Місячна дорога

Розділ перший ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ

Людина за бортом!..

Другий пілот Анікін відсахнувся від телевізійного екрану. Громов, командир космічного корабля «Шукач», схопився з крісла. Високий, він уперся рукою в стелю кабіни.

На екрані чітко виднівся американський «Колумб». Від нього відокремився скафандр, із силою викинутий з люка.

Ні, це не космонавт, що оглядає корпус… Американська ракета була одномісною і… швидко віддалялася.

Громов подивився на Анікіна.

Приземкуватий, кутастий крем’язень, у якому було щось від куба, зрозумів його без слів. Швидкий і різкий у рухах, він увімкнув дальній радіолокатор, щоб тримати скафандр у полі зору телеекрану. Результати спостережень надійдуть в електронно-обчислювальну машину. Анікін заклав у неї перфоровану картку, задавши програму роботи.

Громов дивився на телеекран. Скафандр був зроблений із гнучкої пластмаси і точно відтворював форму людського тіла, для якого тут не було ані верху, ані низу. Розпростерте, неприродно невагоме, з ногами, що стирчали у верхній частині екрану, і розкинутими руками, воно поволі оберталося від отриманого поштовху.

Громов спохмурнів і здавався тепер старшим від своїх тридцяти п’яти років. У нього було масивне вилицювате обличчя з високим чолом і уважними, добрими очима. Він уявив собі, що відчуває самотня людина в порожнечі серед зірок, і пересмикнув плечима.

Різноколірні колючі зірки горіли без мерехтіння мертвим пекучим світлом, яке не розсіювало чорноти, що оточувала їх. Несумісне сусідство світла й пітьми було особливо диким і дивним поблизу яскравого кошлатого сонця, схожого на сліпучу медузу в морі мороку.

Дивний був гігантський диск уже близької планети, не сріблястої тепер, а сірої, зритої віспинами. Вона нагадувала вируючу й раптом замерзлу масу, на якій, мов на закипілій каші в казанку, роздувалися пухирі й, луснувши, залишили обриси кратерів. Частково затінена, опукла, вся в зубцях гір, шорстка, рельєфна, вона здавалася похмурим центром чужого Всесвіту.

— Впаде на Місяць? — із тривогою запитав Громов.

Анікін мовчки вказав очима на лічильну машину. Діловито блимали лампочки.

Так само блимала лампочками двадцять сім хвилин тому кібернетична машина американської ракети «Колумб». Перфоровану картку узяв з пульта жорсткою, ледь тремтячою рукою пілот Том Годвін.

На картці стояла лише одна цифра «27».

Том Годвін не наважувався підняти очі…

Все трапилося так несподівано!.. Зодягнений у скафандр з відкинутим шоломом, Том Годвін лише нещодавно прийшов до тями. За розробленою для пілота інструкцією, яка в Космосі мала силу закону, пілот зобов’язаний був перенести зліт і початок шляху приспаним. Перед зльотом Том зручно розташувався в кріслі пілота і зажив пігулку. У солодкій знемозі він кинув останній погляд крізь ілюмінатор кабіни, мов крізь вікно нью-йоркського хмарочоса, побачив від’їжджаючу гратчасту башту підйомного крана, далеку огорожу космодрому і за нею натовп репортерів і працівників «Амерікен-моторс». Над хвилястою лінією гір тягнулося дивовижно синє небо…

І ось, нещодавно опритомнівши, він відчув у тілі лячну легкість, а в голові гнітючу тяжкість. Небо зі вбитими в нього цвяхами зірок було чорним…

За інструкцією пілотові пропонувалося після пробудження прочитати свою долю… Але не за зірками, як це роблять модні астрологи в Америці, а за циферблатами приладів.

Автомати чудово вивели ракету на орбіту. Шорсткий Місяць майже закривав праве вікно. Огидна куля без хмар! До речі, Том Годвін так і не побачив прикритої хмарами земної кулі… Тепер Земля була вже диском, величезним, але значно меншим, аніж тисячоока місячна куля, що насувалася. Край земного диска був з’їдений тінню, він скидався на гігантський півмісяць з розпливчастими краями і якимсь дивним малюнком, у якому годі було вгадати обриси материків.

Стрілки на циферблатах тремтіли.

Спина у пілота похолола. Він не йняв віри очам. Покажчик пального показував майже нуль… Годвін відкинувся на спинку крісла.

Що трапилося? Як могла вийти така перевитрата!.. Залишку пального ледве вистачить, щоб посадити ракету на Місяць. А як повернутися? Просити, щоб закинули на Місяць пальне? Та хіба потрапить автоматична ракета куди слід? Через непрохідні місячні гори одній людині пальне доставити не до снаги.

Пілот умів тримати себе в руках, навіть знаходячись цілком сам серед зірок і приладів. Недаремно він проходив на Землі жорстоке тренування самотністю.

Він не боявся самоти. В усякому разі вважав, що опинитися на Землі за бортом життя куди гірше, ніж летіти самому на борту надійної ракети в Космосі.

А вилетіти «за борт» на Землі у Тома Годвіна були багато можливостей. Його батько був убитий у корейську війну. Навіщо знадобилося гинути Сельвіну Годвіну, зрозуміти було дуже важко… До того як потрапити у злощасну армію генерала Макартура, він працював у Детройті на автомобільному заводі «Амерікен-моторс», але залишився без роботи… Ось і пішов воювати… Він думав, що вміє це робити, набивши руку ще в Африці, б’ючи фашистів генерал-фельдмаршала Роммеля.

Сельвіна Годвіна оголосили в Америці героєм, і фірма «Амерікен-моторс» навіть узяла на себе турботу про його сина Тома, який ще в ранньому дитинстві залишився без матері.

Він здобув сяку-таку освіту, а коли підріс, став до конвеєра…

Але на біду в Америці почали купувати менше автомобілів. Був рік, коли залишилися непроданими 600 тисяч штук. Крім того, і у «Форда», і на заводах «Амерікен-моторс» цілі лінії верстатів і навіть конвеєри почали працювати… без людей.

Словом, Том Годвін залишився за бортом.

А росіяни запустили перший штучний супутник Землі…

Фірма «Амерікен-моторс» узялася робити ракети. Не лише космічні, звісно.

Тому Годвіну, нагадуючи де-не-де про батька, вдалося-таки влаштуватися. Він вивчав ракети, брав участь у їх випробуваннях, а коли знадобилося, виявив готовність летіти в Космос і навіть пройти муку самотністю, яка називалася випробуванням. Потрібно було цілодобово без відпочинку в повній «вакуумній» тиші сидіти в одиночній камері — моделі кабіни — і до чортиків у очах дивитися на стрілки приладів. А чортики з’являлися, вони піднімалися на стрілки, гримасували і зводили Тома з розуму. Деякі американські психіатри вважали, що космічний пілот неодмінно мусить з’їхати з глузду.

Том Годвін покладався на себе, і він летів у міжпланетному просторі сам. Кажуть, буддійські ченці в Гімалаях добровільно замуровують себе на декілька років у кам’яний мішок, де немає ні світла, ні звуку… Вони залишаються наодинці з самими собою, відмовляючись від світу й, не відвертаючись від самоспоглядання нічим, осягають «вищу досконалість»… Утім, можливо, це й є божевілля?..

Трясця! В порівнянні з гімалайським кам’яним мішком Космос із його світляними цвяшками зірок не такий уже поганий! Але якщо з кам’яного мішка хоч через декілька років можна було вийти, то звідси без пального не повернешся!

І Том Годвін затужив. Він затужив раптом за Землею, за людьми, за людським голосом… Туга ця була подібна до зубного болю. Том Годвін навіть стиснув руками щоки. Відтак гарячково почав налагоджувати радіозв’язок. Можливо, його вважають загиблим чи спричиненим? У навушниках зашаруділо. Це були звуки Землі. І раптом пролунав голос, людський голос хорошого хлопця Джона Сміта:

— Хелло, «Колумб»! Я — Америка.

У Тома Годвіна навіть сльози виступили на очах. Але хіба міг він показати людям на Землі свою слабкість!..

— Е-гей, Джоне! — бадьоро крикнув він. — З біса радий почути твій хрипкий голос! Тільки-но прочумався від клятого зілля. Голова гуде, але кістки цілі. — Він знав, що його голос запишуть на платівки, їх слухатиме вся Америка: у барах, у квартирах і в школах… голос першого американця, що летить на Місяць, якому слід триматися гідно. — Що там підрахували астрологи, звіздарі й кібернетичні машини? — весело запитав він. — Вріжуся в Місяць? Швидкість як належить?

— Все о’кей! — почулося в навушниках.

Том Годвін відсунувся від пульта з приладами. У нього було негарне простакувате обличчя сина фермера, величезні стиснуті кулаки й трохи сутула постать. Він майже люто дивився на одну зі стрілок циферблату…

— Ні, не все о’кей… — поволі промовив він. — Або покажчик пального бреше, мов професійний свідок під присягою, або… Кат його зна чому вийшла перевитрата пального. Чиясь брудна справа!.. Аби лише сісти на місячну кульку… А з приводу повернення, — похмуро додав він, — пам’ятника мені не ставте. Краще закиньте на місце посадки пальне.

Він почув якийсь шерех.

— Ох, уже ці мені перешкоди! — пробурчав він і зсунув навушники.

Та шерех тривав. Годвін обернувся і схопився. Очі його округлилися. Он воно що! Все-таки мають рацію кляті психіатри!..

— До дідька! — крикнув Годвін більше для того, щоб від звуку власного голосу оговтатися.

Але видиво не зникло.

Перед ним у скафандрі, що облягав тіло, з відкинутим шоломом стояла маленька тендітна жінка. Вона тривожно дивилася ледь примруженими очима і вдавано посміхалася.

— Хелло, Годвін! Я теж спала при зльоті, — нарочито бадьоро промовила вона.

— До дідька! — заревів, не тямлячи себе, Годвін. — Я вижену тебе геть, навіть якщо ти привид!

— Тоді дайте сигарету, — посміхнулася незнайомка. — Привиди не курять.

— Тим гірше, — сипло вимовив Годвін, сідаючи. — Духи принаймні не мають ваги. Але якщо ви жінка…

— Ви сумніваєтеся в цьому? — із зухвалою насмішкою запитала невідома.

— У вас має бути фунтів сто… сто зайвих фунтів, мем! — важко сказав Годвін.

— Може, ви запросите даму сісти? — сказала вона, намагаючись налагодити стосунки.

— Гм… Сісти? Мені потрібно думати про те, як сісти на Місяць, — неприязно відказав Годвін. — А кабіна… вірніше, ракета розрахована на одного… людиноподібного…

Молода жінка поморщилася.

Годвін схопився. Його охопив напад люті, що з ним іноді бувало.

Він у нестямі дивився на прилади, ладен видерти їх, викинути за борт.

Незнайомка спокійно спостерігала за ним.

— О, чорт! — простогнав пілот, повалившись у крісло. — Хіба набереш сто фунтів! Тут вирахувані унції…

— Що ви думаєте про мене, Годвін? — запитала незнайомка, всідаючись на край пульта і похитуючи ногою. — Я витримала зліт зовсім не у вашому зручному кріслі.

— Що я думаю, мем? — роздратовано повторив він. — Про те пальне, яке перевитрачено на вас при зльоті. Як ви сюди потрапили?

— Повідомте на Землю. Там чекають цієї сенсації, Годвін.

— Слухайте, мем, чорти б вас узяли! — скипів Годвін. — Нам ніколи не сісти разом ні на Землю, ні на Місяць. Пального не вистачить. Я вас не знаю. Можливо, ви хороша дівчина…

— Ви хороший хлопець, Годвін. Увімкніть радіо.

— Не поспішайте, мем. Я даю завдання кібернетичній машині. Деякий підрахунок, перш ніж… Ви самі не розумієте, в яку кепську справу вас уплутали. У яку кепську справу…

— Мене? — розсміялася незнайомка. — Якби ви знали, хто я!..

— Дуже приємно познайомитися, — пробурчав Годвін.

— Елен Кенні, Годвін… Елен Кенні з газети Хента «Уорлд кур’єр».

— Міс Кенні?.. Чув. Це ви придумали «Вавилонську вежу»?

— Ви так гадаєте, Годвін?..

Розділ другий ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

Доріжка з перламутрових відблисків протягнулася по воді. Ніби вся з риб’ячої луски, вона ряхтіла, жива й вабляча…

Над скелястими горами, що оточували озеро-чашу, вставав повний місяць, червонуватий і величезний. У його непевному світлі змінювалося все земне. Кам’яні вершини, здавалося, належали чужому світові, де немає півтіней, де лише платинове світло й чорні провали пітьми, де всі кути гострі, схили прямовисні.

Катер підходив до берега. У небо здіймалася, стаючи вищою від гір, дивовижна циліндрична споруда. Гостроносий її купол на мить закрив місячний диск, але місяць просвічував крізь голі в одному місці ребра.

Катер ішов тепер уздовж берега, уповільнивши хід. І вдень і увечері він привозив сюди групи цікавих туристів дивитися нове чудо світу.

Вежа, гладка і безока, заввишки могла б мати всі тридцять поверхів. Нижня її частина була обплутана будівельним риштованням. Обабіч височіли ґратчасті щогли підйомних кранів.

За низькою бетонною огорожею виднівся будівельний непотріб, бочки, балони, металеві балки і листи заліза, перевернута вагонетка без коліс… Зі стовпа звисали порвані електричні дроти…

Маленька американка примружившись дивилася на це запустіння, силкуючись пригадати: «Руда башта сягає під хмари, обірвана, без даху… На піску пустелі — руде каміння, обтесане, але так і не підняте вгору… На всьому руда іржа століть. Чия це картина?»

Міс Елен Кенні зовсім не була туристкою. Внизу під хмарним морем, що клубочилося між скель, у місті туристів зараз ішли останні перемовини про відновлення міжнародного будівництва, про що їй, визнаній королеві репортажу, належало дати газетний звіт.

