Людина-амфібія

“МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ”

Настала задушлива січнева ніч аргентінського літа. Чорне небо вкрилося зорями. “Медуза” спокійно стояла на якорі. Нічної тиші не порушували ні плескіт хвиль, ні скрипіння снастей. Здавалось, океан спав глибоким сном.

На палубі шхуни лежали напівголі ловці перлин. Зморені працею і пекучим сонцем, вони переверталися, зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Руки і ноги у них нервово сіпалися. Можливо, вони бачили вві сні своїх ворогів — акул. У ці гарячі, безвітряні дні люди так стомлювалися, що, закінчивши лов, не могли навіть підняти на палубу човни. А втім, у цьому не було й потреби: ніщо не віщувало зміни погоди. І човни залишалися на ніч на воді, прив’язані до якірного ланцюга. Реї не були вирівняні, такелаж погано підтягнутий, незгорнутий клівер ледь-ледь тріпотів від легенького подуву вітерцю. Вся палуба між баком і ютом була завалена купами черепашок — перлових скойок, уламками коралового вапняку, мотузками, на яких ловці спускаються на дно, полотняними мішками, куди вони кладуть знайдені черепашки, порожніми бочонками. Коло бізань-щогли стояла велика діжка з прісною водою і залізним ковшем на ланцюжку. Навколо діжки на палубі виднілася темна пляма від розлитої води.

Час від часу хтось із ловців підводився і, хитаючись у напівсні та наступаючи на ноги й руки тих, що спали, плентав до діжки з водою. Не розплющуючи очей, він випивав ківш води і падав куди попало, ніби випив не води, а чистого спирту. Ловців мучила спрага: уранці перед роботою їсти небезпечно, — надто великий тиск відчуває людина у воді, — тому працювали цілий день голодні, поки у воді не ставало темно, і могли поїсти тільки перед тим, як лягати спати, а годували їх солониною.

Уночі на вахті стояв індіанин Бальтазар. Він був найближчим помічником капітана Педро Зуріти — власника шхуни “Медуза”.

Замолоду Бальтазар був відомим ловцем перлин; він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд — удвічі більше ніж звичайно.

“Чому? Тому, що в наш час уміли вчити і починали навчати нас з дитинства, — розповідав Бальтазар молодим ловцям перлин. — Я був ще хлопчиськом років десяти, коли батько віддав мене у науку на тендер до Хозе. У нього було дванадцять хлопчаків-учнів. Навчав він нас так. Кине у воду білий камінь або черепашку і накаже: “Пірнай, діставай!” І щоразу кидає все глибше. Не дістанеш — відшмагає лінем^[1] чи батогом і кине у воду, мов цуценя. “Пірнай знову!” Так і навчив нас пірнати. Потім почав привчати до того, щоб ми звикали якомога довше бути під водою. Старий досвідчений ловець спуститься на дно і прив’яже до якоря кошика або сіть. А ми потім пірнаємо і під водою одв’язуємо. І доки не одв’яжеш — нагору не показуйся. А покажешся — дістанеш батога або ліня.

Били нас нещадно. Мало хто витримав. Але я став першим ловцем на цілу округу. Добре заробляв”.

Постарівши, Бальтазар покинув небезпечний промисел шукача перлин. Ліва нога його була понівечена зубами акули, а бік йому пошматував якірний ланцюг. Він мав у Буенос-Айресі невеличку крамницю і торгував перлинами, коралами, черепашками і рідкісними дарами моря. Але на березі він нудьгував і тому часто вирушав на лови перлин. Промисловці цінували його. Ніхто краще за Бальтазара не знав Ла-Платської затоки, її берегів і тих місць, де водяться перлові черепашки. Ловці поважали його. Він умів догодити всім — і ловцям, і хазяям.

Молодих ловців він навчав усіх таємниць промислу: як зачаїти подих, як оборонятися від нападу акул, а під добрий настрій — і того, як приховати від хазяїна рідкісну перлину.

А промисловці, власники шхун, знали і цінували його за те, що він умів з першого погляду, безпомилково оцінювати перлини і швидко добирати найкращі з них на користь хазяїна.

Тому промисловці охоче брали його з собою як помічника й порадника.

Бальтазар сидів на діжці і повільно курив товсту сигару. Світло ліхтаря, прикріпленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, без вилиць, з рівним носом і великими гарними очима, — обличчя арауканця^[2]. Бальтазарові повіки важко опускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Та якщо спали його очі, то вуха не спали. Вони пильнували і попереджали про небезпеку навіть тоді, коли його оповивав глибокий сон. Але зараз Бальтазар чув лише зітхання і бурмотіння поснулих ловців. З берега тхнуло гнилими молюсками — перловими скойками, — їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини: черепашку живого молюска відкрити нелегко. Людині незвичній цей запах видався б гидким, але Бальтазар не без задоволення вдихав його. Йому, бродязі, шукачеві перлин, цей запах нагадував про радощі привільного життя та бентежні небезпеки моря.

Після того, як перлини було вибрано, найбільші черепашки переносили на “Медузу”. Зуріта був ощадливим: черепашки він продавав на фабрику, де з них виробляли ґудзики і запонки.

Бальтазар спав. Незабаром випала із ослаблих пальців і сигара. Голова схилилася на груди.

Та ось до його свідомості дійшов якийсь звук, що долинав здалеку з океану. Звук повторився ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім нібито бадьорий, молодий людський голос гукнув: “А!” — і потім на октаву вище: “А-а!..”

Музичний звук сурми не був подібний до різкого звучання сирени пароплава, а веселіш вигук зовсім не був схожий на крик про допомогу. Це було щось нове, невідоме. Бальтазар підвівся; йому здавалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до борту і пильно оглянув гладінь океану. Безлюддя. Тиша. Бальтазар штовхнув ногою індіанця, що лежав на палубі, і, коли той підвівся, тихо промовив:

— Кричить. Це, напевно, він…

— Я не чую, — так само тихо відповів індіанець-гурон^[3], стоячи навколішки і прислухаючись. І раптом тишу знову розітнув звук сурми і крик:

— А-а!..

Почувши цей звук, гурон пригнувся, мов під ударом бича.

— Так, це, напевно, він, — сказав гурон, з переляку зацокотівши зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони сповзлися до освітленого ліхтарем місця, ніби шукаючи захисту від темряви у тьмяному промінні жовтуватого світла. Всі сиділи, притулившись один до одного, напружено прислухаючись. Звук сурми і голос ще раз пролунали десь далеко, потім усе стихло.

— Це він…

— Морський диявол, — шепотіли рибалки.

— Ми не можемо далі залишатися тут!

— Це страшніше за акулу!

— Покличте сюди хазяїна!

Почулося шльопання босих ніг. Позіхаючи і чухаючи волосаті груди, на палубу вийшов хазяїн, Педро Зуріта. Він був без сорочки, в самих лише полотняних штанях; на широкому шкіряному поясі висіла кобура револьвера. Зуріта підійшов до людей. Ліхтар освітив його заспане, бронзове від загару обличчя, густе кучеряве волосся, що пасмами спадало на лоба, чорні брови, пухнасті закручені догори вуса і невеличку борідку з сивиною.

— Що трапилось?

Його грубуватий спокійний голос і впевнені рухи заспокоїли індіанців.

Вони загомоніли всі зразу.

Бальтазар підняв руку на знак того, щоб вони замовкли, і сказав:

— Ми чули голос його… морського диявола.

— Приверзлося, — відповів Педро сонно, схиливши голову на груди.

— Ні, не приверзлося. Усі ми чули “а-а!” і звук сурми! — закричали рибалки.

Бальтазар тим самим рухом руки примусив їх замовкнути і вів далі:

— Я сам чув. Так сурмити може тільки диявол. Ніхто на морі так не кричить і не сурмить. Треба якнайшвидше рушати звідси.

— Байка, — так само мляво відповів Педро Зуріта. Йому не хотілося брати з берега на шхуну ще не перегнилі, смердючі черепашки і зніматися з якоря. Проте йому не вдалося умовити індіанців. Вони були стурбовані, розмахували руками і кричали, погрожуючи, що завтра ж таки зійдуть на берег і пішки вирушать до Буенос-Айреса, якщо Зуріта не підніме якоря.

— Чорти б ухопили цього морського диявола разом з вами! Гаразд. Ми піднімемо якір удосвіта. — І, бурмочучи щось і далі, капітан пішов до своєї каюти.

Спати йому вже не хотілося. Він засвітив лампу, запалив сигару і почав ходити з кутка в куток по невеличкій каюті. Він думав про ту незрозумілу істоту, що з деякого часу з’явилася в тутешніх водах, лякаючи рибалок і узбережних мешканців.

Ніхто ще не бачив цього чудовиська, але воно вже кілька разів нагадувало про себе. Про нього складали байки. Моряки розповідали їх пошепки, полохливо озираючись, немов боялися, що чудовисько підслухає їх.

Одним ця істота завдавала лиха, іншим несподівано допомагала. “Це морський бог, — казали старі індіанці, — він виходить із океанських глибин раз у тисячоліття, щоб встановити справедливість на землі”.

Католицькі попи запевняли забобонних іспанців, що це “морський диявол”. Він почав являтися людям тому, що населення забуває святу католицьку церкву.

Усі ці чутки, що передавалися з уст в уста, дійшли до Буенос-Айреса. Кілька тижнів “морський диявол” був улюбленою темою хронікерів і фейлетоністів бульварних газет. Якщо за невідомих обставин тонули шхуни, рибальські судна або псувалися рибальські сіті чи зникала спіймана риба, в цьому звинувачували “морського диявола”. Але інші розповідали, що “диявол” інколи підкидав у рибальські човни велику рибу, а якось навіть врятував потопаючого.

Принаймні один потопаючий запевняв, що, коли він вже поринав у воду, хтось підхопив його знизу за спину і так, підтримуючи, доплив до берега, сховавшись у хвилях прибою в ту мить, коли врятований ступив на пісок.

Та найдивнішим було те, що самого “диявола” ніхто не бачив. Ніхто не міг описати, який вигляд має ця таємнича істота. Знайшлися, звичайно, очевидці, — вони наділяли “диявола” рогатою головою, цапиною бородою, лапами лева і риб’ячим хвостом або ж надавали йому подоби велетенської рогатої жаби з людськими ногами.

Урядові службовці Буенос-Айреса спочатку не звертали уваги на ці розповіді і газетні замітки, вважаючи їх за пусті вигадки.

Однак стурбованість — головним чином серед рибалок — дедалі зростала. Багато рибалок не наважувались виходити в море. Лов скоротився, і жителі відчували нестачу риби. Тоді місцева влада вирішила розслідувати цю історію. Кілька парових катерів і моторних човнів поліцейської берегової охорони було розіслано по узбережжю з наказом “затримати невідому особу, що сіє смуту й паніку серед прибережного населення”.

Поліція два тижні нишпорила по Ла-Платській затоці і узбережжю, затримала кількох індіанців як злісних поширювачів брехливих чуток, що сіють тривогу, але “диявол” був невловимий.

Начальник поліції опублікував офіційне повідомлення про те, що ніякого “диявола” нема, що все це тільки вигадки темних людей, які вже затримані і будуть належним чином покарані, і переконував рибалок не вірити чуткам і взятися ловити рибу.

На якийсь час це допомогло. Та жарти “диявола” не припинялися.

Одного разу вночі рибалок, що були досить далеко від берега, розбудило мекання козеняти, що якимось чудом опинилося на їхньому баркасі. У інших рибалок були порізані витягнені сіті.

Втішені новою появою “диявола”, журналісти чекали тепер на роз’яснення учених.

Учені не примусили себе довго чекати.

Одні вважали, що в океані не може існувати невідоме науці морське чудовисько, здатне на вчинки, властиві лише людині. “Інша справа, — писали вчені, — коли б така істота з’явилась у малодосліджених глибинах океану”. Але вчені все ж не могли припустити, що така істота могла поводитись розумно. Вчені разом з начальником морської поліції вважали, що все до витівки якогось пустуна.

Але не всі вчені так думали.

Дехто з них посилався на славетного німецького натураліста Конрада Геснера^[4] що описав морську діву, морського диявола, морського ченця і морського єпископа.

“Зрештою, багато з того, про що писали стародавні й середньовічні вчені, справдилося, незважаючи на те, що нова наука не визнавала цих старих учених. Божа творчість невичерпна, і нам, ученим, скромність та обережність у висновках до лиця більше, ніж будь-кому іншому”, — писали деякі старі вчені.

А втім, важко було назвати вченими цих скромних і обережних людей. Вони вірили в чудеса більше, ніж в науку, і їхні лекції скидалися на проповідь.

Нарешті, щоб покласти край суперечкам, спорядили наукову експедицію.

Членам експедиції не пощастило зустрітися з “дияволом”. Зате вони пізнали багато нового про вчинки “невідомої особи” (старі вчені наполягали на тому, щоб слово “особа” замінити словом “істота”).

У доповіді, опублікованій в газетах, члени експедиції писали:

Учені знайшли й інші, не менш прості причини, щоб пояснити походження слідів, залишених “дияволом”.

Вчені дійшли висновку, що жодне морське чудовисько не могло виконати таких складних дій.

І все ж ці пояснення задовольнили не всіх. Навіть серед самих учених знайшлись такі, яким ці пояснення здавалися сумнівними. Як міг навіть найспритніший і дуже впертий пустун витворяти такі речі, не потрапляючи так довго на очі людям? Але головне, чого вчені не згадали у своїй доповіді, це те, що “диявол”, як це було встановлено, робив свої подвиги протягом короткого часу в різних, розташованих далеко одне від одного місцях. Або “диявол” умів плавати з нечуваною швидкістю, або у нього були якісь особливі пристосування, або ж, нарешті, “диявол” був не один, їх було кілька. Але тоді всі ці жарти ставали ще більш незрозумілими і загрозливими.

Педро Зуріта пригадував усю цю таємничу історію, не перестаючи ходити по каюті.

Він не помітив, як розвиднілось і крізь вікно ілюмінатора пробився рожевий промінь. Педро погасив лампу і почав умиватися.

Обливаючи собі голову теплою водою, він почув перелякані крики, що долинали з палуби. Зуріта, покинувши вмиватися, швидко піднявся на палубу.

Голі ловці, що мали лише полотняні пов’язки на стегнах, стоячи біля борту, розмахували руками і безладно кричали. Педро глянув униз і побачив, що човни, залишені на ніч на воді, одв’язано. Нічний бриз відніс їх досить далеко у відкритий океан. Тепер уранішнім бризом їх поволі несло до берега. Весла шлюпок, розкидані на воді, плавали по затоці.

Зуріта звелів ловцям зібрати човни. Але ніхто з них не наважувався зійти з палуби. Зуріта повторив наказ.

— Сам лізь у лапи дияволові, — озвався хтось.

Зуріта взявся за кобуру револьвера. Юрба ловців відсунулась і скупчилася біля щогли. Ловці вороже дивилися на Зуріту. Здавалося, сутичка — неминуча. Але тут втрутився Бальтазар.

— Арауканець не боїться нікого, — сказав він. — Акула мене не доїла, вдавиться і диявол старими кістками. — І, склавши руки над головою, він кинувся з борту у воду і поплив до найближчого човна. Тепер ловці підійшли до борту і з острахом стежили за Бальтазаром. Ні старість, ні хвора нога не були йому на заваді — він плавав чудово. Махнувши кілька разів руками, індіанець доплив до човна, виловив з води весло і вліз у човен.

— Мотузку відрізано ножем, — крикнув він, — і добре відрізано. Ніж був гострий, як бритва.

Побачивши, що з Бальтазаром нічого страшного не скоїлося, кілька рибалок наслідували його приклад.

ВЕРХИ НА ДЕЛЬФІНІ

Сонце тільки-но зійшло, але пекло вже немилосердно. Сріблясто-блакитне небо було безхмарне, океан застиг. “Медуза” була вже за двадцять кілометрів на південь від Буенос-Айреса. За порадою Бальтазара якір кинули в невеличкій бухті біля скелястого берега, що підіймався двома виступами з води.

Човни розсіялися по затоці. На кожному човні було, як завжди, по два ловці: один поринав у воду, другий його витягав. Потім вони мінялися ролями.

Один човен підплив досить близько до берега. Норець обхопив ногами великий уламок коралового вапняку, прив’язаного до кінця мотузка, і швидко спустився на дно.

Вода була дуже тепла і прозора — на дні виразно прозирав кожен камінь. Ближче до берега з дна підіймалися корали — нерухомо застиглі кущі підводних садків. Дрібні рибки, вилискуючи золотом і сріблом, заклопотано шастали між цими кущами.

Норець спустився на дно і, зігнувшись, почав швидко збирати черепашки і класти їх у прив’язану до ремінця на боці торбинку. Його товариш по роботі, індіанець-гурон, тримав у руках кінець мотузки і, перехилившись через край човна, дивився у воду.

Раптом він побачив, що норець прудко скочив на ноги, змахнув руками, вхопився за мотузок і з такою силою смикнув його, що ледве не стягнув гурона у воду. Човен хитнувся. Індіанець-гурон похапцем витяг товариша й допоміг йому влізти до човна. Широко відкривши рота, норець важко дихав, очі його були широко розплющені. Обличчя з темно-бронзового стало сіре — так він зблід.

— Акула?

Проте норець нічого не міг відповісти, він упав на дно човна.

Що могло так злякати його на морському дні? Гурон нахилився й почав вдивлятись у воду. Справді, там щось творилося. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих заростей підводних лісів.

І раптом індіанець-гурон помітив, як із-за підводної скелі, що виступала кутом, з’явилося щось схоже на багряний дим. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. І враз показалося щось темне. Це було тіло акули. Воно поволі повернулось і зникло за виступом скелі. Багряний підводний дим міг бути тільки кров’ю, розлитою на дні океану. Що там скоїлося? Гурон глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко розкритим ротом повітря і безтямно втупивши очі в небо. Індіанець взявся за весла і поспішив відвезти свого товариша, що раптово захворів, на борт “Медузи”.

Нарешті норець отямився, але йому наче відібрало мову — він тільки мугикав, хитав головою і відхекувався, випинаючи губи.

Ловці на шхуні оточили норця, з нетерпінням чекаючи його розповіді.

— Кажи! — гукнув нарешті молодий індіанець, струснувши норця. — Кажи, якщо не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла.

Норець покрутив головою і сказав глухим голосом:

— Бачив… морського диявола.

— Його?

— Та кажи ж бо, кажи! — нетерпляче загукали ловці.

— Дивлюсь — акула. Акула пливе просто на мене. Каюк мені! Велика, чорна, вже пащу роззявила, зараз їсти мене почне. Дивлюся — ще пливе…

— Друга акула?

— Диявол!

— Який же він? Голова у нього є?

— Голова? Так, здається, є. Очі — як склянки.

— Якщо є очі, то має бути й голова, — впевнено промовив молодий індіанець. — Очі ж до чогось та притулені. А лапи у нього є?

— Лапи — як у жаби. Пальці довгі, зелені, з пазурами і перетинками. Сам блищить, як риба, лускою. До акули підплив, лапою блиснув — човг! Кров з черева акули…

— А які у нього ноги? — спитав хтось з ловців.

— Ноги? — намагався згадати норець. — Ніг зовсім немає. Великий хвіст є. А на кінці хвоста — дві змії.

— Кого ж ти злякався більше — акули чи того чудовиська?

— Чудовиська, — не вагаючись відповів він. — Чудовиська, хоч воно врятувало мені життя. Це був він…

— Так, це був він.

— Морський диявол, — сказав індіанець.

— Морський бог, що допомагає бідним, — виправив старий індіанець.

Ця звістка швидко облетіла човни, що плавали в затоці. Ловці поспішили до шхуни і підняли човни на борт.

Усі оточили норця, якого врятував “морський диявол”. І він знову розповідав, додаючи все нові й нові подробиці. Він згадав, що з ніздрів чудовиська вилітало червоне полум’я, а зуби були гострі й довгі, з палець завбільшки. Його вуха рухались, на боках були плавці, а ззаду — хвіст, як весло.

Педро Зуріта, по пояс голий, у коротких білих штанях, у туфлях на босу ногу і у високому з широкими крисами солом’яному капелюсі на голові, човгаючи підошвами, ходив по палубі, прислухаючись до розмов.

