Лазарус

I

— Це все Добринін! — наче з трибуни, проревів берсерк Фрідрих-Рудольф Людвигович Фальдберг. З ведмежої пащі бризнула слина. Хутро на загривку стало дибки. — З гласними від людей таку капость учинили, щоб гласних від нечисті очорнити!

Київський поліцмейстер Скалонне подивився на депутата Міської думи з неприхованою нудьгою. Наближався обід, і тільки регалії гостя тримали поліцмейстера у кріслі.

На свої молоді роки Фрідріх-Рудольф Фальдберг устиг зробити неабияку кар’єру. Був єдиним керівником фракції не-людей у Міській думі. Завзято боровся за права інакших у місті. На останніх виборах Фальдберг обіцяв збільшення місць для людиноподібних у школах, своїм коштом взявся вчити з десяток перевертнів. Уславився роздаванням меду у фірмових діжках з власним портретом. Одразу після голосування виявили, що то перепалений цукор, але людоведмідь уже був гласним.

Крім того, Фальдберг очолював комісію з будівництва і, за чуткам, володів десятком прибуткових будинків. Нещодавно отримав нове підвищення — тепер особисто подавав на підпис міському голові рішення Думи.

— Але навіщо гласним від людей так чинити? — сплеснув руками Скалонне. — Цей документ позбавлений сенсу. А те, що він загадково з’явився у стінах Думи, може, чийсь невдалий жарт?

Фальдберг знову заревів:

— Ви чудово знаєте, що використання чарів, будь-яка магічна маніпуляція з документами державної ваги — це порушення «Договору про чесність співжиття нечисті з людьми»! Це один з найбільших злочинів у Межі. А тут з’являється рішення Думи, яке не розглядали, за яке ніхто не голосував, ба більше — ніхто його не вносив на розгляд. І все одно це рішення значиться у всіх документах. Ніби прийняте за всіма правилами. Як це ще пояснити, як не чарами? І кого в першу чергу звинуватять у підступі? Звісно, нас — гласних від нечисті. Бо ж капостити за допомогою чарів у Межі можуть тільки людиноподібні. Це всім відомо, — з гіркотою проказав людоведмідь. Офіційна статистика стверджувала, що до побутової магії найчастіше вдавалися саме люди.

— Олександре Петровичу, дорогенький, що ви на це скажете? — Скалонне розвернувся до Тюрина. У його голосі бриніло роздратування. Це Тюрин, а не він мав би спілкуватися з людиноподібним. Тепер це його парафія.

Тюрин мовчав. Його очі буравили трюмо за спиною Фальдберга. Вже вкотре він намагався зрозуміти, кого бачить у дзеркалі. У загальних рисах потвора нагадувала того самого столичного сищика: холодні сірі очі, високе блискуче чоло, тонкі іронічні губи. Але будь-хто, описуючи Тюрина, сказав би просто — «синюшно-синій». Машина доктора Гальванеску разом з життям влила у жили огидно-неприродній колір. Майже одразу проявилися й інші неприємні симптоми. Наприклад, на дотик відживлений не відрізнявся від мертвого: холодна і суха шкіра, що починала смердіти, якщо він запізнювався на черговий курс відживлення. Крім того, грубі рвані рубці, що ні на мить не припиняли свербіти. А скроні навіки прикрасили чорні опіки від електродів.

— А чому ви вважаєте, що це люди? Є конкретні причини, чому вони хочуть вас підставити? — без особливої цікавості запитав Олександр Петрович. Це була його перша справа після відживлення.

Тюрин з огидою подивився на вогкий ведмежий ніс, очка-ґудзики і з гіркотою подумав, що так само на нього зараз дивиться Скалонне — як на потвору, що, за іронією долі, отримала доступ до кабінету поліцмейстера.

— Все простіше простого! — відповів Фальдберг. Волохаті пальці вчепилися у шкіряний портфель. Шви на дорогому костюмі з торгового дому Людмерів загрозливо затріщали. — У Думі вже другий місяць обговорюється проект будівництва водогону. Місто виділяє величезні кошти на проведення підземних робіт. Але ми не можемо визначити підрядника. Є лише два претенденти — акціонерне товариство «Волог», засноване нечистю, й акціонерне товариство «Рудокоп», де серед власників — голова фракції людей Микола Добринін. За черговістю, яка вже давно склалася, цей підряд має отримати підприємство нечисті. Але люди з цим не погоджуються. Ось і шукають спосіб нас дискредитувати. Тому й організували змову, — Фальдберг важко дихав. Великий язик вивалився з пащі. — Сьогодні скликають збори. Все це загрожує не тільки нечисті у Думі, а й кожному з нас, — берсерк фамільярно тицьнув пальцем у бік сищика, — кожному людиноподібному в Києві.

Скалонне вимушено розвів руками. Мовляв, а що тут заперечиш. І кинув на підлеглого насмішкувато-зневажливий погляд. Олександр Петрович чи не вперше усвідомив, що він більше не людина. А відживлений — дивний покруч з виду нечисті, яким місце у Межі. Він згадав, як легко визначили його роль відразу після перетворення.

— Олександре Петровичу, чесно вам скажу, ситуація препаршивенька, — чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторі Олексій Митрофанович Вишиєвський втупився у Тюрина єдиним оком. На другому мав пов’язку. — Ви вже бачили висновок Комісії з видів?

Тюрин кивнув. Це вийшло так, ніби хтось силою намагався зігнути йому шию.

Олександр Петрович тільки звикав до нових особливостей тіла.

Перший місяць Тюрин цілодобово лежав, приєднаний до машини відживлення. У міру того, як синя рідина заміняла червону людську кров, поверталася рухливість кінцівок, чуттєвість шкіри. М’язи поки що залишалися напівмертвими, ніби заціпеніли від довгого сидіння. Гальванеску обіцяв «практично повне» відновлення і нетямився від щастя. Казав, що Тюрин унікальний. Але Олександр Петрович підозрював, що доктор гадки не має, як таке сталося і що чекає на відживлене тіло у майбутньому. Зрозуміло було одне — «одужати» не вийде. З людини Тюрин перетворився на нечисть.

За законами Імперії, Олександра Петровича відіслали на Комісію видів.

У порожній кімнаті безбарвний голос наказав йому роздягнутися. Члени Комісії спостерігали за ним з непомітних вічок. Тюрину, як тварині у клітці, наказували піднімати руки, згинати суглоби, змушували відповідати на шкільні питання. На одному з тестів просили розгинати підкови. На іншому — різали йому шкіру. Тюрин з подивом дізнався, що його сила зросла у кілька разів, а біль став майже не відчутним.

Комісія з видів постановила, що у зміненому стані Тюрин належить до нового небезпечного виду lazarus. Олександр Петрович добре знав, куди ведуть шляхи небезпечних людиноподібних: через висушені сонцем степи, акурат на проклятий півострів. У резервацію для видів-вигнанців, про яку достеменно ніхто нічого не знав. Тому навіть здивувався, коли його викликали до канцелярії генерал-губернатора.

— Після такого висновку, у звичайній ситуації, — вів далі Вишиєвський, — вас би вже етапували на південь або знищили на благо Імперії, — чиновник зробив багатозначну паузу і покосився на портрет царя за спиною. — Але ви маєте заслуги перед Імперією. Порятунок великої княжни — незабутній подвиг. Крім того, як я розумію, ви самі стали жертвою жахливого злочину.

— Це була випадковість, — слабким голосом прорипів Тюрин, пригадуючи обличчя Топчія. Це перше, що він побачив, коли отямився після подій на Трухановому острові.

Виявилося, околодочний кілька діб не відходив від його ліжка. Стежив за синьою рідиною, змінював постіль і бинти. Тоді ж Тюрин дізнався історію Топчія. Околодочний був шістнадцятою дитиною у родині чорнороба-вовкулаки з Плоскої дільниці. Там мешкала найбідніша нечисть і панували найлютіші банди. Батько Топчія, за мірками вовкулак, був місцевою інтелігенцією, диваком, бо чесно заробляв на хліб. У Межі лікантропів вважали ледарями, нетямущими, здатними лише до злодійства чи до найдрібнішої найпростішої роботи. Топчій уже змалечку вирізнявся розумом. І його батько зробив нечуване — віддав сина вчитися. У шістнадцять Парфентій, як грамотний, пішов працювати на млин Бродського. Але банди вовкулак своїх не відпускають. Банда Сірого-бека, до якої належав Топчій, вирішила скористатися одноплемінником і пограбувати контору млина. Парфентій мав провести. Думав, що там нікого не буде. Але прикажчик випадково засидівся. І Топчій пішов проти своїх — вирішив захистити людину. Це мало значення на суді. Топчія несподівано виправдали, а прикажчик порадив йому сховатися від гніву вовкулак у знайомого поліційного пристава в Обухові. Той вчинив небачене — взяв тямущого Парфентія собі у помічники.

Ще за кілька років міський голова Києва вирішив провести реформу і набрати до поліції нечисть. Згадали про Топчія, і він отримав місце околодочного наглядача.

Ніколи доти вовкулаки не вибивалися так високо. Зграя вирішила, що не може знехтувати таким шансом. «Нехай буде серед влади хоч один з нас», — постановив вожак і дозволив Парфентію випити зі спільної миски. Відтоді Топчій служив місту. «Брав хабарі, захищав своїх, якщо які дрібниці, влаштовував родичів, було таке, — сповідався Топчій біля ліжка Тюрина, — але ніколи не шкодив людині. Це все клята вовча натура».

Спершу Тюрин не хотів його бачити. Але вовкулака приходив і терпляче розповідав свої історії. Балакучість діяла магічним чином, Олександр Петрович забув про власні страждання. І зрештою вирішив, що покарання Топчія нічого не змінить.

— Так, я чув, що ви не стали висувати звинувачень проти вовкулаки, — хитнув головою Вишиєвський. — Мені здається, це правильне рішення. Людиноподібні мають оцінити, як ви пожаліли одного з них. Хоча вовкулаки, як на мене, найогидніший вид у Межі. Зовні — наче зовсім людина. А тільки заґався — і станеш жертвою звіриної натури.

— Оцінити? Навіщо?

— Бодай для того, щоб прийняти вас у свою громаду, — посміхнувся Вишиєвський.

— Ви думаєте, мені це потрібно?

Тюрину не сподобалася посмішка чиновника. Вишиєвський наступив на болючий мозоль. Олександр Петрович з моменту пробудження намагався знайти відповідь на питання: хто він і що далі робити.

— Думаю, так. Вам потрібен новий сенс життя. І тут ми можемо допомогти один одному. Історія співжиття нечисті й людей налічує багато століть. І це кривава історія. Людиноподібні постійно чекають на свого Змія-Обадію, який повинен прийти і звільнити їх від влади людей. У 1648-му вони вважали Змієм Хмельницького. Страшні роки руїни і війни. У 1863-му — повстання упирів під прапором Змія. Нині знову на кожному розі кричать про пришестя Обадії, про близьку війну і кінець віків. Комету приплели, — роздратовано додав Вишиєвський. — Тому нам потрібна людина (а я щиро вірю, що в душі ви лишилися людиною) у стані ворога. Тепер ви нечисть, вам вони повірять.

— Я ловив злочинців незалежно від виду і не збираюся ставати провокатором, — озвався Тюрин. Він чудово зрозумів, чого від нього хочуть. Шпигувати за людиноподібними-революціонерами, спонукати їх на терористичні дії, а потім виловлювати по одному. Карний розшук допускав хитрість, але не безчестя. На відміну від політичної поліції. — Вони можуть вірити у що завгодно… — Олександр Петрович підвівся: нехай уже Крим, ніж таке.

