Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Глава V

Нещадний вітер вдарив в обличчя могутнім кулаком, намагаючись збити з ніг. У повітрі щось свистіло, вібруюючим звуком ріжучи вуха. Завірюха посилювалась, на одязі осідало все більше й більше піску.

До вечора ще було далеко, а місце, куди потрібно було дістатися, ще навіть не з'явилося на горизонті.

Потрібно поспішати. Не можна зупинятися, бо тоді переслідувачі наздоженуть і все закінчиться.

Поруч як завжди летів білий ворон, раз за разом розкриваючи клюв, аби каркнути й цим сказати, правильний шлях обрано чи ні. Завірюха із піску, здавалося, аж ніяк не хвилювала його, не змінювала рівного та вільного польоту. Це не могло не дивувати. Однак на це не було часу. Лише бігти вперед і не озиратися.

Вже під самий вечір, хоча в цих місцях вечір стояв майже цілодобово, вона та її ворон добралися до пагорба, з якого відкривався нормальний огляд. Попереду, одразу після пустелі, височіли металеві ворота й стіни.

— Вперед, Гакаре, ми майже на місці! — крикнула голосно, хоча серед такого свисту важко було щось почути.

Ворон, звичайно, промовчав, але відреагував по-іншому. Миттєво, наче пущена із лука стріла, полетів вперед, прямо до воріт. Оминув їх, перелетів за стіну й зник, але вже за хвилину вона знову побачила білу цятку, яка летіла до неї.

«Шлях вільний. Це те місце, — почула дівчина у своїй голові голос ворона, від чого настрій її бодай трішки підвищився».

Вони мчали, підхоплені вітром, долаючи, як колись здавалося, безмежну пустелю Енет-Ель, що тягнулася до безкінечності, від сходу до заходу, від півночі до півдня, але, як виявилося, навіть у неї був кінець. Коли вони майже добігли до воріт, що самостійно почали відчинятися, позаду хтось завищав нелюдським криком. Дівчина озирнулася.

Прямісінько на пагорбі, з якого вони збігли, сидів вершник, на темному, як сама ніч, коні. На обличчі мав металеву маску морди дракона, в прорізах для очей горіла ненависть. Вершник підняв на дибки коня, дістав різким, хвацьким рухом меча із піхов і завертів ним у себе над головою. Знову пролунав цей вібруюючий звук, який в'їдався у вуха, пробивав череп наскрізь своєю темною мелодією.

Тобі не втекти від нас!

Голос, наче удар молота, гучний, чіткий, моторошний.

Ти вже наша! Ти тільки наша! Порятунку немає, Ельгідо!

Вершник сильно натягнув віжки, кінь заіржав невластивим йому голосом, рвонувся і, затупотівши підковами, миттєво зник разом із його господарем.

Дівчина стояла мов закам'яніла, не в змозі відвести погляд від місця, де тільки що виник цей привид, який переслідує їх вже не один день.

Вона пам'ятала…

Тихеньке містечко й річка, що текла поруч.

Вона пам'ятала…Кавалькаду вершників у чорному і річку, забарвлену в червоне…

Вона пам'ятала…

Різня…Бійня…

Мертві тіла на дорозі й спалені будівлі.

Того дня вони із Гакаром ледь встигли вибратися, гналися куди очі бачили, аби просто відірватися від невідомого ворога.

Ельгіда боялася. Страх протікав тілом із неймовірною швидкістю, не даючи навіть змоги з ним боротися. Вона не вміла протидіяти, а лише тікати від нього.

«Швидко, за ворота, діво, — прокаркав ворон у її голові. — Часу немає, потрібно поквапитись!»

Послухала його, як і до цього. Ворон змушував її рухатися, навіть тоді, коли ноги наливалися свинцем, а серце тьохкало від страху. Ось і зараз дівчина стрепенулася, розвернулася і швидко помчала за ворота. Гакар був поруч.

Як виявилося, за цими стінами розташувалося древнє кладовище. Ряди надгробків та саркофагів вишикувалися перед очима Ельгіди, але вона не вперше бачила таке. Не раз засинала серед мертвих.

Гакар пролетів біля неї, присів на кам'яний хрест одного із саркофагів і голосно каркнув, стукнувши своїм потрісканим дзьобом по такому ж потрісканому каменю. Ельгіда швидко підбігла до нього й коли збиралася відсунути кришку гробу, відчула холод. Завмерла, а ворон, дивлячись їй за спину, завовтузився на хресті й голосно закаркав, але Ельгіда не розуміла його слів. Усі відчуття відключилися, залишився лише страх. Вона не наважувалася повернути голову, знала, що пожалкує про це; що страх посилиться та розірве серце на шматки.

Ворон продовжував щось каркати, вже майже захлибувався цими викриками, але Ельгіда стояла на місці.