Колись Елен Кенні, як і всі американські дівчата, мріяла стати кінозіркою чи «міс Нью-Йорк», але… вона краще вміла приховувати свої почуття, ніж зображати чужі, а розмір її стегон і бюсту був менший від оголошеного для «міс Нью-Йорк» стандарту… Довелося побувати і продавщицею універсального магазину, і однією з «гьорлс» вар’єте, нарешті, секретаркою бізнесмена, що виявився гангстером, словом, побачити життя після коледжу. Газета стала стременом, яке допомогло Елен заскочити Життю на спину. І Життя понесло. Елен трималася за гриву, мружилася і невідомо чому посміхалася. Вона любила швидку їзду.

Вузенькі вулички, гостроверхі дахи будинків, що тісно тулилися один до одного, черепиця, електричні вогні, неонові вивіски, середньовічні стіни й сучасний асфальт… Таке було місто туристів. Увечері воно шуміло. Столики кав’ярень висунуті на тротуари, навіть на бруківку. Автомобілі мало не зачіпали різномовних відвідувачів, які пили каву з маленьких філіжанок чи потягували з чарочок щось міцніше.

Два роки на здійснення урочистих угод поблизу міста туристів будувався грандіозний корабель для польоту міжнародної експедиції на Місяць, куди не ступала ще нога людини. Але вже понад шість місяців усі роботи були припинені. Тепер у місті туристів засідав Усесвітній космічний комітет.

Прес-конференція очікувалася назавтра, але міс Елен Кенні отримувала свої долари за те, щоб уже ранкове число газети «Уорлд кур’єр» вийшло з її кореспонденцією.

Чуття не обдурило її. Вона повернулася з прогулянки на катері саме вчасно, щоб устигнути увімкнути на сходинках готелю крихітний звукозаписний апарат, що поміщався в її сумочці.

Американський сенатор містер Мен покинув засідання Космічного комітету перш, ніж воно закінчилося. Сказані ним відразу після цього слова облетіли завдяки міс Елен Кенні весь світ:

— Леді і джентльмени! На жаль, з комуністами — шкода! — годі мати справу. Ми не можемо задля міжнародного космічного польоту зашкодити нашій безпеці. Атомна зброя ще залишається зброєю справедливості, що може стримати настання світового комунізму. І ми не будемо відкривати наші військові таємниці…

Гожий респектабельний джентльмен, що вселяв пошану неквапними, розрахованими рухами, зійшов зі східців під’їзду і сів у чудовий пластмасовий лімузин.

Елен Кенні закрила сумочку. Апарат вимкнувся…

Засідання Космічного комітету тривало ще понад годину.

Пізно увечері міс Елен Кенні знайшла радянського представника академіка Бєляєва за одним зі столиків веранди готелю. Це був сухий, підтягнутий, вишукано вдягнений чоловік із гладко зачесаним сивим волоссям, з вузьким обличчям, тонким ротом та іронічними уважними очима за скельцями окулярів без оправи.

Грав оркестр, майже не рухалися стиснуті в задушливій тісняві танцю пари, спритно снували кельнери, балансуючи з підносами в одній руці, мило пропонували букети гарненькі квіткарки з утомленими губами.

— Я зізналася б, що годжуся вам у онучки, пане академіку, — заговорила по-російськи міс Кенні, — якби ви виявилися скіфським богатирем із сивою бородою й лев’ячою гривою. Але ви такий екстраєвропеєць, що і без того не захочете розсердитися, якщо я посиджу з вами.

Академік негайно встав і присунув другий стілець до столика.

— Прошу вас, — шанобливо сказав він і додав: — На жаль, про внуків я можу лише мріяти. Ви, звісно, журналістка?

— О-о! Ви проникливий і чемний чоловік, пане академіку. У мене невагоме питання. Для чого росіяни заважають закінчити міжнародну космічну ракету?

Академік ледь помітно посміхнувся. Міс Кенні безневинно дивилася на нього зеленкуватими, але не примруженими, як завжди, а майже круглими очима, тримаючи перед собою розкритий блокнот.

— Смію підозрювати, що вам відомо, на яке пальне розрахована ракета.

— О так! На ядерне. Але ж ракети досі літали на іншому пальному. Навіщо вибране ядерне пальне? Щоб не можна було домовитися?

— Ні, чому ж? — Академік сів напроти Елен. — Пальне — це особливе питання.

До їх столика підійшов молодик із краваткою метеликом, у штанцях, що обтягували ноги, з величезними бортами коротенького піджачка.

— Пардон, ви дозволите, мосьє, запросити вашу даму на танець? — запитав він по-французьки.

— Якщо це принесе їй задоволення, — сказав академік, допитливо дивлячись на журналістку.

Міс Елен Кенні, посміхнувшись академікові, встала.

Сумочка і блокнот залишилися на столі.

Академік замовив дві чарки вермуту.

Міс Кенні, поклавши руку на плече заздалегідь найнятого нею партнера і плавно рухаючись у такт музики, скоса поглядала на Бєляєва. Він не піде! Добре вихований чоловік не може піти! А якщо він дочекається її, то… розмова буде майже інтимною…

Танець закінчився, і жевжикуватий партнер усадовив міс Кенні. Вона торжествувала. Академік чекав її!.. І навіть замовив для неї вермут!

Але тут з’явився непроханий претендент на танець з нею, ввічливий турист, що нагадував самовдоволену напомаджену жердину. Так сказала про нього міс Кенні, коли він, сприкрений, відійшов, діставши відмову.

— Ракети літали на рідкому пальному, — наче й не було нічого сказав академік. — Ще Ціолковський[1] перший підрахував, які можуть бути досягнуті за допомогою відомих видів пального швидкості витікання газів із дюз реактивного двигуна і які швидкості досяжні при цьому ракетою.

— О так! Ціолковський! — з повагою промовила міс Кенні.

— Але виходило, що навантажений необхідним для польоту в Космос пальним корабель не зможе сам себе підняти. Будувалися плани створення заправних космічних станцій на штучних супутниках Землі.

— О так! Штучні супутники! — вигукнула міс Кенні, відпиваючи з чарки маленький ковток.

— Але вже перші радянські штучні супутники, якщо ви пам’ятаєте, здивували технічний світ. Особливо перша космічна ракета, що стала десятою планетою Сонячної системи.

— Її назвали «Мрія». Це гарно!

— Виявилося, що в СРСР створене пальне, про яке міг лише мріяти Ціолковський, здатне вивести останній ступінь ракети вагою в півтори тонни за межі земного тяжіння, зробити її супутником Сонця. Наші подальші ракети все більшої ваги використовували «активізоване» пальне…

— Що це є, пане академіку?

— При «згоранні» такого пального відбувалася не лише хімічна реакція окислення з виділенням тепла, але й «здирання» частини електронної оболонки речовини з використанням вивільненої енергії електронів.

— О-о! І ви змогли закидати в Космос дуже багато тонн. А для ракети, що стоїть на березі озера подібно до хмарочоса, потрібне вже лише ядерне пальне?

— Ось бачите. Ви самі зробили висновок, для чого потрібне ядерне пальне гігантській ракеті. Зовсім не для того, щоб не можна було домовитися.

— Даруйте, пане академіку, я хотіла слухати ваші заперечення.

— Дуже мило з вашого боку. — Академік ледь схилив голову.

— Ядерне пальне… Його потрібно нікчемно мало. Вже не буде проблеми ваги пального.

— Це не зовсім так, — терпляче продовжував академік. — Принцип реактивного руху — це викидання назад з великою швидкістю газів. Він залишиться і для ядерного пального. Щось викидати все одно доведеться. Хай це буде каміння, пісок, все, що хочете… Ядерне пальне лише нагріватиме цю інертну масу, перетворить її на газ і викине назад, але з більшою швидкістю, ніж це могло зробити колишнє пальне. Проте інертну масу легко поповнити на будь-якій планеті.

— На будь-якій планеті! — вигукнула міс Кенні. — Які люди зухвалі! Але їм не дано дістати до неба.

Академік ледь помітно посміхнувся.

— Людині нічого не дано. Вона все бере сама. І, повірте, дістане небо з Місяцем і зірками.

— Навіщо їй Місяць?

— Місяць мало не частина Землі. І він нічим не захищений. На ньому можна вивчити все, що у нас приховане ґрунтом, змінене водою й атмосферою, а там незмінне.

— Як це страшно, пане академіку… незмінне, — сказала міс Кенні, задумливо дивлячись на Місяць, що сідав за гостроверхі дахи. — Незмінність… Нічого не падає, не піднімається. Порошинки лежать без руху мільйони років. Місяць мертвий.

— Не скажіть. Спостерігачі сотні років не помічали, щоб на Місяці щось відбувалося, але в 1958 році радянський астроном Козирєв[2] виявив на Місяці сліди вулканічної діяльності. А ми ще не знаємо до пуття зворотного боку Місяця, із Землі невидимого. Є лише декілька його фотографій і є гіпотези про діючі там вулкани.

— Вулканам у пеклі місце. А на небі — праведникам.

— Знову хочете, щоб я вас спростовував? — іронічно сказав академік. — Гадаю, що на Місяці знайдеться місце і всюдиходам і людям, не стільки праведним, скільки відважним і підготовленим. Вони могли б полетіти на Місяць з кораблем, що будується недалеко звідси, але… містер Мен боїться відкрити свої секрети. А ми готові виконати всі взяті на себе зобов’язання, звісно водночас із нашими заокеанськими колегами. Я збираюся сказати це завтра на прес-конференції.

— Ніколи не слід робити завтра те, що можна зробити сьогодні.

— Я вже роблю. Ба більше, запрошую вас приїхати до Москви познайомитися з людьми, які готові летіти на Місяць. Сім’я наших космонавтів росте.

— Та ба! Їм нема на чому летіти.

— Хтозна! Адже ми можемо діяти самостійно, — посміхнувся академік. — Можливо, ваша розповідь справить враження на сенатора Мена…

— Розумію. Ваше запрошення — пропаганда так само, як і відкриття імен космонавтів. На жаль, я можу розповісти наразі лише про «Вавилонську вежу», — сказала міс Кенні, встаючи. — Гуд бай, містере академіку! Можливо, побачимося. — І вона простягнула руку.

Кореспонденція міс Кенні наробила багато галасу.

«В давні біблійні часи люди зухвало задумали побудувати вежу до самого неба. Але розгніваний Господь позбавив їх спільної мови, змусив заговорити на «дванадесяти мовах». Переставши розуміти один одного, розійшлися будівельники, і покинута ними Вавилонська вежа вкрилася іржею століть, так і не діставши до неба.

Але все повторюється в підмісячному світі, як казав великий Піфагор. У наш космічний вік народи дванадцяти мов, подібно до стародавнього Вавилона, насмілилися будувати вежу-ракету, щоб дістати все-таки до неба… Але, як і в біблійні часи, розійшлися нині позбавлені спільної мови будівельники, залишивши недобудованою сучасну Вавилонську вежу, що стоїть тепер у центрі Європи символом «міжнародного нерозуміння».

Розділ третій ЗОРЕЛЬОТЧИКИ

Міс Елен Кенні з високого берега милувалася позолоченими банями й гостроверхими баштами міста, що тягнулося від закруту річки в серпанок виднокраю. «Палаци висоти» величчю сучасності оточували стародавній центр. Загадкове, незрозуміле Заходові місто! Упродовж століть до нього рвалися приречені переможці. Його вважають рідним люди далеких країн, вивчаючи, як і Елен Кенні, російську мову. Місто нового шляху, що лякає незвичністю, подвижництвом, зухвалістю мрії… Тут люди протягом десятиліть відмовляли собі в комфорті, щоби будувати заводи й відновлювати зруйноване війною. І вони добилися, чого хотіли, їм виявилося до снаги створити ракети, що зробили війну неможливою, ракети, які можна було відряджати за будь-якою адресою, маючи на увазі не лише місто, але навіть вулиці… і навіть — з людьми на Місяць…

Академік Бєляєв надав міс Кенні можливість відвідати Космічний інститут, повідомивши імена космонавтів. Міс Кенні з’явилася на квартиру другого пілота міжпланетного корабля Івана Анікіна.

Її насторожено зустрів чоловік із сивою головою та енергійним обличчям солдата.

— Іван Анікін, — відрекомендувався він.

Дуже імпозантна зовнішність для місячного астронавта!

Американка увійшла до світлої кімнати з занизькою стелею. Росіяни будують економно, але багато. Вони хочуть, щоб усі жили зручно. М’які сучасні крісла край маленького столика. Можна сфотографувати дослідника Місяця під цим торшером?

Міс Кенні від душі розреготалася, дізнавшись, що розмовляє з батьком астронавта, ветераном війни, льотчиком, Героєм Радянського Союзу… Його син, теж Іван Анікін, — на футбольному матчі. Аспірант університету грає центр-форвардом у столичній команді «Спартак».

— О! В Америці вашого сина відразу полюблять!

Міс Кенні намагалася дізнатися все, що можливо. Виявляється, мати астронавта була військовим лікарем і виходила в госпіталі свого майбутнього чоловіка. А Івась у них — молодший син. Є ще три дочки: майстер хімічного заводу, вчителька й актриса.

— Як же ви зважилися відпустити сина… на Місяць?

— Розглядаю як бойове завдання. Жінки, звісно, поплакали на сімейній раді. Хлопець наш усіх слухає, чинить по-своєму.

— Спадковість?

— Можливо, — посміхнувся старий льотчик. — До того ж просити за Івася приїжджав до нас сам академік Коваленков.

— О! Це такий сухий і жовчний старий джентльмен, я його бачила у академіка Бєляєва.

— Івась — його учень і послідовник. На Місяці важливо перевірити теорію метеоритного походження місячних цирків. Там немає води й атмосфери. Все збереглося.

— Чому це не зробить командир корабля професор Громов?

— Петро Сергійович Громов вважає, що місячні кратери — вулканічного походження.

