Упир привів нас до невеликої кімнатки з загратованим віконечком.

Дивіться, - мовив, - гніздо не вміє брехати.

Я зазирнув до віконечка. На пишному ложі спала дівчинка років десяти чисто людського вигляду, темнволоса і кругловида. Біля неї сиділа з якоюсь книгою в руках світловолоса панна. Але витріщився я не на панну, а на меч на її колінах. Панна підняла очі, і я пізнав Вільху.

Пане Руок, - спитав я стиха, - звідки тут ця дівчина?

Я найняв Чарну для охорони, - відповів Руок, - так надійніше. Дівчинка надто схожа на людську.

Пане Руок, - сказав я, - мені потрібен меч. Отой, що його тримає панна. Без нього ми не візьмемося за вашу справу. Він надто пов'язаний і з Чаркесом, і з чаклуном. Власне це мій клинок. Панна його викрала безецним чином.

Руок знизав плечима.

Ви ж знаєте Чарн, - сказав, - вони не віддають здобичі.

Деревій усміхнувся.

Я зараджу, - мовив, - тільки мій приятель має пройти до тієї кімнати.

Руок глипнув на нього підозріло.

З фортеці на верхах, - попередив, - вам не вийти самим.

Ви нас відвезете, - озвався сід, - з оцим мечем. Я знаю цю панну, вона має досить зброї і без клинка гепардів.

Руок неохоче кивнув. Деревій вийняв зза поясу свою сопілочку і заграв. Мелодія була простенька, але морочлива. Я дивився на Вільху. Чародійство було націлене на неї, але спати захотілося і мені також. Щоправда не так, як їй — дівчина спершу впустила книгу, потім опустила голову на груди...

Руок пхнув майже непомітні дверцята в стіні і сказав мені:

Йди, але без дурниць. Раптом що, я переборю свою відразу до крові альвів.

Я зайшов.У Вільхи дійсно було досить зброї — ще один меч, який лежав тут таки на ліжку, кілька ножів. Я взяв свого меча і довго дивився в сонне лице моєї коханки. Колишньої напевне коханки. Бо я вже не сумнівався, що всі її оповіді — лжа. І про нещасливе дитинство, і про брата, може навіть і про життя серед Чарн. Бо якби все те було правдою, вона мала б давно обміняти свого брата на цього меча і зникнути з ним в пущах Полісся. А замість того... На ложі вона гаряча, вояк звісно хоробрий... але...Неприємно... Тут я згадав, що треба квапитися і вийшов.

Вона підписала з нами угоду, - ошкірився Руок у відповідь на моє невисловлене питання, - і нікуди звідси не подінеться.

Ох, я сумнівався в цьому, але промовчав.

Ви б краще змінили охоронницю, - сказав Деревій. Він то теж втямив про що моє мовчання. - це ненадійна особа.

Руок гмикнув.

Побачимо.

Світанок застав нас у лісі неподалік Ворогти. Разом з Арі, який від близькості нежиті трохи не звар'ював. І без жодної розумної думки, як його виконати — цей потрійний обмін.

Деревій однак особливо не розпачався.

От уяви собі, Ярополче, - мовив він, - зібрався ти одружитися....

Та я ніколи... - почав я

Просто уяви. І ось татко нареченої каже — добудь для мене... ну щось таке.... зірку з неба. Тоді віддам доньку. Що робитимеш?

Простіше вкрасти наречену, - буркнув я.

Деревій ледь усміхнувся.

Ціную твій практичний розум... Отже красти ми будемо не меча, а маленьку упирицю.

А вона нас не зжере? - спитав я обережно.

Ну, моя кров не смачна, а щодо твоєї не певен, - сказав Деревій ніби жартома.

Як ви здогадалися, мене це не потішило.Як і Деревіїв план. Де є Чаркес ми принаймні відали, а де Червець ховає дівчинку — не знав напевне і пан Роук, який найняв нас на цю справу. Втім, Деревій, здається щось знав, або про щось здогадувався. Ще б пак, з таким досвідом, проживши стільки літ.

-Що може зупинити упирів? - спитав.

Ну... сонце...срібло...- сказав я, - про часник то баєчки.

Все це могутній упир може здолати, - сказав Деревій, - навіть не дуже могутній. Навіть такий як Ратша. Але жоден упир не перебреде текучої води.

Треба шукати острів, - здогадався я, - але клятий чаклун з його вмінням може нині бути де завгодно.

Не думаю, щоб він ще раз сунувся в діру між світами, - сказав Деревій, - він все таки людина... Він не покидав Карпат-гори, бо мандрувати з таким дитям дуже небезпечно Весь час тримати її у напівсні не під силу й чаклунові. Наше завдання вивідати — чи є тут неподалік острівець посеред гірської річечки. А тому до Ворогти ми не підемо, а рушимо в гори. Щоправда це ризиковано — побачивши Арі, по нас можуть і пальнути.