Холод був повсюди.

Цвинтар враз покрився заморозками, а одяг Ельгі — інієм. За спиною вона почула повільні кроки. Холод, що біг по тілу, якоїсь миті просто зник, а страх, який слимаком повзав у шлунку, відійшов у небуття. Ворон замовк, опустив білу голову й завмер.

Все завмерло. Лише Ельгіда жила. Існувала. Це могутнє закляття не торкнулося дівчини.

Вона чула.

Хтось або щось поклало кістляві пальці на плечі Ельгі, міцно стиснувши їх. Тілом пішло приємне тепло, яке проганяло всі інші відчуття. Зігрівало до того замерзлу душу та серце. Усе мовчало. Жила лише вона, а те, що було позаду, не було живим. Ельгіда відчула це.

Дівчина заплющила очі, довірилась своїм відчуттям, спробувала побачити обличчя, але була лиш темрява і…відчай? Вона відчула відчай, який пульсував позаду неї. Чула прохання, яке промовляли холодні вуста, а пальці, які дали їй тепло, чомусь стали холодними, боляче вгризлися в плечі, не даючи поворухнутися. Ельгіда ще міцніше заплющила очі, спробувала пробудити силу й…побачила Її.

Вона була красивою. Дуже красивою. Мала таке ж саме чорне довге волосся, що розвівалося сотнями ниточок у повітрі. Губи, наче тоненька лінія, викривилися в посмішку, показавши гарні ямочки на щоках. Але очі! Які-то були очі! Ельгіда, зазирнувши в них лише на мить, затремтіла. Відчула, що може втратити свідомість, але не втратила, стояла на тремтячих ногах. Вона ніколи ще не бачила таких очей: бездонні, як чорні діри, холодніші за будь-яку зиму, лютіші за будь-який ураган. А всередині усього цього, наче рятівний вогник, синє, буйне полум’. Ці очі дивилися на неї, хотіли зловити погляд, але Ельгіда не поверталася.

«Але ж ні…Я вже бачила цей погляд…Бачила цей вогонь, — подумала Ельгі і на мить всередині неї щось вибухнуло. — Невже він повернувся за мною?»

Однак на неї чекало розчарування. Це був не її батько.

І тут вона побачила ще щось.

Любов. Скурботу. Біль.

Вона зніяковіла, не змогла поєднати те шаленство та страх із цими відчуттями. Заплуталась у собі, але руки на плечах розслабилися, відпустили. Відчуття почали повертатися. Лише страх пішов геть. Зник, наче ніколи його й не було. А потім у голові пролунав ніжний, наче рідної матері голос: «Ти сильне дитя, Ельгідо, завжди такою була. Справжня донька свого батька. Не думай ні про що. Засинай. Згадай те, що наповнює твоє тіло теплом, а серце радістю. Ніщо не потурбує тебе в цю ніч, але завтра ти повинна бігти. Утікати від власної долі й хто зна, можливо, ти зможеш її обманути, хоча це мало кому вдається».

Ельгіда спала. Не звертала увагу на зміну в довколишньому світі, який змінився із пустельного кладовища на мальовниче та спокійне місце. Навколо витало листя, монотонно та красиво падало з високого могутнього дерева. Вона усміхалась, вкрилася ковдрою із трав і заснула. Бачила красиві гори, моря, ліси, а далі, сяйнувши посмішкою, помчала кудись далі, за обрій. Відчула спокій. Хтось пригорнув її до себе настільки ніжно, що вона затремтіла.

— Тату! — крикнула вона, підводячи оченята. — Я так довго…чекаю на тебе.

— Спи, моя принцесо, — відповів люблячий чоловічий голос. — Невдовзі ми зустрінемося, доле моя. Зовсім скоро.

Вона востаннє подивилася в рідні батьківські очі, міцніше пригорнулася до його теплих рук і, усміхнувшись та втягнувши носиком запах трав, заснула. Тривога та страх зник, любов забрала собі їх місце й засіла в серці. Стало тепло. Цвіли яблуні. Усе мовчало, лише дівчина раз за разом, крізь сон промовляла одне й те саме слово. Одне й те саме ім'я.

Гакар голосно каркнув, спостерігаючи за вершниками, які верхи на конях просувалися вздовж берегу річки Руа. Переслідувачі їхали швидко, не видаючи ані звуку, аби не сполохати своєї здобичі. Ворон знав, що дракогори йдуть слідом уже четвертий день поспіль, а тому зупинятися не можна.

Білий птах махнув крилами, полетів на південь, до місця, де ховалася Ельгіда. Дівчина недаремно відіслала його на розвідку, адже знала, що дракогори продовжують гонитву. Відчувала.