Чим більше захоплювався оповідач, тим більше впевнявся Педро, що все це вигадав ловець, наляканий появою акули.

“А втім, може, й не все це вигадка. Хтось розпоров черево акулі: адже вода в затоці порожевіла. Індіанець бреше, але в усьому цьому є якась частка правди. Дивна історія, хай йому чорт!”

Тут міркування Зуріти перервав мелодійний звук рога, що зненацька пролунав із-за скелі.

Цей звук вразив екіпаж “Медузи”, мов громовий удар. Усі розмови враз урвалися, обличчя зблідли. Ловці з забобонним жахом дивилися на скелю, звідки долинав звук сурми.

Недалеко від скелі на поверхні океану вигравала зграя Дельфінів. Один дельфін відокремився від зграї, голосно пирхнув, ніби відповідаючи на закличний сигнал сурми, хутко поплив до скелі і зник за її стрімчаками. Минуло Ще кілька хвилин напруженого чекання. Раптом ловці побачили, як із-за скелі виплив дельфін. У нього на спині верхи, наче на коні, сиділа дивна істота — “диявол”, про якого тільки-но розповідав норець. Чудовисько мало людське тіло, а на його обличчі видно було величезні, мов старовинні годинники-цибулини, очі, що виблискували в сонячному промінні, наче автомобільні фари; шкіра вилискувала ніжним блакитним сріблом, а кисті рук скидалися на жаб’ячі лапи — темно-зелені, з довгими пальцями і перетинками між ними. Ноги по коліна були у воді. Чи закінчувались вони хвостами, а чи мали звичайний людський вигляд — ніхто не міг сказати. Дивна істота тримала в руці довгу виту черепашку. Вона ще раз засурмила в цю черепашку, засміялася веселим людським сміхом і раптом вигукнула чистою іспанською мовою: “Швидше, Лідінгу^[5], вперед!” Поляскала жаб’ячою рукою по блискучій спині дельфіна і пришпорила його боки ногами. І дельфін, як добрий кінь, наддав швидкості.

Ловці мимоволі скрикнули.

Незвичайний вершник обернувся. Побачивши людей, він швидко, мов ящірка, спорснув з дельфіна і сховався за його тілом. З-за спини дельфіна з’явилася зелена рука, яка вдарила тварину по спині. Слухняний дельфін пірнув у воду разом з чудовиськом.

Дивна пара зробила у воді півколо і зникла за підводною скелею…

Весь цей незвичайний виїзд тривав не більше хвилини, але глядачі довго не могли отямитися від подиву.

Ловці кричали, бігали по палубі, хапалися за голови. Індіанці впали навколішки і заклинали бога моря змилуватися над ними. Молодий мексіканець з переляку виліз на грот-щоглу і кричав. Негри скотилися в трюм і забилися в куток.

Про лов годі було й думати. Педро і Бальтазар насилу навели порядок! “Медуза” знялася з якоря і попрямувала на північ.

НЕВДАЧА ЗУРІТИ

Капітан “Медузи” спустився до своєї каюти, щоб обміркувати все, що сталося.

— Можна збожеволіти! — промовив Зуріта, виливаючи собі на голову глечик теплої води. — Морське чудовисько говорить чистісінькою кастильською говіркою! Що це? Чортовиння? Безумство? Але ж не може безумство охоплювати відразу всю команду. Навіть однаковий сон не може приснитися двом людям. Проте ми всі бачили морського чорта. Це безперечно. Отже, він усе-таки існує, хоч як це неймовірно. — Зуріта знову линув на голову води і виглянув в ілюмінатор, щоб освіжитися. — Та що б там не було, — сказав він, трохи заспокоївшись, — ця дивовижна істота обдарована людським розумом і може робити розумні вчинки. Вона, очевидно, почуває себе однаково добре і у воді і на поверхні. І вона вміє говорити по-іспанськи — отже, з нею можна порозумітися. А що коли… Що коли спіймати чудовисько, приручити його і примусити ловити перлини! Одна ця жаба, здатна жити у воді, може замінити цілу артіль ловців. І потім яка вигода! Кожному ловцеві перлин як-не-як доводиться віддавати чверть улову. А ця жаба не коштувала б нічого. Адже так можна нажити за короткий час сотні тисяч, мільйони пезет!

Зуріта розмріявся. Досі він сподівався розбагатіти, шукаючи перлові черепашки там, де їх ніхто не добував. Персидська затока, західний берег Цейлону, Червоне море, австралійські води — всі ці перлові місця далеко, і люди давно шукають там перли. Іти до Мексіканської або Каліфорнійської затоки, до островів Фоми і Маргарити? Плисти до берегів Венесуели, де добувають найкращі американські перли, Зуріта не міг. Для цього його шхуна була надто стара та й не вистачало його ловців — словом, треба було поставити справу на широку ногу. А грошей Зуріті бракувало. Так і залишався він біля берегів Аргентіни. Але тепер! Тепер він міг би розбагатіти за один рік, коли б тільки йому пощастило піймати “морського диявола”.

Він стане найбагатшого людиною в Аргентіні, можливо, навіть в Америці. Гроші прокладуть йому шлях до влади. Ім’я Педро Зуріти знатиме кожен. Але треба бути дуже обережним. І насамперед зберегти таємницю.

Зуріта піднявся на палубу і, зібравши весь екіпаж аж до кока, сказав:

— Чи знаєте ви, яка доля спіткала тих, хто поширював чутки про морського диявола? Їх арештувала поліція, і вони сидять у в’язниці. Я мушу попередити вас, Що те саме буде з кожним із вас, коли ви бодай одним словом прохопитеся, що бачили морського диявола. Вас згноять у в’язниці. Розумієте? Отже, коли вам дороге життя, — нікому ні слова про диявола.

“Та їм все одно не повірять: усе це занадто схоже на байку”, — подумав Зуріта і, покликавши до своєї каюти Бальтазара, йому одному виклав свій план.

Бальтазар уважно вислухав капітана і, помовчавши, відповів:

— Так, це добре. Морський диявол вартий сотні ловців. Добре мати у себе на службі диявола. Та як спіймати його?

— Сіттю, — відповів Зуріта.

— Він розріже сіть, як розкраяв черево акули.

— Ми можемо замовити металеву сіть.

— А хто ж його ловитиме? Нашим норцям тільки скажи: “диявол”, і в них уже підгинаються коліна. Навіть за мішок золота вони не згодяться.

— А ти, Бальтазаре?

Індіанець здвигнув плечима.

— Я ще ніколи не полював на морських дияволів. Підстерегти його, мабуть, буде нелегко. Вбити ж, якщо тільки він зроблений з м’яса і кісток, неважко. Але ж вам потрібен живий диявол.

— Ти не боїшся його, Бальтазаре? Що ти думаєш про морського диявола?

— Що ж я можу думати про ягуара, який літає понад морем, і про акулу, яка лазить по деревах? Невідомий звір страшніший. Але я люблю полювати на страшного звіра.

— Я щедро віддячу тобі. — Зуріта потиснув Бальтазарові руку і втаємничував його у свій план далі: — Чим менше людей братиме участь у цій справі, тим краще. Ти переговори з усіма арауканцями. Вони хоробрі і кмітливі. Вибери чоловік п’ять, не більше. Якщо не погодяться наші, знайди на стороні. Диявол тримається берегів. Насамперед треба вистежити, де його лігво. Тоді нам легко буде захопити його в сіті.

Зуріта і Бальтазар швидко взялися до діла. На замовлення Зуріти була виготовлена дротяна сітка, що нагадувала велику бочку з відкритим дном. Усередині сітки Зуріта натягнув прядив’яні сіті, щоб “диявол” заплутався в них, як у павутинні. Ловців звільнили. З усього екіпажу “Медузи” Бальтазарові пощастило умовити лише двох індіанців племені араукана взяти участь у полюванні на “диявола”. Ще трьох він завербував у Буенос-Айресі.

Вистежувати “диявола” вирішили почати в тій затоці, де екіпаж “Медузи” вперше побачив його. Щоб не викликати у “диявола” підозри, шхуна кинула якір за кілька кілометрів від невеличкої затоки. Зуріта та його супутники час від часу ловили рибу, ніби це й було метою їхнього плавання. В той же час троє з них по черзі, ховаючись за прибережним камінням, пильно стежили за тим, що робиться у водах затоки.

Минав другий тиждень, а “диявол” не подавав про себе звістки.

Бальтазар познайомився з жителями узбережжя — фермерами-індіанцями, дешево продавав їм рибу і, розмовляючи з ними про те, про се, непомітно повертав розмову на “морського диявола”. З цих розмов старий індіанець довідався, що місце для полювання вони обрали правильно: багато індіанців, що живуть поблизу затоки, чули звук сурми і бачили сліди ніг на піску. Вони запевняли, що п’ята в “диявола” людська, але пальці значно довші. Інколи індіанці помічали на піску слід від спини — він лежав на березі.

“Диявол” не чинив шкоди прибережним жителям, і вони перестали звертати увагу на сліди, які він час від часу залишав, нагадуючи про себе. Але самого “диявола” ніхто не бачив.

Два тижні стояла “Медуза” в затоці, ловлячи про людське око рибу. Два тижні Зуріта, Бальтазар і найняті індіанці, не зводячи очей, стежили за поверхнею океану, але “морський диявол” не з’являвся. Зуріта непокоївся. Він був нетерплячий і скупий. Кожен день коштував грошей, а цей “диявол” примушував себе чекати. Педро почав уже сумніватись. Якщо “диявол” — істота надприродна, його ніякими тенетами не впіймати. Та й небезпечно зв’язуватися з таким чортом, — Зуріта був забобонний. Чи не запросити на всякий випадок на “Медузу” попа з хрестом і святими дарами? Нові витрати. А можливо, “морський диявол” зовсім не диявол, а якийсь жартівник, добрий плавець, який вирядився дияволом, щоб лякати людей? Дельфін? Але його, як і кожну тварину, можна приручити і видресирувати. Чи не облишити всю цю витівку?

Зуріта пообіцяв нагороду тому, хто перший помітить “диявола”, і вирішив почекати ще кілька днів.

Йому на радість, на початку третього тижня “диявол” нарешті з’явився.

Після денного лову Бальтазар залишив човна, наповненого рибою, біля берега. Рано-вранці по рибу мали прийти покупці. Бальтазар пішов на ферму відвідати знайомого індіанця, а коли повернувся на берег, човен був порожній. Бальтазар одразу подумав, що це зробив “диявол”.

“Невже він зжер стільки риби?” — здивувався Бальтазар.

Тієї ж таки ночі вартовий індіанець почув звук сурми на південь від затоки. Ще через два дні рано-вранці молодий арауканець повідомив, що йому нарешті пощастило вистежити “диявола”. Він приплив на дельфіні. Цього разу “диявол” не сидів верхи, а плив поруч з дельфіном, ухопившись рукою за “упряж” — широкий шкіряний нашийник. У затоці “диявол” зняв з дельфіна нашийник, поплескав тварину і зник у глибині затоки, біля підніжжя стрімкої скелі. Дельфін виплив на поверхню і зник.

Вислухавши арауканця, Зуріта подякував йому, обіцяючи винагородити, і сказав:

— Сьогодні вдень диявол навряд чи випливе із своєї оселі, тому нам треба оглянути дно затоки. Хто за це візьметься?

Але нікому не хотілося спускатися на дно океану, ризикувати зустрітися віч-на-віч з невідомим чудовиськом. Наперед виступив Бальтазар.

— Ось я, — коротко кинув він. Бальтазар був вірний своєму слову.

“Медуза” і досі стояла на якорі. Усі, крім вахтових, зійшли на берег і рушили до стрімкої скелі біля затоки.

Бальтазар обв’язався мотузкою, щоб його можна було швидко витягти, коли б його поранило, узяв ніж, затиснув між ногами камінь і опустився на дно.

Арауканці нетерпляче ждали його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла в блакитнуватій імлі оточеної скелями затоки. Минуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина, — Бальтазар не повертався. Нарешті він смикнув мотузок, і його витягли на поверхню. Відхекавшись, Бальтазар сказав:

— Вузький прохід веде до підземної печери. Там темно, як у череві акули. Морський диявол міг заховатися тільки в цій печері. Навколо неї — рівна стіна.

— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Там темно — тим краще. Ми поставимо наші сіті, і рибка попадеться.

Незабаром після заходу сонця індіанці спустили дротяні сіті на міцних мотузках у воду біля входу до печера. Кінці мотузків закріпили на березі. На мотузках Бальтазар поначіплював дзвіночків, що мали задзвонити від найменшого дотику до сітей.

Зуріта, Бальтазар і п’ятеро арауканців посідали на березі і мовчки чекали.

На шхуні нікого не залишилось.

Темрява швидко густішала. Зійшов місяць, і його світло засяяло на поверхні океану. Було тихо. Усіх охопило незвичайне хвилювання. Може, вони зараз побачать дивовижну істоту, яка наганяла жах на рибалок та ловців перлин…

Поволі линули нічні години. Люди починали дрімати.

Раптом дзвоники задзвонили. Люди схопилися, кинулись до мотузків і почали витягати сіть. Вона була важка. Мотузки шарпалися. Хтось вовтузився у сіті.

Ось сіть показалася на поверхні океану, а в ній при блідому місячному світлі билося тіло напівлюдини-напівтварини. В місячному світлі блискотіли величезні очі і срібло луски. “Диявол” робив неймовірні зусилля, щоб визволити руку, що заплуталася в сітях. Це йому вдалося. Він витяг ножа, що висів збоку на тонкому ремінці, і почав різати сіть.

— Не переріжеш, дзуськи! — стиха промовив Бальтазар, захоплений полюванням.

Але, на його подив, ніж таки перерізав дротяну перепону. Спритними рухами “диявол” збільшував дірку, а ловці квапились швидше витягти сіть на берег.

— Дужче! Гоп-гоп! — уже кричав Бальтазар.

Та тієї миті, коли здобич, здавалося, була вже в їхніх руках, “диявол” провалився крізь прорізану дірку, упав у воду, здійнявши водограй блискучих бризок, і зник у глибині.

Ловці у розпуці опустили сіть.

— Добрячий ножик! Дріт ріже! — захоплено сказав Бальтазар. — Підводні ковалі кращі за наших.

Зуріта, звісивши голову, дивився на воду з таким виглядом, неначе там потонуло все його багатство…

Потім він підвів голову, смикнув пухнастого вуса і тупнув ногою.

— Та ні ж бо, ні! — вигукнув він. — Швидше ти здохнеш у своїй підводній печері, ніж я відступлюся. Я не пошкодую грошей, я випишу водолазів, я всю затоку вкрию сітями й капканами, і ти не втечеш від моїх рук!

Він був сміливий, наполегливий і впертий.

Недарма ж у жилах Педро Зуріти текла кров іспанських завойовників! Та й було за що боротися.

“Морський диявол”, як виявилося, був не надприродною, не всемогутньою істотою. Він, очевидно, зроблений із кісток і м’яса, як казав Бальтазар. Отже, його можна впіймати, посадовити на ланцюг і примусити добувати для Зуріти багатства з дна океану. Бальтазар піймає його, хоча б сам бог моря Нептун із своїм тризубцем став на захист “морського диявола”.

ЛІКАР САЛЬВАТОР

Зуріта заходився здійснювати свою загрозливу обіцянку. Він спорудив на дні затоки багато дротяних загорож, протягнув у всіх напрямках сіті, порозставляв капкани. Але його жертвами поки що були тільки риби. “Морський диявол” немов крізь землю провалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав у затоку, пірнав і пирхав, ніби запрошуючи свого незвичайного друга прогулятися. Його друг не з’являвся, і дельфін, сердито пирхнувши востаннє, плив у відкрите море.

Погода зіпсувалася. Східний вітер розгойдав гладінь океану; вода затоки закаламутилась від піску, що піднявся з дна. За пінявими гребенями хвиль не видно було дна. Ніхто не міг роздивитися, що діється під водою.

Зуріта годинами міг стояти на березі, вдивляючись у вали хвиль. Величезні, вони котилися один за одним, розбивалися шумливими водоспадами, а нижні шари води з шипінням котилися далі по вогкому піску, кидаючи гальку і черепашки, підкочуючись до ніг Зуріти.

— Ні, це ні до чого, — казав Зуріта. — Треба придумати щось інше. Диявол живе на морському дні і не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб піймати його, треба піти до нього — спуститися на дно. Це ясно! — І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував новий хитромудрий капкан, Зуріта сказав: — Рушай негайно в Буенос-Айрес і привези звідти два водолазні костюми з кисневими резервуарами. Звичайний водолазний костюм із шлангом для нагнітання повітря не годиться. Диявол може перерізати шланг. До того ж, можливо, нам доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь прихопити з собою електричні ліхтарі.

— Ви хочете в гості до диявола? — запитав Бальтазар.

— З тобою, звичайно, старий.

Бальтазар кивнув головою і рушив у дорогу.

Він привіз не тільки водолазні костюми і ліхтарі, але й два довгих, химерно вигнутих бронзових ножі.

— Тепер уже не вміють робити таких, — сказав він. — Це старовинні арауканські ножі, якими колись мої прадіди розкраювали черева білим — вашим прадідам, пробачте на слові.

Зуріті не сподобалася ця історична довідка, але ножі він похвалив.

— Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як. чотири метри заввишки і п’ять-шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.

Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.

Це була нова загадка.

“Морський диявол” мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.

Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.

У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.

Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.

Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:

— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Арауканець розвів руками:

— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.

— А чи не думаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один — із затоки, а другий — з поверхні землі?

— Бальтазар про це не подумав.

— Так треба подумати. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці? — сказав Зуріта.

Тепер вони почали вивчати берег.

На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.

“Справжня в’язниця або фортеця, — подумав Зуріта. — Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину”.

Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником і кактусом. У долині — затока.

Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.

Повернувшись увечері на палубу “Медузи”, Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.

— Хто ж він, цей Сальватор?

— Бог, — відповів Бальтазар.

Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.

— Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індіанець ледь помітно посміхнувся.

— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.

— Від чого ж він їх рятує?

— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. — У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?

— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.

— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?

— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв… І ще я бачив дітей індіанців…

— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.

Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

“Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо”.

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

“Медуза” вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!

ХВОРА ВНУЧКА

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

— Тільки б донести живою! — прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

— До лікаря, дитина хвора, — промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого — трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені — справжнє тюремне подвір’я. У кутку подвір’я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців — чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в “чіт і лишка”, інші мовчки борюкалися — старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

— Дочка?

— Онука, — відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

— Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам’яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим простиралом. Розчинилися другі двері з матовим склом, і до кімнати увійшов лікар Сальватор у білому халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальватора не було жодної волосинки. Мабуть, він постійно брив голову, бо шкіра на голові загоріла так дуже, як і на обличчі. Досить великий, горбкуватий ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно стулені уста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно. Від цього погляду індіанцеві стало не по собі.

Індіанець низько вклонився і простягнув дитину. Сальватор швидким, упевненим і разом з тим обережним рухом узяв хвору дівчинку з рук індіанця, розгорнув ганчірки, в які була загорнута дитина, і кинув їх у куток кімнати, спритно влучивши в ящик, що там стояв. Індіанець пошкандибав до ящика, щоб узяти звідти своє ганчір’я, але Сальватор суворо зупинив його:

— Облиш, не чіпай!

Потім поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індіанця в профіль. І індіанцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над маленькою пташкою. Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці теж вразили індіанця. Це були довгі, надзвичайно рухливі пальці. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але й убік і навіть вгору. Зовсім небоязкий індіанець намагався не піддаватися тому страху, що на нього наганяв цей незрозумілий чоловік.

— Прекрасно. Чудово, — бурмотів Сальватор, ніби милуючись пухлиною і обмацуючи її пальцями.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індіанця і сказав:

— Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти забереш свою дитину здоровою.

Він поніс дитину за скляні двері, де були ванна, операційна і палата для хворих.

А негр уже вводив до приймальної нову пацієнтку, стару індіанку з хворою ногою.

Індіанець низько вклонився скляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов.

Рівно через двадцять вісім днів відчинилися ті самі скляні двері.