— А ваш батько думав по-іншому, — зупинив його Вишиєвський. — Він співпрацював з Четвертим відділом. Допомагав ловити небезпечну нечисть, викривати культи змієпоклонців. У 1874-му навіть брав участь у розкопках на горі Щекавиці. На вірогідній могилі Змія. Тоді були великі наукові слухання. Професор Житоцький переконливо свідчив, що вони нічого не знайшли. Ваш батько підтвердив, чим вельми прислужився Імперії.

— А насправді? — Тюрин затамував подих.

— А насправді, Олександре Петровичу, співпраця з нами відкриває доступ до багатьох таємниць, — хитро примружив єдине око Вишиєвський. — Головне, щоб у Межі був спокій.

— І щоб магічний цукор видобувався, а сухе варення і живий сік постачалися в Імперію?

— Ви ловите все на льоту, — похвалив Вишиєвський.

— Тоді в мене є одна умова. Я хочу повернутися до поліції і займатися розслідуванням злочинів людиноподібних.

— Згода. Ви будете мати повну свободу, — продовжував усміхатися Вишиєвський. У єдиному оці промайнула тінь розчарування. Чиновник зрозумів, що не зможе тримати відживленого на короткій шворці.

Тюрину, у зв’язку з особливою корисністю, дозволили залишитися у Києві. Він учепився за нову інформацію про батька, як за соломинку. Нехай він не може вирватися з Межі, але мусить продовжити пошуки правди.

II

— Парфентію Кіндратовичу, ви знову за своє? — Тюрин роздратовано поглянув на помічника. — Що це рудий вам тицяв? Подаруночок? Я ж попереджав, щоб ви припинили.

Дрібне хабарництво у Межі вважалося хорошим тоном і частиною взаємодії з чинами.

Кремезний чоловік, чимось схожий на Топчія, злякано кивнув і сховався у підворітті. Парфентій знічено посміхнувся.

— Та то свояк мій. В охороні працює. В нього дещо зникло, то просив допомоги.

— Ага, зникло, — пробурчав Тюрин. — Свої брати-вовкулаки обчистили, а тепер просить, щоб ви прикрили? Щоб я більше не бачив. Ходімо, на засідання запізнимося.

Тюрин звів очі на Міську думу. Триповерхова будівля займала всю площу. Фасадом виходила на знамените кафе «Семадені» й місцеву біржу, торцем підпирала невеликий сквер, що лише нещодавно розчистили від перекупок і старців.

Гласними були переважно купці й підприємці, і це відчувалося в усьому. Нижній поверх Думи здавали в оренду під крамниці. Гласні пишалися, що таким чином економлять гроші киян, бо орендна плата йде на утримання Думи та її секретаріату — управи.

Вхід до будівлі прикрашала башта зі шпилем, як на старих ратушах.

— А чого він погнутий? — показав угору Тюрин. Він ще не бував біля міського законодавчого зібрання.

— Ясно чого, — відповів Топчій. — Там фігурки були. Як Віщий Ольг Змія списом протикає. То Донцов, котолуп клятий, ще у погром 1892-го відідрав. Кричав, що ті фігурки — наруга над нечистю. Що не міг Віщий Ольг Змія побороти. Це революціонер наш. Нечисть проти людей підбурює, — пояснив околодочний.

Про Донцова розказав ще Вишиєвський. Вихор, або котолуп Дмитро Донцов, давно був під наглядом поліції. Сповідував радикальні ідеї, кілька разів сидів у Лук’янівській в’язниці. Але зловити, а тим більше втримати вихра надзвичайно важко.

— Віщий Ольг… — задумливо проказав Тюрин. — Це чорнокнижник, якого людські князі покликали, щоб він убив Змія. Я читав у Лазаруса. Здається мені, він і людьми не дуже цінується?

Про Віщого Ольга говорили небагато. За легендою, він убив Змія підступно, порушивши довіру. Його чари вселяли страх навіть у людей. Перед смертю Ольг піднявся на Щекавицю, де колись наказав зарити Змія, і там помер від рук змієпоклонців.

— Фігурки подарував місту батько нинішнього гласного Добриніна у рік, коли на Щекавиці копали. Я малий був, але тоді місто добре трясло. На кожному кроці згадували про Змія. Казали, знайшли його могилу. Добринін-старший і подарував фігурки, щоб усі кияни знали, що люди у місті головні. Нечисть ненавидів люто. Син пішов у нього. Подейкують, зараз дає гроші чорносотенцям з «Двоголового орла». Але депутати поки що так і не можуть вирішити, що на той шпиль почепити, щоб усім догодити. Так і стоїть кривий, — сплюнув Топчій.

Тюрин ще раз, але вже по-іншому, подивився на погнутий шпиль, знову згадав погромну ніч з дитинства і подумав, що Вишиєвський правий. Під всією територією Межі наче діжки з порохом: достатньо жаринки, щоб почалися вибухи. І, судячи з газет, депутати Думи готові розпалити вогонь.

Зала засідань повнилася гомоном. Тюрину з Топчієм з балкона для преси було добре видно розміщення депутатів. По праву руч від президії чорніли ряди людей, лівий бік вражав різношерстям людиноподібних. Захоплені броунівським рухом привітань, гласні з обох фракцій розповзалися далеко від місць сидіння, проте на обох половинах залишалися неторкані радикальні кутки. Це ті, що в жодному разі не подадуть руки ворогу, а то й перші зацідять у пику.

В центрі людської половини щось жваво просторікував невисокий чоловік. Мав кокетливі хвилі на вже помітній лисині й чорні добре завиті вуса. Це й був Микола Добринін — голова фракції людей, гучний оратор і нечистененависник.

Людиноподібні згуртувалися навколо Фальдберга. Поводилися набагато тихше, деякі сторожко озиралися на людей і готувалися до бою. Тюрин зауважив, як молодий берсерк замовк при наближенні сухорлявого демона з головою, охопленою вогнем, і з орденом Святого Володимира на шиї.

— Це чорт-скарбник, член управи Бродський. Перший багач серед наш… серед людиноподібних. Мільйонщик. Тримає у рукаві щось із дюжину цукрових жил. Цукроварники для найміцнішого червоного тільки в нього беруть. Ото грошви! — аж присвиснув околодочний. — А он той, ну, пащека ще наче у бруд вмочена, це Хома Гордійович Трус, анциболотник. Болотяний чорт, як їх ще називають. Теж на цукрі сидить. Хоча кому таке лайно треба. Ну й тхне від нього, аж сюди смердить. Тільки задрипанці з Оболоні й могли обрати, — вовкулака потер чутливого носа. — То він перший задирака серед лівих. Того разу знову кулаки показував. І все через поета Шевченка. Не дають річницю відзначити.

— А Шевченко теж з людиноподібних? Не знав.

— Ну… — багатозначно протягнув Топчій, але не встиг закінчити. Його увагу привернула нова світська персона.

— Бачите панка з яскравим пір’ям? Ич настовбурчився. Позує. Це алконост Митрофан Тихонович Іванов-Козельський, — захоплено пояснив Топчій. — Драматичний співак. Луджене горло. Кажуть, навіть люди за нього голосували. Праві хотіли скасувати вибори на його дільниці. Кричали, через використання чарів. Але суд заборонив, бо це природний дар. Ніхто ж не звинувачує людей, що гарно брешуть.

Зала пожвавилася. Гласні попідскакували з місць.

— Зараз почнеться! — задоволено потер руки Топчій.

На трибуну вийшов Добринін. Міський голова погідно кивнув.

— Ви знаєте, чого ми тут сьогодні зібралися? — жалобним голосом прокричав гласний. — У священних стінах, де вирішується доля міста, скоєно страшний злочин! Нечисть порушила договір. Силою чарів було сфальсифіковане рішення Міської думи!

Остання фраза потонула у загальному галасі. Люди кричали «Ганьба!» і «Вигнати нечисть із Думи!». Людиноподібні захищалися. Слово взяв Фальдберг.

— Але ж послухайте цю маячню, — заревів берсерк, високо підійнявши якийсь папірець. — Ось рішення, в якому ви нас звинувачуєте.

Людоведмідь набрав легені повітря і, перекрикуючи депутатів, прочитав: «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві. Все написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має зберігатися в сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Забороняється палити, чорнити, дерти чи мазати, губити, забувати чи залишати на поталу мишам та іншим шкідникам… Недотримання припису тягне за собою суворе покарання та грошове стягнення у розмірі…»

Вочевидь, не всі гласні знали зміст скандального рішення. Навіть люди стишили голоси і дослухалися.

— Навіщо, питаю я вас, людиноподібним використовувати чари для створення настільки безглуздого документа — «Про права написаного»?

Тюрин подумав, що останню фразу він даремно сказав. Люди почули головне — нечисть допускає використання чарів у Думі. Зала вибухнула криками. На трибуну ринулися строкаті хвилі.

Берсерк приготувався триматися за тумбу до останнього. На чолі лівих замайоріла бридка пика болотяного чорта. Вони оточили Фальдберга. Люди наступали.

Полчища зупинив протяжний гудок. Топчій аж підстрибнув від збудження. Тюрин закрутив головою, намагаючись роздивитися нове джерело сум’яття.

По паркету гупали важкі чоботи молодиків у чорних шинелях. «Двоголовці», — стривожено прокотилося рядами. Добринін гордовито поправив зачіску і простягнув руку очільнику чорносотенців.

— Волька Голубєв, — прошепотів вовкулака. Тюрин з цікавістю подивився на худорлявого студента з короткими тарганячими вусиками. Його обличчя робили очі. Глузливі, з холодним металевим блиском. Погляд мучителя тваринок, подумав слідчий.

Про керівника чорносотенної організації «Двоголовий орел» ходило чимало чуток. Вальдемара Голубєва називали студентом, хоча він рідко відвідував лекції.

Весь свій час Голубєв присвячував боротьбі з нечистю: видавав газету, організовував бойові дружини людей, виловлював і карав людиноподібних. Ходили легенди, що попри миршавість, був завзятим бійцем. Мав залізну хватку, вчіплювався у супротивника, як бульдог. Завжди прагнув вигравати.

— Брешуть, що він так ненавидить нечисть, бо його мати — відьма, — майже на вухо проказав Топчій. — Ще й дефективна. Родова відьма, якій не передався дар. Таке буває, хоч і рідко. Якщо при ньому то згадати, двоголовці на шмаття подеруть.

Тюрин недовірливо поглянув на Голубєва.

— А сам він незаконнонароджений. Його батько всиновив. Може, чули? Степан Голубєв — відомий історик, професор Університету, завідує музеєм старожитностей.

Олександр Петрович згадав, що йому вже зустрічалося ім’я професора Голубєва. Він теж брав участь у розкопках на Щекавиці у 1874-му разом з професором Житоцьким і батьком Тюрина.

Олександр Петрович знову нахилився, і раптом йому запекло у грудях. Вальдемар Голубєв з не меншою увагою вивчав незвичного поліціянта. Чорні холодні очі дивилися прямо і з викликом. У цю мить Тюрин ясно відчув, що їм ще судилося зустрітися.

Увагу Голубева відвернув Добринін. Зала помітно заспокоїлася. Голова покликав до себе Фальдберга й очільника фракції людей, кілька хвилин з ними шепотівся і підвівся для оголошення рішення. Берсерк понуро схилив голову. Добринін сяяв, як начищений самовар.

За рішенням голови нечисть позбавили права голосу «до з’ясування». Без людиноподібних гласні від людей передали підряд на водогін підприємству людей.

Тюрин подумав про звинувачення Фальдберга. Якщо безглуздий документ «про права написаного» підкинули люди, то вони перемогли.

— Треба йти до секретаря управи. Це ж вони готують папери для депутатів? Нехай розповість, як з’явився документик «про права написаного», — наказав Тюрин.

— Ага, тільки секретар теж людина Добриніна, чорта лисого тепер правду знайдеш. Хитро все облагодили, — зітхнув Топчій.

