Крила кольору хмар

1. Вечір

Коли будете працевлаштовуватися, на стандартне запитання «Чому вирішили піти на роботу саме до нас?» слід відповідати розумно. У жодному разі не бовкати щось на кшталт: «Насправді я йшла на співбесіду в зовсім інше місце. Аж ураз мені впала в око інтригуюча назва вашого закладу та розкішна вивіска на додачу!» Здебільшого після такої відповіді чемно вказують на двері, культурно натякаючи, що співбесіду ви завалили і вам колись, може, за царя Гороха, «неодмінно» зателефонують. Проте бувають винятки. Знаю з власного досвіду.

А назва нічного клубу мені справді сподобалася й вивіска, між іншим, теж. Однак… Випадковостей не буває, а якщо й трапляються, то не вірте в них. Це — ілюзія. Добре та якісно кимось спланована. Може, навіть вашим янголом… Жартую, звісно.

Нічний клуб «Темний янгол». Що й казати, звучить трохи претензійно. Та, поки вивіску не встигають підсвітити цинічним неоновим світлом, тендітна фігура янгола, що ледь відвернув голову, ніби не бажаючи зустрічатися поглядом із перехожими, і якось аж соромливо загорнувся у довгі темні крила, таки справляє враження. А темно-червоне плетиво літер лишень підкреслює його самотність.

Колись запитувала себе: що таке темрява? Невже лише відсутність світла? А якщо в душі? Відсутність любові? А як щодо світлих чи сірих янголів? Це відсутність чи присутність когось або чогось? Чи має янгол право любити, зрештою, чи уміє? А ненавидіти? Чи він лишень виконує примарний обов’язок, якусь там місію — оберігає, застерігає, спокушає? Зараз байдуже. Відповіді на мої запитання дасть час. Я в тому впевнена. Бо інколи найскладніше легше пояснити найпростішим. Оце сказонула. А поки…

Стою на тротуарі навпроти нічного клубу і витріщаюся на добре знайому постать-вивіску. Укотре зітхаючи від банального розуміння: самотніми можуть бути і янголи. Тю, авжеж, це лишень грамотно зроблена вивіска, реклама. Ще кілька митей дозволяю собі такі витрішки. Куди поспішати? Однаково нічого не вдієш із моєю «непунктуальністю навпаки» — з’являтися на роботу дуже-дуже завчасно. І до цього вже всі звикли. От і сьогодні охоронець біля входу зовсім не дивується моїй ранній з’яві. Лише мимохідь, для годиться, імітуючи фейсконтроль, ковзає по мені поглядом. Зовні він нагадує такого собі лінивця: неквапливий, ніби напівсонний, попри всю свою мускулатуру. Але це омана. У «Темному янголі» багато оман. Зрештою, як і в повсякденному житті. Не завжди суть є такою, якою ти її бачиш чи хочеш бачити.

Я всередині «Янгола». Простую далі. Павло, наш незмінний начальник охорони, ледь помітно киває замість привітання. Очевидячки, має чим собі голову заморочити.

Довкола знаменитий розгардіяш! Мабуть, якби більшість наших відвідувачів побачили, на що схожа ошатна, вміло підсвічена зала нічного клубу за півтори, а то й за півгодини до відкриття, вирішили б протринькати свої гроші деінде. Хоча навряд чи в інших закладах ліпше.

Звісно, наш шеф, Вікторович, вимагає, аби ми з дівчатами бралися до прибирання зранку, щойно зачиняться двері за останнім клієнтом. Та на практиці сил на це банально не вистачає ні в кого. І начальниця зміни поблажливо дозволяє офіціантам затягти весь брудний посуд на кухню, переодягтися та й забиратися додому. За умови, що ввечері на роботу ми з’явимося завчасно. Завчасно настільки, щоб встигнути розгребти сотворений гармидер.

Відчиняю навстіж зачинені вікна клубу. Упускаю міське задимлене повітря до «затишної» атмосфери зали, що пропахла цигарковим димом і випарами спітнілих тіл. Звісно, охоронці вже увімкнули кондиціонери. Та все ж, як на мене, аби сучасна техніка освіжила повітря, треба його спершу роздобути, хоч якесь. Ніхто не звертає уваги на ці мої вибрики. Звикли. Єдина вимога — встигнути зачинити вікна до приходу начальства. Та ніхто й не розуміє, що справа тут і не в повітрі. Мені подобається в застінки цього нічного закладу впускати трішки справжнього міста: деренчання трамваїв, стукання високих підборів поважних модних пані по старій відполірованій роками бруківці, переливчасте звучання медових дзвонів церковиць і соборів, бій годинника на львівській ратуші. Так, я не почуваюся у «Темному янголі» чужинкою, котра втрапила сюди з іншого виміру чи невідомого королівства. Це нагадування мені, що тут діють ті самі закони, що й за вікнами клубу, хай би як дехто старався відгородитися від світу гучною музикою, штучним світлом, дорогими напоями та наїдками й блюзнірською зарозумілістю.

Гукнувши привітання у бік кухні, прямую до «кімнати відпочинку». Хоча, думаю, то таки занадто гучна назва для крихітного закапелка, який, крім усього іншого, слугує гардеробом для всієї обслуги «Темного янгола».

Перш за все перевіряю свою уніформу. Так, чорна міні-спідничка та яскраво-червона напівпрозора блузка не зіжмакані. Колготи новісінькі, набійки на високих закаблуках цілі — все в нормі. Нашвидкуруч накладаю перший шар косметики на обличчя. Із дзеркала на мене дивиться доволі симпатична дівчина. Натуральна зеленоока білявка з ямочкою на підборідді. Скептично підморгую власному відображенню. Ніколи не фарбуюся вдома, як роблять більшість дівчат. Не пхатися ж у міському транспорті з вечірнім макіяжем на мармизі? Останні штрихи залишаю на потім. Так само, як перевдягання. Ще встигну. Джинси і кросівки таки більше пасують для пересування бруківкою гонорового міста Лева.

Досі дивуюся тим відданим культу жіночності львівським панянкам та паням, які спацерують, ніколи не поспішаючи і завжди запізнюючись, стометрівкою чи площею Ринок. Капелюшок, високі підбори, елегантне платтячко чи плащик (залежно від пори року) розміру а-ля Коко Шанель, розкішне декольте, завішене прегарними прикрасами. Чоловікам дах зносить від такої жіночності та елегантної краси.

О, мені до тих пані далеко. Я — заїжджа босячка, закохана в це місто, яке радо впустило мене до себе. Так, я люблю його, але поки не навчилася любити себе в ньому, як усі ці вишукані пані. Вони — львів’янки, то правдивий витвір мистецтва, ними можна милуватися безкінечно.

Не одного хлопа погубила ця краса. Згадати хоча б польського короля Владислава IV Вазу. Якось, прогулюючись Львовом, він побачив на балконі кам’яниці Мазанчівської[1], що на площі Ринок, вродливу панну Ядвішку й до безтями закохався. Король забрав красуню-львів’янку з собою до палацу у Варшаві. Звісно, він хотів із нею одружитися. Однак політична доцільність виявилася сильнішою за бажання короля, але не сильнішою за кохання. Королю Владиславу довелося взяти шлюб із австрійською принцесою Цицилією Ренатою, а по її смерті — з француженкою Людвікою Марією. Натомість Ядвішку видали заміж за шляхтича, котрий мав маєток у Литві. Місцина була доволі лісистою, а король вважався пристрасним мисливцем, часто туди навідувався і жив там безвилазно по декілька місяців. І до кінця життя він не залишив свою кохану. Навіть помер на руках у Ядвіги навесні 1648 року.

— Пожартував, та й годі! І то вже віддай, — охоронець Мишко бурмотить це собі під ніс надто голосно. І втретє ревно обнишпорює той самий закуток комірчини.

Підсміююся подумки. Звична приповідка, яку й я сама не раз чула в дитинстві від бабуні й інколи користалася нею. Віктор, напарник Мишка, теж усміхається кутиками губ і продовжує нишпорити підлогою, шукаючи запасні ключі від клубу.

А ключі сьогодні конче потрібні. Неждано вони «кров з носа» знадобилися начальству. Востаннє їх тримав у руках Мишко. А коли так, то вони справді можуть виявитися у найнесподіваніших місцях.

Павло вельми скептично спостерігає за діями підлеглих.

— Горе мені з вами! — Павло недвозначно зиркає на годинник. — Чесне слово, серед домовиків менше клептоманів, ніж роззяв серед працівників нашого клубу.

Михайло спантеличено стенає плечима, мимохідь позирає на годинник. З полегшенням зітхає: до з’яви начальства час іще є.

— До чого тут клептоманія?! — із відвертим обуренням озивається Мишко. — То поріддя таке. Люблять, бач, домовики брати без дозволу різні речі, аби побавитися.

Павло та Віктор перезираються, не приховуючи посмішки. Добре, що Михайло цього не бачить, уже, напевно, всоте навкарачки обмацуючи підлогу під зваленими на купу пакунками. Не те щоб мені було цікаво, знайдуться ті кляті ключі чи ні, — просто щоб мене не мали за ледачого спостерігача, і собі починаю нишпорити закапелками.

— Ти руками, руками воруши, Михайле, а не язиком. Теж мені, домовикознавець, — незлостиво радить Віктор, намагаючись дістатися вузеньким проходом між поламаними стільцями до найдальшого закутка.

— А я що роблю? Та шукаю ж! — щиро обурюється Мишко, продовжуючи пошуки. — Домовикознавець чи ні, але дещо про домовиків знаю. Одного разу ось такий помічник, ну, домовик тобто, взагалі душу в господаря стирив.

Павло стиха хмикає — це він так ховає посмішку. Віктор здивовано зупиняється та витріщається на Михайла:

— Друже! А ти певен, що домовика ні з ким не сплутав? Нащо домовику душа?

— Та ну вас, — відмахується Михайло. — Тут геть інше. Випадково це трапилося. Жив на світі білому в ошатному чистенькому будинку один пан. Ніби й непоганий чолов’яга, нічим не гірший за нас із вами, але боягуз страшенний. Ледь що трапиться — душа його відразу аж у п’яти шугає. А, думаєте, легко отак щодня у п’ятах тріпатися? Отож бо, жах! От одного разу до нього посеред ночі зателефонували. То власник тої фірми дзвонив, де переляканий пан працював. Він випадково ключі від власної квартири разом із ключами від офісу в кабінеті на столі забув. І телефонував нашому пану-боягузу, щоб ключі від офісу до ранку позичити. А бідний пан-боягуз так перестрашився, що душа не лише у п’яти скочила, а й узагалі в тілі не втрималася… — Мишко, коли розпочинає виплітати нову історійку, відразу збадьорюється, навіть хитрі іскри в очах з’являються.

— Тю! І справді страхопуд, — вставляє своїх п’ять грошиків Віктор. — Виходить, твій пан-боягуз від переляку переставився, а домовик загублену душу підібрав?

— От іще, Вітю! Чого б це йому вмирати?! — щиро дивується Михайло. — Віддихався чолов’яга, відчув, що більше серце у п’ятах не гупає, та й почав заспокоюватися. А душа лежить собі на підлозі, крильцями тріпоче. Побачив таку красу домовик, уявив, як її шукати будуть, скільки галасу зчинять, ну й того, не втримався… Забрав собі. День ходив, носа задерши, бо таку цяцьку отримав, другий, третій, п’ятий… А потім уже не до гордощів. Негаразд якось виходить, треба б повернути річ, не злодій же він, направду. Так як повернути, коли тебе жодного разу не попрохали, не задобрили? Це неподобство, серед домовиків не заведено просто так щось віддавати. Таргани засміють.

А господар, ще вчора полохливий пан, живе собі спокійнісінько без душі та й вухом не веде. Без душі, виявляється, прожити можна. Весь його страхополохізм як вітром здуло. І справи в усьому пішли на краще.

— А що домовик? — мимоволі зацікавився Павло.

— Хе! Домовик довго не витримав, совість замучила. Вирішив повернути душу власнику. А тут ще й душа сумувати стала, хоч він і доглядав її, розважав, як міг. Навіть колискові співав. Ага-ага, не смійтеся. Співав. І, значить, підкинув домовик трохи не під ноги колишньому господарю його душу, от, мовляв, тримай своє добро, владарюй. А чолов’яга байдуже пройшов повз, ледь не наступив. Не помітив навіть.

— І..? — вже Віктор завмирає посеред кімнати.

— Що «і»? — У руці Мишка раптом з’являється зв’язка ключів. Він дивиться на неї з ледь помітним докором і веде далі: — Ну, таке! Куди душа поділася, ніхто не знає. Може, на небо пурхнула, може, малим привидом стала і її зловили творці спецефектів та й продали в цирк чи на якесь ток-шоу. Домовик, зганьблений та присоромлений тарганами, дременув світ за очі. А колишній легкодух несподівано розбагатів, став поважною людиною, а згодом і володарем усього міста. Мером тобто став. Харкова, здається. Звісно, то відразу видно, що душі в людини нема. Але щоб уголос таке озвучити — борони Боже, хіба що тихо-тихо й наодинці з собою. Бо бездушна людина — то… Коротше, кінець історійки, хепі-енд!

— Нічо собі хепі-ендик! — Павло бере з рук Михайла ключі й зазирає тому в очі: — Слухай, Мишко, а хіба годиться особу без душі людиною називати, га?

На порозі кімнати з’являється офіціантка Інна, наша місцева пліткарка. У її круглих блискучих оченятах неприховане збудження.

— Хей, піпл! От ви тут стоїте, витрішками торгуєте, а там таке-е-е-е-е… — Новина настільки грандіозна, що дівчина демонструє артистичний випад, начебто їй бракне слів.

— Умгу. Торгуємо. Так стараємося, а вони, гади, ніяк не продаються. Мо’, ти купиш? — не втримується від млявого коментаря Мишко.

— Та до чого тут витрішки? — Інна не вгаває. — Ви ж геть нічого не знаєте! А тут таке-е-е-е!

— О! До нас їде ревізор? — припускає Мишко.

Інна невдоволена копилить губки.

— Інно, ми вже чули, що Клара захворіла, — кажу аж співчутливо. Новину в пліткарки з горла видерла, що називається.

Клара — танцівниця, і, здавалося б, нам і діла не має бути до танцівниць, тобто до учасниць розважального вечірнього шоу. Ми — обслуговуючий персонал — з іншої, нижчої, касти. От хіба що заради «трішки попліткувати».

— Як захворіла?! Реалі? — Інна зовсім по-пташиному схиляє гладенько зачесану голівку набік: — Вона ж ін йестерди була здоровісінька! Що трапилося?

Мене нервує ця її звичка вставляти по приколу іноземні слівця. Тому відповідаю роздратовано:

— Нічого не трапилося. Розпочався сезон застуд і нежитю.

Інна кривиться.

Метелик? Блакитний, убраний у кольори весняного неба з дивними пістрявими вкрапленнями, від яких аж хочеться відтерти тендітні крильця, аби не заважали милуватися такою досконалою красою. Звісно, ніхто й пальцем не зачепить цього красеня — крихітну живу коштовність, дбайливо виліплену природою. Бо то означає занапастити живу квітку, яка довірливо вигрівається на закіптюженому склі вікна багатоповерхівки. О, так, їй не місце посеред кам’яних пасток, де бракує сонця і зелені, повітря та волі.

Приглядаюся пильніше до вродливця-метелика і розчаровано хапаю повітря — він несправжній. Колись малою школяркою втрапила на огляд пересувної виставки живих метеликів. Тонкосльозість — то не про мене і тепер, і в дитинстві, а там розревілася так, що й не зупинити. Прийшло болюче розуміння, що всі метелики приречені на повільну загибель у засклених коробках. Замість померлих купують нових і везуть далі, аби похизуватися перед натовпом красою та унікальністю витончених створінь і, звичайно, заробити гроші. Бо шоу завжди має тривати. Вчителька, аби втишити мою істерику, вміло вдаючи впевненість, пояснила, що усі ці метелики несправжні, хай і ворушать крильцями. Це лишень майстерно зроблена імітація, аби ними милуватися, тож і не загинуть вони ніколи. Я їй не повірила, звідкись знала: штучних метеликів не буває.

Аж ось саме таку майстерну підробку бачу зараз на споді душі Інни. От тільки чому ця штука тягнеться до світла і волі, мов справжня?..

І головне, чого мене потягло зазирати у зіниці Інни? От уже. Знайшла час на такі вправляння!

Павло раптово втрачає цікавість до нашої розмови. Схоже, він збирається ще раз оглянути клуб, аби дізнатися, що ж так зачепило Інну. Звісно, цокотуха здатна перетворити і муху на слона, та для цієї алхімічної операції таки слід мати справжню муху.

Так, наша Інна — ще та штучка. Заради сенсації не обмине жодної халепи. Востаннє вона так сяяла кілька тижнів тому, коли в залі клубу спалахнула справжнісінька бійка.

— Пхе, застуда якась! Тут геть інше: Ірка повернулася! Уявляєте! Як побита собака! — випалює Інка, не маючи сили втриматися. Вона в щирому захваті від власного хисту приносити несподівані новини.

— Ірка? Яка? — по-дурному перепитує Мишко, бліднучи так, що на обличчі проступає зазвичай непомітне ластовиння.

— Хей, бой, Сокольська, звісно!

Михайло зловісно зирить на Інку. Йому завжди дуже подобалася Ірен.

— Інно, думай, що говориш. Ірина ще позавчора звільнилася і зараз, очевидно, летить до Стамбула. Може, то на її місце заступила новенька танцівниця, зовні схожа на Іренку. А ти й переплутала.

— Оу. Ще чого? Мені окуляри не потрібні, — відрубує Інна. — Не долетить Іронька до Туреччини. Таку тупоголову нездару навіть туди не взяли. Теж мені, видатна танцівниця!

— Ах ти лайно соб… — Мишко не втримується від оцінки розумових здібностей Інки. У «Темному янголі» діє залізне правило: кожне нецензурне чи жаргонне слівце від працівників навіть у спілкуванні між собою на території клубу в робочий та й не робочий час карається штрафом.

А колоритний монолог від Мишка тягне на чималу суму. Це, звісно, якщо Інна ризикне жалітися. Бо щось не схоже, що Павло чи Віктор робитимуть зауваження порушнику. Мене ж цікавить зовсім інше.

— Де зараз Ірен?

— Знаєш, санні, а я відразу її й не впізнала. Видочок у цієї вертихвістки — сісти-не-впасти! Колготи подерті, спідниця брудна. Мейкап сяк-так підреставрований. А ще, кажуть, ін віз дей повинен сюди зазирнути наш Господар, тобто власник «Янголяти»… — втриматися від патякання Інні понад силу.

— Тю! Теж мені новина! Шеф припхається! Тут інше важливо, народ! Клара хвора, а Танька ледве оговталася після операції. І витягти всю танцювальну програму їй поки не до снаги. Ну, масовка, може, трохи підсобить, але ж… Не думаю, що публіка від халтурного шоу буде в захваті. Обсвищуть. Та й, зрештою, наш вимогливий шеф, через якого ти так хвилюєшся, Інно, навряд чи тішитиметься цим. То хіба на часі «наганяти» Ірину? Подумайте! Рятувати ситуацію треба.

— Адо! Тебе справді так хвилює доля шоу чи, може, доля Ірени? — У комірчину зазирає Софія, наша начальниця зміни, очевидно, не розуміючи, де це запропастився майже весь обслуговуючий персонал клубу. — Тоді б пішла і розповіла про свої сумніви начальству, передбачлива та безкомпромісна ти наша! Що дарма язиком патякати?

— І піду, — кидаю з викликом в очі Софії.

Чи я не пан собі? Що хочу, те й роблю.

— Посунься. — Забагато скрізь цієї Інни. От зараз заступила собою весь прохід.

— Ти що здуріла, санні? Підеш за Ірку просити? Просто тобі мед горл, тобто мати Тереза! — із щирим запалом видихає Інна.

Здається, інші цілком згодні з таким діагнозом. От тільки захоплення він у них не викликає.

Тим часом Мишко намагається втрутитися в розмову, запевнити всіх, що просити за Ірен до начальства слід іти йому. А кому ж іще? Він-бо мужчина! Смішний аргумент. Це розуміє і Павло, знаючи запальну вдачу колеги. І тому якнайдохідливіше пояснює підлеглому, що той нікуди не піде, хіба що додому: відчергував, ключі знайшов — і спатоньки, нема чого під ногами плутатися.

— Адо… — Аж тепер помічаю, що Мишко стоїть у мене за спиною і має вигляд винуватий і трохи збентежений. — Дякую, Адо. За мною борг. А я борги віддаю.

Я мовчки киваю. Навіть не кидаю звичну ідіотичну фразу, що недолюблюю боржників. Бо я Мишку завинила. І він має рацію: борги слід віддавати. А от цікаво, чи він узагалі пригадує, як колись «випадково» допоміг одній малолітній дурепі, що втекла з дому та опинилася посеред ночі одна-однісінька в незнайомому місті? Погане товариство, брудні думки, вчинки та слова… Стільки рук та огиди, що ти розумієш: з усім тим навіть тобі не впоратися. Скільки років минуло? Три, здається, чи чотири… Хоча це дуже схоже на Михайла: погратися в захисника стражденних, урізати одному п’яному гадові по писку, другому — по ребрах, третьому зламати ніс, а потім довести, ледь хизуючись подвигами, до безпечного місця перелякану жертву. Помахати рукою на прощання, мовляв, хай щастить. І… не впізнати те дівчисько, коли воно через кілька років влаштується на роботу до «Темного янгола». Бо дівчинка виросла.

2. Ніч

— Мам, даремно ти так! Ми з Юлею на концерті! На благодійному! — гукає в мобілку чорнявий хлопець, затискаючи друге вухо вільною рукою, аби не так допікала гучна музика. — Ну, тут іще знайомі виступають, попросили підтримати, квитки купити!

Його супутниця, фарбована в яскраво-рудий колір, після почутого мало не проливає коктейль на куценький топик, густо всіяний мерехтливими блискітками. Зрозуміти її легко: не можна брехати аж так нахабно, навіть любим-дорогим родичам.

Та хлопець ще не закінчив:

— А потім ми підемо в кіно… Ну, мам, нічого не пізно… Я, врешті, дорослий!

Останній аргумент не видається його матері переконливим. Рейтинг хлопця різко падає в очах рудуватої Юлі. Дівчина презирливо кривиться, не відриваючи губ від коктейльної соломинки. Хлопець розуміє все правильно, тож таки наважується натиснути на відбій стільникового, уриваючи материнське повчання.

Кивнув мені. Ох, нарешті, бо вже втомилася патрулювати цей столик. І, аби відновити повагу супутниці, хлопець робить щедре замовлення, вдавано солідно підвищивши голос.

За сусіднім столиком дві подруги, чи то й сестри (однакові зачіски, схожий макіяж і навіть спіднички однаковісінькі) відразу пожвавилися. Ураз відсунули вбік свої напої. На столі з’являються косметички, дзеркальця, білявки нашвидкуруч причепурюються. Та, що впоралася раніше, заклично-кокетливо всміхається сусіду. Що далі? А нічого. Зараз не до буденних спостережень. Адже в мене справді важливий клієнт.

Уявіть собі таке: сидить собі за столиком нестарий іще чоловік у дорогому костюмі при краватці. Так, буцімто не до нічного клубу прийшов, а до найвишуканішого ресторану міста. Ніби знічев’я уважно вивчає темну обкладинку папки з меню. Збоку може видатися, що він заклопотаний своїми думками чи просто з показною терплячістю чекає непоквапливу офіціантку. Та це лишень ілюзія. Бо щоразу я чую від нього одне і те саме: «Будь-ласка, шановна панночко, каву без кофеїну й помаранчевий фреш». І щоразу відбувається одне й те саме з ретельним дотриманням усіх дрібниць. Відвідувач сидить за двома філіжанками кави цілісіньку ніч.

Якоїсь середи цього поважного пана не виявилося на звичному місці. Ох і сполошилося наше начальство! І знати б, чому всі зітхнули із полегкістю, коли він наступної середи з’явився за своїм столиком? Я не стала вивідувати причину, розпитувати чи вголос чудуватися. Зрештою, мені байдуже. У кожного власні джмелі в голові. Тож і не здивувалася, коли саме мені довірили обслуговувати цього таємничого клієнта.

От і сьогодні та сама історія. Інна: «Адо, твій клієнт чекає!» Перечіпаюся через її тривожний погляд і вимушено посміхаюся. Дратує вона мене сьогодні. Тож намагаюся думати про сторонні речі. Скажімо, навіщо людина щоразу прискіпливо вивчає меню, якщо однаково робить одне і те ж замовлення, не відступаючи від нього ні на крок?

Випещені чоловічі пальці з доглянутими нігтями дрібно постукують по обкладинці меню. Він нервує, чого не виказував ніколи досі. Це погано. Не люблю, коли хтось порушує церемонію. Нічого гарного це не віщує. І справді. Замість байдуже зробленого стандартного замовлення раптом чується:

— Скажіть, панночко Адо, — його погляд на мить затримується на моєму бейджику. І це вперше. Дивно, раніше його не цікавило моє ім’я. Зрештою, очевидно, як і я сама. — Скажіть, шановна, чи буде сьогодні виступ такої білявки, ну, натуральної? Вона й справді талановито танцює.

— Так, Ірен сьогодні виступатиме. — Зрештою, нормальне запитання. Невже клієнт не може поцікавитися можливими змінами в програмі? Мені ж слід лише ввічливо відповідати. — Ірен доволі гарно танцює, бо займалася цим професійно.

— Невже? Що ж, це чудово… — Схоже, він думає про щось інше, говорить автоматично.

А я от не певна, що все справді гаразд. Ще трохи — і почну сумніватися, чи варто було допомагати Ірині. Чи, радше, Мишкові.

За роздумами не зауважую, коли настрій клієнта знову змінюється. Мало не з полегкістю отримую традиційне замовлення. Усміхаюся, для годиться черкаю в записнику і збираюся відійти на кухню. Аж раптом… Навздогін чую:

— Панночко Адо, скажіть, будь ласка, чи вам подобається ваша робота?

Не знаю, чи хто в курсі, але навіть у найзавантаженіший вечір, коли клієнти немов змагаються, хто замовлятиме частіше, інколи випадають невеличкі п’ятихвилинні перерви. От і зараз нікому за моїми столиками не прагнеться замовити щось їстівне, нікому не потрібні запальнички і навіть ніхто не бажає, щоб йому саме зараз і ні хвилиною пізніше витрусили попільничку. Тому миттєво зникаю у курилці.

І, звісно, натикаюся на Інну. Та, ледь звузивши очі, зацікавлено ковзає поглядом по моєму обличчю. Невже знову почне щось патякати про Ірен? Чи вирішить уточнити, як там справи у Клари й чи справді та захворіла? Я недолюблюю Інну. Тому розмовляти нам нема про що.

Інна тим часом квапливо простягає мені надірвану пачку з ментоловими цигарками. Єдине, що я періодично забуваю, — це купити цигарки. Можливо, сподіваюся, що врешті зможу кинути курити? Проте, відмиваючи зранку, перед заняттями в університеті, пропахле цигарковим димом волосся, переконую себе, що одна-дві цигарки на день критичної шкоди здоров’ю не завдадуть. Тож мовчки, лиш кивнувши на знак подяки, беру цигарку. Усе ж сподіваюся, що Інні зараз не до балачок. Та де там!

— От скажи, чим ти, санні, так сподобалася Господарю?

Від несподіванки — от чого-чого, а такого не очікувала — давлюся димом. Інна надає мені першу допомогу — стукає по спині. Увертаюся і, продовжуючи кахикати, кручу пальцем біля скроні:

— Схибнулася? Коли ж таке відбулося?!

— Цікаво-цікаво. Невже ти не в курсі? — силувано посміхається Інна. — Ну, гаразд, залишимо це на потім. А ось щодо іншого… Адо, ти ж в юніверситі своєму навчаєшся, на психіатра… Так?

— Психолога! — поспіхом поправляю дівчину.

— Йес, на психолога. То, може, поясниш, чого ми всі так тримаємося за місце в цьому факін клубі? Місце ж паскудне.

— Чому паскудне? Я бачила й гірші, — намагаюся відповідати якомога нейтральніше.

— Ох, ноу! Не забивай баки, психологине! Просто дай відповідь: чому? — не вгаває Інна.

— А тому, що «чому» закінчується на «у», — передражнюю Інку. — А коли відверто, то… Скажу про себе. Не так уже й легко підшукати хороший приробіток, якщо ти студентка. Зрештою, ми з тобою поки не такі високоосвічені фахівці, щоб нас завалювали пропозиціями вартісної роботи.

Інна розчарована. Очевидно, вона чекала іншої відповіді. Можна було б, звісно, додати, що здебільшого спрацьовує ще один важливий фактор: завжди приємно, коли на роботі до тебе ставляться хоч трохи по-людськи. Та я промовчу краще. Нащо співбесідниці знати, що я в курсі, хто вона насправді така?

Хто така Інна? Ви справді хочете знати? Що ж…

От скажіть, як ви уявляєте собі упирів, тобто вампірів?

Голлівудські жахастики переконали майже всіх, що упирі — це такі собі звабливі темноволосі красуні чи красені, котрі несподівано відрощують велетенські зуби і ладні випити усю до краплі кров якогось необережного горопахи. А якщо я вам скажу, що насправді вампіри можуть мати й інший вигляд? Такі собі худорляві білявки, тендітні та безпечні на вигляд. І довгі зуби їм зовсім не потрібні. І кров вони навряд чи п’ють. Зрештою, правильно роблять, що не п’ють. Ви хоч уявляєте, що можна відшукати у крові мешканця сучасного мегаполіса? Готова отрута для будь-якого вампіра, чесне слово!

Енергетичні вампіри? Це вже ближче до істини. До зустрічі з Інною якось не вельми цим цікавилася. Та, дослідивши її зблизька, багато що зрозуміла. Душу енергетичні вампіри не випивають. А от емоції, і що більше, то краще, — саме те, що їм треба. І якщо пощастить вампіру віднайти місце, де він має необмежений доступ до безлічі емоцій і почуттів, далеко не завжди вишуканих, але справжніх, — то це просто вампірячий рай. Ні, таке місце роботи не кинеш. І тому ти досі тут, Інно.

Вважаєте, що у мене остаточно дах поїхав і я звинувачую бідну дівчину в бозна-чому? Це не зовсім так. Бо насправді Інна мені по-своєму імпонує. Хоч здебільшого дратує. Вона найчесніша серед усіх моїх знайомих, а це не так уже й мало. До того ж дізнаватися вчасно свіжі клубні плітки інколи буває корисно.

А ще Інна має хватку, якій може позаздрити найуспішніший журналіст столичного скандального видання. Моя спроба відкараскатися від її запитань, натякнувши, що нам уже час братися до роботи, якщо не хочемо нарватися на справжні неприємності, виявилася марною. От і зараз не заспокоїться.

— Адко, шет ап! Я ж конкретно запитала: за які такі заслуги тебе приставили обслугою до самого Господаря «Дак енджеал»? Тільки не виляй.

— Я й не виляю. Інно! Чого ти? До чого тут Вікторович, тобто Господар, по-твоєму? Що ти собі навигадувала? — вимовляю звичну для таких випадків фразу.

— Ти справді така наївна чи прикидаєшся? — Інна глибоко затягується цигаркою і на видиху, випускаючи хмару ментолового диму, промовляє: — Не грай вар’ята, Адко! Який, у сраку, Вікторович? Господар — то чоловік, який є власником закладу, а наш Вікторович лишень топ-менеджер. Із правом підпису, щоправда.

Торопію. Так і не затягнувшись по-доброму жодного разу. Цигарка в моїх руках самостійно догоряє до фільтра, попіл зависає ненадовго, а тоді не втримується купи і падає вниз. Я за цим спостерігаю, як за кадрами сповільненого кіно. Боже, я таки дуринда! Скільки тут працюю і досі не второпала головного. Вікторович — це просто Вікторович, а не солідний власник «Темного янгола».

Поважний представник місцевого бомонду чи випадково, чи спеціально стає власником нічного клубу. Бо йому таке життя подобається. Однак він трохи соромиться подібного заробітку, може, перед «родиною» соромно, може, у нього брат чи дідо ксьондзом були… Однак він не хоче залишати своє дітище зовсім без нагляду. І керує, так би мовити, віртуально.

А що, цілком можливий сценарій. Якби побачила десь у фільмі схожий сюжетик, повірила б без особливих нарікань. А хто сказав, що моє життя логічніше, ніж кіно? Ох, якщо все так насправді, як каже Інка, то мені час бігти.

— Інно, я не знаю, чому Вікторович приставив мене до того, кого ти називаєш Господарем. Бо якщо твоя правда, то мені пора повертатися до своїх обов’язків. Мо’, пану Господарю сьогодні закортить не кави, а віскі з льодом?

Заперечити на це нема чого. Інна стенає плечима, вагається, але так і не наважується дати мені пораду, яка аж рветься з її уст. Та сьогоднішні несподіванки ще не закінчилися. У спину мені лунає:

— Слухай, Адо, а про що він тебе запитував? Ви ж раніше з ним майже не спілкувалися? Ше-е-ет! Це справді важливо. Скажи!

Не можу втриматися від маленької помсти:

— Запитав, чи подобається мені працювати в «Янголі». Я відповіла правду. — Часу на театральні ефекти немає, та таки роблю крихітну паузу і додаю: — Сказала, що тут незле.

— Дівчино, скажіть, а скільки коштує у вас склянка?

— Перепрошую, пане, склянка чого? — ввічливо перепитую, вслухаючись у нерозбірливу п’яну скоромовку.

Клієнт тим часом намагається власноруч змішати «викрутку». Він нервово трясе порожнім паком з-під соку над напівпорожньою склянкою.

— Ну от, і сік у вас бракований, — промовляє щиро і з образою. — Текти не хоче…

Зберігаю незворушність і пропоную клієнту замінити порожній пакет на повний. Той погоджується. Отримавши новий пак помаранчевого нектару, він таки доводить справу із саморобним коктейлем до кінця, однак усе не вгамується.

— Ну, дівчино, ви мені скажете нарешті: скільки коштує склянка? Звичайна склянка. — Певно, я видаюся йому не надто меткою, тож мені пояснюють спрощено, на прикладі: — От якщо офіціант розгепає склянку, скільки йому доведеться за неї заплатити?

Не роздумуючи, завищую ціну недбалості в півтора рази. Залишається сподіватися, що моєму співбесіднику просто нема до чого вчепитися, от і пристає з дурнуватими запитаннячками.

— У вас що, посуд порцов… процов….

Поки він намагається впоратися зі словом «порцеляновий», я ловлю його погляд. І враз чітко розумію: переді мною актор. Хай і не геніальний, але цілком пристойний. Але для чого він так старанно вдає з себе п’яного? Підкреслено ввічливо пояснюю, що посуд — не порцеляновий, але в ціну розбитої склянки входить і штраф за недбалість. Здається, це виглядає досить серйозним аргументом. Чоловік на мить замислюється і відразу замовляє пляшку горілки та десять склянок.

У пристойному закладі, як любить говорити Вікторович, клієнт має отримати все на перше прохання, звісно, якщо здатен за це розплатитися. А судячи з дорогого годинника на зап’ястку (здається, це Bovet Fleurier Classical ціною десь у $20000) та краватки на шиї клієнта (ще один любитель виряджатися до нічного клубу, як до Букінгемського палацу), десять склянок розгатити він собі легко може дозволити.

Здається, ситуація зацікавила всіх. Софія стовбичить неподалік, нервово покусує нижню губу. І, що найгірше, раптом перехоплюю погляд Інни, який аж кричить: «Адко, тільки попроси!» Ой, недооцінила я цю милу упирку. Хто із захмелілих відвідувачів зауважить, що до столика підійшла не та офіціантка? І, коли раптом п’яний клієнт ткнеться носом у скатертину, це теж нікого не здивує. Помічати таке — моветон. Охоронці швиденько викличуть таксі. Якщо кілька купюр із гаманця піде на те, аби сплатити за випивку та поїздку додому, то зрозуміти обслугу клубу буде легко. Не те щоб цілком законно, але в межах норми. А вже завтрашнє небажання вчорашнього відвідувача нічного клубу підніматися з ліжка і взагалі жити спишеться на те, що не закусував. А коли такий жахливий стан затягується на кілька днів? Ну, в кожного похмілля проходить по-своєму… Так, Інка в цьому — профі.

Але вона добре знає, що я в такі забавки не граю. Не через принциповість, а тому, що надто легко перейти межу, за якою нема дороги назад. А ще не люблю бути винною, особливо вампірам.

У залі лунає дзвін розбитого скла. І це мене анітрохи не дивує. Клієнт бере нову склянку. Підносить до очей. Так, щоб на неї падало світло. Морщиться. Цікаво, чого б це?! У «Янгола» чимало недоліків, ладна визнати першою. Але посуд тут ідеально чистий. Це ж не третьосортна забігайлівка! Чоловік розвертається, відшукуючи когось поглядом. Знаходить. Клієнт-бешкетник дивиться прямісінько на Господаря? Так із легкої руки Інни називаю тепер свого особливого клієнта.

Господар незворушно п’є свій фреш. Устигаю відзначити, що, здається, от-от надійде час подавати йому наступну філіжанку кави.

Друга склянка летить на підлогу. Дзень!

Зазвичай скандали намагаються загасити у зародку. Зараз же всі немов змовилися, бо, схоже, затягують його зумисне. Можливо, тому що Господар, чи як там його, не виглядає незадоволеним. Недбало, без особливої охоти він врешті відривається від соку і запитально дивиться на бешкетника. Мовляв, ну, тобі таки вдалося привернути мою увагу. І як ти цим скористаєшся?

Усе оточення трохи розчароване. Двобої поглядів ніколи не бувають видовищними. І точно не потребують втручання сторонніх.

Здається, решта склянок уціліє. А в мене виникає пекуча потреба доплюсувати до рахунка ще й моральний збиток.

Придушую бажання тихенько вшитися подалі — хтось же повинен у цій божевільні зберігати здоровий глузд. За хвилину безгучно ставлю на столик перед Господарем чергову каву і підхоплюю порожню склянку. Господар, здається, не звертає жодної уваги на мою ініціативу. Я ж на єдину мить перехоплюю погляд його супротивника. Той уже видихався настільки, що радий був навіть незначній перерві. Справді, чому б не глипнути сердито на дурепу, яка крутиться під ногами, якщо вже не можеш гідно боротися із справжнім супротивником?

Кажуть, цікавість — не вада. Не вірте. Той, хто це ляпнув, не замислювався, скільки нерозважливих вчинків або й відвертих злочинів виникло з миттєвого жагучого бажання дізнатися трохи більше, ніж тобі дозволено. Навіть якщо, дізнавшись, ти не отримаєш ніякого матеріального зиску. От і зараз…Ну що я сподівалася побачити в переляканих напівп’яних очах нахаби? Щось незвичайне?

Вигоріла пустка без кінця-краю. Навіть не можу сказати, що було там, під шаром захололого попелу. Степова трава? Піщаний, майже безплідний ґрунт? Може, залишки якихось будівель…

Думаєте, справжні нічні кошмари — то безкінечна втеча? Бійки, якісь монстри з примітивних фільмів жахів чи падіння з високої вежі? Знаєте, я вам заздрю.

Значить, ви ніколи не бачили безкрайню сіру спалену пустку. Ноги вгрузають у попіл так само, як у гидку трясовину, над головою — сіре небо. Навіть не зрозуміти, день тут чи ніч. Навколо нікого та нічого. І ти не маєш права навіть на секунду спинитися та перепочити. Та й хто ти такий? У тебе забрали все, ти не маєш ні імені, ні уявлення про те, як виглядаєш, ні споминів про минуле, ні планів на майбутнє… Єдине бажання — врешті добрести до краю пустелі. Бо щось таки повинно бути там, за видноколом…А якщо повірити, що немає нічого? Тоді так легко сісти просто на попіл (не такий він і неприємний на дотик, як видавалося мить тому)і залишитися в пустелі назавжди.

Після подібних снів більшість жахастиків викликають посмішку. А потім зазираєш до чужих душ із острахом. Бо насправді важко збагнути, що треба зробити з собою або з іншими, аби перетворити свою сутність, себе на таке?..

Певно, тут була б доречною фраза, що зненацька я знепритомніла. Мене швиденько винесли із зали, вибачившись перед відвідувачами, сяк-так привели до тями і почали з’ясовувати, що зі мною трапилося.

Насправді нічого такого не трапилося.

Я вирішила, що з відвідувачів доста видовища розбитих склянок. Тож змогла самостійно доплентатися до кухні, лише кілька разів похитнулася на високих підборах. Спиною відчуваючи — двобій завершився. Звісно, з передбачуваним результатом. Так, переможений міг би спересердя скинути вцілілі склянки зі столу на підлогу, та, очевидно, сил навіть на такий супротив уже не залишилося. Тож клієнт-дебошир залпом, мов гидкі ліки, допив горілку, кинув купюри на столик і, заточуючись, уже не придурюючись, побрів до виходу.

Налили і мені. Звісно, не горілки. Ліна мовчки нахлюпала в склянку мінеральної води з напівпорожньої пляшки. Видавивши слова подяки, я влила в себе ледь теплу воду. Раптово полегшало.

Вистачило сил навіть здивуватися: чому я, та й решта, майже не звертаємо уваги на ще одну нашу офіціанточку, Ліну? Непогана ж дівчина, без явних недоліків, досить симпатична. І що цікаво, найнормальніша серед нас. Це я вам як майбутній психолог кажу. А от мені чомусь легше знайти спільну мову з тою ж Інною, хай і виникає періодично бажання прибити її, чи із завжди заклопотаною Софією.

У відповідь на мою вдячну усмішку Ліна ніяково відводить очі. Раптом мені здається, що в них майнуло щось дивне: чи то болісна заздрість, чи остаточна рішучість. Певно, таки здалося. Тут і слонів, що літають, побачиш — і не здивуєшся після таких пригод.

Часу на сторонні роздуми, як завжди, обмаль. Кидаю погляд на годинник: ніч закінчується. Не хочу себе переконувати, що неприємності, мовляв, позаду. Не те щоб я була надто забобонна, та все ж… Незабаром світанок. День — не час для таємниць. А із буденними справами я впораюся. Не вперше.

3. Світанок

— Чорт… — Софія безсило падає на найближчий стілець і, не відриваючи очей від щойно вимкнутого мобільника, методично повторює: — Чорт-чорт-чорт…

Це звучить безнадійно як для звичайної лайки. Цікаво, чи їй відомо, що існують слова, котрими не варто розкидатися намарно, якщо не готовий до прогнозованих наслідків?

Жужмом відправляю використані серветки до майже повного сміттєвого бака. Намагаючись не грюкнути, вивантажую брудний посуд у мийку. Ніж із дзенькотом падає на кахель підлоги. Це хто ж отак квапиться до мене? Овва! Таки роблюся надто забобонною.

Софія підводить на мене почервонілі очі, а я майже демонстративно переводжу погляд на кухонне вікно. Нащось відзначаю, що не завадило б його протерти, бо геть запилене та закіптюжене. Для мене з’ява сонця у цьому вікні — це наче вітання зі мною мого міста. Маленька молитва до Творця, який починає ранок, нове коло доби з сонячних паростків, щедро засіваючи ними землю. І закіптюжене вікно, між іншим, теж.

— Адо, обережніше з посудом, не розкидай ножі, — автоматично зауважує Софія. І несподівано змінює тему, не чекаючи моїх виправдань. — Слухай, дівко, а в п’ять років людина може бути нещасною? Цього тебе в універі на твоїй психології випадково не вчили?

Мало не випускаю з рук склянку. Чого це раптом жінку потягло на психологічні консультації?

— Ну… Якраз на п’ять років припадає вікова криза. Період формування самостійності. Неслухняність — норма. Хоч малий і любить своїх батьків, і, цілком вірогідно, щасливий.

Софія сумно всміхається.

— А ти здібна студентка. Коли й встигаєш учитися? Неслухняність — то норма, кажеш? А як щодо так званої «типової поведінки» за п’ять днів до повного місяця?

— Тобто чотирьох днів? — уточнюю якнайспокійніше. — Місяць буде уповні якраз через чотири дні. А ніяк. Жоден поважний навчальний заклад не вводить до програми парапсихологію. Перевертні існують у бульварному чтиві, голлівудських фільмах, бабських забобонах. Ну, і ще у свідомості істерично налаштованих суб’єктів.

Мені таки вдалося допекти їй останніми словами.

— Істерично налаштованих, кажеш? — Софія нервово кривиться. Я ствердно киваю. Вона квапливо додає: — І чого тоді вартують такі навчальні заклади, скажи, га? Багато вважить усе суспільство, якщо не в силі справитися з…

Вона говорить дедалі швидше та швидше, щораз голосніше та голосніше. Може розпочатися істерика. Стараюся не реагувати активно на монолог Софії. Тим часом до кухні зазирає Інна. Вона далеко не дурепа, бо примудряється майже безгучно причинити двері до зали з того боку, і це із повною тацею в руках. Для чого всім чути Софіїн галас? Зрештою, з ким не буває?

— Звісно, легко переконати себе, що перевертні — то вигадка чи забобони. Найлегше запхати голову в пісок. Звідтам точно проблема не проглядається. А що робити з тими, хто встряв у те, чого офіційно не існує? Авжеж, звісно. Відповідь на поверхні — сам винен. У мене є подруга, дуже гарна подруга, але трохи безголова… Її хлопець кинув. А вона з ним ще зі школи зустрічалася. І гидко кинув, при всіх знайомих відставку дав, принизливо так. От вона й вирішила довести світу, що варто лишень по-справжньому зажадати, як вдасться відхопити багатого залицяльника, а не якогось там шмаркача. Подрузі пощастило, вона навіть не докладала великих зусиль. Доволі швидко відшукався солідний залицяльник. От тільки кілька днів на місяць він прохав, ні, наказував, щоб вона навіть не телефонувала йому. У ті саме дні, коли місяць уповні.

Софія вмовкає. Наливаю їй води в першу-ліпшу склянку. Її зуби дрібно цокотять об скло. Подруга-дурепа, кажеш?

— Вона вирішила простежити за ним у такі дні й була неприємно вражена? — дуже обережно перекидаю місток до найважчої частини розмови.

— Ні! Вона не стежила за ним у такі дні! У неї вистачало на це гонору! У той клятий день місяць ледь народжувався, та коли вона сіла в розкішну машину залицяльника, то її ледь не знудило. У салоні пахло не лише дорогими парфумами, а й різким тваринним духом. Ні, Адко, вона не намагалася втекти, поки не пізно, розумієш? Бо просто не знала, що для того, аби втратити над собою контроль, деяким… істотам… потрібний не місяць уповні, а, скажімо, бій. Виграний бій із рівним суперником. І самиця… Це для того, щоб остаточно відчути себе переможцем. А чи залишиться живою жінка після сексу зі звіром? Пхе, кого такий дріб’язок цікавить?

— Софіє, чому ж твоя подруга зберегла цю дитину? Після такого… Ніж поклади на стіл, гаразд?!

Вона слухняно кладе на стіл гостро наточений ніж. Здається, навіть не зауважила, що вертіла його в руці. Це вже не істерика. Я ненароком розітнула давній нарив, тепер слід допомогти вичавити увесь гній.

— Вона відразу і не зрозуміла, що залетіла. Переховувалася кілька тижнів. Старалася забути жах від пережитого. І навіть, дурненька, тішилася, що жива залишилася. А коли втямила, що дитя під серцем носить, то було запізно. Ніхто не брався зробити легальний аборт, а загинатися у якійсь брудній дірі під рукою акушера-покидька не захотіла. Надто подруга любить життя! От і носила маля. Різні думки навідували її у той час, навіть хотіла народити і вбити майбутнє чудовисько. Ей, дівчино, ти чомусь почутим не дуже шокована?

Скептично посміхаюся. Брехати не випадає, і, здається, це викликає у Софії щире розчарування. Та вона веде історію далі:

— А потім… Потім вирішила, що нікого вона не вбиватиме. А просто віддасть малого до притулку. Бо в чому дитина винна? Хай собі живе. Але… Дівчинка народилася, не хлопець. Маля народилося передчасно, пологи були складні, навіть дивувалися педіатри, як тільки вижило? Та попри все лікарі запевняли матусю, що немовля напрочуд гарненьке і дуже-дуже сильне. Їх у пологовому будинку хтозна-скільки протримали, вмовляли маму власним молоком доню годувати. Вона категорично відмовлялася. Це доволі просто пояснювалося: у матері депресія після складних пологів, от молоко й перегоріло. А родичів, щоб підтримати в таку хвилину, в породіллі не виявилося. Рідна матінка гайнула за океан, обкрутивши якогось там пристаркуватого містера-твістера, коли подруга ще в школі вчилася. Так жодного разу матінка і не зателефонувала з далекої Америки. Батько спився. А рідний татко малої навіть не знав, що у нього народилася донька з упослідженою спадковістю звіра. От скажи, невже вона не могла зробити так, щоб її хоч хтось любив?

— Скажу, що ти перебільшуєш, Софіє. Хіба ти не любиш її? А пораду все-таки твоїй подрузі дам. Якщо вона періодично, коли місяць уповні, буде перейматися через те, що донька няню не слухає, чи з подругами свариться, чи іграшки на місце не покладе, то доведе себе до божевільні. Дітлахи не можуть бути завжди чемними янголятами. А певна агресивність — це навіть непогано, Софіє. Хе, у школі точно знадобиться. Зрештою, як і в дорослому житті. Коли ж припустити, що твоя подруга не просто жертва багатого покидька, а й справді існують перевертні, то… Усе одно, поки малій п’ять, шість, навіть десять, хай мати не переймається — ще зарано для перетворень. Підлітком та може стати геть нестерпною, але для цього не обов’язково мати батька-вовкулаку. Якщо материнська кров цілком людська, то все може обійтися. Хай лише мати оберігає дитя від захоплення магією та від підозрілих знайомств. Я зараз не про компанії, де смалять що попало та п’ють дешеве пиво чи порошкове вино, хоч і від них теж варто триматися подалі. Я про тих, хто здатен ініціювати дівчисько, розбудити в ній звіра. Ну, чи ще когось там.

Таки я заповзялася за добу виконати місячну, як не піврічну, норму дурних вчинків. Виявляється, що «очі стали круглими від подиву» — то не просто фразеологічний зворот. Поспіхом додаю:

— Е, той, Софіє! Ти не думай, нічого надзвичайного в цьому немає. У мене знайомий навчається на філфаку. І вони влітку під час практики сучасний міський фольклор збирали, то такого наслухалися! Про упирів, вовкулак, домовиків і навіть русалок. Ну, от він і розповідав якось про перевертнів. А ми ще обговорювали згодом це, тобто з погляду психології аналізували. Ти спитала, і мені пригадалося… Хочеш, попитаю в університеті своїх викладачів, де у місті гарний дитячий психолог приймає? Про всяк випадок… Бо, знаєш, дитяча агресія коректується без огляду на нічні світила.

— Зрозуміло, — якимось дерев’яним голосом відгукується Софія. Потім майже демонстративно поглядає на годинник. — Дякую, Адо. Еге ж, можеш запитати про дитячого психолога. Не нашкодить. Зрештою, можливо, моя подруга таки має хвору уяву.

Софія поривчасто схоплюється зі стільця і рішуче додає:

— І взагалі, Адко, якого ти так довго стирчиш на роботі? Забирайся просто зараз додому, ніч видалася нелегкою.

Киваю і рушаю до дверей. Мене наздоганяють слова:

— Той, Адо! І обережніше, будь ласка, гаразд? Симпатичній дівчині ходити самотиною містом доволі небезпечно. Навіть удень.

Нічого не відповідаю на цю мудру нісенітницю. Таких, як я, самотніх, симпатичних, доволі багато, я не унікальна. Думається геть про інше: чого це раптом любі співробітники так почали перейматися моєю безпекою? Інна, тепер от Софія… Звісно, я зворушена. Та попри все…

Слава Богу, таке зворушливе ставлення до мене — не патологічне. Це я зрозуміла, щойно опинилася в кімнаті відпочинку, де збиралася переодягтися. Ще можу припустити, що якось не помітила збоку на своїй кофтинці дірку майже на всю довжину. Ну, шов розійшовся випадково. Із ким не буває… Але кілька дірок із торочками на джинсах, до того ж свіжісіньких, я не помітити не змогла б. Мовчки розглядаю зіпсований одяг. Ліна з Інною співчутливо обурюються. На шум до роздягальні зазирає Павло. Здається, побачене викликає в нього ще менше захвату, ніж у дівчат. Та імпровізований бліц-допит присутніх терпить фіаско. Нічого дивного, враховуючи, що сам «слідчий» не спав другу добу, а більшість працівників розбрелися по домівках. Залишається вдовольнятися запевненнями Павла, що так це зловмиснику чи зловмисниці не минеться.

— Відшкодує гад збитки стовідсотково, а потім вилетить із роботи, аж загуркотить. Нам тут іще психів бракувало, — бубонить сердито.

Авжеж! Із останньою тезою не погодитися важко. Павло вшивається, а за ним слідком і дівчата.

Тим часом я мушу вирішити дилему: або добиратися додому в робочій уніформі, або ж сяк-так привести до ладу пошкоджене. Принаймні кофтинку. Грець уже з джинсами. Зрештою, минулого сезону була мода на схоже «неподобство» — дірка на дірці і діркою поганяє. М-да… Хай краще я виглядатиму жертвою моди, аніж вийду на вулицю в кросівках, міні-спідничці та напівпрозорій блузці. Бо то взагалі капець. Бабусі-ягусі, які чемно пильнують з ранку до пізньої ночі на лавочці під моїм будинком, розрив серця отримають і привід для пліток. І в побрехеньки, що я підпрацьовую вночі нянечкою у лікарні, більше не віритимуть. Потім хтось обережно про мою аморальну поведінку натякне тітці, а та мамі, і рознесеться новина, як туман яром… Узагалі-то мені до дупи всі ці суди-пересуди, але краще їх уникати, аніж на рівному місці нариватися.

Зітхаючи, дістаю голку та білу нитку, бо іншої просто немає. Роблю перший стібок на жовто-зеленій тканині.

— Тобі допомогти?

Від несподіванки вганяю голку в палець. Швиденько починаю зализувати рану, немов кішка.

— Ой, будь ласка, вибач, що налякала, — на щастя, Ірен обмежується лишень однією фразою, не починаючи перепитувати, чи мені не боляче, і запевняти, що вона зовсім не хотіла нічого такого.

Дівчина сідає напроти, на самісінький краєчок пластикового стільця, наче ладна щомиті підірватися на ноги та дременути куди подалі. Трохи насторожено слідкує за мною. Гарячково повертаюся до шитва, намагаючись підправити кривуватий стібок. Капець моїй кофтинці вже остаточно.

— Слухай, — урешті Ірен зважується заговорити про те, що її цікавить. — Слухай, Адо. Спасибі за… за все. Скажи, тобі сильно влетіло через мене, через те, що заступилася?

— Ну? Якого дідька тобі не однаково? — у мене заплуталася нитка, і я роздратовано відповідаю риторичним питанням на запитання. Це ображає Ірку. Тьху ти! Нащо я так? Вона ж мені геть нічого поганого не зробила.

Тож уриваю співрозмовницю, перш ніж вона встигає щось уїдливе відповісти.

— Ірен, Іро тобто, ти вибач. Це все шиття кляте. Я лише хотіла сказати, що не варто дякувати. Якби не хвороба Клари, то навряд чи б вийшло щось путнє з мого заступництва.

— Та нічого. Можна просто Іра. Ірен записано в паспорті, а для своїх — Іра, — вона ніяково всміхається. Уперше бачу її щиру усмішку. Не сценічну гримаску, що зображає радість, не рух губами, яким ввічливі люди підкріплюють деякі слова. Справжнісіньку усмішку, котра тріпоче, мов метелик, на її ледь бляклих без звичної помади вустах. Раптом розумію, що вона не просто гарненька. Ірен — красуня. Хай зараз вона в чужих завеликих колготах та пожмаканій і брудній джинсовій спідниці, без крихти макіяжу, із синцями під очима і потрісканими губами.

Зітхаю. Наче зашила. Мовчки, не надто переймаючись свідком, перевдягаюся у діряві джинси. Натягаю підреставровану кофтинку. М-да, якщо надумаю перекваліфікуватися у швачки, то цією працею не прогодуюся. Факт. Хоча… Я ж не до театру зібралася і не на побачення. Що ж, як немає кращого, то й це гаразд буде. Краєм ока слідкую за Ірен. Дівчина знічена сценою мого перевдягання. Зараз обов’язково бовкне якусь дурницю. І справді:

— Адо, може, тобі варто користуватися трохи іншими тінями? У тебе ж не сірі, а зеленаві очі. От зараз, за денного світла, це дуже помітно. Підтіни вдало фон — і очі перетворяться на зелені-зелені.

Знизую плечима. Зараз мені зовсім не хочеться обговорювати мій невдалий макіяж. Іра розуміє, що бовкнула дурницю, тому, як уміє, змінює тему.

— У Клари справді звичайна застуда?

— Клара наковталася пігулок, — дивлюся Ірені прямо в очі.

Люди люблять слухати історії про чужі біди. Уважаючи, що їх таке неодмінно омине. Тільки не зараз. Бо Ірині співчуття справжні. Жаліємо конкурентку? Хм, це цікаво. Веду далі.

— Пощастило Кларі, її сусідка по квартирі повернулася додому раніше. Невдале побачення чи щось таке. А там… Самогубство. Зараз Клара в лікарні. Вичухується. Сподіваємося, що все обійдеться. А застуда — то так, щоб Інка менше пліткувала.

— Адо, а навіщо Клара це зробила? Вона ж надто сильна, аби так, по-дурному, померти.

— Люди багато що роблять по-дурному. Не думаючи. Мені розповіли, що в неї був хлопець. Не просто друг, а справді коханий. Він, звичайно, запевняв її, що теж безтямно закоханий, що вона — найдорожчий скарб у його житті. Та в справу втрутилася матінка пацанчика, дізнавшись про професію синової обраниці… — Тут можна було б схаменутися і вибачитися, та я вже не можу спинитися і виплітаю далі: — Ну, заявилася, значить, матінка до потенційної невістки в гості, бучу влаштувала. Не допомогло. Клара від свого не відступила. Тоді мати схожу сцену вдома перед синочком організувала, вхопилася за серце. Навіть «швидку» довелося викликати. Хлопчик виявився слиньком. Ну, і кинув Клару. От вона й…

— Це ти сама вигадала чи хто підказав?

Від несподіванки опускаю занесену вгору руку із щіткою для волосся. Ні, на таке точно не чекала. Та слід хоч спробувати тримати марку.

— Навряд чи я б зуміла, Іро. Це я почула. За що купила, за те і продаю.

Із викликом відвертаюся до тьмяного дзеркала і таки приводжу до ладу зачіску. Виглядаю як малолітня дурка, що хтозна-де прошвендяла цілу ніч і тепер плентається додому в очікуванні материних повчань та гарячого сніданку.

Ірен уважно слідкує за моїми діями. Звісно, вона могла б продовжити розмову про Клару, переконливо довести, що та не з тих, хто ладен померти через нещасне кохання. Бо не було у дівчини того кохання. Бо коли ти закоханий, це бачать усі. Та, певно, Іра ніяк не вирішить, чи потрібно їй аж так щось мені доводити, чи дати мені спокій і повернутися до власних справ. До речі…

— Іро, ти зараз куди? І взагалі, у тебе є де жити?

— У знайомої переднюю, — відмахується так недбало, ніби це її не надто обходить. — А тебе, Адо, хіба вдома рідні не чекають?

— Не чекають. Нема кому, — сумно відповідаю. — Я ж не тутешня. Я з тих, що «панаєхалі». Мене якась там далека родичка, тітка енно-юрідна по матері, підселила в свою квартиру. Сама вона зараз в Італії на заробітках, повернеться не скоро. Я ж типу наглядаю за її неповнолітньою шістнадцятирічною донькою, якоюсь там, знову ж таки, енно-юрідною сестричкою. Слідкую, щоб панночка чемно ходила до школи, не вплутувалася в історії, погані компанії, не курила і теде. Тож коли мене довго вдома нема, то мала шмаркля з того щиро радіє.

Чомусь відповідаю, ніц не вигадуючи. Зрештою, чесність теж непогана політика, якщо на думку не спадає щось більш суттєве.

— Що ж… Хай там як, нам по дорозі! Принаймні до трамвайної зупинки точно. То як?

Звичайна пропозиція. Чому ні? Мало радості самотньо брести ранковими вуличками поки порожнього міста. Інша справа, що з Ірен ми не подруги. Певно, їй щось від мене треба. А я так хочу, щоб мені нарешті нині дали спокій. Поки розмірковую, як відмовитися, аби не викликати підозри, до кімнати зазирає Павло:

— Дівки! Ви що, подуріли? Ночувати тут зібралися, чи як?

— Та наче вже переночували. Ранок надворі, — бубонить Іра.

— Ранок? Ага. То тим більше нема вам тут що робити. Гайда додому. Ну ж бо!

Не сперечаємося. Ще раз позираю у дзеркало. М-да. Таки варто було вчора прихопити куртку, хоча поки ще по- літньому спекотно. Та хто ж знав, що мій одяг так «удосконалиться»?

— О! Дівчата! Привіт! Щось ви довгенько сьогодні. Може, вас підвезти? Миттю домчимо! Правда, Антоне?!

Ліна стоїть біля новенького «порше» кольору мокрого асфальту, обіпершись рукою на капот, та сяє такою щирою усмішкою, що будь-хто сторонній вирішив би: ми як не кращі подруги, то дуже близькі до цього. Ліна гордо нам щось демонструє — чи то новеньку машину, чи русявого пацанчика, який сидить за її кермом. Нам його трохи видно, бо водійські дверцята навстіж відчинені. Мої губи мимоволі розтягуються у поблажливій посмішці.

— Цікаво, чим вона займалася, поки ми в клубі теревені правили? Нас піджидала, чи що? — Здивовано та трохи безцеремонно роздивляюся і новеньку машину, і Ліну, і її пацанчика. Останній не поспішає дивитися на нас, щось там вишукуючи в гальмах.

— Хм. Чим займалася, кажеш? Думаю, вона чекала на глядачів. — Останні слова Ірен навмисно ледь виділяє для кращого мого розуміння. — Сиділа Ліна у «порше» зі своїм хлопцем. Може, цілувалися. І захотілося дівчині повимахуватися перед нами. Тобто показати, як їй круто підфартило.

Можливо, й правда. У голосі Іри нотки заздрості. Я ж тільки морщуся від споглядання тонованого скла машини. Не люблю таких вікон, за ними ніби прагнуть щось лихе приховати. Хоча здебільшого то звичайні іграшки для дорослих хлопчиків, символ крутизни типу.

Ліна чекає відповіді. Звісно, я б легко відкараскалася від люб’язного запрошення дівчини, але мені важливо знати, що Ірка живою та неушкодженою доплентається до свого тимчасового прихистку.

Я трохи невпевнено підійшла до запопадливо прочинених Ліною задніх дверцят машини.

— А з нами ще Антонів брат, але місця усім вистачить. «Порше» — простора машина! — кокетливо озивається Ліна, зручно влаштовуючись на передньому сидінні.

За мить я переконуюся, що таки її правда. «Порше» — простора машина. А таємничий брат хлопця Ліни чемно забився у протилежний куток, бажаючи залишити нам побільше простору. Тож розташувалися ми цілком комфортно. Я автоматично натиснула на відповідну кнопку на дверях — є у мене дурна звичка перевіряти, чи щільно зачинені дверцята. Та раптом виявилося, що вони і так уже надійно заблоковані.

Автівка у кращих традиціях детективного жанру блискавично зірвалася з місця. Заревіла гучна музика, яку не перекричати. Звісно, я чула про випадки кінднепіну, та, розмірковуючи об’єктивно, важко знайти хоч одну причину, яка змусила б викрадачів побачити в мені цінну здобич. Ще раз, уже не криючись, нервово смикаю за ручку впертих дверцят. Залишалася слабка надія, що мене прихопили так, за компанію з Ірен.

— Не випєндрюйся, суко, а то гірше буде!

Це не до мене, це до Ірен. Та миттєво зорієнтувалася в ситуації. Навіть не стала витрачати час на лемент, заходилася допомагати мені відчиняти двері. Ледь стискаю її руку, краєм ока відзначивши, що супротивник тримає в руках шокер.

— Тихо, Іро. А ти… Ти… Не чіпай її. — Голос мене підводить і виходить не дуже переконливо.

Ледь помітне дрижання, цунамі обурення, сліпої надії, що все якось обійдеться, що це — просто дурний жарт. Зойк Іри підтверджує, що я взяла не той тон. Мені зараз плювати на глузливу посмішку Ліни. Хай насолоджується відступництвом на повну, потім розрахуємося з відсотками.

Вдивляюся в очі чоловіка, котрий зараз сидить біля Іри, і бридливо морщуся. Абзац. Якийсь дурень відправив на завдання навіть не садиста, а справжнісінького наркомана. Як іще назвати істоту, котра і півдня не протягне без дози людського страху чи хоч його сурогату? Молодий іще зовсім! Коли ж устиг перетворити себе на зомбі? Тьху, нащо здався такий огидний прислужник? Тим часом істота, яку Ліна назвала «брат», мерзенно шкіриться, загрозливо розмахуючи шокером.

Переводжу погляд на так званого хлопця Ліни, Антона, здається. Той упевнено тисне на газ, навіть не дивлячись у дзеркало. От халепа.

— Слухай, Антоне! — Дію навмання, немає часу для роздумів та аналізу. — Ти ж не дурень. Хіба тобі не казали доправити нас до місця призначення без тілесних ушкоджень? Із тебе ж спитають, як із розумнішого! Брату своєму скажи, хай не бешкетує.

Мені щастить хоч у цьому. Водій Антон невдоволено вишкіряється, стиха гмикнувши, що він і без мене знає, що і як робити, та все ж кидає декілька заспокійливих фраз так званому «брату».

Напарник-брат невдоволено застигає у своєму кутку. Цього разу пощастило. Хоча його погляд красномовно свідчить, що він мені ще помститься.

Ліна запитально та трохи розгублено дивиться на Антона. Той щойно мене, тобто жертву, послухав. Чому? Отже, вона, погодившись заманити нас у пастку, могла і продешевити? Еге ж, зрадникам завжди важко. Вартість зради завжди номінальна.

Ірен чи то настільки налякалася, що не вистачило сил утнути якусь дурню, чи то раптом збагнула більше, ніж я. Далі вона чемно сиділа мовчки.

Я також стишуюся. Легкий здогад настійливо свердлить мозок. Так, я мушу трішки відпочити, хай навіть за таких умов, бо, здається, мені незабаром знадобляться усі мої сили. Усі, до дрібки. Чула свого часу пораду, що добре накопичувати їх, хоч трохи подрімавши перед важливою справою. Звісно, зараз це неможливо. А от хвилька спокою перед буревієм — будь ласка. І за таке дякую. Якщо просити небагато, то інколи бажання здійснюються.

