Кут паралельності

ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як листя лілеї. Промені падали і розбивалися на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана стояла біля вікна урочиста, мов до фотографії. За вікном вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою дві будівельні аркади, що вигинались, мов коти на осонні, полідікроловими хребтами. Широкою магістраллю товпились машини. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Вона намагалася вгамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лиш пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєра інканського комбінату біокібернетики і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалась. Зараз би запитати чому? Вона все знала про той світ, у котрий приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, який вона, ще не бачивши його, знає і любить.

Ось так і зараз. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, котре створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і аби сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути, котре можна лише уявити, згадати, хвилюючись, чи ж і справді воно було таким до сліз красивим і привабливим, як гарна казка.

— Доброго ранку, імениннику, — сказала тихо, дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не долітали промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик кинувся, мов холодною водою на нього бризнула.

— Імениннику? — перепитав ще сонно. — А я забув… — Звісив ноги, потягнувся: — А ти сьогодні така красива, Фоліано.

— Сьогодні для мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — усміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкові гімнастичні вправи, Чебрика привітали з днем народження і батько, і мати, і шкільний товариш, Торик. Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинься, синку, по-справжньому! Умийся холодною водою. Вітаю тебе з днем народження.

Потім привітала мати. Вона говорила просто з цеху первинного синтезу, де працювала на комбінаті харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла його дитячу цікавість і нетерпіння запитати: «А що ви мені подаруєте?» Але нічого не запитав. А Фоліана подумала, що не даремно вона стільки разів повторювала — подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз я мушу почитати аналітику. В мене ж «незадовільно».

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про мій день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по склянці еклектону задля свята.

— Ти казала, що ми з тобою сьогодні щось побачимо… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора і ввімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів 2860 року на середній відстані від природного світила, Сонця, 417 мільйонів кілометрів… — Вусатий чоловік на екрані довірливо посміхався до уявних учнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено. — Тобі видається, як і всім людям, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла на рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де зараз працює сім мільярдів людей та біокіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав, як по-писаному. — От і все. Музей як музей, тільки великий. Що ж там про Землю?

— Поверхова обізнаність небезпечніша, ніж відсутність знання взагалі.

Телепередачі, присвячені майстерності педагога, Чебрик також часом дивився, тож слова Фоліани сприйняв за звичайний педагогічний прийом.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги Чебрик дрімав. Для нього то був звичайнісінький політ у швидкісному міжпланетному таксі. Часом голос водія лунав з-під купола кабіни, підсилений динаміками, і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — крізь сон мовив.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я можу відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням в голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув.

— То не вигадки. То все правда, лише було дуже давно.

— Вам на який континент? — голос водія пролунав так раптово, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Робіть посадку в космопорті південно-західного європейського заповідника, — звернулась до водія за блакитно-прозорою полідікроловою перегородкою.

Вибрала саме південний захід Європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і голова інканського комбінату біокібернетики, народився саме там. Того дня, коли вона закінчила курс підготовки на комбінаті і поважна комісія чекала на неї, аби перевірити і видати технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Сфагнум. Олександр Сфагнум.

— Як почуваєтеся? — поплескав по плечу.

— Дякую.

— Сьогоднішній день є днем вашого народження, Фоліано. І я б хотів, аби ви не забували цей день і наш комбінат. Бо для істоти, що мислить, то дуже важливо і, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ця пам’ять не є інформацією, а лише відчуттям подяки і радості від того, що ти народився саме таким, а не іншим. Ви є майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, аби це розуміння народилося з вашого власного досвіду. Я — землянин. І повірте мені, що розуміння того, що я є землянин, допомагає мені в розумінні всесвіту і просто інших людей…

Спершу Сфагнум говорив академічно, поважно, але раптом у погляді зблиснули вогники дивного сяєва, спершу його обличчя, а потім і вся постать ніби втратили матеріальність, ніби стали тремтливим зображенням на кіноекрані, проекцією його далекого дитинства.

— Я народився на півдні Європи в невеличкому містечку… — але замовк. — Що я вам розповідатиму? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас то просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити, котрими була встелена площа космопорту, точнісінько такі, як і на Інкані. Але з неба світило яскраве справжнє сонце. Довгий час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого яскравого світла. На Інкані ракети-сонця з паливом Бакса не дають такого сліпучого дня. Потупившись, хлопчик ішов ситаловими плитами. Було спечно. Тої миті Чебрик гнівався на біокібера, що в день його народження повезла до якогось музею. Але скінчилось ситалове покриття, ступили на килимок зеленої трави, що видавалася звичайнісінькою, як на Інкані. Ступивши перший крок, хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Трава, — Фоліана усміхалася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — злякано сахнувся хлопець і зійшов знову на ситалове покриття.

Він ніколи не чув, аби про траву казали, що вона жива. Але стало ніяково, що кібер сміється з нього.

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик звик до яскравого освітлення. Побачив високу споруду приміщення космопорту, але не таку високу і сучасну, як на Інкані, побачив людей, що ішли до міжпланетних машин і вже від них, але всі вони не так поспішали, як в інканському порту.

— В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала:

— Не поспішай з висновками…

Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме.

— Куди ми йдемо?

— Не знаю… Ще не знаю…

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.

Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав.

— Ти вже втомився?

— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.

Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.

Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.

Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.

А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.

— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.

— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано!

— Що, Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?

— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…

Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний сміх, що видався йому дивним. Підбіг.

— Що трапилось?

— Нічого.

— Чому ж упала і не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти в цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими собі уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила долонею його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижилися в заповіднику. А на Землі є.

— Звідки знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми кращими рисами, аби ми постійно нагадували вам…

Та раптом хлопець побачив щось страшне, злякано крикнув «ой!», перебивши розважливі слова Фоліани.

— Що це?

Спершу він навіть не усвідомив, що та істота зовсім не велика, що вона піднімається вгору по стеблині. Прямо перед його очима — мовби щось величезне, волохате, різнокольорове, як зі смальт мозаїчних, незграбне і химерне, з багатьма (зі страху не міг порахувати зі скількома) кінцівками, з величезними зеленкавими очима і щелепами, мов лещата.

— Що це?

— Де?

— Ось! Просто переді мною. Таке велике і страшне!

Фоліана не зразу помітила того «казкового дракона». Певно, колись люди малювали і уявляли світ, бачачи його дуже зблизька, як от зараз Чебрик. Мурашки і ящірки, кажани і риби — вони такі величезні, такі страшні. Лиш їх не видно з орбіт супутників навіть при найкращій оптиці. Можна побачити номер гелікомобіля на широкій магістралі, але залишаються у казці обличчя ящірок і кажанів, сполохані світлом видовжені ротики водяних мешканців.

— Це ж гусінь, — сказала нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому всередині, як у кімнаті, перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики?