Оскільки останнім часом все моє життя складалося з ризику, я тільки рукою махнув і почимчикував за Деревієм, погладжуючи віднайдений меч. Думки про Вільху я загнав у найдальший закутень розуму. Зрештою, хай собі живе як хоче. Може я дурний і простосердий, але розбиратися в оцьому клубкові протиріч, який стягся довкола мене останнім часом не бажав і не хотів. Нехай все іде як іде. Я б звісно, незважаючи на свій практичний розум, а може і завдяки ньому все ж таки спробував би поцупити Чаркес, тим більше, що на ньому і Деревію якось залежало. А там уже... Але ні так ні... Не крастимемо коштовностей, почнемо з дівчини.

Ми спиналися вгору доволі довгий час.Я не знав, чи Деревій знав ці місця, а чи вів навмання, але надвечір ми вперлися у браму якоїсь гражди. Я постукав у неї спершу кулаком, тоді кільцем — і зрештою у брамі відчинилася хвірточка, і з неї обережно визирнув хлоп, з вигляду достеменний розбишака. Волосся довге, вусики підковою, вбрання розшите так, що одразу видко — закохана дівка гаптувала. І зі стрільбою в руці.

З песиголовцями не можна, - одразу рявкнув він, загледівши Арі, - хто такі, і чого вас тут бенеря носить?

Горицвіт Оскол ще живий? - спитав Деревій рівно, - я Лучник, він мав передати дітям, що я можу зайти в гості.

Упокоївся з Богами, - буркнув господар, - але він не казав, що ви притягнете з собою Пса.

Це вчений Пес, - мовив Деревій примирливо, - і ніколи не брав участи в жодному злому діянні. Він з Волинані.

Чоловік вагався доволі довго, при чому стрільба його націлялася мені то в живіт, то в груди, бо Арі як зазвичай заховався мені за спину. Зрештою газда опустив ручницю.

Я Боян Осколич, - буркнув він, - коли трапилася ота халепа з дикими Псами я ще материні груди ссав. Тому не можу визначити, чи справді ти, чоловіче добрий, той самий Лучник. Але дід оповів незаперечну прикмету. Покажи вуха.

Деревій скинув каптура. Газда довго роздивлявся в надвечірньому світлі його загострені вушка, тоді махнув рукою.

Заходьте. Тільки Пес нехай лишається в повітці,йому туди винесуть поїсти.

Садиба Осколича була доволі величенькою, хата чистенькою, завішаною за місцевим звичаєм гаптованими рушниками і узороччям. Дружина Боянова принесла пригощення і зникла в сусідній половині за гаптованою же завісою, де чувся шемріт дитячих голосів.

Господар за правилами пристойності не задавав нам питань, доки ми не поїли. Потім мовив похмуро:

Знову? Біда завжди біжить поперед тебе, Лучнику. Того разу нас облягала Зграя, і моє щастя, що я не пам'ятаю лиха. Що цього разу? Пси? Упирі? Війна?

Поки що нічого, - сказав Деревій, - але нам потрібна твоя поміч. Невеличка.Твій дід знав гори як власну кишеню. Мені потрібен острів на ріці. Такий, щоб на ньому можна було б перебутися якийсь час.

Осколич думав доволі довго.

Острівців, - мовив зрештою,- тут багацько, а острів, де є хижа — один. На ньому зупиняються плотогони. Більше нічого нема — гірські річки неширокі. Але ви не перший, хто питає у мене про цей острівець.

Перший хто? - спитав Деревій, - чоловік? Не помітив за ним дивацтв якихось?

Ні, то була жінка, - мовив газда, - немолода вже. Швидше за все — відьма.

Надія сколихнулася у мене в серці. А Деревій як на диво спохмурнів.

Ми маємо потрапити туди до світанку, - сказав, - проведеш?

Боян подивився на нього неприязно.

Не знаю, - мовив, - для чого ти змусив мого діда присягнути всіма святощами, що не лише він, але й нащадки його мають тобі помагати. Я не мушу відповідати за родичів своїх.

Деревій ледь усміхнувся.

Ввважай, чоловіче добрий, це моєю забаганкою. Але якщо ти слабосилий і слабодухий, вкажи хоча б напрям.

Клятий лісовець напевне знав, що горвата назвати слабосилим і слабодухим — це домогтися від нього чого завгодно, бо хлоп зробить все, аби ту опінію перекреслити. Осколич мовчки зірвав зі стіни овечу гуню і став одягатися. За завіскою захлипала жінка.

Деревію, - прошепотів я, коли ми вийшли на двір, - хай би і справді вказав напрям. Якщо там на нас очікує якась біда.


Очікує, - спокійно мовив лісовець — тобі мало Червця і упириці? Але слова дотримувати треба. Навіть даного дідом. Не подобається мені, що пані Тернина вже там.

Так це ж навпаки добре, - здивувався я.

Я не певен, - озвався Деревій загадково як завжди. - Накажи Арі йти за нами.

Острів, про який говорив Осколич, виявився на середині ріки, нині обмілілої так, що її і курка вбрід могла перебрести. Але ми спізнилися... Принаймні на березі ріки гарцювало кінно з десяток воїнів, голосно радячись, як би ту річку перебрести. Лякала їх не ріка — на березі вже лежало два мерці, які певне сунулися у воду. Ватаг вояків, пишно вбраний в усе чорне старий у хутряній, незважаючи на літо шапці, лаявся так, що здавалося гори двигтіли.

