Місто заклиначів дощу

47

Вранці наступного дня дощ не перестав. Лило суцільною стіною, забарвлюючи весь світ у похмурі сірі тони.

Оскар понуро дивився на мокрий дерев’яний настил платформи. Всюди стояли калюжі, в яких відбивалися важкі рвані хмари. Монотонний шум дощу заповнював долину, поглинаючи решту звуків. Міські споруди, такі прекрасні при сонці, зараз виглядали як промоклі вівці, що тулилися до скель, сподіваючись кращої погоди.

Балон повітряного судна також був просочений вологою. Вода струмувала по його поверхні, збиралася в середній частині палуби і стікала через клюзи в бортових огорожах.

Небо, здавалося, і не думало вияснюватися. Шарлотта, Еліза і Босуелл стояли під навісом у кормовій частині корабля, неподалік від штурманського містка, дивлячись на дощові струмені. Всі були занурені в думки про те, що принесе їм сьогоднішній день.

Гумбольдт, проте, перебував у чудовому настрої, дарма, що всю минулу ніч не заснув і на хвильку. Чимала посудина, заповнена по самі вінця рідким хлором під тиском вісім атмосфер, стояла на носі корабля. Крім того, була виготовлена невелика партія метальних снарядів — майже таких самих, як той, що вони використали вчора в Кам’яній фортеці. Ці снаряди призначалися на крайній випадок — якщо доведеться заглибитися в підземні печери й розколини.

Гумбольдтів план полягав у тому, щоб за допомогою невеликого заряду вибухової речовини підірвати посудину у верхніх штольнях. Рідкий хлор зразу перетвориться на газоподібний, а що він важчий за повітря, то відразу почне проникати в глиб підземних лабіринтів, у яких гніздяться жахливі комахи. Частина з них кинеться рятуватися через бічні ходи — але в цьому й полягала мета вченого. За його словами, він абсолютно не бажав повністю знищувати цих, як він висловився, «надзвичайно цікавих істот», а лише вигнати їх з околиць міста. Безперечно, багато хто загине, але популяція в цілому виживе і створить гніздо десь у глухому віддаленому місці.

Нарешті, надивившись на сумні фізіономії навколо, Гумбольдт вигукнув:

— Нічого хнюпити носа, друзі! Дощ? Чудово! Нічого кращого просто бути не може.

— Це ж чому? — поцікавився Босуелл, піднімаючи комір своєї вельветової куртки і засовуючи змерзлі руки якнайглибше в кишені.

— Газоподібний хлор і вода легко взаємодіють, утворюючи так звану «хлорну воду». При цьому газ зв’язується і перетворюється на хлористий водень, набагато менш небезпечний. Тож коли під час нашої операції частина хлору з якоїсь причини вирветься назовні, то він не впаде на місто отруйною хмарою, а прореагує з дощовою водою і просто стече схилами ущелини вниз. Отже цей дощ — справжній подарунок небес.

— Гарний подарунок! — пробурчав Оскар, спідлоба поглядаючи на каламутні небеса.

— Дядько має рацію, — втрутилася Шарлотта. — Нічого журитися. Скоро ми покажемо цим тварюкам, хто господар у долині. І взагалі — коли вже хто і має розводити рюми, то це я. Кому, зрештою, випала честь загинути в бою з Королевою Нижнього світу? І якщо я твердо впевнена в нашій перемозі, то вам і поготів треба вірити.

— Хотів би я бути таким самим оптимістом, — сказав Оскар. — Але ти взагалі замислювалася над тим, що ми збираємося зробити? Хіба це не божевілля — уп’ятьох затівати війну з цілою армією комах-убивць? І це при тому, що війна з «підземними» триває вже понад тисячу років, а ворог як і раніше такий могутній, що тримає в страху цілу цивілізацію! Це не тільки самовпевнено, але й безглуздо, незважаючи на те, що Гумбольдт твердо вірить у свою «зброю відплати».

— Я звикла довіряти дядькові, — з докором сказала Шарлотта. — Він завжди знає, що робить, і зараз він покладається на нас. Візьми себе в руки і викинь із голови все зайве.

Вона відвернулася й пішла до Елізи, залишивши Оскара наодинці з його сумнівами.

— Краще б уже ми викрали «Хуракан», — буркнув він услід дівчині.

Проте не минуло й хвилини, як їхній корабель ожив. Залунали гортанні команди шкіпера, екіпаж заметушився по судну, спішно відв’язав причальний трос, а незабаром запрацювали мотори і з низьким гулом закрутилися повітряні гвинти.

Корабель, середніх розмірів транспортне судно, що мало ім’я «Пачакутек», неквапливо злетів у сіру імлу, що огорнула цього дня небо і землю. Одночасно стартували два інші летальні апарати, геть заповнені добірними воїнами Юпана — суворими і гордими войовниками, що присягнулися вбити королеву уку пача або померти. Їхнє мокре спорядження гуркотіло, обличчя були вкриті яскраво-червоною фарбою від підборіддя до лоба, що надавало воїнам демонічного вигляду, наконечники списів і клинки мечів виблискували, як поліроване срібло. Уся їхня зовнішність свідчила — ці люди готові битися до останку.

Оскар, проте, дуже сподівався, що до цього не дійде.

Корабель піднімався все вище, а місто під ним поступово затягували клоччя туману. Через дощ «Пачакутек» став важчий, утратив маневреність, і тому набір висоти давався йому повільніше, ніж зазвичай. Горизонтальна швидкість також знизилася, і здавалося, що минула ціла вічність, перш ніж судно досягло околиці міста й попрямувало до гірської розколини — тієї самої, з якої під час учорашнього зіткнення сунула основна маса комах.

Поблизу вона виглядала абсолютно непримітно — округла дірка у скелі близько трьох метрів у діаметрі. Поблизу не видно жодної з тварюк. Можливо, така погода була їм також не до душі. Нижня частина отвору була вкрита білястим нальотом, що нагадував пташиний послід. Широка смуга цієї речовини спускалася в прірву, де здіймалася у вигляді конічного горба. Мабуть, комахи тут справляли нужду, скидаючи відходи своєї життєдіяльності вниз. З отвору йшов невимовно огидний запах.

Оскар внутрішньо здригнувся.

— І ви хочете туди піти? — запитав він ученого. — Це ж справжнісіньке самогубство. До цієї паршивої дірки не можна підібратися ближче, ніж на десять метрів!

— А нам ближче й не треба, — відповів Гумбольдт. — Галерея, яка починається відразу за отвором, йде з невеликим нахилом униз — точнісінько так, як і в спорудах всіх інших суспільних комах — мурашок, термітів чи земляних ос. Хлор потече вниз — туди, де містяться гніздові камери. А нам залишиться тільки повернутися на судно і дочекатися результатів. Але робити це треба швидко і погоджено, щоб не виникало ані найменшої затримки, коли встановлюватимемо заряд.

— А в чому там проблема?

— Вся заковика в конструкції запала. У поспіху мені не спало на думку нічого досконалішого. Ось, поглянь сюди, — Гумбольдт відгвинтив кришку посудини, яка помітно була ширша і товща, ніж звичайна. — Якщо натиснути ось тут, у шар перманганату калію просочиться невелика кількість гліцерину. В результаті реакції між цими речовинами за три хвилини температура досягне шестисот градусів, що цілком досить для вибуху розташованої нижче суміші хлористого калію і фосфору. Вибух зруйнує посудину з хлором, газ миттю вивільниться. Таким чином, у нас є лише три хвилини, щоб повернутися на «Пачакутек».

— А чом би не використати звичайний ґніт зі шнура, просоченого селітрою?

— Це дуже небезпечно. Ґніт, поки горить, дає багато диму. Запах може привернути увагу однієї з комах. Крім того, його легко погасити. А мій запал, після того як його активовано, вже нічим не зупинити.

— А потім?

— Потім залишається тільки рятуватися втечею. На судно — і геть звідси. Я вважаю, тварюк охопить така паніка, що вони змітатимуть усе на своєму шляху. На щастя, вони не вміють літати, тому в повітрі ми будемо в безпеці.

— Ох, — вигукнув Оскар, — щось мені все це не дуже подобається!

— Мені теж, — зізнався вчений. — Але це наш єдиний шанс. — Він широко усміхнувся. — А зараз я піду туди і пошукаю підходяще місце, щоб розмістити посудину з газом. Не хочеш прогулятися зі мною?

Оскар проковтнув клубок у горлі, але змусив себе ствердно кивнути.

Штурман «Пачакутека» підвів судно до розколини так, що його корпус майже торкався скельної стіни. Двоє матросів перекинули на уступ перед отвором широку дошку і нерухомо закріпили її уламками гірської породи.

— Сміливіше, Оскаре! — з цими словами Гумбольдт ступив на вологу поверхню дошки і легко пробіг по ній, досягнувши уступу. — Йди сюди, мій хлопчику, це зовсім просто. Головне — не дивитися вниз.

«Легше сказати, ніж зробити», — подумав Оскар, ставлячи ногу на дошку, яка відразу спружинила і захиталася. Він почекав кілька секунд, набрався духу і цілком успішно перебрався на той бік.

Гумбольдт схвально поплескав його по плечу.

— А тепер ходімо подивимося, де найкраще привести заряд у дію!

Воїни Юпанові вже були на уступі — їхні кораблі причалили майже одночасно з «Пачакутеком», і встигли проникнути углиб галереї в товщі скель на кілька метрів. Сморід, що йшов звідти, перехоплював дух. До того ж треба було весь час дивитися під ноги, щоб не посковзнутися на екскрементах чудовиськ.

Дно галереї виявилося похилим, як і думав Гумбольдт. Усього за кілька кроків від отвору воно круто йшло вниз і зникало в похмурих глибинах.

Оскар провів пальцями по стіні — і вона здалася йому дуже гладкою і рівною, щоб мати природне походження. Гірська порода була немов висвердлена, а потім протравлена якоюсь дуже міцною кислотою.

— А ось і чудова місцинка! — вигукнув Гумбольдт, показуючи на неглибоку нішу в стіні. — Навіть коли одна з тварюк сунеться сюди передчасно, вона не відразу помітить посудину.

Він ще раз обмацав заглиблення, оцінюючи його розміри, і кивнув.

— Підійде! Я сходжу на судно і принесу посудину з хлором, а ти поки залишайся разом із воїнами.

Він підбадьорливо плеснув хлопця по плечу, покинув печеру і за мить перебіг по дошці на борт «Пачакутека».

Оскар провів ученого поглядом. Чого б тільки він не дав, аби якнайшвидше забратися геть із лігва цієї нечисті. Чи, принаймні, ковтнути свіжого повітря.

Погляд його мимоволі звернувся до неба — і тієї ж миті Оскар побачив невідомий корабель — швидкісний, з довгим обтічним корпусом, який пересувався дивними ривками.

Корабель летів прямо до них, а над його бортом маяло щось, що здалеку нагадувало вогняно-червону змію.

48

Оскар прикрив очі рукою як дашком. Щось у цьому кораблі викликало у нього неспокій. Треба б попередити товаришів.

Він підійшов до краю розколини і вже зібрався був показати Гумбольдтові на дивне судно, коли воно, зробивши крутий віраж, стрімко наблизилося і завдало ковзного таранного удару в корпус «Пачакутека».

Почувся страшний тріск трощеного дерева, луснуло багато снастей. Усі, хто стояв на палубі, не втрималися на ногах. Оскар, який уже ступив на розгойдуваний місток, що вів на корабель, похитнувся, змахнув руками і зробив кілька кроків уперед. Цієї миті дошка під його ногами переламалася.

Він відчайдушно кинувся вперед. Його руки вчепилися в обривок такелажу, що вільно звисав уздовж корпусу. Грубе волокно обпекло долоні і врізалося в них до крові. Краєм ока він побачив, як уламки трапа падають у прірву, чіпляючись за виступи скель і розбиваючись на льоту на тріски. Від страху Оскар ще міцніше уп’явся в мотузку, але попереду була нова небезпека.

Внаслідок зіткнення «Пачакутек» почав повільно рухатися, неухильно притискаючись до скелі. Оскар опинився між кам’яною стіною і бортом корабля. Ще кілька секунд — і величезний корпус розчавить його, як муху. Треба негайно щось зробити — але що? Якщо він випустить рятівну мотузку, його чекає доля дерев’яного трапа, тобто неминуча загибель.

Залишалося дертися вгору. Але сили для цього бракувало, до того ж мокра мотузка виявилася слизькою, як вугор. Чіпкості його рук вистачало тільки на те, щоб утриматися на місці і не сповзти нижче.

Оскар дриґав ногами в повітрі, сподіваючись намацати хоч якусь опору. До корпусу судна дотягнутися ніяк не вдавалося. Він уже був готовий заплющити очі і звернутися з останньою молитвою до небес, аж раптово над ним пролунав владний голос:

— Хапайся — і тримайся як слід!

Це був Гумбольдт.

Оскар простягнув руку, і Гумбольдт ривком витяг його зі щілини між судном і скелею. І саме вчасно: «Пачакутек» із гуркотом врізався в край виступу. Оскар мусив ухопитися за понівечений поручень, щоб знову не опинитися за бортом.

Ту ж мить через борт їхнього судна перестрибнула жінка, одягнена у все червоне. Вона була високого зросту, можливо, навіть вища за нього. Її розкішні темно-руді кучері були стягнуті в кінський хвіст. Її очі сяяли, як розжарені смарагди, в одній руці вона стискала меч, на вигляд азіатський, у другій тримала чорний ціпок із золотим набалдашником.

