Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ І. СТЕП

Безкрайнє море трав розстилалося на всі боки Дикого Поля[1], наскільки вистачало погляду, і наповнювало душу п’янким відчуттям свободи. Блакитні далі степу вабили до себе будь-якого мандрівника — хотілося йти і йти до них, аби перевірити, чи насправді там усе таке сіро-блакитне, яким здається здалеку.

Липневе сонце в яскраво-блакитному, майже синьому, безхмарному небі заливало своїми промінчиками ці простори, нещадно палило їх, а в повітрі тремтіло марево, наче над розпеченим залізом. Це жагуче повітря було сповнене п’янкими пахощами степових трав, які ще дужче духмяніли у спекотний полудень і серед яких особливо виділявся гіркуватий аромат полину. Яскравими, бузковими плямами квітла шавлія. Медово-золоті кружечки пижма скромно виглядали з густої трави й намагалися перевершити жовті серцевинки ромашок, що гордо вигинали свої білі пелюсточки. А блакитні квітки петрова батога на жорстких стеблинах зовсім не звертали уваги на суперництво сусідів і заманювали до себе легкокрилих метеликів та диких бджіл. Смарагдовий і соковитий навесні, літній степ починав уже потроху блякнути й рудіти від літньої спеки, поступово перетворюючись на гігантський жовтавий килим із вигадливим візерунком із зелених гайків, що росли вздовж блакитних річечок.

Але нікому було милуватися красою Дикого Поля — можна весь день скакати на баскому коні й не зустріти жодної живої душі. І лише потворні половецькі баби ось уже декілька століть понуро витріщалися з давніх курганів на всю цю буйну пишність трав та сріблястих ковилів.

Уся живність, що мешкає у степу, сховалася від полуденної спеки. І тільки ступивши під покров розлогих лісів, що тяглися вздовж Дніпра, можна було відчути прохолоду. Дивовижне видовище відкривалося подорожньому, який потрапляв у ті краї — пишна й соковита зелень лісу спліталась із яскравою бірюзою дніпровських вод.

Але ось пустельну тишу степу порушив тупіт — двоє коней швидко скакали до зеленого гаю. Благородні тварини відчули близькість води, а змучені спекою вершники в передчутті прохолоди квапили своїх коней. Вершниками були двоє вільних низових козаків[2], двоє найкращих друзів.

Один із них — гордовитий козак Марко Воловодченко, киянин. На вигляд йому можна було дати років тридцять, хоча насправді йшов лише двадцять п’ятий. Пишні чорні вуса, запечені сонцем крупні, мужні риси обличчя робили хлопця старшим на вигляд, але однаково не позбавляли привабливості, а розумний погляд сірих очей викликав прихильність до нього будь-якої людини.

Другий козак — хоч і одноліток Воловодченка — був на подив гарним і здавався молодшим. Утім, веселий погляд синіх очей і ніжні, майже жіночні риси обличчя приховували крутий норов і хоробрість свого власника, що іноді межувала з нерозсудливістю.

Звали красеня Тимофієм Клесінським. На Січі гострі на язик козаки-запорожці так і прозвали хлопця за привабливу зовнішність — Красунчик[3]. Спочатку це прізвисько зачіпало юного козака за живе і здавалося йому зовсім не мужнім, несолідним. Відтак, поміркувавши, хлопець визнав його гідним, та й він його повністю виправдовував. Тимофій був нащадком знатного та багатого українського шляхетського роду, але зазвичай він називався своїм січовим прізвиськом, замовчуючи походження.

Обганяючи один одного, козаки увірвалися під покров лісу. Розпашілі коні відчули, що вода вже зовсім близько, і від цього ще більше прискорили свій біг. Спішившись, обидва приятелі скинули одяг і майже одночасно стрибнули у прохолодну воду. Якби в цю мить скульптор, який створював прекрасні статуї античних богів, був присутній на дикому березі Дніпра, він неодмінно схопився б за різець: такі чудові статури мали обоє друзів — високі, сильні і стрункі, з широкими м’язистими плечима, — кожен із цих двох міг стати прообразом для статуї Аполлона.

