Коли Лойо Майо замовк, усi були такi приголомшенi, що в першi хвилини нiхто не мiг здобутися на слово. Потiм заговорили водночас, i Нескубi довелося пiдвищити голос, закликаючи до порядку.
Бiля комп'ютера умостився Хоупман, маленький такий, зiщулений дiдок, i на екранi побiгло мереживо формул, якi неможливо було заперечити. Аналiтичний розум астрофiзика вражав тонкою логiкою мислення. Формула Всесвiту розросталась, неначе якесь химерне дерево, i її символи-значки, такi нiкчемнi самi по собi, зiбранi в систему, набували фантастичної сили. Вони стискували, спресовували Метагалактику в отой квант простору, який виражається величиною 10-33 сантиметра. Макрокосм у мiкрокосмi, безкiнечне в кiнечному! Хоупман, вказуючи на екран комп'ютера, списаний формулами, нагадав, що такi космологiчнi iдеї були висунутi ще в двадцятому столiттi, що дехто вважав це грою розуму на тему: "Що сталося б, якби було отак..."
- Тепер ми бачимо, що це не розумовi конструкцiї, а сама реальнiсть, втомленим голосом закiнчив астрофiзик.
- Реальнiсть... - тихо повторив Нескуба, розгублено поглядаючи на своїх товаришiв. - А ото що - хiба не реальнiсть? - вказав на зоряне скупчення у лiвому верхньому кутку оглядового екрана. Голос його звучав трохи роздратовано. - Що ж то по-вашому?
Нараз стало тихо-тихо, погляди ковзнули по великому оглядовому екрану та й прикипiли до свiтних цяток. Хоупман знизав плечима:
- То, певне, iнший Всесвiт розкривається перед нами. Космiчний Гольфстрiм виносить нас у новий простiр.
- А що ви на це скажете, Iдерський?
Фiзик трохи помовчав, збираючись з думками.
- Що ж, цi твердження не суперечать теорiї i, як бачимо, пiдтверджуються дiйснiстю. Мусимо перебороти iнерцiю мислення... Свiт незмiрно складнiший, анiж ми уявляли досi, як у розумiннi структури, так i щодо фундаментальних законiв...
Iдерський поворухнувся i... поплив у повiтрi. У тiй же самiй позi наче сидiв на невидимому стiльцi.
- Обережно! - вигукнув капiтан. - Тримайтесь за сидiння!
Та його застереження спiзнилося: усi, окрiм його самого та Осипова, який встиг учепитись за пiдлокiтники, опинилися пiд бiлим пластиковим куполом. Безпорадно борсаючись, то збивалися докупи, то розлiталися в рiзнi боки. Один бурчав, той вигукував, iнший - смiявся, - усi були в станi ейфорiї, навiть Осипов перестав хмуритись. Невагомiсть! Тенета гравiтацiї порвались. Невагомiсть - це ж порятунок! Невагомiсть - як це прекрасно!
Капiтан, спостерiгаючи своїх товаришiв, що плавали, наче риби в акварiумi, вiдчув якусь млость у всьому тiлi, легке запаморочення. Перед очима тремтiв сизий серпанок. Нескуба силкувався зосередитись на цьому явищi, але безуспiшно: кожної даної митi вiн забував, про що думав щойно. Пам'ять стиралася i, природно, самого цього процесу зафiксувати було неможливо. Нескуба не мiг навiть помiтити, як вони всi молодiли, як хвилина за хвилиною вкорочувались їхнi вуса, бороди, а потiм i зовсiм зникли; як темнiшало їхнє волосся, а Павзевеєва лисина бралася густою щетиною. Кожен вiдчув пружнiсть у м'язах, бадьорiсть в усьому тiлi. Увесь екiпаж помолодiв - i жiнки й чоловiки фiзично стали такими, якими були десь на сьомому роцi польоту, коли потрапили в Космiчний Гольфстрiм. Ще один зигзаг Часу, i зигзаг, щасливий для наших мандрiвникiв: до них вернулась молодiсть, здоров'я, бажання жити i працювати.
10
Помолодiлий, сповнений енергiї, Гордiй Нескуба у вiльнi вiд вахти години не мiг усидiти в своїй каютi. То йшов до Лойо Майо та Осипова, щоб припасти до окуляра телескопа: "Мусимо вiдкрити планетну систему!", то заходив до клубу подивитися новий фiльм, знятий на "Вiкiнгу", але найбiльше часу вiддавав електроннiй пам'ятi корабля. Прослухував те, що надиктував сам чи його помiчники. Еола з цього дивувалася, пробувала навiть випитати, до чого вiн дошукується, але Гордiй тiльки рукою змахне, винувато усмiхнеться i нiчого не скаже. Та цi гримаси не могли приховати вiд чутливої дружини його внутрiшнього неспокою, ба навiть тривоги. Щось мучило капiтана, вiдбирало сон, аж помарнiв чоловiк, пiд очима залягли синцi. Нарештi Еола не витримала. - У тебе виснаження нервової системи, Гордiю, треба обов'язково...
Нескуба щось буркнув нерозбiрливе, та Еола не вiдступилася: її охопила тривога.
- Ти поводишся... безвiдповiдально!
- Як? - усмiхнувся Нескуба.
- А що ж, у тебе симптоми нервового захворювання, треба лiкуватися, вiдпочити...
- Може, подамся на Ризьке узбережжя? Море, лiси, рiчка, пiсок, червононогi чайки i дзьоби червонi, на головах попелястi косиночки...
- Я йому серйозно, а вiн жартує.
Нескуба зiтхнув, обличчя його набрало серйозного виразу.
- Мабуть, ти маєш рацiю, Еоло. Справдi, нервове виснаження... Але ж мушу я дiзнатися, де подiлася людина?
- Про що ти? - злякано вигукнула Еола.
- Кантора нема.
- Якого Кантора?
- Фiзика. Забула? Енергiйний такий, з котячими очима...
- Той, що працює з Iдерським?
- Працював...
- Де ж вiн подiвся?
- Нiхто не знає. Електронну пам'ять я вже прослухав кiлька разiв нiякого слiду!
- А як вони... з Iдерським? - насторожено спитала Еола.
- Злочин виключається.
Еола почервонiла: справдi, як вона могла таке подумати?
- Та, звичайно... це я так... Але де ж вiн мiг подiтися? Може, забрався в який-небудь закуток, а там трапився сердечний приступ чи iнсульт... Мало що може статися...
- Я оглянув увесь корабель.
- Слухай, а чому ти досi тримаєш це в секретi? Чому б не оголосити всьому екiпажу?
- Саме це я й хочу зробити зараз.
Нескуба тут же, не виходячи з своєї каюти, ввiмкнув сiтку внутрiшнього зв'язку i оголосив про зникнення Кантора. Попросив усiх по-можливостi допомогти в пошуках.
Еола порадила повторити, i вiн ще двiчi передав це повiдомлення, вимовляючи кожне слово якомога спокiйнiше. Це була певна ознака, що вiн дуже хвилюється.
Як i слiд було сподiватися, звiстка про зникнення одного з них збудоражила увесь екiпаж корабля. Шукали скрiзь, нишпорили по всiх закутках, та Кантора нiде не було. Скафандри для виходу в космос були на мiсцi всi до одного - в кожнiй каютi, робочих примiщеннях i запаснi комплекти, затиснутi у спецiальних коридорних нiшах. I його, Канторiв, скафандр звисав металiчною головою у затискувачi. Отже, в космос вiн не виходив!
Нескуба побоювався: ану ж виникнуть пiдозри? Проте моральний дух екiпажу витримав це випробування з честю. Ото тiльки й того, що Еолина реплiка, та й то наодинцi з ним.
I все ж таки: що сталося з Кантором?
Капiтана мучила невiдомiсть, тривога млоїла серце. Та ще й те: на кораблi, очевидно, сталася трагедiя, i нi вiн, анi хто iнший нiчого не чули, не бачили, не знають! Що це - колективне випадання пам'ятi? Масове навiювання? В голову лiзли всiлякi фантастичнi думки, в яких фiгурували навiть якiсь таємничi iнопланетяни i т.п.
Та ось нарештi гримнув грiм! Перший пiлот Саке Мацу перевiрив розвантажувальний вiдсiк i одразу виявив: однiєї з "портативних" ракет немає... Усi зiйшлись на тому, що Кантор у станi афектацiї чи якоїсь психiчної кризи покiнчив самогубством, викинувшись у космос. Так було записано i в електронну пам'ять "Вiкiнга" - покiнчив самогубством. I коли б хто сказав капiтановi Нескубi, чи астронавiгаторовi Павзевею, чи навiть психологу Iлвалi, що вони самi "поховали" Кантора в космосi, що пiлот Саке Мацу вмикав спусковий механiзм, який виштовхнув ракету з мертвим Кантором назовнi,- коли б хтось мiг це сказати,- вони б нiзащо не повiрили. Та про це нiхто й нiколи їм не розповiсть, хiба, може, ввi снi з'явиться щось невиразне, примарне, щоб одразу ж i зникнути.
Сум'яття, викликане такою несподiваною i зовсiм незрозумiлою смертю фiзика, потроху вляглося, екiпаж "Вiкiнга" набирав звичного ритму роботи. Тривалий час точилася дискусiя про напрямок польоту. Куди летiти? З якою метою?
Було вирiшено скликати нараду. До рубки керування зiйшлися всi, окрiм тих, що на вахтi.
Перше слово Нескуба надав астрономовi:
- Лойо Майо пильнує космос, дружить iз Галактиками, - лагiдно посмiхаючись, сказав капiтан. - От i послухаємо, яка його думка.
- Ми з тутешнiми свiтилами ще не встигли зазнайомитись, - у тон капiтановi сказав астроном. - Але вже маємо досить широку програму дослiджень... За попереднiми даними, - вони ще потребують перевiрки, "Вiкiнг" виринув у цей, сусiднiй, Всесвiт поблизу центрального району Галактики, отже, напрямок вiд її ядра обiцяє максимальну рiзноманiтнiсть об'єктiв для спостереження i вивчення.
Капiтан бачив: навiть вiд самої цiєї думки астроном був у захватi, очi його сяяли якимось лихоманковим блиском.
- Пояс життя, - трохи навiть урочисто проголосив Лойо Майо, - завжди розташовується на периферiї Галактик. Якщо ми навiть не натрапимо на планету, придатну для колонiзацiї, то зробимо не одне вiдкриття, що збагатить науку про Всесвiт.
"Фанатик науки, йому аби вивчати, найцiннiший для нього сам процес вивчення, - подумав Нескуба, слухаючи тираду Лойо Майо. - А навiщо всi цi спостереження, коли вони не наближаються до Землi?"
Осипов пiдтримав свого колегу:
- Звичайно, вiсь вiд центра до периферiї Галактики найперспективнiша...
"I цей туди ж, - подумки коментував Нескуба, поглядаючи на суворе обличчя промовця, на острiшки його брiв, зсунутi над перенiссям... - Мабуть, вони обидва втратили надiю на повернення. А що з тих знань, коли їх не можна передати людству? Певне, для астрономiв спостереження космiчних тiл - це форма i сенс iснування, але... чи не вузько? Людство - ось альфа i омега нашого життя!"
Планетолог Сiагуру, звичайно, обстоював "планетну програму".
- Окрiм своїх, Сонячних планет, людина досi ще не побувала нi на яких iнших. Може, в цiй Галактицi нам пощастить?
"Не дуже ти нудьгуєш за своєю Африкою, - думав Нескуба. - Його, бач, ваблять чужi планети..."
Коли Сiагуру скiнчив свою пiсню, капiтан окинув поглядом присутнiх i не без досади вiдзначив, що багато хто симпатизує планетологовi, а в очах iнших проглядає байдужiсть i безнадiя. I фiзик Iдерський, i бiолог Алк, i астронавiгатор Павзевей, i навiть психолог Iлвала були якiсь iнертнi на вигляд, здавалось, їх зовсiм не цiкавить тема дискусiї.
Нескуба все ж таки сподiвався, що до нього приєднається бiльшiсть, а щодо пiдтримки з боку Павзе-вея та Iлвали не мав нiякого сумнiву.
- Скажу одразу, товаришi, що з пропозицiєю нашого... астроблоку я погодитись не можу, - почав Нескуба, позираючи на зоряне скупчення, що срiблилось на оглядовому екранi. - Мусимо усвiдомлювати себе частиною людства...
Капiтан доводив, що летiти треба якраз в напрямку до ядра Галактики. Це дасть хоч невеличкий шанс натрапити на "чорну дiрку", яка допровадила б їх у свою Галактику. Вiн розвивав гiпотезу про обмiн матерiєю помiж Всесвiтами-сусiдами.