Широко розставивши ноги, вона приземлилася на верхню палубу й кількома віртуозними ударами перерубала кабель електроживлення та рульові троси, зробивши судно, таким чином, безпорадним.

Двоє воїнів, що видерлися на борт, аби захистити верховного жерця, зразу кинулися в атаку, оголивши клинки. Жоден із них не сумнівався в успіху — перед ними була всього лише жінка. Але швидкість, з якою стала до бою ця особа, була справді фантастичною. Завдяки гнучкості і досконалій точності її рухів усі удари охоронців потрапляли в порожнечу, а важка зброя тільки заважала їм битися. Зрештою обидва одночасно кинулися на даму в червоному з різних боків, та ухилилася, зробивши сальто назад, а воїни з гуркотом врізалися шоломами в поручні протилежних бортів. Перш ніж вони встигли звестися на ноги і знову кинутися в бій, жінка вправно зв’язала обох блискучими металевими стрічками, які витягла з наплічної сумки.

Оскар очам не міг повірити. Ця дама нагадувала небачену точну і швидку бойову машину, кожен її удар і крок були продумані й багато разів відпрацьовані. А проте, шансів у неї не було — до них уже наближалися два інші кораблі. Уздовж їхніх бортів вишикувалися по два десятки випробуваних і загартованих у боях гвардійців Юпана, і кожен був готовий перестрибнути з палуби на палубу і стати до бою. За такої чисельної переваги навіть геніальному воїнові лишається тільки здатися.

Жінка, проте, діяла чітко і продумано. Перш ніж хтось устиг зрушити з місця, вона підступила до верховного жерця, приставила вістря меча до його горла і звернулася до Гумбольдта:

— Скажи йому, хай негайно відкличе свою варту. Інакше — смерть.

— Я розумію ваші слова, — задихаючись, промовив жрець у лінгафон. — Чудово розумію.

Коли жінка й була здивована, то взнаки не подала.

— Тим краще, — вела вона далі. — Зробіть це не гаючись!

Вона ще дужче притисла вістря клинка до шиї Юпанові. Гумбольдт подався вперед.

Хрип виривався з горла жерця, на його чолі виступили великі краплі поту.

— Цього я не зроблю, — нарешті сказав він. — Убийте мене, але й самі помрете ще раніше, ніж моє серце перестане битися.

Волкріс штовхнула верховного жерця вперед, до борту, і її меч зайняв колишню позицію.

— Заховайте зброю і забирайтеся звідси геть, інакше ви більше не побачите свого ватажка живим! — вигукнула вона.

Воїни з інших кораблів, що пожирали її лютими поглядами, здавалося, і не думають виконати її вимогу.

— Вони вас не розуміють, — прохрипів Юпан.

— То перекладіть їм, чорт вас бери!

— Я волію померти.

Із губ Волкріс зірвалося прокляття. Блискавичним рухом вона перемістилася до Шарлотти та Елізи.

— Думаю, ви не опиратиметеся так, коли мова піде не про вас, а про ваших гостей! Оцих, наприклад…

Із цими словами вона схопила за волосся Шарлотту і відтягла її назад — туди, де ніхто не зміг би напасти на неї ззаду. Як тільки клинок торкнувся шиї дівчини, Гумбольдт закричав:

— Ні! Відпусти її. Вона ні чим перед тобою не завинила!

— Мовчи, — прошипіла жінка. — Настане і твоя черга… Отже, що скажете тепер? — звернулася вона до Юпана. — Мені вбити вашу гостю першою?

Реакція жерця була вражаючою. Тільки що готовий віддати життя, але зберегти честь, він різко змінився на обличчі і здійняв руки догори, немов благаючи.

— Ні! — вигукнув він. — Прошу вас, не завдавайте їй шкоди!

— Тоді зробіть те, про що я просила.

Юпан коливався лише мить. Потім він обернувся до своїх людей і дзвінким голосом віддав кілька розпоряджень. Воїни відступили на крок назад. Жрець знову щось прокричав їм, цього разу голосніше.

— Вони повинні забратися звідси, інакше дівчина помре, — сказала Волкріс, і в її голосі пролунала залізна рішучість.

Нарешті начальники загонів звеліли своїм штурманам розвернути судна і відвести їх на значну відстань.

— А тепер відпусти її, Вол!

Оскар оглянувся: голос належав молодому хлопцю з ошатними вусиками і коротко обстриженим волоссям, який стояв на борту сторожового судна. Його одежа була брудна, деінде на ній виднілися плями засохлої крові.

— Відпусти ж її, вона тут ні до чого, — повторив він.

Жінка підморгнула чоловікові й відпустила Шарлотту. Оскар кинувся до неї, але Волкріс зупинила його ладним рухом меча.

— Не турбуйся, — сказала вона, звертаючись до чоловіка на її судні. — Я лише хотіла позбутися цих вояків.

— Макс?! — Гаррі Босуелл витріщив очі, немов побачив привида. — Макс Пеппер?

— Привіт, Гаррі! — чоловік із вусиками зістрибнув на палубу «Пачакутека» і вклонився.

— Як ти сюди потрапив? — Босуелл мав страшенно приголомшений вигляд. — І хто ця войовниця в червоному?

— Даруйте мою невихованість, — глузливо сказала Волкріс, роблячи крок уперед. — Я не встигла відрекомендуватися.

— Немає потреби, — буркнув Гумбольдт. — Окрім Гаррі, всі тут тебе непогано знають. Гаррі, дозволь тобі відрекомендувати міс Волкріс Стоун, котра виконує тут доручення містера Альфонса Т. Вандербілта.

— Вандербілта? — Очі Гаррі звузилися, перетворившись на щілинки. — Ага, то, значить, оце ви і є та сама його таємна зброя, про яку ходить стільки чуток? Особа, котра виконує для нього особливо складні і делікатні завдання?

Жінка кивнула.

— Альфонс — один із найнадійніших моїх працедавців. Коли він згадав твоє ім’я, Карле Фрідріху, я, звичайно, відразу ж загорілася. Цифра гонорару, запропонованого мені, була просто астрономічною, але я взялася б до цієї роботи навіть задарма.

Гумбольдт завмер.

— Чому?

— Щоб побачитися з тобою, звісна річ. Ми ж домовлялися про зустріч, хіба ти забув? — Вона шпурнула в нього ціпком, який доти тримала в руці. — Лови. Я знайшла його в горах.

Гумбольдт недбало спіймав ціпок у повітрі.

— Це твій, еге ж? Гадаю, він тобі ще стане в нагоді.

Тільки тепер Оскар упізнав золотий набалдашник у вигляді левової голови. Вчений мимохіть поглянув на ціпок.

— Чого ти хочеш від мене?

— Хіба важко здогадатися? Я хочу, щоб ти попросив у мене вибачення. Крім того, я хочу, щоб ти і твої люди зникли звідси і якнайшвидше. Це відкриття належить мені і Максові Пепперу.

— Про це відразу забудь, — огризнувся Гумбольдт. — Ми тут, аби виконати особливу місію.

— Тоді ти маєш бути готовий померти за це.

— Я не битимуся зараз з тобою, Волкріс. Але коли ми впораємося з нашим завданням, я буду в твоєму цілковитому розпорядженні.

— Які зворушливі викрутаси, щоб ухилитися від бою! — сказала жінка, піднімаючи меча. — Ти вважаєш себе таким незамінним?

— Ні, звичайно ж… — Гумбольдт пригнічено поглянув на ціпок, потім потягнув до себе золоту рукоятку. З ціпка, як із піхов, показався тонкий і гострий клинок рапіри.

— Дядьку, ні! — Шарлотта, яка все ще стояла біля поручнів, із жахом переводила погляд з одного супротивника на іншого. На Пепперовому обличчі також відбився страх.

— Відмовтеся, професоре, прошу вас, — звернувся він до Гумбольдта. — Я бачив Волкріс у битві. У вас немає жодних шансів.

Жінка саркастично посміхнулася.

— Ти чув, Карле Фрідріху? Пристань на мою пропозицію і зникни, як туман. Я даю тобі можливість врятувати своє життя і життя твоїх людей.

Несподівано Шарлотта звернулася до Волкріс:

— Дайте нам спокій бодай на якийсь час! Ви просто не уявляєте, що тут відбувається. Ми намагаємося захистити людей від цих жахливих комах. Ви прийшли саме в розпалі операції, коли… — дівчина осіклася.

Волкріс посміхнулася.

— Твоя племінниця? Приваблива юна пані. Але тобі не варто було брати її з собою в поїздку, повну несподіванок… — Вона обернулася до Шарлотти: — Ви недооцінюєте свого дядечка, гадаючи, що у нього немає шансів. Він чудово знає, як можна смертельно поранити людину. Чи не так, Карле Фрідріху?

— Я не хочу завдати тобі шкоди, Вол. Мені дещо серйозно завадило, тому я і запізнився тоді на нашу зустріч.

— А як же клятва? Ти обіцяв, що ми разом вирушимо мандрувати по світу. І я була готова все життя залишатися поряд із тобою.

— Вол, я тоді не розумів, як це важливо для тебе.

— І це все, що ти можеш сказати на свій захист? Дещо тобі завадило? А я ж тебе кохала…

— Ні, ти помиляєшся. Ти була надто заклопотана собою, щоб кохати, і зараз усе точнісінько так само. Я забрав тебе з монастиря тому, що зрозумів: перебування там іде тобі на шкоду. І зробив це зі щирого співчуття.

— Співчуття? Ти гадаєш, я потребувала твого співчуття? То я скажу тобі, що ти зробив: ти перетворив нас на ворогів. На вовків, що б’ються через шматок здобичі. І тепер ми стоїмо тут, один проти одного, і жоден не хоче поступитися. Подібні проблеми мають тільки одне рішення. — Вона легко пограла мечем. — Ну ж бо, берися до зброї!

Проти власної волі Гумбольдт підняв рапіру. Було помітно, яких зусиль коштує йому протистояння з цією жінкою. Але Волкріс не залишила йому часу на роздуми, зробивши блискавичний випад. Ученому ледве вдалося відбити цей удар. Їхні клинки схрестилися.

З першої секунди стало очевидно, що це битва не на життя, а на смерть. Оскар, якому доводилося бувати на змаганнях фехтувальників, одразу відзначив одержимість і швидкість обох супротивників. Гумбольдтова рапіра безнадійно поступалася японському мечу і в вазі, і в бойових якостях. Дослідник, який чудово знав це, стискав лівою рукою ціпок міцного чорного дерева, використовуючи його для захисту. Він відбив витонченим прийомом ще один грізний випад супротивника і слідом завдав такого ж небезпечного удару у відповідь. Рапіра просвистіла за сантиметр від обличчя Волкріс.

Вона миттєво обернулася навколо власної осі, зі свистом розтинаючи повітря. Кінчик її клинка залишив криваву смугу на плечі Гумбольдта. Вчений відповів випадом, потім ударом по мечу найманки, який вона зуміла відбити, лише доклавши всіх своїх сил. Проте це не завадило вченому одночасно завдати їй хльосткого удару ціпком по гомілці.

Пролунало різке клацання, затим здавлений крик болю. Волкріс вдалося покинути небезпечну зону, але надалі вона помітно накульгувала. Обсипаючи супротивника прокляттями, вона все-таки повернулася на вихідну позицію, і вони знову закружляли в бойовому танці.

Оскарові здавалося, що він зрозумів суть бойової техніки кожного супротивника. Гумбольдт діяв класично, строго за правилами, і з тією силою, яка відповідала його зросту і масі. Стиль Волкріс, навпаки, вирізнявся швидкістю і відточеною витонченістю. Вона уникала класичних випадів і відбивала удари незвичною технікою обертання клинка. Її рухи були такими швидкими, що меч, зблискуючи сріблом, немов розчинявся в повітрі.

В обох були сильні і слабкі сторони, але Оскар був просто вражений, як добре тримався Гумбольдт. Він і гадки не мав, що той такий досвідчений і тренований боєць. Він відбивав удари, бив і колов, наче все життя тільки це й робив. Але незабаром стало ясно, що довго вченому не протриматися. Він буй надто високий і важкий, щоб тривалий час витримувати такий темп. Піт струмками стікав по його обличчю, він дихав важко, як парова машина. А Волкріс немов тільки-тільки почала розігріватися, і її випади були не менш агресивними, ніж на самому початку бою. До того ж вона діяла тепер тверезіше і обережніше.

Минуло близько десяти хвилин, і Гумбольдт, після чудово виконаного жінкою ковзного бічного удару, посковзнувся на мокрій палубі, утратив рівновагу і впав, сильно ударившись спиною об кормову надбудову судна. Наступної миті Волкріс була вже поруч.

— Здавайся, Карле Фрідріху! — зажадала вона, приставивши вістря меча до його грудей.

Еліза злякано заховала обличчя в долонях.

Учений спробував звестися на ноги, але раптом пролунав несамовитий свист. Усі були такі поглинені сутичкою Гумбольдта і Волкріс, що за входом до розколини ніхто не пильнував.

Огидно шиплячи, з печери з’явилася величезна підземна комаха. Схопивши передніми кінцівками Шарлотту, чудовисько зникло з нею в підземній галереї.

49

Гумбольдт, відштовхнувши шкіряним рукавом клинок переможниці, вислизнув із-під нього і підхопився на ноги. Жінка була дуже приголомшена, щоб відразу зреагувати. Вона, як і решта, була вражена стрімкою появою велетенської комахи.