4. Ранок

— Дуринда, справжнісінька штурпачка! — сичу крізь стиснуті зуби, опускаючись на м’який килим.

Не раз шановний Вікентій Леонідович, викладач психоаналізу, наголошував на важливості позитивного мислення. Навіть помилившись, варто використовувати фрази на кшталт: «Я — розумниця, от тільки цього разу дещо схибила. І тому мені трішки не пощастило. Але я таки розумниця, велика розумниця!» Авжеж. У моєму випадку без позитивного мислення самокритичніше вдатися до виразу «дуринда зацофана».

Та каяття в мені нема ні грама. Якщо виплутаюся, то розберуся і з власними розумовими здібностями, і з сумлінням. Зараз мої репліки — більше гра на публіку. Змовкаю й обережно торкаюся правої вилиці. Як і думала, не дуже боляче. І синець, певно, невеликий, хоч і цілком виразний. Точно сказати не можу, бо в кімнаті нема дзеркала. І жодної матової поверхні, де можна розгледіти своє зображення, а ще краще — зазирнути у власні очі. Професіонал бив, майстер своєї справи.

У мені закипає злість. І зовсім не через продажність Ліни. Вона сама швидко збагне, що зрада — не такий уже й вигідний бізнес. І, звісно, злюся не на того кінченого наркомана, типу брата, ладного за дозу на все. На таких не варто витрачати свої сили. А от водій… Може, його і справді звуть Антоном?

Могла б здогадатися, чого йому від мене треба, щойно він мене окликнув у напівтемній вітальні будинку, куди нас привезли. Урешті, він також, як і його «брат», лишень виконавець. До того ж хороший. Приємних емоцій полонені у нього не викликали, та свого напівбожевільного брата- напарника він завбачливо відігнав. Вирішив відконвоювати переляканих дівчисьок до потрібного місця самостійно. Навіть попередження про можливі наслідки недоречного героїзму (спробу втекти) прозвучало майже сухо, мовляв, нічого особливого, та, якщо змусите…

— Той, дівко, — гукає до мене, — на кілька слів.

Зупиняюся та, зціпивши зуби, спідлоба обережно зиркаю на нього.

Раптом мою щоку обпікає біль. А цей негідник дивиться прямо у вічі. Так і не дочекавшись ні зойку, ні того, щоб я піднесла до обличчя руку, намагаючись втамувати біль. І несподівано кидає найбезглуздішу в цій ситуації репліку:

— Вибач, дорогенька, але інакше ніяк…

Бог із ним, із синцем. Хоч я нікому не дозволяю знущатися над собою безкарно. Тож поки мовчки ковтаю образу. Ковтаю, але не забуваю. Антон, здається, встиг себе переконати, що я — «своя», одна з них. І, звісно, тому не може мати нічого проти мене особисто, певно, навіть співчуває дівці, що опинилася не в той час і не в тому місці.

Та, якщо накажуть, уб’є без вагань. І не через те, що ненавидить мене, чи тому, що так уже нерозривно пов’язаний із теперішнім босом. Такий і сам зможе дати собі раду. Усе набагато простіше. Навіщо зайві клопоти в пошуку хлібного «місця під сонцем», якщо воно вже є? Знати б іще, чого мені так гидко від цих здогадів?

Вампіри, навіть енергетичні, дуже нагадують розумних хижих тварин. Думок вони не читають — це точно.

Хто твердить зворотне, той або надивився голлівудських фільмів, або ж переспілкувався з самими упиряками. Ті люблять плести байки і щедро присмачувати їх неперевершеними вимислами. Але, певно, Антон таки вміє вловлювати загальний напрям емоцій «жертви». Бо помічаю на його обличчі вагання: а чи не вдарити мене ще разок? Не через обов’язок, а так, від душі, аби відтягнутися. А потім чинить геть не професійно. Кинувши швидкий погляд на вкрай знічену, перелякану та бліду аж до синявості Іру, ледь здивовано зводить брови: було б через кого турбуватися. Тому поспішно запихає нас до спеціально підготовленої кімнати. Із ґратами, міцними дубовими дверима та надійними замками.

Синець на щоці — додатковий мінус для мене, якщо справді дійде до серйозної боротьби, зайва можливість для супротивника хапонути частку моєї сили. Так само, як і моя безсонна ніч… Урешті, цей список можна продовжувати.

Користі ж від Іри, якщо взагалі йтиметься хоч про шанс на боротьбу, небагато. Але якби я сказала, що зараз прагну залишитися на самоті, то безсоромно збрехала б.

Сиджу на килимі, уважно розглядаю стелю імпровізованої в’язниці. Химерно переплетені багряні, чорні та сірі лінії. Трохи нагадує кольорову гаму «Темного янгола». Хоч у клубі в це мереживо вплітаються поодинокі білі мазки, що скидаються на розтріпані пір’їнки. Із янголиних крил, чи що? Та тут дизайнер не став заморочуватися такими додатками.

Невже комусь приємно жити в кімнатах із такою дивною стелею? Хоча всередині будинок виглядає не так похмуро, як зовні. Перші враження бувають оманливими.

Чому подібні банальності завжди відповідають істині? І взагалі, про що я зараз думаю? Тьху!

— Ну що, влипли?

Здається, це не вельми доречне питання-твердження ми виголосили одночасно. Можливо, іншим разом це і викликало б усміх. Та зараз не до веселощів. Іра помітно нервує. Здається, саме в такому стані дехто вбиває собі в голову дурнющу думку, що втрапив у халепу випадково і може вибратися з історії неушкодженим. Ірка, на щастя, так не думає.

Рішуче підводжуся з килима. Скільки можна займатися самоїдством? Буркаю собі під ніс: «Бувало гірше», — тоді уважно оглядаю міцні дубові двері, перевіряю надійність замків, а потім уважно вивчаю густе плетиво ґрат на вікнах. Навіть не розібрати, чи й справді завчасно планували перетворити одну з кімнат на комфортний каземат, чи просто вирішили прикрасити вікна не гірше, ніж у сусідів. Краєм ока відзначаю, що Ірен заспокоїлася, бо я, на її думку, тепер поводжуся більш-менш адекватно. Сумно зітхаю. Користі від моїх оглядин жодної. Просочитися крізь ґрати нам не вдасться, ми ж не вітер.

— Адочко, думаєш, у нас є хоч трохи часу до того, як?.. — Нічого собі питання! Та ще й у пестливій формі. Адочкою мене доволі рідко називають.

Стенаю безвільно плечима. Нащо пояснювати очевидне? Хоча оте «трохи часу» не завадило б. Звісно, не для того, аби виглядати у вікні славного лицаря-визволителя. Ха, на прекрасних дам ми з Іренкою аж ніяк не тягнемо, особливо зараз. Та й лицарі у наш час майже перевелися. Чому «майже»? Навіть настільки розчарована особа, як я, все ж має надію, що, може, одненький таки залишився. Трохи часу потрібно для іншого — слід спробувати набратися хоч крихту сил.

Двері відчиняються. Як і належить за канонами жанру, спуртом. Та навряд чи краще було, якби їх штовхали повільно, а вони піддавалися неохоче, з натужним скрипом. Надто дешевий ефект, якраз для фільмів.

Поспіхом розвертаюся спиною до вікна. Переляк переляком, а спина у мене зараз хоч трохи захищена.

— Ви ж обіцяли! За що? — лепече сполохано та безвільно розпатлана Ліна.

Її зневажливо заштовхують до кімнати. Виглядає дівка неабияк нажаханою.

Цікаво, їй встигли щось навигадувати про мене? Що ж це вони так неекономно розкидаються запроданцями?

Двері відразу зачиняються. Звісно, ніхто Ліні й не збирався відповідати на відчайдушне «За що?». Нічого собі, отак урізноманітнили нам дозвілля. Єдине, що добре, — трохи часу в мене таки, здається, є. А з цією хай розбирається, якщо матиме бажання, Ірен.

Мовчки спостерігаю, як Ліна поступово оговтується, осмикує себе. У її позі раптово з’являється виклик. Та все ж їй вистачає розуму збагнути, що порушувати напружену, аж загуслу тишу не варто.

Ірен не втримується першою. Пауза, на жаль, не затягується.

— Навіщо, Ліно?

Як на мене, не дуже доречне запитання. Та хай уже…

Ліна різко розвертається до Іри.

— А як ти думаєш?! Хочеш сказати, що ти вчинила б інакше? Просто до тебе не зверталися з такою вигідною пропозицією. Певно, не такий ви цінний матеріал, якщо вас вирішили отак використати! А ти що витріщилася, мала? — Це до мене. — Теж мені, принципова фея! Ірку я зрозуміти можу. Вона, крім виляння дупою під музику, анічогісінько не втне. А ти? Психолог недороблений, бляха-муха. Якби дуже-дуже захотіла, то давно б уже на місці плаксійки Соньки була. Так ні. Ми дуже благородні. Ми діємо за правилами, ми зачекаємо. О, бачиш, дочекалася! Нічим ти насправді не краща за мене.

Ну що за день? Стає гидко від безглуздості почутого. Дивлюся Ліні не в очі, а на перенісся. Фокус простісінький. Та з неї і такого стане. Слабачка ж.

— О, ні, Ліно, я краща за тебе. Бо без дозволу ніколи не лізу в душу. А ще вмію людей слухати. Саме людей. Чуєш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нікого не цікавить, чому така нездара, як ти, заздрить іншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподівалася?

Ліна криво посміхається і розтягує на обличчі щось подібне до посмішки. Але це не посмішка — це вишкір:

— Що, цікавить, мала, скільки ви оптом коштуєте?! Недорого.

Певно, як глянути збоку, ситуація досить дика. Замість гризні чи відвертої бійки (звісно, на це і розраховували?) розмова от-от перетвориться на зізнання. Може, і з повинною.

Продовжую свердлити Ліну поглядом:

— То не ми коштуємо недорого, то знайшли дурку, яка за копійки вплуталася в історію, від якої мудрі голови трималися б подалі. Тобі дали ціну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому.

Дивно, схоже, лише після моїх слів до Ліни доходить, наскільки все серйозно. Відчуваю певне задоволення. Не даю отямитися:

— Але ж справа навіть не в цьому, Ліно. Пра’? Хочеш, розповім, як усе було насправді? — Вигадую на льоту. Усе чистісінької води блеф. Дуже хотілося б, аби він не вдався. — Тебе втягнули у своєрідну фінансову піраміду. От тільки замість грошей тут іншим платять.

Ліна щось сердито гукає, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко.

— Що, найпростіша схема?! Допоможи їм отримати дві нові душі — і можеш забирати назад стару? Тобі її хоч пообіцяли почистити і попрасувати перед поверненням? Чи і так зійде, бо недовго користувалися і не така вона важлива та значуща?!

Певно, ми б таки зчепилися, мов дикі кішки. Надто безнадійний у Ліни вираз обличчя. Тільки от Ірен не вважає мої слова маячнею.

— Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… — з такою гіркою зневагою кидає вона, що стає ясно: шоу «Покарання зрадниці» не буде.

Здається, Ірен таки забагато знає як для випадкового свідка. Та мої трохи «фентезійні» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ.

Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рішуче стукаю. Тиша. За кілька секунд уже сердито гамселю в двері.

На порозі Антон.

Миттю оцінивши ситуацію, стиха лається. Здається, стурбований він щиро. Певно, справді не знав про жарти свого напарника. Ледь підштовхую його у потрібному напрямку.

— Забери цю-от. Узагалі-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що. Тобі ж нагорить, як у мене будуть сили для супротиву. І за своїм другом-братом прослідкуй, його без підживлення надовго не стане.

— Знайшла мені друга-брата, — він ледь мружиться. Навпроти вікна світло б’є в очі, дратує. Не те щоб він боявся проміння сонця, та гарного настрою воно не додає. А ще натяк на напарника як на брата нервує його. Бо вампіри — справжнісінькі чи й енергетичні — з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцій без проведення відповідного обряду…

До того ж, певно, бос десь таки затримується, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятівної дози на скажену тварину. А кому відповідати? Антону, звісно. Тому він через роздратування не помічає явну нелогічність моїх слів: якщо знаю, що от-от мені буде непереливки, то чому не скористаюся Ліною, щоб відновити власні ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»…

Та він не робить належного висновку. Мовчки вказує Ліні на двері. Та, здається, сприймає запрошення з полегшенням. Дарма. Хіба можна довіряти вампірам, хай і білий день надворі й вони не ікласті? Можливо, я б змогла щось змінити, якби попередила Ліну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила?

Антон затримався на порозі:

— Благородство помічне у помірних дозах, дівчино! Запам’ятай це.

Ковтаю відповідь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостійно осягнула те саме.

Двері зачиняються, клацає замок.

І за хвилю ледве втримуюся від того, щоб не затулити міцно вуха. Усе одно не допоможе. Дівочий вереск, сповнений болі та жаху, долинає з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинає звуки. Оперативно діє Антон. Позбувся відразу двох проблем: і платити Ліні не треба, і напарника вкоськав, навіть шантажувати потім зможе. Іра блідне, дивиться на мене перелякано.

Розсудливо зауважую:

— Ми нічим не зарадимо. Вона ще має шанс вижити. Запроданці — вони такі, живучі.

Якусь мить слухаємо цілковиту тишу. Це гірше, ніж будь-які звуки. Надто легко домалювати в збудженій уяві, що там зараз відбувається.

— Адо… — Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. — Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?

— Ні, Іро. — Брехати немає ні сил, ні сенсу. — Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.

— Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!

— Непогана думка, — ледь помітно всміхаюся.

За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.

— А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?

Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого — вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, — сказав Мудрець, — посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він — найщасливіша людина на землі.

Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія — слухати сповіді інших?

Тож дурне твердження, що я — звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.

— Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!

— Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, — трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні, підігнувши під себе праву ногу.

Ірен усміхається, хоч, здавалося б, дурнувата репліка (до речі, зараз я не збрехала ні на йоту, от і кажи після такого правду) ніяк не змінила наше становище. Та це ліпше, ніж витирати сльози безнадії.

— І, якщо зовсім щиро, Іро, танцювати для тебе — то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш!

— Що ти називаєш танцями? Мої щонічні кривляння на сцені? — У її словах, усупереч змісту, немає безнадії чи гіркоти. Тільки легкий сум. — Танці, Адо, це моє життя! Знаєш, а мої предки були переконані, що в їхній сім’ї народилася справжня балерина. Навіть батько. Хоч і вдавав, що його зовсім не цікавлять ці жіночі витребеньки. Мовляв, що це за професія така — бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку ніяк не витягти. Тут гроші та зв’язки потрібні. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як він перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителі в балетній студії її завжди за приклад ставлять». Смішний такий. Перебільшував навіть. Ну, ти знаєш, як то у батьків буває!

Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираєш зараз у мої очі, бо прочитала б там справжній біль. То щоразу таке зі мною, коли мова заходить про люблячих батьків. Ех! Та сама ж напросилася на сповідь, тож не варто тепер жалкувати.

— Ми тоді, того злощасного дня, з татом на дачу не поїхали. У мене сольний виступ, мама в першому ряді, щоб підтримати майбутню знаменитість. А треба ж комусь і про урожай дбати. Мама ту городину ледь не в сотню банок консервувала. Коротко кажучи, дача нас годувала. Так от, ми з мамою на концерті, а батько на дачі. А після важкого робочого дня він із сусідом-приятелем за пивком вирішили попаритися. Попарилися… Сусіда ледве відкачали. Певно, мав здоровіше серце. Пізніше мама його такими словами проклинала, що він навіть спився. Жалів, що вижив. Та сенсу в цих прокляттях, Адо? Татка ж не повернеш… А матінка заповзялася ще й себе звинувачувати. Мовляв, аби з ним на дачу тоді поїхала та не пустила в баню, усе було б добре…

Ірен замовкає. Удивляється у вікно, зирить ніби крізь мене. Дарма, Іро, так не варто робити. Сонце, хоч уже й осіннє, та ще досить потужне. Набереш повні очі, потім навіть якщо заплющиш, то під повіками яскраві кола плаватимуть… Хоча це — не найгірший розвиток подій. Він передбачає майбутнє у вигляді «потім».

Ще трохи вичікую, а тоді чиню геть не професійно. Скільки чула, що не можна проговорювати за співрозмовника речі, котрі йому особливо важко даються. Користі від такої «допомоги» ніякої, лише шкода.

— А потім якийсь гад запропонував їй випити на поминках, мовляв, стане легше, так? І легше таки стало. От тільки грошей від такого «легше» у сім’ї не прибавляється. А за заняття в хореографічному гуртку треба платити.

От зараз вона запитає, звідки я знаю, може, розсердиться, та все ж припинити свою сповідь уже не зможе. І я таки почую те, заради чого й розпочала розмову: яким вітром її занесло до «Янгола». Ото буде весело, коли з’ясується, що все вирішив випадок! Байдуже, що я в нього не вірю. Он дехто не вірить у вампірів, та щось не схоже, що це останнім перешкоджає.

— Із тебе таки буде непоганий психолог, Адко, якщо тільки… — Іра затинається. Схоже, вона з тих, хто переконаний: варто сказати про страхи вголос — і вони стануть реальністю. Тож швидко викручується: — Якщо позбудешся звички перейматися чужими халепами. Ти майже вгадала. Чи це моя історія настільки типова, що її легко передбачити? Хоча… Знаєш, а наша вчителька-хореограф погодилася займатися зі мною безкоштовно. Певно, вважала, що виросте з дівчиська щось путнє. Незгірше за неї. Тоді вона вже була на пенсії. Так, у балеті проводи на пенсію ранні…

Цього разу пауза не задовга. Навряд чи Іра прагне сховати від мене якісь таємниці. Словами складно пояснити, що відчуває дівча, яке до сьомого поту розучує складні фігури, а потім і танцювальні партії, хай і другого плану. Музика, яскраве світло, оплески, відчуття, що тобою захоплюється публіка… У такі миті можна забути, що трико для буденних репетицій давно протерлося і старанно зашите в кількох місцях та й чешки варто було б придбати нові. А ровесниці знущально хихотять за спиною, обзиваючи жебрачкою чи, мо’, ще гірше. І повертаєшся ти додому, як на плаху. Бо там п’яниця-мати, і часто-густо не сама, а з додатком у вигляді нетверезого кавалера. І щоденні мамчині нарікання-нагадування, мовляв, якби тоді не залишили батька самого, усе було б гаразд, не додають підлітку веселощів. Мені доводилося чути схожі історії. Щасливі закінчення? Їх не буває. Буденність накриває з головою.

Ірен веде далі:

— А потім… А потім я на льоду послизнулася випадково. Дуже спину забила. Треба було лікуватися, а я рукою махнула. Дурниця! Бо так не хотілося на свята вдома з п’яними маминими кавалерами сидіти. Краще вже виступи, концерти. Ну й, сама розумієш…

Киваю. Не надто уважно слухаю розповідь, бо й так приблизно домислюю основні віхи Ірчиної танцювальної кар’єри. Насторожуюся лише коли лунає сакраментальне:

— Скажи, Адо, як би ти повелася, коли б тобі запропонували продати душу?

— Хм… О, я б щиро здивувалася, Іро. Навіщо комусь саме моя душа? Що це за товар такий? — Прикушую язик, певно, відповідь могла бути і більш вдалою.

— Здивувалася? — Ірен просвердлює мене поглядом. — Знаєш, а мене така пропозиція розсердила! Що за маячня? Хіба це можливо, хіба таким торгують? І надто театрально все виглядало. Детективно, чи що. Якась задрипана забігайлівка на околиці міста, в районі Стрийського автовокзалу, куди я влаштувалася працювати. Пізньоосіння мряка, настрій так само паскудний, як і погода. Грошей у кишені катма. Ледве на проїзд у тролейбусі вистачає. І що я чую: «Продай душу!» Хочеш — грошима заплатять, хочеш — таланом, везінням, коханням візьми. Я від обурення аж закипіла. Де це чувано? Бог дав, і тільки він може взяти. А люди? Хіба ми боги? Лисий зухвалець шкірився тоді на мене своєю беззубою посмішкою і скептично відповідав: «Бог? Бога нема, дівчино! Є тільки ми — ті, хто знає, що його нема! І готові платити за дурничку щастям».

Утримуюся від коментаря, як може «пощастити» після такого торгу. Бо тоді довелося б згадати Ліну. Не варто про це зайвий раз. Щось я теж забобонною стаю.

— Отаке, Адо! Душа продається за грубі гроші. У той час я саме товаришувала з одним хлопцем. Сергієм його звали. От уяви собі: я, лиха й недобра, повертаюся з того брудного генделика додому та все в голові прокручую пережите. Невже це мені всерйоз запропонували душу продати-закласти чи, може, то чийсь поганий жарт? Мабуть, Сергій таки мене любив. Бо тільки-но я йому про оту пропозицію розповіла, розлютився дуже. Звелів негайно роботу кинути та триматися подалі від таких місць і таких людей. А коли ще хоч раз, випадково навіть, доведеться зустрітися з «торговцем душами», негайно бігти куди подалі й не озиратися. І якось так щиро і відверто він сказав, що я повірила.

Стиха переводжу подих. Мені цікаво, мені справді дуже цікаво знати, як це відбувається — закладання душі? І враз стає трохи соромно. Не байку ж людина розповідає вигадану, душу вивертає мені, а я? А що я? Я слухаю, уважно слухаю.

— Наступного дня мене викинули з роботи. І звільнятися не довелося. Я вже потім подумала, що то Сергія робота. Він у свій час мені той генделик і нараяв. А потім… Потім ми з Сергієм розсталися. Несподівано так, сварка на порожньому місці вийшла. А через тиждень я дізналася, що він трагічно загинув — випав із сьомого поверху дев’ятиповерхівки. Мо’, самогубство, а мо’, і допомогли.

— Так. Необов’язково, Іро. Ну, п’яним був та вирішив свіжим повітрям подихати, на балкон вийшов, голова закрутилася і…

— Атож. Тільки він того дня абсолютно тверезим був. Розтин показав. До того ж не страждав алергіями, не мав задишок, хронічних болячок чи вроджених патологій. А мешкав на другому поверсі в протилежному від місця пригоди кінці міста. І тут таке: випав із вікна сходової клітки зовсім чужого будинку посеред білого дня. До кого приходив, чому — так і не з’ясували. Свідків також не знайшли. Я після почутого відразу до церкви сходила, свічку за упокій раба Божого Сергія поставила, на парастас дала. Тоді до мене ще якась бабця причепилася. Лиха така, прикра. Ну, нема в мене довгої спідниці й хустини на голові, то що — і до церкви не заходити? Гірко, Адо. Бо все намарно… Пізніше мені сказали, що за самогубців молитися нема сенсу. Думаєш, правда?

— Думаю, брехня. Якщо молитися щиро, то обов’язково допоможе. Навіть найбільші грішники заслуговують на свічку. А Сергій і поготів, бо ж не потягнув за собою молоденьку дурепу, застерігав та оберігав її, скільки міг. І подужав поставити крапку сам. Цікаво, це ж яке завдання купівельників душ він не схотів виконувати?

— Думаєш, його вбили? — Ірен застигає з роззявленим ротом. Здогад і впевненість, що я кажу правду, бентежать її.

Ствердно киваю. Що тут додати? Навіть посеред найчорнішого пекла можна віднайти пломінь свічки, яку хтось за твою душу в церкві перед образами поставив.

Мовчимо якусь мить. Кожна думає про своє. І знову озивається Ірена. Вона, врешті, зрозуміла, що я та, кому можна «виговоритися»:

— Пам’ятаєш, Адко, ти колись казала, що влаштувалася до «Янгола» випадково, тобі назва клубу сподобалася?

Пам’ятаю, звісно. Знала б, що хтось серйозно сприйме, притримала б своє почуття гумору.

— Сміятися будеш, у мене майже та сама історія. От ішла вулицею, угледіла ту згорьовану вивіску… і все. Такий нещасний і збентежений янгол на ній… Опам’яталася лише через добу. Я ж перед тим до непоганого місця прибилася, вар’єте з реальною трудовою книжкою на руках і реальною зарплатнею, не в конверті. І на думці не було чогось кращого шукати. Ага, шило на мило змінила: гроші приблизно ті самі, хай і в конверті, робота — теж, люди здебільшого нормальні, трапляються гірші.

Умгу, в «Янголі» усе прекрасно. І то настільки, що слів бракує. І ми тут з тобою, Іренко, випадково. І я на цьому клятому підвіконні аж втомилася дзиґою вертітися, усе визираючи, чи не під’їде машина з тим, хто так палко прагне з нами поспілкуватися, та ще й таким підступним способом. Чорний джип пронісся повз глухі ворота. Не наш.

Що ж, тоді слухаємо сповідь далі.

— Трохи тоді здивувалася, що під час співбесіди мене не дуже й випитували. Так, для годиться. Думаєш, Адко, у них усі працівники отакі — заблудлі вівці, випадкові? І в разі чого — ніхто не шукатиме…

— Оце вже ні, — заперечую відразу. — Той же Мишко, наприклад. Він пристав на прохання приятеля замінити когось там тимчасово. Ну, а гроші непогані, робота не гірша, ніж деінде, люди нормальні в цілому. Сама ж казала. Сподобалося. І вакансія саме була. Залишився. А в нього з родиною все гаразд — батьки, сестра, племінники.

Цікаво, здається, вона таки ревнує свого Мишка, он як очі блиснули. Авжеж, здивована, що я так багато про хлопця знаю.

— Ще й ти йому подобаєшся на додачу, — веду далі, ніби кажу загальновідомі речі, і, не змінюючи тону, запитую: — А коли тобі, Іро, той самісінький беззубий лисий торгаш повторно запропонував душу продати?

Іра приголомшена запитанням, але відразу відповідає.

— Ні, Адо, не той самий. Той був дрібнотою, як це називається у них, — на підхваті, служка, підшивайло. Він і права не мав на такі складні оборудки.

— Хто ж тоді? Я його знаю? — Губи зненацька терпнуть. Чого б це? Адже питання риторичне. Майже. Іра може теж його не знати, і цього разу могли підіслати служку.

Та вона відповідає несподівано чітко та впевнено:

— Ти його знаєш. І зараз ми у нього вдома. Це той, кого ми називаємо Господарем нічного клубу «Темний янгол». Пестунчик долі. Крутий бізнесмен, нардеп, колишній мер міста, заслужений суддя і теде і тепе. Уявляєш, він «спромігся» опуститися до рівня якоїсь там танцівнички. Перша наша зустріч мені нагадувала побачення: квіти, шампанське, музика, подарунки, дорогий ресторан. Ми, жінки, часто буваємо надто романтичними, і я вже була повірила, що він — мій принц на білому лімузині. Нехай старий і підтоптаний, але принц, котрий має випещені руки, манери, голос та порожнє серце і голий розрахунок в усьому. Тоді я ще не знала, що він власник нічного клубу, а «Янгол» — його улюблена іграшка. Природно, Адо, я не думала, що буде саме така пропозиція, а не, приміром, намір зробити мене своєю коханкою чи принаймні дівчиною на одну ніч. І замість цього — слова, котрі я вперше почула у брудному генделику від лисого беззубого покидька. Небожитель, той, хто має все, захотів для повного щастя побавитися в Бога.

Мені паморочиться в голові. Починають тремтіти руки. Ірка це помічає:

— Адко, ти чого? Тобі погано?

От візьму і скажу, що мені дуже добре! Чого питати очевидне?

Але навіщо Господарю так підставлятися? Навіщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я…

Я?

Навіщо так уперто чіплятися до людей, які душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з різних причин. Тьху. І навіщо ламати дівчат силою? Ну, отримав відкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душі — сила-силенна. І полювати не треба, самі в чергу вишиковуються.

Іще якого чорта Ірці пам’ять не підчистив і вона усе пам’ятає?!

Гаразд. Нехай красуня Ірен — то примха багатого чувачка, так? Можливо. А від мене що йому тре’?

— І все ж, Іро, чому ти відмовилася від пропозиції? Я думаю, цього разу тобі за душу пропонували набагато більше, аніж «щастя»: шалені гроші, золоті гори, казкову розкіш і теде, — говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер.

— А відмовилася, і то без роздумів. Бо… Удруге такі пропозиції просто так не роблять. От і подумалося: значить, у звичайній мені, доньці алкашки, нещасній, побитій життям дівці, є щось справді вартісне. Щось таке, чого немає в інших. Те, що навіть найбагатші не гідні мати, але прагнуть усім серцем. І я твердо пообіцяла собі, що нізащо вони від мене оте цінне не отримають. І знову до церкви сходила, і помолилася, і зрозуміла: все чиню правильно. Ну, як іще можна пояснити тобі очевидне?

Я киваю, гірко посміхаючись:

— Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!

Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?

— А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.

— Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очі шматою брудною замість носовичка втирає, мовляв, бідолашки, уті-путі. Ну, я й ляпнула їй, на понт тоді брала, мовляв, сьогодні була в компанії, що танцівниць до Туреччини вербує. Збираюся їхати теж. Думаєш, на неї подіяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навіть не скривилася. І так мені гидко стало, що захотілося крізь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фірму, що дівчат за кордон набирає, уявляєш! Пройшла співбесіду. Матері зателефонувала, повідомила, коли потяг, куди їду і з ким. Нас через Київ збиралися везти… Мати так на вокзал і не прийшла, хоч і обіцяла наче. Мишко прийшов і так палко відмовляв мене, навіть благав не їхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не від себе я втікаю і не від нього. А від бездушної матері та від ловців душ… Снайперів, блін, сраних…

Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що є більш швидкі та й приємні, врешті, способи самогубства залишаю при собі.

— Сіла у потяг, перон почав віддалятися. Туду-тудух, туду-тудух — і раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозуміла: від себе все одно не втечеш. Тоді який сенс бігати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене і в Туреччині знайдуть. От я на ходу з потяга і зітрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розігнався. Добре, що лише брудною спідницею та порваними колготами відбулася. Знаєш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотіла попрощатися з деким. Та й з тобою хотіла поговорити. Чесно! Мені завжди здавалося, Адко, що ти знаєш значно більше, ніж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як ні й я помиляюся, то принаймні тебе попереджу про небезпеку.

— Дякую, — зітхаю тяжко, але без жодної іронії. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. — От тільки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звісно, в тебе немає? Ще один головний біль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маєш де? У знайомої одна ніч — не рахується.

— Адо. — Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? — Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження — наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра:

5. День

— Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь і є, не сперечаюся, всяке буває, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабіжники. Бабуню називала божевільною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже дві нечужі для мене людини, зрештою, рідна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матері — не заперечую, але й тільки.

Він поглядає на мене з відвертим скептицизмом. Сплетені у вузол руки, довгі випещені пальці з доглянутим манікюром. Чомусь витріщаюся саме на них, і від їх доглянутості мені стає гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловік впевнено та масно посміхається. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вільготна поза у зручному кріслі — фікція.

Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут мої родинні зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча…

Те, що вирішили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалі спогад про розширені від страху зіниці дівки на зблідлому обличчі.

Похапцем роздивляюся кімнату. Крім нас, у кімнаті нікого. Звісно ж, Господар не сприймає мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона і зайві вуха йому не потрібні. Але все-таки, чому я тут? Невже річ тільки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловік аніскілечки не придурюється і не грає. Йому справді кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моєї молодшої сестри? І, коли я чесно відповідаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навіть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помітно, певно, мімічних зморшок стережеться.

— Хм… Кажеш, що не знаєш про сестру? Дуже дивно, дівчино! Ада, здається? Принаймні це ім’я було на твоєму бейджику.

Я ствердно киваю у відповідь. Він веде далі:

— Я — Валерій Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаєш, рідні часто дурять своїх кревних. Особливо матері, особливо дітей і особливо у схожих ситуаціях. Краще сказати: помер татусь, і кінці у воду. Бо зізнатися, що він проміняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а від дитини взагалі відмовився, — то треба мати мужність.

Він підводиться зі зручного м’якого фотеля, підводиться неквапливо, навіть елегантно. Руки, якими він так любить хизуватися, схрещує на грудях. Перебирає пальцями та прискіпливо вивчає мене. Але вивчає лишень мою зовнішність — статуру, обличчя, не стараючись влізти в голову, принаймні поки.

— Пригадуєш, Адо, про що я тебе вночі в клубі запитував? Чи подобається тобі твоя робота? Ти відповіла, що робота як робота. Справно платять. До речі, щоб справно платили, регулярно нагадую бухгалтерії. Правда, через одного бовдура я не встиг тебе запитати. Чому ти влаштувалася на роботу саме в нічний клуб «Темний янгол»? Тільки не обманюй. Випадковостей не буває.

Мої руки заховані за спиною. Я не хочу показувати супернику, що хвилююся і вони у мене тремтять. Криво посміхаюся і злісно додаю:

— Так ось чому я тут? Ви не встигли мене запитати, якого милого я роблю у «Темному янголі»? Це ж треба бути аж таким цікавим! Витрачати час, зусилля, прислугу. Могли б і в клубі знайти місце для розпитувань. Наприклад, викликати в кабінет Вікторовича, і все. А то ескорт-доставку організували. Чи не забагато честі для якоїсь там офіціанточки?

Не можу себе стримати. Іронізую. Легка тінь невдоволення пробігає обличчям Валерія Едуардовича. Він хмикає незадоволено. Ну хто мене за язик тягнув, скажіть? З того, як злістю наливаються його очі, витісняючи звичайну цікавість, розумію: зараз почнеться найважливіше.

— Погратися захотіла? Смілива дівчинка! Ну що ж. Давай пограємося. Тільки зваж: це дорослі ігри. О, не думай, що ти всі розуми поїла і от-от Бога за бороду вхопиш. Хто ти там? Психолог недороблений? Мені добре відомо, що ти «забула» начебто зовсім випадково у «Темному янголі», і знаю, хто ти насправді, і про батька твого аж забагато знаю, і про ту стару відьму, твою бабусю, теж. Самаритянка срана. А могла б досі жити, якби мудрішою була.

Чоловік робить паузу, вичікуючи моєї реакції. Я відчуваю, як починає прискорено битися моє серце, та я з усіх сил намагаюся тримати себе в руках. Поки вдається. Він трохи розчаровано веде далі:

— «Темний янгол» — моє улюблене дитя, і всі, хто там працюють, мають відповідати рівню закладу. А ти зовсім не вписувалася в рамки контингенту, який до нас приходить працевлаштовуватися. Та тобі не сказали «ні» відразу по співбесіді. У нас нікому не кажуть «ні» відразу. Співбесіда записується на відео, потім її переглядаю я і вже особисто вирішую, чи годиться людина, щоб працювати у «Янголі».

Не стримуюся. Голосно пхикаю. Він замовкає, питально зазирає в очі.

— Невже? Тобто обслуга «Янгола» — це, так би мовити, збіговисько збоченців. А нормальних людей ви близько до себе не підпускаєте?

— Чому ж? Хтось має робити і брудну роботу, — відповідає він глумливо і зухвало. — У мене свій підхід до підбору кадрів, вишуканий. В обслузі і «Янгола», й решти моїх закладів повнісінько людей. Правда, завжди трохи специфічних, особливих, виняткових. А ти? Я відразу впізнав тебе, дитинко. Тільки-но побачив на моніторі компа, переглядаючи відео співбесіди. Ти так схожа на свою бабусю. А коли зібрав на тебе інформацію, зрозумів: не помиляюся. Пригадуєш приказку про надто цікавих і що з ними відбувається? Схожа халепа трапилася з тобою. Захотіла дізнатися, на кого тато поміняв маму? Глянути хоч разок на ту нещасну, яка йому народила дитя. Зрештою, і сестру побачити кортіло. Правда ж, Адо?

Він робить паузу. Я мовчу. Я справді нічого не розумію. Це якась дурна помилка. Звичайна помилка. Яка сестра, яка звабниця-суперниця? Якщо навіть так і мама сестриці працює в «Янголі», то хто вона? Гарячково силуюся згадати, хто з обслуги має доньок, які за віком молодші мене. І несподівано розумію, хто вона.

— Дідько! Невже це Софія? У Софії є дитина?

І пригадую сьогоднішню нашу розмову з Софією про доньку подруги, яка народилася від покруча. Той покруч — мій батько? Не може такого бути. Чи може?

Господар задоволено шкіриться.

— Так. Софія має доньку. Христина, здається, малу назвали. Років чотири, може, трохи більше. Невже ти не знала?

Він не вірить. Він пропікає, свердлить мене поглядом. Я вперто не відводжу очі. Мені легко це робити, адже я й справді анічогісінько не знала досі про свою сестру. Він невдоволено випалює:

— Гаразд. Якщо навіть я повірю в те, що ти ні сном, ні духом про свою сестру не відала, тоді моє запитання залишається відкритим. Що ти забула у «Янголі»? — У його голосі щось схоже на розчарування.

Мій страх раптом кудись зникає. Я фізично відчуваю, як усередині тане льодяна кулька, що досі заважала мені дихати. А на її місці — порожнеча. Є у мене знайома, вчиться на філолога. То вона безупинно твердить, що життя — суцільна комедія помилок. Ніхто не знає, що спонукає до дій оточуючих, тож завжди помиляється сам. Щось не багато гумору в цій комедії, яка зараз відбувається.

— Шановний Валерію Едуардовичу! Я працюю у «Темному янголі» звичайною офіціанткою. І всі ці ваші фантазії, проше пана, геть купи не тримаються. Якщо вірити у ваші домисли про моє походження, то я мала б бути вродженою вовкулакою. Та нетипова якась, вам не здається? У повню на місяць не вию, шерстю не вкриваюся, від вигляду теплої крові не судомить…

В очах Господаря вперше майнув сумнів. Він укотре уважно вдивляється в моє обличчя, перевіряючи, чи не сталася-таки прикра помилка. Намагаюся не кліпати. Він ледь киває, майже вдоволено.

— Ось ти і впіймалася. А про вовкулацтво батька звідки тоді знаєш, раз така вже чесна — нічого не бачила і нічого не чула.

— А я й не сказала, що нічого не чула. Софія мені сьогодні баєчку розповідала про погану спадковість по батьковій лінії доньки своєї подруги. Але так жалібно розповідала, що я враз і зрозуміла: про власну дитину йдеться. Отже, якщо батько у нас із Христиною спільний, то й спадковість по його лінії схожа…

Я легко парирую випад. Господар зацікавлено хмикає і цього разу звертається до мене несподівано спокійним тоном.

— Можливо, не брешеш. Що ж, розберемося. Мене ще одне питання бентежить. От скажи мені, Адо, дев’ятнадцять років — то багато чи мало? Як гадаєш?

— Дивлячись що ви маєте на увазі, — виявляю дива дипломатії.

Щось я остаточно перестала розуміти логіку запитань та самої розмови. Укотре себе питаю: що я тут роблю, тобто нафіга було нас викрадати?

— Молодець. Обережно відповідаєш. Так, Адо! Для тебе твої роки — ледь не все життя, для тої дівки, котра очікує на нас у сусідній кімнаті, — теж, а для твого батька що? Пригадую часи, коли тебе ще не було, а він по вуха закохався в твою матір та активно з нею спілкувався. Сильним був, гад. Дехто навіть щиро заздрив його силі. А дехто заздрив по-чорному. Й не без підстав, звісно. Та одного дня все змінилося, щось пішло не так. Його світ перевернувся, він забагато забажав. Знаєш, а дехто ще й досі боїться його. Можливо, через те, що добре пам’ятає, яким небезпечним він може бути.

— Досі боїться? — Я не стримуюся. — Валерію Едуардовичу, ви мене точно ні з ким не сплутали? Який батько? Мій тато давно мертвий, чи ви не чули, що я вам розповідала?

Чоловік підходить до вікна. Мовчки щось там розглядає. На вікні цієї кімнати також ґратки. Озирається, кидає через плече:

— Який батько? Рідний по крові. Твій батько живий, Адо! Думаєш, легко вбити янгола? Дивно, що стара Ядвіга тебе нічого не навчила. Мати силу — ще не все. Потрібно вміти нею користатися. Дурень твій батько, Адо. Себе занапастив і дітей, вважай, також. Неуки ростуть. Зрештою, хіба ти винна? А яка користь із дівок?

Що за дурощі він верзе? Звідки він знає мою бабусю? І сестри мені не треба, мені брата з головою вистачає. І батька, та ще й якогось такого незрозумілого, теж не треба. Від мене особисто що це падло хоче?! І до чого тут убити янгола? Скажіть, до чого?

Не стримуюся:

— А у вас, либонь, самі хлопці в родині, та ще й гарно всьому навчені?!

Саме такі-от безглузді репліки і потрапляють у «яблучко». От і його обличчям майнула тінь, швидко відводжу погляд. З власної волі, немов підкреслюючи: мене зовсім не цікавить, що в когось можуть бути хвилинні слабкості. Та запізно: тіло затоплює хвиля болю. Хвацький ляпас. На щастя, це поки лише нагадування, що не варто забувати, дівко, на чиїй території ти перебуваєш. Сильно закушую губу, та вчасно похоплююсь: краще стогін, перед ким тут викаблучуватися, демонструючи силу волі? Він може й повторити, і вдарити сильніше.

У відповідь на мій стогін лунає спокійний, розважливий голос, так, ніби щойно нічого не трапилося. Чергове безглузде запитання:

— Що ти знаєш про сірих янголів, Адо?

— Це щось типу з легенди про повстання янголів. Сірі — то ті, котрі боязливо вирішили відсидітись у хмарах, поки арханголи з Люцифером та його військом рубалися. Тільки дещо прорахувалися. І вчасно не встигли стати під знамена переможців.

Задоволений кивок. Ще трохи — і мені запропонують взяти цукерку за старанність.

— Я б не називав це боязливістю, Адо, швидше розумом, — поправляє мене Валерій, як школярку, котра не надто добре засвоїла урок. — І що ж далі було з тими обережними?

Дикість ситуації мене вже не бентежить. Говорили про батька, тепер поговоримо про створення світу. Старанно морщу лоба, бо ж не відчепиться.

— Хтозна. І світлі, і темні їх вважали зрадниками, а не просто розумними та обережними. Навряд чи їм пробачили. Певно, скинули донизу. Лишень не в пекло. Там місце темними зайняте. Так сірі потрапили на землю.

Цього разу мої роздуми не розсердили, а зацікавили чоловіка. Так, певно, дивляться на вихованця інтернату для психічно відсталих, який, урешті, ощасливив-таки втомленого вчителя відкриттям, що два на два — чотири. А ось і наступне запитання. А ти що собі гадала? Тут навряд чи дозволять розслабитися:

— А на землі з сірими що сталося, як вважаєш?

— Ну, темні, ті, що не долетіли до пекла, хто де впав, там і залишився. Звісно, якщо вірити казкам. У річку впав — став водяником, у ліс — лісовим господарем, у хатинку — домовиком… Ой, а тоді хатки вже були чи ні? Може, лишень печери?

Це мені нагадує семінар, де терплячий викладач підштовхує студента-невдаху до потрібної відповіді. Найгірше те, що мені справді цікаво і згадувати десь-колись прочитане чи почуте, і логічно міркувати, і дещо вигадувати.

— Навряд чи. Невже ти, розумниця, та з такими генами, справді віриш у фольклорні побрехеньки? Запам’ятай на майбутнє: нікому і нічому не вір, навіть тому, що люди звуть першоджерелами.

— Отаке! Тоді звідки вампіри вкупі з вовкулаки взялися? Чи ви скажете, що вони теж фольклор?

— Не фольклор. Це нащадки сірих янголів. У деяких випадках виродження неминуче. Усесильність породжує вседозволеність… А то потім вилазить боком.

Яка вседозволеність? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цікаво, він хоч трохи вірить у те, що я йому щойно наплела?

— Історію пишуть переможці, Адо.

— А переможені?

— Переможені, на жаль, заклопотані геть іншим. Виживанням та помстою. — Це ж треба вміти — банальності, які він зараз виголошує, наповнювати такою переконливістю.

Валерій Едуардович знову всідається в крісло, закидає ногу на ногу і веде лекцію далі.

— Коли йде битва між двома рівними суперниками, хто виграє, як думаєш? — Це риторичне запитання, бо чоловік говорить далі: — Знаєш, Адо, то сірі повинні мати претензії до темних, а не навпаки. Ми ж на них ставили. Темні самі винуваті, що продули битву. Не можна бути аж таким самовпевненим, коли маєш справу з надто правильними. Тобі здається, що ти знаєш про нього все. Адже правильний має діяти строго за правилами. Однак… Не так сталося, як гадалося. Бувають винятки. На те вона і війна. Темні самовдоволено та самовпевнено кинулися в бій. Світлі заманили темних у пастку. І темні програли. А потім у всьому звинуватили сірих. Звісно, сірі перетворилися на вигнанців. Чужі для світлих, чужі для темних, викинуті небесами на землю. Але до честі сірих слід сказати: вони зуміли-таки зберегти янгольську міць. Насправді не так це легко: втримуватися від спокус, не асимілюватися з людьми. Звичайно, знайшлися й слабодухі, які вимолили прощення у світлих учинками, прислужництвом, доносами. Хоча, як на мене, цілковитого прощення не існує… Дехто з сірих пристав до темних. Тут і прощення просити не треба, і якісь вчинки робити. Падіння — найпростіший шлях до самознищення. Уже не кажу про тих, хто взагалі скотився до дрібної нечисті. Замкнувся на служінні чомусь чи комусь одному, часто не зовсім живому, — лісу, дереву, водоймі. Ото ти про них згадувала — домовики, водяники і так далі. А дехто… Надто втомився від ролі вигнанця. Настільки, що пішов назавжди, та й по всьому.

— Це самовбивці? — Мені стає цікаво, і я, вже не соромлячись, запитую.

Валерій Едуардович поблажливо посміхається. На запитання він не відповідає, веде своє:

— Гірку картину я намалював, Адо? Невже виродження сірих неминуче? Очевидно, так. Бо й нащадків щоразу менше народжується. І віра у всемогутність янголів, для якої вороги — ніщо, перетворюється на міф.

Він знову похмурніє. Підтримувати розмову з таким типом нелегко.

— Валерію Едуардовичу, у мене нещодавно намагалися купити душу, — вперто перевожу розмову на інше і промовляю це навіть з образою в голосі.

Він ошелешено витріщається.

— Ну і що? Не купили ж. Чим тут перейматися? — Таким тоном заспокоюють дівчаток із гарних родин, коли ті вперше проти волі старших пхаються на круту дискотеку, а пізніше, отямившись від шоку, скаржаться, що отримали там непристойну пропозицію.

— Валерію Едуардовичу, все це, звісно, цікаво — і про янголів, і про їхній поділ на касти, але… — Роблю паузу і вкладаю у свій голос усю серйозність, на яку я здатна. Важливо, щоб він не подумав, наче я кепкую над ним. — Але ж хіба у справжніх янголів може бути душа? У будь-кого з них? Це ж лишень людина створена на подобу Божу… А янголи? Вони мають іншу місію: оберігати, стерегти, застерігати, тримати світовий порядок, чи не так?

— Не так. ЯНГОЛИ МАЮТЬ ДУШІ! От хто ти така насправді? Наперед знаю, що зараз бовкнеш: звичайна собі людина!

Я знизую плечима.

— Ну…

Мій словниковий запас поки вичерпаний.

— Ага. От тобі й ну, Адо! Було б усе так просто, не було б так цікаво. Як ти гадаєш, дівчино, чому ти тут? Хто ти така насправді, Адо?

Хто я? Хто така Ада-Адка-Адуся? Аделаїда, зрештою, якщо вірити документам.

Не надто люба донька рідної матері. Зате улюблена та єдина онука своєї бабусі Ядвіги, татової мами. Мені надовго вистачило тої любові. Я купалася у ній, наче в променях сонця. Мама сплавила мене до бабусі так рано, що все свідоме дитяче життя я провела в селі. Звичайно, мама мене час від часу навідувала. Настільки часто чи настільки рідко (як кому подобається), щоб дитина все ж не забувала: у неї є рідна матінка, котра про неї дбає. Мама привозила і гостинці, і гарний одяг, і красиві іграшки, і навіть книги. Тож матеріальної скрути ми з бабусею ніколи не відчували. Зрештою, і не матеріальної теж. Гріх було жалітися на долю. Адже бабуня зуміла дати стільки любові й тепла, що деякі мої однолітки щиро заздрили мені. Навіть рідні батьки їх так не любили. Чого мені не вистачало — то чоловічої, тобто батьківської, опіки. Але я з цим змирилася.

І ось мама вийшла заміж удруге. І я навіть спочатку вірила, що її теперішній чоловік зуміє стати для мене справжнім татком. Що вони тільки для цього не робили: і на каруселі мене катали, і в цирк водили, і морем зваблювали, і солодощами, і яскравими іграшками принаджували. Але… Я так і не змогла примусити себе називати дебелого рудого чолов’ягу з ластовинням на все лице та з сірими маленькими, глибоко посадженими очима татком. Слово «тато» застрягало мені в горлі, язик дерев’янів, на очах з’являлися сльози. Урешті, вітчим не витримав і сказав мамі: «Не треба силувати малу, Людо. Я ж їй не батько, і всі про це знають. Хай зве дядя Вася. Може, згодом, коли Ада звикне». Адка не звикла. А потім… Потім з’явився менший братик Ромко, і мама остаточно заспокоїлася. Мені тоді виповнилося дванадцять. У село до нас вони навідувалися дуже рідко. Я від цього не страждала, зрештою, як і вони. Із вітчимом друзями ми так і не стали, щоправда, ворогами теж не були.

І все в мене було гаразд, поки жила бабуся. Проблеми почалися після її смерті.

Одного разу мама змусила мене приїхати до них аж на три дні. Брату Роману виповнювалося три рочки. З’їжджалася на святкування вся рідня. Мали бути батьки дяді Васі, його брати й сестра з родинами та хресні з сім’ями. Тож моя присутність була просто необхідною. Мама не могла мене так довго від рідних чоловіка ховати, прикриваючись побрехеньками. Бо час від часу її запитували: «А де ваша старшенька?» І вона вдавано заклопотано відповідала: «Допомагає в селі старій немічній бабусі, матінці першого чоловіка». Тож я мусила приїхати заздалегідь, щоб отримати інструкції від мами, як поводитися з тими чи іншими родичами, що можна казати, а коли краще змовчати. Бабуся неохоче мене пускала до мами в місто. Напевне, відчувала щось. Бо якраз перед самим моїм від’їздом завела дивну розмову. Мама часто називала бабусю пришелепуватою Явдошкою, хоча бабуню звали Ядвігою. Тоді я геть нічого не розуміла. Звідки така ненависть? Адже стара з пелюшок опікується твоєю донькою і з повагою ставиться до тебе. Тепер я знаю причину. Мама сердилася на стару через сина, який лишив її саму, вагітну, нещасну, заради примарних пригод та інших жінок.

А тоді? Тоді я була на боці бабусі. Та, коли бабуся в той останній, як потім з’ясується, її вечір заговорила зі мною, мені здалося, що мама в чомусь таки має рацію. Бабуся, затинаючись, почала розповідати оту саму легенду про сірих янголів, яку я щойно переповіла Валерію Едуардовичу, і про те, що мій батько теж сірий янгол. Але його вбили темні янголи через якусь там помсту, і він таки мертвий. Тобто версії про попадання під машину та про грабіжників скасовувалися. А потім бабуся почала виплітати дещо зовсім несусвітнє. Що я, Аделаїда, донька сірого янгола, теж янгол. Хоча таке трапляється доволі рідко. Від змішування людської та янгольської крові зазвичай народжуються лише люди. От, наприклад, із нею батькам не пощастило. Хоч і мама, і тато — янголи. А вона народилася звичайною, без благодаті Божої тобто. Коли тобі в неповних шістнадцять говорять подібне, ти баранієш і, звісно, не віриш жодному слову. Та я не стала перечити бабуні. Останнім часом вона ходила сама не своя, часто забувала елементарні речі. То картоплю на плиті не вимкне, аж каструля підгорить, то млинці спалить, то забуде перезути хатні капці на зимові черевики, йдучи на вулицю. Про дні тижня я вже мовчу. Що поробиш, старість не радість. Такий прикрий висновок зробила я для себе. Мамі не поспішала про це розповідати. Не хотілося перебиратися до них у місто, в двокімнатну квартиру. До брата Ромка, який мене не дуже знає, і до дяді Васі, який мені ніхто. Зрештою, і до рідної матері теж. Для якої я теж була ніхто. Просто щодо мене у неї є обов’язки, і, як правдива християнка, вона мусить їх виконувати.

А бабуся вела своєї. Казала, що моя інакшість — то не просто так. Моя інакшість — це від мого небесного походження. Коли вам кажуть такі речі, навіть ваші найрідніші, хіба ви повірите? Так, свою інакшість я відчувала завжди, скільки себе пам’ятаю. Тепер я розумію: мені це звикання до інакшості так легко минулося, бо поруч була бабуся, яка мала досвід виховання янгола, і вона мені зуміла розповісти, як поводитися з однолітками, сусідами, з нормальними людьми, навчила приховувати свою інакшість. Навчила розрізняти людей і нелюдей, тільки вона називала їх по-іншому: ті, що мають особливості. А їх було навіть у нашому селі багатенько, і жоден так і не здогадався, що я вмію на них правильно дивитися, бачачи, мов на рентгені, їхні душі — або прекрасні, як найчарівніші квіти, або покручені, знищені, звироднілі. Найважче було навчитися не зазирати в душі покручів, бо від побаченого можна зостатися заїкою. Та моя інакшість ніколи мене не лякала, а от слова про те, що я донька сірого янгола і теж сірий янгол, збентежили не на жарт. А ще бабуся сказала, що приходить її час піти. Але я не повинна хвилюватися, бо вона переконана: я змужніла настільки, що легко дам собі раду. Узяла з мене обіцянку і далі поводитися розумно і з людьми, і з «тими хижими істотами» (чи не вперше вона тих, хто має певні особливості, так назвала). І, коли мене проситимуть про допомогу, думати серцем і чинити так, як підкаже душа. Янголи також мають душу? Це питання крутилося у мене на язиці. Та я не спитала. Я спитала про це сьогодні у Валерія Едуардовича. А тоді… Я пожаліла бабусю, стару немічну жінку, яка вже остаточно стратила розум. Що мені лишалося? Просто пообіцяти їй завжди залишатися собою. Вона побажала мені щастя та постаратися у великому місті знайти своїх. «Бо дорослішання легше перебути поруч із тими, хто такий самий, як ти». Я, погоджуючись, мовчки кивала на кожне слово бабусі. А наостанок вона мені подарувала медальйон. Старий і дуже гарний. Я його раніше ніколи не бачила. Ні на шиї в бабусі, ні серед її прикрас, що неприховано лежали в старій шкатулці з червоного дерева. Мені дозволялося ними бавитися і носити їх. Бабуся сказала, що цей медальйон — то сімейна реліквія. Він передається по жіночій лінії. І тепер настає моя черга володіти ним. Так. Тоді вона зі мною прощалася, а я знову списувала це на її старечу забудькуватість і химерність.

А через день, якраз у день народження Романа, коли з’їжджалися гості, зателефонувала бабусина сусідка і повідомила, що Ядвіга померла сьогодні уві сні. Сусідка вранці принесла бабусі свіжого, ще парного молочка, як то робить уже пя’тнадцять літ, та стала стукати у двері. Ядвіга не відповідала. Сусідка тоді давай обходити хатку та гримати в усі вікна. Тихо. Зрозуміла відразу: щось трапилося. Гукнула чоловіка. Той вліз до хати через незамкнену кватирку на кухні. Ядвіга померла уві сні від серцевого нападу — то констатували лікарі після розтину. Бо, звісно, викликали і «швидку», і міліцію. Адже всяке бува, мо’, то насильницька смерть? Та все виявилося дуже природним. Тож тіло Ядвіги слід забирати з моргу в райцентрі, там воно лежить і чекає на рідних. Ніколи не пробачу мамі, що вона мені і про смерть бабусі, і про дзвінок сусідки розповіла аж наступного дня. Вона, бачте, не хотіла сину Ромі та родині мужа Васі псувати свято. А життя доньки вона таки зіпсувала.

Боже, як я ревіла, коли побачила маленьке сухеньке тіло моєї бабусі в дерев’яній домовині. Вона лежала, зодягнута в чорну сукню, така спокійна й умиротворена. Я притулилася щокою до її скам’янілої холодної щоки. Мені все здавалося, що вона просто спить і от-от прокинеться. І все буде, як завжди: ніжні зеленаві очі, добрий усміх на устах і багато-багато тепла, яке випромінює її душа. Та хто-хто, а я добре знала: душі бабусиної уже тут нема. Посудина для душі, тобто тіло, яке ще вчора було моєю бабусею, і справді мертва. Та вбив бабусю не серцевий напад. Це я теж зуміла побачити. Зараз, як ніколи, я розумію, що до чого. Дивлячись в очі Валерію Едуардовичу, легко уявити, що серед сірих багато маніяків, і якщо хтось із батькових ворогів надумав відігратися за свої образи, то він вибрав собі найлегшу здобич, але найважчу втрату для сина. Я не знаю, чи приходив батько на похорон. Тепер, коли мені стало відомо, що він живий, це цілком імовірно. На похорон збіглося чи не всеньке село. Бабусю односельці любили. Тож у рясній юрбі доволі легко загубитися. Мені ж тоді було не до роззирань.

Після похорону мене до себе покликала сусідка. Сказала, що місяць тому Ядвіга прийшла до неї пізно ввечері, серйозна та заклопотана. Поскаржилася на здоров’я. Сусідка порадила звернутися до лікаря, бо в таких літах просто необхідно про тіло не забувати. Бабуся сказала, що неодмінно звернеться, а зараз вона просить Катерину, то сусідку так звати, потримати у себе дещо. І, якщо з нею — не приведи Господи, звісно, — щось страшне трапиться, передати пакунок онучці. «Та що може бути страшніше за смерть?» — риторично запитала мене пані Катерина та рвучко обняла. А тоді тицьнула мені до рук чималий пакунок, поцілувала та гаряче зашепотіла на вухо: «Тримайся, дитино! Бог добрий!»

Бог добрий? Можливо… Але тоді я так не вважала, бо… Я залишилася сама. І тільки медальйон на шиї, який я майже ніколи не знімаю і дуже ретельно ховаю від допитливих очей під високі комірці блуз, кофтинок та джемперів, завжди при мені. Частинка бабусі, частинка жінок із татової родини.

Я перебралася жити до мами у велике місто. І відразу ж зрозуміла, що воно таке — жити в нелюбові. Мати постійно нарікала, що дуже витратилася — і на похорон, і на поминки. Але вона мусила, бо покійниця — то її християнський обов’язок, і вона мусила через це пройти. Це тривало не один вечір, оте мамине схлипування та ремствування. І я одного разу не витримала. Моя мудра бабуся Ядвіга усе передбачила. У тому пакунку, який передала мені тітка Катерина, було дещо і для моєї мами. Я мовчки підійшла до неї посеред її багатослівного монологу про самаритянське ставлення до ближнього і кинула в руки пухкенький конвертик. Мати від несподіванки вмовкла, почала його відкривати, паралельно обдумуючи реакцію на мій такий нешанобливий випад у її бік. Та від побаченого в конверті їй відібрало мову. Там лежали гроші, грубі гроші. До них прикладалася записка. Чорним по білому було написано:

«Дорога Людо! Дякую тобі, що не відмовилася від мене, що дозволила опікуватися Аделаїдою. Дякую за все-все, що ти для мене зробила. Пробач мені, якщо чимсь образила чи принизила тебе. Пробач мені за сина. Пробач мені та пробач йому. Постарайся поруч з Василем стати щасливою. І, будь ласка, спробуй полюбити свою доньку. Принаймні не ображай її. Навіть янголи потребують любові.

Цих грошей має вистачити на багато що. Це і компенсація витрат на мій похорон, і на навчання Аделаїди, і на те, щоб поставити дитину на ноги».

Так, я грішна, бо не втрималася і прочитала того листа, адресованого мамі. Попри внутрішнє застереження, що чужі листи читати не годиться. Найгірше було від слів «спробуй полюбити свою доньку». Виходить, мене тепер ніхто не любив.

Мама після цього вечора дала мені спокій. Правда, вистачило її ненадовго. Мене, зрештою, теж. Бо через місяць я пішла з дому назавжди.

Струшую з себе родинні спогади, які неочікувано навалилися на мене. Згадую десятки почутих схожих чужих історій. Однокласниці, одногрупники, приятелі, випадкові супутники в електричках та потягах, співробітники — всі старалися виговоритися, позбутися зайвого болю чи просто полегшити його. Кожна історія — то чиєсь пережите життя, вона обов’язково відкладеться десь на денці душі, часто припадаючи пилом у закапелку пам’яті. Та вона нікуди не зникає і найпотрібнішої чи, навпаки, найнепотрібнішої миті виходить нагору. Он, Інна переконана, що я живлюся тими історіями, набираюся сил після таких сповідей. Дурниці. Мені це не потрібно. Хай я самовпевнена шмаркачка. Але у мене достатньо власних сил. І я ніколи не грабуватиму тих, хто прохає навіть не крихту хліба, а лишень дрібку уваги. Ви б здивувалися, дізнавшись, на що ладні звичайні люди заради того, аби їх вислухали…

Переконання, що світ схожий на головоломку, яку бачила у дитинстві, — там у більші візерунчасті кульки були вкладені менші, — приходить із часом. Як і щире обурення: чому інші не бачать цього? Дуже раділа, коли вперше довідалася, що потойбічних істот, яких мене навчила розпізнавати бабуся, бачу не тільки я і що всі вони мають свої назви: вампіри, перевертні, домовики, літавиці… І насправді вони зовсім не схожі на тих дивних подоб, своїх двійників із голлівудських стрічок. Із деким із них я навіть товаришую тепер. Здебільшого вони мене вважають «своєю», бо не вміють зазирати в душу, а можуть тільки відчувати. Тож я для них — новенька, якою можна опікуватися, навчати чи зневажати, — і таке трапляється, — але аж ніяк не їсти. Свій свого не їсть — закон істот.

Так, я жодного разу не втрапила до пастки. Завжди «своя», ну, може, трохи дивакувата. За це не вбивають. Принаймні ті, кого заведено кликати нечистю. Там своїх зазвичай бережуть.

Дещо незрозуміле й дивне я бачила на власні очі. Дещо навіть намагалася спробувати. Та ці мої «спроби» нагадували потуги малолітньої ідіотки, котра на вечірці дозволила себе переконати: від одного разу звикання не виникає. Авжеж, ніхто і гадки не має робити з неї наркоманку, але в житті треба спробувати все. Таки правда, пробувала я й капості чинити, хоч і дрібні. Та вчасно зупинилася. Не моє це. Жодного задоволення, навпаки — муки сумління.

Усе ж, я не одна з «них»…

То хто така Ада?! Тепер от з’ясовується, що донька сірого янгола? Онука матері сірого янгола? Донька людська, бо ж мати у мене людина? Дуже-дуже хочеться сказати: просто людина. Ну, зі своїми джмелями в голові, але ж бувають і гірші? Тільки чи мій сьогоднішній співрозмовник повірить у це, якщо я сама не впевнена у відповіді?

— Отже, вампіри там, перевертні й усі інші істоти, хоч і далекі родичі сірих, та за статусом нижчі за янголів?

Здається, Валерій Едуардович задоволений ходом моїх думок. Поблажливо посміхається.

— Ну, майже родичі. Є різні думки з цього приводу. — Валерій Едуардович хитро уникає прямої відповіді й додає: — Це не співвимірно, Адо. Вампір ніколи не стане янголом. Це як порівнювати Марс і Сонце. Сонце — зірка! Марс — кусень ґрунту. Усе.

— А янгол може перетворитися на вампіра? Тобто Марс стати Сонцем?

Він лукаво мружиться, хоч і не дає прямої відповіді.

— Тоді якась повна лажа виходить, пане Валерію. Скажіть, навіщо Сонцю шматки планет? Тобто нафіга вищим скуповувати душі? Тільки не говоріть мені, що ви вперше про таке чуєте. Ви ж їх не той… — Затинаюся, не певна, як сказати: «їсте», «п’єте», «виціджуєте»? І чим це відрізняється від дії тої ж упирки Інни? Хоч ні, вампіри душ не спивають.

— Харчуватися душами?! — Він іронічно піднімає брову, а в очах — сутінки. Я не казала, що терпіти не можу сутінь? Краще вже темна ніч. Там хоч зірки бувають, ну й місяць… — Знаєш, Адо, ти майже влучила в ціль. Бо дехто з наших дійшов і до такого. Екзотично, хочу зазначити. Бо дозволити таку-у-у, е-е-е-е, розкіш можуть собі далеко не всі. Лишень із підхожим статусом. Знаєш, воно сили відновлює, здібності покращує… Але і плата за це — немала.

— Як за дорогі наркотики?

— Ну, як за людськими мірками, хай так. Один… мій знайомий так втягнувся, що й власну душу заклав, коли не стало сил терпіти.

Перша моя думка, мабуть, була не дуже доречною: отже, душу сірого янгола теж можна закласти! Потім дійшло:

— Це той, що приходив сьогоднішньої ночі до «Янгола» склянки бити?

Запитувати, чому нещасний (нічого собі нещасний, якщо згадати, чому він це зробив!) заклав душу, не хотілося. Чи ж не зрозуміло?

— Саме він. Ти спостережлива, — чи то із схваленням, чи з осудом відзначає співрозмовник. І, мабуть, у винагороду пояснює: — Хотів, певно, викликати на двобій. Здатність об’єктивно оцінювати власні сили атрофується першою за такого… способу життя. Та ще й плюс ці дешеві ефекти, спроба влаштувати бучу… — Він морщиться.

Дарма я згадала про «Темного янгола». Зараз розмова знову повернеться до питання: що я там забула? Тому наважуюся вклинитися в паузу:

— Скажіть, а з позиченими душами що? Не з проданими, а позиченими? Невже нема спокуси покористуватися таким скарбом, спити трохи сили?

— У народі такі душі називають закладеними, або заложеними. — Він мружиться, наче кіт на осонні, чомусь аж надто задоволений собою. — Бачу, ця тема тебе особливо цікавить, дівчинко. Очевидно, ти про це чула чи знаєш навіть?

— Чула. Від бабусі. Як стару сільську бувальщину, і тільки. Бачу, що майже всі бувальщини чи легенди — це не тільки фольклор. Вони «ноги» мають.

— Мають. Це правда. А щодо спивання сил, то… Уже краще так відновлюватися, аніж харчуватися об’їдками, як ти! Трохи сонця, трохи вітру, чим там ти ще підхарчовуєшся, аби ноги не протягти?

Нічого собі! Замість замислитися, звідки він про мене стільки знає, відверто ображаюся. Чому об’їдки? Нема нічого щедрішого за сонце, багатшого за вітер, чистішого за живу воду. Ну й блискавки теж інколи можна спробувати. Правда, це — їжа для гурмана, бо доволі небезпечна забавка.

Зрештою, я ж не беру силою чи оманою і не вициганюю. Природа дуже багата, сама щедро ділиться з тими, хто ладен брати. Навіть радіє з цього. Бо що більше віддаєш, то більше отримуєш натомість. Тож я ніколи не скаржусь ні на спеку, ні на холод, ні на сльоту. І дякую, як умію і можу. До чого тут об’їдки?