Здіймаючи каскади бризок, пустуючи й пірнаючи, обидва приятелі вдосталь наплавались і, вийшовши на берег, знеможено повалилися на залитий сонцем пирій. Відчуваючи одночасно і легке тремтіння від холодного купання, і приємне сонячне тепло, обидва переводили дух. Друзі мовчали — кожен думав про своє.

Причини, які багато років тому привели юних Марка й Тимофія на Низ, були вельми цікаві та певною мірою прозаїчні.

Тимофій був молодшим із двох синів багатого українського шляхтича Микити Клесінського, чий маєток Волхóвиці розташований неподалік міста Бара в Подільському воєводстві[4]. Його батько, пан Микита, нині покійний, дуже пишався своїм українським походженням, мав усі привілеї шляхтича, свято шанував православну віру й навіть думки не допускав, що його діти можуть навернутися на католицтво, яке дало б їм у житті більше переваг і вигод. Усе своє життя він обстоював свої ідеали та цінності. Тому пан Микита, вирішуючи долю молодшого сина, розсудив присвятити хлопчика наукам та богослов’ю. Старий Клесінський мріяв про те, що його молодший син стане гідним поборником української культури та православної віри. І часто у своїх мріях пан Микита уявляв той день, коли Тимофій стане духовною особою й посяде почесне місце серед діячів української культури, які зробили так багато для її збереження й розвитку.

Рішення пана Микити було більш ніж сміливим для часу жорсткого національного й релігійного пригноблення всього православного та українського католицькою Річчю Посполитою. Для здійснення своєї мрії батько відправив маленького Тимофія здобувати освіту до Львівської братської школи, а не в одну з єзуїтських колегій, де зазвичай навчалися діти шляхти. Створена орієнтовно 1568 року Львівська братська школа, інакше ще звана слов’янсько-грецькою школою або гімназією, була одним із найкращих навчальних закладів в Україні, у якому навчали рідної мови та інших наук і готували майбутніх священиків, учителів і письменників.

Це була насправді незвичайна школа — право навчатись у ній мали діти всіх благочестивих православних людей незалежно від стану й матеріального достатку. Зовсім бідних і незаможних навчали безоплатно. Від педагогів вимагали любові та однаково ласкавого ставлення до всіх дітей, незалежно від їхнього походження, а також виховувати в недосвідчених, чистих дитячих душах патріотизм, повагу до рідної мови, культури і православної віри. Утім, знатного Клесінського зовсім не бентежило те, що його син може вчитися пліч-о-пліч із сином бідного селянина чи міщанина.

Тимофій перший час навчався з величезним задоволенням і цікавістю. Він жадібно, наче губка, вбирав у себе латину, грецьку і старослов’янську мови, які були обов’язковими для вивчення у Львівській школі. Легко давалися хлопчикові інші премудрості — риторика й поетика. Гарно йшли в нього справи з граматикою, арифметикою та геометрією. Батько і вчителі пишалися таким учнем і покладали на нього свої найбільші й найсміливіші сподівання.

Однак пан Микита, плануючи майбутнє своєї дитини, дечого не врахував — його молодший син мав палку душу та незалежний, бунтарський характер, тому кар’єра духовного діяча неодмінно зіпсувала би йому життя. Минали роки, Тимофій зростав. Із маленького, худенького хлопчика він перетворювався на гарного, стрункого парубка із зухвалим поглядом. Не один раз юний Тимофій зчиняв бійки зі своїми шкільними товаришами. Та й не лише з ними. Часто він із приятелями лупцював вихованців єзуїтських колегій із тієї єдиної причини, що ті були католиками — в очах хлопчаків це був вагомий аргумент, аби почати бійку. Також не раз юний бешкетник помічав на собі захоплені погляди своїх ровесниць і навіть молодих заміжніх жінок. Така увага чарівної статі лестила Тимофієві і, усвідомлюючи свою владу над жінками, він безсоромно грав їхніми серцями. Чимало сліз за ним пролили гарненькі львів’янки.

