Королівський убивця. Assassin

Для Раян

Пролог Сни і пробудження

Чому заборонено записувати конкретні відомості з магічної науки? Можливо, ми боїмося, щоб ця наука не потрапила до негідних рук. Напевне, завжди існувала система навчання, яка мала забезпечити, аби магічні знання передавалися лише тим, що пройшли відповідний вишкіл і були визнані гідними володіти ними. Та хоча ця система видається похвальною спробою захистити нас від негідного використання таємних знань, вона повністю ігнорує той факт, що магія не походить із такої науки. Схильність до певного роду магії є або природженою, або ж її зовсім немає. Наприклад, здібність до магії, відомої як Скілл, кровними узами тісно пов’язана з королівською династією Провісників. Але вона також може виступати як «дикий спалах» у людей з поспільства, байдуже, з внутрішніх племен чи із Зовнішніх островів походили їхні предки. Людина, навчена Скіллу, спроможна дістатися свідомості іншої людини, незважаючи на відстань, і прочитати її думки. А ті, Скілл яких особливо сильний, можуть вплинути на ці думки чи спілкуватися з такою людиною. Це вміння вельми придатне для ведення битви чи збору інформації.

Народні перекази оповідають про ще старшу магію, звану Вітом. За наших часів її зневажають. Мало хто зізнається, що має такий дар, кажуть зазвичай, наче він трапляється в сусідній долині або ж по той бік далекого гірського пасма. На мою думку, колись це була природна магія тих, що жили на землі не як осілі мешканці, а радше як мисливці; магія тих, хто відчуває спорідненість із дикими звірами в лісах. Кажуть, що Віт дає змогу говорити мовою тварин. А ще застерігають, наче люди, що надто довго або надто вдало практикують Віт, стають такими ж тваринами, як ті, з ким вони пов’язані. Але, може, це лише байки.

Існують ще магії Загорожі, хоча я ніколи не міг здогадатися, звідки взялася ця назва. Це вміння одночасно і випробувані, і підозрілі; до їхнього числа входить читання з долоні, ворожба по воді, тлумачення відблисків у кристалі та багато інших магій, що намагаються передбачити майбутнє. До окремої безіменної категорії належать магії, які викликають фізичні ефекти: невидимість, левітацію, рух чи життя бездушних предметів — усі магії давніх легенд, від Летючого Крісла Сина Вдови і до Магічної Скатертини Північного Вітру. Не знаю людей, які б запевняли, наче володіють такими вміннями. Схоже, що це лише легенди приписують їх людям давніх часів чи мешканцям далеких земель, або ж істотам із міфічною чи майже міфічною репутацією: драконам, велетням, Старійшинам, Іншим, дзьобоголовцям.

Я зупиняюся, щоб почистити перо. На поганенькому папері моя писанина то плутається павутиною, то розпливається ляпками. Але не братиму доброго пергаменту для цих слів; ще ні. Я не певний, чи слід їх записувати. Питаю себе: чи варто взагалі заносити їх на папір? Чи не краще передати цю науку від уст до уст тим, хто її гідний? Може, й так. А може, й ні. Знання про такі речі, про те, що ми сьогодні вважаємо очевидним, може одного дня стати дивом і таємницею для наших нащадків.

У бібліотеках небагато знайдеться про магію. Я тяжко працював, відслідковуючи нитку науки у клаптиковій ковдрі інформації. Знаходив уривчасті посилання, непевні натяки — і це все. Кілька останніх років я громадив їх, зберігаючи в пам’яті, маючи намір перелити ці знання на папір. Викладу те, що знаю з власного досвіду, а також те, що я вишукав. Може, придасться якомусь нещасному безумцеві з майбутнього, подібно до мене, побитого в борні з власною магією. Може, відповість на його питання.

Але, сідаючи до роботи, я вагаюся. Хто я такий, аби протиставляти свою волю мудрості тих, що йшли переді мною? Чи я маю попросту викласти методи, завдяки яким обдарований Вітом може розширити засяг своїх дій або прив’язати до себе живу істоту? Чи я повинен детально описати тренування, яке слід пройти, перш ніж розпізнати в себе Скілл? Чарами Загорожі, як і легендарною магією, я не володів ніколи. Чи маю я право видобувати їхні таємниці і пришпилювати їх до паперу, наче метеликів чи сушене листя, зібране для вивчення?

Я намагаюся обдумати, що можна зробити з таким знанням, здобувши його незаконно. А це веде мене до міркувань: що ж я сам здобув завдяки йому? Владу, багатство, жіночу любов? Сміюся сам із себе. Ні Скілл, ні Віт ніколи нічого подібного мені не пропонували. А якщо й так, то я не мав ні сприту, ні амбіцій, аби скористатися з пропозиції.

Влада. Не думаю, щоб я колись хотів її заради неї самої. Інколи я її прагнув, коли мене принижували або коли близькі мені люди страждали через тих, хто надуживав своєю владою. Багатство. Насправді воно ніколи нічого особливого для мене не значило. Від тієї миті, коли я, незаконний онук короля Шрюда, дав йому клятву вірності, він завжди стежив, аби всі мої потреби вдовольнялися. У мене було вдосталь їжі, освіти, як мені часом здавалося, аж забагато, так само й одежі, від простої до дратівливо розкішної, а часто навіть монета-друга на власні потреби. В Оленячому замку, де я ріс, таке вважалося достатком і перевершувало навіть мрії більшості міських хлопців. Любов? Гаразд. Моя кобила Сажка відчувала до мене стриману приязнь на свій власний спокійний лад. Пес на ім’я Нюхач був щиро мені вірний, і це загнало його в могилу. Але безтямно мене любило собача тер’єра, і воно теж загинуло. Тремчу від думки про ціну, яку сплачено за любов до мене.

Я завжди був сам — самотністю людини, вихованої між інтригами й оточеної таємницями, самотністю хлопця, що нікому не може довірити вміст свого серця. Я не міг піти до Федврена, придворного писаря, який хвалив мене за гарний почерк і добре нарисовані ілюстрації, та зізнатися, що я вже був учнем королівського вбивці, а отже, не можу продовжити його писарську науку. Не міг також відкрити Чейдові, моєму наставнику в Дипломатії Ножа, брутальну жорстокість, яку я витерпів, намагаючись збагнути Скілл з учителем Скіллу Галеном. І нікому я не смів одверто зізнатися у проявах моєї схильності до Віту, стародавньої звіриної магії, про яку казано, що це збочення і ґандж для всіх, хто її вживав.

Навіть Моллі.

Моллі була найціннішим скарбом: істинним притулком. Вона не мала геть нічого спільного з моїм повсякденним життям. Йшлося не тільки про те, що вона була жінкою, але й це було для мене таємницею. Я зростав майже винятково в чоловічому товаристві, був позбавленим не лише рідних батьків, але й будь-яких кревних, які б відкрито в цьому зізнавалися. У дитинстві мене довірено було опіці Барріча, грубуватого стайничого, колись правої руки мого батька. Моїм щоденним товариством були конюхи та вартовці. Уже й тоді серед компанійців-вартових траплялися жінки, хоча й менше, ніж тепер. Але вони, подібно до компанійців-чоловіків, мали свої обов’язки та власне життя і сім’ї поза службою. Я не міг зазіхати на їхній час. Не було в мене ні матері, ні сестер, ні тіток. Не було жінок, які дарували б мені ту особливу ніжність, що, кажуть, притаманна саме жінкам.

Нікого, крім Моллі.

Вона була на рік чи два старша від мене й росла так само, — наче стеблинка трави, що пробивається крізь щілину між камінням бруківки. Її не змогли розчавити ні напади гніву вічно п’яного батька, ні виснажливе повсякдення дитини, що намагається втримати видимість домівки та сімейної справи. Коли ми з нею познайомилися, була дикою й обережною, наче лисеня. Вуличні діти називали її Моллі Розквашений Ніс. Часто носила сліди побоїв, завданих їй батьком. Попри його жорстокість, опікувалася ним. Я ніколи цього не розумів. Він бурчав і лаяв її навіть тоді, коли вона, після чергового його загулу, тягла його додому і вкладала в ліжко. А прокинувшись, ніколи не відчував докорів сумління за своє пияцтво та грубі слова. Були тільки все нові докори: чого крамничку не прибрано, а підлогу не посипано свіжим зіллям? Чого вона не доглядала за вуликами, раз у них майже немає меду на продаж? Чого вона не припильнувала за вогнем під казанком із лоєм? Я був німим свідком таких сцен частіше, ніж міг запам’ятати.

Але, попри це все, Моллі росла. Одного літа вона несподівано розквітла в молоду жінку, чарівність якої підкорила мене і сповнила захватом. Та, здавалося, вона не усвідомлювала, що я німію, зустрівшись із нею поглядом. Жодна магія, якою я володів, ні Скілл, ні Віт, не могла захистити мене від випадкового дотику наших рук чи порятувати від зніяковіння, в яке вганяло мене диво її усмішки.

Чи я повинен систематизувати її розвіяне вітром волосся, чи детально описати колір її очей, що мінився від темно-бурштинового до глибоко карого, залежно від її настрою і кольору сукні? Піймавши оком посеред ринкового натовпу зблиск її шкарлатної спідниці й червоного шаля, я раптово переставав помічати будь-кого іншого. Ось магія, свідком якої я був, і, хоч можу викласти її на папері, ніхто інший не зможе так уміло нею скористатися.

Як я до неї залицявся? З незграбною хлоп’ячою галантністю, наче простак, що витріщається на диски, якими крутить жонглер. Вона знала, що я в неї закоханий, ще до того, як справді закохався. Дозволила мені упадати за нею, хоча я був на кілька років од неї молодшим, не належав до громадки міських хлопців і, наскільки вона знала, не мав особливих перспектив у майбутньому. Думала, що я — хлопець-писарчук, попихач у стайнях і посильний у Замку. Ніколи не підозрювала, що я бастард, невизнаний син, який виштовхнув принца Чівелрі з його місця у династії. Уже це було достатньо значною таємницею. А про мою магію та іншу мою професію вона не знала нічого.

Можливо, тому я зумів її покохати.

Напевне, тому її втратив.

Я дозволив таємницям, провалам та болям інших моїх життів надто мене поглинути. Була то магія, щоб її вивчати, таємниці, щоб їх вивідувати, люди, щоб їх убивати, інтриги, щоб вижити. Оточений цим усім, я ніколи й у думках не покладав звернутися до Моллі по крихту надії та розуміння, в яких мені відмовляли деінде.

Вона була поза цими справами, незаплямована ними. Я дбайливо оберігав її від найменшого дотику якоїсь із них. Ніколи не намагався втягнути до мого світу. Натомість приходив до неї, до рибальської і портової дільниці, де вона у своїй крамничці продавала свічки та мед, робила покупки на ринку, а інколи прогулювалася зі мною узбережжям. Моєму коханню достатньо було самого її існування. Я навіть не смів сподіватися, що вона відповість на це почуття.

Настав час, коли, навчаючись Скіллу, я впав у такий глибокий відчай, що вже й не думав вижити. Не міг простити собі, що виявився неспроможним оволодіти ним. Не мав навіть гадки, що для інших мій провал нічого не важить. Приховував свій розпач у грубуватому відстороненні. Дозволяв пробігати тижням, не бачачись із нею, навіть не переславши їй слівця, що я про неї думаю. Врешті-решт, коли мені ні до кого більше було звернутися, я спробував її розшукати. Надто пізно. Одного пополудня я прийшов до свічної крамнички «Мелісса» з подарунком у руках, аби побачити, як вона йде звідти. Не сама. З Джейдом, гарним плечистим моряком із масивною сережкою у вусі, у повному розквіті своєї мужності. Я, непомічений, розгромлений, сховався і дивився, як вони йдуть, тримаючись за руки. Дивився, як вона йде, дозволив їй піти, а впродовж наступних місяців намагався переконати себе, що моє серце теж її відпустило. Що сталося б, якби того пополудня я побіг за ними, благаючи в неї одного останнього слова? Дивно й подумати, як багато подій сталося через недоречну гордість хлоп’яка і прищеплене йому вміння миритися з поразками. Я викинув її зі своїх думок і нікому нічого про неї не казав. Далі жив своїм життям.

Король Шрюд послав мене як свого вбивцю з валкою люду, що мав засвідчити шлюбну обітницю гірської принцеси Кеттрікен як нареченої принца Веріті. Мені доручено було делікатну місію непомітно умертвити її старшого брата, принца Раріска, аби вона зосталася єдиною спадкоємицею Гірського престолу. Але, діставшись туди, я виявив цілу мережу обманів та хитрощів, виплетену моїм наймолодшим дядьком, принцом Регалом, аби виштовхнути Веріті з черги успадкування і здобути принцесу як власну наречену. Я був пішаком, яким він пожертвував заради цієї мети, але пішаком, що позбивав фігури довкола нього, стягнувши на свою голову гнів і помсту, проте врятувавши корону та принцесу для принца Веріті. Не думаю, що це було героїзмом. Також не думаю, що це було дріб’язковою помстою тому, хто завжди мене переслідував і принижував. Був то вчинок хлопця, який ставав мужчиною і робив те, що присягнувся робити багато років тому, ще до того, як збагнув ціну цієї присяги. Ціною було моє здорове молоде тіло, яке я так довго вважав самозрозумілим.

Здолавши змову Регала, я довго пролежав хворим у Гірському королівстві. Та ось настав ранок, коли я прокинувся і повірив, що моя затяжна хвороба нарешті закінчилася. Барріч вирішив, що я достатньо відновив сили, аби розпочати тривалу подорож додому, до Шести герцогств. Принцеса Кеттрікен та її почет виїхали до Оленячого замку кількома тижнями раніше, коли погода була ще гарною. А тепер зимові сніги вже засипали верховинні частини Гірського королівства. Якщо ми не покинемо Джампі якомога швидше, доведеться тут зимувати. Я встав рано-вранці та саме закінчував пакування останніх речей, коли відчув перше легеньке тремтіння. Я рішуче його проігнорував. Сказав собі, що я ще ослаблений, не встиг поснідати і це в мене подорожня гарячка — хвилююся, повертаючись додому. Одягнув убрання, яке приготувала нам Джонкві для зимової подорожі через Гори та крізь рівнини. Мені дісталася довга червона сорочка з вовняним підбоєм. Стьобані штани були зеленими, але з червоною вишивкою біля пояса та на манжетах. М’які черевики здавалися безформними, доки не охопили моїх стіп. Були наче мішки з м’якої шкіри, вимощені стриженою вовною й обшиті хутром. Кріпилися до стіп за допомогою довгих шкіряних пасків. Зв’язати їх виявилося складним завданням для моїх тремтячих пальців. Джонкві сказала, що вони чудово годяться для сухого снігу в горах, але стережіться, щоб їх не намочити.

У кімнаті було дзеркало. Спершу я всміхнувся своєму відображенню. Навіть одяг блазня короля Шрюда не був таким потішним, як цей. Але обличчя над яскравим одягом було худим і блідим, тому темні очі видавалися надто великими, а обстрижене через гарячку волосся, чорне і щетинясте, стало дибки, як шерсть у собаки. Хвороба винищила мене. Але я сказав собі, що нарешті рушаю додому. Відвернувся від дзеркала. Коли я пакував кілька дрібних подарунків, вибраних для друзів удома, дрижання рук посилилося.

І от ми — я, Барріч, Гендз — востаннє сіли до сніданку з Джонкві. Я ще раз подякував їй за все, що вона зробила, аби мене зцілити. Узяв ложку, щоб набрати вівсянки, і тут мою руку звели судоми. Ложка вислизнула мені з руки. Я дивився, як падає срібний предмет, і впав слідом за ним.

Наступне, що я пам’ятаю, — це затінені кутки спальні. Я довго лежав, не рухаючись і не озиваючись. Переходив від стану порожнечі до усвідомлення, що в мене стався новий напад. Він минув; тіло та розум знову поверталися під мою команду. Але я їх більше не хотів. У п’ятнадцятирічному віці, коли більшість людей входить у повну силу, я не міг покладатися на своє тіло, довіривши йому найпростіше завдання. Воно було пошкоджене, і я розлючено його відкинув. З мене аж рвалося мстиве почуття до моєї тілесної оболонки — плоті та костей. Так я хотів виразити своє шалене розчарування. Чому я не міг зцілитися? Чому я не одужав?

— Це займе якийсь час, ото й усе. Почекай, доки мине півроку, відколи тебе скалічено. Тоді оціниш себе.

Це Джонкві, цілителька. Вона сиділа біля вогню, але її крісло було відсунуте в тінь. Я не помітив її, доки вона не заговорила. Повільно підвелася, наче взимку ламало їй кості, і стала обіч мого ліжка.

— Я не хочу жити як старий.

Вона стиснула губи.

— Раніше чи пізніше доведеться. Принаймні я дуже хочу, щоб ти жив ще довгі роки. Я стара, і мій брат, король Ейод, теж. Ми не вважаємо це великим тягарем.

— Я не протестував би проти старечого тіла, якби його постарили роки. Але так далі я не можу.

Вона здивовано похитала головою.

— Звичайно, зможеш. Інколи одужування буває марудним, але казати, що ти далі не можеш… Не розумію цього. Можливо, це різниця між нашими мовами?

Я набрав повні груди повітря, щоб відповісти, але цієї миті ввійшов Барріч.

— Прокинувся? Краще почувається?

— Прокинувся. Краще не почуваюся, — відбуркнув я. Навіть мені самому це здалося тоном вередливої дитини. Барріч і Джонкві перезирнулися. Вона підійшла до ліжка, поплескала мене по плечі, а потім тихо вийшла з кімнати. Їхня очевидна терплячість роздратувала мене, а безсилий гнів здійнявся хвилею.

— Чого ти не можеш вилікувати мене? — напосівся я на Барріча.

Звинувачення, що прозвучало в моєму питанні, вразило його.

— Це не так просто, — почав він.

— Чому ні? — я трохи підвівся на ліжку. — Я бачив, як ти лікуєш усілякі недуги тварин. Хвороби, поламані кості, глисти, лишаї… ти стайничий, і я бачив, як ти вправляєшся з цим усім. То чого ж не можеш вилікувати мене?

— Ти ж не собака, Фітце, — тихо сказав Барріч. — З твариною це простіше, якщо вона серйозно хвора. Інколи я вдаюся до крайніх заходів, кажучи собі, — що ж, якщо ця тварина помре, то принаймні не страждатиме, але завдяки цьому може і зцілитися. З тобою я так вчинити не можу. Ти не тварина.

— Це не відповідь! У половині випадків вартовці йдуть до тебе, а не до цілителя. Ти вийняв наконечник стріли в Дена. Розрізав йому все плече, щоб це зробити! Коли цілитель сказав, що стопа Грейдін надто заражена й доведеться її відтяти, вона прийшла до тебе, і ти її врятував. А цілитель весь час казав, що зараза розходиться, а вона помре, і це буде твоєю провиною.

Барріч стис губи, щоб стриматися. Будь я здоровим, остерігався б вибуху його гніву. Але його поблажливість до мене під час лікування додала мені відваги. Коли він урешті озвався, його голос був тихим і спокійним.

— Так, це було ризиковане лікування. Але ті люди знали, на що вони йдуть. І, — тут він заговорив голосніше, щоб заглушити опір, який я мав намір висловити, — то були прості речі. Я знав причину. Вийняти наконечник і древко стріли та вичистити рану. Розрізати веред і випустити заразу зі стопи Грейдін. Але з тобою справа не така проста. Ні Джонкві, ні я не знаємо достеменно, що в тебе не так. Чи це наслідок отрути, яку дала тобі Кеттрікен, думаючи, що ти приїхав убити її брата? Чи це те отруєне вино, яке наготував тобі Регал? Чи ті побої, яких ти зазнав від нього пізніше? А потім ти мало не потонув. А може, це все поєдналося, зробивши з тобою таке. Ми цього не знаємо, тому не знаємо, як тебе лікувати. Ми просто не знаємо.

На останніх словах його голос здригнувся, і я раптом побачив, як співчуття до мене пересилило його роздратування. Він ступив кілька кроків, зупинився, щоб глянути на вогонь.

— Ми багато про це розмовляли. Джонкві знає чимало гірських премудрощів, про які я й не чув. А я розповів їй про ті ліки, які сам знаю. Але ми обоє погодилися, що найкраще дати тобі час одужати. Не бачимо, щоб тобі загрожувала видима смерть. Можливо, з часом твоє тіло зуміє вивести залишки отрути або зцілитися, усунувши всю заподіяну тобі шкоду.

— Або ж, — тихо додав я, — таким я й зостануся до кінця життя. Ця отрута чи побої ушкодили щось у мені назавжди. Проклятий Регал, так побити мене ногами, зв’язаного.

Барріч застиг, наче скрижанівши. По тому тяжко впав на крісло, що стояло в тіні. У його голосі чутно було поразку.

— Так. Це також можливо. Але невже ти не бачиш, що ми не маємо вибору? Я міг би лікувати тебе так, щоб вигнати отруту з твого тіла. Але якщо це не отрута, а внутрішнє ушкодження, то це б тебе лише ослабило. Тобі довелося б зцілюватися самому, і то значно довше.

Він глянув у полум’я та здійняв руку, торкнувшись сивого пасма на скроні. Не я один став жертвою зради Регала. Сам Барріч лише недавно видужав від удару в череп, що вбив би будь-кого менш твердоголового, ніж він. Я знав, що довгий час йому паморочилося в голові та двоїлося в очах. Не пам’ятаю, щоб він колись скаржився. Мені вистачило пристойності, аби відчути дрібку сорому.

— То що ж я маю робити?

Барріч почав, наче прокинувшись зі сну.

— Те, що ми й робимо. Чекати. Їсти. Відпочивати. Бути до себе поблажливим. А тоді побачимо. Невже це таке страшне?

Я пропустив його питання повз вуха.

— А якщо краще не стане? Якщо так воно й залишиться і тремтіння чи напади можуть статися кожної миті?

Він не відразу відповів:

— Тоді живи з цим. Багато людей живе з гіршим. Більшу частину часу з тобою все гаразд. Ти не сліпий. Ти не паралізований. Ти ще при здоровому розумі. Тож перестань гризтися тим, чого ти зробити не можеш. Чому б тобі не задуматися про те, чого ти не втратив?

— Чого я не втратив? Чого я не втратив? — моя злість здійнялася, наче пташина зграя, яка злетіла, гнана панікою. — Баррічу, я безпорадний. Я не можу таким повернутися до Оленячого замку. З мене жодного пуття. Навіть і гірше, ніж жодного, — я лише майбутня жертва. Коли б я міг повернутися і розтерти Регала на порох, то воно б, може, того вартувало. Натомість мені доведеться сісти з ним за стіл і бути чемним та ґречним з чоловіком, який збирався скинути Веріті, а на додачу ще й вбити мене самого. Не хочу, щоб він бачив, як я тремчу від слабості або ж раптово падаю в судомах. Не хочу бачити, як він тішитиметься з того, що мені заподіяв, як насолоджуватиметься своїм тріумфом. Він знову спробує мене вбити. Ми обидва це знаємо. Можливо, він уже зрозумів, що йому не рівнятися з Веріті, можливо, шануватиме правління свого старшого брата і його молоду дружину. Але сумніваюся, щоб це поширювалося й на мене. Я буду для нього лише зайвою можливістю завдати удару Веріті. А коли він прийде, що ж я зможу зробити? Сидітиму при вогні, як паралізований старець, більш нічого. Нічого! Все, чого я навчився зі зброєю в Год, усі уроки письма у Федврена, навіть усе те, чого ти навчив мене про тварин! Усе намарно. Я знову лише байстрюк, Баррічу. Хтось колись мені сказав, що королівський байстрюк живе лише доти, доки від нього є хоч якась користь.

Я майже вигукував йому в обличчя ці останні слова. Але навіть у своїй люті та розпачі не згадав ні Чейда, ні мого вишколу на вбивцю. Хоча й тут я ні на що не придатний. Усі мої хитрощі, спритність рук, витончені способи вбивання дотиком, ретельне змішування отрут — усе це втрачено через моє власне зруйноване тіло.

Барріч мовчки сидів, слухаючи мене. Коли мені не стало ні духу в грудях, ні гніву, і я тяжко сів у ліжку, стискаючи руки, що зрадливо тремтіли, він спокійно заговорив:

— Отож. То ти кажеш, що ми не повертаємось до Оленячого замку?

Це вивело мене з рівноваги.

— Ми?

— Моє життя обіцяне людині, яка носить цю сережку. За цим ховається довга історія, — колись я, може, розповім її тобі. Пейшенс не мала права давати тобі цю річ. Я думав, що Чівелрі забрав її з собою в могилу. Мабуть, подумала, що то звичайна прикраса, яку носив її чоловік, тож вона може її залишити чи віддати. Хай там як, тепер ця сережка твоя. Куди б ти не пішов, я піду за тобою.

Я підняв руку до тієї цяцьки. То був маленький блакитний камінчик, поміщений у павутину срібної сітки. Я взявся розстібати її.

— Не роби цього, — промовив Барріч. Слова були тихими, глибшими, ніж собаче гарчання. Але в голосі лунали і погроза, і наказ. Я відвів руку, не в змозі розпитати його принаймні про це. Мені здалося дивним, що чоловік, який піклувався про мене, відколи я став покинутою дитиною, вкладає тепер своє майбутнє в мої руки. А все-таки він сидів отут, перед вогнем, чекаючи моїх слів. Я вивчав те, що бачив у танці полум’я. Колись він здавався мені суворим велетнем, темним і грізним, диким, але надійним захисником. Тепер, можливо, уперше, я вивчав його як людину. Темні очі та волосся переважали серед тих, у чиїх жилах текла кров мешканців Зовнішніх островів. Цим ми були схожі. Але його очі були карими, а не чорними, а вітер викликав рум’янець на його щоках, над кучерявою бородою. Себто серед предків трапився хтось світліший. Ідучи, він накульгував, що було особливо помітним у холодні дні. Пам’ятка, зоставлена вепром, який намагався вбити Чівелрі. Барріч не був таким великим, як це колись мені здавалося. Коли б я далі нормально розвивався, то, схоже, переріс би його ще до кінця наступного року. Не був аж так масивно мускулистим, натомість у його міцно збитому тілі відчувалася постійна напруга і м’язів, і думки. Не через статуру його боялися, а заодно й поважали в Оленячому замку, а через темний норов і впертість. Якось я — тоді ще зовсім малий — спитав його, чи він колись програвав бій. Він тоді саме приборкав норовливого молодого коня і заспокоював його у стійлі. Барріч усміхнувся, його зуби були білими, як у вовка. Піт краплями виступив йому на чолі та спливав щоками на темну бороду. Він заговорив до мене через перегородку стійла:

— Програв бій? — перепитав, усе ще не віддихавшись. — Бій не закінчений, доки ти не переміг, Фітце. Це й усе, що тобі слід пам’ятати. Байдуже, що думає та друга людина. Чи кінь.

Мені стало цікаво, чи я теж бій, в якому він мусить перемогти. Барріч часто повторював, що я — останнє завдання, яке дав йому Чівелрі. Мій батько, зганьблений фактом мого існування, зрікся престолу. А все-таки віддав мене цьому чоловікові та наказав добре виховати. Можливо, Барріч думав, що він ще не довершив цього завдання.

— То що ж, на твою думку, я повинен робити? — сумирно спитав я. Ні ці слова, ні сумирність не далися мені легко.

— Одужувати, — не одразу відповів він. — Використай цей час на одужання. Його не можна підганяти.

Глянув на свої ноги, простягнуті до вогню. Його губи скривилися, але це була не усмішка.

— Ти думаєш, що ми мусимо повернутися? — натиснув я.

Він відкинувся на спинку крісла. Схрестив ноги у щиколотках і задивився на вогонь. Довго обдумував відповідь. Нарешті сказав, майже неохоче:

— Інакше Регал вирішить, що він переміг. І намагатиметься вбити Веріті. Чи принаймні робитиме все, що надумає, аби відібрати братову корону. Я присягав моєму королю, Фітце, як і ти. Зараз це король Шрюд. Але Веріті — король-в-очікуванні. Не думаю, що правильно, аби він чекав даремно.

— Він має інших солдатів, удатніших за мене.

— Хіба це звільняє тебе від твоєї обітниці?

— Ти сперечаєшся, як жрець.

— Я взагалі не сперечаюся. Лише ставлю тобі питання. І ще одне. Що ти втратиш, покинувши Оленячий замок?

Тепер настала моя черга мовчати. Я думав про свого короля, про все, у чому йому присягнув. Подумав про принца Веріті, про його грубувату сердечність і щире ставлення до мене. Згадав старого Чейда та його повільну усмішку, коли я нарешті доходив до розуміння якоїсь крихти таємної науки. Леді Пейшенс та її покоївку Лейсі. Федврена і Год, навіть кухарку і майстриню Гесті, швачку. Небагато було людей, для яких я щось важив, але це лише робило їх ціннішими. Сумуватиму за ними всіма, якщо ніколи не повернуся до Оленячого замку. Але тим, що тьохнуло в мені, обпікши наче розжарена вуглинка, був спогад про Моллі. І раптом я виявив, що розповідаю про неї Баррічу, а він тільки кивав головою, доки я викладав усю цю історію.

Коли він озвався, то сказав лише, що чув, наче крамничка «Мелісса» зачинилася, коли старий пияк, її власник, помер, зоставивши самі борги. Його донька була змушена перебратися до родичів у іншому місті. Барріч не знав, у якому саме місті, але був певен, що я міг би його знайти, якби наважився.

— Спитай свого серця, перш ніж це зробиш, Фітце, — додав він. — Якщо не можеш нічого їй запропонувати, відпусти її. Чи ти каліка? Тільки якщо сам так вирішиш. Але якщо ти рішуче в цьому впевнений, то, можливо, не маєш права її розшукувати. Я не вважаю, що тобі потрібні її жалощі. Це кепський замінник любові.

По тому він підвівся і залишив мене. Я дивився у вогонь і роздумував.

Чи я каліка? Чи я програв? Моє тіло деренчало наче струна погано настроєної арфи. Це правда. Але звитяжила моя воля, а не Регалова. Мій принц Веріті зоставався спадкоємцем престолу, а гірська принцеса стала його дружиною. Чи я боявся, що Регал глузуватиме з моїх тремтячих рук? Хіба ж я не можу посміятися з того, хто ніколи не стане королем? У моїй душі спалахнуло дике задоволення. Барріч мав рацію. Я не програв. Але я міг пересвідчитися, чи знає Регал, що я переміг.

Та якщо я переміг Регала, то чи зумію здобути Моллі? Що нас розділяє? Джейд? Але ж Барріч чув, що вона покинула Баккіп, а не взяла шлюб. Не маючи ні пенні за душею, перебралася до рідні. Ганьба йому, цьому Джейдові, що допустив таке. Я її шукатиму, знайду і здобуду. Моллі, з її розпущеним розвіяним волоссям. Моллі, у шкарлатній спідниці й накидці, яскрава, немов червоногруда пташка, з такими ж блискучими очима. На думку про неї по мені пробігло тремтіння. Я усміхнувся сам собі, а тоді відчув, як мої губи широко розкриваються — на весь рот, а тремтіння перетворюється на дрощі. Тіло спазматично напружилося, потилиця різко відбилася від краю ліжка. Я мимоволі скрикнув, але вийшов безсловесний гортанний звук.

Одразу ж з’явилася Джонкві, гукнула Баррічу повернутися, а тоді вони обоє тримали мене за руки й за ноги, якими я вимахував. Барріч наліг на мене всім тілом, намагаючись стримати мої судоми. А потім мене не стало.

Я випірнув із темряви у світло, наче з глибини теплих вод. Я лежав на товстій пуховій перині, що лагідно мене колисала, а покривала були м’якими й теплими. Почувався в безпеці. Якусь мить усе було спокійно. Я тихо лежав, почуваючись майже добре.

— Фітце? — спитав Барріч, похилившись наді мною.

Світ повернувся. Повернувся і я, наново зрозумівши, хто я. Розтрощена жалюгідна річ, маріонетка з наполовину порваними, наполовину переплутаними шворками, кінь із перерізаним сухожиллям. Я ніколи не буду таким, як раніше; для мене не було місця у світі, в якому я колись мешкав. Барріч сказав, що жалощі — кепський замінник любові. Я не потребував жалощів ні від кого з них.

— Баррічу.

Він ще нижче схилився наді мною.

— Було не так і погано, — збрехав. — Тепер відпочивай. Завтра…

— Завтра ти від’їжджаєш до Оленячого замку, — сказав я йому.

Він насупився.

— Не поспішаймо. Дай собі кілька днів, щоб відновити сили, а тоді ми…

— Ні. — Я із зусиллям підвівся і сів на ліжку. Вкладав у кожне слово стільки снаги, скільки міг. — Я вирішив. Завтра ти повертаєшся до Оленячого замку. Там на тебе чекають люди і тварини. Ти їм потрібний. Це твій дім і твій світ. Але не мій. Уже ніколи не мій.

Він довго мовчав.

— І що ж ти робитимеш?

Я струснув головою.

— Це вже не твій клопіт. І нічий, крім мого.

— А дівчина?

Я знову струснув головою, сильніше.

— Вона вже опікувалася одним калікою і згаяла на це всю свою юність. Тільки для того, аби виявити, що він залишив її по вуха в боргах. Чи я маю повернутися й шукати її для такої ж долі? Домагатися її кохання, щоб стати для неї таким самим тягарем, як її батько? Ні. Самій чи одруженій з кимось, їй краще так, як є.

Між нами надовго запанувало мовчання. Джонкві поралася в кутку кімнати, готуючи чергове зілля, яке нічим не могло мені допомогти. Барріч стояв наді мною, чорний і похмурий, як грозова хмара. Я знав, як йому хочеться потрусити мною, щоб вибити з мене цю впертість. Але він не зробив цього. Барріч не міг ударити каліку.

— Так, — нарешті сказав він. — Зостається лише твій король. Чи, може, ти вже й забув, що присягнув як людина короля?

— Не забув, — тихо відповів я. — Якби я далі вважав себе людиною, я б повернувся. Але ж, Баррічу, я не людина. Я клопіт. На гральній дошці я всього-на-всього фігура, яку необхідно обороняти. Потенційний заручник, безсилий захистити себе чи когось іншого. Ні. Останнє, що я можу зробити як людина короля, — це усунути себе самого, перш ніж це зробить хтось інший. Завдавши цим удару моєму королю.

Барріч відвернувся від мене. Був силуетом у темній кімнаті, вираз освітленого полум’ям обличчя годі було зрозуміти.

— Завтра порозмовляємо, — розпочав він.

— Лише щоб попрощатися, — перебив я його. — Баррічу, я твердо вирішив, і моє серце не вагається.

Я простяг руку, торкнувшись сережки у вусі.

— Якщо ти зостанешся, то і я теж повинен, — у його низькому голосі відчувався шал.

— Ні, це не так працює, — відповів я. — Колись мій батько наказав тобі залишитись і виховати для нього бастарда. Тепер я наказую тобі від’їхати, щоб служити королю, який усе ще тебе потребує.

— Фітце Чівелрі, я не…

— Даруй, — не знаю, що він почув у моєму голосі. Але раптом застиг на місці. — Я такий втомлений. Так смертельно втомлений. Єдине знаю: я неспроможний зробити те, що, на думку всіх інших, мушу зробити. А я просто не можу.

Мій голос тремтів, наче у старця.

— Не важить, що я повинен зробити. Не важить, у чому я присягався. Мені бракує сил дотримати слова. Може, це неправильно, але так воно є. Усі плани чужі. Усі цілі чужі. Не мої. Я намагався, але…

Кімната довкола мене погойдувалася, і здавалося, що це говорить хтось інший, а я, вражений, слухаю. Але не можу заперечити правдивість цих слів.

— Тепер мушу побути сам. Відпочити, — просто сказав я.

Вони обоє лише дивилися на мене. Жодне не озвалося. Вийшли з кімнати, повільно, наче сподіваючись, що я заспокоюся і покличу їх повернутися. Та я не покликав.

Але коли вони вийшли, а я залишився сам, то дозволив собі перевести дух. Через прийняте рішення голова мені йшла обертом. Я не повертаюся до Оленячого замку. Не маю жодної гадки, що робити далі. Я скинув друзки свого розбитого життя з грального столу. Тепер вивільнилося місце наново розставити те, що ще в мене зосталося, аби створити нову життєву стратегію. Я повільно усвідомив, що зовсім не вагаюсь. З певним жалем боровся з почуттям полегшення, але зовсім не вагався. Якось легше було перейти до життя, в якому ніхто б не пам’ятав, ким я був. Життя без жодних зобов’язань перед кимсь іншим. Навіть перед моїм королем. Готово, вирішено. Я знову вклався в ліжко і, вперше за кілька тижнів, цілковито розслабився. «Прощавайте», — втомлено подумав я. Я хотів би попрощатися з усіма, побажати їм усього найкращого й востаннє постати перед королем. Побачити його короткий кивок на знак того, що я все зробив добре. Можливо, я пояснив би йому, чого не хочу повертатися. Але цього не буде. Тепер усе зроблено і все закінчено.

— Вибач, мій королю, — пробурмотів я. Дивився у танець полум’я каміна, аж доки не здолав мене сон.

Розділ 1 Сілбей

Бути королем-в-очікуванні чи королевою-в-очікуванні — це розриватися надвоє, стоячи однією ногою на території відповідальності, другою — на терені влади. Кажуть, що цю посаду було вигадано, аби заспокоїти честолюбство спадкоємців королівства, заодно навчаючи їх мистецтва правління. Її обіймає старша дитина королівської родини в день свого шістнадцятиліття. Відтоді король чи королева-в-очікуванні стає повноправним та відповідальним співучасником керування Шістьма герцогствами. Зазвичай, одразу ж переймає ті обов’язки, про які найменше дбає правлячий монарх, а вони змінюються за різних королів.

За короля Шрюда першим королем-в-очікуванні став принц Чівелрі. Король Шрюд відступив йому все, пов’язане з кордонами і прикордонням: справи війни, торгівлі та дипломатії, тягарі затяжних подорожей і фатальні умови, часті у військових походах. Коли Чівелрі відрікся, а королем-в-очікуванні став принц Веріті, він успадкував усі непевності війни із Зовнішніми островами та спричинені цією ситуацією незгоди між Внутрішніми і Прибережними герцогствами. Ці завдання ставали дедалі важчими, тим паче що рішення спадкоємця будь-якої миті могли бути змінені королем. Часто його залишали справлятися із ситуацією, яку не він створив, даючи йому лише ті знаряддя, які не він вибирав.

Та, мабуть, ще хисткішим було становище королеви-в-очікуванні, Кеттрікен. Гірське походження зробило її чужинкою при дворі Шести герцогств. За спокійніших часів прийняли б її, може, з більшою толерантністю. Але двір в Оленячому замку аж кипів од загального неспокою Шести герцогств. Червоні кораблі із Зовнішніх островів шарпали наше узбережжя як ніколи досі, причому нищили куди більше, ніж грабували. Перша зима панування Кеттрікен як королеви-в-очікуванні — це також перший зимовий набіг, якого ми будь-коли зазнали. Постійна загроза набігів і постійні терзання «перекованими» з-поміж нас струснули Шістьма герцогствами аж до основ. Довіра до монархії була низькою, а Кеттрікен дісталася незавидна роль королеви-чужинки при непопулярному королі-в-очікуванні.

Неспокої поспільства передалися й двору. Внутрішні герцогства обурювалися через податки на захист берегової лінії, доступу до якої не мали. Натомість Прибережні кричма кричали, вимагаючи військових кораблів, вояків та ефективних способів протистояння піратам, які завжди вдаряли туди, де ми найменше цього сподівалися. Принц Регал, дитя глибинного краю, намагався захопити владу, улещуючи Внутрішніх герцогів подарунками та привілеями. Веріті, король-в-очікуванні, переконаний, що його Скіллу вже недостатньо, аби втримати піратів на відстані, зосередив усю увагу на будівництві військових кораблів, які мали стерегти Прибережні герцогства. У нього залишалося дуже мало часу для нової королеви. А над цим усім, наче великий павук, причаївся король Шрюд, намагаючись утримати владу, поділену між ним і його синами, та зберегти рівновагу й недоторканність Шести герцогств.

Мене розбудив чийсь дотик до лоба. Я, роздратовано кашлянувши, мотнув головою, ухиляючись. Простирадла обкрутилися довкола мене; я із зусиллям випручався, тоді сів і глянув, хто посмів мене потурбувати. Блазень короля Шрюда неспокійно совгався на кріслі біля мого ліжка. Я люто на нього зиркнув, і він сахнувся від мого погляду. Мене охопив неспокій.

Блазень мусив бути в Оленячому замку, з королем, за багато миль і днів дороги звідси. Я ніколи не бачив, щоб він покидав королівські кімнати на довше, ніж на кілька годин або на ніч. Те, що він опинився тут, не віщувало нічого доброго. Блазень був моїм приятелем, наскільки його дивакуватість дозволяла йому приятелювати з кимсь. Але його відвідини завжди мали якусь мету, а ця мета рідко бувала простою чи приємною. Я ще ніколи не бачив його таким втомленим. Мав на собі незвичну строкату одежину в червоно-зелену кратку і блазенський посох зі щурячою головою. Пістрявий одяг аж надто контрастував з його безбарвною шкірою. Через нього він здавався напівпрозорою свічкою, обплетеною гостролистом. Його вбрання було матеріальнішим, ніж він сам. Тонке бліде волосся спливало з-під ковпака і маяло, наче в утопленика в морській воді, а в його очах танцювали відблиски полум’я. Я потер очі, в які, здавалося, насипалося піску, і трохи відкинув волосся з обличчя. Волосся було вологим: я спітнів уві сні.

— Гей, — урешті спромігся сказати я. — Я не сподівався тут тебе побачити.

У роті в мене було сухо й кисло, язик розпух. Я пам’ятав, що наче хворів, але не міг згадати подробиць.

— А де ще мені бути? — сумно глянув він на мене. — Що довше ви спите, то більше втомленим здаєтесь. Лягайте, мілорде. Дозвольте, я вас вкладу зручніше.

Кинувся збивати мої подушки, але я махнув рукою. Щось було не так. Він ніколи не розмовляв зі мною так чемно й мілордом не називав. Ми приятелювали, але блазневі слова, звернені до мене, були ущипливими й терпкими, як недостиглі кислиці. Якщо ця раптова добросердість спричинена жалем, то мені вона непотрібна.

Я глянув на свою гаптовану нічну сорочку, на розкішне покривало ліжка. Щось здалося мені дивним. Я був надто змученим і слабким, аби зрозуміти, що саме.

— Що ти тут робиш? — спитав я його.

Він набрав повні груди повітря і зітхнув.

— Дбаю про вас. Пильную, доки ви спите. Знаю, що ви вважаєте це блазенством, але я блазень і є. Знаєте, що мушу блазнювати. А все ж питаєте про це щоразу, прокинувшись. З вашої ласки, я запропоную щось розумніше. Благаю, мілорде, дозвольте мені послати по іншого цілителя.

Я сперся на подушки. Вони були мокрими від поту, а їхній запах видався мені кислим. Я знав, що можу попросити блазня перемінити їх, і він би це зробив. Але вони одразу ж промокли б наново. Марна робота. Я вузлуватими пальцями вхопився за ковдру і прямо спитав:

— Навіщо ти сюди прийшов?

Він узяв мене за руку й поплескав.

— Мілорде, мені підозріла ця ваша раптова слабкість. Здається, що лікування в цього знахаря нічого доброго вам не дає. Боюся, що його мудрість куди менша, ніж сам він вважає.

— Барріч? — недовірливо спитав я.

— Барріч? Якби ж він тут був, мілорде! Можливо, він лише стайничий, та ручаюся — з нього кращий цілитель, ніж із цього Воллеса, що дає вам ліки і вганяє в піт.

— Воллес? Барріча тут немає?

Блазневе обличчя споважніло.

— Ні, мій королю. Він зостався в горах, як ви добре знаєте.

— Твій королю, — сказав я і спробував засміятися. — Чи ти глузуєш?

— Аж ніяк, мілорде, — лагідно відповів він. — Аж ніяк.

