгукнувся Євген. — Вище ста градусів.

— Мені прохолодно, — пощулилася Елен.

— На вас хороший американський костюм.

— Ви гадаєте? Він гарний?

— У вашому костюмі напівпровідники двох видів. Одні, нагріваючись, дають електричний струм, а другі під впливом цього струму охолоджують ваш костюм.

— Як багато треба знати, коли бути на Місяці, — зітхнула Елен. — Я без вас уже не можу тут… Ой! Що це?

Танкетка виїхала з-за скелі, і в зоряному небі з’явився величезний напівзатінений, яскраво сяючий диск. Він був у багато разів більший від Сонця.

— Селено, — сказав тихо Євген, — це наша Земля.

— Земля? Боже! І ви там?

— Так. Я тут, — винувато зізнався Євген.

— Я не вірю, Міраже. Ви зі мною, — уперто сказала Елен. — Інакше я з’їду з глузду. Ви зі мною! А там, — відразу змінився її голос, став жорстоким, — там місіс Хент, газети, гангстери, бізнес… Між нами невблаганне рівняння. Зупиніться. Я хочу дивитися на Землю звідси, з місячної висоти. Дайте вашу руку.

Елен зісковзнула з танкетки й задерла голову, тримаючи пальці маніпулятора у своїй руці. Євген відчував її потиск.

— Невблаганне рівняння? — перепитав він.

— О так! — очі у Елен звузилися. — Місіс Хент чудовий математик. У її рівнянні з одного боку бізнес, із другого — підлота. У великому бізнесі чиїсь сто фунтів живого тіла не грають жодної ролі. Я кепсько розбиралася там, у вас, у «математиці»…

— Селено, я не можу уявити вас… далеко…

— Містере Громов, не могли б ви зробити послугу, передати мою кореспонденцію з Місяця?

— Місіс Хент?

— Ні, про неї. Комусь іншому. Наприклад… О так! «Юманіте»! «Комсомольській правді»! Це буде чудове вирішення рівняння. О’кей! У мене дуже злі очі? Ви згодні?

— Я передам ваше повідомлення. Але зараз нам треба братися до роботи, викласти розпізнавальний знак для посадки «Шукача».

— Гаразд! — погодилася Елен. — На Місяці навіть жінка дуже сильна. Вергатимемо каміння!

І маленька Елен схопила величезний камінь. Здавалося незбагненним, що вона підняла його і тримає над головою, така маленька і слабка.

— Авжеж! Ось так! — підхопив Євген.

Руки маніпулятора підняли ще більший камінь і, струсивши з нього порох, поклали поряд з каменем, який кинула Елен. Це була ладна, весела робота. Елен забула, де вона знаходиться. А головне, вона забула про свою самотність. Вона насолоджувалася своєю небаченою силою, здатністю перекидати величезні кам’яні брили. Вона дзвінко сміялася.

— Гей! Хутчій! Хутчій! — кричала вона. — Я ніколи не думала, що стану важкоатлетом.

— Ви тут важите у шість разів менше, ніж на Землі!

Танкетка спритно маневрувала, її сталеві руки підкидали камені, й курява з них здіймалася хмарою, що довго не осідала. Елен ледве розрізняла танкетку в запорошеному тумані.

— Мені навіть кортить чхнути, — сміялася вона. — Тут тисячоліттями не стирали порох.

Поступово почав вимальовуватися традиційний Т-подібний знак, який викладають для літаків. Він був складений із каменів, з яких «струсили» пил, і тому був іншого кольору, ніж попеляста рівнина.

— Як гарно! — раділа Елен, дивлячись на темно-гранатове каміняччя. — А я гадала, що на Місяці все сіре.

— Зачекайте, ми його ще виметемо! — пообіцяв Євген.

Елен підійшла до танкетки.

— Чи задоволені ви жінкою на Місяці?

— Селено! — лише й міг вимовити Євген.

— Ви любите жінок? — напівжартома запитала вона.

Євген був приголомшений.

— А я не люблю чоловіків. Надто добре знаю, що їм треба. Завжди дражнила і сміялася. На місячній дорозі все інше. Я зустріла на ній…

— Селенітів? — спробував пожартувати Євген.

— Ні. Чоловіка, якого не знайдеш на Землі. Хай простого, трохи грубуватого… Він заступився за американців! Довів, що новеліст Годвін не має слушності. Хто міг сподіватися?

— Ви думаєте про нього… — тихо сказав Євген. — Це природно.

— Ви також урятували мене, — поспішно додала Елен.

Євген усміхнувся:

— Сидячи вдома, в теплі, нічим не ризикуючи…

— Йому нічого не потрібно було від мене, нічого… — не слухаючи Євгена, продовжувала Елен. — Цей знак для нього.

Елен озирнулася й раптом помітила, що зображення у вікнах танкетки стало блідішим, півсфера потьмяніла, стала молочно-скляною, холодною, мертвою.

Євген зник.

У Елен перехопило подих. Із жахом подивилася вона навколо.

Вона залишилася на Місяці сама.

Розділ третій МІСЯЧНИЙ УДАР

Євген Громов був першою людиною Землі, яка побачила Місяць з його поверхні.

«Шукач-ІІ» востаннє гойднувся, ліг на місячне каміння й завмер.

Серце у Євгена шалено калатало, чоло стало вологим, руки на важелях керування тремтіли, очі намагалися хоч щось роздивитися за вікнами танкетки. Але ракета опустилася у хмару здійнятого нею попелу, туман тисячолітнього місячного пилу огорнув танкетку імлою.

Євгенові, після того, як він доповів по телефону про щасливий спуск, ще довго довелося чекати, перш ніж у вікнах танкетки почали проступати спочатку каламутні, відтак усе більш різкі обриси гострих місячних скель. Невже на Місяці все так поволі падає?

Та ось вони, місячні камені, до яких можна доторкнутися рукою! Ось вона, місячна окойма, вражаюче близька, опукла, мов край величезного цирку! Ось воно, кам’яне море, порізане застиглими блискавками тріщин!

Євген ладен був кричати від радості, вискочити з макету танкетки, розцілувати Наталю, скакати по лабораторії в дикому танку. Але він не відчував себе більше на Землі. Навіть розсердився на Наталю, що заглянула було до нього. Кольорове стереоскопічне зображення у вікнах-телеекранах створювало таку ілюзію, що Євген повністю відчував себе на Місяці. Він не втримався від спокуси і простягнув голу руку — він був у тенісці з короткими рукавами. Величезна залізна рука маніпулятора слухняно повторила його рух і доторкнулася до ближньої скелі. Євген відчув пальцями її твердість…

У цьому дотику було торжество людської думки, торжество земної техніки, торжество невгамовної відваги людського знання.

Очі у Євгена стали вологими. Він почав насипати залізними руками велику купу каміння на місці першого спуску земного космічного корабля.

«Шукач-ІІ» лежав на боці. Він сперся спочатку об камені лапами танкетки, які поступово зігнулися і плавно поклали корабель так, щоб танкетка могла з нього виповзти.

Євген натиснув важелі, і танкетка, припадаючи на задні траки гусениць, ривком вискочила з космічної кабіни. Вона почала вертітися на місячному камінні, мов випущене на волю звіря. Могутні залізні лапи розкидали каміняччя. Гусениці здиралися на скелю. Лапи, хапаючись за виступи, допомагали їм.

Торжество Євген було повним. Він на Місяці, він може узяти «руками» будь-який камінь, сфотографувати будь-який пейзаж, встановити будь-який прилад, провести будь-яке дослідження! Він на Місяці, на Місяці, на Місяці! І не потрібна йому нічия допомога! Нічия! Він утвердить на Місяці перемогу того напряму у вивченні Космосу, якому присвятив життя! Навіщо було літати «Шукачу-І» і «Колумбу»? Щоб у Космосі розігрувалися драми?

Проте Євген не просто давав вихід своєму торжеству, він пристосовувався до майбутньої подорожі до місця посадки «Колумба».

На екрані радіолокатора виразно виднівся контур американської металевої ракети, що лежала на боці серед каміння. Очевидно, спуск був невдалим. Треба поспішати на виручку злощасному астронавтові.

Упродовж першого-таки кілометра шляху Євген зробив стільки відкриттів, що й мала їх частка принесла б дослідникові світову славу.

Магнітне поле Місяця! Його, безумовно, немає на місячній поверхні! Пояснення лише одне: Місяць не має, як Земля, важкого центрального ядра!

Євген виявив радіоактивність місячної кори, помітну радіоактивність, яка змінювалася, а не була загальним фоном планети. Скільки завдань для дослідника! І цим дослідником цілком може бути місячна далекокерована лабораторія в танкетці.

Євген перший точно зміряв температуру поверхні Місяця на сонці і в тіні. Перепад температур був рівний майже ста двадцяти градусам! Які прекрасні енергетичні можливості! На межі будь-якої тіні тут можуть працювати паротурбінні установки, використовуючи невичерпну сонячну енергію! Сонячний паровий казан і холодильник у тіні.

Камені й обриси скель у тіні були невидимі. Кінець суперечкам про те, як видно в порожнечі. Але атмосфера! Чи є на Місяці атмосфера?

Аналізатори автоматично робили свою справу. Так! На Місяці є нікчемні залишки атмосфери. Її густина така, як і на висоті майже ста кілометрів над Землею. Склад цієї атмосфери в основному вуглекислота — продукт бурхливої вулканічної діяльності — її більше, ніж нейтрального азоту. Але є й кисень. Трясця! Якщо насоси викачуватимуть місячну атмосферу і стискуватимуть її, то можна отримати відчутну кількість кисню… можливо, для майбутніх місячних міст… А вуглекислота наситить місячні оранжереї…

Втім, навіщо заглядати так далеко? Зараз ера місячних розвідників.

Євген досадував, що не може цілком віддатися дослідженням місячної поверхні. Доводилося мчати по камінні до американської ракети. Але що це був за шлях! Навіть уві сні, у хворій уяві не можна було побачити чи уявити таких небувалих пейзажів. Вони змінювалися за кожним скрутом, за кожним виступом скелі.