— Он як? На Місяць летять наукові супротивники? Вороги?

— Чому вороги? Івась готується до польоту під керівництвом Петра Сергійовича й дуже захоплюється ним.

— Кажуть, росіян важко зрозуміти.

— Можливо.

— Ваш син залишає на Землі кохану дівчину?

— Молодша дочка відпускає Івася на Місяць лише тому, що жінок там немає.

— Це чарівно! — розсміялася Елен.

Після матчу Івася Анікіна, як і Громова, можна було побачити лише в Космічному інституті. Міс Кенні вдалося дізнатися, що молодий професор Громов, ще працюючи в Пулковській обсерваторії, зробив відкриття на краю видимого місячного диска. Він спостерігав там зміни загадкових світлих смуг, що сходилися на невидимому боці Місяця. Він вважав їх вулканічними викидами і припустив, що на тому боці Місяця діє вулкан. У своїй докторській дисертації він до найдрібніших деталей розробив проект місячної розвідувальної експедиції й перейшов працювати в Космічний інститут.

Космічний інститут!

Найменше Елен сподівалася опинитися у спортзалі, величезній, із широкими вікнами у верхній половині стін. На спортивних снарядах тренувалося безліч людей. На турніку «крутив сонце» Анікін.

Елен з цікавістю вдивлялася в низенького крем’язня, що постав перед нею, з кирпатим носом, веснянками й веселими очима. Він міцно, мов старий знайомий, труснув руку журналістці.

— Батько мені все про вас розповів, — заявив він.

— Стривайте! Хто ж про кого дізнавався?

— Взаємний інтерес і симпатія.

— А я знаю, чому вас відпустили на Місяць.

— Небезпечно залишати на Землі, — розсміявся Анікін.

Елен була в захваті. Вона запитала про професора Громова. Анікін указав їй на вишку перед басейном, де чудової статури атлет застиг перед стрибком. Наступної миті він кинувся вниз, двічі перевернувся в повітрі, витягнувся і без бризок увійшов у воду. Елен побігла до басейну. Спортсмен випірнув. Високе чоло, мокре волосся, важкуваті вилиці.

— О-о! Колоссаль! — захоплено вигукнула Елен. — Ви є професор Громов?

— Добридень, — здивовано відгукнувся Громов, вилазячи з басейну.

Дідок лікар подав йому халат.

— Що ви думаєте про політ на Місяць? — запитала журналістка, виймаючи блокнот.

— Даруйте, — зніяковів Громов, — волів би інтерв’ю… ну… в одягненому вигляді…

— О-о! Це мій метод. Зненацька. Невимушеність. Інтимність.

— Через хвилину я запрошу вас до бібліотеки.

Елен роззирнулася. Вона зацікавилася незвичайною каруселлю з кабінами, що нагадували крісла пілотів. Відцентрове прискорення у декілька разів збільшувало вагу людей, що сиділи в них, як це буде при космічному зльоті. Мелькали вкриті потом напружені обличчя чорношкірого хлопця, китайця і… дівчини.

В іншому місці люди невідомим способом підстрибували під саму стелю зали, падали вниз і знову злітали в гігантському стрибку. Виявляється, їх підкидала пружинна сітка-батут. Вони здійснювали на Землі «місячні стрибки»…

Громов пішов переодягнутися.

— О, скажіть, док! — звернулася до сивого лікаря Елен. — Чи схожа психіка астронавтів і… самогубців?

Лікар строго подивився на американку:

— Не більш ніж нетактовність нагадує чемність.

— Дякую вам, сер, — тихо сказала Елен і почервоніла.

З’явився Громов — елегантний, у строгому літньому костюмі.

— Ви прекрасний чоловік, пане Громов! — відзначила міс Кенні. — Вас шкода відпускати на Місяць. У вас є дублер, який міг би полетіти замість вас?

— Так, і його знає весь світ. Він — розвідник Космосу, а я — його учень. Ще в дні війни хлопчаком я про розвідників мріяв. Зараз вони потрібні на Місяці, куди збирається міжнародна космічна експедиція. — Громов відчинив двері у двосвітляну залу з книжковими шафами у простінках між вікнами і довгими столами під висячими лампами.

Він усадовив американку в м’яке крісло біля низенького столика з журналами. Елен узяла один з них — із величезною фотографією Місяця на обкладинці.

— Ах, Місяць! — сказала вона. — Що ви про нього думаєте?

— Це планета загадок, така близька, чудово видима і нерозгадана.

— Вам кортить розгадати таємницю її минулого?

— І подумати про її майбутнє.

— О-о! Навіть майбутнє? — примружилася Елен. — Потрібні ворожильні карти?

— Карти? Лише географічні. Вони доведуть нас до самого краю диска. За нього так заманливо зазирнути…

— Як романтично! — майже щиро вигукнула Елен. — А вам не шкода розлучитися із Землею?

— На Місяць варто летіти лише в ім’я Землі. Це її сьомий континент, остання біла пляма! Адже Земля й Місяць — це єдина двопланетна система. Ми ризикуємо менше, ніж Колумб, що шукав Індію.

— Ваша Індія — в небі…

— Її можна розглянути в бінокль.

— Я зроблю це сьогодні.

— І ви побачите, який це дивний, незвичайний, трагічно гарний і ваблячий до себе світ.

— Я вже боюся дивитися, — засміялася Елен. — Ви небезпечна людина, лунатик, — сказала вона, підводячись. — Ви можете манити за собою.

— Хотів би заманити, — встав і Громов, — але дехто впирається. Навіть і мене до Землі прив’язати хочуть.

— О-о! — пожвавилася Елен. — Я вже чула про іншого лунатика — вашого молодшого й непокірнішого брата. Гуд бай! — Вона простягнула руку. — Можливо, побачимося.

Елен зупинилася на липовій алеї, що розділяла два корпуси Космічного інституту. Ніжно пахло медом. Сонце пригрівало. Елен примружилася і раптом відчула, як добре на Землі. Відтак розплющила очі…

Отже, ліворуч будівля… Тут божевільні чи герої хочуть ступити в інші світи, а праворуч будівля… Тут якийсь зухвалий чоловік хоче дотягнутися до цих світів рукою. Так, так! Елен так і напише у своєму нарисі.

Два шляхи до зірок! На одному старший Громов, на другому — молодший…

Вона рішуче повернула до білого корпусу, на дверях якого було написано: «Лабораторія далекокерування». Елен примружилася. Як його звуть? Євген!..

Молодший Громов був попереджений і чекав Елен у під’їзді.

Невже вони брати? Елен з цікавістю вдивлялася в тонкі, навіть ніжні риси обличчя… Лише жорстка завзятість у підборідді й у кутиках губ ледь нагадувала брата.

Вони увійшли до довгої вузької кімнати з важкими лабораторними столами, покритими павутиною дротів і жовтими плямами скриньок із приладами.

Скромна миловидна дівчина в блакитному робочому халатику привіталася з американкою, але та була зайнята своїм супутником.

— О-о! То ось як виглядають технічні генії, що створюють сучасні чудеса! — сказала Елен, намагаючись поглядом збентежити молодика. — Я гадала, що вони обов’язково лисі й сутулі.

Євген відвів очі:

— Ви маєте справу не більше ніж із льотчиком-випробувачем.

— Але ж ви інженер?

— Як і будь-який випробувач сучасної техніки.

— Безприкладна мандрівка на небо називається випробуванням? Чудово! А ви також тренуєтеся? — іронічно запитала Елен.

— Звісно, — відповів Євген, з цікавістю розглядаючи відвідувачку.

— Де ж трапеція? — продовжувала та словесну гру.

— На жаль, мене чекають кореспонденти, — вже сухіше сказав Євген Громов.

— Кореспондентка, — з докором поправила Елен.

— Тут ви сама, але… за п’ятдесят кілометрів…

— Завжди волію бути сама, — сміючись оголосила Елен.

Євген Громов підвів американку до макету танкетки, встановленого всередині рами, що поверталася у всіх напрямах. Гусениці танкетки не діставали до підлоги. Громов відчинив дверцята і запропонував Елен заглянути всередину.

— Колоссаль! — вигукнула вона.

Верхня частина кузова танкетки — півсфера з молочно-білого скла — зсередини була суцільним телевізійним екраном. Елен побачила на ньому поле, звивисту колію дороги, нещодавно викопаний рів, берізки, а біля них гурт людей, мабуть журналістів.

Євген Громов всівся у крісло водія.

— Справжня танкетка пересуватиметься по Місяцю, міс Кенні, — сказав він, — і все, що навколо танкетки, я побачу з Землі на цьому екрані, як зараз бачу полігон. А на Місяці, якби ви були там, ви побачили б на зовнішньому телеекрані моє зображення в кабіні.

— Віддаю перевагу не зображенню, — завзято сказала Елен.

Громов відвернувся і, намагаючись приховати збентеження, схилився над пультом із приладами. Дверцята він не зачинив. Гусениці загуркотіли, танкетка почала кренитися то вліво, то вправо, піднімалася то носом, то кормою. Макет копіював рух і положення танкетки, що котилася десь.

Елен зазирнула у прочинені дверцята й відразу перенеслася на полігон. Бігли назад дерева, кореспонденти, що махали руками… Вона навіть відчула крутий поворот, відтак яму…

— Не зношу трясьби, краще асфальт, — сказала Елен.

Але танкетка рухалася зовсім не по асфальту. Часом здавалося, що вона перекинеться. Водія трясло й шарпало, немов він насправді їхав по жахливій дорозі.

Нарешті, він, збуджений, задоволений, вибрався з танкетки.

— Як бачите, «Вавилонська вежа» не потрібна, — торжествуюче сказав він.

— Ви дотягнетеся до інших планет рукою? — Елен закурила сигарету, клацнувши крихітною запальничкою на вістрі олівця. — Скажіть, ви боїтеся летіти в Космос?

Євген спалахнув:

— Боюся? Хіба люди, що винаходили механічні руки, щоб орудувати з радіоактивними речовинами, були боягузами? Що може бути прекраснішого від людини?

— Ви любите Максима Горького?

— Ви читали його? — зрадів Євген.

— А як ви гадаєте?

— Мені б хотілося, щоб читали. Можна вирвати власне серце, світити ним, мов смолоскипом… але можна й напругою думки і серця освітити людям далекі, недосяжні світи. Також в ім’я щастя людини.

— Але ваш брат хоче ступити на них ногою!

— Чи потрібен такий ризик? Адже далекокерована танкетка здатна все побачити на іншій планеті, вивчити, відчути, все зробити, нарешті! Адже у неї є такі руки-маніпулятори…

— Я не знаю, хто з вас зухваліший: ви чи ваш брат, — сказала Елен, встаючи.

Євген проводжав гостю через лабораторію.

— Ви також небезпечний скромний чоловік, — розсміялася Елен і простягнула руку. — Гуд бай! Можливо, побачимося.

Громов дивився з вікна, як ішла Елен по липовій алеї, маленька і струнка, йшла упевнено, жодного разу не озирнувшись.

Розділ четвертий ЛІТАТИ ЧИ ПОВЗАТИ!

Електричний потяг зупинився біля підмосковної платформи. Пасажири ринули з вагонів. Вечір був тихий і ласкавий. Вдалині гавкали собаки. Пролетів низький гудок, потяг пішов, і стало геть тихо.

Від високої платформи до лісу, що приховував берег річки, над землею слався молочний туман. Пахло смолою, пріллю, трохи вогкістю й свіжою масляною фарбою від пішохідного містка, перекинутого через рейки.

Пасажири йшли по ньому вервечкою, стурбовані й квапливі. Внизу на пероні сяяли кулі ліхтарів, у прозорих хмарах плив неповний місяць.

Зійшовши з містка, люди занурювалися по коліно в туман.

Петро Сергійович і його супутниця зійшли останніми.

Туман, що здавався зверху суцільним, тут був рідким і прозорим. Але правобіч і лівобіч від стежини він густів, ховаючи кущі й купини старого болітця.

— Ніби над хмарами, — сказала дівчина. — Ви будете про це згадувати, Петре Сергійовичу?

— Про це? Звісно. Адже такого ніколи там не зустрінеш.

— Не кажіть слова «ніколи».

— Я мав на увазі туман. Тут на нього нарікаєш… Вогкість. А там… сумувати за ним, далебі, буду.

— Сумувати… за туманом, — зітхнула дівчина.

Вони увійшли до березового ліска.

— Не лише за туманом, — задумливо сказав Петро Сергійович. — Ось за цими березами… Марко Поло[3], проїхавши колись по наших краях, писав, що він зустрів у дивовижній країні дивовижні дерева, кора яких нагадувала шкіру жінки. — Громов рукою торкнувся молодої берізки. — Що-бо ми стрінемо в чужому світі?

— Не треба! — замотала головою дівчина. — Це страшно… Завжди бачити над головою ваш нескінченно далекий світ.

— Що ж робити! Адже проводжали людей до Арктики чи Африки часів Лівінгстона[4]. Тих мандрівників не можна було побачити в жоден телескоп…

— Телескоп! — повторила дівчина. — Можна помітити предмет заввишки півтора метри… Із Землі буде видно ваші рухомі тіні…

— І ви помахаєте звідси нам рукою.

Дівчина зупинилася.

— Я вже зараз помахаю вам рукою, Петре Сергійовичу, — сумно сказала вона.

— Що ви, Наталю! Хіба ви не зайдете до нас на дачу?

Дівчина гірко посміхнулася:

— Ні, навіщо ж? Ви там будете своєю сім’єю. А я…

— Наталю! — з докором вигукнув Громов. — Ви у нас мов рідна!.. І разом із Женею мені ніжку підставляєте, — пожартував він.

— Як вам не соромно? Адже ви такий… Я знаю, кого можуть послати туди. — Вона поглянула на Місяць і, мерзлякувато пересмикнувши плечима, накинула косинку.