Се наш князь, - прошепотів Осколич, - не знаю, як ви, люди.... - він затнувся — не люди, і навряд чи добрі, а я не хочу стикатися з володарем. Руку він має важку, а темниці глибокі.

Що йому тут треба? - спитав я. Обставини складалися таким чином, що я взагалі перестав щось розуміти. Князь Горватії начебто мав з Червцем якщо не спілку, то принаймні приязні стосунки, а тут взявся його острів штурмом брати.

З чародіями, - з усмішкою мовив Деревій, - не можна мати спілку. Як і з відьмами. Бо не відаєш, коли сила, якою вони намагаються керувати, змінить їм навіть не розум — душу.

Се вже не вперше видавалося, що Деревій читає просто з моєї голови. Тому я особливо не здивувався.

Тим часом князь лаятися перестав і почав робити щось дивовижне. Зліз з коня, видобув з піхов меча і почав ширяти ним у воду. Вода скипіла і запарувала — хоч узвар з неї готуй. Деревій засміявся. Погляд у нього став якийсь дивний- і я почав побоюватися уже й альва: а раптом у нього теж дах знесе. Бо останнім часом світ ставав все більше божевільним. Деревій раптово вийшов з нашої схованки, а сиділи ми втрьох за буреломом, і з берега нас було не видно — і рушив просто до князя.

Так це не діє, - мовив.

Старигань озирнувся і порухом руки зупинив своїх воїнів, які вже потяглися за пістолями.

Як же не діє, - ошкірився, - ти ж бо явився, лісовцю. І розкажеш мені, як переправитися.

Людина тут не пройде, - мовив Деревій, - острів закрито... Та ви ж пожертвували двома вояками, щоб про це дізнатися.

А не людина? - хитро спитав Ростислав, і я з жахом зрозумів, що принаймні частина з оповідей про нього відповідають дійсності. Старий був дійсно звихнений, мов заєць у березілі, і якщо його охоронці цього не бачили, або звикли, то я хотів би цієї миті опинитися подалі від цього дідугана.

Напевне теж, - відповів лісовець,- якщо не знатиме як.

А ти знаєш, - старий не питав, він говорив ствердно.

Ні,- відповів Деревій,- звідки... Чаклун з острова — то ваш приятель. Ви і домовляйтеся.

Старий знову ошкірився. Зза наших спин долинув слабкий крик і прокльони. Я озирнувся. Двоє вартівників тягли Осколича, який опирався і намагався вирватися.

Не допоможеш — цього хлопа вкинуть у воду,- сказав Ростислав, - буде третім.

Я почав роздумувати — чи не перекинутися і не почати бійку. В чародійських справах я мало петрав і повністю покладався на Деревія, але навряд чи князь з його вартівниками встояли б проти гепарда. Вбити перевертня важко — кілька разів я вже в цьому переконався.

Але у Деревія вочевидь був якийсь свій план. Мене поки що не чіпали, певне в маскувальному плащі теж прийняли за лісовця. Розчаровувати вартівників я поки що не збирався, але про всяк випадок посунувся так, щоб прикрити Деревієві спину. На Арі Ростислав не звернув увагу, з чого я зробив висновок, що князь правильно ставиться до вчених песиголовців, тобто має їх за добрих слуг і пристойний супровід. Ну хоч щось, а то мені вже набридло пояснювати добрим людям, що Арі є чемним і вченим.

З чого ви взяли, - рівно спитав Деревій, - що цей чоловік для мене чогось вартий?

Я аж трохи розгубився. Деревій по людським міркам звісно був безоглядним, і особливо не заморочувався, якщо треба було прокласти дорогу по трупах воріженьків, але ж... це було якось.... неправильно. Верховинець в цю історію встряг явно не по власній волі.

Може я зараз перекинуся... і...- прошепотів я на вухо лісовцеві,- а то і справді уграють чоловіка. Він у цій дупі випадково. Навіть присягався не він, а дід його.

Деревій здвигнув плечима, з чого я зрозумів, що його це не хвилює. Князь певне теж це втямив, тому озвався примирливо:

Ваші люблять скарби. Розплачуся гойно.

За що? - спитав Деревій так само безвиразно. - ви нас ні з ким не переплутали? Скарби полюбляють трохи інші істоти.

Там на острові, - мовив князь, наче не почувши - чаклун. Від упирів ховається. До речі-вони ж літати вміють. Чого зверху не нападуть?

Свічадо на даху, - сказав Деревій - примітивно, але не пропустить. Дім захищено закляттями. Я і то його мов крізь марення бачу. Упирі цього дому просто не розгледять зверху, навіть коли всю ніч кружлятимуть довкола.

Мені потрібне їхнє дівчисько, - мовив старий, - клани останнім часом наче з ланцюга зірвалися. Я власне кажучи і домовлявся з Червцем про заручницю.А він геть здурів. Знаєш, що вимага?

Меча, - всміхнувся Деревій, - оберіг Горватії.

Очі в старого божевільця трохи не вилізли на лоба.

