Крадій часу

— Так, я вельми надійна, — мовила Сюзен.

— А ще й доволі саркастична, — додав чернець. — Мене звати Колин. Дякую, що долучилися до нас. І за те, що допомогли нашому синові знайти себе.

Сюзен подивилася на батька, а тоді на сина. Слова і жести були стримані й позбавлені тепла, але між ними відбувалося ще й недоступне їй спілкування, набагато швидше за звичайну мову.

— Хіба ми не повинні рятувати світ? — запитала вона. — Хоч я, звичайно, не хочу нікого підганяти.

— Спочатку я мушу ще щось зробити, — сказав Лобсанґ. — Я мушу побачитися з матір’ю.

— А хіба в нас є на це ча…? — почала було Сюзен, а тоді додала: — Та є, звичайно, правда? У нас є море часу.

— О, ні. Його в нас набагато більше, — прорік Колин. — До того ж завжди знайдеться час для порятунку світу.

З’явилася Час. І знову створювалося враження, що невиразний силует у повітрі складається з мільйонів цяточок матерії, які зливалися докупи й заповнювали просторову форму, спочатку поволі, а тоді… з’явилася вона.

Була високою жінкою, доволі молодою, чорнявою, в довгій червоно-чорній сукні. Судячи з виразу її обличчя, подумала Сюзен, вона щойно плакала. Але тепер вона була усміхнена.

Колин узяв Сюзен за руку й м’яко відвів її вбік.

— Їм треба поговорити, — сказав він. — Не бажаєте прогулятися?

Кімната зникла. Тепер з’явився сад із павичами й фонтанами, а також із порослою мохом кам’яною лавкою.

Аж до самого лісу простягалися акуратно підстрижені газони, якими опікувалися вже не одну сотню років, тому там не росло нічого зайвого або невідповідного цьому місцю. З дерев, пурхаючи, перелітали з крони на крону довгохвості птахи, пір’я яких сяяло, немов коштовні камені. З глибини лісу долинали співи інших птахів.

На очах у Сюзен на краєчок фонтана сів зимородок. Він поглянув на неї й відлетів геть, а помахи його крил були схожі на шелестіння крихітних віял.

— Послухайте, — сказала Сюзен. — Я ніяк… я не… Слухайте, я все це розумію. Справді. Я не дурна. У мого дідуся є сад, у якому все чорне. Але ж Лобсанґ змайстрував цей годинник! Принаймні якась його частина. І от тепер він рятує світ і руйнує його одночасно?

— Родинна риса, — пояснив Колин. — Це те, що робить кожної миті Час.

Він зміряв Сюзен поглядом учителя, якому набридає настирлива, але тупувата учениця.

— Ось подумайте таким чином, — сказав він урешті-решт. — Подумайте про все. Це таке повсякденне слово. Але «все» означає… все. Це слово набагато більше за «всесвіт». І все містить у собі всі можливі речі, які можуть статися у всі можливі часи у всіх можливих світах. Не шукайте остаточних вирішень у будь-яких із них. Рано чи пізно все зумовлює все інше.

— То ви хочете сказати, що один маленький світ не аж такий важливий? — запитала Сюзен.

Колин змахнув рукою, і на камені з’явилися два келихи з вином.

— Усе важливе не менше за все інше, — прорік він.

Сюзен скривила міну.

— Знаєте, саме тому мені ніколи не подобалися філософи, — сказала вона. — У них усе звучить велично і просто, а тоді опиняєшся у світі, де безліч ускладнень. Тобто, ну, ось подивіться довкола. Можу закластися, що сад необхідно регулярно прополювати, фонтани треба прочищати, а павичі ронять пір’я й розривають землю на галявині… бо якщо вони цього не роблять, то все це просто фальшивка.

— Ні, тут усе справжнє, — мовив Колин. — Принаймні, як і будь-що інше. Але це досконала мить, — він знову всміхнувся Сюзен. — Одна досконала мить вартує багатьох змарнованих століть.

— Я віддаю перевагу конкретнішій філософії, — сказала Сюзен. Вона спробувала вино. Воно було досконалим.

— Очевидно. Я так і припускав. Бачу, ви чіпляєтесь за логіку, як морський молюск за скелю під час шторму. Тоді такі вам поради… Оберігайте малі простори, не бігайте з ножицями і пам’ятайте, що нерідко можна натрапити на несподівану шоколадку, — сказав Колин. Він усміхнувся. — І ніколи не чиніть опір досконалій миті.

Від легенького вітерця вода у фонтанах вкрилася брижами, переливаючись через краї чаш, але лише на якусь секунду. Колин підвівся.

— Здається, моя дружина й син уже наговорилися, — сказав він.

Сад поволі зникнув. Щойно Сюзен встала зі свого кам’яного сидіння, як воно розтало, мов туман, хоч перед цим здавалося твердим, як… ну, власне, як камінь. Винний келих розчинився в її руках, залишивши тільки спогад про те, як його стискали пальці, і смак вина у роті.

Лобсанґ стояв перед годинником. Час не було видно, але пісня, що лунала в кімнатах, звучала тепер інакше.

— Вона щасливіша, — сказав Лобсанґ. — Вона тепер вільна.

Сюзен роззирнулася довкола. Колин щез разом із садом. Не було нічого, крім нескінченних скляних кімнат.

— А ти не хочеш поговорити з батьком? — запитала вона.

— Пізніше. Ще буде багато часу, — відповів Лобсанґ. — Я про це подбаю.

Те, як він це сказав, обережно зроняючи слова на відповідні їм місця, примусило її обернутися.

— Ти збираєшся перебрати все на себе? — спитала вона. — Тепер ти Час?

— Так.

— Але ж у тобі більше людського!

— І що? — Лобсанґова усмішка була схожа на батьківську. Це була лагідна і, як на Сюзен, обурлива усмішка божества.

— Що в усіх оцих кімнатах? — вимогливо запитала вона. — Ти знаєш?

— Одна досконала мить. У кожній із них. Удлеплекс удлеплексьонів.

— Я не певна, чи існує така річ, як воістину досконала мить, — сказала Сюзен. — Чи можемо ми вже повернутися додому?

Лобсанґ обгорнув кулак краєм своєї мантії, а тоді щосили вдарив по передньому склу годинника. Воно розбилося і впало на землю.

— Коли опинимось на тому боці, — попередив Лобсанґ, — не зупиняйтесь і не озирайтесь. Там буде літати безліч скляних друзок.

— Я спробую сховатися за якоюсь лавкою, — сказала Сюзен.

— Їх там, мабуть, не буде.

— ПІ-ПІ?

Смерть Щурів заліз на годинник і тепер бадьоро визирав зверху.

— Що ми зробимо з оцим? — запитав Лобсанґ.

— Оце саме собі дає раду, — відповіла Сюзен. — Я такими речами не переймаюся.

Лобсанґ кивнув.

— Беріть мою руку, — звелів він. Вона простягла долоню.

Вільною рукою Лобсанґ ухопився за маятник і зупинив годинник.

У світі з’явився синьо-зелений отвір.

Зворотна подорож виявилася набагато швидшою, але коли знову почав існувати світ, Сюзен почала занурюватися у воду. Вода була руда, багниста і просмерджена зігнилими рослинами. Сюзен, яку тягнули на дно її обважнілі спідниці, з натугою випірнула на поверхню і спробувала зорієнтуватися.

Сонце застигло на небі, повітря була важким і вологим, а трохи попереду за нею спостерігала пара ніздрів.

Сюзен виховували бути практичною, а отже, вона брала уроки плавання. Квірмський пансіон для юних панянок був дуже прогресивний у цьому плані, і його викладачки дотримувалися думки, що дівчина, яка не здатна двічі переплисти басейн у одязі, не докладає достатніх зусиль.

Треба віддати їм належне, що завдяки цьому Сюзен опанувала в коледжі чотири стилі плавання і декілька технік рятування життя, а у воді почувала себе як удома. Вона також знала, що треба робити, опинившись у одній водоймі з бегемотом, а саме: знайти іншу водойму. Бегемоти тільки здалеку видаються великими й симпатичними. Зблизька вони здаються просто великими.

Сюзен закликала на допомогу всю успадковану потужність смертоносного голосу і владність свого авторитету в ролі шкільної вчительки й заверещала:

— ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Істота почала несамовито борсатися, намагаючись обернутися, а Сюзен швидко попливла до берега. Цей берег був не надто надійний, бо так звана земля була сумішшю піщанику, чорного перегною, що чвакав, зігнилого коріння дерев і трясовини. Довкола кружляли комахи і…

…бруківка під ногами була брудна, а з туману долинав галас вершників…

…і брили льоду біля відмерлих дерев…

…і Лобсанґ, який хапав її за руку.