Сусідство дня і ночі, сонця й зірок, сліпучого світла і непроглядної пітьми, незагойні рубці на голому тілі планети, що ніколи не знала покриву ґрунту й атмосфери, пом’якшувальної дії води чи вітру. Гострі кути, кристалічні грані каменів, голчастий щебінь. Ось вони, єдині сліди руйнування на Місяці. Руйнування від вічної зміни розжареного дня й космічно холодної ночі.

Місячний світ — це світ тріщин, найдрібніших, що кришать поверхню скель, величезних, що борознять зморшками схили гір, і, нарешті, гігантських розломів, завглибшки мало не в сотні кілометрів, помітних навіть із Землі!

Як кортіло Євгенові зупинитися хоч біля однієї тріщини, зазирнути углиб. Утім, що там можна було побачити, крім пітьми!..

І танкетка, розбігшись, птахом перелітала тріщини завширшки в добрий десяток-другий метрів.

Євген насолоджувався відчуттям польоту. Його танкетка літала!

Надалі треба буде спорядити її реактивними двигунами, які дозволять перелетіти через гірський хребет, заглянути в глибину кратера, щоб переконатися, чи немає на аренах місячних цирків густіших залишків атмосфери. І хтозна, що можна там виявити? Адже є кратери з дном на декілька кілометрів нижчим від поверхні місячних морів-рівнин. Там можуть бути зовсім особливі місячні мікросвіти…

І ось раптом… картину таємничої мертвої природи заступила Євгенові жива людина, дивовижна людина, що змусила його бачити лише маленьку тендітну фігурку, а не грізні скелі за нею, чути її голос з трохи неросійською вимовою, а не вбирати в себе урочисту велич місячної тиші.

Чому, прийшовши до нього в лабораторію на Землі, вона лише на хвилину зупинила на собі його погляд, а тут, на Місяці, так приголомшила? Селена з примруженими очима, по-хлопчачому стрижена, пластично досконала в неземній на Місяці силі, по-жіночому приваблива в земній звичайності й романтично незвичайна в трагічності долі…

У Євгена було відчуття внутрішнього вибуху або… сонячного удару, відчуття яскравості, раптовості й затьмарення свідомості. Ні! Це був не сонячний удар. Це був місячний удар!

І так само, як з’явилася Селена з «місячним ударом», так само зненацька і зникла, померкнувши разом з місячним світом на екрані.

У вікнах макету танкетки не було більше Місяця. Євген «упав» з Місяця на Землю у знайому лабораторію з довгими столами в мережі дротів. Розшаленілий, сприкрений, не в змозі вибачити себе за похибку, він розчахнув дверцята макету й вискочив у кімнату…

А Елен на Місяці в тривозі стояла перед омертвілою танкеткою, марно вдивляючись у непрозору півсферичну кабіну.

Що трапилося? Боже! Вона сказала при ньому про іншого чоловіка!

— Містере Громов! Що за самолюбство? — з обуренням вигукнула вона. — Я жалкую, що сказала вам про нього. Хелло! Мій Міраже, — змінила вона голос, — будь ласка, поверніться. Я ж тут сама. Послухайте, будьте джентльменом… — вже просила вона.

Вона мимоволі подивилася на небо. Чи не зникла Земля?

Ні! Блакитнувата куля стояла непорушно в небі, і в незатіненій частині диска можна було вгадати обриси знайомих материків.

Елен перевела погляд на скелі. Вони здалися їй жахливими, присунулися, нависли над нею, розрізані там і тут чорнотою тіней.

Якби вони обвалилися, захоплюючи вниз лавину каміння, Елен було б легше. Її пригнічувала похмура незмінність усього, що вона бачила. Ніщо не зривалося, ніщо не падало, все лежало мільйони років, не рушене ні вітром, ні часом. І хай Елен впаде зараз навзнак із широко розплющеними від жаху очима, хай скляний її погляд буде мільйони років все так само дивитися на улюблену Землю, яка не зрушиться з місця, не зайде і не зійде…

Жах приходив разом із думкою про незмінність, але страх, що зводив з розуму, таївся в усвідомленні самоти, що охопило Елен.

Сама на всій планеті…

Кажуть, люди божеволіли в білому безгомінні льодів, панічно втікали від тонкого свердлячого звуку, який нібито видає північне сяйво.

Але на Місяці було гірше. Тут була чорно-сіра порожнеча. Ні! Різка кричуща порожнеча, розриваюча голову тиша. Кортіло затиснути вуха руками, викликати хоч якийсь звук, хай дряпучий, хоч скреготіти зубами…

Але стиснути руками можна було лише ковпак шолома.

Елен безпорадно вклякла, згорнулася в жалюгідну грудочку.

Сама. Цілком сама на всій планеті, безмежно величезній і безмежно пустельній…

Немає для людини більших тортур, аніж самотність.

— Як це жорстоко й нелюдяно… — шепотіла вона. — Яке мерзенне чоловіче самолюбство!

І гнів раптом накотився на неї, відсунув відчай.

Вона схопилася на ноги й зухвало крикнула:

— Я не хочу ніякої пам’яті про вас, сер! — і в безсилій жіночій образі вона кинула у бік Землі дарований їй місячний камінець.

Кинула, заплакала.

Подивилася навсібіч і, оточена мертвим світом, панічно побігла до танкетки, почала трясти стовбур антени:

— Хелло! Хелло! — в нестямі кричала вона. — Говорить Кенні, журналістка Елен Кенні зі Сполучених Штатів Америки. Хелло! Слухайте мене! Відповідайте хто-небудь! Одне лише слово… Я мушу його почути! Хелло! Хелло! Говорить жінка на Місяці! Самотня, покинута всіма жінка… SOS! SOS! Врятуйте мою душу!

Вона сповзла до гусениць танкетки, припала до них шоломом.

— Не чують мене, — шепотіла вона. — Їм усім байдуже. Навіть йому… Ніколи не можна розпізнати чоловіка! Хелло! Містере Громов! — все тихіше кликала вона. — Міраже! — і, впавши на слід гусениці, по-дитячому крикнула: — О-о! Мамо!

Непорушний скафандр лежав поряд з непорушною танкеткою в непорушному місячному світі…

Розділ четвертий КОСМІЧНІ ТОВАРИШІ

«Шукач-І» линув над поверхнею Місяця. Корабель вів Громов. Анікін марно намагався викликати по радіо Елен. Том Годвін був похмурий.

Внизу пливла країна блакитних скель і сірих рівнин, порізаних тріщинами.

Ось вона, інша планета, мета подорожі!

Але всі троє зорельотчиків не відчували торжества. Вони думали про долю закиненої раніше від них на Місяць Елен.

— Командоре! — крикнув Том Годвін. — Посадковий знак!

Крихітна темно-червона літера Т була ледь помітна на межі скель і рівнини.

Громов упевнено посадив «Шукач-І» поблизу лежачого на боці «Шукача-ІІ». У вікнах кабіни стояв каламутний туман. Хмара попелу, здійнята струменем газу при посадці, осідала дуже поволі. Мла закривала чужий світ… На Місяці, звісно, не було атмосфери, порох не зависав тут у повітрі. Будь-які тіла, хай то аркуш паперу чи шматок свинцю, мали падати однаково, щоправда значно повільніше, ніж камінь на Землі. Проте туман був зобов’язаний не дише цій малій місячній швидкості падіння, а головно тому, що через мале тяжіння частинки пилу відлітали тут дуже високо і довгий час потім осідали на місячну поверхню, погіршуючи видимість.

Троє астронавтів у скафандрах із прозорими ковпаками, що починалися від плечей, вийшли з ракети, але, не ризикуючи рушити в дорогу, стояли біля її посадкових лап.

Похмурі скелі ледве вимальовувалися в імлі, немов поступово потрапляючи у фокус зображення.

Нарешті, видимість покращала. Сіра кам’яна пустеля тягнулася до горбатого обрію. Цілком несподівано осторонь показалася гранатова пляма…

Том Годвін перший стрибнув у її бік. Тіло астронавта злетіло високо над камінням. Йому ледве вдалося опуститися на ноги метрів за тридцять.

— Обережно, Годвіне! — крикнув Громов.

Громов і Анікін рухалися поволі, тримаючись за руки.

Годвін зупинився, щоб підібрати яскравий камінець, той самий, який Елен у хвилину відчаю кинула в небо…

Ще один стрибок… і Годвін опустився на коліна біля лежачого скафандра.

Ось вона, його незаконна пасажирка. Не думав він зустрітися з нею… Що пережила вона, залишившись сама в ракеті, що перенесла тут, на чужій планеті? Дихає рівно, глибоко… Невже спить?

Від погляду Годвіна Елен прокинулася. Вона спала! Втома і переживання зломили її. Непритомність перейшла в сон і врятувала від божевілля.

Вона розплющила очі й побачила простакувате обличчя з широко розставленими маленькими, але добрими очима.

— Томе! — лише й могла вимовити вона.

Годвін не почув. Він здогадався, що вимкнене радіо, і повернув важілець на її шоломі, зсунутий при падінні.

Елен сіла і припала до плеча пілота:

— Томе! Все-таки прилетів… Зараз я можу лише обняти. Вони врятували вас? Коли буде повітря, я поцілую їм руки.

— Ель! Пречудово все вийшло, — сказав Том Годвін. — І все через горилу, яку я замінив. Повернемося, розцілую її в писок.

Елен тихо засміялася:

— Я ще вас зовсім не знаю. Але ви маєте бути саме таким. А мене ви зробили іншою. Я народилася тут, на Місяці. Я селенітка. І всім, майже всім зобов’язана вам…

Лише тепер помітила Елен Громова й Анікіна.

— Здрастуйте, — сказала вона, підхоплюючись. — Я ж казала, що ми, можливо, побачимося. Даруйте. Я не чула, як ви підійшли.

— На Місяці міг підкрастися й слон, — пожартував Анікін. — Звуків немає. Слонів також.

— А повітря тут стільки ж, скільки совісті у місіс Хент, — вставив Том Годвін, намагаючись приховати збентеження.

Елен невпевнено зробила крок до Громова. Той простягнув обидві руки і з душевною простотою міцно обняв її.

— Ось тепер можна й роззирнутися, — сказав Анікін. — А то міс Кенні заступила нам усю величезну планету.

— А я вже тут такого надивилася!..