На мою відповідь і не чекають.

— І все ж, Адо, чому «Темний янгол»? Зізнайся, ну?

Знов за рибу гроші. От же ж причепився! Цікаво, що він хоче від мене почути? А от візьму і скажу правду! Хе, і буде тоді велике розчарування! «І як воно позначиться на тобі?» — шепоче обережність. Тут наша душевна розмова враз обривається. Буденно, звісно. Стуком у двері. Судячи з виразу обличчя Господаря, він не чекав такого зухвальства.

На порозі Антон. Зблідлий, готовий до неприємностей. Не витрачаючи часу на вибачення й інші формальності, випалює:

— «Темного янгола» підпалили. Здається, клубу гаплик. Остаточний кінець тобто.

Його погляд зустрічається з очима Валерія Едуардовича, й чоловіки одночасно повертаються до мене. Чи то не занадто — дозволяти звичайному охоронцю таке майже панібратство? Та зараз не до цього, бо на мене націлені два запитальні погляди.

— Ти щось про це знаєш?

— Ні.

Лаконічність буває переконливішою, аніж довгі безглузді тиради. Зараз не час на довгі монологи про те, що я далеченько від клубу. При мені він точно не палахкотів.

І раптом мені робиться дуже шкода його. Ні, не клубу, звісно! Янгола з вивіски. Того, що кутався у свої крила, ховаючись чи то від поглядів настирливих відвідувачів, чи й від усього світу. Уявляю, як полум’я добирається до нього, опалює крила…

Хочеться вірити, що полум’я справді очищує, що біль лікується болем… І крила відростуть заново. Уже білі.

Користі від таких думок… Хоча мені стає-таки трохи легше.

Коли пролунала звістка про знищення «Темного янгола», здалося, що мене знову відправлять до «в’язниці» на кілька годин, поки з’ясують, хто ж ті самогубці-підпалювачі. Щоб відмовитися від цієї думки, Господарю знадобилося півхвилини.

Судячи з реакції служника — незвично довгий проміжок часу. Антон навіть щось запідозрив, пильно вдивляючись у мене й незадоволено хмурячись.

Урешті роздуми його хазяїна закінчилися логічним висновком: кілька годин значення не мають. Тож на згарище відрядили Антона. Він мусить дізнатися подробиці, а заодно переговорити «з ким треба», аби міліція не плуталася під ногами, заважаючи вишукувати зловмисників і карати їх аж ніяк не за «надто гуманними людськими законами». Також чоловіку наказали організувати прибирання приватного будинку Господаря від зайвого. Це змусило мене нашорошитися. Найгірші підозри підтвердив швидкий погляд Антона у мій бік.

От тоді тривожно стислося серце: чи не належимо часом ми з Іркою до того «зайвого»? Валерій Едуардович заперечно повів головою. Це неабияк здивувало Антона. Але він промовчав і тільки ствердно кивнув. Мовляв, усе зрозумів, виконую.

Антон виходить із кімнати, і ми знову з Валерієм Едуардовичем наодинці.

— Адо, я хочу тобі дещо показати. Дещо справді грандіозне та важливе для мене. І сподіваюся, що ти, як одна з небагатьох чистих сірих янголів, належним чином оціниш мою колекцію.

Я ледве стримуюся від подиву. Ким мене тільки не називали… Он Інка й досі з підозрою ставиться до мого хобі збирати чужі історії та часто вляпуватися в них. Однак чистим янголом мене досі ніколи ніхто не називав. Хіба що бабуся Ядвіга. Але це від великої любові.

Господар тим часом підходить до стіни праворуч від вікна. Аж під стелю стелажі з книгами: товсті фоліанти в дорогих шкіряних палітурках, із золотим та срібним тисненням на корінцях. Назви майже всі латиницею. Не питайте, звідки знаю. Був у мене хлопець, майбутній хірург, а в медичних вишах досі цю мертву мову вивчають. Пам’ять маю чудову, і коли він уголос завчав щось на кшталт Aurea mediocrĭtas (золота середина), то моя пам’ять теж це вловлювала і запам’ятовувала. Більше того, мені вдавалося набагато швидше, аніж йому, зафіксувати в пам’яті й слова, і словосполучення, і навіть цілі речення. Якщо мій колишній і залишив по собі щось добре, то це — ази латиниці. Невже Валерій Едуардович викрав мене для того, щоб похизуватися колекцією старовинних видань — Горацій, Теренцій, Платон, Сократ, Аристотель, Ювенал? Але ж я не спеціаліст у царині книгознавства чи книголюбства! Щось тут не так.

І справді не так. Він тисне на томик Овідія — і книжкова шафа виявляється ще й дверима, за якими заховано ще одну кімнату.

— Прошу, Адо! Це і є моя колекція, єдина і неповторна. Такого жоден колекціонер світу не те що дозволити, а й уявити собі не може. Сподіваюся, ти належно її оціниш. Я ж знаю, що ти знаєш.

І він підморгує мені. Невдоволено хмикаю. Цікаво, що він таке знає, про що я типу знаю? Валерій Едуардович простягає перед собою руку, запрошуючи мене першою увійти до напівтемної кімнати. Усередині щось блідо посвічується, мигає. Однак цього недостатньо, аби бодай щось там розгледіти. Зрештою, і часу в мене на це нема. Не вічно ж мені стовбичити на порозі. А, гірше вже не буде. І тільки-но моя нога торкається підлоги сусідньої кімнати, як умикається світло. І я вражено завмираю на місці. Бо те, що я тут бачу, не просто віднімає мову — воно майже відбирає розум.

— То як колекція, Адочко, люба? Справляє враження?

Враження? Мамо рідна! І він ще питає. Я торопію і гублюся настільки, що не в силі вимовити й слова. У мене підгинаються коліна, до горлянки підкочує клубок млості. І водночас, хай і соромно в цьому зізнатися, я зачарована видовиськом. Я майже силою запихаю досередини вигук здивування, змішаний із захопленням.

Відводжу очі від видива, хай це і розцінять як слабкість. Але тільки на мить. Бо це понад мою силу — не дивитися. Знову втуплююся в «колекцію». Одна стіна кімнати від стелі до підлоги заставлена скляними контейнерами. А світло, яке я бачила в темряві, зовсім не підсвітка — то світяться самі «експонати». Такі собі різнокольорові маленькі смерчики, що безперервно рухаються у тісних прозорих клітках. Але варто було мені примружити очі…

І…

Я не скрикую. Тобто не дуже певна цього, та хоч сподіваюся, що не зробила нікому аж такої приємності. Ніякі то не смерчі. Чого та кого тут тільки немає!

Квіти.

Он одна велика найтепліших кольорів дуже схожа на орхідею фаленопсіс. Правда, я не люблю орхідей, бо знаю, що, попри свою красу, вони — звичайнісінькі паразити, ладні висмоктати всі соки з тропічних дерев. Може, я трохи перебільшую, бо науковці лагідно називають такий спосіб життя орхідей у тропічному лісі епіфітним. Начебто насправді орхідеї не забирають у рослин-носіїв ні води, ні поживних речовин, а отримують їх за допомогою особливо сформованих коренів із вологого тропічного повітря, а також із тонкого рослинного шару ґрунту, який накопичується на гілках і корі дерев. Тоді так званим епіфітним способом життя можна виправдати і те, як живуть деякі людські й не зовсім особини. Та все одно від таких роздумів квітка не стає гіршою і вражає красою.

Поруч, у сусідньому контейнері, — фіалка, яка збентежено розтуляє блакитно-жовті пелюстки. Мені здається, що я навіть можу вловити її тонкий аромат.

Троянда. Ну, тут і пояснень не треба. Справжнісінька тобі королева. Полум’яна красуня.

Пташка.

Гарненька, з акуратно розфарбованими різнокольоровими пір’їнками. Завмерла, схиливши голівку, дивиться наче просто на мене. Але якось байдуже, мовби давно вже не сподівається на допомогу. Здається, одне крило підбите? Чи то вона так втомилася в темниці, що аж волочить його?

Змійка.

Ніколи не боялася змій. Для декого це переконливе свідчення моєї ненормальності. Як на мене, значно більше варто боятися двоногих. Змії хоч сичать, попереджаючи перед тим, як вкусити. І ніколи не нападають просто так. Вони бороняться. А в тому, як стрімко і водночас плавно перелискує жива смужка, є відголосок давньої магії. От тільки… Певно, мене підводить зір, бо бути такого не може. Мені видається, що над зміїною спиною іскрами спалахують прозорі сяючі крильця. І раптово зникають…

Відводжу погляд. Украй неохоче, ледь не через силу. На думку спадають середньовічні жахи про отрути, які діють через необережний доторк. Здається, мені трапилося щось подібне, якщо не гірше. Я от-от отруюся чужим поглядом.

Йому цікаво спостерігати за моєю реакцією, бо впевнений: я зрозуміла, що це за експонати.

— Ти їх візуалізуєш? Цікаво! Візуалізація, Адо, — найпримітивніша техніка, звичайно. Але опанувати її самотужки — уже свідчення неабиякого хисту та… — Він затинається. Перехвалювати мене аж ніяк не входить у його плани. — То як, дівчино, вражає тебе моя колекція? І, скажи, ти хоч у когось щось схоже бачила? Могла уявити, що таке можливо?

Я мало не лусну від злості. Пещений старий гівнюк. За кого він себе має? За Бога? І хто дав йому право чинити таке? Закладені душі, кажете? Навіщо? Останнє запитання свердлить мозок аж до скрипу, і я не втримуюся та вибухаю:

— Який вам з цього зиск? — Говорити про моральний бік зовсім не хочеться. Знаю наперед, що почую.

— Дорогенька моя дівчинко! Це лишень невелика частина колекції. Решта гарно захована за стіною води та міцними часовими воротами до Втраченого Раю. Як у казочці про Чахлика Невмирущого. Найцінніше знаходиться в яйці-райці. Та зараз про інше, дорогенька. Я радий, що ти оцінила. Але чому так бурхливо реагуєш? Ніхто ж не змушує власника просто так віддавати екземпляри? Я — колекціонер, а не розбійник. Я купую душі. Це ті, хто погоджується їх продавати чи на щось обміняти, повинні спершу подумати, чи вартує ґешефт аж такої ціни? Більшість дурні, бо не вірять у Божий промисел і в безсмертя душі та все сподіваються отримати щось безоплатно. Он, розвелося достобіса оцих атеїстів. А це тільки нам на руку.

Що тут заперечиш? Тільки цікаво знати, чи хто попереджає так званих продавців про наслідки оборудки? Як це — жити без душі?

— Але ж, але ж… — Це мій крик відчаю. — Скажіть навіщо? Ви ж ними не харчуєтеся і не наймаєте. Це позбавлено будь-якого сенсу. Просто колекція — це безглуздо!

— Безглуздо? — Валерій Едуардович відверто обурюється. — Ну, знаєш! Прагматичності представникам молодшого покоління не позичати. Дитинко! Де твій естетичний смак? Це вишукано красиво. Тут підібрані елітні зразки. А деякі унікальні, хоч, може, й не такі показні зовні. Нащо ж використовувати їх там, де можна обійтися простішим матеріалом?

Відкриваю рота. Мовчки закриваю, не випустивши ані звуку. Простішим матеріалом, кажете? Одне мене трохи потішило — мою душу купувати ніхто не збирається. Бо торги таким чином не ведуться. Та й навряд чи моя аж надто оригінальна або суперкрасива.

Чому, до речі, я жодного разу не спробувала візуалізувати (а слівце яке гидке!) свою сутність, хоча б через дзеркало чи воду? Відповідь найпримітивніша, але чесна. Я боюся дізнатися про себе правду.

— Скажи, Адо, а який експонат колекції тобі подобається найбільше?

Не вірте, що янголи, хай би під чиї прапори вони колись там стали чи не стали, вміють передбачати майбутнє. Не їхнє це. Про давно вже безкрилих нащадків узагалі мовчу. Та на мить перед очима спалахує картинка: я тицяю пальцем у перший-ліпший контейнер, аби лише не стояти кам’яним стовпом. Господар ледь зводить брову: одначе, оригінальний вибір. Рішуче дістає оте «перше-ліпше» з пастки. І своєю пещеною, але несподівано сильною руку стискає аж до хрускоту. Чи душа хоч якось може боронитися, коли її знищують отак, знічев’я? Ні, я не стану перевіряти!

— Ну, не знаю! Усі! — випалюю поспіхом.

— Цінителька! — Дивно, але це хай і легка, та щира образа. Він же бачив мою реакцію, хоча тепер це можна трактувати й по-іншому, як огиду. — А що скажеш, Адо, про душу своєї приятельки? Тобто Ірини? Ексклюзивна чи просто красива?

От і все. Останній шматок мозаїки став на місце. Принцип бритви Оккама[3], про який ти забула, подруго. Якщо є кілька можливих причин, чому ти тут, то правдивою є найпростіша.

— Ось у чому справа! Ірен відмовилася продавати душу. І ви вирішили скористатися мною для того, щоб я її умовила? Невже так важко знайти добровільну жертву, котра не стане противитися? Силою ж не взяти.

— І чому це силою не взяти? — Він холодно і чітко запитує. Мовляв, що ти такого знаєш, дівчино, чого не знаю я?

— Ну, якщо відбирати душу силою, то це… — вмовкаю перелякано.

Це інколи кома для пограбованого.

Інколи моментальна смерть.

Інколи божевілля.

Залежить від його сили волі. І що вибирати з такого асортименту наслідків? Що?

— Ти її жалієш? Оцю нікчемну людину? Ах, Адо, перестань бути аж такою м’якотілою. Вона не заслуговує на твоє співчуття. Дешева хвойда, котрій під час народження було дано великий талант, таку винятково-унікальну душу. І що? Проґавила все. Розтратила, змарнувала. Ага, легко в таких випадках нарікати на тяжку-важку долю. І ким стала? Танцівничка, холєра. Не хочеться вживати лайливі слова, раз вона прибилася до мого «Янгола». І ти добре знаєш, усе неспроста.

«Ага-ага, отак сама взяла і прибилася. Без порад, без умовлянь, обіцянок», — це навіть не іронія, а сама гіркота. «Прибилася» — то в цій історії радше про мене. Іра таки не настільки дурна.

— Потім життя подарувало їй благородний шанс. Віддати непотрібне за щедру винагороду. Купа людей живе без душі, і нічого, задоволені. Та Ірка твоя, наче собака на сіні. Де і як використовувала оті сили душі, може, хоч ти їй порадиш? Якщо вже записалася в янголи-охоронці…

— Ви — великий злодій, Валерію Едуардовичу, — дуже впевнено промовляю, дивлячись йому простісінько в очі, — бо лише той, хто дарує душу, має право вирішувати, коли починати, а коли закінчувати коловорот людський. А ви — не Бог.

Говорю це з притиском, чітко карбуючи кожне слово та не відчуваю в глибині душі й десятої частки тої впевненості, яку б мусила мати.

— Не Бог? Хм, я б не був таким категоричним на твоєму місці, дорогенька. Зараз я для тебе якраз і є Богом. Ти знаєш, чим переможці відрізняються від переможених? Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога.

Його очі спалахують злістю, я це бачу і знаю, твердо знаю, що далі буде…

Проводжу рукою по розбитій губі й задумливо споглядаю темну кров. Давно помітила: у критичних ситуаціях майже не відчуваю болю, зате потім він накочує аж із лишком. Поряд чую глухе схлипування Іри. Цій ідіотці не тільки страшно — вона мене жаліє.

Мене? Жаліє? Бідна, адже вона не здогадується, що я от-от здамся. А що чекає на неї? Вічне забуття, смерть, а перед цим — немислимий жах і страшний нелюдський біль від процесу під назвою «видирання душі».

У мене нема жодного досвіду проведення подібних ритуалів, та про цей, звісно, дещо чула. То страшне видовище, якщо навіть жертва згідна… А що ж тоді відбувається, коли виривають силою? І що буде зі мною? На відміну від Валерія Едуардовича, я добре знаю: Ірка — не слабкодуха, буде боронитися до останнього, хоч і несвідомо. І себе покалічить, і мене. Я ж по всьому можу й не зализати рани. Ну, звісно, мене якраз палко рятуватимуть, навіть із того світу повернуть. Але ж потім доведеться вислужуватися незгірше продажних псів. Гарна перспектива, нічого сказати…

Секунди, відведені мені на роздуми, тануть стрімко, необачними сніжинками, що приземлилися на осонні.

Добре, припустимо, я відмовлюся. Хіба Ірці це допоможе? Цей сраний колекціонер — справжнісінький маніяк, коли чогось захоче — ні перед чим не зупиниться. Усе одно вже сьогодні частка Іренки потрапить до колекції цього хтивого збоченця, який отримує задоволення, катуючи чужі душі. От вам і чистилище, і пекло та передпокій раю — все в одному. Тьху ти, лишень щойно помітила: на письмовому столі скляна клітка. Приготувався, засранець. От чому наказав ще й Ірку сюди приволокти, простісінько до вольєра, щоб не паритися з переносом коштовного вантажу.

І чого він у мене вчепився, га?! То нісенітниці про батька плів, то тепер колекцією лякає. Звісно, мене саму до «Янгола» ніхто силою не тягнув. Не лише цікавість привела сюди. Мучило мене завжди, хто я така і чи є схожі на мене створіння. Ну, хотіла пересвідчитися, що вони існують. Так, я не вірила в бабусину передсмертну розповідь про моє походження від сірих янголів. Але… Але я пообіцяла бабусі, що, коли буду у великому місті, то постараюся знайти «своїх». А тут така нагода. І про Господаря «Янгола» всяке розповідали, що він «чужий для усіх, і для темних, і для сірих, а про світлих годі й мовити, ну й не смертний звичайний, зрозуміло…» Довго я придивлялася до Вікторовича. Тільки чомусь не бачила у ньому нічого: ані янгольського, ані демонічного. Як я так прорахувалася? Якби знаття, що до чого, то так по-дурному точно не спіймалася б і не витирала б зараз кров із губи, розмірковуючи, як далі бути.

От халепа, це ж треба дійти висновку, що ліпше бути офіціанткою, аніж отаким-от… янголом чокнутим. Але ж офіціанткою, а не покійницею!

Валерій Едуардович урешті втрачає терпець.

— Аделаїдо, ну?

Я можу лишень міцно заплющитися, аби не стикатися з ним поглядом. Невже це єдине, на що я зараз здатна? Дідько з ним. І я не відводжу погляд від його очей. Думки ледь туманяться, сумніви відступають. Легке й елегантне розв’язання проблеми. Навіювання — наше все.

— Аделаїдо, люба! Зараз ти підійдеш до Ірини і розпочнеш ритуал. Зрозуміла?

— Так, я зрозуміла. — Кажу механічно. Голос спокійний і байдужий.

Ритуал. Не вбивство, не зрада, не грабунок. Ритуал. Таке вишукане слово!

— Повтори! — Щось у моєму тоні викликає недовіру?

— Я повинна підійти до Ірини… — Губи ворушаться самі собою. У кожному слові присмак власної крові.

Роблю перший крок до тремтячої жертви. Іду до Ірини.

Ірини чи Ірени? Щось тут не те: «Іра — то для „своїх“», — відлунює в скронях. Я для тебе, дівчинко, точно «не своя». А для кого тоді своя? Хто я? Це питання виводить мене з трансу.

Спотикаюся об килимове покриття. Про таке кажуть «перечепитися на рівному місці».

— Адо, Адко. — Мені доводилося чути благання, але не такі. — Ти ж не потвора. Ти хороша!

Ада хороша? Ада? Цікаво, сірого янгола можуть звати Адою? Чи «Аделаїда» пасує більше? Яка тут, під три чорти, Аделаїда?! Худе розпатлане дівча в розпанаханій кофтині. Ада-Адка-Адуся — та й по-всьому. Аделаїдою мене називала тільки бабуся і ще оцей збочений засранець. Ірині очі широко розплющені, я ще раз вдивляюся в них, бачачи там свій силует. І я згадую, як кілька годин тому вже отак дивилася в очі Ірини і бачила там себе. Господи! А це шанс! Один із мільйонів! І підказала мені рішення Ірка, навіть не здогадуючись про це.

— Дякую, Іро! — Це на одному подиху, але щиро.

Різко обертаюся. Нема чого стояти до ворога спиною.

У його очах — здивування і навіть захоплення. Певно, не через мій супротив. Хто я така? Комашка на тілі великого дракона. Він просто вважає мене хороброю божевільною. Ну що, Валерію Едуардовичу, ваше навіювання не подіяло? Не подіяло. І юний божевільний янгол не збирається здаватися без бою. Дурнувато всміхаюся сама собі розтерзаними губами.

Як там сказав Валерій Едуардович про переможців? «Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога». Може, й правда. Та я знаю ще один вислів, який мені видається більш точним. Приречені —це ті, кого загнали у глухий кут, звідки нема відступу, і в кого не залишилося вибору — померти або вижити за будь-яку ціну.

6. Хоч як дивно, ще досі день

— Ні-ні, Адо! Переможці — це ті, хто вижив… — говорю я поки пошепки, підбадьорюючи себе. Тьху ти. Звестися на рівні поки несила. Стою на колінах.

Та зараз це значення не має. Навіть якби надривала горлянку, супротивник мене не почув би. Про всяк випадок схиляюся над нерухомим тілом Едуардовича, втуплююся в його розплющені порожні очі, киваю своїм думкам. Не певна, що хотіла саме цього. Але інші варіанти були ще гірші.

— Ти… тобто ми його вбили, так? — машинально відзначаю оте дурне Ірчине «ми». Множина тут нібито ні до чого.

Ірина не зомліла, це вже добре. Хоча колір її обличчя захвату не викликає.

— Ні, Іро. Не вбили. Він житиме. От зараз його знайдуть, викличуть найкращих лікарів або завезуть у найдорожчу клініку і почнуть вичухувати, — зітхаю із щирим жалем. — Так що житиме, падло, довго, але не певна, що щасливо. Комфортабельна лікарняна палата, ввічливий персонал, якісна і, звісно, здорова їжа та всі необхідні пігулки… Однак навіть із серйозними грошима це таки перебування душі в майже повністю паралізованому тілі.

Замовкаю, відчувши, що останні слова звучать аж надміру цинічно. Та, погодьтеся, у мене є привід для злості.

— Іро, може, його добити, щоб уже напевне? — уточнюю без особливої надії.

Повільно підіймаюся, ледь заточившись. Розставляю ширше ноги, щоб устояти. Особливої радості від перемоги не відчуваю. Та й узагалі, завжди думала, що в таких випадках емоції мали б вирувати геть інші. Щось на кшталт ейфорії.

Іра заперечливо хитає головою і чомусь перелякано задкує від мене. Так, ніби я — її найлютіший ворог.

— Адо, ти хто така насправді? Т-т-ти, ти сильніша за нього?! А чому тоді раніше не врізала цьому падлу?

— Бо я — божевільна садомазохістка, котра отримує задоволення від болю і приниження! Не мели дурниць, Ірко, ну, яка там сильніша? — Ледь стримуюся, аби не зірватися на крик, хоч і сил на це в мене немає.

Проводжу долонею по обличчю. Чому це очі в мене вологі? Блін! Знайшла час…

— Іро, я слабка настільки, що навіть не пробувала боронитися на рівних із ним, розумієш. Просто… Ну, уяви, що я виставила перед собою дзеркало. І він зазирнув туди.

Чи я вчителька, щоб роз’яснювати, що відбулося?! А доводиться, і не так Ірі, як собі. Розказувати про силу сірого янгола, котра відбилася під певним кутом та вдарила по ньому ж. Бувають у мене осяяння. До цього так чинила хіба коли хтось аж надто вивертав переді мною душу, і я боялася вгрузнути у чужому болю. Повертала назад той біль.

Цікаво, він же досвідчений боєць… був… Невже досі жодного разу нікому з його ворогів не спало на думку перетворити власну слабкість на зброю? Це ж легко. І раптом чомусь яскраво згадується розповідь моєї бабусі про те, що темні янголи розпочали війну саме через пиху, а не так, як пояснював мені нещодавно Валерій Едуардович, начебто недооцінили суперника. Ех, певно, сірі не дуже їм поступаються у зарозумілості… От і я сама навряд чи колись визнаю, що блискуча ідея тактики ведення бою спала мені на думку за мить до реалізації. Та й то через те, що мене витверезило «дзеркало» — випадкове моє відображення в очах Ірки.

— Він побачив у дзеркалі те, що заміняло йому душу, і…? — Ірці перехоплює подих. І не лише від жаху. Отак народжуються нові легенди. Чому вони завжди гарніші, ніж життя? Про всяк випадок киваю. Те, що у нього замість душі, — видовище справді не для нервових…

— Хто ти, Адко? І чим ти краща за нього?! — І що, цікаво, вона бажає почути у відповідь?

«Тим, що тебе не схотіла вбити?!»

— Ви вампіри, так?

Господи! Покарай усіх творців фільмів жахів! Набридло! Дістало!

— Я не люблю часник, Іро. То факт. Та від сонця не ховаюсь, зі срібних ложечок їм, срібні прикраси ношу і в мене є хрещениця, тож і в церкві я теж інколи буваю. Можу перехреститися. Обережно! Скло!

Валерій Едуардович, падаючи, розтовк склянку з водою.

Іра завмирає на півкроку. Я мимоволі милуюся її граційним рухом. Йде, неначе танцює. Я так не втну ніколи, навіть якщо оселюся в танцювальній залі. Яка дурепа вигнала дівчину з балетної школи? Може, травма була не такою вже і серйозною? Якби тоді її не вигнали, то, гляди, зараз уже б роз’їжджала по світу з гастролям, а я б мала менше клопоту.

Іра обережно озирається на скляну експозицію позаду.

— Скажи, Адо, а це скло можна розбити?

— Розбити можна все, якщо знати, де і як бити. — Не втримуюсь і підходжу на крок ближче до стіни з колекцією.

— То розбий! — Диви-но, а вона швидко оговтується.

Зітхаю. Краєм ока бачу розпластане тіло колишнього Господаря «Темного янгола». Може, мені поки що просто не пощастило. Напевне, існують інші сірі янголи, може, навіть хороші.

— Ну, Адо! — окликає мене Ірка. — Давай розіб’ємо, будь ласка.

— Отак просто розбити? Щоб покалічити їх уламками скла?

Іра зітхає, в її сірих очах остаточно гасне вогник божевілля.

— То це і є душі? Валерій не жартував?

— Ага. Не жартував. Хто що колекціонує. Хто марки, хто монети. Довбень Валерка колекціонував унікальні душі, рідкісні екземпляри тобто. Ну що, Іро, намилувалася? Може, підемо? — Я трохи переграю, але мене гнітить і ця історія, до якої я примудрилася вплутатися, і відповідальність, що раптом звалилася на мою голову, а найбільше — це місце.

Ірка пропускає повз вуха мою пропозицію якнайшвидше вшитися звідси.

— Випусти їх, будь ласка. Я знаю, ти зможеш. Давай розіб’ємо це кляте скло!

— Навіщо? — Я не розумію поривань Ірки.

Зрештою, я начебто у янголи-охоронці до закладених душ не наймалася.

— Не хочеш? Чому? Так не можна. Це не по-людськи.

Ага, це справді не по-людськи. Невже мені не хочеться знищувати таку колекцію? Чим я краща за Валерія, кажеш?

— А розбивати ми нічого не будемо, Іро! Можна ж просто відчинити.

Рішуче підходжу до найближчого контейнера, де завмерло чарівне у своїй тендітності пташеня. Коротко кидаю:

— Допоможи, Іро. Та не пхайся досередини, дурко. До них не можна надто часто торкатися, як до крил метелика. Вікно навстіж відчини!

Мить — і пташа здіймається у повітря. У мене дивне відчуття, ніби я з власної волі знищую справжнісінький скарб. І водночас пишаюся цим.

Далі у вікно випурхує ціла зграйка метеликів, квітів, ельфів, комах. Щоразу це трохи легше. Але саме «трохи»…

Обережно цікавлюся, а що бачить Іра? Виявляється, лишень блискучі іскорки, що завиваються у крихітні, неймовірно красиві смерчі. Варто запам’ятати. Може, коли знадобиться. Далі Іра мовчить, а я швиденько закінчую справу. При цьому розумію, що добрими наші дії можна назвати лише через силу: у випущених на волю полонених мізерний шанс дістатися до колишніх власників чи до неба. Ще якщо з живими власниками можна якось уладнати, то з мертвими набагато важче. Тут спеціальні знання потрібні. У мене їх поки немає. Вільні від тіла і від свого прямого призначення душі залишаються закладеними.

— Ну все, Іро, з мене досить благодійності на сьогодні. — Я повертаю голову до розпластаного тіла Господаря. — Йому я «швидку» не викликатиму, а ти — як хочеш.

Рішуче прошкую до виходу.

На щастя, Ірка зі мною погоджується. Певно, зрозуміла, що не варто співчувати усім підряд, особливо тим, хто хотів тебе щойно вбити. Тож мовчки чимчикує за мною.

Услухаюся в будинок, призупинившись на широких сходах. Так я і думала: цей дім має свою індивідуальність, та краще б залишався звичайною цегляною коробкою, що дає притулок людському мурашнику. У нього вмуровано живцем жертви, і не одну. До того ж не лишень людські. Це його охоронці, душі припнуті до вмурованих тіл. Бр-р, ну й характер у будиночка! Точно як у його господаря. Навіть пробує навіяти мені примарні уявлення, потріскуючи панелями та усіляко намагаючись переконати: поруч причаївся ворог.

До речі, де охорона?! Антон не виглядав клінічним ідіотом, здатним залишити Господаря без захисту. Звичайно, не від нас, смертниць, його захищати, та всяке буває. Підпалив же хтось «Янгола»… До речі, чому така назва — «Темний янгол»? Чому не «сірий»? Як засторога для всіх сірих: пам’ятай, мовляв, чим можеш закінчити свій шлях, якщо грішитимеш… Тю, і знову не про те думаю… Безголова.

Ні, ми в будівлі самі. Ну, майже самі, та я зараз не хочу думати про ту кімнату з колекцією, де на підлозі напівмертве людське тіло. Є клопоти й важливіші:

— Іро, ти ж не хочеш потрапити до божевільні? — Навіть не чекаю відповіді на відверто провокаційне запитання. — Ти не дурна, тож повинна розуміти, що подумають люди про наші пригоди, якщо розповісти правду. Спробуємо забути про те, що з нами відбулося. Просто забути, га?

— Забути! — киває Ірен. Вона не проти. Звісно, не проти, бо розгублено додає: — Хотілося б, та чи зможу?

— Навряд чи, — відповідаю чесно. — Однак спробувати мусимо, гаразд? Тільки давай з’ясуємо дещо раз і назавжди. Так, я трішки схожа на Валерія Едуардовича, бо, якби стала заперечувати, що геть інша і що випадково його перемогла, хіба б ти повірила? Та наша схожість лишень в одному: ми належимо до когорти людей… Е-е-е-е-е, як би точніше сказати… До людей з особливими талантами.

Я не можу озвучити всієї правди, бо й сама не всю її знаю. І не можу прочитати звичайній людині лекцію про кастовий поділ серед янголів. Бо вона мене тоді вважатиме чокнутою, а якщо трапиться диво і повірить, то стовідсотково збожеволіє.

— Звісно, Іро, я не ідеальна. Та у мене, чесне слово, ніколи не було, нема і не буде такої колекції. І не лише цим ми з Едуардовичем різнимося. Тобто…

— Припини! І вибач, — перебиває Ірка, відчуваючи, що трохи мене образила, порівнюючи з Господарем, і тому їй ніяково. — У мене випадково вирвалися ті слова. Ти не така, як він. І ти мене врятувала. Я це знаю і пам’ятатиму.

Киваю. Усе повертається на круги своя, і я для неї не лишень борець проти поганців, а й звичайна дівчина Адка, офіціантка та студентка.

— Слухай, Адо, скажи, будь ласка, то моя душа насправді настільки гарна, що Едуардович хотів мати її в колекції?

Я чекала цього запитання. Я б також на її місці спитала. Бо це, виходить, головна причина всіх сьогоднішніх та, зрештою, й учорашніх бід.

— Так, Іро. Вона — прекрасна, надзвичайна, унікальна! Якби було по-іншому, то Валерій Едуардович так відчайдушно не хапався б за тебе.

Цього разу брехня злітає з моїх уст напрочуд легко, бо я вже знаю: далі говорити не доведеться. Ми нарешті на задньому подвір’ї. Тепер залишається дрібниця — вийти за ворота, на волю.

Він навіть не дуже ховається. І зброї в руках нема. У нас із Іркою, до речі, теж. Напевно, слід було пошукати в будинку щось більш-менш схоже на пістолет, кастет чи принаймні ніж. Але від думки, що треба доторкнутися до якоїсь речі в цьому заклятому домі, починало млоїти. Краще так, урукопаш, аніж зі зброєю, яка в будь-який момент може зрадити.

Наш старий знайомий, нібито-брат-Антона, вирішив розібратися з нами голіруч. У наркоманів, хай і з надприродними здібностями, своя логіка. По-перше, він не чекав нас. По-друге, він ніколи не вважав жінок серйозними супротивниками. По-третє, він ще не знає, що Господар у нокауті. А по-четверте, він зараз ситий (мене пересмикує від думки про те, як він отримав свою дозу). Останнє, хоч як дивно, нам на користь, бо стан ситості — не найкращий для того, кого тримають за сторожового пса.

Я першою зробила крок до нього. Кинула через плече Ірці, аби не лізла. Раптом у нього стане-таки розуму спробувати захопити її у заручниці. А мені що тоді робити? Трохи згодом осягнула, наскільки бездумно я тоді геройствувала. А тієї миті була переконана, що переможу обов’язково, може, тому, що лють на весь світ ще до кінця не вивітрилася, а кращого об’єкта, аби її зігнати, поки що не з’явилося.

Певно, кумедно це виглядало збоку… Перемащене власною кров’ю дівчисько з розпухлою губою, яке ледь тримається на ногах, — та здоровий парубок навпроти.

Не знаю, хто б переміг у цьому поєдинку, бо альтернатива виглядала аж надто невтішною. Однак несподівані глядачі не збиралися чекати результату двобою.

Я так і не збагнула, звідки вони взялися. Просто сприйняла як факт. На оточеному височезною огорожею подвір’ї наче нізвідки вичаклувалися охоронці «Темного янгола» Віктор і Мишко. В очах мого супротивника був щирий подив, коли Мишко вирубав його одним ударом. «Цілком професійно, до речі», — відзначаю машинально. Таким шаленим я нашого жартівника ще не бачила. А його очі, здається, від люті стали навіть світлішими.

— Ну ви даєте, дівки! Здуріли зовсім?! В амазонок вирішили погратися?! З оцим-от покручем?!

— А що нам залишалося робити?! Чекати на черепашок-ніндзя чи на людину-павука?! — огризаюся я нервово.

Добре, що Ірка реагує більш нормально: кидається до хлопців, починає щось, захлинаючись, пояснювати, потім схлипувати. Мишко рвучко притискає її до грудей, якусь мить уважно дивиться на мене.

У його очах повільно згасає відблиск пожежі. Не відаю, кому першому спало на думку спалити «Янгола». Зрештою, і не дуже хочу про це знати. Але от хто першим чиркнув сірником або запальничкою — ладна заприсягтися, стовідсотково знаю.

Устигаю отямитися і збагнути, що вони друзі й можна врешті розслабитися. У голові макітриться, тож опускаюся просто на доріжку з гравію. Віктор, що стояв осторонь, підбігає до мене. Судячи з виразу його обличчя, він от-от спитає щось дурне, типу: «Як ти, Адо?» Натомість чую інше:

— Хто цей розумник, який переконував усіх, що у нас є трохи часу і можна не поспішати?! — Це Віктор не до мене, а до Павла. І, здається, риторично.

Ти диви, і Павло тут. Зрештою, він теж непоганий хлопець. І не винен, що колись давно його тренер зміг розгледіти у підлітку не лише задатки майбутнього бійця, але й хист до… Скажімо так, до магії. Не зовсім точно, звісно, але найближче до суті. Тож розгледів тренер хист та й перетворив хлопця на ідеального найманця.

Хтозна, скільки той тренер заробив на оборудці, коли «продав» Павла, і чи не шкодував потім. Хай там як, а першим хазяїном Павла виявився досить впливовий у місті бізнесмен. Він не гребував нічим, стараючись впливати на конкурентів і ворогів. Вбивства, розбій, допомога темних сил. Ну, набачився Павло в тих наймах чимало. А от чому прибився до «Янгола»… Не знаю. Як і того, чого це він раптом вирішив пристати до рятувального загону.

Тим часом Віктор допомагає мені підвестися. Робить це мовчки, без коментарів і співчувань з йойками. За це йому щира дяка. Усі слова співчуття чи жалю, мовлені зараз, — лише дурощі. Павло, залишивши імпровізований пост біля воріт, підходить до нас.

— Гаразд, Вікторе, вибач, що тебе не послухав. Ти правий, варто було квапитися. — Тоді звертається до мене: — Адо, а де Валерій Едуардович? Невже він вас так просто відпустив? І чому до спаленого «Янгола» він так і не приїхав?

— Не приїхав. Бо ми з Іркою, як з’ясувалося, важливіші навіть за «Янгола», — пояснюю з певною зловтіхою. — Мерзенний тип ваш Валерка. Його, бач, дуже приваблювали мої неординарні екстрасенсорні здібності. Хотів їх помацати. А Іра? Іра дуже гарно танцює. Хіба така жінка може не сподобатися? Правда, живими він нас не збирався відпускати.

Віктор стиха лається. Мишко сердито сичить:

— От ми бовдури, примудрилися влаштуватися на гарну роботу до маніяка.

Іра відривається врешті від Мишкового плеча, кидає на мене уважний погляд і… починає, ледь затинаючись, розвивати мою версію наших пригод.

Павло не стримується, перебиває Ірку:

— Стоп-стоп, дівки! Ви про найважливіше забули. Що з Едуардовичем? Де він?

— Адка його той… вирубала до напівсмерті. Він того… досі в ауті, — спокійнесенько повідомляє новину Ірка.

Усі витріщаються на мене. Віктор першим оговтується, щось хмикає собі під ніс та прямує до будинку, обіцяючи повернутися з аптечкою. На порозі зупиняється:

— А того красеня той… може, добити?

Я вже запитувала про це Ірку. Тепер от Віктор питає. Очевидно, Валерій Едуардович такого ставлення таки заслужив. Павло супиться. Аж настільки категорично він відмовляється діяти, бо краще за інших уявляє наслідки. І не ризикує ні залишити двір на Мишка, ні відпустити Віктора самого: ану ж як Ірка перебільшила й напівмертвий янгол воскресне? Бо не так просто насправді обезсилити янгола.

Мишко і не пробує сперечатися. Звісно, він піде з Віктором до будинку й не проти зовсім, щоб той був за старшого. Хлопці стоять на порозі.

Аж тут позаду нас, від брами, лунає доволі знайомий голос.

— Хлопці, ви не дуже образитеся, якщо я побалакаю з вашою подругою сам-на-сам? З отою, зеленоокою, у подертих джинсах.

Звідки тут узявся Антон? Чого це він зараз не біля «Янгола» з пожежниками чи з ментами?! Чому не шукає винуватців? І нафіга, скажіть, йому зі мною розмовляти?

На досить ввічливе запитання, чи можна поговорити зі мною, Мишко сказонув супротивнику таке… Ну, якщо спрощено і цензуровано, то порадив пошукати собі співрозмовницю деінде.

Антон тим часом якимось майже невловним рухом опинився біля Іри, майстерно — досвід не приховати — захопив її шию у блок та вишкірився на нас. Віктор вирішив відплатити супротивнику тою ж монетою. Підхопив товариша агресора, який досі був «у відключці», без зайвих церемоній заломив руку назад, ривком підіймаючи із землі напівживе тіло:

— Відпускай дівчину, бо він — гарантований труп.

— Та будь ласка. Від нього зараз жодної користі, та й ніколи не було, якщо чесно. Так що давай, валяй. А от мені навіть убивати вашу подругу не доведеться, варто лише прикласти трохи моїх зусиль і… У божевільні бідолашку відвідувати будете?

Розбирати, де блеф, а де правда, нема часу.

— Припиніть, хлопці! Невже без спецефектів не можете?! Нічого ти Ірі не зробиш, зрозумів? Справа не в тому, хто кого вб’є першим. Справа в іншому. Якщо, Антоне, ти на щось схоже відважишся, то життя тобі в цьому місті не буде, це я гарантую.

Та-ак, німі сцени бувають не лише в театрі. Добре, що збоку себе не бачу: зараз у моєму стані тільки таким тоном і розмовляти. Та, здається, мені вірять.

Я підходжу до Антона. Той мовчки відпускає Ірину, певно, переконаний, що добився свого. І лише за кілька секунд оговтується:

— Гордячка чортова! Королевою себе уявила? Що, король помер — хай живе королева?!

— Королева — це не за адресою. — Промовляю холодно і трохи зарозуміло. — А король не помер, Антоне. Він може прожити ще кілька років у скаліченому тілі та з відібраною мовою. Розуміючи, що його вже не бояться і зовсім не шанують. А дехто з колишніх підлабузників і відверто потім скаже, що краще здохнути, аніж так доживати.

— Це я і зараз скажу.

— Тобі вирішувати, що далі: можеш викликати «швидку», і, можливо, його відкачають, а ти збережеш репутацію вірного слуги. А можеш і добити. Ти ж саме так розумієш милосердя? Чи, мо’, залишити колишнього Господаря життя мучитися, поки не помре власною смертю?

Судячи з виразу його обличчя, якщо когось йому і кортить добити зараз, то це мене. Цікаво, що стримує: розуміння, що тоді вже точно не вибереться звідси живим, чи бажання таки поговорити сам-на-сам?

Прямую до найближчої лавки, перехоплюю погляд Павла. Киваю заспокійливо: все гаразд, я впораюся. Дивно, але завжди розважливий Віктор виглядає так, ніби готовий на шматки розірвати Антона. Сідаю, насилу втримуючись, щоб не впасти на нагріте сонцем дерев’яне сидіння. Не залізна ж я, врешті. Антон це помічає. Та я і не збиралася приховувати втому та корчити з себе супержінку.

У темних очах сусіда раптом пробігає щось цілком людське.

— Дідько з ним, сам винен. Усе зіпсував. Виродок самовпевнений. Казав йому: не все так просто, Валерію Едуардовичу. Треба ж враховувати, з ким маєш справу. Ну хіба можна вимагати від дитини, аби вона відразу спокусилася владою чи балачками про вищість сірих і всяке таке? Ти ж, певно, себе ледь не за людину тримаєш досі, так? Он і зараз переймаєшся тим непутящим дівчиськом. Як її там, Іра-Ірен? До речі, до божевільні я б її не довів, то блеф, однак пам’ять не завадило б підчистити…

— Ага! — іронізую. — Для її ж блага, звісно. А лікувати амнезію Ірці потім хто буде, я?

Переводжу розмову на інше:

— Що в мені такого незвичного, Антоне, скажи? Нащо я йому я була потрібна, га?

— Він зі мною не всім ділився. Та все ж… Дещо знаю. Молодняка у них майже нема, а тут раптом ти намалювалася. Просканували уважно. І нічо таке відкриття — молодий і сильний янгол. Унікальний просто. От Едуардович і захотів тебе під власне крильце взяти, ручною зробити. Адо, тільки чесно: ти справді не знала, що ти янгол і що твій батько живий?

Хитаю заперечливо головою:

— Справді не знала, що батько живий. А про янголів? Я просто не вірила в це.

Він веде далі:

— Не вірила? Цікаво. Валерій знав твого батька, навіть дуже-дуже добре знав. Певний час вони справно прикривали один одному спини, потім щось не поділили, стали ворогами. Далі твоєму батькові набридло ворогувати і він відійшов убік. Не всі це зрозуміли, дехто сказав, що він злякався, але у вашій сім’ї завжди народжувалися диваки, яким плювати, хто що скаже. — На секунду в його голосі з’являється повага. І водночас злість на таку дурну поведінку. — Ну, а щодо помсти… Тебе хотіли зробити спочатку ручною, а потім…

— Що потім? — запитую, хоч і знаю, що могло бути потім.

Він відповідає притишено:

— Дурня повна, звичайно. Мало що Едуардович хотів. Зрештою, тепер і не дуже цікаво. Сама бачиш, до чого призводить недооцінка суперника, тобто суперниці.

— А тобі, Антоне, від мене чого треба? — Цікаво, він так і не сказав «у нас», говорячи про сірих янголів.

Та, зрештою, я й сама спершу без вагань зарахувала його до типових вампірів. Щоправда, до підвиду, котрий живиться лише емоціями. Ну, мені «мінус» за неуважність. Він таки з сірих. Та тільки чого він мені заздрить так відверто? Хоч пропонуй махнутися — як там я висловилася — «екстрасенсорними здібностями»…

— Мені від тебе? — удавано дивується Антон. — Навпаки! Це тобі не завадила б надалі моя підтримка. Ти, можливо, дещо й умієш. У це, звичайно, мало хто повірить після сьогоднішнього, скажуть, що вмієш багато, але чи варто зупинятися на досягнутому? Ну, якщо хочеш і далі таці в якомусь кафе тягати чи в магазині за прилавком стовбичити та спілкуватися лише з людьми, і то переважно з невдахами, — твоє право. Я шануватиму твій вибір. Але я — не всі. Багато хто вирішить, що слід тебе скерувати у правильному напрямку. А роблять це у нас зазвичай силою. Якщо комизитимешся, то приберуть, щоб інших не спокушати поганим прикладом.

— Благодійник відшукався! — Можливо, мені доведеться пошкодувати про ці слова, та невже він вважає мене аж настільки наївною? — Що, набридло бути в ролі служки, а самого поки ніхто всерйоз не сприймає?! Вирішив, що витяг виграшну карту, на яку варто поставити? Та ти ще й обережний, спершу перевірив, чи не трапилася замість козиря якась дрібнота. До речі, у мене ще один вихід є: зараз на вокзал, сяду на найближчий потяг — і шукайте вітру в полі!

— Твій батько теж колись обрав утечу, а тобі наплели, що помер… — Він навіть не завершує думку. І так зрозуміло: «Глянь, до чого це привело. Влаштовує така доля?»

— Усе, аудієнція затягнулася. Досить з мене на сьогодні сірої маячні.

От не думала, що колись настільки зрадію появі Павла…

— Ми і так закінчили, — улесливо озивається Антон. — Дівча зараз не в тому стані, аби обговорювати серйозні речі.

— Думаю, під час вашої першої зустрічі вона виглядала набагато краще. Чи не так? Скажи, Антоне, до її нинішнього стану ти часом не доклав рук?

Навряд чи Павло розраховує на те, що супротивник соромливо опустить очі. Антон голосно хмикає.

— Та ну, Павле, скажеш таке! Зрештою, під час вашої останньої зустрічі у «Янголі» Адка теж виглядала набагато ліпше. Не вберіг її саме ти чи хтось із твоїх підлеглих.

Певно, така люба розмова могла б тривати довго. Та, на щастя, до обох швидко доходить, що я себе поводжу якось неправильно. Не втручаюся в розмову, не огризаюся на випади, не посилаю нікого, не нервую. А просто сиджу і мовчки ковтаю газовану воду. А ще подумки дякую Вікторові, який, поки інші вирішували глобальні проблеми, приніс мені попити. Зуби вже майже не стукотять по пластику стаканчика, та все ж вигляд у мене доволі кепський…

— Ну, зі мною вона поки піти не схоче… — Після невеличкої паузи Антон діловито веде далі. — Думаю, в тебе, Павле, таки вистачить розуму відвезти її додому, а за потреби викликати лікаря, простежити, щоб твоя дівчина не вплутувалася в інші історії… Я ж тут залагоджу… справи. Ви ж наслідили… І навіть не підставиш вас, бо тоді і з малої користі ніякої. Ще зустрінемося, добалакаємо.

— Вона не моя дівчина, — рішуче оголошує Павло, простягаючи мені руку, аби допомогти підвестися. — А тобі, Адо, й справді варто відпочити. Маєш паскудний вигляд. То йдемо, чи що?

Дякувати Антону за те, що перетворився на тимчасового союзника, ніхто, звісно, не збирається. Та все ж, Антон не був би самим собою, якби розвернувся і забрався куди подалі. Ледь помітний доторк до мого плеча, таке майже нейтральне: «Бувай, Адко». І пережиті щойно події раптом тьмяніють. Не те щоб у мене пам’ять погіршилася, тут інше. Я знаю, що зможу сьогодні спокійно заснути, і без жахливих сновидінь.

Якого милого?! Хіба я прохала допомагати, тобто забирати мій біль собі?! Та волати щось на зразок: «Поклади на місце те, що взяв!» — не хочеться. Бо й самому Антонові від такої здобичі задоволення ніякого, он, аж скривився мимоволі. Зрештою, істерик на сьогодні досить. Нібито й гарний вчинок зробив, але відчуваю: не все тут просто. Зараз для нього я — здобич, запах якої він запам’ятав назавжди, коли торкнувся і позичив частинку мене. Тепер і справді начувайся, Адо! Вірний пес нового Господаря віднайде тебе і в іншому місті. Можливо, він і не повірив, що я збираюся втікати, та все ж підстрахувався.

Антон пішов. Павло співчутливо дивиться на мене.

— Того… другого охоронця… він живий? — Ніяк не можу сформулювати запитання.

— Так, але не певен, що це надовго. Своїх хлопців я від нього відігнав. Нащо їм бруднитися. Нехай Антон виконує чорну роботу. Адо, то так, між нами, як порада… — Він на мить замислюється, наче обдумує, чи варто таки її мені давати, та поспіхом додає: — Не думаю, що до такого друга, як Антон, слід спиною повертатися.

— Я це знаю. А щодо друзів… Не думаю, що в нього вони є.

Я підводжуся з лави, намагаючись не зустрічатися поглядом із Павлом. Учора чи й сьогодні вранці він рішуче кинув би у відповідь: нормальна позиція, нафіга такі друзі. Так, нормальна позиція. То чому ти, Павле, дозволив уплутати себе в цю дику історію і навіть не шкодуєш? Друзі пізнаються в біді, чи тут щось інше?

У мене таки алергія. На автівки з тонованим склом. Ніби й розумію, що машина інша й ніхто нічого цього разу мені не зробить. Та все одно до машини, завбачливо залишеної Павлом неподалік, я ледь плентаюся. Він, здається, встиг оцінити мій стан і збагнув, що помирати поки не збираюся. Але, на диво, не квапить, не нагадує, що інші зачекалися, що такі-от зволікання небезпечні. Мені знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти, що він чекає запитань.

— Як там Іра? — не розчаровую його, запитую.

— Фізично буває гірше. А так… Це ти у нас психолог. Може, Ірі варто скористатися пропозицією твого друга, Антона тобто?

У когось дуже довгий і цікавий ніс. Натяки про «мого друга» взагалі залишаю без коментарів.

— Ні, не варто. Після такої «допомоги» їй хіба що трохи легше стане. Але де гарантія, що завтра той гад, Антон тобто, до Іри не припхається з умислом і не почне розпитувати про всяке-різне? Навмисно запхається в голову. Нашкодить, вона кавалками згадуватиме пережите. А тут знову він. Із пропозицією зарадити лиху. Типу подолання зайвих емоцій, страждань, страхів, докорів сумління, бо, мовляв, йому це не важко, а їй буде приємно? А раптом вона згодиться? Ти колись вампірозалежних бачив? Ірку я їм не віддам.

Нагадування про вампірозалежних змушує Павла всміхнутися, щоправда, невесело. Очевидно, він їх бачив. І не порадив би дивитися на таке нервовим чи вагітним — не для них подібне видовище. Він розуміє, що я кажу не всю правду. Але й не брешу. Грець із ним, із таким способом вирішення проблем. Мабуть, я вже оговтуюся, бо знову важко опанувати цікавість, а це — мій нормальний стан.

— Павле, а твій тренер… сенсей тобто… ще живий?

Він здригається так, немов пропустив удар від значно слабшого супротивника. Певно, запитання виявилося аж надто неочікуваним. Та коли я ставлю і найдурніші запитання, то не видираю відповіді силою, міг би і змовчати. Отже, просто не схотів.

— Ти мене продовжуєш вражати, Адо. Стільки прихованих талантів. Хм, очевидно, настала пора перестати тобі дивуватися, знаючи тепер напевне, чия ти донька. А щодо сенсея… Його вбили. Він же не одного учня отак… працевлаштував до серйозних людей. Чи й не людей. От хтось і вирішив: він знає забагато. — Байдужий голос Павла, погляд у далечінь. І біль. Біль у кожному слові такий, що інший би не втримався, зірвався. — Не я вбивав. Можеш не уточнювати. І ніхто, чуєш, ніхто з його учнів теж. Ще щось тебе цікавить, янголе?

Звертання ігнорую. Однак зауваження, що мене не обходять його особисті справи, так і не висловлюю вголос. Кажу геть інше:

— Не так ти зрозумів мене, Павле. Із Мишком треба щось робити. Б’ється він непогано, але ж… Потрібно йому сенсея знайти, щоб усе правильно пояснив. Це ж найпростіший вихід — гарного учитель для хлопця нараяти.

— Вчителя для Мишка?! Та його простіше вбити, ніж чогось путнього навчити! Гаразд, Адо. Жартую. Не переймайся Михайлом. Я ним займуся. Мене дивує інше: чому ти досі не запитала, що я тут роблю? Тоді сам розповім. Після чесно відпрацьованої зміни мене під будинком пильнували два лицарі печального образу — Мишко та Віктор. Інформація, бачиш-но, їм знадобилася. Куди ви з Іркою поділися, з ким, навіщо, адреса? Ага! Лишень інформація. А далі самі впораються! Камікадзе срані. Віктор ще хоч у гарячій точці встиг побувати, а Мишко… І пороху не нюхав, і не вбивав ніколи, а туди ж, на подвиги, тягне. Герой, блін!

Хтозна, чи Павла дратує необстріляність Мишка, чи те, що така реакція хлопців не видається йому гідною «розумної людини», а може, й те, що він дозволив себе втягнути в не надто добру історію.

— Не переймайся так, Павле. У няньки до нас ти не наймався. За допомогу щиро дякую. Не знаю, як хто, а я таке не забуваю. А зіскочити будь-коли встигнеш. Думаю, що кілька днів буде тиша. Ніхто нас не чіпатиме. Поки правду від вигадки відокремлять, поки збагнуть, що то не таємний могутній супротивник мало не вбив майже всесильного Валерія Едуардовича… А з міліцією, думаю, мій так званий товариш Антон таки якось уладнає справу — в його ж інтересах.

Каюсь, згадка про користь Антона — то справді занадто. Але, якщо щиро, хлопці таки влипли. А хто, скажіть, при здоровому глузді став би їм допомагати? Зрештою, не виключено, що й мені рано чи пізно може знадобитися його допомога…

— А це вже не тобі вирішувати, зрозуміла?! Мене з дитинства вчили: якщо взяв на себе відповідальність за слабших, значить, мусиш витримати. А як ні, то ти — слимак, та й по всьому. Хай інші ким завгодно вважають, хоч героєм, хоч відчайдухом, та все одно себе не надуриш, бо щодня у дзеркалі ти бачитимеш лише слимака.

До нас неспішно підходить Віктор. Не запитує, чого затрималися. Мовчки подає мені свою джинсову куртку з дурнуватою емблемою залізної людини на спині. Звісно, в ній буде спекотно. Та краще безрозмірна куртка, ніж співчутливі очі попутників. Мій пожований вигляд кого завгодно розжалобить.

— Слухай, Вікторе, а як ви взагалі дізналися, що нам допомога потрібна?

Трохи запізно я взялася це з’ясовувати. Була певна, що відповідь найбанальніша, тож може і зачекати. Справді, ніякого дива. Ірина перед розмовою зі мною запхала Софії у кишеню записку та попрохала «в разі чого» віддати Мишкові. І Софія виконала-таки прохання, щойно побачила, як ми сідаємо в автівку з тонованими вікнами, а та потім зривається з місця на шаленій швидкості. Мишко тверезо оцінив ситуацію та попросив Віктора допомогти. Той відразу погодився та порадив долучити до рятівної операції й Павла, який мусить більше знати, бо ж начальник охорони. Усе просто.

От тільки… Жоден підручник із психології не розкладе по поличках причини такого вчинку. Янголів серед наших рятівників нема. Звичайні слабкі люди. А от же ж… Який, у біса, підручник?!

— Хлопці, я… я дуже вдячна вам за все.

Я мала вибір: улаштуватися на переднє сидіння автівки чи позаду, біля Іри та Мишка. Не вагаючись, запхалася на заднє сидіння. Перехопила ледь здивований погляд Віктора, що миттю влаштувався біля водія, та не надала цьому значення. Якраз накотила хвиля сонливості, певно, лише зараз відчула себе у відносній безпеці. Павло рушив з місця професійно, без ривка. Музику вмикати не став. Певно, мала розпочатися серйозна розмова, тож мусила зосередитися, аби не пропустити чогось важливого.

— Ну що, вовчики-братики, — якусь мить водій вагається, чи не додати: «і лисички-сестрички», але це, на його думку, вже зайва фамільярність. — Ще вчора у нас була певна стабільність…

— Гори вона синім полум’ям, така стабільність, — не стримується Мишко.

— Уже, — раптом утручається в розмову Віктор. — Хай і не зовсім синім, але згоріла дотла. Чи ти не проти і цей будинок підсмажити, щоб уже напевне?

— Ага! А ще краще все місто з чотирьох сторін підпалити. Тоді точно усіх ворогів позбудемося, — уриває дурну репліку Мишка Павло. — От тільки де друзів тоді брати?

Хлопці трохи вгамовуються і якийсь час серйозно розвивають думку, що всім нам варто триматися купи. Мишко обережно пропонує Ірині пожити поки в нього. Потім нітиться, починає верзти, що і на думці «нічого такого» не мав. Дитячий садок, їй-богу! Та в Іри не вистачає сил на відмову, і вона, мовчки хитнувши вдячно головою, приймає пропозицію. Тут, ніби й доречно, виникає ідея показати дівчину знайомому лікарю, а ще краще — прилаштувати на кілька днів у якийсь приміський санаторій. Віктор озирається. Без жодної телепатії легко передбачити, що зараз мова буде про мене. Швиденько бовкаю найперше, що спадає на думку, аби лише надати розмові іншого напрямку:

— То клуб справді згорів дощенту, так? Документи ж начебто в сейфі були? Може, Софію попрохати, аби довідалася? Як уявлю, що доведеться морочитися з медичною книжкою, млосно робиться. А хто мене без неї на роботу офіціанткою візьме?

Віктор дивиться на мене надто уважно.

— Ти впевнена, що аж так прагнеш працювати? Може, варто зосередитися на навчанні, а ночами відсипатися?

— Хе! Вікторе, невже ти гадаєш, що в наш час можна прожити тільки на студентську стипендію? А навчання кидати я не збираюся! Хочу колись відкрити спеціальну психологічну консультацію для тих, хто постраждав від цих… «надприродних екстрасенсорних здібностей». Жертвам же потрібно знати: є люди, які готові їх вислухати, повірити, не запроторюючи до дурки.

— Справа благородна. — Голос порадника звучить підкреслено м’яко. — Із таким характером, як у тебе, це вдасться легко і без клієнтів не залишишся — факт. А от хлопця свого можеш сміливо посилати куди подалі уже зараз: якщо дозволяє коханій дівчині так підставлятися замість того, аби заробляти самому. Значить, він тебе не цінує!

Господи, та яке в нас на календарі століття?! М-да. У кожній дівчині спить феміністка. І прокидається вона зазвичай у найменш підхожий для цього момент.

— Що? Який іще хлопець? Потрібний він мені, як корові сідло. — Якраз збираюся додати, що це лише моя справа, мати чи не мати хлопця, та затинаюся. Віктор дивиться на мене дуже пильно. І в його погляді щось нове. Таке, ніби він дізнався про вакантну посаду, яку зовсім не проти посісти.

— Гаразд-гаразд, тільки не нервуй, заспокойся, Адо. І так забагато переживань на один день для такої тендітної дівчини. — Його слова аж ніяк не виправляють ситуацію. Бо звучать так, ніби він має право мене заспокоювати.

Вони що — не розуміють?! Від мене варто триматися подалі. Я небезпечна. Убивати виявилося неважко. Попри перший не зовсім вдалий досвід, я можу відправити на той світ будь-кого з них, а може, мене стане і на двох. Я можу одним махом вирішити безліч проблем: позбутися небажаних свідків, злісних кривдників… Якщо оберу шлях, послужливо підказаний Валерієм Едуардовичем.

— Адо, — Мишко обережно, щоб не потривожити зайвий раз Іру, яка пригорнулася до його плеча, простягає руку та легенько торкає мене. — Ти де? Ти ж зовсім нас не слухаєш. То як щодо відпочинку в санаторії разом з Іриною?

Та тут озивається Вікторова мобілка. Глянувши на екран, він похмурніє.

— Слухаю, — кидає тихо. І справді слухає, майже не уриваючи співрозмовника. Його пшеничні брови потроху здіймаються вгору. Наприкінці він дякує. Прохає телефонувати за будь-яких змін. Повертається до Павла відверто здивований.

— Це Микола Андрійович. Ну, той, лікар зі шпиталю, куди ми Ліну відвезли. Він стверджує, що сталося диво: десь годину тому дівчиську раптом помітно покращало. Тепер лікарі певні: житиме.

— Годину тому? — Ірка ледь примружується. Певно, намагається прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми громили одну рідкісну колекцію.

— Мишко, де ви Ліну знайшли? І що з нею було?

— У глухому провулку. Неподалік від «Янгола». А шпиталь — дорогою до будинку Господаря, от ми й затрималися через це ненадовго. Ну, сама знаєш, наскільки стрімко «швидка» зараз поспішає на виклики. Тим паче, коли пахне керосином. Нащо їм статистику псувати? А дівчина була напівжива, непритомна тоб…

— Змовкни, — водночас наказують Павло та Віктор і виразно кивають на нас. Мовляв, дівчатам зараз тільки натуралістичних подробиць не вистачало, і так пережили таке, що інші билися б в істериці без упину…

На істерику в нас немає сил. Я досить спокійно сприймаю інформацію про те, що ми фактично повернули душу зрадниці й цим врятували її. От як виживе, тоді й зустрінемося та поговоримо. Цікаво, як саме виглядала її душа?

Що ж, добрі справи не залишаються безкарними. Аби лише вони не були даремними. Може, ще хтось цієї хвилини відклав убік смертельну дозу пігулок чи нагострений ніж із думкою: чи я не здурів?

— Адо, ти часом не знаєш, Клара більше полюбляє цитрини чи банани?

— Яблука. — Зрозуміло, що Іра мала на увазі: чи взагалі є шанс, що Клара теж «прокинеться»? — Захочеш навідати — мені подзвони, добре? Сходимо разом.

І вже для хлопців додаю:

— То, кажете, є серед знайомих гарний лікар, такий, що не ставить зайвих питань? Хай би оглянув Іру.

І перш ніж вона встигає розплатитися тою ж монетою, додаю поспіхом:

— До речі, котра година?

Почувши відповідь, щиро дивуюся: день у розпалі. Бо почала було сумніватися: чого це раптом сонце сьогодні наче прикипіло до середини неба?

— О! Супер! То я ще на останню пару встигаю! Добре, що конспект віддала одногрупниці переписати, хоч із зошитом буду, бо викладачка сувора…

Змовкаю, перехопивши погляди попутників. Свого часу чула на лекції, що оратор повинен мати неабиякий хист, аби одним-двома реченнями викликати ідентичні емоції у трьох різних слухачів. Щодо хисту не знаю. А от експеримент, аби проводила зумисне, вважався б вдалим: не троє — четверо дивляться на мене однаковими поглядами. Як на цілковиту божевільну. Певно, до універу я сьогодні таки не втраплю.

Через це довелося порушити встановлене мною ж правило: не з’являтися вдома без попередження. Наслідки були передбачувані.

— Ой, Адо, ти?! — В очах Тетянки справжня розгубленість. — А ми тут… А я думала, що ти зараз на парах.

Звісно, думала. Інакше б не навела повну хату друзів. Усі з червоними від безсоння та дешевого пива очима. Обличчя дівчат утратили чіткі контури, бо макіяж розплився. Хлопці скуйовджені так, ніби ніколи й не чули про гребінці.

— Забила я на пари сьогодні. — Відсуваю вбік купу брудного взуття, кинутого сяк-так біля призначеної для нього полички. Звільняю місце для своїх кросівок. Хто сказав, що сучасна молодь не піддається дресурі? Он уже не лізуть у брудних черевиках та кедах до кімнати. От якби ще привчити прибирати після себе фантики від цукерок та пакуночки з-під чіпсів…

— Усе гаразд, хлопці-дівчата, — уриваю напружену тишу. Ох і не люблять мене зараз, аж спиною відчуваю. — Я вам не заважатиму. Лише зроблю собі чаю, і більше ви мене не побачите.

Заходжу на кухню. Умикаю електрочайник, мимохідь відзначаю, що в ньому з’явився накип. Блін, ну, прохала ж Таньку не наточувати воду з-під крана. Доведеться чистити накип. Із верхньої полиці, куди стороннім зазвичай ліньки добиратися під час гулянок, дістаю великий, мало не літровий скляний кухлик без жодного малюнку чи напису. Заварюю нормальний чай, а не з пакетика.

— Тут ще окропу вистачить на кілька горнят, якщо хтось захоче чаю або кави, — кидаю ніби у простір, певна, що не один горопаха зараз потягнеться до дешевого посуду. Вони й самі не завважили, як дійшли до такого стану, від якого один крок або до цілковитого сп’яніння, або до пронизливої, аж дзвінкої тверезості. Чай — не найгірше, що можна зараз випити.

Ненадовго замислююся, потім таки прихоплюю дивом уцілілу пачку печива. Мають же і в мене бути недоліки? Та й у такий день кілька зайвих калорій — далеко не найгірше, що можна собі дозволити.

Прошкую до своєї кімнати, підморгуючи Тетянці, яка відповідає несміливою усмішкою. Хтось просочується до кухні. Ага, їм таки не уникнути чаювання.

Та тут втручається один із юнаків:

— Адочко, а йди-но до нас. Чайок веселіше пити у компанії. — Він робить паузу, аби слухачі зрозуміли, що саме час голосно порадіти його дотепності. — У нас весело, ми в покер граємо на роздягання.

Ой, краще б ти, голубе, змовчав. Чи хоч би не зазирав так настійливо у вічі. Мить примружено дивлюся на нього.

— Дякую. — Дарую йому справжню американську усмішку, наче з реклами зубної пасти. Теж, одначе, талант у цих американців: цілій нації навчитися всміхатися так, щоб зайвий раз прорекламувати свого дантиста і при цьому не дбати, чи пасують розтягнуті губи до виразу обличчя. — Дякую, та я дуже погано граю у покер. Настільки погано, що мене часто звинувачують у махлюванні. Зганьбишся, парубче. Роздягну до нитки. Спідня білизна хоч чиста?