— Так, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це також інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас чую музику, таку скрипучу, але гарну. Мовби наш гелікомобіль везе аркади під акомпанемент інканського радо.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я думав, то в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана зробила кумедну позу, підібгавши під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти лежи спокійно, коник сам до тебе прийде.

Чебрик завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його відразу впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про котрі не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р, сю-ю-ю-р-р-р.

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він із крилами. Ти не казала.

— Я забула, але ж ти впізнав.

— Так.

— Ходімо до земного лісу.

— А де він?

— Поглянь на обрій.

— То ліс? Ота смуга, що ніби астероси?

І вони знову пішли. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони дійшли до першого дерева. Він не бачив таких дерев на Інкані. Брунатні стовбури, ніби струни інканського радо, високі, а на верхівках — гілля без листя, але із зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище.

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогник запальнички. Голки загорілися. Фоліана швидко пройшлася навколо язичків вогню, підбираючи тонкі гілки, що лежали, поклала і їх на багаття. Чебрик дивився на священнодійство, і вогонь також видався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже й вони живі.

— Вони вже… сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Бакса. Вогонь допомагає їм перейти у іншу форму, аби колись знову стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Сухі гілки потріскували, часом сичали.

— Він щось каже? — запитав Чебрик.

— Щось каже, — повторила за ним Фоліана.

Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.

І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.

Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало побачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:

— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.

А коли батько сказав:

— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон «Печера несподіванок», там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… І той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

КРИЛА

Ми приземлилися надвечір. Багряне око дивилося на нас з-під ультрамаринової хмари, химерно освітлюючи нашу спортивну міжпланетну авієтку, рудий килимок степового вишару і довгий ряд одноповерхових котеджів, що. вишикувались на межі степу й лісу.

— Тату, це Сонце? — син зістрибнув на землю і мружився, дивлячись на червону кулю на заході.

— Сонце.

— Яке велике і красиве.

Син не звик бачити Сонце так близько.

— Тату, ми заночуємо на Землі?

— Сподіваюсь.

Була рання весна. Певно, кілька годин тому пройшов дощ, бо виблискували калюжі. А втім, небо вже було безхмарне, лиш на обрії простягалися дві ультрамаринові смуги. Вже більше року я не був на Землі. Але зараз хочу розповісти не про те, з якою насолодою вдихав я пахощі весняної землі.

Ми з сином пішли до будинків, до сьомого, як рахувати від правого краю лісу (так повідомляв у листі Ален), котеджу під оранжевою пдастиковою шапинкою даху..

— Ти на Землі народився, тату, — ніби запитав, але водночас ствердив син. — Але не тут.

— Що не тут? — Я думав про своє.

— Народився не тут. Ти народився у великому місті, — розповідав мені син. — Колись мої бабуся та дідусь жили на Землі у великому місті Білозері. Правда? І колись на Землі народився ти, тату. Правда?

— Так, сину.

Ми підійшли до низького Парканчика з вічнозеленого мутанта сріблястої берези і, переступивши його, вийшли на тверде і сухе ситалове покриття доріжки, що вела до будинку. На порозі нас зустрів Рябий, великий і вже старий пес. Він супроводив нас до вітальні, де за великим круглим столом побачили Алена Орна з дочкою. Вони гортали якийсь кольоровий альбом. Ще місяць тому Ален очолював Інканський Центр метакаскадних синтезів. На Інкані ми з ним були сусідами, приятелювали. В Алена на роботі сталося нещастя — загинуло троє його друзів. Ніби й не було Аленової вини у тому, але те його мучило. Він залишив роботу, прилетів на Землю і виношував плани — як почати життя спочатку? Так принаймні він писав у листі до мене. Він оселився в цьому котеджі разом з донькою. Дружина залишилася на Інкані. Подейкували, що непорозуміння з дружиною навіть зіграли якусь роль у тій трагічній історії.

Та, мабуть, то були просто плітки. Я не запитував Алена про подробиці. Я знав — йому боляче згадувати. Ален не відразу помітив нас.

— Куди це ти ходив? — запитав Рябого, що зайшов до кімнати і сів біля нього, висолопивши довгого червоного язика.

Рябий у відповідь солодко позіхнув і показав на нас поглядом, але Орн не дивився на Рябого, тож і не зрозумів його безсловесної відповіді.

— Ти неуважна, Ксі, — мовив повчально до доньки. — Мені це не подобається. Ось поглянь сюди, тут намальовано…

— Прилетів дядя Антін з Чебриком! — дзвінко вигукнула Ксеня.

Ален нарешті побачив нас. Чомусь вирішив удати із себе ображеного, про якого забули друзі, та на обличчі в нього засяяла посмішка:

— Нарешті хтось згадав про мене.

Ален швидко зрозумів, що не впорається із роллю ображеного, і кинувся до мене з обіймами.

Нашвидкуруч зварив кави і приготував вечерю. Я впізнавав давнього приятеля. Ален ніколи не любив прислуги, навіть біокібернетичної. Завжди все робив сам.

Пили каву, смакували тістечками, дивними, смачними, певно, Аленового приготування. Він розпитував про Інкану, про мою работу в Центрі проблем довголіття, де я посів місце завідуючого лабораторією серцевих досліджень. Мовби випадково розмова час від часу поверталася до роботи Центру метакаскадних синтезів, і Ален кожного разу з удаваною байдужістю говорив:

— Врешті, мене то зовсім не обходить, — а потім знову щось запитував про свою колишню роботу.

Наші діти раптом здійняли галас — не поділили тістечка з червоними кремовими зірочками. Ален прикрикнув:

— Ксі, ти сидиш за столом з дорослими. Тобі вже скоро сім років. Краще покажи Чебрику репродукції і розкажи про них усе, що знаєш, — підсунув ближче до них великого альбома земного видавництва «Культура». Ален здавна цікавився стародавнім живописом. Я відразу пригадав це, прочитавши на обкладинці, — «Майстри живопису минулого. Ель Греко».

Ксеня після батькових слів споважніла, виповнилась дорослістю своїх аж семи років.

Узяла до рук альбома і почала розповідати Чебрику про земних художників, втаємничено закопилюючи губки, мовби розповідаючи казочку.

Ален удавав із себе безтурботного і навіть щасливого. Та я відчував його внутрішні гризоти.

Нарешті запитав:

— Не думаєш повернутися на Інкану?

— Навіщо?

— Я просто запитую. Перед відльотом заходив до твоєї Юліани…

Ален показав поглядом на Ксеню і подав мені знак, щоб говорив тихше:

— Вона й так зачасто згадує про неї. Цього місяця прилітала, то потім з тиждень тільки й питань, чи мама прилетить до нас назовсім. Тож як там вона без мене, не нудьгує?

— Не треба так. Вона розумна жінка. Я хочу сказати, вона не заслуговує на таке життя. Вона молода, красива, і вона любить тебе. Ти просто не хочеш її зрозуміти.