— Знайшов вас, — сказав він.

— Ти щойно зруйнував історію, — вигукнула Сюзен. — Розбив її!

Бегемот її приголомшив. Вона навіть уявити не могла, що в одній пащеці могло вміститися стільки смороду, або що ця пащека була такою величезною і бездонною.

— Я знаю. Я мусив це зробити. Не було іншого виходу. Ви можете знайти Лу-Тзе? Я знаю, що Смерть може визначити, де перебуває будь-яка жива істота, а оскільки ви…

— Гаразд, гаразд, я розумію, — похмуро озвалася Сюзен. Вона простягла перед собою руки і зосередилася. З’явилося видиво надзвичайно важкого життєлічильника Лу-Тзе.

— Він лише за кілька сотень метрів звідси, — повідомила вона, показуючи на замерзлу кучугуру снігу.

— А я знаю, коли він є, — сказав Лобсанґ. — Лише за шістдесят тисяч років звідси. Отже…

Лу-Тзе, коли вони його знайшли, спокійно розглядав гігантського мамонта. Очі тварини дивилися зизом з-під величезних волохатих брів, коли мамонт намагався одночасно бачити людину й напружувати всі три клітини свого мозку, вирішуючи чи розтоптати її, чи простромити рогом і викинути геть із цього замерзлого ландшафту. Одна клітина казала «простромити», друга схилялася до «розтоптати», а третя відволіклася й почала думати про сексуальну оргію.

Стоячи біля його хобота, Лу-Тзе казав:

— Отже, ти ніколи не чув про Перше правило?

Лобсанґ опинився біля нього, виникнувши прямо з повітря.

— Нам треба йти, Підмітальнику!

Поява Лобсанґа зовсім не здивувала Лу-Тзе, хоч його, здається, й роздратувало це втручання.

— Не квапся, вундеркінде, — озвався він. — У мене тут усе під контролем…

— А де леді? — запитала Сюзен.

— Отам біля замету, — показав великим пальцем Лу-Тзе, й далі намагаючись не зморгнути й витримати погляд пари очисьок за два метри попереду. — Побачивши цю бестію, вона заверещала й підвернула собі ногу. Бачите, я вже примусив його нервуватися…

Сюзен рушила до замету й допомогла підвестися Єдиності.

— Хутчіш, ми йдемо звідси, — безцеремонно наказала вона.

— Я бачила, як йому відрубали голову! — промимрила Єдиність. — А тоді ми раптом опинилися тут!

— Ага, такі речі трапляються, — зронила Сюзен.

Єдиність витріщила на неї нестямно вибалушені очі.

— Життя сповнене несподіванок, — сказала Сюзен, але, побачивши розпач істоти, завагалася. Гаразд, ця штучка була однією з них, яка просто вбрала… Ну принаймні почала з того, що просто вбрала на себе тіло, наче якесь пальто, але тепер… Зрештою, це ж можна сказати про будь-кого, хіба ні?

Сюзен навіть замислилася над тим, чи людська душа без тіла як своєрідного якоря не стала б, урешті-решт, чимось подібним на аудитора. А це, якщо вже бути справедливим, означало, що Єдиність, котра з кожною хвилиною дедалі міцніше зросталася зі своєю плоттю, ставала подібною на людину. І це також великою мірою стосувалося Лобсанґа і, якщо вже на те пішло, й самої Сюзен. Хто знає, з чого починається людська сутність і на чому закінчується?

— Ходімо, — сказала вона. — Мусимо триматися разом, гаразд?

Неначе скляні друзки, що кружляють у повітрі, фрагменти історії линули, стикалися й перетиналися в пітьмі.

Але пітьму освітлював маяк. У долині Ой-Донґу тривав, повторюючись, незмінний день. Майже всі велетенські циліндри в залі стояли нерухомі, з них витік увесь час. Деякі були розколоті. Деякі розплавлені. Деякі вибухли. Деякі просто зникли. Але один ще й далі обертався.

Великий Танда, найдревніший і найбільший, поволі обертався на базальтовому підшипнику, розмотуючи час з одного боку й намотуючи з другого, що забезпечувало виконання наказу Колина про те, щоб ніколи не закінчився досконалий день.

Рамбут Гендісайдс сидів самотньо в залі біля цього каменя, що обертався в світлі каганця, і вряди-годи змащував основу, підкидаючи туди пригорщу мастила.

Щось гупнуло об камінь, примусивши його придивитися до пітьми. Вона була густа й заповнена димом від розпечених брил.

Знову пролунав цей звук, а тоді чиркання сірником і легенький спалах.

— Лу-Тзе? — запитав він. — Це ти?

— Маю надію, Рамбуте, але хтозна в такі оце часи? — Лу-Тзе вийшов на світло і присів. — Не дають тобі відпочити, ні?

Гендісайдс зірвався на ноги.

— Це було жахіття, Підмітальнику! Усі там нагорі, в залі Мандали! Це гірше за Великий Крах! Скрізь шматочки історії, і ми втратили половину веретен! Ми ніколи не зможемо це все зібрати…

— Годі вже, годі, ти схожий на людину, в якої був важкий день, — лагідно мовив Лу-Тзе. — Не мав коли виспатися, га? Знаєш що, я сам за це візьмуся. А ти піди і трішечки склепи очі, гаразд?

— Ми думали, що ти десь загубився там у світі, і… — пробурмотів чернець.

— І ось я повернувся, — сяйнув посмішкою Лу-Тзе й поплескав його по плечі. — Там за рогом ще й далі є та маленька ніша, де ти лагодиш дрібніші веретена? І там ще й далі стоять ті нелегальні ліжечка на той випадок, коли в нічну зміну вистачає й парочки хлопців, щоб зі всім упоратися?

Гендісайдс кивнув із винуватим виглядом. Лу-Тзе не повинен був знати про ті ліжечка.

— Ну, то ходи собі, — сказав Лу-Тзе. Дивлячись, як той віддаляється, Лу-Тзе неголосно додав: — А коли прокинешся, можливо, станеш найщасливішим у світі ідіотом. Ну й як, вундеркінде? Що далі?

— Повертаємо все на свої місця, — сказав, вигулькуючи з тіні, Лобсанґ.

— Пам’ятаєш, скільки часу це в нас забрало минулого разу?

— Так, — відповів Лобсанґ, оглянувши понищену залу, і попрямував до подіуму. — Пам’ятаю. Не думаю, що й цього разу це так довго триватиме.

— Було б добре, щоб ти звучав трохи впевненіше, — сказала Сюзен.

— Я… доволі впевнений, — мовив Лобсанґ, обмацуючи пальцями шпульки на комутаторі.

Лу-Тзе застережливо махнув Сюзен рукою. Свідомість Лобсанґа була вже на шляху в якийсь інший світ, і Сюзен могла тепер хіба що вгадувати, наскільки він великий. Його очі були заплющені.

— Ті… веретена, що залишилися… Чи можете ви встановити перемички? — запитав він.

— Я можу показати дамам, як це робити, — сказав Лу-Тзе.

— А хіба тут немає монахів, які знають, що треба зробити? — здивувалася Єдиність.

— Це задовго триватиме. Я учень підмітальника. Вони почнуть ставити зайві запитання, — пояснив Лобсанґ. — На відміну від вас.

— Він має цілковиту рацію, — погодився Лу-Тзе. — Люди почнуть казати: «А що це означає?» або «Хоцю цюцю!», і ми тоді нічого не зробимо.

Лобсанґ роздивився шпульки, а тоді поглянув на Сюзен.

— Уявіть… такий собі пазл, з розкиданими навсібіч фрагментиками. Але… мені дуже добре вдається знаходити відповідні краєчки й форми. Дуже добре. І всі ці фрагментики рухаються. Але оскільки вони колись були з’єднані, то вже за самою своєю природою вони зберігають пам’ять про цей зв’язок. Їхня форма і є цією пам’яттю. Коли бодай деякі з них опиняться в належному місці, з рештою вже буде легше. О, і ще уявіть, що всі ці кусочки розкидані по всіх можливих місцях і перемішані навмання з фрагментами інших історій. Ви можете це все збагнути?

— Так. Гадаю, що можу.