Компанією котиться смішок. Ну звісно, хлопці радіють приниженню суперника. Дівчата переморгуються, мовляв, не така вона й красуня, аби відшивати такого хлопця. Теж мені розумниці, діамант від страза відрізнити не можуть. Хоча навіщо? Блищить — і доста… Хлопець поривається щось сказати, та мені вже не цікаво. Зрештою, незручно стояти з посудом у руці. На роботі мені за це хоч платять, а тут з якого дива цим займатися? Знизую плечима і прямую до своєї кімнати. Чийсь мобільний починає награвати урочисту мелодію з відомого кримінального серіалу. Хто це в нас такий крутий? Ну звісно, мій співрозмовник. Дивно, щось аж дуже швидко спрацювало цього разу. Чи, може, справді випадок?

Краєм ока помічаю, що у нього дорожезний смартфон, а от футляр із непоганої, але таки підробки під шкіру. Ну звісно, ще одне підтвердження того, що я мала рацію. Не діамант.

Із чистим сумлінням щільно причиняю за собою кімнатні двері. Мене вже не цікавить, що трапилося у того красунчика та чому він змушений буде вилітати з квартири, плутаючись у рукавах дорогої спортивної куртки та розкидаючи навсібіч взуття, бо його кеди випадково опиняються аж на дні купи. Що ж, першу скибу від компанії відкраяно. Далі справа піде легше і без моєї участі. Та й решта підлітків не така шкодлива.

Нарешті примощую кухлик на спеціальну підставку з ялівцю на тумбочці біля узголів’я. Добре, що чай не остаточно прохолов через дурні теревені й кімнаткою пливуть чудові пахощі ароматного напою. Притуляю поряд печиво, ледь не навпомацки тягнуся до плеєра. Основна перевага невеличкої кімнатки — можна запросто віднайти все необхідне. Якщо, звісно, примусити себе класти речі на призначені для них місця. Натикаюся рукою на мобільний. Укотре радію, що забула його сьогодні вдома — такого дня прилад не пережив би гарантовано. Змінювати сімку чи не варто клопотатися? Супер. Він і сам вимкнувся без дозарядки, часто про це забуваю.

Падаю просто на ліжник, брудна та знесилена. Ледь невдоволено кривлюся: від волосся та одягу тхне цигарковим димом. Однаково доведеться почекати з купанням, допоки Тетянина компанія розсмокчеться. Уважно прислухаюся до звуків у квартирі: ага, знову грюкнули двері, цього разу тихіше. Десь за годинку всі розійдуться.

Тож роблю врешті перший ковток чаю, надкушую над тарілкою крихке печиво. Кілька хвилин бездумно розглядаю власну стелю, стандартно білу.

Порпаюся в старенькому мп3-плеєрі, нічого під настрій не добираю.

Нарешті здаюся і натискаю клавішу «рендом».

Лунає ледь хрипкий, але гарно поставлений дівочий голос:

До біса тематично! Різко натискаю перехід на наступну пісню. Гурт мені справді подобається, як і сама пісня. Але зараз таке порекомендував би для прослуховування хіба той же Антон, не перед сном згадувати.

Нарешті пощастило! Безсмертне «Yesterday»… Музика, здатна змити спогади.

Мабуть, я таки втомилася більше, ніж зізнавалася сама собі, бо майже засинаю. А в голові спливають дивні асоціації. От, скажімо, ніяк не щастить позбутися надто яскравого спомину про ту мить, коли в машині Ірка торсала мене за руку: «Адко-Адусечко! Ну, будь ласка, скажи, ну скажи, на що схожа моя душа?» Довелося викручуватися, посилатися на давню заборону, а наприкінці запевняти, що хай там що, а її душа таки унікальна, справжня коштовність. Хоч як дивно, дівчину це трохи втішило: «Добре, що я хоч у душі гарна».

Ох, а якщо по правді, Іро, твоя душа — далеко не красуня. Та це й не дивно: новонароджені малята рідко бувають гарними. Зазвичай це щось зморщене, червонясте чи синювате, слабеньке та безпомічне. Яке весь час вередує, змушуючи тих, хто за ним доглядає, вигадувати різні глупства, аби хоч ненадовго втишити вередливе маля.

Інша справа, що деякі поціновувачі, хай би вони запалися крізь землю, шанують не так витончену красу, як унікальність. А справді гарних, мов мальованих, душ у світі доста, хай би що казали скептики. Так-от, душа Ірини — просто рідкісна, я за своє життя бачила щось схоже лишень двічі чи тричі. Валерій Едуардович, очевидно, більше. І тому, як справжній колекціонер, не зміг спокійно пройти мимо.

Та й я навряд чи зумію. Відтепер я буду поряд. Слідкуватиму за тим, як вона росте і міцніє, оберігатиму від спокус, сподіваючись, що колись зможу-таки побачити її дорослою та незалежною ні від кого. І коли зістарюся, то обов’язково напишу спогади про першу зустріч із геніальною, дуже-дуже знаною й талановитою поеткою…

Ніби самі собою згадуються випадково підслухані поетичні рядки. Дивно, чому, розповідаючи про свої таланти, Іра приховала це вміння. Її вірш навіть надрукував якийсь вітчизняний часопис. Іра подрузі телефоном хвалилася і цитувала з пам’яті:

Цікаво, чи Іра розуміє, що завдяки нашій пригоді отримала янгола-охоронця? Правда, сірого та наразі дуже-дуже втомленого і сонного, який поки що лишень вчиться використовувати власні сили. Але він доволі гарний учень, і тому з ним проблем не буде.

О, вхідні двері знову зачинилися. Чудово. Ще півгодини — і шлях до ванної вільний. І, звісно, я не збираюся розгрібати бруд у квартирі. Це справа Тетянки.

Здається, я потроху засинаю, думки стають куцими і чомусь різнобарвними, так і хочеться сплести з них кіску, як у дитинстві, коли бабуся сварила, бо я заплітала так торочки на пледі. Так, що ж робити далі? Що буде далі? Думки збиваються, от неслухняні…

Ще раз гупають двері. Несила підвестися з ліжка… Приймаю героїчне рішення: спатиму брудною!

Деренчить телефон у передпокої. Стаціонарний домашній… На нього так рідко телефонують, хіба що батьки Тетясиних однокласників чи моя мама. Дзвінок ввічливості, так би мовити. Іду, іду… Ні, вже не йду. Тетяся — молодець, дотумкала взяти слухавку.

Чого вона так репетує? Чи це стіни потоншали?

— Ні, я не гукну її до телефону. Зрозумійте: Аді погано. Яку «швидку»?! На чорта?! Я хотіла сказати, що вона втомилася та зараз спить. Ага! Спить, кажу, бо повернулася дуже-дуже пізно, тобто вона не виспалася. Поспить, і все буде хокей… Хокей — то окей, тобто гаразд по-вашому. І гра з шайбою тут ні до чого… Кажу, що все буде добре… Господи, але ви причепа. Блін, іду гляну! І якщо не спить, то дам їй слухавку.

Скрип моїх дверей. Так, я сплю-сплю. Боже, чого ті двері так риплять? Я ж нещодавно петлі старанно змащувала.

Тихі кроки коридором. Голос Тетяни:

— Вона справді спить, я не брешу… Тобто знаєте що?!.. Та хто ви врешті такий, діставайло?! Друг? У Адки немає таких друзів, котрі на домашній телефонують. Ага, так я вам і дала номер її мобільного. А може, ви — маніяк доморощений? Ох, то я вам ще й листоноша? Хокей, тобто добре. Кажіть, що передати? Що? То я маю так просто їй сказонути: «Адо, тобі туткай передавали: „Добре відпочинь, янголя, ти заслужила“?!». Та не пішли б ви… Самі таке передавайте. Тьху на вас! Збоченець!

Таня кидає слухавку.

— Придурок кінчений! — сопе сердито, мов їжачок. А в голосі, крім злості… заздрість, чи що?

Точно, це я вже сплю. І мені мариться. Друг… янголя… заслужила…

Гарний сон. Подивлюся ще трохи, може, зрозумію, що робити далі.

Ранок від вечора мудріший.

1. Антон

Правду кажуть розумні люди: ранок від вечора мудріший. Бо ще вчора я не бачила навіть натяку на вихід із лабіринту, в який потрапила, дозволивши вплутати себе в історію з душами. Улягаюся спати і засинаю від смертельної втоми. А вранці наче розумію, що далі робити. Дорога сама мені відкривається, і я не замислююся над тим, чи добре чиню, чи ні. Просто знаю: мені зараз у цьому напрямку треба рухатися. Інтуїція, еге ж?

Звісно, якби я почала логічно зважувати кожен свій крок, то і халеп, у які втрапляю, було б менше, але хіба цікаве таке життя?

Прокидаюся в порожній квартирі. Тетяна прибрала у вітальні і навіть трохи на кухні. Її вдома нема, очевидно, ще в школі. Визираю у вікно і тетерію. Сонце вже у зеніті. Оце я поспала! Майже добу. Перш за все попленталася у душ. Самій від себе зараз гидко. Волосся смердить цигарковим димом, зрештою, як і одяг та шкіра.

Вода мені завжди допомагає і відновитися, і змити з себе сумніви, надокучливі чужі думки та вагання. Кожна клітинка тіла відкривається і ретельно очищується.

Найпростіша формула, H₂O, кажете? Та це майже алхімія, яка завжди поруч. Відчуваєш, що тебе зурочили, чи просто дурнувате начальство дістало порадами та вимогами, або колежанка аж надто прискіпливо намагається перекласти на твої плечі частинку власного болю чи проблем — бігом до води. Немає ліпшого очищувача.

Усе в каналізацію, весь бруд із тіла та камені з душі туди, вниз. Земля добре знає, що з тим робити. Є істоти, які цими відходами харчуються. Як у природі: жуки-гнойовики, дощові черв’яки, раки, могильники, грифони, чайки, ворони і так далі. Що для одних відходи, для інших — життєва необхідність. Так і з поганими думками, емоціями, душевним тягарем. Ми готові легко цього всього позбутися, а для когось вони — їжа.

Після душу я заходилася давати лад своїй мармизі. Учора обличчя моє двічі постраждало від «палкої любові шанувальників».

Так, Антон постарався, бо він хороший служка… Завжди справно виконує накази Господаря. Вислужується. І тепер шукає нового хазяїна. Є категорія людей, які страшенно бояться брати відповідальність за власне життя. Це ідеальні слуги, але вони часто стають ідеальними зрадниками.

Приклала руку до вилиці. Не болить. Обмацала губи — це вже робота Господаря — наче цілі. Не хотілося згадувати насолоду, яка читалася в очах навіженого колекціонера, коли він побачив мою кров.

Знаю, що зараз і знаку немає на лиці від пережитого. На мені завжди все добре загоюється. Ага, як на собаці. Помітила закономірність: що довше сплю, то швидше. Але щоразу фантомно накочується хвиля болю-спогаду. Тому чимдуж поспішаю зазирнути до дзеркала, щоб пересвідчитися: для мого личка і справді все славно закінчилося.

Протираю рукою запітніле люстерко, вдивляюся в своє відображення. Так, усе наче на місці: зуби цілі, очі теж, губи, ніс, про всяк випадок повна ревізія, і раптом… Зачіпаюся поглядом за нього — з’яву, яку чітко бачу за своєю спиною.

Озираюся майже перелякано, бо й злякатися як слід не встигаю. Нікого. За спиною тільки двері ванної кімнати, вішак із рушником. Тьху ти! Я ж не зі слабкодухих, чого це мені привиди починають увижатися? Але ж, зачекай, Валерій Едуардович не може бути привидом. Бо…

Янголи не можуть ставати привидами, навіть мертві! Чи можуть? Ні-ні, він досі живий, має бути живим, хай напів, але живим. До того ж ставати привидами — це прерогатива людей. Звідкись я це точно знаю. Струшую з себе протиріччя, які вперто лізуть у голову.

Так, Адко, зосередься. Усе гаразд. Це лише побічна дія пережитого вчора. Ще раз глянь у дзеркало, не бійся, і побачиш там тільки своє відображення. Повертаю голову до свічада, дивлюся на себе навіть із викликом. Після вчорашнього привиди та фантоми — дитяча забавка. Ага, в порожній квартирі, де, крім мене, ні душі.

Мій погляд у дзеркалі схрещується з поглядом Валерія Едуардовича. Відчуваю, як моє обличчя перекошує гримаса огиди, і знаю: якщо не відведу погляд, мене знудить. Щоправда, невідомо чим. Я майже добу ані ріски в роті не мала, але хіба фізіології є до цього діло? Доведеться блювати кишками. Що я верзу? Поспіхом відводжу очі вбік. Там не просто відображення колишнього Господаря «Темного янгола». Там зараз відбивається те, що він побачив у моїх очах, які раптом перетворилися на ідеальне свічадо і повернули йому його сутність. Може, тому я ніколи не візуалізую власну душу. А коли там іще гірше видиво? Хоча, правду кажучи, куди вже гірше?

Стараючись більше не натрапляти очима на відображення в дзеркалі, і далі роблю звичні гігієнічні процедури. Так, мушу тепер звикати до того, що час від часу мене ось так лякатимуть мною упосліджені жертви. Бо дзеркало — це не лишень моя янголина зброя, це й велика відповідальність і тягар.

Тпру, Адочко-сонечко, невже починаєш вірити, що ти справді одна з них? Не повіриш тут! Тоді звідки і чому я це все зараз так ясно розумію? Ні, не просто розумію. Не так. Знаю, і крапка. Якось бабуся Ядвіга мені сказала:

— Аделаїдочко, у тебе є вроджена сила. — Добре, що вона тоді це не називала благодаттю. — Але вона поки спить. Та обов’язково прокинеться, коли настане твій час. То — як квіти перші навесні, які відкривають землю, щоб вона народжувала. Перелітні птахи прилітають із вирію і відкривають небо. А перші квіти, попри морози, холодний сніг, все ж квітнуть, і земля відкрита. Так і твоя сила, онуцю. Та квітка розпуститься тоді, коли зійде твоє сонце.

І я вірила бабусі. Бо хто з нас не хоче бути особливим? Але я, напевно, дуже активно і гаряче вірила, бо свою неповторність та особливість урешті отримала з відсотками. Сонце зійшло, і в доволі несподіваному місці. Це «дзеркальне моє вміння» — не називаю його талантом, Боже борони від таких талантів, — уже в мені одного разу відкривалося. Але в той час я була занадто юною, щоб утямити, що і до чого. Над тілом мертвої бабусі, коли, прощаючись, я торкнулася своїми губами її чола, враз ясно побачила в дзеркалі старої тьмяної шафи силует чоловіка в капелюсі. Згадуючи те видиво, розумію, кого мені нагадував Валерій Едуардович.

Але то був не він. Я переконана, що коли зустріну того чоловіка, то обов’язково впізнаю. І не питайте звідки, бо що можна було розібрати в блідому відображенні? Я відчую це, торкнувшись його душі своїм дзеркалом.

Так, дзеркалом. Дзеркалом, яке вміє відбивати удари. Дзеркалом, яке вміє бачити людські душі. Душа — це згусток енергії. Кольоровий згусток. Кожна душа має власний колір. Душа — це світло, яке має колір. І світло завжди можна відбити. Фізика за 7 клас. Трійка з фізики не завадила мені це запам’ятати. Другий закон відбивання світла стверджує: кут відбивання дорівнює куту падіння. Усі видимі тіла відбивають світло. Усі, але з різною силою. Усе залежить від того, яка поверхня вашого дзеркала, — м’яка, жорстка чи просто тверда. Розсіяне відбивання світла не дає такого ефекту, як пряме. Пригадуєте дитячий мультик про крихітку Єнота, який боявся свого відображення у свічаді води? Боявся того, хто живе у ставку. Валерій Едуардович також аж до смерті налякався того, хто живе у ньому. Його гурманство його ж і згубило. Кожен може побачити у моєму дзеркалі свою справжню сутність, якщо я дозволю, і не всі витримають випробування. Іноді це лякає аж до смерті.

Зітхаю. Доведеться ще рідше дивитися на себе в люстерко. Схоже, мій дар має побічні ефекти: ті, хто заглядали у моє дзеркало, залишають там щось на зразок автографа. Напевне, це добре, бо триматиме мене завжди насторожі. І, звісно, добре, що я не є фанаткою власної зовнішності, тому обійдуся без дзеркала.

Збираю розкидані по ванній брудні речі — рвані джинси та колись улюблену, а тепер пошматовану кофтинку. Без роздумів скидаю це добро в чорну торбу для сміття. Подарунок від Ліни — не лишень зрада, а й понівечений одяг. Цікаво, як вона там? Видряпається? Такі, як вона, новому Господарю будуть ох як потрібні. І коли Господар зуміє правильно провести ритуал, Ліна стане повноцінною: душа оселиться в тілі. Бо повернення душі — то не забавка. Потрібно вміти правильно відчинити двері. Ех, Ліно-Ліно, ти навіть не знаєш, що тебе чекає потім, коли справді доведеться померти.

А от Кларі я допоможу. І вона житиме. Зараз я знаю, кому належить красива блискуча змійка з крильцями і до кого вона так поспішала, коли ми з Ірен громили колекцію Господаря. Тю, згадка про Іру нагадує мені, що я так і не ввімкнула свій мобільний і навіть не поставила його на зарядку.

Отже ж! Номер мого домашнього зафіксований хіба що в анкетних даних, які я заповнювала, коли влаштовувалася на роботу в нічний клуб. Там, до слова, і моя тимчасова домашня адреса вказана. Та анкета, очевидно, згоріла разом із «Янголом». Кидаюся бігцем до мобільного. Ставлю гарячково на підзарядку. Хоч і відчуваю: поки все гаразд. І з Ірен, і з хлопцями. Ми з ними тепер поріднилися, і вони це теж знають. Ну, може, це я загнула. Але відчувати мусять.

Мій мобільний, котрий стоїть на беззвучному режимі, час від часу мляво погукує. Навіть не дивлюся, хто там надривається.

Важливим для мене людям я сама зараз зателефоную. В Іри все гаразд. Мишко, схоже, домігся свого. Буває ж таке: наші очікування справджуються. Ірен зараз — у нього, точніше у його батьків. Голос її трохи втомлений, та цілком задоволений. Мама спекла яблучний струдель, тато пригостив домашнім вином. Мишко ж повісив гамак у садку — для Іринки. «Уявляєш, Адо, я медитую між двома світами: світом ренети та світом антонівки. У саду так пахне спілою осінню. І сонце таке добре до мене. Нема ліпших ліків, аніж любов, Адо. Навіть коли вона невзаємна». І вже поспіхом, ніби виправдовуючись, Іра додає: «Поки невзаємна!» І я розумію, що у Мишка є шанс, і він дуже конкретний.

Добре, що з Ірою все гаразд. Любов — дуже гарні ліки. Іринка щось торохтить про Павла та Віктора. Каже, що хлопці теж уже їй дзвонили, хвилюються. Запитували, чому Ада не відповідає. Нічого, я їм обов’язково зателефоную і скажу, що жива й здорова, і того самого з відсотками їм бажаю. А решта дзвінків не мають аж ніякого значення, і вони зачекають.

Добре, коли нема куди поспішати. Переконую себе, що сьогодні якраз такий день. Поки зготувала собі сякий-такий сніданок чи то обід, а мо’, й вечерю, бо сонце покотилося до горизонту. Треба встигнути на мій щоденний ритуал. І навіть немає вибору. На пари я не йду. Три чи чотири зайвих енки не змінять ситуації. Знаю твердо, що згодом легко все надолужу. Бо не вперше завалювати навчання, а потім, як спринтер-олімпієць, усе доганяти.

Чи ви коли бували на даху багатоповерхівки? Напевно, так, коли вам доводилося ставити антену-сателітарку чи вирішувати якісь інші важливі побутові справи. А гуляти дахами пробували? Колись із тим було простіше. Тепер справжня рідкість. Не дуже погуляєш. Кодові замки на дверях під’їздів, замкнені двері на стріхи, щоб там випадково не завелися бомжі та летючі миші. У нашій багатоповерхівці є дах, і я його дуже люблю. І, звісно, я маю ключі від нього. І тому намагаюся не пропускати мій щоденний ритуал. Правда, зазвичай він вранішній. Але це можна робити будь-коли.

Стою, вдихаю осінь, ще поки ранню та лагідну. На старому столику, який дивом тут опинився, парує чай із лісових трав, заварений у великому літровому горнятку. Усідаюся на кимось сюди витягнуте старе рипуче крісло-гойдалку. Задираю голову вгору: таке низьке блакитнозоре небо сьогодні над містом і ще сонце — завжди привітне та щедре. А коли повіє вітер, то це просто кайф для зболілого духу, який так потребує реабілітації. Чи може енергія навіть найкращого, навіть найсвітлішого янгола замінити енергію, яку дарують щедро, без обмежень та зобов’язань, сонце, небо, вітер, дощ, сніг, злива, блискавка? Ніколи. Бо кожна жива істота — то суміш енергій (і позитивних, і негативних). Буває, що вона набагато потужніша від енергії стихій, але… Чи потрібне вам чуже і не зовсім чисте? Якщо насправді все так просто. Вилазите на дах будинку й разом із ароматом п’янкого чаю з рути-м’яти, барвінку чи липи з мелісою та шипшиною отримуєте енергію у чистому вигляді.

Ну і телепень цей Валерій Едуардович. Закидав мені, начебто я наївна дурка, бо харчуюся непотребом. Бідний, він так ніколи і не втямить, що то він і йому подібні харчуються неправильно. Бо часто чинять як стерв’ятники, коли підбирають чи силою забирають чуже. Світ дуже правильно влаштований: не побажай чужого, але, коли тобі з радістю віддають, — приймай із вдячністю. І я беру — від сонця, від неба, від вітру. Беру щоденно і завжди стільки, скільки можу взяти. Без переїдання. Бо переїдання породжує ожиріння, а ожиріння — купу небезпечних хвороб.

Я люблю осінь. Отаку, як зараз. Ранню і незбагненно золоту. Хтось мережить дерева в кольори вогню — багряний, золотий, завжди теплий рудуватий, колір паленої кави, карміновий. Навіть це наповнює мене. Із даху мого будинку добре видно Знесінський парк. Це заворожує щоразу. Навесні акації так дуріють, аж буває відчуття, наче перепив, і то добряче перепив молодого вина…

Улітку липа нестримно п’янить, а бджолиний гул мені видається музикою, і та музика під хорами сонця наповнює аж по вінця. І ти вже не боїшся ні упирів із «Темного янгола», ані інших потвор. Вони нічого тобі не заподіють, бо коли співають бджоли, то всі упирі світу кволо мовчать.

Осінь приносить великими пригорщами стільки запахів та ароматів, що часто-густо не можеш зрозуміти, до чого ти гурман: чи до запаху груш, яблук, слив, чи до польоту бабиного літа над твоїм рідним містом, чи до такого ніжного кольору неба, яке настільки особливим буває лише восени.

А на додачу до всього — надпотужна енергія цього парку. Я знаю добре, що це місце — сакральне… Відчула відразу, тільки-но моя нога торкнулася першого каменю на старій дорозі. Потім мені багато про Знесінський парк розповідали добрі люди. Особливо мій гарний приятель пан Олег. Він — історик за освітою та хранитель цього місця. Так я його жартома називаю. А може, так воно і є? Такому місту, як Львів, просто необхідний Хранитель.

Він ідеально надається до цього. Людина, котра не прив’язана нічим матеріальним до буденності, — ані дружини, ані коханки, ані дітей. Принципове нехтування благами сучасної цивілізації — стільниковим телефоном, телебаченням, різними гаджетами, Інтернетом — і жодної залежності. Не здивуюся, коли дізнаюся, що в нього немає ані пральки, ані порохотяга, ані мікрохвильовки. Такий собі схимник, який активно боронить і парк, і все, що є в ньому, від зазіхань порожніх душ і товстих гаманців. Пан Олег наполегливо веде боротьбу з темними, затурканими душами. То він мені нарозповідав купу легенд і бувальщин про ці місця. І тепер я усіх своїх приятелів сюди приводжу, і вони, як і я, зачаровуються старим та добрим Львовом. Тим, про який ми не здогадуємося чи якого ми не хочемо знати…

І тепер вони — частинка мене. Старі капища, які досі збереглися у парку «Знесіння». Пагорби або гори: гора Стефана (мені подобається більше стара назва — Вовча гора), Замкова гора, гора Лева (не люблю, коли кажуть Лиса), гора Баба, гора Чернеча або Зміїна, гора Хомець (біля її підніжжя було колись капище самого Рода).

А на тому місці, де зараз церква Вознесіння, переконує мене пан Олег, ще не так давно стояла фігура Діда, а на пагорбі поруч — фігура Баби. Ну яка баба без діда, скажіть? Існує давня приказка, що коли Дід із Бабою сварилися, то над «Знесінням» падав дощ. Я й не сумніваюся в тому, бо правдива жінка до сліз може довести не тільки живого хлопа.

А Світовидове поле в центрі Європи? Це взагалі щось невимовне! Космос… Коли я дивлюся з даху свого будинку на Знесінський парк, — а се найліпше робити взимку, коли дерева безлисті, — то, знаєте, направду хочеться, як до багаття серед неймовірно холодної стужі, підійти ближче та зігрітися. А знаєте, що капище Світовида має форму яйця? Ага, отого з давньої старої казки, яйця-райця, яке оберігає мудрий Змій, голова котрого покоїться під Зміїною горою, а серце його — то серце Європи. Я фізично відчуваю тепло, яке вирує під містом. І борони Боже вас, люди, розсердити його…

Та найдужче мене бентежить і лякає цвинтар нехрещених душ біля підніжжя гори Лева. Якби ви могли бачити те, що бачу я, то, повірте, вам би й на думку не спало будувати щось на такому цвинтарі чи тривожити спокій тих, хто досі там блукає неупокоєний.

А яке сакральне місце без води, яка вирує в жилах цього парку? Води могутньої та сильної, яка тут тече в усі сторони світу, яка починається тут, у глибинах-надрах землі, яка виносить на собі її прадавню енергетику і щедро ділиться нею з нами. Людською мовою то — головний європейський вододіл. Тобто лінія, котра розділяє басейни європейських річок на умовно північні та умовно південні. Одні з них впадають до Атлантичного океану і морів північної Атлантики, інші — до Середземного моря і морів його басейну.

І, знаєте, коли мені найважче і вже не допомагає дах, не допомагають церковні дзвони, я мандрую цим парком і повертаюся завжди з нього наповнена життям. Бо жива!

Сьогодні мої думки мандрували не лишень Знесінським парком. Пережите напередодні вивільнило частинку мене з темниці незнання. Я багато нового вчора і почула, і побачила. Частинка мене, яка досі дрімала, враз вирвалася на волю. І навіть не знаю тепер, чи так це добре. Повірте, нелегко вчитися жити з тим умінням, яке маєш і яке до якогось часу було приховане від тебе самої. Так, не можна не зміцнілому ще розуму давати в руки небезпечну зброю. Та хтось урешті вирішив, що я готова, і маєш. Як казала моя бабуся? «Коли зійде твоє сонце…»

Тепер розумію, звідки взялися мої давні зацікавлення ще на першому курсі янголами, особливо сірими. Легенда чи ні? Хто добере? Але світ аж кишить розповідями, переказами, навіть письменницькими романами чи худфільмами, особливо голлівудськими, де сірі янголи якщо не друзі всього людства, то вже точно не вороги. Ті, які між богом та сатаною, обрали людей? Хм…

Так, коли Валерій Едуардович розпитував про янголів, я не сказала всього, що знаю. Навіщо? Його влаштовувала моя необізнаність. Не згодна з тими, хто каже, що дурням щастить. Але якщо хтось у цьому переконаний, то чому не підіграти?

А сказати не все точно не означає збрехати. Чи таки можна назвати це брехнею?

Нас завжди манить загадковість. Загадкові сірі. Такі собі Робін Гуди серед янголів. Ті, які не стали ні на бік світла, ані на бік темряви. Ті, які захотіли служити людям. Та це все лишень красива легенда.

Служити людям? Хто? Той, хто спокусив Єву яблуком, чи той, хто очікував, чим завершиться боротьба між світлом та темрявою?

Сірі янголи. Вони зараз між людьми не з доброї волі. Усе вирішили за них, і їм нема куди повертатися. На небо не візьмуть, а в пекло — завжди встигнеться так низько впасти.

Задля самовдосконалення я навіть перечитала книгу Єноха. Що сказати? Люди дуже люблять сентименти і чиюсь слабкість готові перетворити на позитив.

Коли я спустилася з даху, під дверима квартири мене чекав Антон. Він сидів на підвіконні сходової клітки, аж сірий від думок. Я могла пройти повз тихо-тихо, і він би мене не почув — настільки був занурений у себе. Та я не стала цього робити. Природа сотворила свою добру справу. Вони підлатали мене: і сонце, і небо, і кольори та енергетика парку «Знесіння», і любе моєму серцю Світовидове поле… Гарна реабілітація після воєнних дій!

Антон просто так не прийшов би, це факт. І зовсім мене не здивувало те, що він знає, де я мешкаю, і не здивувало те, що не припхався раніше, а таки дозволив перепочити. Я лише пошкодувала, що точно не зможу сьогодні піти до свого парку на прогулянку.

— Привіт, Антоне! Сервус! Ти мене чекаєш?

Антон аж підстрибнув від несподіванки. Видно, думав, що все контролює. Я вмію підкрадатися нечутно, це ще один мій талант.

— Привіт! — Удав, що я його не наполохала. — Ти жива?

— Ага. Розмовляю ж із тобою. Зайдеш? Чи будемо стовбичити на сходах і годувати сусідів плітками?

Він пересмикнув недбало плечима. Це ж треба, ще вчора я ладна була його вбити за компанію з Валеркою, а сьогодні запрошую в гості. Читаю в його очах недовіру і пересторогу: а мо’, я пастку йому якусь готую. Примирливо додаю:

— Хто старе згадає, тому… Ну, далі ти знаєш…

— Ага, — додає трохи саркастично. — Знаю. А хто забуде? Тому що?

«Тому — два», — додаю про себе, та не озвучую вголос і мовчки відчиняю двері квартири. Заходжу перша, він несміливо бреде слідом за мною. Чи дошкуляє мені зараз фантомний біль на вилиці, куди він мене вдарив? Звичайно, ні. Той біль дошкуляє йому. Болить рука, якою він бив.

Він міг і не прийти, міг найнятися до когось іншого, звалити відповідальність за вчорашнє на мене, чи на Ірку, чи на хлопців. Але чомусь цього не зробив. І я хочу знати чому. Бо він — сірий янгол і йому байдуже до людей, байдуже до ворогів та друзів. Пиха та самовпевненість керують такими, як він. Та найважливіше для них — це вигода для своєї шкури, тобто душі, та власної самореалізованості.

Сидимо на кухні, п’ємо чай. Заварила звичайний чорний. Ще не вистачало мені поїти його своїм, квітковим. Обійдеться. Усе одно не зрозуміє та не оцінить. Так, він мені зараз не ворог, але й точно не друг. Він може стати союзником і, вочевидь, саме для цього завітав.

Із кімнати приношу печиво, яке я вчора так і не спромоглася з’їсти. Викладаю на стіл. Він мовчки киває, то так ніби дякує. Я знизую плечима, то так ніби кажу: нема за що. Розмовляємо. Він каже, що «Янгол» вигорів дотла. Нічого врятувати не вдалося. Пожежники запевняли: такого вони ще не бачили. Видавалося, що вода не гасить полум’я, а навпаки, стимулює горіння. Гасили порошком — те саме. Слава Богу, обійшлося без людських жертв.

Хотіла запитати: а нелюдських? Та вчасно вкусила себе за язик. Інколи не варто провокувати суперника, навіть якщо він зараз твій союзник. Прийде час — сам усе розкаже. Розмову переводить на те, що завтра збори трудового колективу «Темного янгола», точніше колишніх співробітників. То він хотів би, щоб і я прийшла, Ірка та хлопці, звісно, теж. Оскільки хороші працівники на вулиці не валяються, а він наразі, поки Валерій Едуардович у лікарні, тимчасово призначений його донькою керуючим справами. Оу, це вже щось новеньке: пан Господар має спадкоємицю, а не спадкоємця!

Мені сподобався вислів «хороші працівники». Ги-ги! У цьому місті стало замало офіціантів й охоронців? Авжеж, ми таки неповторні й незамінні.

Антон очікувально зазирає мені в очі. Хоче зчитати мою реакцію. Не так швидко, голубе, то тобі не вчорашню Адку залякувати та по писку лупити. Та, котра зараз перед тобою, трохи інша. Цій у душу без запросин не ввійдеш. І він перелякано відводить свій погляд, знічено хапається за печиво, запиває чаєм і давиться. Кашель терзає його зсередини. Чесне слово, я не навмисно. Ти ж сам, хто просив тебе братися за дріт електромережі? Там може бути 220В, а може і 500…

Відкашлюється і сидить з опущеною головою. Усе пішло не так, а нового сценарію Антон поки не вигадав.

Я ж мовчу. Гра у мовчанки — моя улюблена. Я можу перемовчати наймовчазнішого супротивника. До того ж не я, голубе, до тебе в гості припхалася. То ти сам до мене прийшов.

Гостинно запитую, чи Антон, бува, ще не хоче чаю, бачачи, що всю гарячу рідину він висьорбав. Він заперечливо хитає головою і врешті промовляє те, заради чого сюди причвалав.

— Пригадуєш, Адо, нашу вчорашню розмову? Ну, про те, що ти маєш тепер вибирати собі друзів, і про те, що коли будеш і далі самотньо маячити вільним спостерігачем, то тебе примусять діяти. І примусять силою.

Я ствердно киваю. Звичайно, я все пам’ятаю. І його вислужництво перед Валерієм теж. Він веде далі:

— Адо, ще раз щодо моєї вчорашньої поведінки. Вибач! Тобто робота така, розумієш, нічого особистого. Я ж старався і вдарив не надто сильно, бо і знаку на обличчі сьогодні нема. Не болить?

Я криво посміхаюся. Не буду ж, голубе, тобі розповідати, що якби ти отак ударив Ірину, то дівчина б щонайменше тиждень до тями приходила. Ага, до таких типу вибачень із боку Антона, очевидно, доведеться звикати. Блін, а нормальні серед сірих янголів є? Чи всі отакі… І знову ж, блін, ще трохи — і запитаю: а нормальні серед нас є?..

Він веде далі:

— Те, що вчора відбулося, дозволило мені подивитися на ситуацію по-іншому. Я мусив переспати зі своїми думками та емоціями, побути наодинці з собою. — Він робить паузу. Я уважно слухаю. — Ти відтепер — одна з нас. Приймаєш ти це чи ні. Байдуже! Ти такою народилася, і нема на то ради. І не зважаючи на те, що ти, Адо, — жінка (яке цінне зауваження! Ще трохи — і я точно феміністкою стану через такі закиди, наче бути жінкою — то моветон), сила і можливості в тобі з не зрозумілих поки причин зібрані такі, що багато хто з чоловіків відверто заздрить. Є, звичайно, ті, хто готовий підтримати тебе, але більшість — проти.

— Вау! Через те що я жінка? — Антон киває ствердно: — То ти прийшов мене попередити про небезпеку? Я зворушена.

Театрально заломлюю руки та з неприхованою цікавістю розглядаю Антона, ще вчора, як мені видавалося, такого небезпечного та самовпевненого господаря ситуації.

Антон мене боїться. Він учора після наших теревенів таки взявся допомагати Валерію Едуардовичу. Сам чесно зізнався. Відразу викликав «швидку». Щоправда, та їхала доволі довго, тому Антон зміг добре в деталях, так би мовити, роздивитися, що я випадково з його колишнім шефом та беушним володарем міста Лева зробила.

Антон розгублено кліпає.

— Не варто так хвилюватися, Антоне. Мені поки ваші нічого поганого не чинитимуть. Я це знаю. Сірі ніколи нічого не роблять без власної вигоди. Навіть якщо дуже захочуть нашкодити, то відкладуть це на потім. Бо король помер, а нового не призначено. Не призначено, не призначено, Антоне, не роби такої кислої міни.

Антон кривиться, видаючи це за посмішку, знизує плечима та мовчить. Іншої реакції я й не чекала, тому впевнено веду далі.

— Після того як Валерій Едуардович упав із престолу, гідного спадкоємця не знайшлося. Чи не так? То чому ти тут, Антоне? Я ж вам не підходжу в ролі нової господині. Ти не дурний і добре розумієш, що в мені нема того, що мусить мати кожен лідер «фракції сірих». По-перше, я — жінка. По-друге, навіть якщо цей факт ви «сховаєте», я надто юна і мої сили тільки розвиваються. А по-третє, і це найважливіше, Антоне. Я досі почуваюся людиною, а не янголом. Я досі не ваша і не знаю, чи хочу ставати однією з ваших.

І тоді його прориває на відвертість, і він починає говорити, навіть трохи злиться на мене чи на себе за слабкодухість:

— Адо! Так не можна про своїх. Ти всередині така ж, як ми. Нехай поки того не розумієш. Розуміння обов’язково прийде. Сірі янголи! Вони не знищують зло — це правда, але вони творять добро.

Відбиваю словесну тираду:

— Ага, звісно, творять, однак виключно для себе, і вчора я в цьому пересвідчилася. Яке таке добро у світі білому мала створити колекція душ, украдених Валерієм Едуардовичем у Бога? Чи ти теж вважаєш, що людські душі — то будівельний матеріал або сировина для колекції божевільного янгола?

Він утримується від коментаря мого закиду.

— Адо, все не так. Валерій Едуардович — це не всі. Як там кажуть у народі, в родині не без виродка? Насправді ж, сірі янголи зберігають спокій і рівновагу цього світу. Світу людей. Це — аксіома, якщо ти хоч трохи знайома з історією творення усього. А ти знайома. Я відчуваю це.

— Що це значить — сірі тримають рівновагу?! Дуже сумніваюся, Антоне. Світ тримається не завдяки нам, якщо тобі так хочеться мене вважати вашою, то най буде. Так от, світ тримається не завдяки нам, а, скоріше, всупереч. Яка вигода людству від вас, тьху, від нас тобто? Ми ж не остерігаємо людство від поганих вчинків. Скоріше, навпаки. Штовхаємо до провалля.

— Це неправда.

Антон учепився руками в горня і переходить мало не на крик. О! І я розійшлася не на жарт, і, схоже, Антон мене зараз навіть боїться. Однак чоловік ніяк не замовкне і втекти не має права, бо його місія не виконана. А мені навіть подобається його нервувати.

— Адо, ти не права. То справа темних — штовхати людство до злого. Ми геть інші! Так, ми — не люди і ніколи ними не станемо. У нас природа інша. Але ми не тримаємо людей у темниці. Так, ми не виправляємо помилки людей. У нас місія спостерігача. Але…

Я обриваю Антона дуже різко. Набрид.

— Але ми дуже-дуже любимо людських жінок і народжуємо від них дітей. То чиї діти, Антоне? Людські чи нелюдські? Це зараз я й про себе кажу, і про тебе, і про Едуардовича, і про свого батька. Антоне, це сумна розмова! На кожен твій аргумент у мене знайдеться контрольний словесний постріл у серце чи в голову. Зрадників, Антоне, ніхто не любить, байдужих — теж. І колір не має значення. Зрада є зрада. Сірі просто бояться сильнішого. Світлим і темним ми насправді до одного місця, поки не плутаємося під ногами. І ми можемо хоч до другого пришестя надувати щоки та переконувати Творця небесного у власній значущості — це не поможе. Бо значущими тут, тобто на землі, є виключно вони. — Я гнівно вказую пальцем на вікно. — Вони — смертні люди з безсмертними душами. От за душі отих «нікчемних» людей — це не я так думаю, це ви, сірі, так вважаєте — між темними та світлими і йде боротьба. Тож не треба мені співати про нашу сіру значущість, зрозумів мене?

— А ти, ти… — Антон лютує. Зривається на ноги. Таки добилася свого, вивела чоловіка з себе. — Ти знаєш хоч одного зі світлих і темних янголів? Ще ті екземпляри! Вони… вони… ще гірші.

— Гірші? Вах-вах! — розпачливо плескаю в долоні й додаю саркастично: — До речі, шановний, а що світлі та темні тут, тобто на грішній землі, забули? Це ж сірих Творець на землю заслав, до людей на перевиховання. А світлі та темні? Хм! Одні наче мали б стерегти пекло, а інші — рай.

Антон збараніло дивиться на мене. Аж рота роззявив після почутого. О, горіти мені в пеклі за сказане. Чи куди там відправляють по смерті на перевиховання сірих янголів? Розумію, що плету дурниці. Який там, до янголів, рай, яке там, до дідька, пекло?

— Не парся, Антоне, я шуткую. Бо ти мене дістав, — говорю майже примирливо. — Так, я не знаю жодного світлого і жодного темного янгола. Правда, донедавна якось жила і без товариства сірих, і жила не гірше, аніж тепер, коли довелося з вами познайомитися. Але я знаю людей. Дехто з тих, кого ви не дуже поважаєте, міг би стати взірцем для наслідування. Покидьків серед людей вистачає, але хороших, чудових світлих душ теж багатенько. Недарма Валерій колекціонував людські душі…

— Ти впевнена, що тільки людські?

Я здивовано дивлюся простісінько в очі Антону. Наші погляди схрещуються. Я згадую слова Господаря про те, що у нього тут лишень частина колекції, і то не найкраща. Ох, Антоне, я таки вже ні в чому не впевнена. Однак зараз мене цікавить геть інше:

— І все-таки, Антоне, чому ти тут?

На що схожа душа Антона? Я спокусилася і зазирнула в дзеркало.

Що сіре — то вовк, знаєте таку приказку? Не дурний вигадав. Я от, чесно кажучи, спершу злякалася, і дуже: це ж як треба жити і як поводитися, щоб душа як вовк виглядала?! Той, хто вірить у благородство цих звірів, їх, певно, хіба що в зоопарку бачив, та й то не під час годівлі. А так — хижак хижаком: за здобич уб’є, поперед ватажка зграї не попхається, але лиш до пори, поки в силу не увійде, аби кинутися тому на шию. А там уже чия карта зверху ляже. А виє ночами не тому, що місяцем милується чи самотність спати не дає, а попереджає всіх, хто може стати суперником: тут територія надійно застовплена, хто поткнеться — смерть.

Потім придивилася уважніше до сірої сутності Антона і трохи розчарувалася. Йой, то навіть не вовк, а великий сірий пес із вуличної братії, звісно, не з домашніх мазунчиків. Узяли з вулиці, вимили, щоб не тхнув недоїдками зі смітника, мо’, й відлупцювали, аби правила пристойної поведінки добре засвоїв. Навіть змогли навчити, як правильно на животі повзати, щоб шмат м’яса смачніший отримати. Молодці дресирувальники, митці просто. От тільки так і не помітили, що в очах прирученого знайди палахкотять жовтуваті вовчі вогники. Відчує колись себе в силі — кинеться без роздумів на ватажка.

2. Софія

Домашню адресу Софії мені дав Антон. Він — моє сьогоднішнє довідкове бюро. Дав, не перепитуючи, для чого, не вигадуючи причини не давати. Бо міг збрехати, що не знає і що всі анкетні дані працівників буцімто згоріли під час пожежі. І не став переконувати, що, мовляв, не варто мені поки до Софії пхатися, слід спочатку про неї зібрати інформацію. Потеревенити з обізнаними людьми. Антон зрозумів, що зараз я дію так, як мені заманеться, й на решту сірого світу мені наплювати.

Антон пішов. Лишивши, крім Софіїної адреси, і свою, а ще номер мобільного та домашнього телефонів. Я вагалася буквально кілька секунд. А тоді зателефонувала Віктору. Попросила, щоб він супроводив мене.

Я не боялася випадів з боку своїх одноплемінників. Вони зайняли вичікувальну позицію, бо, думаю, мало хто з них вірить у мою всесильність. Але схильність перестраховуватися і тут узяла гору, от вони й чекають, що далі чи хто далі… Але є прислужники, і їх багато. Істоти чи недолюди. Як хочете їх називайте. Задля того щоб вислужитися, ті покручі готові на багато що. Ліпше, коли тобі прикриває спину не найманець, а добрий друг. Нехай він навіть закоханий у тебе. І зараз це не дратує, скоріше, навпаки.

— Адо, ти ж там обачно поводься. Гаразд? Софія — ще та штучка. І не роби великі очі, нібито ні про що не здогадуєшся. Я її знаю давненько. На янгола з крильцями вона аж ніяк не тягне. Поганка ще та. Знаю ту плаксиву історію, яку вона розповідає геть усім про типу розбите серце найкращої подруги, нещасне кохання та проблеми з малою через погану спадковість.

Я здивовано витріщаюся на Віктора. Той сумно посміхається.

— Невже гадаєш, що ти єдина, з ким Софія ділилася сокровенним? Ой, любить ця коза з людей сльозу вичавити. Мені доньки шкода. Так-так. То її дитя, а не колежанчине. Узагалі сумніваюся, чи якась там колежанка існує. А мала в неї хороша. Якось кілька разів підвозив їх то до поліклініки, то в банк. Між іншим, згідно з розпорядженням Едуардовича. Мала ще та торохтійка, будь-кого заговорить до смерті. Диво, а не дитина. Та з такою матінкою є всі шанси вирости як мінімум стервом. Добре, що у Христі тепер сестра з’явилася. Може, для дівки не все ще втрачено.

Це ми так розмовляємо дорогою до помешкання Софії. Живе вона аж ген на Сихові. І від парку «Знесіння» до площі Червоної Калини в годину пік ой як довго пертися. Зрештою, везти всі свої гризоти громадським транспортом, у переповненій маршрутці, — то майже самовбивство. Довга реабілітація гарантована.

А я зараз досить комфортно чуюся. Сонце та вітер зробили свою добру справу. Я жива, і мої сили відновлено. Тож витрачати відновлену енергію на дурниці не хочеться. Віктор на автівці. Павло позичив йому свою. Ту саму, вчорашню. Тоновані вікна сьогодні вже не так дратують.

— Адо, можна спитати про особисте?

— Тобі можна. — Тю, сама від себе такого не чекала. Дурка, дурка ти, Адо! Кокетуєш? Зрештою, чому б і ні? Віктор — він надійний і справжній. Як друг — це ідеал. Але така моя відповідь дає йому надію на… На що? Гаразд, я подумаю про це колись, згодом тобто, чи не подумаю. Неважливо. Зараз не до плаксивих сентиментів.

— Ти пам’ятаєш батька?

— Ні, — відповідаю, не роздумуючи. Кажу правду. — А нема кого пам’ятати, Вікторе. Я ж ніколи його не бачила і не знала. Бабуся Ядвіга, яка ростила мене і була його матір’ю, стверджувала, що він загинув. Тобто занесла його недоля на заробітки в далекий Магадан, і там він випадково потрапив під машину. Мама мені наполегливо втокмачувала в голову інше: батька вбили грабіжники ще до мого народження. Хай там як, за версією двох найрідніших мені людей, мій батько мертвий. Принаймні вважався таким до вчорашнього дня. Тепер з’ясовується, що він навіть дуже живий і в мене є молодша сестра. А який він — не знаю. Бабуся Ядвіга все переконувала мене і себе, очевидно, що дуже хороший. Дехто стверджує, що люди не змінюються. Змінюються тільки обставини, які впливають на вчинки. Я не знаю, чи можуть змінюватися янголи? І не знаю, чи хочу його бачити? Хіба що заради цікавості. Я стільки років вважала його мертвим. Інколи покійникам не варто воскресати. Бо розчарування може стати крахом надій, а зачарування так і не настане.

Говорю це з гіркотою в голосі. Віктор якось розгублено промовляє:

— Ти впораєшся, Адочко, ось побачиш. Бо ти сильна, бо ти пам’ятаєш, як це — бути людиною і мати безсмертну душу.

Мене ціпить від його слів. Бути людиною? Так, я справді про це пам’ятаю, і, попри всі мої здогади чи правду, яка так несподівано впала мені на голову, — «ти янгол, вау! Чому не чути радісних вигуків?», — я досі маленька людина, дівчинка Адуся зі слабостями та жалями, дрібними гріхами та добрими вчинками, не привчена дорослими ходити до церкви, до молитов та богослужінь. Але яка так любить бувати в храмах. Приходити, запалювати свічки, годинами сидіти в куточку на табуретці та слухати небесні хори. Треба запитати якось Віктора, чи він також чує, як у церкві співають янголи, славлячи Отця Небесного. Спів той можна почути тоді, коли мало людей у храмі, бо під час служби Божої за людськими хорами янгольські вмовкають.

— Бути людиною? — перепитую його. — Вікторе, а ти віриш в існування кольорових янголів?

Я не стану розпитувати, звідки йому відомо про мого батька і про сестру. Він давно працює в «Темному янголі», нормальний (тобто без збочень — це я вже давно просканувала) чоловік, має гарний зір, відмінний слух та непогану логіку. Принаймні скласти докупи два і два йому під силу.

— Гарно ти їх усіх називаєш — кольоровими. Ех! До чого тут віра, Адочко? — сумно відповідає. — Вони просто існують незалежно від того, віримо ми в них чи ні. Хочеш притчу? Вона про те, як і в що ми віримо.

Я киваю. І він це скоріше відчуває, аніж бачить.

— Якось посперечався студент із професором. Професор був переконаним атеїстом і демонстрував це на кожному кроці. Студент навпаки — ріс віруючим чоловіком.

Студент упевнено казав: «Усе, що є довкола нас, створене Богом. І навіть те, чого ми бачити не можемо, також існує з Його волі та з Його умислу».

«Усе-усе, молодий чоловіче, ви впевнені?» — саркастично перепитував професор.

Студент був упевнений.

«Що ж, юначе, за вашою версією, якщо Бог створив все, то він створив та впустив зло у наш світ. І, згідно з принципом, що наші вчинки визначають нас самих, Бог є добром, але він є й злом».

Професор був задоволений собою, вважаючи, що переміг у суперечці ще одного боголюба. Дуже просто довівши, що Бога не існує, бо ж усі на світі релігії стверджують, що Бог — це любов, Бог — це добро. Але як же бути зі злом, яке він створив?

«Пане професоре, — озвався студент, — а холод існує, як ви гадаєте?»

«Звичайно, — професор здивовано розвів руками. — Невже ви ніколи взимку не замерзали, мій юний друже?»

«Насправді, пане професоре, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, є відсутністю тепла. Будь-яку річ, та й людину, можна дослідити на предмет того, чи виділяє вона енергію та чи передає її. За низьких температур уся матерія стає інертною і не здатною реагувати на будь-що. Ми, люди, придумали слово „холод“, щоб описати фізичне явище відсутності тепла».

Професор погодився з студентом. Той продовжував мудрувати:

«Пане професоре, як ви гадаєте, а темрява існує?»

«Що за дурниці ви запитуєте? — ображено вигукнув професор. — Звичайно! Є ніч, і тому є темрява».

«Знову помиляєтеся, пане професоре! Темряви також не існує. Ми можемо дослідити світло, використовуючи призму Ньютона, тобто розкласти світло на кольори і навіть вивчити довжини хвиль кожного кольору. Але ми не можемо виміряти темряву. Темрява — це поняття, яким людина називає відсутність світла».

Професор мовчки слухав студента далі.

«Професоре, і останнє запитання. Чи існує зло, як ви гадаєте?»

«Я з цього починав нашу розмову, — озвався професор. — Ми бачимо його щодня, молодий чоловіче! Війни, вбивства, ґвалтування, насилля, грабежі. І ви мене не переконаєте в протилежному!»

Студент сумно посміхнувся і заговорив:

«Я спробую, пане професоре, бо зла не існує! Зло — це відсутність Бога. Воно схоже на темряву і холод. Нема тепла та світла — і ми кажемо „холодно“ та „темно“. Відсутність Бога та божественної любові всередині людини — це і є зло. Бог не породжує зла. Він є любов. Зло живе там, де немає Бога».

Ми їдемо мовчки якихось кілька хвилин. Віктор і далі дивує, і не я втримуюся від запитання:

— І де, скажи мені на милість, такі притчі розповідають? У школі охоронців, так?

Віктор усміхається. Поглядаю на нього. Чому я раніше його не зауважувала і вважала буденним та одноманітним?

— Я не знаю, Адо, чи є така школа. Напевно, є. Я її не закінчував. У мене були інші учителі, а цю притчу колись від свого викладача почув. Та то давно було. Ще в студентські роки.

— Що? Тобто як — у студентські роки? — Я витріщаюся на Віктора. І не стримуюся, з мене вилітають слова. — Ти маєш вищу освіту? Але чому працюєш лишень охоронцем? Ти ж не тупак…

Віктор доволі спокійно реагує на мої слова, хоча міг образитися. Бо, за моєю логікою, він доволі недалекий, придуркуватий солдат, який тільки те і вміє, що битися, захищати, але не думати. Спохоплююся, але, певно, вже пізно:

— Тобто, той, вибач, я не те щоб сумнівалася в тому, що ти цейво… Е-е-е-е-е-е, але…

— Та не парся, Адо. — Моя розгубленість смішить Віктора. — Виходить, якби я носив на лобі приклеєний диплом про виш, ти б до мене ліпше ставилася?

— Та ні… — Розумію, що по-дурному все вийшло. Зрештою, то його справа, ким і де працювати. Переводжу розмову трохи в інше русло. — А який у тебе фах?

— Фізика, — весело відповідає Віктор. Повертає на мить голову, коли зупиняємося на світлофорі, та вивчає реакцію.

На моїй мармизі щире здивування:

— Ого! Фізика? Супер! У мене з фізики завжди була трійка. Я недотепа.

— Не кокетуй, Адо! Ти розумниця! А взагалі, ця притча з хвостом. І знаєш, із яким? Кажуть, що то насправді й не зовсім притча, а бувальщина. А тим розумним студентом був Альберт Ейнштейн.

— Хм. Цікаво. А я знаю ще один його вислів, і ти, мабуть, теж його чув: «Випадковостей насправді не буває. Бо випадковість — то невидима присутність Бога».

Віктор усміхається:

— Я не певен, що це сказав Ейнштейн, але сказано добре.

— Вікторе, а чому, скажи, ти так різко змінив фах? Розчарувався у фізиці, так? — Цікавість не тільки Варварин ніс загубила, але не можу втриматися.

— Ні. Розчарування тут ні до чого. Жодна наука так чітко та лаконічно не пояснює уклад Всесвіту, як фізика. І при цьому не заперечує присутність Бога в усьому, навіть у людині. Просто, знаєш, я дуже люблю пригоди, Адо. — Безтурботно відповідає. — А в дев’яності було навіть романтично записатися добровольцем у ряди найманців. Узяв на рік академку, хоч щойно після армії. Тільки-но встиг до вишу вступити. Нагірний Карабах, чула, мабуть? Так от, туди мене доля закинула. Тільки не питай, як воно там, убивати чи помирати. На війні, як на війні. Крапка. А коли повернувся, то все змінилося довкола. Усе, що вчора було важливим, тепер здавалося дріб’язковим. А ще на додачу — криза в державі. Я ж сирота, Адо. У мене тил не дуже сильний. І зовсім не хотілося вішати свої проблеми на плечі родичів, які й так мені багато чого дали, коли всиновили мене. А мене з моїм послужним списком із руками й ногами в охоронці будь-куди брали. Перевівся на заочний, думав, що от-от криза мине, все налагодиться і я ще встигну побути стаціонарним студентом. Та не склалося. Утягнувся. І знаєш, не жалкую. Якби не моя теперішня робота, то от і тебе б не зустрів.

Я не встигаю більше ані запитати, чи це правда, що всі фізики насправді в душі відверті лірики, ані вибачитися за надмірну цікавість, бо лунає фраза, яка повертає до реальності:

— Ну от, Адо, приїхали. Я чекатиму в машині. І не сперечайся. Якщо буде потреба чи ще якісь там указівки — телефонуй. І дружня порада: ондечки, бачиш, супермаркет. Сходи, купи сестричці якогось гостинця. Бо вперше йти в гості до родички з порожніми руками не годиться. Тим паче до дитини. Гроші маєш?

Надійність чимало важить у цьому перепадистому світі. От, скажімо, широкий поріг, чи то призьба, як говорила моя бабуся. Він надійний чи…Трохи розсохлий, тому й скрипучий. І, може, виглядає не надто святково, он фарба де-не-де облупилася, дерево шашіль почав точити. Але він продовжує чесно виконувати своє призначення, і якщо йому не заважати, то служитиме довго та надійно. Бо так приємно, вирушаючи до невідомих країв, де й вулиці вимощені золотом, присісти на нього, підзарядитися. Може, й помріяти вголос, услухаючись у нібито аж співчутливе порипування…А потім? Потім більшість із нас іде собі, навіть не подякувавши. А він і не образиться. Просто терпляче чекатиме чергового мандрівника чи господаря, який нарешті після довгої розлуки повернеться додому…

От саме на такий поріг дуже схожий Віктор. Звісно, подібний комплімент може й образити, та я зовсім не збираюся ділитися своїми розмислами. Зрештою, такий друг аж ніяк мені не нашкодить.

Софія відчиняє вхідні двері. У жінки втомлені та припухлі очі — може, від недосипання, а може, від сліз. Здається, вона на мене чекала. Бо не дивується моїй несподіваній з’яві й зовсім не церемониться.

— Ну, привіт! Давно знаєш?

Криво посміхаюся. Простягаю Софії купленого в супермаркеті тортика. Зараз не та ситуація, щоб обманювати чи ховати тузи в рукаві:

— Від учора.

На голоси вибігає з кухні мале біляве пухнасте диво з зеленими стрічками у кісках. Мала запитально і трохи насторожено вивчає мене. Але, напевне, я їй подобаюся, бо вона враз починає мені щиро всміхатися.

— Знайомся, Христинко, — втомлено каже Софія. — Це — твоя старша сестричка Ада.

Я ніяковію. А чи часто вам доводилося вже у зрілому віці знайомитися з рідними братами та сестрами? Одне діло, коли знаєш про нього чи про неї від народження, бачиш, як дитя росте, змінюється. Як то мій брат Ромко — з верескливого рожевого кокона він поступово перетворився на свідомого балакучого індивіда. А тут — такий сюрприз. Я мовчки простягаю малій іграшку, щойно куплену в супермаркеті. Та плескає задоволено в долоні та кидається спочатку до іграшки, а потім до мене.

— У мене є сестла, ула, мамо! Дивися, яка гална ляля! А мозна я зватиму її Ядвігою?

Ми з Софією перезираємося, поки мала щось там по- дитячому лепече до ляльки. «Треба ж таке!» — читає на моєму обличчі Софія. Цікаво, вона бачила хоч на фото мою бабусю? Напевно, бачила, бо дуже тихо, так, щоб тільки я почула, говорить:

— Пригадуєш вислів: кров — не водиця?!

А потім Христинка бере мене за руку. Веде до себе в кімнату, показує весь свій нехитрий скарб і говорить, що вона мене дуже-дуже любить, бо вона знає, як то добре мати старшу сестру. Он у дитячому садочку в Равлика-Павлика (він насправді не равлик, то його так красиво прозивають дітки) є старша сестричка Полінка. То вона його щодня з садочка забирає і дорогою різні цікаві історії розповідає.

— Ти мене тез будес з садоцку забилати? — запитує Христинка.

Я киваю. Які можуть бути заперечення? Я ж старша сестра.

Так, Віктор — геній. І де він тої мудрості набрався? Мо’, на війні? Добре, що зайшла в супермаркет. Від його фінансової допомоги відмовилася. Благо, нам позавчора виплатили аванс за вересень. Копійки, звісно, однак, якщо чесно, на чайові гості «Янгола» ніколи не скупилися. Тож дещо собі можу дозволити. Принаймні зекономлю потім на цигарках і пиві. Поки роботу нову знайду, дечим доведеться жертвувати.

Ця лялька лежала у великому кошику впереміж із іншими м’якими іграшками та сумно й трохи розчаровано дивилася на світ. Уже й не сподіваючись, що поміж кольорових зайчиків та песиків хтось таки оцінить і помітить її. Довге плаття оливкового кольору, червоні буси на шиї. Пришиті зелені очі-намистинки, намальовані чорним на тілесній тканині риси обличчя — брови та ніс. Приклеєні червоні коралові губи з м’якої тканини і сніп розкішного пшеничного волосся. Такого ж неслухняного, як колись у дитинстві в мене. Я взяла ляльку в руки. Покрутила. Ніяких пришитих чи пришпилених наліпок з адресою виробника та ціною. Правда, на кошику згори великим чорними буквами написано, що то акційний товар і коштує весь однаково.

Мені лялька сподобалася. І то було дуже-дуже по-дурному, але я її той… поцілувала по-особливому. І в той момент подумала собі: припустімо, я справді янгол і в мені є ота дрібка Божої благодаті, котру мусять мати всі янголи. Так от, нехай із моїм поцілунком крихта тої благодаті залишиться в тій ляльці. І хай вона стане маленьким оберегом для моєї молодшої сестрички.

Троянди не бувають потворними. Вони — втілення не лише кохання, але й краси. Це вам підтвердить будь-хто. Та чомусь саме таке дивне порівняння — «потворна троянда» — спало мені на думку, коли я зважилася пильно зазирнути в очі Софії. Зрештою, варто уявити, що хтось забудькуватий замість того, аби викинути прив’ялу квітку на смітник, забув її у вазі на тиждень-другий. А вона, всупереч усім законам біології, вперто чіпляється за життя, живлячись залишками води, що встигла застоятися та засмердітися. Повірте, це огидне видовище. Загляньте до кімнати, чи не час позбутися такої квітки? Як не викинути на смітник, то, наче випадково, залишити на лавці в найближчому парку. Хай краще хтось незнайомий, поспішаючи у важливих справах, раптом завмре: яка краса колись була! А потім, прохопившись, метнеться далі. Та того ж таки вечора раптом відчує нестримне бажання купити дружині чи подрузі, доні чи мамі квіти. Хай навіть у неї не день народження, і не день янгола, а до Восьмого березня ще півроку…

До чого тут змучені троянди та Софія? Та просто одного разу я дозволила собі зазирнути їй в очі…

Сидимо на кухні, п’ємо чай, заїдаючи його тортом. Розмова не клеїться. Христя носиться дзиґою по квартирі, притискаючи до себе ляльку Ядвігу. Софія намагається не дивитися на мене. Уважно вивчає то чай, то торт, то втуплюється у сутінки за вікном, то щось там говорить малій. А мала — вогонь. Зовні нагадує мене на дитячих світлинах. І якби хтось став переконувати, що зовсім ми не рідні, тепер би не повірила. Он і ямка на бороді у неї така ж, і очі зеленуваті, з дивною переміною.

— Софіє, чому ти мені не розповіла раніше про все? І про Христю, і про… нашого з нею батька?

Я стараюся хоч якось підтримувати зовсім ніяку розмову. Знову втомлені очі навпроти.

— Я не буду брехати тобі, Адо. Не розповідатиму, що довідалася про тебе лишень учора. То неправда. Мене просвітили добрі люди трішки раніше. Тільки не запитуй хто, гаразд? Це не має значення. Я намагалася тобі сказати і про себе, і про Христю. Я взагалі вважала, що ти хоч щось маєш знати, і тому того ранку, коли вас з Ірою викрали, завела розмову про вигадану подругу з малям. Пригадуєш? Ти мені ще психолога дитячого нараяла. І я зрозуміла, що ти про Христю, а тим паче про свого батька, анічогісінько не знаєш.

Жінка вмовкає, притишено сьорбає чай, ложкою колупається в тарілці з тортом. Вона його майже не їсть, просто зумисне шпортає, щоб не дивитися на мене. Мені стає її шкода, і я розумію: треба забиратися. Софія мусить звикнути до думки, що в її доньки з’явилася сестра, не віртуальна, а дуже навіть реальна. І що та сестра тепер від них не відчепиться, бо врешті дізналася правду.

Що за потвора мій батько, якщо через нього ця колись дуже красива жінка перетворилася на загнаного звіра, на холодну троянду? Хоча… є в ній щось таке, що навіть лякає. Віктор має рацію: Софія далеко не жертва. А хто? Звичайна історія. Софія — зваблена, потім закохана, згодом покинута та врешті озлоблена на весь чоловічий рід жінка.

Удавано зацікавлено озираюся на годинник, що тікає на стіні у мене за спиною.

— Овва, як пізно! Мені той, Софіє, час. Треба трішки раніше лягти, завтра на пари. Два дні прогуляла, тепер мушу надолуджувати.

Софія не просить мене залишатися. Зате Христі ця ідея подобається. Мала просто благає:

— Се лано. Адоцко, не йди, будь ласка.

Вона має щодо мене великі плани: ми повинні з нею збудувати хатку для Ядвіги, прикрасити житло малюнками, а ще придумати Ядвізі друзів та купу-різну всяких проблем, тобто пригод. Я всміхаюся на такі плани малої Христини. І обіцяю, що обов’язково завтра зайду, якщо мама не заперечуватиме. Мама мовчки хитає головою. Вона не заперечує.

Аж біля вхідних дверей Софія хапає мене за руку і шепоче так, щоб не почула мала:

— Адо, будь обережна. Ти навіть не усвідомлюєш, люба, якого дива ти накоїла. Твій батько не просто покидьок, він — монстр, і він захоче тебе використати у власній грі. Для нього не існує моралі. У принципі, як і для всіх янголів. Є лишень велика місія і служіння їй.

— Цікаво. Розберемося якось і з цим. Який він насправді, Софіє, ти його дуже добре знаєш, чи не так?

Софія перелякано роззирається довкола, наче хтось може підслухати нас у темному тісному коридорчику з тьмяною лампочкою. Загудів на вібрі мобільний. Телефонує Віктор. Хвилюється. Я натискаю на відбій, бо вже й так виходжу. Софія відчиняє двері й, не відповідаючи на моє запитання, на прощання кидає:

— Бережи себе, Адо. І не вір нікому.

3. Пан Олег

Якщо вас колись переконуватимуть, що чинити добро не варто, особливо коли про це не просять особисто, бо все одно не оцінять та ще й дорікатимуть, — не поспішайте вірити. Творити добро потрібно, однак виключно для того, хто на це заслуговує. Ото лише знаття б, хто він, той достойник? Інколи можна сплутати.

Уважайте це аксіомою… від Адки. То теорема потребує доведення, а аксіоми… Хочете — сприймаєте, не хочете — відкидаєте.

Клара житиме, я це знаю, і все в неї буде гаразд. Ми з Іркою навідалися до неї. Щоправда, я це зробила на тиждень раніше. Поки Ірка вибралася з Мишкового сховку, Клара майже отямилася. Ще слабо розуміючи, чому це вона стільки часу була у відключці. Ані того, як із неї видирали душу, ані того, як її повертали, вона, звісно, ніколи не пригадає. Я вже постаралася, трохи скоригувавши пам’ять. Ох… чесно кажучи, сама в «захваті» від себе. Виявляється, у мене до цього хист.