— Я радий, що тобі подобається моя дружина. Сподіваюсь, не тільки тобі. Дочка зараз зі мною, тож ніхто не…

— Не треба так, Алене.

— Я не вмію себе обманювати, — Ален підвищив голос. — Я не можу існувати у вигаданому світі. Не можу вмовляти себе, ніби все гаразд, коли відчуваю, що все погано. Була колись любов і внутрішнє розуміння, а тепер немає. Була колись робота, котрій був відданий, тепер немає. Нехай пройде час. Він мусить принести якесь рішення. Вигадане благополуччя все одно залишиться вигадкою, міражем, красивим сном.

— Ні, Алене. Ти сам знаєш, як часом змінюється навколишнє тільки від того, якими очима, в якому настрої дивишся на світ. Ми ж люди. Наша сила не стільки в енергії нашого тіла, як в енергії нашої душі.

— Ах, Антоне. В чому вона, енергія душі? Хіба ти можеш пояснити те, що не підвладне законам?..

— Тату? Що це? — раптом вигукнув мій Чебрик.

Він зачудовано дивився на картинку, і я спершу не міг збагнути, що ж так здивувало його, аж доки не помітив погляду, прикутого до янголів.

Здається, саме так називали казкових діток з крилами.

— Чому вони з крильцями? — дивився заздрісно й захоплено. — Хто вони?

Ален усміхнено подивився на малого.

— Я бачу, твої батьки ще жодного разу не показували тобі давніх картин. Дарма, — звернувся вже до мене якось засерйозно. — Саме з стародавнього живопису треба починати виховання смаків дитини, бо там усе просто і казково прекрасно…

Чебрик перебив його тим же запитанням:

— Чому вони з крильцями?

Ален знову посміхнувся; я зрозумів, що йому легше пояснити будову сучасної тривілової камери чи сутність четвертого виміру, аніж розповісти дітям, хто такі янголи.

— У них крильця намальовані для краси, Чебрику. Правда, тату? — мовила Ксеня.

— Майже так. Коли ви підростете, вам буде легше зрозуміти.

А мені раптом спало на думку:

— Діти, колись дуже давно, коли наша Земля була ще молодою, коли не було ні штучних зоряних метакаскадів, ні біокіберів, тоді Землю населяли цікаві люди…

— Не менш цікаві, ніж зараз, але трохи інші, — поправив мене Ален, враховуючи загальні закони педагогіки.

— Так. На Землі колись жили трохи інші люди… І колись у дітей, котрі були чемними, слухалися батьків, виростали крильця. Правду я кажу, Алене?

Він поморщився.

Його технократичне єство не сприймало таких казкових поворотів. Та все ж непевно мугикнув:

— Атож.

Діти зачудовано дивилися на мене, ніби я розкрив для них величезну таємницю буття. Ксеня аж заплескала в долоні:

— Ой, як цікаво!

Діти повернулись до альбома, а ми до обірваної розмови. Викурили з Аленом кілька арнікових сигарет, потім поласували його улюбленими ланчиками і вже збиралися на спочинок. Я завтра мав прокинутись якомога раніше- 400 мільйонів кілометрів не жарт. Треба мати кілька годин у запасі. Полягали в одній кімнаті, щоб перед сном ще погомоніти. Вже вкрилися прохолодними надувними прістами, аж раптом син, прихилившись до мене, тихо запитав:

— Тату, а в тебе були колись крильця?

Він запитав настільки серйозно, що в мене аж мурашки побігли по спині.

— Синку, то все було дуже-дуже давно, Розумієш?

— Розумію, тату. Але в тебе були крильця? Адже це було дуже-дуже давно, коли ти був маленьким. Скажи. Тільки правду.

Ален зверхньо посміхнувся. Він наперед вгадував, куди може завести подібна розмова.

— У мене були крильця, сину, — безстрашно мовив я, продовжуючи гру.

— А де ж вони тепер? Ти потім став нечемним?

— Крила виростають лише в діток. А коли людина стає дорослою, вона важчає, крила не можуть підняти її і вони відпадають, як пелюстки.

— А зараз, тату, зараз можуть вирости?

В його голосі було стільки трепетної надії, стільки бажання мати крильця і піти заради них на будь-яку жертву, навіть слухатися батьків.

— Зараз також можуть вирости крильця, — відповів, я не дуже впевнено.

— А в мене? — зойкнула Ксеня. — У мене можуть?

— І в тебе можуть.

Дівчинка схвильовано подивилася на батька:

— Тату, а в тебе були крильця?

Ален зіщулився і довго не відповідав. Потім рвучко підвівся:

— Ні, в мене не було крилець… Антоне, давай вийдемо.

Я зрозумів, що Алену не сподобалась моя вигадка.

— Ти ж сам розумієш, яка це наївна казочка, — сказав закурюючи чергову сигарету. — І, найголовніше, це не педагогічно — адже ти обдурюєш дітей. А їм треба спілкуватися з однолітками. Що подумають про нас з тобою шкільні вчителі? Розумієш, Антоне? Ти не маєш права так говорити.

— Алене, в їхніх очах було стільки зачудування, що я просто не міг…

— Облиш, Антоне, це несерйозно.

Я не хотів сперечатися і тому швидко з ним погодився, хоча вигадка про крильця захопила й мене. Коли повернулися, я запитав:

— Вже спите?

— Ні, ми ще не спимо, — почувся шепіт.

— Я хочу вам сказати найголовніше…

— Що? — прошепотів Чебрик. — У нас не буде крилець? Так, тату? В нас ніколи не буде крилець? — в голосі тремтіли сльози.

— Ні, діти. Я хочу сказати, що мало бути чемними. Про крильця нікому не можна розповідати. Коли про них сказати вголос, вони відразу перестають рости і відпадають.

Ален стояв на порозі, схрестивши руки на грудях, і напружено слухав нашу розмову.

— А чому не можна розповідати?

Доки я вагався, шукаючи відповіді, на допомогу прийшов Чебрик. Він розважливо мовив:

— Така природа у крилець, мабуть. Просто така природа. Правда, тату?

— А в мого тата ніколи не було крилець, — з жалем у голосі мовила Ксеня. — Тату, чому в тебе не було? В тебе така природа?

Ален нічого не відповів. А я, захоплений власною казочкою, не міг стриматися:

— Я розповів ще не все… У батьків, чиї діти слухняні, можуть вирости знову крила…

А Ксеня радісно вигукнула:

— І в тебе, тату, виростуть, і в тебе виростуть! Чуєш? Я буду дуже чемною! І в мами виростуть. І ми будемо літати всі разом.

Ален Орн стояв похмурий — змирився з моєю витівкою чи просто поринув у свої думки.

— Спасибі, доню, — тихо мовив.

Знову полягали. Лежали в темряві, та ніхто не спав. Важко дихав Ален. Десь за вікном прогудів рейсовий трансангуляр у небі. Серед глибокої тиші зашепотіла Ксеня до Чебрика:

— А знаєш, я не хочу літати. Мені страшно.