У дверях стояла дівчинка в новому платтячку, здорова, рум’яна. Вона боязко дивилася на дідуся. Він кинувся до неї, схопив її на руки, поцілував, оглянув горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледь помітний червонястий шрам нагадував про операцію.

Дівчинка відштовхувала дідуся руками і навіть скрикнула, коли він, поцілувавши, вколов її давно не голеним підборіддям. Довелося спустити її з рук на підлогу. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Тепер лікар навіть усміхнувся і, погладивши дівчинку по кучерявій голівці, сказав:

— Ну, бори свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин — і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індіанця вкрилося зморшками, губи затремтіли, з очей полилися сльози. Він знову підняв дівчинку, притиснув її до грудей, упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

— Ви врятували життя моїй онучці. Що, крім свого життя, може запропонувати вам у нагороду бідний індіанець?

— Навіщо мені твоє життя?

— Я старий, але ще маю сили, — провадив далі індіанець, не підводячись з підлоги. — Я віднесу дитину до матері, моєї доньки, і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, яке ви зробили мені. Я служитиму вам, як собака. Благаю вас, не відмовте мені в цій милості.

Сальватор замислився.

Він дуже неохоче й обережно брав нових слуг. Хоча робота знайшлася б. Та й чимало роботи, — Джім не вправляється в садку. Цей індіанець, здається, людина підходяща, хоч лікар волів би взяти краще негра.

— Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твій подарунок. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

— Ще не мине перша чверть місяця, як я буду тут, — сказав індіанець, цілуючи край Сальваторового халата.

— Як тебе звуть?

— Мене?.. Крісто — Христофор.

— Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

— Ходімо, внучко! — звернувся Крісто до дівчинки і знову підхопив її на руки. Дівчинка заплакала. Крісто поспішно вийшов.

ЧУДЕСНИЙ САД

Коли через тиждень Крісто прийшов, лікар Сальва-тор зосереджено глянув йому в очі і сказав:

— Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готовий стіл і добру плату…

Крісто замахав руками.

— Мені не треба нічого, аби тільки служити у вас.

— Мовчи і слухай, — мовив Сальватор. — Ти матимеш усе. Але я вимагатиму одного: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

— Швидше я відріжу собі язика і кину собакам, ніж вимовлю хоч одне слово.

— Гляди ж, щоб з тобою не скоїлося такого лиха, — попередив Сальватор. І, викликавши негра в білому халаті, лікар наказав: — Проведи його в сад і передай на руки Джімові.

Негр мовчки вклонився, вивів індіанця з білого будинку, провів через знайомий уже Крісто двір і постукав в залізну хвіртку другого муру.

З-за муру почувся гавкіт собак, хвіртка рипнула і поволі відчинилася, негр уштовхнув Крісто через хвіртку в сад, гукнув щось горловим голосом іншому негрові, що стояв за хвірткою, і пішов геть.

Крісто злякано притулився до стіни: з гавканням, схожим на рев, до нього бігли якісь невідомі звірі червонясто-жовтого кольору, з темними плямами. Коли б Крісто зустрівся з ними в пампасах, він одразу впізнав би в них ягуарів. Але звірі, що бігли до нього, гавкали по-собачому. Зараз Крісто було байдуже, які тварини нападають на нього. Він кинувся до найближчого дерева і почав з несподіваною швидкістю дертися по гілках. Негр засичав на собак, як розлютована кобра. Це одразу заспокоїло їх. Собаки перестали гавкати, лягли на землю і поклали голови на витягнуті лапи, скоса зиркаючи на негра.

Негр знову засичав, звертаючись цього разу до Крісто, що сидів на дереві, і замахав руками, запрошуючи індіанця злізти.

— Чого ти сичиш, як змія? — спитав Крісто, не залишаючи своєї схованки. — Язика проковтнув?

Негр тільки сердито замугикав.

“Мабуть, він німий”, — подумав Крісто і пригадав попередження Сальватора. Невже Сальватор одрізує язики слугам, що розкривають його таємниці? Можливо, і в цього негра відрізали язик… І Крісто раптом стало так страшно, що він мало не впав з дерева. Йому захотілося будь-що тікати звідси, і то якнайшвидше. Він прикинув у думці відстань від дерева, на якому сидів, до муру. Ні, не перескочити… А негр підійшов до дерева і, вхопивши індіанця за ногу, нетерпляче потягнув його вниз. Довелося скоритись. Крісто сплигнув з дерева, усміхнувся як тільки міг люб’язно, подав руку і ласкаво запитав:

— Джім?

Негр кивнув головою.

Крісто міцно потиснув негрові руку. “Коли вже потрапив до пекла, треба жити у згоді з дияволами”, — подумав віп, а вголос сказав:

— Ти німий?

Негр не відповідав.

— Язика немає?

Негр так само мовчав.

“Як би зазирнути йому до рота”, — подумав Крісто. Та Джім, певно, не мав наміру вступати навіть в мімічну розмову. Він узяв Крісто за руку, повів до червонясто-рудих звірів і щось просичав до них. Звірі підвелися, підійшли до Крісто, обнюхали його і спокійно відійшли. У Крісто трохи одлягло від серця.

Махнувши рукою, Джім повів Крісто оглядати сад.

Після сумного, вимощеного камінням подвір’я сад вражав величезною кількістю зелені і квітів. Сад простягався на схід, поступово знижуючись у напрямі до морського берега. Стежечки, посипані червонуватими подрібненими черепашками, розбігались у різні боки. Біля стежок росли примхливі кактуси, голубувато-зелені соковиті агави^[6], волоті з безліччю жовтаво-зелених квітів. Цілі гаї персикових і маслинових дерев прикривали своїм затінком густу траву з барвистими, яскравими квітами. Серед зеленої трави виблискували водоймища, вимощені до краях білим камінням. Високі фонтани освіжали повітря.

Сад був наповнений різноголосими криками, співами і щебетанням пташок, ревом, писком і вереском тварин.

Ніколи ще Крісто не доводилося бачити таких незвичайних тварин. У цьому саду жили дивовижні звірі.

Ось, блискаючи мідяно-зеленою лускою, перебігла дорогу шестинога ящірка. З дерева звисала змія з двома головами. Крісто перелякано відскочив убік од цього двоголового плазуна, що засичав на нього двома червоними ротами. Негр відповів йому голоснішим сичанням, і змія, похитавши в повітрі головами, впала з дерева і зникла серед густих заростей очерету. Ще одна довга змія поповзла геть із стежки, чіпляючись двома лапами. За дротяною сіткою хрюкало порося. Воно втупилося в Крісто своїм єдиним великим оком, що сиділо посеред лоба.

Двоє білих щурів, що зрослися боками, бігали рожевою стежкою, немов двоголове й восьминоге чудовисько. Іноді ця двоєдина істота починала боротися сама з собою: правий щур тягнув праворуч, лівий — ліворуч, і обидва невдоволено попискували. Але перемагав завжди правий. Поряд стежки паслися зрощені боками “сіамські близнята”- дві тонкорунні вівці. Вони не сварилися, як щури. Поміж ними, як видно, вже давно встановилася цілковита єдність волі і бажань. Одна потвора особливо вразила Крісто: великий, зовсім голий рожевий собака. А па його спині, немовби вилізла з собачого тіла, виднілася маленька мавпочка — її груди, руки, голова. Собака підійшов до Крісто і махнув хвостом. Мавпочка крутила головою, розмахувала руками, поплескувала долонями по спині собаки, з яким вона утворювала одне ціле, і кричала, дивлячись на Крісто. Індіанець сунув руку в кишеню, витяг шматок цукру і простягнув мавпочці. Але хтось швидко відвів убік руку Крісто. За його спиною почулося шипіння. Крісто озирнувся — Джім. Старий негр жестами і мімікою пояснював Крісто, що мавпочку не можна годувати. І зараз же горобець з головою маленького папуги вихопив на льоту грудку цукру з пальців Крісто і зник за кущем. Удалині на лужку мукав кінь з коров’ячою головою.

Дві лами промчали галявиною, помахуючи конячими хвостами. З трави, із заростей чагарника, з гілок дерев дивилися на Крісто незвичайні плазуни, звірі і птахи: собаки з котячими головами, гуси з головами півнів, рогаті кабани, страуси-нанду з орлиними дзьобами, барани з тілом пуми…

Крісто здавалося, що він марить. Він тер собі очі, змочував голову холодною водою фонтанів, але нічого не допомагало. У водоймищах він бачив зміїв з риб’ячими головами і зябрами, риб з жаб’ячими лапами, величезних жаб з довгим тілом, як у ящірки…

І Крісто знову охопило бажання тікати звідси.

Але ось Джім вивів Крісто на широку галявину, посипану піском. Посеред галявини стояла оточена пальмами біла мармурова вілла, збудована в мавританському стилі. Крізь пальмові стовбури виднілися арки і колони. Мідні фонтани у вигляді дельфінів викидали каскади води в прозорі водоймища, де вигравали золоті рибки. Найбільший фонтан перед головним входом зображав юнака, що сидів на дельфіні — подібно до міфічного Тритона^[7] — з витим рогом біля рота.

За віллою було кілька житлових і надвірних будівель, а далі йшли густі зарості колючих кактусів, що сягали аж білого муру.

“Знову мур!” — подумав Крісто.

Джім завів індіанця до невеличкої прохолодної кімнати. Жестами він пояснив, що ця кімната надається йому, і пішов геть, залишивши Крісто на самоті.

ТРЕТІЙ МУР

Поволі Крісто звик до того незвичайного світу, який оточував його. Всі звірі, птахи і плазуни, що наповнювали сад, були добре приручені. З деякими з них Крісто навіть заприятелював. Собаки з ягуаровою шкурою, що так налякали його першого дня, ходили слідом за ним, лизали йому руки, лащились. Лами брали з його рук хліб. Папуги злітали на його плече.

Сад і звірів доглядали дванадцятеро негрів, мовчазних чи німих, так само як і Джім. Крісто ніколи не чув, щоб вони розмовляли навіть один з одним. Кожен мовчки робив своє діло. Джім був нібито за управителя. Він наглядав за неграми і розподіляв їхні обов’язки. А Крісло, на диво йому самому, був призначений помічником Джіма. Роботи у Крісто було не так уже й багато, годували його добре. Він не міг скаржитися на своє життя. Одне тільки його турбувало — зловісна мовчанка негрів. Він був певен, що Сальватор усім їм поодрізував язики. І коли Сальватор зрідка викликав Крісто до себе, індіанець щоразу думав: “Різати язика”. Проте незабаром Крісто став менше боятися за свій язик.

Якось Крісто побачив Джіма, що спав у затінку маслинових дерев. Негр лежав на спині, розтуливши рота. Крісто скористався з цього, крадькома заглянув усередину рота і пересвідчився, що язик у старого негра на місці. Тоді індіанець трохи заспокоївся.

Сальватор суворо розподіляв свій день. Від сьомої до дев’ятої ранку лікар приймав хворих індіанців, з дев’ятої до одинадцятої оперував, а тоді йшов до своєї вілли і там працював у лабораторії. Він оперував тварин, а потім довго вивчав їх. Закінчивши дослідження, Сальватор випускав тварин у сад. Прибираючи іноді в будинку, Крісто бував у лабораторії. Все, що він там бачив, вражало його. Там у скляних банках, наповнених якимись розчинами, пульсували різні органи. Відрізані руки й ноги продовжували жити. І коли ці живі, відокремлені від тіла частини починали хворіти, Сальватор лікував їх, відновлюючи згасаюче життя.

На Крісто все це наганяло жах. Він волів краще бути серед живих потвор у саду.

Хоч як довірливо ставився Сальватор до індіанця, та все ж Крісто не смів проникнути за третій мур. А це його дуже цікавило. Якось опівдні, коли всі відпочивали, Крісто підбіг до високого муру. З-за муру він почув дитячі голоси — він розрізняв індіанські слова. Але часом до дитячих голосів приєднувались чиїсь ще тонші, верескливі голоси, що немовби сперечалися з дітьми і говорили якоюсь незрозумілою говіркою.

Одного разу, зустрівши в саду Крісто, Сальватор підійшов до нього і, за звичаєм дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

— Ти вже місяць працюєш у мене, Крісто, і я задоволений тобою. У нижньому саду захворів один мій слуга. Ти заміниш його. Ти побачиш там багато нового. Але пам’ятай нашу умову: добре тримай язик за зубами, якщо не хочеш позбутися його.

— Я вже майже розучився розмовляти серед ваших німих слуг, лікарю, — відповів Крісто.

— Тим краще. Мовчання — золото. Якщо ти мовчатимеш, то одержиш багато золотих пезо. Сподіваюся, що за два тижні поставлю на ноги свого хворого слугу. До речі, ти добре знаєш Анди?

— Я народився в горах.

— Чудово. Мені треба буде поповнити мій звіринець новими тваринами і птахами. Я візьму тебе з собою. А тепер іди. Джім проведе тебе в нижній сад.

Багато до чого вже звик Крісто. Але те, що він побачив у нижньому саду, перевершило всі його сподівання.

На великому, освітленому сонцем лузі бавилися голі діти і мавпи. Це були діти різних індіанських племен. Серед них були і зовсім маленькі — не більше трьох років, старшим було років дванадцять. Ці діти були пацієнтами Сальватора. Багато з них перенесли серйозні операції і завдячували Сальваторові своїм життям. Діти, які видужували, бігали в саду, бавилися, а потім, коли сили їх відновлювалися, батьки забирали їх додому.

Крім дітей, тут жили мавпи. Безхвості мавпи. Мавпи без жмутка шерсті на тілі.

Найдивнішим було те, що всі мавпи — деякі краще, деякі гірше — вміли говорити. Вони сперечалися з дітьми, сварилися, верещали тоненькими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж собою.

Крісто часом не міг угадати: справжні це мавпи чи люди.

Коли Крісто оглянув сад, він помітив, що цей сад менший за верхній і ще стрімкіше спускається до затоки, впираючись у прямовисну, мов стіна, скелю.

Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. Із-за стіни долинав гул морського прибою.

Обстеживши за кілька днів що скелю, Крісто пересвідчився, що вона штучна. Ще один мур — четвертий. В густих заростях гліциній Крісто помітив сірі залізні двері, пофарбовані під колір скель так, що вони цілком зливалися з ними.

Крісто прислухався. Жоден звук, крім прибою, не долинав із-за скелі. Куди вели ці вузькі двері? На берег моря?

Раптом почувся збуджений дитячий крик. Діти дивилися в небо. Крісто підвів голову і побачив дитячу кульку, що поволі летіла через сад. Вітром її несло до моря.

Звичайна дитяча кулька, що пролетіла над садом, чомусь дуже схвилювала Крісто. Він занепокоївся. І як тільки слуга, одужавши, повернувся, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:

— Лікарю! Незабаром ми їдемо в Анди, можливо, надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.

Сальватор не любив, коли його слуги йшли з двору, саме тому, наймаючи їх, віддавав перевагу одинакам. Крісто мовчки чекав, дивлячись Сальваторові в очі.

Сальватор холодно глянув на Крісто, нагадав йому:

— Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Іди. Повертайся не пізніше як за три дні. Стривай…

Сальватор пішов до другої кімнати і виніс звідти замшеву торбинку, в якій подзвонювали золоті пезо.

— Ось для твоєї онучки. І тобі за мовчанку.

НАПАД

— Якщо він не прийде і сьогодні, я відмовлюсь від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запрошу спритніших і надійніших людей, — сказав Зуріта, нетерпляче смикаючи-пухнастого вуса. Цього разу Зуріта був одягнений у білий міський костюм і капелюх-панаму. Він зустрівся з Бальтазаром в околицях Буенос-Айреса, там, де кінчаються оброблені поля і починаються пампаси.

Бальтазар у білій блузі і синіх смугастих штанях сидів край дороги і мовчав, ніяково поскубуючи випалену сонцем траву.

Він сам починав жалкувати, що послав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.

Крісто був на десять років старший за Бальтазара. Проте, незважаючи на свої роки, був ще дужий і спритний. А що вже хитрий, як пампасівський кіт. І все ж Крісто був ненадійною людиною. Він пробував обробляти землю — та це йому набридло. Потім завів шинок у порту, але почав пиячити і незабаром розорився. Останні роки Крісто займався дуже темними справами, пускаючи в хід свою незвичайну хитрість, а часом і підступність. Така людина була цілком придатна до ролі шпигуна, та вірити їй не можна було. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити навіть рідного брата. Бальтазар знав це і тому непокоївся не менше, ніж Зуріта.

— Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?

Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.

Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.

Бальтазар стрепенувся.

— Це він!

— Нарешті!

Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зурітою.

— Ну, що, познайомився з морським дияволом? — запитав його Зуріта.

— Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло. — Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі. — Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози. — Крісто знову засміявся.

— Де ти добув свою онучку? — запитав Зуріта.

— Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, — відповів Крісто. — Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона — здорову дівчинку.

Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.

— Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! — і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.

— Усе це дуже цікаво, — промовив Зуріта, запалюючи сигару. — Але ти не бачив найголовнішого — диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?

— Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди. — І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.

— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.

Крісто заперечливо похитав головою.

— Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.

— Тоді ось що, — подумавши, сказав Зуріта. — Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп — морського диявола.

Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.

— Дякую. Засідка — це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці… — Крісто закашлявся.

— Що ж ти пропонуєш? — вже роздратовано запитав Зуріта.

— Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.

— Ну?

— Ну от. На Сальватора нападуть бандити, — і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти, — а я, — він ударив себе в груди, — чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. (“І гаманець мій поповниться золотими пезо”, — докінчив він у думці).

— Що ж, це непогано.

І вони умовились, якою дорогою Крісто повезе Сальватора,

— Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.

Хоч план нааду обміркували дуже ретельно, одна одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.

Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо^[8] і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.

Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.

Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілка років тому.

Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.

Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.

— Не журіться, Педро, — сказав індіанець. — Удень спека, вони їдуть уночі, — у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі. — І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.

Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.

— Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.

І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.

— Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.

Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.

Один з найнятих бандитів, ватажок зграї — Зуріта вважав за краще триматися непомітним — зажадав у Сальватора досить велику суму викупу.

— Я виплачу, звільніть мене, — несподівано відповів Сальватор.

— Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх трьох супутників! — не розгубився бандит.

— Одразу такої суми я не можу заплатити, — поміркувавши, відповів Сальватор.

— Тоді смерть йому! — кричали бандити.

— Якщо не погодишся на наші умови, на світанку ми вб’ємо тебе, — сказав бандит.

Сальватор здвигнув плечима і відповів:

— Такої суми у мене при собі немає.

Спокій Сальватора вразив навіть бандита. Кинувши зв’язаних позаду автомобіля, бандити почали нишпорити і знайшли запаси спирту для колекцій. Вони випили спирт і п’яні повалились на землю.

Десь перед світанком хтось обережно підповз до Сальватора.

— Це я, — тихо промовив Крісто. — Мені пощастило розв’язати ремені. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Всі інші п’яні. Шофер полагодив машину. Треба поспішати.

Усі похапцем сіли в автомобіль, негр-шофер включив мотор, машина рвонулась і помчала дорогою.

Позаду почулися крики і безладна стрілянина.

Сальватор міцно потиснув Крісто руку.

Тільки після від’їзду Сальватора Зуріта довідався від своїх бандитів, що лікар згоджувався дати викуп. “Чи не простіше було б, — думав Зуріта, — взяти викуп, ніж намагатися викрасти морського диявола, який ще невідомо, що воно таке”. Але нагоду було втрачено, залишалося чекати звісток від Крісто.

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

Крісто сподівався, що Сальватор підійде до нього і скаже: “Крісто, ти врятував мені життя. Тепер для тебе немає таємниць у моєму володінні. Ходімо, я покажу тобі морського диявола”.

Але Сальватор не збирався цього робити. Він щедро винагородив Крісто за порятунок і поринув у свою наукову роботу.

Не гаючи часу, Крісто почав досліджувати четвертий мур і потайні двері. Двері довго не піддавалися, але кінець кінцем Крісто пощастило розкрити таємницю. Одного разу, обмацуючи ці двері, він натиснув невеличку опуклість. Раптом двері піддалися і відчинились. Вони були важкі і товсті, наче двері вогнетривкої шафи. Крісто швидко прослизнув за двері, які відразу ж хряснули за ним. Це трохи спантеличило його. Він обдивився дворі, натискав на виступи, але двері не відчинялися.