— Добре. Усе, що я щойно сказав, є нісенітницею. Тут немає найменшого натяку на правду. Але це брехня, яку ви можете… зрозуміти, я так гадаю. А тоді, після всього цього…

— Ти підеш звідси, так, — мовила Сюзен. І це не було запитання.

— Мені забракне сили, щоб залишитися, — сказав Лобсанґ.

— Сили, щоб залишитися людиною? — зронила Сюзен. Вона не усвідомлювала, як швидко б’ється її серце, але тепер воно просто падало кудись у безодню.

— Так. Навіть намагання думати у простеньких чотирьох вимірах вимагає страшенних зусиль. Мені дуже прикро. Але моїй свідомості дуже нелегко сприймати такі поняття, як «тепер». Ви думали, що я здебільшого людина. Але це не так, — він зітхнув. — Якби я тільки міг описати вам, яким я бачу все довкола… яке воно прекрасне.

Лобсанґ задивився кудись у простір понад маленькими дерев’яними шпульками. Щось там мерехтіло. На тлі темряви виблискували якісь складні вигини і спіралі.

Він мовби бачив розібраний на деталі годинник, де кожне коліщатко і пружинка були акуратно розкладені перед ним у пітьмі.

Він знав, як його зібрати, усе перебувало під його контролем, він розумів приналежність кожної складової частини… але чимало маленьких, проте важливих деталей розлетілися — дзинь — по куточках дуже великої кімнати. І тільки дуже добрий майстер міг вирахувати, куди вони всі закотилися.

— У тебе є тільки третина веретен, — почувся голос Лу-Тзе. — Решта розбиті.

Лобсанґ не міг його бачити. Перед його очима було тільки оце мерехтливе видиво.

— Це… правда, але колись вони були цілими, — вимовив він. Тоді підняв руки й поклав їх на шпульки.

Сюзен озирнулася, почувши раптово скрегіт, і побачила, як із пороху і сміття підносяться вгору колони, ряд за рядом. Вони виструнчилися, мов шеренги солдат, засипаючи все довкола уламками.

— Гарний хід! — заволав на вухо Сюзен Лу-Тзе, перекрикуючи гуркіт. — Наживити часом самі веретена! Теоретично це можливо, але нам ніколи не вдавалося таке зробити!

— А вам відомо, що саме він збирається зробити? — гукнула у відповідь Сюзен.

— Ага! Видобути трохи часу з тих шматків історії, що далеко випередили решту, і заштовхати його в ті фрагменти, що безнадійно відстали!

— Звучить просто!

— Але є одна проблемка!

— Яка?

— Це неможливо зробити! Великі втрати! — Лу-Тзе клацнув пальцями, намагаючись пояснити часову динаміку непосвяченій людині. — Тертя! Дивергенція! Усі інші речі! Неможливо створити час на веретенах, його можна тільки перенаправити…

Довкола Лобсанґа все раптом спалахнуло яскраво-синім сяйвом. Воно замерехтіло над комутатором, а тоді шугонуло крізь повітря, творячи світові дуги до всіх Зволікаторів. Іскристе сяйво поповзло поміж карбованими символами і почало огортати їх дедалі густішим шаром, немовби намотувало нитки на котушку.

Лу-Тзе подивився на цей вир світла і на тінь усередині, що майже згубилася на тлі сяйва.

— …принаймні, — додав він, — так було досі.

Веретена набрали робочу швидкість, а тоді закрутилися швидше, осяяні цим світлом. Воно заливало печеру потужним, нескінченним потоком.

Язики полум’я облизували днище найближчого циліндра. Воно було розпечене, а скрегіт кам’яного підшипника долучався до надсадного стогону інших каменів, що заповнював собою всю печеру.

Лу-Тзе похитав головою.

— Сюзен, бігом по воду з колодязів! А ви, міс Єдиність, услід за нею по мастило!

— А ви що збираєтесь робити? — запитала Сюзен, хапаючи два відра.

— Я буду страшенно непокоїтися, а це, повірте мені, зовсім не проста робота!

Почала накопичуватися пара, і було чутно запах горілого масла. Не було часу ні для чого іншого, крім біганини від колодязів до розжарених підшипників і назад, і навіть для цього не було достатньо часу.

Веретена оберталися вперед-назад. У перемичках потреби вже не було. Кришталеві прути, що витримали катастрофу, звисали намарне з гаків, між тим як час перелітав угорі дугами з одного Зволікатора до іншого, проявляючись червоними або синіми спалахами в повітрі. Лу-Тзе знав, що це видовище могло налякати до смерті будь-якого наглядача за веретенами. Здавалося, ніби каскад цілком збожеволів, але водночас відчувалася присутність певного контролю, немовби хтось виплітав якийсь велетенський узір.

Вищали підшипники. Булькало масло. Основи декотрих веретен диміли. Але все трималося купи. Хтось усе це тримав укупі, подумав Лу-Тзе.

Він подивився на розподільники. Клацали комутатори, контролюючи на стінах печери низки червоних, синіх або безбарвних дерев’яних заслінок. Усе вкривалося пеленою білого диму, оскільки поволі обвуглювалися дерев’яні підшипники.

У повітрі струмувало минуле й майбутнє. Підмітальник це відчував.

На подіумі височів огорнений сяйвом Лобсанґ. Він більше не рухав шпульки. Усе відбувалося вже на якомусь іншому рівні, де було зайве втручання грубих механізмів.

Приборкувач левів, подумав Лу-Тзе. Спочатку йому потрібні стільці й батоги, але одного дня справжній майстер зможе зайти в клітку і виконати свій номер без жодних інших атрибутів, окрім своїх очей і голосу. Але тільки якщо він дійсно майстер високого рівня, і в цьому всі пересвідчаться, коли він знову вийде живим із клітки…

Лу-Тзе зупинився серед усього цього гуркоту, бо щось змінилося в загальному шумі.

Одне з найбільших веретен почало вповільнятися. Воно зупинилося на очах у Лу-Тзе і завмерло.

Лу-Тзе кинувся бігти залою, аж поки знайшов Сюзен і Єдиність. За цей час зупинилися ще три веретена.

— Йому це вдається! Йому вдається! Ходімо! — заволав він. Здригнулася підлога, й зупинилося ще одне веретено.

Утрьох вони побігли в кінець печери, де ще крутилися менші Зволікатори, хоч і вони вже швидко зупинялися. Одне по одному веретена завмирали, і цей ефект доміно наростав так стрімко, що коли вони добігли до найменших крейдяних веретен, встигли лише побачити, як із легеньким брязкотом зупинилися останні з них.

Запала тиша, яку порушувало хіба що шкварчання мастила і тріск каміння, що охолоджувалося.

— Це вже кінець? — запитала Єдиність, витираючи піт із чола сукнею й залишаючи на ньому блискітки.

Лу-Тзе і Сюзен подивилися на сяйво в другому кінці зали, а тоді перезирнулися.

— Я… так… не… думаю, — вимовила Сюзен.

Лу-Тзе кивнув головою.

— Я думаю, це тільки… — почав говорити він.

Снопи зеленого світла стрибали з веретена на веретено й зависали в повітрі жорсткими, немовби сталевими, дугами. Вони мерехтіли поміж колонами, заповнюючи повітря гуркотом грому. Печерою туди-сюди проносилися хвилі перемикань.

Зростав темп. Окремі розкоти грому перетворилися в один нескінченний, оглушливий гуркіт. Снопи світла яскравішали, розширювалися, а тоді повітря сповнилося єдиним сліпучим сяйвом…

Яке раптом згасло. Гуркіт обірвався настільки зненацька, що тиша аж задзвеніла.

Трійця поволі звелася на ноги.

— Що це було? — запитала Єдиність.

— Мабуть, він зробив деякі зміни, — припустив Лу-Тзе.

Веретена не рухалися. Повітря було гаряче. Дим і пара застеляли склепінчастий дах печери.

А тоді, реагуючи на рутинну й віковічну боротьбу людства з часом, веретена почали набирати швидкість.

Це сталося м’яко, наче подув вітерця. І веретена, від найменшого до найбільшого, прийняли на себе тягар, знову почавши робити свої неспішні й неоковирні піруети.

— Прекрасно, — мовив Лу-Тзе. — Майже так, як і було, можу закластися.

— Тільки майже? — запитала Сюзен, витираючи з обличчя масло.