— Чому страшно? Чому?

— Може, тому, що я дівчинка? Я боюсь. А раптом упадеш. Я краще літатиму на машинах.

— А я не боюсь. Я хочу літати.

— Покатаєш? Добре? Якщо в мене не виростуть крильця.

— Добре, — після деякого вагання прошепотів син. — Але я тоді мушу бути дуже-дуже чемним, щоб крила виросли великими. Малі крила не витримають двох.

— А вони швидко ростуть? — легенько штовхнув мене ліктем Чебрик.

— Ні, синку, дуже повільно.

— Але ростуть?

— І в нашої мами на Інкані вже ростуть?

— Гадаю, вже ростуть… Спи, синку. Я знаю одну прикмету — коли тобі сниться, що ти літаєш, значить, у тебе ростуть крила.

Знову, всі довго мовчали.

— А чому у вас з мамою інша природа? — раптом запитала Ксеня. — Чому, тату?

Ален Орн зітхнув:

— Не знаю. Може, й не інша у нас з мамою природа… Побачимо… А зараз спи…

Довго всі лежали в темряві, думаючи кожен про своє. Але врешті поснули.

ЛІКАР ПРИХОДИВ

Стара увімкнула світло і довго дивилася на яскраву віолову лампу в світильнику, що висів під стелею оранжевою квіткою календули. Той світильник нагадував Фросині про Землю тут, на далекій планеті Інкані. Власне, і не далекій, як для її сина, бо лише кілька годин льоту рейсовим триангуляром. Але для старої Інкана була далека і чужа. Ото хіба помешкання сина рідне, та й то лише тому, що вона знає: тут живе її син, невістка, онука-щебетуха. І лише світильник, зроблений у формі оранжевої календули, нагадував Фросині про щось земне.

Сіла до столу. Така глибока тиша. Якась жива, пульсуюча тиша. Покашляла голосно, щоб злякати її людським голосом. Дивилася на книжки — від стелі до підлоги на всю стіну, А думала про сина. Він же їх усі перечитав. Скільки там понаписувано! Стояли на поличках старі книжки з паперовими сторінками, їх було небагато. Стояли новітні бібліоскопи, схожі на книги, але з екраном на обкладинці і величезною кількістю інформації в нутрощах магнітної пам’яті.

Ще цілий день треба якось перебути. Цю ніч і завтрашній ранок. А по обіді вже можна вирушати в космопорт, щоб повернутися на Землю. Син учора полетів з дружиною і донькою на Веріану, курортну планету, а їй не зміг дістати квитка до Землі. Вона аж два тижні гостювала, а загодя квитки не замовили. «Місця будуть, мамо, не хвилюйся». А позавчора прийшов і каже: «Делегація інканських науковців несподівано забронювала всі три рейсові машини… Тож доведеться полетіти на день пізніше. Відпочинеш від нас, почитаєш, телеінформатора подивишся. Добре, мамо?» Ну, певно ж, добре — а думками була вже на Землі, де у вікна зазирає розлога калина. Ще треба перебути цю ніч і ранок… Телеінформатора не вмикала, боялась щось зіпсувати, бо в сина він якийсь новітній, складний і чужий для неї, як і все на Інкані… На кухні з раковини вода перестала витікати. Чого воно? Доки син був, то нічого і не траплялося. І книжок не чіпала. Лише одну взяла до рук, подивилась картинки про ліси, про квіти, про річки, які колись були, та й поставила бережно на полицю. «Без цих книжок, мамо, вважайте, і мене немає», — пригадалося. Син їх так береже. Така глибока тиша. І так самітно. Хоч біокібер би по кімнаті вештався, було б якось веселіше. Після смерті Тихона Фросина замовила на комбінаті біокібернетики помічника, його звали Росієм, такий розумний, спокійний і хазяйновитий. Це він там також сам… Але Росій. ніколи не нудьгує. Зараз, мабуть, щось читає… А ось зараз і побалакати ні з ким.

«Чи не захворіла я?» — запитала сама себе подумки. Відчувала велику кволість і ніби морозило. Поміряла температуру-ну, так і є! Аж тридцять вісім. Сіла у м’яке крісло і намагалася думати про щось приємне, про сина, про його молодість і завзяття, згадувала свою юність, відчуваючи нестримний, такий непомітний і підступний плин часу. «Це вже мої давно на Веріані. Може, у морі купаються?» Фросина завжди хвилювалася, коли син запливав далеко від берега. «Але ж зараз він дорослий, вже в самого є дитина, повинен бути обережнішим», — заспокоювала сама себе.

Підійшла до блока медичного обслуговування і довго не наважувалась натиснути рожеву клавішу. Чи варто людей турбувати? Але нарешті обережно натиснула, і на маленькому екрані з’явилося обличчя чергового біокібера:

— Я вас слухаю.

— Температура… — якось винувато мовила. — Кволість…

— Будь ласка, ваш еманаційний спектр.

— Що? Я не зрозуміла, пробачте…

— Ваш еманаційний спектр.

— Я… пробачте… який?.. Я не знаю…

— Ви не інканка?

— Ні, я з Землі.

— Гостюєте? — посміхнувся біокібер на екрані. — На пульті поруч з клавішею виклику є така блискуча пластинка… Бачите? Щільно притисніть свою долоню, спершу праву, а потім ліву, до цієї пластини. І ми матимемо уяву про ваш еманаційний спектр.

Зробила все, як казав біокібер.

— Зрозуміло… Ви чимось засмучені?

— Та ні, синку, нічим… Просто кволість і температура чомусь…

Біокібер посміхнувся на незвичне для нього звертання «синку».

— Тож ви засмучені… У вас дома є аптечка?

— Не знаю… Син полетів… І я зараз сама…

— А хто ваш син? — біокібер підтримував розмову, відчуваючи, що старій приємно спілкуватися.

— Тадей Лимчук.

— О, ваш син такий відомий журналіст!

Фросина розчулено посміхнулася. Було приємно чути, що її сина знають і так високо оцінюють.

— Я вчора прочитав його статтю в «Прогресі» — блискучий аналіз наших перемог і наших поразок. Дуже талановитий журналіст. То, кажете, аптечки у вас немає?

— Не знаю…

— Гаразд, чекайте. Скоро прийде лікар, — біокібер занотував адресу і посміхнувся замість «до побачення».

Екран загас.

Фросина, трохи збадьорена, пройшла до вік-: на. Захотілось навіть увімкнути телеінформа-тор, але знову пригадала повну раковину води на кухні… І чого той відток забився? Доки син був вдома, все було так добре… Дивилася з висоти сорок першого поверху на місто Дзябран. Є така земна травичка — дзябран. На Інкані вона не росте, на цій штучній планеті в астероїдному поясі, але величезне місто, що. лежало внизу чагарями хмарочосів, зарослими інших споруд і густою павутиною магістралей нагадувало Фросині ту земну рослину бодай назвою.