— Я сам себе замкнув у пастці, — пробурмотів Крісто.

Та робити було нічого. Залишалося оглянути цей останній таємничий сад Сальватора.

Крісто опинився в густо зарослому саду. Сад розташувався в улоговині, обнесеній з усіх боків високим муром із штучно зроблених скель. Чути було не тільки прибій хвиль, але й шарудіння гальки на піщаній відмілині.

Тут були дерева й кущі, що звичайно ростуть на вогкому грунті. Між великими, тінявими деревами, що добре захищали від сонячного проміння, дзюрчало багато струмочків. Десятки фонтанів розкидали бризки води, зволожуючи повітря. Було вогко, як на низовинних берегах Міссісіпі. Посеред саду стояв невеличкий кам’яний будинок з плескатим дахом. Його стіни щільно оповивав плющ. Зелені жалюзі на вікнах були спущені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Крісто дійшов до кінця саду. Біля муру, що відгороджував сад від затоки, простягався величезний, густо обсаджений деревами, квадратний басейн, що був не менше п’ятисот квадратних метрів завбільшки і п’яти метрів завглибшки.

Коли Крісто наблизився, якась істота злякано вибігла із заростей і кинулась у басейн, здійнявши хмару бризок. Крісто зупинився від хвилювання. Він! Морський диявол. Нарешті Крісто побачить його.

Індіанець підійшов до водоймища, зазирнув у прозору воду.

На дні басейну, на білих кам’яних плитах, сиділа здоровенна мавпа. З переляком і цікавістю вона дивилася з-під води на Крісто. Крісто не міг отямитись від подиву: мавпа дихала під водою. Боки її то спадали, то здіймалися.

Хоч як був Крісто вражений, та мимоволі засміявся:, виявляється, “морський диявол”, що наганяв жах на рибалок, усього тільки земноводна мавпа! “Чого тільки не буває на світі”, — думав старий індіанець.

Крісто був задоволений: нарешті йому пощастило вивідати все. Але тепер він почував і розчарування. Мавпа зовсім не скидалася на ту потвору, про яку розповідали очевидці. Чого не зроблять страх і уява!

Проте треба було подумати про повернення. Крісто пішов назад до дверей, виліз на високе дерево біля муру і, ризикуючи зламати собі ноги, стрибнув з високого муру.

Тільки-но він підвівся на ноги, як почув голос Сальватора.

— Крісто! Де ж ти?

Крісто схопив граблі, що лежали на стежці, і почав гребти сухе листя.

— Я тут.

— Ходімо, Крісто, — сказав Сальватор, підходячи до замаскованих залізних дверей у скелі. — Дивись, ці двері відчиняються ось так. — І Сальватор натиснув уже відому Крісто опуклість на шорсткій поверхні дверей.

“Лікар спізнився — я вже бачив диявола”, — подумав Крісто.

Сальватор і Крісто увійшли в сад. Поминувши оповитий плющем будиночок, Сальватор попрямував до басейну. Мавпа ще сиділа у воді, пускаючи бульбашки. Крісто здивовано скрикнув, немов побачив її вперше. Але вслід за цим йому довелося здивуватися вже цілком щиро.

Сальватор не звернув на мавпу ніякісінької уваги. Він лише махнув на неї рукою, немовби вона йому заважала. Мавпа одразу ж виплила, вилізла з басейну, стріпнулась і видерлася на дерево. Сальватор нахилився, помацав траву і сильно натиснув невелику зелену пластинку. Почувся глухий шум. У підлозі з країв басейну відчинилися люки. За кілька хвилин басейн був порожній. Люки зачинилися. Звідкілясь збоку висунулися залізні сходи, що вели на дно басейну.

— Ходімо, Крісто!

Вони опинились у басейні. Сальватор ступив на одну плиту, і відразу ж посередині басейну відчинився новий люк завширшки з квадратний метр. Залізні східці йшли кудись під землю.

Крісто слідом за Сальватором попрямував у це підземелля. Вони йшли досить довго. Зверху крізь люк пробивалося тьмяне світло. Та незабаром зникло й воно. Їх оповила цілковита темрява. Кроки глухо лунали в цьому підземному коридорі.

— Не оступися, Крісто, зараз ми прийдемо.

Сальватор зупинився, шукаючи щось на стіні рукою. Клацнув вимикач, і яскраве світло розлилося навколо. Вони стояли у сталактитовій печері, перед бронзовими дверима з левиними мордами, що тримали в зубах кільця. Сальватор смикнув за одне кільце. Важкі двері плавно відчинилися, і вони увійшли в темну залу. Знову клацнув вимикач. Матова куля освітила простору печеру, одна стіна якої була скляна. Сальватор перемкнув світло: печера поринула у темряву, а сильні прожектори освітили простір за скляною стіною. Це був величезний акваріум, точніше скляний будинок на морському дні. З землі здіймалися водорості і коралові кущі, серед них вигравали риби. І раптом Крісто побачив людиноподібну істоту з великими опуклими очима і жаб’ячими лапами, що виходила із заростей. Тіло невідомого вилискувало синяво-сріблястою лускою. Швидкими, спритними рухами ця істота підпливла до скляної стіни, кивнула Сальваторові головою, увійшла до скляної камери, зачинивши за собою двері. Вода з камери швидко виливалась. Невідомий відчинив другі двері і ввійшов у грот.

— Зніми окуляри і рукавиці, — сказав Сальватор.

Невідомий слухняно зняв окуляри і рукавиці, і Крісто побачив перед собою стрункого вродливого юнака.

— Знайомтеся: Іхтіандр, людина-риба, чи, точніше, амфібія, він же морський диявол, — відрекомендував юнака Сальватор.

Привітно всміхаючись, юнак подав індіанцеві руку і сказав по-іспанськи:

— Здрастуйте!

Крісто мовчки стиснув його руку. Вражений, він не міг вимовити й слова.

— Негр, слуга Іхтіандра, захворів, — мовив Сальватор. — Я залишаю тебе з Іхтіандром на кілька днів. Якщо ти впораєшся з новими обов’язками, я зроблю тебе постійним слугою Іхтіандра.

Крісто мовчки кивнув головою.

ДЕНЬ ІХТІАНДРА

Ще ніч, але незабаром світанок.

Повітря тепле й вологе, напоєне солодкими пахощами магнолій, тубероз, резеди. Жоден листок не ворухнеться. Тиша. Іхтіандр простує піщаною стежкою саду. На поясі розмірено погойдуються кинджал, окуляри, ручні й ножні рукавиці — “жаб’ячі лапи”. Тільки потріскує під ногами черепашковий пісок. Стежку ледве видно. Кущі й дерева обступили її чорними безформними плямами. Над водоймищами здіймається туман. Іноді Іхтіандр зачіпає гілку. Роса скроплює його волосся і розпашіле обличчя.

Стежка круто звертає праворуч і йде під уклон. Повітря стає все свіжішим і вологішим. Іхтіандр відчуває під ногами кам’яні плити, уповільнює ходу, зупиняється. Не поспішаючи надіває великі окуляри з товстими скельцями, рукавиці па руки й на ноги. Видихає з легенів повітря і стрибає у водоймище. Вода обволікає тіло приємною свіжістю, пронизує прохолодою зябра. Зяброві щілини починають ритмічно рухатись, — людина перетворилася на рибу.

Кілька сильних рухів руками, і Іхтіандр на дні водоймища.

Юнак упевнено пливе в цілковитій темряві. Простягає руку, знаходить залізну скобу в кам’яній стіні. Поруч друга, третя скоби… Так добирається він до тунелю, наповненого до краю водою. Йде по дну, долаючи холодну зустрічну течію. Відштовхується від дна, виринає нагору — і неначе поринає у теплій ванні. Вода, нагріта у водоймищах садів, тече вгорі тунелю до відкритого моря. Тепер Іхтіандр може плисти за течією. Він схрещує на грудях руки, лягає на спину і пливе головою вперед.

Кінець тунелю близько. Там, біля самого виходу в океан, внизу, з розколини скелі під сильним напором б’є гаряче джерело. В його струменях шарудять придонні камінці і черепашки.

Іхтіандр лягає на груди і дивиться вперед. Темно. Простягає руку вперед. Вода ледь-ледь свіжішає. Долоні торкаються залізних ґрат, укритих м’якою і слизькою морського рослинністю й шорсткими черепашками. Чіпляючись за грати, юнак знаходить хитромудрий засув і відсуває його. Важкі круглі ґратчасті двері, що заступали вихід з тунелю, поволі відчиняються. Іхтіандр прослизає крізь утворену щілину. Двері у ґратах зачиняються.

Людина-амфібія пливе у відкритий океан, загрібаючи воду руками й ногами. У воді все ще темно. Тільки де-не-де в чорній глибині мигтять голубуваті іскри ночесвіток та тьмяно-червоні медузи. Але скоро світанок, і світлі тварини одна за одною гасять свої ліхтарики.

Іхтіандр відчуває в зябрах тисячі дрібних уколів — дихати важче. Це значить — він проминув скелястий мис. За мисом морська вода завжди забруднена часточками глинозему, піском та покидьками. Вода опріснена, — поблизу в океан впадає річка.

“Дивно, як це річкові риби можуть жити в каламутній, прісній воді, — думає Іхтіандр. — Мабуть, їхні зябра не такі чутливі до піщинок та часточок мулу”.

Іхтіандр підіймається трохи вище, рвучко звертає праворуч, на південь, потім спускається в глибочінь. Тут вода чистіша. Іхтіандр потрапив у холодну підводну течію, що лине вздовж берега з півдня на північ, до впадіння річки Парани, яка відхиляє холодну течію на схід. Течія ця проходить на великій глибині, але верхня межа — за п’ятнадцять-двадцять метрів від поверхні. Тепер Іхтіандр знову може віддатися течії — вона винесе його далеко у відкритий океан.

Можна подрімати трохи. Небезпеки немає: ще темно, і морські хижаки сплять. Перед сходом сонця так приємно подрімати. Шкіра відчуває, як змінюється температура води, підводні течії.

Ось вухо вловлює глухий гуркітливий звук, за ним другий, третій. Це гримотять якірні ланцюги: у затоці, за кілька кілометрів від Іхтіандра, рибальські шхуни знімаються з якорів. Світанок близько. А ось далеке-далеке розмірене рокотання. Це гвинт і мотори “Горрокса”, великого англійського океанського пароплава, що робить рейс між Буенос-Айресом і Ліверпулем. “Горрокс” ще кілометрів за сорок. А як чути! Звук проходить у морській воді півтори тисячі метрів за секунду. Який гарний “Горрокс” уночі — справжнє плавуче місто, залите вогнями. Але щоб побачити його вночі, треба звечора виплисти далеко у відкрите море. До Буенос-Айреса “Горрокс” прибуває, коли сходить сонце, вже з погашеними вогнями. Ні, більше вже не подрімаєш: гвинти, стерно та мотори “Горрокса”, коливання його корпусу, вогні ілюмінаторів і прожекторів збудять мешканців океану. Мабуть, дельфіни першими почули наближення “Горрокса” і, пірнаючи, кілька хвилин тому трохи збурили воду, що примусило Іхтіандра насторожитися. І, напевно, вони вже помчали назустріч пароплаву.

Торохтіння моторів суден чути з усіх боків: прокидаються порт і затока. Іхтіандр розплющує очі, трясе головою, немовби стріпує дрімоту, змахує руками, відштовхується ногами і випливає на поверхню.

Обережно вистромлює голову з води, оглядається. Поблизу ні човнів, ні шхун. Виринає по пояс і так тримається, поволі перебираючи ногами.

Низько над водою літають баклани і чайки, іноді черкають грудьми або кінцем крила об дзеркальну поверхню і залишають на ній кола, що поволі розходяться. Крики білих чайок схожі на дитячий плач. Посвистуючи величезними крилами і обдаючи вітром, над головою Іхтіандра пролетів величезний сніжно-білий альбатрос-буревісник. Махові крила його чорні, дзьоб червоний з жовтим кінчиком, а лапи жовтогарячі. Він прямує до затоки. Іхтіандр з деякою заздрістю стежить за ним очима. Траурні крила птаха сягають у розмаху не менше чотирьох метрів. От коли б мати такі крила!

На заході ніч ховається за далекі гори. Вже червоніє схід. На гладіні океану з’являється ледь помітний, спокійний зиб, і на ньому — золоті струминки. Білі чайки, здіймаючись вище, стають рожевими.

На блідій гладіні вод зазміїлися строкаті блакитні і сині доріжки: це перші пориви вітру. Синіх доріжок стає дедалі більше. Вітер дужчає. На піщаному березі вже з’являються перші перисті жовто-білі язички прибою. Вода біля берега забарвлюється в зелене.

Наближається ціла флотилія рибальських шхун. Батько велів не потрапляти на очі людям. Іхтіандр поринає глибоко у воду, знаходить холодну течію. Вона несе його ще далі від берега, на схід, у відкритий океан. Навколо синьо-лілова темрява морської глибини. Плавають риби, здається, що вони світло-зелені, з темними плямами і смугами. Червоні, жовті, лимонні, брунатні риби безперервно сновигають, миготять, немов рої різнобарвних метеликів.

Згори чути рокотання, вода темнішає. Це низько над водою пролетів військовий гідроплан.

Одного разу такий гідроплан сів на воду. Іхтіандр непомітно вхопився за залізний упор поплавків і… мало не поплатився життям: гідроплан несподівано знявся з води, Іхтіандр стрибнув з висоти десятка метрів.

Іхтіандр підводить голову. Сонячне світло видно майже над головою. Наближається полудень. Поверхня води вже не здається дзеркалом, у якому відбивається каміння обмілини, великі риби, сам Іхтіандр. Тепер дзеркало викривилось, вигинається, безперервно рухається.

Іхтіандр виринає. Хвилі гойдають його. Ось він виглянув з води. Піднявся на гребінь хвилі, спустився, знову піднявся. Ого, що робиться навкруги! Біля берега прибій уже шумує, реве і кидає каміння. Вода коло берега стала жовто-зеленою. Дме різкий південно-західний вітер. Хвилі дедалі більшають. На їх гребенях мерехтять білі баранчики. Бризки весь час падають на Іхтіандра. Йому це приємно.

“Чому це, — думає Іхтіандр, — коли пливеш назустріч хвилям, вони здаються темно-синіми, а оглянешся — позаду вони бліді?”

З верхівок хвиль зриваються зграї риб — літунів-довгопорів. То підіймаючись, то спускаючись, обминаючи гребеш хвиль і видолинки між ними, літуни пролітають сотню метрів і спускаються, а через хвилину-дві знову вискакують з води. Метушаться, плачуть білі чайки. Розтинають повітря широкими крильми дуже бистрі птахи — фрегати. Величезний вигнутий дзьоб, гострі пазури, темно-брунатне пір’я з зеленкуватим металевим відтінком, груди оранжевого кольору. Це самець. А недалечко другий фрегат, ясніших барв, з білими грудьми — самка. Ось вона каменем падає у воду, і за секунду в кривому дзьобі вже тріпоче синьо-срібляста рибка. Літають буревісники-альбатроси. Буде буря. Назустріч грозовій хмарі, напевне, вже мчить чудовий сміливий птах — паламедея. Він завжди зустрічає грозу піснею. Зате рибальські шхуни і ошатні яхти на всіх парусах поспішають до берега, щоб заховатись від бурі.

Панують зеленкуваті сутінки, але крізь товщу води ще можна розрізнити, де сонце, — велика світла пляма. Цього досить, щоб визначити напрямок. Треба добратися до обмілини, перш ніж хмара затулить сонце, інакше — прощай сніданок. А їсти вже давно хочеться. У темряві не знайти ні обмілини, ні підводних скель. Іхтіандр напружено працює руками й ногами — він пливе так, як плавають жаби.

Час від часу він лягає на спину і перевіряє свій курс по ледь помітному просвіту в густій синьо-зеленій півтемряві. Іноді уважно вдивляється вперед, чи не видно обмілини. Його зябра і шкіра відчувають, як змінюється вода: поблизу обмілини вода не така щільна, вона солоніша, і в ній більше кисню — приємна, легка вода. Він пробує воду на смак — на язик. Так старий, досвідчений моряк, ще не бачачи землі, знає про її наближення за ознаками, відомими йому одному.

Поступово розвидняється. Праворуч і ліворуч вимальовуються давно знайомі обриси підводних скель. Між ними невеличке плато, а за ним — кам’яна стіна. Іхтіандр називає це містечко підводною бухтою. Тут буває затишно навіть під час дуже грізної бурі.

Як багато риби зібралося в тихій підводній бухті! Кишить, як у киплячому казані з риб’ячою юшкою. Маленькі, темні, з жовтою поперечною смугою посеред тіла і з жовтим хвостом, з косими темними смугами, червоні, блакитні, сині. Вони то раптово зникають, то так само несподівано з’являються на тому ж місці. Випливеш нагору, озирнешся довкола — риби аж кишить, а внизу вже зникла, неначе провалилася. Довго Іхтіандр не міг зрозуміти, чому це так, поки не впіймав якось рибку руками, її тільце було завбільшки з долоню, але зовсім плескате. Через це зверху рибу важко було побачити.

Ось і сніданок. На рівній площадці біля стрімкої скелі багато устриць. Іхтіандр підпливає, лягає на площадку біля самих черепашок і починає їсти. Виймає устриць з черепашок і вкидає їх до рота. Він звик їсти під водою: поклавши шматок до рота, спритно викидає крізь напівстиснуті губи воду з рота. Трохи води він усе-таки ковтає з їжею, але він звик до морської води.

Навколо нього гойдаються водорості — помережане дірочками зелене листя агару, перисті зелені листки каулерпи мексиканської, ніжні рожеві нітофіли. Але зараз усі вони видаються темно-сірими: у воді присмеркове світло, — гроза і буря не вщухають. Іноді глухо гримить грім. Іхтіандр дивиться вгору.

Чому раптом так потемнішало? Над самою головою Іхтіандра з’явилася темна пляма. Що б це могло бути? Сніданок закінчено. Можна поглянути на поверхню. Іхтіандр обережно підіймається до темної плями над головою, пливучи вздовж стрімкої скелі. Виявляється, на воду сів величезний альбатрос. Жовтогарячі ноги птаха зовсім близько від Іхтіандра. Він простягає руки вгору і хапає альбатроса за ноги. Наляканий птах розпростує дужі крила і злітає, витягаючи з води Іхтіандра. Але в повітрі тіло Іхтіандра одразу важчає, і альбатрос разом з ним важко падає на хвилю, накриваючи юнака м’якими, пухнастими грудьми. Іхтіандр не чекає, поки буревісник дзьобне червоним дзьобом по голові, пірнає і за кілька секунд випливає на поверхню в іншому місці. Альбатрос летить на схід і зникає за водяними горами розбурханого шторму.

Іхтіандр лежить на спині. Гроза вже минула. Грім гуркоче десь далеко на сході. Але злива як з відра. Іхтіандр мружить очі від задоволення. Нарешті розплющує очі, підводиться, залишаючись наполовину зануреним у воді, озирається. Він на гребені дуже високої хвилі. Навколо нього небо, океан, вітер, хмари, злива, хвилі — все змішалося у мокрий клубок, що крутиться, гуде, шумить, реве, гуркоче. Кучерявиться піна на гребенях і сердито зміїться на краях хвиль. Навально мчать угору водяні гори і падають, немов лавини, здіймаються вали, шумує злива, завиває скажений вітер.

Те, що лякає земну людину, тішить Іхтіандра. Звичайно, треба бути обачним, інакше на нього обвалиться водяна гора. Але Іхтіандр не гірше, ніж риба, умів змагатися з хвилями. Треба тільки знати їх: одна несе вгору-вниз, інша, так і дивись, перекине через голову. Він знав і те, що діється під водою, знав, як зникають хвилі, коли стихає вітер: знав, що спочатку влягаються малі хвилі, потім великі, але розмірений, мертвий зиб лишається ще довго. Він любив перекидатися в прибережній хвилі, але знав, що це небезпечно. Одного разу хвиля несподівано перекинула Іхтіандра, він сильно вдарився головою об дно і втратив свідомість. Звичайна людина втопилася б, але Іхтіандр відлежався у воді.