— Де ж тут у вас кратер Елен Кенні? Де ущелина Євгена Громова? — з удаваною серйозністю питав Анікін.

Елен опустила голову.

— Євген Громов! Пробачте, командоре, він ваш брат, але він не джентльмен. Йому швидко набридло моє товариство. Він визнав можливим залишити мене тут цілком саму…

— Обертання Землі залишило вас саму, міс Кенні, — м’яко пояснив Громов. — Місяць зайшов у Москві за обрій. Ось і все.

Елен подивилася на блакитнувату кулю в небі.

— Ні. Земля не заходила за виднокрай.

— Місячна куля не крутиться відносно Землі. А на Землі Місяць заходить. І тоді втрачається радіозв’язок із танкеткою, її телеекрани гаснуть.

— Боже! — вигукнула Елен. — Це жахливо! Так подумати про людину! Як, одначе, багато треба знати про Землю… І про людей Землі, — тихо додала вона.

Том Годвін повів Елен у ракету.

Громов піднімав гострі, немов колені, камені, з цікавістю розглядав їх, брав у жменю попіл, пересипав його з долоні на долоню:

— Ти тямиш, Івасю, де ми знаходимося?

— На Місяці, — відгукнувся Анікін.

— А я ось думаю… на Землі, — сказав Громов, допитливо дивлячись на Анікіна.

Анікін знизав плечима і спохмурнів. Він чудово зрозумів, на що натякав командир.

— Дуже важливо, щоб це було так, — задумливо сказав Громов. — Відкрили б незвичайні багатства Землі…

Втративши зв’язок з танкеткою, Євген не знаходив собі в лабораторії місця, понуро бродячи між довгими столами.

Спокійна Наталя з докором дивилася на нього.

— Розумію, — в сум’ятті зупинився він перед нею. — Думаєш, той поступився їй життям, як поступаються стільцем, а я… Не можу навіть підтримати її…

— Думаю про інше, Женю, — розсудливо відказала Наталя. — Місяць зараз видно в Америці.

— Прониклива думка! На жаль, з Америки не можна керувати танкеткою.

— Сядь і отямся, — з притиском сказала Наталя. — Зараз американці без тебе страшно, а може трапитися, що без танкетки вони загинуть.

— Чому загинуть?

— Тому, що Місяць не буде в Москві видно, і вони у вирішальну хвилину не зможуть скористатися танкеткою. Ось якби у світі обмінювалися телепередачами…

— Фантастика! Вервечка піднятих у небо антен навколо всього світу?

— А чому ні? — вперто запитала Наталя. — Американські літаки свого часу літали з атомними бомбами? Загрожували силою? Чом би не літати тепер, щоб допомогти тим, хто на Місяці?

— Та хіба можна домовитися з їх генералами! — махнув рукою Євген.

Кабіна «Шукача-ІІ», коли в нього повернулися Громов з Анікіним, стала несподівано затишною.

Елен накрила стіл, розставила прибори, розшукала серветки, розвісила по стінах краєвиди Землі, які вирізала зі знайдених журналів: берізка над річкою, захід сонця… шторм у морі… гамірні вулиці міста… люди під парасольками… Дощ! Чудовий земний дощ, неможливий на Місяці! Елен у яскравому светрі й спортивних штанах, пов’язана подобою фартуха, поралася біля столу:

— Прошу всіх сідати… Буде дуже смачно. Чи не можна увімкнути земну музику? Люблю симфонії, але обожнюю танцювати.

Анікін кинувся до радіоапаратури.

На Місяці Землю було краще чутно, ніж на самій Землі. Якийсь час усі мовчки слухали музику, що мчала крізь міжпланетний простір.

— Ось що, товариші, — сказав Громов, усідаючись.

— Товариші по нещастю, — підхопила Елен.

— Ні, товариші по роботі, — поправив Громов. — Потрібно подумати про завтрашній день.

— Чи варто думати… про смерть? — сказала Елен.

Громов пильно подивився на неї:

— Ми забезпечені чотирнадцятьма балонами кисню. По одному на земний день.

— Хіба є ракети, які зможуть прилетіти за нами? — обернулася до Громова Елен.

— Є дві резервні ракети типу «Шукач-І», — відказав Громов. — Але вони двомісні. Пілоти змогли б узяти звідси лише двох…

— Розумію, — з гіркотою сказала Елен, — тут є зайві.

— До настання місячної ночі сюди прилетить міжнародна космічна експедиція, — роздільно промовив Громов.

— Вавилонську вежу не можуть добудувати з біблійних часів!

— Я говорив з академіком Бєляєвим. Весь світ перейнявся нашою долею. Зараз важко перешкоджати завершенню будівництва.

— Я лише описувала міжнародні конфлікти… Невже тепер доведеться стати їх причиною?

— Радше причиною міжнародного єднання. Потрібно думати, як не залишитися в боргу перед людством.

— Визнаю ваше керівництво, командоре, — втрутився Том Годвін, — поки не виплачу вам борг. Яке завдання?

— Зібрати зразки порід, спостерігати місячну природу і… дійти до краю видимого із Землі місячного диска.

— Трясця! Це мене влаштовує. Розставлю по дорозі заявки. Тут дещо валяється під ногами. Погляньте, що я знайшов. Це вам, Ель, до дня вашого місячного народження.

І Том Годвін простягнув Елен знайдений ним камінець.

— О-о! Томе! — вигукнула Елен і зніяковіла. — Мені здається, що… мені одного разу вже дарували його тут.

— Хто дарував? — здивувався Годвін.

— Можливо, уві сні… Я хотіла б заснути, — розгублено говорила Елен. — Годвіне, у вас не залишилося пілюль? Адже я не піду з вами.

— Дурниці! — обурився Годвін. — Як ви можете залишитися тут сама?

— У цій кабіні так затишно, — сказала Елен перше, що спало їй на думку.

— Але міжнародний корабель не зможе опуститися відразу в двох місцях, — переконував Годвін.

— Але я не люблю ходити пішки, — упиралася Елен, думаючи про щось своє.

— Вас повезе танкетка, — сказав Громов, уважно спостерігаючи за Елен. — Ви відпочиватимете разом з нею.

— Танкетка? — відразу пожвавилася Елен і ледь почервоніла. Відтак, примружившись, подивилася на Громова. — Ви романтик, командоре. Хочете пройти сотні кілометрів без асфальту, нехтуючи золотом і алмазом, аби лише побачити «той бік»!

— Я шукаю скарб значно більший, — посміхнувся Громов. — Шукаю і згадую, що Колумб[11] не повертав назад від невідомих берегів, Амундсен[12] не повертався, не дійшовши до Америки Північним шляхом.

— Я готовий, командоре, — заявив Том Годвін. — Американець Пірі[13] дістався до Північного полюса.

Ще за годину до того, як Місяць мав зійти над Москвою, Елен стояла біля танкетки, спрямувавши погляд на темну півсферу.

Чоловіки неподалік установлювали автоматичну радіостанцію спостереження. Вона протягом року повинна була повідомляти покази різних вимірювальних приладів.

Спершись об борт танкетки, Елен задумливо дивилася на матову півсферу. І, нарешті, півсфера почала яснішати, мовби наповнюючись повітрям і світлом. Поступово, немов виходячи з туману, стало вимальовуватися зображення Євгена. Ні! Долаючи відстань в 384 тисячі кілометрів, він сам, живий, бадьорий, схвильований, з’являвся перед Елен.

Том Годвін, відірвавшись від роботи, здалека бачив, як здригнулася Елен, очевидно зустрівшись із Євгеном поглядом.

— Мій Міраже! Я так вас чекаю, — тихо сказала Елен.

— Селено!..

— Я подумала, що ви образилися. Я захоплювалася Годвіном.

— Я також.

— Я знаю. Ви врятували мене з Землі. Але на Місяці ви вчинили б так само.

— Авжеж, Селено, — гаряче сказав Євген.

Елен помітила, що Том Годвін якось боком попрямував до танкетки.

— Тут усе дуже складно, — швидко заговорила вона. — Ось камінець… Навіть про нього думати складно. У вас складний брат. Лицар науки в обладунку скафандра. Сер Дон-Кіхот Космічний веде за собою всіх, щоб поглянути за край місячного диска. А я залишаюся…

— Селено! Я рахував хвилини, чекав, коли зійде Місяць. Хіба я піду з ними… без вас?

Годвін був уже в декількох кроках. Елен загородила собою півсферу:

— Хіба я завдала мало клопоту? Чи треба бути тягарем?

— Селено! Я не зможу залишити вас саму!

— А ви зможете це повторити? Ні, ні! Не лише на Місяці?

— Ель піде з нами, — сказав, підійшовши, Годвін. — Сподіваюся, ваш автокар зможе допомогти їй у важких місцях?

— Звісно, — сказав збентежений Євген і, піднявши очі на Елен, перепитав: — Не лише на Місяці?

Розділ п’ятий РУЙНУВАННЯ НЕЗМІННОСТІ

Наталя переїхала жити на дачу до Анастасії Степанівни Громової. Це вийшло само собою. Кожна з жінок немов вирішила замінити іншій відлетілого Петра…

Наталя і Євгена змусила жити з матір’ю на дачі. Однаково, поки Місяця не видно на небозводі, чергувати в лабораторії марно, а мати залишалася матір’ю, їй легше було відпустити сина в бій, ніж… на Місяць. Вона не знаходила собі місця, виплакала всі очі.

Цього ранку Місяць сходив пізніше від сонця. Їхати в інститут було ще зарано, й Анастасія Степанівна пригощала Євгена й Наталю на веранді чаєм. Лише в такі хвилини у неї легшало на душі.

Ранок стояв свіжий. День обіцяв бути сонячним, але удосвіта з річки піднявся туман, огорнув дерева, перетворив їх на невідомі казкові рослини, приховав кущі. Все навколо стало м’яким, нереальним… Так буває, коли на схил гори набіжить хмара. Скільки разів милувалися таким пейзажем Євген із Петром під час сходжень!

Наталя, відпивши ковток зі склянки, задумливо дивилася на бутерброд із шинкою, на якій залишилося півколо від її зубів.