Його лагідність спантеличила мене. Це був не той блазень, якого я знав, — повний словесних викрутасів і загадок, хитрих шпильок, каламбурів та спритних штовханів. Я раптом почувся розтягненим, наче старий канат, і так само пошарпаним. А все-таки намагався звести все докупи.

— То я в Оленячому замку?

Він повільно кивнув головою.

— Звичайно, що так.

Журливо стиснув губи.

Я мовчав, намагаючись змірити глибину зради. Мене якимсь чином повернено до Оленячого замку. Всупереч моїй волі. Барріч навіть не вважав за потрібне мене супроводжувати.

— Звольте, я подам вам щось з’їсти, — благав мене блазень. — Вам завжди кращає після їжі. — Він підвівся. — Я вже кілька годин як приніс. Тримав усе теплим при вогні.

Я втомлено провів його поглядом. Він присів біля великого каміна, щоб відсунути від вогню супницю. Підняв покришку, і я почув розкішний запах тушкованої яловичини. Блазень почав перекладати її в миску. Це вже місяці проминули, відколи я їв яловичину. В горах була лише дичина, баранина й козяче м’ясо. Мої очі втомлено блукали кімнатою. Тяжкі гобелени, масивні дерев’яні крісла. Складений з великих каменів камін, багато оздоблений балдахін. Я знав це місце. То була королівська спальня в Оленячому замку. Чому я опинився тут, у ліжку короля? Я намагався розпитати блазня, але моїми устами промовляв хтось інший:

— Я знаю надто багато речей, блазню. Не можу стримуватися, щоб не пізнавати їх. Інколи хтось наче керує мною і штовхає мій розум туди, куди я волів би не вдаватися. У моїх стінах пролом, і все довколишнє вливається хвилею.

Я глибоко зітхнув, але не міг стриматися. Спершу поповзли мурашки, потім я наче занурився у рвучкий холодний потік.

— Здіймається хвиля, — прошепотів я. — Несуться кораблі. Червоні кораблі.

Очі блазня тривожно розширилися:

— У цю пору року, Ваша Величносте? Напевне, ні! Не взимку!

Мені забило дух. Я намагався щось сказати:

— Зима надто м’яка. Поскупувáла нам і своїх штормів, і свого захисту. Глянь. Глянь туди, на воду. Бачиш? Припливли. Випливають із туману.

Я звів руку, показуючи. Блазень квапливо підійшов, став біля мене. Схилився, щоб заглянути туди, де я показував, але я знав, що він нічого не бачить. Попри те, слухняно поклав непевну руку на моє вихудле плече й дивився, наче міг подолати стіни та милі, що розділяли мене і моє видіння. Я прагнув бути таким же невидющим, як він. Стиснув його бліду довгопалу долоню на своєму плечі. Якусь мить дивився на мою зсохлу руку, на королівський сикгнет, що обхопив кістлявий палець за опухлим суглобом. Тоді щось потягло мій неохочий погляд, і візія понесла мене в далечінь.

Моя рука вказувала на тихий порт. Я намагався сісти вище, щоб більше побачити. Переді мною розкинулося темне місто, наче мозаїка домів і доріг. Туман лежав у заглибинах і густів над затокою. «Погода міняється», — подумав я. Щось здригнулося в повітрі, мене пройняло морозом, охолодивши давній піт на шкірі, аж я затремтів. Попри нічну темряву й туман, я без зусиль чудово все бачив. «Це бачення Скіллу», — сказав я собі подумки, а тоді здивувався. Я ж неспроможний на Скілл, не провиджу, не володію ним.

Але ж я побачив, як два кораблі вирвалися з імли і впливли у сонну гавань. Я забув, що міг зробити, а чого не міг. Вони були доладними й чепурними, ці кораблі, і, хоч у місячному світлі здавалися чорними, я знав, що їхні кілі червоні. Червоні піратські кораблі із Зовнішніх островів. Кораблі розтинали хвилі, наче ножі, прокладали дорогу в тумані, врізалися в захищені води гавані, наче тонке вістря у свиняче черево. Весла рухалися тихо, у цілковитій злагоді, кочети заглушені ганчір’ям. Пропливли повз доки так відважно, наче були чесними купцями, що приїхали торгувати. З першого судна легко зіскочив моряк, тягнучи линву, щоб швидко пришвартуватися. Весляр відштовхував борт корабля від доків, аж доки так само швидко не було натягнено кормову линву. І все так спокійно, без жодного остраху. Другий корабель пішов за прикладом першого. Страшні червоні кораблі підішли до Сілбея, нахабні, як чайки, і стали на причал у рідній гавані своїх жертв.

Жоден чатовий не скрикнув. Жоден вартовець не задув у ріг, не кинув смолоскипа в наготовану купу соснових скіпок для сигнального вогнища. Я шукав їх — і відразу ж знайшов. Схиливши голови на груди, лінувалися на своїх місцях. Добрі куртки самотканої шерсті змінили сірий колір на червоний, просякнувши кров’ю з перерізаних горлянок. Убивці підійшли тихо, суходолом, достеменно знаючи всі сторожові пости, і втишили всіх сторожів. Нікому було перестерегти спляче містечко.

Чатових було небагато. Невеличке містечко не мало скарбів, які забезпечили б йому бодай точку на карті. Розрахувало, що убогість майна охоронить його від подібних наїздів. Правда, поселяни вирощували добру вовну і пряли тонку пряжу. Ловили й коптили лососів, які заходили просто до їхньої річки, тутешні яблука були дрібними, але солодкими, і з них виходило смачне вино. На захід від міста тягся гарний пляж із їстівними молюсками. Оце й усі багатства Сілбея, хоч і невеликі, а все ж достатні, щоб зробити життя цінним для тих, хто тут мешкав. Та вони, безсумнівно, не були такими, аби приходити за ними з вогнем і мечем. Хто при здоровому глузді вважатиме, що бочка яблучного вина чи полиця з копченим лососем варті піратського наїзду?

Але то були червоні кораблі, і вони припливли не по майно і не по скарби. Їм не йшлося ні про худобу на розплід, ні про жінок, яких можна було зробити наложницями, ні про хлопців — гребців-невільників на галерах. Густорунних овець буде покалічено і повбивано, копчену рибу потоптано, комори з шерстю чи вином спалено. Візьмуть заручників, але тільки для того, щоб їх перекувати. Магія перековування зробить із них недолюдків, позбавлених усіх емоцій і більш-менш розумних думок. Пірати не забиратимуть таких заручників, а покинуть їх тут, на кару й муку тим, що любили їх і називали рідними. Перековані істоти, позбавлені всіх людських почуттів, спустошуватимуть батьківщину, наче росомахи. Перетворення наших рідних на перекованих, що полювали на нас, було найстрашнішою зброєю розбійників із Зовнішніх островів. Я вже знав це, вже на таке дивився. Бачив наслідки інших наїздів.

Дивився, як смертоносна хвиля здіймається над містечком. Пірати вивалилися з кораблів і наводнили поселення. Їхній потік безшумно плив вулицями, ділячись на групи з двох-трьох осіб, — так розходиться смертоносна отрута, розчинена у вині. Дехто затримався, щоб обшукати місцеві судна, які стояли на причалі. Переважно це були невеликі відкриті плоскодонки, але стояли там два більші рибальські кораблі та один торговий. Їхні залоги спіткала швидка смерть. Відчайдушні змагання оборонців були такими жалюгідними, наче це лопотало крильми й кудкудакало птаство, коли до пташника влізла ласиця. Кричали до мене голосами, повними крові. Густий туман жадібно поглинав їхній лемент. Чи це моряки гинуть, чи квилять морські птахи? Тоді кораблі підпалено, не дбаючи й не думаючи про їхню вартість як здобичі. Ці пірати жодної справжньої здобичі не брали. Інколи жменя монет, якщо лежали на видному місці, часом намисто з тіла зґвалтованої та вбитої жінки, але не більше.

Я не міг нічого вдіяти, — лише дивитися. Тяжко закашлявся, ковтнув повітря, щоб заговорити.

— Якби тільки я міг їх зрозуміти, — промовив я до блазня. — Якби я принаймні знав, чого вони хочуть. Їхні дії геть безглузді. Як ми можемо змагатися з тими, хто воює, не виявляючи причин? Але коли б я міг їх зрозуміти…

Блазень стиснув бліді губи й замислився:

— Вони співучасники шаленства того, хто їх жене. Зрозуміти їх можна лише розділивши з ними це шаленство. Я не хотів би їх зрозуміти. Розуміння їх не зупинить.

— Ні, — я не бажав дивитися на містечко. Надто часто вже бачив таке страхіття. Але тільки людина без душі та серця могла відвернутися, наче від убогого лялькового спектаклю. Найменше, що я міг зробити для своїх людей, — це дивитися, як вони помирають. Заодно це було і найбільшим, що я міг для них зробити. Я був хворим, старим і недужим, нас розділяла велика відстань. Не можна сподіватися від мене нічого більшого. Тож я дивився.

Дивився, як містечко прокидається, переходячи від солодкого сну до грубого стиску чужинської руки на горлі чи грудях, до ножа над колискою чи раптового крику розбудженої дитини. У містечку заблимали й засвітилися вогники; когось почутий у сусідів крик змусив запалити свічки, інші вогні були смолоскипами чи відсвітами пожеж. Хоча червоні кораблі тероризували Шість герцогств уже понад рік, для цих людей вони стали реальними лише цієї ночі. Поселяни вважали себе підготованими. Чули страшні розповіді й вирішили, що з ними ніколи такого не станеться. Але їхні будинки палали, а крики неслися до нічного неба, наче здіймаючись разом із димом.

— Говори, блазню, — хрипко наказав я. — Згадай для мене прийдешнє. Що кажуть про Сілбей? Про зимовий напад на Сілбей?

Він уривчасто зітхнув.

— Це нелегко й неясно, — сказав з ваганням. — Усе тече, усе змінюється. Надто багато руху, Ваша Величносте. Майбутнє розливається у всіх напрямках.

— Розповідай усе, що можеш побачити, — наказав я.

— Про це місто склали пісню, — глухо промовив блазень. Стискав мене за плече, крізь нічну сорочку я відчував холод його довгих міцних пальців. Ми обидва затремтіли, і я збагнув, скільки зусиль він докладає, аби далі стояти при мені. — Коли її співають у таверні, відбиваючи ритм приспіву кухлями з елем, то все це не так і зле. Можна уявити собі відважних героїв, якими стали ці люди — воліли краще смерть, ніж неволю. Нікого, жодної людини не захоплено живцем і не перековано. Жодної.

Блазень на хвилину замовк. Істеричний тон змішувався з легкістю, до якої він силував свій голос.

— Само собою, п’ючи та співаючи, не бачиш крові. Не чуєш смороду спалюваних тіл. Ані криків. Але це зрозуміло. Ви колись намагалися знайти риму до слів «розірвана дитина»? Хтось спробував «здичавіла личина», але цей вірш геть не складався.

У його кпинах не було веселощів. Гіркі жарти не допомагали ні йому, ні мені. Мій в’язень, змушений ділити зі мною наше спільне болісне знання, знову замовк.

Я теж був мовчазним свідком. Жоден вірш не розповідав, як батьки вливали до дитячих ротів отруту, аби врятувати їх від піратів. Ніхто не співав про дітей, що кричали в судомах від сильної швидкої отрути, про жінок, ґвалтованих у мить смерті. Жодній строфі і жодній мелодії не під силу передати, як лучники вбивали своїх рідних, перш ніж їх можна було захопити в полон. В охопленому вогнем будинку я бачив, як десятилітнє хлоп’я відкриває горло на удар ножа в материнській руці. Хлопчик тримав в обіймах тіло любої молодшої сестрички, вже задушеної, бо припливли червоні кораблі, а люблячий брат не міг віддати її ні піратам, ні ненаситному вогню. Бачив очі матері, що підняла тіла дітей і кинулася з ними в полум’я. Таких речей краще не пам’ятати. Але мені не заощаджено цього знання. Моїм обов’язком було пізнати ці речі й закарбувати їх у пам’яті.

Не всі загинули. Дехто втік до навколишніх полів та лісів. Я бачив, як один молодий чоловік з чотирма дітьми сховався під доки, як вони у крижаній воді чіплялися за оброслі скойками палі, чекаючи, доки пірати не заберуться геть. Інші намагалися втекти й загинули на ходу. Я бачив жінку в нічній сорочці, що вислизнула з дому. По стіні будинку вже здіймалося полум’я. Одну дитину жінка несла на руках, а друга вчепилася їй за поділ одежі й бігла слідом за нею. Навіть у темряві сяйво пожежі зблисками відбивалося на її волоссі. Жінка зі страхом оглянулася, але довгий ніж, який вона тримала вільною рукою, був уже напоготові. Я помітив дрібні, похмуро складені губи, грізно примружені очі. Тоді, на мить, побачив гордий профіль на тлі полум’я.

— Моллі! — вистогнав я, простягаючи до неї пазуристу долоню. Вона підняла дерев’яну ляду і штовхнула дітей у льох за палаючою будівлею. Спустилася сама, тихо опустила ляду. Порятунок?

Ні. Вийшли з-за рогу, їх було двоє. Один із сокирою. Йшли повільно, похитуючись і голосно регочучи. На зачорнених сажею обличчях вирізнялися зуби та білки очей. Одна з них — жінка. Дуже вродлива, сміялася, йдучи. Безстрашна. Волосся скріплене ззаду срібним дротиком, на якому червінню мерехтіло полум’я. Пірати наблизилися до льоху, чоловік ударив сокирою. Сокира глибоко увійшла в дерево. Я почув переляканий дитячий плач.

— Моллі! — зойкнув я.

Сяк-так звівся з ліжка, але не мав сили втриматися на ногах і поповз до неї.

Ляда піддалася, а пірати реготали. Чоловік так і помер, регочучи, коли Моллі вихопилася з напіврозбитих дверей і встромила довгого ножа йому в горлянку. Але красива жінка зі сріблом у волоссі мала меча. Доки Моллі намагалася висмикнути ножа з тіла присмертного пірата, цей меч падав, падав, падав.

Цієї миті у вогні щось різко тріснуло, ламаючись. Споруда загойдалася, а потім розвалилася. Руйнацію супроводжував дощ іскор і вибух ревучого полум’я. Вогненна завіса закрила від мене льох. Я нічого не бачив крізь це пекло. Чи уламки дому завалили вхід до льоху, а заодно й піратів? Я не міг роздивитися. Схопився, простягаючи руки до Моллі.

Зненацька все зникло. Не було будинку у вогні, сплюндрованого містечка, захопленого порту, червоних кораблів. Лише я, зіщулений біля каміна. Я запхав руку у вогонь, стиснувши пальцями розжарене вугілля. Блазень скрикнув і вхопив мене за зап’ястя, аби витягнути руку з вогню. Я відштовхнув його, а опісля тупо глянув на свої покриті пухирями пальці.

— Мій королю, — жалібно промовив блазень. Став навколішки біля мене, обережно відсунувши супницю. Зволожив серветку вином, яке налив для мене, поклав її мені на пальці. Я не протестував. Не чув болю попеченої шкіри через глибоку внутрішню рану. Блазень вдивлявся у мене стурбованими очима. Я ледве міг його бачити. Він здавався майже безтілесним, у його безбарвних очах відбивалося гаснуче полум’я каміна. Тінь, як інші тіні, що прийшли терзати мене.

Мої попечені пальці запульсували від болю. Я стис їх другою рукою. Що я робив, про що думав? Скілл підступив до мене, наче йдучи на штурм, а тоді покинув, залишивши мене вичерпаним, як порожня посудина. Напливла втома, несучи на собі біль, немов кінь вершника. Я намагався втримати побачене.

— Що це за жінка була? Вона щось означає?

— Ах, — блазень здавався ще втомленішим, але намагався зібратися із силами. — Жінка із Сілбея? — Урвав, наче перешукуючи в пам’яті. — Ні. Жодної гадки. Усе так перемішано, мій королю. Важко щось розібрати.

— Моллі не має дітей, — сказав я йому. — Це не могла бути вона.

— Моллі?

— Її звуть Моллі? — спитав я. Моя голова пульсувала. — Навіщо ти так мене мучиш?

— Мілорде, я не знаю Моллі. Ходімо. Повертайтесь у своє ліжко, я принесу вам поїсти.

Він допоміг мені звестися на ноги, і я стерпів його дотик. До мене повернувся голос. Я плив, мені в очах усе то затуманювалося, то знову ставало більш чітким. То я відчував його руку в себе на плечі, то здавалося, що кімната й люди, які в ній розмовляли, мені наснилися. Мені вдалося заговорити:

— Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.

Блазень тяжко зітхнув.

— Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, — як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.

— Жінка із Сілбея, — наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. — Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?

— Вона щось означає?

— Так, я цього певен. О так.

Блазень сидів на підлозі, схрестивши ноги. Притулив до скронь довгі тонкі пальці, притис, наче намагаючись відчинити двері.

— Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.

Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.

— Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.

На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради. Я облишив його та поволі повернувся до свого ліжка.

Сів на його краю.

Я помітив, що тремчу, наче у пропасниці. Напад, — сказав я собі. Мушу заспокоїтися, а то мені загрожує напад. Чи я хочу, щоб блазень побачив, як я корчусь і задихаюсь? Байдуже, усе байдуже, істотно лише, чи була то моя Моллі, а якщо так, то чи загинула вона? Я повинен знати, чи вона померла, а якщо померла, то як це сталося. Ніколи ніщо інше не здавалося мені таким важливим.

Блазень сидів на килимі навпочіпки, немов бліда ропуха. Облизав губи й усміхнувся мені. Інколи біль викликає в людини таку усмішку.

— Це дуже радісна пісня, та, яку співають про Сілбей, — зауважив він. — Тріумфальна пісня. Мешканці містечка перемогли, розумієте. Життя собі не відвоювали, ні, але чисту смерть. Ну, смерть, однаково яку. Вони мертві, а не перековані. Це вже щось. Достатньо, щоб скласти пісню і триматися за неї в ці дні. Бо саме так воно тепер є в Шести герцогствах. Убиваємо своїх людей, щоб цього не зробили пірати, а тоді складаємо про це переможні пісні. Дивовижно, у чому знаходять розраду люди, якщо жодної іншої опори немає.

Моє видіння поблякло. Я раптом зрозумів, що сплю.

— Я навіть не тут, — сказав я майже нечутно. — Це сон. Мені сниться, що я король Шрюд.

Він простяг свою бліду руку до вогню, дивився на кісточки, що виразно просвічували крізь тонку плоть.

— Раз ви так кажете, мій владарю, то так воно й є. Мені теж сниться, що я — король Шрюд. Якщо вщипну вас, то, може, прокинуся?

Я глянув на свої долоні. Вони були старі й покриті шрамами. Я стиснув їх, дивився, як вени й вузлуваті сухожилля випирають під тонкою, мов папір, шкірою, відчув, які негнучкі мої розпухлі суглоби, як у них наче насипали піску. «Тепер я старий», — сказав я собі подумки. От як воно насправді бути старим. Не хворим, що може видужати. Старим. З кожним днем усе тяжче, кожен місяць — додатковий тягар для тіла. Усе розповзалося й розпливалося. «Таж мені всього п’ятнадцять», — швидко подумав я. Звідкись долинув сморід згорілого м’яса й паленого волосся. Ні, це ж розкішна яловича душенина. Ні, це лікувальне кадило Джонкві. Суміш запахів спричинила в мене млості. Я перестав розуміти, хто я і що для мене важливо. Чіплявся за логіку, намагаючись її втримати, а вона вислизала. Безнадійне змагання.

— Не знаю, — прошепотів я. — Нічого з цього не розумію.

— Ах, — промовив блазень. — Я ж так і казав. Зрозуміти щось можна лише ставши ним.

— То от що значить стати королем Шрюдом? — спитав я. Це вразило мене до глибини душі. Ніколи я ще не бачив його таким, не знав, як він переборює болі свого віку, а водночас незламно змагається з болями своїх підданих. — Невже він мусить це терпіти день за днем?

— Боюся, що так, мій владарю, — лагідно промовив блазень. — Ходімо. Дозвольте, я допоможу вам повернутися в постіль. Завтра вам, напевне, покращає.

— Ні. Ми обидва знаємо, що ні.

Я не промовив цих жахливих слів. Вони злетіли з губ короля Шрюда, а я почув їх і збагнув, що ця гірка правда є його повсякденням. Я так страшенно втомився. Кожна моя часточка боліла. Я не знав, що тіло може бути таким важким, що потрібні такі болісні зусилля, аби навіть зігнути палець. Хотів відпочити. Знову спати. Хто цього хотів — я чи король Шрюд? Мушу дозволити блазневі вкласти мене в ліжко, нехай мій король відпочине. Але блазень тримав цей ключовий клаптик інформації просто перед моїми щелепами, які марно клацали, намагаючись його вхопити. Жонглював єдиною часткою знання, необхідною мені, щоб здобути цілісність.

— Вона там померла? — спитав я.

Він сумно глянув на мене. Різко схилився і знову схопив свій щурячий посох. Дрібна перлинка сльози спливла щокою Щурика. Він зосередився на ній, а потім його очі знову затуманилися, мандруючи крізь безплідну пустелю болю.

— Жінка із Сілбея. Крапля води в потоці всіх жінок Сілбея. Що могло з нею трапитися? Вона померла? Так. Ні. Дуже попечена, але жива. Їй відтяли руку по плече. Її піймали і зґвалтували, убиваючи тим часом дітей, але вона вціліла. Щось із цього.

Блазневі очі ще більше спорожніли. Він наче читав уголос зі списку. Рівно, без інтонації.

— Згоріла живцем разом з дітьми, коли будівля звалилася на них. Випила отруту, тільки-но чоловік розбудив її. Задихнулася димом. А за кілька днів померла від інфекції, що втрапила до рани від меча. Загинула від удару мечем. Захлинулася власною кров’ю, коли її ґвалтували. Убивши дітей, перерізала собі горло, доки пірати висаджували двері. Вижила й наступного літа народила дитину від пірата. Через кілька днів її знайдено, вона блукала, дуже попечена, але нічого не пам’ятала. Обличчя згоріло, а руки обрубано, проте вона ще жила, хоч недовго…

— Стій! — наказав я йому. — Припини це. Зупинися, благаю.

Він замовк і глибоко зітхнув. Його очі повернулися в мій бік, утупилися в мене.

— Припинити це? — Зітхнув. Затулив обличчя руками й говорив крізь пальці, що глушили голос. — Припинити? Так кричали жінки Сілбея. Але це вже сталося, мій владарю. Ми не можемо припинити того, що вже відбулося. Коли це сталося, то вже запізно.

Відвів руки від обличчя. Мав дуже змучений вигляд.

— Прошу, — благав я його. — Не можеш мені розповісти про ту одну жінку, яку я бачив?

Раптом виявилося, що я не пам’ятаю її імені, лише те, що вона дуже важлива для мене.

Він похитав головою, а срібні дзвіночки на ковпаку втомлено задзеленькали.

— Єдиний спосіб про це довідатися — це поїхати туди. — Глянув на мене. — Якщо накажете, зроблю це.

— Поклич Веріті, — сказав я натомість — Я маю для нього розпорядження.

— Наші солдати не встигнуть вчасно, щоб стримати наїзд, — нагадав він мені. — Лише для того, щоб загасити пожежі й допомогти народові видобути з-під руїн рештки майна.

— То це вони й робитимуть, — тяжко промовив я.

— Але спочатку, мій королю, дозвольте я допоможу вам повернутися в ліжко. Перш ніж ви застудитесь. І дозвольте мені подати вам їжу.

— Ні, блазню, — сумно відповів я йому. — Чи я маю їсти і грітися, коли дитячі тіла застигають у грязюці? Принеси мені мій одяг і взуття. А опісля рушай шукати Веріті.

Блазень зухвало стояв на місці:

— Чи вважаєте, мій владарю, що ті незручності, на які ви себе прирікаєте, дадуть хоч одній дитині ще один подих? Те, що сталося в Сілбеї, уже сталося. Чого ви мусите страждати?

— Чого я мушу страждати? — знайшов я сили, щоб усміхнутися блазневі. — Про це саме, напевне, питав кожен мешканець Сілбея тієї туманної ночі. Страждаю, мій блазню, бо й вони страждали. Бо я король. І більше, бо я людина і бачив, що там сталося. Обміркуй це, блазню. Що б сталося, якби кожен мешканець Шести герцогств сказав собі: «Що ж, найгірше, що могло з ними статися, вже сталося. Чого ж мені відмовлятися від їжі й теплого ліжка, переймаючись цим?» Через кров у моїх жилах, блазню, тому що це мій народ. Хіба я цієї ночі страждаю більше, ніж вони? Що значить біль і тремтіння однієї людини порівняно з тим, що сталося в Сілбеї? Хіба я можу ховатися в затишку, тимчасом як мій народ вирізують, наче худобу?

— Але ж мені достатньо передати принцові Веріті два слова, — далі дратував мене блазень. — Пірати та Сілбей, і він знатиме все, чого потребує людина. Дозвольте мені вкласти вас на спочинок у ліжку, мілорде, і я негайно ж помчу до нього з цими словами.

— Ні, — нова хмара болю наростала у мене в потилиці. Біль намагався позбавити мої думки сенсу, але я твердо тримався. Змусив своє тіло перейти до крісла біля каміна. Мені вдалося сісти. — Я провів молодість, окреслюючи кордони Шести герцогств і захищаючи їх від усіх, хто на них зазіхав. Невже моє життя тепер аж таке цінне, щоб боятися ризикувати ним? Адже його зосталося так мало, і ті рештки — суцільний біль. Ні, блазню. Негайно веди до мене сина. Він стане моїм Скіллом, бо мій власний цієї ночі скінчився. Ми разом обміркуємо те, що побачимо, і ухвалимо рішення стосовно того, що слід зробити. А тепер іди. ІДИ!

Блазень помчав, тупочучи ногами по підлозі.

Я зостався наодинці з собою. Сам. Притиснув руки до скронь. Зробивши це, відчув болісну посмішку, що морщила моє обличчя. А, хлопче. От ти де. Мій король повільно звернув на мене увагу. Був утомленим, але сягнув до мене Скіллом, торкнувшись моїх думок так легко, мов летюча павутинка. Я нездало відповів, намагаючись викінчити в’язь Скіллу, але все пішло не так. Наш контакт рвався, розпадався, наче гнила ганчірка. А тоді його не стало.

Я самотньо сидів навпочіпки на підлозі своєї спальні в Гірському королівстві, у небезпечній близькості від каміна. Мав п’ятнадцять років, а моє нічне вбрання було м’яким і чистим. Мої пальці, покриті пухирями, сердито тьохкали. У скронях пульсували початки головного болю, спричиненого Скіллом.

Підвівшись, я рухався повільно й обережно. Як старий? Ні. Як юнак, що видужував. Тепер я розумів різницю.

Манило мене ліжко, таке ж м’яке і чисте, як м’який і чистий завтрашній день.

Я знехтував ними обома. Присунув крісло до каміна й задумався, вдивляючись у полум’я.

Коли з першими променями світанку з’явився Барріч, щоб попрощатися зі мною, я був готовий їхати з ним.

Розділ 2 Повернення додому

Оленячий замок стоїть над найкращою глибоководною гаванню у Шести герцогствах. На півночі в море впадає Оленяча Ріка, несучи на своїх водах більшість товарів, які вивозяться з Внутрішніх герцогств Тілту й Ферроу. Стрімкі чорні скелі-кліфи стали основою замку, з якого відкривається краєвид на устя ріки, порт і води затоки. Баккіп, замкове місто, ненадійно чіпляється до цих кліфів, значно відсунувшись від заплави великої ріки. Велика його частина збудована на молах і насипних набережних. Первісну твердиню зведено було з колод, а зробили це найперші мешканці для захисту від наїздів із Зовнішніх островів. У давнину її захопив морський розбійник Тейкер, і тут уже він і зостався. Замінив дерев’яну споруду на стіни та вежі з чорного каменю, який добували із самих скель, заодно опускаючи фундаменти Оленячого замку глибоко в камінь. З кожним наступним поколінням династії Провісників стіни ставали все потужнішими, а вежі вищими й міцнішими. Від часів Тейкера, засновника династії Провісників, Оленячий замок жодного разу не потрапив до ворожих рук.

Сніжинки цілували моє обличчя, а вітер відгортав волосся з чола. З похмурого сну я перенісся до ще похмурішої дійсності — зимового лісу. Мерзло все моє тіло, крім тої його частини, що грілася теплом тяжко натрудженого коня. Сажка, яка мене несла, із зусиллям пробиралася крізь нанесені вітром снігові замети. Мені здавалося, що я дуже довго їхав. Гендз, стаєнний хлопчина, їхав попереду. Він обернувся в сідлі й щось гукнув мені.

Сажка зупинилася, не різко, але несподівано, тож я ледь не зсунувся із сідла. Схопив її за гриву і втримався. Густа, без жодного просвітку снігова завіса закривала довколишній ліс. Смереки згиналися під тягарем назбираного снігу, а берези, що траплялися між ними, здавалися чорними постатями у світлі місяця на хмарному зимовому небі. Не було й сліду шляху. Нас оточував густий первинний ліс. Гендз, що їхав попереду, стримав свого вороного валаха, тому зупинилася й Сажка. Барріч позаду мене сидів на своїй чалій кобилі з невимушеністю людини, що їздила верхи все своє життя.

Я змерз і тремтів од слабості. Тупо розгледівся довкола, не розуміючи, чому ми зупинилися. Дув різкий вітер, ляскаючи моїм промоклим плащем по боках Сажки. Раптом Гендз вказав: «Там!» Озирнувся до мене:

— Ти ж, певне, бачиш?

Я схилився, щоб глянути крізь сніг, який падав, наче тремка мережана завіса.

— Думаю, так, — сказав я, а вітер і сніг поглинали мої слова. На мить я зауважив вогники. Вони були жовтими й нерухомими, на відміну від блідо-блакитних плямок, які ще інколи блимали мені перед очима.

— Гадаєш, це Оленячий замок? — загукав Гендз крізь дедалі сильніший вітровій.

— Він, — спокійно підтвердив Барріч, а його глибокий, хоч і негучний голос легко перекривав шум вітру. — Я знаю, де ми. Тут принц Веріті убив ту велику сарну, десь шість років тому. Пам’ятаю, бо вона метнулася, коли влучила стріла, і впала в цей яр. Зайняло нам решту дня, доки ми туди дісталися й витягли м’ясо.

Яр, який він вказав, був не більше ніж смужкою чагарнику, ледь помітною у снігопаді. Але зненацька все стало на місце. Форма узгір’я, тип дерев і цей яр, — отже, Оленячий замок отам. Ще трохи проїхати, і ясно побачимо фортецю на морських скелях, над затокою і містом унизу. Вперше за багато днів я знав, де ми. Тяжкі хмари не давали нам змоги звірити дорогу за зірками, а незвичайно глибокий сніг змінив терен настільки, що навіть Барріч вагався, як їхати. Але тепер я знав, що додому зостався короткий відрізок дороги. Влітку. Проте зібрав докупи те, що зосталося з моєї рішучості.

— Недалеко, — сказав я Баррічу.

Гендз уже пустив коня. Його приземкуватий маленький мерин відважно рвонувся вперед, продираючись крізь снігові замети. Я підштовхнув Сажку, і висока кобила неохоче рушила. Підіймаючись узгір’ям, схилилася, а я зсунувся вбік. Доки я даремно намагався видряпатися в сідло, Барріч підігнав свого коня просто до мене, піймав за комір і втягнув на місце.

— Це недалеко, — погодився він. — Зумієш.

Мені вдалося кивнути. За останню годину він лише вдруге повертав мене в сідло. Один із найкращих моїх вечорів, — гірко сказав я собі. Я випростався, рішуче розправив плечі. Майже вдома.

Подорож була довгою і марудною, погода препоганою, а постійні труднощі не додали мені здоров’я. Значну частину дороги я пам’ятав, наче крізь сон. Цілими днями я трусився в сідлі, ледве розбираючи наші стежки, а вночі лежав між Гендзом та Баррічем у маленькому наметі й тремтів від утоми, такої сильної, що навіть не міг спати. Я сподівався, що наша дорога стане легшою, коли ми наблизимося до герцогства Бак. Але не врахував обережності Барріча.

У Турлейку ми зупинилися на ніч у заїзді. Я думав, що наступного дня пересядемо на річкову баржу. Навіть коли Оленяча Ріка замерзає при берегах, вона завдяки сильній течії цілий рік зостається судноплавною. Я пішов просто до нашої кімнати, бо не мав сили ні на що інше. Зате Барріч із Гендзом прагнули гарячої страви й товариства, не кажучи вже про ель. Я не сподівався, що вони скоро з’являться в кімнаті. Та не минуло й двох годин, як ось вони обидва тут, вкладаються спати.

Барріч був похмурим і мовчазним, але коли він заліг у ліжко, то Гендз прошепотів мені зі своєї постелі, яку погану славу має король у цьому місті.

— Сумніваюся, що вони говорили б так вільно, якби знали, що ми з Оленячого замку. Але ми були одягнені по-гірському, тож вирішили, що ми торговці або купці. Я з десяток разів думав, що Барріч викличе когось із них на двобій. Правду кажучи, не знаю, як він стримався. Усі нарікали на податки для оборони узбережжя. Глузували, кажучи, що, хоч скільки з них тягнуть тих податків, пірати однаково прийшли непоміченими восени, коли ще погода була гарною, і спалили ще два міста.

Гендз замовк на мить, а потім невпевнено додав:

— Зате дуже вихваляли принца Регала. Він проїздив тут, супроводжуючи Кеттрікен до Оленячого замку. Якийсь чоловік при столі назвав її великою білою рибожінкою, саме враз для прибережного короля. А ще інший озвався, кажучи, що принаймні принц Регал, попри всі свої труди, має добру поставу й вигляд, як і годиться принцу. Затим пили за принцове здоров’я і довге його життя.

Мене пройняло холодом. Я пошепки відповів:

— Два перековані містечка. А їхні назви ти чув?

— Вейлджо у Бернсі. Та Сілбей у самому герцогстві Бак.

Довкола мене загусла темрява, і я лежав, усю ніч вдивляючись у неї.

Наступного ранку ми залишили Турлейк. Верхи. Суходолом. Барріч не хотів навіть триматися дороги. Я марно протестував. Він вислухав мої скарги, тоді відвів убік і грізно спитав:

— Тобі життя немиле?

Я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Він обурено пирхнув.

— Фітце, нічого не змінилося. Ти далі королівський бастард, а принц Регал далі вважає тебе перешкодою. Він уже намагався тебе позбутися, і то не раз. Думаєш, він радо привітає твоє повернення в Оленячий замок? Ні. Для нього було б найкраще, якби ми взагалі не повернулися. Тож не робімо із себе легкої мішені. Поїдемо суходолом. Якщо він сам чи його найманці захочуть нас дістати, муситимуть полювати за нами в лісі. А він ніколи не був мисливцем.

— Невже Веріті нас не захистить? — невпевнено спитав я.

— Ти людина короля, а Веріті — король-в-очікуванні, — коротко й різко відповів Барріч. — Це ти маєш захищати свого короля, Фітце. Не навпаки. Не те, щоб він був до тебе неприхильним і не робив би всього, щоб тебе оборонити. Але він заклопотаний важливішими справами. Червоними кораблями. Молодою дружиною. І молодшим братом, упевненим, що корона краще пасуватиме до його голови. Ні. Не сподівайся, що король-в-очікуванні стерегтиме тебе. Стережися сам.

Усе, про що я міг думати, — це ті додаткові дні, що поставали між мною і пошуком Моллі. Але я не вдався до цього аргументу. Я не розповідав Баррічу про свій сон. Натомість зауважив:

— Тільки божевільний знову спробував би нас убити. Тоді б усі здогадалися, що це він убивця.

— Не божевільний, Фітце. А беззастережний. Регал саме такий. Ніколи не припускай, що Регал має якісь застереження, керується тими ж правилами, що й ми, навіть і мислить так, як ми. Улучивши нагоду вбити нас, скористається нею. Йому байдуже, хто й що запідозрить, доки не буде доказів. Веріті — наш король-в-очікуванні. Не наш король. Ще ні. Доки король Шрюд живий і сидить на престолі, Регал знайде спосіб обвести батька довкола пальця. Багато його вчинків залишаться безкарними. Навіть убивство.

Барріч скерував коня вбік від добре битого гостинця, заглибившись у бездоріжжя, а тоді вгору, схилом засніженого й нічим не позначеного пагорба, щоб узяти звідти прямий курс на Оленячий замок. Гендз глянув на мене, наче його знудило. Але ми подалися слідом за Баррічем. І щоночі, коли ми спали у спільному наметі, притулившись один до одного, щоб зігрітися, замість ночувати в ліжках у затишному заїзді, я думав про Регала. Спотикаючись на черговому підйомі, обережно спускаючись, частіше ведучи коней у поводу, ніж їдучи верхи, я думав про наймолодшого принца. Я лічив кожну додаткову годину, що відділяла мене від Моллі. Єдині хвилини, коли я почувався сильним, — це коли снив наяву, як зроблю з Регала товчене яблуко. Я не міг сподіватися на помсту. Помста — це привілей корони. Але хоч я й не можу помститися, то й Регал не здобуде сатисфакції. Я повернуся до Оленячого замку, гляну на нього згори вниз, а як він спробує збити мене з ніг, глипнувши чорним оком, не здригнуся. Ні, присягався я, Регал ніколи не побачить, як я тремчу, хапаюся за стіну, щоб не впасти, проводжу рукою перед очима й ледве бачу її. Він ніколи не знатиме, наскільки близьким був до перемоги.

Врешті-решт ми під’їхали до Оленячого замку не крутою надморською дорогою, а з боку лісистих пагорбів за нею. Снігопад послабшав, а потому й геть ущух. Нічні вітри розкидали хмари, а в ясному місячному світлі кам’яні стіни замку на тлі моря заблищали чорним агатом. У башточках та при бічній брамі сяяло жовте світло.

— Вдома, — тихо сказав Барріч.

Ми спустилися з останнього пагорба. Кінські копита вдарили об дорогу. Ми під’їхали до головних воріт Оленячого замку.

На нічній варті стояв молодий солдат. Опустив піку, перекривши нам дорогу, і зажадав, щоб ми назвалися.

Барріч відкинув каптур, відкривши обличчя, але хлопчина й не ворухнувся.

— Я Барріч, стайничий! — сповістив його Барріч, наче не вірячи, що хтось може бути таким нетямущим. — Я був тут стайничим довше, ніж ти живеш на світі. Схоже, мені доведеться запитати, що ти тут робиш біля моїх воріт!

Перш ніж розгублений хлопчина встиг відповісти, з вартівні долинув грюкіт та поспішне вояцьке тупання.

— Це Барріч! — закричав сержант, командир варти.

Барріч негайно ж опинився в центрі юрби людей, усі кричали, вітали його та розмовляли, перебиваючи одне одного, тимчасом як ми з Гендзом сиділи на своїх змучених конях на краю цього гармидеру. Нарешті сержант, що звався Блейдом, змусив усіх замовкнути, головно для того, щоб мати змогу вкинути кілька власних коментарів.

— Ми не сподівалися тебе до весни, чоловіче, — заявив бравий старий солдат. — А ще казано нам, що ти можеш повернутися не таким, як від’їхав звідси. Але ж ти, далебі, маєш непоганий вигляд. Трохи перемерз, дивно вдягнений, додався шрам чи два, але загалом це ти. Казали, що тебе тяжко поранено, а бастард начебто помер. Була така чутка, що від зарази чи від отрути.

Барріч розсміявся і здійняв угору руку, аби всі могли оглянути його гірську одежу. Якусь мить я бачив Барріча таким, яким бачили його інші: пурпурово-жовті стьобані штани, такого ж кольору куртка і м’які високі черевики. Я перестав дивуватися, чому нас затримали біля воріт. А от чутки мене дивували.

— Хто казав, що бастард помер? — поцікавився я.

— А хто питає? — зажадав натомість Блейд. Зиркнув на мій одяг, глянув мені в очі й не пізнав мене. Лише коли я випростався в сідлі, він смикнувся. Досі думаю, що він знав Сажку й насправді розпізнав її, а не мене. Не приховував, наскільки він вражений.

— Фітце? Та з тебе тільки половина зосталася. Ти ніби перехворів на Червону заразу.

Я вперше довідався, який поганий вигляд маю в очах тих, що знали мене раніше.

— Хто казав, що я отруєний чи хворів на заразу? — спокійно перепитав я.

Блейд здригнувся й зиркнув через плече.

— Ні, ніхто конкретний. Знаєш, як це буває. Коли ти не повернувся з іншими, то дехто мав такі здогади, й от невдовзі наче всі про це знали. Чутки, розмови в кордегардії. Солдатське пліткування. Ми міркували, чого ти не повернувся, оце й усе. Насправді ніхто в це не вірив. Ми надто багато чуток розпустили самі, щоб у якусь із них вірити. Просто дивувалися, чого ти, Барріч і Гендз не повернулися.

Врешті він зрозумів, що повторюється, і замовк під моїм поглядом. Я дозволив тиші тривати досить довго, аби стало зрозумілим, що я не маю наміру відповідати на це питання. Тоді знизав плечима:

— Усе в порядку, Блейде. Але можеш усім розповісти, що від бастарда ще дещо зосталося. Зараза чи отрута — ти ж знаєш, що Барріч мене від цього вилікує. Я живий, та й гаразд, дарма що на вигляд як покійник.

— Ох Фітце, хлопче, я такого й не думав. Просто…

— Я ж казав, що все в порядку, Блейде. Вільно.

— Слухаю, сер, — відповів він.

Я кивнув і глянув на Барріча, що здивовано на мене дивився. Коли я відвернувся, щоб обмінятися враженими поглядами з Гендзом, то побачив на його обличчі такий самий подив. Я не міг здогадатися про причину цього.

— Гаразд, добраніч, сержанте. Не лай солдата з пікою. Він добре вчинив, затримавши чужаків біля воріт Оленячого замку.

— Так, сер. Добраніч, сер.

Блейд обдарував мене незграбним салютом, а великі дерев’яні ворота розчинилися, пропускаючи нас до Твердині. Сажка здійняла голову і струсила з себе частку втоми. Позаду тихо заіржав кінь Гендза, а Баррічів пирхнув. Ніколи досі дорога від фортечних стін до стаєнь не здавалася мені такою довгою. Коли Гендз зсів з коня, Барріч піймав мене за рукав і стримав. Гендз привітався із сонним челядником, що прийшов освітити нам дорогу.

— Ми провели якийсь час у Гірському королівстві, Фітце, — тихо перестеріг мене Барріч. — Там, у горах, ніхто не переймався, по який бік постелі ти народився. Але тепер ми вдома. Тут син Чівелрі не принц, а бастард.

— Я знаю, — його прямота мене вколола. — Завжди знав. Я живу з цим усе своє життя.

— Так і було, — погодився він. Його обличчя прибрало дивного виразу через посмішку — наполовину недовірливу, наполовину горду. — То чого ж ти вимагаєш від сержанта рапорту й роздаєш похвали так хвацько, нібито був самим Чівелрі? Я ледве вірив своїм очам, як ти говорив і як вони ставали струнко. Ти ж навіть не помітив, як вони тебе сприймали, ти не зрозумів, що підійшов і відібрав у мене командування.

Я відчув, що поволі червонію. Усі в Гірському королівстві ставилися до мене як до принца, а не як до принцового бастарда. Невже я так швидко звик до вищого становища?

Барріч реготнув, побачивши мою міну, а тоді знову посерйознішав.

— Фітце, мусиш відновити пильність. Спускай очі й не носи голови, як молодий огир. Регал потрактує це як виклик, а це щось таке, чому не готові протистояти. Ще ні. А може, й ніколи.

Я похмуро кивнув, дивлячись на втоптаний сніг стаєнного подвір’я. Коли складатиму звіт Чейду, старий убивця не буде задоволений своїм учнем. Я не мав жодного сумніву, що він знатиме все про інцидент біля воріт ще до того, як викличе мене.