- Якщо "Вiкiнга" винесла в цей Всесвiт гравiтацiйна течiя Космiчного Гольфстрiму, то чому не припустити, що десь є i зворотний рух? Як ви вважаєте, Iдерський?
Заручитися пiдтримкою фiзика Нескуба вважав дуже важливим.
Iдерський поворушив пальцями на пiдлокiтниках, потiм торкнувся защiпки еластичного пояса, що втримував його на крiслi, нарештi пiдвiв голову:
- У принципi я з вами цiлком згоден, капiтане...
- Це вже добре, - квапливо обiзвався Нескуба, окинувши його теплим поглядом. - Я так i сподiвався.
- ...Але тiльки в принципi, - похитав головою Iдерський. - Так, менi теж iмпонує гiпотеза про взаємний обмiн матерiєю мiж сусiднiми Свiтами. Цiлком можливо, що саме так воно й є. Але у ваших мiркуваннях вiдсутня навiть згадка про... час i вiдстань. Ви тiльки прикиньте - i одразу переконаєтесь, що коли б перед нами була ще тисяча рокiв життя, то й тодi ми не наблизилися б до ядра цiєї Галактики на якусь помiтну вiдстань. А камер анабiозу на "Вiкiнгу" нема.
- А може, до того тунелю кiлька мiсяцiв польоту! - кинув реплiку Нескуба, розчарований мiркуваннями Iдерського. - Може, тут рукою подати!
Iдерський видивився на капiтана, поплямкав губами i вибачливо всмiхнувся:
- Ви менi даруйте, але це вже, знаєте, ворожiння. Може, близько, а може, недосяжно далеко - це не науковий пiдхiд до проблеми.
- Що ж ви пропонуєте? - холодно спитав Нескуба, уже шкодуючи, що вирвалось оте "може".
- Я вважаю: треба промацувати простiр за допомогою гравiметрiв, i коли виявиться гравiтацiйний осередок, прямувати до нього.
- Так, гравiметричнi дослiдження треба провадити безперервно, погодився капiтан. - Але їхнiй ефект мiг би бути значно бiльшим, коли б "Вiкiнг" рухався у напрямку ядра.
- Iмовiрнiсть тут не набагато вища вiд нуля, - не поступався фiзик. - А от пошуки в "поясi життя", як висловився Лойо Майо, вiдкривають бiльшу перспективу. Висадившись на котрiйсь iз планет, а вони тут, безперечно, явище не рiдкiсне, ми тим самим утвердимо, закрiпимо найдальшу межу земної ноосфери*. Хiба це не велична мета?
______________ * Ноос (грецьк.) - розум.
- Не бачу нiякої величi в тому, щоб вiдмовитись вiд усього людства, сказав Нескуба. - Наше iснування втрачає сенс.
Деякий час усi мовчали. Капiтанова реплiка змусила багатьох замислитись.
- Як на мене, - обiзвався психолог Iлвала, - то напрямок до ядра видається перспективним. Збiльшується iмовiрнiсть попадання, а найголовнiше - з'являється орiєнтир, мета, до якої слiд прагнути. Маю на увазi те, що нагадав капiтан, - наш Всесвiт, рiдну Землю...
Нескуба слухав Iлвалу, i настрiй його кращав з кожним словом психолога. Може, таки вдасться переконати упертi голови!
Услiд за їлвалою пiдтримав капiтана Павзевей. Але астрофiзик Хоупман... Цей вважав, що пошуки зворотного тунелю - справа цiлком безнадiйна, i вiд неї треба вiдмовитись iз самого початку, щоб потiм не зазнати гiркоти невдачi й розчарувань.
- Ви кличете нас у примарний свiт iлюзiй, але той, хто не зважає на реальнiсть, неминуче зазнає краху.
"От тобi i Хоупман, - з прикрiстю думав капiтан, - отакий маленький, кволий чоловiчок, а розговорився - Цiцерон!"
- Тут капiтан i психолог дуже красиво говорили про "Рiдну Землю", певне, цi слова в них з великої лiтери, - зворушливо говорили. Справдi, хто з нас не хотiв би повернутися додому - пiд шатро голубого неба, у сферу звичного тяжiння? Хто не хотiв би з'єднатися з людством, яке, певно, досi вже пiднялося на ще вищий щабель. Та погляньмо правдi у вiчi. Де наш Всесвiт? Де наша Земля? Чи є хоч найменший шанс повернутися? Хоч один з мiльйона, ба навiть мiльярда? Можна з певнiстю сказати: немає. Ми назавжди втратили Землю, вiд неї нас вiддiляють океани Часу...
"Говори, говори, безкрилий чоловiче... - хмурився Нескуба. - Яке ж то життя без великої мети?"
- Та ще й невiдомо, якi властивостi даного простору, - провадив далi Хоупман, - як вiн себе поводитиме. То чи не краще всi зусилля спрямувати на пошуки планети, на якiй можна осiсти?
- Логiчно, - вигукнув Алк. - Якщо пiдходящий грунт... Я в широкому розумiннi...
"Ще цей ботанiк встряє, - роздратовано подумав Нескуба. - Хоупман голова! А яке там у тебе "широке розумiння"?
Капiтановi було неприємно слухати Алка, вiдчував якесь глухе невдоволення проти ботанiка. I водночас було прикро з цього. "Невже ревнощi? - подумки дивувався Нескуба. - Ще цього бракувало!"
Долю дискусiї вирiшило жiноцтво. I не на користь пропозицiї капiтана Нескуби. Навiть Еола висловилась за те, щоб шукати притулок тут, у цьому незвiданому космосi.
- Хочеться простору, вiтру, пахощiв трави!.. - Еола аж руками змахнула, аж засмiялася. - А то в гонитвi за нездiйсненним отак i звiкуємо у цiй металевiй бочцi!
В її словах стiльки було запалу i сама вона свiтилась такою жагучою красою, що Нескуба на мить завагався: а може, й справдi облишити мрiю про Землю? Закоренитися тут, започаткувати нову цивiлiзацiю? Але нi, його натура не могла примиритися з цим. Вiдчував гiркоту на душi, а "новопланетникiв" вважав мало не вiдступниками. Та нiчого не вдiєш, коли вони взяли гору.
- Ну що ж, - зiтхнув капiтан, закриваючи нараду, - нехай буде так, як того хоче бiльшiсть...
"Вiкiнг" почав заглиблюватись у "Пояс життя".
Минали довгi, тяжкi роки, протягом яких екiпаж "Вiкiнга" зазнавав жорстокої скрути, коли нервове i фiзичне виснаження навiть у найвитривалiших викликало апатiю. Навколишнiй простiр здавався пустелею без берегiв, у глибинах якої ледь мрiли свiтнi цятки. Життя на кораблi зробилося таким одноманiтним, що iнколи здавалося, нiби зупинився час. Звичайно, робилися спроби розворушити, чимось зацiкавити людей - iгри, вiкторини, спектаклi i т.п., але нiщо не могло сколихнути тяжкої води байдужостi. Навiть шахи... Не нудьгували тiльки вченi та ще Алк, - той у своїй оранжереї невтомно провадив селекцiйнi дослiди. Лише вiдкриття, може, навiть потрясiння могло збадьорити екiпаж, зарядити наснагою. I таке вiдкриття сталося. На 6-му роцi нового лiточислення недремнi вартовi космосу - астрономи - помiтили планетну систему, досi приховану вiд їхнiх очей хмарою космiчного пилу.
Звiстка, наче електричний розряд, миттю пронеслася по всьому кораблю.
- Планети?!
- Невже це правда?
- Пристань...
- Нарештi!..
Люди нiби прокинулись зi сну: вигуки, смiх, жарти, - усiх охопила ейфорiя.
А в рубцi керування йшла iнтенсивна робота. Дослiджувались параметри планет, спектр центрального свiтила, яке мало незвичайну будову, плескатий, видовжений диск, його фотографiя тремтiла в руцi Нескуби, капiтан з гiркотою думав: "Чуже сонце..."
Майже пiвроку бортового часу втратили на попереднє вивчення планетної системи. Iз вiсiмнадцяти масивних планет для посадки обрали п'яту, яку одразу ж i охрестили: Гантеля. Маса її майже втричi перевищує масу Землi, а за формою вона скидається на гiгантську гантелю. (Iншi також мають неправильну форму - то схожi на бруски, то на зрiзанi пiрамiди тощо).
Основнi характеристики Гантелi:
- Атмосфера має приблизно 32% кисню, 65% азоту;
- тяжiння помiтно рiзниться на полюсах i в центрi, в середньому
на якихось 15-20% перевищує земне;
- гiдросфера - 31% усiєї поверхнi в основному зосереджена в
океанi, який заповнює центральну впадину помiж двома пiвкулями, тобто
покриває ручку "гантелi". Досить велика хмарнiсть;
- щiльнiсть - 7,5 г/см3.
- Гантеля робить один оберт навколо своєї вiсi за 13 годин.
- Тривалiсть року - 218 земних дiб.
- Ну, що ж, дiм нiбито непоганий, - сказав Iлвала, сподiваючись хоч трохи розворушити капiтана, що похмуро переглядав картки, виданi електронним мозком, - усього є доволi.
Нескуба, помовчавши, буркнув:
- Невiдомо тiльки, чи цей дiм порожнiй...
- О, якщо там є господарi - це ще цiкавiше! Капiтан поглянув на нього, як на пiдлiтка:
- Цiкавiше... А що, коли вони агресивнi? Що, коли їхня мораль велить проганяти непроханих гостей? Ви над цим не замислювались?
- Правду кажучи, менi це й на думку не спадало, - спокiйно вiдповiв Iлвала.
- А ми ж зовсiм беззбройнi. Це вас не турбує?
- Анiскiлечки. Я глибоко впевнений, що свiй витвiр, який зветься "Людство", Природа видала в одному-єдиному екземплярi.
- Цей висновок, можливо, справедливий щодо нашого Всесвiту, поступився капiтан. - А де гарантiя, що в цiй, сусiднiй сферi немає ще одного примiрника?
Павзевей, що сидiв за пультом керування, обернувся до спiврозмовникiв:
- Нiчого, якщо й є, то ми встигнемо пiдготуватись! Вийдемо на планетарну орбiту - пильнiше придивимось до планети...
- Звичайно, таких гарантiй немає,- замислено сказав психолог,- але вiрогiднiше припустити: раз фундаментальнi закони Природи зберiгають свою силу i тут...
- Саме з огляду на це, - перебив Нескуба, - можна сподiватись, що й тут виникла мисляча матерiя!
- Якщо виходити з припущення iзольованостi, окремiшностi свiтiв, - не вiдступав Iлвала. - А я дотримуюсь того погляду, що всi вони, скiльки б їх не було, поєднанi мiж собою i становлять, якщо хочете, єдиний Надвсесвiт.
На це Нескуба не вiдповiв нiчого, лише знизав плечима i знову взявся перебирати картки.
Iлвала подався до обсерваторiї, де Лойо Майо та Олександр Осипов навперемiну спостерiгали жадану для землян планету.
З усього екiпажу чи не найбiльше радiв Алк. Це ж тiльки подумати: тридцять два вiдсотки кисню! Отже, чого-чого, а хлорофiлу на Гантелi хоч вiдбавляй, рослинне життя, певне, буяє. Отам вiн зможе селекцiонувати... I Космiчну Алку вiдродить.
Зустрiвши Еолу, яка поверталась iз медичного блоку, запросив її до оранжереї.
- Вiдкрию вам секрет, - сказав, схиляючись до неї i нiби ненароком черкнувшись щокою її щоки. - Окрiм зерен злакiв, я тут маю насiння квiтiв... Як ви гадаєте, приживуться на Гантелi земнi квiти?
Подих ботанiка грiв Еолину щоку, i жiнка вiдхилилася. "Невже таки закохався? - думка про це збентежила її. - Цiкаво б почути, як вiн освiдчується..."
Промовила чомусь занадто голосно:
- А чого ж! Може, Гантеля буде до них ласкава.
- Ну, а ви, Еоло, - все дужче розпалювався Алк, - ви будете ласкавою... до них?
- Ще б пак! - не стримала усмiшки. - Кожна жiнка любить квiти.
Алк необережно схопився з мiсця, присоски його пiдошов з ляскотом одiрвалися од пiдлоги, вiн замахав руками i... поплив по оранжереї, вигукуючи:
- Я прикрашу квiтами всю планету! От побачите...