Раптом видалось, що заспівав вхідний дзвінок. То, мабуть, лікар так швидко… Поспішаючи, потупотіла до дверей. Відчинила, але нікого не побачила. Переступила поріг і вийшла в коридор. Нікого. Навіть пройшлася трохи до дверей в сусіднє помешкання. Зупинилася. Почула, мов здалеку-здалеку, притишену музику від когось із сусідів. Таку тиху, — мов навіть не звук, а спогад про нього із глибин пам’яті. Прислухалась. Ніби десь скрипка плакала… Колись Тихін часто грав на скрипці… А Тадейчик, ще малесенький, любив слухати… Зітхнула. Повернулася до дверей і хотіла зайти до кімнати, але двері були щільно зачинені, Фросина поторсала за ручку сильніше, щосили — без успіху. Не злякалася, але дуже засмутилася. Мало не заплакала. «А коли будеш вирушати в космопорт, то просто причиниш, мамо, двері, і все», — пригадала синову настанову. Знову поторсала за ручку. «Це якби мій Росій тут був, він би щось придумав…» І вже збиралася дзвонити до сусідів, щоб чимось зарадили.

Але раптом у глибині коридора побачила постать.

Худорлявий чоловік з білою валізкою прямував до неї від кабіни пневмоліфта. Він зупинився біля зачинених дверей, поглянув зацікавлено на Фросину, але нічого не запитав, лиш кинув заклопотано «добридень» і натиснув на кнопку вхідного дзвінка.

— Вам ніхто не відкриє, — тихо мовила стара. — Там нікого немає.

— Мусять бути, — сказав чоловік. — Викликали лікаря.

— Це я викликала. Вийшла в коридор і не можу назад…

— Он як? А в чім же справа? Якщо зіпсувався вхідний робот, я викличу ремонтну бригаду з комбінату. Не хвилюйтесь. Давайте спробуємо разом.

— Давайте, — мовила Фросина і знову поторсала за ручку.

Лікар трохи здивовано посміхнувся:

— Ви не іканка, бачу. Гостюєте?

— Так. Вже два тижні. Але ранком син з дружиною полетіли на Веріану. А мені до Землі лиш на завтра…

— Два тижні? — перепитав лікар. — Він, певно, вже вивчив і запам’ятав ваш голос. Спробуйте, скажіть: «Заходьте, лікарю».

Фросина подивилась на нього з недовірою, але послухалась і зробила все, як було сказано. Двері справді відчинилися.

— Ви, кажете, з Землі?

— Так… — винувато мовила. — У нас там все трохи інакше… Я просто розгубилась… Не звикла…

— Так, на Землі трохи інакше, — сказав лікар, переступаючи поріг. — Я народився тут, але бував не раз і на Землі. Мені сподобалось. Незвично так — спокійно і водночас якось урочисто. Справжнє сонце і ліси, поля… І навіть у містах земних інакший ритм, сказати б, характер… А як вам на Інкані?

— Та, добре… Тут цікаво… Але… — Фросина зачинила за собою двері, якось сторожко, з недовірою і навіть страхом дивлячись на них.

— Це гарні роботи, — посміхнувся лікар. — Інканське виробництво. Вони надійні і практично не псуються… Самовдосконалюються, вчаться… Скажімо, на мій голос робот зараз не зреагує, якщо мій голосовий спектр не буде закладено спеціально в програму. Але якби я жив у вас довго, він би сам запам’ятав мій голос. Тільки це була б не домінантна програма…

— Що це значить?

— Значить, що вхідний робот забуде мій голос так же швидко, як і запам’ятав його. Цікаво, що основні функції наших інканських вхідних роботів забезпечуються елементарно простою системою тривілового перетворювача… — сказав лікар, але раптом поглянув на свою пацієнтку і розсміявся: — Я трохи захопився… Мені передали ваш виклик і ваш еманаційний спектр. Загалом, ви не хворі. Можна було б обмежитись простими порадами і звичайними засобами з аптечки… Але… Ось, будь ласка, — лікар дістав з білої валізки невеликий флакон. — Це гарний біостимулято. Ви скоро забудете про свою кволість.

Вони пройшли до. кімнати, де лікар уважно подивився в зіниці, попросив подивитися вниз-уверх, ліворуч-праворуч, прослухав пульс, дістав якусь машинку, невелику коробочку, і водив нею по шкірі лоба, шиї, рук, а на машинці в цей час загоралися і гасли різнокольорові вогники і щось притишено дзуміло.

— Так, — ствердив лікар. — У вас немає органічних відхилень від норми, — посміхнувся трохи завченою, професійною посмішкою, але дуже приємно: — Хочете, я вас трохи розважу? Розповім ще дещо про цих вхідних роботів і їхнього творця. Наш інканець, Анджей Рем — він не лише талановитий фізик, а й прекрасний сім’янин. У нього п’ятеро дітей і всі вони були малими дуже жвавими, самостійними, щоб не казати неслухняними… А дружина — відома співачка — дуже рідко бувала вдома… Вам син цього не розповідав?

— Ні…

— Тож, Анджей Рем — прекрасний сім’янин, страшенно любив дітей і виховував їх сам, не віддавав малих до дитячого колективу. Він і зараз живе на Інкані, колись я бачив його, вже старий, але дуже красивий, показний такий чоловік… В нього прекрасна лабораторія. І працював він замолоду тільки вдома. Але діти… — лікар голосно розсміявся. — Діти трохи заважали йому. А особливо турбувало відомого фізика, що діти могли самі виходити в місто, коли він чаклував в лабораторії… Малі діти в великому місті… Розумієте. Тодішні роботи відчиняли їм двері, бо ж голосові спектри дітей були в їхній домінантній програмі. І от Анджей Рем вирішив вдосконалити вхідних роботів. Тепер вони виконують найрізноманітніші команди, часом навіть випереджаючи безпосередній наказ, тепер з ними можна спілкуватися, як з мислячими істотами… — лікар говорив швидко, захоплено, ніби зовсім безтурботно, але час від часу поглядав на годинника. — І це все завдяки Анджею Рему, точніше, його дітям… Пробачте, мушу поспішати. Увімкніть телеінформатор, вам варто просто розважитись. Всього вам найкращого… — Вже хотів виходити, але раптом мовив: — Пробачте, я б хотів випити холодної води…

— Зараз-зараз, — заметушилася стара, винесла з кухні холодного узвару і не втрималась побідкатись: — Як син полетів, все у мене не гаразд… Вода не витікає на кухні чомусь, повна раковина набралась.

Лікар квапно випив холодний узвар, задоволено примружився:

— Ану, поглянемо…

Він швидко пройшов на кухню і, навіть не дивлячись на саму раковину, напрочуд впевнено відкрив у стіні малі дверцята, на котрих було написано — «Ел. блок канал. № 1».