— Ну, він же частково людина, — сказав підмітальник. Вони подивилися на подіум, який був порожній. Сюзен це не здивувало. Звичайно, що він тепер ослаблений. Звичайно, що такі речі безслідно не минаються. Звичайно, що йому потрібен відпочинок. Звичайно.

— Його немає, — безпристрасно мовила вона.

— Хтозна? — озвався Лу-Тзе. — Адже хіба не написано: «Ніколи не знати, що може статися»?

Печеру заповнив заспокійливий гул Зволікаторів. Лу-Тзе міг відчувати плин часу в повітрі. Це бадьорило, неначе запах моря. Варто проводити тут більше часу, подумав він.

— Він зламав історію і полагодив її, — сказала Сюзен. — Став і причиною, і зціленням. У цьому немає сенсу!

— Немає в чотирьох вимірах, — мовила Єдиність. — У вісімнадцяти цей сенс очевидний.

— А тепер чи не міг би я порадити вам, дами, вийти чорним ходом? — запропонував Лу-Тзе. — За якусь хвилину сюди збіжаться люди, і всі будуть дуже збуджені. Мабуть, буде краще, якщо вас тоді вже тут не буде.

— А ви що будете робити? — поцікавилася Сюзен.

— Брехати, — весело відповів Лу-Тзе. — Просто дивовижно, як часто це спрацьовує.

…ок

Сюзен і Єдиність вийшли з дверей у скелі. Стежка вела з долини попри зарості рододендрона. Сонце вже торкалося обрію, а повітря було теплим, хоч зовсім неподалік здіймалися засніжені гори.

На краю долини вода з потоку так довго падала з височезної стрімкої кручі, що внизу була вже схожа на дощ. Сюзен вмостилася на камені й налаштувалася чекати.

— До Анк-Морпорка довга дорога, — сказала Єдиність.

— Нас туди підкинуть, — мовила Сюзен. На небі вже з’являлися перші зорі.

— Зірки дуже гарні, — сказала Єдиність.

— Ти справді так думаєш?

— Я вчуся. Люди вважають їх гарними.

— Річ у тому, що бувають часи, коли дивишся на всесвіт і думаєш: «А що ж зі мною?», а всесвіт відповідає тобі: «Ну, а що з тобою?».

Єдиність замислилась над цим.

— Ну, і що з тобою? — запитала вона.

Сюзен зітхнула.

— Та власне, — вона зітхнула знову. — Не можна думати лише про одну особу, коли рятуєш світ. Маєш бути бездушною шельмою, що холоднокровно все розраховує.

— Таке враження, ніби ти когось зацитувала, — сказала Єдиність. — Хто це сказав?

— Та одна цілковита ідіотка, — відрізала Сюзен. Вона спробувала думати про щось інше і додала: — Ми їх усіх не здолали. Аудитори ще десь залишилися.

— Це не має значення, — спокійно мовила Єдиність. — Поглянь на сонце.

— І що?

— Воно сідає.

— І?..

— А отже, світом лине час. Тіло візьме своє, Сюзен. Невдовзі мої… мої колишні колеги, спантеличені й розгублені, відчують утому. Їх зморить сон.

— Слідкую за ходом твоєї думки, але…

— Я божевільна. Я це знаю. Але коли це сталося зі мною вперше, мене охопив такий жах, що я й описати тобі не зможу. Можеш уявити, на що це подібне? Для інтелекту, якому мільярд років, опинитися в тілі мавпи на спині щура, який видобувся з ящірки? Можеш собі уявити, що виринає безконтрольно з темних закутків?

— Що ти хочеш мені сказати?

— Вони помруть у своїх снах.

Сюзен замислилася над цим.

Мільйони й мільйони років вивіреного мислення, логічних думок — а тоді каламутне минуле людства одним махом вивалює на тебе всі свої жахи. Їй майже стало їх шкода.

Майже.

— Але ж ти не померла, — сказала вона.

— Ні. Мабуть, я стала… іншою. Це так жахливо бути іншою, Сюзен. Чи в тебе були якісь романтичні сподівання, пов’язані з тим хлопцем?

Питання було настільки несподіване, що не було навіть нагоди вибудувати захист. Вираз обличчя Єдиності свідчив лише про її схвильованість, і більше ні про що.

— Ні, — відповіла Сюзен. На жаль, Єдиність, схоже, не опанувала ще всіх тонкощів людського спілкування, коли тон, яким вимовлене слово, може означати «Негайно припини ці розпитування, якщо не хочеш, щоб тебе вдень і вночі гризли величезні щурі».

— Я мушу зізнатися в дивних почуттях стосовно його… сутності, що була годинникарем. Інколи, посміхаючись, він здавався цілком нормальним. Я хотіла допомогти йому, бо він видавався таким замкнутим і сумним.

— Ти не мусиш зізнаватися в таких речах, — зронила Сюзен. — Звідки ти взагалі, до речі, дізналася про слово «романтичні»? — додала вона.

— Я знайшла деякі книжки з віршами, — Єдиність зніяковіла.

— Справді? Я їм ніколи не довіряла, — сказала Сюзен. Величезні, гігантські, голодні щурі.

— Мені вони здалися доволі цікавими. Як можуть слова на сторінці мати таку потужну силу? Немає сумніву, що бути людиною неймовірно важко, і це неможливо опанувати протягом одного життя, — сумовито мовила Єдиність.

Сюзен відчула докори сумління. Єдиність не була, зрештою, в цьому винна. Люди навчаються різних речей, дорослішаючи, речей, про які не прочитати в книжках. А Єдиність не мала нагоди подорослішати.

— Що ти збираєшся тепер робити? — запитала вона.

— Я маю одне доволі людське прагнення, — відповіла Єдиність.

— Ну, якщо я можу якось допомогти…

Пізніше вона збагнула, що це була одна з тих фраз на кшталт «Як справи?». Від людей очікувалося розуміння того, що це не є справжнім запитанням. Але Єдиність і цього ще не навчилася.

— Дякую. Ти справді можеш допомогти.

— Е-е, гаразд, якщо…

— Я хочу померти.

Під тупіт копит на тлі призахідного сонця виникли вершники.

Цок

Ніч освітлювали маленькі вогнища, що палали серед руїн. Більшість будинків були цілком знищені, хоча, на думку Сото, точнішим було б слово «покришені».

Він сидів на хіднику, поставивши перед собою жебрацьку миску, і пильно придивлявся. Для історичного ченця існували, звичайно, значно цікавіші й вишуканіші способи залишатися непоміченим, але він зупинився на варіанті жебрацької миски, відколи Лу-Тзе продемонстрував йому, що люди ніколи не бачать того, хто просить у них гроші.

Він спостерігав, як рятувальники виносили з будинку тіла. Спочатку вони подумали, що одне з цих тіл було жахливо понівечене вибухом, аж поки власник тіла не сів і не пояснив, що його звати Ігор, і що він у дуже доброму, як на Ігоря, стані. В іншій особі Сото впізнав доктора Гопкінса з Гільдії годинникарів, який чудесним чином не зазнав жодних ушкоджень.

Однак Сото не вірив у чудеса. Йому також здавався підозрілим той факт, що в зруйнованому будинку було повно помаранчів, а доктор Гопкінс теревенив щось про спроби видобути з них сонячне сяйво. А ще Сото зауважив, що його маленька іскриста рахівниця підказувала йому, що сталося щось надзвичайне.

Він вирішив відзвітувати і побачити, як на це зреагують хлопці з Ой-Донґу.

Сото підняв із землі миску і рушив мережею провулочків назад до своєї бази. Тепер він уже не надто дбав про маскування; перебування Лу-Тзе в місті багато чому навчило містян, які полюбляли влаштовувати засідки в темних закутках, причому дуже швидко. Мешканці Анк-Морпорка тепер уже доволі добре знали Перше правило.

Принаймні знали його досі. З темряви вигулькнули три постаті, і одна з них замахнулася важким тесаком, що міг би зіткнутися з головою Сото, якби той не встиг відхилитися.

Він, звичайно, звик до подібних речей. Завжди з’являвся хтось, кому важко дається навчання, але такі тугодуми не становили жодної загрози, якої не можна було б уникнути гарненьким розтинанням часу.

Він випростався, готовий спокійно піти геть, коли раптом густе пасмо чорного волосся впало йому на плече, ковзнуло додолу мантією і опинилося на землі. Це сталося майже беззвучно, але вираз обличчя Сото, коли він подивився вниз, а тоді на своїх нападників, змусив їх сахнутися.