— Люба Наталю… Давно я хотів сказати. Для вас я лише полотно, на якому ви малюєте казна-що…

— Я не малюю, а бачу. І все ще чогось чекаю…

Громов спохмурнів і з зусиллям промовив:

— Не треба чекати.

Наталя відвернулася. Зім’явши косинку, вона притиснула її до обличчя. відтак мовчки побігла вниз по стежині.

Громов стояв, борючись із бажанням повернути її. Наталя сховалася за скрутом. Під берізкою щось синіло. Він підняв косинку…

Він знав Наталю ще в Ленінграді, школяркою, коли вона приходила до Жені готувати уроки. Петро приїжджав із Пулковської обсерваторії, відсиплявся після «зоряної ночі» і, виходячи в їдальню, заставав «зубрил» за підручниками, розкладеними на обідньому столі.

Вони разом закінчили школу і поступили в Ленінградський політехнічний інститут. Дуже важко уловити мить, коли дівчинка перетворюється на дівчину, коли ставлення до неї раптом стає іншим… Коли б не 1957 рік, все склалося б не так для Петра Громова й Наталі.

Цього року радянська ракета винесла на орбіту перший штучний супутник Землі, і міжпланетні подорожі стали близькою реальністю. Петро Громов почав працювати над проектом місячної експедиції і перебрався до Москви, в Космічний інститут.

Євген, що під впливом старшого брата захопився Місяцем, ще на третьому курсі інституту задумав керовану із Землі танкетку, проект якої вирішив розробити в дипломній роботі.

Євген і Наталя два роки потому закінчили інститут. Наталю відрядили в якусь лабораторію, а Євген опинився, як це не дивно, в кіностудії… Саме там для науково-фантастичного фільму про політ на Місяць знадобилася спроектована ним танкетка. Він побудував свою танкетку, її бачили з екрану мільйони глядачів, але мало хто з них міг припустити, що це справжня модель майбутнього місячного всюдихода.

Брати дружили й літні місяці проводили разом у альпіністських походах. Петро був майстром альпінізму, втім також і майстром-десятиборцем; Євген поступався йому в легкій атлетиці, але труднощі гірських походів вони ділили порівну.

Наталю з собою не брали…

Євген належав до людей «одержимих». Він виробив для себе важку програму життя: працював трактористом на цілинних землях, кранівником у ленінградському порту, був членом автоклубу і навіть прославився як автогонщик. Він установлював на машинах винайдені ним пристосування, щоб механізм не відразу, а через дві-три секунди виконував його накази, і все для того, щоб виробити в собі здатність керувати місячною танкеткою, віддаленою на такій відстані, при якій електромагнітна хвиля на шлях у два кінці витрачає три секунди. Адже за нього врахувати запізнення не лише його команди, але й видимого ним зображення не могли жодні прилади, як не можна скоректувати зображення видимих зірок, якими були вони, по суті кажучи, мільйони років тому. Двічі Євген потрапляв у важкі аварії, але набув дивовижних навичок, що замінювали «принципове безсилля» приладів.

Студентська робота Євгена, до якої Петро ставився з легкою іронією, і подальше його «самовдосконалення» не залишилися непоміченими. Керівництво Космічного інституту організовувало лабораторію далекокерування, щоб освоїти нове диво техніки — «місячний всюдихід», створений для реальних цілей наполегливою спільною працею багатьох науково-дослідних інститутів і заводів. Це вражаюче творіння, за своєю технічною досконалістю гідне сучасних космічних ракет, в основних рисах нагадувало наївну танкетку Євгена.

І саме Євгенові було довірено освоєння нового «дива». З цією метою він був запрошений працювати в Космічний інститут. Він прийшов туди несподівано для брата, своїм шляхом. І разом з Наталею… Вона так хотіла. Тиха, вона завжди добивалася свого.

У Москві відносини Петра з Наталею почали складатися по-новому.

Молодий доктор наук, професор, ймовірний учасник експедиції на Місяць, намагався уникнути всього, що хоч чимось могло його ослабити, відвернути.

І ось майже напередодні польоту космічного корабля «Шукач» його командир підібрав із землі Наталину косинку і дбайливо сховав її в кишеню.

До дачі, яку вони з братом винаймали в селищі Космічного інституту, Петро йшов поволі, поринувши в роздум. На веранду піднявся важко, немов не він брав із жердиною висоту понад чотири метри.

На веранді, сидячи на стільці з шиттям у руках, спала маленька бабуся. На столі було зібрано до чаю, чайник прикритий м’якою лялькою, чашки розставлені, хліб нарізаний, на тарілку накинута серветка.

Лише залишаючись наодинці, забувала старенька про свої роки, здавалася собі як і раніше легкою і спритною, швидкою й завзятою, тією самою Настунею, на яку задивився ставний Сергій Громов з Обухівського заводу. Такими ж міцними, завзятими росли хлопчики — старший Петрик і молодший Женя. Їх дуже любили не лише вона й чоловік, але й свекор. Старий усе хотів, щоб вони стали потомственими майстрами. Цього ж хотів і батько. Петрик настирливий був, вічно домагався «чому». Росли разом, а зовсім різні. Молодшенький не за старшим ішов, норовив усе по-своєму. І билися, бувало, не рознімеш. Але один одного нікому не давали скривдити.

Не привелося ні батькові — з перших днів війни в підводники пішов, ні свекрові — у блокаду[5] старий помер — братів Громових на Обухівському заводі побачити. Своїм пішли вони шляхом, і не вгадати було тоді…

Раптом старенька здригнулася, розплющила очі. У дверях веранди стояв Петро. Вона кинулася йому на груди.

— А ти й чай зібрала, немов знала, — сказав Петро, ласкаво обнявши матір і садовлячи її до столу.

— Та я щовечора збираю. Все гадаю, ось приїдете…

— Робота, мамо. Сама розумієш.

— А ти сам?

— Заходив за Євгеном. Там лише Наталя була.

— То де ж вона? — сполохалася мати.

— Образилася, втекла…

— Негаразд це, Петрику, — з докором сказала мати, пораючись біля столу. — Краще б ти торік послухався матері, одружився з Наталею.

— Не ятри, мамо, — Петро різко відсунув стілець, за спинку якого тримався. — Як ти не розумієш! Я вже знав тоді… Не маю я права… Є справи, на які можна йти лише самотнім.

Мати обернулася й похитала головою.

— Самотнім? А мене хіба немає?

Петро підійшов до неї й обняв за плечі:

— Ти у мене сильна. А я не можу ні її зв’язувати — хай буде вільною, ні себе ослабити.

— Думаєш, це від сили в тебе? Від слабкості. Я, дружина підводника, в Ленінграді на пірсі стояла, вас із Женею за руки тримала. Очі видивила…

— Не треба, мамо!.. Я-бо знаю твоє горе. Тому й про інших думаю.

— Неправильно це, Петрику, неправильно… Від себе й на Місяці не сховаєшся.

За верандою почувся шум, розчинилися двері, влетів Євген, збуджений, радісний, сяючий…

— Чай відміняється! — вигукнув він. — Келихи для шампанського! — І він змахнув у повітрі загорнутою пляшкою.

— Що це ти? Зарано ще його проводжати, — насторожилася мати.

— Не доведеться його проводжати, мамо! — загадково заявив Євген. — Усе гаразд! Нікуди він не полетить.

— Та що ти, Женечко! — здивувалася мати. — Стільки праці і не полетить?

Євген опустився на стілець і з грюкотом поставив пляшку на стіл:

— Привітайте, наша танкетка блискуче пройшла випробування!

— Я цього чекав, — сказав Петро.

— Ну, тоді можна й випити, — погодилася мати.

— Танкетка полетить на Місяць! Замість Петра! Замість людей.

Петро мовчав.

Євгенові стало ніяково. Він чекав вибуху, бурі. Він продовжував говорити матері, але дивився на брата:

— Розумієш, мамо… Людині нема чого бути на Місяці. Вона не може жити без захисту атмосфери. Хай за неї все зроблять автомати. Їх дешевше закинути туди!

Петро встав:

— Бухгалтерія Космосу! Дешевше, простіше! Будь-який прилад — тупий і бездумний виконавець! Що може зробити керований робот? Що він може зробити в порівнянні з людиною, кмітливою, винахідливою, що орієнтується в будь-якому становищі, з натренованим тілом, безмежно досконалішим від незграбних машин!

— Але я — душа керованої мною машини. Розумієш?

— Ось через те й сам стаєш так само тупим і бездумним, як ваша танкетка.

— Облиш її у спокої!

— Я-бо її якраз і не облишу. Їй завжди потрібно давати завдання.

— Це робитиме її водій… із Землі, — підвищив голос Євген.

— Тобі доведеться примиритися з тим, що наказувати водієві буду я… з Місяця, — незворушно заявив Петро.

— Що ти хочеш сказати?

— Що тобі не вдалося підкласти мені «свиню»! Думаєш, випробували чудову машину, якою можна керувати на Місяці, то й не полетять на Місяць люди, рейс «Шукача» відмінять?

— Відмінять!

— Ні, рішення інше. Воно мені відоме.

— Яке?

— Полетять два «Шукачі». На одному ми з Анікіним, на другому — ваша танкетка. А на Місяці вона нам стане в нагоді.

— Що? — Євген схопився. — Ну ні! На Місяці танкетка багато що доведе… І найперше, що ти там не потрібен!

— Я там не потрібен? — грізно насувався на брата Петро. — Ти тямиш, на що замахуєшся? На найсвятіше для мене!

— Облиш свій дзвінкий тупіт. Сам ти що робиш?! — відступивши на крок, крикнув Євген. — Наталю щойно в сльозах зустрів.

— Хлопчики! — стала між синами мати. — Та що ви, справді!.. У дитинстві й то так не билися. Якщо летіти, то по-братськи.

Євген цієї-таки ночі добився зустрічі з академіком Бєляєвим.

Академік, попереджений по телефону, сам відчинив Євгенові двері. Як завжди вишукано вдягнений, немов і не спав, він тихо провів його коридором, відтак щільно прикрив двері кабінету.

— Ну, — сказав він, посміхаючись самими очима. — Якщо дозволиш, я висловлю всі твої бурхливі думки. Два напрями, що взаємно виключають один одного!.. Ми не сміємо!.. І так далі…

— Не можна перетворювати такий дивовижний всюдихід на віслюка, на в’ючну тварину!.. Він розрахований на самостійну роботу, а не на роль помічника!

— Не поспішай. Допомога, можливо, ще й тобі знадобиться. Наша танкетка значно підсилить експедицію, але й члени експедиції розширять її можливості. Адже ти «народжений повзати». На жодну місячну гору не піднімешся. Чи не так? А Місяць — планета гір, притому кільцевих. Танкетка через гірське кільце не проникне, таємницю кратерів, на жаль, не розкриє. Я вже не кажу про зворотний бік Місяця, недоступний для радіоуправління.

— Але ж це такий ризик для людей!

— Ти з нашою танкеткою маєш зменшити цей ризик до краю. — Спокійно ввічливий, непохитний, академік обеззброював. — Ти комуніст? — запитав він.

— Ще молодий… — зніяковів Євген.

— І брат твій комуніст!

— Хіба комуністи не можуть змагатися?

— Можуть і мають, але… допомагаючи один одному.

— А я зможу там діяти самостійно?

— Зможеш!.. Йди додому спати. Потисни братові руку.

— Я потисну йому руку. Весь час тиснутиму руку на Місяці… залізним маніпулятором! — багатозначно пообіцяв Євген.

Академік, пропускаючи Євгена вперед, довів його до вихідних дверей.

— І не забувай, — сказав академік на прощання. — Ти — наш зв’язок з ними… Живий. А це дуже, дуже важливо…

На дачу Євген уже не поїхав.

Розділ п’ятий ПРАПОР МІСЯЦЯ

Високі голі скелі, зубчасті, з гострими вертикальними ребрами, жовтуватими прожилками і чорними зиґзаґами тріщин, прямовисно піднімалися з кам’янистого розсипу, замикаючи рівнину з усіх боків, мов арену гігантського цирку.

На похмурих шерехатих кручах не росло нічого, між камінням не забилося ані жменьки землі, на шарі попелястого пороху не відбилося жодного сліду ящірки, змії чи комахи.

Не було й смерті, тому що смерть — останній акт життя, якого тут не було. Все застигло в крижаній незмінності, в безмірному спокої… Лише різкі тіні безгучно і невблаганно рухалися, перетинаючи рівнину від затінених схилів до мертвотно-платинового, яскраво освітленого урвища.

Зненацька в середину кам’янистої арени з неба уперся, майже не розходячись, червоний, вузький вогненний промінь. Він торкнувся каміння, і під ним заклуботала хмара диму чи куряви. На полум’яному промені, немов спираючись на нього, як на твердий стовп, утримувалося у високості виблискуюче на сонці сріблясте тіло.

Вогненний стовп здавався відчутним, міцним, об’ємним, він немов заганявся в камені невідомою силою, занурювався, мов розжарений прут у замет, стаючи все нижчим, коротшим. І сріблясте тіло, вінчаючи його, поступово знижувалося.

Воно скидалося на загострену головку велетенського снаряда, та по суті й було ним, космічним снарядом, останнім ступенем ракети, реактивні двигуни якої, гальмуючи, дозволяли йому плавно опуститися.

І він майже застиг, зупинився над клубами диму й пари: у нижній частині снаряда висунулися три лапи, немов шасі в літака.

Снаряд торкнувся однією лапою каміння, накренився й сів, ледь спружинивши.

Полум’я зникло, лише коричневий дим розпливався темним туманом, розсіювався хмарою попелу.

І знову стало все мертвотним і нерухомим на оточеній скелями рівнині. Чужорідним виблискуючим тілом стояв на арені циклопічного цирку космічний снаряд…

У його круглих ілюмінаторах, схожих на вікна батисфери, ніхто не показувався. Нескінченно поволі рухалися тіні…

Але ось у нижній частині снаряда здригнулася кругла кришка люка і почала поволі повертатися. Від неї вниз по лапі йшло декілька щаблів драбинки.