— Не лінуйся. Зсідай, хлопче, — несподівано перебив мої міркування Барріч. Я підстрибнув від його голосу і зрозумів, що він теж мусить заново звикати до того, що в Оленячому замку з нас двох він за старшого. Скільки років я був його стаєнним хлопцем і підопічним? Найкраще б нам повернутися до цих ролей настільки точно, наскільки це можливо. Це відвернуло б кухонні плітки. Я зійшов з коня і, ведучи Сажку, пішов за Баррічем до його стайні.

Всередині було тепло й затишно. Темрява й холод зимової ночі зосталися по той бік товстих кам’яних стін. Тут був дім, жовто світили ліхтарі, а коні у стійлах повільно і глибоко дихали. Але коли Барріч проходив стайні, вони оживали. Не було жодного коня чи собаки, що не пізнав би його запаху й не прокинувся, аби його привітати. Стайничий повернувся, і його щиро вітали ті, що знали його найкраще. Невдовзі за нами слід у слід йшло двійко стаєнних хлопців, розмовляючи обидва разом, і, нічого не минаючи, викладали новини про кожного яструба, хорта чи коня. Барріч, як повновладний господар, поважно кивав головою, ставив коротке питання чи й два, поглинаючи кожну подробицю. Спустив з тону лише тоді, коли стара хортиця Лисиця, ступаючи негнучкими ногами, підійшла з ним привітатися. Опустився на одне коліно, щоб притулити й погладити її, а вона по-щенячому метляла хвостом і намагалася полизати йому обличчя.

— Оце справжня собака, — вітав він її. Тоді знову підвівся, щоб продовжити обхід. Лисиця йшла за ним, виляючи задом при кожному помаху хвоста.

Я зостався позаду, від тепла у стайні мене геть розморило. Один з хлопців квапливо повернувся, залишив мені світильник, а тоді поспішив за Баррічем. Я дістався стійла Сажки і прочинив двері. Вона охоче увійшла, задоволено пирхаючи. Я поставив світильник на полицю й озирнувся довкола. Дім. Тут я почувався вдома більше, ніж у моїй замковій кімнаті, більше, ніж будь-де на світі. Стійло в Баррічевій стайні, безпека у його володіннях, а я — один з його створінь. Якби тільки можна було повернути час, глибоко заритися в солому й натягти собі на голову кінську попону.

Сажка знову пирхнула, цього разу вимогливо. Усі ці дні, всіма цими дорогами вона несла мене й заслужила будь-якої вигóди, яку я міг би їй дати. Але кожна пряжка опиралася моїм занімілим та втомленим пальцям. Я стягнув з неї сідло й мало не випустив його з рук. Надто довго порпався в кінській вуздечці, блискучий метал пряжок танцював мені перед очима. Врешті я їх заплющив і дозволив пальцям зняти вуздечку навпомацки. Коли я розплющив очі, поруч зі мною стояв Гендз. Я кивнув йому, а вуздечка випала з моїх закляклих пальців. Він глянув на неї, проте нічого не сказав. Натомість налив Сажці свіжої води з принесеного ним відра, насипав їй вівса, докинув оберемок солодкого сіна, в якому було ще багато зелені. Я потягся до Сажчиної шкребачки, але Гендз вирвав її з моїх слабких рук.

— Я сам це зроблю, — сказав він спокійно.

— Подбай спершу про власного коня, — дорікнув я йому.

— Я вже це зробив, Фітце. Глянь. Ти не можеш добре її попорати. Дозволь, я це зроблю. Ти насилу стоїш на ногах. Йди відпочинь. Іншим разом, коли ми поїдемо, можеш замість мене попорати Сміливця.

— Барріч шкіру з мене спустить, якщо я покину свого коня на чужі руки.

— Ні, не спустить. Він не залишив би тварину під опікою когось, що сам ледь не падає, — озвався з-за стійла Барріч. — Залиш Сажку Гендзові, хлопче. Він знає своє діло. Гендзе, є тут для тебе ще одна справа. Як закінчиш із Сажкою, оглянь ту яблукасту кобилу на південному кінці стайні. Не знаю, чия вона і звідки, але здається мені хворою. Якщо так, нехай хлопці відлучать її від інших коней і вишурують стійло водою з оцтом. А я за хвильку повернуся, от тільки відведу Фітца Чівелрі в його кімнату. Принесу тобі вечерю, а поїмо в мене. Ох. Накажи хлопцям, щоб розпалили там вогонь. Холодно, мабуть, як у печері.

Гендз кивнув, уже зайнявшись моїм конем. Сажка занурила морду у свій овес. Барріч узяв мене під руку.

— Нумо, пішли, — сказав він, наче розмовляв із конем. Я неохоче сперся на нього, і ми потяглися вздовж довгого ряду загородок для коней. Біля дверей він узяв ліхтаря. Після тепла стайні ніч здавалася ще холоднішою і ще темнішою. Коли ми обмерзлою стежкою йшли до кухні, знову пустився сніг. Мої думки кружляли і пливли, наче й самі були сніжинками. Я не чув своїх ніг і не був певний, що з ними діється.

— Усе змінилося, назавжди, — кинув я в ніч. Слова відлетіли разом зі сніговим вихором.

— Що саме? — обережно спитав Барріч. Говорив так, наче боявся, що до мене повернулася пропасниця і я марю.

— Усе. Як ти до мене ставишся, коли про це не думаєш. І як Гендз до мене ставиться. Два роки тому ми з ним були приятелями. Лише двома хлопцями, що працювали у стайнях. Він ніколи б мені не запропонував, що вичистить мого коня. Але цього вечора повівся зі мною як зі слабаком… що навіть образитися за таке не може. Наче я просто чекав, щоб він це за мене зробив. А той чоловік при брамі навіть не пізнав мене. Навіть і ти, Баррічу. Півроку чи рік тому, якби я був хворим, ти б витяг мене на своє горище й завдав би порцію ліків, як собаці. А коли б я почав нарікати, ти б цього не терпів. А тепер ведеш мене до кухні і…

— Годі скиглити, — шорстко промовив Барріч. — Годі нарікати й жаліти себе. Якби Гендз мав такий же вигляд, як у тебе, я зробив би для нього те саме.

Потому додав, майже всупереч власній волі:

— Усе змінюється, бо минає час. Гендз не перестав бути твоїм приятелем. Але ти не той самий хлопець, що покинув Оленячий замок під час жнив. Той Фітц був хлопцем на побігеньках у Веріті та моїм стаєнним челядником, і це все. Королівський бастард, так, але це нічого особливого не значило ні для кого, крім мене. Але у Джампі в Гірському королівстві ти показав, що в тобі є щось більше. Байдуже, що ти блідий і після дня, проведеного в сідлі, ледь ходиш. Ти рухаєшся, як і належить сину Чівелрі. Саме це помітно у твоїй поведінці, і це впало в око вартовцям. І Гендзові.

Він глибоко вдихнув і зупинився, щоб відхилити плечем важкі кухонні двері.

— І мені теж, нехай Еда змилується над нами, — докинув пошепки.

Але пізніше, наче бажаючи спростувати власні слова власним словам, завів мене на вояцьку кухню й безцеремонно штовхонув на одну з довгих лав уздовж порізаного шрамами дерев’яного стола. Вояцька кухня напрочуд добре пахла. Сюди міг прийти будь-який солдат — заболочений, засніжений, п’яний — і знайти теплий прийом та вигоду. Кухарка завжди тримала на вогні казанок із тушкованим м’ясом, на столі чекали хліб, сир, а ще брила жовтого літнього масла з глибокої комори. Барріч наклав у наші миски гарячої душенини з ячною кашею та налив два кухлі холодного елю, додавши до цього хліб, масло й сир.

Якусь мить я дивився на це все, не маючи сили навіть ложку підняти. Але запах спокусив мене на бодай один ковток, — і цього було достатньо. На середині трапези я зупинився, щоб стягти свою підбиту куртку, і відламав чергову скибку хліба. Тоді підняв погляд з-над другої миски душенини й побачив, що Барріч спостерігає за мною із задоволеною міною.

— Краще? — спитав він.

Я відірвався від миски, щоб обдумати це.

— Так.

Я зігрівся, наївся, а хоч і був втомленим, то це була добра втома, яку може вилікувати звичайний сон. Підняв руку і глянув на неї. Я все ще відчував легенький трем, але для ока він не був помітним.

— Набагато краще.

Я встав, і от мої ноги таки були там, де їм належало бути.

— Тепер можеш здати звіт королю.

Я недовірливо видивився на нього.

— Тепер? Уночі? Король Шрюд давно вже в ліжку. Та мене й варта не пустить.

— Може, й так, і ти мав би бути за це вдячним. Але принаймні зголоситися там мусиш ще цієї ночі. Це королю вирішувати, коли зустрітися з тобою. Якщо тебе відішлють, що ж, можеш собі спати. Але б’юся об заклад: навіть якщо король Шрюд тебе відправить, король-в-очікуванні Веріті далі чекатиме твого звіту. І, ймовірно, негайно.

— А ти повертаєшся до стайні?

— Само собою. — Він посміхнувся з майже вовчою самовдоволеністю. — Фітце, я всього-на-всього стайничий. Нікому не звітую. А ще я обіцяв Гендзові принести чогось на вечерю.

Я мовчки дивився, як він накладає їжу на тацю. Накраяв довгих скибок хліба, накрив ними два полумиски з м’ясом, примостив збоку трикутний кусень сиру і грубенький кавалок жовтого масла.

— Що ти думаєш про Гендза?

— Він добрий хлопець, — неохоче відповів Барріч.

— І навіть більше. Ти ж його вибрав, щоб він залишився в Гірському королівстві та їхав з нами додому, а решту відіслав із головною валкою.

— Я потребував когось надійного. Ти тоді був… дуже хворим. А я, щиро тобі скажу, не надто здоровішим.

Торкнувся долонею сивого пасма в темному волоссі, — сліду від удару, що мало його не вбив.

— А як же ти вибирав?

— Правду кажучи, це не я. Це він сам прийшов. Якось знайшов, куди нас помістили, а тоді зумів пробратися повз Джонкві. Я ще був перев’язаний, а в очах мені двоїлося. Радше відчув, що він там стоїть, аніж побачив. Спитав, чого він хоче, а він відповів, що я мушу поставити когось старшим на час хвороби, бо без мене й Коба стаєнна челядь зробилася недбала.

— І це справило на тебе враження.

— Він влучив у яблучко. Жодних марних питань про нас із тобою і що взагалі відбувається. Він знайшов те, що міг зробити, і прийшов, щоб це зробити. Мені таке в людині подобається. Коли знає, що має робити, і робить це. То я й поставив його за старшого. І він добре впорався. Тому я й затримав його, відіславши додому всіх інших, бо знав, що можу когось такого потребувати. А ще щоб переконатися, який він. Чи це в нього лише амбіція, чи він справді розуміє, чим людина зобов’язана тваринам, які начебто їй належать? Чи потрібна йому влада над підлеглими, чи добро тварин?

— І що ж ти тепер про нього думаєш?

— Я вже не такий молодий, як колись. Думаю, що в Оленячому замку й далі буде добрий стайничий, коли я вже не зумію об’їздити норовистого жеребця. Не тому, щоб я вже збирався покидати стайні. Він ще багато чого мусить навчитися. Але ми обоє ще достатньо молоді, він — щоб навчатися, а я — щоб навчати. Це тішить.

Я кивнув. Колись, думаю, він бачив на цьому місці мене. Але тепер ми обоє знали, що цього ніколи не буде.

Він повернувся, щоб іти.

— Баррічу, — тихо сказав я. Він зупинився.

— Ніхто тебе не заступить. Дякую тобі. За все, що ти зробив за останні місяці. Я завдячую тобі життям. Не лише тому, що ти врятував мене від смерті. Але ти дав мені життя і те, ким я є. Ще відтоді, коли мені було шість років. Я знаю, що мій батько — Чівелрі. Але я ніколи його не бачив. Ти був моїм батьком день за днем, усі ці роки. Я не завжди міг належно це оцінити…

Барріч пирхнув і відчинив двері.

— Прибережи ці промови на випадок, як хтось із нас помиратиме. Йди звітуй, а тоді лягай спати.

— Єсть, — почув я власний голос і знав, що Барріч теж усміхнувся. Він протиснувся у двері, несучи Гендзів обід до стайні. Там був його дім.

А мій дім тут. Настав час прийняти це. Я витратив кілька хвилин, щоб розгладити вогке вбрання і провести рукою по волоссю. Зібрав зі стола наш посуд, а затим перекинув мокру куртку через плече.

Коли я йшов з кухні до коридору, а потім до Великої зали, то був вражений побаченим. Невже гобелени мають яскравіший вигляд, ніж досі? Невже розсипане на підлозі зілля завжди так солодко пахло, невже різьблені дерев’яні верхівки всіх дверей завжди так тепло виблискували? Я швидко вирішив, що це я просто радію, повернувшись нарешті додому. Але, зупинившись біля підніжжя сходів, щоб узяти свічку, аби присвітити собі дорогою до моєї кімнати, я помітив, що стіл не заляпаний воском. Ба більше: засланий вишиваним обрусом.

Кеттрікен.

Тепер в Оленячому замку була королева. Я мимоволі всміхнувся, маючи при цьому досить дурну міну. Доки мене не було, цей великий укріплений замок неабияк змінився. Чи це Веріті заворушився сам і розворушив своїх людей перед її приїздом, чи це сама Кеттрікен зарядила велике прибирання? Цікаво б дізнатися.

Піднімаючись сходами, я побачив ще й інші речі. Зникли споконвічні плями сажі над стінними свічниками. Навіть у закутках сходів не було пилюки. І павутини теж. Усі канделябри були заповнені свічками, що яскраво світилися. А в стійках для зброї на кожному майданчику стриміли готові до оборони клинки. От що означає, коли в замку є королева. Але не пригадую, щоб навіть за життя Шрюдової королеви Оленячий замок мав такий гарний вигляд, так пахнув чистотою чи був так ясно освітлений.

При дверях короля Шрюда вартував вічно похмурий ветеран, якого я знав ще відтоді, як мав шість років. Спершу він мовчки й уважно до мене придивився, тоді впізнав. Дозволив собі коротку усмішку, питаючи:

— Мусиш зголосити щось пильне, Фітце?

— Лише те, що я повернувся, — сказав я, а він кивнув. Звик уже до моїх приходів і відходів, часто у найдивніші години доби, але не належав до людей, які б щось припускали, робили висновки чи навіть розмовляли про це. Отож він тихо зайшов до королівської кімнати і сказав комусь, що прибув Фітц. За мить повернувся зі звісткою, що король викличе мене у зручний для себе час, а ще він радий, що я в безпеці. Я тихо пішов геть від дверей, зрозумівши з його слів більше, ніж зі слів будь-кого іншого. Шрюд ніколи не промовляв чемних, але марних фраз.

Далі по коридору містилися кімнати Веріті. Тут мене теж пізнали, але, коли я попросив вартовця сповістити Веріті, що я повернувся і хочу здати звіт, він відповів лише, що принца Веріті немає в його кімнатах.

— То він у вежі? — спитав я, задумуючись, навіщо він пильнує о цій порі року. Зимові бурі охороняють наше узбережжя від піратів принаймні ці кілька місяців.

На його обличчі повільно розповзлася усмішка. Побачивши моє здивоване обличчя, він весело вищирився.

— Принца Веріті немає в його кімнатах, — повторив він. А по тому додав: — Я простежу, щоб він дістав твоє послання, тільки-но прокинеться вранці.

Якусь мить я стояв, остовпівши, як бевзь. Тоді відвернувся й тихо пішов. Я відчував свого роду здивування. Це теж означало, що в Оленячому замку є королева.

Я видряпався ще на два поверхи й пішов коридором до своєї кімнати. Пахло затхлістю, у каміні не горів вогонь. Холодно, запущено, всюди пилюка. Хай там що, а цієї кімнати жіноча рука не торкалася. Вона здавалася пустою і безбарвною, наче келія. І все-таки тут тепліше, ніж у наметі на снігу, перина на ліжку була такою ж м’якою і товстою, як я її пам’ятав. Ідучи в бік ліжка, я скинув брудний дорожній одяг. Упав і заснув.

Розділ 3 Відновлення зв’язків

Найдавніша згадка про Старійшин у бібліотеці Оленячого замку міститься в пошарпаному сувої. Неясні плями на пергаменті змушують припускати, що для його виготовлення використано плямисту шкуру тварини, невідомої сучасним мисливцям. А сировиною для чорнила стали виділення восьминога та корінь лісових дзвіночків. Воно добре витримало випробування часом, куди краще, ніж кольоровий атрамент, уживаний для ілюстрацій і заставок у тексті. Цей атрамент не лише збляк і розплився, але й у багатьох місцях привернув увагу якихось личинок, що погризли пергамент, призвівши до його одубіння. Внаслідок цього він, колись гнучкий, став надто ламким, щоб його можна було розгорнути.

На лихо, найпошкодженішими виявилися внутрішні частини сувою, де наведені відомості про подорож короля Вайздома Мудрого, відсутні в будь-яких інших документах. Із фрагментарних залишків можна здогадатися, що якась гостра необхідність змусила Вайздома розшукувати вітчизну Старійшин. Королівські клопоти і нам відомі: піратські наїзди безжалісно плюндрували узбережжя. Певні уривки підказують, що він від’їхав у напрямку Гірського королівства. Не знаємо, чому король вважав, що ця дорога приведе його до вітчизни міфічних Старійшин. На жаль, останні етапи подорожі та опис зустрічі зі Старійшинами, мабуть, були багато ілюстрованими, бо тут пергамент перетворився на мереживо скалічілих уривків слів та частин рисунків. Ми нічого не знаємо про цю першу зустріч. Навіть гадки не маємо, як король умовив Старійшин стати його союзниками. Численні пісні, багаті на метафори, описують спуск Старійшин із гір як «бурю», як «хвилі припливу», «золотий ураган помсти» і «втілений у камені гнів», що мав відігнати піратів од наших берегів. Також легенди розповідають, наче Старійшини обіцяли Вайздому повернутися і захистити нас, якби Шість герцогств коли-небудь потребували допомоги. Це лише припущення, хоча, як багато хто вважає, його підтверджує вже факт розмаїття легенд, що описують цей союз. Але виклад цієї події, що його зробив писар короля Вайздома, назавжди втрачений через плісняву та черв’яків.

Моя кімната мала одне високе вікно, що виходило на море. Взимку від штормових вітрів захищали дерев’яні віконниці, а гобелен, що висів угорі, надавав кімнаті ілюзорного вигляду теплого затишку. Отож я прокинувся в темряві й певний час тихо лежав, намагаючись збагнути, де я. Поступово до мене просочилися тихі звуки замку. Ранкові звуки. Дуже ранньоранкові звуки. Дім, — зрозумів я. Оленячий замок. А наступної миті я голосно кинув у темряву:

— Моллі.

Моє тіло було змученим і все ще боліло. Але не безсилим. Я вибрався з ліжка в холод кімнати.

Спотикаючись, дістався свого каміна, яким давно не користувались, і розпалив маленький вогник. Невдовзі доведеться поповнити запас дров. Мерехтливе полум’я осяяло кімнату спалахами жовтого світла. Я взяв одяг зі скрині в ногах ліжка лише щоб виявити, що він якось дивно на мені лежить. Через довгу хворобу м’язи мого тіла висохли, зате ногам і рукам вдалося вирости. Ніщо не пасувало. Я підняв вчорашню сорочку, але ніч у чистій постелі відсвіжила мій нюх. Я не міг більше витримати запаху брудної дорожньої одежі. Знову порився у своїй скрині. Знайшов там м’яку коричневу сорочку, що колись була мені задовга в рукавах, а тепер підійшла. Одягнув її зі своїми зеленими стьобаними гірськими штанами й черевиками. Я не сумнівався, що тільки-но зустрінуся з леді Пейшенс чи майстринею Гесті, як вони налетять на мене бурею, і ситуацію буде виправлено. Але сподівався, що це не станеться перед сніданком і виходом до міста. Було там кілька місць, де я міг почути слово-друге про Моллі.

Я виявив, що замок уже заворушився, хоча ще й не повністю прокинувся. Поснідав на кухні, як за часів дитинства, упевнився, що там, як завше, хліб найсвіжіший, а вівсянка найсолодша. Кухарка скрикнула, побачивши мене, і спершу примовляла, як же я виріс, а тоді лементувала, як я схуд і змарнів. Я ж подумав, що до кінця дня подібні зауваження справді доведуть мене до хвороби. Коли рух у кухні посилився, я втік, прихопивши товсту скибку хліба, щедро намащену маслом, на яку ще й наклав порцію варення з шипшини. Пішов назад до своєї кімнати, щоб узяти зимового плаща.

У кожній кімнаті, якою проходив, я знаходив що далі, то більше слідів присутності Кеттрікен. Стіну Малої зали прикрашав тепер витканий із різнобарвних трав своєрідний гобелен із горами. О цій порі року не було квітів, зате в найнесподіваніших місцях я натикався на товсті глиняні миски, повні камінців, куди ввіткнуто голі, але зграбної форми гілки чи висушені стебла чортополоху або рогозу. Зміни були невеликими, але безсумнівними.

Я опинився в одній із найстаріших частин Оленячого замку, а тоді запиленими сходами піднявся до сторожової вежі Веріті. Звідси відкривався розлогий краєвид на узбережжя, а крізь високі вікна Веріті пильнував за піратськими кораблями, несучи свою літню варту. Звідси він скіллив: посилав свою магію, що мала стримати піратів чи принаймні попередити нас про їхній прихід. Інколи ця оборона не була достатньою. Він потребував підтримки помічників, навчених Скіллу. Але я сам, попри своє напівкоролівське походження, неспроможний був контролювати свій Скілл, що з’являвся і щезав з волі випадку. Гален, наш майстер Скіллу, помер, не встигнувши навчити більше, ніж жменьку обдарованих. Не було нікого, хто міг би його заступити, а навченим бракувало справжнього зв’язку з Веріті. Тож Веріті сам змагався Скіллом з нашими ворогами. Це його передчасно зістарило. Я боявся, що він витратить на це надто багато сил і піддасться згубній звичці, як багато тих, хто надмірно віддавався Скіллу.

Ще не діставшись вершини спіральних сходів, я задихався, і мені заболіли ноги. Штовхнув двері на добре змащених завісах, вони легко відчинилися. За давньою звичкою, я дуже тихо увійшов до кімнати. Насправді я не сподівався застати там Веріті чи когось іншого. Взимку нашими вартовцями були морські бурі, які захищали наші узбережжя від піратів. У сірому світлі ранку, що лилося крізь незаслонені вікна вежі, я закліпав. Веріті був темною постаттю на тлі сірого штормового неба. Він не обернувся.

— Зачини двері, — тихо сказав він. — Так тягне зі сходів, що в кімнаті вітряно, як у димарі.

Я зачинив їх, а тоді здригнувся від холоду. Вітер приніс із собою запах моря, а я вдихав його, як саме життя.

— Я не сподівався знайти вас тут, — сказав я.

Він не відводив очей від моря.

— Не сподівався? То чого ж ти прийшов?

У його голосі бриніла радість. Це змусило мене стрепенутися.

— Справді не знаю. Я повертався до своєї кімнати…

Мій голос ослаб, коли я намагався згадати, навіщо сюди прийшов.

— Я тебе поскіллив, — просто сказав він.

Я мовчки стояв і думав.

— Я нічого не почув.

— Я й не хотів, щоб ти почув. Це так, як я колись, давно, казав тобі: Скілл може бути тихим шепотом у людському вусі. Не обов’язково вигуком команди.

Веріті повільно повернувся до мене, і, коли мої очі звикли до світла, серце в мені підстрибнуло, радіючи зміні, яку я в ньому побачив. Коли я покидав Оленячий замок під час жнив, він був зів’ялою тінню, вихудлою постаттю, виснаженою тягарем своїх обов’язків та постійної пильності. Тепер його темне волосся по-давньому присипала сивина, але міцна постать заграла м’язами, а в очах з’явився блиск життєвої снаги. Мав цілком королівський вигляд.

— Схоже, що шлюб пішов вам на користь, мій принце, — мимоволі сказав я.

Це змусило його розгубитися.

— Певним чином, — визнав він, тимчасом як на його щоках з’явився хлоп’ячий рум’янець. Швидко обернувся до свого вікна.

— Підійди і глянь на мої кораблі, — наказав він.

Тепер настала моя черга розгубитися. Я підійшов до вікна і глянув на гавань, а тоді на море за нею.

— Де вони? — збентежено спитав я.

Він узяв мене за плечі та повернув у бік корабельні. Там зведено новий довгий ангар із жовтої сосни. Входили й виходили люди, з димарів і кузні здіймався дим. На тлі снігу темно вирізнялися величезні колоди, які принесла йому в посагу Кеттрікен.

— Інколи, стоячи тут зимового ранку, дивлюся в море та майже бачу червоні кораблі. Я знаю, що вони мусять прийти. Але інколи бачу теж кораблі, які ми їм протиставимо. Цієї весни, хлопче, вони виявлять, що їхня жертва не така безпорадна, як досі. А до наступної зими маю намір навчити їх, як це, коли на тебе нападають.

Він говорив із дикою насолодою, яка б мене вразила, якби я її не поділяв. Коли наші очі зустрілися, я побачив, що наші усмішки дзеркально відображають одна одну.

Тоді його вираз змінився.

— Маєш жахливий вигляд, — зауважив він. — Ще гірший, ніж твій одяг. Ходімо в якесь тепліше місце та пошукаймо там підігрітого вина й чогось їстівного.

— Я вже поїв, — відповів я йому. — І почуваюся значно краще, ніж кілька місяців тому, дякую.

— Не будь таким колючим, — перестеріг він. — І не кажи мені того, що я вже знаю. Не бреши мені. Підйом сходами тебе виснажив, а ноги під тобою тремтять.

— Ви вживаєте проти мене Скілл, — звинуватив я його, а він кивнув.

— Я вже кілька днів знав, що ти наближаєшся. Кілька разів намагався дістатися до тебе Скіллом, але не міг тебе розбудити. Я непокоївся, коли ви з’їхали з дороги, проте розумів тривогу Барріча. Я радий, що він так добре про тебе дбав. Мова не лише про те, що безпечно довіз тебе додому, а й про все, що сталося у Джампі. Не знаю, як йому віддячити. Це мусить бути зроблено делікатно. Зважаючи на те, хто був утягнений у справу, публічне визнання його заслуг неможливе. Ти міг би щось підказати?

— Ваша подяка — це все, що він прийме. Його б образило, якби ви подумали, що він потребує чогось більшого. На мою думку, жодна річ, яку б ви йому дали, не винагородить за те, що він для мене зробив. А щоб його вкоськати, треба б йому сказати, щоб вибрав собі здалого дволітнього коня. Його власний підтоптався. Це він зрозуміє. — Я обережно подумав. — Ви могли б це зробити.

— Я міг би? — сухо спитав мене Веріті. У його голосі зазвучала ущиплива нотка.

Несподівано мене вразила моя зухвалість.

— Я забувся, мій принце, — смиренно сказав я.

Його губи вигнулись у посмішці, а долоня тяжко опустилася мені на плече.

— Гаразд, я ж тебе питав, правда? Якусь мить я присягнувся б, що це старий Чівелрі вчить мене поводитися з моїми людьми, а не мій молодий небіж. Хлопче, твоя подорож до Джампі геть тебе змінила. Ходімо. Себто до того теплого місця зі склянкою чогось путнього. Пізніше тебе захоче побачити Кеттрікен. І, думаю, Пейшенс теж.

Моє серце провалилося, коли він наклав на мене таку купу обов’язків. Баккіп притягав мене наче магнітом. Але Веріті був моїм королем-в-очікуванні, і я схилив голову перед його волею.

Ми залишили вежу, і я спускався за ним сходами. Розмовляли про різні дрібні справи. Він наказав мені зголосити майстрині Гесті, що я потребую нового одягу; я питав про Леона, його вовкодава. Тоді він зупинив у коридорі хлопця та наказав йому принести в його кабінет вина й пирогів із м’ясом. Я йшов за ним, не до його кімнат угорі, а до приміщення внизу, одночасно і знайомого, і незвичного. Коли я востаннє тут був, Федврен, писар, використовував його для сортування та висушування трав, скойок і коріння, з яких робив своє чорнило. Від цього не зосталося й сліду. У маленькому каміні палав невеликий вогонь. Веріті розворушив його й докинув дров, а я тим часом оглядав кімнату. Стояв там великий різьблений дубовий стіл та два менші, різні крісла, підставка для сувоїв і обшмульгана полиця, закладена різними предметами. На столі лежала розпочата карта Держав Чалседу. Кутки її були притиснуті стилетом і трьома каменями. На обривках пергаменту, якими було завалено стіл, можна було розібрати почерк Веріті, а ще якісь зарисовки й надряпані впоперек них нотатки. Дружелюбний безлад, розкиданий на двох менших столах і кількох кріслах, видався мені знайомим. За хвилину я розпізнав у ньому те саме звалище речей, що належали Веріті та засмічували колись його спальню. Веріті, роздмухавши вогонь, підвівся й жалібно усміхнувся, коли побачив мої зведені брови.

— Моя королева-в-очікуванні не терпить розгардіяшу. Питає мене: «Як ти можеш сподіватися точно нарисувати лінії серед такого рейваху?» Її власні апартаменти прибрані згідно зі всіма вимогами військової дисципліни. Я сховався тут, бо швидко виявив, що в чистій та незахаращеній кімнаті взагалі не можу виконати жодної роботи. Крім того, маю тут змогу спокійно порозмовляти, бо не всі знають, де мене шукати.

Ледве він договорив це, як двері розчинилися, впустивши Чаріма з тацею. Я кивком привітав слугу Веріті, який, здається, не тільки не здивувався, побачивши мене, а навіть додав до замовленого принцом сніданку хліб з особливими прянощами, що дуже мені смакував. Чарім швидко пройшовся кімнатою, де-не-де прибираючи. Переклав кілька книг і сувоїв, аби звільнити для мене крісло, а тоді знову зник. Веріті настільки з ним звикся, що, здавалося, навіть і не помітив його появи — якщо не зважати на короткі усмішки, якими вони обмінялися на прощання.

— Отож, — сказав він, коли двері щільно зачинилися, — а тепер повний звіт. З моменту, коли ти покинув Оленячий замок.

Це не була проста розповідь про подорож і мої пригоди. Чейд вишколив мене не лише на вбивцю, а й на шпигуна. А Барріч з наших перших днів вимагав, аби я міг скласти детальний звіт про все, що трапилось у стайнях за час його відсутності. Доки ми їли й пили, я викладав інформацію про все, що бачив і чув, відколи залишив Оленячий замок. Усе це я підсумував своїми висновками з того, що знав із власного досвіду, та підозрами на основі того, про що дізнався. Тоді повернувся Чарім, несучи їжу для наступної трапези. Ми спожили й це, а Веріті тим часом обмежив нашу розмову темою військових кораблів. Не міг приховати свого запалу.

— Прибув Мастфіш, щоб наглядати за будівництвом. Я сам вибрався до Гайдаунса, щоб його привезти. Він запевняв, що вже старий. «Від холоду я не можу ні зігнутися, ні розігнутися. Я більше неспроможний будувати кораблі взимку», — таке він мені передав. Тож я залишив роботу на підручних і сам по нього подався. Мастфіш не міг відмовити, дивлячись мені в обличчя. Коли він приїхав, я забрав його до корабельні й показав опалюваний ангар, достатньо великий, щоб там помістився корабель. Ми цей ангар спеціально для нього і спорудили, щоб він будував там кораблі та не мерз. Але не це його переконало, а білі дуби, які привезла мені Кеттрікен. Побачивши дерево, не міг стриматися й одразу ж різонув його ножем. Воно напрочуд рівне і з наскрізь міцною серцевиною. Ми вже почали готувати дошки. Це будуть чудові кораблі, з лебединими шиями, а по воді пливтимуть, як морські змії.

Ентузіазм, що охопив його, передався й мені. Я вже уявляв, як здіймаються й опускаються весла, як надимаються вітрила на квадратних щоглах.

Тоді посуд із рештками їжі відсунуто, і він почав розпитувати про події у Джампі. Змусив мене представити кожен інцидент із кожної можливої перспективи. За час цієї розмови я наче пережив усе ще раз, а мій гнів, викликаний зрадою, розгорівся заново.

Веріті помітив це. Відхилився на кріслі, щоб сягнути по чергове поліно. Вкинув його у вогонь, пославши до димаря рій іскор.

— Ти маєш якісь питання, — зауважив він. — Цього разу можеш їх поставити.

Склав руки на колінах і чекав.

Я намагався опанувати свої почуття.

— Принц Регал, ваш брат, — обережно розпочав я, — вчинив найвищу зраду. Влаштував убивство старшого брата вашої дружини, принца Раріска. Спробував зав’язати змову, що призвела б до вашої смерті. Його метою було узурпувати вашу владу та відняти вашу наречену. І, хоч це й дрібниця, двічі намагався вбити мене. Та Барріча.

Я зупинився, щоб перевести віддих і дати серцю та голосу заспокоїтися.

— Ми обидва погоджуємося, що це й справді так. Але це складно довести, — тихо зауважив Веріті.

— І на це він розраховує, — кинув я, а затим відвернувся від Веріті, щоб стримати злість. Інтенсивність цього гніву мене вразила, бо досі я собі такого не дозволяв. Кілька місяців тому, напруживши всі почуття, щоб вижити, я відтрутив ненависть геть, а то не зберіг би ясності думок. Далі йшли виснажливі місяці, коли я одужував від спатроленого Регалом отруєння. Я навіть Баррічу не міг всього розповісти, адже Веріті ясно наказав, щоб ніхто не знав про все, що сталося, більше, ніж слід. А зараз я стояв перед своїм принцом і тремтів од сили власного гніву. Раптом моє обличчя засмикалося у різких судомах. Це вразило мене достатньо, щоб я змусив себе заспокоїтися.

— Регал на це розраховує, — спокійно сказав я. Тим часом Веріті не ворухнувся і не змінився на виду, попри мій вибух. Поважно сидів край свого кінця столу, склавши перед собою пошрамовані роботою руки й дивлячись на мене темними очима. Я опустив очі на поверхню стола й торкнувся кінчиком пальця різьбленого завитка на розі.

— Він не шануватиме вас за те, що ви дотримуєтеся законів королівства. Вважатиме це слабкістю, яка дасть йому змогу уникнути справедливості. Може знову спробувати вас убити. Майже напевно повторить таку спробу зі мною.

— Тож ми обидва мусимо матися на бачності, правда? — м’яко зауважив Веріті.

Я підвів очі, щоб глянути йому в обличчя.

— І це все, що ви можете мені сказати? — спитав я, стримуючи своє обурення.

— Фітце Чівелрі, я твій принц і твій король-в-очікуванні. Ти присягав мені так само, як і моєму батькові. І якщо про це зайшла мова, ти присягав також моєму братові. — Веріті раптово встав, щоб перейти кімнату. — Справедливість. Це щось таке, чого ми завжди прагнемо, але ніколи не можемо втамувати цього прагнення. Ні. Ми мусимо вдовольнитися законом. Це тим важливіше, чим вище становище людини. Справедливість зробила б тебе наступним у лінії спадкоємства престолу, Фітце. Чівелрі був моїм старшим братом. Але закон каже, що ти народився у позашлюбному зв’язку, отже, ніколи не можеш претендувати на корону. Хтось міг би сказати, що я відібрав престол у сина свого брата. То чого я маю бути шокований тим, що мій молодший брат хоче відібрати його в мене?

Я ніколи не чув, щоб Веріті говорив таким тоном, щоб його голос був таким сильним, таким повним почуттів. Я мовчав.

— Ти думаєш, що я повинен його покарати. Я міг би це зробити. Не мушу доводити злочинності його поведінки, щоб зробити його життя неприємним. Можу вислати його з місією до Колдбея, давши якесь фіктивне доручення, і тримати його там, у некомфортабельних умовах, далеко від двору. Я міг би навіть обставити це як вигнання. Або ж залишити його при дворі, але настільки обтяжити неприємними обов’язками, що не матиме часу на свої розваги. Зрозуміє, що він покараний. Так само, як зрозуміє це кожен нобіль, що має хоч краплю глузду. Регалові симпатики стануть на його захист. Внутрішні герцогства вигадають якесь стихійне лихо у краю його матері, що вимагатиме присутності її сина. Опинившись там, він здобуватиме собі додаткову підтримку. Може виявитися, що він спроможний роздмухати суспільні заворушення, як він цього й прагне, а внутрішні землі королівства його підтримають. А навіть якщо до цього не дійде, він може спричинити достатньо замішання, аби поставити під сумнів єдність держави. Мені ж ця єдність необхідна, якщо я мушу захищати наше королівство.

Він скінчив свою мову. Звів очі й оглянув кімнату. Я супроводжував його поглядом. Стіни були обвішані його картами. Був тут Бернс, був Шокз, а ось Ріппон. На протилежній стіні Бакк, Ферроу та Тілт. Усе відтворено точною рукою Веріті, кожна річка нарисована синім чорнилом, кожне місто підписане. Ось його Шість герцогств. Він знав їх, як ніколи не знатиме Регал. Їздив цими дорогами, допомагав встановлювати прикордонні стовпи. Супроводжуючи Чівелрі, спілкувався з людьми, що заселяли прикордоння. Здіймав меча, захищаючи їх, знав, коли відкласти цього меча й виторговувати мир. Ким я був, щоб розповідати йому, як він має правити?

— То що ж ви зробите? — тихо спитав я.

— Триматиму його тут. Він мій брат. І син мого батька. — Принц налив собі вина. — Найдорожчий батькові, наймолодший син. Я пішов до батька-короля і висловив думку, що Регал буде більш задоволений своєю долею, якщо матиме більшу частку у правлінні державою. Король Шрюд погодився на це. Я передбачаю, що насамперед займатимуся захистом наших земель від червоних кораблів. Отож Регалові дістанеться завдання примноження прибутків, яких ми потребуватимемо, а також він матиме справу з внутрішніми проблемами, що можуть з’являтися. Звичайно, за підтримки кола шляхетних помічників. Він достатньо популярний, щоби впоратися з їхніми звадами й суперечками.

— І Регал цим задоволений?

Веріті легенько всміхнувся.

— Він не може сказати, що ні. Якщо хоче втримати образ молодого чоловіка, що спроможний правити й чекає нагоди показати це. — Він підняв келих і відвернувся, щоб глянути у вогонь. Єдиним звуком у кімнаті було потріскування полум’я, що поглинало дрова. — Коли прийдеш до мене завтра… — почав він.

— Завтра я мушу мати день для себе, — сказав я йому.

Веріті відставив келиха й повернувся, щоб глянути на мене.

— Мусиш? — дивним тоном спитав він.

Я звів погляд і зустрівся з ним очима. Ковтнув слину. Підвівся.

— Мій принце, — офіційно розпочав я. — Прошу вашої ласкавої згоди звільнити мене завтра від обов’язків, оскільки я… маю певні особисті справи.

Якусь мить він залишив мене стояти. Потому озвався:

— Ох, сідай, Фітце. Дріб’язково. Думаю, що з мого боку це було дріб’язково. Думки про Регала завжди викликають у мене такий стан. Звичайно, можеш мати свій день, хлопче. Якщо хтось запитає, ти виконуєш моє доручення. Можу я спитати, що це за невідкладні справи?

Я глянув на язички полум’я, що стрибали в каміні.

— Близька мені людина жила в Сілбеї. Я мушу довідатися…

— Ох, Фітце, — у голосі Веріті було більше співчуття, ніж я міг витримати.

Мене накрила з головою раптова хвиля втоми. Я тішився, що знову можу сісти. Руки почали тремтіти. Я сховав їх під стіл і стиснув. Далі відчував тремтіння, але принаймні ніхто тепер не бачив моєї слабкості.

Він кашлянув.

— Йди до своєї кімнати та відпочинь, — приязно сказав мені. — Хочеш, щоб хтось поїхав завтра з тобою в Сілбей?

Я тупо похитав головою, зненацька й болісно збагнувши, що я там відкрию. Через цю думку мені зробилося зле. Я здригнувся у черговій судомі. Намагався повільно дихати, щоб заспокоїтись і відсунути загрозу нападу. Я не міг витримати думки, що зганьбився б цим перед Веріті.

— Сором мені, а не тобі, бо я забув, як сильно ти хворів. — Він мовчки підвівся. Поставив перед собою келих вина. — Тобі дісталися удари, які були відведені від мене. Мені вкрай прикро, що я прирік тебе на це.

Я змусив себе зустрітися поглядом з Веріті. Він знав усе, що я хотів приховати. Знав, і його мучило почуття провини.

— Таке трапляється нечасто, — запевнив я його.

Він усміхнувся, але вираз його очей не змінився.

— Ти чудовий брехун, Фітце. Не думай, що твій вишкіл пішов даремно. Але ти не можеш обдурити того, хто пробув з тобою стільки часу, не лише ці кілька днів, але й тоді, коли ти нездужав. Якби хтось інший казав тобі, наче знає, як ти почуваєшся, можеш вважати це звичайною чемністю. Але від мене прийми це як правду. І я знаю, що з тобою слід поводитися, як із Баррічем. Не пропонуватиму тобі румака через кілька місяців. Натомість, якщо хочеш, дам тобі руку й допоможу дійти до твоєї кімнати.

— Я впораюся, — твердо сказав я. Розумів, яку честь він мені виявив, але також і те, як виразно він помітив мою слабкість. Я хотів бути сам, щоб приховати її.

Він кивнув, мовляв, розумію:

— Якби ти опанував Скілл, я міг би запропонувати тобі силу. Я надто часто брав її у тебе.

— Я не зміг би, — пробурмотів я, не приховуючи, як не подобається мені думка відбирати в когось силу. Відразу ж пошкодував про це, на мить побачивши сором в очах мого принца.

— Колись я теж міг гордо це сказати, — тихо мовив він. — Йди, хлопче, відпочинь.

Він повільно відвернувся від мене. Заходився розкладати чорнило й пергамент. Я тихо вийшов.

Ми просиділи в кімнаті весь день. Надворі вже стемніло. У замку панував спокійний настрій зимового вечора. Зі столів уже прибрано, люди зібралися довкола камінів у Великій залі. Співатимуть менестрелі або ж лялькар, змусивши до руху гурт своїх маріонеток, покаже якусь історію. Хтось кріпитиме оперення до стріл, хтось орудуватиме голкою, діти крутитимуть дзиґи, гратимуться у складанки або дріматимуть на батьківських колінах, у батьківських обіймах. Усе спокійно. Надворі дмуть зимові шторми, гарантуючи нам безпеку.

Я йшов з обережністю п’яного, оминаючи спільні зали, де ввечері збиралися люди. Склав руки і згорбився, нібито змерз, утихомиривши так дрижання долонь. Повільно піднявся першим прольотом сходів, наче глибоко задумався. На сходовому майданчику я дозволив собі короткий перепочинок, полічивши до десяти, а затим змусив себе до наступного підйому.

Але тільки-но я поставив ногу на першу сходинку, до мене згори плигнула Лейсі. Пухкенька жіночка, на кількадесят років старша від мене, вона й досі спускалася, по-дитячому перестрибуючи сходинки. Дострибавши донизу, вхопила мене з криком: «Ти тут!» Наче я був ножицями, загубленими нею з кошичка для шиття. Міцно стиснула моє плече і скерувала мене до коридору.

— Я сьогодні вже разів із десять бігала сходами, як ніколи. Матінко, як же ти виріс. Леді Пейшенс себе не тямить, а все через тебе. Спершу сподівалася, що ти за хвилину постукаєш у двері. Вона так тішилася, що ти повернувся!

Перервала, щоб глянути на мене своїми ясними пташиними очима.

— Це було сьогодні вранці, — звірилася вона мені. — Ти нездужав! Такі круги в тебе довкола очей!

Не даючи мені змоги відповісти хоч словом, додала:

— Коли ти не з’явився пополудні, почала ображатися і трішки сердитися. Увечері сердилася так, що не могла їсти. Зрештою вирішила повірити чуткам, наче ти серйозно хворий. Вона певна, що ти або звалився десь непритомний, або ж Барріч тримає тебе у стайнях, змусивши прибирати за кіньми та собаками, хай яке там твоє здоров’я. Ми вже, ми осьдечки, заходь усередину, я його тримаю, міледі!