Ти чи думки читаєш? - рявкнув він, - ну і що тепер? Він не віддає дівчисько за пристойну винагороду і загрожує нацькувати на Ворогту Роука з його нежиттю. Я не можу зараз битися з Гніздом. Я найняв відьму — але вона десь пропала. Тепер на голос меча з'явилися ви. Лісовці. Тут у нас зроду лісовців не водилося — вистачало й тутешніх нелюдей, таких як ота скотина з псячою головою. І раптом аж двоє.

Боюся, - сказав Деревій, - що для того, щоб зладнати з чаклуном мені потрібне те, що і йому.

Меча не дам! - рявкнув князь.

Деревій стенув плечима:

Інакше ніяк.

Берегом наближався вершник, вбраний так само, як і решта князевих гриднів. Їхнє чорне вбрання нагадало мені про Богдана і загиблих приятелів з його охорони. Гридень був наляканий всмерть.

Княже, - мовив, - у Ворогті бачили гніздових. Думаємо, що вночі нападуть.

Думаємо, - передражнив Ростислав, - дивіться.... Вони ще й думають.

Нападуть, -сказав Деревій, - я бачився з Роуком. Вони налаштовані рішуче.

Лісовець як завжди, коли хотів збрехати, сказав напівправду. Роук не говорив про напад на Ворогту, а чи на замок. Але налаштований був рішуче, що є то є.

Меча на чародія чи для чародія? - спитав Ростислав.

У нас, - озвався Деревій- власні рахунки з вашим приятелем.Ми не збираємося постачати його зброєю.

Гаразд, - прошипів Ростислав, - тоді присягни, що повернеш меч... опісля. І що прикінчиш упирицю, якщо не вдасться витягти її з острова і віддати мені до рук.

Я ніколи і нікому не присягаю,- мовив Деревій, - від присяг сама халепа. Он за того чоловіка дід його присягнув, а він розплачується. Він вам до речі не потрібен. Як і мені. Це лише провідник з тутешніх.

Ростислав втомлено махнув рукою воякам, щоб відпустили Осколича.

Я сам не радий, - сказав, - що зв'язався з цим дідьком. Обіцяв багато, а не отримав я геть нічого. Ще й завівся з Гніздом. Тобі, лісовцю, я теж не вірю — ваше поріддя слизьке, мов жаб'яча ікра. Але треба виплутуватися. Червець, чи як там його в лиха звати, пообіцяв мені зброю проти Гнізда, тобто оцю дівку, їхню принцесу. Я вже для неї на Магурі затишне...гніздечко приготував, - князь хихикнув так, що мені аж шкода стало упирицю, - і пообіцяв гідну наречену з Волинані. Їй щоправда небагато літ, але то не завадить. І що я маю? Заручниці нема, Гніздо пильнує Ворогту, нареченої теж нема... Ще й ти прохаєш клинок, за який Червець удавиться. На часинку... Звісно, ви нікуди не подінетеся з острова — але ж ризик...

Те, що Гніздо знесе Магуру, ще більший ризик, - відповів рівно Деревій, - втім, якщо ви не бажаєте ризикнути, то мені й поготів все одно. Я не є рятівником принцес, або винищувачем упирів. Я старий, мов світ, і життя для мене навіть не гра, а набридливий обов'язок. Я дійсно відчув бриніння цієї зброї, але і вона мені непотрібна. А тим більше мені байдуже до потреб людисьок і їхніх жалюгідних спроб відкусити собі більший шмат пирога, ніж вони можуть проковтнути.

Ростислав чорно вилаявся.

Мало нам тутешньої нечисті по горах,-сказав, -ще й з півночі вас приносить.

Ну і домовлялися б з повітрулями, - озвався Деревій, - ходімо, брате (це вже до мене) не зна чоловік сам чого хоче.

Та стій! - гарикнув князь, - ти ж, лиха сило, сам знаєш, що з ними хрін домовишся, а відьма.... пропала. Не впоралася. Сирівцю, йди сюди.

Літній вже вояк зі шрамом на обличчі підвів до нас княжого коня. До сідла прив'язано було довгу скринькуз чорного дерева. Ростислав обережно відкрив її.

Власне кажучи, нічого такого дивного я не помітив. Ну меч і меч... Сталь якоїсь дивної відтіні, формою нагадує той клинок з Темнолісся, що лежав біля сплячого альва. Деревій обережно взяв його до рук. Я троха здивувався- думав бо, що чародійний клинок у князя в руці, того і вода так дивно поводилася.

Ходімо, - мовив до мене Деревій. Чесно кажучи ступати до річки мені не хотілося, але залишатися тут на березі з цим дивакуватим старим не хотілося ще більше. Осколича он давно вже мов вітром здуло.

Деревій прокреслив лезом клинка на воді якісь знаки і ступив у неї, абсолютно не лякаючись. Я побрів за ним, метикуючи, що він задумав. Арі хлюпав позаду.