Дверцята люка зробили півоберта й відчинилися. За ними чорнів отвір.

З люка почав вибиратися химерний дивогляд, у якому лише насилу можна було вгадати астронавта. Величезний, у потворному скафандрі, він однією ногою намагався намацати щабель.

Однак, такий незграбний на вигляд, він спустився на кам’янистий ґрунт з несподіваною спритністю і швидкістю.

У руці астронавт тримав довгу жердину. Першою його турботою було насипати гірку каміння і встановити жердину.

Це був держак прапора, який ніяк не хотів розгорнутися через відсутність вітру.

Астронавт почав розгойдувати держак, намагаючись розмотати прапор. Це йому вдалося. Знаходячись у русі, полотнище прапора розгорнулося.

Прапор був смугастий із зірками — американський прапор.

Астронавт укріпив держак прапора. Полотнище знову повисло. Хоч би там як, але прапор над рівниною якщо й не майорів, то був установлений.

Астронавт, шкандибаючи по камінні, почав розставляти узяті ним з ракети прилади. Водночас він піднімав камінці й, не розглядаючи їх, механічним рухом ховав у підвішений до скафандра шкіряний мішок.

Понуро бродила дивна істота серед непривітних скель. Двічі вона поверталася в ракету, звільняла там мішок і поверталася знову на рівнину, щоб зайнятися збором каменів.

Замість шолома на астронавтові був легкий ковпак. Крізь прозору пластмасу виразно виднілися кошлаті плечі, кучерява шия, міцна потилиця. Коли астронавт повертався, його маленькі, широко розставлені очиці зблискували. Гігантські ікла не вміщалися в закритій пащі, надаючи зарослій шерстю морді зловісного вигляду.

У скафандр зодягнена була гігантська горила…

Авжеж, це була горила, чудово видресирувана горила.

В шоломофоні вона почула знайомий їй, переданий по радіо голос професора Тріппа:

— Е-гей, Колумбе! Ти мене чуєш? Е-гей, гоп! Назад! На місце! Назад!.. Їсти, Колумбе… Йди їсти в ракету. Збери прилади. Хутко! Хелло, Колумбе! Збери прилади й їсти!

Горила-астронавт усе чудово зрозуміла.

Сутулячись, дістаючи передніми лапами до каміння, вона моторно побігла до тих місць, де залишила самописці. Діловито засовувала вона скриньку за скринькою в мішок, вільний зараз від каменів.

Відтак зашкандибала до прапора, навіщось потрусила його держак, але, вочевидь, пригадала, що чіпати його не слід.

Вона моторно залізла по драбинці в люк ракети і зникла в ньому.

Якийсь час виднівся темний отвір, затим кришка люка сама собою закрилася, зробила півоберта і завмерла.

Неподалік від ракети стирчав держак з повислим полотнищем прапора.

Заревів реактивний двигун під космічним снарядом. Снаряд здригнувся, знизу шугнули клуби чорного диму, крізь який просвічувало червонувате полум’я. Рев посилився, віддався в кільцевих скелях оглушливими розкотами.

Вогненний стовп почав мовби виповзати з каменів, піднімаючи на собі сріблястий снаряд. Рух усе прискорювався, снаряд підскочив у повітря, полум’яний меч відокремився від поверхні землі. Ракета мчала в небо.

Вона нагадувала маленьку комету з коротким вогненним хвостом. Скоро вона розчинилася в синьому небі. Залишився лише витягнутий білий шалик, немов тут пролетів реактивний літак. Цей шалик ще довго тримався над Арізонською пустелею, де примха природи створила подобу місячного пейзажу, не раз використаного американцями для кінозйомок, а зараз для наукових цілей.

Декілька людей, стоячи на майданчику скелястої гори, спостерігали за відлетілою ракетою в сильні біноклі, що в них кілька хвилин тому вони розглядали внизу на рівнині горилу в уборі астронавта.

— Автоматика працювала бездоганно, містере Тріпп, — відзначив сенатор Мен.

— Радий це чути, — схилив голову вродливий сивий чоловік, виймаючи з рота люльку. — А що скаже преса? — обернувся він до тендітної жінки, що тримала в руці портативну кінокамеру з сильним телеоб’єктивом.

— Колумб був чарівний, — сказала міс Елен Кенні. — Шкода, що вітер не розвіває американського прапора.

— На Місяці прапор ніколи не майорітиме, — відказав професор Тріпп. — Там немає вітру, ба більше — там немає повітря.

— І ви певні, професоре, що Колумб щасливо повернеться на Землю?

— Точнісінько так, як і в тому, що він зараз опуститься на космодромі в Арізонській пустелі. Я буду щасливий, якщо ви повідомите читачів, що ми вважаємо вишкіл горили Колумба найбільшим досягненням американської науки разом зі створенням експериментальної ракети «Колумб». Хай перші кроки на Місяці зроблять дресировані тварини. Наука має бути гуманною, якщо служить людству.

— А я гадала — фірмі «Амерікен-моторс», — їдко відзначила міс Кенні.

Професор Тріпп докірливо подивився на журналістку:

— Фірма фінансує наші дослідження, розраховуючи виявити на Місяці невідомі мінерали, можливо, зауранові елементи, які так потрібні техніці…

— Для надбомб, — швидко вставила Елен.

— Учений має бути осторонь від політики. Це справа газет.

— Політика, — пробурчав сенатор Мен. — Мавпа встромлює в каміння палицю… І ви гадаєте, що це дасть нам право претендувати на всю цінну сировину на Місяці?

— Я не думав про це, містере сенатор. Мені здавалося, що це справа Всесвітнього космічного комітету, в який ви входите.

— До біса комітет! — підвищив голос сенатор. — Кожному ясно, що Місяць належить тому, хто став на нього ногами… а не лапами. А вам, професоре, належить дати свої пояснення не в космічному комітеті, а в комісії сенату, яку я очолюю.

— У «комісії престижу»?

— Так, у «комісії престижу нації», сер, якщо вам так завгодно називати мою комісію.

Професор Гарольд Тріпп був учнем самого фон Брауна[6], того фон Брауна, німецького інженера, який під час другої світової війни створював страшні ракети «Фау», що несли через море лондонцям смерть і руйнування. Після розгрому гітлерівської Німеччини фон Браун як «живий трофей» дістався американцям. Він знову взявся за роботу над створенням все більш потужних ракет уже в Америці. Атомні заряди, якими можна було б начинити його ракети, загрожували на Землі великими нещастями.

«Юпітери», «Авангарди», «Тори», «Атласи» й інші реактивні колоси йшли на озброєння військ НАТО, поповнюючи склади атомно-реактивних баз на території конституційно гордих, але підневільних Америці європейських та азійських країн…

Професор Гарольд Тріпп, чоловік тихий і мрійливий, добре вихований, чемний і безумовно мирний, відрікся від фон Брауна. Надто пізно, мабуть, але з гідністю відмовився він від подальшої участі в розробці військових ракет. Він готовий був віддати свою енергію і знання, всього себе лише справі завоювання Космосу.

Деякі американські керівники вважали перемоги в Космосі «температурою» сучасного озброєння. Вони з тривогою оцінювали з цієї точки зору запуски радянських супутників і космічних ракет. Америка, на їхню думку, трагічно відставала. І тому фірма «Амерікен-моторс» надала Гарольду Тріппу найширші можливості для створення американських космічних ракет. Деякі успіхи фірми й професора Тріппа разом із загальним планом американського вторгнення в Космос зумовили позицію американської сторони у Всесвітньому космічному комітеті. Будівництво міжнародної космічної ракети, задуманої в час розрядки міжнародної напруженості, було «законсервоване»… На земній кулі знову настало «похолодання». Намічалися нові гонки і тепер… уже в Космосі.

Професор Тріпп під натиском фірми квапливо готував установлення американського прапора на Місяці (уставлення на противагу закиданню).

Він був хорошим сім’янином, мав котедж у місті й віллу у Флориді, два автомобілі, помірні борги й загальну пошану. По неділях слухав проповіді євангелістів і якось сам виступив із проповіддю з питання про гуманність.

На засіданні комісії престижу професор Тріпп пережив декілька гірких хвилин. Він уже прочитав в «Уорлд кур’єр» статтю журналістки Елен Кенні «Нога чи лапа?», що досить недвозначно протиставила описові горили-астронавта повідомлення про російський корабель «Шукач», на якому полетить на Місяць професор Громов із помічником.

Сенатори засідали в одній з кімнат Капітолію, утопаючи в м’яких шкіряних кріслах. Викликаному в комісію «для дачі пояснень» професорові Тріппу був наданий твердий стілець.

— Я б жалкував, джентльмени, — сказав Тріпп, витираючи лице хусткою, — що росіяни знову випередили нас, якби це не служило загальнолюдському прогресові.

— Тут говорять про престиж нації, — сухо нагадав Тріппу сенатор Мен.

— Так, сер! — поспішно й шанобливо погодився Тріпп. — Я лише хочу висловити співчуття, що турбота про безпеку заважає об’єднанню міжнародних зусиль для досягнення Місяця.

— Дайте спокій Вавилонській вежі. Почитайте про неї в Біблії. А нам краще скажіть, що ви думаєте про змагання з росіянами?

— На жаль, джентльмени, — сказав Тріпп, сердито засовуючи в рот люльку, — наша горила навряд чи зможе успішно змагатися з професором Громовим, дуже визначним ученим.

— Чи не здається професорові, — перервав Тріппа сенатор із Джорджії, — що його жарт недоречний? У ньому слушно лише те, що йде змагання з російськими вченими. Давно пора відкинути хибну концепцію про дві незалежні галузі змагання — миролюбну допитливість у Космосі й нарощування священної сили в рятівній обороні. Змагання і можливе відставання хоч би де єдині. І річ тут не лише у престижі.

— Цілком розумію шановного сенатора, — сказав Мен. — Небезпечно відстати від росіян у будь-чому А тому американець має ступити на Місяць разом з росіянами.

— Американець? — перепитав Тріпп. — Ви усвідомлюєте, що ми маємо у своєму розпорядженні лише одномісну ракету?

— Так, — відгукнувся сенатор із Джорджії, — в цьому ми відстаємо, але в космічних перегонах зобов’язані витримати. І у нас в Америці знайдеться достатньо хлопців, які не злякаються космічної самотності, щоб скласти на Місяці компанію росіянам. Можна надати нашому першому астронавтові принадне право поставити дві-три заявки на місячні копальні.

— Я готовий був сприяти польоту міжнародної ракети з великим екіпажем, але відряджати в Космос одну людину!.. — намагався заперечити Тріпп.

— А вас і не питають, до чого ви готові, професоре, — перервав його сенатор з Міннесоти, генерал у відставці, відомий своїми статтями про гуманність миттєвої атомної війни. — Важливо, до чого ми готові. Йдіть у свою наукову крамничку й готуйте хорошого американського хлопця для польоту на Місяць…

Професор Тріпп був зовсім не такий простий, як про нього могли подумати, у горили Колумба вже давно був «дублер», космічний пілот Том Годвін. Професор Тріпп розумів «єдність» усіх частин у змаганні двох начал…

Після повернення до Арізони професор Тріпп оголосив Тому Годвіну, що той не пізніше від росіян полетить на Місяць.

Розділ шостий ВОЛОССЯ ВЕРОНІКИ

«У таємничий світ Космосу, в безмежну просторінь мільйонів світлових років, до виблискуючих центрів атомного кипіння матерії, до зірок, що живуть і народжуються, гігантських чи карликових, подвійних, білих, жовтих, блакитних, сліпучих або чорних, у світ феєричних комет і задумливих місяців, планет квітучих чи закрижанілих, у бездонний Космос, світ світів, лине тепер уже не лише поглядом людина…

Сили тяжіння зібрали мільйони мільйонів зірок у правильні об’ємні, сплюснуті в одній площині геометричні фігури, що нагадують колосальні диски галактичних дискоболів. Дивлячись ясної ночі на Чумацький Шлях, ми бачимо зсередини обід такого зоряного диска нашої Галактики через усю його товщу. Спостерігаючи в сильний телескоп далеку спіральну туманність у сузір’ї Волосся Вероніки, ми розглядаємо ззовні обід, але тільки іншого, що стоїть до нас ребром, диска, чужого, безмежно далекого зоряного світу. Безліч таких галактичних дисків помітно в небі під найрізноманітнішими кутами, в тому числі і збоку. Тоді виразно вимальовується вогненне колесо зі спіральними спицями, вражаючи строгою єдиноманітністю зоряних світів…

Сила тяжіння примушує частинки матерії зближуватися. Невідворотно згущуються туманності космічного пилу, і зненацька спалахують нові зірки. Одвічні катаклізми Всесвіту розжарюють до мільйонів градусів колосальні маси речовини, пронизують бездонний простір потоками космічних променів, породжують незліченні форми матерії, створюють умови для її вдосконалення, вінчаючись таїною тайн Космосу — Життям, у якому Природа пізнає саму себе!..

Навіть якщо виходити з умов, близьких до земних, життя може існувати на безлічі світів нескінченних галактик. Адже утворення Сонячної системи зовсім не виняток. Планети, поза сумнівом, існують біля багатьох зірок. Життя, виникнувши в найпростіших формах, неухильно розвивається, прагнучи до найвищої досконалості — мислячої істоти.

Вона всесильна — мисляча істота, і десь на планетній піщинці поблизу світлої цятки спірального острова в сузір’ї Волосся Вероніки «вона» так само оглядає світ інших усесвітів, як оглядає їх із Землі людина…»

Елен Кенні читала ці рядки про Космос, і все її єство сповнювалося пекучим хвилюванням, вона почувала себе у храмі космічного божества. Але вона не здавалася собі безпорадно нікчемною. Ні!.. Вона хотіла бути так само гордою, як і уявна мисляча істота в сузір’ї Волосся Вероніки, про яку писав у своїй статті Петро Громов…

Волосся Вероніки!..