Дощ перестав. Його понесло слідом за грозою кудись на схід. Вітер змінився. З тропічної півночі повіяло теплом. Крізь хмари прозирнуло блакитне небо. Прохопилися сонячні промені і вдарили по хвилях. На південному сході на темному ще, похмурому небі з’являється подвійна радуга. Океану не впізнати. Тепер він не свинцево-темний, а синій з яскраво-зеленими плямами в тих місцях, де прохопилося сонячне проміння.

Сонце! В одну мить небо й океан, берег і далекі гори стали іншими. Яке чудове, легке, вологе повітря після грози і бурі! Іхтіандр то вбирає легенями це чисте, цілюще морське повітря, то починає енергійно дихати зябрами. Серед людей тільки один Іхтіандр знає, як легко дихається після того, коли буря, гроза, вітер, хвилі, дощ перемішають небо з океаном, повітря з водою і густо наситять воду киснем. Тоді оживають усі риби, усі морські тварини.

Після грози і бурі із заростей морських джунглів, з тісних скелястих щілин, з хащ дивовижних коралів і губок випливають дрібні рибки; за ними з’являються великі риби, що ховалися в глибині, і нарешті, коли хвилювання вже зовсім втихне, випливають ніжні, кволі медузи, прозорі, майже невагомі рачки, сифонофори, гребінники, венерині пояси.

Ось сонячний промінь упав на воду. Вода навколо відразу позеленіла, виблискують дрібні водяні бульбашки, шипить піна… Недалеко від Іхтіандра виграють його друзі — дельфіни, поглядаючи на нього веселими, хитрими, цікавими очима. їхні блискучі темні спини вилискують серед хвиль. Хлюпочуться, пирхають, ганяються один за одним. Іхтіандр сміється, ловить дельфінів, плаває, поринає разом з ними. Йому здається, що і цей океан, і ці дельфіни, і це небо й сонце створені тільки для нього.

Іхтіандр підводить голову, мружачись дивиться па сонце. Воно хилиться до заходу. Незабаром вечір. Сьогодні йому не хочеться повертатися додому рано. Він буде ось так гойдатись, поки не стемніє синє небо і на ньому не з’являться зорі.

Проте швидко йому набридає безділля. Недалеко від нього гинуть дрібні морські тварини. Він може врятувати їх. Він підводиться і дивиться на далекий берег. Туди, до обмілини біля піщаної коси! Там найбільше потрібна його допомога. Там лютує морський прибій.

Цей шалений прибій після кожної бурі викидає на берег купи водоростей і морських тварин: медуз, крабів, риб, морських зірок, а часом і необережного дельфіна. Медузи гинуть дуже швидко, деякі риби дістаються до води, але багато їх гине на березі. Краби майже всі повертаються в океан. Іноді вони самі виходять з води на берег поживитися жертвами прибою. Іхтіандр любить рятувати викинутих на берег морських тварин.

Годинами бродив він після бурі по берегу і рятував, кого ще можна було врятувати. Він радів, коли бачив, що риба, яку він кинув у воду, пливла в море, весело змахнувши хвостом. Він радів щоразу, коли напівзаснулі риби, що плавали у воді боком або черевцем догори, зрештою оживали. Підбираючи на березі велику рибу, Іхтіандр ніс її до води; риба тріпотіла в його руках, а він сміявся і умовляв її не боятися і потерпіти ще трохи. Звичайно, цю саму рибу він з’їв би з задоволенням, коли б, зголоднівши, спіймав її в океані. Але то було неминуче зло. Тут же, на березі, він був заступником, другом, рятівником мешканців моря.

Звичайно Іхтіандр повертався до берега так само, як і відпливав, користуючись підводними морськими течіями. Але сьогодні йому не хотілося надовго поринати у воду, — надто вже гарні були океан і небо. Юнак пірнав, пропливав під водою і знову виринав на поверхню, як морські птахи, коли полюють на рибу.

Погасли останні промені сонця. На заході ще догоряє жовта смуга. Похмурі хвилі, немов темно-сірі тіні, набігають одна за одною.

Після прохолодного повітря у воді так тепло! Навколо темно, але не страшно. Ніхто не нападає в цей час. Денні хижаки вже поснули, нічні ще не вийшли на полювання.

Ось те, що йому потрібно: північна течія, яка проходить зовсім близько від поверхні океану. Не заспокоєний Ще мертвий зиб трохи розгойдує цю підводну річку вгору-вниз, але вона безупинно поволі тече з гарячої півночі на холодний південь. А набагато нижче плине зворотна, холодна течія — з півдня на північ. Іхтіандр часто користується цими течіями, коли йому треба довго плисти вздовж берега.

Сьогодні він далеко заплив на північ. Тепер ця тепла течія донесе його до тунелю. Тільки б не задрімати і не проплисти далі, як це одного разу трапилося з ним. Він то кладе руки за голову, то простягає їх в сторони, повільно розставляє і знову стискає ноги — робить гімнастичні вправи. Течія несе його на південь. Тепла вода і повільні рухи рук та ніг впливають на нього заспокійливо.

Іхтіандр дивиться вгору — перед ним склепіння, геть усе вкрите дрібними, як порох, зорями. Це ночесвітки засвітили свої ліхтарики і підіймаються на поверхню океану. Де-не-де у пітьмі видно блакитнуваті і рожевуваті світлі туманності — щільні скупчення надзвичайно дрібних світних тварин. Повільно пропливають кулі, що випромінюють м’яке зеленкувате світло. Зовсім недалеко від Іхтіандра світиться медуза — вона схожа на лампу, прикриту вигадливим абажуром з мереживом і довгими китицями. Китиці повільно погойдуються, ніби від легенького вітру, при кожному русі медузи. На обмілинах уже загорілися морські зірки. У великих глибинах швидко пересуваються вогні великих нічних хижаків. Вони женуться один за одним, кружляють, гаснуть і знову спалахують.

Знову обмілина. Химерні стовбури й гілки коралів осяяні зсередини блакитним, рожевим, зеленим, білим вогнем. Деякі корали світяться блідим, миготливим світлом, інші — немов розпечений до білого метал.

На землі вночі видно тільки маленькі, далекі зорі в небі, часом місяць. А тут тисячі зірок, тисячі місяців, тисячі маленьких різноколірних сонць, що сяють м’яким, ніжним світлом. Ніч в океані незрівнянно прекрасніша за ніч на землі.

І, щоб порівняти, Іхтіандр випливає на поверхню води.

Повітря потеплішало. Над головою темно-синій небосхил, усіяний зорями. Над обрієм — сріблястий диск місяця. Від місяця простяглася через увесь океан срібляста стежка.

З порту долинає низький, густий, довгий гудок. Це велетень “Горрокс” збирається в зворотний рейс. Одначе як пізно! Незабаром світанок, Іхтіандр не був дома майже цілу добу. Батько, напевне, лаятиме його.

Іхтіандр прямує до тунелю, просовує руку між ґратами, відчиняє залізні грати, пливе в тунелі серед цілковитої темряви. На цьому зворотному шляху плисти доводиться внизу, в холодній течії, що тече з моря до садових басейнів.

Легкий поштовх у плече будить його. Він у басейні. Швидко спливає нагору. Починає дихати легенями, вбираючи повітря, напоєне знайомими пахощами квітів.

За кілька хвилин він уже міцно спить у ліжку, як велів батько.

ДІВЧИНА І СМУГЛИЙ

Одного разу він плив в океані після грози.

Виринувши на поверхню, Іхтіандр помітив на хвилях недалеко від себе якийсь предмет, схожий на шматок білого вітрила, зірваного бурею з рибальської шхуни. Підпливши ближче, він з подивом побачив, що це була людина — жінка, молода дівчина. Вона була прив’язана до дошки. Невже ця гарна дівчина мертва? Іхтіандр був так схвильований своєю знахідкою, що у нього вперше виникло вороже почуття до океану.

А може, дівчина тільки знепритомніла? Він поправив її безпомічно схилену голову, ухопився за дошку і поплив до берега.

Він плив швидко, напружуючи всі свої сили, тільки зрідка ненадовго зупиняючись, щоб поправити голову дівчини, що знову зсунулася з дошки. Він шепотів їй, як рибі, що попала в біду: (Потерпи трошки!” Він хотів, щоб дівчина розплющила очі, і боявся цього. Хотів бачити її живою, однак боявся, що вона злякається його. Чи не зняти окуляри й рукавиці? Але він згас час, та й плисти без рукавиць буде важче. І він знову швидко пливе, штовхаючи дошку з дівчиною до берега.

Ось і смуга прибою. Тут треба бути обачним. Хвилі самі несуть його до берега. Іхтіандр час від часу спускав ногу — обмацує дно. Нарешті він натрапив на мілину, виніс дівчину на берег, одв’язав від дошки, переніс її У затінок дюни, порослої чагарником, і почав приводити її до тями — робити штучне дихання.

Йому здавалося, що повіки її здригнулися, вії ворухнулись. Іхтіандр приклав вухо до серця дівчини і почув слабке биття. Вона жива… Йому захотілося кричати з радості.

Дівчина розплющує очі, дивиться на Іхтіандра, і на її обличчі з’являється вираз жаху. Потім вона заплющує очі. Іхтіандрові і прикро і радісно. Він усе-таки врятував дівчину. Тепер він повинен піти — не лякати її. Але чи можна залишити її саму, таку безпорадну? Поки він міркував, почулись чиїсь важкі швидкі кроки. Вагатись далі не можна. Іхтіандр кинувся головою в прибій, пірнув, поплив під водою до кам’яного пасма, виринув і, ховаючись між уламками скель, почав стежити за берегом.

З-за дюни вийшов смаглявий чоловік з вусами і еспаньйолкою, в крислатому капелюсі. Він неголосно сказав по-іспанськи: “Ось вона, слава Ісусу”, — майже підбіг до неї, потім несподівано круто повернув до океану і пірнув у його хвилі. Весь мокрий, він підбіг до дівчини, почав робити штучне дихання (навіщо воно тепер?), нахилився до обличчя дівчини… Поцілував її. Щось почав говорити швидко і гаряче. Іхтіандр схоплював тільки окремі слова: “Я попереджав вас… Було божевіллям… Добре, що додумався прив’язати вас до дошки…”

Дівчина розплющує очі, підводить голову… На обличчі страх, що змінюється подивом, гнівом, невдоволенням. Чоловік з еспаньйолкою і далі щось палко говорить, допомагає дівчині підвестись. Але вона ще слаба, і чоловік знову кладе її на пісок. Тільки через півгодини вони вирушили в дорогу. Вони пройшли недалеко від каміння, за яким сховався Іхтіандр. Дівчина хмурячись сказала, звертаючись до людини в сомбреро:

— Так це ви врятували мене? Дякую. Хай винагородить вас бог.

— Не бог, а тільки ви можете винагородити мене, — відповів смаглявий.

Дівчина ніби не чула цих слів. Вона помовчала, а потім сказала:

— Дивно. А мені здалося, приверзлося, немов біля мене було якесь чудовисько.

— Звичайно, це вам здалося, — відповів її супутник. — А може, це був диявол, який вважав вас за мертву і хотів захопити вашу душу. Прочитайте молитву і обіпріться на мене. Зі мною жоден диявол не зачепить вас.

І вони пройшли — чарівна дівчина і цей недобрий смаглявий чоловік, що запевнив дівчину, нібито він урятував її. Проте Іхтіандр не міг викрити його брехню. Хай чинять як хочуть, — Іхтіандр зробив своє діло.

Дівчина та її супутник зникли за дюнами, а Іхтіандр усе ще дивився їм услід. Потім повернув голову до океану. Який він великий і безлюдний!..

Прибій викинув на пісок синю рибу з сріблястим черевцем. Іхтіандр озирнувся, навколо — нікого. Він вибіг із своєї схованки, ухопив рибу і кинув у море. Риба попливла, але Іхтіандрові стало чомусь сумно. Він никав безлюдним берегом, підбирав риб та морські зірки і відносив їх до води. Робота поволі захопила його. До нього повертався його постійний хороший настрій. Так він працював до вечора, тільки іноді поринаючи у воду, коли береговий вітер обпалював і підсушував його зябра.

СЛУГА ІХТІАНДРА

Сальватор вирішив їхати в гори без Крісто, який слугував Іхтіандрові. Це дуже потішило індіанця: коли не буде Сальватора, він зможе вільніше зустрічатися з Бальтазаром. Крісто встиг уже повідомити Бальтазара, що він знайшов “морського диявола”. Залишалося тільки обміркувати, як викрасти Іхтіандра.

Крісто жив тепер у білому будиночку, оповитому плющем, і часто бачився з Іхтіандром. Вони швидко подружили. Позбавлений людського оточення, Іхтіандр прив’язався до старого індіанця, який розповідав йому про життя на землі. Іхтіандр знав про життя моря більше, ніж знамениті вчені, і він відкривав Крісто таємниці підводного світу. Іхтіандр досить добре знав географію, йому були відомі океани, моря, найважливіші ріки; мав він деякі знання і в галузі астрономії, навігації, фізики, ботаніки, зоології. Але про людей він знав мало: дещо про раси, що населяють землю, про історію народів мав невиразне уявлення, а про політичні і економічні взаємини між людьми знав не більше, ніж п’ятирічна дитина.

Удень, коли наставала спека, Іхтіандр спускався до підземного гроту і кудись плив. У білий будиночок він повертався тоді, коли спадала спека, і залишався там до ранку. Але коли йшов дощ або піднімалася буря, він не виходив з будиночка цілий день. У сиру погоду він почував себе непогано, залишаючись на суші.

Будинок був невеличкий, усього на чотири кімнато. В одній кімнаті, суміжній з кухнею, жив Крісто. Поруч містилася їдальня, далі — велика бібліотека. Іхтіандр знав іспанську і англійську мови. Нарешті, остання найбільша кімната була спальнею Іхтіандра. Посеред спальні виблискував басейн. Біля стіни стояло ліжко. Інколи Іхтіандр спав у ліжку, але частіше у водяному ложі басейну. Проте Сальватор, від’їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.

— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді, — заперечував Іхтіандр.

— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.

Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв’язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла, але, можливо, вона побілішала від довгочасного перебування під водою. Правильний овал обличчя Іхтіандра, рівний ніс, тонкі губи і великі променисті очі нагадували обличчя індіанця племені араукана, до якого належав і сам Крісто.

Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.

— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.

— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.

— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.

— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. “Хіба можна плавати без рукавиць?” — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.

— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.

— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.

— Гм… отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?

— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.

— На морському коні? Що це таке?

— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху… У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.

— А вороги?

— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.

— А якщо вони підкрадуться непомітно?

Іхтіандра здивувало це питання.

— Та я ж здалеку чую їх!

— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?

— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.

— Навіть коли спиш?

— Звичайно.

— Але риби…

— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.

“Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. “Чую всім тілом!” Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту”.

— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.

— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?

— Я не знаю… — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.

— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.

— Можливо, — згодився Іхтіандр.

Крісто засміявся.

— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?

— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.

— Але ж вони ловили рибу на продаж.

Іхтіандр не зрозумів.

— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.

— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?

— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.

Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.

— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.

На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:

— Знову смажене м’ясо!

— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.

— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану…

— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.

— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так… Я пригадую… — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.

— І що ж ти робив далі?

— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?

“А це добре, що йому подобається дівчина”, — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.

— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.

— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.

— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.

— Ходімо зараз!

— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.

— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.

— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути… (“За ніч я встигну побачитися з братом”, — подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.

У МІСТІ

Іхтіандр виплив із затоки і вийшов на берег. Крісто вже чекав його з білим міським костюмом у руках. Іхтіандр подивився на вбрання так, немовби йому принесли гадючу шкуру, і, зітхнувши, почав одягатися. Мабуть, йому рідко доводилось надівати костюм. Індіанець допоміг юнакові зав’язати галстук і, оглянувши Іхтіандра, був задоволений його зовнішністю.

— Ходімо! — весело сказав Крісто.

Індіанець хотів вразити Іхтіандра і повів його головними вулицями міста — Авені да Альвар, Вертіс, показав площу Вікторії з кафедральним собором і ратушею в маврітанському стилі, площу Фуерто і площу Двадцять п’ятого травня^[9] з обеліском Свободи, навколо якого росли чудові дерева, та президентський палац.

Та Крісто помилився. Гуркіт, рух великого міста, пилюка, задуха, метушня зовсім приголомшили Іхтіандра. Він намагався знайти в натовпі дівчину, часто хапав Крісто за руку і шепотів:

— Вона!.. — Та одразу ж помічав, що помилився: — Ні, це інша…

Настав полудень. Спека стала нестерпною. Крісто запропонував зайти до невеличкого ресторану, що містився у підвалі, поснідати. Тут було не так спечно, але галасливо і задушливо. Брудні, бідно вдягнені люди курили смердючі сигари. Від диму Іхтіандр задихався, а тут що голосно сперечалися, вимахуючи пожмаканими газетами і вигукуючи незрозумілі слова. Іхтіандр випив дуже багато холодної води, однак не доторкнувся до сніданку, сумно промовивши:

— Легше відшукати знайому рибку в океані, ніж людину в цьому людському вирі. Ваші міста гидкі. Тут задуха і дуже погано пахне. У мене починає колоти в боках. Я хочу додому, Крісто.

— Добре, — згодився Крісто. — Зайдемо лише до одного мого приятеля — і повернемось.

— Я не хочу заходити до людей!

— Це по дорозі. Я не затримаюсь.

Розрахувавшись, Крісто вийшов з Іхтіандром на вулицю. Похиливши голову, важко дихаючи, ішов Іхтіандр слідом за Крісто повз білі будинки, повз сади з кактусами, маслиновими і персиковими деревами. Індіанець вів його до свого брата Бальтазара, що жив у Новому порту.

Біля моря Іхтіандр жадібно вдихав вологе повітря. Йому хотілося зірвати з себе одяг і кинутися в море.

— Зараз прийдемо, — сказав Крісто, боязко поглядаючи на свого супутника.

Вони перетнули залізничну колію.

— Прийшли. Ось тут, — сказав Крісто, і вони спустилися до напівтемної крамнички.

Коли очі Іхтіандра звикли до напівтемряви, він здивовано озирнувся. Крамниця скидалася на куточок морського дна. Полиця і навіть частина підлоги були завалені черепашками — дрібними, великими, витими, стулчастими. Зі стелі звисали разки коралів, морські зірки, чучела морських риб, засушені краби, дивовижні мешканці моря. На прилавку, під склом, лежали в шухлядах перлини. В одній шухлядці були рожеві перлини — ловці називали їх “шкірою ангела”. Іхтіандр трохи заспокоївся серед знайомих речей.

— Спочинь, тут прохолодно і тихо, — сказав Крісто, всаджуючи юнака на старий плетений стілець.

— Бальтазаре! Гуттієре! — гукнув індіанець.

— Це ти, Крісто? — озвався голос з другої кімнати. — Іди сюди!

Крісто нахилився, щоб увійти у низенькі двері, що вели до другої кімнати.

Тут була лабораторія Бальтазара. Тут він легким розчином кислоти відновлював втрачений від вогкості колір перлин. Крісто щільно причинив за собою двері. Тьмяне світло падало крізь невеличке вікно в стелі, освітлюючи пляшечки і скляні ванночки на старому, почорнілому столі.

— Добридень, брате. Де Гуттієре?

— Пішла до сусідки по праску. Мережива та стрічечки на думці. Зараз повернеться, — відповів Бальтазар.

— А Зуріта? — нетерпляче запитав Крісто.

— Пропав десь, клятий. Учора ми з ним трохи посварилися.

— Все через Гуттієре?

— Зуріта перед нею, як вуж, звивався. А вона йому одно у відповідь: “Не хочу й не хочу”. Що ти з нею вдієш? Вередлива і вперта. Забагато про себе думає. Не Розуміє того, що кожна індіанська дівчина, навіть найперша красуня, вважала б за щастя вийти заміж за таку людину. Власну шхуну має, артіль ловців, — бурмотів Бальтазар, купаючи перлини в розчині. — Мабуть, Зуріта вином досаду заливає.