— Ну, що, діду? — звернувся мов до когось живого. — Що тут тебе турбує? А? — Поглянув, потім ніби прислухався до чогось, швидко і рішуче крутнув великого вентиля, натиснув якусь червону грушу кілька разів, по-дружньому поплескав огрядного зеленого балона в глибокій ніші…

І раптом в раковині голосно забулькало, заґелґотало, і вода швидко зникла, витекла, мов її і не було.

— От і все, — лікар квапно мив руки. — От і все, — повторив, поглянувши на годинника. — Ви з ним розмовляйте час від часу, це дуже компанійські дідугани. Інтелекту, правда, ніякого, але страшенно працьовиті і дуже люблять людські голоси.

Фросина стояла розчулена, зачудована і не знаходила навіть слів подяки.

— По двадцять крапель п’ять разів на день… Ось тут все написано… І випустіть мене, будь ласка, — посміхнувся вже біля дверей. Їй, звичайно, було невтерпець.

— Що треба зробити?

— Просто відчинити. Бо мені доведеться довго пояснювати, що мені конче треба вийти…

Фросина потягнула за ручку, двері відчинилися.

— А чого ж він мене не впускав, коли такий розумний? — запитала.

— А ви, мабуть, йому нічого не сказали… Звідки йому знати, чи ви надовго вийшли… Всього найкращого… Прилітайте частіше на Інкану! — лікар швидко пішов коридором до кабіни пневмоліфта.

Фросина була зворушена, приємно збуджена і ніби аж помолодшала. Хата вже не видавалася їй пусткою, і страхи можливої оказії куди й поділися. «Треба частіше прилітати до сина», — подумалось. Підійшла до теле-інформатора і сміливо натиснула зелену клавішу. За мить засвітився екран, а на ньому — якісь стрімкі гори, порослі дивними рослинами улоговини, і люди в сріблястих скафандрах простували…

— За кілька годин ми продовжимо сеанс прямого зв’язку з експедицією на планеті Едера, — мовив голос за кадром. — Успішні дослідження землян тривають! А зараз запрошуємо шановних глядачів на концерт.

Фросина відміряла в кухлик з водою двадцять крапель, випила і, сидячи на дивані, слухала-дивилася концерт.

Співала молода дівчина, чимось схожа на невістку Олену, така ж чорнява, струнка і зажурено-прекрасна.

«Треба частіше прилітати до сина. Доки ще є здоров’я. Він уже вісім років на Інкані, а лише двічі гостювала. Перший раз, коли він був ще не одружений і жив у гуртожитку. Правда, Тадей сам часто прилітав на Землю… Як все незвично у них на Інкані. Ніби схоже на земне, і водночас якесь зовсім інше… Зовсім інше… Це вже, мабуть, я просто стара…»

Дівчину на екрані змінив русявий юнак, Фросина підвелася, вийшла на кухню.

— Як ти тут, діду, — сказала і по-старечому розсміялася. — Дивись, не підводь мене.

В раковині голосно булькнуло, а Фросина аж злякалася, бо не чекала.

Ходила помешканням, обережно доторкалася до всього рукою і говорила-говорила — до книжок і до світильника, схожого на земну оранжеву квітку календули, до блока медичного обслуговування і до кондиціонера біля вікна, до вхідних дверей, що вже запам’ятали її голос, до дивана і до стільців, до відеофону і до святкової скатерки на столі. А на великому екрані телеінформатора співав юнак,

І раптом засвітився екран відеофону.

— Мамо! Мамо!

Фросина підбігла.

Тадей стояв під променями яскравого штучного сонця в купальному костюмі, на його тілі вигравали лелітки водяних крапель, а за ним — море, прибережна хвиля піняво накочується на берег.

До Тадея підбігла Олена, теж мокра, видко, щойно з моря, з малою Ксанкою на руках.

— Ми вже на морі, бабусю, купаємось, — тоненько проспівала Ксанка.

За вікном догорала інканська ракета-сонце. Тихо співав русявий юнак на екрані телеінформатора. На кухні голосно булькнула вода в раковині. А в масивнім тілі вхідних дверей щось тихо засюрчало, мов земний цвіркун.

У МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?

— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапно роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка.

Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:

— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року… Я знову на Землі…

Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— Я не письменник і поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені, — на обличчі Боруня майнула цікавість. — Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе з самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: «Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…» Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. «Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож кожної хвилини може трапитись…»- так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні «Земля-8», мої батьки і зараз працюють там… Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви поет, — мовив журналіст.

— Облиште… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я хотів би назватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. «Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, аби ви зрозуміли…»- почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: «Ми все розуміємо. Даремно не дозволили посадку в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не відстрашить. Не зупинить. Ми ж любимо Землю: Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…» Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено продовжив: «Так, вона закладена у кожному із нас». Моревіль тоді втомлено усміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так посміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. «Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги». І ми поїхали. Пасажирська пневмокапсула була порожня. Спершу подумалось, що то особисто для нас виділили величезний салон, але раптом я збагнув: хто ж зараз може їхати до Європи, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші посмішки ставали дедалі напруженішими, як посмішка Моревіля, а обличчя перетворювались на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувались в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — СТРАХ. Він наближався до нас, або ми наближалися до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті я кожною клітиною свого єства відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки і навіть не той стан заціпеніння, тілесного та духовного, коли сам собі нагадуєш крижану поставу. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності світу, матеріальності народжень і фіналів. А за тьмяно-прозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені у тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину і сімнадцять хвилин кожен із нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов часописне повідомлення — в Європі під містом Нойвід на глибині двох кілометрів під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по знешкодженню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, котрих тоді ніхто із нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книгу Олександра Буркуна «Земля, народжена вдруге». Ви читали?

— Так, — мовив журналіст.

— Книга загалом про нас, і я тепер, мабуть, не зможу сказати жодного слова, не додам жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача, ми з ним сиділи поруч в салоні пневмокапсули, на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно роздивлявся довгасту дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, і справді всю дорогу мугикав дитячу пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, лиш руки судомно стискали когерат. Будимир Глей кожної хвилини рвучко зводив погляд на стінний годинник і якось байдуже повторював: «Уже скоро приїдемо», а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку боро із його похідної фляги, і ніхто не відмовився, біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв справність свого когерата, кілька разів повторив голосно: «Незбагненно, як вони могли, мислячі, вбивати мислячих?»

— Так, справді… — вихопилось у журналіста.

— Що справді?

— Не зважайте, — мовив вибачливо. — Не зважайте на мене, будь ласка. Розповідайте.