І втягла мене в кімнату Пейшенс.

Щебетання Лейсі звучало якось дивно, наче вона чогось уникала. Невпевнено входячи, я задумався, чи сама Пейшенс не хворіла або ж чи не спіткало її якесь нещастя. Якщо так, то на її спосіб життя це геть не вплинуло. Її кімнати мали звичний вигляд. Уся її зелень пнулася вгору, вилася й губила листя. Але звичний розгардіяш збагатився новим шаром, що свідчило про нові зацікавлення принцеси. До звіринця додалися два голуби. По кімнаті розкидано кільканадцять підків. На столі горіла товста свічка з мірики, що виділяла приємний аромат, але закапувала воском сушені квіти і трави на таці обіч. Така ж небезпека загрожувала в’язці дивних різьблених паличок. Вони нагадували палички, які ч’юрди використовують для віщування. Коли я увійшов, маленька товстенька тер’єриха принцеси підступила до мене привітатися. Я нахилився її погладити, а тоді засумнівався, чи зумію встати. Щоб приховати свою забарність, обережно підняв з підлоги табличку. Вона була доволі старою і, ймовірно, рідкісною. Пояснювала, як ворожити за допомогою паличок. Пейшенс одвернулася від кросен, щоб привітати мене.

— Ой, встань, не дурій, — гукнула вона, побачивши мене схиленим. — Опускатися на коліно — це ідіотизм. А може, думаєш, дозволю тобі забути, як ти нечемно повівся, не прийшовши до мене одразу ж? Що ти мені приніс? Як мило! Звідки ти знав, що я це вивчаю? Знаєш, я обшукала всі бібліотеки замку й дуже мало знайшла про віщувальні палички!

Взяла у мене табличку й усміхнулася з гаданого подарунка. Лейсі підморгнула мені, зиркнувши через плече. Я відповів їй, ледь стенувши плечима. Глянув на леді Пейшенс, що примостила табличку поверх хиткого стосу їй подібних. Принцеса повернулася до мене. Якусь мить тепло до мене придивлялася, тоді прикликала на обличчя грізну міну. Брови над горіховими очима насупилися, а маленькі рівні губи стислись у тверду лінію. Ефект цієї суворості дещо псувало те, що тепер вона сягала мені лише по плече, а в її волоссі заплуталися два листочки плюща.

— Даруйте, — сказав я і відважно вишарпнув їх із неслухняних темних кучерів. Вона забрала їх у мене, наче це було чимось важливим, і поклала на вершині стосу табличок.

— Де ж ти був усі ці місяці, коли так тебе тут бракувало? — забідкалася вона. — Наречена твого дядька прибула кілька місяців тому. Ти пропустив церемонію вінчання, весільний бенкет, танці та збори шляхти. Я тут напружую всі сили, аби побачити, що з тобою поводяться як із сином принца, а ти сидиш там, уникаючи всіх товариських обов’язків. А повернувшись додому, не приходиш мене відвідати, а крутишся по замку, базікаючи аби з ким, і одягнений, як мандрівний лудильник. З якого дива ти обтяв так волосся?

Дружина мого батька, колись болісно вражена, що він сплодив дошлюбного бастарда, змінила давню огиду до мене на агресивні спроби мене вдосконалити. Інколи це було тяжче витримати, ніж попереднє ігнорування. У цю мить вона натискала на мене:

— Ти не думав, що тут тебе чекають товариські обов’язки, важливіші, ніж волочитися з Баррічем та пильнувати коней?

— Мені дуже прикро, міледі. — З досвіду я знав, що з Пейшенс краще не сперечатися. Її ексцентричність полонила колись принца Чівелрі. У гарні дні вона мене розважала, але цього вечора буря її емоцій накрила мене з головою. — Певний час я нездужав. Не почувався достатньо добре, щоб подорожувати. А коли нарешті одужав, нас затримала погода. Мені шкода, що я пропустив весілля.

— І це все? Це єдина причина твого запізнення?

Вона говорила різким тоном, наче підозрюючи якусь огидну брехню.

— Так, — поважно відповів я. — Але я про вас думав. Маю для вас гостинці у своїх в’юках. Я ще не забрав їх зі стайні, проте завтра ними займуся.

— А що це таке? — спитала вона, цікава, як дитина.

Я набрав повні груди повітря. Відчайдушно прагнув опинитися в ліжку.

— Це такий гербарій. Невеликий і простий, бо це ламкі речі, а більш оздоблені не витримали б дороги. Ч’юрди не вживають табличок чи сувоїв для опису рослин, як це робимо ми. Натомість це дерев’яна скринька. Відкривши її, ви побачите воскові моделі рослин, забарвлені належним кольором і насичені потрібним ароматом, щоб легше їх вивчати. Написи, звичайно, письмом ч’юрдів, а все-таки думаю, що вам сподобається.

— Звучить цікаво, — сказала Пейшенс, а її очі засвітилися. — Не можу дочекатися, щоб їх побачити.

— Може, принести йому крісло, міледі? — втрутилася Лейсі. — На вигляд геть недужий.

— Ох, звичайно, Лейсі. Сідай, хлопче. Розкажи, на що ти хворів?

— Я з’їв якесь чужинське зілля, і воно дуже мені пошкодило.

От. Це навіть відповідало правді. Лейсі принесла мені стільчик, і я вдячно сів. Мене накрила хвиля втоми.

— Ах, розумію. — Вона вже й викинула з голови мою хворобу. Зітхнула, оглянулася довкола й вимогливо спитала:

— Розкажи мені, чи ти колись думав про шлюб?

Раптова зміна теми була такою звичною для Пейшенс, що я мимоволі всміхнувся. Намагався зосередитися на цьому питанні. На мить я побачив Моллі, її щоки зарум’янилися від вітру, що розвівав її темне волосся. Моллі. Завтра, — обіцяв я собі. Сілбей.

— Фітце! Припини! Не дозволю тобі дивитися крізь мене так, начеб мене тут не було. Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Я ледве змусив себе повернутися до дійсності.

— Не зовсім, — щиро відповів я. — День видався тяжким…

— Лейсі, принеси хлопцеві чашку вина з ягід бузини. Він має виснажений вигляд. Може, це не найкращий час для розмови, — завагалася леді Пейшенс. Уперше вона по-справжньому глянула на мене, в її очах з’явилася невдавана турбота.

— Можливо, — тихо натякнула вона, — я не все знаю про твої пригоди?

Я глянув на свої підбиті гірські черевики. Бажання зізнатися здійнялося в мені хвилею, а тоді ця хвиля опустилася й відпливла під тиском небезпеки, що Пейшенс довідається всю правду.

— Довга подорож. Погана їжа. Брудні заїзди з несвіжими постелями й липкими столами. Це все зібралося докупи. Не думаю, що ви хотіли б знати всі подробиці.

Сталася дивна річ. Наші очі зустрілися, і я збагнув, що вона бачить мою брехню. Повільно кивнула, приймаючи її необхідність, і відвела очі. Я задумався, скільки разів мій батько казав їй подібну неправду. І чого коштувало їй кивати головою?

Лейсі вклала мені в руки чашку вина. Я підняв її, і солодкий опік першого ковтка повернув мене до життя. Я тримав чашку обома руками, і мені вдалося поверх неї всміхнутися Пейшенс.

— Розкажіть мені, — почав я, і, всупереч моїй волі, голос у мене задеренчав, наче у старця. Я відкашлявся, щоб привести його до ладу. — Розкажіть, як вам тут велося? Так собі міркую, що поява в Оленячому замку королеви зробила ваше життя повнішим. Розкажіть мені про все, що я пропустив.

— Ох, — сказала вона, наче її вкололи шпилькою. Тепер настала черга Пейшенс опустити погляд. — Ти ж знаєш, що я з натури самітниця. І здоров’я часто мене підводить. Розваги допізна, танці та розмови змушують мене пізніше два дні відлежати. Ні. Я була представлена королеві та раз чи двічі сиділа біля неї за столом. Але вона молода, завжди зайнята, втягується у нове життя. А я стара дивачка, і моє життя заповнене власними інтересами…

— Кеттрікен поділяє вашу любов до рослин, — ризикнув я перебити її. — Ймовірно, вона б дуже зацікавилася…

Раптом я здригнувся всім тілом, а мої зуби зацокотіли.

— Я просто… трішки змерз.

Я попросив пробачення і знову підняв до губ чашку з вином. Ковтнув більше, ніж збирався. Мої руки затремтіли, а вино вилилося мені на підборіддя та на сорочку. Я підстрибнув, жахнувшись, а зрадницькі долоні випустили чашку. Вона впала на килим і покотилася, залишаючи слід криваво-червоного вина. Я знову різко сів і охопив себе руками, намагаючись опанувати тремтіння.

— Я дуже втомлений, — спробував я промовити.

Лейсі підійшла до мене з рушничком і витирала мене, доки я його в неї не відібрав. Сам витер собі підборіддя й зібрав більшість вина із сорочки. Але, схилившись, щоб витерти те, що розлилося, ледь не впав навзнак.

— Ні, Фітце, забудь про це вино. Ми самі приберемо. Ти втомлений і не зовсім здоровий. Прийдеш побачитися зі мною, коли відпочинеш. Я мала до тебе одну серйозну розмову, але вона ще одну ніч почекає. А тепер іди, хлопче. Іди до ліжка.

Я встав, вдячний за ласку відстрочки, та обережно відкланявся. Лейсі супроводжувала мене аж до дверей, а тоді стояла, неспокійно дивлячись мені вслід, аж доки я не дійшов до сходів. Я намагався йти так, начеб стіни та підлога не ходили ходором. Зупинився біля сходів, махнув їй рукою на прощання, а затим рушив угору. Здолавши три сходинки і зникнувши їй з очей, я зупинився, щоб спертися об стіну та перевести дух. Здійняв руки, щоб затулити очі від блиску свічок. У голові мені раз у раз паморочилося. Розплющивши очі, я бачив усе, наче крізь райдужний туман. Тож міцно їх заплющив і притис долоні до обличчя.

Я почув легкі кроки, що тихо до мене наближалися. Зупинилися за дві сходинки наді мною.

— З вами все гаразд, пане? — невпевнено спитав хтось.

— Я трохи перепив, — збрехав я. Звичайно, через вино, яке я вилив на себе, несло від мене як від пияка. — За мить покращає.

— Дозвольте, я допоможу вам піднятися сходами. Тут небезпечно спотикатися.

Тепер у голосі мого співрозмовника з’явилася нотка осуду. Я розплющив очі й глянув крізь пальці. Синя спідниця. З практичної тканини, яку носять усі слуги. Без сумніву, вона вже мала раніше справу з п’яними.

Я похитав головою, але вона проігнорувала це, як і я зробив би на її місці. Сильна рука схопила моє плече, тимчасом як друга рука охопила талію.

— Ходімо по сходах, — підбадьорила вона мене. Я мимоволі сперся на неї і пошкутильгав до найближчого сходового майданчика.

— Дякую, — пробурмотів я, думаючи, що тепер вона мене відпустить, але вона й далі міцно мене тримала.

— Ви впевнені, що живете на цьому поверсі? Знаєте, приміщення для слуг ще на поверх вище.

Я кивнув головою.

— Треті двері. Якщо ви не заперечуєте.

Вона мовчала довше, ніж хвилину.

— Це кімната бастарда.

Слова були кинуті як холодний виклик.

Я не здригнувся від них, як це бувало колись. Я й голови не підняв.

— Так. Можете йти.

Я холодно відпустив її.

Замість піти собі, вона підійшла ближче, вхопила мене за волосся, ривком підняла мені голову й зазирнула в обличчя.

— Новачок! — люто засичала вона. — Я б тебе мала збити з ніг і так покинути.

Я звів голову. Не міг зосередити погляду на її очах, але, попри те, я знав її, обрис її обличчя, як її волосся падає на плечі, її запах, як у літнього полудня. Мене затопила хвиля полегшення. Це Моллі, Моллі-свічкарка.

— Ти жива! — скрикнув я. Серце стрепенулося, як спіймана на вудку риба. Я обійняв її за плечі й поцілував.

Принаймні спробував поцілувати. Вона твердою рукою відштовхнула мене, жорстко кажучи:

— Я ніколи не поцілую п’яного. Це обіцянка, яку я собі дала, і завжди її дотримуватимусь. І жоден п’яний мене не цілуватиме.

Її голос був напруженим.

— Але ж я не п’яний, я… хворий, — протестував я. Від хвилювання моя голова йшла обертом сильніше, ніж будь-коли раніше. Ноги піді мною підгиналися. — Та це байдуже. Ти тут і в безпеці.

Вона підтримала мене рефлективним рухом, якого навчилася, опікуючись батьком.

— О. Я бачу. Ти не п’яний. — В її голосі змішувалися осуд і недовіра. — А ще ти не писарчук. І не попихач у стайні. Чи ти з людьми завжди починаєш брехнею? Здається, що ти завжди брехнею й закінчуєш.

— Я не брехав, — сказав я тремтячим голосом, засоромлений злістю в її голосі. Хотів, але не смів заглянути їй в очі. — Я просто не сказав тобі… це надто складно. Моллі, я просто радий, що з тобою все гаразд. І ти в Оленячому замку! Я ж думав вирушити тебе шукати.

Вона далі стискала мене, підтримуючи на ногах.

— Я не п’яний. Справді. Я тільки тепер збрехав, бо соромився зізнатися, що слабкий.

— І тому брехав, — її голос був як батіг. — Ти мав би більше соромитися брехні, Новачку. Чи синові принца можна брехати?

Вона відпустила мене, і я сперся об стіну. Намагався зібрати докупи вихор своїх думок, змусивши заодно тіло стояти рівно.

— Я не принців син, — сказав я нарешті. — Я байстрюк. Це геть інше. І так, це надто принизливо, щоб зізнатися. Але ж я ніколи не казав тобі, що я не бастард. Коли я був з тобою, то завжди почувався Новачком. Добре було мати кілька друзів, що дивилися на мене й думали «Новачок», а не «Бастард».

Моллі не відповідала. Натомість брутальніше, ніж досі, вхопила мене за комір сорочки й поволокла коридором до моєї кімнати. Дивно, якою сильною може бути розлючена жінка. Штовхнула двері, наче вони були її особистим ворогом, і потягла мене в бік ліжка. Підтягнувши майже до його краю, відпустила, і я звалився на ліжко. Але зумів поправитись і сісти. Міцно зчепивши руки й затиснувши їх коліньми, опанував тремтіння. Моллі стояла, дивлячись на мене. Я не міг чітко її побачити. Контури її постаті розпливалися, риси обличчя були розмитими, але судячи з того, як вона стояла, не тямилася від люті.

Через хвилину я ризикнув озватися:

— Ти мені снилася. Коли мене тут не було.

Вона далі мовчала. Я трохи посміливішав.

— Мені снилося, що ти була в Сілбеї. Коли на нього напали. — Через зусилля, щоб голос не дрижав, слова звучали напружено. — Мені снилася пожежа й напад піратів. У моєму сні було двоє дітей, яких ти мусила захистити. Здавалося, що це твої діти.

Її мовчання протистояло моїм словам, наче стіна. Мабуть, думала, що я стократний дурень, який щось там белькоче про сни. І чому, ох, чому з усіх людей на світі, які могли мене бачити таким уламком людини, чому це була саме Моллі? Мовчання тривало довго.

— Але ти була тут, в Оленячому замку, і в безпеці. — Я намагався заспокоїти свій тремтячий голос. — Я радий, що ти в безпеці. Але що ти робиш в Оленячому замку?

— Що я тут роблю? — Її голос був так само напруженим, як мій. Гнів зробив його холодним, але я подумав, що в ньому чути нотку страху. — Я прийшла шукати друга.

Замовкла, наче слова стали їй поперек горла. Коли заговорила знову, голос її був удавано спокійним, майже чемним.

— Бачиш, мій батько помер і залишив мені самі борги. Тож кредитори відібрали у мене крамничку. Я пішла жити до родичів. Допомагала їм на жнивах, щоб заробити грошей і почати все спочатку. В Сілбеї. Хоча не можу навіть здогадатися, звідки ти це знаєш. Я трохи заробила, а мій брат у перших готовий був позичити мені решту. Врожай був добрим. Я мала повернутися до Баккіпа наступного дня. Але на Сілбей напали. Я була там з моїми племінниками…

Її голос потихшав і урвався. Я згадував разом з нею. Кораблі, вогонь, регіт жінки з мечем. Я глянув на неї і майже зумів зосередити погляд. Говорити не міг. Але вона кудись дивилася, мені над головою. Говорила спокійно.

— Мої родичі все втратили. Але й так мали себе за щасливців, бо діти вціліли. Я не могла просити в них позички. Насправді вони навіть не змогли б заплатити мені за роботу, якби я цього просила. Отож я повернулася до Баккіпа, наближалася зима, а я не мала де зупинитися. Я подумала, що завжди приятелювала з Новачком. Якщо є хтось, у кого я могла б позичити грошей, щоб втримати голову над водою, то це, напевне, він. Отож я пішла до замку та питалася за хлопцем-писарчуком. Але всі знизували плечима й посилали мене до Федврена. А Федврен вислухав, як я тебе описала, насупився і послав мене до Пейшенс.

Моллі значуще зупинилася. Я намагався уявити цю зустріч, але, здригнувшись, відігнав цю думку.

— Вона взяла мене покоївкою, — тихо промовила Моллі. — Сказала, що це найменше, що вона повинна зробити для мене після того, як ти мене збезчестив.

— Я тебе збезчестив? — я схопився на ноги. Світ довкола мене хитався, а перед очима то все пливло, то спалахували іскри. — Як це? Як я тебе збезчестив?

Голос Моллі був тихим і спокійним.

— Вона сказала, що ти, очевидячки, здобув мої почуття, а потім мене покинув. Повіривши твоїм брехливим запевненням, наче колись ти зі мною одружишся, я піддалася твоїм залицянням.

— Я не… — Я здригнувся. — Ми були друзями. Я не знав, що ти почуваєш щось більше, ніж…

— Ти не знав? — вона звела вгору підборіддя. Я знав цей жест. Шість років тому йому на зміну прийшов би стусан мені в живіт. Навіть і тепер я здригнувся. Але, заговоривши, вона тихо промовила:

— Напевне, я повинна була чекати, щоб ти це сказав. Це ж так легко сказати.

Тепер настала моя черга відпарирувати:

— Це ж ти мене залишила навіть без слова прощання. Ще й не сама, а з цим моряком, Джейдом. Думаєш, я про нього не знаю? Моллі, я там був. Бачив, як ти береш його під руку і йдеш з ним. Чого ж ти не прийшла до мене, перш ніж від’їхати з ним?

Вона схопилася:

— Я була жінкою з перспективами. А тоді мимоволі стала боржницею. Думаєш, я знала про батькові борги і не переймалася ними? Ні, кредитори почали стукати у двері лише після його похорону. Я втратила все. Невже я мала прийти до тебе жебрачкою, сподіваючись, що ти зі мною поберешся? Я думала, що небайдужа тобі. Думала, що ти хотів… Прокляни тебе Ель, чого я маю тобі в цьому зізнаватися?

Її слова вдаряли мене, як камінці. Я знав, що її очі палають, а щоки почервоніли.

— Я думала, ти хочеш зі мною одружитися, хочеш, щоб ми мали спільне майбутнє. Я хотіла щось внести, не приходити до тебе без жодного пенні та без перспектив. Уявляла собі нас у крамничці, я зі своїми свічками, зіллям і медом, а ти зі своїм писарським умінням… І от пішла до свого брата в перших, щоб попросити позички. Він не мав грошей, але відвіз мене до Сілбея, щоб я порозмовляла з його старшим братом Флінтом. Я тобі казала, як це закінчилося. Я повернулася з рибальським судном, а за проїзд заплатила роботою — патрала та солила рибу. Повернулась у Баккіп, як побитий собака. Проковтнула свою гордість, того ж дня пішла до тебе й довідалася, яка дурна я була, як ти прикидався і мене обманув. Ти не Новачок, ти справді байстрюк. От ти хто.

Якусь мить я прислухався до дивного звуку, намагаючись зрозуміти, що це. Тоді збагнув. Вона плакала, хлипаючи. Я знав, що коли спробую підвестися і підійти до неї, то впаду навзнак. Або ж вона мене так ударить, що зіб’є з ніг. Тож по-дурному, наче справжній п’яниця, повторив:

— Гаразд, а що ж тоді Джейд? Чому тобі так легко було піти до нього? Чому ти спершу не прийшла до мене?

— Я ж тобі кажу! Він мій брат у перших, ти недоумку! — її гнів спалахнув крізь сльози. — Як маєш клопоти, то звертаєшся до родини. Я попросила в нього допомоги, а він забрав мене до сімейного господарства, щоб я там допомагала на жнивах.

Хвилина тиші. Тоді недовірливо:

— Ти що думаєш? Чи я належу до тих, що можуть мати когось збоку?

Потім крижаним тоном:

— Що я дозволила б тобі упадати за мною, а тим часом зустрічалася з кимсь іншим?

— Ні, я б цього не сказав.

— Ну звісно, — промовила так, начебто це все пояснювало. — Ти — як мій батько. Він завжди вважав, що я брешу, бо сам постійно брехав. Як і ти. «Ох, я не п’яний», тим часом від тебе тхне і ти ледь тримаєшся на ногах. І ця твоя дурнувата баєчка: «Мені снилося, що ти була в Сілбеї». Усі в місті знали, що я поїхала до Сілбея. Мабуть, ти почув цю всю історію, сидячи в якійсь таверні.

— Ні, Моллі, це не так. Ти мусиш мені повірити.

Я вхопився за покривала ліжка, щоб випростатися. Вона відвернулася від мене.

— Ні, не мушу! Нікому не мушу вірити.

На мить замовкла, аби щось обдумати.

— Знаєш, колись давно, я ще тоді була зовсім малою. Ще до того, як ми з тобою зустрілися.

Її голос став напрочуд спокійним. Позбавленим виразу, але спокійним.

— Це було на Весняному святі. Пам’ятаю, як я попросила в батька кілька пенні, щоб заплатити за ворожбу. А він мені дав ляпаса і сказав, що не викидатиме гроші на такі дурниці. Тоді зачинив мене у крамниці й пішов пити. Але я й тоді вміла вибиратися з крамниці. І пішла подивитися до тих яток, де ворожили. Там був один старий, що вгадував долю по кристалах. Знаєш, як вони це роблять. Тримають кристал перед полум’ям свічки й розповідають про майбутнє по тому, які кольори падають тобі на обличчя.

Замовкла.

— Знаю, — підтвердив я, тимчасом як вона мовчала. Знав, який тип магії Загорожі вона має на думці. Я бачив танець кольорових зблисків на обличчі жінки із заплющеними очима. Але зараз я лише прагнув виразно побачити Моллі. Подумав, що коли зустрінуся з нею поглядом, то вона побачить правду в моїх очах. Я хотів насмілитися підвестися, підійти до неї та спробувати обійняти. Але вона думала, що я п’яний, а я знав, що впаду. Не міг зганьбитися перед нею ще раз.

— Багато дівчат і жінок вже почули свою ворожбу. Та я не мала жодного пенні, тож могла лише дивитися. Але невдовзі той старий мене побачив. Мабуть, він думав, що я соромлюся. Спитав мене, чи не хочу я знати свою долю. А я заплакала, бо хотіла, але не мала жодного пенні. Тоді Брінна, жінка рибалки, засміялась і сказала, що я не мушу платити, аби це знати. Усі вже знали моє майбутнє. Я дочка пияка, буду жінкою пияка і матір’ю пияків.

Вона прошепотіла:

— Усі сміялися. Навіть той старий.

— Моллі, — промовив я. Вона, схоже, навіть не почула.

— Я все ще не маю жодного пенні, — сказала вона повільно. — Але принаймні знаю, що дружиною пияка не буду. Не думаю, щоб я навіть хотіла з ним приятелювати.

Двері грюкнули й зачинилися.

…я не знав, що ти мене любиш, а не просто… — дурнувато промовив я до холодної та порожньої кімнати.

Я здригнувся від тремтіння, що зазвичай попереджало про напад. Але я не міг так легко її втратити. Встав, і мені вдалося ступити два кроки, перш ніж підлога піді мною загойдалася і я опустився на коліна. Трохи так постояв, звісивши голову, як собака. Не думаю, що її б зворушило, якби я за нею порачкував. Радше дала б мені копняка. Якби навіть я зумів її знайти. Замість цього я знову поволікся до ліжка й забрався в постіль. Не роздягнувся, лише натяг на себе край покривала. Мій зір затуманився, з кутків наповзала темрява, але я не одразу заснув. Натомість ліг зручніше й подумав, яким дурним хлопцем я був минулого літа. Упадав за жінкою, думаючи, що гуляю з дівчиною. Ці три роки різниці віку дуже багато означали, але я геть неправильно все зрозумів. Я думав, що вона бачить у мені хлопця, і безнадійно прагнув здобути її. Тому поводився, як хлопець, замість намагатися зробити так, щоб вона побачила в мені мужчину. І цей хлопець її поранив, і так, обманув її, і, схоже, втратив назавжди. Темрява зімкнулася, стала суцільною чорнотою, але всередині вирувала іскорка.

Вона любила цього хлопця і бачила в майбутньому наше спільне життя. Я вхопився за цю іскорку і провалився в сон.

Розділ 4 Дилеми

Стосовно Віту та Скіллу я гадаю, що кожна людина має принаймні зародковий хист до них. Я бачив, як жінки зненацька відриваються від своїх справ та йдуть до сусідньої кімнати, де тільки-но прокинулося немовля. Чи може це бути якоюсь формою Скіллу? Також я був свідком мовчазної взаємодії членів команди, що давно плавають на тому ж кораблі. Працюють без слів, наче група Скіллу, тож корабель стає майже живою істотою, а команда — її життєвою силою. Інші відчувають свою спорідненість із певними тваринами й виражають це в гербах та іменах, якими нарікають своїх дітей. Віт відкривається людям, що обдаровані цією спорідненістю. Віт дозволяє розуміти всіх тварин, але народна мудрість запевняє, що більшість тих, які з нього користають, зрештою розвивають зв’язок із певною конкретною твариною. У деяких розповідях ідеться про те, що користувачі Віту переймають поведінку, а там і подобу тварин, з якими вони пов’язані. На мою думку, такі розповіді можна відкинути, їхнім призначенням є відстрашити дітей від тваринної магії.

Я прокинувся пополудні. Моя кімната була холодною. Вогонь геть погас. Моє просякле потом вбрання прилипло до тіла. Я причвалав на кухню, щось перекусив, вибрався було до лазні, але почав тремтіти й повернувся у свою кімнату. Знову заліз у ліжко, здригаючись від холоду. Пізніше хтось увійшов та розмовляв зі мною. Не пам’ятаю, що він казав, лише те, що торсав мене за плече. Це було неприємно, але можна було на це не зважати. Я так і зробив.

Коли я прокинувся вдруге, саме вечоріло. У каміні палав вогонь, поблизу нього складено акуратний стіс дров. Біля мого ліжка накрито маленький столик, засланий вишиваною скатертиною з потертими краями. Поверх скатертини на таці лежали хліб, м’ясо та сир. Пузатий горщик із зіллям на дні чекав, щоб туди налили гарячої води з чималого казанка, який парував над вогнем. По той бік каміна поставлено ванну й мило. Упоперек ліжка лежала чиста нічна сорочка, вона не належала до моїх старих. Але, схоже, підходила мені.

Моя вдячність була більшою, ніж здивування. Мені вдалося вибратися з ліжка та скористатися цим усім. Зробивши це, я почувся куди краще. Голова перестала паморочитися, натомість прийшло почуття неприродної легкості, але й воно швидко зникло завдяки хлібові та сиру. Чай мав присмак ельфійської кори. Я відразу ж подумав на Чейда й замислився, чи не він це намагався мене розбудити. Та ні, Чейд завжди кликав мене вночі.

Я саме натягав через голову нічну сорочку, коли двері тихо прочинилися. До кімнати прослизнув блазень. Мав на собі зимову строкату одежину в чорно-білу кратку, через яку його безбарвна шкіра здавалася ще блідішою. Пошите це вбрання було з якоїсь шовковистої тканини, а викроєне так просторо, що висіло на ньому, як на жердині. Він став вищим, а навіть ще тоншим, якщо таке взагалі можливо. Як завжди, його білі очі вражали, навіть на безкровному обличчі. Він посміхнувся, а тоді глузливо показав блідо-рожевого язика.

— Це ти, — я обвів рукою кімнату. — Дякую.

— Ні, — заперечив він, хитаючи головою. При цьому його бліде волосся, що спливало з-під ковпака, метлялося, наче ореол. — Але я був співучасником. Дякую, що вмився. Завдяки цьому обов’язок наглядати за тобою стає менш обтяжливим. Тішуся, що ти не спиш. Ти страшенно хропеш.

Я не перейнявся цим коментарем.

— Ти підріс, — зауважив я.

— Так. Як і ти. А ще ти хворів. І досить довго спав. А тепер ти прокинувся, скупався та наївся. Усе ще маєш жахливий вигляд, але від тебе бодай не тхне. Уже пізній полудень. Є ще якісь очевидні факти, які ти хотів би викласти?

— Ти мені снився. Коли мене тут не було.

Він з ваганням глянув на мене.

— Невже? Але зворушливо. Я не можу сказати, щоб ти мені снився.

— Мені тебе бракувало, — сказав я і втішився з короткого зблиску подиву на блазневому обличчі.

— Як кумедно. Можливо, це тому, що ти сам часто грався у блазня?

— Можливо. Сядь. Розкажи мені, що тут без мене відбувалося.

— Не можу. Король Шрюд мене чекає. Чи, радше, не чекає, і саме тому я повинен тепер до нього йти. Коли почуєшся краще, мусиш піти й побачитися з ним. Особливо якщо він тебе не чекає.

Він різко повернувся. Вийшов за двері і зненацька повернувся знову. Підняв руку. До довгого рукава пришито було смішні дзвіночки. Він дзенькнув ними до мене:

— Бувай, Фітце. Спробуй трохи краще не дозволити себе вбити.

Двері за ним тихо зачинилися.

Я зостався сам. Налив собі чергове горнятко чаю і відпив ковток. Двері знову відчинились. Я зиркнув угору, сподіваючись побачити блазня. Всередину заглянула Лейсі та сповістила:

— Ох, він прокинувся!

А тоді поважно і з натиском промовила:

— Чого ти не сказав, що такий втомлений? Ми смертельно перелякалися, коли ти проспав цілий день.

Не чекаючи запрошення, увірвалася в кімнату, з чистою постіллю та покривалами в руках і леді Пейшенс на п’ятах.

— Ох, він прокинувся! — гукнула вона Лейсі, наче та могла в цьому сумніватися. Обидві цілковито не переймалися тим, що я був у нічній сорочці й дуже цього соромився. Леді Пейшенс сіла на краю ліжка, тимчасом як Лейсі метушилася по кімнаті, намагаючись її прибрати. У моїй порожній спочивальні мало що можна було зробити, але вона зібрала брудний посуд, розворушила вогонь, зацокала язиком над розкиданим одягом і ванною з брудною водою. Я став перед каміном, а вона тим часом стягла постіль з ліжка, замінила її свіжою, зібрала брудний одяг і, зморщивши носа, перекинула його через плече. Ще раз оглянула кімнату, а затим випливла за двері зі своєю здобиччю.

— Я саме збирався прибрати, — засоромлено пробурмотів я, але не скидалося на те, щоб леді Пейшенс це почула. Владно вказала на ліжко, і я неохоче туди забрався. Думаю, я ще ніколи не почувався таким недолугим. Вона це ще й підкреслила, схилившись і підтикавши під мене ковдру.

— Стосовно Моллі, — зненацька проголосила вона. — Твоя поведінка цієї ночі була каригідною. Ти скористався своєю слабкістю, щоб заманити її до своєї кімнати. І дратував своїми нескінченними звинуваченнями. Фітце, я такого не допущу. Коли б ти не був таким хворим, я б на тебе розлютилася. А все-таки я глибоко розчарована. Не можу належно висловитися з приводу того, що ти ошукав бідну дівчину і притяг її сюди. Отож просто скажу, що таке більше не повториться. Твоє ставлення до неї буде шанобливим зі всіх точок зору.

Просте непорозуміння між мною і Моллі раптом стало серйозною проблемою.

— Сталася помилка, — сказав я, намагаючись, щоб це прозвучало впевнено та спокійно. — Ми з Моллі мусимо все з’ясувати. Порозмовляємо наодинці. Задля вашого душевного спокою запевняю вас, що все було не так, як вам здається.

— Пам’ятай, хто ти. Син принца не може…

— Фітц, — твердо нагадав я їй. — Я Фітц Чівелрі. Бастард принца.

Пейшенс мала вражений вигляд. Я знову почув, як змінився, відколи покинув Оленячий замок. Не був уже тим хлопчиком, за яким вона могла наглядати та виправляти його. Мусила побачити мене справжнього. Усе-таки я намагався пом’якшити свій тон, зазначивши:

— Я — не законний син принца Чівелрі, міледі. Лише бастард вашого чоловіка.

Вона сіла на ліжко і глянула на мене. Її горіхові очі втупилися мені в обличчя. Крізь її легковажність і непостійність я розгледів душу, спроможну на сильніший біль та більшу скорботу, ніж я будь-коли підозрював.

— Думаєш, я колись могла про це забути? — тихо спитала вона.

Слова застрягли мені в горлі, коли я шукав відповіді. Мене врятувало повернення Лейсі. Вона мобілізувала двох слуг-чоловіків і кількох малих хлопців. Ті прибрали з кімнати брудну воду й посуд, а тим часом Лейсі наготувала тацю з маленькими тістечками та ще двома чашками й відміряла свіжого зілля, щоб запарити чергову посудину чаю. Ми з Пейшенс мовчали, доки слуги не вийшли з кімнати. Лейсі приготувала чай, налила його всім у чашки, а тоді сіла зі своїм вічним мереживом.

— Саме тому, що ти той, ким є, це більше, ніж просто непорозуміння. — Пейшенс повернулася до попередньої теми, наче я ніколи не посмів її перебити. — Коли б ти був писарчуком у Федврена чи стаєнним челядником, то мав би волю залицятися, до кого завгодно, і побратися, з ким захочеш. Але ти не такий, ти Фітц Чівелрі Провісник. Ти королівської крові. Навіть бастард, — на цьому слові вона ледь затнулася, — з цієї династії мусить дотримуватися певних правил. І поводитися обачно. Обміркуй своє становище в королівському домі. Король мусить висловити свою згоду на твій шлюб. Ти, безперечно, це усвідомлюєш. Сама повага до короля Шрюда вимагає повідомити його про твій намір домагатися прихильності жінки, щоб він міг зважити всі за і проти та сказати, подобається це йому чи ні. І він зважить. Чи це добрий час для весілля? Чи піде це на користь престолові? Чи цей зв’язок прийнятний, чи спричинить скандал? Чи залицяння не заважатиме тобі у виконанні обов’язків? Чи походження дами відповідне? Чи хоче король, щоб ти мав нащадків?

Що більше питань вона ставила, то сильніший шок я відчував. Я вклався на подушках і дивився на балдахін. Досі я ніколи по-справжньому не залицявся до Моллі. Від дитячої приязні ми перейшли до глибшої дружби. Я знав бажання свого серця, але моя голова ніколи не переставала керувати ним. Пейшенс легко прочитала це по моєму обличчю.

— І пам’ятай ще, Фітце Чівелрі, що ти склав іншу клятву. Твоє життя вже належить твоєму королю. Що ти запропонуєш Моллі, побравшись із нею? Те, що йому не знадобилося? Ті уривки часу, коли ти йому непотрібний? Людина, що поклялася служити королю, має обмаль часу для будь-кого іншого. — Зненацька в її очах з’явилися сльози. — Деякі жінки схильні прийняти те, що така людина може чесно запропонувати, і цим вдовольнитися. Іншим цього недостатньо. І ніколи не буде достатньо. Ти повинен… — вона завагалася, і здавалося, що мусить із зусиллям вимовляти ці слова. — Ти повинен взяти це до уваги. Не можна накласти два сідла на одного коня. Навіть якщо він сам цього хоче.

Тут її голос затих. Вона заплющила очі, наче щось її поранило. Тоді глибоко вдихнула і притьмом рушила з місця, немов ніколи не зупинялася.

— А ще одне, Фітце Чівелрі. Моллі є, чи була, жінкою з перспективами. Вона має ремесло й добре на ньому знається. Сподіваюся, вона зуміє завести власну справу, відслуживши тут. А що ти? Маєш гарний почерк, але не можеш претендувати на повне писарське вміння. Добре працюєш у стайнях, але ж не цим ти заробляєш свій хліб. Ти принців бастард. Живеш у замку, тебе годують і зодягають. Але не маєш постійної платні. Ця кімната може бути й зручною, але тільки для однієї особи. Та невже ти сподіваєшся привести сюди Моллі й жити разом з нею? Чи, може, віриш, що король дозволить тобі покинути Оленячий замок? А якщо й так, то невже ти житимеш із дружиною, їстимеш зароблений нею хліб, а сам палець об палець не вдариш? Чи вдовольнишся тим, що вивчиш її ремесло й будеш її підмагачем?

Нарешті вона замовкла. Не сподівалася відповіді на жодне зі своїх питань, а я й не намагався відповідати. Вона знову набрала повітря й підбила підсумок:

— Ти повівся, як бездумний хлоп’як. Я знаю, що ти не мав заміру комусь нашкодити, але мусимо прослідкувати, щоб ніякої шкоди й не було. Ні для кого. А передусім для Моллі. Ти зростав серед пліток та інтриг королівського двору. Вона ні. Чи ти хочеш, щоб про неї говорили, як про твою наложницю, чи, ще гірше, про замкову повію? Довгий час Оленячий замок був суто чоловічим двором. Королева Дезайр була… королевою, але не тримала двору так, як це колись робила королева Констанс. Але тепер в Оленячому замку знову є королева. Сам виявиш, що все тут змінилося. Якщо справді сподіваєшся зробити Моллі своєю дружиною, слід уводити її до цього двору крок за кроком. Або ж вона виявиться парією серед людей із чемними мінами. Я розмовляю з тобою відверто, Фітце Чівелрі. Не хочу бути з тобою жорстокою. Але краще вже буду тепер жорстокою, ніж Моллі має бути приречена на життя серед жорстокості.

Вона говорила спокійно, не зводячи з мене очей.

Чекала, аж доки я безнадійно спитав:

— І що ж я мушу робити?

Якусь мить вона дивилася на свої руки. Тоді знову глянула мені в очі.

— Наразі нічого. Маю на увазі саме це. Я зробила Моллі однією з жінок на моїй службі. Вчу її придворних звичаїв, найкраще, як умію. Вона довела, що є здібною ученицею, а ще дуже милою вчителькою у справах зілля та готування ароматів. Я домоглася, щоб Федврен навчав її грамоти, чого вона найбільше хотіла. Але наразі це й усе. Жінки двору повинні прийняти її як одну з моїх дам, а не подругу бастарда. За певний час можеш почати з нею розмовляти. Але поки що не годиться, щоб ти бачився з нею наодинці, а навіть шукав нагоди побачитися з нею взагалі.

— Але ж я мушу порозмовляти з нею наодинці. Лише раз, недовго, а тоді обіцяю, що дотримуватимуся ваших засад. Пейшенс, вона думає, що я навмисне її ошукав. Думає, що вчорашньої ночі я був п’яним. Я мушу пояснити…

Та Пейшенс хитала головою ще до того, як я вимовив перше слово, і продовжувала це робити, доки я не закрив рота.

— Уже починалися плітки, бо вона прийшла сюди, шукаючи тебе. Так чи інакше, люди перешіптувалися. Але я припинила ці шепоти, запевнивши всіх, що Моллі прийшла до мене, бо потрапила в скруту, а її мати була колись камеристкою леді Гізер за часів двору королеви Констанс. Це правда, і тому вона мала право до мене звернутися, бо хіба ж леді Гізер не була моїм другом, коли я вперше приїхала до Оленячого замку?

— Ви знали матір Моллі? — зацікавлено спитав я.

— Насправді ні. Вона покинула двір і вийшла за свічкаря ще до того, як я приїхала в Оленячий замок. Та я знала леді Гізер, і вона була до мене доброю, — відвела вона моє питання.

— Але я міг би прийти до ваших кімнат порозмовляти з нею, приватно, і…

— Я не хочу скандалу! — твердо заявила вона. — Не ризикуватиму викликати скандал. Фітце, ти маєш ворогів при дворі. Я не дозволю, щоб Моллі стала їхньою жертвою, щоб вони її скривдили, намагаючись уразити тебе. От. Я нарешті достатньо ясно висловилася?

Вона висловилася ясно також стосовно речей, про які, як я досі вірив, нічого не знала. Багато їй було відомо про моїх ворогів? Чи вважала, що це лише інтриги? Але при дворі достатньо й цього. Я подумав про Регала, про його лукаві дотепи, про те, як під час учти він міг обернутися й тихо розмовляти зі своїми підлабузниками, а вони всі пересміювалися й пошепки додавали коментарі до принцових глузувань. Я мав би його вбити.

— З виразу твого обличчя бачу, що ти зрозумів. — Пейшенс підвелася, поставивши свою чашку чаю на стіл. — Лейсі, я вважаю, що тепер ми повинні залишити Фітца Чівелрі, щоб він відпочив.

— Будь ласка, скажіть їй принаймні, щоб вона на мене не сердилася, — благав я. — Скажіть їй, що вчора ввечері я не був п’яним. Скажіть, що я ніколи не хотів її обманути чи завдати їй якоїсь кривди.

— Я не передаватиму таких звісток! Лейсі, ти теж! Думаєш, я не бачила, як ти йому підморгнула? Вимагаю, щоб ви обоє поводилися пристойно. Ти не знаєш Моллі. Майстрині свічкарки. Вона не знає тебе. Так мусить бути. Лейсі, ходімо. Фітце Чівелрі, я сподіваюся, що цієї ночі ти трохи відпочинеш.

Вони залишили мене. Хоча я намагався піймати погляд Лейсі, запевнивши наш союз, вона уникала моїх очей. Двері за ними зачинилися, а я сперся на подушки. Намагався не дозволити, щоб мої думки протестували проти обмежень, накладених на мене Пейшенс. Хай як це дратувало, але вона мала рацію. Я міг лише сподіватися, що Моллі вважатиме мою поведінку бездумною, а не підступною чи негідною.

Я встав з ліжка й пішов розворушити вогонь. Тоді сів біля каміна й оглянув кімнату. Після місяців, проведених у Гірському королівстві, вона здалася мені похмурим місцем. Єдина річ, що претендувала на роль прикраси, була радше закуреним гобеленом. Він зображав, як король Вайздом укладає союз зі Старійшинами. Гобелен дістався мені разом з кімнатою, так само, як кедрова скриня в ногах мого ліжка. Я критично придивився до гобелена. Він був старим і поїденим міллю. Я знав, чому він потрапив сюди, на вигнання. Коли я був молодшим, він викликав у мене нічні кошмари. Виткано його було у старому стилі. Король Вайздом здавався дивно витягненим, тимчасом як Старійшини взагалі не нагадували жодних бачених мною істот. На їхніх опуклих раменах виднілися натяки на крила. А може, то був світловий ореол. Я сперся об камін, щоб краще їх роздивитися.

І задрімав. Прокинувся від протягу на плечі. Таємні двері біля каміна, що вели до володінь Чейда, були спокусливо широко відхилені. Я незграбно встав, потягнувся й рушив угору кам’яними сходами. Так я йшов тут і вперше, дуже давно, одягнений, як і тепер, лише в нічну сорочку. Пішов за страшним старим чоловіком зі спотвореним обличчям і очима гострими та ясними, як у крука. Він запропонував навчити мене вбивати людей. Також запропонував, без слів, що буде моїм другом. Я прийняв обидві пропозиції.