— Ой, Кларочко, — то щебече красуня Іра, вона розквітла поруч із Михайлом. Стала ще вродливішою. Видно відразу: дівку люблять. — Ти так багато пропустила! А «Янгол», наш клуб тобто, весь вигорів, уявляєш? Слава Богу, ніхто не постраждав. Ага, і без роботи там працівників не залишили. А Валерій Едуардович у лікарні! Паралізований. Лікарі стверджують: шансів поправитися — жодних. Угадай, хто тепер замість нього керує справами?

Ірка скоса зирить на мене, вивчаючи мою реакцію, чи не бовкнула, бува, чого зайвого. Я всміхаюся, отже, поки все гаразд. У Клари замало фізичних сил на розпитування. Вона мовчки слухає та киває, але з виразу її обличчя я можу судити про те, на що і як вона реагує. Іра задоволена та на диво спокійна. Отже, ритуал я провела майже бездоганно. Чому «майже»? Бо замало часу минуло, щоб стовідсоткову гарантію давати. До того ж коли Клара вийде з лікарні і стикнеться з буднями, то, можливо, доведеться їй допомагати, колоти знеболююче проти фантомних спогадів. А Ірина (раніше такого за нею цього не помічала) раптом стає аж надто балакучою.

— А от і нізащо не вгадаєш, Кларочко, ім’я управляючого. То Антон! Так, той самий, типу Лінин хлопець. Та то ми з Адкою спочатку подумали, що він її хлопець, а насправді виявилося, що… Чмир він болотний. Тьху і… — Я боляче наступаю Ірці на ногу. Вона враз замовкає і смикається, розуміючи, що мало не бовкнула зайвого. Старається не дивитися на мене, трохи кривиться. І вже спокійніше веде далі: — Ах, насправді він такий, як усі чоловіки. Сволота тобто. Використовував її, обезчестив та й кинув. Так отож, хочеться повідати головне. Нас зібрали. Тобто всіх працівників згорілого «Янгола» і… О! Це був сюрприз! Жодного не звільнили. Кожен із колишніх працівників тепер має нову роботу. Он Адка, Віктор та Павло в нічному ресторані працюють. Софію з Інною перевели в схожий нічний клуб зі збереженням зарплати. А я поки попросилася у відпустку на кілька тижнів. І мені дозволили! Уявляєш! Це ж супер-пупер! Ах-ах! Робота не вовк — у ліс не втече, правда ж?

Хм! Знаю я її «відпустку». То просто Михайло категорично заборонив Ірі знову влаштовуватися в будь-який нічний клуб чи кабаре. І тут сталося диво, бо Іра його послухала. Зрештою, вона не готова братися за старе. І не думаю, що колись буде готова. Хай краще вірші пише.

Бачу, що дівці аж кортить розповісти і про свої стосунки з Мишком, і про мої взаємини з Віктором. Навіть зараз Віктор нас чесно чекає під лікарнею. Звісно, нічого між нами немає «такого», що собі навигадувала Ірина, але якщо від цього їй легше, то я не проти. Хай дівчата попліткують, це, зрештою, не найгірші ліки — розмови про кохання, справжнє чи вигадане. Кажу дівкам, що мені потрібно припудрити носика та зателефонувати декому, і виходжу в коридор.

Так, у мене таки з’явилася нова робота. Ірен не збрехала. І все завдяки Антону. Він узявся опікуватися мною, вдаючи, що це — суто ділові взаємини. Я ж знаю, що все не так. І він не дурень, розуміє, що навряд чи йому вдасться переконати мене в благих намірах.

Улаштування всіх тих, хто втратив роботу, — це спроба втертися в довіру. А раптом удасться приспати мою пильність? Ох, Антоне, ти навіть не знаєш, якою є твоя душа. А їй точно вірити не можна.

Тож працюю я тепер через два дні. Тобто ніч працюю, дві доби маю спокій. Чи не щодня буваю в Софії. Інколи у них навіть ночую. Із Христиною ми настільки здружилися, що часом нам і слів не потрібно, щоб порозумітися.

А зараз я йду відвідати ще одну хвору, яка лежить у цій же лікарні, поверхом вище. Носик припудрити — то прикриття. Павло казав, що Ліна отямилася… Але ненадовго. Тимчасове просвітлення. І вона знову в реанімації, і знову в комі. Ні-ні, я допомагати не збираюся, щось мені підказує, що я маю побачити Ліну. Хай лиш здаля. Це не самоїдство і не жага помсти. Ліна сама вибрала власну дорогу. І тут навряд чи я зможу ще більше нашкодити.

Біля дверей реанімаційного відділення майже налітаю на Антона. Той спочатку розгублено витріщається на мене, а потім розпливається в догідливій посмішці.

— Яка приємна несподіванка! Вітаю, Адочко! Чи не забагато янголів на один квадратний метр у цій лікарні?

Він іще жартує! Здогадуюся, що він тут забув. Саркастично випалюю:

— І тобі не хворіти, Антоне. Гляди, скоро лікарня на курник янголиний перетвориться. І як там наша зрадниця? Підлатали її?

— Ой, сонце, не починай. Ти ж тут також не вареники ліпиш? Невже жага помсти? — Антон нашорошується, миттю змінює тональність.

— Навіщо? Хіба я схожа на божевільну? — роблю артистичну паузу і навіть не червонію. Ой, Адо, правду кажуть у народі: з ким поведешся, від того наберешся. — Уже гірше, аніж вона сама собі сотворила, навряд чи втнеш!

— Хм. Це жорстоко, Адо. А як же право на другу спробу? Чи ти вперто вважаєш, що люди не змінюються? — Тепер у його очах хижа цікавість.

Я ігнорую його запитання. Трохи позірно. Так, я твердо вважаю, що такі, як Ліна, не змінюються. Та що поробиш? Зрадники в усі епохи були і будуть. Ліну підлатано. І новий солдат старої гвардії зрадників знову в строю.

— Гаразд, я відповім, але після того, як відповіси ти: хто тепер твій Господар, Антоне? Хто розпорядився відхукати Ліну?

Антон розгублено посміхається. Уникає дивитися мені в очі. Тому зирить кудись повз, та я встигаю вловити в його погляді страх… Отже, з’явився хтось набагато гірший від старого Господаря, але з якихось дивних причин мене вирішили поки не чіпати… Бо за останніх десять днів я майже повірила, що мені дали спокій. Тепер розумію, що таке несподіване благородство — то якась стратегія, звісно, не на мою користь.

— Про що ти, Адо? Я тебе не розумію. Валерій Едуардович теж у лікарні, між іншим, у цій самій. Він досі залишається моїм шефом. А щодо Ліни — виняткове самаритянство, запевняю тебе. Думав, ти добріша. Ворогам потрібно вміти прощати. Тим паче, поверженим ворогам.

Я зневажливо пхекаю у відповідь. Антон незлостиво додає:

— Ой, а куди запропастилася ще вчора добра дівчинка Ада, котра завжди всім знедоленим допомагала? І за красуню Ірку заступилася, і сестричку визнала, і на мачуху зла не тримає… Список можна продовжити. Але чи це того варте, га? Гаразд, не будемо сперечатися. То безглуздо. Зрештою, се навіть добре, що я тебе зустрів. Не треба буде телефонувати чи розшукувати на новій роботі. 23 вересня велике зібрання. Збираються всі наші. Приходь.

Я здивовано витріщаюся на Антона. Що це? Спроба заманити мене в пастку? Не схоже. З обличчя чоловіка бачу, що говорить щиро. Він, звісно, може бути і не втаємниченим у справи того, хто всіх янголів збирає, та все ж не бреше.

— Що? Зібрання? — Я щиро дивуюся. — Тобто наші — це хто? Янголи, співчуваючі та інші істоти?

— Наші — то лишень наші. Адочко, які ще достобіса істоти?! Ти ще про людей спитай! — Він навіть трохи образився. Щиро.

Ой, звісно, що це я? Як насмілилась прирівняти людей та істот до супер-дупер крутих янголів?!

— Хм, — дивуюся далі. — І скільки ва… наших у місті? Невже ви Львів перетворили на місто сірих янголів?

— От приходь і побачиш. — Антон роздратовано добирає слова. — Час настав, люба, увійти в сім’ю. А то якась ти у нас геть дика. (Умгу, а всі інші янголи у цьому місті — домашні пташатка, так?) Зрозумій урешті: для янголів ти — не особлива, ти лишень одна з нас.

Овва! Які сміливі думки сьогодні в голові Антона. Не озвучую це вголос, натомість запитую інше:

— І як часто ви збираєтеся?

— Чотири рази на рік.

Я здогадуюся, коли саме. Він назвав дату: 23 вересня. Це день осіннього рівнодення…

— Чому ти не запитуєш, коли саме і хто вибирає дати? — він ще й дивується.

— А я знаю, Антоне. Тут немає про що запитувати. Це дні рівнодення — осіннього та весняного — та дні сонцестояння — зимового та літнього. Правда ж? — і, не чекаючи відповіді, додаю: — Мене інше цікавить. Це ж поганський календар наче? А ви — янголи!

Він від почутого аж рота роззявив і розсміявся. Щиро, блін! Теж мені, гуморист! Очевидно, я бовкнула дурницю.

— Адо, ти це серйозно?! Поганський календар? Дівчинко, хіба можна щось нове, якщо живеш під сонцем, сотворити? Лишень наукове фентезі! Скільки житиме сонце, скільки житиме Земля, стільки часу й існуватиме і рівнодення, і сонцестояння. Хочемо ми цього чи ні, приймаємо це чи заперечуємо. Християни ми чи мусульмани. Ми всі безвідносно до релігійних сценаріїв — творіння Божі, як і сонце, земля, вода та вітер, до речі. Чотири рази на рік відмикаються брами між світами — між світом живих і світом духів та душ — тих, що відійшли в інший світ, і тих, що невдовзі рушать туди. Ти ж мудра дитина! Не розчаровуй мене своїми сумнівами.

Я стенаю плечима. Звісно, я це все знаю, однак мені важко поки відмежуватися від будь-якої приналежності чи бодай співчуття до якоїсь релігії.

— У ці особливі дні ми збираємося разом, щоб примножити наші сили, просячи і отримуючи допомогу від тих, кого з нами вже нема, але хто напевне знає, як краще для нас.

— І чим ви займаєтеся? Молитеся, чи що? — Мій скептицизм не вивітрюється.

Уява вперто малює картинку зали, вщерть заповненої людьми, вбраними в однаково сірий одяг. У кожного в руці сіра свічка. Вони йдуть по колу, бубнячи собі під ніс слова давньої молитви. Тьху ти! — стріпую видиво.

Антон знущально посміхається:

— От прийди і сама все побачиш. Тим паче, що це зовсім поруч із твоїм теперішнім помешканням. Збір опівночі з 22 на 23 вересня біля церкви Йосафата.

— Ну, не знаю. Може?.. — Зовсім невпевнено це кажу.

Я справді не знаю, чи хочу знову в щось уплутуватися. Та, очевидно, доведеться починати знайомитися зі світом сірих по-справжньому. Тільки ледачий чи недалекий серед янголів тепер не чув про мене, про ту, що, нехай випадково, та все ж позбавила всіх янгольських привілеїв сірого Господаря міста Лева — Валерія Едуардовича. Так, Львів має і сірий бік, як і кожен з нас, очевидно.

Ми прощаємося. Антон каже, що поспішає. Бо бути упорядником статків Едуардовича досить відповідально. Тут я з ним погоджуся. Не дай Боже такої долі!

Я повертаюся до Клариної палати. О, а щоки в неї порожевіли. Ірка — дієвий тонізуючий засіб. Хоч рецепт прописуй.

Дівчата, напевно, встигли перемити кісточки половині нашого міста. Тож Ірен я можу врешті забрати додому, бо Кларі після добрячої дози інформації потрібен відпочинок. Але перед цим я мушу зробити один телефонний дзвіночок.

Так, я далека від питань світобудови. Правильно мені закидав Антон. Та це легко виправити. Сила та здібності, які в мені є, нікуди не дінуться. А от знання? Бабуся не поспішала відкривати їх для мене. Вона, мабуть, вважала, що зарано, і тільки по крихті, так, щоб мені моя ж сила не нашкодила, ділилася тим, що знала. Зараз знання не будуть зайвими.

До сірих я не побіжу навчатися нізащо! Не знаю, які вони вчителі, але краще не перевіряти. Якось сама розберуся. А от по знання про світобудову та світоустрій мені до людей. Які, попри все, залишаються тими, навколо кого вся ця каруселька крутиться. Через кого і темні янголи повстали, і світлим нема досі спокою. Не кажучи вже про сірих, які змушені миритися з людьми. Бо попри всю свою зарозумілість, усе ж кровно з ними пов’язані. Цікаво, хоч один представник славної армії сірих праотців-янголів ще живий? Та це, скоріше, риторичне запитання! Бо ніхто не знає.

Витягаю мобілку, набираю домашній номер свого приятеля, пана Олега. От хто мене проконсультує! Що там такого особливого є в тому рівноденні 23 вересня, і чому саме парк «Знесіння», і чому саме посеред ночі, наче ж для шабашу не дуже підходяще місце — не Лиса гора і не п’ятниця, 13-те?

— Доброго здоров’ячка, пане Олеже! Упізнали? Я рада. Мені потрібна ваша консультація. Дуже-дуже-дуже! Гаразд, зустрінемося в парку. Мені підходить. Завтра о десятій біля гори Лева. Буду. Дякую щиро за розуміння!

Ранок неділі. Церковні дзвони заклично гукають до служби Божої. Слухаю їх, як молитву, звернену до того, хто нас усіх сотворив.

«Про що люди в церкві в молитві з Отцем говорять?» — часто себе запитую.

Зазвичай просять. Кому чого не вистачає, те й хочуть отримати. Одиниці просять не собі, а ближньому, дехто навіть ворогам. І лишень винятки дякують за те, що мають.

Я ніколи не просила нічого в Бога, хоча молитви «Отче наш» бабуся мене таки навчила. Та то для мене перетворилося, скоріше, на ритуал, аніж на потребу. Лягала спати, складала руки перед латкою неба. Я не вірила, що Бог може жити на стіні в старому вицвілому клаптику кольорового паперу, затягнутому в дерев’яну рамку, яку поїв шашіль.

Так-так, Бог, звичайно, існує, і в тому я ніколи не сумнівалася, але обов’язково мусить жити там, де просторо. Інакше який Він всесильний? А де найбільше волі? На небі, в полі, в лісі. І я молилася до окрайця неба, яке виднілося з вікна моєї кімнати.

От і зараз стою під горою Лева, слухаю музику дзвонів, милуюся таким близьким і далеким небом, торопію від щастя, і губи самі по собі ворушаться у молитві: «Нехай прийде царство Твоє»…

— Адочко, доброго вам здоров’ячка. Перепрошую, голубонько, якщо спізнився, та наче не мав би? Напевне, у мене з годинником проблеми.

Озираюся. Пан Олег зніяковіло стукає вказівним пальцем по круглику свого наручного годинника. Поспішаю його заспокоїти:

— Доброго дня, пане Олеже! Ні-ні, з вашим годинником усе гаразд. Це я раніше прийшла. Не перепрошуйте.

Пан Олег трохи збентежений, наче чимось завинив. Він ще не звик до моєї каверзної звички приходити завжди завчасно. У руці чоловіка беззмінна торбинка з книжками, газетами, журналами. Він завжди щось цікавеньке прихопить із собою. Це добро найчастіше дарує або настільки захоплює розповідями співрозмовника, що той випрошує в пана Олега чи книгу, чи газету, чи журнал.

— Дуже перепрошую, пане Олеже, що у вихідний витягла вас із хати. Так обставини складаються, потрібна ваша професійна консультація. Тож не сердьтесь.

— Та що ви, голубонько! Усе гаразд. Не хвилюйтеся. Це для мене задоволення: побувати у цьому прекрасному місці зайвий раз. То як до церкви додатково сходити і службу Божу послухати. Давайте піднімемося на гору Лева. Там Знесінський парк увесь як на долоні. Я вас не розпитую поки, що саме цікавить найбільше. От почнемо розмову, і ви все запитаєте.

О цій порі тут порожньо. Ще зарано для туристів і для тих містян, які віддають перевагу мандрам парками перед застіллям у ресторанах, кав’ярнях чи в нічних клубах. Невимовно гарний час.

Стоїмо на горі Лева. Господи, як тільки в народі її не називають: і Лиса гора, і Піскова, і Княжа, і Кальварія. І направду, все довкола як на долоні. Краса. Не розуміла ніколи туристів, які так полюбляють Високий Замок і недолюблюють цю напрочуд теплу та затишну гору. Для мене вона наче рідна, домашня, чи що.

— А пам’ятаєте, Адо-голубонько, як ви вперше сюди потрапили? — Пан Олег починає завжди здаля, і я розумію, що інтуїтивно не помилилася. Він — якраз та людина, яка мені може допомогти.

Киваю ствердно. Звісно, я пам’ятаю. Мій одногрупник Валік захотів нам, посполитим не-львівцям, показати місто. Але не просто архітектурне, а, як він каже, непопсове: «Попсовий Львів ви й самі вивчите. А хочете побачити сакральний?» А хто ж не хоче?

От ми і попленталися з Валіком до цього парку. Правда, хлопець, крім місць, де можна було гарно посидіти за шашличком, нічого путнього так і не показав, і не розповів. Я розсердилася і вирішила, що сама собі зроблю екскурсію. Кинула товариство та пішла блукати парком. Видряпалася на цей пагорб, глянула з нього на місто — і закохалася відразу ж і в цей парк, і у Львів, і в людей, які мешкають тут.

А потім мене, наче магнітом, потягнуло до одного дуже цікавого камінчика на цій горі. Він стирчав трохи збоку від вершини. А внизу провалля. Стояла на камені, як заворожена, і мені видавалося, що у мене за спиною виростають крила і я ось-ось полечу. Я навіть руки розкинула, наче птаха для польоту. І хтозна, чим би закінчилася моя медитація, якби чоловічий голос мене тоді не привів до тямив: «Агов, голубонько! Обережно! Не піддавайтеся спокусі, а то покотитеся донизу — і будемо вас по шматочках складати». Так ми і познайомилися. Голос належав панові Олегу.

Згодом з’ясується, що не я одна так реагувала на той камінь. Узагалі, на цих старих пагорбах немає зайвого. Усе навіть дуже добре продумано. Правда, силу свою і камінь, і земля відкривають не всім. Того дня я неждано для себе зрозуміла: ця земля не просто мені відкрилася, вона прийняла мене, як свою.

На початку перебування у Львові я жила в гуртожитку. Але вже за тиждень несподівано мені на голову впало приватне помешкання, де я зараз живу разом із Тетясею. Квартира, яка має дах з оглядовим майданчиком, і той оглядовий майданчик спрямований на Знесінський парк.

Чи випадковість? Не переконуйте мене, що випадковості у світі бувають. Усе мудро кимось для вас згори сплановано, і ви можете або розумно приймати те, що вам дається, або комизитися, вдавати з себе дурного. Рано чи пізно все одно вас виведуть туди, де ви маєте бути, але трохи покоцаного та зацофаного. То чи варто впиратися? Мудрих доля веде, дурних волочить. Стара і дуже мудра сентенція.

— Авжеж, пане Олеже! Пригадую, — відповідаю, всміхаючись. — Якби не ви, то я б звалилася долу з Лисої гори.

Пан Олег теж усміхається. Має гарний настрій. Усідаємося на галявині недалеко від вершини пагорба. І роздивляємося місце горбів, старе місто, звідки Львів починався.

— Отак, голубонько! Окрім того, що цей парк — легені Львова, це ще й сакральні місця. Дуже автентичні, досі досконало ані енергетично, ані археологічно не досліджені. Ну, про Світовидове поле я вам дещо розповідав, і ми з вами навіть ходили туди. І на Світовидовому капищі теж були, так?

— Яйце-райце, — всміхаюся я і згадую казку, яку мені розповідала в дитинстві бабуся.

— Еге ж. Воно. Світовидове капище у формі яйця. Не згадаю, чи я вам повідав, як у 80-х роках минулого століття тут проводилися археологічні розкопки. О! Вас, голубонько, ще на світі білому не було, а батьки ваші, очевидно, до школи ходили. Так от, під час розкопок на Світовидовому полі знайшли фрагменти кераміки і цінні камені з сакральними написами — рунами. Ну, що таке руни, я сподіваюся, ви знаєте? — Киваю, а пан Олег веде далі. — Камені за формою дуже нагадували яйця. Такі собі старовинні писанки. Ці камені забрали на експертизу в Ленінград та й досі не повернули. Звісно ж, про результати досліджень ми так нічого і не дізналися. Може, колись то стане відомо, а може, й ніколи.

Інколи, голубонько, не варто таємниці відкривати. Як і деякі двері, до слова. Нехай вони невідкритими і залишаються. Отож культове призначення цих місць підтвердили наукові дослідження відомих археологів, от Олександра Овчиннікова, скажімо. Звісно ж, таке прізвище вам геть нічого не скаже, та все ж… Отже, цей пан знайшов тут жертовні ямки із залишками попелу і фрагментами жертовних предметів. Він же на основі топографічної зйомки зробив і реконструкцію капища. Очевидним залишається факт, що це поле в давні часи прикрашали фігури ідолів. Цілком можливо, що саме чотириликого Світовида, котрий, за легендою, і досі нікуди звідси не дівся. І ночами виїздить на своєму білому, як день, коні воювати зі злими силами. Дехто з любителів поблукати нічним парком стверджує, що таки бачив на власні очі й наїзника, і коня. Звісно, коли переп’єш, то ще й не таке зі страху може намаритися.

Пан Олег переводить розмову на інше та показує рукою перед собою.

— А он там, на колишній Зміїній горі (тепер Чернеча, місце Шевченківського Гаю), колись було Перунове капище. А ось там, бачите, де церква Вознесіння, знаходилися капища Рода та Рожаниці, або, по-простому, Баби та Діда. Ну, байку про грім над містом, коли баба з дідом сваряться, ви таки мусили чути, може, навіть від мене.

Я ствердно киваю. Пан Олег задоволено всміхається:

— Отже, у центрі Світовидового поля, як і годиться, знаходиться капище Світовида, північніше від нього — Род-гора. Південніше досі зберігся пагорб, де колись стояла церква Воздвиження Чесного Хреста — на честь християнського ритуалу, пов’язаного з культом смерті. Ви ж знаєте, голубонько, що в основу встановлення цього празника лягло віднайдення в IV столітті Хреста, на якому розп’яли Ісуса. А ще раніше, до християнства, найімовірніше, на тому місці знаходилося капище Триглава. На схід від Світовидового капища, отам, — пан Олег показує рукою, куди мені слід дивитися, — в селі Кривчиці стояло капище Перуна — войовничого володаря грому і блискавок. Звісно, тепер там церква святого Іллі, який увібрав у себе майже всі чесноти славного Перуна. Тут-таки, в околицях Кривчиць, існує ще один старослов’янський топонім — потічок Марунька, або Мара, або Маруха — то було божество смерті в давньослов’янському пантеоні.

А отутечки, внизу, під горою, де ми з вами зараз перебуваємо, ще у ХVІ столітті було кладовище нехрещених дітей. Це я вам уже розповідав. У 1607 році поруч збудували костел святого Войцеха. Цю церкву і зараз ми можемо бачити. Щоправда, тепер це — церква святого Йосифа. Фундаменти опорної стіни навколо неї явно більш давнього походження. Є версії, що тут колись стояло капище самого Велеса.

Отож, як бачимо, голубонько, дохристиянська історія Львова і околиць не настільки далека від нас у часі, як видається.

Пан Олег запитально дивиться на мене.

— Ви дуже уважно слухаєте, Адо! Але не запитуєте. Запитуйте. Бо я можу балакати на цю тему аж до вечора і все одно всього, що знаю, не переповім.

— Пане Олеже, а розкажіть, будьте ласкаві, більше про Світовида. Я дещо чула, та це зовсім мало.

— Я не запитую, для чого вам це, голубонько. Лишень здогадуюся. Це похвально, Адо, що ви цікавитеся нашою старовинною. Але не дуже захоплюйтеся: кожна палиця має два кінці, і те, що було добрим для людей дві чи й п’ять тисяч літ тому, не завжди підходить тим, хто живе зараз.

— Та невже? Хм! Пане Олеже, хіба люди так змінилися за ті тисячі літ, як ви вважаєте?

— Цікаве запитання, Адо. Одвічне. Та ні, людство не змінилося, воно те саме: і любить, і зраджує, і ненавидить, і жертвує, і вбиває, і рятує. Знаєте притчу про жертовність? Я розкажу, навіть якщо й знаєте, не завадить ще раз згадати. Учень щораз запитував Учителя: «Чому так? Бідний, попри своє злидарство, завжди швидше приходить на допомогу, аніж багатий. Багатий, маючи всього вдосталь, перед тим, як щось віддати, обов’язково подумає: який мені з цього зиск». Учитель усміхнувся, підвів учня до вікна і запитав: «Що ти зараз бачиш?» Учень дивився у вікно. Він бачив подвір’я, людей, що поспішають у своїх справах, захмарене небо. Так і відповів Учителю. Тоді Учитель підвів Учня до дзеркала. «А тепер що бачиш, хлопче?» Учень там бачив тільки себе: «Бачу себе, звичайно ж». «І шиба вікна, і дзеркало — зі скла. Отаке-то і з людьми, мій добрий Учню. Усе залежить від кількості срібла на склі. Є воно чи його нема. Якщо срібла забагато, то людина вже нічого і нікого, крім себе, не бачить».

Пан Олег замріяно усміхнувся, дивлячись у небо, і повів далі:

— Випробування для людства стали іншими, Адо. От що змінилося. Релігія — це також випробування. Колись людство носило корсети, кольорові панчохи, високі перуки. Сьогодні інший одяг, інші зачіски.

— То релігія, по-вашому, — це одяг, тобто мода?

— Почасти так. Одяг для душі, так точніше.

— Тоді що під одягом, пане Олеже?

— По-різному. Але… хоч би як ти ховав вади чи чесноти душі від ближнього, від себе не заховаєшся. І від нього не заховаєшся теж, — пан Олег тицяє пальцем у небо.

— Цікаво! Але ж одяг, пане Олеже, можна випрати, попрасувати. Зрештою, буває ж, що мода на кльоші чи, от як зараз, на вишиванки повертається?

— Буває. Але випраний одяг — то не новий, правда ж? Коли надто часто прати, то й кольори вицвітають, навіть розлізтися тканина може. І хоч як прикрашай свою душу, це внутрішнього наповнення не змінить, аж доки не почнеш жити так, як кожна релігія велить. Бо всі релігії світу вчать однакового: не вбий, не вкради, не бажай чужого, люби ближнього і так далі… А якщо і знайдеш щось неоковирне в приписах, як ото, наприклад, війна з іновірцями, знай: ті правила надумані людьми і йдуть не від Бога.

А щодо вишиванок — це окрема історія, Адо. Знаєте, скільки років отому символу віри, який ми бачимо на всіх християнських церквах? Набагато більше, ніж християнству. Символ віри залишається, релігії змінюються…

Мовчимо якусь мить. Тоді пан Олег знову озивається:

— То що ви хочете знати про Світовида, голубонько? Ви ж за цим до мене прийшли, правда? За дохристиянськими віруваннями, за кілька днів, тобто 23 вересня, — його свято, і брама між світами — світом верхнім, світом нижнім та світом середнім — буде аж три дні відчинена. А через три дні сонце поверне на темний бік. День ставатиме меншим, ніч довшатиме. Бачите, як дивно влаштований світ. Коли день довгий, ми мало часу приділяємо роботі над душею, все поспішаємо: то з грядками пораємося, то із закрутками на зиму, то садимо навесні, то збираємо врожай улітку та восени. Дбаємо більше про тіло в ці дні. А тільки починає день меншати, холоднішає і сонце повертає на зиму — стається диво. Ночі довші та холодніші, й це змушує нас шукати тепла не лишень для тіла, а насамперед для душі.

— Я хочу знати, пане Олеже, яким богом був Світовид, світлим чи темним? Тобто добрим чи злим?

Пан Олег хитро прищурюється.

— Був? Та ні. Боги не помирають ніколи, Адо. До того ж, голубонько, не існує добрих чи злих богів. Усі боги справедливі, а ярлики на них ліпимо ми, люди.

Як ви вважаєте, смерть — це добре чи погано? Ніч — це зло чи добро? А стужа чи блискавка, злива, повінь, урагани, метеоритні дощі — вони потрібні чи ні? Знаєте, існує таке повір’я. В оці три дні, коли відчиняються брами між світами, можуть відбуватися дуже дивні речі. Наприклад, у той самий момент, коли відмикаються двері (час доби завжди різний, до речі), ви можете прийти на Світовидове поле і попросити у нього що вам заманеться — здоров’я, багатства, кохання… Але найкраще просити не для себе, бо можна втратити останнє.

— Не для себе? — перепитую напружено. — Еге ж! Тоді черг тут не буває точно. Як ви гадаєте, пане Олеже, чи це правда, це діє?

— Я не пробував, Адо, не знаю.

— Невже ви не маєте за кого просити?

— Не в тому річ, голубонько, маю чи не маю. Один мій близький приятель якось спробував. Він просив за свого сина, який мав саркому, і лікарі запевняли, що маля й місяця не протягне. А хлопчина досі живе. Десять літ минуло. Можливо, це лишень збіг чи просто сила віри. Як у Біблії: слово воскрешає і слово вбиває. Скажи горі перейти з місця на місце — і вона перейде, якщо, звісно, віриш.

— Хм. Цікаво. Невже одного разу достатньо, щоб допомогло?

— Якщо віриш, то, думаю, так. Він тричі це проробив. Очевидно, щоб уже напевне подіяло.

— І що, жодного разу він нікого з людей не зустрів там, на капищі?

— Угу. Таки нікого. Із людей.

— Тобто як? — Ой, не простий чоловік цей пан Олег. Може, таки варто залізти йому досередини та віддзеркалити душу? Пригальмовую себе. Тільки не зараз. Він мені теперечки при здоровому глузді потрібен. А моє навіювання трішки гальмує людину. Похапцем додаю: — Пане Олеже! Ви ж не обмовилися? Із людей нікого, а тоді кого чи що?

— Та ні, не обмовився. — Чоловік уважно вивчає мою реакцію. І чому мені видається, що він з мене трішки глузує?

— Отже, кажете, не було людей, а були… — затинаюся і різко додаю: — Хто?

— Аделаїдо, голубонько! Я жартую. А насправді, якщо серйозно, задарма ніколи нічого нікому не дається. Усе має свою вартість, як і цей ритуал.

— Ритуал, — відгукуюсь луною. І несподівано враз бачу те, що від початку лежало на поверхні. — Завжди потрібно щось віддати, щоб натомість отримати. Так?

— Розумниця. — Пан Олег майже сумно всміхається. — Так, дівчино. Здогадуєтеся, яка ціна?

Я ж розумниця, і я здогадуюся.

— Пане Олеже, а той ваш знайомий… він уже покійник, так?

Пан Олег промовчав. Я не втримуюся:

— Це — злий Бог. Я про Світовида. Коли просиш для когось здоров’я, мусиш віддати своє, коли просиш багатства, мусиш віддати власне, коли просиш кохання, то слід зректися власного, так? А коли ти смертельно хворий і просиш смерті для когось, то що?! Злий Бог. Злий.

— Ні, Адо, голубонько. Він справедливий. Ніколи ніщо просто так не дається. Хочеш отримати — плати. Завжди знайдеться купець, але… — Пан Олег починає порпатися у свої картатій торбинці. — Ось, я тут одну книжечку тобі приніс. Почитай. Це розумна книжка. Там і про Світовида багато.

Пан Олег дає мені книгу. Я автоматично беру, навіть не зауваживши, що завжди бездоганно ввічливий співрозмовник раптово починає мені «тикати», лише стиха бурмочу собі під ніс:

— Справедливий. Аякже. Добро має мати кулаки, так? А злу тоді що залишається? Відразу зброя чи…

— Крила, — пан Олег уважно вислуховує мене, а те єдине слово майже пошепки додає, а чи, може, то мені вже вчувається.

Віктор із тих чоловіків, про яких кажуть — надійний. Завжди і в усьому.

Мені досі такі не траплялися навіть серед знайомих, навіть тоді, коли я, здавалося, закохувалася. Та завше то було захопленням, і мене вистачало до першого проколу обранця. І байдуже, що це. Якась деталь, що впадала у вічі, кардинально змінювала все — брудні черевики, непопрасована сорочка, шморгання носом, сьорбання чаю, надто липкі руки… Список може бути безкінечним.

Так-так, я знаю, попри те, що я начебто нащадок янгола і мала б бути еталоном, я теж далеко не ідеал. Однак… Думаю, ці мої прискіпування — лишень привід для того, щоб позбутися залицяльника.

А Віктор? Він геть інший. Він ніколи не нав’язується, зате завше з’являється вчасно. Не встигаю й подумати про нього, як він або телефонує, або проявляється через есемеску. Найчастіше — останнє. Звісно ж, я можу бути зайнята, а так матиму час — прочитаю, відпишу чи передзвоню.

Наші графіки роботи зазвичай співпадають, я думаю, що Віктор домовився з головним менеджером. Але мене така опіка анітрохи не турбує. Навпаки — тішить. Про мене, крім бабусі, ніколи ніхто так не дбав. Ненав’язливо, але надійно. Я лаю себе за змішані почуття, бо починаю до цього чоловіка звикати. Розумію, що, коли довго не бачу, мені бракує його присутності поруч. Він завжди уважно та спокійно слухає. Не перебиває. Не робить дурнуватих коментарів, а коли щось і радить, то саме те, що я б хотіла сама зробити, лишень трішки вагалася.

От і сьогодні забрав мене після навчання. Привіталися. Він по-дружньому чмокнув у щічку. Не повірите, навіть найменшої спроби та натяків на більше. Сказав, що дуже голодний, і повіз мене в їдальню. Ми майже щодня буваємо в цьому місці. Це студентська їдальня від харчового коледжу. Тут працює кухарем його двоюрідна сестричка. Колоритна та дуже апетитна з вигляду пані — висока дівчина, яку природа не обділила нічим: ані вагою, ані принадами. Про таку кажуть «кров з молоком». Мені ж вона нагадує червонобоке стигле яблучко.

Пані Юля (так я до неї звертаюся) завжди привітна та усміхнена, жартує, старається нагодувати нас якнайбільшими порціями. Говорячи, що ми ще ті сухоребрики, від вітру скоро будемо падати. Віктора вона ніжно називає Тюшою, він її Люлькою. Поважна Люлька зовсім не ображається на молодшого братика. Каже, що він малим уперто називав її не Юля, а Люля. От і приліпилося. Тепер так усі домашні кличуть, навіть рідний чоловік і діти.

«Як твою маму звати?» — А мале і ляпає: «Люля». Та, схоже, пані Юлі це подобається, бо вона гордо відповідає, що Юль у світі хоч греблю гати, а Люля — єдина і неповторна.

Я милуюся такими чудовими стосунками між сестрою та братом. Віктор розповідав, що Юлині мама і тато опікувалися ним як власним сином, коли його батьки загинули. Я не запитувала як, коли і чому. Прийде час — сам розповість або не розповість. Мені також важко згадувати про власних, хоча вони обоє здоровісінькі. І що тут, зрештою, згадувати? Справжня родина для мене — то бабуся і купа дурнуватих думок у моїй голові.

Щойно вийшли з їдальні, зателефонувала Софія та попросила забрати малу з дитсадка. Я радо погодилася. Не стала розпитувати, коли та вдома буде.

Роблю це не вперше. Софія зазвичай о дев’ятій вечора повертається, інколи раніше. Завжди загадкова та дещо сумна усмішка на обличчі. Очевидно, закохалася. От і бігає на побачення. І це нормально. Нехай. Христі потрібен нормальний тато. Бо з рідного користі, як із черешні вовни.

Софія розмов не заводить. Узагалі намагається надовго не залишатися зі мною наодинці. Зрештою, я її розумію. Добре, що не відвернулася від мене, коли я влізла до них у хату, може, трохи і в душу. Так, інша могла мене просто послати. А ця, бач… Терпить. Звісно, для зближення необхідний час. Зате Христя компенсує холодність мами. Щебетушка ще та.

Спочатку я напружено чекала, що з’являться бодай якісь прояви недоброї спадковості. Так і не дочекалася. Ми доволі гарно пережили три дні місячної повні та живемо далі. І що там Софії перед тим увижалося? Від упередженості, чи що? А от мала Христя дуже любить свою маму. Навіть коли тої нема поруч, вона часто розмовляє з нею, говорячи: «А мама казала, так мозна, а так ні», «А мама казе, со ліпсе», «А мама не дозволяє» і теде.

Христі подобається і її садочок, однолітки. Вона радо ділиться з друзями іграшками. Виключення — улюблена тепер лялька Ядвіга. Ядвігу вона тягає всюди, навіть до туалету з собою бере. Засинає з лялькою і з нею ж прокидається. Софія спочатку дратувалася, бо дорогі Барбі та Кен тепер припадають пилюкою у шафі. Зате Ядвіга отримала і хатку, і машину, і кухню — придане від Барбі.

Христя безупинно розмовляє з лялькою, навіть коли я відлучаюся, щоб їсти підігріти чи в квартирі прибрати, то чую її приємний голосочок. Видно, з малою Софія була не надто балакучою, і дівчинка ніяк не може наговоритися. Якось малу запитала: «Христиночко, а з Барбі та Кеном ти також розмовляєш? Давай познайомимо Ядвігу з ними». А вона мені відповідає: «Ой, Адоцко, ти така смісна. Вони з несправзні. Вони ляльки». «А Ядвіга?» — я здивовано дивилася на малу. Та притисла до себе ляльку і ледь чутно промимрила: «Вона не лялька, цуєс? Вона — моя!»

Я стенула плечима. Хай. Уже ліпше «не лялька» Ядвіга, аніж жахлики, які мені почали ввижатися, коли я ще не навчилася контролювати сили, бачачи справжню сутність людей, не прикриту маскою тіла.

Цілий вечір Віктор із Христиною грали в морський бій. Не паперовий, а справжній. Віктор подарував малій велику кольорову коробку з різними пластмасовими човниками, корабликами, моряками, навіть із несправжнім пластиковим морем. Я ж на кухні сиділа та готувалася до завтрашнього семінару. Одногрупниця Олька позичила свій конспект, і я мусила той дурнуватий семінар нарешті скласти, хай і за третім разом. На попередні я просто не з’явилася. Робота, хай їй, і обставини, а вони у мене завжди бувають… виключно важливими.

О восьмій вечора зателефонувала Софія та попросила мене залишитися на ніч із малою, мовляв, у неї невідкладні справи і вона постарається вранці з’явитися. А якщо не встигне, то чи неважко мені відвести Христю в садочок. Мені, звісно, неважко. Я погодилася. Тим паче, що знала: якщо вранці не встигатиму, то Віктор підсобить.

Може, лишень натякне поглядом: а чи не здається, Адо, що тебе використовують? Гляди, і на няньку перетворишся. А я не проти. Хай використовують. Бо моя молодша сестриця Христя — копія нашої бабусі й мене щиро любить. Таке не купується, таке відчувається.

4. Мечислав

Дорогою додому присіла на лаві в парку. Стільки всього навалилося на мою бідну голову. Це сталося не в один момент. Зрештою, навіщо я себе дурю? Мені ніколи легко не жилося, завжди щось траплялося. Але цього разу якось аж надто стрімко і таки забагато.

«Кров — не водиця. Кров — не водиця», — стугонять у голові відомі крилаті слова. А коли то рідна кров?

Рання осіння заметіль — не снігом, золотавим листом — блукала світом. Я вдихала її терпкі пахощі, відчувала ніжні пальчики сонця на своїй щоці. Мені було хороше, хотілося, щоб ця мить тривала довго. Павутинка бабиного літа лоскотала мені носа. Я не поспішала стріпувати її. Нехай. Кусень щастя та кусень миру, спокою, нормального людського життя. Та враз чиясь тінь — це не хмара точно, знаю й очей не розплющуючи, — затулила мені сонце. Я спеціально не розплющувала очі, я не могла зрозуміти, як це чужинець так тихо підкрався, що я не почула ані його кроків, ані запаху. Він нічим не пахнув. Та хіба таке буває?

— Ей! Агов! Ви — та сама Аделаїда. — Це не питання, а абсолютне ствердження.

Він, очевидно, зрозумів, що я чую його. Голос безбарвний та різкий. Як і годиться мати тому, хто не має запаху.

Ліниво розплющую очі та втуплююся в типа навпроти.

— Повторюю ще раз! Ви — та сама Аделаїда, так! Авжеж! — Чоловік торочить очевидне, думаючи, напевне, що я тупувата від природи.

Таким тоном пояснюють першачкам у школі, що два плюс два — то таки чотири, Дніпро впадає в Чорне море, Київ — столиця України. Неймовірно, та хочеться чомусь отак по-дурному у відповідь ляпнути: «Не певна» чи «Невже? От здорово! А я була забула власне ім’я!» — чи приплести ще якусь дурницю, аби вивести з себе цього курдуплика з промороженими наскрізь очима-крижинками, майже безбарвними. Колір таких очей мають зомбі в голлівудських жахликах.

Пришпилюю до своєї карти пам’яті ще один файл. Це не Антон, це хижак куди вищого ґатунку, а що аж такий «неввічливий», то не на краще. Просто вважає, що я не вартую його емоцій.

Подумки нагадую собі, що я психолог — без п’яти хвилин, чи без тридцяти, чи як сказати про студентку, яка до «екватора» навчання майже дотеліпалася? Неважливо, головне, що я в душі таки психолог, а не дурний підліток, і на жовчні провокації не ведуся. Безгучно втягую повітря крізь зімкнені зуби і ствердно киваю. Мовчки, але з дуже ввічливою і навіть зацікавленою мармизою.

Чоловік веде далі:

— Ваш батько хоче з вами зустрітися та поговорити.

— Шановний. На жаль, мій тато помер. Чи ви пропонуєте зайнятися спіритизмом, пане… Е-е-е-е. Ви знаєте, як мене звати, а самі чомусь не представилися. Це неввічливо як мінімум.

А як максимум? Ну так, зараз я нариваюся, і я в курсі. Але хай краще швидше скине машкару, ніж і далі гратиме роль бездоганно холодного посланця. З якого це дива мені на зустріч із воскреслим татком плентатися? Мо’, за логікою сірих, я від щастя навіть бігти маю, йойкаючи дорогою від цікавості: «І як той батечко виглядає?» А може, трохи потягти час і дочекатися Віктора? А вже при ньому цей гнидник поводитиметься адекватніше.

Чоловік ігнорує моє зауваження та кпини щодо невихованості, натомість говорить далі тим самим безбарвним голосом.

— Спіритизм, панночко, не забавка. Не варто з нього починати вчитися силою користуватись.

Пауза. Мене уважно вивчають ті самі льодяні очі. Таке відчуття, що прокрадаються досередини, беруться за душу. Оцінюють, зважують, відзначають недоліки і корисність, наліплюють етикетку і прилаштовують на відповідну полицю. І все це менше ніж за хвилину. Профі, хай йому грець. Виникає нестримне бажання застосувати силу дзеркала.

— Аделаїдо, ви ж не мала дитина. Мусите розуміти, що не всі обрані дорослі мають час на забавляння зі шмаркатими спадкоємцями чи на купівлю тим малим цяцьок на свята. Бувають речі, котрі свідчать про любов куди переконливіше.

— Наприклад? У випадку, коли про те, що твій рідний батько живий та здоровий, дізнаєшся вже студенткою?! І не кажіть мені, що він не потикався роками до єдиного місця на світі, де його по-справжньому люблять, аби не підставляти рідних. Бабусі така турбота не допомогла!

— Ви мислите, як мала дитина, Аделаїдо. Поміркуйте, чи було б розумно панові Мечиславу няньчитися з вами замість рятувати світ? До того ж ви впевнені, що в іншому випадку взагалі не осиротіли завчасно? Чи що взагалі вижили б? А ще ж у вас є матінка і брат, у яких немає і краплі янголиної крові. Думаєте, їх би не зачепило?

Я не впевнена. Уже ні в чому не впевнена. Крім двох речей.

• Не можна довіряти янголам, бо вони вміють напустити туману та переконати у чому завгодно. Ні, не в тому, що чорне — то біле, і навпаки, а в тому, що білого й чорного не існує, що то — різні відтінки сірого, а отже, за певних обставин їх цілком можна сплутати.

• І нікуди я не піду з власної волі. Але й утікати та переховуватися не стану — набридло боятися.

А може, допомога таки встигне надійти. Зиркаю на сонце. Майже полудень. От-от з’явиться Віктор.

— Він спізниться. На ваш телефон зараз надійде есемеска. — Я здивовано роззявляю рота. Тю, сподіваюся, він не думки читає, а просто моє обличчя аж надто виразне, бо інакше геть бридко стає. — Ні, не хвилюйтесь, Аделаїдо, із вашим… приятелем усе гаразд. У нього з’явилися термінові клопоти на роботі. До того ж ваш хлопець упевнений, що з вами все добре. І він, звичайно, має рацію.

Мить услухаюсь у напружену тишу парку. То ненормально для міста, отака тиша. Невже осінь підслуховує? Тьху, а яке діло до нашої розмови осені, панянці в пістрявому вбранні, яка ховає на дні очей майбутні зимові холоди?

Зрештою, хтозна…

Рішуче піднімаю очі на співрозмовника.

— Що ж, шановний. Ось моя відповідь. Передайте її пану Мечиславу. Я, наприклад, не втікаю від тих, хто мені не байдужий. Тим паче не запрошую їх до себе через посередників. Якщо мене хочуть бачити, хай приходять. Так, можна навіть ось сюди, на оцю-от лаву. Хай пан Мечислав хоч раз у житті вчинить по-чоловічому. Так і передайте.

Що, образливо? Та порожньоокий не дивується. Не обурюється. Узагалі не виявляє жодних емоцій. Так, наче отримав детальну інструкцію і на такий розвиток подій. Лише киває і мимохідь попереджає.

— Я передам ваші побажання, Аделаїдо, вашому батькові. — На мить умовкає і поправляє себе: — Я передам пану Мечиславу ваші слова, пані Аделаїдо.

Звісно, пан не витрачає часу на прощання. Ще чого. Повертається та прошкує алеєю, не озираючись. Байдуже дивлюся, як він карбує кроки по коричнево-жовтавому килимку з листя.

«Добре, що палому листю відболіло, і йому байдуже, хто його толочить», — дурна думка. Уриваю себе і зводжу очі до неба.

Там хмари. Зовсім не схожі на ранішні. Ті були білі, якісь розгублені. Наче заблукали влітку і випадково втрапили в осінь. А теперішні непевні, блякло-сірі. Кружляють у високості жмутками вовни, і хтозна, що з тієї вовни вив’яжеться…

Вібрує мобільний. Дістаю його. Есемеска від Віктора: «Затримуюся. У разі нагальної потреби телефонуй».

Усе прогнозовано сумно.

Що ж. От і перепочила в парку, отримавши привіт чи то з минулого, чи з майбутнього. Привіт від батечка. Треба перемкнутися хоч на якийсь позитив. От, наприклад, семінар я таки склала, і дуже навіть незле. Знову взялася за мобільний. Напевне, всоте набрала Софію. Вона від ранку не відповідає. Телефон її поза зоною або вимкнений. Мала Христя вночі разів десять будилася та кликала маму. Так, дитина міцно до неї прив’язана. Та це й не дивно, у малої майже п’ять років нікого, крім мами, не було. Тепер ось з’явилася я. Та мале ще не встигло мене прийняти як частинку родини.

— Я хоцу мами. Де моя мама?

І я сплітала якісь несусвітні історії з принцесами та королевичами й добрими феями, тільки щоб маля переключилося на щось інше та заснуло.

Тож, не дуже виспана та сердита на Софію з її коханням, я попленталася в свою альма-матір. Добре, що Віктор погодився вранці малу відвести в садочок. Христі Віктор подобається, і вона по-панібратськи кличе його Вітюсою. Я навіть трохи ревную. Звісно, по-дурному. Малій таки не вистачає чоловічої присутності. Блін, ніби тобі, Адусю, вистачало? Ага, тому така дика та пришелепувата виросла. Родина має бути цілою. Як яблуко. Надкусиш чи надріжеш — загниється.

Що ж, Адочко, напросилася на чоловічу присутність, ось і таточко «завівся».

Але чому Софія поза зоною? Мій неспокій починає зростати. Наче воскреслого батька мені мало. Заспокоюю себе: все гаразд, у Софії розрядилася батарея або спеціально вимкнула телефон та від щастя забула ввімкнути.

Спокійно, дівчино, не кіпішуй. Малу забирати з садочка аж о шостій. Хоч Софія і не просила, та треба, мабуть, таки підстрахуватися.

Передзвонила Віктору. Ні слова не казала про зустріч із паном-крижиною в парку. Лишень розповіла, що Софія не відповідає. Той вибачився, що не зміг зі мною в парку зустрітися, бо роботу йому підкинули, але він есемеску мені надіслав. Я сказала, що все гаразд і що отримала її.

Віктор обнадійливо запевняв мене, що в Софії якісь проблеми з телефоном, очевидно, і щоб я наперед не хвилювалася. А виховательці в дитсадку він про всяк випадок залишив номер власного мобільного. І дуже радісно повідомив, що Христя гордо представила його і виховательці Елеонорі Дмитрівні, і всім діткам як свого тата. «Знайомтеся, це мій татко Вітя. Він дузе холосий».

— Адо, ти не повіриш, вихователька мене зміряла крижаним поглядом і сказала, що дитиною треба займатися постійно й менше швендяти по відрядженнях. Уявляєш, усі повірили, що Христя — моя донька. А ще вихователька здерла з мене гроші на штори для ігрової кімнати та дала адресу й номер телефону дитячого логопеда, її гарної знайомої. Каже, що Софія зовсім малу запустила. Де це бачено — у п’ять років не вимовляти половину алфавіту. Тре’ щось із цим робити. То, може, завтра після роботи і гайнемо до логопеда, га? Тим паче, що я вже навіть попередньо з лікарем домовився. І мені зовсім не важко.

Я мовчки вилаялася. Дурний учинок Віктора мав би за логікою мене розізлити та відвернути від нього, як то завше бувало після ідіотичних учинків моїх кавалерів. Та в душі несподівано щось тьохнуло. Я знову ревнувала.

Не знаю, чи заспокоїв мене Віктор, але плин моїх думок трохи змінив траєкторію.

Відімкнула квартиру своїм ключем — і в коридорі наразилася на різкий запах дорогого одеколону. Аромат ішов від недешевого чоловічого піджака, що красувався на вішаку. А потім я зашпорталася об недешеві чоловічі черевики великого розміру. Із кухні долітали веселі голоси. Тетянин я відразу впізнала. Дівчина говорила дуже спокійно та дещо запопадливо. Чоловічий голос звучав стримано та приглушено.

Передчуття біди нестримно стукало в серце. Хотілося дременути якнайдалі з квартири та бігти світ за очі. Інстинкт самозбереження спрацював безвідмовно. Я заткнула його сердито. Повісила на гачок свою куртку, кинула на полицю місткий наплічник і на тремтячих ногах зайшла в довгий коридор, що вів до кухні.

Чого я так наполохалася? Здавалося, після історії з чокнутим янголом-колекціонером Валеркою вже ніщо не зможе мене налякати.

Так, Адочко. Посланець із крижаним поглядом, схоже, пересувається швидше, аніж ти.

Я зайшла на кухню. Чоловік сидів до мене спиною. Запах дорогих парфумів і ще чогось майже тваринного, псячого навіть, просто пер від нього. От чого він так надушився. Старався перебити той запах. Може, то йому і вдавалося, але тільки не для всіх. Запах сильного і знавіснілого звіра просився назовні. Я наморщила носа. Тетяся сиділа напроти чоловіка, під вікном. Вона мене вздріла відразу, щойно я зайшла.

— О, ось і Адуся. — «Це погано», — думаю я собі. Вона ніколи мене Адусею не називала. Зазвичай я Адка, або «послухай, ти» (останнє, коли ультиматуми щодо прибирання й навчання ставлю). — Прийшла наша мила Адуся.

Тьху ти, і милою я ніколи не була. Ще цілуватися та обніматися полізе.

— Доброго здоров’ячка, — кидаю скупо. — Я не заважатиму, зайшла привітатися і все. Я зараз піду.

Якийсь черв’ячок надії кволо намагається посіяти в моїй голові сумніви: може, то не до мене, може, то хтось із батьків друзів? І розумію, що думаю дурниці, та від того стає трохи легше. Чоловік і далі сидить до мене спиною, та звідкись я знаю, що зараз він хитро посміхається. Може, тому, що його запах робиться не таким різким.

— Адо, яке «піду»? Ти що, здуріла? Ну ти даєш. Рідного батька не впізнала. А ми от гостимося, чай із круасанами… Чому ти не розповідала ніколи про свого татка?

Чому? Теж мені татко! Воскреслий із мертвих тип?!

Чоловік зводиться на ноги. Різко розвертається, розводить широко руки, я навіть не встигаю подумати, як мені реагувати на таке. Майже на дві голови вищий за мене, широкоплечий, стрункий, підтягнутий, випещене доглянуте обличчя, ледь прохоплене сивиною волосся. Портрет чоловіка різниться з тим, кого я бачила на фото в маминому та бабусиному альбомах. Та звідкись знаю, що це — мій справжній батько, а той із фото — лише омана. Туман, за яким нічого не видно.

Теперішнього мого татуся можна назвати красунчиком. І якби не відчувала псячого гидкого запаху, то, напевно, також повелася б, як Тетяна, на шарм, на запах французьких парфумів та на медові речі, які зазвичай уміють говорити такі мужчинчики. Наші очі зустрічаються. І я розумію, що вже бачила їх. То очі моєї бабусі й мої очі теж. Ось такий фірмовий знак нашого роду — зелені очі зі сталевим блиском.

Я опиняюся в міцних чоловічих обіймах. Мені там незатишно. Здається, що вони починають душити і мені бракне повітря. Та він, слава Богу, мене доволі швидко відпускає. Я просто ціпенію. Я не знаю, що казати і як мені реагувати. Так, я знала, що рано чи пізно ми зустрінемося. Посланець від батька, котрого півгодини тому бачила в парку, повернувся до нього з запрошенням від мене. Але чомусь вважала, що станеться це пізніше, і не у квартирі, де я живу, не на моїй території. А бодай у парку чи в якійсь кав’ярні. Та чоловік з лютою міццю звіра завжди чинив так, як вважав за потрібне, і мені з ним буде нелегко.

Він підсуває мені стілець і садовить на нього. У голові плутаються думки. Я мовчатиму, поки не почую його голосу. Це — найкраща зброя зараз. Він не робить спроб лізти до мене в голову, не дурний. Знає, що тільки-но спробує, то я вчиню з ним так само, як із Валерієм Едуардовичем.

— Тетяночко, дівчинко золота. А чи не збігали б ви у крамничку та не принесли нам чогось до столу? Тортик, наприклад, до чаю. Круасанів буде замало.

Тетяна, звісно, відразу погоджується. Це вперше таке з нею. Завжди комизиться і не слухає. А тут — із півслова. І я розумію, що можу тепер забиратися з цієї квартири, бо свого агента в лиці Тетяни мій батько до мене вже приставив.

— Так-так, я швиденько. І груш та яблук варто купити, і масло з ковбасою, та й батон теж. Холодильник майже порожній. Адочко, у тебе класнючий тато. Як тобі пощастило!

Якби погляди могли спопеляти, то мій зараз точно мав би вщент випалити Тетяну. І вона це відчуває, бо блискавично вибігає з кухні. Мить — і грюкають вхідні двері. Тиша заполонює квартиру. На стіні над столом мирно поцокує годинник, вправно рахуючи час.

Я не знаю, як поводитися. Просто сиджу, склавши руки та витріщаючись на них. Та це триває недовго. Якого дідька?! Чого я раптом? Не я зреклася його, це він нас лишив — і свою дитину (не одну, між іншим), і матір, і вагітну дружину!

Піднімаю на чоловіка очі. Він пильно вивчає мене. У його погляді нема любові, там тільки цікавість, і я добре це відчуваю, бо ми з ним однієї крові.

— От ти який, таточку! — кажу з притиском, і голос мій звучить спокійно та впевнено. — Хм. Я ж донедавна вважала тебе мертвим. А в дитинстві навіть мріяла якнайшвидше стати дорослою, знайти гарну роботу, розбагатіти, купити квиток до Магадана, з’їздити на твою могилку, запалити свічу пам’яті та подякувати за те, що дав мені життя. Я не стану навіть запитувати, чи кохав ти мою матір і чому покинув. Кохання — відносна величина. Не певна, чи взагалі воно існує. Я не буду тобі докоряти за те, що росла без батьківської опіки, наче бур’ян. І була майже нікому не потрібна та дивна й незрозуміла для світу людей. Та я вижила і пристосувалася завдяки твоїй матері — моїй бабусі.

Я не докорятиму тобі, що ти зрікся власної матінки. Ні. І тим, що так по-дурному розтринькав власне життя та сили. Мені Валерії Едуардович дещо розповів про тебе. Ага, ти ж уже знаєш, і то не напевне, а точно, про нашу з ним зустріч. Та я таки запитаю, і, навіть якщо не відповіси, я все одно запитаю: якого ти сюди припхався?

Замість відповіді лунає майже щире:

— У тебе очі Ядвіги. Ти не дуже схожа на свою бабусю, але очі — її.

У мене виривається емоційне і трохи недоречне:

— Христинка, моя молодша сестра, схожа на бабусю куди більше. Але вони ніколи не зустрінуться, ніколи не побачать одна одну!

Він не відводить погляду. Це і зрозуміло. Янголам протипоказано мати емоції. Та його очі враз трохи м’якшають і в них навіть проглядається щось людське. Хай це триває лише мить, але я впевнена: мені не здалося.

— Усе дуже складно, Аделаїдо! А знаєш, то я тебе так назвав. Коли дізнався, що у мене буде дитина, чомусь відразу був певен: народиться донька, і витягнув із твоєї мами обіцянку, що вона нарече маля Аделаїдою. Аделаїда означає «благородна»!

Я кривлюся, і він це бачить. Але жоден мускул на його обличчі не видає емоцій. Для чогось таки я йому дуже потрібна.

— Так, чесно зізнаюся. Із тобою я помилився. Та хіба я винен? Я був упевнений, що ти народилася звичайною. Тим паче, що в янголів дівчата практично ніколи не успадковують моці пращурів. От і моя мати не успадкувала. Мати її мами теж не мала цього хисту. Тож тобі також це не загрожувало і ти мала вирости звичайною нормальною дитиною. Вибач, що так сталося і що ти не зовсім людина. Я не розумію, чому Ядвіга про твої таланти нічого мені не розповідала? Вона ж не могла не бачити, якою ти ростеш?

Це з малих літ видно, крилате ти створіння чи просто людина. Тому я й пішов, Аделаїдочко, від вас. Я бажав вам тільки щастя. Бо той, хто не є вповні людиною, не може його дати звичайній людині. Та я про вас завжди пам’ятав. Час від часу я приходив до твоєї мами. Допомагав матеріально. Хай тільки на фото, але спостерігав за тим, якою ти стаєш. Лишень одного разу дозволив собі подивитися на тебе зблизька. Це було на похороні мами, тобто бабусі Ядвіги. Ти росла доволі чутливою дівчинкою. Так казала бабуся. І я не хотів тебе зайвий раз бентежити.

Я показово пирхаю: оце-от благородство! Але на душі важко, значно важче, ніж я дозволю йому здогадатися.

— Я знаю, твоя мама не пробачила мені того, що я її покинув. Дуже прикро, що свою ненависть до мене вона перенесла на байдужість до тебе. Але не мені її засуджувати. Ти нарешті второпала, хто ти насправді. І поки ще не знаєш, та обов’язково зрозумієш, яка це небезпека — бути такою. Особливою. Ні, не небезпека для тебе, небезпека для рідних. Твоя мама — пересічна нормальна баба, яка потребує єдиного — звичайного жіночого щастя…

Я обриваю батька. Мені паморочиться в голові…

— Тобто і бабуся, і мама знали, що ти живий?

Він киває. Я заплющую очі. Усе моє життя — то легенда. Бідна напівсирітка, яка росла без батька і майже кинута матір’ю. Дівчина, яку виховувала стара жінка, котру півсела вважало пришелепуватою. Дитина, котра не потрібна нікому. Тягар.

Він знає, про що я думаю. На мармизі, очевидно, все написано:

— Твоя бабуся тебе дуже любила. Більше, ніж мене. Я навіть ревнував трохи. Вона завжди хотіла доньку. Я пригадую, коли був ще малям, вона благала батька вдочерити дівчинку. Батько, старий сильний сірий янгол, не погоджувався. Він не розумів і не приймав цього. Пхе, дівчинка, і тим більше іншокровка… У матері після мене не могло бути дітей. Жіночі проблеми якісь там.

— А що, мій дідусь теж живий? — запитую автоматично. У голові каша, і я поки не знаю, що з тим усім робити.

— Так. — Батько відповідає чітко.

— Чому він залишив бабусю? Тому що вона людина і стала занадто стара та немічна для сильного янгола? — Я не добираю слів. Мені пофіг на всіх на світі янголів. І на діда, до речі, теж.

— Янголи, Адо, не так швидко старіють, як люди. І вони не належать нікому. Вони — вільні створіння, підкоряються тільки одному Богу. Я знаю, що ти розумна дівчина і читала Єноха. Старець дещо наплутав, дещо не договорив, дещо дофантазував. А що тут дивуватися, він-бо людина. Однак багато чого правильного він про нас розповів.

Твій дідусь, коли йшов, отримав благословення від бабусі. Вона навіть наполягала на тому, щоб він якнайшвидше забрався. Зараз у нього відповідальна та почесна місія, і настане час, коли ви зустрінетеся та познайомитеся. Він невимовно щасливий з того, що його кровна онука — теж янгол. Це майже неможливо, щоб янголом ставала жінка та… Інколи трапляється.

Я кривлюся. Я в ці всі пафосні промови не вірю. «Велика відповідальність перед Богом», «місія», «покликання»… Усі вони — валерії едуардовичі, які вважають себе центром Всесвіту, навколо якого решта Богом сотвореного крутиться. Тьху ти! Правильно зробив Творець, що скинув цих пристосуванців долу. Бо тільки люди можуть їм хоч трохи підкоригувати карму. Ні темним, ні світлим це не до снаги. Бо, обираючи бік сили, стаєш підвладним їй.

— О! Як цікаво. — До мене повертається моя іронічність. — Таточку мій хороший, ти все ж не відповів на запитання. Навіщо ти прийшов? Я більше двадцяти років жила без тебе й далі житиму. Я звикла давати собі раду сама. Ну, то чому ти тут?

Дивлюся на нього з підозрою. Намагаюся віднайти в рисах його обличчя щось від бабусі чи від того дівчиська, яке бачу щодня у дзеркалі. Виходить погано: бездоганно доглянуте, випещене обличчя заможного пана середніх років. Він із тих, хто звик наказувати, і забув, коли востаннє чув відмову. Нічого відразливого, риси навіть… приємні… Хоч, от диво, попрохай мене хтось таке обличчя описати, затиналася б на кожному слові: «Ну… таке… нормальне».

Кліпаю повіками, аби прогнати відчуття запорошеності: ніби щось і заважає, і не витягнеш. Його лице ніби пливе, двоїться. Тепер, мов крізь легкий серпанок, бачу інше: залисини на лобі, ледь збляклі риси, рішуче підборіддя, виставлене вперед, — так роблю і сама, коли щось не по мені. Неприємне, але тепер живе обличчя, яке нелегко забути. Справжня зовнішність. Візуалізація, хай їй грець!

Він ледь мружить очі: здогадався про мої вправляння, а може, легко зчитав мої емоції з виразу обличчя… Незадоволений чи то моїм зухвальством, чи тим, що назначив зависоку ціну: певно, і з моїх здібностей зміг би хоч пасемце шерсті вщипнути. Але назад і справді не завжди відіграєш.

Він хмикає:

— Ти ж моя кров. Ти також янгол. Своє випробування майже на відмінно склала.

— О! Звісно. Валерій Едуардович, який мене ледве не вкатрупив, — це, виявляється, моя перепустка до янгольського раю? Гарні іспити, мушу сказати, таточку. Перевірка смертю?

Батько морщиться. На його доглянутому випещеному обличчі з’являються неприємні вікові зморшки:

— Валерій Едуардович — покидьок і мерзотник. І не жалій його. Даремно його залишили живим. Багато він тобі про мене дурниць наплів, правда? І що я слабак, і що вурдалака, то як мінімум, і що жінками розкидаюся, мов шкарпетками? Не вір жодному слову. Я радий, що ти так легко… — Він затинається, підшукуючи слово. Знаходить: — Розправилася з ним.

— Я нічого такого не хотіла. — Він явно вважає мене своєю копією. Мінімум катом. — Я оборонялася. Він хотів зробити мою душу частиною колекції.

Мечислав здивовано вдивляється в мене:

— Ти бачила колекцію?

— О, і ти про неї чув. Бачила. Усі сірі янголи — збоченці. Придумати ж таке — колекціонувати душі. Виродки ви. Правильно Отець Небесний зробив, коли позбувся такого непотребу. Тільки людей шкода. Потрібно було вас кудись на Марс запроторити чи на Венеру, де живих і ненароджених нема.

Мечислав опускає очі. Ніколи не любила свого по батькові. Ото в анкетах інколи доводилося писати в графі по батькові Мечиславівна. Наче сурма до бою.

— Що очі ховаєш, татусечку? — Мій початковий страх кудись завіявся. — Я не добираю слів, уже вибачте, шановний пане Мечиславе. А якби я загинула в борні проти Валерія Едуардовича? Тобі б не боліло?

Я відчуваю його липкий запах:

— Ти б не загинула, доню. Нізащо. За тобою пильнували. Я наказав. І, якби ти вчасно не впоралася, тобі допомогли б.

— Ти про кого? — Я чесно дивуюся. — Про хлопців-охоронців з клубу? Так вони приїхали запізно. Вони лишень люди. Не вигадуй і не мели дурниць. Щоб вони вдіяли проти такого, як Валерій, навіть якби приїхали і встигли?

Батько тихенько регоче:

— Що, охоронці з клубу? Дрібнота. Хоча, мушу зізнатися, ти вмієш прихиляти до себе людей. Це хороша риса, і тобі надалі вона знадобиться. Але люди тут ні до чого. Із ними Валерій розібрався б одною лівою. Так, погоджуюся, вони молодці, що організували пожежу, досить вправно, визнаю. Давненько я схиляв їх до цього. «Темний янгол» — ще той гнидник.

Я бачу, що він переводить розмову на інше. Тому вперто повертаюся назад:

— Стоп. Тпру, коні! Зараз не про гнидники йдеться. То хто там мені мав допомогти, якщо сама не впораюся? Цей вампір-наркоман, який, не кліпнувши, нас прибив би? Хто?

