Містер Крайфорд, професор Кеннетікутського університету і почесний член багатьох академій, кинувся на оторопілого Гавриловича, немов голодна мангуста, яку нарешті впустили у клітку до сонної змії. Професор вихопив з рота Гавриловича люльку і, поки той розгублено струшував з своєї бороди іскристий попіл, закричав, змішуючи в гніві три мови:

— Pipe, it’s my pipe!

— Oh, diablo, es una pipa mia!

— Meine Pfeife! Geben sie mir meine Pfeife!

He поспішайте осуджувати професора. А втім, навряд чи хтось зможе це зробити, якщо подивиться на все, що трапилось, його очима. Але давайте по порядку.

Містер Крайфорд, крім своєї рідної — англійської,— знав німецьку, французьку та іспанську мови. Розмовляв шведською, португальською, голландською, при нагоді міг підтримати бесіду, щоправда не жваву, з китайцем і не розгубився, коли б довелося опинитися в Токіо без словника.

Але російської мови професор не знав. Правда, років двадцять тому, коли з’явилися капітальні праці академіка Кравцова з палеонтології, він намагався вивчити і цю мову. Та з того часу професор пам’ятав лише два слова: «спасиба», «товарич». Хороше російське привітання «ісполати, добро пожаловать», він вивчив за обставин, про які йтиметься далі.

Ось чому, вирушаючи до Радянського Союзу, містер Крайфорд узяв з собою перекладача Глена Уеллера. Свою помилку професор зрозумів уже в літаку, де Уеллер, надудлившись віскі, чіплявся до пасажирів, шукаючи серед них родичів. Але остаточно професор оцінив свого супутника тільки в Києві. Мандрівники ступили на українську землю в 10.30. А вже опівдні Уеллер ввійшов у тісний контакт з горілкою з перцем. Від цього напою перекладач третю добу був п’яний як чіп.

Професорові Крайфорду довелося навмання тинятися містом. Проте одійти від готелю далі як на два квартали він не наважувався. Просити перекладача в дирекції «Інтуристу» не хотів.

У Радянський Союз містера Крайфорда привели справи, і, треба сказати, справи неабиякі. Професор був відомий не менш як чверті населення своєї країни. Але мало хто знав його як видатного палеонтолога. Для всіх Крайфорд був власником унікальної колекції курильних люльок.

Збиранню люльок містер Крайфорд присвячував лише один місяць на рік. В останні одинадцять нічого не могло відірвати його від палеонтології. Та наукові праці професора друкувалися в журналі, весь тираж якого міг вміститися у черепі мамонта. А от про колекцію містера Крайфорда щомісяця писали не менше двох десятків журналів, які читала вся Америка.

Що й казати, журналістам було на чому заробити. Ось уже двадцять років професор вів азартну і вперту боротьбу з своїм основним конкурентом — мільйонером Ламмом. І хоч у Ламма було 2240 люльок, а в містера Крайфорда тільки 1990, жоден хлопчисько не сумнівався, за ким лишається першість. Адже мільйонер не мав і десятої частинки тих унікумів, якими славилася колекція Крайфорда! Прикрасою її була молоканська люлька. Важко сказати, що примусило якогось молоканина (а молокани, як відомо, не вживали тютюну — цього «пекельного зілля») взятися за різьблення люльки. Але тільки слов’янська наполегливість в поєднанні з незбагненним художнім смаком могли створити такий шедевр.

Проїжджаючи одного разу по західних штатах, містер Крайфорд через аварію автомобіля змушений був попросити притулку у хатині, що примостилася край дороги. Хатина належала молоканинові, батьки якого переселилися сюди з Росії ще за часів царату. Саме тут професор і побачив майбутню прикрасу своєї колекції. Господарі не тільки відмовилися взяти гроші, але щиро запрошували містера Крайфорда приїздити до них ще. При цьому вони повторювали слова, які професор мимоволі вивчив і сподівався вжити в Росії.

Молоканською люлькою професор дорожив ще й тому, що вона була засобом постійного приниження вискочки Ламма. Професор якось побився об заклад з мільйонером, що його майстри не зуміють за десятиденний строк скопіювати тонке різьблення цього шедевра.