Одного дня Тимофій замислився — а чи треба йому книжна премудрість, коли можна прожити своє життя веселіше та цікавіше, ставши вільним козаком, аніж плутатися в довгому подолі ряси і гнути спину над книгами? Гаряча українська кров узяла в Тимофієві гору над покорою батькові — ледь досягнувши п’ятнадцятирічного віку, хлопець утік зі Львова на Січ.

Чому саме на Січ? Адже за становою приналежністю своєї сім’ї він міг би зайняти пристойне місце в рядах реєстрових козаків[5], які перебували на службі в Речі Посполитої, або навіть у самому її війську. Однак Тимофій прагнув бути вільним від станових забобонів, волі батька, служіння будь-кому, хотів бути сам собі господарем, тому стати реєстровим козаком, як старший брат, у його розумінні було однаково, що надіти на шию нове ярмо замість шкільного.

Старий Клесінський, дізнавшись про зухвале свавілля сина, страшно розгнівався. Якби Тимофій потрапив у той час йому під руку, то таточко неодмінно власноруч відшмагав би його батогом, наче простого хлопа. Але згодом гнів старого охолонув, він змирився з правом сина самому обирати свою долю. Та й із Січі до пана Микити доходили тільки приємні звістки про хоробрість і шляхетність хлопця. Тож батько став пишатися молодшим сином не менше, ніж гордився старшим, Матвієм.

Якщо Тимофія на Січ привело бажання жити яскравим, повним пригод життям, то причини, якими керувався Марко, були дещо трагічні — він утік від бабусі. Можливо, декому це здасться смішним та безглуздим, але Маркові було не до сміху, коли він зважився на втечу з отчого дому. Щоби зрозуміти причини такого вчинку, варто зазирнути в історію сім’ї Марка, трагедія якої розгорталася поступово.

Його батько, Олексій Воловод, мав темне походження, утім, дуже вдало одружився на заможній міщанці, єдиній спадкоємиці солідного статку, тож до кінця днів повністю себе забезпечив. Сімейне життя пана Олексія не було позбавлене щастя — лагідна, добра дружина без пам’яті кохала чоловіка, та й він відповідав їй взаємністю. Їхні діти зростали здоровими й розумними, багатство збільшувалося.

Але одного прекрасного, точніше жахливого, дня помер його тесть. Овдовіла Воловодова теща — пані Марися — напросилася трохи пожити в домі зятя, доки не оговтається від свого горя і втрати. Воловод поважав матір дружини не менше, ніж покійного тестя, тому, жодної хвилини не вагаючись, погодився прийняти в себе жінку. Про що вже в найближчому майбутньому гірко пошкодував і згодом прокляв той день, коли так необачно оселив тещу у своєму домі. Ця на вигляд поважна жінка, досить широка в талії та із залишками колишньої вроди на обличчі, мала рідкісний талант отруювати життя людям, які її оточували. Про цю обставину Олексієві було невідомо, оскільки честі жити з матір’ю дружини під одним дахом він досі не мав. А зрідка навідуючись у гості до її батьків, чоловік не помічав кепського характеру своєї тещі.

Оселившись у зятя, на перший погляд скорботна вдовиця відразу проявила свій сварливий характер і енергійно взялася за доньку, мовляв, погана господиня, нечупара, неощадлива, дітей неправильно ростить, виховує. Потоку звинувачень і докорів, настанов і повчань, що обрушилися на голову нещасної молодої жінки, не було кінця і краю. Воловод мовчки терпів це насильство над дружиною, не сміючи заперечувати тещі, поки одного разу його терпець не увірвався. Він заступився за кохану, різко осадивши свою тещу:

— Та стули ти вже пельку! Кращої жінки, ніж моя Гапка, годі й шукати на світі! А якщо ти, матінко, чимось незадоволена або тобі в нас не подобається, то ми з дружиною тебе не неволимо й силою не тримаємо.