— Подумати лише, — сказала вона. — Вони не можуть там ані пити зі склянки, ані відкусити шматок хліба. Тільки поживна паста через гумову трубку.

Наталя поморщилася.

Старенька похитала головою:

— Непривабливо якось… А все-таки хоч так, а снідати треба.

— Авжеж, якраз зараз, — відзначив Євген. — Вони також чекають, поки у нас Місяць зійде, щоб вирушити в дорогу.

— Хай задоволення від такої їжі не отримаєш, а жити треба, — строго сказала старенька.

— Так, задоволення там мало, — сказав Євген.

— Неправда! — обурилася Наталя. — Бути на Місяці для них — найвища радість! Я заздрю їм, заздрю!.. Я б хотіла бути з ними поряд.

Старенька підійшла до Наталі й поцілувала її.

Четверо людей у скафандрах пробиралися між зиґзаґами тріщин. Петро Сергійович Громов і Том Годвін, ділячи небезпеку першого кроку, мов сліпці, обмацували палицями шлях. Про стрибки, такі легкі на Місяці, не могло бути й мови. Під попелом усюди чигали провалля.

Позаду рухалася танкетка, навантажена поклажею експедиції й балонами з киснем. Євген Громов напружено стежив за кожним подорожнім, готовий кинутися на допомогу.

Елен часто озиралася на нього. І щоразу, немов відчуваючи, обертався й Том Годвін, похмурий і стривожений.

Природа пригнічувала Елен. Урвища «берегів» місячного моря сліпучими стінами здіймалися в чорне зоряне небо. Голі кручі нависали над скам’янілими грядами хвиль, посипаних попелом. Гострі, мов ножі, ребра скель і рвані краї тріщин залишилися незайманими після стародавніх катаклізмів, немов усе зупинилося відтоді, все скінчилося…

Жах незмінності охоплював Елен. Вона не могла примиритися з тим, що все навколо не змінювалося вже мільйони років, кожна порошинка, не знаючи вітру, лежала вічно непорушно, навислий над прірвою камінь не міг схитнутися, щоб зірватися. Все заснуло, вмерло!.. Не можна жити й рухатися, якщо все навколо мертве. Що може бути страшнішого від кінця? Блюзнірство залишати тут сліди. Треба впасти ниць і завмерти на тисячоліття… Так божеволіють.

Євген угадував, що коїться з Селеною. Але як відвернути її розмовою, якщо кожне слово набуло особливого сенсу, а чують його відразу в усіх шоломофонах?..

Він намагався без слів, самим поглядом передати Елен усе, що не наважувався сказати.

Проте Анікін чудово помічав усе й іронічно посміхався. Телевізійне зображення, поза сумнівом, допомогло «декому» забути про 384 тисячі кілометрів відстані!.. Втім, милому Івасеві довелося подумки прикусити язика. Він-бо знав, що диктори Московського телецентру одержують чимало листів з освідченням у коханні й призначенням побачень від людей, котрі бачили їх лише на екрані. І чимало таких листів написав, до речі, він сам… А як він був ображений, коли дізнався, що дівчина-диктор зустрілася з ним лише тому, що він згадав у останньому листі про свій швидкий політ на Місяць!

Та все ж він подружився з цією чудовою дівчиною і в останній вечір вони навіть цілувалися… Вона обіцяла йому дивитися на Місяць.

Щоб не заважати Євгенові й Елен мовчки розмовляти, Івась пішов уперед.

Але Євген сам підкликав поглядом Петра і вказав йому на Елен. Петро все зрозумів.

— Міс Кенні, — сказав він, наздоганяючи Елен, — ми потребуємо вашої допомоги.

— Ви зле жартуєте, командоре, — нервово обернулася Елен.

— Зовсім ні. Ось кіноапарат, — він простягнув їй портативну кінокамеру. — Ви досвідчений репортер і можете стати кінооператором експедиції. Знімайте цей світ.

— Блюзнірство, — сказала Елен, збентежено беручи кіноапарат. — Знімати пейзажі Дантового пекла? Боротися з ними, підкоряти їх собі? Я зможу це зробити? Як ви гадаєте? — І Елен, звично навівши кінокамеру, зняла ланцюжок утиснутих у попіл лунок, мов тушшю, обведених густою тінню.

— Сліди людини на Місяці, — сказав Петро Громов. — Ви самі відповіли на своє питання.

— Я подумала, що боюся темряви… Незмінність і порожнеча… Вони забирають розум…

— А їх зовсім і немає в Космосі, — відгукнувся Анікін, що найдалі був від Елен. — Космос переповнений метеоритами будь-яких розмірів. Починаючи з порошинок і закінчуючи планетами — все складається з тих-таки метеоритів, навіть зірки.

— Навіть зірки? — здивувалася Елен не стільки складові зірок, скільки тому, що чує це від Анікіна, від славного хлопчини, якого вона вважала тінню командора.

Вона вперше пригадала, що російські астронавти були ідейними супротивниками!..

— І зірки, — підтвердив Анікін. — Вони спалахують при згущуванні туманностей космічного пилу. І хтозна, що це за пил? Можливо, він складається не лише з частинок звичайної речовини, але також і з частинок антиречовини зі зворотним електричним зарядом ядра і оболонки. Тоді, стикаючись, частинки речовини й антиречовини перестають існувати, перетворюючись на носіїв енергії — у фотони, які розжарюють масу речовини, що залишилася. Якщо метеоритний пил утворив таким чином зірки, то крупніші метеорити, захоплені колись Сонцем при проходженні темної туманності, утворили Місяць, Землю і всі інші планети Сонячної системи. Вони продовжують щомиті зустрічатися з Землею, падають на неї, збільшуючи її об’єм і масу. Щоправда, більшість з них не долітає до поверхні, згорає в атмосфері. У Землі дах надійний.

— А на Місяці? — запитала Елен, з новим інтересом розглядаючи Анікіна.

— Ніякої немає. Метеорити щохвилини залишають тут слід. Кільцеві гори цирків, глибокі кратери — все це сліди метеоритів.

— Висновок поспішний і хибний, — втрутився Петро Сергійович Громов. — Метеорити не цеглини, з яких складаються космічні тіла, а уламки раніше існуючих космічних тіл. І ці уламки зовсім не формували поверхню Місяця.

— Війна Білої й Червоної троянд[14], одвічна боротьба двох гіпотез, — відзначив Євген.

— Не треба перетворювати її на війну жерців, — різко сказав Петро Громов. — Лише в релігійному екстазі можна забути про місячні вулкани.

— Їх немає на Місяці, — рішуче заявив Анікін, — а метеорити продовжують змінювати його обличчя.

Розмова була почата, щоб відвернути Елен, допомогти їй упоратися з пригніченим станом, але відразу переросла в запеклу суперечку.

— А місячне виверження, яке в 1958 році спостерігав Козирєв? — нагадав Петро Сергійович.

— Просто побачив хмару попелу, яка піднялася при падінні метеорита. Така сама хмара на довгий час приховала кратер при падінні на Місяць першої ракети з радянським вимпелом. Це бачили угорці. Ось так. Просто хмара.

— Стара пісня академіка Коваленкова.

— Беруся довести на Місяці будь-яке його твердження, — запально сказав Анікін.

Том Годвін вирішив втрутитися:

— Щоб здійняти добрячу хмару, метеоритові треба було поцілити в скупчення пилу, як ген у тій ущелині. Вона наповнена пухким попелом, мов біржа пройдисвітами, — і він указав на клиноподібну розколину в берегових скелях місячного моря.

— А якщо поставити досвід? — запропонував Євген. — Для того й є у нас танкетка! Ви відійдете на безпечну відстань, а я метну туди маніпуляторами камінь.

— Яка ж у нього буде швидкість? Незрівнянна з космічною, — опирався Петро Сергійович.

— Але ми перевіримо, як поводиться попіл, — наполягав Анікін. — І якщо простого каменя буде досить, щоб збаламутити попіл, то… має рацію Коваленков!.. Чи вам цього боятися?

Петрові Сергійовичу довелося поступитися.

Люди відійшли від ущелини подалі. Видимість була чудовою.

— Мені кортить потиснути вам руку, — сказала Елен Євгенові. — Ви немов ідете на подвиг.

Євген підняв високо над танкеткою обидві залізні руки і з’єднав їх у рукостисканні.

Танкетка помчала до скелястих урвищ, підскакуючи на камінні. Елен знімала її кінокамерою.

Біля ущелини танкетка зупинилася. Могутні залізні руки підібрали величезний камінь, замахнулися ним, далеко закинувши назад, і метнули вгору. Камінь описав дугу і зарився в пухкий шар попелу з краю ущелини.

Нічого не трапилося.

— Ну ось, — поблажливо відзначив Петро Громов. — Тепер скажете, що швидкість була замала.

Елен, цілячись телескопічним об’єктивом, продовжувала знімати. Вона перша помітила, що навіть слабкого удару «імпровізованого метеорита» виявилося достатньо, щоб вивести попіл зі стану нестійкої рівноваги. Він потік… потік, нагадуючи темну рідину. Спочатку він падав з висоти цівкою, але скоро таких цівок з’явилося безліч, закручені спіралями, вони злилися в попелястий «водоспад».

Внизу з каміння почала підніматися чорна хмара.

Що там зволікає Євген?

І раптом попіл звалився чорною Ніагарою. Танкетка зникла із виду. Не можна було зрозуміти, що з нею трапилося.

— Міраже! Він потонув!.. — крикнула Елен.

— Гусениці буксують, — почувся в шоломофонах голос Євгена.

— Мерщій на допомогу! Його засипле! — крикнув Петро Сергійович.

Попелястий водоспад розростався з лячною швидкістю. Але люди, не роздумуючи, кинулися в чорну хмару, що клубами піднімалася з поверхні.

Євген блимав прожектором. Світло ледве виднілося в імлі.

Дослідники трималися за руки, щоб не загубити один одного.

Дісталися до танкетки по коліно в попелі.

— Мов у Помпеях[15], — прошепотіла Елен.

На мить вона уявила собі, що всіх їх засипле навіки. Вони сядуть, безвольні, покірні долі… Їх знайдуть, скам’янілих, через сто тисяч років і помістять під скляні ковпаки в музеях. Як у Помпеях… Вона пересмикнула плечима.