Палку ботанiкову балачку перервав зойк i чортихання - Алк зненацька вдарився колiном об арматуру. Перебираючи руками, дiстався до металевого стiльця i вже й рота розкрив, щоб продовжити розповiдь про свої плани пiдкорення планети, коли з гучномовця пролунало:
- Увага, увага! Всiм зайняти свої мiсця!
- Можете лишатися тут, - великодушно запропонував Алк.
- Нi, я пiду, - вона вiдчинила дверi. - Сказано ж: свої мiсця!
Ботанiк дивився на зачиненi дверi i на сiрому тлi бачив її бiлий силует. "Оце космiчна квiтка! - подума-лось ботанiку. - Пишна, як... як..." В уявi одна за одною виникали троянди, пiвонiї, лiлеї...
А гучномовець закликав:
- Негайно зайняти свої мiсця!..
"Певне, виходимо на планетарну орбiту, - подумав Алк, вмощуючись у протиперевантажувальне крiсло. - Хоча б уже швидше..."
- Починаю вiдлiк часу. Дванадцять, одинадцять, десять...
"Нехай би краще замiсть Кантора - Нескуба... - снувалося в Алковiй головi. - Отодi б Еола... Ну й дурнi ж з'являються думки... Нечесно так, погано. Нехай вiн буде живий i здоровий... А Еола... Еола хай розлюбить його, покине... Дуже просто: "Обрид ти менi, Гордiю, осточортiв. Тiльки й знаєш свiй пульт. А квiтку хоч одну виростив?"
Цiєї митi загримiли двигуни, по велетенському тiлу "Вiкiнга" пройшов дрож.
11
Все вирувало на "Вiкiнгу": готувалася висадка експедицiї на Гантелю. Iнженери-механiки перевiряли "Гондолу", яка має облетiти Гантелю на невеликiй висотi - "заглянути планетi в очi", як сказав Iлвала, i визначити мiсце для висадки землян. Звичайно, капiтан не полишив без уваги нi операторiв зв'язку, що готували лазерну лiнiю, нi вчених, що перевiряли бортову апаратуру, нi працiвникiв харчоблоку, якi вкладали iндивiдуальнi пайки в герметичнi пакети, нi медикiв, що комплектували аптечки, - встигав за всiм простежити, пiдказати, порадити. Лише про Еолу вiн, здається, забув, зате вона поглядала на нього люблячим оком, отакий - у русi, в кипучiй дiяльностi - чоловiк пiдносився над сiрiстю буднiв, робився iнакшим, натхненним.
Згодом (уперше, коли вiн хапливо обiдав) запримiтила ознаки нервозностi. Жестикуляцiя, рiзкий голос. Чому б це? Перевтомився?
- Ти б вiдпочив хоч годину, - сказала якось, торкнувшись його плеча.
- Для вiдпочинку ще час буде, - блиснув очима Нескуба. - А зараз не до цього!
Невиразне, пiдсвiдоме передчуття якоїсь бiди непокоїло Еолу, та хiба можна було здогадатися, що обмiрковував, яке рiшення приймав капiтан Нескуба, гарячково готуючи висадку на невiдому планету? Це потiм, повертаючись думкою до подiй цього часу, Еола згадає промовистi деталi, риси, якi мали б насторожити її. А зараз... Така подiя! Зараз усi були неначе в лихоманцi, нервове напруження охопило навiть врiвноважених. Чи прийме їх Гантеля? Чи стане для них другою матiр'ю?
- Вiльним вiд вахти зiбратися бiля "Гондоли"!
От i настало те, чого так нетерпляче ждали, до чого прагнули.
...Перед вхiдним люком "Гондоли" стояло троє космонавтiв на чолi з Павзевеєм. У Саке Мацу зосереджене, навiть суворе лице. Сiагуру усмiхався, i зуби в нього бiлiли, як разок намиста. Потиски рук, побажання, поради. У жiнок зблискують сльози на очах, а коли урочисто зазвучав "Гiмн планети Земля", Павзевеєва дружина не змогла погамувати нерви i зайшлася плачем.
- Дорогi друзi! - капiтанiв голос бринiв стриманою радiстю i, може, щоб приховати її, Нескуба насуплював брови. - Усе готове до польоту. Системи життєзабезпечення перевiренi якнайпильнiше. "Гондола" оснащена комп'ютером, який, враховуючи змiни ситуацiй, зможе мiняти програму, задану електроннiй автоматицi. На випадок необхiдностi - перейдете на ручне управлiння. Бережiть машину, i вона збереже вас. - Капiтан окинув поглядом Павзевея i його товаришiв. - Отже, технiчнi засоби в цiлковитiй готовностi. А ви - чи готовi перекинути мiст до чужої планети?
- Готовi!
- Претензiї? Вимоги?..
- Нема, - Павзевей зиркнув на Саке Мацу i Сiагуру, вони лише кивнули головами.
- Тодi - щасливо! - Капiтан потиснув космонавтам руки.
- До побачення! - гукнув Павзевей до всiх.
Дружини кинулись обнiмати своїх чоловiкiв, неначе прощалися з ними назавжди.
- Щасливого повернення!
- Привiт Гантелi!
- А ви тут не нудьгуйте без нас! - махнув рукою Сiагуру.
Пiд звуки гiмну екiпаж зайняв свої мiсця в "Гондолi". Люк закрився, i всi поспiшили iз шлюзу. "Гондола" спокiйно лежала мiж рейками, немов зернина в стручку, ждучи, коли її вилущать з нього.
Капiтан уже був за пультом керування. На одному з екранiв почали проступати тьмавi обриси кабiни "Гондоли", ось уже видно й самих космонавтiв.
- Як ви там? - спитав Нескуба.
- Все нормально, - вiдгукнувся Павзевей. - Готовi до старту.
- Даю старт.
Нечутно розсунулися шлюзовi ворiтницi, "Гондола" посунулась спочатку повiльно, ледь помiтно, потiм швидше, швидше, змигнуло кiлька секунд - i вона зiсковзнула у вiльний простiр. "Вiкiнг" злегка гойднувся, а "Гондолу" вже можна було бачити не лише на екранi, а й у вiдшторенi iлюмiнатори. Освiтлений променями плескатого сонця, космiчний човен, як показували контрольнi прилади, швидко виходив на розраховану траєкторiю...
З "Вiкiнга" пильно стежили за "Гондолою", її екiпаж був ось тут поряд екран показував усе, що вiдбувалось у їхнiй забитiй апаратурою кабiнi.
Павзевей наче прикипiв до пульта керування, обидва його товаришi вже працювали з приладами, скеровуючи об'єктиви на планету.
"Цi прокладуть шлях, - спокiйно думав Нескуба. - Досвiдченi, не пiдведуть. От якби тiльки не пiдвела "Гантеля..."
Еола удвох з дружиною Павзевея спостерiгала за "Гондолою" в iлюмiнатор правої прогулянкової палуби. Спочатку вона скидалась на золоту рибину, а вже через кiлька хвилин зробилася кометою.
- Все-таки могли б i мене включити... - зiтхнула Павзевеєва. - Занадто самовпевненi... А без нас, лiкарiв... Усе ж може трапитись.
- Не журися, Ренато. - Еола погладила подругу по спинi. - Ось побачиш усе буде гаразд.
- Але ти, я бачу, теж хвилюєшся?
- Та всi, мабуть, хвилюються перед висадкою... Як ми там будемо жити? Що, коли справдi на Гантелi є аборигени?
- Може, й є. Родильний будинок наче непоганий, чому ж вiн має бути порожнiм?
- Добре, якщо напiвдикi...
- Чому ж добре?
- Вважали б нас за богiв. Ти б хотiла пожити богинею?
- Не мели дурниць, - усмiхнулась Рената. - Якщо вони антропоїди...
- Нi, в принципi, ти б не заперечувала? Так, як ото змальовували колись у фантастичних романах: з неба на вогненних колiсницях спускаються космонавти, i темне населення, охоплене страхом, падає перед ними ниць.
- Читала... їхнi автори вважали, що вiра в бога виникала зi страху. Я їх розумiю: в їхнiй час на Землi панував Страх. А первiсна людина, може, якраз нiчого й не боялася. Все це дуже складне...
- Ну, а все-таки, - жартiвливо наполягала Еола, - невже ти вiдмовилася б вiд статусу богинi?
- Якщо Павзевей оголосить - не вiдмовлюся, - засмiялась Рената. Подивилась в iлюмiнатор, i обличчя її враз спохмурнiло. Зiрочка "Гондоли" така малесенька, така беззахисна - вже наближалася до планети, вкутаної сувоями хмар. - Наче падає сльоза, - прошепотiла Рената.
- Заспокойся, кажу тобi - все буде добре.
- Але ж ти не богиня, щоб це знати, - сумовито усмiхнулась Павзевеєва. - Планета... незвичайна, не вивчена, чужа... Це дуже складний органiзм, який живе за своїми законами. Як цей органiзм реагуватиме на втручання ззовнi? Чи полюбить нас, дiтей iншої планети, i чи полюбимо ми її, як другу матiр?
- Ми пристосуємось, - зiтхнула Еола. - Iншого виходу в нас нема. Пристосуємось i звикнемо...
Жiнки ще довго дивилися в iлюмiнатор, аж поки золота краплина не зникла з очей.
12
"Гондола" кружляла навколо планети майже три мiсяцi. Комплексна програма дослiджень вимагала напруженої роботи екiпажу, i, щоб пiдбадьорити колег, Павзевей iронiчно вигукував:
- Нiчого, працюємо для її величностi Iсторiї!..
Це й справдi було так - суспiльна iсторiя Гантелi тiльки оце починалася, i вони вперше вiдкривали завiсу нової сцени для людського дiйства. Звичайно, жоден iз космiчних вiкiнгiв не мiг не те що знати, а навiть i здогадуватись, яких метаморфоз цi подiї зазнають у майбутньому. Iнформацiя про заселення Гантелi через довгий ряд столiть змiниться настiльки, що перекази про iсторичний початок далекi нащадки вважатимуть мiфами, якi не мають нiякого реального грунту. "Небесний цикл" розглядатимуть як втiлення одвiчної мрiї людини про полiт у космос.
Та все це - в iмлi майбутнього. А поки що - буденна робота. "Гондола", снуючи свою траєкторiю навколо Гантелi, приглядалася до неї численними об'єктивами, промацувала її пульс, прислухалася до биття її серця, намагаючись уточнити хоча б найголовнiшi параметри. Показники були не оптимальнi, але з кожним витком ставало ясно: земляни зможуть пристосуватися до цих умов.
Першу посадку "Гондола" зробила на невисокому плато, власне, узгiр'ї, яке круто обривалося в океан. Павзевей сподiвався, що грунт у цих мiсцях злежаний, твердий, i не помилився. Навколо - вiд берега аж до самiсiнької гiрської гряди - крiзь рiденьку сизувату траву проступав гранiт чи, може, якась iнша тверда порода.
"Гондола" осiдала на газовiй подушцi повiльно, плавно, сантиметр за сантиметром. Рiдка пилова запона огорнула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осiдати, вкриваючи тонким шаром крила та iлюмiнатори.
- Ну, що ж, вiтаю з прибуттям, - втомлено обiзвався Павзевей до своїх товаришiв, якi також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазнаючи перевантажень, було нелегко. Тим бiльше, що в умовах невагомостi на "Вiкiнгу" вони зовсiм детренувались.
- I ми вас вiтаємо, - сказав Саке Мацу, крiсло якого стояло поруч з командирським.
- А я вас обох! - вигукнув Сiагуру, що розташувався в кiнцi кабiни.
- Прибрати крила, - наказав Павзевей, i Саке Мацу пустив у дiю механiзм. Крiзь запиленi iлюмiнатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнiзда трикутники крил.
Деякий час десантники сидiли мовчки, наче до чогось прислухаючись.
Повiки в Сiагуру склепилися, гудiння в головi стихло, натомiсть учений почув шум прибою i нiби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно пiд щедрим африканським сонцем!..
А Саке Мацу, трохи повернувши голову, дивився на зубцi гiр, що вхромлювалися в небо, i згадував довершений конус Фудзi, який нiби пливе в повiтрi...
Павзевей, глянувши на годинника, ввiмкнув систему зв'язку.
- Я - "Гондола", ви мене чуєте? Я - "Гондола"...
- I чуємо, i бачимо! - пролунало з овального екрана, де виринуло обличчя капiтана Нескуби. - Як там у вас?
- Посадку зробили успiшно. Почуваємо себе... - Павзевей глянув на Саке Мацу - той кивнув головою, - потiм на сонного Сiагуру, - почуваємось трохи втомлено, але добре.