Елен збуджено пройшлася по своїй кімнаті з кріслами на крихітних ніжках і низенькими столиками, з широкою тахтою, на якій можна було лежати вздовж і впоперек. Вікна виходили просто в стіну сусіднього хмарочоса, не дозволяючи відчути висоти двадцять четвертого поверху. Елен закинула руки за голову й одним рухом розпустила скручене вузлом на потилиці волосся. Воно хвилями розсипалося по плечах. Елен звично труснула головою, й воно пінявим потоком заструмувало по спині. Елен ледве охопила його обома долонями.

Волосся космічної Вероніки!..

Космос. У нього схвильовано дивився російський геній Ломоносов[7], дивився, мов у зоряну відхлань, де зірок без ліку, а відхлань без дна… Він, Космос, так немислимо величезний, що його вимірюють не мірами довжини, а роками шляху променистої енергії. До однієї з далеких галактик у сузір’ї Волопаса відстань складає 230 мільйонів світлових років. Поки летів звідти промінь світла, на Землі змінювалися геологічні періоди, піднімалися й опускалися материки, розмножувалися й вимирали гігантські плазуни і, нарешті, з’явилася, нестримно розвиваючись, Людина. Космічний простір, надмірний навіть для уяви, виявився доступним для гострого ока, допитливого розуму, математичного аналізу, залізної логіки Людини. Він охоплюється її думкою, усвідомлюється її розумом.

Але чому ж не розчавлена величчю неосяжного зухвала Людина? Адже ніколи не перетнути їй незбагненно величезних просторів Космосу. Ніщо в природі не може рухатися зі швидкістю, що перевищує швидкість світла, і якщо навіть мислячий шаленець знайде спосіб досягти цієї швидкості, то все одно йому летіти до далекої галактики в сузір’ї Волопаса 230 мільйонів років, і його біологічні нащадки були б схожі на предка, що відлетів, не більше, ніж людина на амебу!.. Треба впасти ниць перед приголомшливою неосяжністю Космосу, перед страхітливою нещадністю часу, визнати нікчемно коротким і жалюгідним людське життя!..

Але ні! Варто послухати, що говорить блюзнір, який вторгся у храм Всесвіту. Не лякається він бездонних глибин Космосу, а впевнено згадує теорію відносності, котра стверджує, що «час космонавта», який летить з величезною швидкістю, тектиме повільніше, ніж для спостерігача, що залишився на Землі, і якщо швидкість польоту наблизиться до швидкості світла, то «час космонавта», з погляду земного спостерігача, майже зупиниться… Тобто на Землі минуть роки, століття, а на зорельоті лише секунди і хвилини… То невже ж за реальні роки свого життя мудрий шаленець відважно перетне весь Космос, принаймні в осяжній із Землі його частині? Щоправда, повернувшись назад до планети Земля, він може і не застати «стародавньої Сонячної системи», яка вже пройде своє космічне життя.

Шаленець чи гордій?

Тим і прекрасна людина, що вона горда!

Якщо росіянин Петро Громов владно відчиняє браму храму Космосу, то американка Елен Кенні стане жрицею цього храму, хоча б їй довелося для цього залізти у вікно. Вона потрапить у цей храм, звідки люди зроблять крок на іншу планету.

Інша планета!

Найближча, але віддалена більш ніж третиною мільйона кілометрів міжпланетного простору неусвідомлених таємниць; найзнайоміша на нічному небосхилі, але повна магічної чарівливості й гіпнотичної сили; найбайдужіша до всього земного, але така, що піднімає води наших океанів у живому диханні припливів і навіть гальмує обертання Землі до двох тисячних секунди кожного століття; найбільш вивчена астрономами, що поіменували її умовні моря й безумовні гори, але повна незбагненних загадок гігантських кратерів і світлих геометричних променів; найосяжніша, але така, що ніколи не показує людині зворотного свого боку; найрідніша Землі, начебто відірвана від неї, залишивши западину Великого океану, і найбільш на неї несхожа, мертва, безповітряна, вкрита циклопічними цирками й гострозубими невивітрюваними скелями, дорогами лави, рівнинами без рослин і ґрунту, із золотими й залізними жилами просто на поверхні…

Дивовижний Місяць.

То хай це буде не лише Місяць Петра Громова, Місяць росіян…

Елен зупинилася перед дзеркалом, рішуче взяла великі ножиці й, не роздумуючи, обрізала за маленьким вухом пасмо волосся. Пасмо скотилося до її ніг, згорнулося там кільцем. Елен захоплювала все нові й нові пасма і безжально обстригала своє чудове волосся, й воно, вже чуже, лягало на підлогу.

Елен, звично мружачись, вдивлялася в дзеркало, але не бачила там себе. На неї ледь розгублено дивилася маленька, незнайомо приваблива жінка із зовсім коротеньким волоссям, «космічна Вероніка»…

Елен нахилилася й помацала волосся на підлозі, ніжне, пухнасте. Вона зібрала його у жменю й притиснула до обличчя. Воно тонко й сумно пахло. Елен уткнулася в нього обличчям і заплакала.

Жінки часто плачуть, зрізавши волосся.

Але ж воно не вміщалося в шоломі скафандра… Його не можна було б там розчісувати.

Про це сказала Елен сама місіс Хент, яка після смерті газетного короля взяла у свої вірні руки справу чоловіка.

Це була набожна, енергійна пані з сивими буклями і єлейним голосом.

Вона була ласкава до Елен і охоче надрукувала її статті «Вавилонська вежа» та «Нога чи лапа?», що наробили, до речі, чимало галасу. Вона засмучувалася, що міс Кенні все ще не влаштувала своє життя й безтурботно живе самотньою молодою жінкою, привертаючи до себе погляди чоловіків.

Незабаром після публікації статті «Нога чи лапа?» місіс Хент викликала до себе міс Кенні.

Елен стерла помаду з губ, зітхнула й подалася до високої покровительки.

Секретар Сем з лиснючим проділом і вродливим догідливим обличчям устиг шепнути, що у Біг-мем (Великої Мадам) щось є на гадці.

«Чергове важке інтерв’ю, поїздка до Африки чи світський скандал», — вирішила Елен, примружилася й відчинила двері.

Кабінет залишився таким самим, як при містерові Хенті, цілком порожній, зі скла й полірованого дерева. Холодні, обшиті лискучими панелями стіни, тверді, блискучі меблі, величезні матові шиби вікон і також матові, скляні, але звуконепроникні двері.

— Сідайте, дитинко, — ласкаво сказала місіс Хент, знімаючи величезні окуляри у важкій темній оправі, які робили її чимось схожою на покійного Хента, сивого, жилавого й звично здорового ділка, смерть якого викликала подив.

Елен скромно сіла на краєчок стільця й опустила вії.

— Ви знаєте, як я піклуюся про вашу долю, Еллі, — вкрадливо почала Біг-мем. — Я не зупинилася б ні перед чим, щоб висунути вас уперед. Газети — ось що може зробити вам усесвітнє ім’я, дитинко. Не просто слава чи гроші, навіть багато грошей… Ні! Покоління молодих людей біля ваших ніг… Що ви скажете на це, люба?

— А як ви гадаєте, мем? Це не забагато — ціле покоління?

— Для вибору — зовсім не так багато. Ви варті цього. Сподіваюся, ви зумієте зробити вдалий вибір, люба. Ви стали б найпопулярнішою жінкою світу.

Серце Елен стиснулося. Вона надто все розуміла, щоб не здогадатися, до чого хилить місіс Хент. Адже десь у глибині душі Елен і сама потайки думала про це. Але хіба можна говорити серйозно? Потрібна спеціальна підготовка, величезні знання, як у Громова!..

Елен скоса подивилася на Біг-мем.

— Газети вийшли б тричі потрійним тиражем, — продовжувала та. — Весь світ стежив би за вашою долею, за кожним вашим кроком… Ви пам’ятаєте про цього хлопця, провідника туристів, якого завалило в печері? Репортери пробиралися в гори і брали в нього інтерв’ю крізь шпару між камінням. У бідолахи була привалена нога, але він бадьорився. Вся країна шаліла, захлиналася від інтересу. Друкувалося кожне слово про нього. Хлопець дуже хотів пити… А скільки було зроблено для його порятунку! Ви, звісно, знаєте всю цю історію?

— А що ви про неї думаєте, мем?

— Шкода, що він усе-таки помер. З вами зовсім інша річ. Звісно, треба вміти ризикувати. Але мій покійний чоловік казав, що, якби він був губернатором чи гангстером, найважчі справи він доручав би вам.

— Від кого ж із них я отримаю завдання? — не втрималася Елен.

Місіс Хент спохмурніла:

— Не треба бути колючою, мов кактус. Ми з вами добрі християнки. Я піклуюся про вас. Чого будуть варті всі чоловіки на Місяці, якщо там буде жінка!..

На Місяці!.. У Елен пробіг холодок по спині.

— Газета візьме на себе всі витрати, — місіс Хент відкинулася на високу й вузьку спинку крісла.

— Сенсація принесе добрий прибуток, — борючись із хвилюванням, діловито відзначила Елен.

— Не турбуйтеся, дитинко, ви отримаєте свою частку. Але ваш бізнес буде значно більшим. Ви зможете вийти заміж за короля чи банкіра, поріднитися з Рокфеллером[8], можливо… Ціла епоха носитиме ваше ім’я.

— Але я не вмію керувати космічним кораблем. В Америці є лише одномісна ракета «Колумб». «Вавилонська вежа», куди можна було б намагатися потрапити репортером, не будується…

Місіс Хент урочисто підвелася, широкими кроками діви з Армії порятунку пройшлася кабінетом, зупинилася перед маленьким столиком і взяла до рук Біблію, відтак поклала її на те саме місце.

— В будь-якій справі потрібне щось незвичайне, що запам’ятовується, — повчально сказала вона. — Не старанність службіста, а зухвалість ініціативи, ось що приверне симпатії й цікавість. Ви потрапите на космічний корабель у балоні з-під кисню. Це правильно, адже жінка, подібно до кисню, — джерело життя. Дихати будете крізь апарат скафандра, як на Місяці. Лише вам доведеться обстригти волосся, у вас його надто багато, щоб воно вмістилося в шоломі. Вам не вдалося б його розчісувати. Втім, коротка зачіска вважається модною. Ви згодні, дитинко?

— А як ви думаєте?

— Я думаю, як переправити вас на ракету. Ви, здається, працювали секретарем у бізнесмена?

— Він виявився гангстером.

— Отож ви знаєте, люба, з ким вам доведеться мати справу. Та аби лише мета була святою, дочко моя. Кожен, хто допомагатиме нам, зробить бажану богові справу. Це зарахується йому. Зважуйтеся, люба. Мені здається що ви з тих жінок, які можуть розлучитися з волоссям.

І ось «волосся Вероніки» лежить біля ніг Елен, а вона сидить, уже не плачучи, і довгим поглядом розглядає себе у дзеркалі. Вона бачить перед собою ту, яка з власної волі, всупереч усім ступить на Місяць, повний таємниць, магічної чарівливості й гіпнотичної сили, ступить на Місяць із його дорогами лави, рівнинами без ґрунту й золотими жилами на поверхні… Із дзеркала на неї тривожно дивилася та, хто зухвало першою увійде в таємничий світ світів, світ незліченних зірок і ще більш незліченних і невідомих планет, ступить на першу з них… Такого випадку не було за всю історію людства. І не буде більше ніколи. Першими бувають лише один раз. Чи можна це проминути?..

Розділ сьомий НЕВБЛАГАННЕ РІВНЯННЯ

— Як вас звуть, дитинко? — запитав Малятко Біл.

— Вероніка Лоуелл, — сказала Елен, розглядаючи знаменитого гангстера, якого знала зі світлин у журналах, але сама ще ніколи не фотографувала його.

Не так давно він потрапив до в’язниці за… несплату податку з дуже значних прибутків. У в’язниці він давав інтерв’ю й вийшов з неї, супроводжуваний адвокатами й шанувальниками, як тріумфатор.

Малятко Біл зовсім не був бандитом, що зіскочив з обкладинки коміксу. Він не носив м’який капелюх на потилиці, не курив сигар і не говорив на жахливому нью-йоркському жаргоні — сленгу. Малятко Біл називався Антоніо Скіапареллі й дуже пишався своїм прізвищем. Адже італійський астроном Скіапареллі першим відкрив марсіанські канали! Кажуть, в італійському кварталі в нього жила сім’я: ревнива дружина і троє дітей. Малятко Біл був низенького зросту, благовидий, нагадував власника магазину, був увічливий, жорстокий, рано полисів, але не втратив рухливості. Звісно, він не був бандитом у звичайному сенсі слова. Але його бізнес, яким він займався з великим розмахом, не вкладався, м’яко кажучи, у звичайні, допустимі рамки. Добре оплачувані юристи майже завжди могли довести, що його дії по суті були законними. Направду, що незаконного можна угледіти, наприклад, у тому, що Малятко Біл допомагав вирушити у подорож «без квитка» якійсь Вероніці Лоуелл. Якщо ви підсаджуєте безквиткового пасажира у вагон приватної залізниці, то закон цього не карає, він надає адміністрації залізниці можливість стягнути з безквитковика штраф.

— Мені потрібно зняти з вас розміри, міс Вероніко, — сказав Малятко Біл тоном кравця, що приймає замовлення.

— Я важу сто три фунти, — сказала Елен.

— Що значать сто фунтиків там, де вони налічуються десятками тисяч!..