Оскарові все, що трапилося, здалося сном. Він знову і знову переводив погляд із місця, де тільки-но стояла Шарлотта, на вхід до розколини і назад. Гумбольдт кинувся до своєї сумки із зброєю.

— Швидше! — вигукнув він, важко дихаючи. — У погоню! Юпане, дайте сигнал вашим людям — хай вони поспішають за нами.

Жрець знаками став підкликати повітряні судна, що чекали його розпоряджень.

— Ні, Карле Фрідріху! — Волкріс знову направила на нього свій меч. — Наш бій ще не закінчено!

— Для мене — закінчено, — відрізав Гумбольдт, уперто труснувши головою. — Для мене він був закінчений, навіть не почавшись. Я ніколи не хотів завдати тобі болю, Вол. Я щиро шкодую, що тоді все так вийшло. Якщо дозволиш, у майбутньому я спробую спокутувати свою провину. Але не зараз. Зараз життя племінниці для мене важливіше. Убий мене, якщо не можеш без цього, або не стій у мене на шляху!

Він знову схилився над сумкою.

Волкріс ще якийсь час стояла поруч, спрямувавши зброю на вченого, але потім повільно опустила меч.

— Питання ще не закрите, — нарешті сказала вона. — Як тільки ти звільнишся, ми продовжимо.

— Як собі хочеш. Аж до смерті одного з нас. Даю слово. — Учений на мить задумався і провадив далі: — Чом би тобі не долучитися до нас? Такий майстер, як ти, дорого коштує в подібній ситуації.

Оскар не повірив своїм вухам.

— Ця жінка хоче розправитися з вами, а ви кличете її в союзники? — мимоволі вигукнув він.

— Твій супутник — хоробрий хлопчина, — сказала Волкріс, і на її обличчі вперше промайнула усмішка. — Він мені подобається. Де це ти його відкопав?

Гумбольдт удав, що не чує питання.

— То ти з нами йдеш чи ні? — повторив він.

— Авжеж, — промовила жінка, описавши свистяче коло в повітрі своїм мечем. — Трохи практики ніколи не завадить.

— Оскаре, — звернувся до хлопця Гумбольдт, простягуючи йому свого ціпка. — Ти візьмеш мою рапіру. Я прихоплю арбалет. У разі потреби з нього можна буде стріляти розривними снарядами. Проте сподіваюся, що до цього діло не дійде.

Оскар сунув ціпок за пояс і добув клинок. Вага і блиск зброї додали йому певності.

Незабаром вони вже входили до тунелю, що вів у глиб скель. Дві жінки та зо два десятки чоловіків. «Пачакутек» залишився біля крайки обриву зовсім порожній — на ньому нікого не було, крім Вілми в дерев’яній клітці в каюті жерця. Гаррі Босуелл і Макс Пеппер долучилися до експедиції в лігво чудовиськ нарівні з індіанськими воїнами. Гумбольдт прихопив кілька газових снарядів, а для захисту від отруйних випаровувань були взяті шматки тканини, змочені водою, — їх ніс у сумці за спиною один з індіанців.

Потрібно було дотримуватися великої обережності. Найменша помилка могла стати ціною життя. Спалахнули кілька смолоскипів, і маленький загін ступив до імперії велетенських хижих комах.

На ходу Гумбольдт коротко виклав Волкріс зміст інкського пророцтва і пояснив їй, як поводитися зі снарядами, наповненими рідким хлором. Але войовниця відмовилася користуватися такою зброєю, маючи за краще знищувати супротивника в сутичці віч-на-віч. Саме так вона завжди і робила.

Така нагода з’явилася у неї за першим же поворотом тунелю. Вони от тільки вибралися з похилої галереї, що вела до головного лігва чудовиськ, коли їм трапилася перша комаха. То був розвідник, дрібний екземпляр, подібний до того, який знищили Гумбольдт і його супутники незабутньої ночі в долині. Волкріс розправилася з ним кількома точними ударами меча.

З другим чудовиськом довелося важче. Це був воїн із масивним панциром і гострими, як бритва, клішнями. Серйозний супротивник, але Юпанові воїни так само швидко впоралися з комахою. Проте вона встигла пронизливо вискнути, і луна понесла той заклик у надра лабіринту печер.

Юпан зупинився, обличчя його залила блідість.

— Це був сигнал тривоги, — важко вимовив він. — Зараз вони з’являться сюди зграєю, щоб з’ясувати, що трапилося!..

— Тільки цього нам бракувало, — Гумбольдтове обличчя напружилося. — Що ж тепер робити?

Оскар зацьковано озирався. Йому здавалося, що монстри оточують його з усіх боків. Лише Волкріс лишилася спокійною.

— Я пропоную йти далі. Поки що нічого не сталося. Можливо, цей заклик не було почуто. Коли ж на нас і справді нападуть — прокладатимемо шлях мечем.

— Ти просто не уявляєш, що це таке, — сказав Гумбольдт. — Тебе не було тут, коли ці тварюки напали на місто.

— Ще й як була! — заперечила Волкріс. — Ми спостерігали за цим побоїщем із висоти.

— Тоді ти знаєш, що в цьому «мурашнику» можуть мешкати сотні і навіть тисячі тварюк. Якщо їх поведінка хоч трохи схожа на поведінку мурашок або термітів, то вони, швидше за все, атакують нас одразу з усіх боків, потім оточать, уб’ють і зжеруть наші трупи. Їхній кількісній перевазі нам нічого протиставити.

— І що ти пропонуєш?

— А чи не спробувати утекти від них бічними ходами? — несподівано запропонував Пеппер. — Їх, по-моєму, тварюки відвідують набагато рідше.

— І зрештою заблукати? — Волкріс із сумнівом похитала головою. — Цей шлях найнадійніший. Головна галерея приведе нас точнісінько до центру їхнього гніздування.

— А якщо скористатися газом? — уставив Оскар. — Ми могли б метнути кілька снарядів, почекати, поки розвіється газ, і йти далі.

— Ні, — заперечив Гумбольдт. — Десь там, унизу, — Шарлотта. Ми не можемо наражати її на ризик смертельно отруїтися.

— То де ж вихід? — Волкріс презирливо примружилася. — Відступимо, так і не розпочавши битви? І це називається рятувальною операцією? Ти розчаровуєш мене, Карле Фрідріху.

Але Гумбольдт не відреагував на виклик.

— Можливо, існує інший шлях, — сказав він.

— Про що ти? — Волкріс допитливо поглянула на вченого. — Ми або стаємо до бою, або тікаємо назад, третього не дано.

— Третє завжди є, треба тільки не лінуватися думати.

— Якщо ти збираєшся щось зробити, роби це швидше, — раптом втрутилася Еліза. Вона стояла трохи осторонь, прислухаючись до звуків у тунелі. — Мені здається, вони вже йдуть.

І справді — з дальньої частини галереї чувся суцільний шум.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Гумбольдт вихопив ніж і підійшов до щойно вбитої комахи. Могутнім ударом він увігнав лезо в черево чудовиська і зробив довгий надріз навколо нижньої частини його тіла. Різкий ривок — і в його руках якийсь фіолетовий міхур. Важкий запах почав ширитися тунелем.

Оскар прикрив ніс рукавом.

— Бога ради, що це таке?

Вчений підняв міхур якнайвище, і Оскар побачив, що в ньому якась рідина. Спрямувавши на себе загострену частину відсіченого органа, Гумбольдт несильно натиснув на неї. Легкий серпанок оповив його голову і плечі — немов він обприскався туалетною водою з флакона з розпилювачем. Жахливий запах багатократно посилився.

Волкріс з огидою принюхувалась.

— І це повинно нас захистити? Що це взагалі за гидота?

— Це екзокринна залоза, що виробляє гормони, які комахи виділяють у зовнішнє середовище, — пояснив учений. — З їхньою допомогою ці тварюки розпізнають одна одну. У них нікудишні зір і слух, зате чудовий нюх. Усі комахи, що створюють суспільство, мають такі органи. Кожен, хто пахне інакше, вважається ворогом і підлягає знищенню.

— І значить, ми тепер пахнутимемо, як вони? — запитав Оскар.

— У цьому вся суть, — квапливо сказав Гумбольдт. — Нічого роздумувати — підходьте по одному!

Першими до нього підступили жінки, потім Оскар, Пеппер і Босуелл, а останніми — Юпан та його воїни.

— Будемо сподіватися, що ви не помиляєтесь, — сказав Макс Пеппер, на обличчі якого був написаний ледве приховуваний страх. — Інакше з нами не особливо церемонитимуться.

— Дуже скоро це питання розв’яжеться само собою. — Волкріс обхопила обома руками руків’я свого меча, готуючись відбити атаку.

Шум від кігтів і колючкуватих кінцівок лунав усе голосніше. Від цього звуку терпла спина. На додачу підземна луна багатократно його посилювала.

— Заспокойся! — Еліза обережно погладила Оскара по плечу. — Все буде добре. Просто заплющ очі.

Але якраз цього Оскар зробити не міг. Або не хотів. Він повинен бачити, що до нього наближається. Зціпивши зуби і відчайдушно напружившись, він чекав.

Шум чувся вже зовсім близько. Раптом він помітив невиразний рух на межі темряви і світла, що його відкидали смолоскипи. Мешканці Нижнього світу суцільною лавиною поволі посувалися вперед, ворушачи вусиками і нюховими щупальцями, немов обстежуючи повітря тунелю. Їхні хапальні кінцівки нервово сіпалися. Тепер такий самий шум чувся і з протилежного боку тунелю. Оскар обернувся — і закляк. Позаду них виникла суцільна стіна хітинових панцирів, рогоподібних кінцівок і тисяч очей. Шлях до відступу був закритий. Вони були звідусіль оточені.

50

— Без паніки! — Голос ученого лунав майже благально. — Зберігайте цілковитий спокій і довіртеся мені. Все обійдеться.

— Колись ти мені вже говорив щось подібне — багато років тому в Суншані. Пам’ятаєш?

Від Оскара не сховалася іронія войовниці.

Від кожної зграї чудовиськ відокремилося по одній тварюці. Наблизившись до людей, вони підвелися майже вертикально, задерли голови і почали плавно розхитуватися з одного боку в інший. Усе це було схоже на якийсь жахливий танець.

— Залишайтеся на місці, не ворушіться, — наказав Гумбольдт. — Навіть коли вони до вас доторкнуться — ані найменшого руху. Тільки тоді вони вирішать, що ви — їхні родичі.

Одна з комах наблизилася до Оскара й обстежила його легкими дотиками нюхових щупалець. Йому довелося вчепитися в руку Елізи і міцно стиснути її, щоб не закричати. Дякувати Богу, тварюка скоро дала йому спокій і зайнялася одним з індіанців.

Як тільки всіх їх було вивчено за допомогою щупалець і вусиків, комахи видали короткий свистячий звук і одвернулися. Обидві лавини чудовиськ почали неквапом відступати назад, немовби втягуючись у тунель, який щойно вивергнув їх із темної безодні.

— Вдалося! — Гумбольдт усміхався, на обличчі його була написана величезна полегкість. — Мушу зізнатися, якоїсь миті я і сам засумнівався. Але всі ви чудово справилися з ситуацією. — Він поглянув на залозу мертвої комахи, яку все ще тримав у руці. — Ця штука дає нам колосальну перевагу. Ми немов у шапці-невидимці. Отже — вперед!

Схопивши смолоскип, учений кинувся вниз по тунелю.

Час ішов, і вони просувалися все глибше в надра гори. Оскар навіть уявити не міг, що мережа штолень і ходів може бути такою величезною. Маленький загін раз у раз натикався на роздоріжжя й бічні відгалуження, і щоразу доводилося вирішувати, в якому напрямі рухатись далі.

Тут виручало вражаюче чуття, яке мала Волкріс, і врешті-решт вони опинилися в широкій галереї, яка нагадала Оскарові головну вулицю якогось міста з пожвавленим рухом. Десятки комах проносилися повз них, у тому числі і по стелі галереї, що для них не становило найменших труднощів. При цьому на них не звертали ніякогісінької уваги.

Оскар із подивом виявив, що, крім жахливих «воїнів» і значно менших розміром «розвідників», існує ще один різновид комах — у думках він охрестив їх «слугами». Вони не мали панцирів і завбільшки були як доросла собака-вівчарка. Мабуть, у цьому суспільстві вони були робочими особинами й посідали найнижче становище в ієрархії.

Ці істоти траплялися все більше й більше, і незабаром уже вся галерея кишіла їхніми невеликими бурими тілами.

— Думаю, що ми наближаємося до центру гнізда, — зауважив Гумбольдт, прокладаючи собі шлях крізь потік «слуг» і піднімаючи смолоскип угору.

І справді — метрів за двадцять тунель став ширшим, і незабаром перед загоном відкрилася величезна зала. Вона була така велика, що світло смолоскипів не досягало до її віддалених кутів і закутків. Дурманний запах трояндової олії бив у ніс. У центрі зали лежала гігантська безформна маса, яка повільно здіймалася й опускалася. Це була Королева Нижнього світу.

Оскарові ледве вдалося справитися із спазмом у шлунку. Королева виглядала неймовірно — щось подібне до велетенських драконів із середньовічних історій про лицарів. Передня частина її тіла була схожою на головогруди «воїнів», але була разів у чотири більша і масивніша. Нижче починався величезний жовтуватий пульсуючий мішок, що займав усю дальню частину підземної зали. Саме там штовхалася й метушилася більшість «слуг», які приймали потомство і переносили його до іншого приміщення. Низький звук, схожий на хропіння, заповнював печеру.