Грізній пані Марисі аж мову поцупило від такого нахабства свого зятя, а її обличчя в цю мить чомусь нагадало неабияк переляканому від власної хоробрості Воловоду сильно роздуту жабу. Лише бородавок бракувало. Ледь не задихнувшись від обурення, противна баба дала доньці спокій, а натомість узялася за зятя так, що абсолютно отруїла бідоласі життя.

Відтоді Воловоду у власному будинку життя не стало. Ображена жінка з подвоєною силою та люттю взялася за нього, тож він вирішив за краще втекти з дому, аніж терпіти щоденні кпини і приниження від власної тещі. Єдиним місцем, куди пані Марися аж ніяк не могла дістатися, була Микитинська Січ[6] — за її високим частоколом Воловод був надійно укритий від злісних витівок тещі. Єдине, що затьмарювало порівняно спокійне життя Олексія на Низу, — це розлука з милою його серцю дружиною та дітьми. Він часто замислювався над своїм вчинком і докоряв собі в малодушності, проте потім дійшов висновку, що вчинити інакше однаково не міг, хіба що взяти гріх на душу та придушити склочну бабу.

Згодом Воловод оцінив переваги вільного життя, не обтяженого побутовими клопотами й негараздами. Перший час чоловік навідувався додому вкрай рідко, а в останні кілька років узагалі дорогу забув. А все тому, що з кожним його приїздом у тещу немов біс уселявся — вона несамовито збиткувала над зятем, бо ж ніяк не могла пробачити йому втечі. Дійшло до того, що навіть таке важливе питання, як заміжжя доньки, дружині Гапці довелося вирішувати самостійно. На її лист Воловод відписав, що не заперечує проти запропонованої кандидатури нареченого, оскільки дружина — жінка мудра, тож він повністю довіряє її розсудливості й вибору, а донечці дає своє батьківське благословення на шлюб і бажає щастя.

Марко був єдиною людиною, у якій пані Марися душі не чула. Вона ніжно піклувалася про нього, балувала та віддавала хлопчику все те добре, на що була здатна. Натомість молодші онуки, на біду, були зовсім байдужими бабусі — вона ставилася до них, мов до тягаря, і без утоми шпигала малечу з усякої нагоди та й без неї.

Однак, попри все це, бабці не вдалося своєю надмірною любов’ю зіпсувати Марка — він зростав чуйним, добрим і скромним хлопчиком. Йому було нестерпно гірко щодня бачити, як бабуся, яку він теж по-своєму любив, так несправедливо й жорстоко вчиняє з його молодшими братиком та сестричкою й тиранить батьків.

Щоби більше не бути причиною образ, які бабуся заподіювала молодшим онукам, Марко вирішив утекти до батька. Йому нелегко далося це рішення, адже через сором’язливість така далека подорож у незвідані землі лякала ще дитячу душу. Також тривожили юного Марка і наслідки вчинку — як сприйме це мама, котра й так важко пережила відхід батька із сім’ї. Проте Марко більше не міг терпіти знущань та сварок і таки зважився на втечу. І згодом стане зрозуміло, що недарма.

У перші дні після втечі хлопця від гніву проклятої баби нікому не було спокою — вона відправила за онуком погоню, мучила і челядь і дочку. Стара навіть писала особисто самому кошовому отаману, вимагаючи повернути їй онука. А в разі відмови погрожувала ватажку всілякими Божими карами, навіть тим, що подасть скаргу польному гетьманові[7], якщо отаман негайно після отримання цього листа не відправить Марка додому в супроводі солідного загону козаків для захисту слабкої та безпорадної дитини від небезпек, що можуть спіткати в дорозі. Прочитавши листа, кошовий викликав до себе Марка. Ні, він не збирався задовольняти вимогу літньої пані, оскільки кожна людина мала право вільно прийти на Січ і так само вільно покинути її, тож навіть він не мав права цьому перешкоджати. Утім, кошовий отаман сповнився цікавості й вирішив подивитися, що ж це за дитя таке, якщо за нього так переживають удома?