Заклад було обставлено з великою помпою. Передача люльки відбувалася при яскравому світлі юпітерів та безперервних спалахах фотоблітців, що злилися в суцільне сяйво.

А повертав Ламм люльку в напівтемному кабінеті Крайфорда, здригаючись при думці, що його можуть вистежити всюдисущі репортери. Схвильованим голосом мільйонер вигукнув:

— Б’юся об заклад на тричі більшу суму, що цю кляту люльку не скопіює сам Вельзевул!

їдучи в Росію, професор сподівався знайти в цій країні ще кращі зразки. Люльку Крайфорд узяв з собою. Хоч Ламм і ходив щонеділі до протестантської церкви, але у відсутність професора міг організувати викрадення люльки без особливих докорів совісті. А можливо, професор узяв з собою люльку зовсім не тому? Можливо, в цьому була якась частка марнославства, хтозна? Адже люлька й справді була чудова!

Отак і ходив по Києву містер Крайфорд, пахкаючи своєю розкішною люлькою. Неробство починало пригнічувати. І не дивно, що містер Крайфорд зрадів, коли черговий по готелю подзвонив до нього в номер і повідомив, що два співробітники Академії наук просять професора прийняти їх у дуже важливій справі.

Крайфорд швидко затягнув до сусідньої кімнати Уеллера, безцеремонно приглушив буйне хропіння перекладача подушкою і став чекати на відвідувачів.

За кілька хвилин у двері постукали. Містер Крайфорд підвівся і, прямуючи назустріч гостям, урочисто промовив:

— Ісполати, добро пожаловать!

Гості здивовано перезирнулися.

— Дякую… — відповів відвідувач, стримуючи посмішку. Потім відрекомендував себе і свою супутницю: — Кандидат наук Крищук. Асистентка Рилова.

— Ми просимо вибачення, професоре, що порушуємо ваш спокій, — почав Крищук. — Але справа в тому, що нашому інституту астрохімії терміново потрібна консультація палеонтолога. Так склалися обставини, що всі співробітники палеонтологічного інституту виїхали у далекі експедиції. І коли ми довідалися про ваш приїзд, то одразу вирішили звернутися до вас по допомогу. Повторюю, справа дуже термінова.

— Вперше чую, щоб до палеонтолога зверталися ніби до лікаря, — відповів професор. — Мабуть, сталося непорозуміння. Коли я не помиляюся, ви назвали ваш інститут астрохімічним. Ніколи не чув про таку науку, але твердо переконаний, що не маю ніякого відношення ні до хімії, ні до астрономії. Я, панове, па-ле-он-толог!

— Саме тому ви й потрібні нам, — втрутилась у розмову Рилова.

— Якщо так… Я до ваших послуг, — промовив Крайфорд, знизуючи плечима. — Ні, ні, не дякуйте, це я повинен вам бути вдячний, що проведу кілька годин у товаристві такої чарівної співрозмовниці!

За двадцять хвилин вони під’їжджали до будинку інституту. Машина зупинилась. Відчинилася хвіртка, до машини повагом попрямував охоронець Гаврилович.

— Терпець, терпець, — кректав він.

Угледівши в машині незнайомого, Гаврилович суворо спитав:

— Кого везете?

— Це наш гість, містер Крайфорд, — відповів Крищук.

— А, містер-твістер, пани-добродії, — невдоволено замурмотів Гаврилович, розчиняючи ворота.

— What’s «містери-твістери»? — поцікавився професор.

— Це… це… — запнулася Рилова, — те саме, що й «сеньйор», «мсьє».

— А, товарич, — зметикував містер Крайфорд і, коли машина рушила, схвально підморгнув Гавриловичу, вигукнув. — Спасіба!

Якби професор кілька секунд тому не прочитав на фронтоні будинку «Інститут астрохімії», то, увійшовши разом із своїми супутниками до великого приміщення на другому поверсі, заприсягся, що знаходиться у цеху якогось заводу.

В залі стояли звичайнісінькі верстати, навколо яких метушилися люди в комбінезонах. Від гуркоту моторів було шумно. Проте цей шум перекривали звуки, що линули з невидимого гучномовця.

