Кришталевий край

НЕБЕЗПЕКА

Гретхен плакала. Плакала рясними сльозами, як скривджена дитина. Її золоте волосся розпустилося й було мокре, бо вона витирала очі його шовковими пасмами.

— Ти все забув, усе… — докоряла вона крізь сльози. — Я тебе так кохала, я готова була віддати за тебе своє життя…

Блідий, знервований Грубер то ходив з кутка в куток свого кабінету, то зупинявся коло вікна й дивився, як надворі плюскотів дощ.

Що він міг відповісти на докори Гретхен?

— Ти забув, як я тобі допомагала втекти з лікарні, як я доглядала тебе, хворого, в тітки. Я врятувала тобі життя, а ти тепер забув мене. Чому? — захлиналася сльозами дівчина.

Грубер тільки ходив і ходив. Дві години, як він приїхав. Дві години, як триває ця тяжка сцена, після того, як він сказав своїй нареченій, що вже не кохає її, і просив звільнити його від даного слова. Довго він пояснював приголомшеній Маргариті, чому він перестав кохати її. Казав, що, власне, й не було в нього кохання, а так — звичай: усі там — для Грубера це «там» було, як по той бік світу, — мають собі дівчину й потім одружуються з нею. Ну й він так. А тепер він зрозумів, що це не кохання.

Гретхен цього не сприймала й не розуміла. Ну й що ж? Ну й добре, що всі отак, — мають дівчину і потім одружуються. А як же інакше? І марно Грубер пояснював, що треба з цією дівчиною мати спільну справу, спільні думки, спільну боротьбу… Які дурниці! Це до нього причепилися більшовицькі ідеї. Яка в дівчини може бути спільна з ним справа? До одруження в неї одна-єдина справа — берегти своє дівоцтво, свою честь. Після одруження в неї дві справи — кухня й діти. І жодна з цих справ не може бути спільною з чоловіком…

І, виклавши цю непохитну філософію, Маргарита знову почала рясними сльозами зрошувати своє горе…

Нарешті вона втомилася від плачу, вгамувалася й замислилась.

— Може, ти тут у когось закохався? — запитала вона, сама не ймучи віри цьому: хіба ж міг її наречений, все ж — європеєць, культурна людина, покохати одну з цих страшних більшовичок?

Сам Грубер Маргариті про Валю нічого не казав. Навіщо? Це його особиста справа, й давати відчит Маргариті, тепер йому чужій, він зовсім не збирався. Та коли Маргарита спитала про це, він критися й казати неправду не хотів.

— Так, — відказав він твердо. — Тут є одна дівчина-інженер. Більше — вона геніальна винахідниця. Ми разом працюємо. І ми кохаємо одне одного.

— Що?! — вихопилося в Маргарити. Здивування, гнів, розпач — усе було в цьому вигуку.

Про Валю її не попередили нові приятелі. Вони самі не вірили, що між Валею й Грубером щось більше за співробітництво, і не хотіли нервувати Маргариту, щоб вона не зробила необачних кроків.

Тепер одразу змінилося обличчя Гретхен. В її синіх очах заблищала сталь ненависті. Її рожеві вуста стиснула рішучість. Як самиця, готова була вона зубами й пазурами боронити своє, боронити власне, власного коханця від зазіхань на нього іншої жінки.

— Ось воно як! — гостро вимовила Маргарита.

Від дальшого виявлення своїх почуттів вона стрималася. Згадала інструкції своїх друзів. Згадала й про те, що замість двогодинних сліз та докорів вона мала переговорити з Грубером про справу. Його запрошує до Європи найбільший концерн хімічної промисловості. Але перед тим він має зробити деякі послуги концернові, розставивши на нових радянських скляних заводах, тепер доступних йому, Груберові, уповноважених концерном людей. Це потрібно для контролю. Це потрібно Європі, всьому людству для безпеки. Ніхто не може бути певний, що більшовики не обернуть геніальний і цінний винахід на руйнування цивілізованих, або, як вони кажуть, буржуазних держав. Треба заради культури, заради людяності про це заздалегідь дізнатися.

Такі були інструкції, що їх згадала Маргарита. Їй доручили про все це поговорити з Грубером. Були певні, що він ніколи не перекаже це більшовикам, навіть якби відмовився такі пропозиції прийняти. Він людина чесна, культурна, і він не піде виказувати культурних людей. Ну, а якби він спробував це зробити, тоді… Маргариті не сказали, що було б тоді. Їй сказали, що коли Грубер відмовиться, то треба його вхопити й силоміць одвезти за кордон. Сказали, що таємність такої подорожі забезпечена. Аби його тут схопити. Це не легко. Бо тут його бережуть. А вже як схоплять — він миттю опиниться за кордоном. А там зуміють його переконати.

Все це згадала Маргарита. Згадала й стримала себе. Більш того, лють скривдженої жінки надала їй силу цілком опанувати себе. Враз висохли її сльози. Вона засміялась.