— Вона спить… — прошепотів Гумбольдт.

— Дивіться: там, попереду… — Волкріс із здивуванням показала на білі довгасті кокони, складені гіркою поблизу голови Королеви. — Це яйця?

— Напевно ні.

І справді: крізь оболонку одного з коконів виднівся шкіряний черевик, прикрашений аплікаціями. Таке взуття носили в місті.

Оскар злякано відсахнувся, при цьому під його ногою щось хруснуло. Він поглянув і відскочив — підлога галереї була всіяна кістками й уламками людських черепів. Жахливе ложе смерті.

— О Боже, ви тільки подивіться навколо! — прошепотів він.

Гумбольдт ствердно кивнув.

— У коконах — їжа для Королеви. — Він і далі пильно вдивлявся в білі оболонки. — Якщо ми хочемо знайти Шарлотту, то шукати слід саме тут. Волкріс, ти підеш зі мною. Ми спробуємо заблокувати цю тварюку, якщо вона прокинеться. Ти, Оскаре, тим часом оглянеш кокони.

Поборовши огиду, Оскар почав наближатися до Королеви. Перед ним, немов гора, здіймалося велетенське тіло. Він кинув швидкий погляд навколо. У залі були тільки «слуги». Ніяких слідів «розвідників» чи «воїнів». Очевидно, ця територія була для них забороненою. Єдина небезпека йшла від Королеви, але вона міцно спала.

Принаймні, все ще спала.

Якомога тихіше, намагаючись не наступати на кістки, він підступив до огидної істоти. Що ближче він підходив, то ясніше ставало, що дурманний запах трояндової олії виходить від Королеви. Голова стала важкою, раптом накотилася втома, зашуміло у вухах. Щелепи зводило від позіхів.

У непевному світлі смолоскипів Оскарові здалося, що деякі кокони ледве помітно ворушаться. Надія розправила йому крила.

Він наблизився до складу коконів і простягнув руку. Пальці торкнулися стінки одного з них. Вона була грубою на дотик, як товста шкіра, і ледве прогиналася при натисненні. Він підійшов до наступного — цей виявився ще міцнішим. Зате той, що лежав зверху, був набагато м’якшим і податливішим, немов речовина, з якої його виготовили, ще не встигла затвердіти.

Що ж виходить? Що «старше» кокон, то його оболонка міцніша і твердіша?

Оскар нахилився і приклав вухо до одного з коконів. Тихо. Він перейшов до наступного — те ж саме, ані найменшого руху. Мерехтливе світло смолоскипів і дурманний запах зле пожартували з ним. Якщо там і були жертви комах, усі вони були мертві.

Зненацька до нього донісся тихий свист.

Оскар оглянувся. Відчайдушно жестикулюючи, Гумбольдт показував здалека — кокони треба розрізати, користуючись клинком, інакше все марно.

Хлопець з усієї сили почав розтирати скроні. Клятий запах… Думай, наказав він собі, думай! Якщо Шарлотта тут, то вона була упакована в кокон усього кілька хвилин тому. Отже, необхідно знайти найм’якішу оболонку.

Він став квапливо обмацувати всі кокони підряд. Нарешті попався один цілком м’який — він лежав трохи осторонь від решти.

Діючи з надзвичайною обережністю, щоб не поранити того, хто був усередині, Оскар проткнув оболонку і одним рухом рапіри розпоров кокон. Незабаром утворився широкий отвір; у ньому виднілося обличчя немолодої жінки із сплутаним сивим волоссям. На перший погляд здавалося, що вона спить, але її шкіра виявилася холодною, як лід, а дихання не було. Жінка була мертва.

Оскара охопив відчай. Він розрізав ще кілька коконів і опустив руки. Марно. Ніде ніяких ознак життя.

У цю мить із бічного тунелю з’явилася невелика група «слуг». На спинах вони несли зовсім свіжий кокон, їхню увагу відразу привернули розрізані Оскаром кокони, і вони, опустивши свою ношу на підлогу, заходилися замазувати отвори. Працювали вони, не виявляючи найменшого неспокою, терпляче, безшумно і розмірено, немов добре змащені автомати.

В Оскара від хвилювання затіпалося серце, він кинувся до нового кокона й обережно зробив подовжній розріз. «Будь ласка, Господи, — молився він про себе, — будь ласка, ну хай хоч раз у житті мені пощастить!»

Із-під оболонки показався рукав дорожнього плаття, потім носок шкіряного черевика на товстій підошві. Він ледве не закричав із радощів. То був черевик Шарлотти.

Його молитву було почуто.

Він миттю засунув рапіру в піхви і почав розривати оболонку руками, відкидаючи клапті геть. Через короткий час від кокона нічого не лишилося, і він дозволив собі мить радості: шкіра Шарлотти була теплою. Прислухатися до її дихання часу в нього не було. Він обернувся до Гумбольдта і Волкріс і прошепотів:

— Вона тут! Я знайшов її. Що робити далі?

— Забирай її звідти негайно! — прошипів у відповідь Гумбольдт. — Бери трьох-чотирьох воїнів і, не гаючи ні хвилини, йдіть на «Пачакутек». І прихопи з собою Елізу. Вона зробить усе, що потрібно.

— А ви?

На Гумбольдтовому обличчі з’явилася люта гримаса.

— Не став ідіотських запитань. Ми лишаємося. У нас тут є ще деякі справи.

Оскар зрозумів, про що говорить учений.

Коли він трохи підняв Шарлотту, вона здалася йому легкою, мов пушинка.

Оскар підкинув тіло дівчини на плече і тієї ж миті відчув легкий дотик до руки. Один із «слуг» зупинився поряд і став обстежувати вусиками-щупаль-цями його зап’ястя. Незабаром до нього долучилася ще одна комаха, потім ще одна. Миттю Оскара оточили «слуги», які схвильовано ворушили своїми нюховими органами. Раптом один із «слуг» схопив Шарлотту за ногу і потягнув її до себе. Рух був недвозначним: комахи хотіли отримати жертву назад.

З огидою Оскар штовхнув істоту ногою. Вона впала на спину і почала дриґати кінцівками. Пролунав пронизливий виск. Заткнути б цій тварюці пащу, але він уявлення не мав, де саме вона в неї.

Оглушливий виск не замовкав.

Уже повний поганих передчуттів, Оскар обернувся. Очі Королеви були широко розплющені і спрямовані на нього.

Різке пирхання пронеслося під склепінням печери. У повітря злетіла хмара мікроскопічного пилу. Різко запахло прілим часником, і Оскар судорожно чхнув.

Велетенська істота видала розкотистий звук і трохи підвелася, впираючись у підлогу передніми кінцівками.

— Тікай, Оскаре, тікай! — Гумбольдт люто розмахував смолоскипом, відволікаючи увагу чудовиська на себе.

Королева рвучко судорожно розвернулася і втупилася очима в дослідника. Її масивна передня частина подалася в його бік, але з другого боку вже лунало:

— Ні, ти сюди поглянь, мерзотна тварюко!..

Це була Волкріс. Її меч виблискував багрянцем у світлі смолоскипів.

Якийсь час Королева по черзі розглядала нових супротивників, забувши про Оскара. Скориставшись цим, він підхопив Шарлотту й кинувся до виходу з головної печери.

51

Волкріс завдала страшного удару по одній з кінцівок комахи-матки. Клинок, дзенькнувши, відскочив від товстого хітинового панцира і відлетів назад. Удар був такий сильний, що сила віддачі мало не вивихнула їй плече. Проклинаючи все на світі, жінка знову взялася до зброї. Маленький шматочок рогоподібного панцира — ото й усе, чого їй вдалося добитися.

— Просто неймовірно? — прохрипіла Волкріс розлючено. — Легше пробити борт англійського панцирника.

— Стань позаду мене, Вол! — гукнув Гумбольдт. — Там безпечніше.

Але вона лише струснула волоссям.

— Нам краще атакувати поодинці. Ця тварюка доволі повільна. Якщо ми її відволікатимемо з різних боків, вона не зможе показати свою силу повною мірою.

— Але ж це безглуздо, — заперечив Гумбольдт. — Ти ж бачиш, що нам не вдається навіть хоч трохи пошкодити її захист. Ради чого тоді атакувати й далі? Переходь на той бік, де я стою зараз, і ми покінчимо з цим чудовиськом.

Він уже стискав у долоні снаряд, заряджений газом.

Волкріс гмикнула.

— Ти ж знаєш, що мені ніколи не подобалися всі ці твої мудровані штучки, Карле Фрідріху.

— Не марнуй часу, негайно біжи сюди!

— Те, що ти збираєшся зробити — підло! — вигукнула жінка. — Це просто вбивство. Навіть якщо це комаха, хоч яка б вона була, вона заслуговує на те, щоб з нею билися чесно. До того ж, це Королева!

— І як же, по-твоєму, ми повинні зробити?

— Ми повинні дістатися до її глотки. — Вона вказала мечем на нижню частину головогрудей Королеви. — У цих тварюк є дошкульне місце: рожева пляма там, де голова з’єднується з грудним панциром. Вона не більша за долоню, бачиш її? Я зможу добратися туди, якщо комаха різко підніме голову. Потрібно відвернути Королеву, розумієш?

Тим часом величезний шаблеподібний кіготь уже тягнувся до Волкріс. Вона відсахнулася, ухилилася й підпірнула під це страхітливого вигляду знаряддя вбивства. Стрімко прокотилася по підлозі печери і зірвалася на рівні ноги.

— Ну, ти помітив її, цю пляму? — спитала вона, відновлюючи дихання. — Під нижньою щелепою?

Їй знову довелося ухилитися від смертоносної клішні, але цього разу вона була готова. Дочекавшись, коли та опиниться над нею, Волкріс вистрелила у бік клацаючої кінцівки тонким тросом із важками. Трос двічі чи тричі обернувся навколо обох клішень і затягнувся вузлом. Оскаженіла Королева спробувала звільнитися, але це їй не вдалося. Трос був досить міцний, щоб витримати зусилля в кілька тонн.

— Ось як це робиться! — зі сміхом вигукнула Волкріс. — Як на кориді: спочатку ти дражниш бика, поки він розлютиться, потім вимотуєш, а тоді добиваєш.

Гумбольдт, буркочучи під ніс, прибрав газовий заряд у наплічну сумку і звернувся до воїнів:

— Розверніться в шеренги пообіч від тварюки, але на безпечній відстані! Відволікайте її увагу смолоскипами, тримаючи їх якомога вище, і галасуйте так голосно, як тільки зможете.

Волкріс схвально кивнула.

— А я під цей гуркіт спробую підібратися знизу і намацати те саме містечко на її панцирі. Але тримайтеся подалі від кігтів: у них досить дієва отрута, яку тварюка вміє розбризкувати.

Поки Гумбольдт детально інструктував воїнів, Волкріс помітила, що «слуги», яких усе ще було повнісінько в головній печері, починають утікати. Комахи одна за одною хапали яйця, недавно відкладені Королевою, і зникали в бічних галереях. Очевидно, Королева щось затіває. Досі її рухи були надто стриманими, щоб становити реальну загрозу, отже, вона просто намагалася виграти час і не вплутуватися в сутичку. Тепер щось змінилося. Але що?

Раптом вона зрозуміла, що збирається зробити ця звірюка.

— У нас зовсім мало часу, — крикнула вона Гумбольдту. — Скоро тут стане дуже гаряче. Якщо не помиляюся, Королева готова покликати на допомогу свою гвардію.

Немов почувши її слова, комаха-матка підкинула вгору жахливу голову і видала такий пронизливий крик, що різав вуха, аж на мить усі втратили слух. Дехто з індіанців упустив смолоскипи, інші затиснули вуха руками.

Тиша, що запанувала після цього, здалася ще приголомшливішою, і в ній, поступово наростаючи, зазвучала розмірена хода воїнів — суцільне клацання тисяч кігтів по граніту тунелів.

Королева знову скинула голову, щоб повторити заклик.

Зараз або ніколи!

Волкріс блискавично кинулася до шиї комахи, що на мить оголилася, тримаючи свій дайто, як багнет, на витягнутій і до болю напруженій руці. Залишилося чотири метри… два…

Завдаючи удару, вона ледве зуміла утриматися на ногах. Клинок по руків’я увійшов у тіло Королеви Нижнього світу.

Гумбольдт бачив усе так виразно і детально, немов час раптом уповільнив свій біг. Меч устромився саме туди, де у цих комах розташоване серце. Величезна істота рвонулася, стала диба, а її суглобисті кінцівки тим часом хапали порожнечу. Пролунав оглушливий крик. Металевий трос, який усе ще стягував клішні, луснув, загудівши, як басова струна.

Волкріс спокійно витягла меч із тіла чудовиська і завдала ще одного удару.

Велетенська комаха захрипіла, піднялася на диби і впала. По її тілу прокотилася судома — і Королева затихла.

Гумбольдт мовчки обійшов масивну голову чудовиська, поглянув на отвори трахей і, переконавшись, що вона не дихає, кивнув. Повелителька уку пача мертва.

Волкріс стояла випроставшись, спираючись на меч і важко дихаючи. Їхні погляди зустрілися, і Карл Фрідріх фон Гумбольдт схилився перед жінкою в низькому поклоні.

Вона лише кивнула у відповідь і усміхнулася. У такі миті слова нічого не значать.