У сідів а чи альвів, як я колись читав у мудрих книгах, була погана звичка ніколи і нічого не пояснювати. Тепер я в цьому переконався. Ну, гаразд, Деревій сподівався здолати чародія мечем, який знищує чари. А далі... цьому Ростиславу я б не довірив і кошеняти, не те що дитину, навіть якщо вона крівцю вживає замість материного молока. І старий хрін зібрався одружитися з Богданою... З десятиліткою. Як ми виберемося з острова? Куди поділася відьма? Я вже не був певен, що це пані Тернина — може якась мольфарка з місцевих, що вирішила ризикнути...Ох Боже мій Хорсе, оце я вклепався.

Коли ми ступили на берег я зітхнув з полегшенням. Соромно зізнатися, але я боявся води. Як кіт...гги. Про всяк випадок я приготував меча. Чародії смертні і доля Лісса є тому доказом. До того ж їхні чари розраховані на людей, а не на перевертнів. Ну, якщо не навмисне приготовані, як ота моя сережка.

Хатинка на острові була тимчасовим пристановиськом плотогонів, а тому мала вигляд занедбаної і покинутої. Ми обережно зайшли досередини.Всередині не було нікого Стояв грубо збитий стіл, два ослінчика... Ліжко не ліжко,але щось схоже на нари, де лежала купа якогось ганчір'я. І нікого. Ні чародія, ні відьми... Нікогіснько.

Я обережно підійшов до ліжка. Там, в купі лахміття лежала дівчинка, вбрана в довгу вовняну сукню. Дитина як дитина, хіба що дуже бліда. Вона чи то спала, чи то була приспана. Арі жалібно заскавчав. Він побоювався упирів і свого часу недолюблював Ратшу. Деревій тинявся коміркою з кутка в куток, час від часу роблячи клинком якісь порухи,ніби малював щось в повітрі. Зрештою намацав щось .... Провів мечем у повітрі ще раз...

Просто переді мною розчахнулися двері. В цій халупі були невидимі дверцята, за якими чаївся наче льох, або підземний перехід. В дверях... от несподіванка... стояла пані Тернина. Червця не було, з чого я зробив висновок, що зустрічі з моєю пані він не пережив. От лиха сила, а я то сподівався вчепитися йому в горлянку. Пані Тернина була якась аж зелена з виду, і я раптом згадав, що вона ж...рекомо померла.

Ну чого витріщилися, - сказала вона хрипко, - ви б ще довше длялися. Ще б трохи — і я не вийшла б звідтіля.

Деревій ледь усміхнувся і ця усмішка мені не сподобалася.

Але ж ми прибули і вчасно, - сказав він, - тепер потрібно вибиратися з острова. На березі Ростислав з гриднями. Їх небагато, але .... Ну й малу ми не перенесемо через воду.

Виберемося, - сказала пані Тернина. Я не пізнавав її голосу, настільки він змінився.. Тут є вихід... Не цей — вона кивнула на яму, - інший... Дай мені меча..

Деревій похитав головою.

Я й сам в стані зробити те, що ви хочете.

Відьма злобно зиркнула на нього але мовчки показала на двері. Деревій тут таки почав креслити на них якісь знаки, що, засвітившися, осипалися попелом. Зрештою, перед нами відкрився перехід, схожий на той, в який ми ото полізли вперше — Мати моя Лада, як же це було давно... А всього ж лише кілька днів проминуло.

Ярополче, - сказав Деревій, - візьми дівчинку...

А якщо вона прокинеться? - спитав я резонно, - може ти б її і ніс, лісовцю, бо ти несмачний, а я хтозна.

Мені потрібні вільні руки, - озвався Деревій спокійно, - не бійся, це лише дитина.

Потішив... Зрештою я дівчинку таки взяв, і ми рушили в перехід слідком за пані Терниною. Дурнем не бувши, я втямив, що це саме той прохід, яким Червець проник до Гнізда. Іти було дуже важко — ніби ступаєш проти вітру. Але ні залізних драконів, ні ще якоїсь лихої сили, хвала Богам, не траплялося.

Мала у мене на руках не ворушилася і не дихала. Я то знав, що вона мертва і так воно і мусить бути, а все одно було страшнувато. Раптом прокинеться і захоче поснідати... І вчепиться в горлянку нерозумному Котярі. На кий біс я взагалі зв'язався з цим кодлом... Жив би собі у Волинані, відкрив би Школу Псів... Зараз напевне це знову дозволено. Ні, понесло ж... А потім ще доведеться повертатися до Оріани....Князем. Ну який з мене князь..

Втім, на щастя довго жаліти себе мені не довелося. Ми вивалилися на замкове подвір'я, переповнене готовими до бою упирями. У Арі аж шерсть дибки стала. Пан Роук, який кермував оцим збіговиськом, коли побачив дівчинку трохи на кажана не перетворився від надміру почуттів. Ох, якби це не була його донечка...Цікаво було б побачити матусю.

Але вона під чарами! - вигукнув він,коли трохи отямився.

Віддайте Богдану, - сказав Деревій рівно, - і панночка прокинеться. Чесний обмін.

Ох, альве, ти і хитрий, - цілком схвально мовив Роук, - тому я вашу панну і не ініціював. Підозрював, що маєш якийсь виверт в кишені. А хотілося б... Княгиня Волинані — упириця...Вперше ...Незла була б розвага. Але гаразд. Приведіть малу.