Оглянувши з ніг до голови високого підлітка міцної статури, кошовий зареготав до сліз, уявивши, як такого здорованя з пошаною везуть додому під охороною найкращих головорізів. Марко не міг зрозуміти, чим він викликав такий бурхливий сміх у кошового отамана, і страшенно зніяковів. Але потім гордість, посилена образою, узяла в ньому гору, і хлопець зухвало заявив:

— Чим же я такий смішний тобі, пане кошовий, що ти іржеш наді мною, мов кінь над вівсом?

Отаман аж очі витріщив на таку зухвалість. У його руках зосереджувалася вся влада над військом — військова, судова, адміністративна. Ніхто, жоден козак, не смів виявляти до нього неповагу. Кошовий насупився, але Марко й оком не повів. Придивившись до хлопця, отаман зрозумів, що своїм сміхом образив його до глибини душі. Тоді він просто простягнув йому бабусиного листа. Прочитавши, Марко сполум’янів до коренів волосся.

— Невже мені доведеться поїхати додому?! — запитав він, намагаючись голосом не видати свого хвилювання.

— А ти що, бажаєш залишитися? — усміхнувся отаман.

— Це моє єдине бажання.

— Ну якщо ти, синку[8], такий хоробрий до зухвалості навіть зі мною, то що ж ти витворятимеш із бусурманами, соколе? — ласкаво відповів кошовий. — Нехай мене повісять, як Юду, але твоїй бабці такого нахабу, як ти, я не віддам! Хай стара карга хоч самому чортові скаржиться! Іди та не журися ні про що.

Неодноразово писала старенька й самому Маркові, благаючи повернутися додому, натякаючи, що вона не переживе розлуки з милим онуком, усохне від туги і її поховають раніше від назначеного Богом часу. Поступившись гордістю, написала вона навіть своєму зятю, де слізно і смиренно благала його пробачити всі помилки і вплинути на сина. Проте все було марно — ні Воловод, ні кошовий отаман, ні сам Марко так і не зглянулись ані на гарячі благання жінки, ані на її погрози.

Утім, немає лиха без добра: після втечі улюбленого онука пані Марися немов протверезіла — вона трохи одумалась, пом’якшала й тепер набагато рідше отруювала життя своїй родині, а радше тим її членам, які залишилися і яким просто нікуди було від неї втекти.

Дружба Марка й Тимофія зав’язалася ще в ті часи, коли обидва зовсім юними втекли з домівок на Запоріжжя. Одначе почалася вона вельми огидно — із бійки.

Юний Тимофій, гордий та задиракуватий, опинившись на Січі, одразу відчув себе тут, як риба у воді. Він запримітив свіженького і вгодованого Марка, випещеного люблячими бабусею й матір’ю, та вирішив його висміяти. Марко був дуже сором’язливим хлопчиною, ніяковів серед запеклих рубак і тому тримався тихо та боязко у своїй сіренькій, м’якенькій свитці з добротного сукна.

— І звідки ж ти взявся такий відгодований і випещений? Та тобі не з шаблею степом скакати й бусурманів рубати, а з бабами тісто місити, матусина сметанка! — не поскупився на епітети Тимофій, який ще у Львові славився своїм гострим язиком.

Марко закусив губу від образи. Він страшенно знітився від такої грубої поведінки незнайомого хлопчика, якому він не зробив нічого поганого. Але змовчати теж було ніяк не можна, інакше всі визнали б його боягузом, який не те, що за віру православну, навіть за себе постояти не зможе:

— Ти б, ляшку, краще вдома залишався та з панночками сорочки шив-вишивав, а то з такою гарненькою пикою тебе татарин відразу зловить та в гарем віддасть. Чув я, що їм потрібні гарні євнухи їхніх дівок стерегти!