Засунувши меч у піхви, Волкріс заходилася змотувати сталевий трос із клішні мертвої комахи. Покінчивши з цим, вона вже зробила крок до Гумбольдта, коли позаду неї щось ворухнулося. Пазуриста клішня підвелася — останній рефлекс уже неживого тіла — і рвонулася до жінки. Наступної миті вона зімкнулася навколо талії Волкріс. Почувся невимовно жахливий хрускіт.

— Ні!!! — Гумбольдт почув власний голос немов здалеку. Упустивши смолоскип, він кинувся до неї.

Меч випав із рук Волкріс. Її рот трохи відкрився в беззвучному крикові. Учений, підбігши, з усієї сили намагався розтиснути намертво зціплену клішню, але та не піддавалася. Нарешті за допомогою воїнів удалося розвести її зубці на кілька сантиметрів, після чого зведені судомою м’язи тварюки підкорилися. Із зазублин клішень прозорими краплями все ще стікали рештки отрути.

Непритомна Волкріс упала в обійми Гумбольдта. Обличчя її набрало попелястого відтінку.

Чому, чому вона на мить утратила пильність? Лише один крок уперед або вбік — і Волкріс залишилася б неушкоджена. Чи він тому причиною з цим безглуздим поклоном?

Одного погляду виявилося досить, аби переконатися: її рани смертельні. Одяг войовниці наскрізь просочився кров’ю, дихання щохвилини уривалося, пульс ледве прослуховувався. Якщо хтось і здатний їй допомогти, то це тільки Еліза!

Гумбольдт підхопив Волкріс на руки і стрімголов кинувся бігти до входу в головний тунель, гукнувши на ходу:

— За мною, бігом! Потрібно забиратися звідси, поки не наскочили «воїни»! І не забудьте обприскати одяг запахом комах!

Юпан переклав розпорядження своїм людям, і йому не довелося повторювати двічі. Незабаром усі вони мчалися по тунелю слідом за вченим. Лише один з індіанців затримався, щоб відрубати мечем кіготь Королеви — на згадку про легендарну битву в надрах Нижнього світу.

Макс Пеппер біг одразу за Губольдтом.

— Чи можу я вам чимось допомогти, сер?

— Ви не могли б понести мій арбалет і сумку з газовими зарядами?

— Звичайно!

Пеппер перехопив зброю вченого і тривожно запитав:

— Як ви думаєте, вона справиться?

— Важко сказати напевно, — відповів Гумбольдт. — Рани дуже глибокі. Є переломи, і дуже складні. А про наслідки дії цієї отрути можна тільки гадати. — Він помовчав, але потім запитав: — Ви, як я здогадуюся, були близькі з Волкріс?

Редактор зам’явся.

— Вол — приголомшлива жінка. Нікого подібного я в житті не зустрічав. Хоча, признаюся, бували хвилини, коли я з радістю скинув би її з найближчої скелі.

Гумбольдт кивнув.

— Можете повірити, я добре знаю, що ви хочете сказати…

За наступним поворотом чекали індіанці, котрі встигли їх випередити. Юпан показав уперед і стривожено сказав:

— Мій розвідник говорить, що головний тунель заблоковано. Ціла армія «воїнів», вони вкрай збуджені і агресивні. Нападають на все, що рухається, навіть на своїх родичів. Запах більше не діє, ми не можемо рухатися далі.

— Очевидно, звістка про смерть Королеви вже поширилася, — зауважив Босуелл. — Тепер вони хочуть знайти і покарати винуватців.

— Будемо пробиватися обхідними шляхами, — зауважив Гумбольдт. Його рука миттю пірнула до внутрішньої кишені куртки.

— Але як? — перелякано вигукнув Пеппер. — Якщо ми заглибимося в цей лабіринт, нам звідти нізащо не вибратися. Там можна проблукати до другого пришестя.

— Дарма. У нас є щось, що не дасть нам заблукати, — вчений підніс угору руку. На його долоні лежав невеликий блискотливий предмет. Опуклість у формі ока на його поверхні легенько тремтіла і час від часу оберталася навколо осі.

На щастя, крихітний шматочок сірого металу, на який постійно указував прилад, залишився в одній із сумок на «Пачакутеку», а той у цю хвилину був біля входу в розколину.

52

Дощ припинився. В небі ще мчали рвані клапті хмар, але де-не-де крізь них уже пробивалося рівне світло надвечір’я.

Шарлотта нерухомо лежала на палубі. Очі її були заплющені, а обличчя повернене до неба. Плаття і блузка дівчини були брудні й подекуди розірвані, волосся сплутане, а шкіру вкривали численні садна й порізи.

Від побаченого серце в Оскара буквально стискалося. Він так сподівався врятувати її, але, здається, не встиг. І тепер усе, що він міг зробити для неї, — сидіти поряд і тримати дівчину за руку. Рука Шарлотти була страшенно холодною і нерухомою, і від цього на його очі наверталися безсилі сльози.

— Ти зовсім нічим не можеш зарадити? — знову і знову запитував він Елізу. — Ми запізнилися?

Чаклунка тільки знизувала плечима.

— Я зробила все, що могла, все випробувала, — відповіла вона. — Решта залежить від самої Шарлотти. Я більше нічим не можу їй допомогти.

Оскар закусив губу. Раптом у нього виникло непоборне бажання поцілувати дівчину. Йому було байдуже, чи дивляться на нього і що при цьому подумають. Відчуття було неймовірно сильним, сильнішим за будь-які його колишні переживання.

Він нахилився і припав до уст Шарлотти. Мить тривала цілу вічність. Губи дівчини спочатку були холодними і сухими, але потім йому здалося, що вони трохи потепліли. Потому він випростався і змахнув сльози.

І раптом Шарлотта розплющила очі. Її груди здригнулися, а потім почали повільно підніматися й опускатися. Ніздрі затремтіли. Рот відкрився, і вона вдихнула цілющого гірського повітря.

Її погляд зустрівся з потьмареним ще поглядом Оскара.

— Ти мене поцілував? — ледве помітно ворухнулися її губи.

Він спалахнув. Невідомо, що в цю хвилину вразило його більше: те, що дівчина опритомніла, чи те, що його піймали на гарячому вчинку.

— Я… еге ж. Ти й справді жива? — пробурмотів він, затинаючись.

— Хотілося б вірити, — Шарлотта із стогоном спробувала підвестися.

Еліза підхопила її під руки.

— Обережніше, дівчинко, — шепнула вона. — Отрута все ще в твоєму тілі.

Шарлотта поглянула з подивом.

— Отрута? Яка отрута? Що тут трапилося? Де дядько?

— Вони все ще в печері.

Дівчина обхопила руками голову і застогнала. Еліза відразу простягнула їй келих із темно-коричневою рідиною.

— Випий це, буде легше.

Оскарові це зілля здалося підозріло схожим на те, яким чаклунка відпоювала його в Берліні.

Шарлотта обхопила келих обома руками і насилу піднесла до губ. Зробила кілька ковтків і зупинилася. На її щоки поволі повертався рум’янець.

Але не встигла вона покінчити з ліками, як із розколини почулися гучні голоси.

Оскар обернувся — на виступі показалися Юпанові воїни, за якими йшли Макс Пеппер, Гаррі Босуелл і Гумбольдт. Учений ніс на руках тіло рудоволосої жінки.

Рвучко схопившись, Оскар кинувся допомагати встановлювати трап. І ось уже Гумбольдт і решта на палубі «Пачакутека». Учений обережно поклав жінку і квапливо сказав:

— Елізо, заради всього святого, швидше!..

Чаклунка кинулася до Волкріс, а Гумбольдт, помітивши свою племінницю, мимохіть усміхнувся: «Привіт, дівчинко! Очуняла? Як почуваєшся?» При цьому на його обличчі відбилася невимовна полегкість.

— Уже краще, дядьку, — відповіла дівчина. — Тільки паморочиться у голові, і я нічого не пам’ятаю. Здається, я стояла на палубі і стежила за вашим поєдинком, а потім… нічого, тільки чорнота…

— Оскар розповість тобі про все, що сталося за цей час… — Він стримано кивнув і одразу звернувся до верховного жерця: — Високоповажний Юпане, розпорядіться якомога швидше відвести судно якнайдалі від розколини!

І справді: з надр гори донісся страхітливий гул, немов ось-ось почнеться виверження вулкана. Вітер приніс із боку розколини знайомий огидний запах.

Жрець уривчасто віддав кілька розпоряджень, і екіпажі всіх трьох суден негайно взялися до діла. Їм треба було не тільки підготувати кораблі до польоту, а й усунути пошкодження на «Пачакутеку», викликані зіткненням із легким судном, на якому прибули Волкріс і Макс.

Оскар коротко розповів Шарлотті про її викрадання і події в підземеллі до того моменту, коли він виніс її з тунелю, переправив на борт корабля і довірив опікуватися Елізі. Що трапилося з Волкріс, чому вона вся скривавлена й поранена, і чому такі пригнічені Гумбольдт, Макс Пеппер і Гаррі Босуелл, він поки уявлення не мав.

Нарешті запрацювали гвинти, і «Пачакутек» став неквапливо віддалятися від скелі. І вчасно. Судно не пройшло й п’ятдесяти метрів, коли підземний гул перетворився на дзижчання і свист, гучність яких стрімко зростала. Оскар завмер від здивування.

Із розколини в скелі сипонули велетенські комахи, їх були тисячі. Протягом кількох секунд майданчик і весь обрив під ним перетворилися на киплячу масу огидних тіл, що хаотично пересувалися, вищали і кричали. Тут були «воїни», «розвідники», «слуги», старі й молоді комахи, і всі вони мчали в одному напрямі — на схід. Тиснені своїми ж родичами, багато з них зривалися зі скель і гинули в прірві, але на їхньому місці з’являлися все нові й нові особини.

«Підземні» покидали своє стародавнє лігво, і такого великого переселення навколишні гори, мабуть, не бачили багато мільйонів років.

Юпан здійняв руки до небес.

— Королева Нижнього світу мертва! — торжествуючи, прокричав він. — Пророцтво збулося!

Жрець затягнув пісню своєю мовою, і її пронизливі та сумні звуки полинули над ущелиною. Один за одним його воїни підхоплювали мелодію, поки їхні голоси не злилися в єдиний хор. Індіанці на сусідніх кораблях теж долучилися до співу. Це був проникливий, абсолютно особливий момент. Він сів поряд із Шарлоттою і відчув тепло її плеча.

Раптом «Пачакутек» оповило дивне, ще небувале світло — немов корабель в одну мить спалахнув червоним полум’ям. Призахідне сонце, продершись крізь хмари, посилало свої скісні промені мало не з-за обрію, і вся долина поринула в осяйний туман. Світло було таким яскравим, що Оскар на мить примружився.

Коли ж він знову розплющив очі, то вирішив, що марить наяву. Сонячні промені пронизували руде волосся Волкріс, перетворюючи його на вогняний вінець. Містичне сяйво огорнуло всю її нерухому постать.

Юпан стояв абсолютно нерухомо, дивуючись небаченому явищу. Лише час від часу він переводив погляд із Шарлотти на жінку-войовницю і назад і нарешті укляк перед Волкріс.

— Інті К’анчай! — розгублено промовив він.

Шепіт хвилею прокотився серед його почту. Не вірячи власним очам, вони дивилися на сяючий образ, а потім услід за своїм духовним вождем впали ниць.

Оскар спохмурнів. Інті К’анчай? Він уже чув це словосполучення тоді, коли вони тільки що дізналися, хто такий Юпан. Що воно означає?

Раптом у нього перехопило дух. Не може бути!

Він розгублено поглянув на Шарлотту, і та кивнула у відповідь. Обидва думали про те саме.

Весь цей час вони помилялися. Не Шарлотта була Сонячною Королевою, а Волкріс. Так-так, вона з самого початку була нею, не підозрюючи про своє призначення! Все зійшлося. Королева, котра прибула з-за моря, з волоссям, що горить, як призахідне сонце. Королева-войовниця, та, що розпочала боротьбу з уку пача і знищила їхню повелительку. Королева Світла, що повернула заклиначам дощу їхню волю і подарувала їм новий золотий вік, — але заплатила за це своїм життям.

Останній проблиск — і сонце сховалося за горами.

53

Три дні по тому

Волкріс була мертва.

Її серце зупинилося тієї миті, коли сонце сіло за гори. Навіть Еліза не могла запобігти неминучому. Майже годину вона намагалася вдихнути життя в холонуче тіло жінки, але і їй врешті-решт довелося відступити.

Ніколи більше велика войовниця не змахне своїм дайто. Вона віддала себе, щоб могли жити інші. Ніскільки не прагнучи до того, вона стала частиною історії цього народу, і навіть більше — легендою.

Три дні на площі перед Храмом Сонця горів поминальний вогонь. Три дні мешканці Ксі’мала тяглися нескінченною процесією, щоб попрощатися з Волкріс і провести її в останню путь. Її меч зайняв почесне місце в залі храму — поруч із кігтем Королеви Нижнього світу, свідченням того, в якій нерівній боротьбі здобуто перемогу.

На світанку четвертого дня індіанці поклали її тіло в повітряний корабель і відправили його у вільний політ. Похоронне судно мало доправити Сонячну Королеву в чертоги Інті, бога Сонця. Корабель, відірвавшись від землі на головній площі, піднімався все вище і вище, де його підхопив вітер із вершин і поніс у невідому далечінь за хребтами Анд.