Малятко Біл не любив порожніх розмов. Із замовницею, з Великою Мадам, як її звуть, у нього особливих розмов про зайві фунти не було. Коли про це зайшла мова, то вона сказала, що все буде так, як завгодно богові, важливо, щоб читачі хвилювалися, вони стануть більше купувати газет. Значить, основна турбота зробити для дівчинки скафандр і помістити її в балон, з вигляду такий самий, як ті, які вантажитимуться в ракету. Підмінити один з них буде не так уже важко. Хто помітить, що у нього відгвинчується зсередини кришка. Вероніка Лоуелл! Це ім’я, далебі, справді стане знаменитим…

Малятко Біл у своєму бізнесі вважав себе цілком добросовісним. Балон переробляли хороші інженери. У ньому було влаштовано сидіння не набагато гірше, ніж крісло пілота. Пружинні амортизатори, що пом’якшували поштовх зльоту, та інші премудрості були передбачені. Балон «із вмістом» вийшов, звісно, важчим від інших, але на руках його ніхто тягати не буде, а машини зайвого вантажу й не відчують…

Розрахунок Малятка Біла був абсолютно точний. Фірма, що поставляла балони з киснем, отримала один з них у готовому вигляді. Він був завантажений разом зі всіма у вантажівку. Вірніше, він уже стояв у кузові вантажівки, коли та в’їхала у двір заводу. Запрошений з цирку ілюзіоніст дуже майстерно приховав його від поглядів дзеркалом, яке зникало за помахом руки шофера. Воно й зникло, коли балони почали вантажити. Балони перелічили, й виявилося, їх було вже досить, даремно хотіли вантажити ще один.

Вантажівка щасливо виїхала з двору і доставила балони просто в космопорт, де вантажні крани негайно помістили їх у ракету «Колумб», що готувалася до польоту.

У одному з балонів сиділа Елен. Вона дуже страждала, але не від задухи чи жароти. Чудовий космічний костюм, у який вона була вдягнена, автоматично підтримував нормальну температуру, дихальний апарат працював бездоганно. Елен могла б уже відчувати себе в Космосі. Страждала вона від іншого: від темряви, від непроглядної пітьми, що її оточувала… Це був недогляд Малятка Біла, але її не забезпечили електричним ліхтариком. Елен не побоялася вирушити в Космос, але темряви вона боялася… Темряви й тиші… Їй бувало краще, коли зовні доносилися звуки, гуркіт машин, крики людей. Але перед стартом ракети все стихло, і це були найстрашніші хвилини. Майбутнього зльоту Елен чекала, як порятунку, вона знала, що перевантаження при зльоті не перевищує перевантаження організму при пікіруванні літака, а вона сама водила спортивні літаки і проробляла на них небезпечні фігури пілотажу… Крім того, у неї була пілюля — снодійний засіб, який мав за інструкцією зажити й пілот. Зліт пройде легко, але темрява й тиша…

І Елен зажила пігулку раніше, ніж це було потрібно для зльоту. Свідомість затуманилася. Вона чомусь подумала про Громова. Побачила себе в спортивній залі Космічного інституту. Люди з пружинної сітки підстрибували високо під стелю. Так буде на Місяці… Там буде легко, зовсім легко. І вона провалилася в порожнечу…

Свідомість поверталася поступово. Чомусь вона спочатку побачила маму. Мама була жива. У неї було ласкаве стурбоване обличчя, і вона весь час поправляла такі знайомі Елен з дитинства окуляри. Відтак окуляри зникли, і милі короткозорі очі стали ще ласкавішими.

— Мамо! — крикнула Елен і прокинулася.

Холодний жах пойняв її… Їй здалося, що вона перестала існувати. Вона не відчувала себе. Вона нічого не бачила, нічого не чула, вона… нічого не важила. Навколо були стінки труни… Вона торкнулася їх руками. І це було першим відчуттям, що повернуло, нарешті, її до дійсності.

Її тіло нічого не важить! Вона — в Космосі! Але, можливо, вона загинула при зльоті? Ні! Все так, як слід! Вона перша американка в міжпланетному просторі, вона буде першою жінкою на Місяці. Належить лише відкрити кришку балона і… подружитися з пілотом Томом Годвіном. Для справжньої жінки, якою себе Елен вважала, це буде не так уже важко.

Елен легко відгвинтила кришку балона і висунула голову. У складському відсіку «Колумба», де зберігалися балони, було темно.

Елен обережно вибралася. Вірніше, тримаючись за край балона, вона легко випливла з нього і вдарилася об стелю відсіку. Відчуття невагомості сп’янило її.

Елен добре вивчила план приміщення «Колумба», широко розрекламований у пресі. Їй удалося відшукати люк до кабіни пілота й відчинити його. На щастя, він не був щільно задраєний…

Щойно відсунула вона кришку люка, як у вантажний відсік увірвався промінь світла.

І всі страхи Елен відразу зникли. Мета її досягнута. Вона летить в американській ракеті серед зірок, у вічному Космосі!.. Вона невагома, значить, двигуни ракети навіть не відчули її ваги або вона була передбачливо скомпенсована Антоніо Скіапареллі…

Пілот Том Годвін спав. Дія снодійного ще не закінчилася. Очевидно, він зажив його пізніше. Він лежав величезний у кріслі, що виглядало ще більшим. Перед ним жили, рухалися стрілки приладів, спалахували й гасли лампочки, що відображали роботу автоматів.

Але Елен не звернула на них уваги. Вона була заворожена вікном попереду. В ньому виднілося страшне спрутоподібне яскраве сонце, поряд з яким на неправдоподібно чорній сажі неба пильно сяяли незмигні зірки.

А праворуч був Місяць… Він закривав пів-вікна, схожий на величезну навчальну карту, об’ємну, з різкими тінями, помітними більше, ніж нерівності планети.

Елен посміхнулася Місяцеві. Це був «її Місяць»… Відтак спробувала збагнути, що вона у ста тисячах кілометрів від Землі. Усвідомити це все одно було неможливо, і вона, мов у остуді, пересмикнула плечима.

Том Годвін ворухнувся. Елен сховалася за його спиною, чекаючи, коли він прокинеться.

І він прокинувся… Щось стривожило його. Він почав говорити з Землею… про пальне. Нарешті, він побачив Елен… Можливо, злякався, але радше був прикро вражений… Треба сказати, він не дуже зважав на те, як має розмовляти джентльмен. Можливо, йому бракувало виховання. В усякому разі вона намагалася встановити з ним хороші стосунки й зізналася йому, хто вона і як потрапила на космічний корабель.

Елен сиділа на краю пульта й похитувала ногою. Скафандр, далебі, був навіть елегантний. Принаймні, вона виглядала в ньому ефектно, відкинувши шолом за спину…

— Послухайте, мем, — сказав Том Годвін, виймаючи з якогось приладу перфоровану картку. — Чи розумієте ви, що ваш Малятко Біл разом з місіс Хент не подбали про те, щоб вага ракети не перевищувала розрахункової? Чи розумієте ви тепер, що ваші сто фунтів тут зайві? — Том Годвін подивився Елен просто в обличчя й мимоволі подумав, що на Землі вона здалася б йому цікавою. Він похопився й значливо додав: — При зльоті автомати робили свою справу, набирали потрібну швидкість і перевитрачали на вашу зайву вагу пальне, і тепер…

— Що тепер? — спокійно поцікавилася Елен, з цікавістю роздивляючись обстановку кабіни.

Том Годвін поглянув на перфоровану картку.

— Ви можете знаходитися на борту ще 27 хвилин.

— Потяг підходить до станції? — ледь глузливо запитала Елен, чудово розуміючи, що вийти в Космосі нема де.

— Ні. У математичне рівняння надходять ваші сто зайвих фунтів, і воно стає невблаганним рівнянням…

— Можна закурити сигарету? — запитала Елен, тривожно вдивляючись у суворе обличчя астронавта.

— На горіння тютюну витрачається кисень. А він розрахований на одного… людиноподібного… — з нарочитою жорстокістю промовив пілот.

— Годвіне! З вами жінка!

— Трясця! У цьому й уся біда! — у відчаї стукнув кулаком по пульту пілот. — Закон Космосу не робить різниці між жінками й чоловіками.

— А ви? — зухвало кинула Елен.

— Я не закон, мем. Я лише служака. Ось радіограма, відповідь на мій рапорт про вашу появу. — І він утомлено прочитав: — «Виконуйте інструкцію».

Елен посміхнулася:

— Ви мені подобаєтеся, пілоте! — колишнім бадьорим голосом вигукнула вона. — Я напишу про вас чудову статтю. — Вона поглянула у вікно на кудлате сонце, на вищерблений місячний диск і обережно покосилася на похмурого пілота.

Відтак знизала плечима. Якась нісенітниця! Як можна у все це повірити, надто безглуздо і… страшно…

— Послухайте, мем, — лютячись на себе, сказав Годвін. — Ви, звісно, вмієте носити сукні й пускати бісики очима… Вони у вас хоч куди, — він відвернувся. — Але чи сильні ви в математиці? Закон Космосу — математичний закон.

— Поясніть, — безневинно попросила Елен.

Тоді він почав говорити терпляче, мов школярці:

— Пального, як підрахувала обчислювальна машина, не вистачить, щоб посадити на Місяць двох людей. Вручена мені інструкція гласить, що кожен, хто незаконно опинився на борту космічного корабля, підлягає негайному знищенню… в даному випадку, через двадцять сім… ні, вже через двадцять три хвилини…

— Ви жартуєте, Годвіне! — ледве стримуючи себе, вигукнула Елен, що починала все розуміти.

— Я хотів би прокинутися, мем, — кволим голосом відповів Годвін.

Він з болем дивився на молоду жінку. Він бачив жах на її обличчі. Роздратування проти неї відразу зникло. Що відчуває зараз вона, бідолаха?.. Що привело її сюди? Легковажність, авантюризм чи відвага? Що вона розраховувала знайти? Галас всесвітньої слави на Землі й таємничий світ спокою в Космосі? Ех, дівча! Тут немає спокою! У Космосі рухається все: нікчемна молекула газової хмари і планетна система зірки, самотній метеорит чи зоряний острів галактики, що поволі обертається, але летить з колосальною швидкістю. Тут немає спокою, як немає пощади чи жалю! Закони Космосу так само прості й ясні, як тяжіння, і так само невблаганні. Енергія, швидкість, вага… Зайва вага може знаходитися на борту ще двадцять одну хвилину. Інструкція зрозуміла, мов алгебраїчна формула.

Все це плутано, намагаючись тепер щадити Елен, пояснював їй Том Годвін, космічний пілот.

Він устав з крісла, всадовив у нього Елен, сам схвильовано ходив по тісній кабіні. Його магнітні підошви поклацували.

Елен дивилася перед собою розширеними, незрячими очима.

Що це? Марення?

З неправдоподібною виразністю постала перед нею прочитана колись новела. Маленька дівчина в черевичках, оздоблених бісером, вислуховує космічного пілота, до якого незаконно пробралася на ракету, він пояснює їй невблаганне рівняння… Авжеж! Так і називалася новела — «Невблаганне рівняння». Елен з огидою читала її, їй здавалося, що автор садистично грає на нервах читача, що він вигадав ситуацію не для того, щоб показати героїзм, а щоб налякати неминучістю, насолодитися психологією вбивства… хай і вимушеного, але вбивства!

І раптом вона відчула остуду. Вона пригадала ім’я новеліста. Том Годвін! Колись їй здавалося, що новеліст Том Годвін обмовляє американців… Тепер американець Том Годвін, не письменник, а космічний пілот, має зіграти в житті роль, підготовану йому в оповіданні його однофамільцем. Значить, той знав психологію людей, малював життя у всій його потворності. В оповіданні пілот узявся за червоний важіль, дозволивши перед тим дівчині поговорити з братом по радіо, написати листа батькам… відтак вона перетворилася на шматочок льоду…

Елен сперлася ліктями об пульт, поклала на зчеплені пальці підборіддя, незрячим поглядом дивилася перед собою.

— Тепер я зрозуміла, що таке невблаганне рівняння. Спасибі, Годвіне, — чужим, якимсь порожнім голосом промовила вона…

Так, усередині в неї була порожнеча, що прийшла навзамін миттєвому жаху, який обпік її холодом. Тепер залишилася лише порожнеча.

— Послухайте, Елен. Це з біса безглуздо, — сказав Годвін, в розгубленості зупиняючись біля крісла.

— Безглуздо, Томе. Дуже безглуздо, — слухняно погодилася вона.

Вони вперше назвали один одного на ім’я. Це сталося само собою, мимоволі і просто.

— І ви такі спокійні? — запитав Годвін.

— Ні, Годвіне. Ні, Томе… Я не спокійна, — не змінюючи голосу, але довірливо сказала Елен.

— Ви справжня дівчина! — вигукнув Годвін і відвернувся до вікна.

— Скільки залишилося хвилин? — донісся до нього втомлений голос Елен.

— Тринадцять, — сказав він, боячись обернутися.

— Вона дотримає свого слова, — в роздумі говорила Елен. — Моє ім’я буде набране лише крупним шрифтом. Газети вийдуть потрійним тиражем…

— Усі Хенти негідники! — в нестямі крикнув Годвін.

— Моя фотографія буде у траурній рамці… Мені б хотілося, щоб люди плакали, читаючи про мене. Послухайте, Годвіне… А ви ніколи не читали новелу «Невблаганне рівняння»?

Том Годвін здригнувся й почервонів. Колись прочитане оповідання нараз ожило для нього. Він поглянув на себе, на приречену Елен мовби збоку. Йому пригадалося, що, закривши книжку, він обізвав космонавта з оповідання катом.

Годвін скоса подивився на Елен.

— Знаєте, що мені хочеться, Годвіне? — обернулася до нього Елен, дивлячись незвично розширеними очима. — Поцілуйте мене…

Годвін сторопів.

— Ви з глузду з’їхали! — вигукнув він, задкуючи, й після паузи додав: — У мене в Детройті наречена…

Елен сказала з гіркотою:

— Годвіне! Для мене ви — весь світ, який я покидаю. Все, що я знала й любила, все, чого не знала й чекала…

Годвін відчув у цих словах стільки щирості, відчаю і водночас сили, що міг лише промугикати:

— Так, мем, але…

— Я така негарна? — відчужено запитала Елен і поправила волосся.