Ворон, раз за разом каркаючи, пролітав безлюдну місцину, яку оживляла лише одна річка, а невдовзі своїм гострим оком вгледів великі валуни каміння, що були розкидані довкола. Він миттєво знизився ближче до землі, маневруючи між великим брилами, які колись були скелею. Ворон підлетів до берега річки, на якому лежали чиїсь речі. Гакар, сівши на камінець, голосно каркнув.

З-під води винирнула повністю гола дівчина. Стоячи по пояс у воді та повернута до ворона спиною. Вона прийнялася заплітати волосся у косу.

— Які новини? — запитала спокійно.

«Йдуть вздовж річки, приблизно із десяток. Будуть тут через годину, — відповів подумки птах».

— Дідько, навіть помитися не дадуть, — просичала Ельгіда, закінчуються заплітати своє волосся. — Гакаре, куди далі?

«На північний-схід, діво, — відповів ворон, спостерігаючи за кожним рухом дівчини».

— До Понтарісу, — вона із розумінням подивилася на свого товариша, який на це лише погоджуючись каркнув. — А потім до Златолісся?

«Саме так, діво. Там ми знайдемо порятунок».

— А повинні шукати мого батька, Гакаре! — різко крикнула вона, від чого птах перелякано тріпонув крилами. — Тільки він зможе мене захистити!

«У Понтарісі в мене є знайомі люди, які зможуть нас сховати, після чого винаймемо пором та рушимо до Благандії. Це єдиний шанс».

— Гадаю, батько шукає мене, головне не розминутися з ним.

«Я б не був настільки певен, Ельгідо. Листи від Фалміна не проходили вже декілька тижнів, а він, як ти знаєш, до цього писав постійно. Можливо, із ним щось трапилося».

— Чому ти так впевнений? — Ельгіда, анітрохи не соромлячись, вийшла на берег, прикриваючи лише свої груди. Дівчина прийнялася одягатися, при цьому косо дивлячись на білого ворона. — Я чула, що батько великий воїн. Навіть у Канйорі говорили про його вправність та відвагу, з якими виступав проти драконів — самиї могутніх та мудрих істот.

«Це правда, діво. Так було навіть тоді, коли він передав тебе до мене на виховання, — відповів ворон. — Але в ті часи я був людиною, а зараз, всього лише жалюгідний птах, який позбавлений можливості навіть нормально говорити. Я зобов'язаний подбати про тебе».

— Я помщуся дракогорам за тебе, — сказала серйозно дівчина, застьобуючи застібки на сорочці. — Вони відплатять за те, що перетворили тебе на ворона.

«Помстою нічого не досягнеш, діво».

— Помста допомагає виживати, Гакаре. Якби не думки про зустріч із батьком і помсту цим сволотам, я б уже давно здохла в пустелі Енет-Ель.

Ворон промовчав, поглянув вздовж річки, звідки повинні були прийти переслідувачі. Часу було обмаль.

— Я готова, — сказала через хвилину Ельгіда. — Вирушаємо?

«А в нас є вибір?»

— Ти маєш рацію, Гакаре, немає. Проте, коли ми прибудемо до Понтарісу, то вирушимо негайно, не зволікаючи.

«Але діво, нам потрібно буде залягти, аби дракогори…»

— Я так сказала, вороне! Це моє рішення! — прикрикнула вона на пернатого, від чого той низько схилив свою білу голову. За мить Ельгіда заговорила зовсім іншим голосом. Голосом маленької дівчинки. — Мені страшно, Гакаре. Набридло постійно тікати, ховатися на кладовищах і харчуватися самими жуками. Я хочу до батька.

Ворон подивився на дівчину, побачив у її очах страх і втому, які перемішувалися із впертістю та відвагою. Він знав, що дівчина на межі. Відчував це кожною своєю пір'їнкою.

«Гаразд, Ельгідо, нехай буде так, — промовив подумки Гакар. — Я зроблю все можливе. Обіцяю».

Гакар летів попереду, вказуючи дорогу. Його далекоглядні очі бачили багато чого, а тому Ельгіда не роздумуючи довіряла ворону.

Рухалися вздовж річки Руа, шукаючи місце, де можна перейти на інший берег, але через відлигу це було доволі важко. Снігу канйорські землі не бачили багато сотень років, однак ця зима дісталася до північних кордонів країни Золотих Драконів.

Гакар набрав висоту, аби поглянути наскільки близько наразі дракогори. Дійсно, вони не відставали: промчали те місце, де нещодавно купалася дівчина. Ворон занервував.

«Швидше, діво! Вони наздоганяють!»

Ельгіда бігла з усіх сил. М'язи ніг, які були тверді, наче залізо, жалісно нили від втоми та болю, але вона не здавалася. Повинна була рухатися, якщо хотіла вижити. Цілих десять днів без перестану переслідували ці істоти. Цілих десять днів вона втікала, наче загнаний звір.