"Трохи втомлено..." Не буде ж Павзевей доповiдати капiтановi, що кiлька разiв - над гiрськими пасмами i над океаном - вони потрапляли в жахливi ситуацiї, коли, здавалось, загибель неминуча. Над горами на "Гондолу" налетiв лютий шквал, закрутив, пожбурив у шалену круговерть, вони втратили керування, орiєнтацiю. I все ж таки Павзевею якимось чудом пощастило вирватись iз цiєї зони. Вiд кам'яного бескеття "Гондолу" вiддiляв промiжок не бiльше десятка метрiв.
Або над океаном. Буря виникла цiлком раптово, небо змiшалося з водою, i в цьому хаосi почалися такi електричнi розряди, якi хiба що могли приснитися в страхiтливому снi. Не блискавки, а цiлi стовпи яскраво-синьої плазми постали в океанi, i кожен тримався по кiлька хвилин. В якомусь екстазi природа споруджувала грiзний у своїй величi храм, невдоволена, трощила його, кидала в безодню i тут же зводила новий - ще грандiознiший.
Павзевей скеровував "Гондолу" в коридори помiж електричними колонадами, потерпаючи на саму думку, що може зiткнутися...
Було вiд чого "трохи втомитися"...
- Вiтаю вас! - Нескубин голос потеплiшав.
- Дякую. Сподiваюсь, на "Вiкiнгу" все гаразд?
- Так, усi здоровi, настрiй пiднесений. Радiють, що не виявлено аборигенiв, i цивiлiзацiю на планетi випадає починати з нуля.
- Мабуть, так воно й буде, - кивнув Павзевей. - Жодних ознак дiяльностi мислячих iстот ми не помiтили.
Так, нi шляхiв, нi мостiв, перекинутих через рiки, їхнi об'єктиви не зафiксували. А от кам'янi споруди... "Гондола" пролiтала над величезною рiвниною, коли на обрiї з'явився силует мiста. Першим його помiтив Сiагуру, що вiв спостереження по лiвому борту. "Мiсто!" - вигукнув планетолог, i в усiх стрепенулися серця. Невже справдi? А може, то мiраж? Павзевей скерував "Гондолу" в той бiк. I в мiру того, як вони наближалися, мiсто ширилось, виростало. Нi, це не мiраж. Ось уже добре видно потужнi фортечнi стiни, високi вежi, бiлостiннi палаци... Покружляли навколо, не зважуючись одразу пролетiти над мiстом, а коли перетнули його, то побачили, що це витвiр природи, її архiтектурна фантазiя...
- Жодних ознак? - перепитав Нескуба. - Це полегшує ситуацiю.
- Правда, одне мiсто ми вiдкрили...
- Що ви сказали? - нахмурив брови капiтан.
- Мiсто... збудоване природою. Справжнi архiтектурнi ансамблi в монументальному стилi. Майдани, вулицi, арки...
- То, може... мертва цивiлiзацiя?
- Виключається. Ми переконалися - гра природи. Але в майбутньому... Павзевей оглянувся на сонного Сiагуру. - В майбутньому, може, й виникне мiсто... Першим це чудо помiтив планетолог, то чи не назвати його iменем?
- Мiсто Сiагуру, - капiтан скинув бровами, - звучить непогано. Що збираєтесь робити зараз?
- Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осiв...
- Можете виходити, - кивнув з екрана капiтан. - Зв'язок не вимикайте: ми всi тут хочемо побачити цю знаменну подiю.
- Зрозумiло.
- I хоча нi тварин, нi птахiв, за вашими спостереженнями, на планетi нема, ви мусите добре пильнувати, - по-товариському суворо нагадав капiтан. - Згодьтеся: не виключена можливiсть мiмiкрiї.
- Звичайно.
- I в синiх заростях, може, причаївся синiй дракон, - усмiхнувся Нескуба.
- Вiд "Iнструкцiї" не вiдхилимось нi на йоту, - запевнив командир "Гондоли".
- Не забувайте: "Iнструкцiя" не може передбачити усi можливi випадки.
- Там є пункт про iнiцiативу, iнтуїцiю, - спокiйно вiдповiв Павзевей. Вiн добре зрозумiв капiтанiв натяк на його, Павзевея, гiпертрофовану пунктуальнiсть.
- Бажаю успiху.
Екiпаж "Гондоли" одразу почав готуватися до виходу. Вони ще висаджуватимуться у бiлих полярних областях i в синiх лiсних масивах, у гiрськiй мiсцевостi i на берегах рiчок серед широких блакитних рiвнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихiд на планету не забудеться довiку.
Павзевей поторсав планетолога за плече i в такий спосiб швидко повернув його з берегiв Сахарського моря сюди, на Гантелю.
- Приготуватись до виходу назовнi, - дав команду Павзевей. - Ви удвох виходите, я залишаюсь бiля пульта.
- Iсторичний момент, - сказав планетолог Сiагуру, пiдводячись iз свого крiсла. - О, Гантеля вже накинула на нас гравiтацiйну сiть.
- Адаптуємось, - обiзвався Саке Мацу. - I невагомiсть остогидла.
Сiагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидiнь, то за петлi, що звисали з обшивки, похилитав до вихiдного люка.
- Скафандр, - сказав Павзевей.
- Навiщо? - здивувався Сiагуру. - Склад атмосфери вiдомий... - Його бiлозуба посмiшка могла обеззброїти хоч кого, але тiльки не Павзевея. - I температура оптимальна... як у тропiках...
- "Iнструкцiя", - твердо сказав командир, вставляючи мiнiатюрного навушника.
Планетолог перестав усмiхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавцiв, то тут не до жартiв. Дiстав свiй бiлий, як снiг, скафандр i почав надягати. Те саме робив i Саке Мацу, тiльки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевiрили один в одного численнi застiбки, взяли деякi прилади (магнiтометр, спектрометр тощо), не забули й про iнструмент,- все це настовбурчило накладнi кишенi, наповнило ранцi, що горбились на плечах.
Дивлячись на їхнi незграбнi постатi, Павзевей вибачливо сказав:
- Пiсля того, як зробимо хiмiчнi аналiзи повiтря, грунту, рослин i якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рiвень радiацiї i вiн не перевищуватиме норми, - отодi можна буде i в звичайних робочих костюмах...
- Все буде нормально! - прозвучав у командирському навушничку голос Сiагуру. - Ця планета вже на такiй стадiї розвитку... .
- Не "ця планета", - перебив Саке Мацу, - а наша Гантеля. Пора звикати.
- Слушно, - докинув i собi Павзевей.
- Згода, - провадив далi Сiагуру, - наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такiй стадiї розвитку, коли їй не вистачає нас...
- Можна заходити до шлюзової камери, - сказав Павзевей.
З висоти вiсiмнадцяти тисяч кiлометрiв - там пролягає стацiонарна орбiта "Вiкiнга" - земляни, затамувавши серце, стежили, як "Гондола" викинула драбинчастий пандус i як по ньому зiйшли на поверхню планети два їхнi товаришi.
Сталося!
Сiагуру i Саке Мацу переставляли ноги обережно, нiби вивiряючи грунт на мiцнiсть, нiби ще не вiрячи, що тут, на цiй неймовiрно далекiй планетi, такiй не схожiй на рiдну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнiм дiтям, онукам i правнукам...
Та ось першi люди на Гантелi оговтались, пiшли твердiшим кроком, хоча й перевальцем, бо вiд незвички їх похитувало, наче п'яних. Вони таки й справдi сп'янiли вiд радостi, що пiсля довгих рокiв, сповнених небезпек, мiжзоряний Гольфстрiм винiс їх до справжнього порту.
Саке Мацу i Сiагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах "Гондоли" i "Вiкiнга", i привiтально помахали руками.
Сталося!
Планетолог хотiв щось сказати, але тiльки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повiтря, не мiг вимовити й слова.
А Саке Мацу подумки прощався зi своїм Фудзi, то вiн йому, бiлоголовому, помахував рукою, Фудзi i всiй Землi.
Сталося!..
13
- От i скiнчилася наша одiссея! - в голосi Алка бринiла дитяча радiсть, очi поблискували. - Я марив цим днем! Вiдкрию вам секрет, Еоло: крiм насiння основних поживних культур, я прихопив чимало й iншого. Будуть у нас i дерева, потрiбнi в господарствi. Негайно оброблю дослiднi дiлянки, проведу лабораторнi експерименти. I почнеться на Гантелi рослинна революцiя!
Евакуацiя "Вiкiнга" iшла повним ходом, вони здибались у шлюзовiй камерi, куди Алк принiс довгого ящика, а вона - кiлька пакункiв з медикаментами. В її присутностi учений розгублювався, говорив занадто голосно i червонiв, як дiвчина. Це смiшило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холоднувато.
- А чи приживуться? - висловила сумнiв. - Середовище тут незвичне.
- Упевнений - ростимуть. Виведу гiбриди, вони швидше пристосуються. Взагалi, генетична iнженерiя вiдкриває такi можливостi...
Поклавши свiй вантаж, вийшли iз шлюзової камери, пропускаючи туди iнших. "Вiкiнг" скидався на потривожений мурашник: кожен щось пакував i нiс до камери. Коли її заповнювали, вхiд герметично закривався, i двоє чоловiкiв у скафандрах, вiдчинивши вихiдний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здiйснював човниковi рейси "Вiкiнг"-Гантеля-"Вiкiнг".
Алк поспiшав за Еолою, i жiнка вiдчувала його дихання на своїй шиї.
- Виростуть i плодовi дерева, i твердi породи... - вигукував, неначе клятву.
- Шкода тiльки, що не пурхатимуть птахи, - зiтхнула Еола. - I спiв соловейка почуємо хiба в запису...
Ботанiк засмiявся:
- Спiв соловейка! Та навiщо вiн вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хiба з нього матимеш якiсь калорiї?
Еола зиркнула на нього через плече i нiчого не сказала. Тiльки якась тiнь пробiгла в її очах.
- От якщо фiзiологи мають у своїх колбах курячi зародки... - дихав на її шию Алк. - У них там великий набiр. Почути на Гантелi кукурiкання пiвня оце була б радiсть! Згодьтеся, що куряча нiжка до пюре з хлорели не завадила б.
Еола знизала плечима, їй явно не хотiлось продовжувати цю кулiнарну тему. Знала, що для генетичних дослiджень на борт "Вiкiнга" було взято чимало живого матерiалу, але, зрештою, космiчний корабель - це не ноїв ковчег, де було всякої живностi по парi, та й програма польоту не передбачала заселення невiдомої планети... А що беруть для експериментiв? Культури бактерiй, маленьких акварiумних рибок, iкру деяких iнших видiв, може, ще - жаби, бiлi мишi. А спiвочi птахи... Та невже ж у лiсах Гантелi немає птахiв? Планетолог Сiагуру висловив припущення: життя на цiй планетi ще перебуває в рослиннiй стадiї. Але ж... Що означає це "але ж" - Еола й сама не знала. Просто їй дуже хотiлося, щоб лiтали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину - на поручнях, скобах, повсюди в коридорi сидять великi й маленькi, сiрi та яскравi птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, якi поспiшають випотрошити корабель, щоб якнайскорiш спуститися на планету.
Клiпнула очима, i видиво зникло. "Що ж ми ще не склали? - намагалася пригадати Еола. - Здається, все. Електронного дiагноста нехай iнженери... А що робить Гордiй? Щось вiн не дуже квапиться..."
Попрямувала до рубки керування.
- Ну, як там медслужба? - спитав Нескуба, як тiльки вона переступила порiг. - Упорались?
- Майже, - кивнула головою Еола. - Залишається демонтувати дiагноста.
Окрiм Нескуби, тут були фiзик Iдерський, психолог Iлвала та двоє iнженерiв.
- А ми тут займаємось прогнозами, - сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.
- Я не заважатиму?
- Навпаки, може, щось порадиш.
Еола вмостилася в крiсло, защiпнула пасок, щоб не попливти вгору, i настроїлась слухати.
- Отже, енергетика... - Нескуба замислено цокав пальцями по пiдлокiтнику.
- Чи є можливiсть збудувати хоч невеличку електростанцiю? - обiзвався Iлвала.
- Яку ти маєш на увазi?
- Ну, атомну, водяну чи теплову - яка рiзниця? Головне, щоб давала струм.
- Так, це головне. I побут, i електронiка - все життя колонiї потребуватиме електроенергiї. Вирiшальне слово за нашими фiзиками та iнженерами. - Нескуба поглянув у бiк Iдерського.
- Я гадаю, на перших порах ми обiйдемось переносними установками, згодом використаємо реактор "Гондоли"... - розважливо заговорив Iдерський.
Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспiшливою реплiкою. Над усе вiн боявся, що фiзик запропонує демонтаж силових агрегатiв "Вiкiнга". Цi потужностi могли б забезпечити енергiєю новостворене селище на сотню рокiв. Але це ж означало б зруйнувати мiст, єдиний мiст, за допомогою якого ще можна дiстатися до Землi. А втратити "Вiкiнг"... На саму думку про це капiтан ставав сам не свiй.
- ...Зрештою, - продовжував Iдерський, - планета багата на термальну воду.
- А водоспади? А енергiя морських хвиль? - кинув реплiку Нескуба. Еола вiдчула: йому одлягло вiд серця. - Гантеля дуже багата на гiдроенергiю.
Iнженери також пiдкинули чимало несподiваних iдей: космiчна електростанцiя, змонтована тут, на орбiтi супутника, зможе використовувати променi центрального свiтила i передавати енергiю на поверхню планети; установки, що дiятимуть за рахунок фотосинтезу...
Нескуба поставився до цих проектiв скептично, мовляв, теоретизувати це одне, а втiлити iдею, здiйснити її - зовсiм iнше.
- Такi технологiчно складнi проекти - справа майбутнього... А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть лiси, а їх, на щастя, тут сила-силенна... I навiть таку електростанцiю на голому мiсцi, без потужної технiчної бази побудувати зовсiм не просто...
"I справдi, - думала Еола, слухаючи тепер уже рiвний, заспокоєний голос чоловiка,- iнженери i механiки зроблять сяку-гаку турбiну. А котел? А лiнiя передачi? Трансформатори? Ох, i доведеться ж нам... Та найголовнiше все-таки не це... Мiкросвiт планети... Океан мiкробiв, бактерiй, вiрусiв... Чужих, невiдомих, може, в тисячу разiв небезпечнiших, анiж земнi... Бiологiчний захист - ось що треба обмiркувати насамперед",
Нескуба неначе вгадав її думки:
- А що скаже представниця служби здоров'я?
- Мене дуже непокоїть бiологiчне середовище i... байдужiсть до нього. Чи не слiд щонайперше виробити програму бiозахисту? А то нiкому буде споруджувати отi самi електростанцiї...
- Ви, шановна, трохи запiзнилися, тому й не в курсi. Розмова на цю тему вже була, i не одна. Мiкробiолог та головний лiкар зараз опрацьовують програму бiозахисту.
Жартiвливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолi, бо це ж засвiдчувало хороший настрiй чоловiка.
- Чи можна сподiватись, що й ви пiдключите свiй неабиякий iнтелект до розробки цього проекту? - провадив далi Нескуба.
- Сподiвайтеся, - усмiхнулась Еола.
Коли вони прийшли до своєї каюти на вiдпочинок, Еола зауважила:
- Менi здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.
- А ще ж у давнину був такий звичай: капiтан сходить останнiм.
- Нi, серйозно. Я, наприклад, так звикла на "Вiкiнгу", що не уявляю, як житиму без нього.
- Розумiю, - замислено сказав Нескуба. - До того ж i простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санiтарних палатках.
- Карантин? Скiльки ж вiн триватиме?
- Доки не будуть виявленi усi шкiдливi фактори середовища. Сама розумiєш...
Довго мовчали. Гордiй поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упiвголоса, неначе розкривав їй секрет.
- Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Iнакше...
- А ти поставив? - перебила Еола.
- Так, я хочу здiйснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.
- На Землю? - прошепотiла враз пересохлими губами. - Опам'ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собi, як ми потрапили сюди... Повернутися на Землю... Це прекрасна мрiя, може, колись, у далекому майбутньому нашi нащадки... А тепер - це безумство, зрозумiй, Гордiю... I вже ж були суперечки, усi ж висловились проти... Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кiлька разiв притуляла до рота тюбик з водою.
- Опанувати нову планету - ось наше надзавдання.
- А я сподiвався, що ти... пiдтримаєш... - Нескуба подивився їй у вiчi. - Досi ми були солiдарними...
Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, - то навiщо ж... який сенс?
- А ти все зважив? Усе продумав?
- Ми з тобою ще молодi, - заговорив розважливо Нескуба. - Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття - це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...
- Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...
Нескуба зiтхнув.
- Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло... - Поплескав її по плечу. - Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, - доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.
На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...
- Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.
Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:
- Ось тобi, ось тобi - за те, що мовчала!
Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...
- Ох, як це здорово! - вигукнув, i в Еоли радiсно тенькнуло серце: лишиться! - Чудово! - Нас у кораблi буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!
Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зiтхнула.
- Нi, Гордiю, я не хочу, щоб мiй син народився у невагомостi. Небезпечно, ти ж знаєш.
Її обличчя потемнiло, губи склалися в рiвну лiнiю i вiд того здавалися тоншими, анiж були насправдi.
- Ну, заспокойся, - сказав лагiдно i заглянув у вiчi. - Вiн може народитися i на Гантелi, а що? Пiдождемо, доки перший гантелянин зiпнеться на ноги...
"Усе-таки в чоловiкiв черствi серця... - думала Еола. - Навiть дитина... Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, - перший гантелянин... Вигадав слiвце... А це ж твоє рiдне, це iскринка нашого життя передалася в естафетi поколiнь... I що ж - хiба на цьому наш обов'язок скiнчився? Треба ж виплекати, вiдстояти цю пелюсточку, щоб не загинула в суворих, може, навiть ворожих обставинах... Вiн, звичайно, скаже: у кожного своя логiка. Це так, у кожного своя... Але ж правда, iстина - одна?"
- Ну зрозумiй же, Еоло, чуєш? Ятрить менi серце Земля, рiдний край...
- А менi, гадаєш, не ятрить?
Губи її затiпались, Еола не стрималась i заплакала. Сльози роїлись бiля очей, а коли жiнка стрiпувала вiями - вiдпливали у простiр, огинаючи Еолину голову по елiптичних орбiтах.
- Оцього ще бракувало: перетворити каюту на акварiум! - спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучi кульки вiдскакували вiд очей ще iнтенсивнiше. Тодi вiн похмуро сказав: - Ну, от що, нехай буде по-твоєму - сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш i нiхто iнший не пiдтримає мене - стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологiчно... не витримаю. Але...
- Що? - Еола нетерпляче змахнула рукою, вiдганяючи краплини з-перед очей.
- ...Але я все-таки сподiваюсь, що ти передумаєш. В кожному разi, переконуватиму, - а раптом прозрiєш, уперта гантелянка?
На заплаканому обличчi в неї проступила якась нiякова, несмiлива посмiшка.
14
Не один десяток виткiв зробив навколо Гантелi "Вiкiнг", доки на поверхню планети було спущено важку технiку, легке спорядження, рiзноманiтнi припаси, електронних роботiв - Самсона i Далiлу, а слiдом i весь екiпаж. На борту корабля-супутника залишалось тiльки двоє: капiтан Нескуба i астроном Лойо Майо.
Капiтан майже не вiдходив вiд пульта, а "фанатик науки" не вiдривався вiд телескопа. Нескуба не мав намiру турбувати його, пам'ятаючи астрономову пристрасть до вивчення тутешнього "поясу життя". Неску-бинi очi пильнували Гантелю, астрономовi - чорний простiр, нерiвномiрно поцяткований зорями. Дiлянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у рiзних фiльтрах. Iнколи, одержавши цiкавий знiмок, вiн поривався побiгти до Нескуби, подiлитися новиною, але передумував. Та й вiльного часу - так вiн вважав - не було й митi. Годинами марудився бiля телескопа-спектрометра, поставивши собi завдання "розширити дiапазон" iнструмента. А вже коли вiн поставить завдання, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергiю до найменшої краплинки спрямує на здiйснення задуманого. Воiстину дивовижна iстота людина: сама на себе плете сiтi! Виборсається з однiєї - одразу ж береться за другу.
Нескуба сидiв перед великим оком оглядового екрана, обiпершись об спинку крiсла i закинувши ногу на ногу. На екранi купчились знайомi лиця товаришiв, а вiн ловив себе на тому, що вже вiдчуває свою окремiшнiсть вiд них, дивиться, нiбито стороннiй. "От вони залишаться на Гантелi, а я полечу... Еола також буде поруч мене... I синок... А може, дочка?.. Можливо. Хоча я чомусь бажаю сина... Але й ви будете з нами на кораблi, усi до одного... Бачитиму вас на екранi, такими доставлю й на рiдну Землю - милi, заклопотанi обличчя, очi, в яких вiдбилося i щастя порятунку, i тривога перед невiдомiстю. Нiчого, друзi, Гантеля прийме вас... А згодом людство перекине космiчний мiст помiж двома свiтами..."
Нескуба час вiд часу натискував на пуск стереокомплекта, щоб зафiксувати найцiкавiшi й найсуттєвiшi, з його погляду, сцени. Хоча, як подумати, уся ця зорова iнформацiя - i дрiбнi епiзоди, i значнi подiї - в майбутньому буде неоцiненна як для нього, так i для Землi. Висадка на невiдому, неймовiрно далеку планету, може, перший струмочок нової цивiлiзацiї, який з плином часу розiллється так само широко, як i на Землi...
Худорлявий Хоупман, чорнявий Саке Мацу, статурний Павзевей, бiля нього - Рената, Iдерський розмовляє з iнженерами, до Еоли пiдiйшов Алк, показує рукою вдалину, туди, де темнiє лiс. Ну, ясно, його ботанiчна душа прагне до флори. Нескубинi пальцi ворухнулися, але не натиснули вимикача нехай... Хiба вiн ревнує, чи що? Цього йому не вистачало! Алк своїм нiяковiючим обличчям нагадував Нескубi переодягнену дiвчину, i тому капiтан ставився до ботанiка трохи iронiчно. Зараз, правда, його опанувало зовсiм iнше почуття: якась поблажлива доброзичливiсть до всiх взагалi i кожного зокрема. Нехай їм тут добре ведеться, на цiй Гантелi!
Тим часом на поверхнi планети хаотичний рух людей поволi ввiйшов у русло - створилася колона з тягачiв, фургонiв, платформ, яка рушила до мiсця тимчасового поселення. Попереду, важко переступаючи з ноги на ногу, крокував могутнiй робот - Самсон, а позаду човгала Далiла. їхнi об'єктиви i антени пильно стежили за навколишнiм простором, оберiгаючи спокiй та безпеку людей. Це добре, подумав капiтан, так i треба, хоч на суходолi не виявлено тваринного свiту, проте несподiванки не виключенi, океан ще залишається таємницею. Та й у лiсових нетрях...
Саме цiєї митi в Нескубинiй головi з'явилася самовiльна думка: а чи не лишитися? Вiн остерiгався цiєї думки, вiдганяв її, та вона все-таки проривалась крiзь психiчнi бар'єри, вносила сум'яття у свiдомiсть: може, таки залишитися? Планета цiлком нового типу - на її вивчення варто вiддати все життя. I товаришi, друзi, колектив - це ж осередок людства! Не кажучи вже про власну сiм'ю...
Нахмурилось обличчя, помiж бровами пролягла вертикальна зморшка, очi затуманились задумою. Все-таки життя складнiше за шахову партiю, тут важче вибрати хiд! Але можна вибирати... I вже ця можливiсть, ця свобода волi пiдносить, окрилює тебе. Почуваєшся людиною в неосяжному розумiннi цього слова, а не якимось бiороботом з обов'язковою програмою. Он як створила тебе Природа!
"Я можу або залишитися на Гантелi, - мiркував Нескуба, - або вирушити у зворотну мандрiвку... Треба все зважити, все врахувати... - Чоло нахмурилось, несамохiть погладив його пальцями. А чи можливо "все врахувати"? О, це вже починаються сумнiви. Ще цього менi бракувало! Можливо, чорт забирай, проаналiзувати все те, що тобi вiдомо, а чого не знаєш - то так i буде".
Колона перших поселенцiв Гантелi посувалася високим берегом рiчки, схожа на мастодонта, який вишукує собi мiсце, щоб залягти. Нарештi зупинилися бiля невисоких гiр, порослих лiсом. "Мабуть, Алк вважає цю мiсцину оптимальною для закладки поселення, - подумалось Нескубi. - Що ж, можливо, вiн має рацiю: пагорби захищатимуть од вiтрiв, за будiвельними матерiалами далеко не ходити - i деревина, i камiнь пiд рукою, та ще водна артерiя... I мiсцевiсть - навiть звiдси видно - мальовнича. Скiльки ж тут пагорбiв? Сiм? Оце збiг - точнiсiнько, як у Римi або в Києвi!"