І тут я побачив Вільху.... Панна моїх чресел вела дівчинку за руку. На мене вона подивилася так, що я підібгав би хвоста, аби його мав. Нічого, подружко, знатимеш, як дурити голову приязному перевертневі. Богдана роздивлялася зеленкуваті труп'ячі морди довкола з помірною цікавістю. Дівча явно було не з полохливих. Коли побачила Деревія — розквітла усмішкою... Богдан говорив, що його донька на нього не схожа, але де там... У дівчинки була безоглядна усмішка Ружинських і ямочка на щоці, як у татка. Втім, це може лише мені так здавалося.

Деревію, забери мене звідси, - сказала вона, - мені тут не подобається. Люди в замку злючі, а Вільха не хоче навіть розмовляти, не те, що бавитися.

Зараз, - мовив Деревій, - ви, пане Роук, виведете нас з замку. І дасте коней — з вашої запряжки. Відтак отримаєте на руки вашу панну... Інакше вона може проспати вічність.

Роук клацнув іклами, тоді заспокоївся.

Гаразд, - сказав, - зрештою це справедливо. Хоча я не люблю саме слово “справедливість”, бо воно нічого не означає.

Коли ми врешті опинилися за мурами, я зітхнув з полегшенням. Частина упирів перекинулася на лиликів і кудись понеслася — якби не громити Ворогту. Ну з цим ми вже нічого не могли вдіяти. Я тільки сподівався, що набіг мине гражду Осколича — верховинець мені чимось сподобався. Роук з милим вишкіром запропонував трохи почекати, доки панні принесуть поїсти. Але ж не Чорнобожий син... Швидко двійця велетенських лиликів дійсно притягла людину.... Власне я підозрював щось таке. Ростислав був скінченим дурнем, коли зчепився з Гніздом... Опісля всього хтось мені оповів, здається той же Деревій, що на князеві був захист, поставлений Червцем особисто. Ну а тепер захист зник.

Починай, - вишкірився Роук. Ростислав, пошарпаний і обдертий спостерігав оце все з непередаваним жахом на обличчі. Не те, щоби мені було його шкода...Але якимось інстинктом я все ж таки був на боці теплокровних.

Деревій знову почав робити якісь рухи Чаркесом над сплячою упирицею. От звідки йому відомо, що треба робити? Втім, це ж їхній меч — чого б і не знати...

Панночка розплющила очі раптово. Вони у неї були як у всіх упирів — сповнені темної каламуті. Різко сіла на траві, куди її поклав Деревій.

Татку, - мовила побачивши Роука, - зовсім як людська дитина. Я аж розчулився. Ненадовго.

Дівчинка побачила Ростислава, якого міцно тримали двоє упирів.

Тату, це мені? - спитала голоском чемної дівчинки. Роук кивнув головою. І тоді вона стрибнула...

Якщо ви не бачили, як харчується гніздовий упир, то краще не починати. Акуратний прокол на шиї — це для ініціації, або тоді, коли харч хочуть зберегти на подовше. Хоча старші упирі, власне кажучи, і розумні і можуть бути милими в обходженні, але теплокровні є для них харчем. І тільки. Людських спогадів у них нема, як от у Ратші, хай Боги пошлють йому краще переродження.

Одним словом, дівчисько Ростислава просто розірвало. На шмаття. І все це бачила бідолашна Богдана, яка страшенно зблідла, але навіть не зблювала. Мала явно була з характером, хоча я б волів, щоб вона про такі жахи дізналася якомога пізніше.

Ми сіли на коней — я, Деревій і Арі. Богдану Деревій загорнув у плащ і посадовив перед собою. Пані Тернина, яка за весь цей час не вимовила ні слова, витеребилася ззаду на мого коня. Вільха мала тут, виявляється свого коня, на якому певне і приїхала. Її ніхто не затримував, але ніхто й не подякував.

Нас теж не затримали... Хоча могли. Совість як і почуття справедливості у упирів були відсутні напріч. Але Роук напевне був сильно зайнятий віднайденою донькою. Я мав надію, що він вдовольниться помстою і не поведе своїх на Ворогту. Ну а там хтозна.

Добиралися ми назад на Волинань доволі довго. Двічі на нас нападали розбійники, які не встигали втямити, що ми не є легкою здобиччю. Від розбійників ми відбилися. Але наш маленький загін був зовсім не милою спільнотою. Пані Тернина весь час мовчала і якось дивно поводилася. Може це помічав тільки я, бо я її всяку бачив і ввічливістю вона не відріжнялася. Вільха, яка, не маючи совісті, їхала з нами і далі дуже мене тривожила — я підозрював, що вона хоче вкрасти як не меча, то Богдану для чергового наймаря і виповів їй це просто в очі, але вона відмовила цілком резонно, що їй поки що ніхто не заплатив, а отже вона цілком безпечна. Деревія я почав побоюватися — назовні вилізли такі його риси, про які я й не підозрював. Єдиний, на кого я дійсно міг покластися — це Арі.Він мене і виручав, вартуючи ночами, стежачи за Вільхою і, вже з власної волі — за пані Терниною. Арі щось намагався мені пояснити, але я втямив лише одне — йому не подобався запах, що йшов від жінки... Ну власне, в дорозі митися було особливо ніяк, але нічим особливим не пахло, чого б мав жахатися Пес.