Він вагається якусь мить, казати чи ні. Потім махає рукою:

— Добре. Скажу. Це Антон. Від нього я дізнався про плани Валерія взяти тебе в заручники, а потім шантажувати мене. Ніхто тебе і не збирався робити частиною колекції, принаймні поки що. Перетворити на слугу — так, але не на мертвого слугу. Від мертвої Аделаїди, доньки великого Мечислава Сірого, мало користі. Антон спеціально нав’язався до Валерія в помічники і для переконливості навіть ударив тебе. І зіграв свою роль добре, бо ти ж відразу повірила, що він ворог. Тим часом Антон уважно пильнував. А коли зрозумів, що допомога потрібна не тобі, а Валерію, то все мені доклав. Навіть перепитував, що робити з тілом Валерки. Я наказав не добивати. Ми ж не вбивці.

— Що, Антон? Триндець! Професійний зрадник, блін! Ой, а благородні які ви вкупі з Антоном! Ага, не вбивці. Ви садисти. Таке життя — це мука, — виривається в мене.

— Так це ти ж його… ледь не вбила, — Мечислав витріщається на мене.

Заковтую гіркий присмак у роті.

— Це був самозахист!

Він же додає більш стримано:

— Гаразд-гаразд. Тебе ніхто не звинувачує. Валерій Едуардович заслужив таку долю. Він — страшний чоловік… жорстокий янгол. Це добре, що ти не все про нього знаєш. Бо якби знала всю правду, то власноруч добила б.

Він старається говорити спокійно, та це не дуже йому вдається. Якесь хвилювання в голосі навіть трохи пом’якшує мою неприязнь. Невже він і справді хай трішки любить мене?

Мечислав зловтішно озивається:

— А хочеш усю правду знати, дочко? То Валерій Едуардович убив мою матір і твою бабусю. І зробив її душу частиною своєї колекції.

— Що?!

Я не можу повірити. Але ж Валерій лишень трішки схожий на того чоловіка-вбивцю з мого видіння. Невже я помилилася чи спогади геть поблякли і змарніли?

— Так. Валерій — убивця Ядвіги. Він мені в цьому зізнався. Не жалій його. Він покидьок.

Сумно хитаю головою. Може, це і правда, а може… Гірко мені і від почутого, і від думок.

— Я його не жалію. І тоді, коли він мені показував свою колекцію, хизувався нею, вихвалявся рідкісними екземплярами, я його не жаліла. Я його ненавиділа. Знаєш, а я, здається, розумію, чому Валерій Едуардович збирав цю колекцію. Його тягнуло до прекрасного. Тільки він через куцість власного розуму чи, навпаки, через свою всесильність, не розумів, що жива квітка зі світу природи може бути набагато цікавішою, ніж квітка-душа. Краще б колекціонував кактуси.

— Що? — Батько ошелешено дивиться на мене. Мечислав теж вважає мене божевільною? Це добре. Хай так і вважає. — Світ природи? Кактуси? А-а-а-а! Мені розповідали про твої дивацтва і загравання то з сонцем, то з вітром. Дурні заняття, мушу тобі чесно сказати. Але хай. Ти ще юна, з роками помудрішаєш. Щодо колекції. Так, я погоджуюся. Це марнування часу — збирати таку колекцію і майже нікому не показувати.

Чекала інших слів, та, схоже, горбатого тільки могила виправить.

— Я розгромила його колекцію, душі на волі. І бабусина теж. Що тепер — списи ламати? Душі можуть дістатися неба чи пекла, так? Ну, куди вони там потім потрапляють?

Чоловік хитає головою.

— Ні, Аделаїдочко. На жаль. Не можуть. Розумієш, багато з випущених тобою душ зараз блукають світом, і нічого з ними вдіяти несила. Не всі вони повернулися до тіл, бо деякі тіла вже мертві, деякі душі просто заблукали. А якби ти колекцію не розпустила і ми знайшли б каталог душ та ідентифікували їх, то могли б повернути справжнім господарям. Але ми маємо шанс урятувати інші. Можливо, між ними є і бабусина душа. У каталозі колекції, яку мені роздобув Антон, набагато більше позицій, аніж кліток для експозиції у кабінеті Валерія. Тобі нічого він не розповідав про решту колекції? Вона існує? Дитино моя, зрозумій: я справді хочу допомогти тим душам. Якщо знаєш, то скажи мені, чи є та колекція, і, може, випадково Валерій проговорився, де він її тримає.

Мене наче струмом вдаряє. Я відчуваю, що він бреше. Запах брехні зраджує його. Відсахуюся від чоловіка. Підхоплююся, втискаюся в стіну.

Він балакає, старається говорити спокійно. Та я не вірю йому. А якщо це правда і бабусина душа теж невільниця?.. Та чому тоді Валерій Едуардович нею не хизувався? Невже вона не унікальна?!

Він бачить, що я вагаюся:

— Обіцяю тобі, доню, що ми разом будемо визволяти ті душі, і ти мені допоможеш, і ти будеш контролювати. Ти ж хочеш допомогти бабусі, правда? Що скажеш?

А може, він не блефує? Зрештою, він також трохи людина, і його народила людська жінка, душа якої зараз у темниці. Можна спробувати. Якщо я буду поруч, він не зважиться просто так, для розваги, вбити чужу душу та визволити бабусину. Чи зважиться?

Він читає мої сумніви, а я розумію, що маю бодай щось відповісти зараз, бо він мені не дасть спокою. Він мій батько, він добре знає, на що я здатна, і здолати його буде важче, аніж Валерія Едуардовича. Він легко може залізти мені в голову. І я знаю: якщо мовчатиму, він це зробить із задоволенням. Запах звіра стає нестерпним.

— Добре, тату. — Говорю якнайспокійніше. — Спробуємо порозумітися. Хоча мені досі ще важко почати тобі вірити, ти ж розумієш?

Він ствердно киває, і запах концентрованої злості на весь світ уже не так дошкуляє.

— Валерій Едуардович хвалився, що там, у його будинку, де я була в заручниках, лишень частина колекції. Решта, раритетні екземпляри тобто, заховані в надійному місці. Тож віднайдені Антоном каталоги, схоже, не брешуть. Щодо надійного місця, Валерій белькотів щось там про завісу з води та Втрачений Рай. Я так нічого і не втямила. І якось тоді не до цього було.

— Молодчинка, Аделаїдочко. Ох, дарма ти не зазирнула в душу того покидька та не зчитала більше. Нам дуже потрібний ключ від дверей до Втраченого Раю. Та це нічого. Пошукаємо в речах Валерки, знайдемо. — Чоловік задоволено потирає руки.

Він мені ще дорікає. От же ж! Я, цілком природно, обурююся:

— Що?! Зазирнути в душу? Хіба я мала на це час?! Я рятувалася, як могла. Чого ж ти сам до Валерія не зайшов якось на чай чи капучіно і не запитав? Ви ж наче колись приятелювали?!

Я не встигаю наговорити йому купу неприємних речей, про які навіть згодом могла пожалкувати, бо мене обриває різкий дзвінок мого телефону. Хапаюся за слухавку. Телефонує Віктор. Голос збентежений і трохи наляканий:

— Адо. Тільки не хвилюйся, люба, гаразд? Але тут таке… Софія не прийшла по Христину. Мені щойно вихователька телефонувала. Забери, будь ласка, малу з садочка. Я поки не можу відлучитися. Робота. Набираю Софію всоте, напевно, — тиша. Спробую зателефонувати до неї на роботу, а якщо не вдасться, то заїду і на місці з’ясовуватиму. Софія не голка, знайдеться.

— Окей. — Мені не хочеться при батькові говорити більше. Навіть називати імені Віктора не стану.

— Я мушу йти. — Кваплюся до дверей. І мені навіть не цікаво, що думає він про мої колючі слова. Бо що він мені винен? Любов? Сірі не вміють любити інших. Нікого, крім себе.

Мечислав хапає мене за руку.

— Щось трапилося, доню? Це випадково не пов’язане з колекцією Валерія? — Ой, матінко рідна. Це ж треба! І знову я не помилилася. «Нікого, крім себе», — повторює моя свідомість, наче мантру.

Сталевий блиск очей, напруження, мов під рентгеном, і такі гарнюні словечка — ложка меду на ранку поверх солі.

— Дитино, мені можеш довіряти. Хто тобі щойно дзвонив?

Тю! Зараз розплачусь. Стоїть, свердлить тебе очиськами, і мусиш сказати правду. Бо ти ж його трохи боїшся, зізнайся собі. Так, він твій батько, але він небезпечний. І точно не друг. У світі янголів кожен сам за себе, тож не дивуйся, що тебе стануть використовувати.

І я кажу правду:

— Ні, таточку, це не стосується колекції. Якось мені зараз не до вимерлих динозаврів. Це стосується твоєї меншої доньки Христинки та її матінки Софії. — А маєш їдке частування на твою ложку меду. — Таки щось трапилося, таточку. Ти маєш слушність. Я маю забрати твою молодшу доньку Христину з дитячого садочка, бо матінка не може.

На слові «твою» робимо масний акцент.

— Тю, татусю! А знаєш, що я подумала?! А може, ти забереш малу Христю з садочка, га? От з одною донькою майже порозумівся, давай тепер з іншою. Гляди, і більш-менш нормальним батьком станеш, і я тобі почну вірити.

— Ну, той… — Він чомусь ніяковіє.

Уявляєте, великий Мечислав Сірий ніяковіє!

Правда, триває це лишень мить, та мені й цього досить і йому теж. Бо він розуміє, що я второпала доволі банальну істину: він не всесильний янгол, він також трохи людина, яка може сполошитися та розчулитися.

Я невимовно тішуся з того, кидаю недбале «па-па» та, поки він не отямився, торкаюся в його свідомості того місця, куди зазирати заборонено. Але я мушу знати правду, для чого йому я. Не знаю, чи він устиг зрозуміти та помітити бодай щось. Це був ефект дзеркала, яким володіла тільки одна істота серед відомих мені янголів. І поки Мечислав мовчить, на додачу кидаю недбало:

— Ще одне, таточку. Наступного разу, коли захочеш мене побачити, просто зателефонуй, а не присилай своїх відморожених сявок. До речі, як того типа з крижаними очима звати?

Він витріщається на мене. Обана. Він справді не розуміє, про що я?

— Як це, Аделаїдо? Кого ти маєш на увазі, дитино? Я по тебе нікого не посилав.

А це вже цікаво. Одним ворогом більше чи одним менше? Ворог мого ворога — мій друг? Так, здається, в одній приказці сказано.

— Та гаразд, таточку. Не парся. Мо’, я не так того чувачка зрозуміла. Бувай ще раз. Не кашляй!

Мечислав силувано розтягує губи у посмішці. Він зараз дуже схожий на неіснуючого себе з фоток, які мені в дитинстві показували бабуся з мамою. Мені не смішно, мені бридко. Струшую з себе його запах і вилітаю з квартири, добряче гепнувши дверима.

Збігаю сходами вниз. Зупиняюся різко біля вікна, між другим та третім поверхами, притулюю лоба до брудної шиби. Байдуже. Це не найгірший варіант, щоб остудити голову. Забагато всього зараз трапилося. Я мушу розібратися в тому видиві, яке щойно побачила в батьковому дзеркалі. Я мушу дізнатися, що то за тип мене підкараулював у парку. Я мушу знати, для чого Мечиславу впіймані, закладені душі янголів та людей із загубленої колекції Валерки, бо в самаритянство чоловіка, як і в його батьківську любов до мене, не вірю. Я маю з’ясувати, де зараз Софія, бо, хоч вона і не ідеальна мати, та, порівняно з батечком, просто Мати Тереза…

А Софія таки пропала, зникла, розчинилася, мов ефір. Віктор обдзвонив усі лікарні, морги, міліційні відділки, усіх знайомих своїх та й незнайомих теж, які могли бачити, знати чи бодай чути щось про жінку. Того злощасного ранку, коли я телефонувала і Софія була поза зоною досяжності, на роботу вона так і не вийшла. Колежанки стверджували, що напередодні ввечері дівчина була в доброму гуморі, навіть довше, аніж годиться, займалася макіяжем. Хтось пожартував: чи не закохалася, бува? У відповідь та лишень загадково всміхнулася. Це здивувало, бо зазвичай Софія на такі шпильки відповідала досить уїдливо. Мовляв, усі чоловіки бовдури, жоден з них не вартий навіть найменшого і найтупішого зламаного списа.

А біля ресторану Софію чекала автівка з тонованими вікнами. Звичайний «фольксваген», без викрутасів, сріблястий. Звісно, на номери ніхто не звернув уваги і їх не запам’ятав. Віктор якимось чином отримав запис відеоспостереження з банку, що навпроти. Звідси добре проглядалася вулиця. На відео було видно, як Софія, усміхнена та щаслива, випурхує з нічного клубу, і в той момент, як у полі зору відеокамери з’являється бампер сріблястої автівки, зображення на моніторі, з якого ми проглядали відео, стає темним. Коли зображення стабілізується, ані Софії, ані машини вже нема. Віктор каже, що це все неспроста. Я й сама розумію. Але як то пояснити п’ятирічній дитині? Мама закохалася і про тебе забула?

Безконечні запитання: «Де моя мама? Вона мене лисила? Вона мене не любить? Адоцко, я буду цемна, цесне слово, тільки хай мама велнеться!»

І Віктор, і я заспокоюємо малу, як можемо. Вигадуємо несподіване відрядження. Що таке відрядження, мала Христя вже знає. Бо в декого з діток у садочку тато чи мама час від часу туди вирушають, привозячи малятам гостинці, — завжди це барвисті гарні подарунки. Христя, Богу дякувати, вірить, бо вона ті подарунки бачила та мацала, тому вранці чемно йде в садочок, повертається з нього. Але вночі… Усе шукає маму, плаче та тужить за нею.

Віктор тимчасово переїхав до квартири Софії. Йому швидше, ніж мені, вдається заспокоїти малу. Вона так і засинає, міцно тримаючи його за руку. Він мусив і за власний рахунок відпустку на роботі взяти, бо така халепа. Удень шукає Софію, задіявши всі свої зв’язки і в міліції, і в службі безпеки, вночі пильнує сон Христі.

А вранці зателефонував Антон. Ага, той самий, помічник батечка, і нагадав про 23 вересня та про мою обіцянку обов’язково бути на зібранні сірих янголів. Я ошелешена словом «обов’язково», бо добре пам’ятаю — такого нікому не обіцяла, і раджу йому відправитися під три чорти.

Зазирнула в холодильник. Порожній. Спохопилася, що мушу щось приготувати на вечерю і собі, і Христі, і Віктору. На порожній шлунок геть паскудно думається та й рятувати світ не дуже хочеться. Узяла гроші, сумку та побігла в супермаркет.

І вже коли з повними торбами виповзала з крамниці, мені зателефонували. Я зазвичай не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, але це був той випадок, коли мусила. А може, це стосується Софії чи Христини! І це таки їх стосувалося. Накаркала, як кажуть. То був дзвінок із приватного номера. Дерев’яний, зовсім не привітний голос повідомив, що коли я хочу повернути Софію живою та неушкодженою, то мушу прийти на те сране зібрання 23-го.

Голос був схожий на голос того мудака з парку. Сказав, що відмовки та коментарі не приймаються. Я не встигла ані послати чувака якнайдалі, бо де гарантії, що в них Софія, ані щось більш-менш в’їдливе промимрити, натомість до мене вже лепетав нажаханий знайомий голос: «Адо, то Софія! Прошу, виконай усі їхні вимоги, бо вони візьмуться за Христю, і ми більше не поба…» Софія не договорила, короткі гудки рвали на шматки розум.

Змішане почуття розгубленості, люті, здивування і легкого драйву заповзало досередини. Я чітко розуміла, що мене хочуть використати. І, схоже, що не тільки мій батько… Але на яке я їм здалася?! Який з мене зиск? Де так званий Втрачений Рай, у якому Валерій начебто ховав другу найважливішу частину колекції, я не знаю, ключа у мене від того сховку теж нема. І що такого вони збираються робити 23 вересня, що я мушу там конче бути? І, зрештою, нафіга комусь викрадати Софію, шантажуючи мене її зникненням? Можна ж було все зробити набагато простіше, наприклад відразу мене викрасти.

Е, голубонько. Певне, що ні! Навіть найтупіші та найпримітивніші в цьому місті створіння знають хоч приблизну історію кончини Валерія Едуардовича, донедавна сірого володаря цього міста. Хіба тебе так легко поцупити? Ти ж трохи божевільна. Уже Едуардович спробував. То що тоді? Виходить, вони мене усі побоюються? Ага, як мавпу з гранатою. Ой, не будуй повітряних замків, дорогенька! Вони просто не знають, що від тебе, скаженої, чекати.

Якщо тип із парку не в батьковій команді, тоді на чиєму він боці? Батько, схоже, не брехав, запевняючи мене, що нікого за мною в парк не посилав. А може, Мечислав придурювався? Бо не став дізнаватися подробиць. «Тобто, виходить, він лишень гарний актор!» — шепоче мій внутрішній голос. І я готова з ним погодитися.

Геть заплуталася. Доведеться-таки піти на ту кляту зустріч сірих, чи як? А якщо проігнорувати всіх, і хай забираються до бісової матері?.. А Софія? А душа бабусі? Той самий внутрішній голос в’їдливо запитує: «Невже ти віриш Мечиславу? Ти ж усе бачила в дзеркалі його очей. Ти бачила сутність його душі. Ти впізнала того чоловіка в капелюсі, котрий убив Ядвігу, чоловіка зі старого, пожовтілого від часу видива».

Так, я все добре пам’ятаю. Так, я впізнала його, і більше не дозволю собою маніпулювати. Ще раз хтось з них зателефонує — відразу пошлю подалі!

Зітхаю, наперед знаючи, що нікуди нікого насправді не пошлю. Це все фігурально. Утуплююся очима в пакети, які досі тримаю в правиці, ліва рука нервово трусить телефоном. Ставлю врешті сумки на землю.

Телефоную Віктору. Той, відвівши малу в садочок, крутився по своїх справах. Коротко переповіла телефонну розмову з викрадачами. Типу, от таким дивним робом Софія майже знайшлася. Попросила чоловіка приїхати. Мені потрібна чиясь дружня підтримка, порада, допомога… Допомога? Ти себе чуєш? Віктор — звичайний банальний чувак, людина, не супермен. Гаразд, може, не зовсім банальний, але точно не святий Юрій Змієборець.

Усередині закипала лють. Чітке розуміння, що мене прагнуть використати в чужій війні, наростало. Хтось знав, що я не втечу і не стану переховуватися. Били в найболючіше місце — в чуйність і людяність. Так, Віктор має рацію. Я знаю, як воно — бути людиною. Янголом я досі не стала.

Як мені хочеться зараз комусь довірити всі сумніви, тривоги. Навіть не так. Хай тимчасово, але таки перекласти їх на чужі плечі. А може, зателефонувати батькові, спробувати взяти на понт та сказати щось на кшталт: «Ти, старий козел. Зовсім, пердун сірий, з котушок з’їхав? Відпусти матір твоєї ж дитини. Тобі ж я потрібна. Давай розберемося — віч-на-віч чи тет-а-тет». Ой, припини, Адко, не поможе! Не відпустить він Софію, якщо насправді то він викрав жінку. Бо йому і до тебе, і до Христі байдуже.

До вчорашнього дня рідного батечка я майже не знала. Бабуся його любила. І це нормально, бо він її рідний син. Мама ж відверто зневажала та називала лузером. Спільне, що об’єднувало цих двох жінок, коли вони говорили про батька, слова «мертвий» та «вічна пам’ять». Коли довідалася, що він живий, то його образ хоч і ожив у голові, та все одно донедавна залишався дуже картонним. Наслухавшись про нього різної гидоти від сірих та тих, хто тут його знав, навіть тішилася, що така потвора, яка вважає себе центром Всесвіту, не брала участі у моєму вихованні.

А тепер? У мені щось недобре прокинулося. Я його починала ненавидіти. І ця ненависть заважала тверезо мислити і недобре пахла. Очевидно, для тверезомислення мені таки потрібний Віктор із його великим досвідом спілкування з різними потворами — як людьми, так і не дуже людьми.

От нарешті й знайомий під’їзд. Прочинила собі ногою двері, руки зайняті торбами з їжею. Трохи затрималася на порозі. Пахне страхом.

Під вхідними дверима Софіїної квартири хтось є, і він чекає на мене.

Той їдкий запах… Після історії з Валерієм Едуардовичем я старалася не влізати в душі людей — таких гидот там можна нашукати… І, до слова, це мені вдавалося контролювати, але запахи… Не відмиєшся. Цей дар з’явився слідом за дзеркальним. Тепер я знаю, як пахне смерть — ванільно-солодко, як пахне ненависть — сіркою та бананами, і зараз мене аж вернуло від того запаху. Бо він живе відтепер у мені.

Я тепер знаю, як пахне любов. Бо коли перебувала в дитсадку, то від батьків та маляток аж пашіло тим почуттям. І я знаю, як пахне кохання. Карамелькою і трішки чайною розою. Так солодко ним пахне Іра… І щось подібне час від часу стається з Віктором, коли він надто довго та уважно слухає мене чи спостерігає за мною, думаючи, що я цього не зауважую.

Якось підслухала його розмову з Христинкою: «Вітюсю, ти любис Адку, пла’?» Він навіть не задумувався над відповіддю: «Люблю. Дуже». «І я її дузе люблю. Вона холоса і добла». Але Віктор чомусь стримує в собі це почуття, не дозволяє йому вповні затопити серце. Він таки справжній воїн, уміє себе контролювати. Зрештою, зараз мені вистачає просто відданого та вірного друга поруч. Бо «кохання робить людину слабкою, воно розхолоджує», — так колись казала бабуся. Напевне, так думає і Віктор, коли довго дивиться на мене і змушує себе перестати закохуватися. Та хіба серцю накажеш?

Я почала підніматися сходами. Людина під дверима квартири Софії чекає і боїться. Запах стає відчутнішим. Пахне страхом та річковими ліліями. Запах річкових лілій належить тільки одному підвиду не людей, яких я знаю. У кутку на сходовій клітці, праворуч від дверей, — постать, загорнута у стильний чорний плащ з накинутим каптуром, щоб заховати обличчя. Я впізнала її відразу, щойно побачила:

— Привіт! Давно чекаєш?

Фігура здригнулася, різко підвелася, скинула каптур.

— Шет, Адко! Підкралася. Теж мені пусі-кет з крильцями! Хіба можна так лякати людей?

— А я людей і не лякала.

— Дуже дотепно. Ну, хелоу!

— Ти до мене чи полюєш під дверима Софіїної квартири, дихаєш застояним емоціями?

— Та фор ю ж, звісно. Є розмова. Може, той, кудись зайдемо та поцвірінькаємо без зайвих вух?

Руки Інни тремтять, коли вона намагається запалити цигарку. Тремтять так, що їй аж за третім разом вдається це зробити, нарешті добувши з запальнички вогник. Та за мить сигарета гасне й вона кривиться, мов від різкого зубного болю:

— Піс оф шет!

Мене все ще дратує ця дурнувата манера Інни загиджувати іноземними слівцями свою мову. Знаю, що вона надто розумна, щоб вважати це крутизною. Очевидно, до образу тупої наївної білявки, який вона собі облюбувала, дуже бракувала малесенького, але важливого доповнення, на яке б можна було відтягнути зайву увагу. Бо допитливі та розумні очі Інни псували обрану нею маску. От вона собі й виметикувала вставляння покалічених англійських словечок в український контекст.

Я беру з полиці сірники. Запалюю один, дозволяючи Інні прикурити. Вона киває, мовляв, «дякую», — добре, що без «сенкс», — і починає розмову:

— Так, Адо, а скажи мені, літл санні, тебе можна хоч чимось вразити? Ти наче й не здивована моїм візитом і не запитуєш, якого я сюди припхалася?

Вона випускає в повітря хмару диму і питально втуплюється в моє обличчя. Я у відповідь спокійно дивлюся в її очі. Інна знає, що її таланти на мене не діють, і тому погляд цілком безпечний, навіть трохи зацькований.

— Ти ж мені сама зараз усе поясниш, Інно. Для чого напружуватися? Не я ж до тебе прийшла, — відповідаю спокійно і ще спокійніше додаю: — Чай будеш?

Треба ж якось утихомирити свою непрохану гостю. Збити хвилю її страху та не дозволити затопити нею ще й мене.

— Що, чай? Який ще факінґ тіа, коли тут таке! — Вона стріпує попіл із сигарети у попільничку та нервово морщить ніс.

Я таки ставлю чайник, дістаю з верхньої полиці чай і пісочне печиво. Роблю все це мовчки, даючи можливість гості зосередитися, подумати. Скільки разів вона обдумувала, з чого почати цю розмову? Певно, не раз. Та ніколи не пізно в таких випадках передумати, докурити сигарету, підвестися, вибачитися та піти. Та Інна цього не зробить. Не зробить! Якою б не була, однак вона — не страхопуд.

— Ну, з чого почати, літл грей енджел? — озивається Інна, робить паузу і веде далі. — Напевно, з твоєї появи в «Темному янголі». Звичайно, ти тепер знаєш, санні, що не випадково потрапила до цього нічного клубу, і справа тут не в твоєму батькові чи низці збігів. Просто тру енджелс завжди приходять туди, де їх найбільше потребують. Тому тебе провидіння і привело до цього пропащого клубу. Може, ти мала завадити комусь наробити дурниць чи врятувати чиюсь невинну душу, підставивши вчасно крило? Янголи, за законами жанру, це мають робити, єйс? Знаєш, а я заздрила йоурс Ірочці, коли зрозуміла, що то ти її так справно прикрила. І за що їй це, питається? Ірен не заслуговує на таке круте заступництво, повір мені. Хіба що, може, то через її віршики. Бо пише вона і справді незле. Хоч я не є палким феном піїток та римування.

Я здивовано мовчу. Виходить, не я одна знаю про прихований Ірчин талант. Інна читає щиро і трохи зболено. Голос тремтить, як і біль, як і розпач у її словах. Вона, здається, і не чекає відповіді чи бодай якихось коментарів з мого боку. Вона прийшла сюди не для того, щоб поділитися Ірчиними віршами. І тут раптом…

— Слухай, Адо, завжди мене цікавило: де ви, янголи, ховаєте крила? Усі ж вас малюють з крилами за плечима. А тут — гьорл як гьорл, навіть трохи незграбна і з вітром у голові.

Дуже дотепно! Відмахуюсь у відповідь:

— Ти прийшла поговорити про Іренчину поезію та про янголові крила? Чи, може, є вагоміша причина для того, щоб тобі тут бути?

Вона сумно кривиться, і дух страху знову посилюється, перекриваючи рідний для всіх вампірів запах річкових лілій.

— Вагоміша причина? Ве-ел, — повторює луною і розгублено веде далі: — Так-так, офкос. Ти маєш слушність. Ця історія трапилася тоді, коли ти, Адко, ще у нас не працювала. Тоді Валерій Едуардович учащав до офісу чи не щодня. Бізнес рум Вікторовича була його кабінетом. Але він більше любив сидіти в залі, слідкуючи за відвідувачами закладу. Йому подобалося спостерігати за людьми, він смакував їхніми емоціями, дурними вчинками, які несамовито лізуть із людини, коли вона під дією алкоголю. Із деким із піплів — «зе бест екземплярами», як він їх називав, — Господар знайомився. О-о, втертися в довіру Валерій Едуардович умів. Робив наївну здобич об’єктом полювання і… Дехто з цих людей просто зникав та більше ніколи не з’являвся в ауер найт-клабі. Звісно, це насторожувало, але хто я така, щоб проводити розслідування, і, зрештою, для чого? Для цього є компетентні органи чи родичі бідак.

Інна вмовкла. Я тим часом поставила перед нею горнятко з чаєм та мисочку з печивом. Вона в одній руці тримала цигарку, другою потягнулася до гарячого пійла та машинально зробила ковток:

— Шет. Гаряче. Сенкс, хоча, певно, тобі краще казати «дякую». — Інна помовчала, ніби збирала думки докупи, а тоді продовжила: — Це трапилося вранці. Після важкої нічної зміни всі розбрелися по домівках. Я також пішла. Однак, стоячи на зупинці, спохватилася. Крейзі гьорл! Ключі від квартири залишила в перевдягальні біля дзеркала. Виклала, коли шукала помаду, і забула кинути назад. Довелося повертатися. Наш клаб був порожнісінький, навіть охоронець, що перед входом завжди маячить, кудись завіявся. Тож я легко зайшла досередини, взяла свої факінґ ключі і вже хотіла йти додому, як раптом зрозуміла, що мушу затриматися. У залі, через який мені потрібно було пройти, щось відбувалося. Гучні чоловічі голоси впереміш із нецензурною лайкою свідчили про серйозну сварку. Перший голос належав Валерію Едуардовичу, я його ні з ким би не сплутала, другий також був знайомий, але не могла поки зрозуміти чий.

Через шпарину в дверях бачила, як чоловіки стоять навпроти одне одного та вправляються в дошкульності. Музика, яку хтось раптом і, певно, спешіалі увімкнув на повну гучність, не давала розчути, про що вони сваряться. Однак я таки впізнала другого мена. То був доволі близький, як усі тоді вважали, приятель нашого біґ боса. Він не надто часто бував у «Янголі», але коли заходив, то вони з Валерієм Едуардовичем чемно сиділи за одним столом і були нерозлийвода. Звичайно, мені стало цікаво, що не поділили вчорашні, як мені видавалося, зе бест френдс.

Децибели в балачці наростали, і враз чоловіки схопили одне одного за барки. Приятель був на голову вищим за Валерія Едуардовича і сильніший, реалі. Я була певна, що більш хлипкий бос довго не витримає та здасться. Чоловіки почали активно вовтузитися залою.

— Віддай, падло, мені його! Воно й так не твоє. А то здохнеш на місці, — ці слова суперника шефа я дуже добре розчула.

Шеф хрипко вилаявся. Очевидно, не погоджувався. Вел, йоур френд так телепнув Валерієм, що той не втримався на ногах та почав падати навзнак.

Суперник тим часом міцно тримав шефа за сорочку, та тільки ґудзики на ній не витримали, повідривалися і сипонули в різні боки. Один із них полетів простісінько ін май фут. Я автоматично схопила його. Але він чомусь не дуже нагадував собою ґудзик. Скоріше був схожий на якусь прямокутну прикрасу. Ніби шпилька для краватки. Та я не стала роздивлятися цяцьку. Якось було не до того. Кинула її собі до сумки і вчасно второпала, що маю моментально кудись ушитися. Бути свідком ту кілл мені не випадало. Ну, чи принаймні тої ганьби, яку щойно пережив наш шеф. За таке можуть і живцем закопати.

Та для Едуардовича все закінчилося того ранку дуже навіть вері гуд. Підоспіла охорона. Нападника викинули геть із клубу, Валеру привели до тями і заходилися щось шукати, плазуючи навколішки залою. Очевидно, ґудзики від сорочки. То я через шпаринку бачила. Я заховалася за важкою шторою. Реалі, що мала ще чинити? Знала: якщо знайдуть, мені капєц. Не знайшли, хоча в кімнату зазирали. Я старалася навіть не дихати. Якби була людиною, спалили б, чесно. Єдине мене дивувало: нафіга шефу здалися ті факінґ ґудзики від сорочки?! Скарб, блін! Та він собі сто взамін таких самих може купити. Це потім я зрозуміла, що ґудзики тут до дупи. Фак ю.

Інна вмовкає. Цигарка дотліла. Вона задумливо струшує з неї попіл, бичкує. Тягнеться до наступної. Я мовчки беру сірники, допомагаю їй припалити. Вона киває з вдячністю. Річ зараз не в сигареті, жінка просто мусить щось тримати в руках, щоб її не так трусило.

— Інно, а що за охорона того ранку була у Валерія? Тобто це наші хлопці? — Я чемно вклинююся в її монолог, бачачи, що зараз буде найцікавіше і їй потрібно ненадовго переключитися на щось інше.

— Що? Які хлопці? Павло зі своєю шайкою? Пхе. Вони пішаки, для окозамилювання. Справжня охорона Валерія — це… — Інка осікається на слові, махає сердито рукою. — Та хай їм грець! У Едуардовича охорона з істот, жодного з піплів. На чолі з прихвоснем Антоном. Не доберу досі, хто він?! Не істота і не людина. Може, янгол? Але… Обережно з ним, енджел. Антон багато чого набрався від Валерія, навіть свого вчителя переплюнув, і тому досі живий. Зрадництво у боя в крові. Він реалі фарбований лис.

Мовчимо якусь мить. Інна смачно затягується кілька разів. Тоді знову починає говорити.

— Коли все більш-менш вляглося, я ще трохи для годиться постояла у своєму сховку, а тоді як дременула ін хауз. Ще так швидко я ніколи не бігала. Проклинала дорогою свою забудькуватість. Улетіла в квартиру, замкнула двері на всі замки, наче за мною сто вовків гналося, напустила у ванну гарячої води і сиділа там, поки не змерзла. Вода добре допомагає в таких випадках. Ну, ти, санні, в курсі. І вже коли витиралася насухо, дрібно стукаючи зубами, врешті зрозуміла, що мені поки що геть нічого не загрожує. Мене ніхто не бачив, камер відеоспостереження ін ауер клаб немає. Валерій вважає себе майже Лорд оф Вордл і тому не витрачає гроші на дурниці. Тобто відстежити мою присутність у клубі під час сварки ніхто не зможе. А що і кого бачила, я нізащо нікому не зізнаюся.

Інна знову затягнулася.

— Чому тоді ти вирішила це мені розповісти? — кидаю недбало.

А й справді, чому вона розповідає? Мені наче зараз не до сповіді інших, та й на панотця я не дуже схожа.

— Цить, літл крейзі! — нервово сіпається Інна. — Бо ти також частина цієї історії. Дослухай до кінця. Зараз усі знають, ху ар ю: і янголи, і їх служники з піплів, й істоти теж. Ти — не людина, ти — грей енджел, якщо забула. Донька сильного і дуже паскудного сірого янгола, яка перемогла нещодавно найголовнішого та наймогутнішого сірого у місті.

— Ну і що з цього? — Я тупію, напевно, бо ця сповідь Інни ніяк не в’яжеться зі мною та моєю доволі сумнівною перемогою. — Я — це я. До чого тут розсипані ґудзики та бійка в «Темному янголі», не доганяю?

Інка театрально закочує очі. Не може ця фіфочка без спецефектів:

— До чого ґудзики, люба моя енджел пусі? Повідривав їх Валерію Едуардовичу в «Темному янголі» твій батько, Мечислав Світозарович.

— Що? — Я здивовано роззявляю рота. Лише тепер дещо з патякань Валерія мені стає зрозумілим. — Друзі? Вони і справді були друзями, і це не брехня?!

— Ага, не брехня. Про таких кажуть: два чоботи пара. Про йоур дедді багато ходило різних чуток. Що забагато захоплюється перевертнями, наприклад. Думаю, ти про це вже чула?! Але порівняно з Валерієм Едуардовичем це захоплення Мечислава можна вважати невинним заняттям. Усесильність перетворює навіть янгола на чудовисько. Та це ще не вся історія, санні. Аж пізно ввечері я згадала Валерчин ґудзик чи шпильку для краватки у своїй торбі. Стало цікаво, що ж це за предмет такий, що спешіал бодігарди так активно своїми колінами долівку витирали, шукаючи його? Мо’, золотий чи з діамантами? Почала ритися в сумці. До того ж я мусила позбутися цього «ґудзика». Нафіга тягати такі докази з собою? Ані шпильки, ані ґудзика в торбі я не виявила, натомість відшукала оце.

Інна тушить недопалок. Робить кілька ковтків чаю. І вже самостійно та більш упевнено прикурює наступну сигарету. Тоді залазить до внутрішньої кишені свого чорного плаща, який вона так і не скинула в передпокої, хоч я і пропонувала, і виймає щось невеличке, прямокутне та блискуче. Кладе це переді мною на стіл. Я дивлюся на прямокутну штучку, яка за розміром нагадує звичайну флешку, і стенаю плечима.

— І що це, по-твоєму? — запитую Інну.

— Фіг його зна. Не шпилька для краватки і не ґудзик — гарантія. Схоже на флешку, то мало б відкриватися, але я так її і не відкрила. Мурижила довго. Дзуськи, шет!

— Можна? — для годиться запитую в Інки.

Та кривиться:

— А якого тоді, ти думаєш, я сюди припхалася? Давай! Мо’, і відкриєш? Якщо воно стосується твого батька, то, можливо, стосується і тебе.

Я беру флешку до рук. Наче срібна і чомусь тепла на дотик. Очевидно, нагрілася в кишені вампірки. Проводжу пальцем по поверхні, легенько натискаю на неї — і стається диво. Коробочка-флешка в моїх руках вібрує і відкривається.

І вже переді мною звичайнісінький ключ.

— Бляха-муха! — вигукую я. — Що за фігня?

— Шет, — Інна сердито крутить головою. — Блін гарєлий. Ти знаєш, що то за піс оф шет я півроку переховувала у себе? Кен ю презент? А що я мала робити?! Повернути назад біг босу чи підкинути йому в кишеню? Після тої історії з бійкою в «Янголі» він з’являвся дуже рідко, напевне, раз на місяць. А коли до нас на роботу влаштовувалася ти, то його візити стали стабільними — раз ін вік. Я відразу зрозуміла, що це все неспроста, він спостерігав за тобою. І ще тебе до нього присобачили. Отоді я постановила: знайдене мною має дістатися гідному.

І, ю ноу, після того, як ти той… мало не вкатрупила, тобто усунула (спасибі, виправилася!) Валерія Едуардовича, я навіть подумала, що стане легше. І я зможу забути про свою знахідку. Де там! Тут чутки поповзли, що на місце олд монстер мітить новий, йоур дедді. Дехто навіть твердо переконаний, що ти, літл сан, не самостійно Едуардовича прибрала, а за участі батечка, і що ви тепер — одна команда. А з твоїми силами і з його досвідом та зв’язками легко взяти під контроль не лишень місто, а й півсвіту. Але для повного щастя Мечиславу не вистачає якогось там вері літл ключика від дверей… до раю.

Ага, не витріщайся так на мене. Так і кажуть — дверей до раю. Вважалося, що ці ключі має Валерій Едуардович як повноцінний лорд оф ситі, та після його… нокауту, з якого він ніколи не вийде, вони начебто кудись зникли.

— Це той самий ключ? — запитую для годиться.

— Упевнена! Йес, — кидає Інна, і додає: — Можеш віддати його йоур фазе, якщо чутки правдиві й ви реалі одна команда. Тільки ай ноу: це не так. Бо твій батько давно загубив свої крила. Ким завгодно він може бути, але не янголом.

Знаєш, колись ай воз а літл гьорл, я була звичайною дівчиною і не здогадувалася навіть, що… шет, неважливо, про що не здогадувалася! Наш клас возили до Києва на екскурсію. І я тоді вперше потрапила в Кирилівську церкву. Потім я туди не раз заходила. І не витріщайся, у тебе і так очі великі! Так, я зрідка ходжу до церкви, деякі нас до себе впускають, ходжу, ну і що? Темним янголам можна, а нам ні?

Кирилівську церкву я називаю для себе церквою янголів. Більш неканонічних фресок, аніж у ній, ти ніде не знайдеш. Але які там янголи, Адо! Справжнісінькі й водночас… Кольорові: червоні, світлі, фіолетові, рожеві, бузкові, помаранчеві і… І так, сірі, Адо. До цієї церкви допустили і сірих, ту ю клепалі? На хорах фреска із зображенням Творця — старий мудрий чоловік із бородою і глибоким поглядом, унизу підпис: КОСМОС. Не Бог, не Отець, не Творець, а КОСМОС. По обидва боки від нього над альтанками два янголи — світлий та сірий, які тримають у руках землю.

Тяжко бути янголом, Адо. Тобі ж довірено тримати Землю, бо Творець — він космос, йому самотужки не подужати. Тому він і створив… вас. А фреска «Янгол, що звиває небо»!? Що це? Витвір творчої уяви невідомого майстра чи Божий промисел, Божий задум? Картина ніби натякає: янголи можуть згорнути і землю, і небо. Вони можуть усе. А в куполі самої церкви тих янголів стільки зібралося, що навіть на мить здалося: я чую їхні співи. Так багато янголів в одному місці я ніколи не зустрічала. Різнобарвних янголів…

— Із крилами кольору хмар, — чомусь виривається в мене.

Луною повторює за мною Інна:

— Крила кольору хмар!

Беру до рук невеличкий сріблястий ключ.

— Згорнути небо та землю, кажеш? А чому б і ні?

— Ага. Згорнути. Знаєш, ліпше мені бути живою біля крейзі енджел, аніж мертвою біля Всесильного. Йоур фазер, Адо, нічим не ліпший за Валерія Едуардовича, повір. Не віддавай йому ключ, а? Я не знаю, які він там двері відмикає і що за ними, і знати не хочу, але… Один мудрий чоловік колись мені сказав: «Деякі двері не варто відмикати, навіть коли маєш ключі!»

Я чула, як благородно ти вчинила, коли випустила на волю душі з колекції Едуардовича. І я тоді, коли про все дізналася, чи не вперше за багато років плакала. Хай тобі, через твій учинок ревіла! Це — терибл колекшен, навіть для не зовсім людей. Багато хто не вірив, не хотів вірити, що така колекція існує. Мовляв, то просто вигадка для того, щоб Господаря ще більше боялися. Навіть страшно подумати, що заховано за тими іншими дверима, які відмикає зис кей.

— Даремно, Інно, ти плакала! Я відпустила ті душі, але чи вони врятувалися? Кажуть, що вони заблукали і вже ніколи не знайдуть дороги додому, — зітхаю я.

— Вот? — Інна кидає ще один недопалок до попільнички. — Ю а літл фул, Адко! Хто тобі таке наплів, а ти повірила?! Нікуди вони не заблукали. Для того й існують світлі янголи, щоб віднаходити заблудлі душі. Тут можеш бути спокійна. Усі вони на волі, а от куди потім потраплять — то не твого і не мого розуму справа. Куди заслужили, туди і втраплять. Будь обережна зі своїм батьком. Він давно не янгол і ще той брехун.

Я знаю, Інно. Я не просто відчуваю, я бачила це у своєму дзеркалі. Я торкнулася його душі й упізнала істоту в чорному капелюсі, яка забрала душу і життя в моєї бабусі. Я нікому не розповім про те, що то він, швидше за все заради всесильності та володіння тим самим ключем чи, точніше, того, що він відмикає, викрав матір своєї молодшої доньки. Бо це принизливо — мати такого батька…

Я, не роздумуючи, вішаю ключ собі на шию. Замість бабусиного медальйона тепер на ланцюжку невеличка керамічна прикраса — восьмикутна зірка, вписана в сонце. Купила її вчора на Вернісажі. Настільки звикла щось мати на шиї, що коли «позбулася» медальйона, то попервах ходила, наче гола. Тепер до сонця-кола додався ключик.

Інна трохи перелякано, однак захоплено дивиться на мене.

— Адо, а де дівся твій отой медальйон?

Мені хотілося послати Інну куди подалі за таке запитання. Ну не однаково тобі, люба? Де дівся? Дивно, що вона це помітила. Хоча що тут дивного? Коли я тільки влаштувалася на роботу до «Янгола», Інна навіть кілька разів пробувала його в мене викупити за непогані гроші. І дала спокій, коли я чесно їй сказала, що то пам’ять про бабусю, єдину у світі мою рідну людину. Ну, не зізнаюся ж я, що зашила медальйон-оберіг у ляльку Ядвігу. Зараз малій Христі той захист набагато потрібніший. Відчуваю інтуїтивно це.

Інка, не дочекавшись відповіді, починає збиратися. Уже виходячи з квартири, вона ховає голову під каптур, наче він може надійно захистити від найстрашнішого:

— Адо, знаєш, коли тобі ще до народження крила видавали, очевидно, наплутали з кольорами. Ти світла, дівко. Зрештою, думаю, це можна поправити. Ти тільки спробуй вижити, чи що, гаразд? А так, одна порада спешіал фор ю. Не довіряй Софії. Я знаю, що ви з Віктором її розшукуєте. Знаю, що вона — мати йоур літл лавлі систер. Але вона — не така проста і точно не жертва, хоч і дуже хоче нею здаватися. Про твого батька і про неї ходили чутки… різні. І про те, що вона спеціально завагітніла від нього, щоб народити янгола. А народилося вовкулаченя.

Я різко обриваю Інну:

— Христинка — не вовкулаченя! Вона нормальна дитина.

На мене дивляться без ворожості, із жалістю:

— Йес, в тому то й біда Софії, що чайлд — нормальна, майже звичайна людинка. Жодної користі.

Я обурено відмахуюся від Інни, вона метушливо виходить із квартири і вже наостанок кидає мені:

— І той, пліз, не кажи нікому, що то я… — Вона навіть боїться озвучувати що…

І я її розумію.

Я киваю. Інна тим часом на сходах наштовхується на Віктора. Той трохи розгублено вітається з нею, дівчина щось мимрить собі під ніс, каже, що дуже поспішає.

Наші з Віктором очі зустрічаються:

— Бачу, що все геть невесело, раз до справи впхалися упирі. Ця, Інка тобто, — не найгірша серед них, та завжди була надто обережна, і якщо вона вирішила запхати свого носа, то… — робить паузу і печально зазирає мені в очі. — Невже все і справді так зле, Адусю?

Сумно зітхаю, стенаю плечима, відсуваюся вбік, дозволяючи йому зайти.

— Слухай, Вікторе, — раптом я згадую про те, що чомусь не запитала ані в батька, ані в Інни. Питаю навмання: — Ти не знаєш часом, де у Львові знаходиться вхід до Втраченого Раю через завісу води, га?

Віктор здивовано витріщається на мене:

— Часом знаю. У парку «Знесіння». А це тут до чого?

От тобі й навмання…

5. Христинка

Озивається мобільний Віктора скорботною мелодією. Просила ж змінити її — чомусь вона мене дуже дратує, нагадуючи траурну заупокійну месу в римо-католицькій церкві. Я її називаю «реквієм за мрією». Віктор погоджується, та мелодію не змінює. Похапцем хапається за слухавку:

— Так. Доброго дня! — Кілька секунд він уважно слухає. За той час на його обличчі відбулася разюча переміна. Від зацікавленості тим, що я щойно розповідала про візит Інни, — і до фатальної розгубленості від почутого в слухавці. — Як це трапилося? Що? Так, уже виходжу. Негайно. Ви впевнені, що з дитиною все гаразд? За кілька хвилин буду.

Віктор аж перемінився. Пополотнів, очі мигнули недобрим вогнем. Навмання закинув телефон до кишені куртки і, випереджаючи моє запитання, випалив:

— То вихователька Христі, Елеонора Дмитрівна. Щойно була спроба викрасти малу з ігрового майданчика в дитсадку.

Я ошелешено дивлюся на Віктора. Мені стає зле, паморочиться в голові.

— Як Христинка?

— Усе гаразд. Вихователька почала плести якісь дурниці про чортівню, видно, отримала добрячий шок. Каже, начебто Христина спочатку якось раптово розчинилася в повітрі, а потім нізвідки взялася.

Я зітхаю. Сумно похитую головою. І чому мене це геть не дивує? Коли поруч маєш аж забагато химерного, то чудне вже перестає тебе дивувати.

— Поїхали, Вікторе. На місці все з’ясуємо.

Елеонора Дмитрівна — доволі привітна жіночка, з вигляду років сорок, із яскраво-рудим волоссям, стриженим під каре, та жвавими карими очима. Я її про себе називаю білкою. Чомусь вона мені аж надто нагадує вивірку. Така ж непосидюща та готова з’являтися одночасно в декількох місцях. А зараз Елеонора Дмитрівна з залишками макіяжу на почервонілому обличчі сидить за письмовим столом у кабінеті завідувачки садком та голосно шморгає носом. Віктор галантно спровадив завідувачку з кімнати, вона нібито має йому показати кабінет медсестри, куди зараз завели Христинку. Там начебто дитина оговтується від щойно пережитого шоку і її оглядає фахівець. Ой, хто б сумнівався. Звісно ж. Якщо чогось, що не вкладається в стандартні норми, пояснити не можуть, гукають дитячого психолога. Натякаючи, що проблемка виключно в голові пацієнта. А завідувачка садочка, пані передпенсійного віку, яка однаково нерівно дихає до всіх чоловіків, хоч трішки старших за її сина, радо погоджується супроводжувати Віктора. Особливо, коли почула, як я назвала його двоюрідним дядечком. Дядечко, щоправда, трішки скривився. Та я не зважала, потім поговоримо. Головне зараз — безпека Христі. Віктор відчиняє двері перед пані завідувачкою, чемно пропускаючи її вперед, та чарівливо всміхається. О, він уміє бути галантним із жінками.

Елеонора Дмитрівна двома руками вчепилася в горня. Здається, ще трохи — і від сніжно-білої порцеляни залишаться одні черепки. Вона втуплює напівбожевільний погляд кудись перед собою. Я вже таке зустрічала. Поки цей стан лишень межує з божевіллям. Він настає тоді, коли нормальна людина враз стискається з тим, що її логіка, логіка нормальності, відмовляється пояснювати.

Наступний крок — або прийняти побачене, бо пояснити його не вдається, або спробувати забути, зовсім викреслити з пам’яті, або… збожеволіти. Ще не зустрічала того, хто прийняв би побачене. Бо прийняти означає повірити в те, чого за логікою нормальності ні за яких обставин бути не може: люди не літають, вода не перетворюється на золото, чарівних паличок у реальності не існує, як і чаклунів, домовиків, вампірів, русалок і драконів. Хіба що тільки у книгах та фільмах. Але від усієї тієї чортівні ти захищена монітором компа, екраном телевізора чи сторінками книги. Бо то все лишень гарні вигадки письменників-фантастів, кінорежисерів або божевільних. І раптом неймовірне відбувається з тобою. Навіщо? Ти ж не просила. То що лишається тобі, звичайній людині, котрій несила забути? Очевидно, останнє — збожеволіти…

Хоча… Мені стає шкода зрештою непоганої людини та вихователя Елеонори Дмитрівни. Її люблять діти, поважають батьки, і вона також дітей любить. Єдиний притаманний їй недолік, який мені відомий і завжди очевидний — це її улюблений вислів «та менше з тим», який вона ліпить до теми й без теми. А загалом це доволі симпатична та розумна жінка. І я допоможу їй забути, тобто зовсім крапельку відкоригую пам’ять. Однак спочатку мушу з нею погомоніти, дізнатися правду.

Беру Елеонору Дмитрівну за руки. Майже силоміць відриваю їх від горнятка. Руки холодні та липкі, дрібно тремтять та вислизають, мов риба. Вона переводить погляд на мене і враз заспокоюється. Тому що я вже завченим рухом зазираю їй в очі. Дзеркало відкривається. Її душа полохливо, забившись у куток, дивиться на мене.

Усміхаюся, стараюся повестися так, щоб мені повірили: я друг, не ворог, я хочу допомогти. І мені вірять. Мені завжди вірять. «Розповідай», — наказую подумки, і Елеонора починає говорити.

— Ми перед обідом з дітками вийшли погуляти на подвір’я. Це стандартна процедура у нас, тобто щоденна. Триває лишень годинку, та менше з тим. Дітки встигають гарно побавитися та повеселитися, після прогулянки охоче обідають і добре сплять. А сьогодні ще й погода, як на замовлення, — прекрасна. Рання осінь, досить тепло. А ваша Христя як завжди зі своєю лялькою Ядвігою почала бавитися. Відколи та лялька з’явилася, дитина її всюди за собою тягає. Та менше з тим, кому це заважає, хай. Діти часто розмовляють зі своїми іграшками. Так от… — Елеонора вмовкає, обережно висмикує праву руку з моїх, тягнеться до горнятка з чаєм, робить ковток.

Стан її значно поліпшився, навіть блиск в очах з’явився, руки перестали труситися, і голос трішки спокійніший.

— Гуляємо. Хлопці, як завжди, аж надто активні, бешкетують. Роман поліз на драбину, тобто на гірку, а Степанко собі. Почали штовхатися. Я за ними. Попадають ще. А ти відповідай. Поки знімала одного, поки сварила іншого, поки пояснювала, чим небезпечно штовхатися на висоті, та й узагалі навіщо це робити, потім заспокоювала, бо Степанко таки не втримався і боляче луснув Романа по голові… А там соплі витирала, сльози… Однак периферійним зором… Це майже професійне, знаєте, мати на спині очі, бо за тими маленятами тільки встигай. Та менше з тим. Периферійним зором помітила, як до бокових воріт під’їхала іномарка із затемненими вікнами. Я не дуже розбираюся в моделях, але, здається, то був «фольксваген». Та менше з тим. З автівки вийшов чоловік. Вилазив з місця, що біля водія. Тобто, так розумію, крім нього, в автівці як мінімум мав би бути ще хтось.

Вона знову робить паузу. П’є чай. Я продовжую тримати її руку. Жінка стає ще спокійнішою. Гаразд, тепер можна й уточнювати.

— Як той пан виглядає, можете пригадати, Елеоноро Дмитрівно?

Вона догідливо киває.

— Звісно, можу. Середній на зріст. Спортивної статури. У капелюсі. Брюнет, чорні брови і чорні вуса. Пристойно вбраний, у дорогому сірому костюмі під чорним розстебнутим плащем. Пан при краватці, білосніжна сорочка. Звичайний такий собі. Та менше з тим. Бо здивувало мене інше. Чоловік наче знав, куди йти, бо повернув не до парадного входу, як зазвичай буває, коли люди вперше до нас потрапляють. Майже рік тому частину загорожі з боку ігрового майданчика, який відділяє нас від велосипедної доріжки, бомжі вкрали, все ніяк не залатаємо. Ось чолов’яга в той прохід і завернув та простісінько до нас почимчикував. Я спочатку подумала, що то хтось із родичів малечі, і я просто людину не впізнала. Але всіх близьких-рідних маленят я знаю, як і те, хто кого і коли забирає. До того ж завжди мене попередньо батьки інформують, якщо якась оказія трапляється. Та менше з тим. «Пан явно заблукав», — подумала собі. Тож відразу кинулася до мужчини. Самі знаєте, за дітей я відповідаю головою. А пан поманив до себе рукою Христинку. Наче давній знайомий. Та вона замість того, щоб із цікавістю, як усі діти, розглядати незнайомця чи, навпаки, знайомого, раптом кинулася до мене і заховалася за моєю спідницею. Пан привітався чемно і представився, широко і привітно мені всміхаючись. Звати його Георгій. Сказав, що він рідний брат Христиної мами, тобто пані Софії, і що на прохання сестри має терміново забрати малу з садочка. Та менше з тим. Для підтвердження слів він вийняв із кишені плаща сенсорний телефон, заплямкав по ньому пальцем, приклав до вуха слухавку і заторохкотів, коли на тому краю майже відразу відповіли. «Софієчко-сестричко, я мушу мати підтвердження від тебе для пані виховательки. Так-так, для пані Елеонори. Яке підтвердження? Як це яке? Що я геть без злого наміру забираю Христинку додому». Весь той час, поки пан говорив по телефону, він мені чемно всміхався. Але, знаєте, Адо, мені від того усміху мурахи по тілі забігали й захотілося, щоб він якнайскоріше звідси забрався. А тим часом Христя, вчепившись у мою спідницю і притулившись до мене міцно, навіть обличчя сховала, трусилася всім тілом і шепотіла, щоб тільки я чула: «Не оцю, не оцю, не оцю. Він поганий». Та менше з тим. Пан і далі всміхався крижаною посмішкою та простягував мені слухавку стільникового. Я автоматично взяла її. Приклала до вуха. Із того боку втомлений голос пані Софії з реверансами та вибаченнями почав щось там говорити про те, що так у неї склалися обставини, що вона, будучи у відрядженні, потрапила в аварію і зараз перебуває у лікарні. Тож попросила свого брата, який нещодавно повернувся з-за кордону, забрати Христину і привезти до неї. Бо вона так за нею скучила.

Елеонора Дмитрівна знову тягнеться до горнятка з холодним чаєм. Відсьорбує його жадібно, ніби робить паузу навмисно, щоб переконатися, чи я уважно слухаю. Я слухаю шанобливо та делікатно. Доволі легко змусити людей казати правду. Особливо тоді, коли та правда їм дуже болить.

Я мовчки чекаю, коли вона знову заговорить.

— А що б ви зробили на моєму місці, пані Адо? Я мала дозвіл матері на те, щоб віддати дитину начебто не в чужі руки. Але я й добре чула благання Христі та її небажання йти кудись із чужою для неї людиною. Ну, начебто і з ріднею, але… Та менше з тим. Якось усе відбувалося дуже несподівано. «Пані Софіє, — сказала я. — Тут проблемка у нас: навряд чи захоче Христинка йти із чужим дядьком. Вона його боїться. Ви повинні зрозуміти, цей чоловік, тобто ваш брат, — поки чужак для неї. Мені здається, що вона його бачить якщо і не вперше, то принаймні усвідомлено точно вперше. Так-так, я розумію, це її рідний дядько, і він, звісно, може мені пред’явити посвідчення особи»… І поки я це говорила, то побачила, як на мармизі чоловіка з’явилося щось схоже на вишкір, мене аж пересмикнуло. Та менше з тим. Пан тим часом похапцем вийняв із кишені паспорт і вже простягав його мені. Навіть не один, а два відразу. Я автоматично їх узяла, і далі говорячи по телефону. «А, так-так, пані Софіє, ваш брат мені показує документи. І все тут правильно… — Я хапаюся за останній аргумент, наче за соломинку потопельник. — Та менше з тим, мені видається, що було б етично про ваше рішення повідомити пані Аді чи пану Віктору. Я так розумію, вони не в курсі?»

У відповідь Софія враз зайшлася кашлем, натомість чужий безбарвний чоловічий голос у слухавці безапеляційно сказав: «Шановна! Хвора не може зараз з вами розмовляти. Для ведення переговорів вона прислала свого брата. Зрозумійте, після такої аварії, яку перенесла пані Софія, не всі виживають. І їй потрібні позитивні емоції, тобто присутність поруч доньки. Домовляйтеся з братом. Зараз у нас процедури. Я її лікар. На все добре, шановна пані», — і телефон вимкнувся. Та менше з тим. Я спантеличено крутила в одній руці паспорти, в іншій слухавку, аж поки пан у чорному плащі забрав її. Я уважно вивчала спочатку один паспорт, потім другий. Одне і те саме прізвище і по батькові й у Софії, і в того пана, Георгія тобто. Мені нічого не залишалося, як повернути паспорти і дозволити йому забрати малу. Але Христя і далі мене тримала за спідницю і гарячково шепотіла: «Він поганий. Оцю до Ади, оцю Вітюсю. Не оцю до мами». Я відчувала, маленя цього панка панічно боїться. Нашої завідувачки не було на робочому місці. Я послалася на те, що маю отримати і її дозвіл, тож пан мусить зачекати. Та менше з тим. Щойно я вмовкла, як до мене подзвонила сама завідувачка і попросила не перешкоджати пану Георгію забирати дитину. Їй щойно телефонувала обурена мама малої. Я стенула плечима. А пан криво посміхнувся, присів навпочіпки, різко вхопив Христину за руку і потягнув на себе: «Не морочте мені голову, шановна. Мати малої у лікарні й хоче біля себе мати дитину. Що тут незрозумілого? — Це він звертався до мене. — Давай, Христино, знайомитися ще раз, якщо ти мене не пригадуєш. Чи, може, пригадаєш-таки? Я твій рідний дядько Георгій. Бачилися ми давненько. Ти тільки-но стала ходити. А у машині на тебе чекають гостинці: солодощі, ведмедик та зайчик. А ще справжня лялька Лотті — дуже зараз модна та сучасна, а не це тканинне одоробло, яке ти тримаєш під пахвою. Люба моя дівчинко! Ми з тобою сядемо в машинку та поїдемо до мамці. Хочеш до мамці, так?»

Я відійшла трохи вбік і сумно спостерігала за тим, як маленька Христинка зі сльозами на очах ледь чутно шепоче: «Не оцю до мамці. Не оцю в масинку. Я оцю до Ади і до Вітюси».

І тоді я вирішила зателефонувати вам чи пану Віктору. Та не встигла, бо тут таке почалося. Пан щось там і далі навіював Христинці, щораз ближче до неї підсуваючись… І враз мала сердито вириває свою руку з його. Потім зачинає задкувати, він за нею. А тоді… Тоді… Звісно, це буде виглядати як маячня, і ви перша людина, якій я все це так докладно розказую…

Елеонора вмовкла. Я підбадьорливо кивнула. Вона зітхнула.

— Та менше з тим. Христинка виставила перед собою, мов щит, ляльку Ядвігу. Пан вишкірився на неї хижо. Ой, пані Адо, я також із ним нізащо б нікуди не пішла. Це якийсь нечестивець з пекла в людській подобі. Бр-р-р-р. Він хотів знову схопити малу і вже, певне, силою затягнути в машину. Але не дотягнувся рукою, Христя ж задкувала. Панок замість руки малої хапається за ляльку і нажахано зі страшним криком падає навзнак, трясучи в повітрі рукою, якою хотів щойно вхопити малу. Рука, бігме, у нього враз стала пурпурова, наче від опіку. Лялька падає йому до ніг. Христя підбігає до лежачого, піднімає ляльку, а панок тим часом, ревучи від болю, іншою рукою встигає схопити Христинку за курточку. Але мала не розгубилася. Вона сердито лупить свого кривдника лялькою по обличчі. І я бачу, як від кожного удару на мармизі нападника з’являються багряні шрами. Чоловік відпускає малу, хапається рукою за лице, по-звірячому дико зачинає ревіти, клянучи дитину такими словами, що мені навіть язик не повертається їх повторити. Та менше з тим. Починають верещати мої діти. Чоловік на землі корчиться в муках. Христя стоїть неподалік, притискаючи до себе ляльку. А потім? Дівчинка враз розчиняється в повітрі. Але то мені, напевне, здалося, бо здійнялася така метушня. Я наказала дітям бігти досередини, в садочок тобто, сама кинулася по медсестру. Але ту не потрібно було гукати, бо на лемент збіглася чи не половина персоналу. Я думала, що Христя разом із усіма малятами в ігровій кімнаті. Прийшла по неї, бо, після того, як пан трохи очуняв, він таки виявив бажання забрати з собою дитину. Хай навіть силою. Що вам сказати? У нього все обличчя було в пухирях, як від опіків, і рука, звісно, теж. Погрожував усім, казав, що він це так не залишить, белькотав щось несусвітнє. Наче нам усім обов’язково помститься, особливо старим відьмам, яких забагато розвелося. Та менше з тим. Медсестра пояснювала це досить логічно. Казала, що це в чоловіка больовий шок, от і меле казна-що. А от що стало причиною опіків, ніхто не знав. Таке могла спричинити тільки якась хімічна речовина. Але аж ніяк не іграшка. Я ж тільки здивовано розводила руками. Сказала, що нічого не бачила. А що я могла сказати? Мене б обізвали брехухою. Заходилися шукати Христинку. Діти сказали, що вона з ними з вулиці не повернулася. Обнишпорили весь садок. А малий Сергійко мене вперто переконував, що він бачив, як мала Христя перетворилася на іграшку. Я його попросила показати, де саме. Він мене привів до пісочниці. У ній лежала лялька Ядвіга. Сергійко нахилився, підняв ляльку і дав мені її в руки. Я не встигла навіть злякатися. Я ж на власні очі бачила, що ця іграшка зробила з обличчям пана Георгія. Однак зі мною нічого не трапилося. Я уважно роздивлялася ляльку. Звичайна іграшка з тканини, і все. Я тихенько, щоб ніхто не бачив, — а це легко було зробити, бо всі активно шукали Христину, — поклала ляльку на верхню полицю шафки Христинки, під її шалик.

— Дівчинку не знайшли. Хоч і перевернули догори дриґом весь дитсадок. Так? — це вже додала я. — А потім, коли ображений пан Георгій поїхав геть, Христинка віднайшлася у тій самій шафці, в яку ви поклали ляльку Ядвігу?

Елеонора Дмитрівна ствердно киває. В очах німе здивування і повернення до того стану, в якому я її застала. Межа з божевіллям. Що ж, нічого більше вона мені не скаже. Я почула те, що мала почути.

— Та менше з тим. Знаєте, пані Адо, я тільки зараз зрозуміла, що мене найдужче в тому панові лякало. Його очі, вони нелюдські, наче крига взимку, ледве-ледве блакитні. І холодні. Якщо в них довго дивитися, можна замерзнути.

Я торопію від почутого, але чомусь не дивуюся. Овва! Невже мій старий знайомий з парку? Який тоді прикривався іменем батька, заманюючи мене в пастку. Тепер от за Христину взявся. Хто він? Ворог мого ворога в цьому випадку точно мені не друг.

— Пані Адо! Ця вся історія, вона така, е-е-е-е… — Вона нітиться і сумно зітхає. — Я, напевно, здаюся трохи безумною, навряд чи хтось інший став би мене так уважно слухати, як ви. Дякую вам! Та менше з тим. Хочу наостанок вас дещо запитати. Зрештою, після почутого щойно від мене ви навряд чи здивуєтеся. Скажіть, Адо, ви вірите в янголів?

Я збентежено дивлюся на жінку. Якого завгодно чекала запитання, але не цього. Кутики її губ смикаються, і я розумію, що мушу закінчувати нашу бесіду. Іноді людям краще не пам’ятати того, що вони насправді бачили. Але я знаю й інше: Елеонора Дмитрівна не все ще мені сказала:

— Ні-ні, пані Адо. Очевидно, ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі не звичайних янголят із прозорими крильцями та білим ореолом над головою з різдвяних листівок, а інших… Отих, справжніх… які не завжди добрі. Коли дядько Христини корчився в муках, мені здалося, що у нього за раменами раптом розгорнулися крила — страшні, темні, зловісні. Це було вражаюче прекрасно і вражаюче страшно. Та то тривало лишень мить. Адо, ви думаєте, я божеволію, так? Ще скажіть, що це була гра світла і тіні, а мені усе це лишень намарилося, привиділося.

Так. Прощальна сцена аж надто затягнулася. Мені шкода пані Елеонору. Вона ж не винувата в тому, що дехто з наших перейшов межу. Я підводжуся з крісла, підходжу до неї впритул.

— Це була гра світла й тіні, пані Елеоноро. Осінь, сонце опускається низько над горизонтом, барвисте листя на деревах створює всякі химери.

Вона зачаровано слухає мій голос. Я кладу свої долоні на її голову. Це вже не дебют, хай йому. Доведеться звикати, що час від часу доведеться й таким займатися.

Елеонора Дмитрівна заплющує очі. Її губи починають шепотіти майже в такт моїм словам:

— Тільки гра світла й тіні. Нічого не бачила. Нічого не було.

Кімнату заповнює глибока тиша та спокій, світло з моїх долонь перетікає на волосся і плечі бідної жінки. Я відчуваю, як налякана душа Елеонори піднімає на мене змучені очі.