Тимофій, який раніше ніколи не отримував гідної відсічі та через молодість страждав шляхетським гонором, зблід зі злості.

— Та ти що собі уявив, хлопе? Ти як зі шляхтичем говориш? Та ти, мабуть, від нагайки відвик? То я швидко тобі нагадаю!

Тут терпець Марка увірвався. Несподівано для самого себе він із розмаху зацідив кривдникові, цілячись в око, водночас боляче забив собі руку, адже зазвичай у бійках участі не брав і правильно бити кулаком не вмів. Тимофій заревів, мов поранений звір, зі стрибка налетів на Марка і, поваливши його, узявся щосили гамселити. Запорожці, усміхаючись у вуса, спостерігали за бійкою хлопчаків і навіть не думали їх рознімати. Бо ж вважали, що хлопці самі мусять розібратися. Інакше які ж вони козаки? Та й потішно було подивитися на двох шмаркачів-забіяк!

На щастя, повз проходив курінний отаман, під командуванням якого опинилися два підлітки. Помітивши натовп, він теж підійшов подивитися, що зацікавило стільки народу! Миттєво упізнавши своє юне поповнення, курінний зрозумів, що сталося. Він швидко розняв бешкетників.

— Та ви, мабуть, так і не зрозуміли, куди прийшли, сучі діти? Чи, по-вашому, тут можна сваволити, як у шинку? — отаман, ухопивши хлопчиків за комір, легко підняв обох до рівня свого обличчя, немов кошенят. — Карати я вас не стану. Однаково ви — двоє дурнів, а дурнів навчати — лише марно нагайку змушувати працювати. Сьогодні ввечері в дозір удвох підете. І лишень спробуйте мені свару в дозорі затіяти — спущу обом шаровари й відшмагаю перед усім чесним народом так, що місяць на зади не сядете. А потім із ганьбою відправлю до матерів під спідниці. Зрозуміли?

Курінний розтиснув руки, і обидва хлопці повалилися на землю, піднявши хмарки пилу. Збентежені, присоромлені підлітки, спльовуючи кров від розбитих губів і чмихаючи розквашеними носами, кивнули курінному на знак покори й понуро побрели в різні боки.

— Дарма ти, Гнате, їх не покарав — у цих молокососів ще мак у голові росте. Слід було їх гарненько провчити. Знову поб’ються вони в дозорі. Ось побачиш! — похитав головою старий, сивий козак, який до цього байдуже спостерігав за бійкою.

— Плюнеш мені в очі, якщо не лише не поб’ються, а й помиряться! І відданими товаришами-побратимами стануть! — усміхнувся курінний. — І нехай мене на палю посадять, але краще від цих двох ніхто й ніколи не дружитиме!

Чи то курінний отаман просто так ляпнув, щоб обламати боки старому запорожцю, чи то сказав, щоби не звинуватили в м’якосерді, чи то був характерником із даром провидіння, та лиш його правда виявилася.

Увечері обидва недолітки стояли поряд на частоколі, дивлячись урізнобіч у степ. Вони жодного разу і словом не перемовилися один з одним. У Марка опух ніс, а в Тимофія запливло око. Обом було соромно — кожен відчував свою провину перед іншим. Несподівано обидва, як за командою, подивилися один на одного. Тимофій усміхнувся Маркові, а той за своїм звичаєм зніяковіло запитав:

— Як тебе звати?

— Тимофій, — підліток простягнув йому руку. — Ну що — помиримось?

Так і почалася їхня дружба, неможлива в будь-якому іншому місці через станові відмінності: один народився в сім’ї знатного шляхтича, інший — у родині міщанина незрозумілого походження. І лише на Січі стиралися всі станові кордони — тільки там нащадок шляхетного роду міг їсти кашу з одного казана поруч зі звичайним селянином або містянином.