Охоплений страшенною люттю, він зауважив, що всі вони були вбрані в заплямлений сірий одяг і здавалися ще навіженішими, ніж звичайна публіка в цих провулках; були схожі на якихось божевільних бухгалтерів.

Один із них простягнув руку до жебрацької миски.

У кожного в запасі є певні фрази, вжиті умовним способом, певні негласні додатки до правил на кшталт «крім випадків, коли це мені дуже потрібно» або «хіба що ніхто не дивиться», або ж навіть «хіба що всередині була нуга». Сото впродовж століть плекав віру в святість життя і беззаперечну марність насильства, але його особистий умовний спосіб був виражений фразою «тільки не волосся. Ніхто не торкається волосся, ясно?».

Але навіть у такому випадку кожний мав право на свій шанс.

Нападники сахнулися, коли він пожбурив миску об стіну, і в дерев’яні колоди встрягли приховані в ній леза.

Тоді там почало щось цокати.

Сото кинувся бігти провулком, стрімко завернув за ріг, а тоді крикнув:

— Лягайте!

На превеликий жаль для аудиторів, він це сказав на якусь крихітну-крихітну долю секунди запізно…

Цок

Лу-Тзе був у своєму Саду П’яти Несподіванок, коли повітря заіскрилося, розпалося на фрагменти, а тоді завирувало й утворило знайому постать.

Лу-Тзе, який саме надавав допомогу комасі-паличнику, що співала йодлем, але чомусь утратила апетит, підняв голову.

На стежці стояв Лобсанґ.

Хлопець мав на собі чорну, поцятковану зірками мантію, що шелестіла й розвівалася довкола його тіла цього безвітряного ранку, немовби він стояв у самому епіцентрі бурі. Хоч так воно, припустив Лу-Тзе, певним чином і було.

— Знову повернувся, вундеркінде? — запитав підмітальник.

— У певному сенсі, я нікуди й не зникав, — сказав Лобсанґ. — У вас усе добре склалося?

— А ти хіба не знаєш?

— Та міг би дізнатися. Але частина мене воліє робити це традиційним шляхом.

— Отже, в абата виникли серйозні підозри, а ще тут гуляють усілякі дивні плітки. Я мало що міг розповісти. Бо що я можу знати? Я ж лише підмітальник.

На цих словах Лу-Тзе знову зосередив увагу на хворій комасі. Він мовчки встиг порахувати до чотирьох, аж поки Лобсанґ мовив:

— Прошу вас! Я мушу знати. Мені здається, що п’ята несподіванка — це ви. Я не помиляюсь?

Лу-Тзе нахилив убік голову. Низький гул, який він чув так довго, що вже не усвідомлював, змінив свій характер.

— Усі веретена розмотуються, — сказав він. — Знають, що ти тут, хлопче.

— Я довго тут не затримаюсь, Підмітальнику. Прошу вас?

— Ти просто хочеш з’ясувати мою маленьку несподіванку?

— Так. Бо решту я вже майже все з’ясував, — сказав Лобсанґ.

— Але ж ти Час. Те, що я скажу тобі в майбутньому, ти знатимеш зараз, чи не так?

— Але я частково людина. І я хочу залишитися частково людиною. Тобто, робити речі належним чином. Прошу вас?

Лу-Тзе зітхнув і якусь мить дивився на черешневий цвіт.

— Коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, — мовив він. — Пам’ятаєш?

— Так.

— Ну, й чудово. Залізний Додзьо має бути зараз порожній.

Лобсанґ не міг приховати здивування.

— Е-е, Залізний Додзьо… Це той із гострими шпичаками на стінах?

— І на стелі теж. Там, де опиняєшся немовби всередині вивернутого навиворіт дикобраза.

Лобсанґ мав нажаханий вигляд.

— Але ж він не для тренувань! За правилами, там…

— Саме цей, — підтвердив Лу-Тзе. — І ми скористаємося саме ним, це я так наполягаю.

— О.

— Чудово. Жодних суперечок, — сказав Лу-Тзе. — Сюди, хлопче.

З дерев, повз які вони проходили, осипався цвіт. Вони зайшли в монастир і рушили тим самим маршрутом, що й колись. Він привів їх до залу Мандали, де пісок здійнявся вгору, наче пес, що вітає свого хазяїна, закручуючись спіралями під сандаліями Лобсанґа. Лу-Тзе почув за спиною крики обслуги.

Новина на кшталт цієї швидко розтікалася долиною, немов чорнило у воді. Сотні монахів, учнів і підмітальників переслідували їх, не відстаючи ні на крок, немовби хвіст якоїсь комети.

І весь цей час згори на них, неначе сніг, сипалися пелюстки черешневого цвіту.

Нарешті Лу-Тзе опинився перед високими і круглими металевими дверима до Залізного Додзьо. Засув на дверях був на висоті майже п’яти метрів. Ніхто сторонній не мав би відчиняти двері до цього додзьо.

Підмітальник кивнув колишньому своєму учневі.

— Це ти маєш зробити, — сказав він. — Я не можу.

Лобсанґ подивився на нього, а потім на засув високо вгорі. Тоді він притиснув руку до заліза.

З-під його пальців розбіглися смужки іржі. Старезний метал укрився червоними плямами. Двері зарипіли, а тоді почали кришитися. Лу-Тзе спробував для експерименту штурхнути їх пальцем, і цілий шмат дуже міцного металу відвалився і впав на камінну підлогу.

— Дуже вража… — почав було він. Аж тут від його голови відлетів рикошетом писклявий гумовий слоник.

— Цюцю!

Натовп розступився. Головний аколіт вибіг допереду з абатом у руках.

— Що це все хоцю цюцю ЦЮЦЮ означає? Що то за який смісний дядько особа, Підмітальнику? Веретена аж витанцьовують у залі!

Лу-Тзе вклонився.

— Це Час, преподобний, як ви й підозрювали, — сказав він. І далі схиляючись у поклоні, він скоса зиркнув на Лобсанґа.

— Вклонися! — просичав він.

Лобсанґ був спантеличеним.

— Я навіть зараз маю кланятися? — перепитав він.

— Кланяйся, малий стонґа, бо я зараз навчу тебе дисципліни! Вияви належну повагу! Ти ще й досі мій учень, аж поки я тебе не відпустив!

Лобсанґ приголомшено вклонився.

— І чому це ти відвідав нас у нашій позачасовій долині? — запитав абат.

— Відповідай абату! — гаркнув Лу-Тзе.

— Я… я хочу дізнатися про П’яту Несподіванку, — мовив Лобсанґ.

— …преподобний… — підказав Лу-Тзе.

— …преподобний, — закінчив речення Лобсанґ.

— Ти відвідав нас лише для того, щоб дізнатися про фантазії нашого велемудрого підмітальника? — запитав абат.

— Так, е-е, преподобний.

— З усіх тих речей, які мав би виконувати Час, ти вирішив, що хочеш побачити витівку старого чоловіка? Цюцю!

— Так, преподобний, — ченці дивилися на Лобсанґа. Його мантія ще й далі тріпотіла від поривів невловимого штормового вітру, а зорі на ній виблискували, коли на них падало світло.

Абат усміхнувся ангельською усмішкою.

— І ми всі теж, — мовив він. — Ніхто з нас, якщо не помиляюся, ніколи ще цього не бачив. Нікому ще не вдавалося вмовити його це показати. Але… це Залізний Додзьо. Тут є свої правила! Зайти туди можуть двоє, але вийти повинен лише один! Це аж ніяк не тренувальне додзьо! Хоцю слоника! Ти це розумієш?

— Але я не хочу… — почав був Лобсанґ, і Лу-Тзе відразу штурхнув його ліктем під ребро.

— Кажи «Так, преподобний», — прогарчав він.

— Але я ніколи не мав наміру…

Цього разу він отримав ляпаса по потилиці.

— Відступати вже не можна! — вигукнув Лу-Тзе. — Ти запізнився, вундеркінде! — він кивнув абату. — Мій учень розуміє, преподобний.

— Твій учень, Підмітальнику?

— О, так, преподобний, — підтвердив Лу-Тзе. — Мій учень. Аж поки я не скажу щось інше.

— Справді? Цюцю! Тоді він може заходити. Ти теж, Лу-Тзе.

— Але я мав на увазі тільки… — запротестував Лобсанґ.

— Заходь! — заревів Лу-Тзе. — Ти хочеш мене зганьбити? Щоб люди подумали, що я тебе нічому не навчив?