Тюрин хотів щось заперечити, але побачив, як крізь загальний натовп до них просувається Фальдберг. Берсерка аж розпирало від бажання зігнати на комусь гнів. На поліціянтів почали озиратися інші депутати. Хтось кинув зневажливе «мерзота у формі». Топчій знічено глянув на шефа. Тюрина аж пересмикнуло від образи, але він змовчав, глибоко вдихнув і розвернувся до виходу: вирішив, що сутичка з Фальдбергом розслідуванню не допоможе.

— Шановній синьопикий, — хльоснув у спину насмішкуватий голос. — Маю до вас справу.

Тюрин розвернувся і побачив Миколу Петровича Добриніна.

— Не повірите, але я хочу вам допомогти.

Добринін запропонував поговорити у «Семадені». Найкращий ресторан у місті «з шоколадом, більярдом і окремими кабінетами» одним боком виходив на Думу, іншим дивився на біржу. А тому і публіка тут якщо не обговорювала засідання, то голосно викрикувала ставки. Веранду полюбляли маклери. Білі мармурові стільниці рясніли цифрами і підбиванням баришів. Кабінети закріпилися за думськими. Тут умаслювали гласних, домовлялися про підряди чи відпочивали у тиші оббитих оксамитом крісел.

Добринін показав на мармуровий стіл під розкішним червоним абажуром.

— З очей бачу, що ви здивовані. Фальдберг, ведмідь недострілений, мабуть, вам нарозповідав, який я бузувір? — заговорив Добринін і кинув незадоволеним оком на Топчія. Тюрин сам підсунув вовкулаці стільця.

— Вони вважають, що це ви їх підставили. Люди отримали підряд, вигнали їх із зали. Схоже, що Фальдберг правий.

— А я дивлюся, ви швидко стали на бік нечисті, хоча ще вчора були людиною, — на губах Добриніна з’явилася крива посмішка.

Олександр Петрович знову відчув зміну ставлення. Синюшна шкіра аж запекла, а шви підступно засвербіли. Для Добриніна він інший — нечисть, нерівня.

— Я стою на боці закону і не керуюся упередженнями, — сухо сказав Тюрин і з силою стис мармурову стільницю. На його подив, пролунав тріск, і на підлогу впав чималий шматок. Топчій ошелешено поглянув на підлогу. Добринін кілька секунд мовчав, а потім заплескав у долоні.

— Правду про вас розказували. Дика силища! — Гласний зробив знак офіціанту, щоб той зайнявся столом. — Але я вам не ворог. І зараз доведу, — Добринін простягнув папір.

— І що? Це рішення про передачу підряду на водогін підприємству людей. Ви його сьогодні проголосували.

— Подивіться на дату, — сказав Добринін.

Тюрин ще раз пробіг папір очима — і від подиву аж забув про відколотий стіл. Рішення було «ухвалене» кілька днів тому — тоді ж, коли і «про права написаного».

— Це теж несправжнє, — проказав Добринін. — Секретар управи Шкуро знайшов цей документик серед проголосованих. Хочете мою версію? Нечисть вирішила начаклувати рішення нібито на нашу користь, щоб потім звинуватити у чарах нас. Але щось перемудрили. Виникло ще й ідіотське рішення «про права написаного». Звісно, це, про підряд, ми сховали. Ми знали, що і так переможемо. І те, що я віддаю це рішення вам, свідчить про чистоту наших намірів. Я хочу, щоб той, хто використовував чари у Думі, був покараний. І щоб ніхто не міг сказати, що це наклеп чи несправедливе ставлення до нечисті.

Тюрин не знав, що й думати. Якщо люди сфабрикували рішення, щоб підставити нечисть, то навіщо Добринін віддав йому друге, несправжнє? Люди перемогли.

Якщо ж людиноподібні використовували чари, то навіщо Фальдберг розігрував комедію? Єдине Олександр Петрович знав чітко — хтось із двох точно бреше.

Секретар управи Шкуро Захар Васильович, про якого говорив Добринін, був не меншою прикметою Думи, ніж погнутий шпиль. Це був лисий чоловік з акуратним черевцем і тхорячими підсліпуватими очима під пенсне. Пересидів не одного міського голову, знав усі ходи і виходи, відкрито співчував ганьбителям людиноподібних — чорносотенцям.

— Відповідально вам заявляю: ці документи-с виникли за допомогою чарів, — Шкуро незадоволено прицмокнув широкими губами. Його прикро заскочив вид представників поліції. Він витріщався на синю шкіру, ніби ніяк не міг повірити, що таке буває. — Ви що думаєте — можна просто намалювати документик, підробити підпис голови, і все — вже готове рішення Думи?

Якщо чесно, щось подібне Тюрин і уявляв. До розмови зі Шкуро постійно сумнівався, навіщо знадобилися чари, якщо достатньо друкарської машинки і схожого почерку.

— Ні і ще раз ні! — пенсне грізно підстрибнуло. — Спершу гласний чи група депутатів вносять проект рішення, про що робиться запис у відповідній книзі. Потім проект розглядають на комісії, про що теж має бути запис в іншій книзі. Далі дебати у залі. Все фіксується стенограмою. І після голосування, коли проект набирає потрібні голоси, рішення подається на підпис голові.

Кожну фразу Шкуро ілюстрував скиданням з шафи величезної книги.

— Ви тільки подумайте — вони підробили підпис голови! — Чергова книга спричинила вибух пилу.

Обличчям Тюрина промайнула іронічна посмішка: «Не перегравай. У кожній установі зберігаються порожні бланки з підписом голови. Це ж найдавніша форма корупції».

У кабінеті секретаря стояло затхле повітря. Усюди лежали нескінченні стоси документів: у шафах уздовж стін, на столика, етажерках, на канапі й навіть на стільцях, тож Тюрину з Топчієм довелося стояти.

— Й уявіть, у кожній з цих книг є потрібні записи-с! — руки секретаря тремтіли. Для нього порядок у документах був святая святих.

— А не міг, — обережно почав Тюрин, — хтось зібрати всі ці книги і, скажімо, дописати що потрібно?

Шкуро похитнувся. Топчій ледь устиг схопити його за лікоть. Кілька секунд секретар мовчки витріщався, а потім повільно, як дитині, пояснив.

— По-перше, у книгах навіть граф-с для цих записів не було. Інші записи ніби як розсунулися, щоб з’явилися ці, — Шкуро розгорнув книгу, де записувалися проекти, і тицьнув пальцем у сторінку. — А по-друге, книга реєстрації проголосованих зберігається у залізній шафі, ключ завжди зі мною. Тільки після запису у книгу реєстрації рішення опиняється у голови.

— І де ця знаменита шафа?

— У кабінеті реєстраторів, — скорботно зауважив Шкуро і показав на двері.

У сусідньому кабінеті пахло тютюном і знайомими солодко-пряними парфумами. Цей аромат любила Тамара. Тюрин довго не зважувався їй написати. Ловив погляди жінок на нового себе і приміряв на Тамару. Тепер на нього дивилися зі страхом чи з огидою, рідше з жалем.

Тамара сотні разів казала, як натерпілася від людиноподібних у дитинстві і як не хоче повертатися у Межу. Майже зі зловтіхою написав їй усе, як є. А раптом вона казала правду і готова любити, незважаючи ні на що? Тамара відповіла, що не готова.

Тюрин з подивом поглянув на незвичні портьєри з червоного оксамиту, що обрамляли вікна кабінету реєстраторів. Вони більше пасували будинку розпусти, ніж державній установі.

За столом сиділа молода реєстраторка і завзято вистукувала на друкарській машинці. Біляві пасма звивалися навколо розпашілого обличчя. Товста коса затуляла шию і спускалася до пояса. Між зубами стирчав довгий мундштук, над губою чорніла мушка.

Дівчина кинула зневажливим оком на гостей і з силою пересунула гашетку.

— Як сюди занесли, так уже й не рухали, — Шкуро показав на величезну залізну шафу фірми гмура Кобольда — найвідомішого майстра сейфів у Межі. Тюрин знав, що сейфи Кобольда практично неможливо відімкнути без ключа. Мають механічний і магічний захисти. Він нахилився до шафи й обстежив поверхню. Жодних слідів злому. Погляд Олександра Петровича упав на підлогу. Тюрин опустився навколішки і витяг з-під шафи дрібку темного піску, схожого на той, що сиплють на чорнило, щоб швидше висихало.

— А це третя причина, чому я стверджую, що були задіяні чари, — Шкуро кивнув на пальці Тюрина. — Зранку, коли ми відчинили кабінет і знайшли злощасні рішення, цим були засипані всі папери. Пісок лежав під моїми дверима, на книжках, навіть на друкарських машинках.

Тюрин почув, що друкарська машинка спинилася.

— Це ви знайшли підроблені документи? — розвернувся він до жінки.

— Глафірія Павлівна Качур-Бачковська — наша реєстраторка, — представив Шкуро.

— Ні, не я! — зло сказала жінка. — Захар Васильович. Я напередодні ввечері засиділася, тож і прийшла пізніше.

— Глафірія Павлівна — дуже старанна працівниця, — похвалив Шкуро, не помічаючи уїдливого тону. Топчій відійшов подалі від жінки.

— А напередодні ввечері ви не помітили нічого підозрілого? Ніхто сюди не заходив? — Тюрин уважно подивився на реєстраторку.

— Уявіть — ні, сюди ніколи ніхто не заходить, окрім мене і Фріцика. Фріцик, до речі, лишався ще й після мене.

Олександр Петрович подивився на другий стіл. Там стояв «Ундервуд» із заправленим бланком рішень.

— Фріц Абрамович Розсоха — чорт-душолов нижчого порядку, — здивовано прокоментував Шкуро і ніби сам уперше помітив відсутність працівника.

Душоловами називали чортів, які виконували бажання людини в обмін на душу. Але кількасотлітній договір між людьми і чортами зв’язав душоловам руки. Потрапляючи на землю, вони були здатні хіба на дрібні магічні послуги. Мали сили не більше, ніж будь-яка відьма.

Керуючись миттєвою здогадкою, Тюрин усівся за стіл Фріцика. Сині руки театрально злетіли вгору. І вже наступної миті зарипіла гашетка, а на аркуші відбилися акуратні чорні рядки. Слідчий надрукував ще кілька фраз, вправно дістав документ і зіставив з підробленим рішенням. Глибока зморшка перерізала високе чоло.

Хай як намагався Топчій з-за плеча шефа роздивитися сторінки, йому не вдалося зрозуміти, що ж той шукає. Глафірія Павлівна ледь скосила очі і з подвійною силою застукотіла по клавішах.

— Ви добре знаєте Фріца Абрамовича? Де він мешкає?

Шкуро стенув плечима.

— Гадки не маю, — не підводячи очей, пхикнула Глафірія. — Не в моїх правилах знатися з чортами. Я надаю перевагу значно соліднішій публіці, — з надмірною погордою, як на просту друкарку, сказала жінка. — Але от гласний Фальдберг сюди до нього заходив. Кілька днів тому.

Тюрин нахилився до реєстраторки і вдихнув аромат. Він знову нагадав про Тамару. Очі Глафірії блиснули, вона кокетливо посміхнулася штучною, ніби завченою, посмішкою і схилилася до роботи.

— Захаре Васильовичу, а у вас уже таке траплялося? — на виході з кабінету запитав Тюрин. Шкуро здавався розгубленим, поглядав на порожнє місце і про щось думав.

— Не знаю, чи це має якийсь стосунок, але був один документ, що ніби виник сам собою. Покійний секретар управи по секрету розповідав, — неуважно проказав секретар.

Тюрин з Топчієм напружилися.