Дивно, як чоловіки вміють дружити! Із дня тієї пам’ятної бійки не було жодного випадку, щоби Тимофій із Марком посварилися. Один горою стояв за іншого, пішов би у вогонь і воду. У поході друзі останній ковток води, шматок хліба ділили навпіл, билися завжди пліч-о-пліч. Повсякчас порівну ділили свою здобич, незважаючи на те, що один із них добув менше від іншого. Ніколи друзі не змагалися за прихильність однієї жінки. Не було в усьому Запоріжжі жодного козака, який по-доброму не позаздрив би їхній дружбі.

Багато води спливло відтоді, коли двоє друзів на світанку свого життя прийшли на Низ. Обидва хлопчики виросли, стали чоловіками. Тимофій розгубив свою шляхетську пиху, а Марко придбав гордовитість, за якою приховував свою сором’язливість. За ці роки обидва багато чого навчилися й за правом уважалися одними з найкращих воїнів серед козаків. Січ стала для хлопців домівкою, козацьке військо — сім’єю. Рідкісні листи від покинутих сімей не залишали в їхніх душах глибокого сліду, оскільки цілі Запорізького козацтва стали для Марка й Тимофія вищими від власних. Якщо Тимофій хоч зрідка навідувався до маєтку свого батька, то Марко навіть і не думав про те, щоби відвідати рідну домівку. Обидва жили лише інтересами Січі й війною. Та все ж настала мить, коли двом друзям довелося на певний час покинути рідну Микитинську Січ. Причиною послугував лист від матері Марка.

Пані Агафія Воловод у листі скаржилася на здоров’я, на тугу за своїм старшеньким сином та слізно благала приїхати: «Синочку, милий мій, благаю тебе, поживи хоч одну зиму зі мною. Усі мене залишили — молодшого братика твого ми минулої осені поховали. Донька заміж вийшла, чоловік покинув, а ти, мій соколе, зовсім уже забув мене, нещасну. Молю тебе Христом Богом, приїжджай!» Читаючи листа, серце Марка розривалося від жалю й почуття провини перед матір’ю, яку він так легкодухо залишив багато років тому. Тож хлопець вирішив неодмінно поїхати додому, а заодно спробував умовити й батька на подорож. Але старий Воловод, зло сплюнувши, навідріз відмовився, додавши:

— Доки та вражина, проклята теща, не здохне — з місця не зрушу! Хай би їй усю харю болячками висипало! А найбільша вискочила їй на язиці! А Гапка моя нехай не плаче — не дівка вже, що їй у чоловікові потреба. Передавай від мене вітання й нехай вибачить мені, якщо зможе. А якщо ні, то Бог мені вже точно пробачить.

Тож вирішив Марко їхати один. Повідомивши курінному отаману, де його можна знайти, якщо хтось із приятелів шукатиме, зібрався хлопець у дорогу. А Тимофій, який був чудово обізнаний про сімейну драму родини Воловодів, запропонував своє товариство. Вирішив підтримати друга й мужньо віддати себе на поталу затятій пані Марисі, яка дуже не любила приймати гостей. Насправді ж Тимофієві зовсім не хотілося розлучатися з другом так надовго.

Такі були причини, що спонукали двох друзів залишити в літо 1647 року Микитинську Січ і пуститися в далекий шлях лиш удвох. Молодих козаків не бентежили небезпеки, які могли підстерігати їх у Дикому Полі — вони розраховували тільки на себе, на свої шаблі і швидких коней. Обидва — діти шаленої удачі — не боялися ані Бога, ані чорта, ані татарина. Хоча Господь, напевно, був єдиним, кого обоє друзів усе ж шанували, поважали й побоювалися.