Вона подумала, що її треба вважати тут уже не жінкою, а лише «вантажем»…

— Що ви, Ель! — тільки й знайшовся сказати Годвін.

— Томе! — майже плачучи, вигукнула Елен, притягнула до себе голову Годвіна і припала до його губ у довгому поцілунку.

Він також цілував її, розгублено, з жахом думаючи про значення цього поцілунку.

Відтак вона відкинулася на спинку крісла і сказала з гіркою іронією:

— А я завжди казала, прощаючись: «Можливо, побачимося…»

Розділ восьмий ШУКАЧ

— Ну, як? Упаде на Місяць? — глухо запитав командир «Шукача».

— Перевіряю відповідь, — відгукнувся Анікін.

Громов підійшов до вікна. Магнітні підошви черевиків, прилипаючи до підлоги, дозволяли ходити по кабіні і при невагомості.

У вікні виднілося червонувате, мов на заході, сонце. Коли б не вогненна корона на чорному небі, воно було б геть земним. Громов натиснув кнопку. Плівка світлофільтру збігла з вікна. Увірвалися сліпучі промені космічного світила, не цілющо ласкаві, пом’якшені атмосферою, як на Землі, а люто різкі, колючі, жорстокі…

Анікін, не обертаючи до командира обличчя, щоб не дивитися на сонце і не зустрічатися з Громовим очима, сказав:

— Нікуди й ніколи не впаде. Стане вічним супутником Місяця. Орбіта — витягнутий еліпс. Пройде над місячними горами й полине далеко до Сонця…

З репродуктора почувся голос академіка Бєляєва, начальника штабу перельоту:

— «Шукач»! «Шукач»! Я — Земля!

Громов сів до пульта і підсунув майже впритул до себе мікрофон:

— Я — Громов. Слухаю, Василю Опанасовичу.

— Визначили орбіту?

— Стане супутником Місяця. Хто цей нещасний?

— На борту «Колумба» опинилася журналістка Елен Кенні.

— Елен Кенні! Вона ж була у нас!..

— Американський пілот Том Годвін отримав наказ виконати інструкцію і знищити незаконного пасажира.

Громов перевів погляд на екран. Скафандр як і раніше був перевернутий догори ногами і поволі обертався. Розкинуті руки сягали за край екрану, але ковпак шолома виразно виднівся в його нижній частині.

— Якби він знищив її, він не зодяг би на неї шолома, — сказав Громов. — Що це? Жорстокі муки часом чи надія на нашу допомогу?

— Надати допомогу можете, якщо вам дозволять резерви пального. Рішення за вами, Петре Сергійовичу, — закінчив академік.

— Івасю! — покликав Громов, вимкнувши зв’язок.

— Слухаюсь дати відомість резервів, — вгадав наказ Анікін.

Громов устав до вікна, уперся руками в його раму. Перед ним були гострі гребені кільцевих гір, чорні різкі тіні, звивисті тріщини, дикий контрастний ландшафт. Жадана планета…

Анікін підсунув Громову конторську книгу.

— Задавай програму електронно-обчислювальній машині, викинути все, що можливо, — скомандував Громов. — На борту нас буде троє…

Порівняно недалеко від «Шукача» йшов другий такий самий корабель «Шукач-ІІ». Замість кабіни зорельотчиків на ньому поміщалася танкетка Євгена Громова.

А в Москві у лабораторії Космічного інституту всередині макету танкетки, що летіла в Космосі, сидів Євген Громов. У вікнах-телеекранах він бачив небо мороку з мертвими вогнями зірок і сліпучим спрутом Сонця, Місяць цирків і тіней, що насувався. Зі штабом перельоту він підтримував зв’язок через звичайний телефон, перенесений з лабораторії. Пролунав дзвінок, і Євген зняв трубку:

— Слухаю, Василю Опанасовичу. Не може бути! Це неймовірно! Дозвольте, я залишу керувати ракетою Наталю, сам забіжу до вас… гаразд. Залишаюся… Буде виконано.

Євген відчинив дверцята макету танкетки. Частина чорного, всіяного незмигними зірками неба і край Місяця з гострими зубцями гір відійшли разом з дверцятами.

— Наталю! — голосно крикнув Євген. — Ти чуєш, що діється?..

— Я тут, Женю. — Наталя вибігла з сусідньої кімнати.

Поривчаста, вона зупинилася перед дверцятами, важко дихаючи.

— Нам наказано змінити місце посадки… — сказав Євген. — Сісти поряд з «Колумбом», де б той не опустився. Що там скоїлося?

— З «Колумбом» втрачено зв’язок. У Космосі жінка… — випалила Наталя.

— Яка жінка? Що за нісенітниця!

— Тебе не відривали, Женю, поки ти вів ракету… Томові Годвіну наказали викинути жінку, журналістку Елен Кенні.

— Як же вона там опинилася? Загинути так безглуздо!

— Через неї ще можуть загинути Петро й Івась Анікін, — тужно сказала Наталя. — Вони підуть на перетин із її орбітою.

— Ах, он як! То мені спуститися біля ракети Годвіна! Ну, гаразд же. У мене буде з ним чоловіча розмова!

— Женю, будь обережний. Танкетка може дуже знадобитися. Для Петра… — тихо додала Наталя.

Євген зачинив дверцята макету.

Громов вичікувально обернувся до Анікіна. Рубані риси його обличчя стали ще різкішими.

— Математика — точна наука, — збентежено сказав Анікін і простягнув командирові перфоровану картку. — Якщо підемо наздоганяти — резерву пального не вистачить. На Землю всім трьом не повернутися…

Громов поморщився:

— Читаєш, мов смертний вирок.

— Та ж це і є вирок. Їй або всім нам.

Обличчя Громова скам’яніло.

— Вищий суд математики… А є ще Совість і Обов’язок. Змінюємо курс. Приготуватися!

— Петре Сергійовичу! — Анікін схопився. Магнітні підошви утримали його. — Не можу я… Інструкція… Земля!..

— Припини, — відрізав Громов. — Якщо людина за бортом, — капітан не дає запит у порт.

— Але, рятуючи, він не йде на дно!

Громов поклав руку на плече Анікіна і змусив його сісти:

— Послухай, Іване. Чи знаєш ти, що таке жінка?

Анікін знизав плечима.

— Це жін-ка!.. — вкладаючи особливу силу в це слово, проказав Громов.

— А якби чоловік? — буркнув Анікін.

— А ти в бою не прийшов би на допомогу бійцеві? — швидко запитав Громов.

Анікін не знайшов, що відповісти.

Громов сів за пульт керування. Анікін відчув, що його притиснуло до сидіння, тіло налилося свинцем, у очах потемніло… Запрацювали двигуни, змінюючи курс, виводячи ракету на нову орбіту, витрачаючи вичерпне пальне…

Знову з’явилося відчуття падіння, яке буває лише уві сні. Повернулася невагомість, почала паморочитися голова.

Анікін сидів похмурий.

— Так тримати, — скомандував Громов.

— Слухаюсь так тримати! — повторив Анікін і похмуро додав. — А як повернемося… утрьох-бо?

Громов, одягаючи скафандр, значливо сказав:

— Спочатку виконай обов’язок людини, доведи, що маєш право на повернення. Хіба ти міг би повернутися… злочинцем?

Анікін схопився. Немов стиснувся весь у грудку, обличчя його зблідло, але було рішучим.

— Командире! Я буду злочинцем, якщо випущу вас у Космос!

Громов здивовано подивився на нього з висоти свого зросту. Анікін чіпко схопив його за руку, заважаючи одягатися.

— Ах, он як! — Обличчя Громова почервоніло.

Він у свою чергу схопив руку Анікіна.

Руки тремтіли в граничній напрузі. Обидва невідривно дивилися один одному в очі. Важко сказати, була це боротьба рук чи боротьба поглядів. Анікін розслабив руку й відвів очі.

— Щоб ти тепер на все життя запам’ятав, що таке жінка! — сказав Громов.

Відтак посміхнувся.

— Слухаюсь, — пробурчав Анікін, всідаючись у крісло. — Запам’ятаю на всі два тижні, що залишилися… поки кисень не скінчиться…

Громов надів космічний костюм з відкинутим за спину ковпаком шолома. Він стежив за екраном локатора і весь час змінював збільшення, тому що зображення росло, не вміщаючись на екрані. Людина в скафандрі наближалася до «Шукача».

Час спливав нескінченно поволі, але настала, нарешті, мить, коли Громов вимкнув локатор. Екран згас. Самотній скафандр виднівся між зірок крізь вікно. Він летів ногами вперед…

Анікін увімкнув дюзи гальмування, зрівнюючи швидкості.

Громов узяв ракетницю, що нагадувала дуельний пістолет, і мовчки потиснув Анікіну руку. Але той схопився й обняв командира.

Громов увійшов до повітряного шлюзу. Анікін замкнув за ним двері, увімкнув насоси, що перекачували повітря зі шлюзу в кабіну.

Перед самим обличчям Громова, прикритим прозорим ковпаком, рухалася стрілка манометра. Вона дійшла до червоної риски. Зовнішній люк відчинився сам.

Попереду був чорний, безмежний простір мільйонів світлових років, виблискуючих центрів атомного кипіння матерії, зірок, що палали й народжувалися, планет, квітучих, випалених чи закрижанілих, бездонний світ світів, у якому людина дрібніша від піщинки.

Дрож пройшов по спині у Громова. Магнітні підошви немов приросли до металу «Шукача», чоло вкрився потом, який не можна було витерти.

Але Громов усе-таки зробив крок уперед, відштовхнувся ногою й відчув, що летить у порожнечі. Світ зірок закружляв перед ним вогненним колесом.

Поки Петро Сергійович був у ракеті, він знаходився серед знайомих речей, поряд був Івась, а тут… Громов закусив губу й відчув солоний присмак у роті. Дуже важко було обернутися. На Землі він тренувався в затяжних стрибках з парашутом, але зараз земні навички зникли. Тіло його при стрибку набуло обертання, з яким, здавалося, неможливо впоратися. Він міг прискорити чи уповільнити його, розкидаючи руки або притискуючи їх до тіла, але зупинити обертання не міг ніяк.

Власне, він не відчував його. Обертався сам небосхил. Коли він притискував до себе руки, кошлате сонце перетворювалося на вогненне коло, а зірки зникали в сітці світлих ниток… Носилися навколо нього по колу і скафандр, мета його подорожі, і ракета, яку він щойно покинув.

Громов прицілився в «Шукач», натиснув спусковий гачок ракетниці, і негайно корабель помчав уже не по колу, а по розкручуваній спіралі, він почав віддалятися, немов Анікін вирішив покинути командира в міжзоряній порожнечі.

Самотній же скафандр також по спіралі почав наближатися. Людина в ньому, очевидно, вже давно знепритомніла, якщо взагалі була живою. Використовуючи як зовнішню силу легку віддачу ракетниці, Громову, нарешті, вдалося зупинити обертання.

Зірки, сонце, ракетний корабель і скафандр зупинилися, тривожно завмерли. Рухався лише Громов, наближаючись до скафандра. Він намагався розгледіти в шоломі обличчя міжзоряного бурлаки, але доводилося дивитися майже прямо на сонце, і воно сліпило.

Нарешті, Громов налетів на скафандр, міцно обхопив його й відчув, що почав знову обертатися, але тепер уже удвох. Сонце помчало по вогненному колу, зірки креслили в чорному мороці золоту мережу.

Анікін з хвилюванням спостерігав за маневром командира. Два скафандри спочатку оберталися, мов у боротьбі, відтак завмерли в дружніх обіймах.

— Петре Сергійовичу, чи жива вона? — запитав Анікін по радіо.

Йому раптом стало страшно від думки, що Громов відштовхне зараз від себе труп і повернеться на корабель сам.

Але Громов міцно обіймав скафандр.

— Приготуй нашатирний спирт і горілку, — почувся його голос із репродуктора.

Громову не відразу вдалося дістатися до люка. Він ударився об корпус ракети, ближче до хвостових дюз. Піт заливав йому очі, здавалося, вони повні сліз. Можливо, це так і було…

Хапаючись однією рукою за зовнішні скоби, другою тримаючи врятованого, він досяг, нарешті, люка шлюзу. Люк був відчинений, чекав його. Громов ступив немов у свій дім.

Анікін не міг подолати дрожу, дивлячись на стрілку манометра. Нарешті, вона показала, що тиск у шлюзі й кабіні однаковий, і двері відчинилися.

У кабіну поволі уплив чужий скафандр з невагомим тілом людини. Анікін прийняв його на руки й заглянув у прозорий шолом. Яка вона, та, що побувала між зірок?

Очі Анікіна широко розплющилися. Громов відкидав шолом врятованого.

Зорельотчики розглядали негарне обличчя з важким щетинистим підборіддям, широко розставленими очима й несподівано смішною ямкою на правій щоці…

Том Годвін!..

— Дозвольте зняти капелюха і поступитися стільцем, — сказав Анікін. — Ось воно, найтонше, найгарніше!

— Кинь дуріти! Це й є найкраще, найгарніше, що лише може зробити людина!..

— Так… людина! — протягнув Анікін.

— Він вирішив по-своєму невблаганне рівняння. Таке рішення не спадало на думку його господарям. Вони вважали Космос жорстоким і всесильним, а цей простий американський хлопець…

— Справжній хлопець. Він не став би вам заважати.

— Нашатир! Горілку! Розтирай як слід. Тепер турбота про неї, про міс Кенні. Сподіваюся, він увімкнув автомати спуску.

Зорельотчики розстебнули скафандр американця, розтерли йому груди, дали понюхати нашатирного спирту, відтак влили крізь зціплені зуби горілку.

Американський пілот зітхнув, розплющив очі, зажмурив їх, немов боячись прокинутися, нарешті, знову розплющив і посміхнувся.

— Росіяни, — прошепотів він.

— Житимемо! — сказав Громов по-англійськи, поплескавши американця по плечу, і додав: — Разом.