— Під час заворушень 1892-го, коли ніяк не могли нечисть погамувати, раптом знайшовся лист Офаніти Бека — останнього жерця змієпоклонців, автора пророцтва про пришестя Змія, і в цьому листі він від імені людиноподібних присягався на вірність людям. Цей лист став основою «Договору про чесність співжиття нечисті з людьми».

— У ньому йдеться про заборону використовувати чари у державних установах. І тепер у порушенні договору звинувачують гласних від нечисті. Але що в тому дивного? — досі не розумів Тюрин.

— Ви погано знаєте історію, — насупився Шкуро. — Офаніта ніколи не писав того листа. Він узагалі не міг писати. Після Хмельницького очолив військо нечисті. Його захопили у полон і обрубали руки. Але і ваші, і наші історики визнали справжність листа.

— Цей лист теж виник тут, у Думі? — запитав Тюрин.

— Ні, у музеї старожитностей. А що найдивніше, — Шкуро нахилився і поманив Тюрина пальцем, — коли я тільки прийшов, запросив листа до нас передати. Дурість несосвітенна — документ державної ваги зберігати у міському музеї. Так там не знайшли. Звідки прийшов, туди і пішов.

Надворі почало сутеніти. Вздовж Хрещатика розгорялися ліхтарі. На виході з Думи на Тюрина мало не наскочила одна з жовтобілетних дівиць. На її спині красувалася велика дірка, крізь яку виднілися оплетені квітами органи. Слідчий здригнувся, а Топчій тихенько заскавучав.

— Що ви там на машинці настукали, Олександре Петровичу? — проводжаючи поглядом мавку, запитав околодочний.

Тюрин дістав аркуш і простяг Топчію. Перед очима досі маячіла дірка на спині. «Невже тепер мені світять лише жінки з нечисті?» — подумав Тюрин і скривився.

Він згадав, як в останньому класі гімназії синок купця другої гільдії Васька Кунцев витягнув у батька десять рублів і несподівано покликав гульнути. Вони не дружили, але у Тюрина ніколи не було своїх грошей, тож він забув про обережність і погодився. Вони подалися у жовтобілетний район, Васька хитро посміхнувся і сказав, що для «нечистелюба» в нього особливий подарунок. Тюрина схопили і запхали до темної кімнати. У дальньому кутку спиною до дверей стояла дівчина. Довге чорне волосся сягало попереку. Почувши гостя, дівчина повільно скинула сорочку, оголила пружні сідниці й тонкі білі ноги, а потім зачерпнула рукою волосся, прибрала його — і через плече подивилася на клієнта, щоб оцінити ефект. Від лопаток і до попереку мала діру, крізь яку було видно нутрощі. Серце потворно пульсувало між ребрами. Але не це злякало Тюрина. У чорних очах мавки палала ненависть.

Тоді Тюрин учепився у двері і змусив себе так простояти не менше п’ятнадцяти хвилин. Потім вийшов і мовчки проминув товаришів. За місяць витягнув гроші з дядька і повторно навідався до закладу мадам Блюхер. Але вже до людини.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві…» То ви просто передрукували несправжнє рішення? — розчаровано дочитав Топчій.

Тюрин вихопив у нього документ. Його не переставала дивувати змінна натура Топчія: то він вражав здогадливістю, то дратував безміром глупоти.

— Ось бачите? Хвостик у єр? Роззуйте очі, Парфентію Кіндратовичу, ось тут і тут? Однаково недодруковані. Нехороші цидулки вистукали на машинці чорта. Немає сумнівів. Треба їхати до Фріцика.

III

Як повідомили в управі, Фріц Абрамович Розсоха жив у пансіоні мадам Шломо в подільських нетрищах. Будинок досі нагадував про колишню респектабельність. Але тепер кам’яницю, наче забутий гриб, зусібіч підпирали дерев’яні бараки, де тулилися сотні незаможних людиноподібних.

За мірками околодку чорт розкошував — мешкав сам, ще й мав окремий вихід.

Ще на сходах Тюрин відчув ядучий запах сірки і наказав Топчію вибити двері.

Розпластане тіло Фріцика лежало в центрі пентаграми. На чолі, долонях і ратицях мерехтіли ще гарячі печаті вигнання. На зріст чорт був не більш як п’ять футів, акуратно підпиляні роги, низький лоб, густа лінія брів. Незадовго до смерті чорт старанно поголився, на підборідді ще біліли наліпки з газети.

— Класичний випадок вигнання з Луганського-Даля. «Записки про ритуальні вбивства» читали? — Тюрин нахилив до чорта гасницю. — Там описуються способи вбивств чортів різних рівнів. До речі, заборонене у Межі видання.

Парфентій невпевнено підтакнув, але перепитати не наважився.

— Хтось добре попрацював, щоб запроторити харцизяку назад до пекла. Стільки солі перевести! — вовкулака копнув лінію зірки.

— І добряче попрацював, поки звільнив місце для ритуалу, — Тюрин підняв лампу, щоб освітити кімнату.

Вздовж стін громадилися купи з минулорічними газетами, книжки без палітурок, коробки з надщербленим посудом, погнутими гвіздками, скинутими підковами. На гачку біля входу висіла побита міллю, вогка і смердюча шуба, під стелею, наче прапори затонулих кораблів, майоріло лахміття. Тюрин смутно здогадувався, що гора мотлоху біля груби правила чортові за ліжко, а дошка на подертому мишами мішку — за стіл.

— Шкуро казав, що Фріцик — чорт-душолов, а ця квартира нагадує склад чорта-лахмітника. Вам це не здається дивним?

Чорти-лахмітники спеціалізувалися на пошуку загублених речей, вважалися найменш шкідливими і найбільш безтолковими з чортів.

— Фріцик на когось чекав, — Топчій показав на звільнену від мотлоху стільницю. По центру стояв штоф хмелівки, два гранчаки і бляшанка з недопалками. Олександр Петрович розтер один і підніс до носа.

Навіть попри рейвах, було помітно, що тут щось шукали.

Раптом у них за спинами затріскотіло, наче вибухнув феєрверк, печаті вигнання спалахнули, Фріцик почорнів і розсипався на попіл.

— Сильне закляття, хай йому грець, — пробурмотів Топчій. На своєму віку він бачив чимало чортовбивств. Гаспидські створіння нижчого порядку постійно потрапляли в халепи. Прагнули видертися нагору. В гонитві за невинними душами йшли на авантюри. А що вбити їх не становило проблем, часто ставали жертвами тих, хто не бажав розраховуватися.

Тюрин кілька секунд витріщався на тінь на підлозі, а потім розвернувся до помічника.

— Переконаний, що ви знаєте, хто вміє встановлювати сеанс із чортами.

— Ясно що, — погодився вовкулака. — Треба до Солохи. Вона у цій справі найкраща.

Було зовсім темно, коли поліціянти вийшли на центральну площу розважального парку Шато-де-Флер. Навколо прогулювалися кияни з людей і нечисті. Херувими шукали закоханих. Промишляли слізливими мелодіями. Лише руб позбавляв пару від надокучливої присутності.

Намет пані Солохи світився усіма кольорами. Над входом висіла реклама: «Ворожіння на кулі, зустріч з духами померлих. Недорого». Топчій відгорнув завісу, і вони потрапили до різнокольорового лабіринту.

Всередині пахло сухим зіллям і нагрітою сонцем парусиною. За круглим столом здіймалися тілеса пані Солохи. Химерне світло від скляної кулі відбивалося на шістьох підборіддях, надаючи ропушій шкірі смарагдового відтінку. Чаклунка походила зі старовинного виду homoidea bufonidae, київських людожаб, і вважалася найкращою яснозорицею і медіумом у місті.

Будь-якому гаспиду, демону чи іншій пекельній істоті, що отримала дозвіл топтати ряст, було вільно жити як заманеться. Проте нагла смерть чи закінчення земного шляху змушували повертатися до обителі батька зла. І не всім це було до душі. Малі діти, недокінчені справи, неповернуті борги спонукали звертатися до пані Солохи.

— Руб — заложний мрець, два — людська душа, п’ять рублів — пекельне створіння, і ніяк менше, — Солоха розтулила товсту зелену долоню.

— Майте Бога в серці, мадам, а клепку в голові, ми ж люди казенні, а справа державна, — почав канючити Топчій. Солоха лише міцніше стисла великі масні губи.

— Три з полтиною — і справі кінець?

— П’ять рублів — пекельне створіння, — відрізала мадам і потерла пальцями.

Під незадоволене скавучання Парфентія Тюрин витяг банкноту і поклав на долоню. Паща Солохи розтягнулася у подобі задоволеної посмішки.

— Інтелігентну людину відразу видно, — прокумкала відьма. — Зараз побачите своє чортеня.

Солоха запалила жмутик смердючого бадилля, підсунула кулю й обійняла її слизькими пазуристими лапами. Від диму дерло в горлі. Слідчий ледве стримав кашель, з очей бризнули наглі сльози. Топчій смачно вилаявся. Під жирними пальцями Солохи замерехтіли вогники, збіглися у стійку цятку. Й ось уже на дні кулі з’явилася мініатюрна фігурка, що рушила назустріч. З кожним кроком вона росла. І збільшилася рівно настільки, щоб маленький, але цілком живий Фріцик переступив край кулі й розсівся на столі.

— Назви себе, дух пітьми, один з легіону, підданий батька брехні, той, хто тримає за руку самого Люципера.

— Фріц Абрамович Розсоха, — скромно привітався чортик. Його фігурою, наче віддзеркаленням у воді, пробилися хвилі.

Солоха розчаровано квакнула.

— Питайте, тільки швидко. Канал непевний, крізь нього так і норовить ще хтось пролізти. Безкоштовно.

Олександр Петрович розгублено заморгав. Ще ніколи доти йому не доводилося допитувати загублену жертву.

— Хто тебе вбив?

Фріцик сумно подивився, але не видав і звука.

— Хто замордував, тебе, чортяко? Відповідай, гаспиде, начальству? — голосно, як глухому, пригрозив Топчій. Чортик здивовано глянув на ропухо-жінку.

— Він вас не чує.

Солоха щось прошепотіла і потерла кулю.

— То робіть щось, мадам. Ми заплатили вам чесні гроші! — ощирився Топчій.

Відьма незадоволено зиркнула, додала зілля. Довгим рожевим язиком облизала губи, надула щоки і голосно сплюнула у вогнище. На масному чолі виступив піт.

— Маєте кілька хвилин.

Цього разу Тюрин зорієнтувався швидше. Схопив Парфентія за барки і повалив на підлогу. Потім тицьнув на чортика і жестами запитав.

— О, то все вона! — зрадів Фріцик, — бісова плямка-поцілунок. Зваблива, як пекельне сонце. Солодка, як молоко чортячої мами. Хіба я міг устояти? О її зрадливі вуста! Як просила, як молила! Фріцику, зроби, Фріцику, будеш мати мою душу. І я зробив. Я підібгав хвоста і пішов до Ідзя, хай і його забере Вельзевул. Ви знаєте Ідзя, це бісове поріддя? Довелося молити. Але він зробив і приніс те, що вона хотіла.

Фігуру чортика простромили гострі списи світла, голос почав слабшати, а тіло ставати прозорим.

— Швидше! Швидше! — підганяла Солоха.

— Хто такий Ідзьо? Де його шукати? — самими губами, в надії, що чорт зрозуміє, проказав Тюрин.

— Так, так! Ідзьо, — і далі торохкотів чорт. Голос зарипів, і вдалося тільки розібрати: «На неї не маю зла, на плямку-поцілунок. Так і передайте. Чека… пеклі». Сумні очі хитро блиснули.

— А документик? Кажи, асмодей пекельний, документик липовий — твоїх рук справа? — Топчій видер кулю з ропушиних лап і щосили затрусив.