— Ось воно як! — вимовила вона ще раз, але зовсім іншим тоном. — Ти, значить, захопився своєю помічницею в роботі. Що ж, це буває, — надзвичайно розсудливо вела Маргарита далі. — Тому краще, щоб чоловіки робили свою справу без помічниць, а помічниці щоб знали свою кухню, — спалахнула, зразу ж стримана, лють в її голосі. — Але, Фріц, — з гарячим благанням потяглась вона до Грубера, — невже ти наше вічне кохання проміняєш на це захоплення, певно, легке й тимчасове?

Грубер посміхнувся: яка упевненість в собі! Але він зрадів, що Маргарита перейшла на розсудливий тон, облишивши свої докори й сльози. З нею тепер' можна по-людському поговорити… І він почав доводити їй, яка різниця між тим коханням, що в них було, й цим, до Валі, до інженера й винахідника Валі.

— Почекай, — перебила його Маргарита, ледве стримуючи потік образи та лайки на адресу Валі, готовий бризнути з її рожевих, гарних уст. — Я тобі маю щось переказати.

І вона розповіла про пропозицію хімічного концерну. Грубер засміявся, вислухавши її.

— Яка певність осліплених своєю пихою людей! — сказав він. — Вони, Маргарито, так само не розуміють мене, як і ти. І так само упевнені в собі… Передай тим, хто тебе послав…

— Мене ніхто не посилав. Я сама приїхала! — вигукнула Маргарита, перелякавшись Груберової проникливості.

Той тільки посміхнувся. Тепер йому все було ясно. І те, чому Маргарита не приїхала, коли він написав їй свого листа, і те, чому вона не писала йому нічого, а тепер раптом з'явилася.

— Передай тим, хто тебе послав, — повторив він з натиском, — щоб вони дали мені спокій. А тобі я раджу якнайшвидше виїхати з СРСР, бо я чудово зрозумів пропозицію хімічного концерну і, знаєш, я можу згадати про свої обов'язки перед моєю новою батьківщиною, де я вдруге народився на світ.

Погроза, що забриніла в голосі Грубера, примусила Маргариту здригнутися. Однак зараз же лють скривдженої перемогла страх. Вона стиснула губи. Гаразд! Тепер вона знає, що робити.

— Добре, Фріц. Я поїду, — з удаваною лагідністю вимовила вона. — Я поїду, мій любий. Я тільки хочу ще раз побачитися з тобою перед від'їздом.

— Це ні до чого, — відрізав Грубер.

З ворогом країни, яка стала тепер йому рідною, — хай навіть той ворог — його колишня наречена, — Грубер не міг розмовляти лагідно!

Маргарита аж затремтіла від образи. На мить вовчим блиском блиснули її сині очі.

— Ми з тобою, Фріц, ще побачимося, — забуваючи обачність, люто кинула вона в обличчя своєму втраченому нареченому й пішла.

Грубер труснув головою так, ніби йому в мозок вчепилися своїми жалами оси, і сів до хімічних обчислень, намагаючись роботою розігнати неприємне почуття, навіяне тяжкою розмовою з Маргаритою.

Але він не міг зосередитись.

Він вирішив піти до лабораторії оптичних приладів, там тепер, певне, Валя працює коло свого винаходу, коло своїх електричних очей.

І він пішов. Уже смеркалося. У сірих сутінках присмерку за ним невідступно йшов якийсь чоловік. Якби Грубер звернув на нього увагу й придивився до нього пильніше, він би побачив, що це якийсь робітник, трохи п'яний, неначе придуркуватий. Та й тільки…

Коло лабораторії Грубер сказав вартовому пароль, і його зараз же пропустили через хвіртку високого муру, що оточував лабораторію. Постать робітника напідпитку зовсім розтанула в присмерку…

В готелі Маргарита пішла просто до кімнати, в якій мешкав інтурист Шварцберг, хоч Маргариті це було й заборонено. З Шварцбергом вона повинна була тримати зв'язок через його агентів. Справа вимагала такої обачності. Однак момент був настільки рішучий, що, на думку Маргарити, вона мала право порушити конспірацію.

— Вам чого? — суворо, замість привітання, спитав її Шварцберг, коли вона прийшла до нього.

Маргарита розповіла все, що було між нею й Грубером.

— Я боюся, — сказала вона, — що він зараз піде й викаже мене. Він тепер такий, що здатний це зробити. Я не пізнаю його. Він, видно, зачарований тією більшовичкою.

Приголомшений Шварцберг перші хвилини нічого не розумів. Такого глибокого переродження молодого вченого він не сподівався. Все ж таки культурна людина й щоб так піддатися більшовицькому впливові? Ну, в них великі досягнення. І в промисловості, і надто в науці. Але що ж тут дивного? Дикуни, коли вони починають вчитися, виявляють великі здібності й засвоюють науку швидше за європейців, але все ж вони дикуни, й не може бути, щоб культурна людина, щоб європеєць піддався їхньому впливові.