— Дмитрику, — благав з репродуктора жіночий голос, — титану лишилося на п’ять хвилин. Де твоя совість?

— Дмитре Петровичу, — негайно підключився м’який баритон, — я просив би вас швидше рухатися, кінчається вуглець.

Та, мабуть, у цьому залі професорові нічого було робити, бо Крищук попросив його пройти далі. Відчинилися двері, і професор, нарешті, потрапив в затишний кабінет, з широким диваном, м’якими кріслами і примхливо вигнутими настільними лампами. Тут можна було розмовляти спокійно.

Але Крищук мовчки натиснув якусь кнопку, й одразу співробітниця — виявилось, що це була Рилова, вже переодягнена в інститутський комбінезон, — принесла невеличкий пакунок. Крищук вийняв з нього кілька фотографій і передав їх професорові. Містер Крайфорд зрозумів, що це й є предмет його консультації і не вагаючись почав роздивлятися знімки. Та його витримки вистачило ненадовго.

— Хай йому біс! — вигукнув професор. — Де ви дістали такий чудовий екземпляр гомілкової кістки індрикотерія? А втім, заждіть… Чи індрикотерій це? Вони ж мали зовсім інший тип зчленування… А, з другого боку, загальний вигляд… — думав уголос професор. — Дивна річ! Панове, це безсумнівно новий вид! Яка кістка! Як збереглася!.. Стривайте, а розміри? — схаменувся він.

Крищук вказав професорові на масштаб, поданий унизу знімка.

— Що? — скрикнув Крайфорд. — Два з половиною метри? Це маяччя, не кажіть мені нічого. Шістдесят сантиметрів, чуєте, шістдесят — і не більше! Адже при таких розмірах гомілкової сам індрикотерій чи схожа на нього тварина була б завбільшки тридцять метрів. Це неймовірно!..

— Але на індрикотерія це все-таки скидається? — з незрозумілою багатозначністю спитав Крищук.

— Не кажіть мені цього слова… «Індрикотерій!» — гнівно закричав професор. — Це нісенітниця… цього не може бути!..

— Тоді, — розвів руками Крищук, — ходімо далі.

Містер Крайфорд, сердито повторюючи — «індрикотерій, індрикотерій», надів запропонований йому халат і, забувши про ввічливість гостя, майже наказав, звертаючись до Крищука:

— Ну, показуйте ваше чудо!

Нове приміщення було таке ж велике, як перше, що його професор охрестив у думці «машинним залом». Тільки тут усе блищало. Білим було геть усе: стіни, стеля, підлога, чудернацькі механізми посеред зали, простирадло, що вкривало якийсь предмет на білому столі.

Зліва біля стіни, перед екраном телевізора, стояв огрядний чоловік у майці і, витираючи спітнілий лоб, бубонів у мікрофон:

— От, удружив ти мені, Дмитрику, спасибі. У найцікавішому місці припинили дослід. І все через фосфор. Тобі скажуть спасибі всі. Я скажу, скаже і Крищук.

— Кому це він так старанно дякує? — поцікавився містер Крайфорд, почувши знайоме слово.

— Це так… — ухилився од відповіді Крищук, показуючи на стіл. — Прошу, професоре.

Рилова зняла простирадло, і професор побачив велику скляну посудину, де лежала саме та кістка, зображення якої він кілька хвилин тому роздивлявся на фотознімку. Розмір її, справді, був не менше двох з половиною метрів.

— Боже мій! — благоговійно промовив містер Крайфорд. Витягнувши, мов гусак, шию, він почав обережно підходити до експоната. За два кроки від нього професор обернувся і мало не простогнав: — Але ж це неможливо, панове!

Потім він стрибнув уперед і нахилився над столом. Коли через дві хвилини Крайфорд підвів голову, він був блідий, але дуже спокійний, та присутні добре розуміли, чого вартий професорові цей спокій.

— Панове, — тихо почав Крайфорд, — я вважаю, що ця містифікація не витримує критики навіть як жарт.

— Дозвольте, професоре… — спробував зупинити його Крищук.

— Так, навіть як жарт… Я б не поважав себе, коли б дозволив прийняти од вас вибачення. Покажіть, де тут вихід.