Солоха незадоволено витріщилася на самоуправство околодочного. Нарешті клацнула пальцями і щось проплямкала. Магічне знаряддя, ніби щука з невода, вислизнуло, вдарила вовкулаку по лобі і плавно приземлилося на стіл. Топчій з’їхав на підлогу. Солоха навіть не глянула. Її увагу поглинув Тюрин. Від жаб’ячих зіниць ставало не по собі.

— А ви цікавий, здається, ще до мене прийдете, — Солоха щось йому простягнула.

— Дуже сумніваюся, — гаркнув Тюрин, допомагаючи вовкулаці підвестися, й аж тоді глянув на подарунок. Усередині маленького слоїка лежало кілька темно-брунатних зацукрованих грушок. Олександр Петрович ахнув. Це було справжнє сухе варення.

— Компенсація за неякісну послугу, — губи Солохи розтягнулися у широку ропушу посмішку. — Хтось наклав сильні печаті. Не хотів, щоб чорт заговорив.

— Що ми маємо? — стомлено проказав Тюрин. Вони розсілися на одній з лавочок у «Шато-де-Флер». Топчій позіхнув і щільніше загорнувся в кітель. Вечори дедалі більше нагадували про наближення осені. З кишені дістав соняшникове насіння і простягнув шефу.

— Ви ж макової росинки від рання у роті не мали, — вовкулака потрусив гостинцем. Олександр Петрович похитав головою, але жест Топчія його зворушив. А ще він з подивом усвідомив, що не відчуває ні слабкості, ні голоду. Нове тіло, здавалося, готове працювати цілодобово.

— Документи сфальсифікував чорт Фріцик, — провадив Тюрин. — Качур-Бачковська стверджує, що останнім з Фріциком спілкувався гласний Фальдберг. Це підтверджує версію Добриніна, що документи підробила нечисть. Але Фріцик мертвий. Злочину він не заперечує, щоправда, звинувачує якусь «плямку-поцілунок» і називає ім’я Ідзьо. Висновок, Парфентію Кіндратовичу?

— Треба шукати Ідзя, — зітхнув Топчій.

— Ваша правда, — погодився Тюрин. — От і беріться до справи, а я спробую дізнатися, що ж то за магія була використана для підробки документів. Здається мені, це куди більша загадка.

IV

Відживлення забрало ціле літо. Спершу Тюрин валявся, приєднаний до машини Гальванеску, потім учився ходити і говорити. Жив у доктора на Біологічній станції. Знову став багато читати. Тюрин змалечку любив книги, але життя у постійних роз’їздах дозволяло возити з собою хіба книжку Лазаруса.

Спершу Олександр Петрович проштудіював усю книгозбірню Гальванеску. Шукав інформацію про вид, на який перетворився, прагнув зрозуміти, ким він став. Доктор Гальванеску не зміг до ладу пояснити природу відживлення. Белькотів про удачу, сприятливу ситуацію і рідкісну придатність тканин Тюрина. Лише пізніше Олександр Петрович відкрив приголомшливу правду. Він чи не єдиний відживлений в Імперії.

Інші згадки про подібні експерименти були чутками, спричиненими галасом навколо книги Мері Шеллі «Франкенштайн, або Сучасний Прометей», виданій у Європі у 1818-му.

Того ж року в Межі згадали про кощів. У газеті «Киянин» вийшла гнівна стаття, де випадок, описаний Мері Шеллі, назвали спробою створити «ходячого мерця».

Сотні років кощів ніхто не бачив, але страх передавався з покоління в покоління. У літописах описувалося, що по смерті Змія Межею прокотилася пошесть. Люди і нечисть перетворювалися на безмозкі ходячі трупи, яких і називали кощами. Хвороба передавалася через укус.

Відтоді вийшло чимало праць, присвячених кощам. У 1818-му через книгу Мері Шеллі згадали фразу середньовічного дослідника Януша Дрога: «Не виключено, що кощі — наслідок самодурства чаклуна-невдахи, який вирішив проекспериментувати з закляттями відживлення».

За часів імператора Палкіна припускали, що кощі — малодосліджений вид людиноподібних. У кінці XIX століття медик Іван Пирогов спростував цю теорію і назвав кощів жертвами невідомої інфекції.

А у 1892-му кощі вперше з’явилися на вулицях Києва. Саме це, як писав сенатор Турау у звіті «До питання про київський погром», спричинило вуличні заворушення.

Люди були переконані, що це нечисть розносить пошесть. Кощі жахали невразливістю. Лише за кілька тижнів стало зрозуміло, що їх зупиняє тільки вогонь фенікса. Райони, де помічали ходячі трупи, випалювали і закривали на карантин, а нечисть просто знищували. За кілька тижнів 1892-го навалу вдалося погамувати.

У перший місяць відживлення, коли Тюрин ледь міг поворухнутися, був особливо схожим на ожилий труп, на коща. Тому так багато читав про них пізніше. Але Гальванеску тільки посміявся з теорії Олександра Петровича. Особистість Тюрина не постраждала. Він був той самий, що й до відживлення, лише у синьому перешитому тілі. Натомість перетворений укусом кощів ставав схожим на безмозку дику тварину.

Згодом Олександр Петрович став частим гостем у темних коридорах Публічної бібліотеки на Олександрівській. Там звикав до нового тіла, шукав інформацію про батька, про розкопки «могили Змія» у 1874-му.

Виявилося, що Карл Житоцький, рецензент книги Лазаруса, відійшов від справ за рік після дослідження Щекавиці. Довго хворів і помер у погром 1892-го. Стара відьма-бібліотекарка пошепки розповіла, що він збожеволів. А ще порадила поговорити з донькою професора — Євгенією Карлівною Житоцькою і дала її адресу.

Так Олександр Петрович опинився біля флігеля на Бульварно-Кудрявській. Будинок ховався за високим парканом і потопав у дикій рослинності. Темні побиті вікна, павутиння і бруд на стінах, самотня берізка, що проросла з діри на даху, свідчили про те, що тут давно немає мешканців. Двір заріс бур’янами на людський зріст. Лише вузька стежка від хвіртки натякала, що хтось тут таки ходить.

Годованець із сусіднього двору хмикнув на синьопикого чоловіка і сказав, що стара Житоцька ще живе у будинку, але говорити з нею марна справа — «зовсім клепки розгубила». Тюрин вирішив перевірити, довго стукав і вже подумував влізти в розбите вікно, коли двері відчинила маленька сухенька жінка.

Вже з перших хвилин Тюрин зрозумів, що мав на увазі годованець. Євгенія Карлівна видавала лише малозрозумілі звуки, була вся обліплена павутинням і брудом. Здавалося, зовсім не цікавиться тим, що відбувається навколо.

Але вона впустила Тюрина до помешкання і простягнула велику миску з сушеною комашнею. Як Олександр Петрович зрозумів пізніше, він їй сподобався.

На першому поверсі будинку виявилася окрема квартира. У порохах і захаращена, але з необхідними меблями і без мишей. Житоцька мешкала у мезоніні.

Майже відразу Тюрин вирішив, що кращої квартири і господині йому не знайти, і залишився на Бульварно-Кудрявській.

— Дідько тебе забери!

Повітря застрягло у горлі, а груди аж розривало, ніби хтось прагнув видертися назовні. Довелося кілька разів ударити себе кулаком. Тюрин і сам не знав, чому ці варварські жести заспокоюють біль. Та й що може завдавати клопіт? Мертве серце? Гальванеску це називав звиканням тіла до смерті.

Тюрин лежав на вузькому ліжку у своєму помешканні і роздивлявся слоїк із сухим варенням. Нечисть мала для нього іншу назву — «солодка кров Змія». За кольором це був найчистіший продукт — з тих, що надходять до імператорського столу. Сухе варення століттями виготовлялося у Межі. Царські шпигуни намагалися довідатися рецептуру, вивозили майстрів і саджанці фруктових дерев, не шкодували грошей на закляття. Але всі спроби виявилися марними.

Лише у дев’ятнадцятому столітті граф Бобринський пов’язав червоний цукор з чарівними властивостями сухого варення. Потяги з цукром запрудили дорогу на столицю. Але виявилося, що чарівною «солодку кров Змія» робить не тільки цукор, але й місце, де воно варене. Відтоді сухе варення виготовляється лише у Межі, а от вивозиться хоч на край світу.

Тюрин крутив баночку і все думав про дві дати: 1874-й, коли розрили Щекавицю, і 1892-й — страшний рік погрому і навали кощів. Шкуро сказав, що у погромний рік вперше з’явився документик «нізвідки». Чому саме в той рік? Чому в музеї старожитностей?

Несподівана думка змусила підвестися. Тюрин підбіг до столу і згріб документи. У музеї у рік погрому вже працював батько чорносотенця Вальдемара Голубєва — історик Степан Голубєв: один з тих, хто брав участь у розкопках «могили Змія».

Тюрин безсило опустися на стілець. Примарні здогадки ятрили уяву, але ні до чого не приводили. Це як з пошуками батька. Він був переконаний, що той помер, але як, коли і чому, так і не міг знайти. Погляд Тюрина знову впав на сухе варення. «А чим чорт не жартує, кажуть же, що розплющує третє око», — подумав Олександр Петрович і дістав грушку. Обережно відкусив шматочок і старанно розжував. На язику проступив смак плісняви.

На п’яту хвилину марного чекання ефекту Олександр Петрович вирішив почитати «Легенду про смерть Змія» з книги Лазаруса.

Велика війна майже закінчилася. Перемога під Дорогожичами об’єднала нечисть. Уперше люди відчули, що їхній час добігає кінця. Вірні людським князям чорнокнижники і чаклуни почали переходити на бік Обадії.

І тоді людські князі зрозуміли, що силу можна перемогти лише хитрістю. І покликали з Півночі чорнокнижника Ольга.

Він був улюбленим учнем Змія. Був одним з нечисті. Але забажав стати людиною і після великої перемоги Обадія задовольнив прохання Ольга.

Обадія думав, що так об’єднає види. Що один з нечисті, ставши людиною, схилить людей до миру. Але Ольг вирішив інакше. Він змовився з людьми, що прагнули тільки перемоги, і замислив зраду.

Року 6400, попри давнє застереження свого учителя Стагирита, Змій погодився приїхати до Києва. Хотів власноруч отримати вірчі грамоти і дари від колись улюбленого учня. Перемоги засліпили очі, переконали у непохитності моці.

І наказав підступний Ольг зрити верхів’я Щекавиці, западину встелити волоссям цнотливих дів, шатро покрити плетеним повітрулями павутинням. Вулицями потекли кіптява від вогнищ, сморід м’яса, криваве вино. До Змія потяглася вервечка з підношень. Сотні найкращих дівиць з планами здіймали руки, очікуючи на зустріч з Великим Воїном. Даремно кликала сина мати Змія — Апі, дерла зубами землю і трусила гори. Обадія не чув. Солодкий мед і чарівні слова затьмарили розум, переситили душу. На третій день, коли, здавалося, закінчилися дива й розваги, перед очі Змія вийшли три чарівниці. Тіло однієї вкривало ніжне пір’я, а пісні наморочили краще за найп’янкіше вино. На чолі другої сяяла Північна зоря, і весь сум і мудрість світу покоїлися в кутиках променистих очей. Усередині третьої жив дивний вогонь без назви. І не було чоловіка, здатного його приборкати. Ще три дні розважали Змія красуні, аж доки не схилилися могутні голови у міцному сні.

І тоді зрадливий Ольг підняв загартованого у чарівному вогні меча і розітнув могутні груди. Почервонів від крові Дніпро, але навіть голодні круки не наважувалися пити заражену воду.

І ніч, довга як зима, спустилася на Київ. Король джерел від імені видів води вийняв з черева Змія священну рибину, а зерно життя повернулося видам лісів, полів і лук. Лише вид, що зберігає знання, подароване духами, чия стихія непостійність і хитрість, залишився у руїнах Змієвого тіла.