— Не може бути, — повторював собі Шварцберг, як той анекдотичний відвідувач звіринця, що, вражений жирафом, дивився на нього й белькотів: не може бути!

Факт лишався фактом. Грубер збільшовичився. Маргарита, очевидно, каже правду. Він таки може її виказати. Звичайно, невелике лихо, що її арештують і, може, розстріляють. Ну, не буде там на світі якоїсь Маргарити Клейнмюнцлі. Чи мало ще залишиться тих клейнмюнцлів? Але Маргарита може злякатися й виказати інших. Його, Шварцберга, теж. Замість приємної подорожі по СРСР, поєднаної з приємними інтригами проти цієї країни та рожевими надіями, на свою блискучу промислову кар'єру, опинитися за гратами? О ні, дякую! Треба діяти… Треба діяти енергійно, рішуче й швидко… За десять хвилин Грубер мусить припинити своє, тепер нікому не потрібне, небезпечне для Шварцбергової справи існування. Без нього Шварцберг ще може щось зробити. За час свого подорожування віл намацав кубла «колишніх людей», що лишилися ворогами Країни Рад, глибоко приховавши зненависть під машкарою удаваної лояльності… Десять хвилин — і Грубера не буде на світі. Зникне небезпека викрити Шварцберга, і не буде він уже більше так завзято допомагати дивовижному розквіту більшовицького краю.

— Добре. Все буде зроблено. За десять хвилин Грубер буде в наших руках, як ми з вами домовлялися. Ідіть поки що… — сказав Шварцберг Маргариті. — До побачення… Зачекайте, — спинив він її, коли вона збиралася вийти.

В нього майнула нова думка. Безперечно, блискуча. З хвилину він зважував її. Маргарита чекала.

— Не йдіть краще до своєї кімнати. Так, цього не треба. Це навіть з деяких міркувань небезпечно. А що як Грубер уже встиг про вас повідомити більшовиків? — сказав Шварцберг, розвиваючи в голові план дії, що повинна була убезпечити його справу від небажаного викриття. — Вам найліпше вийти на вулицю. Там тепер уже досить темно. Ви можете піти до скверу, навпроти готелю. Там ви сядете так, щоб бачити вікна моєї кімнати. Коли ви побачите, що в ньому двічі погасла електрика і знову засвітилася, значить усе гаразд. Грубер не встиг виказати вас, і ви можете спокійно йти до вашої кімнати. Як ні, вас у сквері знайде мій агент і допоможе вам утекти від більшовиків…

— Добре, — вимовила вдячно Маргарита, зворушена тим, що видатний промисловець приділяє так багато уваги її незначній особі.

Вона посміхнулася й вийшла.

Зараз же Шварцберг умовно стукнув у стіну сусідньої кімнати, й за мить перед ним стояв його агент.

— Ви Маргариту Клейнмюнцлі добре знаєте? — спитав його промисловець.

— Аякже, — відказав той, — з вашого доручення щодня бачу.

— Впізнаєте її постать зараз, у присмерку? — спитав похмуро промисловець.

— Хоча б і вночі, — відказав агент. Він уже дещо розумів. Недаремне вже другий рік носив коричньову сорочку[1].

— Так от що, — сказав поважно Шварцберг, — цю Клейнмюнцлі можуть арештувати, і вона, злякавшись, може нас виказати. Краще буде, як за п'ять хвилин від Клейнмюнцлі лишиться мертве тіло, що лежатиме, скажімо, у сквері з глибокою ножовою раною в спині. У неї буде пограбований гаманець, а з шиї зірване коштовне намисто, що ми їй подарували. Воно розірветься й розсиплеться частково на місці події. Зрозуміло?

— Зро… зрозуміло, — запнувся агент. Шварцберг презирливо глянув на нього.

— Дайте ваш ніж, — наказав він.

Агент зблід: невже його позбавлять цієї лицарської зброї, а разом з цим самого лицарства? Однак, звиклий слухатися наказу, він тремтливою рукою подав промисловцеві свій ніж. Той взяв його за лезо й виразно показав агентові знак свастики на держаку.

Агент зітхнув з полегшенням. Тільки це. Нагадування про ідею. Нагадування, правда, погрозливе, бо як щось не так, то на нього теж чекає доля Маргарити Клейнмюнцлі. Агент розумів, що він теж Клейнмюнцлі. Не більше. Проте поки що — він лицар свастики.

Шварцберг віддав йому ніж.

— Ідіть. Та швидше! — з притиском вимовив він. — У мене інші, важливіші справи.

Агент пішов…

Важливіша справа була з самим Грубером. Чи він удома, де його залишила Маргарита, чи він в іншому місці, за всяку ціну сьогодні ж він має припинити своє існування. Хоч смерть Маргарити полегшувала справу, однак якщо Грубер викаже свою колишню наречену, то ця смерть теж може навести більшовиків на деякі сліди…