Кам’яні сходинки були холодними. Павутиння, пил і сажа над світильниками на стінах зоставалися незайманими. Очевидно, прибирання не поширилося на ці сходи. Як і на Чейдові апартаменти. Були такими ж хаотичними, непрезентабельними і зручними, як завжди. З одного боку кімнати, де містилася робоча плита, кам’яна підлога була голою і стояв величезний стіл. Як зазвичай, завалений усякою всячиною: ступки й товкачі, липкі тарілочки із залишками м’яса для Слінка, Чейдової ласки, горщики із сушеним зіллям, таблички й сувої, ложечки і щипці, закопчений чайник, який усе ще випускав у помешкання смердючу пару.

Але Чейда тут не було. Ні, він сидів у іншому кінці кімнати, де навпроти каміна з хилитливим вогнем стояло товсто вимощене крісло. Килими кількома шарами, один поверх одного, встеляли підлогу, а на гарно різьбленому столі стояла скляна миска, повна яблук, і карафка літнього вина. Чейд влаштувався у кріслі, тримаючи при світлі почасти розкручений сувій, який саме читав. Чи не відсунув його від очей далі, ніж раніше, і чи його худі руки не стали ще сухішими? Я задумався, чи він постарів за ті місяці, коли мене тут не було, чи це я просто раніше цього не помічав. Його сіра вовняна хламида була такою ж поношеною, як завжди, а довге сиве волосся, що закривало плечі, не відрізнялося від неї кольором. Як зазвичай, я мовчав, доки він не глянув угору й не помітив моєї присутності. Дещо змінилося, а дещо ні.

Нарешті він поклав сувій і глянув у мій бік. Мав зелені очі, а їхній блиск дивував на його обличчі Провісника. Попри віспини шрамів, що покривали йому обличчя й руки, його напівкоролівське походження було майже так само помітним, як у мене. Думаю, я міг би вважати його двоюрідним дідом, але наш учнівсько-наставницький зв’язок був тіснішим, аніж кровні узи. Він зміряв мене поглядом, а я наказав собі випростатися. Він поважним голосом наказав:

— Хлопче, підійди до світла.

Я ступив десяток кроків і дещо спантеличено зупинився. Він вивчав мене так само пильно, як і сувій.

— Якби ми з тобою мали зрадницькі амбіції, то могли б упевнитися, що люди помічають твою схожість із Чівелрі. Я міг би навчити тебе стояти, як він, а його ходу ти вже маєш. Ще показав би, як намалювати риски на обличчі, щоб мати вигляд старшого. Ти майже досяг його зросту. Ти міг би вивчити його словечка і його манеру сміятися. Ми повільно збирали б сили, непомітно, аби наші супротивники навіть не зрозуміли, що вони проґавили. А тоді, одного дня, ми виступили б і здобули владу.

Він замовк.

Я повільно похитав головою. Тоді ми обидва засміялися, і я присів на камені каміна біля його ніг. Тепло вогню приємно зігрівало спину.

— Думаю, це моє ремесло. — Він зітхнув і ковтнув вина. — Мушу думати про такі речі, бо знаю, що інші можуть таке намислити. Одного дня, раніше чи пізніше, якийсь дрібний нобіль повірить, що це оригінальна ідея, і прийде з нею до тебе. Зажди й побачиш, чи я не мав рації.

— Молюся, щоб ти помилявся. Я мав уже вдосталь інтриг, Чейде, і впорався геть не так добре, як сподівався.

— Вийшло не так і зле, враховуючи, з ким ти мав справу. Ти вижив.

Він глянув на вогонь позаду мене. Між нами висіло майже відчутне на дотик питання. Чому король Шрюд відкрив принцові Регалові, що я був навченим королівським убивцею? Чому поставив мене в ситуацію, коли я мав підкорятися і приймати накази від людини, що прагнула моєї смерті? Може, продав мене Регалу, аби відвернути принцову увагу від інших його претензій? Якщо ж я був жертовним пішаком, то чи й досі маю служити наживкою та відвертати увагу молодшого принца? Думаю, що навіть Чейд неспроможний був відповісти на всі мої питання, але вже ставлення якогось із них було найчорнішою зрадою з боку тих, ким були ми обидва: людьми короля. Ми давно віддали своє життя в розпорядження короля Шрюда, для захисту королівської сім’ї. Не нам вирішувати, як він має нас використати. Цей шлях вів до зради.

Отож Чейд підняв карафку з вином і наповнив для мене склянку. Якийсь час ми розмовляли про речі, що не мали для нас життєвої ваги, але були тим ціннішими. Я розпитував його про ласку Слінка, а він висловив мені гаряче співчуття з приводу смерті Нюхача. Поставив кілька питань, з яких я зрозумів, що він знає все, викладене мною Веріті, так само, як і більшість стаєнних чуток. Завдяки йому я набрався по вуха дрібних поголосок із замку та відомостей про те, що я пропустив серед челяді за час своєї відсутності. Але, коли я поцікавився його думкою про Кеттрікен, нашу королеву-в-очікуванні, його обличчя посерйознішало.

— Перед нею тяжка дорога. Прибула до двору, де до її приїзду не було королеви, а сама вона і є королевою, і не є. Прибула в тяжкі часи до королівства, якому загрожують і піратські наїзди, і громадські заворушення. Але найскладнішим для неї є те, що вона прибула до двору, який не розуміє її уявлення про королівську місію. Потрапила в облогу святкувань та зустрічей на її честь. Вона звикла жити серед своїх людей, сама займатися своїми садами, кроснами й кузнею, вирішувати суперечки й жертвувати собою, щоб полегшувати труднощі своїх підданих. А тут вона виявила, що її товариство — це тільки шляхта, привілейована й заможна. Їй незбагненна насолода від споживання витонченого вина й екзотичних страв, демонстрації одягу з дорогої тканини та вихваляння коштовностями, які є головною метою таких зібрань. Крім того, вона «не має доброго вигляду». На свій лад вона вродлива. Але надто велика, надто м’язиста, надто білява серед жінок Оленячого замку. Як бойовий румак поміж легких мисливських. У неї добре серце, але не знаю, чи достатньо їй сил для цього завдання, хлопче. По правді, мені її шкода. Приїхала сама, знаєш. Її нечисленний супровід давно повернувся в гори. Отож вона дуже самотня, незважаючи на те, що багато придворних запобігає її ласки.

— І незважаючи на Веріті, — засмучено сказав я. — Він не робить нічого, щоб розвіяти її самотність, навчити її наших звичаїв?

— Веріті має для неї мало часу, — прямо сказав Чейд. — Він намагався пояснити це королю Шрюду, перш ніж було укладено шлюб, але його не почули. Ми з королем Шрюдом були захоплені політичними перевагами цього союзу. Я забув, що тут, при цьому дворі, день за днем житиме жінка. Веріті має повні руки роботи. Коли б вони були лише парою людей і мали час, то, думаю, прихилилися б одне до одного. Але тут і зараз мусять докладати всіх зусиль, щоб усе мало добрий вигляд. А незабаром від них вимагатимуть спадкоємця. Вони не мають часу добре пізнати одне одного, не кажучи вже про прихильність.

Мабуть, він помітив біль на моєму обличчі, бо додав:

— Хлопче, у королівській родині так було завжди. Чівелрі та Пейшенс були винятком. І купили своє щастя ціною політичної вигоди. Нечувано, щоб король-в-очікуванні одружився з кохання. Я певний, що ти вже безліч разів чув, якою дурницею це було.

— І я завжди задумувався, наскільки він цим переймався.

— Це йому дорого коштувало, — тихо сказав Чейд, — але не думаю, щоб він шкодував через своє рішення. Але він був королем-в-очікуванні. Ти не маєш такої свободи дій.

От і воно. Я здогадувався, що він усе знає. Даремно сподіватися, що нічого про це не скаже. Я почув, як повільно червонію.

— Моллі.

Він повільно кивнув головою.

— Одна річ, коли це діялося внизу, в місті, а ти ще був більш чи менш дитиною. На це можна заплющити очі. Але зараз на тебе дивляться як на дорослого. Коли вона прийшла сюди, питаючи про тебе, язики почали молоти, а люди вигадувати всяке. Пейшенс напрочуд спритно зуміла втишити плітки й опанувати ситуацію. Не те, щоб я залишив цю жінку тут, будь моя воля. Але Пейшенс достатньо добре зі всім упоралася.

— Цю жінку… — повторив я слова, які мене вкололи. Якби він сказав «цю дівку», це не вразило б мене гостріше. — Чейде, ти неправильно судиш про неї. І про мене теж. Це почалося з нашої дружби, дуже давньої, і якщо хтось… помилково оцінив ситуацію, то це я, а не Моллі. Я завжди думав, що мої друзі в місті та час, який я проводив там як Новачок, належали тільки мені…

Я зупинився, чуючи лише дурість своїх слів.

— Ти думав, що можеш вести два життя? — Голос Чейда був тихим, але суворим. — Хлопче, ми належимо королю. Ми люди короля. Наше життя належить йому. Кожна хвилина кожного дня, уві сні чи наяву. Ти не маєш часу на власні клопоти. Лише на королівські.

Я трохи відсунувся, щоб глянути у вогонь. Обдумував у цьому світлі те, що я знав про Чейда. Ми зустрічалися з ним у темряві, у цих потаємних кімнатах. Я ніколи не бачив його поблизу Оленячого замку. Ніхто не називав мені його імені. Час від часу, переодягнений у леді Тайм, він вирушав у подорож. Колись ми разом їхали всю ніч, щоб побачити перше жахливе перековування у Форджі. Але навіть і це — з наказу короля. Що Чейд має від життя? Кімнату, добру їжу та вино й ласку для товариства. Він був старшим братом Шрюда. Через своє позашлюбне походження не мав права на престол. Невже таке життя мало бути попередником і взірцем мого?

— Ні.

Насправді я так не сказав, та коли глянув Чейдові в обличчя, він прочитав мої думки.

— Я обрав таке життя, хлопче. Якась невдало приготована суміш вибухнула і спотворила мене. Колись я був непоганим із себе. І марнославним. Майже так само марнославним, як Регал. Після того випадку я шкодував, що не помер. Кілька місяців я взагалі не виходив зі своїх кімнат. Коли ж нарешті вийшов, то був переодягненим, не в леді Тайм, тоді ще ні. Але маскування закривало моє обличчя й руки. Я залишив Оленячий замок. Надовго. А коли повернувся, той гарний молодик, яким я був колись, уже помер. Я виявив, що тепер, після смерті, я став значно кориснішим для родини. Насправді в цій історії ще багато чого, хлопче. Але знай, що я сам обрав своє життя. Не Шрюд змусив мене до цього. Я зробив це сам. Твоє майбутнє може бути іншим. Але не думай, що воно належить тільки тобі та що можеш ним командувати.

Цікавість підштовхнула мене:

— Це тому Чівелрі та Веріті знали тебе, а Регал ні?

Чейд дивно усміхнувся:

— Я був наче добрим зведеним дядечком для двох старших хлопчиків, якщо ти можеш у це повірити. А в якомусь сенсі слова, навіть опікуном. Та коли покрився шрамами, то тримався осторонь від них. Регал ніколи мене не знав. Його мати панічно боялася віспи. Думаю, вона вірила у всі легенди про Рябого чоловіка, передвісника хвороб і руйнувань. Як на те пішло, то відчувала майже забобонний страх перед усіма, кому чогось бракувало. Це видно по Регаловій реакції на блазня. Вона ніколи не тримала клишоногої покоївки чи навіть слуги без одного-двох пальців. Ну, так. Після повернення я ніколи не був представлений ні леді, ні народженій нею дитині. Коли Чівелрі став королем-в-очікуванні при Шрюді, я був однією з речей, в які його втаємничили. Був вражений, довідавшись, що він мене пам’ятав і сумував за мною. Того ж вечора привів Веріті, щоб він зі мною побачився. Я мусив його скартати. Їм важко було зрозуміти, що не можуть до мене приходити, коли заманеться. Ці хлопці.

Похитав головою й усміхнувся до своїх спогадів. Я не можу пояснити уколу заздрості, який відчув, і повернувся до своїх справ.

— Як ти думаєш, що я маю зробити?

Чейд стис губи, сьорбнув вина і, подумавши, сказав:

— Наразі Пейшенс дала тобі добру пораду. Ігноруй чи уникай Моллі, але не так, щоб це впадало в очі. Поводься з нею, начеб вона була новою служебкою на кухні: чемно, якщо вже зустрінетесь, але без панібратства. Не шукай її. Присвяти свій час королеві-в-очікуванні. Веріті порадує, що ти її розважаєш. Кеттрікен порадує приязне обличчя. Якщо ти маєш намір добитися дозволу на шлюб із Моллі, королева-в-очікуванні може бути могутнім союзником. А розважаючи Кеттрікен, пильнуй і за нею. Пам’ятай про тих, у чиї інтереси не входить, щоб у Веріті з’явився спадкоємець. Ті самі люди могли б не почуватися задоволеними, якби дітей мав ти. Будь обережним і пильним. Стережись.

— Це все? — розчаровано спитав я.

— Ні. Відпочивай. Регал ужив проти тебе корінь смерті, так?

Я кивнув, і він похитав головою, мружачи очі. Затим глянув мені просто в обличчя.

— Ти молодий. Можеш відновити значну частку здоров’я. Я знав чоловіка, що вижив після такого отруєння. Але тремтів до кінця життя. Я ще бачу в тебе невеликі сліди цього. Вони мало кому помітні, окрім тих, хто добре тебе знає. Але не перевтомлюйся. Втома викликає тремтіння і нечітке бачення. Перенапружившись, матимеш напад. А ти ж не хочеш, щоб хтось знав про твою недугу. Найкраще для цього — вести таке життя, щоб недуга ніколи не проявилася.

— Це ти дав мені ельфійську кору з чаєм? — без потреби спитав я.

Він звів брову:

— З чаєм?

— Можливо, це зробив блазень. Прокинувшись, я застав їжу й чай у своїй кімнаті…

— А якщо це зробив Регал?

Пройшла хвилина, перш ніж я зрозумів:

— Я міг бути отруєний.

— Але цього не сталося. Ні, це не я і не блазень. Це Лейсі. Дехто може виявитися куди розумнішим, ніж тобі здається. Блазень розібрався з твоїм станом, і щось його кольнуло розповісти Пейшенс. Доки вона лементувала, Лейсі потихеньку все влаштувала. Думаю, що в глибині душі вона вважає себе такою ж вітрогонкою, як її господиня. Відкрий їй найменшу щілину, і вона прослизне туди з вітром та займеться впорядкуванням твого життя. Наміри в неї добрі, але, Фітце, ти не можеш їй цього дозволити. Убивця потребує відособлення. Постав на двері замок.

— Фітце? — уголос здивувався я.

— Це ж твоє ім’я. Фітц Чівелрі. І якщо воно, схоже, перестало тебе колоти, тож я так тебе називатиму. Звертання «хлопче» почало мені набридати.

Я кивнув, погоджуючись. Ми погомоніли про інші речі. Зоставалася година до ранку, коли я покинув його безвіконне помешкання і повернувся до себе. Знову ліг у ліжко, але сон тікав від мене. Я завжди стримував прихований гнів, який відчував через своє становище при дворі. Тепер він знову розгорівся, не даючи мені відпочити. Я скинув покривала, одягнув вбрання, з якого виріс, і рушив униз, до Баккіпа.

Різкий вітер з моря дмухнув вогким холодом, наче давши мені мокрого ляпаса. Я закутався в плащ і натяг на голову каптур. Швидко йшов, оминаючи слизькі зледенілі місця на стрімкому спуску до міста. Намагався не думати, але виявив, що енергійний плин крові розігрівав радше мій гнів, ніж моє тіло. Думки мої танцювали, як кінь, прив’язаний до конов’язі.

Коли я вперше опинився в Баккіпі, він був гамірним брудним містечком. За останнє десятиліття виріс і набрав бодай поверхового лоску вишуканості, але його основа зоставалася такою ж простою. Містечко притулилося до скель унизу Оленячого замку, а там, де на зміну скелям прийшли кам’янисті пляжі, склади й ангари будовано на молах і палях. Добра глибока якірна стоянка, що містилася під Оленячим замком, приваблювала торгові кораблі та купців. Далі на північ, де Оленяча Ріка впадала в море, узбережжя було лагіднішим, а широкі річні води несли торгові баржі до Внутрішніх герцогств. Територію біля гирла ріки часто заливали повені, а якірна стоянка була непередбачуваною, бо річка часто міняла своє русло. Мешканці Баккіпа жили, скупчившись на стрімких скелях над портом, наче птахи на Яєчному острові. Тому вузькі, погано бруковані вулиці звивалися туди-сюди впоперек стрімкого схилу, спускаючись униз, до моря. Будинки, склади та заїзди сумирно притискалися до скелі, намагаючись сховатися від вітрів, що дули тут майже безперервно. Угорі, ближче до вершин, амбітніші доми та ділові споруди були дерев’яними, а їхні фундаменти вирізано просто в камені самих скель. Але я небагато знав про ці вищі сфери. У дитинстві я бігав та грався серед скромних крамничок і моряцьких шинків, які стояли майже у воді.

Долаючи дорогу до цієї частини міста, я дійшов іронічного висновку, що і для Моллі, і для мене було б краще, якби ми ніколи не стали друзями. Я заплямував її репутацію, а коли далі виявлятиму їй знаки уваги, то зроблю її мішенню Регалової злості. Якщо ж мова про мене, то страждання, яке я відчував, вважаючи, наче вона з легким серцем покинула мене для іншого, було подряпиною порівняно з теперішньою кровотечею. Адже тепер я знав, що вона має мене за ошуканця!

Я виринув із цих похмурих роздумів, усвідомивши, що зрадницькі ноги принесли мене до дверей її крамнички. Тепер тут торгували чаєм і травами. Саме те, чого найбільше потребував Баккіп: чергова крамниця з чаєм і травами. Я задумався, що сталося з вуликами Моллі. Це змусило мене збагнути, що для Моллі відчуття втрати мусило бути вдесятеро, а то й у сотню разів гіршим. Я так легко погодився з тим, що Моллі втратила батька, а разом з ним засоби для життя і перспективи на майбутнє. Так легко прийняв зміну, що зробила її служницею в замку. Служниця. Я стиснув зуби і йшов далі.

Я безцільно тинявся містом. Попри свій похмурий настрій, зауважив, як сильно воно змінилося за останні шість місяців. Навіть цього холодного зимового дня було переповнене. Будова кораблів притягала більше людей, а більше людей означало більшу торгівлю. Мандри завели мене до таверни, де колись ми з Моллі, Діком і Керрі часто бували й ділилися найменшою порцією бренді. Зазвичай нам діставалося найдешевше ожинове бренді. Я сидів сам і мовчки пив своє мале пиво, але довкола мене працювали язиками, і я багато чого довідався. Не лише будівля кораблів привела до процвітання Баккіпа. Веріті скликав моряків, що мали служити на цих кораблях. На цей заклик відгукнулися численні чоловіки та жінки з усіх Прибережних герцогств. Когось привели сюди гнів і бажання поквитатися за рідних, убитих чи перекованих піратами. Інших манили пригоди та надії на здобич. А багато хто просто не мав жодних інших перспектив у спустошених містечках. Одні походили з рибальських чи купецьких сімей, мали морський досвід і знали морські премудрощі. Інші були колишніми пастухами чи фермерами зі зруйнованих сіл. Це не мало особливої ваги.

Усі вони прибули до Баккіпа, жадаючи пустити кров червоним кораблям.

Поки що багато з них мешкало в старих покинутих складах. Год, майстриня зброї з Оленячого замку, давала їм уроки фехтування, вибираючи придатних, на її думку, до служби на кораблях Веріті. Решті запропонують найнятися солдатами. Надмір людей переповнював місто і юрмився в заїздах, тавернах та харчевнях. Я чув також і скарги на те, що частина охочих найнятися на кораблі були втікачами із Зовнішніх островів. Їх вигнали з власної землі червоні кораблі, що тепер загрожували нашим узбережжям. Вони запевняли, що теж прагнуть помсти, але небагато мешканців Шести герцогств довіряли їм, а деякі міські крамниці відмовлялися їм продавати хоч щось. Це спричинило неприємне напруження у переповненій таверні. У супроводі хихотіння йшла розмова про остров’янина, якого вчора побито в доках. Ніхто не викликав міського патруля. Коли обговорення зійшло на ще бридкішу тему, наче всі остров’яни — шпигуни, і винищення їх було б мудрим та розсудливим заходом безпеки, я більше не міг цього витримувати і вийшов із таверни. Невже я ніде не можу бодай на годину вивільнитися від підозр та інтриг?

Я самотньо йшов крізь зимові вулиці. Наближався шторм. Безжальний вітер шмагав звивисті вулички, обіцяючи сніг. Так само холодний гнів звивався та бився всередині мене, переходячи від злості до ненависті, тоді до пригніченості, а тоді знову до злості. Я відчував нестерпний тягар. Вони не мали права так зі мною вчинити. Я не народився для того, щоб бути їхнім знаряддям. Я маю право жити вільно, бути тим, ким народився. Невже вони гадають, що можуть підкорити мене своїй волі, використати, як їм заманеться, а я ніколи не відплачу? Ні. Час настане. Мій час настане.

Якийсь чоловік поспішив до мене, закривши обличчя каптуром від вітру. Глянув угору, і наші очі зустрілися. Він зблід і відвернувся, щоб поквапом повернутися тою ж дорогою, якою прийшов. Що ж, його право. Я відчув, як мій гнів починає нестерпно пекти мене вогнем. Вітер розмаював волосся, намагаючись мене заспокоїти, але я тільки прискорював ходу, а моїй ненависті ще додалося сил. Ця зовнішня сила мене привабила, і я пішов до неї, як на запах свіжої крові.

Я звернув за ріг і опинився на ринку. Вбогіші купці, стривожені наближенням шторму, збирали свої товари з верет і покривал. Власники яток зачиняли віконниці. Я пройшов повз них. Люди сходили мені з дороги. Я проходив між ними, байдужий до того, як на мене дивляться.

Я дістався ятки торгівця тваринами й постав перед самим собою. Він був худим, мав похмурі темні очі. Зловісно на мене глянув, а замість привітання мене залили хвилі ненависті, що пульсувала від нього. Наші серця билися в тому ж ритмі. Я відчув, як моя верхня губа здригається, начебто я збирався завити, відкривши свої жалюгідні людські зуби. Повернув обличчя до звичного вигляду і знову опанував свої емоції. Але вовчук у клітці, сірий і брудний, глянув на мене й роззявив чорну пащеку, показавши всі зуби. Ненавиджу вас. Усіх. Ходи, ходи ближче. Уб’ю тебе. Перекушу тобі горлянку й розірву. Зжеру твої нутрощі. Ненавиджу тебе.

— Чогось хочеш?

— Крові, — тихо сказав я. — Хочу твоєї крові.

— Що?

Я перестрибнув поглядом від вовка до чоловіка. Він був товстим і брудним. Смердів, заради Еля, як же він смердів. Я відчув запах поту, несвіжої їжі та його власних випорожнень. Був загорнутий у погано вичинені шкури, а їхній сморід теж витав довкола нього. Мав невеликі заплилі жиром очиці, жорстокі брудні руки, а при його поясі висів окутий бронзою дубовий кий. Я зробив усе, що міг, аби стриматися, не вхопити того ненависного кия і не розтрощити йому мізки. На ногах він мав грубі черевики, мабуть, щоб роздавати копняки. Він підійшов надто близько до мене, і я мусив учепитись у свій плащ, аби його не вбити.

— Вовка, — насилу вдалося вимовити мені. Мій голос звучав гортанно, здушено. — Я хочу вовка.

— Ти певний, хлопче? Він злий.

Штовхнув клітку ногою, а я стрибнув на неї, ударившись зубами об дерев’яні ґрати, набивши ще один синець на морді, але дарма, якби тільки вдалося його вхопити, вкусити бодай раз, я б його розірвав або ніколи не відпустив.

Ні. Геть звідси, забирайся з моєї голови.

Я потрусив головою, щоб прочистити думки. Торговець здивовано на мене глянув.

— Знаю, чого хочу, — рішуче сказав я, відкидаючи емоції вовка.

— Справді так? — Чоловік оцінююче дивився на мене. Хотів визначити, що я можу собі дозволити. Йому не подобалися ні мій одяг, з якого я виріс, ні моя молодість. Але я підозрював, що він уже якийсь час тримає в себе вовка. Мав надію продати його щеням. А тепер, коли вовк потребував більше їжі та не діставав її, чоловік, правдоподібно, віддав би його за першу-ліпшу ціну. Тим краще для мене. Я мав небагато.

— Навіщо він тобі? — знехотя спитав чоловік.

— Для ям, — байдуже відповів я. — Він худий, але, може, трохи сприту в нього зосталося.

Зненацька вовк кинувся на ґрати, широкі щелепи, блискучі зуби. Уб’ю їх, уб’ю їх усіх, вирву горлянки, розпорю животи…

Будь тихо, якщо хочеш вийти на волю. — Я подумки відштовхнув його, а вовк відскочив, наче вжалений бджолою. Відступив до найдальшого кутка своєї клітки й зіщулився там, вищиривши зуби, але підібгавши хвоста. Його заливала непевність.

— Собачі бої, еге ж? О, він влаштує добру бійку. — Купець знову штовхнув клітку грубим черевиком, але вовк не відповів. — Виграє тобі силу грошви, він такий. Зліший за росомаху.

Штурхонув клітку сильніше. Вовк ще дужче зіщулився.

— Авжеж, і мені так здається, — зневажливо сказав я. Відвернувся від вовка, наче втративши інтерес до нього. Придивлявся до птахів у клітці позаду нього. Голуби і горлиці мали доглянутий вигляд, але дві сойки і крук були втиснуті до брудної клітки, засипаної зігнилими обрізками м’яса та пташиним послідом. Крук був схожий на жебрака в чорному лахмітті з пір’я. Клюньте яскравого жучка, — підказав я птахам. — Можливо, зумієте вибратися. Крук втомлено сидів на місці, глибоко сховавши голову в пір’ї, але одна із сойок пурхнула на вищу жердинку й почала дзьобати металеву засувку, що тримала клітку зачиненою. Я знову глянув на вовка.

— Я й так не збирався виставляти його на бій. Хотів лише кинути його собакам, для розігріву. Як спробують трохи крові, охочіше битимуться.

— Ох, але ж ти міг би зробити з нього доброго бійця. От, подивися на це. Зробив це мені місяць тому. А я всього лиш хотів дати йому поїсти, коли він на мене кинувся.

Закасав рукав, щоб показати брудне зап’ястя, посмуговане синіми шрамами від укусу, вже напівзагоєними.

Я схилився, ніби злегка зацікавившись.

— Начебто зараження. Думаєш, доведеться відтяти?

— Дурня, ніяке це не зараження. Довго гоїться, та й уже. Дивись, хлопче, надходить шторм. Я мушу скласти свій товар у візок і забиратися, перш ніж він розвоюється. То ти маєш намір сторгувати цього вовка? Він буде в тебе добрим бійцем.

— Може бути приманкою для ведмедя, але не більше. Дам тобі, от, шість мідяків.

Усього я мав їх сім.

— Мідяків? Хлопче, ми тут говоримо принаймні про срібло. Слухай, це добрий звір. Трохи його підгодуй, він стане більшим і ще злішим. Я міг би дістати шість мідяків за саму тільки його шкуру.

— Краще так і зроби, перш ніж він заразиться якоюсь коростою. І перш ніж він надумає відкусити тобі другу руку.

Я ближче підійшов до клітки, посунув вовка якомога далі, і він зібгався зовсім у клубочок.

— На вигляд хворий. Господар лютуватиме, коли я його приведу, а собаки, розірвавши його, похворіють. — Я глянув на небо. — Шторм уже близько. Краще їдь собі.

— Один срібняк, хлопче. І забирай його.

У цю мить сойці вдалося витягнути засувку. Дверцята клітки розчинилися, і сойка плигнула на їхній край. Я випадково опинився між чоловіком і кліткою. Чув, як позаду мене вистрибують на верх клітки з голубами. Двері відчинено, — показав я крукові. Почув, як він б’є своїм жалюгідним пір’ям. Тим часом я підхопив підвішений до пояса гаманець і задумливо зважив його в руці.

— Срібняк? Я срібняка не маю. Та насправді це й несуттєво. Я саме зрозумів, що мені ніяк доставити його додому. Краще не купуватиму.

Сойки позаду мене злетіли вгору. Чоловік вилаявся і кинувся повз мене в бік клітки. Мені вдалося так поплутатися з ним, що ми обидва впали. Крук тим часом дістався дверцят клітки. Я вибрався з-під купця і схопився на рівні ноги, струснувши при цьому клітку, щоб страхом вигнати птаха на волю. Крук натужно бив крилами, але вони все-таки донесли його на дах сусіднього заїзду. Коли купець підвівся, крук знову розкрив потріпані крила і зневажливо каркнув.

— Пропала ціла клітка мого товару! — накинувся він на мене зі звинуваченнями, але я вхопив свого плаща й показав, що він порвався.

— Господар лютуватиме через це! — гукнув я і відповів на його гнівний погляд так само сердитим своїм.

Купець глянув на крука. Птах нашорошив пір’я, захищаючись від шторму, і побокував до димаря. Купець його ніколи більше не піймає. Вовк позаду мене раптово заскавчав.

— Дев’ять мідяків! — у відчаї запропонував купець. Б’юся об заклад, що цього дня він нічого не продав.

— Я ж тобі кажу, не маю змоги доставити його додому, — відповів я. Натягнув каптура і глянув на небо.

— Шторм уже тут, — сповістив я, коли почали падати густі мокрі пластівці. Буде огидна погода, надто тепло, щоб замерзло, надто холодно, щоб розтало. При денному світлі вулиці блищатимуть від льоду. Я відвернувся, щоб піти.

— То давай сюди ті кляті шість мідяків! — розпачливо крикнув купець.

Я, вагаючись, намацав і витягнув гроші.

— А доставиш його до мого помешкання? — спитав я, тимчасом як купець виривав у мене монети.

— Сам його неси, хлопче. Ти мене пограбував і знаєш це.

Він забрав клітку з голубами та горлицями і вкинув у візок. Порожня клітка з-під крука пішла слідом. Купець пустив повз вуха моє гнівне заперечення, зіп’явся на сидіння і труснув віжки коника. Стара тварина потягла скрипучого візка в густий сніг та сутінки. Ринок довкола нас порожнів. Усі поспішали додому, долаючи шторм, закутавшись у плащі й накидки, щоб захиститися від поривів сирого вітру та снігу.

— Що ж мені тепер з тобою робити? — спитав я вовка.

Відпусти мене. Звільни мене.

Не можу. Небезпечно. — Якби я випустив вовка тут, у самому середмісті, він ніколи не знайшов би дороги до лісу. Тут було надто багато собак, що накинуться на нього цілою зграєю, надто багато людей, які застрелили б його заради шкури. Чи просто тому, що він вовк. Я нахилився до клітки і припідняв її, пробуючи, наскільки вона важка. Він кинувся до мене, щирячи зуби.

Назад! — негайно ж розлютився я. Це було заразним.

Я тебе вб’ю. Ти такий сам, як вони, ти людина. Триматимеш мене в цій клітці, правда? Я тебе вб’ю, розірву тобі живота й мотатиму кишки.

Я сказав НАЗАД! — Я сильно штовхнув його, а він знову зіщулився. Розгублено гарчав і скавулів, не розуміючи гаразд, що сталось, але знову забився подалі від мене, у куток клітки. Я взявся за клітку та підняв її. Була важка, а вовкові метання не робили її легшою. Але я міг її нести. Не надто далеко й не дуже довго. Час від часу перепочиваючи, я міг би винести його з міста. Якби він був цілком дорослим, то, схоже, важив би стільки ж, скільки й я. Але він був худим і молодим. Молодшим, ніж здалося мені на перший погляд.

Я підняв клітку і притис її до грудей. Коли б він тепер до мене наблизився, міг би й поранити. Але він лише скавулів та щулився у протилежному від мене кутку. Тому нести його було дуже незручно.

Як він тебе піймав?

Я тебе ненавиджу.

Як він тебе піймав?

Він згадав нору і двох братів. Маму, що приносила їм рибу. Тоді кров, дим, його мама й братчики перетворилися на смердючі шкури для чоловіка у грубих черевиках. Його витягли останнім, вкинули у клітку, що смерділа тхорами, і він сидів там, живлячись стервом. Та ненавистю. Ненависть стала основою його життя.

Ти був пізнім щеням, якщо мама годувала тебе рибою з косяка.

Він образився.

Усі дороги вели під гору, а сніг ліпився до ніг. Мої вичовгані черевики ковзали на зледенілій бруківці, а плечі боліли від незручного тягаря клітки. Я боявся нападу тремтіння. Тому мусив часто зупинятися перепочити. Я сказав собі, що не контактуватиму ні з цим вовком, ні з жодним іншим створінням. Пообіцяв це собі. Я хотів лише нагодувати вовчука, а потім десь його випустити. Барріч не мусить цього знати. Тоді мені не доведеться стикнутися з його осудом. Я знову підняв клітку. Хто б подумав, що таке коростяве мале вовченя може бути таким важким?

Я не коростявий. — Ображено. — Блохи. У клітці повно бліх.

Себто мені не здалося, що груди сверблять. Чудово. Доведеться знову скупатися ще цього вечора, якщо не хочу ділити постіль із блохами до кінця зими.

Я дістався околиці Баккіпа. Доми були розсипані лише де-не-де, а дорога стала стрімкішою. Значно стрімкішою. Я знову опустив клітку на засніжену землю. Вовчук зіщулився в ній, малий і нещасний, розгубивши гнів і ненависть, що могли б його підтримати. Він був голодним. Я вирішив:

Витягну тебе з клітки. Понесу тебе.

Анічичирк. Спокійно дивився на мене, доки я змагався з гачком і розчиняв двері. Я думав, що він метнеться повз мене і зникне в темряві та хуртовині. Натомість він присів, не рухаючись із місця. Я сягнув у клітку і вхопив його за загривок, щоб витягти. Він миттю рвонувся до мене, учепившись кігтями мені за груди, широко роззявився на мою горлянку. Я ледь устиг запхнути передпліччя йому між щелепи. Я стис його загривок сильніше і глибоко запхнув руку йому в пащу, глибше, ніж йому б це сподобалося. Задніми лапами він намагався порвати мені живіт, але каптан був достатньо товстим, аби захистити від більшості порізів. Одна мить — і от ми обидва вже качаємося по снігу, обидва клацаємо зубами й гарчимо, як шалені. Але я був важчим, замашнішим, і мав багаторічний досвід змагань із собаками. Я поклав його на лопатки і тримав так, безпорадного, тимчасом як він бив головою вперед-назад, називаючи мене бридкими іменами, для яких у людей немає слів. Коли вичерпав сили, я нахилився, ухопив його за горло і глянув йому в очі. Це було фізичне послання, яке він розумів. Я вовк. Ти щеня. Мусиш мені скоритися!

Я тримав його так, дивлячись йому в очі. Він швидко відвів погляд, але я далі його тримав, аж доки він не глянув на мене і я не побачив у його очах зміни. Тоді я відпустив його, встав і відійшов. Він лежав, не рухаючись із місця. Вставай. Іди сюди. Він перевернувся і підійшов до мене, живіт при самій землі, хвіст підібганий. Наблизившись до мене, перевернувся на бік і підставив мені черево. Тихо скавулів.

За мить я змилосердився. Усе гаразд. Ми просто мусили порозумітися. Я не збираюся тебе кривдити. Тепер ходи зі мною. — Я спробував узяти його за груди, але тільки-но торкнувся, він завищав. Я відчув червоний спалах його болю.

Де в тебе болить?

Я побачив обкований кий чоловіка з кліткою.

Всюди.

Я обмацав його якомога обережніше. Старі струпи, ґулі на ребрах. Я встав і лютим копняком скинув клітку з нашої дороги. Він підійшов і притулився до моєї ноги. Голодний. Холодно. Так стомився. Його почуття знову вливалися мені в жили. Коли я торкнувся вовченяти, складно було відокремити мої думки від його думок. Чи це було моє обурення через ставлення до нього, чи його власне? Я вирішив, що це неістотно. Обережно взяв його на руки й підвівся. Без клітки, притиснутий до моїх грудей, він важив куди менше. Переважно хутро й кості, щоправда, довгі кості, які швидко росли. Я шкодував, що вдався до насилля, але знав також, що це єдина мова, яку він міг зрозуміти.

— Я про тебе подбаю, — змусив я себе сказати вголос.

Тепло, — з вдячністю подумав він, а я витратив хвилину, щоб накинути на нього плащ. Його відчуття підживлювали мої. Я нюхав власний запах, у тисячу разів сильніший, ніж мені хотілося б. Коні, собаки, дим від дров, пиво і слід парфумів Пейшенс. Я зробив усе, що в моїх силах, аби закрити мою свідомість від його відчуттів. Притис його до себе й поніс стрімкою дорогою до Оленячого замку. Я знав закинуту хатину за зерновими коморами. Колись у ній мешкав старий свинар. Тепер там ніхто не жив. Надто стара зруйнована хатина, надто далеко від усього, крім Оленячого замку. Але мені таке й треба. Я б його там помістив, дав йому кілька костомах, щоб він гриз їх, трохи вареного зерна і трохи соломи для лігва. Тиждень-другий, може, місяць, він видужає і подужчає настільки, щоб самому про себе подбати. Тоді я забрав би його на захід від Оленячого замку і там випустив.

М’ясо?

Я зітхнув. М’ясо, — пообіцяв я. Ніколи жодна тварина не відчувала моїх думок так повно й не виражала своїх власних так ясно. Добре, що ми недовго будемо один поблизу одного. Дуже добре, що він невдовзі піде звідси.

Тепло, — заперечив він мені. Поклав голову мені на плече й заснув, його мокрий ніс сопів мені під вухом.

Розділ 5 Гамбіт

Безперечно, існував древній кодекс звичаїв, і так само певно, що ці звичаї були суворішими, ніж нині. Але я ризикнув би ствердити, що ми не надто далеко відійшли від давніх законів, а радше відполірували їх. Слово воїна й далі в’яже його, а між тими, хто несе службу пліч-о-пліч, немає нікого огиднішого, ніж той, хто бреше своїм товаришам або неславить їх. Закони гостинності надалі забороняють тим, що ділили сіль при столі господаря, проливати кров на долівку його дому.

Довкола Оленячого замку міцніла влада зими. З моря налітали шторми, щоб ударити нас крижаною люттю, а тоді забратися геть. Їх зазвичай випереджали снігопади, величезні снігові замети лежали на зубчастих стінах, як солодкий крем на горіховому торті. Велика темрява довгих ночей ставала ще тривалішою, а в погожі ночі над нами холодним сяйвом світили зорі. Після моєї довгої подорожі додому з Гірського королівства суворість зими не лякала мене так, як колись. Під час моїх щоденних мандрівок до стайні, а звідти до старої хатини свинаря, мої щоки палали від холоду, а вії злипалися від морозу, але я завжди знав, що близько дім і тепле вогнище. Шторми й люті морози, які гарчали на нас, мов вовки з-за дверей, були водночас і сторожовими псами, що тримали червоні кораблі на відстані від наших берегів.

Мій час тягнувся повільно. Я щодня зголошувався до Кеттрікен, як радив мені Чейд, але ми обоє були надто схожими: однаково норовистими. Я певний, що дратував її так само, як вона мене. Я не зважувався проводити надто багато часу з вовчуком, щоб між нами не виник зв’язок. Інших обов’язків у мене не було. Дні мали надто багато годин, і всі ці години заповнювалися моїми думками про Моллі. Ночі були найгіршими, бо тоді мій сплячий розум виходив з-під мого контролю, а сни теж заповнювала Моллі, моя яскрава червоноспіднична свічкарка, тепер така скромна і звичайна у синій формі служниці. Я не міг бути з нею за дня, але моє сонне «я» залицялося до неї із запалом та енергією, на які денна свідомість ніколи б не осмілилася. Коли ми гуляли пляжами після шторму, моя рука лежала в її руці. Я вміло її цілував, не ніяковіючи, і дивився їй в очі, не ховаючись. Ніхто не міг відібрати її в мене. У моїх снах.

Попервах здобутий у Чейда вишкіл підкусив мене до шпигування за нею. Я знав, яка з кімнат на поверсі слуг належить їй, знав, де її вікно. Я довідався, без жодних замірів, коли вона приходить і відходить. Мені було соромно стояти там, де можна було почути, як вона підіймається сходами, й час від часу підглядати, як вона йде у справах на ринок, але я, хоч як старався, не міг заборонити собі робити це. Я знав, з ким зі служниць вона приятелює. Хоча я не мав права розмовляти з нею, та з ними міг привітатися, перекинутися словом, сподіваючись, що хтось із них випадково згадає про Моллі. Я безнадійно тужив за нею. Сон тікав від мене, їжа не цікавила. Ніщо мене не цікавило.

Одного вечора я сидів у вояцькій кухні. Знайшов собі місце в кутку, де міг спертися об стіну, виклавши ноги в черевиках на протилежній лавці, щоб уникнути товариства. Кухоль елю переді мною вже кілька годин як нагрівся. Мені бракувало сили волі навіть для того, щоб напитися до безтями. Я дивився в порожнечу, намагаючись ні про що не думати, коли хтось вирвав лавку з-під моїх простягнених ніг. Я ледь не впав зі свого сидіння, а коли оговтався, побачив Барріча, що сидів навпроти мене.

— Що тебе гризе? — спитав він без жодних вступів, привітань чи форм чемності. Схилився і заговорив так, щоб ніхто, крім мене, його не чув. — Був ще один напад?

Я озирнувся на стіл. Відповів йому так само тихо:

— Кілька нападів тремтіння, але жодного справжнього. Здається, вони приходять лише тоді, коли я перенапружуюся.

Він поважно похитав головою, тоді почекав. Я підняв погляд і побачив втуплені в мене темні очі. Помітна в них турбота щось у мені зачепила. Я струснув головою, мені раптово заціпило.

— Це Моллі, — сказав я за мить.

— Тобі не вдалося довідатися, куди вона виїхала?

— Вдалося. Вона тут, в Оленячому замку, служить у Пейшенс покоївкою. Але Пейшенс не дозволяє мені з нею бачитися. Вона каже…

При перших моїх словах очі Барріча розширилися. Потім він оглянувся довкола й кивнув у бік дверей. Я встав і пішов за ним. Він повів мене до стайні, а тоді на горище, у свою кімнату. Я сів за його столом, біля його вогнища, а він поставив добре бренді з Тілту і два келихи. Тоді дістав свої інструменти для шкіри. І свою вічну купу упряжі, яку слід довести до пуття. Вручив мені недоуздок, де треба було змінити ремінець. Для себе наготував тоншу роботу, із сідлом. Витяг свого стільця і глянув на мене.

— Ця Моллі. Не її я бачив у двірській пральні з Лейсі? З гордо піднятою головою, рудуватої масті?

— З рудуватим волоссям, — неохоче виправив я.

— Гарні широкі клуби. Легко родитиме, — схвально сказав він.

Я послав йому гнівний погляд.

— Дякую, — відповів я крижаним тоном.

Він здивував мене, усміхнувшись:

— Лютуй. Це краще, ніж плакати над собою. Ну. Розказуй.

І я розказав. Ймовірно, більше, ніж розказав би у вояцькій кухні, бо тут ми були самі, бренді розігрівало мені горлянку, а довкола знайомий вигляд і запах його кімнати й роботи. Тут, як ніде в моєму житті, я був у безпеці. Мені здавалося, що можу безпечно відкрити йому мої страждання. Барріч не сказав ні слова, не робив жодних зауважень. Навіть після того, як я виговорився, зберігав мовчання. Я дивився, як він втирає барвник у вирізане на шкірі зображення оленя.

— От. То що я маю робити? — почув я свій голос.

Він відклав роботу, випив бренді і знову наповнив келих. Оглянув кімнату.

— Ти, звичайно, питаєш мене, зауваживши мій рідкісний успіх у здобутті чулої жіночки та купи дітей?

Гіркота в його голосі вразила мене, але, перш ніж я встиг зреагувати, він здушено засміявся.

— Забудь те, що я сказав. Зрештою, це було моє рішення, і зробив я його дуже давно. Фітце Чівелрі, а як ти сам думаєш, що ти маєш робити?