Спробували штовхнути танкетку, але вона не зрушилася.

— Піднімайте за гусениці! — наказав Петро Громов.

Елен нарівні з усіма вчепилася за гусеничну стрічку. Сліпучий день перетворився на непроглядну ніч. Здавалося, люди у водолазних костюмах спустилися на дно темного моря.

Лише на Місяці можна було підняти учотирьох такий тягар. Танкетка допомагала, як могла, спираючись на маніпулятори.

Спотикаючись, ледве витягуючи з попелу ноги, Елен тягнула танкетку разом зі всіма і вже не думала про Помпеї. Вона рятувала Євгена! Вона не могла припустити, що Євген сидить у безпеці на далекій Землі, в лабораторії і перемовляється зі своєю помічницею Наталею, яка варить йому каву…

Нарешті, шар попелу став мілкіший, танкетка опинилася на камінні. Елен відчула, що механічна рука підхоплює її.

— Всі на всюдихід! — скомандував Петро Громов.

Перевантажена танкетка важко перевалювалася через каміняччя. Крізь імлу почало просвічувати сонце, нагадуючи земне сонце перед заходом, але не червоне, а сіре, затягнуте серпанком і позбавлене корони полум’яних язиків.

Сонце проступало все яскравіше. Стали помітні кам’яні тороси й тріщини, через які перебиралася танкетка.

Попеляста хмара рідшала. Проте від неї потрібно було тікати якомога швидше.

— Здорово вийшло! — торжествуюче відзначив Анікін. — Коваленков буде радий!.. Ось чому на довгий час зникають для астрономів деталі Місяця!

— Руйнування незмінності, — відповідаючи своїм думкам, сказала Елен.

— Ні! — рішуче заявив Петро Громов. — Козирєв не міг помилитися. Він бачив виверження. Але наша помилка зрозуміла. На Місяці все було незмінне, поки людина не ступила на нього.

— Не можна чіпати Місяць! Ви так подумаєте? — запитала Елен.

— Навпаки! Саме людина змінить його, — сказав Петро Громов.

Танкетка вирвалася з чорної хмари.

Елен знову побачила платинові скелі й чорні тіні і полегшено зітхнула.

Вона нахилилася до прозорої півсфери і тихо сказала:

— Я так злякалася за вас, Міраже…

Розділ шостий ЗМОРШКИ

Елен дуже кортіло зняти місячний цирк, який виднівся правобіч. Здалеку це можна було зробити лише з високої точки. Різкість контурів була однакова й поблизу і вдалині. На Місяці все здавалося оманливо близьким. Можна було йти нескінченно довго, не наближаючись до мети.

Елен вибрала скелю з пологим узвозом, зручним для танкетки. Вона показала її Петрові Сергійовичу, додавши, що їй не хотілося б для передбачуваної зйомки відвертати когось від збору колекції каменів.

Громов покосився на неї і сказав, що танкетка доставить її нагору. Том Годвін, звісно, чув цю розмову. Адже кожне слово звучало в усіх шоломофонах…

Елен виплигнула на танкетку. Серце у неї схвильовано калатало.

Танкетка почала круто підійматися по камінню.

— Селено!.. — сказав Євген.

— Міраже! — тихо відповіла Елен і застережливо підняла палець.

Три фігурки виднілися внизу. Вони нахилялися й випростовувалися. Елен чудово чула голоси Громова й Анікіна. Том Годвін мовчав.

Елен пошкодувала в душі, що зв’язок погіршується так поволі.

— Селено, ви майже зовсім не підходите до мене, — сказав Євген.

— Тсс, Міраже! Тут усе дуже складно. І потім… Я вже зовсім по-іншому сприймаю Місяць.

— Чому ж ви не напишете цього в кореспонденціях? Я так чекаю, коли ви диктуватимете їх мені.

— Кореспонденції? Ах, Міраже! Щоб написати, чому Місяць став для мене інший, мені треба стати такою, як Жорж Санд[16].

— Вам Місяць здається іншим?

— А як ви гадаєте?

— Скажіть… Тому що ми зустрілися тут?

— Ви так вважаєте?

— Я вважаю… Якщо насправді… На Землі зараз ніч. У небі світить Місяць. Він такий гарний! Хочете, я відчиню дверцята танкетки? Ви побачите край вікна і Місяць над деревами.

— Відчиніть, Міраже… Це буде мов уві сні.

Елен спостерігала за Євгеном. Він, схвильований, розчинив дверцята танкетки. У вікні виднілися дерева. Підвіконня було залите білим світлом.

Елен зіскочила з танкетки, почала шукати, звідки краще буде видно Місяць у півсфері. І вона побачила Місяць, зовсім круглий, яскравий, з виразним малюнком тіней.

Яке дивне відчуття! Вона бачила Місяць майже за чотириста тисяч кілометрів і водночас знаходилася на ньому…

— Я хочу, щоб ви стали лунатиком, чуєте? Я хочу цього, — сказала Елен.

— Дивовижний Місяць, — відгукнувся Євген.

— Наш Місяць!

— Так, так! Наш…

— Тепер дивіться сюди, Міраже. Показуватиму я… — і Елен простягнула руку.

Серед хаосу скель місячний цирк вражав геометричністю форм. Гірський хребет кільцем охоплював глибоку рівнину. Тіні робили кільцеві гори рельєфними, немов намальованими тушшю. Першої миті здавалося, що серед скель височіє штучна споруда титанів. Велетенський амфітеатр прискалками спадав до немислимо величезної арени, посередині якої стояв, мов вісь колеса, самотній гірський пік, відкидаючи на арену гостру тінь.

— Правда, гарно, Міраже? Коли я перестала боятися, я полюбила Місяць.

— Я… я також, Селено.

— Мужня, сувора краса, строга, могутня, нічим не займана й таємнича. Командор і Анікін сперечаються про походження місячних цирків. А якщо… Якщо вони побудовані? Що римський Колізей[17]! Я бродила по ньому вночі при місячному світлі. Там було дуже багато кішок. Пруг стін був хвилястий і сріблився. Замість арени виднілися темні провали колись прихованих під нею приміщень для диких звірів і гладіаторів[18]. Що сховано під ареною місячних цирків?

— Закласти б бурову свердловину…

— Так, так, бурову свердловину, — неуважно повторила Елен. — Я зараз бачила Місяць, немов відбитий у земному дзеркалі. Послухайте, Міраже. Пробачте мені. Ви подумаєте, що я лише жінка, дурна й смішна. Адже якщо вона навіть серед місячних скель… І все-таки… Скажіть, якщо у нас у танкетці буде дзеркало, мене буде видно в ньому?

Євген здивувався, але відповів:

— Звісно, ви побачите себе в дзеркалі, якщо його помістити тут біля мене, перед апаратурою.

— Міраже, любий… Я дуже попрошу. Це ризиковано — подивитися на себе. Але я так давно не дивилася в дзеркало. І, звісно, я дуже страшна…

— Що ви, Селено! Навпаки!

— Ви так гадаєте?

— Я зараз. Я попрошу люстерко у Наталі.

Євген зник з макету танкетки і дуже здивував своїм проханням Наталю, що чергувала в лабораторії. Він попросив у неї кишенькове люстерко. Коли Наталя збагнула, для чого воно потрібне, вона побігла в гардероб і принесла звідти досить велике дзеркало, яке зняла зі стіни.

Поки Євгена в танкетці не було, Елен знімала кінокамерою море скель і місячний цирк, що підносився над ними.

— Селено! — покликав Євген.

Елен обернулася. Вона побачила, що Євген тримає перед собою дзеркало.

— Мені потрібна відвага, — сказала вона, підходячи до танкетки впритул. — Боже! Хіба можна мене впізнати? Я більше ніколи не підійду до вашої танкетки, мій Міраже! Ви дасте мені слово, що не будете на мене дивитися?

— Селено! Що ви!..

Маленька жінка вдивлялася у своє зображення… Це зображення спочатку було передане крізь Космос на телеекран у макеті танкетки, встановленої в лабораторії, відбилося у дзеркалі, яке тримав у руках Євген, і разом із дзеркалом було відтворене апаратурою на Місяці.

Але Елен зовсім не думала, як вона бачить себе, вона лише тривожно вдивлялася у своє обличчя, змінене новою зачіскою, стомлене і… далебі, трохи вродливіше від цього чи від примх різкого місячного освітлення.

— Ви знаєте, Міраже, я бачу в себе нові зморшки.

— Селено! Дивіться! — крикнув Євген і мало не впустив дзеркало.

Елен обернулася.

На опуклому виднокраї місячного моря, нещодавно покинутого подорожанами, щось зблиснуло. Рвонулися на всі боки сліпучі промені, й зелена хмара світляною короною почала розпливатися по чорному небу, мов заграва невідомого світила.

— Це не попіл! — вигукнула Елен.

— Це метеорит, Селено.

— Невже має рацію цей милий забіяка Івась, а не ваш брат?

— Стрибайте на танкетку! Мерщій! Помчимо!

— О так, мерщій! Що там трапилося, на нашому Місяці?

Зверху було видно, як три фігурки, роблячи великі стрибки, спускалися до рівнини.

Танкетка мчала услід, підстрибуючи на камінні, перелітаючи по декілька метрів над поверхнею.

Танкетці не відразу вдалося наздогнати бігунів.

На небосхилі було видно розпливчасту величезну кулю.

— Метеорит, Оленко, метеорит! — кричав Анікін, спритно вискакуючи на танкетку. — Що я тобі казав! — перейшов він з Елен на ти. — Ми самі побачимо зараз залишений ним слід! Кінець суперечкам!

— Присягаюся доларом, не схоже на атомну бомбу, зовсім не схоже! — бурмотів Том Годвін, вхопившись за виступ на танкетці й застрибуючи на неї, мов ковбой на коня.

Петро Сергійович піднявся на танкетку останнім.

Усі четверо встали на ноги, тримаючись один за одного. Том Годвін з Анікіним гойкали і свистіли. Елен також галасувала, збуджена не менше від усіх.

Маленька танкетка мчала до місця вибуху, мов славної пам’яті тачанка[19] під час атаки.

Перевантажені мотори перегрівалися. Євген маніпуляторами скинув задля полегшення декілька кисневих балонів, щоб потім підібрати їх.