Сто підвід привезло землю, щоб засипати шатро Змія. Сто днів мовчав світ, і жоден володар не привітав Ольга з перемогою. Опускали очі на згадку про київського князя, а в далеких монастирях уже складали іншу, звитяжнішу історію перемоги над царем дітей ночі.

А на осінь, потому як червоні води щедро напоїли землю, люди і людиноподібні зібрали перший урожай життєдайного цукру.

6416 року на Віщого Ольга впало прокляття Змія. Люди пишуть, що Ольг помер від отрути послідовників Великого Воїна, кияни вірять, що від укусу гада, якими так повнилася того року земля, змієголовці передають з покоління у покоління, що перед смертю Ольг зійшов на Щекавицю. Там, поруч з Великим Воїном, його і поховали.

На землю прийшов мир. Людиноподібні ще вилизували кров Обадії зі своєї шерсті, а людські царі вже складали нові правила співжиття. Світ дістався дітям Адама. Поріддя Ліліт заховалося у тінь і стало вигнанцями.

— Стережися! — прокричав робітник. Тюрин затулив голову, пролунав вибух, і об спину вдарили грудки землі. Третій день вони вгризалися у породу на Щекавиці. Сьогодні мали почати копати вручну. Дивна тиша опанувала будівельний майданчик. Карл зовсім утратив самовладання. Вони ще й не бачили кісток, а він уже кричить, що чує думки Змія. Степан, навпаки, тільки сміється. Для нього це чергова операція зі знищення культу Змія; він підбадьорює людей, стежить, щоб на місце розкопок не лізла нечисть. У місті на нього чекає чергова пасія. Тюрин підозрює: Степан не вірить, що вони щось знайдуть.

Досі Тюрин і сам сумнівався. Але магія місця заворожує. Він починає розуміти Карла.

Тоді, у 1864-му, коли Тюрин уперше за дорученням Четвертого відділу зустрівся з таємною організацією змієпоклонців і людиноподібний Антонович розповів про серце Змія, він теж не повірив. Вирішив, що це казки. Але роки пошуків, ковтання пилу в таємних книгосховищах, гортання манускриптів наближали цей день.

Серце Змія — те, що дає владу над нечистю, існує. І воно тут — на Щекавиці, у могилі Змія.

Земля починає труситися. Тюрин чує злякані крики. Карл несподівано падає навколішки і підносить руки до неба. З глини проростають кістки Змія. Тюрин задирає голову, він не вірить своїм очам. Гора продовжує здригатися. Він ледь тримається на ногах. Падає і вдаряється щокою. Бачить кров на жовтій кістці, свою кров. У божевільному танці кістки утворюють склепіння. У центрі лежать два тіла. Це людські тіла. Одне вибухає сонячними метеликами і розчиняється у кістці, друге чорніє і розповзається гадами.

Тюрин кричить. Перед ним відкривається жахлива правда: серця немає, його вже хтось забрав. Степан намагається допомогти, лізе до нього, закликає тікати. Тюрин над силу підводиться і встигає помітити, як Степан нахиляється до місця, де було чорне тіло. Степан підіймає кістку, схожу на ніж чи людське ребро, а ще дерев’яну скриньку. Тюрин хоче закричати, застерегти цього не робити, але не встигає. Кістки Змія знову провалюються під землю, а очі заступає пелена…

V

Олександр Петрович заявився на службу лише по обіді. Був наче з похмілля, ледве прокинувся від дивного жахливого сну.

— Уявіть, Парфентію Кіндратовичу, — сказав він Топчію, вмощуючись у кріслі, — мені наснилося, що я — мій батько і беру участь у розкопках на Щекавиці. Навіть привиділося, що порізав обличчя об кістку Змія. А батько і справді мав шрам на лівій щоці, — Олександр Петрович почухав синю руку. На його подив, шкіра ледь порожевіла.

— Грушки Солохи? — запитав Топчій і махнув рудому, що спробував зайти до кабінету, але побачив Тюрина і поквапився зникнути. Олександр Петрович упізнав «свояка» з Думської. — З них і не таке побачиш. Першокласні.

Околодочний мав стурбований вигляд.

— Що за ґвалт? — Тюрин кивнув на коридор, з якого долинали голоси. Вирішив не питати про свояка. Достатньо того, що Топчій мав прорву родичів і мусив постійно вислуховувати їхні прохання.

— Та поки ви спали, тут таке сталося, — околодочний підсунув тарілку з сирим м’ясом. Цього разу Тюрин не відмовився. Після сухого варення і сну почувався страшенно голодним.

З кабінету Скалонне лунав ведмежий рик.

— Добринін зранку був, а тепер от Фальдберг репетує, — пояснив Топчій. — У Думі з’явилися нові «документики».

Олександр Петрович аж закашлявся від несподіванки. Цього не очікував. З дверей голови поліції пролунав нетерплячий бас:

— Пане Тюрин! Я чую, що ви на місці, зайдіть до мене.

Сищик витер кров з підборіддя і пішов до Скалонне.

— Це кінець! Мало того, що ви звинуватили чорта — людиноподібного, так тепер виявляється, що він ні до чого! — волав Фальдберг. Жорсткий комір врізався у порослу темним хутром шию, і здавалося, от-от лусне від голосових зусиль. — Містом ширяться чутки, збираються чорносотенці, погромники. Молодчики Голубєва вже влаштовували засідку під моїм будинком. Ви збираєтеся щось робити?

Скалонне розвернувся до відживленого. Від різкого руху, ніби шматки свіжого сала з Бессарабського ринку, підстрибнули великі рожеві щоки. В очах поліцмейстера застигло те саме питання. Куди й подівся запобігливий тон першої зустрічі. Тепер Скалонне вимагав дій від підлеглого.

— Ви кажете, з’явився новий документик. Можна на нього поглянути?

Поліцмейстер простягнув аркуш.

— Сьогодні зранку секретар Шкуро знайшов на столі Фріцика. Той самий дурнуватий текст про права написаного, але дата нова.

— Добринін не заспокоїться, поки не почнуться відверті сутички між людьми і нечистю, — Фальдберг потягнув за тугий комір.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб… — пробурмотів Тюрин, ігноруючи ревіння берсерка. — Тут нове закінчення. „Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді“».

— Маячня! — знову заревів берсерк. — Ці документи не мають ніякого сенсу.

— Фрідриху-Рудольфе Людвиговичу, ви ж знали Фріцика, які справи вас пов’язували? — запитав Тюрин.

Берсерк кілька секунд гучно сапав, здавалося, збирався на думці, а потім несподівано закричав:

— Та як ви смієте? Я — член управи, голова фракції нечисті, звісно, я заходив до секретаріату. Це мої обов’язки як депутата. Я знав Фріцика, як і інших працівників.

— Годі-годі, Олександр Петрович не хотів вас образити. Служба-с, — заспокійливо промимрив Скалонне і підсунув гласному срібну чашу з горішками.

— Якщо ви все не з’ясуєте, то заворушення будуть на вашому сумлінні, — тихіше сказав Фальдберг, грюкнув чашею і вийшов з кабінету.

— Фальдберг ще що, а от Добринін сьогодні зранку мені весь мозок ложкою з’їв, що той кощ. Каже, йому набридли безчинства у Думі, — проказав Скалонне, тільки-но зачинилися двері за берсерком. — Погрожує, що діятиме на свій розсуд. Ви розумієте, що це означає, дорогенький? Завтра люди Голубєва будуть не просто біля будинку Фальдберга вартувати — вони йому ноги переламають. А звинуватять кого? Правильно. Київську поліцію. Мені потрібен результат.

Щойно Тюрин опинився у себе в кабінеті, як кинувся до столу, витягнув перші рішення — і не повірив своїм очам. Замість фальшивого рішення про підряд, яке кілька днів тому йому передав Добринін, і першого рішення «про права написаного», він тримав у руках два однакові документи. Обидва закінчувалися так само, як третій, знайдений сьогодні на столі Фріцика. «Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді», — погрожував невідомий фальсифікатор.

Тюрин наказав опломбувати кабінети секретаріату Думи. Навіть забрав до відділку Глафірію Павлівну й Захара Шкура. Секретар був на межі нервового зриву. Дама кусала губи і розпускала дим дорогих когенівських цигарок. Єдине, що міг закинути їй сищик, це марку цигарок. Недопалки, які знайшли у квартирі Фріцика, відповідали куриву Глафірії.

Несподівано у відділок удруге заявився Добринін. Як і Фальдберг, захищав своїх. Сказав, що такі цигарки палить півміста і, зокрема, «милий їм Фальдберг». Тюрин був змушений відпустити затриманих.

— О, і Шкурові пощастило, — Топчій, вистромившись у вікно, коментував, як Добринін саджає працівників секретаріату у прольотку. — Добринін би його самого не забрав, а так з Глафірією Павлівною за компанією. Ефектна фіміна. Навіть дивно, що згодилася жити з таким опецьком. У Думі є й значно імпозантніші.

Олександр Петрович потер скроні. Дія сухого варення минулася, і шрами знову почали свербіти.

— З чого ви взяли, що вони живуть разом?

З того, як Добринін відбивав співробітників, як самовпевнено трималася Глафірія, Тюрин зрозумів, що між ними інтрижка. Гласний і друкарка — нічого дивного, але щоб жити разом?

— Щоб я з цього місця не зійшов, — поклявся Топчій. — Городовий з Думської казав, що це Добринін Глафірію в управу привів. Доти вона працювала секретаркою у якогось професора. Тепер Глафірія тримає гласного на короткій шворці. Кажуть, може, таки дотягне старого цапа до вінця. Хоч він і пручається. Добринін зроду жонатим не був.

Тюрин розклав на столі три однакові документи і тепер уважно вивчав аркуші. З голови досі не вивітрився жах від нічого сновидіння.

— Парфентію Кіндратовичу, — сищик роздратовано поглянув на околодочного і підвівся, — я не розумію, чому ви тут? Шукайте Ідзя!

Олександр Петрович згріб документи і зник за дверима.

Музей старожитностей і мистецтв містився на Олександрівській. Вхід прикрашало шість дорійських колон. Обабіч величних сходів лежали кам’яні леви, обвиті зміями. Тюрми уже бував тут у пошуках батька. Але тоді йому сказали, що після розкопок у 1874-му музей не співпрацював з Петром Тюриним, та й жодних експонатів після розкопок не додалося, бо «на Щекавиці нічого не знайшли».

Білетерка незадоволено блиснула пенсне, впізнала поліціянта і поринула у читання. Той, кого він шукав, працював у відділі рукописів, розташованому на нижньому, майже позбавленому природного світла поверсі.

Тюрину довелося поблукати запиленими лабіринтами, поки він знайшов невисокого літнього чоловіка над книгою. Тюрину здалося, що коли він зайшов до кабінету, у протилежні двері вислизнула жінка у густій вуалі.

Чоловік звів на Олександра Петровича маленькі, заховані у старечих зморшках очі — й ахнув. Уже за мить трусив його руку, ніби тільки й чекав на зустріч. Потім наче оговтався, розтиснув долоню і трошки відступив.

— Ми знайомі? — здивувався такому прийому Тюрин.

— Ні, — усміхнувся чоловік. Був схожий на старого єпархіального вчителя, що давно втратив віру у свій фах. — Але ж ви — наша місцева знаменитість. Рідкісний випадок відживлення.

— А ви — Степан Тимофійович Голубєв, професор Університету, видатний історик, — досі з легким сумнівом проказав Тюрин, зазираючи у маленькі очі. Йому пригадався погляд Вальдемара Голубєва у Думі. Обличчя зрадило думки.