— Шановний професоре, я, на жаль, не маю часу вам пояснювати, але, повірте, це справжня кістка, найсправжнісінька…

— Справжня?!! — зарепетував раптом Крайфорд. — І це м’ясо на кістці теж справжнє?! І залишки шкіри?.. І сліди крові? Вони теж справжні? Ви запевнятимете тепер. що це не муляж?

— Містер Крайфорд, — втрутилася Рилова, — ми ж не казали вам, що йдеться про викопну тварину.

— Мабуть, міледі хоче переконати мене, що це страхіття зловили на околицях Києва чи, може, виростили його тут, у вашому розкішному парку? — саркастично зауважив Крайфорд.

Але тут витримка зрадила його, і, голосно вигукнувши: — До дідька! — професор вибіг із зали, кинувся східцями вниз, обриваючи на ходу зав’язки халата.

Коли Крищук і його співробітники вискочили у двір, машина з професором уже зникла за воротами.

Дорогою професор лаявся усіма мовами, які він тільки знав.

Проте найгірше чекало його попереду. Виходячи біля готелю з машини, професор поліз у кишеню, і… рука його відчула пустоту. Містер Крайфорд кілька секунд стояв нерухомо, потім кинувся до машини. Люльки не було! Гордість, його красу унікальної колекції загублено!

Професор пригадав, що востаннє тримав люльку, розмовляючи з Крищуком, потім сунув у кишеню халата. А халат лишився в інституті. Містер Крайфорд хоч і не знав російської мови, але так виразно пояснював шоферові необхідність негайно повернутися до інституту, що той зрозумів.

Коли машина знову зупинилася біля воріт інституту, професор, важко дихаючи, підбіг до хвіртки і постукав— ні, затарабанив — у вікно. Хвіртку відчинив незворушний Гаврилович, його обличчя сяяло, над головою клубочився димок, а в роті він тримав… люльку містера Крайфорда!

Ось тут і відбулася та сцена, з якої ми почали нашу розповідь. Вихопивши люльку з рота спантеличеного сторожа, містер Крайфорд почав лаяти «невихованого» Гавриловича, який осмілився скористатися чужою річчю.

Зопалу професор не помітив, як на його голос вибігли співробітники інституту. Вони здивовано слухали гнівні тиради містера Крайфорда, не розуміючи, що могло його посварити з лагідним і ввічливим стариком. Коли обурення Крайфорда досягло кульмінаційної точки, один з співробітників підійшов до професора і поцікавився, у чому справа. Містер Крайфорд різко обернувся і… О боже!

В роті у цього чоловіка стирчала люлька, яку Крайфорд кілька хвилин тому відвоював у Гавриловича і тепер гарячково стискував у руці. Ось трохи перекошений мундштук, а ось і подряпина.

Професор безпорадно озирнувся, ніби питаючи у присутніх, що ж це робиться? В цю мить він майже з радістю помітив Крищука, який поспішав до місця події. Крищук біг, важко дихаючи, і навіть витяг з рота свою люльку. Коли він підійшов ближче, містер Крайфорд побачив, так, так, таку ж саму люльку — з кривим мундштуком і подряпиною, з тонкою різьбою молоканського умільця.

Професор тихо зойкнув і сів на землю. Крищук помітив, як безпорадно він переводив погляд з однієї люльки на іншу, і зрозумів усе. Він допоміг містерові Крайфорду підвестись і обережно посадив його в автомобіль.

— Вибачте, професоре, але ви забули люльку, а вона така чудова, що я не міг стриматися від спокуси і зробив кілька таких зразків для себе і своїх колег. Що ж до вашої люльки, то ось вона. — 3 цими словами Крищук витяг з кишені ще одну люльку і передав її містерові Крайфорду.

Цього разу професора приводили до пам’яті трохи довше, ніж вперше. Він промовив, заспокоївшись:

— Ради бога, скажіть мені, як вам пощастило за якихось сорок хвилин відтворити з такою дивовижною точністю, ще й у кількох екземплярах, мою люльку? І ради всього святого, скажіть, яка з чотирьох люльок моя — тепер я й сам не доберу.