Скоро небо з чорного стало зеленим. Танкетка увійшла в підняте вибухом хмаровище. Воно було більш розрідженим, ніж під час недавнього «попелопаду». Проте Євген уповільнив швидкість і ввімкнув прожектор.

Сонце просвічувало крізь зелений туман і саме здавалося дивним, яскраво-зеленим.

Зеленими здавалися й приховані за прозорими ковпаками обличчя людей.

Євген зовсім уповільнив хід.

Зверху падав твердий дощ. Це були пластівці попелу і дрібні, поволі осідаючі піщинки.

Танкетка зупинилася біля димлячого кільцевого валу.

Всі зіскочили на каміння й обережно підійшли до нового утвору.

Том Годвін спробував вал ногою. Він був рухлим.

Анікін прикинув розміри утвореного кратера:

— Метрів сто.

На дні кратера лежали уламки небесного каменя.

— Який гігантський снаряд! — сказала Елен.

— Це що! — відгукнувся Анікін. — А ти уяви собі стародавні небесні снаряди завбільшки з озеро Байкал. Падав такий камінчик і насипав кільцеві гірські хребти при вибуху…

— Цього ніколи не було, — спокійно відзначив Петро Сергійович.

— Це чому ж? — обурився Анікін.

— Як бачите, характер вибуху метеорита абсолютно не нагадує виверження вулкана. Камені летіли не з жерла вулкана, що спрямовувало б, мов ствол гармати, їх політ, а на всі боки, найдрібніший пил утворив ширшаючу кульову хмару. Вся викинута порода осідає не кільцевим хребтом, як у місячних цирках, а по всьому діаметру кулі. І лише ось ця зморшка, — вказав він на утворений вибухом вал, — являє собою кільце.

— Зморшка! — вигукнула Елен. — Як це слушно!

— Так, зморшка, — підтвердив Громов. — Від зустрічі з метеоритами на Місяці з’являлися лише зморшки, але зовсім не гірські кряжі.

— Зморшки і рани, — поправила Елен.

Громов пильно подивився на неї:

— Так, якщо хочете, то зморшки і рани — кратери.

— А кратер місячного цирку не рана?

— Звісно, ні. У його центрі зовсім не лежать уламки метеорита, що впав колись, а височіє раніше діючий вулкан.

— Не думаю, що мій Коваленков погодиться з цим, — сказав Анікін.

— Не ручаюся за академіка Коваленкова, але тобі, Івасю, вочевидь, таки доведеться з цим погодитися.

— Якби на Землі вибухнула така чортівня, — сказав Том Годвін, — там негайно вирішили б, що скинута атомна бомба… і почали б війну.

— Бачите, Годвіне, як небезпечно гратися з атомною зброєю, брязкати нею, загрожувати застосувати при першій підозрі… На Землі дія метеоритів ослаблена атмосферою, але й там залишився кратер у Арізонській пустелі діаметром понад сто кілометрів. Тисячі років тому там упав гігантський метеорит. А в тунгуській тайзі в 1908 році вдарився вже не метеорит, як установили останні експедиції, а відбувся ядерний вибух. Можна сперечатися, що було його причиною: загибель марсіанського корабля чи невідомий феномен природи, але одне можна сказати — починати атомну війну через перший вибух, не розібравшись у його походженні, не можна. Я був присутній навесні 1959 року на зборах двохсот фізиків у Інституті фізичних проблем у Москві, де всіма шанований академік, аналізуючи тунгуську катастрофу, підрахував, що вірогідність такого явища на Землі, яке може послужити початком атомної війни, зовсім не така вже мала. Вона дорівнює, як він сказав, вірогідності виграшу автомобіля в лотереї. Адже автомобілі виграють…

— Трясця! Якщо мені випаде знову потрапити до Америки, я розповім, який бачив вибух, і пораджу президентові від будь-яких інших вибухів утриматися.

— Хочете, Годвіне, я напишу це у своїй черговій місячній кореспонденції на Землю? — запропонувала Елен. — І знаєте, що я ще додам до неї? Я розповім людям про зморшки, які залишаються після космічних зустрічей. І не лише від космічних зустрічей, але й від будь-яких інших. Іноді на обличчі, іноді в серці. Якби я могла показати вам дзеркало, Томе… Я підказала б вам, які зморшки у мене з’явилися.

— Від зустрічей з Місяцем? — запитав Годвін.

— Ні. Не лише. Починаючи із зустрічі з вами. Краще, коли зморшки бувають без ран.

Розділ сьомий ТРІЩИНА

Пейзаж Місяця змінився. Зник попелясто-сірий покрив. Кам’яне море, по якому рухалися мандрівники, здавалося поливою й полискувало синюватою крицею з фіолетовими лелітками. Воно нагадувало застиглий шлак, місцями гладкий, мов лід, місцями хвилястий, із концентричними колами зморшок, шорсткий і пористий.

Елен скрикнула, побачивши з-за скруту полив’яний наст рівнини, по якому пролягли дві смуги, одна золотиста — до кошлатого сонця, друга ніжно-синювата — до велетенської кулі Землі, що висіла над зубцями гірського кряжу.

Елен сиділа на кузові танкетки біля самої півсфери і спиралася на залізну руку маніпулятора.

— Як дивно, місячна доріжка на Місяці… На Землі вірять, що місячна доріжка веде до щастя.

— Можливо, тому… — тихо почав Євген.

— Що вона веде до нас на Місяць, — договорила за нього Елен. — А ця доріжка веде назад, до синього неба, до півтіней, до м’якого розсіяного світла, до дощику, до всього того, що ми не цінували удома, на Землі. І, звісно, до щастя…

Том Годвін, що йшов поряд, свиснув:

— До бога далеко, до дому і щастя ще далі. Звісно, не для тих, хто удома стирчить.

— Кого ви маєте на увазі? — насторожився Євген.

— Того, кому всього мало: тепла, комфорту, кави й віскі… кому треба ще перцю… притому чужого.

Євген промовчав.

— Застрягла відповідь? — поспитав Годвін. — Запийте його коктейлем, який приготує ваша чергова дівчина.

Не відразу почувся голос Євген:

— Електромагнітний сигнал, містере Годвін, повертається з Місяця через три секунди. Але в розмові з вами я волів би вимірювати відстань парсеками.

— Щоб мої слова йшли до вас декілька років? — почав закипати Годвін.

— Краще декілька поколінь, — ввічливо відповів Євген і повернув танкетку за стрімчак так різко, що Елен ледве всиділа.

— Чоловіки, перестаньте! — обурено крикнула вона й затнулася.

Танкетка з ходу зупинилася.

Розлючений Годвін так і завмер з відкритим ротом.

Петро Громов і Анікін, що пішли вперед, стояли нерухомо.

Всі мовчали.

Місячна куля, колись стискуючись, тут розкололася, мов велетенський горіх. Первозданна сила немов мечем розрубала планету. Гігантська тріщина проваллям розітнула рівнину моря, крутостінною ущелиною надвоє розвалила гірський кряж. Частини гір змістилися. Море робило величезний приступок, тягнучись за тріщиною вже метрів на сто нижче.

Елен зісковзнула з танкетки і підійшла до урвища. Петро Громов притримав її за руку.

— Так, це страшно! — сказала вона. — Чому людей так тягне стрибнути вниз? Я дізналася в Парижі, що на Ейфелевій вежі за час її існування трапилося понад триста самогубств. Людина місяцями дивиться на гігантську ґратчасту споруду, щоб, нарешті, не витримати, піднятися на верхню платформу і… зістрибнути.

— Що ж, — похмуро відзначив Годвін. — Нам уже можна стрибати. Йти нема куди.

— Ні, чому ж? — сказав Петро Громов.

Він стояв, схрестивши на грудях руки й глибоко задумавшись, і дивився на протилежний, недоступний край тріщини. Її гостра крайка була там зовсім іншого кольору, обведена червонуватою облямівкою. Рожеві плями химерним візерунком відходили від неї на десятки метрів, заповнюючи ями й западини рівнини.

— Ось це я хотів побачити найбільше в житті, — сказав Петро Громов.

— Не знаю, сер, що ви хотіли, але я вже бачу і, на щастя на цьому боці, саме те, що до серця будь-кому, хто живе у кредит.

Анікін здивовано спостерігав, як Том Годвін поспішно насипав піраміду каміння.

— Чого це ти? — поцікавився він.

— Том Годвін платить за векселями, Ване! Рятувальна експедиція, пальне — все за мій рахунок.

— На якому лише прожиті роки?

— Всі вони не варті останньої години. Тепер на рахунку копальня імені нареченої.

— Он як? — зацікавилася Елен.

— Золотих зливків не менше, ніж у Нью-Йорку релігійних сект. Забирайте скільки хочете самородків. О’кей!.. Копальня моя!

Анікін брав з рук Годвіна темно-червоні гострогранні штаби з плямами злежаного пилу в заглибинах і повертав їх йому. Той уже не знав, куди їх дівати, заповнивши кишені скафандра.

— На Місяці, — сказав Анікін, — залізний цвях, привезений із Землі, стає золотим. За ціною. Твої самородки, доставлені з Місяця, обійдуться на Землі не дешевше від штучних ізотопів золота.

Годвін не слухав. Він щось написав на папірці й поклав його у вершину гори.

— Не притискай, — порадив Анікін. — І так пролежить тисячоліття, дощем не вимочить, вітром не здує.

— Записку можна пред’явити й раніше, — сказав Годвін і, вийнявши папірець з-під каменя, простягнув її Елен.

Елен прочитала, спохмурніла і мовчки повернула.

— У ракеті я… вигадав наречену, — буркнув Годвін.

Стурбована Елен підійшла до Петра Громова:

— Командоре. Тріщина — це страшно.

— Ви так вважаєте? — покосився на неї Петро Громов.

— А як ви гадаєте, чиїм ім’ям названа копальня?

Петро Громов пильно подивився на Елен:

— І тому побоюєтеся усіляких тріщин?

Елен подивилася не на тріщину, а на папірець у каменях, на якому було написано: «Копальня Елен».

— Пояснення не позбавлене оригінальності, — сказала вона.