— О, ви подумали про мого сина, — вгадав старий. Мав щонайменше сімдесят. — Ні-ні, я не поділяю його поглядів. Молодість, знаєте. Максималізм, бажання неодмінно знайти достойного супротивника. Я ставлюся до нечисті, як до рівних. Це вносить додаткову напругу в наші з Вальдемаром стосунки. Матері він так і не прийняв, — Голубєв печально посміхнувся.

— Вона, мабуть, була прегарна? — Тюрину здалося, що старий щиро сумує.

— Так. Дуже мила. Страшенно потерпала, що їй не передався дар. На жаль, не міг з нею побратися. Вже був, так би мовити, одружений. Помилки молодості, — зітхнув Голубєв. — Ах, жінки — дивовижні істоти. Мій син цього не розуміє. Але з ваших очей бачу, що й вас торкалася стріла амура. Скажіть, — старий нахилився, і Тюрину здалося, що від нього повіяло Тамариними парфумами, — а після відживлення ви вже… Ви розумієте, про що я?

— Степане Тимофійовичу, — зніяковів Тюрин. — Я, власне, у справі. Потребую вашої професійної консультації.

Голубєв зітхнув: жінки йому були цікавіші за професійні розмови, і показав на стілець.

— Чи траплялися вам випадки несподіваної появи чи зникнення документів? Особливо коли вони були дуже необхідні. Ви розумієте, про що я? — Тюрин уважно подивився на вченого.

Голубєв по-змовницькому посміхнувся, дістав з професорського костюма залізну флягу і простягнув Тюрину. Поліціянт зробив ковток і від задоволення прицмокнув. Це був розведений живий сік.

— Розповім вам одну легенду, — хитро примружився Голубєв і нахилився ближче, — кажуть, у найчорніші періоди історії, коли мир тріщав по швах, люди заручилися підтримкою одного з видів людиноподібних, які мали здатність допомагати у таких делікатних речах.

— Лист Офаніти Бека, що знайшовся у 1892-му, і «Договір про чесність співжиття нечисті з людьми» — справа рук цього виду? — здогадався Тюрин. Голубєв задоволено кивнув, ніби й очікував на здогадливість Тюрина.

— Ви хочете сказати, що знаєте, як було сфальсифіковано лист Офаніти? То, може, поясните і події у Думі? Впевнений, ви про них чули.

— Такий самий запал, як у батька, — осадив його Голубєв і самовпевнено додав: — А листа Офаніти не існує. У 1892-му чутки розпустили, щоб погамувати натовп і виправдати «Договір». Не більше. Хоча ваш батько вірив, що Змій отримав знання у подарунок від виду, «чия стихія непостійність і хитрість»…

Тюрин впізнав цитату з «Легенди про дарунки Змію» з книги Лазаруса. А за цим прийшов спогад про ранковий сон, де він очима Тюрина-старшого бачив розкопки на Щекавиці. Два обличчя — молодого Голубєва з ледь помітною сивиною і цього зовсім білого — злилися в одне. У сні Степан Голубєв витягнув із завалів його батька. Але хіба можна вірити снам?

— Ви брали участь у розкопках могили Змія? — тихо запитав Тюрин. — Що ви там знайшли?

Голубєв подивився в очі поліціянту. Кілька секунд мовчав, а потім безбарвним голосом відповів:

— Нічого. Про це написано десятки монографій і звітів спеціальних слухань. На них є підписи і вашого батька.

— Я… Я його майже не пам’ятаю, — раптом зізнався Тюрин.

— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі, — Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся. — А ця справа у Думі… у вас уже є якісь зачіпки?

— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.

Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.

— Знаєте, мені от що спало на думку, — очі Голубєва весело блиснули, — мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.

Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.

— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв. — Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.

Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.

VI

Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.

— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.

— Ясно що. Механізм безвідмовний, — впевнено проказав вовкулака. — Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.

Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.

— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.

Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.

Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.

Під гучним прізвищем Ідзиковський ховався сухенький біс-лахмітник нижчого порядку у зношеному, проте чистому костюмі. Пикою подібний на Фріцика, хоч і значно старший. Чорт підсліпувато мружився від запитань гостей, раз по раз протирав окуляри. Ніби це могло виправити тріщину в лівому скельці.

— Так, Фріцик. Мій брат у других, — Ідзьо злякано витріщився на формений кітель. — Не те щоб родичалися. Чорт чорту олію за шкуру заллє, так? Але й носа не вернули. А що, прошу панів, сталося?

Брудна крамничка тріщала від мотлоху. Дірявий посуд, биті глеки, сокира без держака, погризений мишами кошик, засушені лапи, купи одягу незрозумілого походження і призначення, кургани з різнокольорових камінців і скелець, афіша з минулорічного виступу кокотки-сукуба Бальдажі, кілька вже знайомих картин творення з Ліліт і ціла виставка розпарованих голодних черевиків. Але все це, як здалося Тюрину, попри загальний занепад і бруд, мало значно охайніший вигляд, ніж добро у квартирі Фріцика.

— Якщо пану треба, то в мене є чудесна паста, — зловив погляд слідчого крамар і витяг з-під поли бляшанку зі смердючою рідиною. — Раз помастите — і все затягнеться, — кивнув у бік плями на скроні, — як на живому. Прошу пана, як на неживому. Або хоча б не видно буде, — вкрай заплутався чортик.

Топчій, що вже заліз носом у коробочку, незадоволено фиркнув:

— Ич, порадник знайшовся!

— Коли Фріцика бачили востаннє? — проігнорував пропозицію Тюрин.

— Коли бачив востаннє? Та коли. Давно, прошу пана. Фріцик, дякувати Богу, знайшов службу. То де той час узяти? Та й я, самі бачите, не байдикую. А чого це пани питають? — раптом скрикнув Ідзьо. — Щось із Фріциком?

— А ти хіба не знав, бісова душонко, — втрутився вовкулака, — запечатали твого братуня. І чи не отакими ж печатями, — Топчій взяв з полиці й потрусив бляшанку з печатями вигнання й осудливо скривився. Тільки чорти могли торгувати засобами власного знищення.

Чорт затремтів, ніби на нього приснули святою водою. Очі, здавалося, зробилися більшими за скельця.

— То не я! — відчайдушно вереснув лахмітник. Чорти були полохливими видами і найбільше боялися людської тюрми. Для них вона була гіршою за повернення до пекла.

— Слухайте, Ідзю, — під синіми пальцями Тюрина зарипів прилавок. — Ми знаємо, що на прохання Фріцика ви дещо дістали. Ви ж чорт-лахмітник, такі прохання для вас копійчані. Треба тільки знати, що і звідки поцупити. Але через це «дещо» Фріцика вбили. Тому краще вам не запиратися.

Ідзьо злякано кивнув. Весь трясся, немов у пропасниці. Розбиті окуляри з’їхали на блискуче свиняче рило. Щоками потекли сльози.

— Це все жінка, — заломив руки чорт. — Він їй, дурна голова, похвалився, що має брата-лахмітника. А вона зажадала скриньку. Обіцяла натомість душу. А Фріцик вуха розвісив. Прибіг, у ноги падає, каже «вмру, якщо не дістанеш», став згадувати старі борги. Тримав я в нього дещо. То й я згодився. Але я не знав, пеклом клянуся…

— Що за скринька? — Тюрин затамував подих.

— Звичайна дерев’яна скринька. У міському музеї зберігалася, прошу пана, мов який непотріб. Гріх було не взяти.

Ідзьо судомно ковтнув, аж під шкірою, наче жаба, стрибнув гострий борлак.

Дивна переміна зробилася з Топчієм. На подив Тюрина, він підскочив до чорта, схопив його за барки і щосили потрусив.

— О, то це через тебе, бовдуре, мій свояк мало дошки не гризе? — напустився Парфентій. — Голубєв йому все хутро на маківці вискуб. Свояк мій у міському музеї за порядком стежить, — пояснив оторопілому слідчому. — А це все ти, чортеня проклятуще, бий тебе свята Мокрина і святий макогін. Сидить тут, свинячим рилом шморгає, а я кілька днів ту дурну скриньку шукаю.

Тюрин здивовано витріщився на Топчія.

— Ну ви… Потім з вами, Парфентію Кіндратович, договоримо. Кажи швидко, що було у скриньці, поки по-доброму питають? — перевів очі на крамаря.

— Їй-бо нічого, — благально скривився лахмітник. — Порожньо, хіба трохи чорного піску на дні.

Тюрин потер шрам на скроні.

— Фріцик розповідав, навіщо та скринька знадобилася жінці?

— А біс її зна. Торочив, що мамзеля мала принадити якогось пана. Підробити для нього документи абощо. Але скринька, кажу ж, барахло. Зараз і попелу немає… — лахмітник обірвав себе на півслові та спробував сховатися за прилавком. Топчій вивудив чорта, скрутив і наблизив до Тюрина.

— То скринька і зараз у тебе? Як? Її ж Фріцик забрав? — грізно запитав слідчий.

— Не знаю, нічого не знаю. Два дні тому прилетіла. Певно, він відіслав. Може, з мамзелею посварився і вирішив у мене переховати?

Олександр Петрович зловтішно посміхнувся, простяг велику синю долоню і проказав заповітні слова:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Досі голосячи, як п’яна відьма з галицького базару, Ідзиковський подався углиб крамнички. Нога в ногу за ним тупцяв Топчій. Нарешті Ідзьо простягнув загорнуту в дрантя скриньку.

— Ось вона, проклятуща.

Тюрин обережно відгорнув край тканини, торкнувся дерев’яної поверхні та прочитав вирізане: «Нехай уся мудрість світу буде твоя». Ці слова супроводжували подарунок Змію від видів, чия стихія — непостійність і хитрість.

«Скринька існує, отже, сон правдивий», — промайнуло в голові.

— Ти знаєш ту мамзелю? Чому Фріцик називав її «плямка-поцілунок»? — голос прозвучав глухо.

Запитання справило дивне враження на Ідзя. Чорт вирячив очі, раптом почервонів, упав на прилавок і почав битися головою. Тюрин уже подумав, що це чари.

— Плямка-поцілунок. Він же казав про ту плямку. А вона приходила. Печаті купила. А я й продав. То вона ними. Фріцика. А я й продав.

— До вас приходила ця «плямка-поцілунок»? Зможете впізнати? — майже кричав Тюрин.

Ідзиковський невпевнено кивнув.

— Я ж її до того не бачив. І вона, схоже, не знала, що я — Фріцика брат. Він від неї приховував. Не довіряв курві.

— Опишіть.

— Висока, білява, у тонкій світлій сукні, крислатому капелюсі. Дуже гонорова. То вона Фріцика? Я не знав, їй-бо не знав! — Ідзьо знову схопився за голову.

Тюрину уривався терпець. Топчій заскреготів зубами. Був готовий кинутися підганяти чорта кулаками.

— Мала довгу товсту косу, — нарешті видихався Ідзьо. — Нахилилася, коса з’їхала, і позаду на шиї я розгледів маленьку родиму плямку у формі розтулених вуст. Але я ж не знав, що то та сама «плямка-поцілунок», що печаті вона для Фріцика…

— Олександре Петровичу, гадки не мав, що крадіжка з музею якимось боком до цієї справи стосується. Свояк туркав і туркав, то я попитав знайомих шніферів[2]. Але який шніфер з доброго дива лізтиме до музею — там самий мотлох, — виправдовувався Топчій.

Ідзиковського посадили до арештантської карети. Лахмітник уособлював усі чортячі біди. Мабуть, уже уявляв теплий прийом у пеклі й першу розмову з загубленим братом.

— Червоні штори, парфуми, як у Тамари, — бурмотів Тюрин, не зважаючи на околодочного. — Дідько, здається, треба їхати до Гінди.

Він обернув до Топчія задоволене обличчя.

— А завтра, якщо мене знову хтось не роздере, і справу закриємо.

