Літаючі квіти

VII

Зав’ялов набрав номер телефону. Той номер, який він завжди пам’ятав, але дозволяв собі набирати не частіше одного разу на рік. Та й то з п’яти разів він лише одного разу почув її голос. Вислухавши довгу серію: “алло”, “натисніть кнопку”, “подзвоніть з другого телефону” і нічого не відповівши, він повісив трубку. Це було два роки тому. Але тепер він. відповів одразу.

— Рита, це Сергій. Ти мене не зовсім забула? Я хочу тебе бачити. Можливо, на одну хвилину, а може, і на годину. Але саму і негайно…

І через десять хвилин у розчинених дверях він побачив її. Вона змінилась. Стала вродливішою, повнішою. Але він відчув, що ця жінка вже не має над ним ніякої влади…

Можна було йти. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб переконатись у цьому.

А Рита шукала теми для розмови. Про пагоду — пошло… Ну, як ти живеш — надто загально. їй здавалося, вона знає, чого хоче від неї цей чоловік. А він мовчав, і раптом:

— У тебе два нових ордени? — здивовано й заздрісно зауважила жінка, дивлячись на його груди блакитними невинними очима, чистоту яких він колись так любив. — А в мого тюхтія жодного. І, мабуть, ніколи не буде. Не вміє він влаштовуватись… Куди ж ти, Сергію? — і вона заклично простягнула до нього повні білі красиві руки…

Не промовивши жодного слова, Зав’ялов повернувся і вийшов.

Увечері він про все розповів іншій.