Маєток Ружинських був якраз нам по дорозі, і я запропонував Деревію заїхати туди перепочити. Зрештою відпочинок був потрібен всім — навіть лісовцю, який з кожним днем ставав все похмурішим.

Управитель Лозинський і сотник Ташич зустріли нас що називається з розпростертими обіймами і відкритими пляшками. Тут таки до Лучеська було послано гінця, і поки ми розкошували, насолоджуючись спочинком, прибув наказ до пана Ташича від князя-воєводи — негайно приставити княгиню Люборевич до граду стольного. Богдану тим часом Деревій відвів до своїх, в Серце Темнолісся, і повернулася вона... ну не зовсім людською дівчинкою десяти літ, але й не тою мовчазною істоткою, яка кулилася дорогою на руках у Деревія і майже ні з ким не спілкувалася. Втім, якщо згадати, що вона пережила смерть сестер, викрадення і той бісів упирятник, то я не дивуюся, що їй потрібне було лікування від лісовців — я б і сам полікувався від жахів останнього року, але соромився в цьому зізнатися.

Проводжати Богдану прийшло багацько альвів — і, як на диво, сам лісовий король. Деревій,як я втямив, за здобуття Чаркеса — пари Чаруна, був в особливій милості повелителя маленької спільноти, чим і викликане було бажання благословити дівчинку піснею.

Ох, такого голосу я зроду віку не чув і не почую.Він правда заворожував. Деревій вправно підігравав на невеличкій арфі, мала аж порожевіла і всміхнулася трохи не вперше від визволення, а сотник Ташич аж просльозився. На його загін, котрий віз панночку, за словами Деревія, було накладено могутні чари — отже доберуться вони швидко і без пригод.

А потім сталося те, про що я й досі згадую з жахом.

Ввечері того дня, коли Богдана Люборевич вирушила до Лучеська, пані Тернина покликала мене прогулятися на берег Свічада.

Справа є, Котяро,- сказала вона, - нарешті біля нас ніхто не товчеться. Мені потрібна твоя поміч.

Я розстелив плащ, і допоміг їй сісти на траву. Сам вмостився поруч.

Мені потрібні, - сказала пані Тернина, - всі три клинки альвів. Чарун, Чаркес і Миротворець.

Я роззявив рота.

Для чого? - спитав.

Вони, - спокійнісінько мовила відьма, - відкривають найбільший перехід.. З Свічадом замість дзеркала. Тримати їх мають альв, людина і перевертень. Напівкровки не годяться, тому я дозволила поїхати дівчиську. Втім, я думаю умовити Деревія. Він зможе — бо жорстокіший за інших.

Але для чого? - спитав я очманіло знову, - куди веде цей хід? Якщо згадати, як ми тинялися переходами, то це діло дуже небезпечне.

Не треба буде нікуди переходити, - сказала жінка, - просто наш світ стане іншим. Зовсім іншим. Він належатиме людям. І тим врятується. Дзеркало, на яке перетвориться Свічадо, віддзеркалить його... даруй за мимовільний жарт в те, чим він був від початку. В цілком матеріальний світ без нематеріальних істот.

Даруйте,- вирвалося у мене, - а якже я? Я то не зовсім...людина. І Деревій.

Ви житимете далі в людській формі, - пояснила відьма, - це не боляче, Котяро. Там у віддзеркаленні все майже так, як тут.

Але для чого це вам? - вигукнув я, - ви втратите свою силу, адже відьма це теж щось таке... нематеріальне. Що вам робити в світі, де немає див?

У мене досить золота, щоб дожити життя у спокої.- Сказала пані Тернина, - уяви собі світ без упирів, песиголовців та іншої нечисті.

Ви часом не до нової віри навернулися? - спитав я розгублено, - навіщо? І як ви добудете від альвів ті два меча, вони носяться з ними, мов з дітьми.

Деревій сам принесе сюди Чарун, - спокійно мовила відьма, - а Чаркес і так при ньому. І це буде останє диво цього світу.

Ні, - почувся голос Деревія.

Я зірвався на ноги, бо не знав, що він почув.

Ви не зробите з нашого світу, - мовив він, - оте, чого бажаєте. Іноді світу не треба змін.

Я не встиг зреагувати. На рухи альва взагалі важко реагувати — навіть в образі гепарда. Чаркес, меч, який нищить чари, зітнув жінці голову раніше, ніж я встигнув крикнути, або кинутися на поміч.

Я стояв, мов прибитий громовицею. Майнула думка вихопити меча, але що тут уже...

Деревію, - сказав я, - що ти накоїв? Для чого? Вона все одно б не змогла добути від ваших ці три клинка.

Деревій відвів мене від мертвої подалі. Нечутно з'явилися четверо альвів з ношами.