«Підземні» покинули долину та її схили — точнісінько, як мовилося в пророцтві. Утративши свою повелительку, вони не залишилися на території, яку доводилося відстоювати в жорстокій боротьбі з людьми. Шлях їхній лежав на схід, у недосліджені райони Високих Кордильєр. Там вони виберуть собі нову королеву і створять нове суспільство, можливо, ще могутніше і небезпечніше.

Протягом цих трьох днів Гумбольдт був похмурий і мовчазний. Постійно занурений у себе, він лише зрідка перемовлявся словами з Елізою та Юпаном, а в решту часу здійснював багатогодинні самотні прогулянки околицями.

Босуелл і Пеппер також рідко траплялися на очі. Час від часу їх можна було зустріти в місті, яке вони доскіпливо оглядали, будуючи якісь плани. Обидва проводили чимало часу з індіанцями, їли і пили з ними, знайомилися з повсякденним життям Ксі’мала.

Еліза, Оскар і Вілма оточили Шарлотту турботою та увагою, і здоров’я дівчини міцніло з кожним днем. Уже на третій день після страшних пригод у підземеллях Королеви уку пача вона могла виходити і недовго прогулюватись. Інкські цілителі зробили справжнє диво, і навіть Еліза змушена була визнати їхнє мистецтво і дечого повчитися. Отрута покинула тіло і кров дівчини, рани швидко загоювались, а жахливі спогади про час, проведений у коконі, так і не повернулися.

Невідомо, чи пам’ятала вона і про Оскарів поцілунок. Запитати Шарлотту про це він не наважувався, а невизначеність його мучила. Між ними ніби діяла мовчазна домовленість — не торкатися цієї теми.

Було надвечір, коли Оскар і Шарлотта, повертаючись із короткої прогулянки, зупинилися на платформі неподалік будинків, де жили індіанські цілителі. Звідси відкривався особливо вражаючий краєвид. Низьке сонце якраз сховалося в хмарах, наповнивши їх янтарним і медовим світлом, через що хмари стали схожі на небесні палаци і храми. У повітрі чулася прохолода, і Оскар раптом відчув напад легкої туги за батьківщиною.

— А ти не розчарована тим, що не ти виявилася тією королевою, про яку прадавні склали свою поему? — несподівано запитав він.

— Ти жартуєш? — Шарлотта поглянула із здивуванням. — У житті я ще не відчувала такої полегкості. Чесно тобі признаюся: це пророцтво замалим не позбавило мене будь-якого задоволення від участі в експедиції. Бували хвилини, коли я проклинала себе за те, що вплуталася в цю історію.

— Проте ти й знаку не подала.

— Ну, дечого мені все-таки вдалося навчитися у свого дядечка.

— Було б страшенно шкода, коли б ти залишилася вдома, — сказав Оскар.

— Я намагалася ні до кого не чіплятися зі своїми переживаннями. В усіх було так багато турбот, і нам треба було зберігати спокій. Нарікання якогось дівчиська тільки дратували б усіх. — Вона усміхнулася. — Насправді я ніколи не вважала себе якоюсь особливою, не кажучи вже про те, щоб начепити королівський вінець.

— Напевно, я відчував би себе так само, — признався Оскар. — І хоча мені дуже шкода Волкріс, я радий, що ти не на її місці. Незважаючи на те що ти не королева, ти все одно особлива. В усякому разі, для мене. — У цю хвилину він думав тільки про те, що ось-ось почервоніє, як хлопчисько.

— Ти серйозно? — Шарлотта здивувалася. — А я завжди вважала, що у мене не дуже стрункі ноги і до того ж відстовбурчені вуха.

— Ти дуже гарна.

Боже, що він меле? Його щоки просто палали.

— Правда? — Вона просяяла. — Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала.

Оскар закашлявся.

— І ще я вважаю тебе надзвичайно розумною, — сказав він. — Іноді мені хочеться знати стільки ж, скільки знаєш ти. Але часом я думаю — може, не варто? Коли про якісь речі забагато знають, зникає їхня таємниця. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Шарлотта поглянула на нього з подивом, немов не мала ані найменшого уявлення, про що він каже.

— Ні, — відповіла вона.

Оскар постарався не видати розчарування. Невже він помилився? Виходить, вона значно більше схожа на свого дядька, ніж він гадав.

Він ображено зітнув плечима, а Шарлотта захихотіла.

— Попався, — сказала вона. — Звичайно, я знаю, що ти хочеш сказати. Саме тут, у такому місці, як це, починаєш розуміти, що означає таємниця.

Він, усе ще насуплений, покосився на неї.

— У тебе досить незвичне почуття гумору. Тобі хтось уже говорив про це?

— Що це ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — удавано обурилася Шарлотта.

— Все, все, мовчу, — тепер настала його черга сміятися. — Принаймні, воно у тебе є, і це головне. А ось над чим нам доведеться попрацювати, то це над кольором твоєї шкіри. Ти все ще бліда, і, думаю, не варто тобі стільки часу просиджувати за книжками. Свіже повітря піде тобі тільки на користь. Тому пропоную себе в ролі гіда і охоронця.

У відповідь на цю тираду Шарлотта жартівливо ляснула його по руці.

— Ось коли б тебе накачали отрутою і заховали чорт зна куди, причому з наміром тобою підобідати! Готова сперечатися, що колір обличчя у тебе був би далеко не таким, як зараз…

Вона дивилася на нього з дивовижною усмішкою — ніжною і трохи глузливою.

Оскарові здалося, що він ураз виріс на кілька сантиметрів. Вона справді сказала, що він має гарний вигляд?

Несподівано поблизу платформи почулися голоси.

Оскар оглянувся: у супроводі Юпана та кількох індіанських старійшин сюди йшов Гумбольдт. У його почті були також Макс Пеппер і Гаррі Босуелл, обидва в індіанському вбранні, за ними зграйкою простували молоді жінки. Усі вони без утаву перешіптувались і хихотіли.

Оскар ледве стримав смішок, дивлячись на цю процесію. Схоже, обидва — і Пеппер, і Босуелл, почуваються серед мешканців міста як риба у воді.

У цей час із ближньої халупи показалася Еліза в супроводі невисокої сутулої цілительки. Витираючи руки об льняну хустку, вона відразу ж попрямувала до Гумбольдта.

— Ну, нарешті! — сказала Еліза. — Я вже почала турбуватися. Де ти пропадав?

— Купа справ, — відповів Гумбольдт, жестами підкликаючи Оскара і Шарлотту. — Усі йдіть сюди, у мене важливі новини.

Всі обступили вченого. Гумбольдт без зайвих слів перейшов до діла:

— Боюся, що нам доведеться спішно покинути Ксі’мал, — оголосив він. — Причому, вже завтра вранці. Часу на збори в обріз.

— Завтра вранці? — обурилася Еліза. — Але Шарлотта ще не видужала! У такому стані, як зараз, вона не витримає багатоденного пішого переходу. Їй необхідно ще хоча б три дні спокою. Що за божевільний поспіх, Карле Фрідріху?

— Юпан і його вчені кажуть, що ми на порозі вкрай несприятливого періоду, — сказав Гумбольдт. — Наближається сильна буря, яка бушуватиме щонайменше два місяці.

— Я не розумію… — втрутився Пеппер. — Зараз кінець квітня. Осінь у Південній півкулі вважається найприємнішою порою року…

— Тільки не цього року. Зараз усе інакше, — пояснив учений. — Ми маємо справу з грізним природним феноменом, який іспанці називають Ель Ніньо. Це погодна ситуація, що виникає кожні сім-девять років. Учорашня буря із зливою — всього лише прелюдія, і тепер із кожним днем погода ставатиме все гіршою. Стежка, якою ми піднялися сюди з долини, перетвориться на бурхливий гірський потік. Якщо ми хочемо потрапити додому найближчими місяцями, нам слід поквапитися.

Він сперся об поручні платформи і вів далі:

— Але є й позитивні моменти. Великий жрець Юпан на знак дружби і вдячності підніс нам щедрий дарунок. Відтепер «Пачакутек» належить усім вам. Мені детально роз’яснили принципи керування цим повітряним судном і роботи двигунної установки. Скажу прямо: корабель чудово підходить для нашої мети. Він простий у керуванні, оснащений навігаційними приладами, на борт можна взяти чималий запас харчів, а енергії цілком вистачить, щоб перелетіти не тільки через Анди, а й через Атлантичний океан. — Загадкова усмішка заграла на його обличчі, Гумбольдт узявся в боки. — Отже, друзі мої, ми ризикнемо зробити те, на що ще ніхто ніколи не наважувався. Ми подолаємо океан і впишемо нову сторінку в історію мандрівок і відкриттів.

— А що буде з нами? — Макс Пеппер розгублено розвів руками. — Особисто мені потрібно повернутися у Нью-Йорк. Мене там чекає родина і робота.

— Я теж хотів би повернутися до Америки, — підтримав його Босуелл. — І перш за все для того, щоб погасити галас, викликаний моїми фотографіями. Я почуваюся зобов’язаним переконати містера Вандербілта, що все це просто безглузда помилка. Цей народ має право жити так, як він жив дотепер. І якщо йому вдавалося існувати таємно від решти світу протягом двох тисяч років, я зроблю все можливе, щоб усе залишилося як і раніше. Ця маленька цивілізація з неповторною культурою просто загине, коли в так званих цивілізованих країнах дізнаються про неї. Сюди ринуть зграї авантюристів і просто цікавих, які принесуть із собою всі пороки й біди, від яких потерпає сучасний світ.

— Я підтримую вас усім серцем, — сказав Гумбольдт. — Ксі’мал має залишатися самим собою. І я щасливий, що знайшов серед вас однодумців! — Він з удячністю уклонився обом американцям. — І, зрозуміло, ми доправимо вас туди, куди ви забажаєте. Хочете — до Ліми, якщо вам до вподоби пливти морем до Сан-Франциско, не злякаєтеся ризику — через Анди разом із нами з посадкою в Ріо-де-Жанейро. Це заощадить вам час, який доведеться витратити на переїзд через весь континент залізницею. Отже, що скажете?

Пеппер і Босуелл перезирнулися. Потім обидва розреготалися, поплескали Гумбольдта по плечу і виконали короткий танець, який міг би декому здатися дивним, коли б не їхнє індіанське вбрання. На платформу висипали жителі сусідніх будинків, залунала музика, з’явилося вино, і в результаті прощання з Ксі’малом перетворилося на свято, що тривало до пізньої ночі.

«Пачакутек» стартував рано-вранці, задовго до сходу сонця.

Ніхто, крім Юпана, Хуаскара та їхніх нечисленних найближчих радників не проводжав мандрівників.

На прощання кожен із сімох отримав особливий подарунок. Елізі дістався глек із насінням рідкісних цілющих рослин, Шарлотті — сережки із скам’янілих коралів, Гумбольдту — астрономічний інструмент для орієнтування за зірками, виготовлений місцевими майстрами, Босуелл і Пеппер дістали по мисливському луку й кинджалу, а Вілмі була піднесена майстерно сплетена чудова дорожня клітка-кошик. Для Оскара Юпан приготував щось особливе: убрання вмілих злодіїв, своєрідної касти, що мала серед індіанців велику повагу. Він складався із шкіряних штанів, довгого балахона з каптуром і взуття, що дозволяло пересуватися тихо-тихо. Чудова одяганка для того, щоб куди завгодно прослизнути непоміченим.

Супроводжувані настановами великого жерця, мандрівники піднялися на борт «Пачакутека» і запустили мотори. Стоячи на платформі, Юпан розкинув свої ритуальні крила і вигукнув:

— Хай сам Віракоча споспішає вам і дарує спокійний шлях додому. Прощавайте!

Із цими словами він зняв із себе лінгафон і передав прилад Гумбольдтові.

— Дякую від щирого серця, Юпане і Хускаре, — сказав учений. — Хай ваш народ живе вічно! І хай не вичерпується для вас дихання вітру!

Судно велично піднялося в сіре, набубнявіле вологою небо. Оскар і Шарлотта стояли біля поручнів, махаючи друзям. Місто внизу стрімко зменшувалося, поки остаточно не зникло в тумані.

«Пачакутек» піднімався все вище, а, набравши висоту, розвернувся і взяв курс на схід. Мандрівники мовчки дивилися на стіну гірських хребтів, що височіла попереду. Ніхто не знаходив у собі сил заговорити першим. Кожен знав, що прощається із заклиначами дощу назавжди.

Гумбольдт задумливо обвів поглядом пасмо величних вулканів, чиї засніжені схили дрімали в тіні хмар.

Еліза обережно взяла його за руку.

— Ну що? — запитала вона. — Про що ти думаєш зараз?

Гумбольдт показав на південь і промовив, звертаючись до всіх супутників:

— Бачите он ту вершину?

— Ти маєш на увазі ту, що схожа на подвійну цукрову голову? — запитала Шарлотта.

— Так. Це Чімборасо, гігантський погаслий стратовулкан. Одного разу мій батько намагався піднятися на нього, але зазнав невдачі. То була одна з небагатьох невдач у його блискучій кар’єрі мандрівця. Він ніколи ні перед чим не відступав, але все-таки поступився звичайній горі, хай і дуже великій.

— Якось я читав його дорожні нотатки, — сказав Оскар. — Вони схожі на пригодницький роман.

Гумбольдт кивнув.