— Гакаре! — крикнула до ворона, різко спинившись. — Я більше не можу!

Птах миттю опустився до землі, сів дівчині на плече, голосно і протяжно каркнув. Так він робив, коли хотів вилаятися.

«Не можна зупинятися!»

— Я не можу бігти, чорт забирай! — сердито вигукнула Ельгіда, переводячи подих. — Ноги взагалі не слухають!

Гакар мовчки подивився на темноволосу дівчину, потім на річку, що швидко текла від самих Золотих Пагорбів, і аж до таємничих країв Суер-Хаідлі — Дикого Вогню.

На іншому березі ворон у далечі побачив крони дерев. Ліс був невеликим, проте в ньому можна було сховатися і ненадовго відвести подих.

Ельгіда хотіла підігнати його із рішенням, але змовчала. Повернувши голову назад, побачила маленькі цяточки, що рухалися як і вони, вздовж річки. Дівчина перелякано розширила очі, а Гакар голосно каркнув.

«Потрібно переходити річку. Іншого виходу немає. До лісу!»

Попри усе своє небажання, Ельгі розуміла, що це правда. Якщо вони продовжать ось так втікати, то рано чи пізно знесилено попадають на землю й просто будуть чекати зустрічі з дракогорами, а разом із ними — на смерть.

— Тут глибоко, Гакаре, а течія доволі швидка, — сказала через хвилину роздумів дівчина, поглянувши на швидку річку. — Вона й за собою може потягнути. Тим паче, я знесилена.

«Останнє зусилля, дитино. Протилежний берег тут трішки ближче, аніж у тих місцях, які ми проминули. Зараз або ніколи!»

Вона ще раз подивилася на своїх переслідувачів, які уже помітили свою ціль, голосно закричали й погнали коней у швидкий галоп. Ельгі зціпила від злості зуби й, майже не роздумуючи, увійшла в крижану воду. Коли глибина була по стегна, вона швидко перевірила, чи меч надійно тримається у піхвах на поясі. Стало дуже холодно, сорочка й коротенька шкіряна куртка не могли захистити від такої стихії.

Гакар голосно каркав, сповіщаючи про наближення переслідувачів, але дівчина й так знала, що часу не було. Відчула, як потік води підхоплює та починає нести за течією. Застогнала, усіма зусиллями намагаючись боротися із силою річки, гребла руками та намагалася йти всім корпусом тіла проти течії. Гакар, побачивши небезпеку, підлетів до дівчини, схопив пазурами за комір і потягнув до берега.

«Ще трішки, Ельгідо! — кричав ворон, докладаючи чималих зусиль».

На диво, допомога Гакара виявилась вдалою, протилежний берег був близько, а течія, здавалося, трішки відпустила. Ще був шанс. Останній ривок. Та коли Ельгі нащупала носками чобіт дно, позаду почулися вигуки та іржання коней.

Дракогори гуртом увірвалися на конях у крижану воду. Попереду їхав вершник із металевою маскою у вигляді морди дракона, який постійно щось кричав незнайомою мовою. Ельгіда побачила, як декілька дракогорів дістали мисливську сітку.

— Гакаре! — закричала дівчина, коли перша сітка полетіла прямо їй на голову.

Ворон заскреготів клювом, полишив Ельгіду й кинувся на нападників. Дракогори люто відмахувалися мечами, але помічнику дівчини вдалося зірвати із неї сітку і викинути у воду.

— Ельгідо! — закричав несамовито дракогор із металевою маскою, який на своєму коні був уже посеред річки.

Ельгі, почувши цей крик, затремтіла не так від холоду, як від страху. Згадала цей голос, який чула у своїх нічних жахіттях. Згадала, наскільки ненавиділа істоту, яка змусила її так страждати.

«Я не здамся!».

Ельгі почала швидше гребти руками, наче хотіла підгорнути під себе весь потік. Гакар не переставав налітати на вершників, які ніяк не могли збити набридливого птаха. Ворон розумів лише те, що якщо бодай один із цих воїнів вибереться на інший берег — спасіння стане неможливим. Він із ще більшим завзяттям налетів на дракогора із металевою маскою, що безжально гнав свого коня крізь воду.

Нарешті Ельгіда відчула, що повністю впирається ногами об дно, рвонулася вперед, розбризкуючи воду. Чула позаду себе іржання коней та каркання Гакара, який зумів ненадовго зупинити просування переслідувачів.

— Убийте його! — закричав приглушено командир дракогорів, намагаючись втриматися в сідлі. Течія неочікувано стала значно потужнішою, наче її погнала якась невідома сила.