Всередині Залізний Додзьо і справді був тьмяним куполом з безліччю шпичаків. Були вони тонесенькі, як голки, і моторошні стіни були всіяні тисячами цих шпичаків.

— Кому могло спасти на думку будувати щось таке? — вимовив Лобсанґ, розглядаючи лискучі вістря, які стирчали навіть зі стелі.

— Це навчає чеснот вкрадливості й дисциплінованості, — сказав Лу-Тзе, хрускаючи суглобами. — Імпульсивність і швидкість можуть нести загрозу як нападнику, так і атакованому, про що ти, мабуть, невдовзі довідаєшся. Одна умова: ми всі тут люди? Згода?

— Звичайно, Підмітальнику. Ми всі тут люди.

— І можемо ще домовитися: жодних фокусів?

— Жодних фокусів, — погодився Лобсанґ. — Але…

— Ми б’ємося чи теревенимо?

— Але ж послухайте, якщо звідси може вийти тільки один, це означає, що я мушу вас убити… — почав Лобсанґ.

— Або ж навпаки, звісно, — уточнив Лу-Тзе. — Таким є правило. То що, почнемо?

— Але ж я цього не знав!

— У житті, як і купляючи вівсянку на сніданок, завжди варто читати інструкції на коробці, — сказав Лу-Тзе. — Це Залізний Додзьо, вундеркінде!

Він відступив на крок і вклонився.

Лобсанґ знизав плечима і вклонився у відповідь.

Лу-Тзе відступив ще на пару кроків. Він на мить заплющив очі, а тоді зробив для розігріву декілька простеньких рухів. Лобсанґ скривився, почувши хрускіт суглобів.

Довкола Лобсанґа почало щось хряскати, і на якусь мить йому здалося, що це тріщать кості старого підмітальника. Але це відкривалися крихітні люки на вигнутих стінах зали. Він чув шепіт людей, що штовхалися, вибираючи кращі місця. І, судячи з гамору, людей було дуже багато.

Він виставив руки й легенько здійнявся в повітря.

— Здається, ми домовлялися без фокусів? — мовив Лу-Тзе.

— Так, Підмітальнику, — сказав Лобсанґ, ширяючи в повітрі. — Але тоді я подумав: ніколи не забувай Перше правило.

— Ага! Молодець. Чогось ти таки навчився!

Лобсанґ підлинув ближче.

— Ви не повірите, що я бачив, відколи був із вами востаннє, — сказав він. — Словами цього не описати. Я бачив світи, що містилися в інших світах, неначе дерев’яні ляльки, вирізьблені в Убервальді. Я чув музику років. Я знаю більше, ніж здатний осягнути. Але я не знаю нічого про П’яту Несподіванку. Це фокус, головоломка… випробування.

— Усе є випробуванням, — прорік Лу-Тзе.

— То покажіть мені П’яту Несподіванку, і я обіцяю не завдати вам шкоди.

— Ти обіцяєш не завдати мені шкоди?

— Я обіцяю не завдати вам шкоди, — врочисто повторив Лобсанґ.

— Гаразд. Тобі достатньо було попросити, — розплився в широкій усмішці Лу-Тзе.

— Що? Я вже ж просив вас, і ви мені відмовили!

— Маєш просити у відповідний час, вундеркінде.

— А зараз відповідний час?

— Написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», — відповів Лу-Тзе. — Ось вона, П’ята Несподіванка!

Він запхав руку до мантії.

Лобсанґ підлетів ближче.

Підмітальник видобув дешеву карнавальну маску. Це була одна з тих масок, що складаються з пари фальшивих окулярів, приклеєних зверху до великого рожевого носа, під яким ще є густі чорні вуса.

Він вбрав цю маску і порухав пару разів вухами.

— Бу-у, — вигукнув він.

— Що? — розгубився Лобсанґ.

— Бу-у, — повторив Лу-Тзе. — Я ж ніколи не казав, що це якась особливо вигадлива несподіванка, правда?

Він знову порухав вухами, а тоді ще й бровами.

— Сподобалося, га? — запитав він, вишкіривши зуби.

Лобсанґ засміявся. Лу-Тзе вишкірився від вуха до вуха. Лобсанґ ще гучніше розреготався і опустився на мати.

Удари застали його зненацька. Вони поцілили його в живіт, у потилицю, в поперек, а тоді підсікли і збили його з ніг. Він гепнувся долілиць, а Лу-Тзе притиснув його до землі прийомом Упіймана Риба. Вивільнитися з цієї хватки можна було не інакше, як вивихнувши власні плечі.

Було чути колективне зітхання невидимих глядачів.

— Дежа-фу!

— Що? — вимовив Лобсанґ, уткнувшись обличчям у мат. — Ви ж казали, що жоден з монахів не знає про дежа-фу!

— Бо я їх цьому не вчив! — пояснив Лу-Тзе. — Обіцяєш не завдати мені шкоди, так? Красно тобі дякую! Здаєшся?

— Ви ніколи не казали, що самі це знаєте! — коліна Лу-Тзе, впираючись у таємні больові точки, робили з Лобсанґових рук безпомічні кавалки плоті.

— Я хоч і старий, але не дурний! — крикнув Лу-Тзе. — Невже ти думав, що я комусь розкрию такий секрет?

— Це нечесно…

Лу-Тзе нахилився, майже торкаючись своїм ротом Лобсанґового вуха.

— А я не обіцяв, що буде «чесно», хлопче. Але ж ти знаєш, що можеш ще перемогти. Ти ж міг би розтерти мене в порох, без жодних проблем. Хіба ж я міг би зупинити Час?

— Я не можу цього зробити!

— Маєш на увазі, що не зробиш цього, і ми обидва це знаємо. Здаєшся?

Лобсанґ відчував, що частини його тіла намагаються немовби відключитися. Його плечі палали вогнем. Я можу розівтілитися, подумав він. Так, можу, і міг би розтерти його в порошок силою думки. І програти. Я б звідси вийшов, а він був би мертвий, і це була б моя поразка.

— Не треба журитися, хлопче, — сказав цього разу спокійно Лу-Тзе. — Ти просто забув Дев’ятнадцяте правило. Здаєшся?

— Дев’ятнадцяте правило? — перепитав Лобсанґ, спробувавши відштовхнутися від мата, аж поки жахливий біль не примусив його знову припасти до підлоги. — Яке ще, до біса, дев’ятнадцяте правило? Так, так, здаюся, здаюся!

— «Ніколи Не Забувай Перше Правило», — прорік Лу-Тзе. Він послабив хватку. — І завжди запитуй себе: хто його взагалі придумав, якщо вже на те пішло?

Лу-Тзе звівся на ноги і продовжив:

— Але ти, враховуючи всі обставини, добре себе проявив, і тому я, твій учитель, без жодних вагань рекомендую тебе як кандидата на жовту мантію. Крім того, — він заговорив пошепки, — усі присутні бачили, як я здолав Час, а такі речі матимуть дуже гарний вигляд у моєму резюме, якщо ти вловлюєш, що я маю на увазі. Це явно буде додатковим бонусом для підтвердження репутації доброго старого Першого правила. Тримай мою руку.

Він простягнув її Лобсанґові.

Той уже збирався був за неї взятися, але завагався. Лу-Тзе знову вишкірився й легенько допоміг йому встати на ноги.

— Але ж тільки один із нас може звідси вийти, Підмітальнику, — нагадав Лобсанґ, розтираючи собі плечі.

— Справді? — здивувався Лу-Тзе. — Але ж участь у грі змінює правила. Чхати я на них хотів, ось що я тобі скажу.

Рештки дверей були відкинуті вбік руками численних монахів. Було чути, як когось лупнули гумовою фігуркою яка.

— Цюцю!

— …до речі, абат, наскільки я розумію, готовий власноручно вручити тобі мантію, — повідомив Лу-Тзе. — Тільки прошу тебе, обійдись без коментарів, якщо він її обслинить.

Вони залишили додзьо і попрямували до великої тераси, а супроводжували їх усі мешканці Ой-Донґу.

Це була, як згадував пізніше Лу-Тзе, вельми незвична церемонія. На абата явно не справила враження урочистість цієї події, бо так зазвичай буває з немовлятами, які можуть спокійно обригати будь-кого присутнього. Крім того, хоч Лобсанґ міг повелівати потоками часу, але абат повелівав цією долиною, а отже, вшановувати їх треба було взаємно.

Проте під час самого вручення мантії виникла незручна ситуація.