— Сорок хвилин? — перепитав Крищук. — Ну, це було б забагато для такого елементарного об’єкта. Сім секунд, усього сім секунд, професоре. Що ж до того, яка з цих люльок ваша, то вам цього тепер ніхто не скаже. Проте, професоре, ви так і не закінчили своєї консультації. Ми не дістали відповіді на питання, що цікавить нас.

— Я до ваших послуг, — прошепотів містер Крайфорд і подивився на співрозмовника поглядом, у якому неважко було прочитати: «Скажіть мені, як усе це пояснити?..»

Прямуючи до будинку інституту, містер Крайфорд обережно тримав усі чотири екземпляри молоканської люльки, міркуючи, яка була б сенсація в його країні, якби він привіз додому всі екземпляри цієї унікальної речі. Ці думки заспокоїли його настільки, що до нього знову повернулася здатність вслухуватись у слова співрозмовника.

— Ви так швидко покинули нас, — казав Крищук, — що ми навіть не змогли пояснити, над чим працює наш інститут і в якому напрямі провадяться експерименти. Я не підозрював, що це може викликати такий подив. Адже це звичайне хімічне моделювання.

— Я не зрозумів би, що це означає, навіть у спокійнішу хвилину, — меланхолійно зауважив містер Крайфорд. — Проте дорого дав би, щоб дізнатися, що то за штука — «хімічне моделювання».

— Саме про це я й хочу вести розмову. Але, може, професоре, нам краще ввійти у будинок?

— Гаразд.

— Суть хімічного моделювання, — ще по дорозі почав пояснювати Крищук, — нескладна. Ми сконструювали установку, яка дає змогу автоматично провадити рентгеноструктурний аналіз будь-якого предмета, незалежно від його розмірів, форми, хімічного складу. Ви, звичайно, знаєте основи рентгеноструктурного аналізу, містер Крайфорд?

— Мабуть, знаю, — непевно відповів професор. — Адже мене кілька разів просвічували рентгенівським промінням.

— Ну, то зовсім інша справа. Рентгеноструктурний аналіз дає змогу визначити просторове взаємне розташування атомів у молекулі, в кристалі.

— Можливо, — погодився містер Крайфорд. — Але наша наука далека від фізики й хімії, тому більшу частину ваших пояснень мені доведеться приймати на віру. Але тепер я беззастережно вірю вам, — поспішно додав він.

— Установку ми з’єднали з лічильно-розв’язувальною машиною останнього випуску. Комбінація цих двох установок дала нам прилад, який допомагає одержати повну просторову картину будь-якого предмета. Цей прилад за кілька десятків секунд, а в найскладніших випадках за кілька хвилин дає вичерпну відповідь на те, які атоми входять до складу певного предмета, скільки їх, до яких елементів вони належать, у якій послідовності з’єднані один з одним.

— Абсолютно зрозуміло! — захоплено вигукнув містер Крайфорд. — Але як ви відтворюєте ці предмети?

— На установці, ідею якої запропонувала наша лабораторія. Товаришка Рилова розробила конструкцію синтезатора — прилада, який за даними рентгеноструктурного аналізу «синтезує» досліджуваний предмет у будь-якій кількості зразків. Рентгеноструктурна установка надсилає «команди» синтезатору, а той слухняно виконує їх: відбирає відповідну кількість необхідних хімічних елементів і здійснює їх хімічну взаємодію. Нам лишається тільки поставляти у синтезатор хімічно чисті елементи.

— Дозвольте, — почав було професор. — Адже це… — та, глянувши на люльки, які він усе ще міцно тримав у руці, замовк.

— Так от, — вів далі Крищук, — цей прилад допомагає нам у астрохімічних дослідженнях, які проводяться у нас в інституті.

— Оу, — зрадів професор, — я все зрозумів: ви збираєтеся закидати ці прилади на Місяць і досліджувати його за їхньою допомогою!

— Що ви, містер Крайфорд, — здивувалась Рилова, — це ми зробили ще три роки тому. Тепер ми вже закінчуємо складання геологічної карти місячної поверхні.