I враз в уявi постали зеленi київськi гори, блакитноводий Днiпро,- аж серце защемiло. Таємничi слiди пам'ятi в мозку враз ожили яскравими картинами. Але їхня реальнiсть була така ж, як i реальнiсть сновидiння.
Гордiй Нескуба вимкнув зйомку i почав несамохiть малювати на екранi план майбутнього мiста, прив'язуючи забудову до рельєфа. Начеркав кiлька свiтних прямокутникiв, овалiв, провiв двi-три вулицi, перекинув через рiчку мiст i, нiяково усмiхнувшись, облишив це заняття. Спочатку, очевидно, доведеться жити в одному будинку, максимум у двох. Та ще спортивний комплекс. Минуть десятилiття, доки селище розростеться, то навiщо ж нав'язувати матрицю майбутнiм поколiнням? Чи не краще пустити рiст першого на планетi мiста на самоплив? Такi мiста завжди своєрiднi, неповторнi, як неповторний рельєф, подiї та обставини життя кожного людського осередку.
Плин думок Гордiя Нескуби перервала несподiвана поява Лойо Майо. Астроном влетiв до рубки керування, як метеор. Очi його сяяли, палали вогнем, i вже по цьому капiтан здогадався, що Лойо Майо заряджений якоюсь важливою iнформацiєю.
- Капiтане! - гукнув Лойо Майо, немов до глухого. - Тепер можна не боятися пiдступних чорних дiрок!
- Тобто? - Нескуба запитливо подивився на чорноголового астронома. Винайшли спосiб нейтралiзувати?
- Я закiнчив серiю випробувань... Ми з Осиповим сконструювали прилад приставку до телескопа, що дозволяє виявляти чорнi дiрки!.. Нейтринний спектрометр.
- Цiкаво, - досить байдуже сказав Нескуба. Його тон трохи охолодив астронома.
- Вам не цiкаво? - здивувався Лойо Майо.
- Я ж сказав: цiкаво, - iронiчна посмiшка скривила капiтановi губи. - Я слухаю.
- Але ж... - розгубився астроном. - Ви так говорите...
- Викладайте суть, Лойо Майо, не треба чiплятись до мого тону.
- Розумiєте, давно помiчено, що чорнi дiрки - це, найчастiше, системи подвiйних зiрок. Якщо з видимої зiрки витiкає матерiя, це значить, що її висмоктує невидима сусiдка, тобто чорна дiрка, яка має надзвичайно сильне гравiтацiйне поле. I ось коли шлейф зоряної речовини дiєю цього поля розганяється майже до швидкостi свiтла, виникає iнтенсивне випромiнювання нейтрино, яке реєструє наш спектрометр.
Розповiдь Лойо Майо зацiкавлювала капiтана з кожною хвилиною все дужче i дужче. З його обличчя зник вираз байдужостi, пальцi нетерпляче постукували по пiдлокiтнику.
- А як же намацати таку пару серед мiльярдiв зiрок? - не втерпiв Нескуба.
- Я вже зареєстрував одну пару. Ось як це сталось. Спостерiгаючи яскравiсть зiрок, я помiтив, що в однiєї вона то збiльшується, то зменшується. Амплiтуда коливань за перiод у три днi становить 0,3 зiркової величини!
- Що ж це означає? - знову прохопився Нескуба.
- Це означає, що зiрка витягується у бiк чорної дiрки i втрачає форму кулi, перетворюючись на елiпсоїд. При обертаннi навколо спiльного центру тяжiння, вона повертається до нас то малою, то великою вiссю. Дальшi спостереження виявили i шлейф...
Нескуба схопився та так рвучко, що мало не злетiв у повiтря. Стиснув своїми ручищами астрономовi плечi.
- Це ж здорово! Дуже здорово, Лойо Майо! Вiтаю! Це таке вiдкриття...
Астроном тiльки клiпав своїми густими чорними вiями.
- Тепер нам, вважай, вiдкритий шлях до нашого Свiту, до Землi!
- Хiба ви... збираєтесь?..
- I я, i ви, Лойо Майо, полетимо, правда?
Астроном не встиг нiчого сказати, як Нескуба обернув його й пiдштовхнув до виходу.
- Ходiмо швидше, я хочу побачити ту зiрку!
15
З великим зусиллям Гордiй Нескуба розлiпив повiки i довго не мiг збагнути, де вiн i що з ним. Замiсть круглого iлюмiнатора - чотирикутне вiкно з рожевим полиском, висока рiвна стеля...
- Ну як?
Упiзнав Еолин голос, але звiдки вiн лунає - важко було встановити. Спробував повернути голову, та вона чомусь навдивовижу важка, неначе налита оловом, i вiн ледве зворухнув її на подушцi. Проте й цього було досить, щоб поле зору розширилось, i крiзь рудувате марево проступило перед ним Еолине обличчя.
- Ти мене чуєш?
"Авжеж чую", - хотiв проказати голосно, як це було ранiше, та слова чомусь застряли в пересохлому горлi, губи ворушилися, а звуку не було. Тривога пройняла Гордiя Нескубу, прошила гострими голками. Чи вiн втратив мову? Ще цього йому бракувало!
- Не треба хвилюватися, любий... Усе буде добре... Голос її даленiв, слабшав, обличчя почало розпливатися в червоному серпанку, втрачати обриси...
Еола швидкими, несхибними пальцями взяла шприц, уже наповнений стимулiном, i зробила укол у передплiччя. Минуло не бiльше хвилини, як датчики кров'яного тиску, пульсу, температури показали, що цi системи органiзму Нескуби починають працювати трохи краще.
Помiтно обважнiла Еола сiла в головах у чоловiка, не вiдриваючи тривожного погляду вiд його змученого, посiрiлого обличчя. Бiдний, як йому тяжко...
Сама вона змарнiла, пiд очима синцi - не досипала, змучилася, були хвилини, коли вона втрачала надiю, розпач краяв серце гострими лезами, i дивно, як воно тiльки витримало. А їй же не можна, не можна хвилюватись! Та зараз безкiнечна нервова напруга спала. Гордiєва хвороба почала вiдступати, криза минула, тепер вiн доправлятиметься з кожним днем. Глибоко зiтхнувши, Еола важко опустилась бiля узголiв'я Нескуби. Позирала на його змарнiле обличчя, дослухалася, чи рiвно вiн дихає. I треба ж - отакий мiцнющий, кремiнь-чоловiк, який, здається, нiколи не хворiв, раптом злiг... Перший хворий на Гантелi. А як вiн кепкував, коли хто-небудь занедужає! "Людський органiзм - то космiчний корабель. I якщо ти поганий капiтан, не вмiєш керувати, от вiн i виходить з ладу". А сам? Докерувався...
З чого ж це почалося? У нього з'явилося легке запаморочення голови... Уперше це вiн зауважив, коли читав лежачи. Потiм загальна слабкiсть... Наступного дня симптоми хвороби проявилися рiзкiше. Бiль то вiдчувався у шлунку, то у м'язах рук i нiг - наче прокочувався хвилею по всьому тiлу. Переходячи кiмнату, Нескуба хитався, як п'яний. Ще через день не мiг уже й читати - усе розпливалося перед очима, звузилось поле зору... Еолi прикро згадувати, але спершу, коли Гордiй поскаржився на нездоров'я, вона... зрадiла, так, зрадiла! Хворiй, хворiй на здоров'ячко, тiльки не помишляй нi про який полiт!
Звичайно, тiєї хвилини їй i на думку не спадало, яка це небезпека: чужий, iнопланетний збудник накинувся на людину... Це вона втямила, коли побачила, як на звiстку про хворобу Нескуби пополотнiв головний лiкар, - а йому витримки не позичати! Одразу ж у селищi оголосив стан медичної тривоги, усi пройшли ретельну перевiрку - навiть лiмфатичну рiдину було взято на аналiз; проведено повторну стерилiзацiю примiщень, вихiд - лише в скафандрах БЗ (бiологiчний захист), проведено профiлактичнi заходи - мiкробiологiчнi, вiрусологiчнi i, звичайно, епiдемiологiчнi.
Он яка веремiя зчинилася!
Хто вiн - збудник захворювання Нескуби? Якi його агресивнi можливостi? Чи виробить людський органiзм iмунiтет проти цього збудника?
Настрiй колонiї землян помiтно пiдупав. Досi такi жвавi, енергiйнi, радi з того, що космiчний Гольфстрiм винiс їх до твердого берега, зараз всi посмутнiли. Патогенний вибух заскочив зненацька, посiяв непевнiсть i страх. Що на них чигає завтра? Нiхто нiчого не знав. А брак iнформацiї пригнiчує особливо дошкульно.
Сидячи бiля недужого чоловiка, Еола чого тiльки не передумала. Та його рiвне дихання потроху заспокоювало її, вiдчувала: тривога спадає, даючи мiсце надiї.
Нескуба знову розплющив очi. Шум у головi стихав, поволi верталася здатнiсть сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремi найпростiшi поняття. Дивився i вiдзначав про себе: "свiтло", "вiкно", "примiщення". Потрiбне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в примiщеннi, куди проникає свiтло крiзь вiкно, - констатував Нескуба. - Вiкно? Та це ж..."
Нараз пам'ять освiтила подiї, що передували його стану. Будiвництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт пiд ногами, над головою - небо, про космос не хоче й говорити. Але ж i грунт цей чужий, i небо - чуже!.. Так, вагiтнiсть... Хоча б син... Чи вистачить сили волi залишити їх тут? Навряд. I вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...
Думка про сина викликала теплу млость в усьому тiлi. Нескуба поворухнувся й зiтхнув.
- Прокинувся? - обiзвалась Еола. Голос у неї був особливо нiжний, ласкавий. - Бачу, бачу: тобi набагато краще. Лице вже не таке сiре, i в очах - блиск життя... Ти перемiг!
Нескуба слабо посмiхнувся - може, не так устами, як очима. Прошепотiв:
- То не я перемiг, то вони...
- Хто?
- Екiпаж.
- Який екiпаж?
- Мої мiкроби.
- А-а... - непевно посмiхнулася Еола.
- Ця команда одразу кинулась на чужинцiв, сама бачила, якi запеклi бої точилися на борту.
- На якому борту? - прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. Що ти таке говориш?
Передихнувши, Гордiй провадив далi:
- Моє тiло для мiкроорганiзмiв - гiгантський космiчний корабель... Второпала? Отож i виходить, що я був ареною спустошливих боїв...
- Нiчого, мiй любий, - Еола злегка погладила йому чоло. - Незабаром тi спустошення позаживають. Твiй корабель має великi ресурси.
- Та вже ж... Нiбито оклигую. Але вiйна ще йде. Знаєш...
- Не втомлюй себе розмовою, - перебила Еола. - Прийми ось лiки й лежи тихо.
Слухняно проковтнувши сiру горошинку i запивши її теплою водою iз склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:
- А як електростанцiя?
- Учора закiнчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котлованi. Спiтнiв, а потiм вiтер... Тут треба обачнiше... Лежи тихо.
- А фундамент? Ще не почали?
- Ще тiльки вiдкрили кар'єр. А як вони той камiнь нарiзатимуть... Лежи тихо.
- Нарiжуть... Це не складно. А от рефлектори-гелiостати...
- Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гiдростанцiю. Та ти будеш лежати менi тихо чи нi?
- Сонячна ефективнiша, - бурмотiв Нескуба. - Струм безпосередньо з промiння... У нас є кiлька комплектiв батарей. А де ти вiзьмеш гiдротурбiну?
- Слухай, ти порушуєш режим. Годi, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я пiду.
- Ну, не гнiвайся, - Гордiєвi губи скривилися в посмiшку. - Я - просто скучив.
Еола пiдвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру i вийшла.
Нескуба заплющив очi, принишк, сподiваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомiсть почали обсiдати цiлком несподiванi думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.
I враз Нескубi уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрiчку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких вiдбиваються все новi й новi мальовничi краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звiдки немає вороття...
Нескуба хмикнув. Здiйснюється закон ентропiї... Ну що ж, нехай собi здiйснюється...
Iнстинктивно прийняв руки з грудей, лiву пiдклав долонею пiд потилицю, праву простяг уздовж тiла. Нехай їй грець, тiй смертi, все-таки краще про неї не думати, щоб у кровi не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старi, а йому ще рано, ще молодий. Мислю - значить живу, - нагадав собi вiдомий афоризм. Жити - це мiй обов'язок перед Природою, i мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скiльки ще попереду нездiйсненого - тут, на цiй незвичайнiй планетi, i в космосi!.. Десь там загубилась у просторi голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, iнакше - розкиснеш...