Я похмуро дивився на нього.

— Що стало головною причиною, через яку все пішло не так? — Коли я не відповів, він продовжив. — Хіба ти сам не казав мені, що залицявся до неї як хлопець, а вона вважала, що це знаки уваги дорослого чоловіка? Вона шукала дорослого чоловіка. То й не дмись, як вередлива дитина. Будь чоловіком.

Він випив половину свого бренді, а тоді наповнив обидва келихи.

— Як? — спитав я.

— Так само, як ти це робив деінде. Дотримуйся дисципліни, виконуй свої обов’язки. Не можеш з нею бачитися, так. Але, якщо я щось знаю про жінок, це геть не значить, що вона тебе не бачить. Пам’ятай це. Глянь на себе. Твоє волосся кошлате, як зимова шерсть поні, закладуся, що цю сорочку ти носиш цілий тиждень, а худющий, наче зимове лоша. Сумніваюся, щоб ти отак повернув собі її повагу. Підгодуйся, опоряджуй себе щодня і, во ім’я Еди, краще повправляйся, замість нудити світом у кордегардії. Постав собі якусь мету і йди до неї.

Я поволі кивав головою. Знав, що він має рацію. Але не міг стриматися від протесту:

— Але все це не допоможе, якщо Пейшенс не дозволятиме мені бачитися з Моллі.

— У дальшій перспективі, хлопче, йдеться не про тебе і Пейшенс. А про тебе й Моллі.

— І про короля Шрюда, — криво посміхнувся я.

Він запитально глянув на мене.

— За словами Пейшенс, чоловік не може присягнути королю та повністю віддати своє серце також жінці. «Не можна накласти два сідла на одного коня», — так вона мені сказала. І це жінка, що вийшла за короля-в-очікуванні та вдовольнялася часом, який він мав для неї.

Я простяг Баррічу полагоджений недоуздок.

Він не взяв його. Саме підносив до губ своє бренді. Поставив його на стіл так різко, що рідина аж перехлюпнулася через край.

— Так вона тобі сказала? — хрипко спитав він. Його очі втупилися в мене.

Я повільно кивнув.

— Сказала, що нечесно вимагати, аби Моллі вдовольнялася часом, який залишить мені король.

Барріч відкинувся назад на своєму стільці. Крізь риси його обличчя прокотилася низка суперечливих емоцій. Він глянув на вогонь у каміні, а тоді на мене. Якусь мить здавалося, що от-от заговорить. Потому сів рівно, одним ковтком випив своє бренді й раптом устав.

— Тут надто тихо. Пішли до міста, добре?

Наступного дня я встав і, попри ломотання в голові, постановив собі не поводитися, як хворий від кохання хлопець. Через хлоп’ячу поривчастість і безтурботність я її втратив. Тепер вирішив спробувати чоловічу стриманість. Якщо очікування слушної миті — це єдина дорога до неї, то я скористаюся з Баррічевої поради й добре використаю час цього чекання.

Відтоді я щодня вставав дуже рано, ще до ранкової зміни в кухні. В окремішності моєї кімнати я розтягав м’язи, а тоді вправлявся у техніці бою зі старим дерев’яним мечем. Вганяв себе в піт і запаморочення, а потім спускався до лазні, щоб пропаритися. Повільно, дуже повільно я почав повертатися до нормального стану. Посправнішав і почав нарощувати м’язи на костях. Нове вбрання, пошите мені майстринею Гесті, хоч не одразу, але лягло як слід. Я все ще не звільнився від тремтіння, напади інколи повторювалися. Але траплялися вони рідше, і мені завжди вдавалося повернутися до своєї кімнати, не осоромившись. Пейшенс сказала, що в мене на обличчі з’явився рум’янець, а Лейсі вдовольнялася тим, що годувала мене за кожної нагоди. Я знову відчув себе людиною.

Зазвичай я щоранку їв з вартовцями, у товаристві, де кількість спожитих страв завжди була важливішою за манери. Після сніданку наставав час прогулянки до стайні, я забирав Сажку на пробіжку по снігу, щоб тримати її в тонусі. Повернувши кобилу до стайні, я сам її опоряджував, відчуваючи при цьому справді домашнє задоволення. До наших лихих пригод у Гірському королівстві ми з Баррічем були в поганих стосунках через моє користання з Віту. Він майже цілковито вигнав мене зі стайні. Тому зараз я був більше ніж задоволеним, чистячи Сажку та насипаючи їй вівса. Я мав заняття у стайнях, теплий дух тварин і плітки про замок, які могли розповісти лише стаєнні челядники. У щасливі дні Гендз чи Барріч мали досить часу, щоб зупинитися і порозмовляти зі мною. А в інші, клопітні дні я зазнавав гірко-солодкої насолоди, слухаючи, як вони обговорюють кашель жеребця або лікування кабана, привезеного якимсь фермером до Твердині. Тоді вони мали небагато часу на ґречності та мимоволі виключали мене зі свого кола. Так мусило бути. Я став часткою іншого життя. Не міг сподіватися що те, давнє, завжди буде переді мною відкритим.

Ця думка не заважала мені відчувати провину, коли я щодня прокрадався до закинутої хатини за коморами. Я завжди зберігав обережність. Мій поновлений мир із Баррічем існував не настільки довго, щоб я вважав його непохитним; спогад про болісну втрату його прихильності був ще свіжим у пам’яті. Якщо Барріч колись запідозрить, що я знову використовую Віт, то покине мене так само швидко й цілковито, як це вже сталося раніше. Я щодня питав себе, чого я ризикую його дружбою та повагою заради вовчука.

Єдина відповідь, яку я міг дати, була такою: я не мав вибору. Я не міг відвернутися від вовчука, як не міг пройти повз заморену голодом і замкнуту в клітку дитину. Барріч вважав Віт, що часом відкривав мені тваринну свідомість, збоченням, огидною слабістю, нестерпною для будь-якої порядної людини. Він майже зізнався, що мав певні приховані здібності, але рішуче підкреслював, що сам ніколи до них не вдавався. Якщо й так, то я ніколи його на цьому не піймав. Але не навпаки. Він завжди достеменно знав, коли я тягнувся до тварини. Коли я за хлоп’ячих літ дозволяв собі на Віт із твариною, наслідком зазвичай був потиличник чи дзвінкий ляпас, що мав повернути мене до моїх обов’язків. Коли я мешкав із Баррічем у стайнях, він робив усе, що в його силах, аби стримати мене від зв’язку з якоюсь твариною. Це завжди йому вдавалося, за двома винятками. Глибокий біль від втрати моїх товаришів по зв’язку переконав мене, що Барріч мав рацію. Тільки безумець дозволив би собі вчинок, що неодмінно веде до такої втрати. Тож я був радше безумцем, ніж людиною, яка може відвернутися від благань битого й замореного дитинчати.

Я цупив кості, обрізки м’яса та шкоринки і робив, що міг, аби ніхто, навіть кухарка чи блазень, не знали про мою діяльність. Намагався щодня змінювати час моїх відвідин і щодня йшов іншою дорогою, щоб не втоптати стежки до хатки за коморами. Найтяжче було проносити контрабандою чисту солому та вкрасти зі стайні стару кінську попону. Але й це мені вдалося.

Хай коли б я приходив, завжди виявлялося, що Вовчук (якось мимоволі це слово стало кличкою) мене чекає. Не була то лише чуйність тварини, яка чекає їжі. Він відчував, коли я починав свою щоденну мандрівку до хатки за коморами, і чекав мене. Знав, коли в кишені у мене були імбирні коржики, і аж надто швидко їх полюбив. Не те, щоб його підозріливість стосовно мене розвіялася. Ні. Я відчував його осторогу й те, як він внутрішньо щулився щоразу, коли я до нього наближався. Але кожен день, коли я його не вдарив, кожен шматок їжі, який йому приносив, був ще однією дошкою довіри в мості між нами. То був зв’язок, який я не хотів усталити. Я намагався триматися від нього на відстані, пізнавати його через Віт лише настільки, наскільки це було необхідним. Я побоювався, що він може втратити дикість, необхідну йому для самостійного виживання. Знову й знову я перестерігав його: «Ти мусиш ховатися. Кожна людина — це загроза для тебе, так само, як кожен собака. Мусиш ховатися у цій хатці й не писнути, доки поблизу хтось є».

Спершу йому легко було слухатися. Був жалюгідно худим і негайно ж накидався на принесену мною їжу, поглинаючи все. Зазвичай він засинав на своїй соломі, перш ніж я виходив із хатки, або ж гриз свою коштовну й ревно пильновану кістку. Та коли належно від’ївся, мав можливість рухатись і перестав мене боятися, до нього повернулася природжена грайливість цуценяти. Тільки-но я розчиняв двері, вискакував на мене, вдаючи атаку, і виражав захоплення хрумкими яловичими костями, гарикаючи та борюкаючись із ними. Коли я картав його за надмірну галасливість або ж за сліди, що зраджували його нічне гарцювання по засніженому полі за хатиною, він плазував на знак покори.

Але тоді я помічав у його очах зачаєний гнів. Він не вважав мене своїм паном. Лише чимось на штиб вожака зграї. Чекав, коли сам зможе вирішувати. Часом це завдавало мені болю, хоча так мусило бути. Я врятував його з наміром відпустити на волю. За рік він буде тільки ще одним вовком, що завиває вночі. Я часто це йому повторював. Спершу він запрагнув дізнатися, коли його заберуть із цієї смердючої Твердині, оточеної кам’яними мурами. Я обіцяв, що невдовзі, тільки-но він належно відгодується, тільки-но зникнуть найглибші зимові сніги і він зможе подбати про себе сам. Але з бігом тижнів, коли шторми надворі нагадували йому про вигоду його лігва і про добре м’ясо, наросле на його костях, він питав про це рідше. Інколи і я забував ще раз це йому нагадати.

Самотність гризла мене зсередини і ззовні. Уночі я міркував, що сталося б, якби я крадькома піднявся поверхом вище й постукав у двері Моллі. Удень стримувався, щоб не прив’язатися до малого Вовчука, який повністю залежав від мене. У замку була лише одна істота, самотня так само, як я.

— Я певна, що ти маєш інші обов’язки. То чого щоденно до мене приходиш? — щиро спитала мене Кеттрікен, як це заведено в горах. Бралося до полудня, у день після нічного шторму. Великими пластівцями падав сніг, і Кеттрікен, попри холод, наказала розчинити віконниці, аби можна було на нього дивитися. Її кімната для шиття виходила на море, і я подумав, що її захоплюють величезні неспокійні води. У неї очі були такого ж кольору, як води того дня.

— Я подумав, що в моєму товаристві вам приємніше пролетить час, моя королево-в-очікуванні.

— Пролетить час, — зітхнула вона. Поклала підборіддя на долоню, сперлася на лікоть. Морський вітер заплутався в її світлому волоссі. — Яка дивна ця ваша мова. Кажете про час, як ми про летючий вітер. Наче це щось таке, чого треба позбутися.

Маленька камеристка Розмері сиділа біля її ніг, хихочучи в кулак. Дві леді позаду нас боязко засміялися, затим знову схилили голови над своїм рукоділлям. Кеттрікен теж мала на колінах великі п’яльці з розпочатою вишивкою гір та водоспаду. Я не помітив, щоб ця робота якось просувалася вперед. Інші її леді сьогодні не з’явилися, але вислали пажів із поясненнями, чому не могли скласти їй товариства. Переважно через головні болі. Вона не розуміла, що їхня неувага її принижує. Я не знав, як їй це пояснити, а часом міркував, чи маю я це робити. Сьогодні був один з таких днів.

Я посовгався на кріслі, перехрестивши ноги по-іншому.

— Я мав на увазі лише те, що взимку в Оленячому замку можна занудьгувати. Погода тримає нас у чотирьох стінах, мало розваг.

— А от корабелень це не стосується, — сповістила вона мені. Її очі прибрали дивно голодного виразу. — Там постійна метушня, кожну дрібку денного світла використовують для обтісування великих колод і згинання дощок. Навіть коли день темний чи шаліє шторм, корабели в ангарах рубають, обтесують і шліфують дерево. А в кузнях кують ланцюги та якорі. Одні тчуть міцне полотно для вітрил, інші кроять їх і шиють. Веріті крутиться там, за всім пильнуючи. А я сиджу та вишиваю ці витребеньки, колю пальці та сліпаю, гаптуючи квіточки і пташині очка. А як закінчу, то опиняться вони в кутку з дюжиною таких самих гарнісіньких робіт.

— Ой, ні, не в куток, нізащо, міледі, — імпульсивно вибухнула одна з жінок. — Що ви, ваші роботи — дуже цінний подарунок. У Шокзі одна з ваших робіт висить, узята в рямці, в особистих кімнатах лорда Шемшая, а герцог Келвар із Ріппону…

Зітхання Кеттрікен скоротило цей жіночий комплімент:

— Я б радше працювала з вітрилами, великою залізною голкою чи дерев’яним клином, щоб оздобити один із кораблів мого мужа. Оце була б справа, гідна мого часу і його поваги. Натомість дістаю іграшки для розваги, наче я вередлива дитина, що не розуміє вартості добре проведеного часу.

Вона повернулася до вікна. Тоді я помітив, що звідси так само добре видно дим із корабельні, як і море. Може, я не зрозумів, що саме привертало її увагу?

— Чи маю я послати по чай і тістечка, міледі? — з надією спитала одна з дам. Обидві пані накинули на плечі шалі. Кеттрікен не помічала холодного морського повітря, що вливалось у відчинене вікно, але воно могло бути неприємним для цих жінок, які сиділи й кололи полотно голками.

— Якщо бажаєте, — байдуже відповіла Кеттрікен. — Я не голодна і не хочу пити. Боюся, що розтовстію, як годована гуска, сидячи з вишиванням і цілісінький день то попиваючи, то під’їдаючи. Я хотіла б робити щось справді важливе. Скажи мені правду, Фітце. Якби ти не відчував обов’язку відвідувати мене, то чи сидів би бездіяльно у своїх кімнатах? А може, вишивав би на п’яльцях?

— Ні. Але ж я не королева-в-очікуванні.

— Очікуванні. Ох, тепер я добре розумію цю частину мого титулу. — В її голосі пролунала гірка нотка, якої я ніколи досі від неї не чув. — Але королева? Ти добре знаєш, що в моєму краю ми не кажемо «королева». Якби я була там і правила замість батька, мене б називали «Жертовною». Ба більше, я й була б Жертовною. За все, що було б добрим для мого краю і для мого народу.

— Коли б ви були там, посеред зими, що б ви робили? — спитав я, просто шукаючи зручнішої теми для розмови. Це було помилкою.

Вона мовчала й дивилася у вікно.

— У горах, — тихо заговорила Кеттрікен, — ніколи не було часу, щоб сидіти без діла. Звичайно, я була наймолодшою, тож більшість Жертовних обов’язків припадали на мого батька та мого старшого брата. Але, як каже Джонкві, роботи завжди вдосталь, та й ще залишиться. Тут, в Оленячому замку, все роблять слуги непомітно для очей, і ми бачимо лише наслідки: прибрану кімнату, страву на столі. Може, тому, що це таке людне місце.

Вона на мить замовкла, а її очі розширилися.

— У Джампі взимку палац і все місто затихає. Падає густий тяжкий сніг, а землю сковують сильні морози. Рідше використовувані шляхи взимку зникають під снігом. На зміну колесам приходять сани. Гості міста давно вже повернулися додому. В палаці у Джампі залишаються тільки члени сім’ї і ті, що вирішили перебути з ними зиму та допомогти їм. Не служити їм, ні, не зовсім так. Ти був у Джампі. Знаєш, що там немає нікого, хто б лише служив, окрім королівської сім’ї. У Джампі я вставала рано, щоб принести води для вівсяної каші, а коли була моя черга, помішувала в казані. Кіра, Сеннік, Джофрон і я завели б якусь розмову, ожививши цим кухню. А вся молодь бігала б довкола, вносячи дрова, розкладаючи тарілки й розмовляючи про тисячу справ.

Її голос здригнувся, а я вслухався в тишу її самоти.

За хвилину вона продовжила:

— Якщо була якась робота, легка чи тяжка, всі долучалися до неї. Я згинала і в’язала гілля для стодоли. Навіть посеред глибокої зими допомагала розчищати сніг і ставити нові дахові арки в сімей, що постраждали від пожежі. Думаєш, Жертовна не може полювати на старого ведмедя-шатуна, що почав убивати кіз, або ж тягнути канат, допомагаючи перекрити знесений повінню міст?

Вона глянула на мене зі справжнім болем в очах.

— Тут, в Оленячому замку, ми не ризикуємо нашими королевами, — просто сказав я. — Інші руки можуть тягнути канат, маємо десятки мисливців, які змагатимуться за честь уполювати вбивцю худоби. А королева в нас одна. Є речі, які може зробити королева й ніхто інший.

Позаду нас у кімнаті її дами майже про неї забули. Одна з них покликала пажа, і він повернувся із солодкими тістечками й гарячим чаєм. Пані розмовляли між собою, зігріваючи руки об чайні філіжанки. Я швидко зиркнув на них, щоб запам’ятати, які дами обрали службу своїй королеві. Як я починав розуміти, Кеттрікен була не найлегшою з королев для тих, що їй служили. Маленька камеристка Кеттрікен, Розмері, сиділа на підлозі при чайному столі, мрійливо придивляючись до тістечка, яке тримала у своїх маленьких долоньках. Я раптом почувся так, наче знову маю вісім років і можу до неї приєднатися.

— Я знаю, про що ти, — прямо сказала Кеттрікен. — Я тут, щоб народити Веріті спадкоємця. Це обов’язок, від якого я не ухиляюся, бо вважаю його не обов’язком, а задоволенням. Жаль тільки, що не маю певності, чи поділяє мій пан мої почуття. Він завжди відсутній, завжди в місті, при справах. Знаю, де він сьогодні: там, пильнує, як із дощок та колод постають його кораблі. Хіба ж не могла б я бути біля нього, ніяк не наражаючись на небезпеку? А якщо лише я можу народити спадкоємця, то тільки він може його зачати. Чому я мушу бути тут, тимчасом як він поглинутий обов’язками охорони нашого народу? Це місія, яку я мала б із ним ділити, як Жертовна Шести герцогств.

Хоча за час, проведений у горах, я звик до тамтешньої простоти, усе ж був шокований тим, як відверто вона це сказала. Тому дозволив собі таку ж сміливу відповідь. Несподівано для себе встав і схилився над Кеттрікен, наче щоб зачинити віконниці на вікні, з якого тягло холодом. Я скористався з цієї близькості, аби із запалом прошепотіти:

— Якщо ви думаєте, що це єдиний обов’язок, покладений на наших королев, то ви серйозно помиляєтесь, міледі. Висловлюючись так щиро, як це властиво вам: ви нехтуєте своїми обов’язками стосовно своїх дам, які сьогодні тут лише для того, щоб вам служити і з вами розмовляти. Хіба ж вони не могли б займатися тим самим вишиванням у затишку власних кімнат чи в товаристві майстрині Гесті? Ви сумуєте за тим, що вважаєте важливішим завданням, але перед вами завдання, якого не виконає сам король. Ви тут, щоб його виконати. Відновіть двір у Оленячому замку. Зробіть так, щоб він став бажаним і привабливим місцем. Зробіть так, щоб лорди й леді короля змагалися за його увагу, а завдяки цьому охочіше підтримували його в королівських трудах. Пройшло вже багато років, відколи в цьому замку була справжня королева. Замість дивитися на корабель, для будівництва якого придатніші інші руки, займіться завданням, яке вам дісталося, і спробуйте пристосуватися до нього.

Я закінчив розвішувати гобелен, що закривав віконниці та захищав від холоду морських штормів. Тоді відступив і зустрівся поглядом з моєю королевою. На мою прикрість, вона мала такий засоромлений вигляд, наче у служниці-молочарки. В ясних очах стояли сльози, а щоки були такими червоними, наче я дав їй ляпаса. Я зиркнув на дам королеви, які все ще пили чай і щебетали. Залишена без нагляду Розмері скористалася нагодою, щоб проколювати тістечка, перевіряючи, що там усередині. Здається, ніхто не помітив нічого незвичайного. Але я вже знав, наскільки придворні дами оволоділи мистецтвом прикидатися, і боявся здогадів на тему, що ж таке міг сказати бастард королеві-в-очікуванні, аж її очі наповнилися слізьми.

Я прокляв свою недолугість і нагадав собі, що, хай яка висока на зріст, Кеттрікен не надто старша за мене, та ще й у чужому місці. Не слід було мені з нею розмовляти, належало натомість викласти проблему Чейдові та дозволити йому зарядити все так, щоб хтось їй усе пояснив. Тоді мене осінило, що він уже когось такого вибрав і той хтось усе вже пояснив. Я знову зустрівся з нею очима й дозволив собі нервово посміхнутися. Зиркнув на дам, вона ж провела мій погляд своїм і швидко повернула на обличчя звичний вираз. Моє серце переповнила гордість за неї.

— Що ж ти скажеш? — тихо спитала вона.

— Скажу, — покірно озвався я, — що соромлюся такої відважної своєї мови до моєї королеви. Прошу її пробачення. Але скажу теж, що варто виявити двом цим вірним леді особливий знак королівської ласки, аби нагородити їх за їхню відданість.

Вона кивнула на знак розуміння і тихо спитала:

— А яка це може бути ласка?

— Приватна зустріч із королевою в її особистих кімнатах, можливо, щоб оглянути виступ менестреля чи лялькаря. Неістотно, яку саме розвагу ви влаштуєте; але тих, що вирішили не складати вам товариства, не буде запрошено.

— Звучить, як вчинок Регала.

— Ймовірно. Він дуже вправний у гуртуванні слуг і підлабузників. Але він чинив би це зі злим заміром, щоб покарати тих, хто не танцював під його дудку.

— А я?

— А ви, моя королево-в-очікуванні, хочете нагородити своїх вірних слуг. Не маєте наміру карати всіх інших, а лише втішатися товариством тих, хто відповідає на ваші добрі почуття такою ж добротою.

— Я розумію. А хто цей менестрель?

— Меллоу Лагідний. Має якнайгалантнішу манеру догодити співом кожній дамі в кімнаті.

— Ти міг би дізнатися, чи вільний він цього вечора?

— Міледі, — я мимоволі усміхнувся. — Ви королева-в-очікуванні. Виявляєте йому честь, просячи його присутності. Він ніколи не буде надміру зайнятим, якщо йдеться про службу вам.

Вона знову зітхнула, але цього разу легше. Кивнула мені й підвелася. Усміхнувшись до своїх леді, попрохала, щоб вибачили її неуважність цього ранку, а тоді спитала, чи могли б вони сьогодні ввечері скласти їй товариство в її особистих кімнатах. Я дивився, як вони перезираються й обмінюються усмішками, та зрозумів, що ми добре впоралися. Я занотував у пам’яті їхні імена: леді Гопфул Надійна й леді Модесті Скромна. Вклонившись, я вийшов з кімнати, а мій відхід зостався майже непоміченим.

Так я став порадником Кеттрікен. Не можна сказати, щоб мене тішила ця роль компаньйона та інструктора, нашіптувача, що підказував їй, яке наступне па танцю має вона виконати. Насправді це було неприємним завданням. Я відчував, що принижую її своїми зауваженнями і псую, навчаючи тканню павутиння влади при дворі. Вона мала рацію. То були Регалові трюки. Хоча її ідеали були куди вищими, а вчинки куди людянішими, ніж у Регала, зате мої наміри були достатньо егоїстичними для нас обох. Я хотів, щоб вона зібрала владу у своїх руках, а тим самим міцно пов’язала трон і Веріті в думках усіх і кожного.

Щоденно, надвечір, я очікував виклику леді Пейшенс. Вони обидві з Лейсі сприймали ці візити дуже серйозно. Пейшенс вважала мене своєю цілковитою власністю, начебто я досі був її пажем і не думав ні про що інше, крім копіювання для неї якогось стародавнього сувою на її коштовному очеретяному папері. Або ж від мене вимагалося продемонструвати успіхи у грі на морських ріжках. Вона завжди дорікала мені за недостатні зусилля при виконанні цих завдань і витрачала не менше, ніж півгодини, соромлячи мене й таким робом намагаючись повчати. Я ж старався бути чемним і ґречним, але відчував, що вплутався у сітку їхньої змови, яка мала на меті не дозволити мені бачити Моллі. Я розумів, що Пейшенс діє мудро, але мудрість не лікувала від самотності. Попри їхні зусилля тримати мене здаля від Моллі, я бачив її всюди. Ох, не її саму, ні. Про неї нагадував запах товстої свічки, що виділяла такий милий аромат мірики, палаючи. Перекинутий через крісло плащ. Навіть медяники смакували мені як Моллі. Вважатимете мене безумцем за те, що я сідав біля свічки і вдихав її запах або ж вибирав саме те крісло, щоб торкнутися її вогкого від снігу плаща, сідаючи? Інколи я почувався так, як Кеттрікен, наче я тонув у тому, що від мене вимагалося, і що в моєму житті не зосталося нічого, що належало б тільки мені.

Щотижня я рапортував Чейдові про успіхи Кеттрікен у придворних інтригах. Це Чейд перестеріг мене, що певні дами, найбільше розамурені в Регалі, зненацька почали запобігати також ласки Кеттрікен. Отож я теж мусив її перестерегти, попередивши, до кого ставитися чемно, але не більше, а до кого щиро усміхатися. Інколи я думав, що радше убивав би тихцем для мого короля, ніж бути вплутаним у всі ці таємні схеми. Але тут мене викликав до себе сам король Шрюд.

Звістка прийшла рано-вранці, і я поквапом одягався, щоб з’явитися на очі короля. Це вперше він мене викликав, відколи я повернувся до Оленячого замку. Таке ігнорування мене непокоїло. Він був невдоволений мною через те, що сталося у Джампі? Звичайно ж, він сказав би це мені відверто. Так було досі. Проте непевність мені дошкуляла. Я намагався постати перед ним якомога швидше, усе-таки особливо подбавши про свій вигляд. Врешті мені не вдалося ні те, ні інше. Моє волосся, обстрижене під час пропасниці, якою я перехворів у горах, вже відросло, але стало так само буйним і неслухняним, як у принца Веріті. Що гірше, у мене почала сіятися борода. Барріч уже двічі звертав мені увагу, що краще б я вирішив запустити її або старанніше голився. Оскільки моя борода була такою ж лататою, як зимова шерсть поні, я двічі порізався, перш ніж вирішив, що дрібка щетини на обличчі менше помітна, ніж кров. Волосся я відкинув назад і пошкодував, що не можу зв’язати його у вояцький хвіст. Пристебнув до сорочки шпильку, яку дав мені Шрюд багато років тому, аби показати, що я його людина. А тоді поспішив на виклик короля.

Коли я хутко йшов коридором до королівських дверей, зі своїх кімнат раптом вийшов Регал. Я зупинився, щоб не зіткнутися з ним, а тоді стояв, дивлячись на нього й почуваючись, як піймане в пастку звіря. Я вже кілька разів бачив його, відколи повернувся. Але це завжди було здалеку, через коридор, або ж я відчував його побіжний погляд, займаючись якоюсь справою. Тепер же ми стояли на відстані витягнутої руки й дивилися один на одного. Я вражено помітив, що майже можна було помилитися, прийнявши нас за братів. Його волосся було кучерявішим, риси обличчя тоншими, постава аристократичнішою. Його одяг був наче пір’я павича порівняно з моїм гороб’ячим оперенням. Я не мав срібла ні на шиї, ні на руках. А все ж печать Провісників виразно лежала на нас обох. Ми обидва успадкували Шрюдову щелепу, складку на його повіках і вигин його нижньої губи. Жодному з нас не рівнятися з мускулистою статурою Веріті, а все-таки я більше наблизився до неї, ніж Регал. Нас розділяло менше ніж десять років віку. І лише його шкіра відділяла мене від його крові. Я зустрівся з ним поглядом і пошкодував, що не можу випороти його нутрощі на чисто заметену підлогу.

Він посміхнувся, показуючи білі зуби.

— Бастарде, — люб’язно сказав він. Його посмішка стала різкішою. — Або, правильніше, паничу Фітце. Годяще ім’я, яке ти сам собі вибрав.

Його старанна вимова не залишала сумніву, що це мала бути образа.

— Принце Регале, — відповів я, а інтонація надавала моїм словам такого ж значення. Я чекав із крижаною терплячістю, якої навіть у себе не підозрював. Він мав ударити мене першим.

Якийсь час ми стояли не рухаючись і не зводячи очей один з одного. Тоді він опустив погляд, щоб струсити з рукава уявну пилинку. Ступив уперед, щоб пройти повз мене. Я не зійшов йому з дороги. Він не відштовхнув мене, як бувало колись. Я глибоко вдихнув і подався своєю дорогою.

Я не знав вартовця при дверях, але він махнув мені зайти до королівської кімнати. Зітхнувши, я поставив собі чергове завдання. Знову мушу знати імена й обличчя. Тепер, коли двір був переповнений людьми, що прибули побачити нову королеву, я не раз виявляв, що мене пізнавали незнайомі мені люди. Я чув, як торговець беконом сказав своєму помічнику якогось дня за кухонними дверми: «Судячи з його вигляду, це бастард». Це робило мене безборонним. Речі мінялися надто швидко.

Кімната короля Шрюда приголомшила мене. Я сподівався, що крізь розчинені вікна вливається свіже зимове повітря, а Шрюд, вставши з ліжка та одягнувшись, сидить за столом, так само пильний і підтягнутий, як капітан, що приймає рапорти своїх лейтенантів. Він завжди був таким, гострий старигань, суворий до себе, ранній птах, проникливий, як його ім’я. Але його взагалі не було в кабінеті. Я ризикнув зайти в його спальню й заглянув крізь прочинені двері.

Усередині кімнати ще панувала напівтемрява. Служник брязкав чашками й тарілками за маленьким столиком, присунутим до великого ліжка з балдахіном. Він глянув на мене, а тоді відійшов, схоже, подумавши, що я хлопчик-слуга. Повітря було нерухомим і затхлим, наче приміщення не використовувалось або давно не провітрювалось. Я почекав, доки служник скаже королю Шрюдові, що я прийшов. Коли ж він далі не зважав на мене, я обережно підійшов до краю ліжка.

— Мій королю? — я зважився звернутися до нього першим, бо він нічого не говорив. — Я прийшов, як ви наказували.

Шрюд сидів у тіні балдахіна, спершись на подушки. Коли я заговорив, він розплющив очі.

— Хто це… ах. Фітц. Воллесе, принеси йому крісло. А ще чашку й тарілку.

Коли слуга пішов виконувати розпорядження, король Шрюд звірився мені:

— Як мені бракує Чефферса. Він був зі мною стільки років, і я ніколи не мусив йому казати, чого я хочу.

— Я пам’ятаю його, мілорде. А що з ним?

— Його забрав кашель. Він підхопив цю хворобу восени і вже ніколи її не позбувся. Кашель повільно його душив, так що він не міг уже й слова сказати, не задихаючись аж до свисту.

Я згадав цього слугу. Він не був молодим, але й не таким старим. Звістка про його смерть виявилася для мене несподіванкою. Я мовчки стояв, не кажучи й слова, а Воллес приніс мені крісло, тарілку й чашку. Він несхвально скривився, коли я сів, але я зігнорував це. Незабаром він довідається, що король Шрюд сам склав свій протокол.

— А ви, мій королю? Ви добре почуваєтесь? Не можу згадати, щоб ви вранці зоставалися в ліжку.

Король Шрюд видав нетерплячий звук:

— Ось це найбільше й дратує. Насправді це навіть не хвороба. Просто паморочиться голова, а трапляється це зі мною, коли я надто швидко рухаюся. Кожного ранку думаю, що це вже минулося, але, тільки-но я намагаюся підвестися, навіть каміння Оленячого замку гойдається піді мною. Тож я залишаюся в ліжку, потроху їм і п’ю, а тоді повільно встаю. До полудня оговтуюсь. Думаю, що це якось пов’язано із зимовим холодом, хоча цілитель запевняє, що це давня рана від меча, я дістав її, коли був не надто старшим, ніж ти тепер. Бачиш, усе ще маю шрам, хоча й думав, що все давно загоїлося.

Король Шрюд схилився на своєму ліжку під балдахіном, піднявши тремтячою рукою пучок посивілого волосся і відкривши ліву скроню. Я побачив рубець старого шраму й кивнув.

— Але годі про це. Я викликав тебе не для консультацій із приводу мого здоров’я. Я підозрюю, що ти вже здогадуєшся, чому ти тут?

— Вам потрібний повний звіт про події у Джампі? — здогадався я. Я оглянувся на слугу й побачив, що Воллес крутиться поблизу. Чефферс відійшов би, давши Шрюдові й мені вільно порозмовляти. Я питав себе, наскільки відверто я можу говорити перед цим новим чоловіком.

Але Шрюд махнув рукою.

— Це вже минуло, хлопче, — тяжко промовив він. — Ми з Веріті порадилися. Зараз вважаємо це закінченим. Не думаю, що ти міг би розповісти мені про багато речей, яких я б не знав чи не здогадувався про них. Ми з Веріті довго розмовляли. Я… шкодую… про дещо. Але. Ми тут, і це те місце, з якого мусимо почати. Так?

Слова напучнявіли мені в горлі, ледь мене не задушивши. Регал — хотів я сказати йому. Ваш син, який намагався вбити мене, вашого внука-бастарда. З ним ви теж довго розмовляли? Це було до чи після того, як віддали мене в його руки? Але зненацька, так виразно, наче це сказали мені Чейд або Веріті, я усвідомив, що не можу сумніватись у моєму королеві. Не можу навіть запитати, чи справді він віддав моє життя своєму наймолодшому синові. Я стис щелепи і стримав слова.

Шрюд зустрівся зі мною поглядом. Його очі блиснули до Воллеса:

— Воллесе. Вийди на хвилину на кухню. Чи куди хочеш, лише б не тут.

Воллес мав невдоволений вигляд, але повернувся, шморгнувши носом, і вийшов. Залишив двері за собою прочиненими. На знак Шрюда я встав і зачинив їх, а тоді повернувся на своє місце.

— Фітце Чівелрі, — поважно промовив він. — Завершимо цю тему.

— Сір. — Я глянув йому в очі, а затим опустив погляд.

Він заговорив із натиском:

— Інколи амбітні молоді люди чинять дурниці. Коли їм вказують на помилки в їхній поведінці, перепрошують.

Я різко глянув угору, міркуючи, чи не очікує король перепросин від мене. Але він продовжував:

— Мені висловлено такі перепросини. Я їх прийняв. Тепер ідемо далі. Довірся в цьому мені. — Він сказав це лагідно, але це не було проханням. — Де найменше сказано, там найлегше виправити.

Я відкинувся назад, на спинку крісла. Глибоко вдихнув, обережно видихнув. За мить опанував себе. Тоді прямо глянув на короля.

— Можу я спитати, чому ви мене покликали, мій королю?

— Через неприємну проблему, — невдоволено сказав він. — Герцог Бронді з Бернсу вважає, що я повинен її розв’язати. Він побоюється того, що може статися, коли я цього не зроблю. Вважає, що буде… неполітично, якщо він вдасться до безпосередніх дій. Тож я вдовольнив його прохання, але неохоче. Хіба нам бракує клопотів із піратами на порозі, без внутрішніх конфліктів? Гаразд. Вони мають право до мене звернутися, а я маю обов’язок перед усіма, хто до мене звертається. Ти ще раз понесеш королівську справедливість, Фітце.

Він стисло розповів мені про ситуацію в Бернсі. Молода жінка з-над затоки Тюленів прибула до замку Ріплкіп, щоб запропонувати себе Бронді як воїна. Він охоче її прийняв, бо вона мала добрі м’язи й виучку, вправно володіла києм, луком і клинком. Була такою ж гарною, як і сильною, малою, чорнявою і гладенькою, наче морська видра. Охоронці герцога приязно її прийняли, а невдовзі вона стала популярною постаттю при його дворі. Вона мала не стільки привабливості, скільки відваги та сили волі, які притягують інших. Сам Бронді теж її полюбив. Вона оживила його двір і прищепила новий дух його охоронцям.

Але потім уявила себе пророчицею і віщункою. Вона твердила, що була обрана Елем, морським богом, для вищої долі. Звали її Мадья, в її походженні не було нічого незвичайного, але тепер вона змінила ім’я в церемонії вогню, вітру й води та назвалася Віраго — мужністю. Їла тільки м’ясо тварин, яких сама вполювала, а у своїх кімнатах не зоставила нічого, крім того, що сама зробила чи виграла на змаганнях зі зброєю. Її послідовники множилися, до їхнього числа входили молодші шляхтичі, а також багато солдатів під її командою. Перед усіма ними вона проголошувала потребу повернутися до шанування Еля та поклоніння йому. Вихваляла давні звичаї, захищала суворе просте життя, коли людина здобувала славу завдяки власній силі.

Вона вбачала в піратах і перекованих кару Еля за нашу розманіженість і звинувачувала династію Провісників за поширення цієї розманіженості. Спершу вона говорила про такі речі з розвагою. Пізніше стала відвертішою, але ніколи не була настільки зухвалою, щоб виголошувати явну зраду. Все-таки на морських скелях вчинено жертвоприношення вола, а вона позначила жертовною кров’ю кількох молодих людей та відправила їх у духовну подорож, як за сивої давнини. Бронді чув поголоски, начеб вона шукала гідного її чоловіка, що з’єднався б із нею, аби скинути з трону Провісників. Вони правитимуть разом, розпочавши час Воїна й поклавши край дням Хлібороба. У Бернсі багато молодих людей готові були змагатися за цю честь. Бронді хотів, щоб її зупинили, перш ніж йому самому доведеться звинуватити її у зраді, змусивши своїх людей до вибору між Віраго й ним самим. Шрюд висловив думку, що число її прибічників, ймовірно, різко б зменшилося, якби вона була переможена у двобої або ж із нею стався б нещасний випадок, або ж стала б жертвою хвороби, яка забрала б її силу та красу. Я був змушений погодитися, що це можливо, але зауважив, що було також багато випадків, коли люди після своєї смерті ставали напівбогами. Шрюд погодився, що таке буває, але, звичайно, лише тоді, коли та особа загинула шляхетною смертю.

Тоді раптово змінив тему. У Ріплкіпі, над затокою Тюленів, був старий сувій, який Веріті хотів скопіювати. Він містив список усіх уродженців Бернсу, що служили королю Скіллом як члени групи. Казано також, що у Ріплкіпі збереглася якась реліквія з тих днів, коли Старійшини захищали це місто. Шрюд бажав, щоб я виїхав завтра, вирушив до затоки Тюленів, скопіював сувій, оглянув реліквію та склав йому звіт. Також я мав переказати Бронді найкращі поздоровлення від короля та його запевнення, що проблему герцога невдовзі буде розв’язано.

Я зрозумів.

Коли я підвівся, щоб вийти, Шрюд підняв пальця, наказавши мені зупинитися. Я встав, чекаючи.

— Ти відчуваєш, що я дотримуюсь угоди? — спитав він. Це було давнє питання, яке він завжди ставив мені після наших зустрічей, коли я був хлопцем. Я усміхнувся.

— Так, сір, — сказав я, як завжди.

— Тоді ти теж її дотримуйся. — Він замовк, а тоді додав, як не чинив ніколи досі: — Пам’ятай, Фітце Чівелрі. Кожна шкода, завдана комусь із моїх, є шкодою, завданою мені.

— Сір?

— Ти не завдаси шкоди нікому з моїх, правда?

Я випростався. Знав, чого він хоче від мене, і поступився йому.

— Сір, я ніколи не завдам шкоди нікому з ваших. Клянуся династією Провісників.

Він повільно кивнув. Домігся від Регала прохання пробачення, а від мене слова, що я не вб’ю його сина. Схоже, вірив, що уклав між нами мир. За його дверима я зупинився, щоб відкинути волосся з очей. Я щойно дав клятву, — нагадав собі. Уважно це обдумав і змусив себе глянути, скільки коштуватиме мені її дотримання. Мене заливала гіркота, доки я не порівняв це з ціною, яку мусив би заплатити, порушивши її. Тоді твердо зламав свої застереження: вирішив чесно дотримуватися обітниці, складеної моєму королю. Я не міг мати справжнього миру з принцом Регалом, але принаймні міг мати мир із самим собою. Завдяки цьому рішенню я почувся краще і впевнено рушив коридором.

Я не поповнював запасу отрут, відколи повернувся з гір. Зараз надворі нічого не росло. Я мусив украсти те, чого потребував. Фарбувальники шерсті мали дещо, що я міг би використати, а запас цілителя забезпечив би мене іншими складниками. Коли я почав спускатися сходами, мої думки були зайняті цими планами.

Мені назустріч підіймалася Серена. Побачивши її, я завмер на місці. Її вигляд змусив мене жахнутися так, як не зробив би цього навіть Регал. То був давній рефлекс. Вона зараз була найсильнішою зі всієї Галенової групи. Август покинув поле бою, відійшов далеко в глибину суходолу, щоб жити в краю садів, як шляхетний пан. Він цілковито втратив Скілл під час фінальної сутички, що знаменувала кінець Галена. Тепер Серена була ключовим учасником групи Скіллу. Влітку вона перебувала в Оленячому замку, а всі інші члени групи були порозкидувані по вежах і перемірювали туди-сюди наше довге узбережжя, посилаючи через неї свої звіти королю. Взимку вся група прибувала до Оленячого замку, щоб відновити свій зв’язок і єдність. За відсутності майстра Скіллу Серена перейняла значну частку статусу Галена в Оленячому замку. Також із великим ентузіазмом перейняла Галенову ревну ненависть до мене. Вона аж надто яскраво нагадала мені про давні знущання і наповнила мене страхом, що не піддавався жодним логічним доказам. Я уникав її від часу мого повернення, але тепер її погляд пронизав мене наскрізь.

Сходи були достатньо широкими, щоб там розминулося двоє людей. Якщо тільки хтось із них навмисне не стане посередині сходинки. Незважаючи на те, що вона дивилася на мене знизу вгору, я відчув її перевагу. Її постава та манера поведінки дуже змінилися відтоді, коли ми разом були учнями Галена. Уся її зовнішність відображала її нове становище. Опівнічно-блакитна сукня була розкішно вишита. Довге чорне волосся вигадливо скріплював ззаду полірований дріт, орнаментований слоновою кісткою. Срібло прикрашало її шию й охоплювало пальці. Але її жіночність зникла. Вона засвоїла Галенів аскетизм, тому обличчя її вихудло до костей, а руки нагадували пазурі. Подібно до нього, випромінювала самовпевненість. Це вперше вона мене зачепила після Галенової смерті. Я завмер на кілька сходинок над нею, гадки не маючи, чого вона від мене хоче.

— Бастард, — рівним голосом сказала вона. Це було ім’я, а не привітання. Я задумався, чи це слово втратить колись для мене своє жало.

— Серена, — відповів я настільки безпристрасно, як тільки міг.

— Ти не помер у горах.

— Ні, не помер.

Вона далі стояла там, загороджуючи мені дорогу. Дуже тихо сказала:

— Я знаю, що ти зробив. Я знаю, хто ти.

Усередині я тремтів, як кролик. Казав собі, що, ймовірно, вона зібрала кожну крихту сили Скіллу, щоб нав’язати мені цей страх. Казав собі, що це не справжні мої почуття, а лише те, що навіяв мені її Скілл. Я витиснув із горла кілька слів:

— Я теж знаю, хто я. Я людина короля.

— Ти взагалі не людина, — спокійно заявила вона. Посміхнулася мені: — Одного дня всі це знатимуть.

Страх є страхом, хай звідки він походить. Я стояв, не реагуючи. Нарешті вона відступила вбік, дозволивши мені пройти. Я здобув маленьку перемогу, хоча, дивлячись із перспективи часу, що ще їй зоставалося? Я пішов збирати речі для подорожі в Бернс, раптово втішившись, що на кілька днів покину Твердиню.