Гакар ухилився від меча, що свиснув біля нього, провернувся біля одного із верхових, вчепився пазурами в шолом, потягнув на себе та скинув у річку. Зчинилася ще більше метушня. Тим часом Ельгіда, уже по груди у воді, відчула приплив надії і, поглянувши на стовбури дерев, які маячили попереду, доклала останні сили. Переступаючи ногами, які, здавалося, майже не слухали, виповзла на берег, хотіла впасти, але підвелася і пошкутильгала до лісу.

Гакар побачив успіх Ельгіди, та попри це не припинив зашкоджувати переслідувачам, які просто-таки застрягли в річці. Потік води посилився настільки, що коней, котрі були посередині, понесло за течією. Вершники голосно кричали, намагаючись приборкати своїх скакунів, але даремно.

Ворон, ухиляючись від мечів, послідував за дівчиною, яка ледве пересуваючись добігала до лісу.

«Ти майже впоралася! — підбадьорював він її, раз за разом оглядаючись, а дракогори остаточно застрягли в річці, яка неочікувано стала на бік утікачів».

Ельгі вбігла до лісу, який заховав небо своїми сплетеними гілками. Продираючись крізь колючі кущі, вони озиралася назад, але переслідувачі відстали. Гакар не був ушкодженим і летів поруч, від чого серце дівчини бодай трішки заспокоювалося. Вона не змогла б зараз пережити його втрату.

Так Ельгіда наосліп бігла лісом, опираючись на стовбури й кожного разу зачіплюючись ногами за корені. Приблизно через двадцять хвилин безперервного руху, дівчина не витримала, впала біля одного із дерев, присунулася до худенького стовбура. Ноги повністю відмовилися її слухати, а тіло до сих пір трусило від холоду.

«Їх не чути, — сказав Гакар, сидячи на одній із гілок. — Гадаю, вони дадуть нам спокій. Поки що».

Ельгіда хотіла щось сказати, але замість цього подивилася навколо. Віддихалася. Повсюди панувала лісова тиша. Гілки дерев так зрослися між собою, що утворювали щось подібне до даху, через що сонячне проміння абсолютно не проникало сюди. «Якесь королівство темряви, — подумала вона».

«Трохи перепочинемо й потрібно вирушати. До найближчого містечка тут недалеко. Ти відпочивай, а я поки полечу на розвідку, може…»

Він замовк, оскільки побачив, що Ельгіда, схиливши голову собі на плече, вже спить. Втома була занадто великою, аби із нею боротися, і ворон це розумів. Гакар дивився на цю п'ятнадцятирічну дівчину, всю зморену, промоклу до нитки й голодну. Птаху було її шкода. Ніколи не міг збагнути, за що ця дитина так прогнівила богів, що ті дали такі випробування. Одне було зрозуміло: дракогори будуть продовжувати переслідування, і якщо Ельгіду й може хтось врятувати, так це її батько.

Шум від річки затих, попереду стали видимі пагорби Дуан Раде — Мертві Могили. Колись у цьому безлюдному та сірому місці ключем било життя, жили люди й процвітала торгівля. На місцях, де зараз росли маленькі поодинокі деревцята та червоно-бурий шипівник, колись стояли багато вбрані оселі та корчми. Після багатьох війн та сутичок, які навіть зараз вибухали у північних землях Канйора, це місце стало примарним пустирем.

Ельгіда, роздобувши в лісі патика, спираючись на нього крокувала вперед. Гакар кружляв довкола неї, періодично летів назад до річки, аби простежити за дракогорами. Але від них і слід зник. Дівчина знала, що вони не відступлять, тому продовжувала рухатися. За словами ворона, до найближчого поселення було недалеко.

«Як ти, діво?»

— Терпимо, Гакаре. Одна біда — їсти хочу.

Ворон каркнув, одразу понісся вперед, проминувши шипшину та дерева. Ельгіда не зважала, знала, що ворон цей не був дурним і просто так не полишить її. Можливо, принесе звідкись їжу. Неодноразово Гакар крав у якогось зіваки шмат хліба чи навіть м'яса, а Ельгіді було цікаво, як саме лаявся той невдаха, у якого птах вкрав їдло.

Вона підійшла до вихудлої берізки, яка певно стояла тут уже не один десяток років. Не довго думаючи, дівчина присіла, сперлася на тоненький стовбурець. Поглянула навколо, заплющила очі, згадувала.

День Сонцепадіння. П'ять років тому. Вона й Гакар стоять біля берега річки, дивляться на червоне сонце, яке повільно пливе донизу, а як тільки торкнулося краєчком горизонту, вибухнуло яскравим сяйвом.

— Що то, Гакаре? — запитала, пригорнувшись до його руки.

— То Сонцепадіння, Ельгі.