— Що ж тепер нам робити?

— А ти привів?

— Сидить.

Бальтазар, підійшовши до дверей, з цікавістю зазирнув у замкову щілину.

— Не бачу, — тихо промовив він.

— На стільці сидить коло прилавка.

— Не бачу. Там Гуттієре!

Бальтазар швидко відчинив двері і разом з Крісто ввійшов до крамниці.

Іхтіандра не було. У темному кутку стояла дівчина — приймачка Бальтазара Гуттієре. Про її незвичайну вроду знали далеко за межами Нового порту. Але дівчина була сором’язна і примхлива. Найчастіше вона говорила співучим, але твердим голосом:

— Ні!

Гуттієре сподобалась Педро Зуріті. Він хотів одружитися з нею. І старий Бальтазар був не проти того, щоб породичатися з власником шхуни й пристати до нього в компанію.

Та на всі пропозиції Зуріти дівчина незмінно відповідала:

— Ні!

Коли батько і Крісто увійшли до кімнати, дівчина стояла, похиливши голову.

— Здрастуй, Гуттієре, — сказав Крісто.

— А де юнак? — спитав Бальтазар.

— Я не ховаю юнаків, — відповіла вона посміхаючись. — Коли я увійшла, він глянув на мене так дивно, ніби злякався, підвівся, потім раптом схопився за груди й вибіг. Не встигла я оглянутись, як він уже був у дверях.

“Це була вона”, — подумав Крісто.

ЗНОВ У МОРІ

Іхтіандр, задихаючись, біг уздовж морського берега. Вирвавшись із цього страшного міста, він круто звернув з дороги і рушив до самого берега моря. Він заховався серед прибережного каміння, озирнувся, швидко роздягнувся, сховав між камінням костюм, побіг до води і кинувсь у хвилі.

Хоч він був дуже стомлений, а проте плив як ніколи швидко. Риби перелякано кидалися від нього. Тільки відпочивши за кілька миль від міста, Іхтіандр піднявся ближче до поверхні і поплив уздовж берега. Тут він уже почував себе як удома. Кожен підводний камінь, кожна улоговинка на морському дні були йому знайомі. Ось тут, розпластавшись на піщаному дні, живуть сидні камбали, далі ростуть червоні коралові кущі, що ховають між своїх гілок дрібних червоноперих рибок. У цій затонулій рибальській барці влаштували собі кубло дві родини спрутів, у них нещодавно вивелися малята. Під сірими камінцями живуть краби. Іхтіандр любив годинами спостерігати їхнє життя. Він знав їхні маленькі радощі вдалого полювання та їхні прикрощі — втрату клешні чи напад восьминога. А коло берегових скель було багато устричних черепашок.

Нарешті, вже недалеко від затоки, Іхтіандр висунув голову на поверхню води. Він побачив зграю дельфінів, що вигравали на хвилях, і голосно протяжно крикнув. Великий дельфін весело пирхнув у відповідь і швидко поплив до свого друга, то поринаючи, то знов виблискуючи над гребенями хвиль своєю чорною спиною.

— Швидше, Лідінгу, швидше! — гукнув Іхтіандр, пливучи йому назустріч. Він ухопився за дельфіна. — Пливімо швидше далі, вперед!

І, скоряючись руці юнака, дельфін швидко поплив у відкрите море, назустріч вітру і хвилям. Збиваючи піну, він грудьми розтинав хвилі і мчав, але Іхтіандрові здавалося, що швидкість усе ще замала.

— Та ну ж бо, Лідінгу! Швидше, швидше!

Іхтіандр зовсім загнав дельфіна, але ця їзда на хвилях не заспокоїла його. Він залишив свого друга в цілковитому нерозумінні, зслизнувши раптом з лискучої спини і пірнувши в море. Дельфін почекав, пирхнув, пірнув, виплив, ще раз незадоволено пирхнув і, круто повернувши хвостом, попрямував до берега, час від часу обертаючись назад. Його друг не виринав на поверхню, і Лідінг приєднався до зграї, радісно зустрінутий молодими дельфінами. А Іхтіандр пірнав усе глибше й глибше в присмеркові глибини океану. Йому хотілося побути на самоті, оговтатися від нових вражень, розібратись у всьому тому, що ЕІН узнав і побачив. Він заплив далеко, не думаючи про небезпеку. Він хотів зрозуміти, чому він не такий, як усі, — чужий морю і землі.

Він поринав усе повільніше. Вода густішала, вона вже тиснула на нього, дихати ставало дедалі важче. Тут були густі зелено-сірі сутінки. Морських мешканців було менше, і багатьох із них Іхтіандр зовсім не знав, — він ще ніколи не поринав так глибоко. І вперше Іхтіандрові стало моторошно від цього мовчазного присмеркового світу. Він швидко піднявся на поверхню і поплив до берега. Сонце сідало, пронизуючи воду червоним промінням. У воді це проміння, змішуючись із синявою води, мінилося ніжними лілувато-рожевими і зеленкувато-блакитними відтінками.

Іхтіандр був без окулярів і тому знизу бачив морську поверхню такою, якою бачать її риби: з-під води морська поверхня видавалася йому не плескатою, а конусоподібною, — немовби він лежав на дні величезної вирви. Здавалося, що краї цього конуса оточені червоною, жовтою, зеленою, синьою і фіолетовою смужками. За конусом розстилалася осяйна поверхня води, в якій, немов у дзеркалі, відбивалися підводні предмети: скелі, водорості і риби.

Іхтіандр перевернувся на груди, поплив до берега і сів під водою між скель недалеко від обмілини. Рибалки злізли з човна у воду і тягли човен на берег. Один з них спустив ноги по коліна у воду. Іхтіандр бачив над водою безногої о рибалку, а у воді — тільки його ноги, а вони знову відбивалися в дзеркалі водяної поверхні. Другому рибалці вода сягала до плечей. І у воді з’явилася чудна безголова, але чотиринога істота, начебто двом однаковим людям одрубали голови і поставили плечі одної людини на плечі другої. Кали люди підходили до берега, Іхтіандр бачив їх, як бачать їх риби: ніби відбитими в кулі. Він бачив їх з ніг до голови раніше, ніж вони наближалися впритул до берега. Тому він завжди встигав одпливти від берега, перш ніж люди могли помітити його.

Ці дивні тулуби з чотирма руками, але без голів і голови без тулубів здалися тепер Іхтіандрові неприємними. Люди… Вони зчиняють такий галас, курять жахливі сигари, погано пахнуть. Ні, з дельфінами краще, — вони чисті й веселі. Іхтіандр усміхнувся, він згадав, як одного разу напився дельфінячого молока.

Далеко на півдні є невеличка бухта. Гострі підводні скелі і піщана коса заступають дорогу до неї суднам з моря. Берег там скелястий і стрімкий. Цю бухту не відвідують ні рибалки, ні шукачі перлин. Неглибоке дно вкрите густим килимом рослин. У теплій воді багато риби. Сюди багато років підряд припливала дельфін-самка, і тут, у цій теплій бухті, у неї народжувалися дельфінятка — двоє, четверо, іноді її шестеро. Іхтіандра дуже тішили молоді дельфіни, і він годинами спостерігав їх, причаївшись у заростях. Дельфінятка то кумедно перекидалися на поверхні, то ссали соски своєї матері, відштовхуючи одне одного мордами. Іхтіандр почав обережно приручати їх: ловив рибок і частував ними дельфінят. Поступово молоді дельфіни і самка звикли до Іхтіандра. Він уже бавився з малятами, ловив їх, підкидав, шарпав. Це їм, мабуть, подобалося, — вони не відставали від нього і щоразу кидалися до нього зграєю, як тільки він з’являвся в бухті з подарунками — смачними рибками або ще смачнішими маленькими ніжними восьминогами.

Одного разу, коли у знайомої самки-дельфіна народилися діти і були вони ще зовсім маленькими сосунцями, — вони ще не їли, а живилися тільки молоком матері, — Іхтіандр подумав: а чому б йому самому не покуштувати дельфінячого молока?

І ось він непомітно опинився під самкою-дельфіном, обхопив її руками і почав висмоктувати молоко. Дельфін не сподівався такого нападу і з жахом кинувся геть з бухти, Іхтіандр ураз відпустив наполохану тварину. Молоко мало сильний риб’ячий присмак.

Налякана самка, вирвавшись від несподіваного сосунця, кинулася кудись у безодню вод, її малята розгубились і безладно тинялися на всі боки. Довго зганяв Іхтіандр маленьких дурних дельфіняток, доки не з’явилась матуся і не відвела їх до сусідньої бухти.

Тільки через багато днів між ними відновилися довір’я і дружба.

Крісто неабияк турбувався. Іхтіандр не показувався три доби З’явився він стомлений, блідий, але задоволений.

— Де ти пропадав? — суворо запитав індіанець, зрадівши з появи Іхтіандра.

— На дні, — відповів Іхтіандр.

— Чому ти такий блідий?

— Я… я мало не загинув, — збрехав Іхтіандр уперше в житті і розповів Крісто історію, що трапилася з ним значно раніше.

У глибинах океану височить скелясте плоскогір’я, а вгорі, посередині плоскогір’я, є велика овальна улоговина — справжнє підводне гірське озеро.

Іхтіандр плив над цим підводним озером. Його вразив незвичайний світло-сірий колір дна. Спустившись нижче і придивившись, Іхтіандр здивувався: під ним було справжнє кладовище різних морських тварин — від дрібних рибок до акул і дельфінів. Тут були і недавні жертви. Але біля них не кишіли, як звичайно, дрібні хижаки — краби і риби. Все було мертве і нерухоме. Тільки де-не-де з дна до поверхні здіймалися бульбашки газу. Іхтіандр плив понад краєм улоговини. Поринув ще нижче і раптом відчув гострий біль у зябрах, задуху, запаморочення. Майже втрачаючи свідомість, він безпорадно падав і нарешті опустився на край улоговини. У скронях стукало, серце калатало, очі заволокло червоним туманом. І ні він кого було чекати допомоги. Раптом він помітив, як поряд з ним, тіпаючись у корчах, поринає акула. Напевне, вона полювала на нього, доки сама пе потрапила до цих страшних, отруйних мертвих вод підводного озера. її черево і боки здувалися і опадали, паща була роззявлена, білі гострі пластини зубів вишкірені. Акула здихала. Іхтіандр здригнувся. Стиснувши щелепи, намагаючись не набрати зябрами води, Іхтіандр рачки виповз із озера на берег, тоді підвівся, пішов. У голові паморочилося, і він знову впав. Потім відштовхнувся ногами од сірого каміння, змахнув руками, і ось уже він за десять метрів від краю озера…

Закінчивши розповідь, Іхтіандр додав те, про що колись довідався від Сальватора.

— Напевне, у цій улоговині зібрались якісь шкідливі гази — можливо, сірководень або вугільний ангідрид, — сказав Іхтіандр. — Розумієш, на поверхні океану ці гази окислюються, і їх не відчуваєш, а в самій улоговині, де гази виділяються, вони ще дуже концентровані. Ну, а тепер дай мені поснідати — я голодний.

Нашвидку поснідавши, Іхтіандр надів окуляри й рукавиці і попрямував до дверей.

— Ти тільки за цим і приходив? — запитав Крісто, показуючи на окуляри. — Чому ти не хочеш сказати, що з тобою?

У характері Іхтіандра з’явилася нова риса: він став потайливий.

— Не питай, Крісто, я сам не знаю, що зі мною. — І юнак швидко вийшов з кімнати.

МАЛЕНЬКА ПОМСТА

Несподівано зустрівши блакитнооку дівчину в крамниці продавця перлин Бальтазара, Іхтіандр так зніяковів, що вискочив з крамниці і кинувся до моря. Але тепер у нього знову виникло бажання познайомитися з дівчиною та він не знав, як це зробити. Найпростіше було б покликати на допомогу Крісто і піти разом з ним. Проте зустрічатися з нею в присутності Крісто йому не хотілося. Щодня припливав Іхтіандр до берега моря, туди, де вперше зустрів дівчину. Він просиджував з ранку до вечора, ховаючись за прибережним камінням, сподіваючись побачити її. Припливши до берега, він знімав окуляри й рукавиці і переодягався в білий костюм, щоб не злякати дівчину. Нерідко він просиджував на березі цілу добу, вночі поринав у море, щоб погамувати голод рибою та устрицями, і засинав неспокійним сном, а рано-вранці, ще до схід сонця, був уже знову на чатах.

Якось увечері він наважився піти до крамниці продавця перлин. Двері були розчинені, але біля прилавка сидів старий індіанець, — дівчини не було. Іхтіандр повернувся на берег. На скелястому березі стояла дівчина в білій легенькій сукні й солом’яному капелюшку. Іхтіандр зупинився, не наважуючись підійти. Дівчина на когось чекала. Вона нетерпляче ходила туди й сюди, час від часу поглядаючи на дорогу. Іхтіандра, що зупинився біля виступу скелі, вона не помічала.

Але ось дівчина замахала комусь рукою. Іхтіандр озирнувся і побачив молодого, високого, плечистого чоловіка, що швидко йшов дорогою. Іхтіандр ще ніколи не бачив таких ясних волосся й очей, як у цього незнайомця. Велетень підійшов до дівчини і, подаючи їй широку руку, ласкаво промовив:

— Здрастуй, Гуттієре!

— Здрастуй, Ольсене, — відповіла вона.

Невідомий міцно потиснув маленьку руку Гуттієре.

Іхтіандр неприязно подивився на них. Йому стало сумно, і він мало не заплакав.

— Принесла? — спитав велетень, дивлячись на перлове намисто Гуттієре.

Вона кивнула головою.

— Батько не довідається? — запитав Ольсен.

— Ні, — відповіла дівчина. — Це мої власні перлини, я можу робити з ними, що захочу.

Гуттієре і Ольсен пройшли до самого краю скелястого берега, стиха розмовляючи. Потім Гуттієре розстебнула намисто, взяла його за кінець разка, підняла руку вгору і, милуючись намистом, сказала:

— Дивись, як гарно сяють перлини на заході сонця. Візьми, Ольсене…

Ольсен уже простяг руку, та раптом намисто випорснуло з рук Гуттієре і впало в море.

— Що я наробила! — вигукнула дівчина.

Ольсен і Гуттієре засмучені стояли біля моря.

— Може, його можна дістати? — сказав Ольсен.

— Тут дуже глибоко, — заперечила Гуттієре і додала: — От лихо, Ольсене!

Іхтіандр бачив, як засмутилася дівчина. Він миттю забув про те, що дівчина хотіла подарувати перлини білявому велетневі. Іхтіандр не міг бути байдужим до її горя: він вийшов із-за скелі і рішучо попростував до Гуттієре.

Ольсен насупився, а Гуттієре з цікавістю і подивом глянула на Іхтіандра, — вона впізнала в ньому того юнака, що так несподівано втік із крамниці.

— Ви, здається, впустили у море перлове намисто? — спитав Іхтіандр. — Якщо хочете, я дістану його.

— Навіть мій батько — найкращий ловець перлин — по зміг би дістати його на цьому місці, — заперечила дівчина.

— Я спробую, — скромно відповів Іхтіандр.

І на подив Гуттієре та її супутника, юнак, навіть не роздягаючись, кинувся з високого берега в море і зник у хвилях.

Ольсен не знав, що й думати.

— Хто це? Звідки він узявся?

Минула хвилина, потім друга, а юнак не повертався.

— Загинув, — занепокоєно сказала Гуттієре, вдивляючись у хвилі.

Іхтіандрові не хотілось, щоб дівчина знала, що він може жити під водою. Захопившись пошуками, він не розрахував часу і пробув під водою трохи більше, ніж може витримати ловець. Виринувши на поверхню, юнак сказав усміхаючись:

— Трохи терпіння. На дні багато уламків скель — важко шукати. Та я знайду. — І він знову пірнув у воду.

Гуттієре не раз бачила, як ловлять перлини. Вона здивувалася, що юнак, пробувши під водою майже дві хвилини, дихав рівно і не почував утоми.

За дві хвилини голова Іхтіандра знову з’явилася на поверхні. Обличчя Його сяяло радістю. Він підняв над водою руку і показав намисто.

— Зачепилося за виступ скелі, — сказав Іхтіандр зовсім рівним голосом, не захекавшись, немовби він вийшов з другої кімнати. — Коли б перлини впали в розколину, довелося б поморочитись довше.

Він швидко видерся на скелю, підійшов до Гуттієре і подав їй намисто. Вода струмками збігала з його одягу, але він не звертав на це уваги.

— Візьміть.

— Дякую, — сказала Гуттієре, з новою цікавістю дивлячись на юнака.

Запала мовчанка. Всі троє не знали, що робити далі. Гуттієре не наважувалася передати намисто Ольсенові в присутності Іхтіандра.

— Ви, здасться, хотіли віддати перлини йому? — сказав Іхтіандр, показуючи на Ольсена.

Ольсен почервонів, а зніяковіла Гуттієре сказала:

— Так, так, — і простягла намисто Ольсенові, який мовчки взяв його і сховав у кишеню.

Іхтіандр був задоволений. З його боку це була маленька помста. Велетень дістав у подарунок загублені перлини із рук Гуттієре, але від нього — Іхтіандра.

І, вклонившись дівчині, Іхтіандр швидко пішов дорогою.

Та не довго тішила Іхтіандра його удача. Нові думки і питання виникали у нього. Він погано знав людей. Хто цей білявий велетень? Чому Гуттієре дарує йому своє намисто? Про що розмовляли вони на кручі?

Цієї ночі Іхтіандр знову гасав з дельфіном на хвилях, лякаючи в пічній темряві рибалок своїми криками.

Весь наступний день Іхтіандр пробув під водою. В окулярах, але без рукавиць повзав по піщаному дну, шукаючи перлові черепашки. Увечері він завітав до Крісто, який зустрів його буркотливими докорами. Уранці, вже одягнений, юнак був біля скелі, де зустрівся з Гуттієре і Ольсеном. Увечері, па заході сонця, як і того разу, першою прийшла Гуттієре.

Іхтіандр вийшов із-за скель і попростував до дівчини. Побачивши його, Гуттієре кивнула йому головою як своєму знайомому і, усміхаючись, запитала:

— Ви стежите за мною?

— Так, — просто відповів Іхтіандр, — відтоді, як уперше побачив вас… — І, зніяковівши, юнак мовив: — Ви подарували своє намисто тому… Ольсенові. Але ви милувалися перлинами, перш ніж віддати їх. Ви любите перли?

— Так.

— Тоді візьміть оце… від мене. — І він простягнув їй перлину.

Гуттієре добре знала ціну перлам. Перлина, що лежала на долоні Іхтіандра, далеко перевищувала все, що вона бачила й знала про перли з батькових розповідей. Бездоганної форми величезна перлина дуже чистого білого кольору важила не менше двохсот каратів і коштувала, мабуть, не менше як мільйон золотих позо. Гуттієре дивилася то на незвичайну перлину, то на вродливого юнака, що стояв перед нею. Міцний, гнучкий, високий, але трохи сором’язливий, одягнений у пом’ятий білий костюм, він не був схожий на багатих юнаків Буенос-Айреса. І він пропонував їй, дівчині, якої майже зовсім не знав, такий подарунок.

— Візьміть же! — вже наполегливо повторив Іхтіандр.

— Ні, — відповіла Гуттієре, похитавши головою. — Я не можу взяти від вас такого цінного подарунка.

— Це зовсім не цінний подарунок, — гаряче заперечив Іхтіандр. — На дні океану тисячі таких перлин.

Гуттієре усміхнулась. Іхтіандр зніяковів, почервонів і після короткої мовчанки додав:

— Ну, прошу вас.

— Ні.

Іхтіандр нахмурився, він був ображений.

— Коли не хочете взяти для себе, то візьміть для того… для Ольсена. Він не відмовиться.

Гуттієре розсердилась.

— Він бере не для себе, — суворо відповіла вона. — Ви нічого не знаєте.

— Отже, ні?

— Ні.

Тоді Іхтіандр кинув перлину далеко в море, мовчки вклонився дівчині, повернувся і пішов на дорогу.