— Рудий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом в лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: «Ходімте!» Потім по короткій паузі додав: «Ходімте швидше!» Біля пластиконових біксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Його руки тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Скоро побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні видовжені тіні на стіни підземної зали, яку вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми «Гуллівер». «Ось вони, древні нуклонки», — мовив рудоволосий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалася кулястою. Пригадую, він сказав: «Моє ім’я Іліан Верн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитися на котромусь із варіантів. Ми спершу вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Значить, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?» — «А відновити захисні рифи?» — сказав тоді я і сам подумав, що відновлення рифів, та ще в таких умовах, небезпечніше за анігіляцію. «Це лайно пролежало майже вісімсот років, на нього навіть дивитися треба лагідно, а мусимо ж якось до нього підступитися», — майже крикнув тоді бородань.

Буркун писав, що в цю хвилину особисто я думав про сина та дружину, котрі залишилися на Веріані, про тридцять шість прожитих років, а ще про Землю і про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це… Руки тремтіли, а ноги виповнювались ватою, не хотіли мене тримати. Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго я порався біля свого когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нього мало: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. То скидалося на цокання старих годинників, але цокав він усе частіше й частіше, ніби час прискорював свій біг. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека кожної миті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когератний промінь відразу б викликав вибух… В Буркуна то описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочились вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто змінювались.

Безліч разів на зв’язок з нами виходив Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян передавав вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу ж за ним — Лукаш Гудим. Представники медичної служби винесли їх, виринувши несподівано, ще до нашого виклику з глибини головного тунелю. Лиш тоді я зрозумів: за нами постійно стежили. Роздивившись, я помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів, тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовились від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Та й пізно. Кожен із нас був уже як решето. До того ж ми були найкращими когератниками Сонячної системи. Біокібери не могли нас гідно замінити. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Розумієте? Людина часом витримує неможливе…

— Людина — справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було зовсім тяжко. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це провокували своїм втручанням. А швидкість анігіляції ми змінити не могли. До того ж із кожним днем нас ставало все менше, дедалі більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останні дні я зовсім не пам’ятаю. Не можу точно назвати, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останній вийшов після знешкодження другого контейнера…

— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: «Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!»

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів.

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?

— Пробачте, але я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли. — Ми всі дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в «Континенталі»…

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це треба бути біокібером, аби так… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля… І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам…

МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.

Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.

— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.

— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?

«Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.

Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями.

Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту.

А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну.

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: «Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається». Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете — благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім заспівала якоїсь древньої, не відомої мені, щось про коня і про дорогу незвично тоненьким голосом.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис, і думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти найпростішого, не хочуть відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов до неї, стояв і слухав, як вона співає. Вона довго дивилася на мене, потім мовила тихо: «Дякую».

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з пультової, попереджав вибух пошкодженого реактора. Він був прекрасним фахівцем, але коли сказав: «Дурна робота!»- люди запідозрили серйозні зрушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав «спасибі» за сімнадцять діб пекельної праці. Я не знаю, як воно було. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати.

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, там був професор Франтішек Зінь, вже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Вся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки. Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як всі невдахи, не міг вибрати ні свого часу, ні гідного об’єкта для здійснення задуму. На той час було однозначно вирішено — піднімати питання про біокібернетичне протезування лише за умови ствердження десятьма фахівцями повної нежиттєздатності природного органу. Професор Зінь вирішив створити для себе сприятливу можливість. Він вибрав собі для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Його батьки сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу пригадувати подробиці, вони мені відомі до дрібних деталей, але існувати мені лишилося так мало… Якби професор мав за мету допомогу людині, я б сам підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. І тому я просто умовив себе, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо — професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності котрої можна сумніватися, виходячи із сучасних критеріїв. Які будуть критерії завтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також здогадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже нам, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, він був головою контрольної комісії, що перевіряла якість створення чергової групи біокіберів. — Припустимо, що у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їхнього створення. В другій — існуватимете в самому творчому вирі, але потреби ваші будуть задоволені лише частково. В третій моделі — ні творчого виру, ні задоволених проблем, але матимете можливість тривалого спокійного функціонування. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить вашій особистості максимального прояву?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активує системи адаптації. Тою ж мірою патологічно — бути творцем, але не користуватись плодами своєї роботи. Ще більш патологічно — функціонувати довго і безплідно.

— Ви мислите і справді як людина, — усміхнувся Сфагнум. — Хочете мати причетність до кожної з ланок життя, вибираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я колись зустрів і в письменника Олеся Буркуна. «Вибір далекої мети боронить від квапливості у її досягненні, але змушує вибирати найкоротші дороги».

Письменник Буркун… Я був свідком цікавої пригоди, що трапилась з ним в природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники, останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на древньому гачку, забитому в шорстку стіну печери. Мені було цікаво бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Даруйте! Це ж наручники!?

— Так, — мовив директор музею Мартін Реденблек, котрий особисто супроводжував письменника. — Ви не помиляєтесь.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Одягніть їх мені на руки. Я хочу відчути себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Обличчя Мартіна випромінювало розуміння найвищої необхідності. Олесь Буркун простягнув руки, і наручники, глухо клямкнувши, охопили його зап’ястя. За своє життя я написав декілька книжок, а тому і себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв, як письменницьку примху.

Я зібрався йти геть, коли раптом сталося таке, що примусило затриматися. Письменник захотів повернутися до сьогодення, і Мартін Реденблек, мов слухняний кібер, вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його…

— От халепа! — вигукнув.

Древній ключ переламався. Славетного письменника міцно схопило минуле залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я.

— Так, Дьондюрагу, сам бачиш, яка прикрість… — директор ніяковів перед письменником. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте… — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, хоча в його голосі вже й не було колишнього запалу.

Шкода, що не маю часу пригадати все до подробиць.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути і пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек постійно поливав водою, аби наручники не так розігрівались. Але то не зарадило — на зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець четвертої години Олесь Буркун вже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні, маючи жалюгідний вигляд.

Але коли за півроку я прочитав його історичний роман «Свобода», особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів усю глибину своєї помилки. Йому справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, на останніх метрах моєї життєвої дороги, хочу повторити — для кожної мислячої істоти багато важить: самому бути учасником подій.

Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою…

Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі…

Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому.

Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора.

Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле. Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні…

Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабий той, хто навіть подумки… На табло- 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я. Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші слідові потенціали. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде? Хіба не буде?

Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?

— А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…»

ПРОГРАМА ДЛЯ ВНУТРІШНЬОГО КОРИСТУВАННЯ

— Ти втрачаєш міру, Андріане… — тихо мовив Михайло. — Я просто тебе не впізнаю…

Андріан торкнув правицею бороду, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався. Його руки шукали собі заняття, як від хвилювання. Але ж хіба він хвилювався? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— В тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: «Може, і трапилось, лише не знаю, що ж саме».

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг мого «Ворожбита»?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байковому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету в великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові «академіки», Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До «Ворожбита».

— До ранку не доживете?