Сивоволосий чоловік усміхнувся зеленими очима, показавши гарні старечі ямочки. Ельгіда, яка завжди веселилася при виді тієї усмішки, примружилась.

— А що воно таке, Сонцепадіння?

— У цей день сонце як ніколи наближене до нас. Бачила це сяйво? Воно подарувало тобі свій справжній промінчик тепла. Відчуваєш, як тепло на душі?

— Ага, — дівчинка доторкнулася до грудей рукою, відчула тепло, яке лилося звідти. — А в тебе також тепло всередині?

— Ні, Ельгідо. Я застарий, аби отримати це тепло. Занадто багато недоброго бачив я за життя. Заслужив лише на страждання і холод.

— А я?

— Що ти?

— А я також пізніше буду мати лише страждання і холод?

— Ні, дитино, — він лагідно притиснув її до себе, — ти проживеш довге і щасливе життя.

— Із татом?

Гакар, який хотів щось сказати, замовк. Замість цього посміхнувся. Як завжди привітно й тепло. Ельгіда мовчки підвела на нього свої великі оченята, зазирнула у його старі та вічнозелені очі.

— Щось не так?

— Ні, дитино, — він поглянув на сонце, що вже на чверть сховалося за горизонт. Річка тихенько шуміла, проводжаючи останні промінчики, — звичайно, ти будеш із батьком. Фалмін постійно пише тобі, піклується навіть на відстані. Повір, він дуже тебе любить.

— А чому не приїде? — вона підтиснула губи, схилила голову. — Чому не забере мене звідси?

— Усе не так просто, дитя.

— Я хочу до нього. Ти ж знаєш.

— Знаю.

— То коли ми побачимося?

— Скоро, Ельгідо, зовсім скоро.

Вона згадувала, спершись спиною на берізку і заплющивши очі. Згадувала дні, які вже ніколи не повернуться. Почула зовсім скоро тріпотіння крил Гакара. Знала той звук на пам'ять.

«Приніс шматок рульки. Стягнув її прямо зі столу якогось селянина, — сказав Гакар, поклавши їжу перед дівчиною».

— Бачив село? Далеко?

«Півтори години швидкої ходи, але треба оминати патрулі».

— Патрулі?

«П'ятеро військових на конях. Патрулюють місцевість, наче спокійні, але краще не попадатися на очі. Нам неприємності не потрібні».

— Який сьогодні день, Гакаре?

«Сонцепадіння, Ельгідо».

Сонцепадіння, як і колись, п'ять років тому. Саме тоді, коли вона уже забула про свої таланти, вони знову дали про себе знати. Уся ця історія із драконами. Ця незвична зустріч та розмова. Вона згадувала.

Пилова буря, що кружляла довкола, сліпила очі. Пісок просікав її наскрізь, змушуючи закриватися руками. Інші б уже зупинилися, відступили перед неконтрольованою силою вітру та самої Природи. Але вона йшла. Чула позаду крики Гакара, іржання його коня і шум у вухах. Йшла.

Дівчині здалося, що чує крики вітру, який раз у раз бився об неї, намагався зірвати одяг, розірвати тіло на шматки. За мить збагнула, що це не вітер. Відчула ногами, що провалюється, злякалася, але опустивши голову побачила величезного діаметру воронку, яка точно не могла утворитися сама собою. Вітер гнав дівчину далі, здавалося, навіть перестав так подразнювати обличчя, став привітним та спокійним. Лише для неї.

Наче уві сні, через стіну піску та пилу Ельгі помітила величезну тінь, що стояла навпроти. Вона зупинилася, хотіла від здивування широко розплющити очі, але сам вітер не давав змоги це робити. Напевно, не хотів, аби дівчина лякалася чи бодай чомусь дивувалася.

Щось йшло до неї, крокувало настільки голосно, що навіть пустеля гриміла від цих кроків. Ельгіда стояла, наче вкопана, дивилася на обриси великої голови із довгими рогами, яка колихалася у різні сторони. Бачила гігантський тулуб і крила, які, будучи розправлені, закривали собою все.

Колись в дитинстві, дівчинка бачила подібну істоту, але була вона в рази менша та не настільки загрозлива.

Ельгі чула, як це створіння дихає, відчувала кожною клітинкою свого тіла. Буря залишилася за спиною і вона не встигла збагнути, як велетень, якого до цього закривала піщана завіса, зараз у всій красі стояв перед нею.

У той день Ельгіда зустріла, за своїм переконанням, найдивовижнішу та найкрасивішу істоту за все своє життя. То був золотий дракон — найбільший серед усіх із нині існуючих. У народі їх звали «пиловими зміями». І справді, Ельгі бачила в цій істоті щось зміїне, хиже, але і водночас благородне, могутнє, мудре. Саме тоді, у пустелі Енет-Ель зрозуміла, чого їй не вистачало, від останньої зустрічі в дитинстві із зеленим драконом.