Лобсанґ відмовився її прийняти. Головному аколітові було надане право запитати, в чому річ, а юрбою прошелестів журкотливим потоком здивований шепіт.

— Я недостойний її, сер.

— Лу-Тзе оголосив, що ви успішно завершили навчання, мій па… Лобсанже Лудде.

Лобсанґ уклонився.

— Тоді я готовий прийняти мітлу і мантію підмітальника, сер.

Цього разу це вже був не потік, а справжнісіньке цунамі. Воно звалилося зненацька на всіх присутніх. Розгублено поверталися голови. Чулися приголомшені вигуки, а дехто з ченців відреагував на це нервовим сміхом. Шеренги підмітальників, яким було дозволено відволіктися від своєї роботи задля участі в церемонії, мовчки і пильно за всім стежили.

Головний аколіт облизав свої раптово пересохлі губи.

— Але ж… але ж… ви уособлення Часу…

— У цій долині, сер, — рішуче відповів Лобсанґ, — я достойний бути лише підмітальником.

Головний аколіт роззирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Інші старші служники монастиря не мали найменшого бажання огортати себе цією велетенською рожевою пеленою ганьби. Абат пускав собі бульки й усміхався внутрішньою всезнаючою усмішкою всіх у світі немовлят.

— Чи є в нас якась… е-е… чи ми вручаємо підмітальникам… чи в нас випадково немає…? — почав бурмотіти аколіт.

Лу-Тзе підступив до нього ззаду.

— Можу я вам допомогти, ваша аколітність? — запитав він з якоюсь шалено догідливою улесливістю, абсолютно йому невластивою.

— Лу-Тзе? А… е-е… так… е-е…

— Я можу принести майже нову мантію, сер, а хлопцю можу віддати свою стару мітлу, якщо ви підпишете дозвіл, щоб я міг отримати на складі нову, сер, — сказав Лу-Тзе, випромінюючи кожною клітинкою свого тіла послужливість.

Головний аколіт, випірнувши з глибини своєї ганьби, вхопився за цю пропозицію, як за рятівне коло.

— О, чи ви б не були такі ласкаві, Лу-Тзе? Це так люб’язно з вашого боку…

Лу-Тзе миттєво зник з такою готовністю, якої, знову ж таки, ніхто, добре знаючи підмітальника, аж ніяк від нього не чекав.

Він знову з’явився зі своєю мітлою і з мантією, що зблякла і вже мало не просвічувалася від частого прання на каменях річки. Тоді врочисто передав це все головному аколітові.

— Е-е, гм, дякую, е-е, чи є якась спеціальна церемонія для того, для того, е-е, для… е-е… — бурмотів аколіт.

— Дуже простенька, сер, — підказав Лу-Тзе, ще й далі випромінюючи готовність прислужитися. — Формулювання не надто чіткі, сер, але зазвичай ми кажемо: «Це твоя мантія, пильнуй її, вона належить монастирю», сер, а тоді, вручаючи мітлу, ми кажемо щось на кшталт: «Це твоя мітла, добре опікуйся нею, це твоя приятелька, якщо загубиш, тебе покарають штрафом, не забувай, що мітли не ростуть на деревах», сер.

— Е-е, гм, е-е, — промимрив головний аколіт. — А чи абат…?

— О, ні, абат нічого не вручає підмітальнику, — швидко втрутився Лобсанґ.

— Лу-Тзе, а хто тоді, е-е, тоді, е-е, хто тоді…

— Зазвичай це робить старший підмітальник, ваша аколітність.

— О? А, е-е, чи випадково, е-е, чи не ви раптом є…?

Лу-Тзе низько вклонився.

— О, так, сер.

Для головного аколіта, що й далі борсався у вирі стрімкого припливу, ця відповідь була немовби довгоочікувана перспектива скорої появи суші. Він засяяв маніакальною посмішкою.

— Я хотів би, хотів би, хотів би тоді знати, чи не будете ви такі ласкаві, е-е, тоді, е-е, щоб…

— З радістю, сер, — Лу-Тзе обернувся. — Прямо зараз, сер?

— О, так, будь ласка!

— Ну, то чудово. Підійди сюди, Лобсанже Лудде!

— Так, Підмітальнику!

Лу-Тзе простягнув йому поношену мантію і стареньку мітлу.

— Мітла! Мантія! Не загуби їх, бо гроші не полова, на дорозі не валяються! — прорік він.

— Дякую вам за все це, — мовив Лобсанґ. — Для мене це велика честь.

Лобсанґ уклонився. Лу-Тзе також уклонився. Коли їхні голови опинилися на одному рівні, Лу-Тзе прошипів:

— Дивина та й годі.

— Дякую вам.

— Фантастична вийшла історія, хоч бери й занось у скрижалі, щоправда дещо манірна. Більше такого не роби.

— Гаразд.

Вони разом випросталися.

— Ну, і, е-е, що станеться тепер? — запитав головний аколіт. Він став нещасною людиною і знав це. Відтепер уже все буде інакше, не так, як раніше.

— Насправді нічого, — відповів Лу-Тзе. — Підмітальники й далі підмітатимуть. Ти починай з цього боку, хлопче, а я почну з цього.

— Але ж він є Часом! — вигукнув головний аколіт. — Сином Колина! Є стільки всього, про що нам треба розпитати!

— Є стільки всього, про що я не розповім, — зронив, усміхаючись, Лобсанґ. Абат нахилився і обслинив вухо головного аколіта.

Той піддався.

— Ну, звісно, це не наша справа ставити вам запитання, — сказав він, задкуючи.

— Ні, — погодився Лобсанґ. — Не ваша. Я пропоную вам усім взятися до своїх важливих справ, бо ця площа потребує моєї пильної уваги.

Старші ченці нестямно замахали руками, і невдовзі всі монастирські служителі поволі й неохоче забралися геть.

— Вони стежитимуть за нами з кожної схованки, яку знайдуть, — пробурмотів Лу-Тзе, коли підмітальники залишилися самі.

— О, так, — погодився Лобсанґ.

— Ну, то як ти себе почуваєш?

— Пречудово. І моя мати щаслива, зможе піти на заслужений відпочинок разом із батьком.

— Що? Дача за містом і таке інше?

— Не зовсім. Але щось подібне.

Якийсь час панувала тиша, яку порушував тільки шурхіт двох мітел.

А тоді Лобсанґ сказав:

— Я так розумію, Лу-Тзе, що зазвичай учень віддячує вчителю невеличким даруночком або сувеніром, закінчуючи своє навчання.

— Можливо, — сказав, випростовуючись, Лу-Тзе. — Але мені нічого не потрібно. Я маю свій спальний килимок, миску і мій Шлях.

— У кожної людини є щось таке, чого вона прагне, — сказав Лобсанґ.

— Ха! Ось тут ти помиляєшся, вундеркінде. Мені вісімсот років. Я вже давно позбувся будь-яких прагнень.

— Отакої. Дуже прикро. Я мав надію, що потішу вас бодай чимось. — Лобсанґ випростався й закинув мітлу на плече. — Хай там як, але мені час іти, — сказав він. — Маю ще багато справ.

— Звичайно, маєш, — погодився Лу-Тзе. — Звичайно. Насамперед треба підмести отам попід деревами. А поки ми не змінили тему, вундеркінде, скажи, чи ти повернув мітлу тій відьмі?

Лобсанґ кивнув.

— Скажімо так… я поклав речі на місце. І мітла тепер значно новіша, ніж була.

— Ха! — вигукнув Лу-Тзе, змітаючи зі шляху ще кілька пелюсток. — Он воно як. Он воно як. Так легко крадій часу віддає свої борги!

Лобсанґ, мабуть, відчув, що це було сказано з докором. Він утупився в свої ноги.

— Ну, можливо, що не всі, мушу зізнатися, — мовив він.

— Он як? — здивувався Лу-Тзе, увага якого була прикута до кінчика власної мітли.

— Але коли мусиш рятувати світ, не можеш думати про одну особу, розумієте, бо ця особа теж частина світу, — пояснив Лобсанґ.

— Справді? — зронив підмітальник. — Ти так гадаєш? Я бачу, ти спілкувався з дуже дивними людьми, мій хлопче.

— Але тепер я маю час, — щиро мовив Лобсанґ. — І маю надію, що вона зрозуміє.

— Це просто дивовижно, що може зрозуміти дама, якщо їй правильно все викласти, — сказав Лу-Тзе. — Бажаю успіху, хлопче. В цілому ти себе показав не аж так погано. А хіба не написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього»?