— Ні, Валь… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені…. Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. «Ворожбит» нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Ворожику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому… Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити… — передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так… Я обов’язково подзвонив би сам… Так… І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі… Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це трапилось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі… Так… Вона… Так… Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні і уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, яку обов’язково треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту, якої десь там є доволі, і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Але врешті увімкнувши швидкість, рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втрете. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті прозорі двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, проте двері не відчиняв. Михайло жестом показав, що вони хочуть зайти.

Нарешті клацнув замок.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко пішли темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан. Увійшли до великого залу.

«Ворожбит» займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово: найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовитий голос з височини.

Водночас Андріан помітив дві маленькі телекамери, спрямовані на них.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би і відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульта, я хочу з ним познайомитись.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам.

— Шановний Андріане, — сказав Ворожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Спасибі… А зараз пригадайте, будь-ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я ще не зустрічав такого еманаційного спектра…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло.

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, будь ласка. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне — страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: «Спасибі…»

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про можливість генетичних змін, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо- і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все… Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…

Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні як під лінійку, зморшки. З горбиункою ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас — відверто байдужий. Тонкі губи ніби гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Лише обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всі мов на одне обличчя, однакової комплекції, як манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, як у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

«Почнемо, Олександре Сергійовичу?» — тихо запитала жінка.

«Давно вже час», — невдоволено буркнув професор, і нараз в погляді професора Андріан побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість. І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа і почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

«Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло[1], паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора… згодна на радикальну корекцію…»

«Хай хвора зайде», — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридору і голосно сказав: «Надя Стригаль! Заходь!» За якусь мить на порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, величезні очі, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він напружився, завмер. Надя Стригаль когось йому нагадувала…

«Здрастуйте…» — тихо мовила дівчина і зупинилась, побожно дивлячись на професора.

Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.

Надя не зрозуміла чи не могла відважитись на перший крок, стояла і ніяково, розгублено посміхалась.

«Ну, швиденько, дорога моя, підійди ближче. В нас не так багато часу».

Дівчина підійшла.

«Зніми халатик. Я подивлюсь на тебе».

Вона відразу, слухняно і якось приречено, потягнула за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик сприснув, впав на підлогу позад неї. Стояла зніяковіла й мовчазна.

І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — усе нагадувало Тетяну. І, що було найхимерніше, в Тетяни також було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.

Андріанові стало моторошно, навіть страшно.

«Ти працюєш?»

«Так».

«Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?»

«Я медсестра».

«Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції’?»

«Так…» — мовила дівчина невпевнено.

«Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я».

«Спасибі, професоре… — дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я буду жити?»

І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:

«А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!»

Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:

— Ворожбите! Це неправда! Це…

— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до максимуму кожну людську рису характеру… Проте, будь ласка…

На екрані зарябіло, зображення згойдонулося і знову повернулися чіткі обриси. Професор знову сказав:

«Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я».

«Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я буду жити?»

Запанувала глибока-глибока тиша. Обличчя професора не видавало жодної думки, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.

Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором і ніби вона сама щойно задала таке просте і таке водночас складне питання. Хвилина тиші була нестерпно довгою. Надя Стригаль зробила крок назад, перечепилась об свій халат на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі пішла.

Жінка підхопилася з місця, підняла той халат на підлозі і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.

«Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, мов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…»

Надя безвольно зав’язувала поясок халата.

«Спасибі… Велике спасибі!..»

«Нехай зайде наступний хворий!»- голосно сказав професор.

Екран згас.

Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:

— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?

Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:

— Я можу помилятися, Андріане, але…

Скажи, про що ти зараз думаєш?

— Я думаю про свою дочку…

— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.

— Ні, тоді я не думав.

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти постійно про неї думаєш. Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже давно не бачив…

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі мов хто сипнув піску, а думки зароїлися, мов хмарка весняного гнусу.

… Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Минуло вже більше року відтоді, як вони разлучилися… Андріан приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспіранського гуртожитку, бо щоночі снилася дочка, з нею він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, як лиш чула його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі недотруєне, — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходинками на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… «Ми ж обоє порозумнішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним». Він зупинився перед дверима і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбувала… Людмила ніби й не здивувалася і мовила точнісінько так, як і колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добривечір, — мовив Андріан, ніяково посміхаючись, і зробив крок, аби зайти..

— Що ти хотів? — запитала вона холодно.

Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він усіма силами не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

В кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось із однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався посміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (в ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і кинула до помешкання. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв, і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому любив… Любив? Колись…

Відчув, як остання натягнута волосінь обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан штовхнув її грубо, аж зовсім безтямно, Людмила мало не впала, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті зробив перший крок сходинками донизу…

— Чому не знаєш? — тим часом запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Не хочу… — нарешті витиснув із себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, також був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.

— Як? Вона померла? — скрикнув Андріан.

— Ти все ще нічого не розумієш… Ти хочеш змінити на краще природу людини, хочеш втрутитися в генотип… Власну хворобу хочеш лікувати в цілком здорових… Даруй за відвертість… Але мушу запевнити, що байдужість не є рисою характеру чи успадкованим комплексом. Це одна із реакцій самозахисту від втоми чи складності проблем… Скажімо, навіть я відчуваю, як ви стаєте мені все байдужіші, з кожною хвилиною, і навіть ті, Михайле… Ви вторглись до мене серед ночі і виснажуєте, вимагаєте відповіді на такі складні питання… Але я ще скажу… Байдужість — це захист себе за рахунок інших. Можеш, Андріане, залишити для себе як інстинну думку про переваги людей, котрі не можуть «рубати з плеча», котрі кожен свій крок підпорядковують вимогам довколишнього. Можеш залишити цю думку, як своєрідну програму для внутрішнього користування… Принаймні можу з певністю сказати, що цей тип людей кращий за егоцентристів… Але, шановний Андріане, на жаль, ти сам до цього типу не належиш… Ти точнісінько такий, як той професор, котрого щойно бачили на екрані. Знаєш, Андріане, чим ти відрізняєшся від нього? Тобі ще болить, ти ще не зовсім збайдужів, а він уже захистився цілком панциром від усіх трагедій довколишніх… Тебе останнім часом щось мучить, Андріане. Чи не так? То росте панцир байдужості. Ти стаєш черепахою, Андріане. То кам’яніє твоя душа, використовую ваші звичні словосполучення, бо особисто я сказав би інакше — ти накопичуєш заряд на бетакламах, запитай Михайла, він тобі пояснить, що це означає… І вирішуй сам — добре це чи погано. Принаймні можеш втішати себе тим, що черепахи довго живуть, і тим, що колись ти зможеш щиро сміятися навіть тоді, коли побачиш трагічне… Більше нічого не можу сказати… Я геть виснажився… Залиште мене… Надовго залиште. Цю добу я не буду працювати, Михайле…

За вікнами сіріло.

— І не забудь купити яйця, — додав по паузі Ворожбит.

— Магазини ще зачинені.

— Я знаю, але твоя дружина просила нагадати.