Зусиллям волi Нескуба змусив себе заспокоїтись i коли емоцiйнi сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хiба вiн ще не командує на своєму живому космiчному кораблi, не контролює свого тiла i своєї психiки? Нi, анархiї вiн не допустить, у нього є мета, йому свiтить з далини провiдна зоря - рiдне Сонце, а бiля нього - Земля... I хоч їхнiй простiр зiмкнувся для нього до розмiрiв елементарної частки, - вiн все одно прагнутиме туди роками, десятилiттями, все життя. I вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рiдного Всесвiту, i крiзь гравiтацiйнi шлюзи "Вiкiнг" випливає в той, свiй простiр... Для цього варто жити, жити i дiяти!
Незважаючи на фiзичну кволiсть, Нескубу все дужче проймав пiднесений настрiй. Думалося легко, в серпанку фантазiї виникали якiсь неяснi, проте знадливi картини майбутнього, i це давало наснагу, збуджувало радiсть буття.
Наступного дня, одразу пiсля медикiв, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очi заяснiли: астронома втiшив Нескубин вигляд. Капiтан лежав хоч iзмарнiлий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвiльний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,- в ньому вже вiдчувалася внутрiшня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й вiзьметься, як завжди, за роботу.
Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевiряючи своє перше враження. Потiм закивав головою i, потираючи руки, пiдiйшов до лiжка.
- Навiть не медиковi видно - одужуєте...
- Потроху... наче оклигую, - обiзвався Нескуба. - Сiдайте.
Вiдвiдини астронома-дивака були йому приємнi. Лойо Майо став Нескубиним спiльником з того самого моменту, коли показав свiй прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорнi дiрки космосу. В певному розумiннi вони були змовниками, i це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидвi боялися ризику зворотного космiчного польоту i, здається, вже не мали сумнiву, що їхнi чоловiки "отямляться".
Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини i прийшов дiзнатися, чи не змiнилися намiри капiтана, для якого синок був золотою мрiєю. Сам Лойо Майо до останньої клiтини належав космосу i не мiг зрозумiти, як це можна вiдмовитись вiд такої великої iдеї, хоча б i заради сiм'ї. З другого ж боку - а чому б жiнкам не поступитися? "Вiкiнг" - корабель величезний, для чотирьох вiн був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.
Згорбившись на стiльцi, Лойо Майо повiв тонку дипломатичну розмову, сповнену натякiв i недомовок. То нарiкав, що тут, на Гантелi, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливi, i навiть Осипов - на що вже терплячий чоловiк! - i той невдоволений, - то вихваляв обсерваторiю на "Вiкiнгу".
Капiтан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очi, Лойо Майо умовк на пiвсловi.
Нескуба зиркнув на нього, поворушив пiд ковдрою пальцями...
- Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.
Очi Лойо Майо зблиснули, вiн нервово потер свої сухорлявi руки.
- Може, ще й рано про це говорити, але.,,
- Ви про повернення на Землю?
- Так. Про цю iдею.
- Iдею? - здивовано скинув бровами Нескуба. - Ви що, хiба не вiрите в можливiсть...
Лойо Майо поблажливо всмiхнувся:
- Вiдверто кажучи, шанс дiстатися до нашої Сонячної системи дорiвнює нулю.
- Тодi... я вас не розумiю. - Нескуба спробував навiть нiдвестися, та не вистачило сили i вiн тiльки похитав на подушцi головою. - Поставили хрест?
- Та що ви, капiтане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трiшечки - i вона погодиться. А як... Еола?
- З Еолою складнiше, - зiтхнув Нескуба. - Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...
- Так... - Лойо Майо похнюпився, настрiй його одразу пiдупав.
- Продовжувача роду! - вже голоснiше повторив Нескуба. - Це... знаєте... подiя великої ваги.
- Авжеж. - Лойо Майо розвiв руками i похитав головою, наче йому забракло слiв.
Нескуба, скосивши на нього очi, спитав:
- То що ж виходить - шансiв, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозумiло.
- Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам полiт, космiчна траса... Iдеальнi умови для спостережень!
- Але ж спостереження можна провадити i на орбiтi, - заперечив Нескуба. - "Вiкiнг" - це ж лiтаюча космiчна обсерваторiя, i ми не збираємось саджати його на Гантелю.
- Та, звичайно, можна й на орбiтi, - знизав плечима Лойо Майо, - але це... гiрший варiант, I головне, - астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палатi, крiм них, нiкого не було,- головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...
- Ви говорите.... загадками. - Нескуба кинув на Лойо Майо пильнiший погляд. - Що це має означати - "здобич гумусу"?
Астроном поблажливо посмiхнувся i, як здалося Нескубi, в очах у нього змигнув вогник.
- Це, якщо хочете, моя фiлософська система... Ще, правда, не опрацьована в усiх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органiчного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землi та й цiєї Гантелi, забезпечує рiст усього живого - i рослинного, i тваринного свiту. Гумус - щедрий кредитор - бери, споживай потрiбнi елементи i сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потiм... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли iз землi i пiдемо в землю...
Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею i провадив далi:
- Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправдi - це форма iснування гумусу. Це вiн живе! I все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це вiн для них - i жито, й пшеницю... А вiн усе тiльки для себе! Людина приречена - repere per humum, - як сказав колись Горацiй, - повзати по землi.
- Ну, знаєте... - Тiнь досади перебiгла обличчям Нескуби. - Ця ваша схема... Лишається ще тiльки надiлити гумус якоюсь формою свiдомостi - i карикатура на Природу буде завершена... Злiсна карикатура... - Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлi губи. - Скажiть, Лойо Майо, по-дружньому, довiрчо... Якi у вас родиннi стосунки? Ви - щасливий в особистому життi?
Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.
- Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...
- А я бачу, - лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. - Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...
- Запевняю вас...
- Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.
- А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?
- Та що ж... Цю схему, - Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, - ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя - це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...
Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..
- Так, сонця, галактики... - провадив своє Лойо Майо, - це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру - то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.
- Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.
Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:
- Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?
Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.
- Я... напевне ще не знаю... - нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...
- Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо. - Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...
- Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом! - незлобиво буркнув капiтан. - Гумус та гумус...
Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома. - Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"
16
Перший гантелянець!
Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.
- Ув-ва! Ув-ва!
- Ого, який горлатий! - вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть. - Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!
- А що, Гордiй тут? - пiдвела голову породiлля. - То впустiть його! Ренато, поклич...
- Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.
Еола знесилено опустила голову на подушку:
- Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...
- Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?
- Побачимо. Ще не думали.
- Ув-ва! Ув-ва!
Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.
- Може, Гордiйчик.
- Може.
- Ув-ва!..
- Ох ти ж бутузик!
- Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...
- Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги... - Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi. - Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...
- Ренато... - простогнала Еола. - Пiди вже... радiограму...
- Бiжу, вже побiгла!
Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...
Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?
Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.
- А-а-а...
Отямилась, почувши приглушенi голоси - вони нiби пробивались крiзь товщу води.
- Уже опритомнює...
- Як же ви могли залишити її саму?
- Треба було дати радiограму. А цю...
- Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.
Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.
- Що це було? - спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.
- Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, - почувся густий баритон головного лiкаря, - i обезболювання...
- Що ви кажете? - шарпнулась Еола. - Якi близнята?
- А ось якi! - Рената показала їй другий завинутий кокон. - Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...
Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.
Почулося чиєсь бубонiння:
- Закон компенсацiї...
- Облиште... Почався демографiчний вибух, i це добре. Нам потрiбна не компенсацiя, а зростання...
"Про що вони говорять? - подумки здивувалась Еола. - Якась компенсацiя... I Рената чомусь вiдводить погляд".
- Що там вiд Гордiя?.. - здавленим голосом спитала Еола. - Уже знає?
Рената, вiдвернувшись, умощувала в лiжечко дiвчинку, щось там поправляла, пiдсмикувала.
- Аякже, Еолочко! Дуже зрадiв, каже: тепер я щасливий! Вiтає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такi хвилини чоловiки наче чадiють...
Щось в її голосi насторожувало Еолу, якась ледь помiтна навмиснiсть, перебiльшення тону.
- ...А тобi ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двiйнят - це, знаєш, навантаження. Павзевей також мрiє...
- Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породiллю саму. На випадок чого - викликайте. Та я сподiваюсь - усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!
Це голос головного лiкаря. Стукнули дверi, вийшов, усi пiшли, окрiм Ренати.
Еола пiдкликала її до себе i, коли подруга сiла на стiлець бiля лiжка, торкнулася її теплої руки:
- Слухай, Ренато, що сталося?
Подруга зобразила на своєму хлоп'ячому обличчi щире здивування:
- Нiчого такого. Звiдки ти взяла?
Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола вiдчувала нещирiсть. Що ж трапилось?
Свiтило пiднялося вище, i в кiмнатi стало трохи прозорiше, рожевiсть пом'якшала. Еолi на мить згадалися бiлi, чистi, прозорi днi на Землi. А тут, певне, i снiг червонястий... Малесенькi поснули, але губенята ворушаться... Несамохiть торкнулася своїх обважнiлих грудей, що напинали сорочку.
- Все гаразд, Еоло, все йде, як i належить, - говорила тим часом Рената. - Головне для тебе зараз - спокiй, тобi потрiбно енергiї ще й на оцих смоктунцiв. Перiод особливо...
Рената замахала руками у бiк дверей, i вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помiтити великi чорнi очi дружини астронома. Тi очi зблиснули, як зорi, i зникли.
- То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?
- Я ж кажу: тобi потрiбен спокiй, тиша. Саме час годувати немовлят.
I знову Еола вiдчула якусь навмиснiсть, недомовки. Воно й справдi зараз не до стороннiх розмов, але... Хоча б уже швидше пiдвестися та самiй... Коли б уже порозмовляти з Гордiєм! Як тiльки можна буде встати, одразу ж пiде в апаратну, викличе Гордiя, покаже йому маленьких...
При цiй думцi Еола усмiхнулася, i Рената засяяла теж.
- Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двiйнят - оце щастя!
Тепер її голос був правдивим, щирим, i Еола вже веселiше сказала:
- Ти, може, також... Мабуть, пiдуть двiйнята й трiйнята...
- Чому ти так гадаєш? - Рената пiдвела її i пiдклала пiд плечi подушку. - Так буде зручнiше.
- Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька... - Беручи малого з рук Ренати, спитала: - А ти хотiла б отаких?.. - I виразно поглянула на її округлий живiт.
Подруга всмiхнулася:
- А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!
Рената розговорилася про майбутнє - великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона - мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?
Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...
Але ж Гордiй - затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...
- Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. - А побачити вже не побачать...
Еола зiтхнула:
- Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.
- Мабуть, так воно й буде, - покивала головою Рената. - Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?
- Маєш рацiю, - погодилась Еола. - А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?
Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.
- Не треба про це, принаймнi хоч зараз.
Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.
До будинку апаратної вiд лiкарнi - рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."
Селище - дехто називав його Тимчасовим, а дехто - Пiонерським - мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого - медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.
Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!
Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори - червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна - голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.
Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...
- Як ви сказали? Повторiть ще раз! - гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. - Слiди цивiлiзацiї?
Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:
- Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них - скульптура, одноокi, розумiєш, голови...
Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий - не стрижуться, не голяться...
- Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? - глузливо сказав оператор. - Будь обачним, Алк!
"Так, це Алк, - упевнилась i Еола. - I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."
- Ти знову iронiзуєш,- обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...
- Ну, це вже зухвальство, - в тому ж дусi продовжував оператор. - Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...
Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.
- Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!
- Усiм привiт,- встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.
Оператор пiдвiвся якось трохи дивно, очiкувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди i одразу вiдсмикнув руку, наче припекло.
- Я хотiла б... Чи можна викликати "Вiкiнг"?
Уже по тому, як пересмикнулось його лице, вiдчула: щось трапилось.
- Гм... Хiба вам не сказали?..
- Нiхто нiчого не казав...
- Та, власне, нiчого особливого, це буває, - оператор говорив затинаючись. - Усякi технiчнi неполадки...
- Та скажiть, ради бога, що сталося?
- Я ж i кажу: зв'язок - це тонюсiнька ниточка...
- Ну?
- От вона i рветься. Саме це сталося вчора - зв'язок з "Вiкiнгом" перервався. Але я сподiваюсь... Та ви не хвилюйтеся - капiтан Нескуба i Лойо Майо живi-здоровi. А зв'язок...
Еола вже не дослухалася, що вiн говорив про вiдновлення зв'язку - її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелi екрана пiд щiлиною видачi. Великими лiтерами там було надруковано:
Я радий, Еоло, що мрiя твоя здiйснилася i ти стала матiр'ю! Плекай наших дiток, повернемось - пригорну до серця.