— Що там вам пояснюють, Ель? — тривожно запитав Годвін.

— Шкоду тріщин, — відповіла Елен.

— Тріщину потрібно подолати, — переконливо промовив Петро Громов.

— До біса, командоре! Головою ризикують бідняки, а зараз ви маєте справу з багатою людиною, життя якої в Америці заведено оберігати приватними детективами.

— Ми ризикуємо не вашим життям, Годвіне, а танкеткою.

— Шкода, що вона порожня.

Елен обернулася.

Танкетка наближалася до краю тріщини, відкидаючи маніпулятором крупні самородки. За півсферою виднівся Євген.

— Дарма золотом кидаєшся, — зазначив йому Петро Громов. — Важке каміння згодиться для трампліна.

— Це не щедрість смертника з електричного стільця? — поцікавився Годвін.

— Ні, тверезий розрахунок, — відповів Петро Сергійович.

— Наталя вже побігла в сусідній корпус, — сказав Євген. — На дворі злива. А вона в чому була вискочила. Електронно-математична машина зараз обчислює швидкість розгону, кут зльоту, силу удару…

Елен захоплено дивилася на Євгена:

— І ви стрибнете?

— Навіть якщо б знаходився в кабіні, — відказав він.

Через п’ять хвилин у півсфері танкетки поряд з Євгеном з’явилася голова Наталі. Мокре волосся звисало на плечі пасмами, на стурбованому обличчі виднілися краплі дощу. Вона важко дихала.

Євген узяв у неї перфоровану картку.

— Ну як? — запитав Петро Сергійович.

Євген подивився відсутнім поглядом на брата, відтак обернувся до гірського схилу, немов оцінюючи його.

— Можливо, з нього вдасться розбігтися. Швидкість потрібна не нижче ста сорока трьох кілометрів на годину. Кут зльоту 45 градусів.

— Як у старих гаубиць, — відзначив Анікін.

— Так і думав, насипатимемо трамплін, — вирішив Петро Громов. — А удар? — і він подивився на Наталю.

Вона зніяковіла.

— Здрастуйте, Петре Сергійовичу. Даруйте, я геть змокла. Математична машина зараз наново перевіряє всі вузли на удар. Але я вже сказала Жені. Треба стрибати.

— Спасибі, Наталю, — сказав Петро Громов і скомандував: — За роботу, друзі!

Наталя довго спостерігала крізь прочинені двері макету танкетки, як люди на Місяці піднімали величезні камені й зводили трамплін, схожий на сніжну гірку для дітей.

Танкетка притягла в залізних руках брилу каменю, що не поступалася постаменту пам’ятника Петру в Ленінграді. Її поклали на самому краю провалля.

Трамплін був готовий.

Сполотніла Елен спостерігала, як танкетка, приміряючись, ледь в’їхала на насипану круту кам’яну гірку. Трамплін обривався на краю тріщини. Елен із сумнівом вимірювала очима відстань до протилежного краю.

Важко було повірити, що машина долетить до нього.

Петро Громов угадав її думки. Він сказав:

— На Землі лава вулканів, викинута з кратера, відразу ж стікає по схилах. На Місяці тяжіння менше і лава пролітала над поверхнею десятки кілометрів, утворюючи кільцеві хребти цирків.

— Ну, це ще не доведено! — запротестував Анікін.

— Зараз переконаєшся. — Євген із танкеткою уподібнився кам’яній брилі, що вилітає з жерла вулкана.

Танкетка заповзла високо на гірський схил і завмерла там, немов не наважуючись кинутися вниз.

У шоломофонах чулися шерехи, схожі на шум дощу. Вони доносилися з Землі, з лабораторії далекокерування, в якій було відчинене вікно.

Але танкетка рушила, помчала, підстрибуючи на камінні, кренячись то в один, то в другий бік. Біг її все прискорювався, вона вже пролітала по десятку метрів над каміняччям, знову торкалася його й знов злітала, ладна зовсім відірватися від поверхні. Потрібно було володіти феноменально швидкою реакцією й точною інтуїцією, щоб розрахувати на три секунди раніше поштовхи й повороти танкетки. Адже Євген бачив усе із запізненням на півтори секунди, і стільки ж витрачалося на те, щоб його команда досягла апаратів танкетки.

Цілком беззвучно, підстрибуючи й гепаючись на каміння, танкетка підлетіла до трампліну, зачепила його однією гусеницею, накренилася й раптом вивернулася, не перекинулася, опинилася на вузькій вибігаючій доріжці. Ще мить — і вона, спрямувавшись носом до зоряного неба, зірвалася з вертикального урвища і, мов по повітрю, якого немає на Місяці, подібно до випущеного снаряда, полетіла над похмурою прірвою.

За нею зміївся мотузок…

Танкетка досягла найвищої точки польоту й почала падати у провалля. Для тих, хто дивився зверху, здавалося неможливим, що вона долетить до другого краю.

Елен скрикнула й відвернулася.

— Ох, трясця! — простогнав Том Годвін.

— Є! — крикнув Анікін. — Ну й молодець!

Танкетка пробігла декілька метрів по камінню й зупинилася.

Петро Громов обняв Елен за плечі. Анікін і Годвін почали натягувати провислий через прірву мотузок. Другий його кінець був так далеко, що він здавався там світною ниточкою на тлі чорного провалу, глибину якого годі було навіть уявити.

— Не здивуюся, — тихо сказав Петро Громов, — якщо тут відчується дихання ще не остиглої планети.

— Ви хочете сказати, що там, куди можна зірватися, — не просто холодна пітьма, а розплавлена магма? — підняла на нього очі Елен.

— Я знаю, що це за червоні плями на тому боці! Якби я міг перестрибнути, як танкетка, я був би вже там. Ми переправимося з вами разом першими…

— У вагончику канатної дороги над Ніагарою мені здавалося, що я зірвуся. Внизу були пінні струмені, мов на мармурі.

— Канатна дорога готова, — відгукнувся Анікін. — Лише замість вагону гак.

Натягнутий між трампліном і танкеткою мотузок спадав круто вниз, провисаючи над чорною проймою.

Громов рішуче підійшов до трампліну.

— Оленко! — несподівано ласкаво покликав він Елен.

Елен підняла брови, посміхнулася й покірно підійшла.

Том Годвін доторкнувся до руки командора.

— Зобов’язаний вам життям. Зараз мова про більше.

Громов кивнув.

Анікін насадив на мотузок гак і приладнав до нього мотузяну петлю, в яку можна було встромляти одну ногу, мов на гігантських кроках. Відтак накинув на канат другу мотузяну петлю для гальмування.

Петро Громов скріпив свій пояс із поясом Елен.

Том Годвін хотів було попрощатися з Елен, але Громов люто поглянув на нього, і він відступив. Анікін поводився так, немов нічого особливого не відбувається.

Вниз по канату ковзнули, тісно обнявшись, дві фігурки. Скафандри здавалися сліпучими на тлі чорноти провалу.

Елен не хотіла дивитися вниз, але вона не пробачила б собі, якби не поглянула.

У безодні густіла неймовірна чорнота, мов у космічному небі, навіть ще темніша, тому що не було зірок. Утім, якщо не зірки, то що ж світилося там, у глибині? Чи це химерії запаморочення?

Ні! В Елен не паморочилася голова. Вона упивалася вільним польотом, не відчувала власної ваги, не помічала мотузка, що підтримував її. Поряд був дужий чоловік, для якого вона була легша від пушинки, який примушував її літати. І вона летіла! Це було найгостріше, найнеможливіше відчуття… Ні! Насолода! Яка буває уві сні, коли одного зусилля волі досить, щоб відірватися від землі, злинути над світом, ширяти, торжествуючи!

Рух почав сповільнюватися, політ припинився. Громов уперся ногами в камені й допоміг Елен встати. Він легко підняв її однією лівою рукою.

— Ми літали, — кволо сказала вона.

Громов вкляк на коліна, знімаючи з каміння дивний червонуватий наліт.

— Життя! Чуєте, Оленко, це життя!

Він розтирав на рукавичці щось, подібне до цвілі.

— Життя? — здивувалася Елен. — А це? — І вона вказала на гусеницю, що безпорадно розстелилася на каміняччі.

Петро Громов випростався. Лише зараз він зрозумів, яка страшна аварія сталася з танкеткою при ударі. Очі його тривожно звузилися, але на губах ще трималася торжествуюча посмішка вченого, що відкрив життя на Місяці.

Розділ восьмий ПЕЧЕРА СКАРБІВ

Перші люди на Місяці мовчки стояли над розбитою машиною. Півсфера зробилася молочно-білою. Зображення на ній не було. Танкетка здавалася порожньою.

Анікін і Петро Громов визначили пошкодження. Порвалася гусениця, луснув підтримуючий ролик. Були обриви в радіосхемі телевізійного пристрою. Потрібно було відновити й живлення акумуляторів від сонячних батарей. Частина напівпровідникових елементів мала знаходитися на сонці, а частина в тіні. Перепад температур понад сто градусів забезпечував велику потужність. Від удару щиток, що створював тінь, відлетів і загубився.

Елен усе далі віддалялася від танкетки, намагаючись розшукати щиток.

Вона ходила по червоних плямах «місячного лісу». Місячний ліс, як назвала його Елен, виглядав іржею на каменях. Роздивитися цю цвіль можна було лише в мікроскоп. Можливо, це крихітні грибки?

Танкетка вже не рушить, експедиція залишиться тут. Це й на краще, чи варто відходити від «копальні нареченої». Хай уже краще сюди прилетить велика ракета із Землі. Можна більше вивезти самородків. Нема лиха без добра.

Все це Годвін сказав Елен, наздогнавши її.

— Боюся, що ви, Томе, кепсько знаєте командора, — задумливо відповіла вона. — Він знайшов тут місячний ліс і місячний вітер. Знайде й вулкани.

— Вулкани ще туди-сюди. Але вітер?

— А що ви думаєте? Чому рівнина біля тріщини гладка, глянсувата й без пороху? Крізь тріщину з глибин планети вириваються вуглекислі гази. Вони живлять цю жалюгідну рослинність, і вони ж, розтікаючись по рівнині моря, змітали з неї порох.

— У вас це здорово виходить, Ель. Ви чудова учениця.