— Коли гортаєш його щоденники, стає ясно, що він так і не забув про цю невдачу. — Він струснув головою. — Ще даремнішою завершилася його експедиція до Перу. Він так і не побачив два головні дива — плоскогір’я Наска і місто в небесах. А втім, у ті роки ніхто уявлення не мав про їхнє існування…

— Йому довелося б піднятися в повітря, щоб побачити їх у всій красі, — зауважив Оскар.

— Що б він відчував, якби побачив нас зараз тут…

— Я певна, він гордився б нами. — Еліза поклала руку на плече Гумбольдтові. — І насамперед тобою — адже ти гідно продовжив справу його життя.

— Він завжди і в усьому випереджав мене на крок або два, — з легкою гіркотою зауважив учений. — Хоч би що я робив, я завжди залишався в його тіні. Я вже втратив надію коли-небудь звільнитися від нього.

— Тепер усе це позаду, — прошепотіла Еліза. — Тінь минулого залишилася внизу, на землі. Починається новий час.

Гумбольдт обернувся до неї і обережно поцілував у щоку. Шарлотта і Оскар багатозначно перезирнулися.

У цю мить «Пачакутек» пробив товщу хмар і піднявся над ними. У височині розпростерлася блакитна баня високого неба, пронизана сонячними променями…

54

Місяць по тому

Берлін потопав у клубах диму. Передмістя Оранієнбурґ недаремно мало назу «Вогняна земля». Ніде не знайти такого скупчення чавуноливарних цехів і машинобудівних заводів, як тут.

Оскар із задоволенням роздивлявся будинки і парки пообіч вулиці Інваліденштрассе. Хто-хто, а він чудово знав цей район. Багато разів він пробігав тут, утікаючи, або прогулювався, витріщаючи очі на юних панночок, що проїздили в екіпажах. Зате сьогодні він сам їхав у кареті, звисока поглядаючи на перехожих.

Шарлотта, Еліза і Гумбольдт сиділи поруч, балакаючи. Оскар не брав участі в розмові. Він тільки дивувався, яким інакшим постає світ, коли дивитися на нього з екіпажа, а не з тротуару. Чи він помиляється, і Берлін залишився колишнім, а змінився він сам?

Копита коней зацокали по бруківці, коли карета звернула до лікарні Шаріте. Навпроти клініки містився Зоологічний музей університету — сучасна триповерхова споруда, побудована на місці колишнього Королівського чавуноливарного заводу. Він і був метою їхньої поїздки.

Сьогодні Гумбольдт був знову вбраний у все чорне. На ньому були довге шкіряне пальто, темні штани, високі чоботи і твердий циліндр — точнісінько як в день його знайомства з Оскаром. Змінився і настрій вченого. Якщо останні тижні він був веселий і доброзичливий, то зараз від нього віяло холодом і весь він мав неприступний вигляд.

— Ми на місці, — повідомив Гумбольдт.

Він вийшов, притримав дверці, поки його супутники висаджувались, і сунув монету надбіглому служителеві.

— За мною, — кинув він і попрямував до мармурових сходів головного входу до музею. Його ціпок дзвінко поцокував, торкаючись бруківки. Піднявшись нагору, він минув оголошення, де зазначалося: «Ера сучасного повітроплавання. Доповідь Карла Фрідріха Донхаузера», зняв циліндр і пройшов у вестибуль храму науки.

Супутники поспішили услід за вченим.

Велика лекційна зала була повнісінька, не залишилося жодного вільного місця. Цікаві, школярі, студенти, фінансисти, науковці — весь цей натовп тіснився у величезній, пропахлій восковою мастикою для паркету залі, щоб поглянути на дивного нащадка Александра фон Гумбольдта, про котрого останніми днями так багато писали в газетах.

Заголовки були приблизно такі: «Уявний вчений повернувся з Південної Америки», «Незаконнонароджений нащадок Вільгельма Гумбольдта прочитає доповідь в університеті» і навіть «Мюнхгаузен знову в Берліні». Преса з натхненням експлуатувала тему. Якщо в світі нічого не відбувається, то під рукою завжди був дивакуватий професор, з якого можна покепкувати. Оскар не раз запитував себе, навіщо Гумбольдт взагалі вплутався в усе це і дозволяє себе так принижувати, але вчений, схоже, мав на те особливі причини.

Через венеціанські вікна до зали лилося сонячне світло, у променях якого танцювали пилинки. Посеред зали здіймався масивний скелет слона, бивні якого росли не там, де належить, а стирчали з нижньої щелепи, нагадуючи плуг. Табличка повідомляла: «Дейнотерій. Нижній міоцен». Нелегко було повірити, що такий звір колись жив на нашій планеті.

Тим часом гомін у залі наростав. То тут, то там лунали вимогливі оплески, чулися свист і несхвальні вигуки. Атмосфера розпалювалась.

Вони пропхалися в другий ряд, де для них було залишено три місця.

«А що тут потрібно якійсь негритянці?» — поцікавився глузливий голос позаду. «Прислузі сюди вхід заборонено!» — підхопив інший. Пролунав вибух сміху. Оскар люто обернувся, змусивши скализубів замовкнути.

— Ідіоти, — прошипіла Шарлотта. — Я б з превеликим задоволенням дала їм зараз гарненького ляпаса!

— Не варто, — стиха зауважила Еліза. — Я вже звикла до таких речей. Всюди в Європі знаходяться молодики, яких найбільше на світі цікавить колір шкіри.

У цю мить Гумбольдт піднявся на трибуну. У правій руці він тримав свого вірного ціпка, а в лівій — тези доповіді. Розклавши їх, він повернувся до публіки і тричі голосно і виразно стукнув кінцем ціпка по паркету.

Гомін почав стихати.

У першому ряду Оскар помітив трьох сивочолих професорів. Вони сиділи з таким поважним виглядом, немов були не на публічній лекції, а в суді. Побачивши Гумбольдта, один із них, старий років вісімдесяти, підніс угору свою кістляву руку і сказав повним голосом, що нагадував скрип засохлого дерева:

— Отже, пане Донхаузере, на що цього разу ви маєте намір згаяти час поважаних і вельми зайнятих людей? Знову сенсаційне відкриття, для якого потрібне фінансування? Ще одна безглузда експедиція, на яку ви витратите наші гроші? Де ви були цього разу, і які результати?

Гумбольдт мовчав, а старий став гортати папери в товстій теці, що лежала розгорнутою перед ним на столі. Нарешті він знайшов потрібні рядки.

— Ага, ось воно! Слухайте: «Заява на фінансування експедиції до Конго. Мета: невелике озеро на півночі країни, ймовірне житло останніх динозаврів на планеті». — Він підвів погляд. — І чим це закінчилося?

Гумбольдт і оком не зморгнув.

— На Березі Слонової Кістки мене викрали работоргівці, і трапилося це ще до того, як я почав просуватися вгору від гирла Конго.

Жовчна посмішка заграла на безкровних губах старого.

— Авжеж, само собою. А перед тим? Гімалаї, так? Пошуки загадкової снігової людини? І знову невдача. Яка прикрість! І ось ще — дослідження затонулих континентів Му і Лемурія. Знову безрезультатно. І так до безкінечності!

Він закрив теку.

— Пробачте на слові, пане Донхаузере, але ваша біографія — це суцільний ланцюг невдач. І попри це, ви маєте сміливість підніматися на трибуну і красти наш дорогоцінний час. Яким правом?

Професор презирливо випнув уперед обтягнуте пергаментною шкірою підборіддя, відразу зробившись схожим на підстаркувату слонову черепаху.

Вихватки старого не справили на Гумбольдта ані найменшого враження.

— Я думаю, тут якесь непорозуміння, — сказав він. — Я не посилав вам персонального запрошення на сьогоднішнє засідання. Навпаки — ви самі наполягли на тому, щоб бути присутнім. А раз так, тримайте себе в руках і майте ввічливість вислухати те, що я маю намір повідомити публіці. Можливо, при цьому ви дізнаєтеся і дещо новеньке для себе.

— Це нечуване нахабство! — Старий схопився з місця, але Гумбольдт не дав збити себе з пантелику.

— Я все ще член ради цього факультету, — прогримів він із кафедри, — і маю цілковите право прочитати тут свою доповідь. Тому займіть своє місце і заспокойтеся.

Старий презирливо фиркнув, опустився в крісло і схрестив на грудях свої павучі лапки. Було ясно, що він готовий розв’язати полеміку з доповідачем із найменшого приводу.

У цілковитій тиші вчений взявся до своєї доповіді. Почавши з ескізів і досліджень Леонардо да Вінчі, він повідомив про знахідку унікальної фотопластини і потім перейшов до експедиції до Південної Америки. Він продемонстрував подарунки, отримані від індіанців, і прикрасив оповідь багатьма мальовничими подробицями. Оскар, проте, зауважив, що Гумбольдт жодного разу не навів географічних координат і назв найближчих до ущелини Колка населених пунктів. Це було зроблено навмисно, щоб приховати справжній маршрут, яким рухалась експедиція.

Минуло з півгодини, поки доповідач дістався до оголошеної теми доповіді: польотів із людиною на борту. Він детально описав різні літальні апарати, з якими йому довелося ознайомитися в ході експедиції, накидав крейдою на дошці креслення й ескізи двигунів, вузлів та агрегатів. Те, що він зараз демонстрував, справді широко використовувалося в Ксі’малі, але вчений свідомо опустив кілька принципово важливих моментів, які згодом мав намір запатентувати. Іншими словами — Гумбольдт розгорнув широку картину майбутнього, коли повітряний простір всюди наповнять літальні апарати всіляких розмірів і форм, які зможуть за найкоротший час доставляти людей у будь-яку точку планети.

Публіка, мов зачарована, слухала його промову. Більшість присутніх були щиро схвильовані сміливістю проектів ученого. Навіть троє членів ученої ради, що сиділи в першому ряду, як настовбурчені стерв’ятники, не залишилися байдужими.

Коли Гумбольдт закінчив, у храмі науки повисла прониклива тиша.

І в цій тиші пролунали поодинокі оплески. Підстаркуватий професор підвівся з місця і аплодував стоячи. Потім до нього долучилися обидва його колеги, хоч і дещо невпевнено. А потім, немов хтось відкрив затвор шлюзу, гримнули аплодисменти і пролунали захоплені вигуки. Публіка була в захваті.

Овації не вщухали кілька хвилин, але поступово стихли. Коли знов настала тиша, слово взяв учений старий.

— Ви справили сильне враження, пане Донхаузере. Цікава доповідь. Справді, цікава, бо ще жодного разу в житті мені не доводилося чути стільки відвертої брехні і хвастощів. Ви дуже вправно обійшли всі подробиці, не назвавши жодного конкретного географічного пункту. А без цього всі ваші твердження — не більше ніж стрясання повітря. Де саме відбулися події, які ви так яскраво розписували перед нами? Де ваші карти, щоденники, дорожні нотатки? Я вимагаю конкретних цифр і фактів, щоб будь-який дослідник міг перевірити вашу сумлінність!

Гумбольдт схрестив руки на грудях і випростався.

— Як я вже пояснив, я не маю права надати вам цю інформацію. Я дав слово не розкривати місцезнаходження міста. А свого слова я маю звичку додержувати.

— Та вже ж! — Стариган злобно посміхнувся. — Ваша чесність розчулила мене до сліз. Але все, що я тут почув, усього лише голослівні теревені. У вас є які-небудь докази?

У залі знову повисла в’язка тиша.

Оскар пильно дивився на вченого.

Докази! Звичайно, він їх мав. Узяти хоч «Пачакутек», який після їхнього нічного приземлення в околицях Шпандау був захований у стогу сіна. Крім кількох Гумбольдтових довірених осіб, ніхто й гадки не мав про його існування. Невже він видасть повітряне судно тільки ради того, щоб ці вчені сухарі з академії та університету серйозно його сприймали?

— Докази є, — сказав Гумбольдт, зробивши крок уперед. — Не могли б ви приділити кілька ваших безцінних хвилин цій фотопластині? Її знято в грудні минулого року в тому регіоні Анд, який мені довелося відвідати, і вона однозначно підтверджує, що літальні апарати, про які я розповідав, існують насправді. І навіть більше: вони літають так само легко і просто, як я зараз розмовляю з вами. Крім того, в залі сидять мої супутники, які можуть підтвердити кожне моє слово.

Троє професорів дещо завагалися, перш ніж узяти в руки фотографічну пластину. Вони повертали її під різними кутами, дихали на неї, протирали хусточками, досліджували деталі за допомогою збільшувальних стекол. Нарешті, коли напруга в залі досягла апогею, вони випросталися і втупилися очима один в одного. Старшого з них, здавалося, ось-ось поб’є грець: він вирячив очі, почервонів і широко розкрив рота.

«Ну, нарешті, — подумав Оскар. Зараз вони попросять вибачення, і Гумбольдта з усіма належними почестями буде обрано членом академії, що, насправді, давно слід було б зробити».

Замість цього пролунав мекаючий смішок. Старий навіть затряс головою, і двом іншим вченим мужам довелося підтримати його під руки, щоб він не сповз із крісла на підлогу.

— Пане Донхаузере, — нарешті сказав він, усе ще задихаючись, і простягнув Гумбольдту його пластину. — Ви, я бачу, готові діяти всіма правдами і неправдами… — старий витер сльози, що набігли йому в куточки очей. — Вашій завзятості можна позаздрити. Але така вбога підробка… ні, я не чекав, що ви на таке здатні. Таку роботу в змозі виконати будь-який гравер по міді не тільки в Берліні, а й у віддаленій глушині!