Вона готова забути, я готова їй допомогти. І я, наче шатро, розгортаю над нею свої крила. Свої сірі крила.

Христина, перелякана та беззвучна, сидить на задньому сидінні автівки. Їдемо мовчки. Віктор, як міг, заспокоїв малу. Твердо пообіцявши, що якщо комусь і віддасть її, то тільки мамі, з рук у руки, без посередників. Христя стривожено перепитала, що таке «посередники»? Віктор твердо відповів: «Усякі там гади. Тобто геть чужі дяді й тьоті». «Навіть з крилами?» — перепитала Христя.

Віктор якось так збентежено подивився на малу і твердо відповів: «Навіть з ореолом на голові та святими дарами в скриньках. Можеш бути спокійна». Христя повірила. Однак додому їхати відмовилася навідріз. Я подивилася на те, як вона міцно притискає до себе ляльку Ядвігу, і рішення прийшло саме по собі.

Любов моєї бабусі щойно врятувала її внучку. «Кров — не водиця. Рідна кров — то половина захисту». Гарні слова, і, здається, вони діють. Так, Христинка має рацію. У квартирі Софії зараз небезпечно. Хтось із янголиного клану може нас там дожидатися. А якщо до Віктора? Очевидно, там теж не ліпше місце для сховку. Більшість знайомих переконані, що ми з ним пара. Ага, ага… Я от, скажімо, досі не знаю, де він мешкає. Якось не доводилося у нього бувати. Через купу тих подій — ніколи. Зрештою, якщо чесно, він мене і не запрошував.

Куди ж нам тепер?

Рішення приходить саме собою, коли Віктор, завівши машину, рушає з місця, питально позираючи на мене у дзеркало заднього виду.

— Вікторе! Їдемо до Михайла з Іренкою. Христинко, поки ми будемо шукати твою маму, ти поживеш у тьоті Іри та дядька Мишка… Тобто Михайла. Обіцяю: це ненадовго. Вони дуже хороші люди.

Мала киває, наче погоджується. Міцно притуляє до себе Ядвігу, тоді пригортається до мене, і ми мовчки їдемо до Винників, містечко-супутник Львова. Там тепер мешкають Ірина з Михайлом.

Віктор телефонує Михайлу. Вони перекидаються кількома словами. У Віктора гарні друзі. Вони не запитують зайвого. Вони завжди раді допомогти.

Біля будинку на нас уже чекають «молодята». У нас немає з собою дитячого одягу, бо ми не наважилися разом із Христиною заїжджати до Софії. Згодом усе необхідне довезе Віктор.

Виходимо з автівки. Іра щасливо та привітно всміхається. От що робить з людиною кохання. Дівчина аж світиться від щастя. Не гірше виглядає і Михайло. Чи це надовго в них? Хотілося б, щоб назавжди. Але чи відбудеться, залежить від двох. Бо кохання — це не просто виділення великої кількість ендорфіну, хімічно подібного до морфіну, хай би що там стверджували наукові дослідження. Це насамперед робота для двох, щоденна і клопітлива. І, якщо у кожній небезпечній ситуації вчасно перемикатися з власного егоїзму на об’єкт почуттів, кохання житиме вічно. О, скільки любові на світі було загублено через самолюбство…

Тю, розмисли, як у столітньої курки…

Віктор щось пояснює Мишку та Ірі. Я не втручаюся, натомість говорю заспокійливі та необхідні дурниці молодшій сестрі. Щоб була обачною, щоб не вірила нікому, крім дядька Михайла та тітоньки Ірини, всі решта можуть виявитися підступними чужинцями. І що я її постараюся якнайшвидше забрати і таки знайти маму. І теде, і тепе… Чи я не майбутній психолог? У мене ж є досвід спілкування з дорослими тітоньками та дядечками, котрі враз опинилися на межі чи… за межею. Декому доводилося навіть пам’ять підчищати. Дивлюся на Христю та розумію: їй цього не доведеться робити.

По-перше, вона не забуде нічого, навіть якщо я дуже старатимуся. По-друге, вона, як на свої малі літа, досить сильна. По-третє, щось мені підказує, таточку, що ти знову добре не розгледів очевидного у своїй меншій доньці. Я ще не знаю, чи вона одна з нас, я досі не відчуваю у ній простору, який присутній у всіх мені знайомих янгольнутих. Але свічечка її душі дуже рівно та чисто горить.

— Галазд, Адо — озивається мала. — Я все лозумію. Знайдіть мою маму. Я цекатиму. І мене ніхто не скливдить. Мене янголи белезуть.

Я цілую її в щічку. Вона хапає мене своїми малими рученятами за шию і міцно обіймає. Клубок чогось трепетного та ніжного підкочує під серце, млоїть та от-от проллється сльозами. Ледве себе стримую, а мала гаряче шепоче мені на вушко:

— Я тебе люблю, Адоцко! Тільки не облазай Вітюсю. Він холосий.

— Я не ображатиму. Обіцяю, — відповідаю пошепки. От сваха маленька й кучерява! — Але він — людина, — навіщось додаю це наче сама собі, бо мала навряд чи зрозуміє.

— Дузе-дузе холосий Вітюса. Але він не дузе людина, Адо, він — цоловік.

Овва! Я такого й від дорослих знайомих феміністок не чула. А тут… від п’ятирічної «жінки». «Чоловік — не зовсім людина! Тому його ображати не треба». Усміхаюся мимоволі.

Мала теж повеселішала, довірливо бере Іренку за руку, вихваляючись своєю лялькою, і вони прошкують до будинку через відчинені ворота. Осіннє сонце лагідно пестить світ. Гладить волосся маленького янголятка Христинки. І воно враз із білого стає трішки рудуватим, і над головою малої з’являється сяйво. Стріпую головою — і вже нічого нема, і я розумію, що все це мені примарилося.

«Гра світла», — шепоче розум. «Гра світла», — шамотить серце, чи не вперше погоджуючись з розумом. Навіть воно не готове прийняти щойно побачене.

6. Інна

Зайшовши до під’їзду, я відразу відчула запахи. Цілий букет запахів: звіра, страху та річкових лілій. Один належав моєму батькові. Інший Інні. Ті двоє зараз були нагорі, у квартирі Софії. Я сказала про це Віктору. Він звик вірити мені на слово і не став випитувати подробиці. Це також важлива риса його характеру — не бовкати зайвого. Щойно зрозуміла, що для мене запах мали тільки істоти. Чисті люди та чисті янголи мені геть нічим не пахли. Ну, крім запаху шкіри, волосся, пилу та парфумів, звісно.

Перед дверима квартири я спинилася. Зібрала докупи всю свою мужність і вже збиралася покласти долоню на ручку дверей. Та Віктор легко відсторонив мене і першим зайшов досередини. Ясна річ, двері були незамкнені.

У кухні горіло світло. Ми з Віктором мовчки попрямували на нього. Я знала, що нас чекають і, судячи з густини запаху, давно. Я зупинила Віктора в довгому коридорі, який вів до кухні. Показала йому рукою на кімнату поруч. Він одразу мене зрозумів. Я просила його заховатися там, про всяк випадок. Але він не погоджувався, хитав заперечливо головою. Я склала благально руки і… Віктор здався.

Тож до кухні я зайшла сама. На чільному місці, за столом, сидів Мечислав. Він скинув з себе верхній одяг і почувався як удома. Навіть капці хатні нап’яв, темно-коричневі з білими смужками. Чому це раніше я їх тут не бачила? «Може, тому, що вони стояли в кімнаті Софії», — здогадалася майже відразу. До кімнати Софії я жодного разу так і не зазирнула, навіть заради цікавості.

Перед Мечиславом на столі був заварник із чаєм, горнятко та мисочка з печивом. Він уважно й допитливо спостерігав за тим, як я заходжу. Якусь мить вивчав мене одним зі своїх поглядів-штрикалок. Я запнула дзеркало темною завісою. Він невдоволено поморщив лоба. Чоловік скосив очі праворуч від себе. Там, забившись у куток та прикривши голову каптуром, у своєму беззмінному дорогому і модному плащі сиділа красуня Інна. Вона раз по раз шморгала носом. То від неї так тхнуло страхом. Мене аж почало нудити від цього запаху. Я сторчма кинулася до вікна, поривчасто відчинила кватирку, вдихнула вечірнього осіннього львівського повітря, не зовсім чистого та дуже людського. Тоді перевела погляд на Мечислава. Він грав у мовчанку. Я увімкнула електрочайник, дістала з верхньої полиці два горнятка. Цей поц зробив чаю тільки собі, про Інну він, звісно, і не думав. Просто не вважав, що вона вартує аж такої уваги.

Звісно, я знала, чому він тут. Усілася напроти. Поклала голову на руки і першою заговорила:

— Ну, привіт, таточко! Вибач, що без фанфар і салютів. Та й ти без запросин. Що цього разу трапилося?

Він хижо посміхнувся, звір усередині чоловіка облизався.

— Привіт, серденько! Я такий радий тебе бачити! Ох-ох, доню-доню. То як у старій східній приказці: коли гора не йде до Магомета, то Магомет чимчикує до гори.

— Невже? Щось не пригадую, щоб мене Магомет до себе в гості кликав… — Я саркастично кривлюся в напівпосмішці. Він просвердлює мене поглядом і наражається на мій захист.

— Неправда, люба. Тобі телефонував Антон, і не раз, і не два. Він навіть приходив до тебе особисто та запрошував від мого імені. Ти сказала, що буцімто дуже зайнята… Хіба це не відмова?

— Овва. А я була подумала, що у мене склероз і ти мене особисто запрошував до себе в гості, а я, розтелепа, забула! Таточку, то хто з нас більше зайнятий? До того ж Антон мені ніц не казав про запросини в гості, до тебе до хати, йшлося лишень про шабаш сірих 23 вересня. А що я там забула? Не збираюся я ставати членом ордену чи чого там. Зараз модно мати позаблоковий статус. Тож можеш вважати мене позапартійною. Я не належу до Партії сірих янголів. Крапка.

У мені закипала злість. Що це він собі думає? Припхався без запросин та попереджень, сидить, п’є чай і ще докоряє.

— Ну! Розмова, таточку, закінчена. Вимітайся звідси. І ось ту, — показую пальцем на Інну, — з собою забери, гаразд?

Хижий звір оскалюється.

— Вимітайся? — Він ледве стримується, щоб не дати мені ляпаса чи запустити чимсь важким. Або просто розчавити, як комаху. — Ти це мені, доню-серденько?

О, мені потрібно буде взяти в нього кілька уроків майстерності, як швидко пригальмовувати сердитого звіра всередині. Раптом доживу до його років і теж спаскуджу душу? Тоді може знадобитися.

— Так, тобі, — стараюся відповідати спокійно.

— Узагалі, люба, якщо ти випадково призабула, я тут колись мешкав, і цю квартиру для Софії з Христиною придбав теж я. У мене і ключ від цього помешкання зберігся, і навіть капці хатні.

Він демонстративно висуває ноги з-під столу, демонструючи мені капці-шльопки.

Я сердито фиркаю:

— Ніц собі доказ! А мо’, то від іншого Софіїного залицяльника залишилося придане? Софія ж не монашка.

Він і бровою не веде на мої закиди і далі співає своєї:

— Ти розумна дівчина, Аделаїдо, тож не будемо бавитися в словесний пінг-понг. Я так розумію, що Христину ти кудись заховала від гріха подалі. Бо така пізня пора, а її досі вдома немає. Молодець. Дуже передбачливо. Зрештою, це на краще. Не буде мале під ногами плутатися та заважати серйозним людям у серйозних справах. Я так розумію, твій Санчо Панса зараз приглядає за Христиною. Це теж добре. Він гарний хлопець, надійний. Зараз мої люди шукають його домашню адресу. Я ж мушу бути в курсі того, як там моя молодша донечка поживає? Зрештою, Христина — то один з останніх важелів впливу на тебе. Схоже, інші аргументи безсилі.

Хм. Він не відчував Віктора. Зазвичай Мечислав добре «бачив» людей. Чистих людей. Я це знала. А тут… Невже втрачає кваліфікацію?

— А Софія — розумниця. Позбулася таки малої. Придумала історію з викраденням і чухнула куди подалі. Вона — паскудна мати, Аделаїдо, а ти її ще жалієш. Заступаєшся за неї.

— Я не її жалію, таточку, — кажу йому з притиском. — Я жалію малу. У Христі що тато, що мама — обоє рябоє. Тільки про себе думають…

— Ти знаєш, що це не так. — Він щиро обурюється. — Я опікуюся долею світу, люба. Чи принаймні долею цього міста. Скрізь мусить бути порядок, а не божевільня, на яку може перетворитися місто, якщо бездіяти. Але зараз не про це. Я тут геть з іншого приводу. Звертаюся до тебе, як до своєї спадкоємиці. Ти маєш мені допомогти. Це твій обо…

— Я нікому нічого не маю, — холодно обриваю його. Закипає чайник, я заварюю собі та Інці чай. Підсуваю дівчині чашку:

— Пий, Інно, а то зараз захлинешся власним страхом і шмарклями.

Мечислав сердито вишкіряється. Рукою різко шарпає Інку за каптур, повертає обличчям до столу.

— Пий.

Інна підводить на мене заплакані очі.

— Я нічого такого не хотіла, Адо, чесне слово, він сам. Я нікому не казала. Навіть старалася про це не думати. Пробач.

Мечислав сердито з розмаху вдаряє Інку по обличчю. Що називається, відвів душу. Уся злість на мене падає ляпасом на обличчя дівчини. Та хапається за ніс, з нього починає цебеніти кров. Інна шморгає носом. Я беру кухонний рушник, намочую його в холодній воді, простягаю Інці.

— Що, таточку, подобається бити слабших за себе? Який ти після такого чоловік? Ти мерзотник. Нікуди я з тобою не піду.

Мечислав починає реготати так, що, здається, і стіни хитаються. Інка нажахано щулиться в куточку на стільці, прикриваючи обличчя мокрим рушником. Страх майже не дає їй дихати. Нарешті сміх звіра припиняється і чоловік вичавлює з себе:

— Ой, розсмішила. Оця упирячка, по-твоєму, жінка? Я гидую такими. Упирі — то найгірші і наймерзенніші почвари з-поміж відомих мені істот.

— Наскільки я розумію, таточку, вони теж колишні янголи. Ваші нащадки, блін! — Несила стриматися, чесне слово.

— Янголи? Тупоумна твоя голова. Хто тобі такої дурні наплів? Тоді люди — це колишні мавпи, які в результаті еволюції стали людьми. Нісенітниці. Ох, Аделаїдочко моя, треба тобі починати по-справжньому вчитися, а не волочитися містом та набиратися дурощів від усякої поторочі. Час ставати справжнім янголом. Бо ти верзеш казна-що. Ага, колишні янголи! Ще чого?!

— А як щодо вовкулаків, таточку? Чиї вони нащадки?

Це удар під дих. На мить мені здалося, що я зараз отримаю у відповідь навіть більше, аніж Інна. Мені зламають шию.

— Стули пельку, мала жабо.

Його аж сіпає від люті. А мені байдуже:

— Я тобі потрібна, таточку, і ти мене не битимеш. Одна людина якось сказала: «Кров — не водиця». Але, очевидно, не для такого, як ти! На що ти перетворився, скажи? На звіра? І не називай мене тупоумною. Може, я не всі тонкощі вашого родового дерева вивчила, але дещо таки втямила. Наприклад, те, що це ти вбив Ядвігу, свою матір і мою бабусю. Ти, татусю. Ти! Як тільки рука піднялася, скажи? Не віднікуйся. Я зазирнула тобі в душу. Тобто в той бруд, що від неї залишився.

Знаєш, я щойно зрозуміла: ідея з колекціонуванням душ — це не почерк Валерія Едуардовича. У цього пихатого бовдура фантазії не стало б таке виметикувати. Певно, ідею твою вкрав, чи в імітатори подався. А от ти… Геть інше. А Едуардович тебе побоювався, навіть всесильним називав. Боже, які ви все-таки мерзенні. І ти, і він, і твій прихвостень Антон, і той придурок Георгій, який сьогодні ледве малу з садочка не вкрав.

— Хм. Спеціально мене з себе виводиш. І Ядвігу згадала. Георгія якогось приплела. Провокуєш, так? Значить, по- хорошому домовитися не вийде?

— Я тобі не допомагатиму, — роблю ковток чаю і промовляю на видиху: — Відпусти Інну. А я тобі за це віддам той сраний ключ. Ти ж за ним припхався?

Він кривиться, наче кислого об’ївся.

— Дивна ти, Аделаїдо. Що тобі з тої упирки? Вона ж не людина.

— Ну, знаєш, таточко. Ти теж не людина. Відпусти Інну.

Я знімаю з ланцюжка на шиї ключ, котрий формою нагадує блискучу флешку. Кладу його на стіл.

— На. Бери і забирайся.

Мечислав навіть не ворушиться. Він стримано обморожує мене своїм поглядом. Переводить очі на ключ. Тоді знову на мене.

Інна ледь чутно схлипує в кутку кухні. Шляк би трафив, і чому саме я? Га, провидіння довбане, любий Всесвіте?! У місті достобіса бахнутих на всю душу янголів, у яких у голові замість мозку, певно, теж пір’я, як і на крилах, однак саме я мусила убгатися в таку халепу. Мечислав наче обмірковує якусь оборудку. Одною рукою він стискає плече Інни, інша нависла над ключем. Йому, очевидно, цікаво, що я знаю ще такого, чого він не відає, і як далеко зайшла, щоб дізнатися про таємницю ключа? Я ж не можу сказати йому всієї правди, бо хіба він у неї повірить?

— Аделаїдочко, — озивається врешті Мечислав, відклеївши свої очі від столу. Рука так і висить у повітрі. Ключ він не чіпає.

Мене це дивує. Він же так шалено прагнув його мати. Цікаво, що він мені скаже зараз? Звертання знаком питання зависає в повітрі.

— Аделаїдо, донечко. — Повторює вже більш пафосно. — Я розумію: вся ця історія з янголами й ключами для тебе поки нове і незвичне… Але, розумієш: ти — одна з нас. І ти нам потрібна. Ти — член родини. І відпущу я твою Інну, не хвилюйся. А за ніс розбитий не перепрошуватиму. Довела мене ця сучка. Вона ж хотіла з мене сили поцмулити, уявляєш? Захисти ставила всякі. Але нема зле, щоб не вийшло на добро. Так, здається, кажуть у народі.

Інна шморгає, очі прикриті повіками, під носом криваве місиво. Я встаю з-за столу, дістаю ще один кухонний рушник, чистенький, навіть підкрохмалений. Софія помішана на чистоті. Довкола все аж блищить, білизна похрустує, все ідеально попрасоване, навіть шкарпетки малої… Правда, під моїм чуйним керівництвом весь цей домашній затишок-рай поступово перетворюється на розгардіяш. Мовчки кидаю Інні новий рушник, забираю брудний. Морщуся. Не те щоб я боялася вигляду крові, але вона у мене не викликає шаленої любові.

— Дякую, — витискає з себе Інна і правою рукою тягнеться до чаю.

— Та мені за що? Он, йому подякуй. — Сердито хитаю головою на Мечислава і додаю, дивлячись на нього: — Я втомилася. День був скажений. Тож, гості любі, пора й честь знати. Бери ключі, таточку, і вали звідси. Я тобі більше нічого не винна.

— Не винна? — він кривиться, і звір усередині нього шкірить зуби. Звір сердитий, але поки не має бажання нападати. — Ні, доню. Ти будеш мені завжди винна. Винна життя. Якби не я, ти не народилася б. Тому ми ніколи не будемо квити. Адже кров — не водиця, люба. Сама щойно казала! Я — твій батько.

Пирхаю вдавано і трохи переграю:

— Який ти, в сраку, батько?! Ти ніколи ним не був. Якщо твій сперматозоїд випадково десь не туди завернув, це не означає, що я тобі щось винна. Про презервативи чув? Чи зекономити тоді вирішив? Хто тебе просив воскреснути? Ліпше б ти для мене залишався мертвим.

Дивлюся на Інну. Та перелякано зирить на мене. Вона боїться і дихати. Стоп. Тепер вона потерпає через мене. Дожилася.

Схоже, з Мечиславом так різко давно ніхто не говорив, а при свідках і поготів. Хіба що Валерка, але чим то все для нього закінчилося?

— Мале дурне дівчисько. От скажи, чого б тобі не заткнути пельку і не вислухати нарешті старшого і мудрішого? — Він витягає з кишені своєї душі усмішку. Більш-менш привітну. Це ж яке зусилля над собою треба було зробити?!

Опановую себе. Мене стримує те, що поруч ледь жива від страху Інна, а в сусідній кімнаті, напевне, до непритомності переляканий Віктор. Хай він і не подасть знаку, але втрапити на такі сімейні розбірки — то пригода не для нормальної людини. А за кілька кілометрів, у кімнаті для гостей в шоколадному «будиночку для принцеси», — мала Христя. А ще ж десь, там-тарарам, її матуся, хай би їй… жити довго і щасливо, давши спокій ігрищам із янголами. Я не вірю в баєчку батька про те, що Софія кинула малу.

Звісно, він же не в курсі, як його молодшу доньку ледве сьогодні не викрали. Якщо то не він робив, то хто?! Тому я мушу вислухати, що мені хоче сказати цей старий козел, але бути при цьому обережною. Не дозволити впіймати себе на гачечок.

— Ну? — Таки бути з ним ввічливою — то понад силу. — Давай, розповідай, і я, може, тебе почую.

— Не нукай, не коней ведеш. Де твої манери, дівчино? Ядвіга ніколи б собі не дозволила так розмовляти. Хоч у пам’ять про бабусю поводься пристойніше.

І він мене ще буде вчити!

— Тю. Я й забула. Хто перед нами? Вибачте за мої неаристократичні манери, шановний. Але ти на таке ставлення заслуговуєш. Ти завжди всіх використовував, навіть Ядвігу. Як ти міг підняти руку на рідну матір?

— Що ти про це можеш знати? — Він запитує якось буденно. Наче й не соромиться зовсім свого вчинку. Йому лишень цікаво.

— Просто знаю, і по всьому.

— Може, й знаєш, але не розумієш. Я мав це зробити. Ядвіга сама мені запропонувала допомогу. Пригадуєш казку про серце матері? Закохався її син у вродливу, але дуже жорстоку дівчину. І так він її сильно любив, що не жалів для коханої ні статків, ані власного здоров’я. Та примхливою вдалася красуня. І щораз нові й нові випробування вигадувала для парубка, тільки щоб йому допекти. І ось одного разу надумала таке. Сказала: «Буду я твоєю безвідмовно, якщо ти мені завтра вранці принесеш в оцій красивій шкатулці з червоного дерева серце своєї матері!» І жорстока красуня простягла чоловіку шкатулку. І він замість того, щоб плюнути почварі в обличчя, взяв ту шкатулку і пішов до мами. У гості. Син убив рідну матір із першого удару, навіть рука не здригнулася. Любов до чужої дівки виявилася сильнішою за любов до матері. Вирізав серце неньки гострим ножем, поклав до шкатулки з червоного дерева і поспішив до своєї коханої. А коли заходив у хороми, то несподівано на порозі спіткнувся та гепнувся. Шкатулка вислизнула з рук, упала на підлогу та розкрилася. А з неї простісінько до його ніг прикотилося серденько матері і схвильовано запитало: «Синочку, мій любий! Чи не забився?»

У мене від почутого все перевернулося. Інна навіть схлипувати забула. У її очах був жах упереміш із божевіллям. І я розуміла, чого вона боїться.

— То ти оступився і забрав у матері її серце? Заради якої красуні? Чи заради чого?!

Я промовила ті слова, але голосу свого не впізнала. Він звучав наче відокремлено від тіла. Мене всередині пекло, ніби то з моїх грудей добули щойно серце.

— Я оступився, дочко. І кожен може оступитися. Усевладність породжує вседозволеність. А це страшна спокуса. І від того втрачаєш не тільки голову, часто й життя. Я заклав свою душу, і єдиною вимогою для її повернення була душа рідної людини. Узагалі, якщо вже чесно, я спочатку хотів забрати твою душу. Ядвіга все-таки моя мати. А ти для мене завжди була чужою. Та Ядвіга запропонувала взамін себе. Сказала, що ти все одно не погодишся. А душу можна забрати неушкодженою тільки з дозволу власника.

Він говорить спокійним виваженим тоном, і я майже чую, як звір усередині батька починає муркотіти. Згадує, вочевидь, про перемогу, коли повернув душу. Мене нудить, мене фізично нудить. Я хапаюся за горня з чаєм, вхлюпую його досередини і вичавлюю з себе:

— Виродок! Який же ти виродок! Виходить, що душу свою ти повернув, а бабусину заклав? А на який… скажи, таке робити? Тільки не починай про благі наміри, гаразд? Знаєш добре, куди ними викладають дорогу?

Він весело мені підморгує. Зараз іще анекдот розповість. Ціпенію.

— Я й не стану про них говорити. Залишимо цю тему для моралістів. Побалакаємо про інше. Про ключ, наприклад. Оцей ключик, що лежить на столі, — від сховку душ. Ага, від Втраченого Раю. А всі душі в тому сховку виняткові й дуже цінні. Вони мені дозволять повернути всі втрачені сили, зцілитися від вовкулацтва і навіть отримати нові таланти. Але, на жаль, щоб відчинити сховок, мало мати ключ. Двері може відімкнути ним лишень одна людина…

Він умовкає та прискіпливо зазирає в очі. І чому це мене не дивує?

— Я?! — скоріше не запитую, а стверджую.

— Ти.

— Чому я?

— Усе дуже просто, дитино. Ось поглянь.

Він бере ключ, точніше, зараз поки флешку. Крутить, вертить нею, натискає на різні місця. А ключ так і не з’являється.

— Ось така халепа. Ключ належав Валерію і був його власністю. Слухав він лишень його. Коли ти знесилила власника ключа, вся міць духу Валери перейшла до тебе. Тому вийняти ключ із цієї блискучої коробочки можеш тільки ти.

Я мовчки беру з його рук флешку, натискаю на неї легко — і ключ вискакує зі свого сховку. Мечислав зачаровано дивиться, як той легко слухає мене.

— І що тепер? Маєш ключ, він відкритий, можеш його забирати.

— Не все так просто, Аделаїдо. Так, ти вийняла ключ зі сховку, але не відімкнула ним двері. А двері теж може відчинити тільки рука власника ключа…

— А тобі не спадало на думку, таточку, вбити мене і заразом заволодіти і ключем, і дверима, і моїми здібностями? Кльово було б. Ноу проблем із незговірливою донькою.

— Не спадало. — Він сердито кривиться, зітхає навіть. — Забирати силою чуже життя, особливо рідного по крові, — неприпустимо, навіть у світі янголів. Більше втратиш, ніж набудеш. Зрештою, я ж не монстр, а твій батько. Ти маєш відчинити сховок душ, а тоді, обіцяю, я дам тобі спокій. І не чіпатиму, аж поки ти сама до мене не звернешся. Знаєш, у мене з батьком теж були не зовсім чудові взаємини. Та хіба воно дивно? Вічні пошуки себе.

— Себе? Щоб тебе піднесло та гепнуло! — Не перестаю дивуватися! Соловейком співає, артист! — По-моєму, ти себе вже не раз губив і навряд чи всього до крихти знаходив. От скажи, Мечиславе, чому ти мені постійно брешеш? Так, Валерій Едуардович — далеко не ідеальний чувак, а ти? Склав на нього всі гріхи світу — і радий. І скажи тепер, яка різниця між тобою, сірим янголом, одним із найяскравіших представників сірості, та темними янголами? Я їх, щоправда, досі не зустрічала, та, думаю, різниці майже нема…

— Я не сваритися з тобою прийшов. — Мечислав свого звіра раптом силою волі запхав куди подалі, і зараз на мене дивилися цілком притомні очі мого біологічного батька без ричання та бризкання слиною. — Так, я — не ідеальний, дочко. Але ти ще дуже молода, щоб зрозуміти всю логіку того, що відбувається. Іде війна. І ми, сірі янголи, чи не єдині на боці людей. Ми нічого не нашіптуємо, не надихаємо на подвиги, не змушуємо творити зло. Ми вважаємо, що людина сама в змозі вибрати, на чиєму боці їй бути, як діяти та чинити. Ми оберігаємо людську расу від погибелі. Бо що буде, коли світ заполонить тільки добро й усі-усі раптом стануть світлими? Чи навпаки: світ наповнить зло і земля перетвориться на пекло? І в першому, і в другому випадку людей просто не стане…

Інка у своєму кутку, куди забилася, наче миша, раптом голосно чхає.

Ми озираємося на неї:

— Будь здорова, — кажу автоматично.

І раптом розумію всю безглуздість та жахливість ситуації. Інка все чула. Мечислав її живою не відпустить. Схоже, Інна то розуміє. Мечислав хижо посміхається. Він не встигає нічого сказати, бо в його кишені раптом озивається мобільний. Він дістає телефон. Уважно дивитися на екран, на номер того, хто телефонує.

— Алло. Так, я. Секунду зачекай. — І вже звертаючись до нас: — У мене важливий дзвінок. Не здумайте тільки з повітря вичаклувати мітли та полетіти. По-перше, ви не відьми, а по-друге, п’ятий поверх, і я вас навіть на небі дістану. Кілька хвилин без мене, окей?

Мечислав поривчасто виходить, запопадливо за собою прикривши двері кухні.

Я повертаю голову до Інни:

— Ну і як він тебе вирахував, розкажеш?

Інна нарешті підводить голову і піднімає на мене очі. Такою розгубленою, розчавленою та переляканою я її ще не бачила. Ніс розпухнув, кров уже зупинилася, але від того Інна не виглядає ліпше:

— Він мене вб’є, Адо. Після того що я почула та знаю про нього, він мене точно вб’є.

Інна шморгає і тільки завдяки силі волі не починає ревіти. Може, спроби були, але Мечислав, напевне, зупиняв їх відразу. Авжеж, янголи не люблять, коли вампіри плачуть.

Я сумно хитаю головою. Що я можу їй пообіцяти? Я не впевнена, що зараз сама собі можу допомогти. Натомість озвучую зовсім інше:

— Не вб’є, Інно. Поки я жива, він тебе не вб’є.

— Ти обіцяєш?

— Так, — не роздумуючи, відповідаю: — Я обіцяю!

— Ти знаєш, Адо, коли він мене схопив, я й уявити не могла, як Мечислав мене вичислив. Та поки ми до тебе йшли, він усе пояснив. Бо для йоур дедді я й так не жилець, тому мертвим можна спокійно сповідатися, вони ж не розпатякають і всі таємниці заберуть з собою в могилу.

Інна вмовкає. Вона не знає, з чого почати розповідь про те, як заклала мене Мечиславу. Мені стає її шкода. Я підводжуся з-за столу. Відкриваю кухонну шафку, дістаю з верхньої полиці заначку — пачку цигарок. Кидаю її перед Інною.

— На, закури. Мо’, трохи попустить.

Що тут почалося… У мене склалося враження, що Інна не цигарки побачила, а винищувача вампірів зі святою водою та осиковим кілком у руках, то як мінімум.

Вона вхопила пачку, злісно почала її шматувати, потім зірвалася зі стільця, аж той перевернувся, згребла все зі столу і кинулася до вікна. Рвучко відчинила його навстіж і викинула туди пошматовані цигарки.

Я аж рота роззявила. «Очманіла геть від страху», — подумалося тоді. Підійшла до Інни. Відтягнула силоміць дівчину від розчахнутого вікна, бо вона стояла, міцно вчепившись руками в підвіконня, і важко та натужно вдихала холодне вечірнє повітря:

— Ну-ну, Інно. Не побивайся так. Доста. Усе буде добре. От побачиш.

Я беру обережно її за руки, наче смертельно хвору, та саджу на стілець, на якому щойно був Мечислав. Піднімаю з підлоги необачно перевернутий стілець, зачиняю вікно. Інна обхоплює голову руками та починає плакати.

Я не заважаю їй. Сльози бувають гіркими, інколи безглуздими, інколи щасливими, але ніколи вони не бувають нещирими, звісно, якщо ви — не голлівудська зірка та не вар’ят.

Вона перестає плакати так само швидко, як і почала. Шморгає носом, бере брудний рушник, яким іще півгодини тому прикривала носа і витирала кров. Тепер, очевидно, не до церемоній, і вона голосно висякується.

— Мечислав говорив, що то Антон підказав йому ідею за мною поспостерігати. Не відаю навіть, що пуцьвірінка до цього підштовхнуло… А може, вони за всіма час від часу шпигують, і тут враз прийшла моя черга. Хай там як, але то було невчасно. Ти ж добре знаєш, що сірі вампірів недолюблюють. Шет, та хто нас любить? Так, вони не марнують нагоди їх, тобто нас, використати, але це як у торгівлі — ю мі енд ай ю.

— Ага, точно, Інно, — не втримуюся, вставляючи не зовсім вдало у спіч Інни власних п’ять грошиків. — Якщо йдеться про сірих, недолюблювати означає нікому ніколи не вірити.

Інна лишень зітхає та веде свою розповідь далі.

— Того дня, коли я була в тебе і приносила ключ, мене вислідив Антон і, звичайно, відразу «злив» Мечиславу.

Інна гірко зітхає. Обережно пальцями правої руки торкається свого розпухлого носа. Здається, перелому нема, той тільки напух і трохи посинів, але обриси залишилися такі ж, як і раніше. Упирка кривиться, їй болить.

— Інно, він тобі погрожував, так? І ти тому все вибовкала?

Інка ще раз торкається свого носа. Бере зі столу ножа, роздивляється в ньому своє відображення. Воно її не тішить, і дівчина готова знову розревітися. Деякі істоти ніколи не змінюються, навіть на гільйотині їм важливо, яка у них зачіска і чи не потекла, бува, туш.

Маю щось із цим зробити…

Випалюю перше, що стріляє в голову, повертаючи упирку до реальності. Мечислав може з’явитися будь-якої хвилини.

— Інно, а до чого тут цигарки? Чим тобі не догодили? Застереження Мінздраву вперше прочитала на коробці?

Інка зітхає. Сердито та розпачливо кидає ніж на стіл.

— Мечислав мені не погрожував, Адо. Ні він, ні Антон, ні будь-хто інший.

Інна крутить головою, ніби старається скинути з себе щось неприємне та гидке. І раптом починає варнякати щось дуже химерне.

— Адусю! Ти знала про те, що людина, яка палить, стає дуже вразливою в той момент, коли це робить?

Я стенаю плечима. До чого тут і зараз куріння? Інна, очевидно, не розуміє мого здивування, бо веде далі. Здається, зараз буде лекція про шкоду тютюнопаління.

— Енд вот? Твій батько, Адо, дуже розумний і любить повчати. Ти на нього заледве схожа. Усе в собі носиш — і знання, і повчання, і злобу, і добро. А він? Хизується своєю всесильністю постійно. А знаєш, у цьому випадку мушу-таки йому подякувати. Якщо виживу — ніколи не закурю, реалі. Клянусь. Виявляється, традиція паління має не одну тисячу років. Правда, в давні часи ніхто цигарок не курив, тільки люльки, і то не всім дозволялося. До цього потрібно було підготуватися. У давнину куріння вважалося процесом медитації. Коли ти куриш, ти розкриваєшся, наче флауер ін сан. Ти тоді і сильний, і вразливий водночас. Пригадуєш вислів «викурити люльку миру»? Знаєш, чому так кажуть? Бо коли твій ворог пропонував тобі мир, ти з ним сідав не за стіл перемовин, а погоджувався «викурити люльку». Куріння люльки — то ціла церемонія. Сам процес — це медетейшен. Це — твоя відвертість перед ворогом, ти відкриваєш власну душу, і твої наміри стають явними. Але і ворог теж перед тобою її відкриває, і ти теж бачиш усі його наміри, явні та приховані. Із поганими намірами ворог навряд чи наважився б закурити з тобою. А якщо ті наміри добрі — люлька докурювалися і ви щасливо укладали мир.

Наш козак Мамай, котрий курить люльку, — це взагалі сакральне явище. Це не просто нагода розслабитися — це можливість розширити власну свідомість, впустити в неї побільше інформейшен, невидимої людському вуху, оку, свідомості… Тільки вибрані вміли та знали, як зет робити. Люлька допомагала колись нашим характерникам, людям, які вміють та знають, що і як. Пригадуєш розповідь про характерника Сірка? Який перед тим, як відбивати атаку ворога, сідав курити люльку. А результат такий: ворог його не бачив, дивився на козацьке військо і не помічав. Люльки і донині ритуально курять у гуцульських селах жінки. Так вони позбуваються негативних енергій, які потрапляють до їхніх осель разом із чужими енергіями бед піплів. Непідготовленому слабкому і молодому організму краще не курити. До речі, ю знала, що, за статистикою, люди, які вміють «правильно» курити, живуть довше, аніж ті, що ведуть виключно здоровий спосіб життя і не курять? Куріння люльки — це дійство, а куріння цигарок — то дурість. Тобі здається, ти розслабляєшся, коли палиш, а ін момент, як з’ясовується, ти стаєш надзвичайно вразливим і різні болячки липнуть до тебе, магнітом притягуються, бо ти тоді відкриваєшся для всього, ти майже смертник. До того ж те, що ми ін зет таймс куримо, — це суцільна лажа, яка не дає жодного захисту від втручання недоброзичливців. От мене твій батечко і підловив за процесом паління-лажування. Я була відкрита перед ним, мов книга. І він легко зчитав і те, як я знайшла ключ, і як тобі його передала. Ніколи нізащо більше не закурю! Навіть коли хтось візьметься мене вчити правильно те робити — не стану палити. Ліпше я сама лізтиму комусь у душу, аніж дозволю всякому падлу там комашитися. А знаєш, виявляється, рак легенів чи інші легеневі болячки, котрі чіпляються до завзятих курців, — то не так фізична шкода від яду-нікотину, як шкода від того, що ти, курячи, ходиш-бродиш світом з відчиненими навстіж у душу дверима. З часом, якщо ти не припиняєш це робити, то навіть стіни твоєї оселі робляться прозорими. О, ні! Я більше не куритиму. Моя дурна звичка мене заледве не згубила. А може, й згубила… Вибач, Адо. Але, але… Я й слова йому не сказала про ключ і про тебе, реалі!

— То правда, вона мені нічого не казала.

Я не знаю, що саме почув Мечислав з нашої розмови. Він зайшов тихо, навіть двері кухні не рипнули, мовби крізь них пробирався.

Стояв, задоволений собою, сплівши руки на грудях.

— Отже, таке, дівчата. Дамо тютюнопалінню спокій. Дехто з нас уже переконався в шкідливості цієї згубної звички, особливо коли не вмієш правильно нею користуватися. Повернемося до того, з чого почали. Ти, — він тикає пальцем на Інну, — вставай, підеш зі мною. А від тебе, люба донечко, дуже залежить, чи цей непотріб, мається на увазі упирка, залишиться живим. Правду кажучи, не думав, що вона для тебе так багато важить. Ще одне: щойно надійні люди мені повідомили адресу, за якою переховується мала Христина. Це містечко Винники, 30 хвилин їзди. За хатою уважно слідкують надійні люди. Заодно і за Іреною, і за Михайлом теж. Так, здається, звати твоїх друзів-людей? Оскільки Софія поки мені не дуже потрібна, то я й не намагався її шукати. Це я, донечко, випереджаю твоє запитання — чому я досі не знайшов матері Христинки.

Мене аж пересмикує від почутого. Він зупиняє мене, розуміючи, що я готова знову вихлюпнути на нього купу дошкульних слів.

— Цить, Аделаїдо. Не гостри язик, притримай до ліпших часів. Нікого з перерахованих поки не чіпатимуть. Звичайно, доки ти будеш слухняною. Не чіпатимуть і твого рідного брата. Хоча, думаю, цього курдуплика людського якнайменше шкода. Та ти чомусь надто м’якодуха, доню, всіх жалієш. Ну?

Із чого я раптом узяла, що надійно заховала Христину? Наївна. У Мечислава довкола свої вуха та очі. Він давно живе у цьому місті. Він тут свій. То я в ньому чужинка, що в якийсь момент захотіла стати своєю. Але що я могла дати цьому місту, крім любові, поваги, чуйності та людяності? Останнє, звісно, під питанням. Чи є вона в мені, та людяність, якщо я не людина? Мечислав — господар сірого боку міста Лева. І я можу або стати під його прапори, або просто забиратися подалі звідси. І вже знаю, що з вередливості нікуди не заберуся. Я відчуваю, що це місто має й інші кольори, я бачу і зустрічаю їх щоденно — світле, веселкове, тепле, чуйне, загадкове, але сірість мені зараз затуляє світ, не дає дихати. Сірість — то вроджена вада моєї душі, бо я створена сірою? Чи, може, у мене ще є таки шанс виправитися?

Мечислав щось там далі варнякає про велику місію сірих, про те, що він змушений так зі мною поводитися… Нарешті мені це все набридає. Я обриваю його на півслові і рявкаю злісно:

— Заткнися. Досить! Я все зрозуміла! Коли?

Він умовкає. Виводить Інну з-за столу, легко штовхає її перед себе. У дверях озирається на мене, міряє своїм рентгенівським фірмовим поглядом: «Я про тебе знаю все». Я стискаюся до атома. Знаю, що він буде намагатися вкотре зчитати мене. І знаю, що я не дозволю, хоч би як мені було важко. А зараз це аж надто боляче робити. Я дуже втомлена за день, бо оберіг Ядвіги (а тепер я знаю, який він насправді потужний) віддала Христині. Але я витримую, хоч і руки, і ноги у мене дрібно тремтять.

Та Мечислав цього не помічає, тільки задоволено посміхається і, наче суперкомплімент, відвалює:

— Моя кров! Молодець. Завтра опівночі ми на тебе чекаємо біля озера на Світовидовому полі. От тобі й завіса води. Ключик візьмеш із собою, можеш прихопити і цього свого хвоста, Віктора. До речі, де це він досі валандається і тебе саму лишив? Вважай, Аделаїдочко, дуже ним не захоплюйся, бо він тобі не пара. І не кривися так, він теж не зовсім людина.

Я лишень киваю у відповідь та сяк-так складаю губи в посмішку. Виходить не дуже переконливо. Я знаю. Тьху. Мечислав ще сміє мені вказувати, з ким я маю зустрічатися! Пара, не пара… Інна намагається озирнутися і щось мені сказати. Мечислав не дозволяє їй цього зробити, хапає за плече і волочить до вхідних дверей.

Я кілька секунд стою, мов укопана, посеред кухні. Гучно гримають вхідні двері. Заплющую очі. У голові каша. Почуваюся зніченою та приголомшеною. Так, я щойно програла битву. Мечислав нав’язав мені власну гру, і я змушена грати за його правилами. Бо я не навчилася зраджувати людей, навіть якщо вони мені майже ніхто, чужі. Бо для мене багато важить людина, яка живе в мені й голосно досі говорить. Чи я стану такою ж бездушною, як усі сірі янголи? Може, колись, та не нині. Я стою, збентежена щойно почутим від Мечислава. «Віктор — не зовсім людина», — сказав він. Так, батько міг це спеціально бовкнути, щоб боляче вразити, зачепити мене. Міг. Я кидаюся стрімголов до кімнати, за дверима якої мав би сидіти і чекати на мене Віктор. Мечислав його не вчув. Чому? Я з розмаху відчиняю двері і…

…торопію…

7. Віктор

На мить я справді оторопіла. Від краси. Ще встигла подумати, що до цього моменту вважала Віктора досить симпатичним, хай і не зізнавалася собі в цьому, але ж ніяк не суперкрасенем. А тут…

Могутні крила були не зовсім білі, радше такі, мов кожну пір’їнку помережили тонюсінькими промінцями сонця. У тому сяйві й обличчя молодого чоловіка (якщо, звісно, про янгола так можна сказати) видавалося геть іншим.

У мене навіть в очах почало трохи пекти. Чи то від небесного сяйва, чи від краси, а може, від непролитих сліз, яких ох скільки набралося. І вже підсвідомо розумію: знову мені необхідно робитися сильною. Розслабитися не дадуть, це точно. Таке відчуття, наче кіноплівку, на яку небесний режисер зафільмував мої пригоди, вкотре заїло, і все йде по другому колу, і мені от-от почнуть ставити умови, ультиматуми, вимоги. Добре, якщо не стовідсотково протилежні, аніж ті, котрі щойно почула від батечка.

На обличчі Віктора — шматина вдаваного спокою, з-під якої пробивається ніяковість, біль, сум’яття. Що він читає зараз на моєму? Звинувачення у зраді! Я не закриваюся. Хай читає.

Біля Віктора ще один… світлий янгол. Обличчя просвітлене, спокійне і умиротворене. Він із неприхованою цікавістю роздивляється мене та міцно тримає Віктора за передпліччя. Невже ще одного мого приятеля в заручники взяли? Софію — темні, Інку — сірі, Віктора — світлі? Що за день такий? Схоже, що вся янголина братія в чергу вишикувалася, аби мені допекти?!

Боляче й сумно. Хто ж ти такий, Вікторе, насправді? Заручник обставин, янгол, друг, приятель, охоронець юних дуреп?

Та таки розмову розпочинаю не я.

— …Він загинув на війні. Не на своїй війні. То була чужа війна. Ще одна нікому не потрібна безглузда смерть, смерть не за батьківщину, смерть не захисника, але смерть воїна. Я був його янголом-охоронцем. Я тоді не встиг, банально не встиг розгорнути вчасно крила. Поруч помирала дитина в утробі матері. Я залишився допомагати іншому янголу, який припізнювався. Я не знав, що то був янгол смерті. Янголам заборонено допомагати одне одному. У кожного власна місія. Однак, коли довго опікуєшся людьми, то з часом стаєш схожим на них. Я забагато від нього, тобто від Віктора, набрався тої самопожертви. Він заслуговував жити далі. Він на тій війні не вбивав, він рятував пропащі душі. Якщо слово — то зброя, то нею. Він був майже святим… Утім, це не конче важливо зараз, Адо. А тоді я просто не встиг допомогти йому і вплутався в чужу історію. Та дитина мала померти. То її доля. Я вдерся на заборонену територію і змінив тоді світ. Я не мав піддавати сумніву Божий промисел. А наслідки? Наші вчинки, навіть благі, але які зроблені без права на виправлення, — ланцюг невдач.

Той, кого я ще годину тому називала Віктором, дивиться мені в очі. Його приятель мовчки спостерігає за нами, але поки не втручається. Він — німий свідок розмови-суперечки-виправдань-звинувачень двох янголів. Тільки я не стану нікого ні в чому звинувачувати. Принаймні не зараз. Я надто втомлена для цього.

— Я мусив виправити власні помилки. І тому я став Віктором. Позичив його смертне тіло. Я став земним чоловіком, який відчуває біль, горе, який уміє ненавидіти, плакати, сміятися, жартувати і любити. Він мене навчив усьому, що вміють і знають люди. І я зумів побачити людську душу зсередини. Це варто було робити лишень заради того, щоб зрозуміти найважливішу ідею Творця. Усі ми — янголи, люди, істоти, нелюди — зроблені з одного матеріалу. І, коли влаштовувався на роботу до «Темного янгола», Валерій мене не розгледів. У Вікторові він побачив тільки Віктора — звичайного дисциплінованого виконавця.

Віктор вмовкає. Але очі й далі такі ж чисті та чесні, наче з найкращих у церкві ікон.

— Чому ти не зізнався мені? — зривається з моїх уст, наче докір.

Відповідає чесно, і це трохи дратує:

— Ти не запитувала.

Так, я не запитувала. Навіщо? Я не могла навіть припустити такого. Я одного разу дозволила собі зазирнути у відкриту навстіж душу Віктора. Мені стало соромно, бо побачила там тільки вірного, чесного й відданого, ще й доброго чоловіка, з нелегкою долею. Але в кожного з людей, хто мав за плечима досвід війни, доля обов’язково нелегка.

— А якби запитала тебе про це, — тикаю пальцем у його крила, — ти б зізнався?

Він, не роздумуючи, відповідає:

— Так. Але від цього знання стало б лишень гірше. Бо сірі янголи під час народження отримують людське тіло. Темним і світлим для того, щоб увійти у світ людей, потрібний носій. Зазвичай для світлих це людина, котра щойно померла і душа її відлетіла.

— А для темних? — мене справді бентежить і цікавить відповідь.

— Для темних? По-різному. Тому ти й не довіряєш янголам. Жодним. Це інтуїтивно. Донедавна ти їм просто не вірила, тепер — майже ненавидиш. А тобі так потрібний був друг.

Мені стає зле від щойно зробленого відкриття. Гра в піддавки з Мечиславом не видається настільки важливою, як те, що зараз відкрилося мені.

— То ти, виходить, мій янгол-оборонець? — не втримуюся від сарказму. — Цікава історія, хлопці. Тільки чи можуть янголи мати янголів-оборонців?

— Не можуть. — Нарешті озивається той, що тримає Віктора за плече. Він також не ховає очі, не ставить завіс чи перепон, як то зазвичай робить Мечислав. Світлим янголам так не личить чинити. Але чим вони кращі за сірих?

— Нічим, — відповідає старший янгол. — Але це — не змагання, Аделаїдо! Це — життя.

Хай йому грець, він читає мої думки. Я кривлюся, мене розбирає злість.

— Ви думаєте надто голосно, панусю. Зараз ви ображені, і тому наче розгорнута книга.

— Що ж, постараюся думати тихіше. — Голова починає крутитися, наче мене щойно промчали на американських гірках: вітер свистить не лишень у вухах, він обтрушує спокій із душі. — Вікторе, що ж тоді трапилося з тим хлопцем, тіло якого ти використовуєш? Ти маєш його пам’ять, знання, але ж де його душа?

— Деякі питання не потребують відповіді, панусю, — відгукується старший.

— А-а-а-а-а! Зрозуміло. Віктор підписав папірець про нерозголошення державної, пардон, янголиної таємниці, так?

Старший доброзичливо всміхається. Схоже, навіть щиро.

— Річ не в цьому, панусю. Чи… не зовсім у цьому. Інколи буває шкідливо й для людської, й для янгольської психіки отак відразу, вмить, усе дізнатися. Ліпше, коли світ відкривається тобі сам, без примусу з чийогось боку.

Мене починає морозити. Я втомилася. День — як рік, і, схоже, кінця йому не видно. Темні, сірі, світлі… Калейдоскоп крил, мов хмар перед бурею. Невже сірі покидьки мають рацію: світлі — не кращі за них, лише трохи інші?

— Тобі треба сісти, Адо. Геть зблідла. — Віктор легко струшує руку старшого.

Це добре, значить, Віктор таки не заручник. Отже, зараз не буде торгу, а я матиму час трохи перепочити перед тим, як почну «рятувати» світ. Чому так хочеться спати?

Стулюю очі, бо світ аж гойдається.

Віктор миттєво долає відстань. Підхоплює мене на руки. «Заради яких ще… янголів він мене тягати здумав?» — кволо ворушиться в голові, але не встигаю засперечатися, бо мене, як маленьку, заносять на руках на кухню, дбайливо садять на стільчик. Друг Віктора чаклує над моєю головою, і я відчуваю, як світ розвиднюється, мене заполонює спокій та умиротворення.

— Якщо запитаю, то ти не збрешеш? — намагаюся піймати погляд Віктора. Хоч то дурня, мені янгола не загіпнотизувати, принаймні коли сили не відновлено. Почуваюся немудрим дівчиськом, що самовпевнено погодилося грати в дорослі ігри.

— Я тобі ніколи не брехав, Адо. І ти це знаєш.

Він спокійний. Не сів напроти, став у дверях, ледь зіперся на причілок. Поза майже розслаблена, а за нею — нерви, збиті в тугу пружину.

— Гаразд, не сперечатимусь. Бо таки твоя правда: я не запитувала, і тому ти не відповідав, хоча міг і натякнути. Та зараз не про це. Мишко, Павло, Ірен урешті… Вони хто?!

— Люди, Адо. Звичайні люди, яких дуже багато у цьому місті. Лишень Павло знає забагато як для людини. От і все.

— Точно? Тобто ні в кого немає домішки якоїсь крові? Світлої, темної, сірої, кольорової чи ще якоїсь там?!

— Усі, кого ви щойно перерахували, — люди. Що ж до домішок… Дехто з людських мудреців запевняє, що в кожній людині намішано порівну й янгольського, й чортячого, перепрошую, що таку погань в оселі згадую. І людина самостійно вирішує, на який бік їй пристати. У мене та вашого знайомого Віктора, панночко Адочко, лише світла, — втручається в розмову другий янгол, закінчивши маніпуляції з моєю головою. — А у світі білому зустрічається і суміш, тобто кольорова. Та зараз не про це, панусю.

— А пан Олег, ну, той, що з парку? Він хто?

— Олег? О-о-о-о. Та ви й самі здогадалися! Хочете переконатися, чи маєте слушність? Пан Олег — Хранитель Міста. Такому особливому місту, як Львів, просто необхідно мати охоронця, і не одного. У пана Олега відповідальна місія: він оберігає сакральні знання міста від нечестивих посягань, не лишень людських, а й від янголиних. Знаєте, наскільки складно протистояти віянням часу, епохи, особливо коли ти людина і ці віяння обіцяють за зраду й гроші, й славу, і всевладдя? Тільки справжній Хранитель може тому противитися. Та він один — ніщо, піщинка. Його талант полягає в іншому: знаходити і між людьми, і між янголами тих, хто любитиме і берегтиме це місто навіть більше за власне серце. І тому, люба моя панночко Адочко, хранителі міст не мають крил. — Він раптом усміхається відверто і щиро. — Бо крила — це спокуса. Бувають моменти, коли настільки важко, що хочеться втекти, чкурнути від своїх обов’язків куди подалі. Бо міста вміють любити, але бувають геть неґречними. Майже як люди. Місто — це не просто тобі архітектура, старі будинки, бані церков, давня бруківка під ногами, і навіть це — не ті мешканці, що живуть зараз у ньому. Місто творить дух міста. А ВІН — це емоції, це любов, це віра, надія, натхнення, це жага до життя, до творення.

— І я маю вірити тому, що ви мені щойно наплели? — бовкаю розгублено.

— Навряд чи. — Він ледь стенає плечима. На відміну від Віктора, він майже не стривожений, немов для нього такі розмови — не первина. — Мене здивувало б, якби панночка, навіть за людським віком досить юна, раптом почала геть-чисто у всьому розбиратися. Зрештою, багато відомих мені дорослих так ніколи й не доростають до вашого, Адо, сприймання світу. Оце пригадалася мені притча про Людину і Метелика.

— На розкішному кущі бузку, недалеко від будиночка одного добросердного Чоловіка, висів собі звичайнісінький кокон і чекав свого часу. Молодий Чоловік любив милуватися цим кущем. Буяла тепла весна, і бузок мав от-от розпуститися. Чоловік був тямущий та спостережливий. Звісно ж, він відразу розгледів і кокон. І дуже зацікавився, і став із більшим нетерпінням чекати з’яви на світ метелика, аніж того дня, коли розквітне бузок. Якось він запримітив у коконі невеличку щілинку. Чоловік придивився уважніше і зворушено зауважив, як через цю малесеньку щілинку на світ білий хоче вибратися найсправжнісінький Метелик. Серце чоловіка наповнилося втіхою. Він був на порозі справжнього дива — от-от розквітне бузок і от-от народиться справжній крилатий Метелик. Минав час. І бузок розквітнув рясно та пишно. Його пахощі наповнили всю вулицю. Однак чомусь не дуже радісно було на серці у доброго Чоловіка. Метелик досі не народився. Навпаки, він зовсім притих у своєму коконі. Здається, він там помирав, полишивши спроби вирватися із занадто міцного сховку. Чоловік вирішив допомогти Метелику. Пахощі бузку були такими духмяними, сонечко таким лагідним, весна такою гожою… Так хотілося жити. Чоловік ухопив ножиці та розтяв кокон, допомагаючи Метелику народитися.

Старший янгол вмовк, питально дивлячись на мене. Я мовчала, хоча вже здогадувалася, чим закінчиться притча і на що світлий чувак натякає.

— І сталося те, що має статися, — вів далі янгол. — Кокон розкрився, звільняючи крилатого невільника. Метелик радісно затріпав крилятами, всміхаючись безжурно сонцю та гожій днині, однак… Його прозорі крильця були заслабкими, він ледве ними ворушив. Бо зарано народився.

— Він помер? — різко запитала я, ловлячи себе на думці, а чи можна так казати про метеликів.

— Ні-ні. Він не загинув. Метелик залишився жити на розкішному бузковому кущику, але жодного разу так і не полетів. Люба моя панночко! Перед тим як почати літати, потрібно спочатку навчитися самотужки вибиратися через вузькі щілини. Усе завжди має відбуватися вчасно і без настійливого втручання зовні, навіть із благими намірами.

Він і не очікує мого захоплення розповіддю чи схвальної реакції. Буденно простягає руку до столу, підхоплює брудні, замащені кров’ю Інни ганчірки, що нещодавно були рушниками, кидає їх до смітника. Потім з огидою хапає горня, з якого пив чай Мечислав. Кривиться. Посудина теж летить до сміттєвого відра.

— Ей! Алльо! Це, врешті, тільки брудний посуд! Навіщо його викидати? Я потім помию. — Мене трохи дивує така реакція світлого янгола на сірого. Я ж теж сіра. Невже і я для них настільки огидна?

— Ви, панночко, певні, що хотіли б відмивати посудину, з якої він пив? — про це мене запитують мимохідь, ополіскуючи мою та Іннину чашки. — На горнятку, зрештою, не лише сліди сірого янгола залишилися, але й слина перевертня. А у вас на руках можуть бути подряпини. Або під час миття можна випадково чимось поранитися. Навіщо ризикувати?

Блін, найобразливіше, що він із мене навіть не знущається. Просто приглядається з непідробним науковим інтересом. Та мене зараз цікавить не це.

— Що із Софією? Хоч ви мені правду скажіть!

— Усе просто, шановна панночко! Вона у темних, — так само буденно лунає у відповідь, як і попередня заувага про посуд.

— Ти знав?! — Це я вже до Віктора, плювати на всяких… прибиральників-посудомийників. — Ти ж добре бачив, як я нервувала і навіть думала, що Христя — уже сирота. Чому ж мовчав?!

— Остаточно переконався сьогодні, — Віктор не відводить очей, мов не відчуває за собою провини. Це бісить значно більше, ніж усі дошкульні репліки таточка. — Зрештою, Адо, після історії в дитячому садочку висновок напросився сам собою. Ти ж розумниця.

Розумниця морщить лоба. Як мені все це набридло!

— Адо, люба моя дівчинко, ти надто постраждала в цій янгольській грі. Пробач нам, якщо зможеш. — Віктор говорить майже пафосно. Мене від цього аж шляки трафляють. — Я не зміг тоді вчасно відвернути від тебе увагу твого батька і його… приятеля Валерія Едуардовича. Мені здавалося, що Мечислав хай трішки, та все ж тебе любить. Однак він, щоб допекти супернику, підставив власну доньку. Дитинність якась, чесн…

Я різко його уриваю:

— Тобто, Вікторе, виходить, що для тебе викрадення двох дівчат, одну з яких заледве не вбили, а іншу планували перетворити на потвору, — то дитинність?!

— Для сірого янгола такого рівня — так, дітвацтво. Адо, зрозумій, будь ласка: аби збагнути сірих, маєш або мислити їхніми категоріями, або принаймні мати про них уявлення.

Риси обличчя Віктора загострюються, під очима цілком людські тіні втоми, що виглядають наругою над світлим ликом, але він досі впевнений у власній правоті.

— Рятувати світ — це не для тих, хто ще не вибрався з кокона, бо досі не зміцнів. Це небезпечно. Ви пам’ятаєте, як кілька тижнів тому всміхалися осені, бо почувалися щасливою?! Ви ще знаєте, як то — бачити кольорові веселі сни? Світ, панночко, доволі важко самотужки рятувати. Ваших крилець на всіх не вистачить.

— Що? А чиїх вистачить? Поважних світлих янголів?! Та всім начхати на закладені душі в схроні Втраченого Раю. Ви, типу, за мир у всьому світі, так?

— Так, панночко, — прохоплюється старший янгол. — Мир — дуже важлива річ. Війна — то крайній захід. Коли зачнуть війну янголи, постраждають насамперед люди. Ніхто цього не хоче, особливо Творець. Тому мусимо триматися миру.

— Що ж мені робити? — Я не розумію, до чого він хилить. — Вони ж, тобто темні, слідком за вами прителіпаються та зачнуть вимагати ключа! І ви, певно, також хочете його отримати? І що накажете втнути в такому разі? Піти в майстерню, зробити копії, щоб на всіх охочих стало?! Чи, може, той дурнуватий ключ узагалі взяти й знищити? А знаєте що? Валіть краще самі до того озера та розбирайтеся там без мене!

Від мийки чується тихе кахикання. Старший янгол встиг закип’ятити чайник і тепер виставляє на стіл свіжі порції чаю. Якщо далі так піде, то у моїх венах тектиме чайна рідина, а не кров янгольсько-людська хлюпотітиме.

— Я не хочу чаю! — почуваючись істеричним підлітком, ображено відсовую вбік горня.

— Може, зробити кавусі? — мирно цікавиться янгол і запрошує до столу Віктора, котрий досі підпирає двері кухні.

— Дякую. Кави я теж не хочу, — випалюю роздратовано.

— А може, компотик будете?

Ледве стримуюся, щоб не сказати, куди він може собі запхати той компотик. Тому, стиснувши губи, ображено мовчу.

Але при цьому чудово розумію, що отакі-от… екстравагантні… методи його діставання досить дієві: мені не лише фізичних сил від його чаклування над моєю головою додалось, але й душевна втома відступила.

Янгол примирливо всідається навпроти, бере за руку, зазирає в очі.

— Отже, панночко Адо, тепер без жартів та образ. Вислухайте мене, будь ласка, уважно. Ви не станете гратися в партизанську війну й тим паче наражати себе і все місто на небезпеку, гаразд? І не будете гукати на допомогу Ірину, Павла та Мишка, про яких згадувалося сьогодні, бо після зустрічі з сірими янголами вони навряд чи вціліють. Ваша ідея з дублікатами ключа нерозумна. А щодо знищення — мені подобається. Однак навряд чи можна її зреалізувати. Світлим цей ключ непотрібний. І не варто взагалі ті двері відчиняти. За ними зовсім не те, що ви думаєте.

— А що за ними? Вхід до раю? І ви боїтеся, що туди можуть потрапити нечестивці? — Сиджу ні в сих, ні в тих. Я розгублена.

— До раю? — він здивовано зирить на мене. — Скоріше навпаки. Тому зовсім не хочеться, щоб ви втрапили в пастку. Я ж наполягаю на іншому. Не ходити до озера завтра посеред ночі. Христину і вас ми заховаємо так, що навіть комарик не знайде. Щодо замкненої у сховку душі Ядвіги — це правда, вона там. Але хай ліпше вона залишається там, аніж у володінні темних чи сірих янголів.

— Що? Ви мені й справді таке пропонуєте й думаєте, що я погоджуся? Ви — божевільний. Вікторе, чому ти мовчиш?

Я сердито гупаю кулаком по столу. Чай із повних горнят розхлюпується. Темні мокрі плями затоплюють стіл. Старший янгол невдоволено хитає головою, схоплює суху шмату з батареї і зачинає активно витирати нею розлиту рідину. Озираюся на Віктора. Він і далі мовчки підпирає кухонні двері, в очах — сум і розпач. Мені стає його жаль. Він між двох вогнів.

— Уяви собі на мить, Вікторе, — то вже звертаюся до нього, бо старша посудомийка, схоже, ніяк не заспокоїться, поки не наведе лад на кухні, — на що перетвориться це місто, та й не лише воно, якщо в одній місцині завтра зійдеться два, якщо не три янголині клани? Усі прагнутимуть влади і всі, за великим рахунком, добре розумітимуть, що люди проти них безсилі. І вони, якщо я не з’явлюся вчасно, притягнуть на екзекуцію геть усіх, хто хоч якимось боком причетний до мене: Софію, Христю, Михайла, Павла, Ірину, Клару, звісно ж, Інну, бо ж я їй обіцяла свій захист, Таньку, в квартирі якої я досі мешкаю, мо’, і за моїми братом та мамою з’їздять… І почнуть убивати по одному, аж поки я не погоджуся відчинити ці срані двері. Ви ж добре знаєте, що це можна робити протягом трьох днів, поки ніч не почне довшати, поки триватиме рівнодення. То не жарти. І хтозна, з кого розпочнуть. Може, навіть сам Мечислав робитиме вибір, а мо’, кинуть жереб. Сірі — вони ж іще ті вигадники. І, звісно, від знання, що через мене загинула купа хорошого люду, я збожеволію.

Старший янгол досить серйозно дивиться на мене своїм чистим поглядом і доволі спокійно промовляє:

— Ви не збожеволієте, панночко Адо! Сірі завжди були на диво живучі, цього у вашого поріддя не відібрати. Але… Ви зламаєтеся як не на першій жертві, так на третій. А потім… Потім прийде розуміння, що першу жертву все одно не повернути… тож нащо отак себе було мучити, та й інших теж? Так?

У кухні враз настає гнітюча тиша. Шкода, що кран у Софіїній господі не підтікає. Хоч би краплина води ту мовчанку розбила.

Я не стримуюся вкотре.

— Тоді чим ви, світлі, кращі за решту? Ви ж не збираєтеся мені допомагати, тобто захищати невинних?

— Я не стверджував ніколи, що ми кращі, панночко Адо. — Спокійно, але трохи сумно відповідає старший янгол. — У кожного, як ви кажете, «янголиного клану» — власна місія. Ми не галасуємо на кожному кроці про свою унікальність. І ми не сповідуємо філософію нав’язування власної волі. Ми лишень намагаємося застерегти людей та істот від необдуманих чи божевільних вчинків. А це — дуже багато.

Він і справді втомлений. Говорячи, трішечки переграє. І, звісно, каже мені не всю правду, однак не переконує категорично, що повинна слухати лишень його. Тож і хочеться вірити йому, хоч трохи.

— Ви мене ненавидите? — запитую те, що давно мене мучить. — Ну, тому що я — сірий янгол, що оту кляту силу здобула, що ненавмисне вскочила в цю веремію з воротами й душами та, схоже на те, що і вас, світлих, у цю історію втягнула?

— Ох, янголя-янголя… — він через силу всміхається. — Яка там ненависть, що ти? Навіть більше. Наш Віктор додумався закохатися в ту, котру мав би пильнувати! Та ще й у таке непосидюче диво.

— Я не просила вашого захисту! До того ж ви, здається, говорили, що янголи не можуть мати янголів-оборонців, — вишкірююся недобре, але при цьому почуваюся ніяково.

— Звісно, не можуть, таке заступництво заслужити треба. Особливо коли ти наполовину людина. От дивлюся на вас, панночко Адо, і думаю: чому воно так? Що більше людської крові, то тендітніше створіння. То легше його знищити… і то повніша у нього свобода вибору.