Лобсанґ усміхнувся йому і щез.

Лу-Тзе знову взявся до підмітання. Невдовзі усміхнувся, щось пригадавши. Учень віддячує вчителю дарунком, га? Так, ніби Лу-Тзе міг забажати щось таке, що міг би дати йому Час…

Він зупинився, глянув угору й голосно розреготався.

Над головою підмітальника прямо на його очах бубнявіли і достигали черешні.

Цок

В одному місці, що не існувало раніше, а з’явилося тільки зараз саме з цією метою, стояв великий лискучий чан.

— Десять тисяч ґалонів делікатної цукрової помадки крем-брюле, настояної на есенції фіалок і змішаної з чорним шоколадом, — пояснив Хаос. — Також є шар праліне з лісового горіха в насиченому вершковому кремі і окремі вкраплення м’якої карамелі для особливо вишуканого аромату.

— ОТЖЕ… ТИ КАЖЕШ, ЩО ЦЕЙ ЧАН МІГ БИ ІСНУВАТИ ДЕСЬ У НЕСКІНЧЕННИХ УСЮДАХ, ТОМУ ВІН МОЖЕ ІСНУВАТИ Й ТУТ? — запитав Смерть.

— Стопудово, — підтвердив Хаос.

— АЛЕ ВІН НЕ ІСНУЄ БІЛЬШЕ В ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАВ БИ ІСНУВАТИ.

— Ні. Він зараз мав би існувати тут. Простенька арифметика, — сказав Хаос.

— ГА? ОЙ, ЦІ ВСІ АРИФМЕТИКИ-МАТЕМАТИКИ, — зневажливо зронив Смерть. — ЗАЗВИЧАЙ МЕНІ ВИСТАЧАЄ ВІДНІМАННЯ, ОСЬ І ВСЕ.

— Хай там як, але шоколад не такий уже й рідкісний товар, — сказав Хаос. — Є цілі планети, що вкриті ним.

— СПРАВДІ?

— Стопудово.

— МАБУТЬ, БУДЕ НАЙКРАЩЕ, — мовив Смерть, — ЩОБ ТАКІ НОВИНИ ДАЛЕКО НЕ РОЗХОДИЛИСЯ.

Він пішов туди, де в темряві чекала Єдиність.

— ТОБІ НЕ ТРЕБА ЦЬОГО РОБИТИ, — сказав він.

— А що для мене тут? — запитала Єдиність. — Я зрадила своїх. І я цілком збожеволіла. Мені тепер ніде немає місця. Перебування тут стане для мене агонією.

Вона подивилася в шоколадну пучину. На її поверхні іскрилася цукрова пудра.

Тоді вона вислизнула зі своєї сукні. На її подив, зробивши це, вона відчула сором, але далі поводилася гордовито.

— Ложку, — скомандувала вона і владно простягнула правицю. Хаос останнім театральним жестом протер срібного ополоника і подав його їй.

— Прощавайте, — зронила Єдиність. — І передайте мої найкращі побажання вашій онучці.

Вона відійшла на пару кроків назад, тоді обернулася, розбіглася і зробила досконалий стрибок ластівкою.

Шоколад майже беззвучно зімкнувся над нею. Двоє спостерігачів зачекали, поки на поверхні зникнуть товсті й ліниві брижі.

— Ця леді мала свій стиль, — сказав Хаос. — Яка втрата.

— ТАК. Я ТЕЖ ТАКОЇ ДУМКИ.

— Ну, було весело… принаймні до цього моменту. А тепер я мушу вже йти, — сказав Хаос.

— ДАЛІ РОЗВОЗИТИ МОЛОКО?

— Люди розраховують на мене.

На Смерть це справило враження.

— БУДЕ… ЦІКАВО, КОЛИ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, — сказав він.

— Так. Буде, — погодився Хаос. — А ти не йдеш?

— ЩЕ ТРОХИ ЗАЧЕКАЮ.

— Чому?

— ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

— Он як.

— АГА.

За кілька хвилин Смерть засунув руку до мантії й витяг життєлічильника, такого маленького й легенького, наче він був ляльковий. Тоді він обернувся.

— Але ж… я померла, — вимовила тінь Єдиності.

— ТАК, — підтвердив Смерть, — ЦЕ ВЖЕ НАСТУПНА ЧАСТИНА…

Цок

Емма Робертсон сиділа, насупивши брови, у класі і гризла олівець. А тоді без поспіху, але з виглядом людини, що ділиться величезними секретами, почала писати.

Ми були в Ланкері де відєми вони добрі і в них росте зіля. Ми зустріли відєму вона була дуже веселка і співала нам спісню про їжика там були складені слова. Я знаю тепер багато про відєм вони не мають бродавок вони не гамають люди вони такі як ваша бабуся тільки бабуся не знає складених слів.

Сюзен цілком розслабилася за своїм високим учительським столом. Що могло бути краще за схилені над зошитами голови учнів у класі? Добра вчителька використовувала будь-як підручні матеріали, а те, що весь клас відвідував пані Оґґ було вже саме по собі джерелом освіти. Подвійної освіти.

У класі, де все йшло добре, відчувалися особливі пахощі: легенький аромат стружки від олівців, фарби на плакатах, давно померлої комахи-паличника, клею і, звичайно, специфічний запах Біллі.

Відбулася не надто приємна зустріч з її дідусем. Вона обурювалася, що він їй усього не сказав. А він пояснив, що так воно й мало бути. Якщо попереджувати людей, що їх чекає в майбутньому, цього може й не статися. І в цьому був сенс. Звичайно, що в цьому був сенс. Це було цілком логічно. Проблема полягала в тому, що Сюзен лише здебільшого була логічною. А отже, їхні стосунки знову стали натягнутими і доволі прохолодними, якими вони й були більшість часу в їхній невеличкій родині, що завжди була неповноцінною.

Можливо, подумала вона, такими і мають бути нормальні сімейні стосунки. І коли тиск перейшов у натиск — вона завжди вдячно пригадувала цей вислів пані Оґґ — вони автоматично й без зайвих роздумів поклалися одне на одного. А поза тим намагалися йти кожне своїм шляхом.

Останнім часом вона не бачила Смерть Щурів. Марно було, звісно, леліяти надію на те, що він помер. Принаймні досі це аж ніяк йому не заважало.

Це змусило її сумовито згадати вміст її письмового столу. Сюзен дуже суворо дотримувалася заборони їсти щось у класі, вважаючи, що правила повинні стосуватися всіх, навіть її самої. Бо інакше вони ставали б звичайною тиранією. Але, можливо, правила існували ще й для того, щоб добре подумати перед тим, як їх порушити.

Там поміж книжок і паперів ще й досі було пів коробки найдешевшого асорті від «Гіґз і Мікінс».

Було легко обережно відкрити коробку й запхати туди руку, одночасно зберігаючи відповідний учительський вираз обличчя.

Допитливі пальці розшукали шоколадну цукерку серед низки порожніх паперових обгорток і визначили, що це була триклята нуга. Але Сюзен була налаштована рішуче. Життя буває жорстоким. Інколи вам дістається нуга.

Тоді вона спритно схопила ключики й рушила до Канцелярської Шафи цілеспрямованими кроками, які, сподівалася вона, свідчать про її намір перевірити, чи не забракло там олівців. Бо, зрештою, з тими олівцями ніколи не знати. З них треба постійно не спускати очей.

Дверцята клацнули за її спиною, залишивши тільки тьмяну смужку світла, що проникало крізь фрамугу. Вона поклала цукерку до рота й заплющила очі.

Ледь чутне шарудіння картону примусило її розплющитися. На коробках із зірками поволі піднімалися кришки.

Зірки висипалися й закружляли в затінку шафи, поволі обертаючись, наче мініатюрна галактика, що виблискує в темряві.

Сюзен якусь мить спостерігала за ними, а тоді сказала:

— Гаразд, я вже уважно слухаю, хто б ти не був.

Принаймні вона мала це на увазі. Бо специфіка нуги полягала в її клейкості, а отже, реально слова Сюзен прозвучали так:

— Аад, я ве уано уаю, о п ти не ув, — чорт забирай!

Зірки закрутилися у спіраль довкола її голови, а нутрощі шафи стали чорними, наче міжзоряний простір.

— Яко е ти, Мерте Урів… — почала було вона.

— Це я, — відповів Лобсанґ.

Цок

Навіть із нугою трапляються досконалі миті.