— Ви так гадаєте, Томе?

Елен і Том Годвін знайшли щиток і принесли його до танкетки. Анікін уже усунув пошкодження в схемі, і танкетка тепер не була порожня.

— Як ся маєте, містере Громов? — привітав Євгена Годвін. — Ви знову тут, щоб довести непотрібність присутності людей на Місяці?

— Без вашої допомоги не рушуся, — зізнався Євген.

— Скажи про це матері, — попросив Петро Громов. — Скажи, що ми один без одного нікуди.

— Я вже сказав. Навіть сказав, що по-справжньому щасливий, коли… з вами.

Годвін відійшов до Елен, Петро проникливо подивився на брата.

— Щасливий? Порадив би тобі керувати своїм зображенням, пом’якшувати деякі бурхливі емоції…

— Немає в мене в грудях такої рукоятки! Це ти можеш вимикати почуття, мов електричну лампочку. Хоч на годину, хоч на рік.

Підійшов Анікін.

— Все ясно. На день роботи, не менше.

— Ми не можемо втрачати цілий день, — рішуче сказав Петро Громов. — До місячної ночі їх не так багато. Ми мусимо йти далі. Анікін залишиться ремонтувати танкетку.

— Як? — жахнулася Елен. — Йти без танкетки?

— Годвін понесе запасний балон кисню. Танкетка через добу наздожене нас.

— Вам мало зроблених відкриттів?

— Відкриття ще чекають нас.

— Ви ненаситні, командоре. Ви надто сильні, важко йти з вами поряд.

— Я понесу вас на плечі й навіть не відчую.

— Я не люблю, коли мене не відчувають, — пожартувала Елен. — Я не відстану.

Том Годвін погодився неохоче. Командор посадив Елен до себе на плече. Годвін підняв кисневий балон.

Елен часто озиралася назад. Який близький, виявляється, на Місяці обрій, як скоро сховалася за його опуклістю танкетка з фігуркою Анікіна.

— Можливість життя на Місяці допускали багато вчених, — говорив Петро Громов. — Навіть із Землі на місячному диску поблизу деяких тріщин помічалася зміна кольору поверхні. Життя дивовижно чіпке. Воно існує в найнеймовірніших умовах: у стратосфері[20] й у глибині океану, в Антарктиді і в землі без доступу кисню. Я зібрав місячну цвіль у пробірку.

— Ви знаєте, командоре, я вже люблю Місяць. Хто збрехав, що природа його одноманітна?

Після декількох годин шляху рівнина моря вже не здавалася ні застиглою кам’яною хвилею, ні розхлюпаним шлаком. Вона була вкрита круглими горбами, схожими на здуті пухирі. Подекуди пухирі прорвалися, й їх краї в мініатюрі нагадували місячні цирки.

— Можливо, й цирки утворилися колись так само? — сказала Елен. — Я уявляю собі вируючу поверхню планети. Роздуваються велетенські пухирі, лускають, вибухом злітає газ, а по краях пухиря залишаються кільцеві гірські хребти.

— Ви мені подобаєтеся, Оленко. Розкажіть це все Анікіну. Найбільшою науковою помилкою буває спроба все пояснювати єдиною причиною. Метеорити, то вже самі метеорити. Вулкани, то вже лише самі вулкани. На структуру місячної поверхні впливає безліч причин. У тому числі й газові пухирі. До речі, Годвіне, я прошу вас, будьте обережні, піднімаючись на роздутість.

— До біса, командоре! Я не хочу обмежитися лише копальнями. Якщо міс Кенні відкрила на Місяці газові пухирі, то дозвольте вже мені потанцювати на верхівці одного з них.

Елен і Громов побачили, що Годвін зі своєю ношею почав підійматися на пологу роздутість. З-під його ніг стали розбігатися тріщини.

— Обережно! — крикнув Громов. — Провалюєтеся!

Годвін і сам відчув, що ґрунт коливається. Інстинктивно він скинув тягар. Кисневий балон упав на кірку пухиря і пробив її. Зблиснули чорні тріщини. З них почав підніматися оранжевий дим.

Годвін, похопившись, укляк на коліна, простягаючи до балона руки.

Громов спустив Елен на камені.

Балон зник у зяючій дірі. Жовта хмара вирвалася з отвору й огорнула Годвіна.

— Томе! Лягайте і не ворушіться! Повзу з мотузком.

Жовтий серпанок розсіювався поволі.

Елен у жаху стояла біля основини горба. Командор повз по-пластунськи до Годвіна, що ледве виднівся на верхівці.

Але командор важив надто багато навіть для Місяця. За ним залишався слід зиґзаґоподібних галузистих тріщин.

— Трясця! — здавленим голосом сказав Годвін. — Як би дістати цей чортів балон. Я готовий спуститися за ним на мотузку.

— Не ворушіться, — скомандував Громов.

Він майже дістався до Годвіна й кинув йому кінець мотузка. Але кірка була надто тонкою — вона провалилася…

— Боже! — скрикнула Елен.

— Стійте! Не підходьте! — наказав їй Громов.

Громов і Годвін провалилися по пояс і ледве утримувалися, розпластавши руки. Кірка осідала.

— SOS! SOS! — у відчаї кричала в шоломофон Елен. — Івасю! Міраже! Нещастя! Вони провалюються! Мерщій на допомогу! Ви чуєте мене? На допомогу, на допомогу!

Анікін чув її голос. Він схопився й обмінявся поглядами з Євгеном.

Євген подав йому маніпулятором кинутий молоток.

— Лагодити сонячну батарею не будемо. Склепай хоча б гусеницю, — сказав він. — Хутчій!

Елен бачила зяючу діру на верхівці роздутості. Ані Громова, ані Годвіна на поверхні більше не було. Елен лягла на живіт і почала поволі підповзати до краю провалу.

Вона була легша від чоловіків, і кірка тримала її. Вона дісталася до рваного краю. За ним чорніла порожнеча. Елен поглянула вниз:

— Командоре! Томе! Зупиніться!

— Оленко! Не підповзай! Остережися! На Землі ми б розбилися…

— Зачепилися за виступ, — долинув голос Годвіна. — Балон загинув. Звідси не виберешся. Скоро кінець, Ель.

Із глибини утвореної газовим пухирем печери виднілося коло чорного зоряного неба, а на ньому світла плямка шолома скафандра.

— Даруйте мені, командоре, знаю, не можна, але… так уже заведено перед кінцем.

— Винен радше я, Томе. Не можна було відходити від танкетки. Кисню вистачить на декілька годин.

— Вважатимемо, що похорон відбувся. Дим салюту сумно ліг на землю. Тіла опущені в приготовану яму. А давно вона була для нас приготована, командоре?

— Гадаю, що мільйони років тому. У нас достатньо часу, щоб вивчити її. — Громов засвітив електричний ліхтарик, і негайно печера заблискотіла різноколірними кристалами, що поспіль вкрили її стіни.

Том Годвін навіть свиснув.

— Непогана скарбоночка!

— Ще одна наукова знахідка. Що це у вас у руці?

— Напевно, алмаз. Прозорий, мов сльоза, яку ніхто за мною не проллє. Трясця, командоре! Місячний алмаз тане в руках, мов моя надія…

— Стривайте, Годвіне! Ви зробили безцінне відкриття! Це лід… Викопна вода! Оленко! Тут вода.

— Івась поспішає! Він скоро виїде. Не упадайте на дусі, — почувся в шоломофонах голос Елен.

— На дусі ми не упадемо, аби тілом не гепнутися, — відгукнувся Громов, освітлюючи дно печери. — Стійте! Що це там за калюжа? Вода? Але чому вона чорна? Томе! Мерщій! Допомагайте мені, поки рідина не випарувалася.

— Трясця, командоре! Потрібно думати про порятунок душі, про Землю хоча б, а ви…

— Я думаю про Землю, Томе! Про скарби Землі.

— Як так? — здивувався Годвін, допомагаючи командорові спускатися по прямовисній стіні, усипаній голками самоцвітних кристалів.

— Тут колись кристалізувалися випари магми, — казав Громов.

— Ви дивовижна людина, командоре. З вами не знудишся і в чистилищі.

— Томе! Оленко! Я встиг узяти рідину в пробірку! Якщо це те, що я думаю, люди відкриють на Землі безцінні скарби.

— Івась зараз виїжджає! — кричала зверху Елен.

— Передай… коли б не добралися… обов’язково… неодмінно хай візьмуть у мене цю пробірку. Дуже важливо.

Елен заплакала. Вона передала по радіо дивний наказ командора.

Анікін із силою вдарив востаннє молотком і відкинув його набік:

— Ну, Євгене, тепер усе діло за тобою! У них скоро не залишиться кисню.

Танкетка рвонула з місця, сівши на задні траки гусениць, і помчала по камінню, немов розбігаючись для нового стрибка.

Елен перша відчула брак кисню. Вона лежала біля краю провалу й дивилася вниз, у темряву. Командор заборонив їй говорити, радив заснути. Уві сні кисню витрачається менше.

Вона лежала й думала. Про Євгена і про командора. І ще про Тома. Їй здавалося все дивним, мов уві сні. Адже вона мала спати… У скронях стукотіло. Вона справді скоро засне. І зовсім це не страшно.

Танкетка мчала слідами людей. Тут уже не мели місячні вітри, попіл лежав мільйони років.

Анікін стояв нагнувшись уперед, підштовхуючи рукою півсферу, немов міг прискорити біг машини.

І раптом машина зупинилася. Вона безсило пробігла декілька метрів і застигла, накренившись на камені.

Анікін зіскочив.

— Що? Штовхнути? — тривожно запитав він і раптом побачив, що в півсфері немає зображення.

Він кинувся до дротів радіосхеми і раптом збагнув…

Він упав на каміння й заплакав.

Євген Громов розчинив дверцята макету танкетки й вихором вискочив у лабораторію.

— Наталю! Наталю! — кричав він. — Де ж ти, Наталю! Загинуло все, все… Місяць зайшов за обрій.

Наталі не було. Євген не міг збагнути, як вона могла залишити лабораторію в таку хвилину. Адже вона завжди знала, що треба робити… Він опустився на стілець, стиснувши руками голову.