— Пластина автентична, панове, і ви це знаєте не гірше за мене. Її просто неможливо підробити.

— Неможлива тільки ваша шахрайська винахідливість, пане Донхаузере. Я гадаю, ви справді побували в Південній Америці. Продемонстровані нам костюми і сувеніри справді схожі на ті, що їх можна купити в будь-якій тубільній крамничці в Перу або Чилі. Але ваші вигадки про Небесне місто… Це не витримує ніякої критики. Досить одного погляду на ваших супутників і свідків — хлопчиська, дівчинку і чорношкіру прислугу. — Професор голосно висякався. — І знаєте, що я вам скажу? Я думаю, вам із вашими здібностями саме місце на ярмарку. Такі люди мають великий попит у власників тамтешніх балаганів.

Гумбольдт підійшов до старого, взяв з його рук пластину, обережно загорнув її в тканину і заховав до внутрішньої кишені сюртука.

— З ваших слів я роблю висновок, що ви не підтримаєте мій проект запровадження в університеті такої дисципліни, як повітроплавна техніка?

Оскар був приголомшений. Незважаючи на всі образи, вчений здавався цілком незворушним.

— Як ви сказали? — Старий, здавалося, заспокоївся.

— Я думаю, ви мене чудово зрозуміли.

— Чи не підтримаємо ми?.. Ні, чорт вас бери! Звичайно, ні. Повітроплавна техніка? Це забава для фантазерів і шахраїв. Для вітрогонів, даруйте за мимовільний каламбур. — Обличчя маститого старого знову почало червоніти. — Я вважаю, ви просто забули, де перебуваєте. Якщо кожному заїжджому фокусникові ми почнемо виділяти гроші на його дешеві штучки, ця поважна установа дуже швидко збанкрутує, пане Донхаузере. Ви перебуваєте в храмі науки! А тепер забирайтеся звідси разом зі своєю дешевою фальшивкою і безглуздими ідеями!

Старий зіп’явся на своїх тоненьких ніжках і махнув служителеві, щоб той вивів доповідача із зали. Служитель попрямував до Гумбольда і енергійно взяв ученого за плече.

— Не смійте торкатися до мене! — раптом прогримів Гумбольдтів голос, який в одну мить став могутнім і розкотистим, немов заговорив сам Господь.

Служитель перелякано відсахнувся — жодна людина на його пам’яті не говорила так голосно і грізно.

На обличчях членів ученої ради відбилася паніка. Головуючий старий зробився кольору свічкового воску. Він подався назад, його коліна підігнулися, і професор мішком плюхнувся в крісло.

— Ви ще пошкодуєте про це, — гримів і далі вчений, кидаючи нищівні погляди на переляканих професорів. — І запам’ятайте: цього дня починається нова ера. Ера, в якій вам, боягузливі й убогі мізки, немає місця!

Він розвернувся, прихопив свої тези й покинув подіум.

Оскар розгубився. Зала несподівано перетворилася на справжнє пекло. Публіка посхоплювалася з місць, жестикулювала, штовхалася в проходах. Вигуки, прокляття і регіт наповнювали повітря. Нічого подібного ця поважна наукова установа не знала з часів свого заснування. Збіглися служителі й почали тіснити публіку в напрямку до виходу. Натовп підхопив Оскара і потягнув за собою. Він ледве встиг схопити за руки Елізу й Шарлотту, інакше напевно втратив би обох у тисняві. Нарешті людський потік вихлюпнув усіх трьох на широкі мармурові сходи перед головним входом до музею, і лише тоді вони змогли вільно зітхнути.

Минуло кілька хвилин, перш ніж їм вдалося відшукати Гумбольдта. Він стояв біля майданчика для екіпажів, розмовляючи з огрядним чоловіком зі жвавими темними очима й вусами, як у імператора Вільгельма. Обидва були цілковито захоплені розмовою.

Коли Еліза, Шарлотта і Оскар підійшли до них, чоловік вигукнув, піднявши циліндр:

— Ось і ваші супутники, пане Гумбольдте. Моє шанування!

Віддавши короткий поклін, він повів далі:

— А тепер прошу мені вибачити — важливі справи. Але не будемо втрачати зв’язку. У найближчі дні я зроблю вам серйозну пропозицію.

Дослідник кивнув. Вони потисли один одному руки, чоловік сів до своєї коляски і помчав. Гумбольдт уже збирався підкликати свого кучера, коли до них кинувся один із репортерів:

— Прошу вибачення, пане фон Гумбольдте! Я — Фріц Фердинанд із «Берлінер Морґенпост». Чи можу я попросити вас позувати для фото? Я готую репортаж про сьогоднішню подію в музеї.

— Охоче. — Гумбольдт усміхнувся і сперся ліктем об карету, прибравши картинної пози. Репортер установив камеру, підняв паличку з магнієвою сумішшю і гукнув: «Будь ласка, не рухайтеся!» Блиснув яскравий спалах. Репортер закрив об’єктив кришкою.

— А тепер ще раз разом із вашими супутниками!

Еліза, Шарлотта й Оскар стовпилися навколо вченого і втупилися очима в об’єктив. Ще раз зблиснув магній, потім репортер склав камеру.

— Дякую вам, — сказав він, потискуючи Гумбольдтові руку. — За кілька днів я особисто привезу вам свіжий номер і примірники фото, якщо не заперечуєте.

— Але тільки в тому разі, якщо все буде написано так, як і було насправді, — зауважив Гумбольдт.

— Ви не будете розчаровані, — розсміявся репортер. — Але, боюся, панам з університету не надто сподобається.

Нарешті всі четверо сіли до карети, і Гумбольдт велів кучерові рушати.

Та не проїхали вони і двох кварталів, як Шарлотта вибухнула:

— Чому ти дозволяєш так поводитися з собою, дядьку? — закричала вона, кусаючи бліді від гніву губи. — Ці надуті індики виставили нас перед усім світом брехунами! Дорого б я дала, щоб бачити їх у суді за звинуваченням у наклепі!

— Ти даремно нервуєшся, — сказав учений, незворушно розгортаючи газету. — Це саме те, на що я розраховував. Адже ти знаєш: сміється добре той, хто сміється останній.

— Не бачу тут нічого смішного! — Шарлотта все ще не могла заспокоїтися. — Цікаво, навіщо тобі все це потрібно було?

Гумбольдт усміхнувся.

— Дивися на це як на маленький урок. Я хотів показати вам, що чекає на кожного, хто дуже довго дихає книжковим пилом у бібліотеках, замість того щоб вийти на вулицю і зіткнутися з реальним життям. Такі люди часто не в змозі відрізнити золотий самородок від латунного ґудзика.

— Тепер нас знеславлять на всю Німеччину як шахраїв і пройдисвітів, — фиркнула Шарлотта.

— Помиляєшся, — заперечив Гумбольдт. — Давай дочекаємося свіжих випусків газет. Я певен, що репортери піднесуть цю подію зовсім інакше, ніж розраховують панове з ученої ради.

— А якщо ні?

— Тоді ми докладемо деяких зусиль, аби їх переконати.

— А що трапилося з вашим голосом під кінець? — запитав Оскар. — Він лунав, немов із гори Синай!

— Тобі сподобався мій маленький трюк?

— Ці розкоти досі відлунюють у мене у вухах. Гумбольдт розгорнув плащ і розщібнув верхній ґудзик свого сюртука. На його грудях Оскар побачив маленьку сіру скриньку, від якої безліч різних дротів тягнулася до дрібнички завбільшки із запонку, прикріпленої до ріжка коміра.

— Що це?

— Лінгафон, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Але не зовсім. Я його трохи переробив і обладнав підсилювачем голосу. Мені страшенно кортіло випробувати його у великій залі з гарною акустикою.

Учений змовницьки підморгнув Оскару.

— Ви обидва поводитеся як малі діти, — знову спалахнула Шарлотта. — До того ж ти, дядьку, далеко не все пояснив. У мене взагалі склалося враження, що ти зі своєю доповіддю буквально добивався, щоб нам не повірили. Навіщо тобі це?

— Ти маєш рацію, — посміхнувся Гумбольдт, порпаючись і далі в своїм апараті.

— Але ж це… це просто несерйозно!

Її обличчя розгорілося від обурення.

— Скандал був заздалегідь запланований. Він, можна сказати, невід’ємна частина моєї доповіді, — промовив Гумбольдт. — Я дуже давно знайомий з цими панами і добре знаю, як себе з ними поводити. Вони, якщо хочете, майже члени моєї родини.

— Але навіщо?..

— По-перше, щоб ви обоє зрозуміли, що офіційна наука завжди в руках тих, кому належить влада. Такі речі особливо гостро відчуваються у всяких там академіях і вищих наукових радах. Мова там іде зовсім не про істину й пізнання, хоча багато хто про це навіть гадки не має, а про владу. Хто користується владою, той і вирішує, що є правда, а що ні. З часів Галілея мало що змінилося, і я не здивуюся, якщо раптом знову буде визнано, що Земля має форму диска… Наукові теорії мають здатність костеніти. Тим паче, що їх з усієї сили підтримують ті, хто їх же і створив. І якщо комусь спадає на думку щось нове, він повинен не тільки сформулювати свіженьку теорію, а й бути готовим до жорстокої боротьби з прихильниками старого. Наука — це ж не тільки добування нових знань, а, до того ж, іще й політика, точніше, одна з її форм. Він усміхнувся і знизав плечима.

— А по-друге? — запитала Шарлотта.

Гумбольдт м’яко накрив своєю долонею руку Елізи.

— Сьогодні я розпрощався з університетом і порвав усі зв’язки з академічною наукою. Відтепер я стаю науковим консультантом у галузі незвичайних проектів. І як кожна людина вільної професії, я потребую реклами.

— Реклами? — Оскар здивовано поглянув на свого старшого друга.

Гумбольдт кивнув на газету, що лежала у нього на колінах.

— Завтра всі великі газети і журнали напишуть про нас. Наші імена згадуватимуться в розмовах дуже різних людей. Здається, кращої реклами і бажати не можна, правда? Між іншим, сьогодні ми придбали нашого першого клієнта.

Оскар підкинув угору брови.

— Ви маєте на увазі того чоловіка, з яким розмовляли перед музеєм?

Гумбольдт кивнув.

— Цілком правильно. Він дуже зацікавився розрахунками конструкції пілотованого літального апарата. І готовий за це непогано заплатити. Його звуть граф Фердинанд фон Цеппелін.

Якийсь час вони їхали мовчки, слухаючи монотонний цокіт копит. Гумбольдт, здавалося, з головою поринув у свою газету. Оскар обдумував слова вченого, які здалися йому повними глибокого сенсу.

Голос Шарлотти вивів його із задуми.

— Оскаре!

— Що?

— Можу я тебе про дещо запитати?

— Авжеж.

— Де ти був тієї ночі, коли я знайшла тебе в лабораторії побитого і заляпаного брудом із голови до ніг? Ти обіцяв коли-небудь розповісти про це.

— Справді обіцяв? — Оскар із сумнівом покосився на дівчину.

Шарлотта ствердно кивнула.

— Я… як би це сказати… відвідував давніх друзів.

— А що з тобою трапилося?

— Випадково наткнувся на чоловіка, якому заборгував. Невелику суму. Його звуть Берінґер. Він був не сам і вирішив разом із товаришами показати мені, що буває з тими, хто зажадав покінчити з колишнім життям. — Хлопець несподівано замовк, а потім додав: — Не можна ось так узяти і все залишити позаду. Не виходить. Іноді минуле знову тебе наздоганяє.

— Не дивно, — сумно сказала Шарлотта. — Адже воно — частина тебе, і ти його завжди відчуватимеш як власну руку чи ногу.

— Боюся, ти маєш рацію. Але мені доведеться ще раз повернутися туди. Там залишилися друзі, які піклувалися про мене. Крім того, я маю залагодити свої справи з Берінґером. Він отримає свої гроші і забуде моє ім’я.

— Але ж ти будеш обережний? Обіцяй мені!

— Обіцяю. — Він опустив очі і відразу згадав те, про що давно збирався запитати Гумбольдта.

— Пане Гумбольдте!

Учений одірвався від газети.

— Того дня, коли ви опинилися на Крауснікштрассе… ну, коли я вас обікрав… це справді була випадковість чи щось інше?

— Що ти маєш на увазі?

Оскар почухав потилицю.

— Ну, я… Мене весь час не залишало невиразне відчуття, ніби наша зустріч не просто так. Наче ви все заздалегідь спланували.

— Та що ти кажеш! — Гумбольдт розсміявся. — Ти недурний хлопець, Оскаре. Я, здається, вже говорив тобі це?

— Отже, не скажете?

Учений відкинувся на спинку сидіння.

— Може, коли-небудь пізніше. Але тільки не сьогодні. У нас є набагато важливіші справи.

З цими словами він простягнув Оскарові газету і вказав на заголовок унизу сторінки.

Шарлотта теж подалася вперед.

— «В Егейському морі за дуже загадкових обставин затонув черговий корабель, — прочитала вона вголос. — Очевидці стверджують, що катастрофа пов’язана з нападом морського чудовиська. Пароплавні компанії в паніці і пропонують величезні премії за дослідження обставин загибелі суден».

Оскар підвів голову від газетної шпальти, яка ще пахла свіжою фарбою.

— І що, по-вашому, це означає? Гумбольдт таємничо усміхнувся.

— Це означає, друзі мої, що нас чекає нова пригода.