— Скажіть, а чи можу я просити чи вимагати відмовитися від Віктора як від свого захисника і попрохати натомість когось іншого або взагалі нікого?! Я не хочу, щоб через мене хтось із ваших постраждав.

— Можете просити, чому ні? Тільки маєте знати, панночко, що не всі прохання в нас беруться до уваги. Я дуже добре розумію вас, Адо. — Старший янгол звертається до Віктора: — Будь ласка, можеш нас зараз залишити наодинці?

— А якщо я не погоджусь?! Я хочу з Адою поговорити і без свідків! — озивається Віктор.

Відчуваю, що він збирається сказати щось різке і неприємне своєму приятелю, але я випереджаю його.

— Вікторе, йди, будь ласка. Дуже прошу. Мені треба подумати… потім ми поговоримо, чесно. Я тобі зателефоную. А зараз я хочу залишитися сама. Подумати. Вирішити, що, як і з ким мені далі робити.

Я не брешу. Інколи й самота буває цілющою, мов ліки. І він це розуміє. Тому і йде геть. Без спецефектів, звичайним ходом, через двері квартири. Певно, мені це найдужче у ньому… подобається? Зупиняється на порозі, повертає голову до мене. Уважно дивиться в очі. Ми обоє знаємо, що я вже все вирішила. Тепер мушу потроху по закутках душі збирати мужність, аби не відступити, не зламатися у вирішальний момент.

— Вам також час, — звертаюся до старшого янгола. — Мені і справді потрібно побути самій. Зрештою, просто виспатися.

Старший янгол із розумінням мовчки киває мені. Чемно прощається і прошкує до дверей квартири. Здається, я починаю потроху читати на його гарному, але майже непорушному обличчі. Знати б, кому він співчуває більше: мені чи хлопцю, що отак-от по-дурному сплутав службові обов’язки з особистим… Не втримуюся:

— Скажіть, а охорона сірого янгола… вона — не покара? Бо якось це дивно: оберігати нас, тих, хто відмовився від світла колись…

— А ви тут до чого, Адочко? Якщо надто довго карати нащадків за гріхи пращурів, то нічого гарного не вийде. Уміння прощати навіть ворогу — це одна з чеснот, люба дівчинко. Не всі сірі відмовляються від світла. Ми з вами — не вороги! Усередині кожного Божого творіння розлито багато світла, відчувається потяг до неба. А колір крил? А що крила? Вони для того, щоб літати. Вони — не визначник приналежності до того чи іншого янголиного табору. Подумайте над моїми словами, будь ласка. Хай щастить, панночко…

Киваю на знак вдячності. Він також розуміє, який вибір учиню, однак не витрачає час на те, щоб відмовити. А ще… йому жаль офірувати мною заради незрозумілої поки мети.

Скільки там часу залишилося до «історичної» зустрічі біля озера? Зиркаю на годинник. Доба. Ще, мабуть, зможу виспатися, попрощатися з вуличками міста, усміхнутися сонцю і небу, помилуватися осінніми краєвидами.

8. Хранитель

Я дуже люблю це старе добре місто, яке вже звикла подумки називати своїм.

Львів має неповторний шарм. Навіть не так. Львів має харизму. І вона зовсім не в багаторічній історії, не в суперечках багатьох націй, які дискутують досі, і то вельми активно, кому належить це пречудове місто. Це безглуздо, пані та панове! Львів — місто виключно українське, бо батьки його — русини-українці. І хай би скільки мов у процесі навчання ти вивчив, хоч би які джинси та шорти носив, мейд ін Чайна чи Юесей, Австрія чи Полонія, ти від того не перетворишся на поляка чи німця, бо кров у твоїх жилах завжди тектиме українська.

Видряпалася на дах свого будинку. Сутінки ніжно і доволі привітно опускалися на дерева, будинки, людей. Замилувалася заходом сонця. Воно приязно та трішки вже по- осінньому сумно всміхалося мені. Відкрила назустріч тому усміху всю себе і розчинилася в небі.

«Перед смертю не надихаєшся», — так, здається, говорить доволі відома народна мудрість. Але я не дихала, як божевільний астматик, якому банально бракує не кисню, а уваги, я просто насолоджувалася ранньою осінню у вічно молодому, безсмертному місті Львові. Місті, яке розташувалося на межі великої води, великих потрясінь, історичних віх, зрад та самопожертв, на межі сакральної доцільності…

Насиченість теплом і силою зараз робила мене дужою. Навіть здалося, що тих кільканадцяти днів, які переколошматили моє життя і випили з тіла стільки енергії, не було.

Роззирнулася довкола й обімліла. Ще вчора я запримітила тут друге крісло-гойдалку, трохи стареньке, але ще доволі добротне та придатне для використання. Одне вже давненько тут стоїть. Я була безмежно вдячна незнайомцю, який сюди їх притяг. А зараз в одному з крісел сидів чоловік і мило мені всміхався. Я так заклопоталася сонячною медитацією, що не зауважила його з’яви. Це було несподіванкою, то правда, однак зовсім не випадковістю.

— Доброго здоров’ячка, голубонько! Ви ж не проти, щоб ми з вами спокійно побалакали перед тим, як усе почнеться?

Пан Олег підвівся з крісла, галантно мені вклонився.

— Прошу сідати, Адо. Розмова буде непроста, голубонько.

Я сумно зітхнула. Починаю звикати до непростих розмов.

— Доброго вечора, пане Олеже! Я завжди рада вас бачити, Хранителю.

Той киває доброзичливо. Він зовсім не здивований, що я називаю його Хранителем.

— Завжди радий вашому товариству, Аделаїдо! Мій добрий сірий янголе! Даруйте, що обставини не зовсім веселі. Та це нічого. Усе минає, і це мине. Важливіше інше. Ми з вами зараз насолоджуємося волею, ловимо поцілунки сонця. А ще я щиро поважаю вас і дуже сподіваюся, що симпатія ця взаємна.

Я зітхнула та всілася у старе рипуче крісло-гойдалку. Пан Олег теж сів. Чиїсь дбайливі руки поклали на спинку крісла теплий плед, і мені враз до божевілля захотілося пахучої львівської кави, яку вміють варити отак по-справжньому тільки тут, у Львові. У керамічній турочці, в гарячому пісочку, коли кип’ячена тепла вода, поступово нагріваючись та змішуючись зі свіжозмеленими кавовими зернами, під дією високої температури перетворюється на цілющу амброзію. І вміщає в собі усмішку божественних запахів плантацій, на яких кава росла, та пахощів міста, яке живить її тільки йому властивими соками. Місто Львів, цей гордий і чепурний панич, обожнює каву, як і більшість його мешканців. Зловила себе на думці, що теж несамовито люблю цей напій, і це також один із моїх привілеїв чи хиб, що так подобається Львову. Чому ж кава, яку вперше в Україні починали пити не у славному Львові, а в доволі симпатичному мені Кам’янці-Подільському, там не прижилася? Бо це — напій міста Лева. Гурман Львів не дуже зважав на застороги ескулапів про шкідливість надміру випитої кави: начебто колір шкіри це псує, провокує сердечні болячки, білосніжність усмішки теж від кави страждає. «Ну і що?!» — каже славне місто Львів. Йому байдуже, бо кава мусить бути, бо Львів любить каву, як і тих, хто любить його.

Я зітхнула. Що влізає у голову дурнуватому дівчиську, яке за кілька годин має піти туди, не знати куди, і зробити те, не знати що…

— Кави? — запитує пан Олег.

І якби зараз стався землетрус, я б менше здивувалася, аніж такій милій пропозиції.

Я не відповідаю. Завмираю на кріслі з придуркуватим виразом обличчя, вдячно приймаючи з рук пана Олега горнятко з гарячим напоєм. Простір наповнює чудесний аромат — густий, міцний, бадьорий…

— У нашому місті, голубонько, старалися більш-менш мирно співіснувати різні люди — і русини, і поляки, і вірмени, і євреї, і грузини… Русин Львів ставився доброзичливо до всіх, хто вмів любити, нещадно мстився зрадникам, гидував тими, хто не заслуговував не те що на повагу, а навіть на співчуття. Місто росло, ставало дедалі багатолюднішим. І міцний та поважний пан Львів ураз зрозумів: йому самому не впоратися з великим господарством. Потрібні помічники.

— Янголи? — Я перепитую наче очевидні речі. Та пан Олег не погоджується зі мною, сумно зітхнувши.

— На жаль, голубонько, янголам якось до дупи, даруйте мені за не зовсім коректний вислів, перипетії смертних, та й міст, зрештою, також. Вони зайняті здебільшого міжусобицями, переділами зон впливу, поділом влади, війнами, миром, полюванням на душі. А місту, дух якого творять люди, котрі вже жили, ще живуть і які житимуть у ньому, потрібно відшукати тих, хто вміє безкорисливо любити — не за гроші, не за владу, а просто тому, що відкрив для себе найважливішу для космосу пізнання таїну. Вічність починається з любові, і все справжнє починається з неї. Так, Аделаїдо, з’явилися Хранителі. Звичайні смертні люди, у чиїх венах тече кров міста і які його люблять так, як дитя може любити рідну неньку. Тільки за те, що вона дала йому життя, а решта — це звичайна турбота або проста повага.

Я не розкриватиму вам усі тонкощі роботи Хранителів і того, хто ними стає і за які такі заслуги, — це доволі довго, заплутано і геть не важливо, особливо, коли ти — янгол. Я лишень розповім вам, голубонько, що необхідно знати перед тим, як ви відправитеся до Втраченого Раю. Цю інформацію від вас приховали. І зробили це навмисно. Світлі висловили своє бачення ситуації, тобто вони вважають, що не варто йти вночі до озера та відчиняти заборонені двері! Так, і вас, і вашу сестру вони захистять. І це дуже шляхетно з їхнього боку. А що буде з вашими друзями чи родиною? До них усім байдуже, бо всіх не захистиш і не вбережеш, а вас це мучить. Усім, звісно, крім Віктора, бо він вас любить. І не так за ваше янголине походження, як за людяність.

Я мовчки п’ю каву, слухаючи спокійну та розважливу промову пана Олега.

— Оцей ландшафтний парк, що внизу, — пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», — має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувалися завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі. Знищити цю красу — це майже те саме, що вийняти з людини серце і сказати, що вона не змінилася, просто втратила здатність дихати, любити, вірити. Навіть маленькі діти знають, що не можна пхати пальці в розетку, не можна брати в руки вогонь, не можна гратися гострими предметами і так далі. Чому ж ми, коли виростаємо, забуваємо про це? Бо сонце для нас стає лампочкою, трава під ногами заважає ходити, і ми прагнемо її якнайшвидше закатати в асфальт, а землю якось по-нормальному, по-ґаздівськи, так би мовити, використати. Не розуміючи, що на цвинтарі хмарочосів не будують, а у Божому храмі не роблять базар. «Знесіння» — місце сакральне. Місце, де є не одні ворота. Їх багато. Ви ж знаєте лишень про вхід до Втраченого Раю. Можливо, згодом для вас відчиняться й інші. І це дуже цікаво, повірте мені. В осерді Світовидового поля, тобто під ним, спить великий Змій, який потребує поваги і спокою. Не будіть сплячого Змія, бо, коли розбудите — загине не тільки той, хто розбудив, а й той, хто дозволив це зробити. Хранителі бережуть це місце від зазіхань і людей, і янголів, й інших істот і багато від чого та багато від кого теж.

Пан Олег умовкає. Робить ковток кави. Так, звісно, інколи він повторюється у своїх розмислах. Але я на це не зважаю. Мені завжди цікаво його слухати — чи вп’яте, чи вп’ятдесяте.

— Пане Олеже, а що собою являє насправді той Втрачений Рай? Напевно, щось особливе, раз така коловерть почалася? Не вірю, що там тільки частина колекції Валерія Едуардовича. Надто банально, пра’? І світлий янгол мені натякав, що ті двері краще не відмикати.

— Він добре казав. Тільки шкода, що всієї правди не оповів. Насправді Втрачений Рай — цікавезне місце, однак не всім туди варто заходити. Непідготовлений розум нашкодить і собі, й іншим.

— Це те ж саме, що дати мавпі гранату? — перепитую я, відсьорбуючи каву.

— Ага. І розбудити старого Змія, який стереже через двері Втраченого Раю вхід до пекла…

Ми якусь мить мовчимо, спостерігаючи, як сонце, востаннє ковзнувши по чупринах дерев та пославши нам повітряний поцілунок, тихо та розважливо рушає спати.

— У Втраченому Раю зберігається багато чого. Там не лише вхід до спочивальні Змія. Пригадуєте, голубонько, я вам розповідав про бажання, які здійснюються в день осіннього рівнодення? Забажати й обов’язково віддати щось натомість.

— То там віддане щось натомість?

— Авжеж. Такий собі сховок чи обмінник. Душа за душу. Здоров’я за життя. Війна замість миру. Спокій замість ненависті. Там навіть є справжнє кохання, яке проміняли на байдужість. Там багато справжнього й дуже багато фантомів. Ключі від дверей до Втраченого Раю споконвіку зберігалися у Воротаря. Від початку створення цих воріт, а отже, і дверей.

— А хто такий Воротар?

Пан Олег доливає собі ще кави, пропонує мені. Не відмовляюся. Він уміє варити справжню смачну каву.

— Воротар — це охоронець воріт, який стереже їх ізсередини. Завжди з поважної родини сірих янголів, у якій бути Воротарем — призначення спадкове. І ворота він відмикає лишень тоді, коли приходить охочий отримати те, чого найдужче жадає, і приносить натомість відкупне. І відмикає їх отим самим ключем, що зараз у вас у кишені. Воротар відмикає двері, впускає досередини відкуп, віддає те, за що людина заплатила, і двері замикаються. До наступного року чи… Швидше за все, до наступного разу, бо не щороку приходять прохачі. Усе доволі чесно і справедливо.

— Тоді що робить тепер той злощасний ключ у світі людей, — щиро дивуюся. — Як він сюди потрапив? Невже комусь вдалося зробити дублікат?

— Дублікат? От же вигадниця! — Пан Олег скрушно хитає головою.

Він заплющує очі, наче вишукує потрібні слова про те, що зараз мені повідає.

— П’ять років тому на капище для обміну прийшов янгол. Я щиро дивувався з цього. Що забув тут той, кому й так забагато дано? А він просив безсмертя, взамін віддаючи найдорожче, що тоді мав, — власну янгольську душу.

— Тим чоловіком, котрий прийшов просити безсмертя, був Мечислав… — Я не запитувала, я стверджувала. — Він зрозумів, що безглуздо витрачав янголині сили на різні бздури? А захоплення перевертництвом задалеко його завело, він мало не перетворився на вовкулаку і втратив благодать янгольську, так?

— Він її заледве не втратив, — уточнив Олег, уважно зазираючи мені в очі. — Останній козир у рукаві, щоб залишитися сильним, він так собі гадав, — то його янгольська душа. «Кому та душа потрібна, — думав Мечислав. — Живеш собі та й живеш. І добре живеш, совість не гризе, сумління не турбує, любов не колошматить душу, до всього ти ще й безсмертний!» Ось так, голубонько. Душа янгола, нехай і безвладного, в обмін на звичайнісіньке безсмертя.

— Звичайнісіньке? — я здивовано кліпаю.

— Ага! Звичайнісіньке. Камінь також може бути безсмертним, а ще пісок, глина… Але без душі камінь лишень камінь.

— А глина — тільки глина? А людина тільки… Хто?

Олег пропускає моє запитання повз вуха:

— Була ніч 23 вересня. Було бажання, всіх правил дотримано, обмін мусив відбутися. Двері Втраченого Раю відімкнулися. І назустріч Мечиславу вийшов Воротар, який мав забрати янгольську душу до комори, віддавши натомість істоті безсмертя. А тепер спробуй вгадати, хто був Воротарем, який зустрів Мечислава?

Я стенула плечима. Маленький здогад ріс у мені, наче снігова лавина.

— Але це неможли…

— Можливо. Воротарем був твій дідусь, Світозар, батько Мечислава. А знаєш чому?

— Воротар — істота з родини сірих янголів, у якій успадковується призначення бути Воротарем, ви щойно сказали. Отже, родиною спадкових Воротарів є моя родина?

— Ваша, голубонько. Чоловіки з родини Світозара-Мечислава, сірі янголи, виконують велике призначення на землі. Вони стережуть вхід до Втраченого Раю. Здійснюючи обмін, тримаючи порядок і нікого ані з живих, ані з мертвих досередини не впускаючи. Вони не торгують, вони не продають, вони завжди чесні, віддані клятві та завжди чудові виконавці, тому їм даруються великі сили, знання та таланти під час народження. Так було завжди.

— От куди дівся мій дідусь?! Бабуся казала, що помер. Давно-давно, коли мій батько був молодим-зеленим. Щоправда, Мечислав якось обмовився, що насправді дідусь живий-здоровий і, звісно, творить великі справи — рятує світ…

— Ну, цього разу він майже не збрехав. Завжди вважалося, що Воротарями можуть бути лише чоловіки. Така от досі панує ґендерна нерівність у середовищі сірих янголів. Тому Мечислав завжди був палко переконаний, що тема Воротарства до тебе не має жодного стосунку. Можливо, він і покинув твою матір через те, що народилася донька. Тобто хотів спробувати з іншою жінкою народити спадкоємця. А тут халепа: народилося ще одне дівча.

— Зачекайте, пане Олеже. Я не розумію. Виходить, Мечислав добре знав, що за тими дверима його батько, так? — Я зараз почуваюся детективом, в усьому тілі грає адреналін.

— Звісно. І двері відчинилися, і син із батьком порозумілися. І Світозар, перекресливши всі приписи та закони, замість того, щоб забрати душу Мечислава і віддати йому безсмертя, запропонував синові угоду. Не знаю, що трапилося зі Світозаром. Коли і як він скурвився? Доволі хороший і чесний янгол був. Можливо, всередині він зайшов у такі місця, куди ходити заборонено, і тому прагнув вирватися-утекти на волю. Отже, Мечислав отримає все, що тільки забажає. Ба навіть більше, він отримає ключ від Втраченого Раю і зможе вільно користуватися послугами цього чарівного місця. Благо, для того, щоб відімкнути замок, не потрібна замкова щілина, треба лише ключ. Байдуже, з якого боку відмикаєш двері. За таку батьківську щедрість, яка, проте, порушувала весь досі існуючий уклад, плата «мізерна»: Мечислав мав принести добровільну кровну і кревну жертву, яка звільняла Світозара від тягаря залишатися Воротарем. А добровільна кровна і кревна жертва — то душа матері, яка за власним бажанням віддала синові і своє життя, і власну душу…

— І тому Мечислав убив Ядвігу? — Рве на шматки біль від розуміння того, що у моїх жилах тече кров юди. — А ще твердять: «Кров — не водиця». Добровільна кровна жертва, кажете? Чому?

— Заради справедливості мушу сказати, Аделаїдочко, що Мечислав Ядвігу не вбивав. Вона добровільно пішла з життя і віддала синові власну душу. Це можна кваліфікувати за людськими законами як «доведення до самогубства». А у світі сірих янголів такого припису в законах нема. А чому він це вчинив, питаєте? Це просто, голубонько. Світозар став вільним. Мечислав отримав ключі від усього, що ховалося за дверима Втраченого Раю. Він себе вважав тоді майже Богом. Жалів, очевидно, лишень за одним — Богом він себе міг уповні відчувати лишень один раз на рік. І все було б добре, якби не пиха та палка любов вашого батька до вихваляння. Він почав хизуватися перед найкращим приятелем Валерієм своєю всевладністю. Називав себе всемогутнім, казав, що може зупиняти час чи, навпаки, прискорювати його, воскрешати мертвих, карати живих і так далі. Ваш батько, голубонько, ще той хвалько. Ну, якщо коротко і щоб не переповідати зайвого, Валерій підступом поцупив ключа у Мечислава. Тільки бідолашний Валерка не знав, що мало мати ключик, знайти місце розташування вхідних дверей і знати сприятливий для їхнього відмикання час. Бо найпотрібніше для проведення ритуалу і так «залишалося» власністю Мечислава. Ключ слухає тільки Воротаря. А виконував його обов’язки віднедавна Мечислав. Чому виконував обов’язки? Бо щоб стати повноцінним Воротарем, потрібно знаходитися за воротами нашого світу, у Втраченому Раї тобто.

— І що далі?

Пан Олег робить ще один ковток кави, хоч мені здавалося, що у його горнятку мало вже геть нічого не залишитися, і веде далі:

— Без ключа Мечислав зовсім змарнів, схуд, осунувся. Бо підзарядки від привласненого в кімнаті Втраченого Раю вистачало ненадовго. То як із позиченим хлібом: якщо сам не сієш, не жнеш і не мелеш, то навряд чи хліб у тебе спечеться. А Валерію Едуардовичу подобалося дражнити твого батька. Він хоч і не міг ключем скористатися, та бачити теперішнього ворога зломленим було неабиякою насолодою. І сам не гам, і комусь не дам.

— А далі, а що далі? — повторюю я.

— А далі у справі з’являється новий персонаж. І тим новим персонажем стає дівчинка Аделаїда, донька Мечислава, онука Світозара. Тобто спадковий янгол. До речі, твоя бабуся теж була янголом, і то все байки, начебто вона вродженого хисту не мала, бо народилася жінкою. Твій дідусь це зрозумів давно і тому забажав саме такої жертви заради звільнення. Янголи, голубонько, бувають різними. У кожного власне призначення. У Ядвіги було особливе. Вона охороняла тебе, добре знаючи лиху вдачу і сина, і чоловіка. Уявляєш, що тут почалося поміж янголами, коли ти у Львові об’явилася? А Валерій Едуардович ураз отримав шанс стати одноосібним власником жаданої кімнати. Не хоче Мечислав співпрацювати — хай він западеться, зате його нащадок співпрацюватиме. Валерій був переконаний, що змусить тебе йому служити. Щойно розкаже всю правду про батька чи просто займеться шантажем. А потім утюхає тобі силою того ключа і ти станеш одноосібним його власником, а він маніпулюватиме тобою та ключем.

— Хм. Цікаво! Але ж ключ на той момент був загубленим? — не втримуюся від уточнюючого запитання.

— Невже? І ти гадаєш, що Валерій Едуардович ні сном, ні духом не відав про те, де він? Камера спостереження, про яку ніхто, крім найближчої охорони, не знав, відразу «здала» Інну. Та Валерка був доволі хитрим стервом. Звісно, Мечислав ключ не припинить шукати, підсилатиме стукачів, тайняків та злодіїв. Тож можна випадково і пійматися. Але Мечислав ніколи не здогадається шукати ключа серед працівників клубу. А перелякана упирка не стане світитися і вихвалятися перед іншими своєю знахідкою. Вона ж собі не ворог. До того ж вона не знає, що знайшла, і добре розуміє, що чекає на неї в разі викриття. Бачиш, Мечислав лишень тепер допер, у кого ключ. І якби не Антон, досі б нишпорив по будинках та сховках Валерія.

— Ліпше б він ніколи не знаходився, той ключ, — випалюю розпачливо. Що мені дає те знання?

— О, не кажіть так, голубонько. Ключ мав віднайтися. Випадковостей не буває. Хоча б заради душі вашої бабусі. Біда вашого батька, Аделаїдо, в тому, що він недооцінював жінок. Навіть рідна мати для нього була звичайною провінційною дурепою. Він легко зачинив її у кімнаті Втраченого Раю. І ніколи не гризся тим, як її душі там мається. Бо душу можна знищити і за допомогою вчинків тих, кого та душа найдужче любить. А ваша з’ява, голубонько, примусила його переглянути всі пріоритети. Його донька Аделаїда — також янгол. І не простий там якийсь середнячок, а могутній… Бо то саме його донька ліквідувала суперника Валерку, саме його донька має в собі велику силу, і саме його донька віднайшла той злощасний ключ.

— Нічогенькі такі пріоритети, — сумно посміхаюся. — Ну його, з такими пріоритетами. Сумна історія, але вона досі не завершилася. Ключ зараз у мене, і, звісно, я можу відімкнути ті двері, бо я донька свого батька. Так, пане Олеже?

Пан Олег підтверджує мої слова кивком.

— Але чому Мечислав сам не хоче відчинити ті двері? Поясніть мені, пане Олеже. Тільки-но вчора я добровільно віддавала ключа Мечиславу. Він відмовився його брати. Чому?

— А тому, голубонько, що єдиним і справжнім власником ключа на сьогодні є ви. Якщо вам ключ набридне, то ви його можете також передати спадково.

— Зачекайте, пане Олеже! Я не розумію. Мечислав — мій батько, одна кров, чому ж тоді він не може відімкнути двері? Фігня якась, даруйте за різкість.

— Ніякої, як ви кажете, «фігні», — пан Олег невдоволено морщить лоба. Йому не подобаються такі слова, і я з ним іще досить толерантна в розмові, а довкола ж така дупа. Пан Олег веде далі. — Цей ключ, голубонько, можна передавати чи дарувати кровним родичам, і виключно в такому порядку: від батька синові чи доньці, від сина власній дитині, а онука потім віддасть комусь із своїх нащадків і так далі. Але зворотної дії не може бути. А оскільки Мечислав — не ваш син, то… Ви потрібні йому живою, Адо, щоб відімкнути двері. До речі, у вас уже є родич, точніше родичка, якій ви можете передати ключа по праву спадковості. І той родич молодший за вас, і ніякі приписи не порушуються.

Я завжди всміхаюся, коли згадую малу Христю, але цього разу лякаюся. Христя — молодша сестра, отже, якщо я не прийду сьогодні до озера, батько все одно не зупиниться. Він візьметься за малу.

Ледве шепочуть губи:

— Христинка? Нізащо. Я її йому не віддам. Краще я знищу і себе, і Мечислава вкупі з ключем. Щоб більше ніхто не мучився.

— Люба моя дівчинко! Не гарячкуйте. Давайте міркувати мудро. Ви зараз у ролі Воротаря. А Воротарі бережуть, але не руйнують. Моя порада: не руйнуйте нічого. Руйнівників у нас вистачає. Знаєте, Аделаїдочко, чого вчать усі найкращі вчителі з єдиноборств? Коли тебе б’ють, не тримай удар, приймай його, використовуючи енергію ворога, вкладену в той удар, у власних інтересах… Силу ворога перетвори на його слабкість, а власну слабкість — на силу.

Ошелешено дивлюся на пана Олега. Я нічого не розумію з того, що він мені щойно наплів. Сила у слабкості? Мій батько — монстр, який використовує у власних інтересах усіх і вся.

— Пане Олеже, а яким боком до цієї всієї історії темні янголи? Так, я погоджуюся, що Мечислав — ще той грішник та покидьок і діє, виходячи з власних інтересів, але нафіга здалася ця кімната темним янголам? Що їм з того? Частинка від пирога? Крихти з барського столу сірих? Це ж огидно.

Пан Олег підводиться з крісла. Вечір доволі швидко переходить у ніч. Стає холодно. Чоловік підходить до мене, поверх мого теплого коцика кидає ще й свій, по-батьківськи обережно вкутуючи мене, забирає з рук порожнє горня. Сідає навпочіпки, зазирає мені в очі. Темрява, яку освітлюють вечірні ліхтарі, не така вже й густа. Вона полохливо відступає, бо навіть найменший пломінчик світла творить дива — ти починаєш вірити, що зможеш.

— Темні насправді дуже передбачувані, голубонько. Зараз ключ у вас. І всі про це знають. А коли щось піде не так і ви з Мечиславом повбиваєте одне одного, — вони цього з нетерпінням чекають, знаючи вашу кипучу вдачу, — то підберуть ключ, заберуть в Іри Христину і через рідну матусю заставлятимуть служити їм. Бути «кишеньковим» Воротарем.

— Господи! Повна лажа! — я щиро обурююся, бо справді не зрозумію, що мені з отим усім тепер робити. — Скажіть, чому саме я маю то все розгрібати? Мені тільки двадцять, і у мене геть немає досвіду.

— Знаєте, що казала моя мама про вік жінки? «Не пов’язуй ніколи вік жінки з хронологією, синку. Бо є жінки, котрі, маючи вісімдесят літ, перебувають на рівні розвитку вісімнадцятирічної юнки, зустрічаються сорокалітні, котрі досить уміло літають у рожевих хмаринках дванадцятирічної зрілості, а є двадцятилітні, які носять у собі такі рани та досвід попередніх поколінь та життів, які й столітнім не снилися».

— І скільки століть ви мені дасте, пане Олеже?

Він усміхається. Усміх той трішки сумний.

— Це необов’язково, голубонько. Ви наче днина. Уранці молода, наївна і гожа, а ввечері стара та мудра. Такими мають бути справжні янголи. Такими їх створено. На щастя, голубонько, спадковість не завжди є вирішальною, коли доводиться робити вибір.

Сумно посміхаюся після почутого:

— В одній сучасній пісні є такі слова: «Важко бути янголом, навіть з третього разу». І я щойно, пане Олеже, зрозуміла одну важливу річ: я досі залишаюся більше людиною, аніж янголом, і, очевидно, діятиму, як людина. У цьому моя слабкість, так?

Пан Олег усміхнувся, погладив мене по голові, як маленьку дитину, і чесно сказав:

— У цьому ваша сила, Аделаїдо. Але тим усім сірим-білим-темним про це краще не знати. І ще одне. Прийміть оцю річ як подарунок від мене. Покладіть собі до кишені чи пришпильте деінде. Байдуже, нехай тільки вона сьогодні вночі буде з вами.

Пан Олег простягає перед собою долоню. А на ній щось куценьке, кошлате, біле. Я обережно беру це пальцями. Пір’їнка — маленька, пухнаста, сніжна.

— Вона блокуватиме всі запахи, які просто рватимуть вас на шматки і знесилюватимуть там, куди ви зараз підете. Вона блокуватиме навіювання, бажання залізти вам у голову чи душу. Бо то перша пір’їнка янгола, який зронив її, коли тільки-но народився.

Я зачаровано роздивляюся пір’їнку. Вона не схожа на пір’я птаха, вона залегка і засильна для цього.

— Чия вона? — запитую машинально.

— Ваша, голубонько, — відповідає пан Олег. — Усі янголи приходять у цей світ, маючи білі крила. А потім…

— А потім їхня кровна приналежність забарвлює їх у сіре або чорне? Так?

— Так. Однак лишень крила. Те, що всередині, важко забруднити, якщо ти тільки цього не бажаєш… Ага! І ще одне. Візьміть із собою оце.

Пан Олег простягає мені маленький полотняний мішечок. Я зазираю досередини. Там щось біле та сипке. Беру його в руки, пробую на смак, кривлюся.

— Сіль?

Знизую здивовано плечима.

— Невже від янголів вона врятує? Хіба що на хвіст якійсь відьмі насипати, — говорю саркастично та гірко посміхаюся власному дотепу.

Пан Олег підморгує мені:

— Це для проведення ритуалу, голубонько. Ви зрозумієте все, тільки-но відчуєте дію ключа. Ви станете з ним одним цілим, і він вас вестиме. До речі, це — не звичайна кухонна сіль. Хоча при бажанні нею можна і борщ посолити. Це — сіль із Сарматського моря. Кажуть, що під Світовидовим полем лежить величезне Сарматське море. 15–20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат аж до сучасного Аральського моря. Із «відходом» Сарматського моря поступово утворювалися долини і русла рік, що нині впадають у Чорне та Азовське моря. Але вода просто так нікуди не зникла. Вона захована під землю. І, за легендами, тільки бажання когось всесильного та добра воля Змія стримують ті води.

— Нічо собі! — «А де ви це все взяли — сарматську сіль, пір’ячко?» — захотілося запитати, та не стала цього робити, бо знаю ж: пан Олег не відповість, лишень загадково посміхатиметься. Натомість кажу геть інше: — Тобто море Сарматське заховане тепер під нами? І воно може так само несподівано знову з’явитися, як і щезло?

— Може, — відповідає спокійно пан Олег. — Але поки з цього приводу не варто хвилюватися, голубонько. Припливи та відпливи в душах людських залежать не лишень від фаз Місяця. Здебільшого від віри.

Нині місяць уповні. Наче на замовлення. Авжеж, навіть небесне світило не хоче проґавити сьогоднішнє шоу. Вийшовши з під’їзду будинку, відразу запримітила, що за мною хтось слідкує. Можливо, Антон. Давненько він мені на очі не потрапляв. Вельми гарно маскується. Звісно, батечко не довіряє нікому, тим паче такій недотепі, як його донька. А коли справа стосується влади, безсмертя, всесильності — то й поготів… Недивно, що пан Олег вибрав дах будинку для зустрічі зі мною. Чудний мудрий чоловік, який дуже добре виконує своє призначення. Тільки от забула його запитати: «Навіщо він мені допомагає?» Відповідь, звісно, як завжди, на поверхні. Як у казочці про Мауглі: «Ми з тобою однієї крові». Можливо, так воно і є. Поки не знаю. Але знаю напевне, що я зроблю з ключем від дверей до Втраченого Раю, якщо, звісно, виживу.

Я простую вулицею Кривоноса. Вона в цю нічну пору досить гарно освітлена ліхтарями і зовсім не порожня. Час від часу на поважній швидкості проносяться таксівки, котрі везуть запізнілих пасажирів додому. На перетині вулиць Опришківської та Високий Замок повертаю на доріжку, яка веде до гори Лева. Коли вступаю у володіння парку «Знесіння», стає моторошно. Самотній ліхтар за моєю спиною, здається, відчайдушно старається допомогти подолати розгубленість, бо очі в мене, може, і трохи янгольські, але точно не котячі. Дерева розступаються, і нічне світило, яке сьогодні виглядає напрочуд яскраво та урочисто, допомагає повернути на ту стежку, якою колись ми ходили з паном Олегом. Здається, що вже тоді поважний пан звідкись знав, що ці знання мені знадобляться, бо дуже детально оповідав про всі дрібниці, пов’язані з розташуванням стежечок, потічків, енергетичних потоків у цьому незвичайному парку. Я простую повз гору Лева, повертаю ліворуч і починаю спускатися вниз стежкою. Мені треба до озера. До того самого місця, де колись стояв високий пагорб, а на ньому було капище. Але люди зреклися своєї давньої віри, забули про старих богів, зрадили їх. Скинули ідола, а гору розрили. Тобто почали добувати з неї пісок та глину для будівництва. Та все закінчилося дуже печально. Одного погожого ранку до пагорба на роботу прийшли люди і не впізнали місцини. Усе пішло під воду — і техніка, і розкопаний пагорб, і надії місцевого князька розбагатіти. Так по-доброму помстився за наругу над собою один із давніх українських богів, дуже навіть по-доброму, без кровопролиття. Але після того випадку тут поводяться досить стримано і львів’яни, і гості міста. Навіть археологи. Не лізь туди, куди тебе не запрошують, і буде тобі щастя. Правда, є божевільні, яким час від часу не дають спати грубі гроші, слава та бажання миттєво розбагатіти. Набудувати в оцих чарівних сакральних місцях багатоповерхівок, забацати казино, диснейленд, нічні клуби, автостоянки, міні-летовища… І тільки впертість добрих та чесних людей гасить той запал. Не будіть сплячого змія. Бо це так просто не зійде з рук, одним озером не обійдеться. Світовид такої наруги не подарує.

Я хотіла запитати пана Олега, звідки йому все відомо і про Мечислава, і про янголів, і про мене, і про двері до Втраченого Раю, але вчасно зрозуміла: це ж очевидно! Він Хранитель міста. А місто про себе знає все, а отже, і Хранитель це знатиме.

Знесінське озерце вночі виглядає набагато цікавіше, аніж удень. Ще б пак! Удень ви нізащо не побачите довкола озера купу людей у чорних довгих туніках із каптурами на голові та з запаленими факелами у руках. Тю! І на кого розраховані такі дешеві спецефекти? Невже то все для мене? Ну, добре, я ще можу виправдати смолоскипи, врешті, вогонь — не менш давня і сильна стихія, ніж вода, не менш захисна й руйнівна. Але чорні плащі?! Чи це дрес-код для ритуалу? Чому тоді мене Мечислав не попередив? Невже не переймався тим, що спадкоємиця зовнішнім виглядом ганьбитиме його перед усім чесним чи, може, й не дуже чесним народом?

Звично зубоскалю подумки, хоч мені несмішно й навіть страшно. А ще майже фізично боляче під перехресними поглядами багатьох очей. Погляди жадібні, вивчаючі, насторожені, сповнені неприязні, цікавості чи й презирства. І жодного хоч трохи співчутливого. Раптово майнула думка, що розумію Інну, яка любить ховати голову під каптуром. Зрештою, саме зараз і я від плащика з капюшоном не відмовилася б. Так ні ж, зумисне вбралася у буденні джинси й куртку. Хотілося наголосити, що прийшла сюди з примусу й не надто переймаюся, яке враження справлятиму. І зумисне не опускаю голову, не щулюся! Що ж, і в мене їх, тих гордощів, таки не менше, ніж в інших янголів.

Спокійненько стаю біля озера. І, перед тим як почати двобій, міцно стискаю в кишені куртки сніжно-білу пір’їнку. Роблю це умисно, щоб здолати тремтіння в ногах та в пальцях рук. І зрештою чекаю, коли ті, хто зустрічає, зроблять крок назустріч.

Так і знала, Мечислав не втримався першим. А може, в них сувора субординація? Він підходить до мене широкими кроками переможця, але чомусь супиться замість того, аби поблажливо чи переможно всміхатися. Стиха питає:

— Адо, ти збожеволіла! Чому сама? А якби на якихось покидьків уночі натрапила? — Це виглядає так, ніби звичайнісінький люблячий батько шпетить недотепу-доньку, котра десь там затрималася в підліткових справах.

— Ем, таточку любий, хочеш сказати, що ніхто з твоїх лакиз за мною не шпигував? Антон наприклад? — дивуюся щиро. — Щось я його давненько не бачила.

— Хто? Антон? — Мечислав на мить нерозуміюче вибалушує очі, мовляв, я його спитала про якусь відверту дурницю. — А нема більше Антона. Темні спили. Навіть шкода, досить метким був. Виконавець досконалий. Хіба що з тобою лажав на повну, але ж ти у нас — виняток із правил. Кого хоч доведеш! І ще наш Антон мав дуже погану рису. Він професійний зрадник, Аделаїдо. А зрадників ніхто не любить.

— Невже? — Я відверто іронізую. — А твоя контррозвідка та диверсійники?

— Ти на що натякаєш, на мене? Запам’ятай! Доцільність великого призначення виправдовує будь-яку зраду. З Антоном — складний випадок. Він так часто зраджував, що врешті сам заплутався, на чиєму він боці.

— Цікаво, таточку! Але ж ти сам нещодавно мене запевняв, що янгола майже неможливо вбити.

— Так, майже! Янголи — не люди. І якщо вони помирають, то назавжди. І янгола може вбити тільки рівний по силі.

— То, якщо я помру, це буде безповоротно?

— Залежить від того, як помреш. Та тобі зарано про це думати, Аделаїдо. Ти молода, і в тебе все попереду. На відміну від Антона. А знаєш, він навіть на тебе ставив. Ага. Почав намовляти інших янголів, щоб гуртувалися довкола нової сили. Ідіот. Думав, що я його не зчитаю. Мені здається, що він у тебе закохався, донечко! Любов робить нас слабкими. Любов не можна пускати в серце. І не має значення, до кого вона, чи то любов до жінки, чи до дітей, чи до світу, чи до їжі, чи до одягу. Любов — це слабкість.

— А любов до Бога? — обриваю його різко і відчуваю, що до нашої розмови прислухаються, бо навіть звичні нічні звуки враз стихли. Схоже, Бог також хоче почути правду від Мечислава.

— Бог — це прийняття сили, але не любов. — Мечислав відповідає різко і сердито: — Ти або приймаєш його, або заповнюєш порожнечу чимось іншим.

— Тобто як це можливо? Прийняття Божого провидіння без любові? — Я не відступаюся, бо знаю, що він змушений зі мною рахуватися і відповідати на мої надокучливі запитання. Зараз я йому дуже потрібна.

— Аделаїдочко, давай залишимо розмови про Бога та любов до нього на завтра, гаразд?! У нас замало часу для дискусій. — Він миролюбно гладить мене по плечу. — Ми ж попередньо домовилися: ти відчиняєш двері, я відпускаю Інну і обіцяю не кривдити всіх тих, кого ти називаєш своїми друзями. Що ж, почнімо, так?

Мечислав різко розвертається до натовпу, штовхає привітальну промову, представляючи мене як свою спадкоємицю і досить сильного, як на свій вік, сірого спадкового янгола. Здивований шепіт котиться вітром навколо озера. Невже для когось це стало несподіванкою? Але якщо я не спробую зіпсувати такий помпезний момент, то буду не я.

— Стоп-стоп-стоп. Тпру, коники воронії. Пане Мечиславе, може, досить? Давай без пафосу! І виключно по-діловому. Ти — мені, я — тобі. Я прийшла сюди добровільно і принесла з собою ключик. І ті кляті двері до Втраченого Раю я маю намір відімкнути. Хоча б заради бабусі. Але дурити присутніх так відверто — то вже геть несерйозно, таточку. Яка там, до біса, спадкоємиця? І ще одне: ти ж обіцяв, що відпустиш Інну, щойно я прийду до озера. Давай, відпускай. Аби я знала, що можу починати вірити тобі хоч трохи.

Він кривиться, в очах неважко почитати все, що він думає про розумові здібності та наївність спадкоємиці. Витримую погляд. Біля озера — хоч би шелеснуло. Постійно забуваю, що його оточення не сміє і слова поперек мовити. Цікаво, Мечислав за Валерієм не сумує? Із тим хоч посперечатися можна було на рівних…

— Гаразд. Інну зараз відпустять, а твоїх «інших», повторюю вкотре, не чіпатимуть. Обіцяю при свідках. Тільки давай без сюрпризів, гаразд, доню? То почнемо ритуал?

— Так, почнемо! Рівно через дві хвилини, тільки я Інці на прощання кілька слів скажу.

Мечислав злісно шипить крізь зуби: «Не більше хвилини. Час пішов».

Я кривлюся і погоджуюся. Хіба не розумію: Інка забагато знає, щоб її живою лишити. Однак цієї хвилини принаймні її не вбиватимуть.

М-да, коли Інна тремтіла в Софії на кухні та розмазувала шмарклі по білому личку, мені її вигляд геть не подобався. Але зараз, коли вона впевнена у своїй приреченості настільки, що виглядає спокійною і навіть рішучою, у мені прокидається тривога: вона ж не могла збожеволіти? Чи могла?

— Інно, слухай уважно, — бадьорою скоромовкою розпочинаю. — У нас дуже мало часу. Доберешся до міста — спробуй заховатися. Тут таке розпочнеться, що не до тебе буде, правда. А так, якщо когось із наших спільних знайомих побачиш, передай, що я за ними сумуватиму і нехай мені пробачать, якщо щось там зробила не так. Ірені та Мишку — реверанси та моє розкаяння, бо дитину на них «почепила». Звісно, пізніше, може, й кровні родичі спохватяться, почнуть малу шукати. Та поки Христі з людьми буде краще. Ніби все? От, уклалася у час із випередженням!

— Відмовся, — раптом тихо і спокійно пропонує Інна. — Якщо вони тебе лише чесним словом переді мною чи ще якоюсь дурницею тримають, відмовся, янголя. Бо ми для них — комахи, не сьогодні, так завтра роздавлять. Мене вже точно! І в цьому твоєї вини не буде. А коли погодишся з ними сплутатися, то за рік згадаєш сьогоднішню ніч — і здивуєшся, через кого і через що переймалася. Будеш гарним сірим янголом, може, навіть найкращим, але вже не вітатимешся з сонцем, не розмовлятимеш з деревами, бо вони для тебе стануть дріб’язком. Не дурій, Адо. Душу можна втратити не лишень продаючи її.

— Це ти не дурій, Інно! — серджуся щиро. — Ти точно ні в чому не винна, не тебе б, то іншу чи іншого цапа-відбувайла відшукали, хоч ту саму Христинку. Усе, забирайся звідси! Я тебе, якщо виживу, обов’язково знайду, і тоді договоримо.

— Окей, санні, договоримо. І, Адко, будь ласка, тримайся.

Здається, вона зломлена. Настільки, що стала сильнішою, бо страх залишився десь далеко позаду. Не знала, що так буває. І про «договоримо» ми обидві збрехали. Я відчуваю без всякого передбачення, що вона не буде залягати на дно. Швидше за все, чкурне із міста куди подалі, ледь оклигає. А такі, як вона, оклигують швидко. Нашукає собі інше місто: менше, тихіше, спокійніше… Там і новий рік зустріне… А про ці пригоди заборонить собі й згадувати. Правда, зараз вона сама вірить у те, що дочекається розмови. А я… я їй вдячна. Коли отак озвучують твої думки, то стає легше налаштуватися остаточно.

— Зворушливо, — хмикає Мечислав. Але він теж напружений так, що ледь не бринить струною, тож немає зайвих сил на кепкування й напучування. — Почнемо?

— А з Софією поговорити можна на зекономлений час?

— Аделаїдо! — він підвищує голос, поки що не надто сильно. — Ми ж домовлялися, що..

Я його різко уриваю:

— А ото хіба не вона?

Тепер точно всім не до Інки. Он, очима їдять і Софію, і Мечислава, і мене.

— Так, це я, — Софія поривчасто скидає з голови каптур. Голос сердитий та трохи втомлений. — І знаходжуся тут по праву. Чи в когось є сумніви?!

У мене навіть не виходить злитися на неї: на обличчі під оком синець, на шиї темна смуга, мов хтось її намагався задушити. На аварію не схоже, на випадкову травму тим паче. А от те, що вона оті сліди не маскує, — дивно. Чи то з відчаю, чи, знову ж, гординя, мовляв, та плювала я на всіх.

— А темні тоді де? Ну, ті, що тебе викрали та утримували? — Моє запитання видається дурнуватим, але, схоже, іншим про це теж цікаво дізнатися. Он як витріщаються.

— Адусю, сонечко, — Софія зітхає майже щиро. — Та яке це має значення? Ну, он стоять неподалік, спостерігають. І не роблять зайвих рухів. Ти ж не думала, що янголи влаштують бої без правил? Одне одному в горлянку вчепляться, почнуть битися за щось там ефемерне. У Втраченому Раю здобичі на всіх вистачить. Та ти, напевно, не дуже і в курсі, яку скриньку Пандори збираєшся відімкнути. Я взагалі завжди вважала, що не годиться дітей у дорослі ігри вплутувати.

— Змовкни, сучко! — Це вже Мечислав. Мені хочеться відступити вбік, бо я добре відчуваю, наскільки важко йому в цю мить стримувати всередині звіра. Завдяки подарованому паном Олегом оберегу я запах звіра не чую, тільки відчуваю його міць. — Дай Аделаїді спокій. Не ревнуй її до того, до чого не варто ревнувати. Так, ти не спромоглася народити спадкоємця. І дівку на світ Божий привела. Так, ти заздриш силі та молодості Аделаїди. Так, і ти не жертва, незважаючи на всі синці та рани на тілі. Темні янголи не бувають жертвами. Чи не час скинути маску, Софіє?! Завжди дивувався тому, яке ім’я ти для себе вибрала, коли ставала людиною. Софія — премудрість Божа!

Софія гнівно блискає очима, але стримує себе і навіть чіпляє на губи щось схоже на посмішку.

— Ну-ну, Мечиславчику! Давай не перетворювати ритуал на сімейні чвари. Тим паче, що ти не знаєш усієї правди. Так, твоя кохана Адця дуже сильна. Настільки, що моїй Христі заговорену ляльку в подарунок підсунула. І не зі звичайними там відьмацькими чарами. А правдиву, янгольську. Де тільки її нашукала? А ти добре знаєш, що заговорений подарунок янгола, якщо він перебуває у руках звичайної людини, — то лишень оберіг. А коли його помножити на силу іншого янгола, то такі чари можуть і вбити. І наша Христя ледве не вкатрупила мого любого братика за допомогою Адчиної ляльки.

До мене аж тепер доходить зміст слів: «Темні янголи не бувають жертвами». Софія теж янгол, тільки темний. Бідна Христинка! У мене хоч мати більш-менш нормальна. Згадую свою візуалізацію душі Софії. «Потворна троянда». Вона таки на неї схожа, але така, що заради краплі життя готова на все, навіть на вбивство.

Софія тим часом розійшлася.

— До речі, Адочко, спасибі, що опікуєшся Христею. Така старша сестра — то цілий скарб. Ох-ох, не знаю навіть, Мечиславе, чи дозволити тобі спілкуватися з Христиною, чи ні? Пригадуєш, як і чому ти від нас пішов?

Трясця, вони не зарано почали малою торгувати? У випадку зі мною хоч повноліття дочекалися…

— А можна Христинку нікуди і нікому не передавати? Я її собі заберу, а ви ще одного собі народите, га? І обов’язково хлопця, спадкоємця тобто, Вартового! — злісно кидаю в очі Софії та Мечиславу.

Мечислав брутально лається, косуючи на місяць. Година вже досить пізня. А тут баби зі своїми чварами.

— Тихо! Заткнулися обидві. Якщо до перших півнів не встигнемо, то я вас обох укатруплю. Ну, Аделаїдо, почнімо! РИТУАЛ!

Почнімо! Мовчки знімаю ключ із ланцюжка, міцно затискаючи в руці білосніжну пір’їну.

Тим часом Мечислав починає щось бурмотіти, піднявши голову та руки долонями догори. Разом із ним у схожий транс впадають усі істоти в чорних каптурах, котрі згуртувалися довкола озера.

І я фізично відчуваю, як вібрації від слів янголиної молитви чи заклинання, які я поки не дуже розумію, розтікаються Світовидовим полем. Вода на поверхні озерця починає дрібно тремтіти, легкий вітерець закручується в смерч і котить плесом води.

І все враз припиняється, як і почалося. Несподівано. Моторошна тиша стоїть над світом. Здається, навіть місяць у високості застиг в очікуванні.

Мечислав простягає до мене руку. Я розумію, чого він хоче.

Піднімаю над головою ключ. Янгольський натовп подається вперед, аби краще розгледіти диво-річ.

Мечислав бере до рук факел, підходить до озера впритул. Те саме роблять усі ті, хто тримає в руках смолоскипи. Якусь хвилю чорні каптури стоять над гладдю води, ніби роздивляються в ній своє відображення. Я теж мимохіть утуплюю очі у воду та мало не падаю від побаченого. Це зараз темне деркало, а в ньому відбита душа кожного, хто тримає в руках смолоскип. І це видиво не для слабаків. Таких почвар ви навряд чи коли бачили навіть у найпотворнішому жахлику. Бр-р-р. Відводжу поспішно очі. Ще трохи — і я почну ненавидіти дзеркала. Бо щоразу, зазираючи у люстерко, я натикаюся там на правду. Чорні каптури та почвари в озері якусь мить медитують над озером, тоді різко піднімають угору руки зі смолоскипами та опускають повагом у воду і…

— Хай щезне завіса води, — прокочується Світовидовим полем.

Вода в озері починає горіти. Це триває якихось десяток секунд, яскраво-пурпурне полум’я, здається, сягає місяця, облизуючи йому щоки своїм масним язиком.

Усе припиняється так само швидко, як і починалося. Вогонь різко гасне, і замість води в озері я легко можу розгледіти напівпрозорі сірі двері. Мені здається, що, крім мене, їх ніхто не бачить, бо всі запитально дивляться на мене.

Я поспіхом лізу до кишені джинсів. У мене там мішечок солі, що разом із пір’ячком дав пан Олег. І я, здається, тепер розумію, для чого. «Сіль Сарматського моря, допоможи мені!» — шепочуть губи.

Беру сіль пучками й акуратно сиплю, створюючи довкола дверей коло.

У колі тільки я і двері. Мечислав, схоже, не дуже розуміє, що я роблю. Ошелешено слідкує за моїми діями.

— Що ти робиш, навіжена? Звідки у неї сіль? — кричить Софія і поривається вихопити у мене з рук мішечок. — Ти що, вирішила якимось дурнуватим колом закритися від нас? Психопатка, звичайною сіллю проти янголів? Ми ж не відьмаки якісь там…

Мечислав перехоплює жінку, сердито трусить нею, наче зламаною лялькою:

— Це ти навіжена! Заспокойся. Вона ліпше знає, що робить. Зараз вона Воротар і Хранитель ключа. Кров янгола та міць ключа їй наказують, і вона змушена скоритися. А будеш заважати та переривати ритуал, я тебе власними руками придушу.

Софія виривається, ображено відступає, поправляючи на голові каптур.

— Так, тепер кров, — дуже спокійно радить Мечислав, вирішивши допомагати і мені, і ритуалу.

— Я знаю, — буденно штрикаю собі пальця лівиці булавкою та швиденько проводжу пальцем по ключу.

— Небом заклинаю, — шепочуть губи, і я бачу, як блискуча поверхня ключа всотує мою кров, перетворюючись на очах із срібної флешки на серйозний великий ключ від добротних воріт.

— Землею прикриваю, — промовляю слова, ловлячи себе на думці, що сама не знаю, звідки в мені беруться вони.

Стаю на праве коліно, кланяюся до пояса землі, торкаюся її ключем та відчуваю, як вона в мене під ногами стає наче живою і дрібно тремтить.

— Сяйвом місячним огортаю, — підводжуся та підношу ключ у себе над головою, дивлячись, як місячне світло оперізує його.

— І росою Божою очищаю! — Руки тягнуться до трави, кладу в неї ключ. Трава, мокра та холодна, враз стає теплою та м’якою.

Ключ усотує в себе воду, і я відчуваю, що стаю одним цілим з ним. Він і я — одне. І зараз я — Воротар, ключниця дверей, які за мить відімкнуться. Я не знаю, що за ними, але знаю, що тільки я можу дати лад і дверям, і всьому тому янгольському безладу довкола.

Краєм ока помічаю: Мечислав уважно слідкує за кожним моїм рухом, боїться пропустити момент, коли обітовані двері відчиняться. І він зайде досередини, щоб отримати те, на що він витратив так багато часу і зусиль.

Земля під ногами вібрує. Я встромляю ключа в двері.

Я повинна зробити те, що задумала. Мене має стати аж на два ритуали.

Я виб’ю волю для бабусі.

І я…

…помру…

…прихопивши з собою Мечислава.

Якщо чесно, то в мене спочатку було бажання вчинити геть-чисто тарарам, забравши на той світ усіх покидьків, що тут зібралися. Ну, як боєць-смертник, що кидає гранату так, аби разом із ним загинули вороги, котрі оточили його. Світ би від цього не став гіршим, навіть, можливо, трохи змінився на краще. Та потім зрозуміла, що не вдасться.

Заслабо. Бо мені нема чим платити за таку велику оборудку. Як там казав пан Олег: обмін завжди чесний — отримаєш рівно стільки, скільки віддаєш. Життя у мене одне, душа — теж одненька. Останню шкода найбільше.

Але на батька мене таки стане. Його я мушу зупинити.

Ритуал прохання насправді дуже простий, можна й подумки спробувати, не обов’язково вголос, аби тільки то було щиро. Життя за життя. Хіба не рівнозначно? А душа за душу? Як я раніше не дотумкала? Я маю спробувати душу Мечислава перетворити на Воротаря, ув’язнити у Втраченому Раю. Бабусину ж випустити і назавжди запечатати ворота. Життя за життя, душа за душу! А тоді можна й тихо померти… Людиною. Така платня!

Виявляється, з доброї волі віддавати душу страшенно боляче. Пече всередині так, мов у мені не кров, а вогонь тілом тече. І дивитися на те, як Мечислав зламаною лялькою падає додолу і хрипить, вигинаючись, в агонії, теж нестерпно. Це я його вбиваю: життя за життя. Я не збираюсь каятися у вчиненому. Дали б шанс почати із самого початку — діяла б так само, не бачу іншого виходу.

— Мала паскуднице! Ото втнула! Убити батька! Ану, стій! — У голосі темного янгола, старого знайомого, отого, з крижаними очима, суміш захоплення й роздратування.

Він шарпається, але невидима стіна, котру утворила сіль Сарматського моря, не впускає янгола в коло. Значить, у мене є трохи часу, поки сила заклинання ключа-крові-Місяця-душі діє.

Здається, я молюся, хоч зараз, утративши душу, навряд чи маю право на відповідь і милість. А може, молю бабусину душу, аби почула і допомогла мені зсередини. Зусиллям волі намагаюся штовхнути двері, бо ключ я повернула, а на те, щоб рухати їх, бракне сил. Та несподівано для мене вони самі різко відчиняються. Світла, напівпрозора, але дуже знайома мені постать випурхує з дверей. Від неї віє любов’ю та спокоєм. Вона розкочує довкола себе хвилі-нитки, легкі та потужні. І я бачу, як одна з тих хвиль раптово шарпається вперед, без зусиль долає соляну загорожу, сягає Мечислава. Щось блискуче та в’юнке звивається довкола шиї батька. Ласо, закинуте вправним тореадором. Душа батька з його фантомом-звіром з’єднані в одне. Фантом починає по-вовчому вити, натужно та моторошно.

О Господи! Душа янгола та душа перевертня скліщилися, і кого там більше — не добереш. Мить — і душа мого батька вкупі з фантомом зникає за воротами. Я краєм ока встигаю вхопити дивні, чарівні та разом із тим страшні картинки того, що ховається за дверима Втраченого Раю.

Я не жалію за тим раєм, зовсім не шкодую, що так і не довелося мені туди втрапити. Знаю: деякі двері краще тримати зачиненими і не намагатися у них зайти. Навіть якщо ти янгол. Навіть чи особливо тоді?

Двері зачиняються і на очах починають танути. Мить — і вони зникнуть назавжди. Чи до наступного ритуалу… Ключ падає мені в долоню і перетворюється на маленьку срібну пташку. Господи, чому я забула про ключ? Я хотіла його там, усередині, залишити. Що ж тепер буде?

Сили та душа в один момент покидають мене. Усе закінчилося. Наче крізь марево бачу: стіна з солі теж щезає, як і сіль на чорній землі. І до мене тягнуться злі та сердиті руки тих, кого я щойно так по-дилетантськи надурила. Вони мене хочуть добити…

«Швидше б уже», — міцно стуляю повіки. Під ними — спалахи болю.

Чиясь тепла рука лагідно торкає мене за плече. І я враз відчуваю запах. Попри те що отримала від пана Олега чарівну «протизапахову» пір’їнку. Так духмяніла оселя моєї бабусі Ядвіги і вона сама. Запах кави з петровими батогами та запах ромену. До горла підкочує клубок. Біль відступає. Дивно, невже мертві можуть плакати? Адже, за правилами гри, я вже мертва, бо заклала своє життя за смерть батька, свою душу — за вивільнення бабусиної душі.

— Серденько-квіточко, — так називала мене тільки бабуся, мо’, то вона за мною прийшла, щоб відвести туди, куди потрапляють мертві душі янголів?

Стоп. Але в мене немає душі. Я щойно її заклала?

— Рідна моя, розплющ оченята. Тобі ще не час. Отямся, серденько. Ти дуже важлива для тих, хто любить тебе. — Голос бабусі звучить у голові, але я вперто відмовляюся розплющувати очі.

Я мертва, і бабуся теж мертва. Хай йому грець…

І хто мене там у тому світі любить? Жде… Кому я така важлива?

— Зіронько моя. У нас дуже мало часу, щоб попрощатися. Ну ж бо, отямся!

Вона стоїть навпроти — така, якою я завжди її пам’ятатиму. Усміхнена і трішки сумна. Сиве волосся ореолом накриває голівку. Зеленкуваті очі, смішечки в кутиках вуст і стільки любові в усій тендітній постаті. О, як солодко помирати.

— Бабусенько моя сивенька… — Я пригортаюся до неї, цілую її теплі та трохи вологі очі, щоки, руки, губи, чоло.

Вона гладить мене по голівці худенькою рукою і шепоче:

— Аделаїдочко, онученько! Якою дорослою і якою сильною ти стала! Пробач мені за все, пробач.

Я не розумію, за що вона перепрошує, і також не розумію, чому я мертва, але можу так добре відчувати і запах волосся бабусі, і смак солених сліз на її щоках, і тепло долонь. Це ще не смерть? Це тільки сон?

— Бабусю, рідненька. Забери мене до себе. Тільки ти мене по-справжньому любиш та розумієш. Тут так важко без любові.

Вона зазирає мені в очі. Усміхається.

— Неправда, моя хороша. Тебе люблять по-справжньому. Христинка наприклад. Хіба ти дозволиш спотворити таку світлу душу? А Віктор? Цей дивний янгол тебе любить навіть більше, аніж небеса. Тобі ще не час, внученько. Потрібно повертатися.

— Я не можу, — сумно зітхаю. — На Світовидовому полі я за здійснені бажання віддала свої душу та життя.

— Ти не встигла, моє серденько, віддати своє життя. Я випередила тебе. І я допомогла схопити душу звіра та поселити туди, де йому і місце, — на прив’язі біля входу до Втраченого Раю.

— Але той звір — твій син і мій батько…

— Той звір — не мій син і не твій батько. Він перестав бути сином та батьком, коли перестав любити, коли дозволив собі торгувати власною душею, яка навіть йому не належить. Тільки Богу…

— А він хоч когось любив, бабусю?

— Любив. Але так легко втратити найважливіше, коли забуваєш, як воно — бути людиною.

Я роззираюся довкола. Ми стоїмо на широкій та сонячній галявині посеред лісу чи посеред світу. Співають птахи, мирно сюркочуть у траві цикади, пахне травами та літом.

— Тобі час, доню. Потрібно повертатися. Пригадуєш «неправильну» казку, яку я тобі розповідала у дитинстві? Про дівчинку, яка вперто хотіла піти до лісу, а всі родичі та знайомі відмовляли її. Вони застерігали: не йди до лісу, бо там довкола небезпека. Сірий вовк тільки й чекає, щоб знайти та з’їсти тебе. А дівчинка відповідала: «Якщо не вийдеш із…

— … хати і не зайдеш до лісу, то з тобою геть нічого не трапиться. Кому потрібне таке життя?» — Я мало не реву, коли доказую бабусині слова.

— Так-так, Аделаїдочко. Дівчина завжди так відповідала. І вона пішла до лісу та зустріла там нещасного сіроманця, який потрапив у капкан. Дівчинка пожаліла та визволила вовка, хоча, за старою версією казки, цього робити вона не мала права, бо підступний лихий вовк мав би її з’їсти. Але це «неправильна» казка, ти ж пам’ятаєш, і сірий вовк її не з’їв, а навпаки, чемно подякував за порятунок і подарував дівчинці одну чарівну річ — шматочок свого хвоста. І цей шматочок був не простий, а чарівний, звісно. І дівчинка навчилася відрізняти добро від зла, ненависть від любові, медові слова від справжніх намірів. Вона навчилася розрізняти істинне та брехливе, те, що веде до життя, і що відводить від нього, те, що можна бачити очима, і те, що бачить тільки серце.

— Але в мене немає такого хвоста. І ще я заклала свою душу. А як воно — жити без душі, як?

Бабуся всміхається і відповідає тихо:

— Бідна моя дівчинко! Усе буде добре! І з твоєю душею також. Повертайся до свого «лісу», Аделаїдочко! Якщо цього не зробиш, із тобою точно нічого не відбудеться, ні поганого, ні хорошого, і твоє справжнє життя так і не розпочнеться. Бо тільки те, що має початок, може отримати продовження.

Ми доходимо до краю галявини. Далі починається ліс. Маленька стежина, ледь помітна в траві, веде кудись у гущавину, де майже не видно сонця. Однак там також чути звуки та живуть запахи.

— Я люблю тебе, бабусю.

— І я тебе, Аделаїдочко! Той, хто має в серці любов, ніколи не буває нещасним, запам’ятай це…

Осіння трава пахне опалим листям. Вона неприємно лоскоче обличчя. Дивно, чому моя свідомість досі не відключилася?

Навколо галас. Метушаться люди, ґвалт, крики, які чомусь не переростають у бійку чи щось гірше.

— Дівчинко моя! — знайомий чоловічий голос пробує повернути мене до тями.

Змушую себе розплющити одне око.

Друге не відкривається, вії злиплись, і взагалі боляче ворухнутись. Власник голосу може й сам підійти так, аби я змогла його розгледіти.

Підходить. Опускається на коліна. Це Віктор. Мій любий янгол із білими крилами. В очах — біль, а от у кутиках губ — полегкість.

— Рідний мій змучений янголе! Тепер усе буде добре. Я завжди поруч.

Він ще щось там каже про мою сміливість та відвагу, але цього я майже не чую. Бо від обережного доторку його долоні до моїх уст враз стає легше. І мені вже не так болить, тобто болить сильно, але не там, де була видерта з корінням душа, бо моя душа, цілісінька і незачеплена, знову на місці…

На місці?

Утома та розуміння стискають мене важкими лещатами. Віктор віддав за повернення моєї душі власну благодать…

Та хіба я просила?! Мені не потрібна допомога аж такою ціною… Однак я мовчу, бо не вистачає сил пояснювати це йому. Та й чи варто? Уже нічого не зміниш.

Та Віктор не виглядає наляканим. Його зараз більше турбує моє здоров’я. Він намагається підбадьорити, відкрито всміхається і запевняє, що геть усе в мене до весілля заживе.

Він бере мене на руки, пригортає до себе. Крізь прикриті повіки я бачу, як нас пропускає натовп, мовчки, без шикання та прокльонів. І раптом я згадую про ключ. Він і досі в моїй міцно затиснутій долоні. Я маю цей ключ так заховати, щоб його ніколи ніхто не знайшов. Але куди? Шкода, що мені його не вдалося відправити до пекла. Долоня судомно стискається… Я мушу знищити цей ключ. Бажання — наче молитва. Може, хтось її і почує? І, здається, мене таки чують! Стиснутий кулак раптом прошиває болем — таким, що на хвилю перестаю відчувати всі інші свої негаразди й біди.

Судомить руку. Віктор, здається, все розуміє. Він обережно, але рішуче розтискає мені долоню, кривиться при цьому так, наче і йому пече. Видихає чи то вражено, чи зачаровано, аж доводиться вертіти важкою головою на неслухняній шиї, аби розгледіти, що то його аж так здивувало?

Ключа, через який стільки всього трапилося, більше немає. Є тільки сильно пропечена долоня та купка чорного попелу, який летить униз, підхоплений ранковим вітерцем. Придивляюся до рани. Не збагнути так відразу, чи то стилізований хрест, чи силует птаха, чи схематична людська постать із крилами замість рук… Гарно. А головне — цим точно жодні двері не відчиниш. Історія ключа від дверей Втраченого Раю закінчилася, нову вже хай пише хтось інший, але тільки не я…

Сонце зійшло, і я добре бачу, як у його променях на своєму білому коні гарцює небесний вершник. Світовидовим полем проїжджає сам Світовид. Народжується день, народжується сонце, народжуємося ми. Я всміхаюся й заплющую очі.

— Адо! Розплющ очі! Не смій умирати, не зараз! Ти будеш жити, чуєш?! — шепоче гаряче Віктор.

Який він смішний… Янголи так не вмирають. Так вони просто непритомніють.

Урешті, я заслужила хоч трохи перепочинку…