Цей вчинок приголомшив Гуттієре. Вона стояла нерухомо. Кинути в море мільйонне багатство, як звичайний камінець! їй було совісно. Навіщо вона засмутила цього дивного юнака.

— Стривайте, куди ж ви?

Та Іхтіандр простував далі, низько похиливши голову. Гуттієре наздогнала його, взяла за руку і зазирнула в обличчя. По обличчю юнака текли сльози. Він раніше ніколи не плакав і тепер дивувався, чому речі стали туманними і розпливчастими, ніби він плив без окулярів під водою.

— Пробачте, я образила вас, — промовила дівчина, беручи його за обидві руки.

НЕТЕРПІННЯ ЗУРІТИ

Після цієї події Іхтіандр щовечора припливав до берега, недалеко від міста, брав схований серед каміння костюм, одягався і йшов до скелі, куди приходила Гуттієре. Вони гуляли вздовж берега, жваво розмовляючи. Хто був новий друг Гуттієре? Цього вона не могла б сказати. Він був недурний, дотепний, знав багато такого, чого не знала Гуттієре, але разом з тим не розумів найпростіших речей, відомих кожному міському хлопчикові. Чим це пояснити? Іхтіандр говорив про себе неохоче. Розповідати правду йому не хотілося. Дівчина тільки довідалася, що Іхтіандр — син лікаря, людини, треба думати, дуже заможної. Він виховував сина далеко від міста і людей і дав йому дуже своєрідну і однобічну освіту.

Часом вони довго засиджувалися на березі. Біля ніг шумів прибій. Миготіли зорі. Розмова змовкала. Іхтіандр був щасливий.

— Час уже додому, — казала дівчина.

Іхтіандр неохоче підводився, проводжав її до передмістя, потім швидко повертався, скидав одежу і плив додому.

Вранці, поснідавши, він брав велику білу хлібину і рушав у затоку. Сидячи на піщаному дні, він годував хлібом рибок. Вони підпливали до нього, зграйкою оточували його, шастали між руками і жадібно хапали розмоклий хліб прямо з рук. Іноді великі риби запливали в що зграйку і ганялися за дрібнотою. Іхтіандр підводився і відганяв хижаків руками, а маленькі рибки ховалися за його спиною.

Він почав збирати перлини і складав їх у підводному гроті. Він працював задоволено і незабаром зібрав цілу купу добірних перлин.

Сам того не знаючи, він ставав найбагатшою людиною Аргентіни, а може, й усієї Південної Америки. Досить було захотіти, і він став би найбагатшою людиною світу. Але він не думав про багатство.

Так минали спокійні дні. Іхтіандр шкодував тільки за тим, що Гуттієре живе в курному, душному, гомінкому місті. От якби й вона могла жити під водою, далеко від гамору й людей! Як це було б добре! Він показав би їй новий, невідомий світ, чудові квіти підводних полів. Та Гуттієре не може жити під водою. А він не може жити на землі. Він і так надто багато буває на повітрі. І це не минає даремно, дедалі частіше і дужче починають боліти боки, коли він сидить з дівчиною на березі моря. Але навіть тоді, коли біль стає нестерпним, він не залишає дівчини раніше, ніж вона піде сама. І ще одне турбувало Іхтіандра: про що говорила Гуттієре з білявим велетнем? Іхтіандр щоразу збирався спитати Гуттієре, але боявся образити її.

Якось увечері дівчина сказала Іхтіандрові, що завтра вона не прийде.

— Чому? — запитав він, насупившись.

— Я зайнята.

— Чим?

— Не можна бути таким цікавим. — відповіла дівчина усміхаючись. — Не проводжайте мене! — додала вона і пішла.

Іхтіандр пірнув у море. Всю ніч пролежав вій на замшілому камінні. Невесело було йому. Вдосвіта він поплив додому.

Недалеко від затоки він побачив, як рибалки з човнів стріляли дельфінів. Великий дельфін, поранений кулею, високо підстрибнув над водою і важко пірнув.

— Лідінг! — з жахом прошепотів Іхтіандр.

Один рибалка вже сплигнув з човна в море і очікував, коли поранена тварина спливе на поверхню. Однак дельфін виринув майже за сто метрів від ловця і, важко відсапавшись, знову пірнув у воду.

Рибалка швидко плив до дельфіна. Іхтіандр поспішав на допомогу другові. Ось дельфін ще раз виринув, і в ту ж мить рибалка вхопив його за плавець і потяг знесилену тварину до човна.

Іхтіандр, пливучи під водою, наздогнав рибалку, вкусив його своїми зубами за ногу. Думаючи, що його вхопила акула, рибалка почав несамовито дриґати ногами. Захищаючись, рибалка навмання полоснув ворога ножем, якого тримав у другій руці. Удар ножа улучив Іхтіандрові у шию, не прикриту лускою. Іхтіандр випустив ногу рибалки, і той швидко поплив до човна. Поранені дельфін і Іхтіандр попрямували до затоки. Юнак наказав дельфінові плисти слідом за ним і пірнув у підводну печеру. Вода наповнювала печеру лише до половини. Крізь розколини сюди проникало повітря. Тут дельфінові не загрожувала небезпека, і він міг віддихатись. Іхтіандр оглянув його рану. Вона була не страшна. Куля попала під шкіру і засіла в салі. Іхтіандрові пощастило витягти її пальцями. Дельфін терпляче переніс це.

— Загоїться, — сказав Іхтіандр, ніжно поплескуючи свого друга по спині.

Тепер треба було подбати й про себе. Іхтіандр швидко проплив підводним тунелем, піднявся в сад і увійшов у білий будиночок.

Крісто злякався, побачивши свого вихованця закривавленим.

— Що з тобою?

— Мене поранили рибалки, коли я захищав дельфіна, — сказав Іхтіандр. Але Крісто не повірив йому.

— Знову був без мене у місті? — підозріливо запитав він, перев’язуючи рану. Іхтіандр мовчав.

— Підніми трохи свою луску, — сказав Крісто і оголив Іхтіандрові плече. На плечі індіанець помітив червонясту пляму. Вигляд цієї плями злякав Крісто.

— Ударили веслом? — запитав він, обмацуючи плече. Але пухлини не було. Очевидно, це була родимка.

— Ні, — відповів Іхтіандр.

Юнак пішов до своєї кімнати відпочити, а старий індіанець підпер голову руками і замислився. Він довго сидів, потім підвівся і вийшов з кімнати.

Крісто швидко попрямував до міста, захекавшись, увійшов у крамницю Бальтазара і, підозріливо глянувши на Гуттієре, що сиділа біля прилавка, спитав:

— Батько вдома?

— Там, — відповіла дівчина, кивнувши головою на двері другої кімнати.

Крісто увійшов у лабораторію і зачинив за собою двері.

Брат сидів біля колб, перемиваючи перлини. Бальтазар був роздратований, як і минулого разу.

— Збожеволієш з вами, — почав бурчати Бальтазар. — Зуріта злиться, що ти й досі не приводиш морського диявола, Гуттієре йде кудись з дому на цілий день. Про Зуріту вона й чути не хоче. Торочить своє: “Ні! Ні!” А Зуріта каже: “Набридло ждати! Візьму, каже, та й одвезу її силоміць. Поплаче, та й квит”. Від нього всього можна сподіватися.

Крісто вислухав братові нарікання і потім сказав:

— Слухай, я не міг привести морського диявола, бо він, як і Гуттієре, часто йде без мене з дому на цілий день. А зі мною йти до міста не хоче. Зовсім перестав мене слухатися. Лікар лаятиме мене за те, що я погано наглядаю за Іхтіандром…

— Отже, треба якнайшвидше захопити або викрасти Іхтіандра, ти підеш від Сальватора раніше, ніж він повернеться, і…

— Стривай-но, Бальтазаре. Не перебивай мене, брате. З Іхтіандром нам не треба поспішати.

— Чому не треба поспішати?

Крісто зітхнув, ніби не наважуючись розкрити свій план.

— Бачиш-но… — почав він.

Та в що мить до крамниці хтось увійшов, і вони почули гучний голос Зуріти.

— Ну от, — пробурмотів Бальтазар, кидаючи перлини у ванну, — знову він!

А Зуріта, грюкнувши дверима, увійшов у лабораторію.

— Обидва браточки тут! Ви довго ще будете морочити мені голову? — спитав він, зиркаючи то на Бальтазара, то на Крісто.

Крісто підвівся і, люб’язно усміхаючись, сказав:

— Роблю все, що можу. Терпіння. Морський диявол — не просто собі рибчина. Його з виру одразу не витягнеш. Один раз пощастило привести його сюди, — вас не було; побачив диявол місто, не сподобалось йому, і тепер він не хоче йти сюди.

— Не хоче — не треба. Мені набридло ждати. На цьому тижні я вирішив одразу двох зайців убити. Сальватор ще не приїхав?

— Цими днями чекають.

— Отже, треба поспішати. Чекайте гостей. Я підібрав надійних людей. Ти нам відчиниш двері, Крісто, а далі я впораюся й сам. Коли все буде готово, я повідомлю Бальтазара. — І, повернувшись до Бальтазара, він сказав: — А з тобою я ще поговорю завтра. Та тільки пам’ятай, що це буде наша остання розмова.

Брати мовчки вклонилися. Коли Зуріта обернувся до них спиною, люб’язні усмішки збігли з облич індіанців. Бальтазар стиха вилаявся, Крісто, здавалось, щось обмірковував.

У крамниці Зуріта про щось тихо розмовляв з Гуттієре.

— Ні! — почули брати відповідь Гуттієре. Бальтазар журно похитав головою.

— Крісто! — гукнув Зуріта. — Йди за мною, ти мені сьогодні будеш потрібен.

НЕПРИЄМНА ЗУСТРІЧ

Іхтіандр почував себе дуже погано. Рана на шиї боліла. У нього був жар. Дихати на повітрі ставало дедалі важче. Але незважаючи на це, вранці він усе-таки пішов до скелі, сподіваючись побачити Гуттієре. Вона прийшла опівдні. Стояла палюча спека. Від розпеченого повітря, дрібного білого пороху Іхтіандр задихався. Йому хотілося побути на березі моря, але Гуттієре поспішала, вона мусила повернутись до міста.

— Батько йде в якихось справах, і я повинна сидіти в крамниці.

— Тоді я проведу вас, — сказав юнак, і вони попрямували похилою, курною дорогою до міста.

Назустріч їм, низько похиливши голову, простував Ольсен. Він був чимось заклопотаний і пройшов повз них, не помітивши Гуттієре. Але дівчина покликала його.

— Мені треба сказати йому тільки два слова, — мовила Гуттієре, звертаючись до Іхтіандра, і, повернувши назад, підійшла до Ольсена. Вони тихо п швидко про щось розмовляли. Здавалося, дівчина упрошувала його.

Іхтіандр ішов за кілька кроків позаду них.

— Добре, сьогодні, опівночі! — почув він голос Ольсена. Велетень потиснув дівчині руку, кивнув головою і швидко пішов далі.

Коли Гуттієре підійшла до Іхтіандра, вуха и обличчя його палали. Йому хотілося нарешті поговорити з Гуттієре про Ольсена, але він не знаходив слів.

— Я не можу — почав він задихаючись, — я повинен знати… Ольсен… ви ховаєте від мене якусь таємницю. Він призначив вам побачення вночі. Ви любите пою.

Гуттієре взяла Іхтіандра за руку, ласкаво зазирнула йому в очі і, усміхаючись, запитала:

— Ви вірите мені?

— Я вірю… ви знаєте, я люблю вас, — тепер Іхтіандр знав це слово, — але мені… але мені так тяжко.

То була правда. Іхтіандр страждав від невідомості, та в цю мить він відчував ще й гострий, ріжучий біль у боках. Він задихався. Рум’янець збіг з його лиця, і тепер воно було бліде.

— Ви зовсім хворий, — стурбовано промовила дівчина. — Заспокойтесь, будь ласка. Милий мій хлопчику! Я не хотіла говорити вам усього, але щоб заспокоїти вас, скажу. Слухайте.

Якийсь вершник промчав повз них, однак, глянувши на Гуттієре, круто повернув коня і під їхав до молодих людей. Іхтіандр побачив смуглявого, вже немолодого чоловіка, з пухнастими, закрученими догори вусами і невеличкою еспаньйолкою.

Десь колись Іхтіандр бачив цю людину. У місті? Ні… Так, там, на березі.

Вершник поляскав хлистом по чоботу, підозріливо і вороже оглянув Іхтіандра і подав руку Гуттієре.

Піймавши руку, він несподівано підняв дівчину до сідла, поцілував її руку і засміявся.

— Піймалася! — Випустивши руку спохмурнілої Гуттієре, він промовив насмішкувато й водночас роздратовано: — Хто ж це бачив, щоб наречені напередодні весілля гуляли з молодими хлопцями?

Очі Гуттієре гнівно спалахнули, та він не дав їй говорити.

— Батько давно вже чекає на вас. Я буду в крамниці за годину.

Іхтіандр уже не чув останніх слів. Він раптом відчув що в очах у нього потемніло, якийсь клубок підкотився до горла, йому захопило подих. Він не міг більше залишатися на повітрі.

— Так ви… усе-таки обдурили мене… — промовив він посинілими губами.

Йому хотілося говорити — висловити всю свою образу або дізнатися про все, однак біль у боках ставав нестерпним, Іхтіандр майже втрачав свідомість.

Нарешті він зірвався з місця, побіг до берега і з крутої скелі кинувся в море.

Гуттієре скрикнула і похитнулася. Потім вона кинулася до Педро Зуріти.

— Швидше… Врятуйте його!

Проте Зуріта не поворухнувся.

— Я не маю звички заважати іншим топитися, якщо вони цього бажають, — сказав він.

Гуттієре побігла до берега, щоб стрибнути у воду. Але Зуріта пришпорив коня, наздогнав дівчину, схопив її за плечі, підняв на коня і поскакав дорогою.

— Я не маю звички заважати іншим, якщо інші не заважають мені. Ось так буде краще! Та отямтесь-бо, Гуттієре!

Але Гуттієре не відповідала. Вона була непритомна. Дівчина отямилась уже біля батькової крамниці,

— Хто був цей юнак? — спитав Педро.

Гуттієре, глянувши на Зуріту з неприхованим гнівом, сказала:

— Пустіть мене!

Зуріта насупився. “Дурниці, — подумав він. — Герой її роману кинувся в море. Тим краще”. І, обернувшись до крамниці, Зуріта гукнув:

— Батьку! Бальтазаре! Агов!

Бальтазар вибіг.

— Ось тобі твоя дочка. І дякуй мені. Я врятував її, вона мало не стрибнула в море слідом за якимось юнаком приємної зовнішності. Ось уже вдруге я рятую життя твоїй дочці, а вона й досі цурається мене. Та незабаром цій упертості буде покладено край. — Він зареготав. — Я приїду через годину. Пам’ятай нашу домовленість!

Бальтазар, принижено вклоняючись, прийняв від Педро дочку.

Вершник пришпорив коня і поїхав.

Батько й дочка увійшли в крамницю. Знесилена Гуттієре опустилася на стілець і затулила обличчя руками.

Бальтазар причинив двері і, походжаючи по крамниці, почав про щось схвильовано і гаряче говорити. Але його ніхто не слухав. З таким самим успіхом Бальтазар міг би промовляти до засушених крабів і морських йоржів, що лежали на полицях.

“Він кинувся у воду, — думала дівчина, пригадуючи обличчя Іхтіандра. — Бідолашний! Спочатку Ольсен, потім ця безглузда зустріч із Зурітою. Як смів він назвати мене нареченою! Тепер усе загинуло…”

Гуттієре зайшлася сльозами. Їй було жаль Іхтіандра. Простий, сором’язливий — хіба можна було його порівняти з пустими, чванькуватими молодими людьми Буенос-Айреса?

“Що ж робити далі? — думала вона. — Кинутися в море, як Іхтіандр? Накласти на себе руки?”

А Бальтазар говорив і говорив:

— Ти розумієш, Гуттієре. Це ж цілковите розорення! Все, що ти бачиш у нашій крамниці, належить Зуріті. Мого власного товару тут немає й десятої частки. Усі перлини ми одержуємо на комісію від Зуріти. Коли ти ще раз відмовиш йому, він забере весь товар і більше зі мною не матиме справ. Це ж розорення! Цілковите розорення! Ну, будь же розумницею, пожалій свого старого батька.

— Кажи далі: “і вийди заміж за нього”. Ні! — різко відповіла Гуттієре.

— Прокляття! — закричав розлютований Бальтазар. — Якщо так, то… то… не я, так сам Зуріта приборкає тебе! — І старий індіанець, грюкнувши дверима, вийшов у лабораторію…

БІЙ ІЗ СПРУТАМИ

Кинувшись у море, Іхтіандр на деякий час забув усі свої земні невдачі. Після неймовірної спеки й задухи на землі прохолодна вода заспокоїла і освіжила його. Різкий біль зник. Іхтіандр дихав глибоко і рівно. Йому потрібен був повний відпочинок, і він намагався не думати про те, що сталося на землі.

Іхтіандр відчував потребу працювати, рухатися. Що б йому зробити? Він любив темної ночі стрибати з високої скелі у воду так, щоб відразу дістати дно. Але зараз був полудень, і на морі мигтіли чорні днища рибальських човнів.

“Ось що я зроблю. Треба буде дати лад у гроті”, — подумав Іхтіандр.

У стрімкій скелі затоки був грот з великою аркою, звідки відкривався чудовий краєвид на підводну рівнину, яка положисто спускалася в глиб моря. Іхтіандр давно вже нагледів цей грот. Але перш ніж влаштуватись у ньому, треба було вигнати його давнішніх мешканців — численні сім’ї спрутів.

Іхтіандр надів окуляри, озброївся довгим, трохи вигнутим, гострим ножем і сміливо підплив до грота. Увійти в грот було страшнувато, і Іхтіандр вирішив примусити ворогів вийти з нього. Біля затонулого човна він давно вже примітив довгий остень. Він узяв його в руку і, стоячи біля входу в грот, почав водити ним. Восьминоги, незадоволені трім, що хтось забрався до їхньої оселі, завовтузилися. З країв арки виткнулися довгі, в’юнкі щупальця. Вони обережно наближалися до остеня. Іхтіандр відсмикував остень, перш ніж щупальця спрута встигали захопити його. Ця гра тривала кілька хвилин. Ось уже десятки щупалець, немов волосся Медузи-Горгони^[10], заворушилися біля краю арки. Нарешті старому, величезному спрутові увірвався терпець, і він вирішив розправитись із зухвальцем. Спрут виліз із розколини, погрозливо ворушачи щупальцями. Поволі поплив він до ворога, міняючи своє забарвлення, щоб злякати Іхтіандра. Іхтіандр відплив убік, кинув остень і приготувався до бою. Він знав, як тяжко боротися людині з її двома руками, коли у ворога вісім довгих ніг. Не встигнеш відрізати спрутові одну ногу, як сім інших захоплять і скрутять людині руки. Тому юнак намагався скерувати удар свого ножа так, щоб він влучив у тіло спрута. Підпустивши потвору на таку відстань, що кінці її щупалець майже торкалися його тіла, Іхтіандр зненацька рвучко кинувся вперед, у саме кубло в’юнких щупалець, до спрутової голови.

Цей незвичайний прийом, як і завжди, був для спрута несподіваний. Минуло не менше чотирьох секунд, поки тварина встигла підтягти кінці щупалець і обкрутити ними ворога. Але за цей час Іхтіандр устиг швидким і впевненим ударом розкраяти тіло спрута, влучивши в серце і перерізавши рухові нерви. І величезні Щупальця, що вже обвивалися навколо його тіла, раптом безсило розкрутилися і мляво обвисли.

— Один готовий!

Іхтіандр знову взявся за остень. Цього разу назустріч юнакові випливло одразу двоє спрутів. Один з них плив просто на Іхтіандра, а другий намагався обійти його і напасти ззаду. Небезпека збільшувалася. Іхтіандр хоробро кинувся на спрута, що був перед ним, та перш ніж він встиг убити його, другий спрут, що був позаду, оновив його шию. Юнак хутко перерізав спрутові ногу, встромивши в неї ножа біля самої своєї шиї. Тоді обернувся до спрута й відрубав йому щупальця. Скалічений спрут, поволі гойдаючись, опустився на дно. А Іхтіандр уже розправлявся із спрутом, який був перед ним.