Тимофій згодом піднявся, натягнув прості полотняні шаровари, пов’язавши їх на вузьких стегнах поясом, і солодко потягнувся — його широкі плечі з тонкими шрамами від бойових ран заграли налитими м’язами. Він попрямував до свого коня, розсідлав його й повів до води, напоїти.

Чудовий кінь Тимофія був татарської породи. За масть воронячого крила без єдиної світлої плямочки тварина справедливо отримала від свого господаря кличку Ворон. Його довгі грива і хвіст, ретельно доглянуті, у подорож були заплетені в кілька тонких кісок, аби не заплуталися й не набрали реп’яхів. Тимофій лагідно поплескав свого коня по шиї: «Вороненя ти моє!» Стриножений кінь повернув до господаря свої полум’яні очі, пирхнув і незворушно взявся щипати траву.

Свого Ворона Тимофій кілька років тому дуже незвичайно отримав. Одного разу запорожці напали на слід татар, які випасали у степу своїх коней. Козаки вирішили цей табун викрасти. Такий нахабний грабіж був звичайною справою — козаки часто вистежували татар, влаштовували набіг і забирали всю їхню худобу, так само, як це робили й татари. Того разу обидва приятелі брали участь у набігу, хоча й були ще доволі молодими та недосвідченими. З’ясувавши, де саме татари зупинилися на ніч, запорожці розділилися. Уночі одна частина загону козаків спритно погнала табун коней у степ, а інша — безжально вирізала сонних і розгублених татар, які не звикли до пішого бою й від того безпорадно метушились у своєму таборі.

Серед табуна виявилося маленьке лоша. Мати його в темряві звалилася в яр і переламала собі ноги. Щоби не возитися з покаліченою твариною, її просто добили. Хотіли добити й лоша, адже, маленьке і слабке, воно неодмінно загинуло би без матері. Однак Тимофій пожалів малюка й сам виходив його. Відтоді сильний і витривалий Ворон був вірним другом своєму господареві та не раз рятував йому життя, утікаючи на швидких ногах від татарських стріл.

— Твого напоїти? — запитав Тимофій друга.

— Та ні! Я сам.

Марко теж піднявся й пішов напувати свого гнідого жеребця. Друзі вирішили перечекати полуденну спеку в гайку, а в дорогу рушити ближче до вечора.

Перекусивши, чим Бог послав, обидва приятелі розляглися в густій тіні, базікаючи про різні дрібниці. Згодом Марко задрімав. Тимофій, притулившись спиною до могутнього дуба, пильно поглядав навсібіч — настала його черга бути на сторожі. Звиклі до суворої військової дисципліни, друзі навіть під час своєї подорожі спали по черзі — у Дикому Полі безтурботному подорожньому можна було чекати будь-якої небезпеки.

Коли Марко прокинувся, Тимофій запитав:

— Коли ми приїдемо до Києва?

— Як Бог дасть! Якщо нічого не завадить, то, може, до середини, а може, і до кінця липня. А навіщо тобі?

— Ніколи не був у Києві! — Тимофій мрійливо подивився на небо. — Кажуть, красиве місто. Дуже хочеться подивитися!

— Звичайно, красиве! — усміхнувся Марко. — Послухай, що я тобі скажу. Тут неподалік є урочище Тернове, де живе козак Онисько. Заїдьмо до нього! Він людина добра й гостинна, із радістю прийме нас, нагодує й дасть притулок на ніч. А ще він робить чудову горілку! Поїмо та заночуємо в нього, як люди.

Тимофій не заперечував. Друзі дочекалися тієї години, коли вогненна, розпечена куля в безхмарному небі трохи потьмяніла й почала хилитися до заходу, даючи можливість рушити в дорогу. Задушлива спека почала спадати, і степова живність ожила, заворушилася, немов прокидаючись після сну. Одягнувшись і осідлавши коней, обоє друзів схопилися на них і поскакали до урочища Тернового, де розташовувався зимівник старого козака Ониська.