— Бачите, — зніяковів Крайфорд, — заняття палеонтологією не дозволяють мені… До того ж наші газети про це не писали. Але стривайте! — раптом вигукнув він. — Звідки все-таки цей індрикотерій?

— З Венери.

— ??

— Хіба ви не читали в газетах? — здивувався й собі Крищук. — Два дні тому наші вчені вдало посадили на поверхню Венери четверту автоматичну станцію.

— Розумієте, мій перекладач трохи захворів, і тому…

— На автоматичній станції серед інших приладів є й рентгеноструктурна установка нашого інституту, а синтезатор знаходиться тут.

— Колосально! — як завжди несподівано реагував містер Крайфорд. — Отже, індрикотерій з Венери? І нещодавно він був живий?

— Ви все-таки вважаєте, що це індрикотерій? — спитав Крищук.

— А ви можете думати інакше? — обурився містер Крайфорд. — Чому? — кричав він. — Чому ви припинили дослід?.. Де решта кістяка?

— Так… — задумливо промовив Крищук. — Мабуть, автоматична станція при посадці вбила цього індрикотерія. А щодо решти кістяка, то ми, професоре, змушені були припинити дослід: у нас кінчився титан. Але п’ять хвилин тому синтезатор включено знову. Цього разу попробуємо відтворити дані іншого аналізатора, який скинули кілометрів за десять від першого.

— Варвари, — майже з ненавистю сказав містер Крайфорд. — Як ви могли кинути такий об’єкт?

— Річ у тім, що перший аналізатор перестав посилати сигнали. Можливо, допитливі представники фауни Венери, прийшовши знищити останки свого собрата, закусили нашою установкою.

Останню фразу Крищук вимовив уже тоді, коли вони ввійшли до машинного залу. Усе тут було, як і раніше. Між «верстатами» ходили люди в комбінезонах, кричав гучномовець:

— Дмитре, ну хто ж гадав, що потрібно буде стільки танталу?! Давай тантал, — більше і, головне, швидше!

— Хто цей Дмитро, про якого я стільки чув і якого так і не побачив? — поцікавився професор.

— Дмитро Петрович постачає нам чисті хімічні елементи для вхідного блоку синтезатора, — пояснив Крищук і додав занепокоєно: — Навіщо потрібен тантал, ще й у великій кількості?..

Крищук, Рилова і містер Крайфорд увійшли до залу синтезатора. Стіл з кісткою «індрикотерія» трохи відсунули. У центрі, обплутаний численними проводами, виростав якийсь предмет. Усе виразніше вимальовувалася форма диска, схожого на ті, що їх метають спортсмени, тільки значно більшого розміру.

— Автоматична станція» рухаючись по поверхні Венери, наштовхнулася на дуже велике скупчення танталу. Ми наказали відтворити цю ділянку. І от бачите… Цей диск складається майже з чистого танталу, — пошепки пояснив Крищук містерові Крайфорду.

За двадцять хвилин на пульті керування замиготіли різноколірні лампочки.

— Змінився режим роботи, — прокоментував Крищук. — Аналізатор перейшов на інший предмет.

Співробітник, що сидів біля пульта, почав повільно вимовляти:.

— Кальцій, кремній, кисень, залізо, ще кремній, більше… Магній, вуглецю— небагато…

— Це вже грунт, на якому лежить диск, — сказав Крищук. — Мабуть, можна вимикати.

Тихе дзижчання припинилося. Лампочки на пульті керування погасли, перестав світитися екран телевізора. Крищук підійшов до диска, що лежав на робочому столі, уважно придивився і покликав своїх супутників.

Перший до столу, на правах гостя, підійшов містер Крайфорд. Всередині диска в чітко накресленому трикутнику був намальований олень. Власне кажучи, це був не олень, а щось дуже на нього схоже… Тварина витягла ноги у напруженому стрибку, пориваючись до чогось, що було вже за межами трикутника, за межами тьмяно виблискуючого танталового диска.

В залі запала тиша. Яким він був — той, хто намалював цю картину? Що чекає нас за густим шаром хмар, що вкривають Венеру?

Містер Крайфорд підійшов до Крищука, взяв його за руку, міцно потиснув і сказав:

— Спасіба, товарич!