Я не маю добрих спогадів про цю місію. Я зустрів Віраго, бо вона саме гостювала в Ріплкіпі, коли я виконував там свою писарську роботу. Вона була саме такою, як описав її Шрюд: миловидна жінка, з добре розвиненими м’язами, з гнучкими рухами ловучого кота. Енергія та здоров’я, які вона випромінювала, зачаровували. Коли вона була в кімнаті, всі присутні не зводили з неї очей. Цнотливість Віраго кидала виклик кожному чоловікові, що негайно ж ставав її послідовником. Навіть я відчув, що мене до неї тягне, і боявся за свою місію.

Першого нашого спільного вечора за столом вона сиділа навпроти мене. Герцог Бронді прийняв мене дуже привітно, навіть наказавши своєму кухарю приготувати гостро приправлену м’ясну страву, яку я дуже любив. Його бібліотеки були віддані до моїх послуг, а ще мені виділено на допомогу його молодшого писаря. Його найменша донька поширила на мене свою соромливу дружелюбність. Звали її Целеріті — Метка, я розмовляв з нею про своє завдання з переписуванням сувою, і мене вразили її розум та лагідна мова. Посеред трапези Віраго цілком виразно сказала своєму товаришеві за столом, що колись байстрюків топили при народженні. Сказала, що цього вимагали старовинні звичаї Еля. Я міг пропустити це зауваження повз вуха, якби вона не схилилася над столом, аби з посмішкою спитати мене:

— Ви ніколи не чули про цей звичай, бастарде?

Я глянув на герцога Бронді, який сидів на чолі столу, але він настільки був зайнятий жвавою розмовою зі своєю найстаршою донькою, що навіть не дивився в мій бік.

— Я вважаю, що він так само старий, як звичай чемності одного гостя до другого за столом господаря, — відповів я, намагаючись, щоб мій погляд та голос не здригнулися. Приманка. Бронді посадовив мене за столом як приманку. Ніколи я ще не був використаний так демонстративно. Я внутрішньо зібрався, намагаючись відсунути вбік усі особисті почуття. Врешті я був готовий.

— Дехто вважає, що коли ваш батько прийшов на своє шлюбне ложе, втративши чистоту, то це стало знаком виродження династії Провісників. Я, звичайно ж, не промовлю жодного слова проти сім’ї мого короля. Але скажіть, як народ вашої матері прийняв її розпусту?

Я мило посміхнувся. Зненацька перестав мати упередження до свого завдання.

— Я не надто багато пам’ятаю про свою матір чи її рід, — сказав я наче у найприязнішій розмові. — Але думаю, що вони вважали так само, як я. Краще бути розпусницею чи дитям розпусниці, ніж зрадником свого короля.

Я підняв свій келих вина й перевів погляд на Целеріті. Її темно-блакитні очі розширилися, а вона зойкнула, коли ніж з-за пояса Віраго встромився у стіл Бронді за кілька дюймів од мого ліктя. Я очікував цього й навіть не кліпнув. Натомість відвернувся, щоб глянути їй в очі. Віраго стояла на своєму місці за столом, з іскристими очима й роздутими ніздрями. Рум’янець хвилювання ще більше підкреслив її вроду.

Я ласкаво промовив:

— Скажіть мені: ви вивчаєте старі звичаї, правда? А дотримуєтеся того з них, що забороняє проливати кров у домі, гостем якого ви є?

— Чи ж є на вас хоч крапля крові? — спитала вона замість відповіді.

— Як і на вас. Я б не зганьбив стіл мого герцога, давши привід для розмов, наче його гості вбивають одне одного над його хлібом. Чи, може, ви так само мало дбаєте про чемність стосовно герцога, як і про вірність королю?

— Я не присягала у вірності твоєму розманіженому королю, — засичала вона.

Люди повставали, дехто розгубившись, дехто щоб краще бачити. Отже, дехто з присутніх прийшов сюди, аби засвідчити, що вона кинула мені виклик за столом Бронді. Усе це було заплановано так ретельно, як будь-яка військова кампанія. Чи знає Віраго, що я теж усе добре запланував? Чи підозрювала про маленьку коробочку в моєму манжеті? Я говорив відважно, здіймаючи голос, щоб він дійшов до всіх.

— Я чув про тебе. Думаю, що ті, кого ти спокушаєш стати співучасниками твоєї зради, зроблять розумніше, вирушивши до Оленячого замку. Веріті, король-в-очікуванні, розіслав заклик до всіх, хто вміє володіти зброєю, щоб вони прийшли служити на його нових військових кораблях і здійняли цю зброю проти піратів із Зовнішніх островів, які є ворогами нас усіх. Це, як я думаю, більше личить умінню воїна. Хіба ж не почесніше шукати так слави, ніж обертатися проти вождів, яким ви присягали, або ж марнувати бичачу кров на скелях при світлі місяця, якщо тим самим м’ясом можна нагодувати наших рідних, розорених червоними кораблями?

Я говорив із запалом, і мій голос наростав, тим часом вона була вражена тим, як багато я знаю. Було в моїх словах щось переконливе, бо я й сам їм повірив. Я похилився над столом, над тарілкою і келихом Віраго, наблизив своє обличчя до її обличчя та спитав:

— Скажи-но, о сміливице. Чи ти колись здіймала зброю проти того, хто не був твоїм співвітчизником? Проти команди червоного корабля? Я думаю, що ні. Куди легше ображати гостинність господаря чи калічити сусідського сина, ніж убити когось, хто прийшов убивати наших людей.

Слова не були найкращою зброєю Віраго. Розлютившись, вона плюнула на мене.

Я спокійно відхилився, щоб витерти обличчя.

— Можливо, ти б хотіла кинути мені виклик у більш відповідному часі та місці? Можливо, за тиждень, на скелях, де ти так сміливо вбила мужа корови? Може, я, писар, зумію краще протистояти твоєму виклику, ніж цей худоб’ячий воїн?

Герцог Бронді раптом зволив зауважити гармидер. «Фітце Чівелрі! Віраго!» — скартав він нас. Але ми не зводили одне з одного очей, а мої руки опинилися обабіч її місця за столом, тимчасом як я схилився обличчям до її обличчя.

Думаю, що чоловік, який сидів біля неї, теж викликав би мене на двобій, якби не герцог Бронді, що гримнув своєю сільничкою об стіл, майже розбивши її, і гучно нагадав нам, що це його стіл і його зала, тож не дозволить тут кровопролиття. Він принаймні спроможний вшанувати як короля Шрюда, так і давні звичаї, та радить нам спробувати зробити так само. Я попросив пробачення, так покірно і красномовно, як тільки міг, а Віраго пробурмотіла своє «перепрошую». Трапеза пішла своїм ладом, менестрелі співали, а впродовж кількох наступних днів я скопіював сувій для Віраго та оглянув реліквію Старійшин. Для мене вона була не більшим, як скляною пляшечкою з дуже дрібною риб’ячою лускою. Здавалося, що Целеріті більше захоплювалася мною, ніж мені це відповідало. Іншою стороною цією монети була необхідність постати перед холодною ворожістю на обличчях усіх прибічників Віраго. Це був довгий тиждень.

Мені так і не довелося змагатися на тому двобої, бо, перш ніж минув тиждень, язик і весь рот Віраго покрилися виразками й ранами. Згідно з повір’ям, це була кара тим, хто обманув товаришів по зброї та порушив присягу. Вона не могла пити, не кажучи вже про те, щоб їсти, а ці болячки так її спотворили, що всі близькі уникали її товариства, аби й самим такого не набратися. Біль був таким сильним, що вона не могла вийти на холод, на двобій, і не знайшлося нікого, хто був би готовий стати замість неї. Я на скелях чекав супротивника, який так ніколи й не з’явився. Разом зі мною чекала Целеріті й кілька дрібніших шляхтичів, яких герцог Бронді змусив супроводжувати мене. Ми невимушено розмовляли й випили надто багато бренді, щоб зігрітися. Коли запав вечір, прийшов посланець із замку сповістити нас, що Віраго покинула Ріплкіп, але не для того, аби постати на двобої. Від’їхала до Внутрішніх герцогств. Сама. Целеріті ляснула в долоні, а тоді здивувала мене, обійнявши. Ми повернулися перемерзлі, але веселі, щоб відбути ще одну трапезу в Ріплкіпі перед моїм від’їздом до Оленячого замку. Бронді посадив мене ліворуч від себе, а Целеріті — поруч зі мною.

— Знаєш, — зауважив він мені під кінець трапези, — твоя схожість із батьком що рік, то помітніша.

Усе бренді Бернсу не впоралося б із холодом, яким повіяло на мене через ці його слова.

Розділ 6 Перековані

У королеви Констанс і короля Шрюда було двоє синів — Чівелрі Лицарський та Веріті Щиросердий. Лише два роки розділяли їхні народження, і росли вони в такій дружбі, яка й має поєднувати братів. Чівелрі був старшим і першим прийняв титул короля-в-очікуванні на день свого шістнадцятиліття. Батько майже одразу вислав його владнати прикордонні суперечки з Державами Чалседу. Відтоді він рідко залишався в Оленячому замку на довше, ніж кілька місяців. Навіть після одруження Чівелрі йому рідко дозволяли відпочинок. Не те, щоб за тих часів було так багато прикордонних заворушень, радше король Шрюд поставив собі за мету усталити кордони зі всіма своїми сусідами. Багато таких суперечок було розв’язано за допомогою меча, але з плином часу Чівелрі ставав усе вправнішим дипломатом.

Дехто казав, що для Чівелрі таке завдання було підступом його мачухи, королеви Дезайр, що сподівалася таким чином вислати його на смерть. Інші запевняють, що це сам Шрюд усунув свого найстаршого сина з очей і з-під влади нової королеви. Принц Веріті, через молодість приречений на сидіння вдома, щомісяця подавав офіційне прохання батькові, щоб приєднатися до свого брата. Усі зусилля Шрюда спонукати Веріті до зацікавлення його власними обов’язками пропадали даремно. Принц Веріті виконував доручені йому завдання, але ніколи не дозволив нікому й миті сумніву в тому, що він волів би бути зі своїм старшим братом. Урешті-решт на двадцятиліття Веріті, після шести років щомісячних прохань дозволу супроводжувати брата, Шрюд неохоче дав такий дозвіл.

Відтоді впродовж чотирьох років, аж до дня, коли Чівелрі зрікся, а Веріті прийняв титул короля-в-очікуванні, два принци працювали як один, уточнюючи кордони, укладаючи трактати й торгові угоди з державами — сусідами Шести герцогств. Талантом Чівелрі було вміння поводитися з людьми, як з окремими особами, так і з цілими народами. Веріті натомість займався деталями угод, точними картами, що зображали домовлені кордони, та підтримував свого брата і як солдат, і як принц.

Принц Регал Царствений, молодший син Шрюда та єдиний його нащадок, народжений королевою Дезайр, провів свою юність удома, при дворі, де його мати докладала всіх зусиль, аби виплекати його як претендента на престол.

Я повертався до Оленячого замку з почуттям полегшення. Не вперше я виконував таке завдання мого короля, але ніколи не відчував задоволення зі своєї роботи вбивці. Я тішився тим, що Віраго мене образила й зневажила, бо це зробило моє завдання стерпним. А все ж вона була дуже гарною жінкою та вмілою войовницею. Позбуватися її було марнотратством, і я не мав гордості за свою працю, тільки й те, що підкорився наказові мого короля. Такими були мої думки, коли Сажка несла мене в бік дому, саме підіймаючись на останнє узгір’я.

Я глянув на пагорби й насилу міг повірити побаченому. Кеттрікен і Регал на конях. Їхали пліч-о-пліч. Разом. Були наче ілюстрація до одного з найкращих пергаментів Федврена. Регал був у шкарлатно-золотій одежі, блискучих чорних чоботах і чорних рукавичках. Його плащ для верхової їзди, відкинутий з одного плеча, розвівався на ранковому вітрі та відкривав сліпучий контраст кольорів. Вітер розрум’янив його щоки й розкуйовдив чорне волосся, старанно укладене кучерями. Його темні очі сяяли. Я подумав, що верхи на високому вороному коні, який так гарно виступав, Регал виглядає майже по-чоловічому. Якби хотів, то й міг би бути чоловіком, а не лінивим принцом завжди з келихом вина в руці та дамою при боці. Чергове марнотратство.

Ах, але оця дама при його боці — це зовсім інша річ. Порівняно з почтом, що їх супроводжував, була як рідкісна чужоземна квітка. Їхала верхи по-чоловічому, мала на собі вільні штани, і жоден із чанів у красильні Оленячого замку не міг створити цього крокусового пурпуру. Штани були оздоблені вигадливою барвистою вишивкою і заправлені в халявки чобіт, що майже сягали колін. Барріч схвалив би цю практичність. Кеттрікен мала на собі не плащ, а коротку шубку з розкішного білого хутра, з високим коміром, що захищав її шию від вітру. Думаю, що то був білий лис із тундри по той бік гір. Руки в чорних рукавичках. Вітер бавився її довгим золотавим волоссям, розвіваючи його і сплітаючи на плечах. На голову вона вдягла в’язану шапочку, найяскравішої барви, яку тільки можна уявити. Сиділа на коні в гірському стилі — високо, подавшись уперед, тож Легконога вирішила, що мусить не бігти, а гарцювати. Упряж гнідої кобили була прикрашена дзвіночками, які видавали ніжні срібні звуки, наче крижинки свіжого ранку. Порівняно з іншими жінками в широких шубах і плащах видавалася спритною, наче кішка.

Вона викликала думки про екзотичного воїна з північного узбережжя або шукача пригод з якоїсь древньої оповіді. Відрізнялася від своїх дам, але не як високородна й пишновбрана жінка, що підкреслює свій статус серед простіших, а як посаджений у клітку яструб від співочих пташок. Я не був певним, чи слід їй показуватися так своїм підданим. Принц Регал їхав поруч із Кеттрікен, усміхаючись і розмовляючи з нею. Розмова була дуже жвавою, часто переходила в сміх. Наближаючись, я дозволив Сажці сповільнити біг. Кеттрікен стримала свого коня, усміхнулася й зупинилася б, аби привітатися зі мною, але принц Регал холодно кивнув і погнав свого коня риссю. Кобила Кеттрікен, не бажаючи відставати, рвонулася вперед і наздогнала його. Таким же коротким було привітання тих, що супроводжували королеву і принца. Я зупинився, проводжаючи їх поглядом, а тоді з неспокійним серцем продовжив свою дорогу вгору, до Оленячого замку. Обличчя Кеттрікен пожвавішало, її бліді щоки порожевіли від зимового повітря, а її усмішки до Регала були такими ж непідробно веселими, як ті принагідні усмішки, що інколи діставалися від неї мені. Все-таки я не міг змусити себе думати, що вона була настільки наївною, аби йому повірити.

Я міркував про це, розсідлуючи Сажку і протираючи її. Я саме схилився перевірити її копита, коли почув, що Барріч стоїть по той бік загородки й дивиться на мене.

— Скільки це триває? — спитав я його.

Він знав, про що я питаю.

— Розпочалося через кілька днів після твого від’їзду. Одного дня він звів її сюди, вниз, і відкрито заявив мені, що це ганьба, щоб королева цілими днями сиділа в замку. У себе в горах вона звикла до вільного життя. Запевняв, що він умовив принцесу дозволити йому навчити її їздити верхи так, як це заведено в низинах. Потім наказав мені осідлати Легконогу, взявши те сідло, яке принц Веріті зробив для своєї королеви, і вони виїхали. Ну, що ж я міг зробити чи сказати? — зненацька спитав він мене, коли я повернувся, щоб допитливо глянути на нього. — Ти сам уже мені це казав. Ми люди короля. Під присягою. А Регал — принц із дому Провісників. Навіть якби я був таким невірним, то була ж там і королева-в-очікуванні, вона сподівалася, що я приведу їй коня й осідлаю його.

Я ледь ворухнув рукою, нагадавши Баррічу, що його слова межують зі зрадою. Він увійшов до стійла, став поруч зі мною і почухав Сажці за вухами, тимчасом як я закінчував з нею.

— Ти не міг зробити нічого іншого, — визнав я. — Але я мушу обміркувати, які його справжні наміри. І чого вона його терпить.

— Його наміри? Можливо, просто повернути собі її прихильність. Не таємниця, що в замку вона сумує. Ох, вона зі всіма розмовляє люб’язно. Але вона надто щира, щоб інші повірили, наче вона щаслива, коли все не так.

— Можливо, — неохоче визнав я і підняв голову так різко, наче пес, якого господар кличе свистом. — Мушу йти. Король-в-очікуванні Веріті…

Я не договорив. Не міг дозволити Баррічу здогадатися, що Веріті покликав мене Скіллом. Я перекинув через плече сідельні сумки з нелегко скопійованими сувоями й рушив до замку.

Я не зупинився, щоб змінити одяг чи принаймні зігрітися біля кухонного вогню, а пішов просто до кімнати Веріті з картами. Двері були прочинені, я стукнув один раз і увійшов.

Веріті схилився над картою, прикріпленою до його стола. Ледь підняв очі, щоб зустрітися зі мною поглядом. Гріте вино вже чекало на мене, а на столі біля каміна лежала щедро накрита таця з холодним м’ясом і хлібом. За мить він випростався.

— Ти надто добре блокуєшся, — сказав він замість привітання. — Я намагався підігнати тебе впродовж останніх трьох днів. І коли ж ти врешті почув, що тобі скіллять? Стоячи у моїх власних стайнях. Кажу тобі, Фітце, мусимо знайти час, щоб навчити тебе бодай якось керувати своїм Скіллом.

Попри його слова, я знав, що цього ніколи не буде. Надто багато інших речей вимагало його уваги. Як завше, він одразу ж перейшов до суті своїх клопотів.

— Перековані, — сказав він, а мені холод пішов поза спиною.

— Червоні кораблі знову вдарили? Такої глибокої зими? — недовірливо спитав я.

— Ні, принаймні цього ми позбавлені. Але схоже на те, що червоні кораблі можуть нас покинути й повернутися додому, до своїх вогнищ, залишивши серед нас свою отруту. — Він ненадовго замовк. — Добре, давай. Грійся та їж. Можеш їсти і слухати одночасно.

Доки я запихався нагрітим вином та їжею, Веріті викладав мені справу:

— Та ж проблема, що й раніше. Повідомлення про перекованих, напади і грабунки. Жертвами стають не лише подорожні, а й самотні ферми та доми. Я дослідив ці повідомлення і можу підтвердити їхню вірогідність. Але ці напади стаються далеко від місць піратських наїздів, до того ж люди запевняють, що було не один чи двоє перекованих, а групи, які діяли спільно.

Я на хвилину замислився, ковтнув, тоді заговорив:

— Я не думаю, що перековані можуть діяти як банда, та й навіть як партнери. Зустрівшись із ними, я виявив, що вони не мають почуття… спільноти. Спільної належності до людського роду. Вони можуть говорити й мислити, але тільки егоїстично. Вони, як росомахи, якби росомахам дано людські язики. Не дбають ні про що, крім власного виживання. Бачать одне в одному лише суперників за їжу, вигоду чи ще щось.

Я наповнив кубок, вдячний за почуття тепла, що розходилося від вина. Нарешті воно відігнало фізичний холод. Але не могло розігнати холоду думок про похмуру ізоляцію перекованих.

Свої відомості про перекованих я здобув завдяки Віту. Їхнє почуття зв’язку зі світом було таким слабким, що я ледве міг їх відчувати. Через Віт я мав повний доступ до мережі, що пов’язує всі живі створіння, але перековані були відокремлені від цієї мережі, ізольовані, як камені, голодні й немилосердні, як бездумна буря чи річкова повінь. Зіткнення з одним із них було для мене настільки страшним, наче це камінь зрушив з місця, щоб на мене напасти.

Та Веріті лише замислено кивнув:

— Але ж навіть вовки, що є тваринами, нападають зграєю. Так само, як деририби на кита. Якщо тварини можуть об’єднуватися, щоб полювати і здобувати їжу, то чом би й не перековані?

Я відклав щойно взяту скибку хліба.

— Вовки й деририби діють згідно зі своєю природою та діляться здобиччю зі своїми дитинчатами. Не вбивають кожен заради свого власного м’яса, а заради м’яса для зграї. Я бачив групи перекованих, але вони ніколи не діють разом. Коли вони напали на мене цілою бандою, то єдине, що мене врятувало, — це те, що я зумів повернути їх один проти одного. Я скинув плаща, якого ті прагнули, і вони билися за нього. Коли ж вони знову взялися за мене, то більше заважали одне одному, ніж допомагали. — Я докладав зусилля, щоб мій голос не дрижав при спогадах тієї ночі. Тоді загинув Ковалик, а я вперше вбивав. — Але вони не б’ються разом. Ідея співпраці, на користь усім, — це щось недоступне перекованим.

Я глянув угору й побачив у темних очах Веріті співчуття.

— Я забув, що ти вже маєш певний досвід змагання з ними. Вибач мені. Я не знехтував цим. Просто надто багато клопотів облягають мене останнім часом.

Його голос ослаб і здавалося, наче він прислухається до чогось далекого. За мить він отямився.

— Так. Отже, ти вважаєш, що вони не можуть діяти спільно. А все-таки схоже, що це відбувається. Дивись, от, — він легко провів рукою по розкладеній на столі карті. — Я зазначив місця, з яких надійшли скарги, а також про скількох нападників казали там. — Що ти про це думаєш?

Я підійшов і став поруч з ним. Тепер стояти біля Веріті було наче бути біля вогнища, таку силу Скіллу він випромінював. Я спитав себе, чи він завжди тримає її під контролем, чи існує постійна загроза, що ця сила виллється з нього й розширить його свідомість на все королівство.

— Карта, Фітце, — нагадав він мені, а я замислився, чи знає він про мої думки, і змусив себе зосередитися на завданні. Карта, що зображала Бак, була напрочуд детальною. Позначено мілини та затоплювані припливом низини вздовж узбережжя, а також внутрішні характеристичні пункти й навіть менш значні дороги. Це була карта, любовно створена чоловіком, що обходив, об’їжджав і обпливав усю цю територію. Як позначки Веріті використовував шматочки червоного воску. Я вивчав їх, намагаючись побачити, що його насправді непокоїть.

— Сім різних інцидентів. — Він простяг руку, торкаючись своїх позначок. — Деякі на відстані дня їзди від Оленячого замку. Але немає настільки близьких місць наїздів, звідки походили б ці перековані. Вони могли бути витіснені зі своїх рідних поселень, так, але чого б їм збиратися поблизу Оленячого замку?

— Можливо, це якісь відчайдухи, які лише вдають перекованих, щоб грабувати своїх сусідів?

— Можливо. Та все-таки непокоїть те, що інциденти стаються все ближче до Оленячого замку. Судячи зі слів жертв, є три різні групи нападників. Але щоразу, коли надходить чергове повідомлення про крадіжку, ограбовану зернову комору чи зарізану корову на пасовищі, то схоже, що група, яка це вчинила, наближається до Оленячого замку. Я не можу вигадати жодного пояснення, навіщо перекованим це робити. І, — він зупинив мене, коли я почав говорити, — описи однієї групи відповідають іншій, з попереднього нападу місяць тому. Якщо це ті самі перековані, то вони за цей час здолали довгу дорогу.

— Це не схоже на перекованих, — сказав я, а тоді обережно спитав: — Ви підозрюєте якусь змову?

Веріті гірко пирхнув.

— Звичайно. Коли ж це я не підозрюю змови? Але принаймні цього разу вважаю, що джерело змови слід шукати поза Оленячим замком. — Він раптом зупинився, наче збагнувши, що висловився занадто відверто. — Досліди це для мене, Фітце, добре? Поїздь трохи довкола та послухай. Розповіси мені, про що розмовляють у тавернах і що примітного побачиш на дорогах. Збирай чутки про інші напади та стеж за деталями. Непомітно. Зможеш це для мене зробити?

— Звичайно. Але чому непомітно? Схоже, якби ми підняли людей, то значно швидше довідалися б, що діється.

— Ми почули б значно більше, це правда. Більше чуток і куди більше скарг. Досі це були окремі скарги. Думаю, я єдиний, хто зумів скласти їх докупи. Я не хочу, щоб місто Баккіп саме бралося за зброю та нарікало, що король не може оборонити навіть своєї столиці. Ні. Непомітно, Фітце. Непомітно.

— Просто непомітно дослідити, — я сказав це не як питання.

Веріті злегка знизав широкими плечима. Це було схоже не на скидання вантажу, а на взяття ще й додаткового тягаря.

— Припини це, якщо зможеш. — Його голос був тихим, він дивився на вогонь. — Непомітно, Фітце. Вкрай непомітно.

Я повільно кивнув. Раніше мені вже доводилося виконувати такі завдання. Убивство перекованих не викликало в мене такого спротиву, як убивство людей. Часом я намагався вдавати перед собою, що приношу мир розтерзаній душі, кладу край родинним стражданням. Я сподівався, що не дуритиму себе аж надто вправно. То була розкіш, якої вбивця не міг собі дозволити. Чейд перестеріг мене, що я завжди мушу пам’ятати, хто я насправді. Не ангел милосердя, а вбивця, що працює на благо короля. Або короля-в-очікуванні. Мій обов’язок — зберігати безпеку престолу. Мій обов’язок. Я завагався, а тоді промовив:

— Мій принце. Повертаючись, я бачив нашу королеву-в-очікуванні, Кеттрікен. Вона прогулювалася верхи з принцом Регалом.

— Гарна з них пара, правда? Вона вже добре сидить на коні?

Веріті не міг стримати гіркоти в голосі.

— Так. Але все ще на гірський лад.

— Вона прийшла до мене, кажучи, що хотіла б краще навчитися їздити на наших високих низинних конях. Я схвалив цю думку. Не знав, що вона вибере Регала за вчителя кінної їзди.

Веріті схилився над своєю картою, вивчаючи деталі, яких там не було.

— Можливо, вона сподівалася, що ви самі її навчатимете.

Я несвідомо звернувся до мужчини, а не до принца.

— Можливо. — Він раптом зітхнув. — Ох, я знаю, що так і було. Кеттрікен така самотня інколи. Часто.

Він струснув головою.

— Їй слід було вийти за молодшого сина, за чоловіка, що сам розпоряджається своїм часом. Або за короля, чиє королівство не балансує на краю війни та катастрофи. Я її не засуджую, Фітце. Я це знаю. Але вона така… молода. Інколи. А інколи не стільки молода, скільки патріотична до фанатизму. Палає ідеєю принести себе в жертву Шести герцогствам. Я мушу її стримувати, запевняючи, що Шести герцогствам це не потрібно. Вона — як ґедзь. Не дає мені спокою, Фітце. Або хоче бути грайливою, як дитина, або випитує в мене подробиці якоїсь неприємності, про яку я намагаюся хоч на кілька хвилин забути.

Я раптом подумав про те, як уперто змагався був Чівелрі за свою нестатечну Пейшенс, і начебто збагнув його мотиви. Це жінка, до якої він тікав. Кого вибрав би Веріті, якби міг обирати сам? Ймовірно, дещо старшу і спокійну жінку, яка дарувала б йому свою власну внутрішню певність і вмиротвореність.

— Я такий втомлений, — тихо сказав Веріті. Налив собі нагрітого вина і підійшов до каміна, щоб випити. — Знаєш, чого я хотів би?

Насправді це не було питанням. Я навіть не намагався відповісти.

— Я хотів би, щоб твій батько зоставався живим і був королем-в-очікуванні. А я — його правою рукою. Він казав би мені, які завдання я мушу виконати, а я робив би те, про що він просив. Я мав би душевний спокій, хай яким важким було б те завдання, бо мав би певність, що він найкраще знає. Ти знаєш, Фітце, як легко йти за людиною, якій віриш?

Я підвів голову, і нарешті він глянув мені в очі.

— Мій принце, — негучно сказав я, — я певний, що знаю.

Якусь мить Веріті мовчав. Тоді промовив:

— Ах!

Не зводив з мене погляду, і я не потребував тепла його Скіллу, щоб відчути ту вдячність, яку він мені посилав. Він відійшов від каміна й випростався. Мій король-в-очікуванні знову постав переді мною. Легким рухом руки він відіслав мене, і я пішов. Підіймаючись сходами до своєї кімнати, я вперше в житті замислився, чи не маю я бути вдячним за те, що народився байстрюком.

Розділ 7 Сутички

Було одвічним звичаєм і сподіванням, що коли король чи королева Оленячого замку одружувалися, то другий член королівського подружжя брав із собою почет, що мав супроводжувати його чи її, служачи й допомагаючи. Так вчинили обидві королеви короля Шрюда. Але королева Кеттрікен з гір прибула до Оленячого замку як Жертовна, бо так веліли звичаї її народу. Приїхала сама, без жіночої чи чоловічої служби, навіть без повірниці-покоївки. Жодна людина в Оленячому замку не дарувала їй довірчої розради в її новій домівці. Отож почала вона своє королювання, оточена лише чужими їй людьми, не тільки з числа рівних їй станом, а й зі слуг та охоронців. З часом королева добрала собі приятелів, знайшовши також і слуг за своїм уподобанням, хоча спершу сама думка тримати при собі особу, призначенням якої є служити їй, видавалася королеві дивною і неприємною.

Вовчукові бракувало мого товариства. Від’їжджаючи до Бернсу, я залишив йому оленячу тушу, добре заморожену і сховану за хатиною. Цього йому мало вистачити, щоби прогодуватися без мене. Але він, на справжній вовчий лад, обжирався та спав і знову їв та спав, аж доки м’ясо на закінчилося. Два дні тому, — сповістив він, стрибками танцюючи довкола мене. Хата всередині стала звалищем добре обгризених костей. Він із запалом привітав мене, тим паче що й Віт, і його ніс сповістили про свіже м’ясо, яке я приніс. Вовчук жадібно на нього накинувся й не звертав на мене уваги, тимчасом як я збирав у мішок обгризені ним кості. Надмір такого сміття привабив би щурів, а слідом за ними прийшли б щуролови із замку. Я не міг цього допустити. Наводячи лад, я непомітно придивлявся до нього й бачив, як здіймаються м’язи на його спині, коли він передніми лапами притискав кусень м’яса та відривав шматок свіжини. Ще я помітив, що всі оленячі кості, крім найтовстіших, були розгризені, а шпик із них вилизаний дочиста. Це вже не були щенячі забави, а діло могутнього молодого звіра. Кості, що він їх перегриз, були товщими, ніж кості мого передпліччя.

Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.

Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок зі мною, а я не міг цього дозволити.

— Я людина. Ти вовк.

Я промовив ці слова вголос, знаючи, що він зрозуміє їхнє значення з моїх думок, але намагаючись змусити його всіма його відчуттями усвідомити різницю між нами.

Зверху. А всередині ми зграя. — Він замовк і вдоволено облизав свого носа. Кров закапала його передні лапи.

— Ні. Тут я тебе годую і захищаю. Але це тимчасово. Коли ти зможеш самостійно полювати, заберу тебе кудись далеко й покину там.

Я ніколи не полював.

— Я тебе навчу.

Це теж як у зграї. Ти мене навчиш, а я з тобою полюватиму. А тоді поділимося силою-силенною вбивств і горою м’яса.

Я навчу тебе полювати, а тоді випущу на волю.

Я вже вільний. Ти б мене тут не втримав, якби я не хотів. — Він провів язиком по білих зубах, сміючись із моїх міркувань.

Ти зухвалий, Вовчуче. І нічого не знаєш.

То навчи мене. — Він повернув голову, щоб задніми зубами відірвати м’ясо й жили від кості, над якою працював. — Це твій обов’язок зграї.

Ми не зграя. Я не маю зграї. Моя вірність належить моєму королю.

Якщо він твій вожак, то і мій теж. Ми зграя. — Наповнивши черево, він охочіше згоджувався на поступки.

Я змінив тактику. Холодно сказав йому:

Я належу до зграї, частиною якої ти не можеш бути. Всі у моїй зграї — люди. Ти не людина. Ти вовк. Ми не зграя.

Він завмер. Не намагався відповідати. Але відчував, і те, що він відчував, кинуло мене в холод. Відкинутий і зраджений. Самотній.

Я відвернувся й пішов, покинувши його. Але я не зумів приховати від нього, як тяжко було мені так його залишати, і глибокого сорому через те, що я його відштовхнув. Я сподівався, що він відчув також мою віру — так для нього буде найкраще. Так само вважав Барріч, коли відібрав у мене Нюхача, бо я зв’язався із собачам. Ця думка палила мене вогнем, і я не просто поспіхом віддалявся, а тікав.

Звечоріло, коли я повернувся до Твердині та підіймався сходами вгору. Я зайшов у свою кімнату за деякими пакунками, які там залишив, а тоді спустився вниз. Мої зрадницькі ноги сповільнили ходу, коли я проминав другий поверх. Я знав, що невдовзі надійде Моллі, несучи тацю й посуд для трапези Пейшенс. Та рідко споживала їжу в залі з іншими лордами й леді Твердині, воліючи відособленість своїх кімнат та невимушене товариство Лейсі. Її сором’язливість останнім часом почала переростати в самітництво. Але не це змушувало мене тупцяти на сходах. Я почув кроки Моллі в коридорі; знав, що мусив би вже йти, але минуло кілька днів, відколи я бодай мигцем її бачив. Несміливе фліртування Целеріті лише змусило мене сильніше зрозуміти, як мені бракувало Моллі. Напевне, нічого страшного не станеться, якщо я просто побажаю їй доброго вечора, як першій-ліпшій служниці. Я знав, що цього робити не можна, що Пейшенс докорятиме мені, довідавшись. Та все-таки…

Я вдавав, що вивчаю гобелен на сходовому майданчику, який висів там задовго до того, як я опинився в Оленячому замку. Я почув усе ближчі кроки, почув, що вони сповільнюються. Моє серце калатало в грудях, долоні змокріли від поту, коли я повернувся, щоб її побачити.

— Добрий вечір.

Звук, який я із себе витиснув, був чимось середнім між шепотом і писком.

— І вам доброго вечора, — з гідністю мовила вона. Її голова піднялася вище, підборіддя потвердішало. Колись непокірне волосся було заплетене у дві товсті коси і вкладене довкола голови як корона. Сукня простого синього кольору мала комірець із делікатного білого мережива, а ще такі ж мереживні манжети. Я знав, чиї пальці виготовили цей складний узор. Лейсі приязно до неї ставилася і подарувала їй витвір власних рук. Добре було знати це.

Моллі не здригнулася, минаючи мене. А все ж її очі швидко ковзнули по мені, тож я не міг стриматися від усмішки, а від цієї усмішки її обличчя й шию залив такий рум’янець, що я майже відчув його жар. Її губи стиснулися у тверду лінію. Коли вона повернулася й рушила сходами вниз, на мене війнуло її запахом, лимонний бальзам та імбир, які наклалися на ще солодший аромат, що був попросту власним запахом Моллі.

Самиця. Мила. — Гаряче схвалення.

Я здригнувся, як укушений, і обернувся, по-дурному сподіваючись побачити Вовчука позаду мене. Звісно, його там не було. Я пошукав, але не знайшов його і в моїй свідомості. Я шукав далі і знайшов його в хатці, де він дрімав на своїй соломі.

Не роби цього, — перестеріг я його. — Не входь до моєї свідомості, якщо я цього не попрошу.

Заціпеніння. Чого ти попросиш?

Не будь зі мною, якщо я цього не хочу.

А звідки мені знати, коли ти хочеш, щоб я був з тобою?

Я сам знайду твій розум, якщо тебе захочу.

Довга тиша. І я тебе знайду, коли тебе захочу, — запропонував він. — Так, це зграя. Щоб покликати, коли потребуєш допомоги, і бути завжди готовим почути такий поклик. Ми зграя.

Ні! Я не це тобі кажу! Я кажу, що ти мусиш триматися осторонь від мого розуму, коли я не хочу, щоб ти там був. Я не хочу ділитися з тобою своїми думками.

Це якесь безглуздя. Чи ми навіть дихати не можемо одночасно? Твій розум, мій розум, це все розум зграї. Де ще я маю думати, як не тут? Як не хочеш, не слухай.

Я стояв остовпілий, намагаючись збагнути сенс цієї думки. Я усвідомив, що втупився в порожнечу. Хлопчик-слуга саме побажав мені доброго вечора, а я нічого не відповів. Нарешті спромігся привітатися, та він уже мене поминув. Хлопчик здивовано озирнувся, щоб глянути, чи я його не кличу, але я махнув йому рукою. Я труснув головою, наче щоб очистити її від павутиння, і рушив коридором до кімнати Пейшенс. Пізніше обговорю це з Вовчуком і постараюся, щоб він усе зрозумів. А невдовзі він буде далеко, поза досягом, поза розумом. Я перестав думати про це.

Я постукав у двері Пейшенс, і мене впустили. Виявилося, що на Лейсі найшла одна з її періодичних маній, і вона влаштувала щось схоже на прибирання. Було навіть не закидане речами крісло, на яке можна сісти. Вони обидві втішилися з моєї появи. Я розповів їм про свою подорож до Бернсу, уникаючи згадок про Віраго. Знав, що врешті-решт Пейшенс про це почує та почне мене розпитувати, а я запевню, що чутки про нашу сутичку значно перебільшені. Я сподівався, що це спрацює. Тим часом я приніс із собою подарунки. Для Лейсі маленька рибка зі слонової кості, з дірочкою, щоб її можна було підвісити до намиста або прикріпити до одягу. Для Пейшенс сережки зі срібла та бурштину. І запечатаний воском глиняний горщик варення з грушанки.

— Грушанка? Я не люблю грушанки, — здивувалася Пейшенс, коли я запропонував їй горщик.

— Невже? — Я прикинувся, що теж здивований. — Я думав, що ви казали мені, наче цей смак і запах нагадує вам дитинство. Хіба ви не мали дядька, який приносив вам грушанку?

— Ні. Я не пам’ятаю такої розмови.

— То, може, це була Лейсі? — щиро поцікавився я.

— І не я, паничу. Вона мене дуже щипає в ніс, хоча здалеку пахне приємно.

— То що ж. Моя помилка.

Я відсунув горщик.

— Що, Сніжинко? Ти знову при надії?

Ці слова призначалися білій тер’єрисі Пейшенс, яка врешті вирішила вийти й обнюхати мене. Я відчув, як її маленька собача свідомість дивується із занюханого в мене запаху Вовчука.

— Ні, вона просто розтовстіла, — втрутилася Лейсі, схилившись, щоб почухати собачку за вухами. — Міледі залишає солодощі та тістечка на тарілках, а Сніжинка завжди до них добирається.

— Ви ж знаєте, що цього їй дозволяти не можна. Це дуже вадить її зубам і шерсті, — дорікнув я Пейшенс, а вона відповіла, що знає це, але Сніжинка надто стара, аби бути хорошою ученицею. Тут зав’язалася жвава розмова, і пролетіла година, перш ніж я потягся і сказав, що мушу йти, аби ще раз зголоситися до короля.

— Перед тим мене вже відіслали від його дверей, — згадав я. — Але не охоронці. Його слуга Воллес підійшов до дверей, коли я постукав, і заборонив мені входити. Коли ж я спитав, чому біля дверей короля немає варти, відповів, що охоронців звільнено від цього обов’язку. Тепер він його перейняв, щоб краще берегти королівський спокій.

— Королю зле, ти ж знаєш, — зауважила Лейсі. — Я чула, що він рідко виходить зі своїх кімнат до полудня. Потім, уже вийшовши, має вигляд людини, що повна енергії та запалу, але, тільки-но вечоріє, знову слабшає, починає човгати ногами й говорити невиразно. Обідає у своїх кімнатах, а кухарка каже, що таця повертається такою ж повною, як її принесли. Це дуже тривожно.

— О так, — погодився я й пішов, майже боячись почути більше. Отож у замку розмовляють про королеве здоров’я. Це недобре. Я мушу розпитати про це Чейда. І мушу побачити все сам. При моїй попередній спробі скласти звіт королю я зустрівся тільки з набридливим Воллесом. Той був зі мною дуже грубим, начебто я прийшов сюди лише згаяти час, а не прозвітувати про свою місію. Поводився так, ніби король був найделікатнішим з інвалідів, а він узяв на себе обов’язок охороняти його від тих, що його непокоять. Я вирішив, що Воллес не надто розуміє свої обов’язки. Він дуже дратував.

Стукаючи, я міркував, скільки часу потребуватиме Моллі, щоб знайти грушанку. Вона повинна зрозуміти, що я призначив варення для неї; то був смак, який вона любила ще за часів нашого дитинства.

Воллес підійшов до дверей і прочинив їх, щоби виглянути. Побачивши мене, насупився. Відчинив двері ширше, але заступив їх собою, так ніби зиркнувши на короля я вже йому зашкоджу. Не привітався зі мною, а тільки вимогливо спитав:

— Хіба ж ви вже сьогодні сюди не приходили?

— Так, приходив. Тоді ти сказав мені, що король Шрюд спить. Тому я прийшов знову, щоб скласти свій звіт. — Я намагався триматися офіційного тону.

— Ах. Цей звіт такий важливий?

— Я думаю, про це судити королю, і лише він може мене відіслати, якщо вирішить, що я гаю його час. Раджу тобі сповістити його про мене.

Я запізніло всміхнувся, стараючись пом’якшити гостроту свого тону.

— Король має дуже мало енергії. Я намагаюся прослідкувати, щоб він витрачав її лише там, де це потрібно.

Він так і стояв біля дверей. Я піймав себе на тому, що міркую, чи міг би просто протиснутися повз нього. Але це викликало б замішання, а, з огляду на хворобу короля, я б цього не хотів. Хтось ляснув мене по плечу, але коли я озирнувся, то позаду мене вже нікого не було. Повернувшись назад, я побачив перед собою блазня, між Воллесом і мною.

— Чи ж ти його лікар, щоб виносити такі присуди? — перейняв на себе розмову блазень. — Напевне, лікар з тебе вийшов би чудовий. Ти мене прочищаєш самими своїми поглядами, а твої слова випускають твої вітри так само добре, як і мої. Як же мусить бути вилікуваний наш любий король, що весь день терпить твою присутність?

Блазень тримав у руках вкриту серветкою тацю. Я відчув запах доброго яловичого бульйону й теплого хліба просто з печі. Звичний для блазня строкатий камзол узимку був чорно-білим та ще й обвішаним емальованими дзвіночками, а ковпак прикрашала гірлянда з гостролисту. Блазенський посох він тримав під пахвою. Знову щур. Цей стояв на вершині посоха, наче готуючись стрибнути. Я не раз бачив, як блазень веде з ним довгі розмови перед Великим каміном чи на сходах біля королівського престолу.

— Геть, блазню! Ти вже був сьогодні двічі. Король уже в ліжку. Він тебе не потребує.

Слуга говорив суворо. Але Воллес був з тих, кого можна змусити відступити. Я знав, що він, подібно до багатьох інших людей, не міг витримати погляду блідих очей блазня і здригався від дотику його білої руки.

— З двічі вийде тричі, мій любий Вол Ласе, мій Воле Ласе, а дар твоєї присутності зміниться присутністю моїх дарів. Йди звідси, постукайся до Регала і настукай йому про все почуте. Раз стіни мають вуха й можуть лялякати, то й тобі потрібні вуха, а лялякати ти вже вмієш, мій Волясе Ляласе. Такі собі вуха, переповнені королівськими справами. Можеш прочистити нашого любого принца, просвітивши його. На мою думку, темрява його погляду свідчить, що нутрощі його підступили задалеко і сліплять йому очі.

— Як ти смієш говорити так про принца? — вибухнув Воллес. Блазень був уже в дверях, а я одразу ж за ним. — Він про це почує!

— Кажеш так? Кажи хряк. Запевно він чує все, що ти робиш. Не випускай на мене свого вітру, любий Волясе Ослясе. Збережи його для свого принца, який любить такі аромати. Думаю, сидить зараз у своєму диму, і ти можеш дмухати на нього, а він дріматиме, киватиме головою й думатиме, що ти говориш мудро, а вітри твої солодкі.

Блазень продовжував свій наступ, не припиняючи торохтіти, а навантажену тацю тримав перед собою, наче щит. Воллес був змушений відступати, а блазень відтискав його через салон до спальні короля. Там блазень поставив тацю біля королівського ліжка, тимчасом як Воллес відступив до інших дверей спочивальні. Очі блазня розгорілися.