Назавжди твiй Гордiй Нескуба.
Гантеля - Земля.
Еола спаленiла, губи їй затiпались, та вона нiчого не сказала, мовчки затиснула того папiрця у жменi i неквапом пiшла до виходу, сповнена якоїсь незрозумiлої для оператора гордостi.
17
На сiмнадцятому роцi досить одноманiтного польоту в космосi дослiдницький корабель "Орбiс" нарештi натрапив на якийсь об'єкт. Уперше цю свiтну точку помiтив старший екiпажу Анте-Ео i хоч не надавав цьому фактовi особливого значення, вирiшив звiритися з картами. Удвох iз своїм помiчником Кон-Тiро вони переглянули усi зображення, що зберiгалися в пам'ятi електронного мозку корабля, але цiєї точки не знайшли. Тодi почали приглядатися пильнiше, i виявилось, що свiтнiсть об'єкта протягом сталого вiдтинку часу змiнюється у великих межах, отже, це - довгасте тiло, яке обертається навколо поперечної осi.
Незабаром пеленгуюча апаратура виявила i радiосигнали, що надходили з точки простору, де перебуває невiдоме небесне тiло.
- Невже космiчний корабель? - Старший здивовано ворухнув шкiрою над очима. - Як ти вважаєш, Кон-Тiро?
Той, не вiдриваючи погляду вiд оглядового екрана, знизав плечима:
- Досi наша гантелянська наука жодної населеної планети не виявила, ти це добре знаєш, Анте-Ео. У радiусi мiльйона свiтлових рокiв вiд нашої системи взагалi немає планет. I це ти знаєш не згiрш вiд мене.
- "Знаєш, знаєш", - незлобиво повторив старший, погладжуючи свою велику, без жодної волосинки, голову. - Ми багато знаємо, та ще бiльше не знаємо.
Анте-Ео був не тiльки вiдважний, а й мудрий гантелянин, i його помiчник, трохи молодший, Кон-Тiро завжди був охочий подискутувати iз старшим. Коли б вони мали бодай рiдке волосся на головi та ще бороди й вуса, можна було б подумати, що в секторi керування у крiслах сидять два вчених Землi. Але жодної волосини на їхньому тiлi не було - черепи голi, обличчя безбровi й безвусi. Навiть вiй не було. I все-таки вони часом у задумi погладжували пальцями неiснуючi вуса й бороди.
- Iмовiрнiше, що це заблукав якийсь астероїд, - сказав Кон-Тiро, провiвши долонею по гладенькiй шкiрi голови. - Довга призма...
- А радiосигнали?
- Випадковий збiг. Просто астероїд потрапив у сектор, звiдки плине радiацiя. От вiн перемiститься - i джерело сигналiв опиниться збоку.
- Ну, що ж, нам залишається лише почекати, - розважливо промовив Анте-Ео. - Час розв'язує всi суперечки.
- Але скiльки б не минуло часу, гравiтацiйних сигналiв, певне, ми не дiждемось. А хiба космiчний корабель може обiйтися без гравiпередатчика? Не може, це тобi добре вiдомо.
Смагляве обличчя Кон-Тiро освiтилося вдоволеною посмiшкою.
- А чом би й нi? - заперечив Анте-Ео. - Електромагнiтнi хвилi використовувались для зв'язку i в нас, на Гантелi.
- Використовувались... до космiчної епохи. Хто ризикнув би виходити в космос, не опанувавши гравiтацiйного зв'язку? Для гравiтацiйних хвиль немає перепон, вони проходять крiзь усi тiла...
- I це я добре знаю, - усмiхнувся Анте-Ео. - I все-таки... Нашi легенди ще iз передвiку донесли розповiдi про космiчну лiтану. А в тi прадавнi часи про модуляцiю гравiтацiйних хвиль, звичайно, i мови не було.
- Так то ж легенди... - зiтхнув Кон-Тiро. - Чого тiльки в легендах немає... В однiй, наприклад, згадується волосяний покрив голови. Можеш уявити, який кумедний вигляд мали б ми та й нашi дружини, коли б раптом на головi виросло волосся?! Iнколи навiть незрозумiло, чим живилися подiбнi вимисли.
- Усе виростає iз зерняти. В легендах також є рацiональне зерно.
Кон-Тiро, повернувши своє крiсло пiд прямим кутом, здивовано поглянув на старшого:
- Ти вважаєш, Анте-Ео, що в основу легенд i переказiв лягли якiсь реальнi подiї?
- Так.
- I серед наших предкiв, якi поступово розселялися по планетi, були космонавти?
- Мабуть, що були, - не зовсiм впевнено з м'якою усмiшкою сказав Анте-Ео. - Iнформацiя в легендах i мiфах прихована глибоко, треба вмiти її вилущувати.
- Та, звичайно, певна iнформацiя там є, але тiльки художньо-емоцiйна, я вважаю, - мовив розгублений Кон-Тiро. - Як джерело iсторiї, легенди i казки, м'яко кажучи, не витримують критики...
Чим дужче розпалювався Кон-Тiро, доводячи неспроможнiсть фольклору як своєрiдного дзеркала дiйсностi, тим iронiчнiше вiдповiдав йому Анте-Ео i цим збивав свого помiчника з пантелику. Той не мiг уторопати, чи старший жартує, чи справдi здатний читати легенди iнакше, анiж вiн.
- Народна творчiсть - це мiкрофон, в який говорять тисячолiття, - знову загадково усмiхнувся Анте-Ео. - Вiдстань у часi велика, може, для кого й нерозбiрливо.
Тим часом вiдстань мiж "Орбiсом" i невiдомим об'єктом скорочувалась, на екранi почали проступати його обриси - спочатку розмитi, невиразнi, а потiм усе чiткiшi. Нарештi настав момент, коли вражений Кон-Тiро вигукнув:
- Схоже на те, що це - космiчний корабель! - На мить вiдiрвавши погляд вiд екрана, подивився на суворе, без тiнi усмiшки лице Анте-Ео. - Красивi пропорцiї... Велетенський цилiндр завершується конусом... I сигнал звiдти...
Старший, пильно вдивляючись у зображення на екранi, притишено сказав:
- Цей радiомаяк мене тривожить. Спробуймо встановити зв'язок.
Невiдомий корабель був глухий до їхнiх викликiв, переданих у рiзних режимах зв'язку. Тiльки радiомаяк продовжував посилати свої розпачливi сигнали.
З огляду на винятковiсть ситуацiї, старший вирiшив пробудити весь екiпаж з летаргiчного сну, i невдовзi на "Орбiсi" завирувала активна дiяльнiсть. Комплексне дослiдження невiдомого космiчного корабля за участю фахiвцiв рiзних профiлiв дало досить цiкавi наслiдки. Космiчна технiка цивiлiзацiї, якiй належить корабель, ще не досягла потрiбного рiвня, i здiйснення такої далекої експедицiї свiдчило про вiдчайдушну смiливiсть, зухвале поривання духу. I це всiм iмпонувало, усiх на "Орбiсi" захоплювало.
Було щось величне в самому обрисi корабля, що завис у просторi. Посмугована мiкрочасточками його обшивка нагадувала шкiру фантастичного велета, що побував у космiчних бувальцях. Але чи є ще в нього життєва сила?
Мовчить корабель, не обзивається. I рух його не уповiльнюється i не пришвидшується. Силовi установки вимкнено, гiгант нiби спочиває, вiддавшись на волю хвилям iнерцiї, що несуть його у просторi й часi.
Загальмувавши свiй рух, обережно маневруючи, "Орбiс" наблизився майже впритул, бiк у бiк, i деякий час iшов паралельним курсом, аж доки швидкiсть не зрiвнялася. Хоча невiдомий корабель поступався "Орбiсу" габаритами, корпус цього корабля - динамiчний, сказати б, витончений, свiдчив як про iнженерний, так i про естетичний генiй його творцiв. Лiнiї контуру замикають у собi могуття металу i мислячого духу.
- Там, на кораблi, вiдгукнiться!.. - гравiтацiйнi хвилi безперервно пронизували тiло корабля. Та навiть i тепер, зблизька, контакту встановити не вдалося. Мовчанка невiдомих зореплавцiв не вiщувала нiчого доброго. Анте-Ео спохмурнiв, передчуваючи лихе. Корабель не подає жодних ознак життя... Мабуть, щось сталося з його екiпажем...
- А може, це автоматичний зонд? - з надiєю в голосi сказав Кон-Тiро.
Старший заперечливо похитав головою:
- Не думаю... Та ми незабаром дiзнаємось... про все.
Кон-Тiро здогадався: iдеться про висадку дослiдницької групи на борт.
- Прошу доручити менi...
Першим на шершаву обшивку мовчазного корабля зiйшов Кон-Тiро, за ним шестеро. Усi в антирадiацiйних скафандрах, якi захищають вiд жорсткого випромiнювання, окрiм гравiтацiї та нейтрино. У цьому спорядженнi, та ще з линвою, вони скидалися на альпiнiстiв, що сходять на круту гору.
Кон-Тiро одразу попрямував до невеликого виступу, звiдки в простiр дивилося синювате око телескопа. Тут же виднiвся тiсний, якраз на одну людину, овальний люк. Розгерметизований...
Довгi коридори, примiщення рiзного призначення - скрiзь тут вiяло пусткою. Тепло життя, мабуть, давно покинуло корабель, i на поручнях, стiнах, люках пiд промiнням лiхтаря зблискував тоненький налiт iнею.
Серце в Кон-Тiро забилося дужче, коли вiн зайшов до рубки керування. Невже й тут немає нiкого? В примарному свiтлi аварiйних ламп спочатку важко було щось помiтити, але, ввiмкнувши свого рефлектора, Кон-Тiро побачив: там, бiля пульта, в крiслах сидять двоє. Ступнув ближче, раптом здалося, що вони зворухнулись. Але то зрушились лише тiнi; невiдомi зореплавцi, скованi космiчним холодом, вже не могли привiтати гостей.
До цього Кон-Тiро внутрiшньо був уже приготувався, але те, що вiн i його товаришi побачили наступної митi, так їх вразило, що вони самi мало не скам'янiли. Перед ними сидiли волосатi iстоти! У кожного на головi копиця переплутаного волосся, над очима - волосянi стьожки, а ротiв зовсiм не видно iз-за густих жмуткiв.
- Це - люди з наших легенд, - з легкою зажурою в голосi сказав Кон-Тiро.
- Я так i думав, - обiзвався з "Орбiса" Анте-Ео. Пiсля паузи додав чомусь притишеним голосом: - Ви ж там дiйте обережно, їх треба зберегти.
Це нагадування, мабуть, було зайве, але Кон-Тiро, щоб заспокоїти старшого та й своє хвилювання погамувати, сказав:
- Усе буде добре. Маємо час.
Дослiдницька група так i дiяла - надзвичайно обачно, без поспiху. Ознайомлення з матерiалами на борту проводилося за спiльно обмiркованою схемою. Вже в першi години роботи було вiдкрито багато цiкавих матерiалiв, та особливо цiнними виявились електромагнiтнi записи гантелянською прамовою. Лiнгвiст-фахiвець по контактах з iншими цивiлiзацiями, якому досi не траплялось нагоди застосовувати свої знання, з першого ж прокручування насторожився, увесь перетворився на увагу. Товаришi оточили його пiвколом, теж нашорошенi, чекали. Часом хто-небудь поглядав на тих двох волосатих людей, що закам'янiли у своїх крiслах. Це ж їхнi слова, почуття i думки звучать у навушниках...
Перше прослухування нiчого конкретного не дало, лiнгвiст лише багатозначно хмикав. Та коли пiдключили електронного аналiзатора, учений не без хвилювання повiдомив:
- Це - гантелянська прамова.
Гантелянська?.. Наче спалах яскравого свiтла освiтив усе довкола, багато що з iсторiї гантелян вiдразу стало зрозумiлим, але прийняти це без заперечень було важко, навiть для Кон-Тiро. Та лiнгвiст показав спiльнi коренi, вiднайшов знайомi суфiкси, дифтонги... А це вже - не припущення, не здогад, а знання.
В урочистiй тишi, з глибини тисячолiть лунали слова: - Ми будемо триматися до останнього ковтка повiтря... Треба прокласти трасу Гантеля-Земля...
На берегах широкої рiчки, там, де в сиву давнину було селище Тимчасове, тепер красується найбiльше ган-телянське мiсто. На високiй скелi височить стародавнiй космiчний корабель - символ мужностi, вiдваги i зухвальства людського духу.
Коли ранковi променi кидають на нього пелюстки вогню, здається: запрацювали двигуни корабля i вiн рушає у новий полiт...
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