Золотий велетень поглянув на неї, і тоді дівчина почула його, прямісінько у своїй голові. Чула слова, яких почути могли одиниці. Страх тієї миті відступив, на заміну прийшла цікавість, допитливість, навіть щастя. Дракон не запитував, хто вона. Уже знав, чув, а може, відчував. Як виявилося, то він, цей крилатий змій підняв цю бурю, аби відвадити незваних гостей. Того дня Ельгіда дізналася багато нового, а ще більше пізнавала у наступні години, дні, тижні.

Але всьому настає кінець. Дівчина пам'ятала свою останню розмову із Мварегіром — так звали цього дракона. Цей мудрець говорив їй тоді, що немає більшого горя, аніж втратити свою надію. «Не втрать себе», — так він тоді говорив. Ті слова вона запам'ятала на все життя.

«Як давно це було, — сказав Гакар, вдумливо дивлячись на сонце, яке повільно пливло небом. — Цілих п'ять років».

— Так, Гакаре, вже п'ять років. Я напевно ніколи не побачу того, як сонце вибухає сяйвом, як воно тоне в морській воді. Ніколи не…

«Усе ще буде, дитино, — ворон поглянув на дівчину, схилив свою білу голову. — Я даю тобі слово, Ельгідо, все ще буде».

Промовчала, очі налилися сльозами. Гакар подивився на неї із співчуттям, на що дівчина енергійно витерла сльози. Зарано бути слабкою.

Жувала рульку, жадібно плямкаючи. Не їла вона вже другий день, тому навіть шкірку, яку до цього ненавиділа, з'їла так швидко, наче то був запечений гусак із гранатовим соусом. Гакар терпляче чекав, поки дівчина поїсть, а коли та закінчила, каркнув, даючи знак, що пора рухатися далі. Далі вони рушити не встигли.

«Ельгі, дракогори!»

Із лісу, який вони залишили позаду, вилетіли верхові. Підібралися занадто близько, а тому втекти шансів уже не було. Ельгіда підвелася, перелякано поглянула на вершника з металевою маскою, що гнав першим. Повільно дістала меча, але тремтячі руки не хотіли його піднімати. Гакар полетів вгору, помчав назустріч нападникам. Дракогори відразу взялися за птаха, який до цього набрид їм біля річки. Один промахнувся мечем, інший хотів зловити рукою, але ледь не вивалився із сідла. Дракогор із маскою не зважав, мчав вперед, дивлячись лише на Ельгіду. Дівчина заклякла, не могла оговтатися, адже зрозуміла, що вже не втече.

«Тікай, дитино! — кричав Гакар, кидаючи стрілою на нападників, які були в ста кроках від дівчини. — Біжи, в ім'я богів!»

Ельгіда не чула його. Повільно підняла вістря меча, якого їй колись подарував батько. Подарунок на дванадцятиріччя. Була то красива, майстерно виконана зброя, із короткою гардою, заокругленою верхівкою і тонким лезом. Але не могла та зброя протидіяти страхові, який скував руки дівчини.

Вершник із маскою був уже близько, дивився прямо на неї, як звір дивиться на свою здобич. Дівчина не рухалася, чекала на свою смерть, яка неслася на неї. Чула, як Гакар голосно каркає, як кричить у голові, як б'ється. За неї. Не за себе. Міг уже давно полетіти, але бився, не покидав її. Тієї миті, коли страх уже майже полонив розум, Ельгіда згадала слова із листа, що колись надіслав батько.

«І навіть коли всі жахіття світу будуть переслідувати тебе, навіть коли будеш думати, що світ цей не має нічого хорошого, прочитай напис, що вибив я тобі на мечі. Прочитай і повір знову, донечко».

Вона поглянула на меч, на якому яскрилися вибиті слова: «Твоя доля в твоїх руках».

— Ти наша! — закричав дракогор, будучи на відстані двадцяти кроків. — Ти вже наша!

Дівчина прочитала, згадала все. Відчула, як всередині прокинулась лють, ненависть та впертість — емоції, які давали шанс на виживання. Емоції, завдяки яким її власний батько неодноразово утікав від Смерті.

Ельгіда подивилася на вершника, що прямував на неї, закричала, наче дика кішка, завертіла мечем. Широко розплющила очі, вже напружилась, аби підсікти ноги коня. Дракогор у металевій масці мчав на неї, кричав, але не міг перекричати вигуку дівчини, сповненого ненависті та впевненості. Ельгіда небачено зажадала смерті, уже відчувала привкус крові в себе на губах, налаштувалася вдарити і… почула крик, схожий на той, який колись чула в пустелі.