Вони заберуть тіло і віддадуть його вогню, - сказав Деревій, - але це не пані Тернина, Ярополче. Пані Тернина загинула ще в Горватії.

От тепер я насправді остовпів.

Слухай, Деревію, - мовив я, - може б ти нарешті полишив оці ваші ходіння довкола і оповів мені, що тут коїться? Тільки без брехні і недомовок...

Ну, - озвався Деревій, - я знаю, як ти шанував цю жінку, і тобі тяжко буде дізнатися, що вона програла Червцю поєдинок.

До мене дійшло мабуть з запізненням.

Отже я весь цей час спілкувався з...

Деревій смикнув мене за рукав і всадовив на траву.

Їх двоє братів було, - мовив протягло, ніби казку оповідав, - Червень і Червець... Близнюки. Один був жерцем Перуновим, другий став чаклуном. Почав творити зло, довелося тікати до Кімрії. Так він став Ліссом. Зрештою, зманув і брата на цей шлях...

Близнюки, - сказав я, - отже волхва тоді вбив таки Червець...

Ну так...- Мовив Деревій, - вони так часто мінялися іменами і злочинами, що важко втямити, хто що накоїв. Але тут напевне так. Обидва брати були Білобожичами. Обидва мали непогані, але обмежені їхньою природою здібності, обидва цікавилися іншими світами. І віднайшли один, де зовсім немає чародійства. Є тільки золото і людська глупота. Але жити там вони не змогли б — бо були б там тінями. Віддзеркаленнями. І тоді вони вирішили перевернути дзеркало.

Ти став би тінню, а я? - спитав я розгублено.

В тобі більше людського ти б вижив, - сказав Деревій,- але ясна річ не був би уже перевертнем.

Я почухав потилицю. Мої здібності часом були мені тягарем, але позбуватися їх я не бажав.

Ну далі ти й сам розумієш, - мовив Деревій, - тебе утримували в Волинані, щоб був під рукою. Напад на Ружинських — невдала спроба здобути Чарун, який лісовий король свого часу віддав Богдановому батькові на зберігання... Тоді в цих краях було неспокійно, стався неврожай, і хтось звинуватив цьому мій народ і підбурював проти нього селян. Найважче було з Чаркесом — Ростислав до речі не віддав би його в чужі руки, якби йому не напророчено, що він загине, якщо цього меча не потримає альв. Того він так мене й зустрів... радісно. Але пророцтво було брехливим. Пророцтво від пані Тернини.

Так, а як Червець зміг? - спитав я пошепки.

Деревій знизав плечима.

Вони обидвоє мали Марену за покровительку. Можливо він вселився в її мертве тіло там, на галявині. Можливо,на острові стався двобій... Тепер не дізнатися. Не плач, Ярополче, вона заслужила на краще переродження.

А може дзеркальний світ був би кращим, - мовив я ще схлипуючи.

Деревій знизав плечима.

Сумніваюся, - мовив, - якщо він прийшовся до мислі чародіям-убивцям. Пані Тернині він би не сподобався, Ярополче, отой світ з рукотворними драконами в тонелях.Та й тобі було б сумно поміж самих Білобожичів. Там вони звуться по іншому і є ще гіршими ніж наші, бо вважають весь світ винними в убивстві свого Божества.

Я не розумію, - мовив я

Я теж — озвався Деревій.

Хочете вірте, а хочете ні, а більше я нічого з Деревія не витягнув. Його слова підтвердив Арі, який врешті зізнався, що від пані Тернини тхнуло мерлецем, і вона була мертва, але рухалася, чим до смерти налякала Арі. Можливо Червець якимось чином збирався повернутися у власне тіло, опісля обряду з мечами, але сховку, де те тіло мало очікувати на господаря, ми так і не знайшли.

Я був у Лучеську, коли Богдану Люборевич оголосили княгинею Волинані під протекцією князя-воєводи Ружинського до її повноліття. Вовчурі тепер служать охоронцями князя-воєводи і йти з місця поки що не збираються. Вітровій вирішив повернутися до Ружина, а власне, як я втямив до Темнолісся. Все таки він був більше лісовець, ніж людина, і людей не любив, можливо цілком заслужено. Але Ружино успадкує він.... хоча, якщо він одружиться з панночкою з альвів, невідомо що станеться з Богдановим родом. Неприязнь до лісовців часом згасає, а часом виникає знову. Деревій зостався в Темноліссі.

А я відбув до Оріани в супроводі вірного Арі. Там мене зустріли добре — і я став князем-оберегом. Ким власне є і досі. У справах правління я покладаюся на Дажбожичів, а четвірка можних, яка власне мене в цю халепу і втягла, не суперечить цьому і прохає лише, щоб я одружився, бо обирати собі князя-чужаницю вони більше не хочуть.

З Кімрії, зі спільноти гепардів, мен надіслали гарно виконані малювання з двох кішечок в людському образі і в образі звірів. Але я все зволікаю.... Можливо ви розумієте чому. Може Вільха, пані моїх чресел, брехлива дівка, яка цінує тільки гроші, якось забреде до Оріани. І вирішить зостатися...


Загрузка...