— Трьох забито, — рахував далі Іхтіандр.

Проте на деякий час довелося припинити бій. Із грота виплив цілий загін спрутів, а пролита кров закаламутила воду. В цій бурій імлі перевага могла бути на боці спрутів, бо вони навпомацки могли виявити ворога, в той час як Іхтіандр їх не бачив. Він відплив далі від місця бою, туди, де вода була чиста, і тут забив ще одного спрута, що виплив з кривавої імли.

Бій тривав з перервами кілька годин.

Коли нарешті останнього спрута було забито і вода стала чистою, Іхтіандр побачив, що дно вкрите мертвими тілами спрутів і обрубаними щупальцями, які ще ворушилися. Іхтіандр ввійшов у грот. Тут лишалося ще кілька маленьких спрутів — з кулак завбільшки і з щупальцями не товстішими за палець. Іхтіандр хотів їх убити, але потім йому стало шкода малих. “Треба спробувати приручити їх. Непогано мати таких сторожів”.

Звільнивши печеру від великих спрутів, Іхтіандр вирішив прикрасити свою підводну оселю меблями. Він приніс із дому стіл на залізних ніжках з мармуровою дошкою і дві китайські вази, а у вази насипав землі і посадив морські квіти. Землю розмивала вода, і вона деякий час курилася над вазами, неначе дим, але потім вода стала чистою. Лише квіти, які коливала легка хвиля, тихо похитувалися, як від подуву вітру.

У стіні грота був виступ, немов природна кам’яна лава. Новий господар печери задоволено розлігся па цій лаві. Хоч вона була кам’яна, однак тіло, підтримуване водою, майже не відчувало її.

Дивний вигляд мала ця підводна кімната з китайськими вазами на столі. Цікаві рибки зграями припливали подивитися на дивовижне новосілля. Вони сновигали між ніжками стола, підпливали до квітів у вазах, ніби нюхаючи їх, шастали під головою Іхтіандра, що опиралась на руку. Мармуровий бичок зазирнув у грот, злякано крутнув хвостом і поплив собі геть. На білому піску виповз великий краб, підняв і опустив клешню, ніби вітаючи господаря, і розташувався під столом.

Іхтіандра тішила ця витівка. “Чим би ще прикрасити мою оселю? — подумав він. — Я понасаджую біля входу дуже гарних підводних рослин, підлогу посиплю перлами, а попід стінами, з країв, покладу черепашки. От якби цю підводну кімнату побачила Гуттієре… Але вона обдурює мене. А може, й не обдурює. Вона ж не встигла розповісти мені про Ольсена”. Іхтіандр спохмурнів. Закінчивши роботу, він знову відчув себе самотнім, не схожим на інших людей. “Чому ніхто не може жити під водою? Тільки я. Хоча б швидше приїхав батько! Я запитаю в нього…”

Йому хотілось показати свою нову підводну оселю хоч би одній живій істоті. “Лідінг!” — згадав Іхтіандр дельфіна. Іхтіандр узяв виту черепашку, виринув на поверхню і засурмив. Незабаром залунало знайоме пирхання — дельфін завжди плавав поблизу затоки.

Коли дельфін підплив, Іхтіандр ласкаво обняв його і сказав:

— Ходімо до мене, Лідінгу, я покажу тобі нову кімнату. Ти ніколи не бачив стола і китайських ваз.

І, пірнувши у воду, Іхтіандр наказав дельфінові плисти слідом за собою.

Проте дельфін, як виявилося, був дуже неспокійний гість. Великий і неповороткий, він так збурив воду у печері, що вази захиталися на столі. До того ж він умудрився наштовхнутися мордою на ніжку стола і перекинути його. Вази попадали, і якби це було на землі — вони б розбилися. Але тут усе обійшлося гаразд, якщо не зважати на смертельний переляк краба, що надзвичайно прудко якось боком побіг до скелі.

“Який ти незграбний!” — подумав Іхтіандр про свого друга, пересуваючи стіл в глиб грота і піднімаючи вази.

І, обнявши дельфіна, Іхтіандр сказав:

— Залишайся, Лідінгу, тут, зі мною!

Та незабаром дельфін почав стріпувати головою і непокоїтись. Він не міг довго лишатися під водою. Йому потрібне було повітря. І, змахнувши плавцями, дельфін виплив з грота і виринув на поверхню.

“Навіть Лідінг не може жити зі мною під водою, — журливо подумав Іхтіандр, залишившись на самоті. — Лише риби. Але ж вони дурні й полохливі…”

І він ліг на своє кам’яне ложе. Сонце зайшло. У гроті стало темно. Легеньке коливання води заколисувало Іхтіандра. Стомлений хвилюванням дня і роботою, Іхтіандр почав дрімати.

НОВИЙ ДРУГ

Ольсен сидів на великому баркасі і дивився через борт у воду. Сонце тільки-но викотилося з-за обрію і косим промінням пронизувало до самого дна прозору воду невеличкої бухти. Кілька індіанців плазували по білому піщаному дну. Час від часу вони виринали на поверхню, щоб віддихатися, і знову поринали у воду. Ольсен уважно стежив за ловцями. Хоч була рання пора, сонце вже добре припікало. “А чому б і мені трохи не освіжитися — не пірнути якийсь раз?” — подумав він, швидко роздягнувся і стрибнув у воду. Ольсен ніколи раніше не пірнав, але це йому сподобалося; він переконався, що може пробути під водою довше, ніж звиклі до цього індіанці. Ольсен приєднався до ловців і незабаром захопився цією новою для нього роботою.

Пірнувши втретє, він помітив, як двоє індіанців, що стояли навколішки на дні, несподівано скочили на ноги і виринули на поверхню так швидко, немовби їх переслідувала акула або пила-риба. Ольсен озирнувся. До нього швидко підпливала якась дивна істота, напівлюдина-напівжаба, з сріблястою лускою, величезними виряченими очима і жаб’ячими лапами. Вона по-жаб’ячому закидала лапами і дужими рухами посувалася вперед.

Перш ніж встиг Ольсен підвестися з колін, чудовисько було вже біля нього і вхопило його руку своєю жаб’ячою лапою. Переляканий Ольсен все ж помітив, що ця істота мала гарне людське обличчя, тільки вирячені, блискучі очі спотворювали його. Ця дивна істота, забувши, що вона під водою, почала гаряче про щось говорити. Слів Ольсен не міг розчути. Він бачив лише, як ворушилися губи. Дивовижна істота міцно тримала двома лапами Ольсенову руку. Сильним рухом ніг Ольсен відштовхнувся од дна і швидко виринув на поверхню, працюючи вільною рукою. Чудовисько потяглося слідом за ним, не випускаючи жертви. Виринувши на поверхню, Ольсен ухопився рукою за борт баркаса, перекинув ногу, вліз у баркас і відкинув геть од себе цю напівлюдину з жаб’ячими лапами так, що та шубовснула у воду, аж виляски пішли. Індіанці, які сиділи в баркасі, стрибнули у воду і мерщій попливли до берега. Та Іхтіандр знову підплив до баркаса і звернувся до Ольсена іспанською мовою:

— Слухайте, Ольсене, мені треба поговорити з вами про Гуттієре.

Ці слова здивували Ольсена не менше, ніж зустріч під водою Ольсен був людиною хороброю і голову мав розумну. Якщо невідома істота знає його ім’я і Гуттієре, — значить, це людина, а не потвора.

— Я вас слухаю, — відповів Ольсен.

Іхтіандр видерся на баркас, сів на носі, підібгавши під себе ноги і схрестивши на грудях лапи.

“Окуляри!” — подумав Ольсен, уважно роздивляючись блискучі, опуклі очі невідомого.

— Моє ім’я Іхтіандр. Одного разу я добув вам намисто з морського дна.

— Але ж тоді у вас були людські очі і руки.

Іхтіандр посміхнувся і потряс своїми жаб’ячими лапами.

— Їх можна знімати, — коротко відповів він.

— Я так і думав.

Індіанці з цікавістю стежили з-за прибережних скель за цією дивною розмовою, хоча слів вони і не чули.

— Ви любите Гуттієре? — запитав, помовчавши, Іхтіандр.

— Так, я люблю Гуттієре, — просто відповів Ольсен.

Іхтіандр тяжко зітхнув.

— І вона вас любить?

— І вона мене любить.

— Але ж вона любить мене.

— То вже її справа.

— Як то її справа. Вона ж ваша наречена.

На обличчі в Ольсена з’явився вираз подиву, але хлопець так само спокійно відповів:

— Ні, вона не моя наречена.

— Ви брешете! — спалахнув Іхтіандр. — Я сам чув, як смаглявий чоловік на коні казав, що вона наречена…

— Моя?

Іхтіандр зніяковів. Ні, смаглявий чоловік не казав, Що Гуттієре наречена Ольсена. Але ж не може бути молода дівчина нареченою цього смаглявого, такого старого і неприємного. Хіба так буває? Смаглявий, мабуть, її родич… Іхтіандр вирішив розпитати про все інакше.

— А що ви тут робили? Шукали перли?

— Правду кажучи, мені не до вподоби ваш допит, — похмуро відповів Ольсен. — І коли б я не знав дечого про вас від Гуттієре, я скинув би вас з баркаса, і на тому розмова скінчилася б. Не хапайтеся за вашого ножа. Я можу розбити вам голову веслом, перш ніж ви підведетеся. Та я не вважаю за потрібне приховувати від вас, що я справді шукав тут перли.

— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?

Ольсен кивнув головою.

Іхтіандр тріумфував.

— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.

— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.

— Ви так любите перли?

— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.

— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.

Ольсен знову ствердно кивнув головою.

— Отже, ви любите гроші?

— Що вам, власне, від мене треба? — вже роздратовано запитав Ольсен.

— Я хочу знати, чому Гуттієре дарує вам перли. Ви ж хотіли одружитися з нею?

— Ні, я не збирався одружуватися з нею, — промовив Ольсен. — Та якби й збирався, то тепер уже пізно думати про це. Гуттієре стала дружиною іншого.

Іхтіандр зблід і схопив Ольсена за руку.

— Невже того смаглявого? — злякано спитав він.

— Так, вона вийшла заміж за Педро Зуріту.

— Але ж вона… Мені здається, що вона любила мене, — тихо промовив Іхтіандр.

Ольсен співчутливо глянув на нього, не поспішаючи запалив коротеньку люльку і сказав:

— Так. Мені здасться, вона любила вас. Але ж ви у неї на очах кинулись у море і втопилися, — принаймні так вона думала.

Іхтіандр здивовано глянув на Ольсена. Юнак ніколи не казав Гуттієре про те, що він може жити під водою. Йому її на думку не спадало, що його стрибок із скелі в море дівчина може зрозуміти як самогубство.

— Минулої ночі я бачив Гуттієре, — промовив Ольсен. — Ваша смерть дуже засмутила її. “Я винна у смерті Іхтіандра”, — ось що сказала вона.

— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона… адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий, — я його одразу впізнав, — і запевнив її, що це він урятував її.

— Гуттієре розповідала мені про це, — сказав Ольсен. — Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?

— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.

— Як це сталося, — поволі промовив Ольсен, — я й сам не розумію.

— Розкажіть, що ви знаєте, — попросив Іхтіандр.

— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки, — батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.

— Цей самий? Зуріта?

— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.

— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий, — не міг стриматися Іхтіандр.

— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.

— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?

Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?

— Зробити це не так просто, як вам здається, — відповів Ольсен. — На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд. — Іхтіандр усе-таки не розумів. — Одним словом, цього не можна було зробити.

— Ну, тоді чому вона не втекла?

— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.

— Ви хотіли одружитися з нею? — запитав Іхтіандр.

— Одначе який ви, — знову посміхнувшись, промовив Ольсен. — Я ж сказав вам, що ми з нею були друзі. Що могло бути далі — не знаю…

— Чому ж ви не виїхали?

— Тому, що у нас не було грошей на переїзд.

— Невже переїзд на “Горроксі” коштує так дорого?

— На “Горроксі”! На “Горроксі” можуть їздити тільки мільйонери. Та що ви, Іхтіандре, з неба впали?

Іхтіандр зніяковів, почервонів і вирішив більше не ставити запитань, які показали б Ольсенові, що він не знає найпростіших речей.

— У нас не вистачило грошей на переїзд навіть на товарно-пасажирському пароплаві. А після переїзду теж були б витрати. Робота на вулиці не валяється.

Іхтіандр знову хотів запитати Ольсена, але стримався.

— І тоді Гуттієре вирішила продати своє перлове намисто.

— Коли б я знав, — вигукнув Іхтіандр, згадавши про свої підводні скарби.

— Про що?

— Ні, так… Розповідайте, Ольсене.

— Усе вже було підготовано до втечі.

— А я… Як же так? Пробачте… Виходить, вона мала намір покинути і мене?

— Усе це почалося, коли ви ще не були знайомі. А потім, наскільки я знаю, вона хотіла попередити вас. Можливо, й запропонувати вам їхати разом з нею. Нарешті, вона могла написати вам з дороги, коли б їй не вдалося поговорити з вами про втечу.

— Але чому з вами, а не зі мною? З вами радилася, з вами збиралася їхати!

— Я з нею знайомий понад рік, а вас…

— Кажіть, кажіть, не звертайте уваги на мої слова.

— Ну, так ось. Усе було підготовлено, — розповідав Ольсен. — Але тут ви кинулись у воду на очах Гуттієре, а Зуріта випадково зустрів Гуттієре разом з вами. Рано-вранці, перед тим як іти на завод, я зайшов до Гуттієре. Я не раз робив це й раніше. Бальтазар неначебто ставився до мене прихильно. Можливо, він побоювався моїх кулаків, а може, дивився на мене як на другого жениха на випадок, якби Зуріті надокучила впертість Гуттієре. Принаймні Бальтазар не заважав нам і тільки просив не навертатися разом на очі Зуріті. Звичайно, старий індіанець не підозрював про наші плани. Цього ранку я хотів сповістити Гуттієре, що купив квитки на пароплав і що вона повинна підготуватися на десяту годину вечора. Мене зустрів Бальтазар, він був схвильований. “Гуттієре немає вдома. І її… взагалі немає вдома, — сказав мені Бальтазар. — Півгодини тому до будинку під’їхав Зуріта в новенькому, блискучому автомобілі. От як! — вигукнув Бальтазар. — Автомобіль — рідкість на нашій вулиці, особливо якщо автомобіль під’їжджає просто до твого дому. Я і Гуттієре вибігли на вулицю. Зуріта вже стояв на землі біля розчинених дверцят автомобіля і запропонував Гуттієре довезти її до базару і назад. Він знав, що Гуттієре в цей час ходить на базар. Гуттієре подивилася на блискучу машину. Самі розумієте, яка то спокуса для молодої дівчини. Але Гуттієре хитра і недовірлива. Вона ввічливо відмовилася. Чи бачили ви таких упертих дівчат! — з гнівом вигукнув Бальтазар та й зареготав. — Однак Зуріта не розгубився. “Я бачу, ви соромитесь, — сказав він, — тоді дозвольте, я допоможу вам”. Схопив її, посадив в автомобіль, Гуттієре встигла тільки крикнути: “Батьку!” — їх і сліду нема.

Я думаю, вони більше не повернуться. Повіз її до себе Зуріта”, — закінчив свою розповідь Бальтазар, і було видно, що він дуже задоволений тим, що сталося.

“У вас на очах вкрали дочку, і ви так спокійно, навіть радісно розповідаєте про це!” — обурено сказав я Бальтазарові.

“А чого мені турбуватися? — здивувався Бальтазар. — Коли б це був хтось інший, тоді інша справа, а Зуріту я давно знаю. Вже коли він, скнара, на автомобіль грошей не пошкодував, то, значить, Гуттієре йому дуже подобається. Повіз — так ожениться. А їй — наука: не будь упертою. Багаті люди на дорозі не валяються. Плакати їй нема за чим. У Зуріти є гасієнда “Долорес” недалеко від міста Парани. Там живе його мати. Туди, напевне, і повіз він мою Гуттієре”.

— І ви не побили Бальтазара? — спитав Іхтіандр.

— Послухати вас, то я тільки те й повинен робити, що битися, — відповів Ольсен. — Правду кажучи, спочатку я хотів відлупцювати Бальтазара Але потім подумав, що тільки зіпсую справу. Я гадав, що не все ще втрачено… Не розповідатиму вам про подробиці. Як я вже казав, мені пощастило побачитися з Гуттієре.

— В гасіенді “Доіорес”?

— Атож.

— І ви не вбили цього негідника Зуріту і не визволили Гуттієре?

— Знову бити, та ще й вбивати. Хто б міг подумати, що ви такий кровожерливий?

— Я не кровожерливий, — з сльозами на очах вигукнув Іхтіандр. — Але ж це обурливо!

Ольсенові стало шкода Іхтіандра.

— Ви маєте рацію, Іхтіандре, — сказав Ольсен. — Зуріта і Бальтазар — негідні люди, вони заслуговують на гнів і презирство. їх варто було б побити. Але життя складніше, ніж ви, мабуть, уявляєте собі. Гуттієре сама відмовилась тікати від Зуріти.

— Сама? — не повірив Іхтіандр.

— Так, сама.

— Чому?

— По-перше, вона певна, що ви покінчили з собою — втопилися через неї. Ваша смерть гнітить її. Вона, бідолашна, мабуть, дуже любила вас. “Тепер моє життя закінчене, Ольсене, — сказала вона мені. — Тепер мені нічого не треба. Я байдужа до всього. Я не стямилася, коли священик, якого запросив Зуріта, обвінчав нас. “Ніщо не робиться без волі божої, — так сказав священик, надіваючи мені на палець обручку. — А те, що з’єднав бог, людина хай не розлучає”. Я буду нещасна із Зурітою, але боюся накликати на себе гнів божий і тому не покину його”.

— Але ж усе це дурниці! Який бог? Батько каже, що бог — це казка для маленьких дітей! — гаряче вигукнув Іхтіандр. — Невже ви не могли переконати її?

— На жаль, Гуттієре вірить у цю казку. Місіонери встигли зробити з неї ревну католичку; я давно пробував, але не зміг порушити її віри. Вона навіть погрожувала розірвати нашу дружбу, якщо я говоритиму з нею про церкву та бога. Доводилось чекати. А в гасієнді у мене й часу не було довго переконувати її. Мені пощастило обмінятися з нею лише кількома словами. Ага, ось що вона ще сказала. Обвінчавшись з Гуттієре, Зуріта сміючись вигукнув: “Ну, одну справу зроблено. Пташку спіймали і посадили в клітку, тепер лишається рибку питати!” Він пояснив Гуттієре, а вона мені, про яку рибку йде мова. Зуріта їде до Буенос-Айреса, щоб спіймати морського диявола, і тоді Гуттієре буде мільйонершею. Це часом не ви? Ви можете бути під водою без будь-якої шкоди для себе, лякаєте ловців перлин…

Обережність стримувала Іхтіандра відкрити Ольсенові свою таємницю. Пояснити її він однаково не зміг би. І, не відповідаючи на запитання, він сам запитав:

— А навіщо Зуріті морський диявол?

— Педро хоче примусити диявола ловити перли. Отже, якщо ви морський диявол — стережіться!

— Дякую за попередження, — відповів юнак.

Іхтіандр навіть гадки не мав, що про його витівки знали всі на березі і що про нього багато писали в газетах та журналах.

— Я не можу, — раптом заговорив Іхтіандр, — я мушу побачити її. Побачитись з нею хоч би востаннє. Місто Парана? Так, знаю. Шлях туди лежить уверх по річці Парані. Але як дійти від міста Парани до гасієнди “Долорес”?

Ольсен пояснив.

Іхтіандр міцно потиснув Ольсенові руку.

— Пробачте мені. Я вважав вас ворогом, але несподівано знайшов друга. Прощавайте! Я йду шукати Гуттієре.

— Зараз? — запитав усміхаючись Ольсен.

— Так, цієї ж миті, — відповів Іхтіандр, стрибаючи у воду, і поплив до берега. Ольсен тільки похитав головою.