VII

Глафірія Павлівна Качур-Бачковська демонстративно заклала ногу за ногу і запалила чергову цигарку. Мундштук поблискував у довгих гарних пальцях. На обличчі вигравала самовпевнена посмішка. Носак черевика нервово розгойдувався. Строга сукня туго обтягувала стан, підкреслюючи виставлений напоказ вигин талії. Повітря в кабінеті реєстраторів загусло від еротичних розрядів. Тюрин силкувався не піддаватися спокусі.

— У поліцію вже злякалися мене тягнути? — Глафірія обвела поглядом кабінет, затягнулася і видихнула цівку диму просто в очі слідчому.

Тюрин зіперся на стіл Фріцика й уважно спостерігав за реєстраторкою.

— Не подобаюся я вам, Глафіріє Павлівно?

— Кому ж такий, як ви, сподобається? — з горла жінки вихопився глухий вульгарний сміх. — А після сьогодні Микола Петрович на вас голого місця не залишить. І будете ви зі своєю синьою пикою-с вуличним приставом.

Тюрин криво посміхнувся.

— Я от ніяк не доберу, моя люба, вбити Фріцика — це ваша ініціатива чи шановного гласного?

Черевичок завмер, цигарка не долетіла до рота. Але лише на мить. Глафірія мовчала, кидаючи на Тюрина нищівні погляди.

— Мадам, у мене є резони стверджувати, що саме ви вбили Фріца Абрамовича Розсоху. Цинічно і холоднокровно.

— У вас нічого немає, — крізь зуби просичала Качур-Бачковська. Її очі загрозливо блиснули. Бліда шкіра вкрилася червоними плямами.

— Якось Фріцик похвалився, що має родича-лахмітника, — Тюрин розвернувся спиною до дверей. — А ви згадали, що в музеї старожитностей зберігається дивовижна скринька, за допомогою якої можна підробити будь-який документ. Ви пообіцяли Фріцику душу, а він приніс скриньку. Ви розсипали її вміст біля усіх паперів. Інструкцію для скриньки — рішення про передачу недешевого підряду підприємству Добриніна — відстукали на машинці Фріцика. Щоб відвести підозри. Здавалося, зробили все найкращим чином. Очікували, що на ранок підроблене рішення стане справжнім, згідно з усіма процедурами… Хто ж знав, що скринька вас підведе? Почне вигадувати свої документи. А далі ще гірше: першим документи знайшов Шкуро, який нічого не знав про ваші плани. Припустив, що це чари нечисті…

Слідчий обернувся на звук з коридору, а коли знову поглянув на жінку, здивовано завмер. Цього не передбачив. Глафірія спрямувало на слідчого маленький пістолет. На її обличчі була паніка.

— Скажу, що ви намагалися мене зґвалтувати, — прошепотіла Глафірія.

Тюрин зробив крок, щоб перехопити руку жінки. Вона істерично закричала, пролунав постріл, а двері з тріском рухнули. До кабінету реєстраторів ввалилося щонайменше з десяток чоловіків. Добринін з чорними шинелями заходилися відливати Глафірію, Топчій кинувся до шефа. Водночас кликали лікаря, жандармів і священика. Гласний сипав погрозами. Околодочний гарчав, двоголовці крили матом мерзоту і розмахували зброєю. Лише мить відділяла зібрання від нової крові. Скалонне з висоти свого зросту спостерігав за побаченим. А потім гаркнув так, що навіть чорні шинелі випросталися струнко. І цей голос належав не огрядній вайлуватій фігурі, а головному поліцмейстеру міста. Люди у кокардах з «ДО» з мовчазної згоди Добриніна сховалися в коридорі.

— О, пане професоре, ви саме вчасно, — прохрипів слідчий. У дверях м’яв капелюха блідий і здивований Голубєв. Він зустрівся з Глафірією поглядом і відвернувся.

Тюрин торкнувся рани на голові. Куля розтрощила частину черепа. Праве око мертвою кулькою звисало з розтерзаної очниці.

— Ви як?.. — Скалонне бридливо глянув на понівечене обличчя, втиснув тушу за стіл Глафірії та обвів присутніх важким поглядом, на мить зупинившись на Голубєві. — І що тут відбувається? Пан Добринін сказав, що ви знову заарештували Глафірію Павлівну, ще й викликали його?

Відживлений сперся на Топчія, правою рукою затулив вибите око.

— В мене є докази, що мадемуазель Качур-Бачковська разом з Фріциком відповідальна за появу чарівних документів у Думі. Все пішло не так, як вони планували. Фріцик запанікував, став вимагати підписати договір на душу. Мабуть, пригрозив, що викаже Глафірію. Вона злякалася і його вбила.

Бліда як смерть Глафірія щось несамовито шепотіла Добриніну. Той збентежено крутив шиєю. Його пальці смикали оббивку дивана, ніби вичавлюючи з нього рішення.

— Ви кинули жахливі звинувачення, — спершу розгублено, а потім дедалі різкіше заговорив Добринін. — Убивство одного з мерзоти, підробка документів! Звинувачувати у такому порядних містян, та ще й жінку?

— Чия б гарчала, а твоя б мовчала, — не стримався Топчій. — Теж мені порядна. Глафірія Павлівна до шістнадцяти років звалася Женя-поцілунок і працювала за жовтим білетом у закладі мадам Гінди. Там її підібрав пан професор і зробив своєю секретаркою. А Женею-поцілунком її називали за чарівну родимку у формі губ, що так припала до душі бідному Фріцику.

Тюрин схвально кивнув. Голубєв делікатно потупив очі. Добринін сполотнів і розвернувся до Глафірії.

— Кажіть, Миколо Петровичу, ви знали про її плани? Знали, що вона принесла до Думи чарівну скриньку, щоб підробити документи? Це ви її попросили? — напосідався Тюрин. Навіть Скалонне не зважився його перебити.

— Що ти накоїла, дур-ра? — просипів Добринін і з силою відштовхнув жінку. — Я нічого не знав, — сказав він слідчому. — Богом клянуся. Інакше не приніс би вам підроблені документи про підряд. Сам йому здивувався.

— Навіщо ти це зробила? Чому не спитала мене? Женя-поцілунок? — Добринін дивився на Глафірію з відвертою огидою.

Слова гласного вдихнули нові сили в ослаблу реєстраторку.

— Татку, татусю милий, то все неправда. Бреше мерзота. Хіба їм можна вірити, ти ж сам учив! Я тільки хотіла зробити тобі приємність. Довести, що на все заради тебе ладна. Що можу бути дружиною!

На обличчі Добриніна з’явилася цинічна посмішка. В його плани одруження точно не входило.

— Ти ж обіцяв! Клявся, що до вінця підемо! — зрозуміла свою помилку жінка, з несамовитим ричанням, як кицька, заскочила гласному на коліна й уп’ялася нігтями у розпещене обличчя.

Цього разу вже Топчій був змушений відтягувати розлючену жінку. Довелося ляпнути в обличчя гранчак води. Під страхом негайної подорожі до холодної, Качур-Бачковська пообіцяла більше не галасувати. Під наглядом вовкулаки зайняла вільний стілець і навіть попросила цигарку.

— Він нічого не знав, — раптом озвався професор Голубєв. — Бідолашна дівчинка вирішила так влаштувати своє життя, — присів старий до реєстраторки і простягнув хустинку. — Ти думала, він з удячності піде з тобою під вінець? Чи злякається шантажу? Бідне-бідне дитя. Ти так і не зрозуміла, що чоловіка не можна змусити одружитися. В тебе навіть з народом букв не вийшло. Було б дослухатися моєї поради і тікати з міста.

— З народом букв? — здивувався Скалонне.

Тюрин подивився на Голубєва так, ніби тільки зараз згадав про його присутність.

— Коли почули про чарівні документи у Думі, ви відразу здогадалися про Глафірію? Так, Степане Тимофійовичу? Це її я бачив у музеї перед нашою розмовою?

— Вона розповіла, що Фріцик їй погрожував, забрав скриньку, — відказав Голубєв. — Їй довелося його вбити. Але скриньку вона не знайшла. Підозрюю, душолов устиг відіслати її брату-лахмітнику, який її і викрав.

— Йому пощастило, що ви не знали його імені. Чому ви не звернулися до поліції, коли дізналися про зникнення скриньки? Чому не пішли до Добриніна, зрештою, до сина? — у повній тиші допитувався Тюрин.

Голубєв лише посміхнувся.

— Не хотів скандалу. Жінки — моя слабкість. Мучився, ночей не спав, а тут ви прийшли. Таке щастя. Я лише підштовхнув, а ви самі здогадалися про народ букв.

— Ви скажете мені нарешті, що то за народ букв? — не витримав Скалонне.

Тюрин важко підвівся за допомогою Топчія, знайшов на столі липові папери, відчинив скриньку і підняв над нею перший документ.

— Шановні, вам час додому! — подув на сторінку і злегка потрусив. І несподівано чорні друковані літери відірвалися від своїх місць і рівними рядами посунули до краю аркуша, щоб одна по одній заскочити до скриньки. За кілька секунд Тюрин тримав цнотливий бланк міської управи, на якому сиротливо чорнів лише підпис міського голови. «Таки мають порожні бланки з підписами», — зловтішно подумав сищик.

А ще за мить повітря в кабінеті заворушилося, тонкими цівками звідусіль до скриньки потягнувся чорний пісок.

Коли народ букв заспокоївся, здивований Скалонне зазирнути до скриньки. Слідчий навів лінзу. Добринін лише ошелешено пригладив чуба. Обличчя Голубєва не змінилося. Навіть Глафірія припинила шморгати носом.

На дерев’яній поверхні кипіло життя. Маленькі порошинки кружляли у танку і, здавалося, надзвичайно раділи поверненню додому.

— Загублений вид Рюміна, або ж codex populus — народ букв, — сказав Тюрин. — А ще їх вважають подарунком Змію від духів повітря, демонів і чортів. Нібито народ букв жив у його голові. А по смерті Змія дістався людям, — Тюрин подивився на Голубєва, пригадуючи, як у дивному сні Голубєв знайшов у кістках Змія дерев’яну скриньку.

— Казки, милий мій. Але вид і справді корисний, хоч і вельми некерований поза межами вмістилища, — Голубєв підняв зі столу скриньку, обережно зачинив і притулив до себе.

— Ви ж не думаєте, що після всього ви зможете забрати скриньку? — Тюрин обурено спостерігав за діями професора. — Це живий вид. Вони мають вимоги!

Обидва розвернулися до Скалонне, ніби до судді на засіданні. Поліцмейстер замислився. Глянув спершу на синьопикого підлеглого, потім на професора і нарешті промовив.

— Годі-годі, Олександре Петровичу. З липовими документиками у Думі ми з’ясували. Сподіваюся, це не повториться. Люди припинять звинувачувати нечисть, — Скалонне розвернувся до Добриніна. Той енергійно закивав. — У місті запанує спокій. А скринька повернеться туди, звідки зникла — у музей старожитностей.

Тюрин аж присвиснув від образи.

— Тобто вдамо, що нічого не було? А Фріцика просто не існувало?

— Вам треба подбати про око, Олександре Петровичу, — з притиском сказав Скалонне, кивнув Голубєву і жестом запросив Добриніна з Глафірією на вихід.

Тюрин, спираючись на плече Топчія, так і залишився стояти посередині кімнати реєстраторів. Навіть не сумнівався, що про чарівну скриньку завтра ніхто не згадає.

Перед очима, випереджаючи одна одну, поставали картинки зі сну: Степан Голубєв знаходить скриньку на могилі Змія, дістає з чорного тіла ніж, рятує батька.

У мозку раптом вибухнула чужа думка: «Серце Змія — те, що дає владу над нечистю, існує». Думка належала батькові. Ось що він шукав і навіщо поїхав у Київ.