На дракогорів налетів крилатий змій. Великі крила відкинули воїна з маскою, скинули з коня. Інші, що були більше зайняті Гакаром на мить завмерли. Пробудило їх до життя крилате жахіття, яке кинулося з усією люттю прямісінько на них. Ельгіда бачила, як вершники тікають до лісу. Бачила, як палить їх створіння, яке розмірами своїми схоже на гору.

Мварегір?

Дівчина на зовсім коротку мить подумала, що це золотий дракон прийшов на поміч, але як тільки побачила луску того велетня, який зараз гнався за дракогорами, затремтіла.

Дракон голосно заревів, переможно піднявся на задні лапи, розправив крила і востаннє дихнув вогнем в погоню втікачам, які вже були в лісі. Ельгіда поглянула на коня, який нерухомо лежав на землі, але, дивина, вершник із маскою зник. Безслідно. Дівчина перевела погляд на змія, який стояв перед нею, уважно дивився прямо у вічі.

«Боги, мені ніхто не повірить, — думала, дивлячись на чорний колір луски. — Ніхто».

— Панна жива? — запитав раптом дракон цілком людським голосом.

Ельгіда, чи то від шоку, чи від несподіванки, мовчала, не в змозі сказати ані слова. Вона знала драконів, говорила з ними на рівних. Але зараз, при вигляді цього чорного красеня, який стояв навпроти, мовчала, не могла промовити ані слова. Гакар прилетів до неї, сів на плече, пильно подивився на дракона, який так само дивився на них.

— Я щось запитав у панни, — наче із труби пролунало від дракона, який усім своїм єством передавав таку грацію і стриманість, якої не могла мати жодна людина. Яка здавалася чужою самій людській природі, — Не поранена?

— Н…ні, — нарешті Ельгіда змогла вичавити із себе бодай якісь слова. — Я в порядку.

— Добре. Не задавай мені зараз запитань, дівчино, все згодом. А тепер, як твоя ласка, прошу на спину, — він чемно поклонив голову, поклав Ельгі під ноги своє могутнє крило. — Залазь, панно.

Дівчина поглянула на Гакара, у погляді якого читалися не менші сумніви, аніж у неї.

«Дитино, не варто, — подумав ворон, не зводячи погляду із вертикальних очей чорного дракона. — Досить уже тих драконів, із якими ти була знайома».

«Це вже не тобі вирішувати, птаху, — почув Гакар у себе в голові, від чого хотів вилаятися, але не міг, оскільки замість губ, якими міг би те зробити, мав лише дзьоба».

Дівчина довго дивилася на чорного змія, намагалася прочитати щось у його очицях. Бачила там своє відображення, що дуже дивувало. Він також подивився на неї, оцінюючи та намагаючись розгадати. За коротку мить вони обоє збагнули, що зустріли рівних собі.

Нарешті Ельгіда, відкинувши вагання, сховала меча, витерла рукавом носа і жваво залізла на спину велетня. Гакар мовчки сидів у неї на плечі, все ще намагаючись видлубати зі свого горла бодай якусь лайку, але марно. Пообіцяв собі нічому не дивуватися.

— Нехай панна тримається, — сказав дракон, не відвертаючи голови. — Дракони, знаєте, мають дурну звичку літати швидше вітру. На ваше нещастя, я її маю також. Тримайтеся!

Дракон, більше нічого не сказавши, махнув крильми, полетів вгору, набрав висоту. Ельгіда із подивом та захватом дивилася на краєвид, що розкинувся довкола. Бачила річку, через яку нещодавно перейшла. Ліс, у який втекли дракогори, а ще багато-багато лісів, гір, інших річок та рівнин. Вона затамувала подих, хотіла запам'ятати все, повністю забути про те, що сталося декілька хвилин тому.

— Куди ти нас несеш? — запитала дівчина через доволі тривалий час.

— Туди, де ти зможеш отримати відповіді на всі свої запитання, — вигукнув дракон. — Адже цього ти хочеш?

— Я хочу до батька.

— Невдовзі ти із ним побачишся, Ельгідо.

— Обіцяєш?

— Повір, дракони, на відміну від людей, ніколи не зраджують своєму слову.

— А як звучить твоє ім'я?

— Усе із часом, панно, — відказав змій, маневруючи під потоком вітру. — Зовсім скоро.

В обличчя било прохолодне повітря, повз проносилися гори та дивовижних форм хмари. Гакар, який увесь час мовчки сидів у Ельгіди на плечі, намагався не дивуватися, але не міг. Усе це дуже заворожувало. Коли він хотів запитати в дівчини про самопочуття, то побачив, що та заснула.

Дійсно, думав Гакар, Ельгіда повинна набратися сил, адже дорога її лише розпочинається.