— Ах, нема тебе в ліжку, наш королю, якщо тільки ти не сховав його під ковдрами, Воле Ласе, мій ти солоденький. Виходь, виходь, мій королю, мій Шрюде. Ти ж король Шрюд, а не Мишачий Король, щоб ховатися і скрадатися під стінами й під ліжком.

Блазень почав так старанно шурувати в безсумнівно порожньому ліжку та оглядати ковдри, запихаючи свій щурячий посох у кожну щілину в балдахіні, що я не міг стримати сміху.

Воллес сперся на внутрішні двері, наче хотів їх від нас загородити, але в цю мить вони відчинилися зсередини, а він ледь не впав королю в обійми. Тяжко опустився на підлогу.

— Глянь на нього! — зауважив мені блазень. — Диви, як він намагається зайняти моє місце біля ніг короля і вдавати з себе блазня, хоч не вміє гаразд сісти на власний зад. Такий чоловік заслуговує зватися блазнем, але не бути ним!

Шрюд стояв, одягнений як для спочинку, з роздратованим виразом обличчя. Здивовано повів очима від Воллеса до блазня, тоді до мене, напруженого в позі очікування, а врешті вирішив розібратися з ситуацією іншим разом. Заговорив до Воллеса, що саме зіп’явся на ноги:

— Воллесе, цей напар зовсім мені не допомагає. Від нього голова тільки дужче болить, а листя залишає неприємний смак у роті. Забери це і скажи Регалові, що це його нове зілля годиться відганяти мух, але не хвороби. Прибери його геть, перш ніж засмородить мою кімнату. Ах, блазню, ти тут. І ти, Фітце, нарешті прийшов відзвітувати. Заходь, сідай. Воллесе, ти чуєш? Забери цього дрантивого горщика! Ні, не тягни його сюди, винеси через інші двері.

І, махнувши рукою, Шрюд прогнав слугу, буцімто це була набридлива муха.

Шрюд щільно зачинив двері до своєї купальної кімнати, ніби бажаючи, щоб до його спальні не потрапив неприємний запах, і сів на тверде крісло, що стояло біля вогню. Блазень миттю підтягнув ближче столик, тканина, що покривала страви, стала скатертиною, а він наготував королю трапезу так гарно, що краще не зуміла б і навчена покоївка. Срібне столове приладдя та серветка з’явилися наче на змах руки, так що навіть Шрюд усміхнувся, а тоді блазень усівся біля каміна, склавшись пополам: коліна близько вух, підборіддя охоплене довгопалими долонями, бліда шкіра та волосся віддзеркалювали червонясті відтінки хилитливих язиків полум’я. Кожен його рух був зграбним, як у танцюриста, а поза, яку він тепер прибрав, — настільки ж артистичною, наскільки й комічною. Король схилився, щоб пригладити його розметане волосся, наче блазень був кошеням.

— Я ж казав тобі, що неголодний, блазню.

— Так. Але ви не казали, щоб вам не приносити їсти.

— А коли б сказав?

— Тоді я мав би вам сказати, що це не їжа, а горщик із напаром, такий, яким мучить вас Віл Лас, але мій горщик принаймні наповнює ніздрі приємнішою парою. А це не хліб, а пластир для вашого язика, і ви повинні негайно ж його прикласти.

— Ох, — король Шрюд трохи присунув столик і зачерпнув ложкою суп, в якому ячмінь змагався зі шматочками моркви та м’яса. Шрюд покуштував, а затим почав їсти.

— Хіба ж я не кращий лікар, ніж Волик Лас? — муркотів задоволений собою блазень.

— Ти добре знаєш, що Воллес не лікар, а просто мій слуга.

— Я добре це знаю, але Волик Лас не знає, а тому ви недобре почуваєтесь.

— Досить уже твого базікання. Фітце, підійди, не стій, щирячи зуби, як дурник. Що ти можеш мені розповісти?

Я зиркнув на блазня, а тоді вирішив, що не ображатиму ні його, ні короля питанням, чи можна вільно говорити в його присутності. Отож просто відзвітував, не згадавши про свої таємні дії, а лише про їхні наслідки. Шрюд уважно слухав і загалом не додав жодного зауваження, хіба що м’яко дорікнув мені за погану поведінку за столом герцога. Далі спитав, чи герцог Бронді Бернський здавався втішеним і задоволеним з миру, який запанував у його герцогстві. Я запевнив, що коли я покидав герцогство, то так і було. Шрюд кивнув. Тоді попросив сувої, які я скопіював. Я вийняв сувої, віддав королю і вислухав похвалу та подяку за свою працю. Король наказав мені занести сувої в кімнату карт Веріті та впевнитися, що Веріті про них знає. Спитав, чи бачив я реліквію Старійшин, і я детально її описав. Тим часом блазень сидів біля каміна і стежив за нами, тихий, як сова. Король Шрюд їв свій суп і хліб під пильним блазневим оком, а я читав йому вголос сувій. Коли я закінчив, король зітхнув і відкинувся на крісла.

— Гаразд, а тепер я гляну на твій сувій, — наказав він, а я здивовано вручив його. Він ще раз ретельно оглянув, потому знову скрутив. Віддаючи мені сувій, сказав:

— У тебе гарний почерк, хлопче. Добре написано й добре зроблено. Занеси це в кімнату карт Веріті й упевнися, що він про них знає.

— Звичайно, мій королю, — розгубився я. Я не розумів, чого він повторюється, і не був певний, чи він не чекає від мене якоїсь іншої відповіді. Але блазень підвівся, а я піймав від нього щось менше, ніж погляд; не зовсім рух брови, не зовсім здригання губ, але цього було достатньо, щоб наказати мені мовчати. Блазень зібрав посуд, весь час весело розмовляючи з королем, а потім нас обох відпустили. Коли ми виходили, король дивився в полум’я.

У коридорі ми обмінялися відвертішими поглядами. Я почав говорити, але блазень у відповідь свиснув і свистів, не замовкаючи, аж доки ми не дісталися середини сходів. Тут він став, піймав мене за рукав, і ми зупинилися на сходах, між поверхами. Я відчув, що він обдумано вибрав це місце. Ніхто не міг ні бачити нас, ні чути нашої розмови так, щоб ми цього не зауважили. Попри це, заговорив зі мною не блазень, а щур на вершечку його посоха. Блазень підняв його мені перед носом і запищав щурячим голосом:

— Ах, ми обоє, ти і я, мусимо пам’ятати все, про що він забуває, Фітце, і зберігати це для нього. Йому багато коштує мати вигляд сильного, як-от цього вечора. Не дай себе ошукати. Те, що він сказав тобі двічі, ти мусиш шанувати й виконувати, бо це означає, що він двічі вкарбував цю річ собі в пам’ять, аби бути певним, що скаже її тобі.

Я кивнув головою і вирішив ще цього вечора занести сувій Веріті.

— Я більше не дбаю про Воллеса, — зауважив я блазневі.

— Не Воликом Ласом ти маєш перейматися, а його вухами. А радше вухами у стіні, — поважно відповів він. Раптом блазень закрутив тацею, що балансувала на кінчиках його довгих пальців, високо її підняв, а тоді пострибав сходами переді мною, давши мені змогу подумати наодинці.

Я того ж вечора віддав сувій, а наступними днями зайнявся справами, які Веріті доручив мені раніше. Я роздобув жирну ковбасу та копчену рибу й нафарширував їх своїми отрутами, які тримав у маленьких пакетиках. Отруєну їжу я легко міг розкидати, тікаючи, і сподіватися, що цього буде достатньо для всіх, хто мене переслідуватиме. Щоранку я вивчав карту в кімнаті Веріті, а тоді сідлав Сажку й рушав зі своїми отрутами туди, де, як мені здавалося, найлегше було наткнутися на перекованих. Пам’ятаючи про свій попередній досвід, я брав на ці кінні експедиції короткого меча, що спершу трохи розважало Гендза й Барріча. Я запевняв їх, що шукаю дичину на випадок, коли б Веріті запланував зимове полювання. Гендз легко повірив. Барріч натомість затиснув губи. Це означало, що він знає про мою брехню, і знає також, що я не можу сказати йому правди. Він не втручався, але йому це не подобалося.

За десять днів я двічі стикнувся з перекованими і двічі легко втік, дозволивши моїм отруєним припасам випасти з моїх сідельних сумок. Перековані жадібно накидалися на здобич і запихалися нею, майже не розпаковуючи. Наступного дня я повертався на це місце, щоб задокументувати для Веріті, скількох я прикінчив, а також подробиці їхнього вигляду. Друга група не пасувала до жодного з описів, який ми отримали. Ми обидва підозрювали, що це означає: перекованих більше, ніж ми чули.

Я виконував своє завдання, але не пишався ним. Мертвими вони були ще жалюгіднішими, аніж живими. Обідрані, вихудлі істоти, обморожені та вкриті синцями в результаті численних бійок між собою. Через швидкі отрути, які я використовував, вони вмирали в судомах, їхні покорчені тіла були радше карикатурою на людей. На їхніх бородах і бровах виблискував іній, а кров із ротів замерзала червоними грудками, наче рубіни на снігу. Я вбив так сімох перекованих, а тоді накрив їхні замерзлі тіла сосновими гілками, вилив олії та підпалив. Не можу навіть сказати, що мені було огиднішим — труїти їх чи отак приховувати свій вчинок. Вовчук здогадався, що я, погодувавши його, щодня кудись від’їжджаю, і благав узяти його з собою. Але в певний момент, стоячи над замерзлим тілом убитого мною перекованого, я почув: «Це не полювання. Це не робота зграї. Це людська робота». Він зник, перш ніж я встиг вилаяти його за вторгнення у мою свідомість.

Увечері я повертався до Твердині, до гарячої свіжої страви й теплого вогню, сухого вбрання та м’якого ліжка, але привиди вбитих перекованих стояли між мною і домашніми вигодами. Я почувався безсердечною бестією, що насолоджується цим усім, а тим часом день за днем ширить смерть. Єдиною моєю радістю було те, що вночі, уві сні, я бачив Моллі, гуляв та розмовляв з нею, і не переслідували мене ні перековані, ні їхні вкриті памороззю тіла.

Одного дня я виїхав пізніше, ніж збирався, бо в кімнаті карт був Веріті і наша з ним розмова затяглася. Наближалася хурделиця, але на вигляд не надто серйозна. Я не планував заходити далеко. Однак замість своєї жертви я знайшов свіжий слід, слід групи більшої, ніж я розраховував. Громади хмар вкрали з неба світло швидше, ніж я сподівався, а слід вів мене вниз звіриними стежками, де ми із Сажкою могли рухатися тільки повільно. Коли я врешті відірвався від сліду, глянувши вгору і зрозумівши, що сьогодні мені їх не знайти, то виявив, що опинився значно далі від Оленячого замку, ніж збирався, і далеко від добре протоптаної дороги.

Подув недобрий холодний вітер, що віщувало сніг. Я щільно закутався в плащ і повернув Сажку в бік дому, поклавшись на неї у виборі шляху й темпу їзди. Не встигли ми далеко від’їхати, як опустилася темрява, а разом з нею — сніг. Коли б я так часто не перемірював цю місцевість, то, напевне, заблукав би. Але ми вперто їхали далі, здавалося, просто вітрові в зуби. Холод пронизував мене, і я почав тремтіти. Я боявся, що це може бути початком нападу дрощів, яких уже давно в мене не було.

Я був вдячний вітрам, коли вони нарешті роздерли на шмаття хмарну завісу. Крізь щілини просочилося місячне та зоряне сяйво, сіро освітивши нашу дорогу. Ми прискорили темп, незважаючи на свіжий сніг, крізь який пробиралася Сажка. З рідкого березового гайка ми виїхали на схил пагорба, вигорілого кілька років тому в запаленій блискавкою пожежі. Тут вітер був сильнішим, бо ніщо нас від нього не захищало, тож я ще щільніше закутався і вище підняв комір. Я знав, що, діставшись вершини пагорба, побачу вогні Оленячого замку, тоді ще один пагорб, долина, а за нею добре вторована дорога, що доведе мене додому. Тож, коли ми перетнули відкритий схил узгір’я, настрій у мене поліпшився.

Тоді, наче грім, долинув тупіт копит коня, що намагався прискорити біг, але щось йому заважало. Сажка сповільнила крок, а потім відкинула голову назад і заіржала. Тієї ж миті я побачив, як із-за лісової завіси вириваються кінь і вершник, внизу по схилу, на південь від мене. Кінь ніс вершника, а за них ухопилося двоє інших людей: один за нагрудний ремінь коня, другий за ногу вершника. Світло зблиснуло на вістрі клинка, який піднявся й опустився, а чоловік, що вчепився за ногу вершника, впав і з криком покотився снігом. Але хтось інший піймав коня за вуздечку, а коли він намагався стримати тварину, з-поміж дерев вибігло ще двоє переслідувачів. Разом вони накинулися на коня й вершника, а ті люто відбивалися.

Я розпізнав Кеттрікен тієї ж миті, коли вдарив Сажку в боки. Я геть не розумів побаченого, але моїй реакції це не завадило. Я не питав себе, що моя королева-в-очікуванні робить тут, уночі, без супроводу й оточена розбійниками. Радше захоплювався тим, як вона тримається в сідлі, як вертить конем, як кóпає і тне клинком чоловіків, що намагалися стягти її вниз. Я вихопив свого меча, коли ми наблизилися до місця бою, але не пам’ятаю, щоб я видав якийсь звук. Мій спогад про весь цей бій якийсь химерний, битва силуетів, виконана в чорно-білих кольорах, як гірський театр тіней, беззвучна, якщо не зважати на хрипіння і крик перекованих, що падали один за одним.

Кеттрікен полоснула одного через обличчя. Кров засліпила його, але він далі чіплявся за королеву-в-очікуванні, намагаючись стягти її з сідла. Інший не зважав на долю товаришів, смикаючи натомість сідельні сумки, де, ймовірно, було не більше, ніж дещиця їжі та бренді, наготовані на денну прогулянку.

Сажка несла мене повз того, хто все ще тримав вуздечку Легконогої. Я побачив, що це жінка, мій меч протяв її наскрізь і вийшов назовні, бездушна вправа, наче розрубування колоди. Така дивна битва. Я відчував себе й Кеттрікен, страх її коня і запал натренованої до бою Сажки, але не тих, що на неї напали, жодного їхнього почуття. Узагалі нічого. Жоден відрух гніву, жоден біль їхніх ран не бив на сполох. Для мого Віту їх узагалі не було. Нічим не відрізнялися від снігу чи вітру, з якими теж слід було змагатися.

Я дивився наче уві сні, як Кеттрікен ухопила нападника за волосся і відхилила його голову назад, щоб перерізати йому горлянку. Кров полилася чорним у місячному світлі потоком, плямуючи її плащ, залишаючи слід на шиї та спині гнідої, перш ніж він, корчачись, звалився на сніг. Я махнув коротким мечем, щоб дістати останнього, але схибив. Кеттрікен — ні. Її короткий ніж затанцював, пройшов крізь його куртку та грудну клітку, дістався легень і знову вийшов назовні. Вона відкинула напасника ногою.

— До мене! — гукнула вона просто в ніч і вдарила Легконогу каблуками, погнавши її по схилу. Сажка бігла, тримаючи ніс при стремені Кеттрікен, отож ми разом піднялися на пагорб, тоді, перш ніж почали спуск у долину, перед нами ненадовго зблиснули вогні Оленячого замку.

Біля підніжжя пагорба ріс чагарник і біг схований снігом струмок, тож я підігнав Сажку вперед і завернув Легконогу, не давши їй наткнутися на перешкоду і впасти. Кеттрікен нічого на це не сказала, але дозволила мені йти першим, коли ми в’їхали в ліс по той бік струмка. Я рухався так швидко, як тільки міг, весь час сподіваючись постатей, що з криком кинуться на нас. Але врешті ми дісталися дороги, саме перед тим, як хмари знову зімкнулися, крадучи в нас місячне світло. Я сповільнив біг коней, давши їм віддихатися. Якийсь час ми їхали мовчки, обоє пильно прислухаючись, чи не чути звуків погоні.

Невдовзі ми почулися безпечніше і до мене долинуло, як Кеттрікен глибоко тремтливо видихнула.

— Дякую тобі, Фітце, — просто мовила вона, але голос її здригнувся. Я нічого не сказав, будь-якої хвилі очікуючи, що Кеттрікен от-от вибухне плачем. Я б не звинувачував її за це. Але вона поступово опанувала себе, обсмикнула й розгладила вбрання, витерла вістря ножа об штани, а тоді прип’яла його до пояса. Схилилася, щоб погладити шию Легконогої та прошепотіти їй слова похвали й потіхи. Я відчув, що напруження Легконогої слабне, і віддав належне вмінню Кеттрікен, яка так швидко здобула довіру коня.

— Як ти тут опинився? Ти мене шукав? — спитала вона нарешті.

Я покрутив головою. Сніг знову почав падати.

— Я виїхав на полювання і заїхав далі, ніж збирався. Мене привів до вас щасливий випадок. — Я урвав мову, тоді наважився:

— Ви заблукали? Вас шукатимуть?

Вона шморгнула носом і зітхнула.

— Не зовсім так, — сказала вона тремтячим голосом. — Я поїхала на прогулянку з Регалом. З нами було ще кілька людей, та коли почалася хуртовина, ми всі повернули до Оленячого замку. Інші їхали попереду, а ми з Регалом відстали. Він розповідав мені народні легенди свого рідного герцогства, і ми дозволили іншим випередити нас, бо я нічого не чула через їхню балачку.

Кеттрікен зітхнула, і я відчув, як разом зі слиною вона проковтнула рештки нічного страху. Коли заговорила знову, голос її звучав спокійніше.

— Усі інші були далеко попереду нас, коли зненацька з чагарнику біля дороги вибігла лисиця. «За мною, якщо хочете бачити справжній спорт!» — гукнув мені Регал, повернув коня з дороги й помчав за твариною. Хотіла я цього чи ні, але Легконога подалася за ним. Регал скакав, як шаленець, схилившись коневі до шиї та підганяючи його нагайкою.

Коли вона це описувала, в її голосі були тривога та здивування, але й крихта захоплення.

Легконога не слухалася вудил. Спершу Кеттрікен боялася швидкості, бо не знала місцевості, й страхалася, що кінь спіткнеться. Тож намагалася стримати його. Але зрозумівши, що не видно ні дороги, ні решти супроводу, а Регал дуже її випередив, пустила Легконогу вільно, сподіваючись так його наздогнати. Як і слід було чекати, коли почалася хурделиця, Кеттрікен геть збилася з дороги. Смикнула повід коня, щоби повернутися по своїх слідах, але сніг і вітер швидко їх замели. Зрештою геть-чисто довірилася Легконогій, сподіваючись, що кінь знайде дорогу додому. Так воно, мабуть, і було б, якби дикі люди не напали на неї. Вона замовкла.

— Перековані, — тихо сказав я їй.

— Перековані, — здивовано повторила вона. Затим твердішим голосом:

— Вони не мають ні серця, ні душі. Так мені пояснювали. — Я радше відчув, ніж побачив її погляд. — Чи ж така невдаха-Жертовна з мене, що є люди, які хочуть мене вбити?

На відстані ми почули звук рога. Шукачі.

— Вони напали б на будь-кого, хто перейшов їхню стежку, — сказав я їй. — І в думці не мали нападати на свою королеву-в-очікуванні. Сумніваюся, чи вони взагалі знали, хто ви.

Я стис щелепи, перш ніж прохопився, що у випадку Регала все не так. Навіть якщо він і не збирався завдати їй шкоди, то й не зумів захистити. Я не вірив, наче він збирався показати їй «справжній спорт», погнавшись за лисицею крізь засніжені пагорби, у присмерку. Він збирався її загубити. І вміло скористався нагодою.

— Думаю, мій пан дуже на мене розгнівається, — жалібно, мов дитина, сказала вона. Наче у відповідь на її передбачення, ми обігнули узгір’я і побачили вершників зі смолоскипами, які наближалися до нас. Ми знову почули ріг, виразніше, а невдовзі опинилися серед них. То був передовий загін головної групи шукачів, а дівчина-вершниця одразу ж рушила галопом, аби передати королю-в-очікуванні, що його королеву знайдено. При світлі смолоскипів охоронці Веріті з криком і прокляттями розгледіли кров на шиї Легконогої, але Кеттрікен, зберігаючи самовладання, запевнила їх, що це не її кров. Спокійно розповіла про перекованих, які на неї напали, і що вона мусила зробити, аби захиститися. Я бачив, що солдати нею захоплені. Почув, що найзухваліший нападник скочив на неї з дерева. Його вона вбила першим.

— Уколошкала чотирьох, а сама навіть не подряпана! — реготнув якийсь сивий ветеран. — Даруйте, міледі королево. Це не було неповагою!

— Це могла бути геть інша історія, якби не нагодився Фітц і не звільнив вуздечки мого коня, — тихо сказала Кеттрікен. Їхня повага до неї ще більше зросла, бо вона не пишалася своїм тріумфом, а подбала, щоб я теж дістав належну частку похвали.

Вони голосно її вітали і з гнівом у голосі збиралися прочесати завтра весь ліс довкола Оленячого замку.

— Ганьба нам, воякам, що наша власна королева не може їздити безпечно! — сказала одна з жінок. Поклала долоню на руків’я свого клинка і присягла, що завтра він скупається у крові перекованих. Кілька інших вояків пішло за її прикладом. Розмова ставала дедалі гучнішою, а бравада та почуття полегшення через те, що королева в безпеці, лише роздмухували запал. Повернення додому перетворилося б на тріумфальну процесію, якби не над’їхав Веріті. Примчав чвалом на коні, вкритому піною як через відстань, так і через швидкість. Тоді я зрозумів, що пошуки були тривалими й можна тільки здогадуватися, скільки доріг переміряв Веріті, діставши звістку, що його леді зникла.

— Як ти могла бути такою нерозважливою, щоб заїхати так далеко на манівці? — такими були його перші слова до неї. І його голос не був лагідним. Я бачив, що її голова, зазвичай гордо піднята, опустилася, і почув невдоволене бурмотіння найближчих до мене людей. З цього моменту все пішло не так. Веріті не картав її прилюдно, але я бачив, як він скривився, коли вона просто розповіла йому, що з нею трапилося і як вона вбивала для власної оборони. Він був незадоволеним, що вона так відверто говорила про банду перекованих, настільки зухвалих, що вони напали на королеву, і то майже під стінами Оленячого замку. Те, що Веріті намагався втримати в таємниці, завтра буде у всіх на вустах, та ще й з тією додачею, що вони посміли напасти на саму королеву. Веріті кинув мені вбивчий погляд, наче це була моя провина, гострим наказом відібрав двох свіжих коней у своїх охоронців і поїхав до Оленячого замку, забравши з собою королеву. Відділив її від вояків, галопом повертаючи додому, наче більш раннє її повернення зробило б пережиту нею небезпеку менш реальною. Схоже, не розумів, що відібрав у своїх гвардійців честь допровадити її до замку.

Я повільно поїхав з вояками, намагаючись не слухати їхніх невдоволених слів. Вони не критикували короля-в-очікуванні, але натомість вихваляли королеву за силу її духу та шкодували, що її не зустрінуто обіймами й теплими словами. Якщо хтось подумав про поведінку Регала, то нічого з цього приводу не сказав.

Пізніше, того вечора, у стайні, подбавши про Сажку, я допомагав Баррічу та Гендзові опорядити Легконогу й Вірного, коня Веріті. Барріч бурчав, що обоє коней загнані. Під час нападу Легконогій завдано незначну подряпину, а її губи пошкоджено в бійці за вуздечку, але серйозних ран ні в неї, ні у Вірного не було. Барріч послав Гендза наготувати теплого пійла та оброку для обох. Лише тоді тихо розповів, як приїхав Регал, віддав коня й пішов до замку, словом не згадавши про Кеттрікен. Самого Барріча насторожив стаєнний хлопець, що питав, де Легконога. Коли Барріч вирішив довідатись і набрався відваги спитати самого Регала, той відповів, що він думав, наче Кеттрікен зосталася на дорозі та повернулася разом зі своїм супроводом. Отож це Барріч підняв тривогу, а Регал дуже неясно розповів, де він насправді з’їхав з дороги, в якому напрямку побігла лисиця і, ймовірно, поїхала Кеттрікен.

— Добре заметені сліди, — пробурмотів мені Барріч, коли Гендз повернувся з оброком. Я знав, що це не про лисицю.

Коли я тієї ночі дістався Твердині, мої ноги були тяжкими, наче налитими свинцем, та й на серці було нелегко. Я не хотів навіть уявляти, що відчуває Кеттрікен, не задумувався, що розповідали в кордегардії. Роздягнувся, ліг спати і зразу ж заснув. Уві сні мене чекала Моллі, і це був єдиний світ, який я знав.

Дуже скоро я прокинувся, бо хтось грюкав у мої двері. Я встав і відчинив сонному пажеві, посланому, щоб відвести мене до кімнати карт Веріті. Я сказав, що знаю дорогу, й відіслав його назад у ліжко. Швидко вдягнувся й побіг униз сходами, міркуючи, що за катастрофа нас спіткала.

Там на мене чекав Веріті, кімнату освітлювало лише полум’я каміна. Волосся в нього було розкуйовджене, а накидку він одягнув поверх нічної сорочки. Очевидячки, тільки-но встав з ліжка, і я приготувався почути будь-яку новину.

— Зачини двері! — наказав він мені. Я так і зробив, а тоді став перед ним. Я не міг зрозуміти, роздратованим чи веселим був блиск його очей, коли він зненацька спитав: — Хто така леді Червоні-Спідниці й чого вона сниться мені щоночі?

Я не міг ворухнути язиком. У відчаї думав, як глибоко проник він у мої сни. Я страшенно засоромився. Коли б стояв голим перед цілим двором, та й то не почувався б настільки виставленим напоказ.

Веріті відвернув обличчя і кашлянув, хоча то міг бути не кашель, а стриманий сміх.

— Годі, хлопче, я ще можу це зрозуміти. Я не хотів розкривати твоїх таємниць, це ти сам викладав їх мені, особливо впродовж останніх кількох ночей. Але я мушу спати, а не зриватися з ліжка в гарячці через твоє… захоплення цієї жінкою.

Він зненацька замовк. Мої щоки горіли палкішим вогнем, ніж будь-яке полум’я каміна.

— Ну гаразд, — трохи ніяково сказав він. Тоді різко: — Сідай. Я маю намір навчити тебе тримати при собі свої думки так само добре, як ти тримаєш на припоні свого язика.

Він похитав головою:

— Дивно, Фітце, що інколи ти можеш цілковито заблокувати свою свідомість для мого Скіллу, але виливаєш свої найінтимніші прагнення, наче вовк, що виє вночі. Припускаю, що причиною цього є завдана тобі Галеном шкода. Якби ж ми могли виправити це. Але якщо не можемо, то навчу тебе, чого зумію, коли тільки матимемо час.

Я не рухався. Зненацька виявилося, що жоден з нас не може глянути на іншого.

— Ходи сюди, — вимогливо повторив він. — Сідай тут, біля мене. Дивись у вогонь.

Цілу годину він змушував мене практикуватися, повторюючи вправи, завдяки яким мої сни залишаться зі мною або, що ймовірніше, я зовсім перестану бачити сни. Серце мені впало, коли я збагнув, що втрачу Моллі моєї уяви так само, як втратив справжню. Він відчув мою журбу.

— Гей, Фітце, це мине. Стримуй себе й терпи. Так можна зробити. Можливо, настане день, коли ти шкодуватимеш за теперішнім твоїм життям, вільним від жінок. Як я шкодую.

— Вона не хотіла заблукати, сір.

Веріті кинув мені зловісний погляд:

— Заміри не можуть змінити результатів. Вона королева-в-очікуванні, хлопче. Завжди мусить подумати, і то не раз, а тричі, перш ніж зробить щось.

— Вона розповідала мені, що Легконога побігла за конем Регала й не слухалась вудил. Звинувачуйте за це Барріча та мене, бо це ми мусили виїздити цього коня.

Раптом він зітхнув.

— Я теж так думаю. Вважай, що ти вже вилаяний, а Баррічу скажи, щоб знайшов моїй пані спокійнішого коня. І нехай їздить на ньому, доки не стане кращою вершницею. — Він знову глибоко зітхнув. — Мабуть, вона вважатиме це покаранням. Сумно гляне на мене тими великими блакитними очима, але не скаже ні слова всупереч. А, так. Тут нічим не зарадиш. Але невже вона мусила вбивати, а потім так безтурботно про це говорити? Що думатимуть про неї мої люди?

— Вона навряд чи мала вибір, сір. Невже для неї було кращим померти? А що подумають люди… гаразд. Солдати, які першими нас знайшли, вважали її відважною. І тямущою. Непогані риси для королеви, сір. А особливо тепло говорили про неї жінки з вашої охорони, коли ми поверталися. Тепер вони вбачають у ній свою королеву куди більш, ніж коли б вона плакала та розпачала. Підуть за нею без застережень. За таких часів, як тепер, можливо, королева з ножем дасть нам більше сили духу, ніж жінка, що прикрашається коштовностями й ховається за стінами.

— Можливо, — тихо сказав Веріті. Я відчував, що він не погоджується. — Але ж тепер усі знатимуть про перекованих, що збираються довкола Оленячого замку.

— А заодно знатимуть, що рішуча людина може від них оборонитися. Судячи з розмов ваших охоронців при нашому поверненні, за тиждень перекованих буде куди менше.

— Я знаю. Дехто вбиватиме своїх рідних. Перековані чи ні, це кров Шести герцогств ми проливаємо. Я намагався не допустити до того, щоб моя гвардія вбивала мій власний народ.

Настала коротка тиша, під час якої ми обидва зауважили, що він без жодних докорів сумління доручив таку ж роботу мені. Убивця. Це назва для того, ким я був. Я зрозумів, що не маю честі, яку треба берегти.

— Це неправда, Фітце, — почув він мої думки. — Ти бережеш мою честь. І за це я віддаю тобі честь, бо ти робиш те, що мусить бути зроблено. Огидна робота, прихована робота. Не соромся, що ти працюєш, аби вберегти Шість герцогств. Не думай, що я не ціную твоєї праці тільки тому, що вона мусить залишитися таємною. Цього вечора ти врятував мою королеву. Я цього не забуду.

— Вона не потребувала великої допомоги, сір. Вірю, що вціліла б і сама.

— Гаразд. Не будемо більше про це гадати. — Він замовк, тоді ніяково сказав: — Я повинен тебе нагородити, знаєш.

Коли я розкрив рота, щоб запротестувати, він жестом руки заборонив мені говорити.

— Я знаю, що ти нічого не вимагаєш. Знаю, що між нами аж надто багато всього й жодної нагороди не було б достатньо, щоб виразити мою вдячність. Але більшість людей про це не знає. Чи ти хочеш, аби в Баккіпі казали, що ти врятував життя королеви, а король-в-очікуванні нічим тебе не винагородив? Але ж я не знаю, що можна тобі подарувати… це має бути щось помітне, а ти мусиш певний час його носити. Принаймні це я знаю з мистецтва правління. Меч? Щось краще за той шматок заліза, який ти носив цього вечора?

— Це старий клинок, з яким Год наказувала мені вправлятися, — захищався я. — Він добрий.

— Безперечно. Я попрошу її, щоб вибрала для тебе ще кращий і додала оздоби на руків’ї та піхвах. Так можна?

— Думаю, що так, — збентежено відповів я.

— Гаразд, а зараз повертаймося в ліжко? То я зможу нарешті спати чи ні?

Тепер не було жодного сумніву, що в його голосі звучать веселощі. Мої щоки знову зайнялися.

— Сір, мушу спитати… — я плутався у словах, які нелегко було сказати. — Ви знаєте, кого я бачив уві сні?

Він повільно похитав головою.

— Не думай, що ти її скомпрометував. Я знаю тільки те, що вона носить сині спідниці, але ти бачиш їх червоними. І що ти гаряче кохаєш її, як це властиво молодим. Не змагайся з цим коханням. Лише припини розсилати Скілл уночі. Я не єдина особа, відкрита Скіллу, але, думаю, я єдиний, хто розпізнав твій знак на такому простому сні. Тож будь обережним. Група Галена не позбавлена Скіллу, хоча вони користають із нього невміло і сила їхня незначна. Людину можна знищити, якщо з її снів Скіллу ворог довідається, що для неї найдорожче. Будь насторожі.

Він мимоволі реготнув.

— І сподівайся, що твоя леді Червоні-Спідниці не має Скіллу в крові, бо коли б мала, то чула б тебе всі ці ночі.

Посіявши в моїй голові цю бентежну думку, він повернув мене до моєї кімнати й ліжка. Але тієї ночі я вже не заснув.

Розділ 8 Пробудження королеви

Наступного дня з самого ранку Твердиня аж кипіла. Двір охопило гарячкове, майже святкове піднесення. Особиста охорона Веріті та всі вояки, що не мали на той день певних обов’язків, масово вибиралися на полювання. Гончаки неспокійно гавкали, тимчасом як бойові собаки — могутні звірі з масивними щелепами й широкими грудьми — не тямилися від збудження й шарпали свої повідки. Уже закладалися, хто виявиться найуспішнішим мисливцем. Коні били копитами об землю, перевірено тятиви, а пажі ганяли туди-сюди сходами. У кухні половина кухонної челяді зайнята була пакуванням їжі для мисливців. Солдати — старі й молоді, чоловіки і жінки — гордо й голосно сміялися, вихваляючись давніми сутичками, порівнюючи зброю, надихаючись на полювання. Я бачив таке сотні разів перед зимовими ловами на лося чи ведмедя. Але тепер це було чимось особливим, у повітрі висів запах жадання крові. Я чув уривки розмов, що викликали в мене млості: «…жодного милосердя для цього лайна…»; «…боягузи і зрадники зважилися напасти на королеву…»; «…дорого заплатять. Не заслуговують легкої смерті…» Я, зігнувшись, квапливо повернувся на кухню, протискаючись крізь людський мурашник. Тут я чув такі самі голоси, таке саме прагнення помсти.

Я знайшов Веріті у його кімнаті карт. Можна сказати, що того дня він умився та вдягнувся у свіже вбрання, але минула ніч тяжіла на ньому, як брудна накидка. Був одягнений так, наче планував провести день удома, серед своїх паперів. Я легенько постукав, хоча двері були прочинені. Він сидів на кріслі перед каміном до мене спиною. Коли я ввійшов, принц кивнув, але не глянув на мене. Попри його непорушність, у кімнаті відчувалася напруга і збиралося на бурю. Таця зі сніданком стояла незаймана на столику біля крісла. Я підійшов і тихо став поруч з ним, майже певний, що був сюди поскіллений. Коли тиша затягнулася, я спитав себе, чи сам Веріті знає, навіщо він мене покликав. Зрештою зважився заговорити.

— Мій принце. Ви сьогодні не їдете зі своїми вояками? — насмілився спитати я.

Це було так, наче я відкрив шлюз. Він обернувся і глянув на мене. За одну ніч риски на його обличчі поглибилися. Він мав виснажений і хворобливий вигляд.

— Я ні. Не смію. Як я можу погодитися з цим полюванням на мій власний народ і одноплемінників? Але яка ж у мене альтернатива? Ховатись і киснути в мурах Твердині, тимчасом як інші рушають, аби помститися за зневагу, завдану моїй королеві-в-очікуванні. Я не смію заборонити моїм людям відстояти їхню честь. Отож мушу поводитися так, ніби не знаю, що діється у дворі. Наче я дурень, лінивець чи боягуз. Про цей день буде складено баладу, я в цьому не сумніваюся. І якою буде назва тієї балади? «Різня безумців, влаштована Веріті»? Чи «Жертвоприношення перекованців на честь королеви Кеттрікен»?

За кожним словом його голос наростав, і, перш ніж він дістався середини, я підійшов до дверей і щільно їх зачинив. Доки він промовляв, я оглядав кімнату й гадав, чи ще хтось, крім мене, чув ці слова.

— Ви взагалі спали цієї ночі, мій принце?

Він похмуро посміхнувся.

— Що ж, ти знаєш, що поклало край моїй першій спробі відпочити. Моє друге пробудження було менш… захопливим. До мене прийшла моя пані.

Я відчув, як мої вуха пойнялися вогнем. Хай що він збирався мені сказати, я не хотів цього слухати. Я не хотів знати, що відбулося між ними минулої ночі. Сварка чи перепросини — я не хотів про це довідатися. Але Веріті був немилосердним.

— Прийшла не для того, щоб виплакатися, як могло здаватися. Не шукати заспокоєння. Не відігнати нічний страх чи по слова підбадьорення. Виструнчилася, як висварений сержант, стала в ногах мого ліжка і благала пробачення. Біліша за крейду і тверда, як дуб… — Його голос затих, наче він усвідомив, що надто сильно розкрився. — Це вона передбачила той натовп мисливців, не я. Прийшла до мене посеред ночі, питаючи, що ми можемо зробити. Я не міг їй нічого відповісти, як і тепер не можу…

— Принаймні вона це передбачила, — ризикнув я, сподіваючись трохи пом’якшити його гнів на Кеттрікен.

— А я ні, — похмуро сказав він. — Вона здогадалася. Чівелрі теж здогадався б. Ох, Чівелрі знав би, що це трапиться, уже з моменту її зникнення і мав би напоготові плани на кожний випадок. А я ні. Я думав лише про те, щоб якомога швидше повернути її додому й аби про це почуло щонайменше людей. Ніби це можливо! Тож думаю сьогодні, що як корона опиниться колись у мене на голові, то це буде найменш придатним місцем для неї.

Був-то такий принц Веріті, якого я ніколи досі не бачив, людина, уся довіра якої до себе самої порвалася на шмаття. Нарешті я збагнув, наскільки Кеттрікен не годилася для нього. Це не було її провиною. Вона була сильною і вихованою, щоб правити. А Веріті часто повторював собі, що його виховано як другого сина. Належна жінка заспокоїла і втримала б його, як морська кітвиця, допомогла б йому піднятись і прийняти тягар королювання. Жінка, що прийшла б до його ліжка, плачучи, щоб він обійняв її та заспокоїв, дозволила б йому впевнитися, що він чоловік і спроможний бути королем. Витримка й самовладання Кеттрікен змусили його засумніватися у власних силах. Зненацька я збагнув, що мій принц був людиною. І це не потішало.

— Ви мусите принаймні вийти й поговорити з ними, — насмілився я.

— І що я маю їм сказати? «Доброго полювання»? Ні. Але ти йди, хлопче. Йди, придивляйся і принеси мені потім звістку, що відбувалося. Йди вже. І зачини за собою двері. Я не хочу нікого бачити, доки ти не повернешся зі своєю звісткою.

Я повернувся і зробив, що велено. Вийшовши з Великої зали і спускаючись переходом у двір, я зустрів Регала. Він рідко піднімався так рано і мав такий вигляд, наче не з власної волі встав цього ранку. Був одягнений і причесаний зі звичною старанністю, але бракувало дрібних деталей: сережки, вміло зав’язаної та скріпленої шпилькою на шиї шовкової хустинки, а єдиною прикрасою був перстень-сикгнет. Волосся, хоч і причесане, не було напахченим і накучерявленим. А очі покривала мережа червоних жилок. Він нетямився від злості. Коли я проходив повз нього, він ухопив мене й шарпнув, щоб повернути до себе обличчям. Принаймні мав такий намір. Я не опирався, але злегка розслабив м’язи. На мої радість і здивування, він не міг зрушити мене з місця. Виблискуючи очима, Регал сам повернувся до мене і зрозумів: щоб глянути мені в очі, мусить трохи задерти голову. Я підріс і набрав ваги. Я знав про це, але ніколи не розраховував на такий чудовий побічний наслідок. Перш ніж мої губи склалися в посмішку, я її стримав, але в моїх очах вона, мабуть, з’явилася. Він різко мене відштовхнув, і цього разу я дозволив зрушити мене. Трішки.

— Де Веріті? — гаркнув він.

— Мій принце? — перепитав я, наче не розуміючи, чого він хоче.

— Де мій брат? Ця його пришелепувата дружина… — Він замовк, придушуючи свій гнів. — Де буває мій брат у цю пору дня? — нарешті вдалося вимовити йому.

Я не брехав:

— Інколи він іде зранку до своєї вежі. Або, можливо, снідає. Або купається, — припустив я.

— Непутящий байстрюк, — прогнав мене Регал і повернувся, щоб поспішити до вежі. Я сподівався, що підйом високими сходами стане для нього розвагою. Тільки-но він зник мені з очей, я кинувся бігцем, щоб не згаяти дорогоцінний виграний час.

Опинившись у дворі, я миттю зрозумів, що розлютило Регала. Кеттрікен стояла на сидінні візка, а всі голови були повернуті до неї. Вона мала на собі те саме вбрання, що й минулої ночі. При денному світлі я міг розгледіти краплі крові на рукаві її білої хутряної шубки, а ще більшу пляму — на холоші пурпурових штанів. Була в чоботах і шапочці, готова до верхової їзди. При поясі висів меч. Я відчував дедалі сильніший неспокій. Як вона могла? Я роздивлявся, намагаючись прислухатися, що вона казала. Усі обличчя були повернуті в її бік, очі широко розплющені. Я опинився у дворі в мить повної тиші. Здавалося, що кожен чоловік і кожна жінка затамували віддих, очікуючи подальших слів. Коли ж вони пролунали, були промовлені негучним і спокійним голосом, але така тиша панувала в натовпі, що її чистий голос розносився у холодному повітрі.

— Кажу вам, це не полювання, — серйозно повторила Кеттрікен. — Відкладіть свої радість і гордість. Зніміть із себе найменшу прикрасу, будь-яку відзнаку. Хай опанують ваші серця повага та розуміння того, що ми робимо.

Акцент її мови все ще мав присмак гір, але холодна частина моєї свідомості зауважила, як старанно дібране було кожне слово, як виважена кожна фраза.

— Ми йдемо не полювати, — повторила вона. — Йдемо повертати собі втрачене. Йдемо покласти край стражданням тих, кого вкрали у нас червоні кораблі. Це червоні кораблі відібрали душі перекованих, зоставивши їхні тіла, щоб мучити нас. А все-таки ті, проти кого ми сьогодні станемо, — це люди Шести герцогств. Наші люди.

— Мої солдати, прошу вас, щоб жодна випущена сьогодні стріла, жоден удар не несли нічого іншого, крім чистої смерті. Я знаю, що ви достатньо вмілі для цього. Ми всі доста настраждалися. Нехай кожна сьогоднішня смерть буде настільки швидкою і милосердною, наскільки це можливо, заради нас усіх. Стискаймо зуби й усуваймо заразу з такими ж рішучістю і жалем, як відтинаємо від тіла скалічену кінцівку. Бо саме це ми й робимо. Це не помста, мій народе, а операція, після якої настає зцілення. А тепер робіть те, що я сказала.

Кілька хвилин вона стояла нерухомо й дивилася на нас усіх. Люди заворушилися, наче вві сні. Мисливці здіймали пір’я, стрічки, відзнаки й коштовності зі свого одягу й віддавали їх пажам. Настрій радості та гордості розвіявся. Вона змусила їх відкинути цей щит, а натомість задуматися над тим, що вони збираються робити. Бо насправді це нікого не тішило. Усі напружено очікували, що ще вона скаже. Кеттрікен зберігала цілковитий спокій та мовчання, доки всі очі знову не повернулися до неї. Коли ж побачила, що стала центром загальної уваги, заговорила знову.

— Добре, — тихо похвалила вона нас. — А тепер пильно слухайте моїх слів. Я хочу мати кінні ноші чи вози… що вважатимуть за найкраще стайничі. Не віддамо жодного тіла наших людей на поживу лисам чи на розкльовування воронам. Їх буде привезено сюди, записано імена, якщо вони відомі, і приготоване кострище, як на честь полеглих у битві. Якщо родини відомі й живуть поблизу, запросимо їх на жалобну тризну. Тим же, хто мешкає далеко, пошлемо звістку й віддамо почесті, належні тим, хто втратив рідних, як вояків у битві.

Не витирала сліз, і вони вільно текли їй щоками. Виблискували у світлі зимового ранку, немов діаманти. Її голос посилився, коли вона звернулася до іншої групи:

— Мої кухарі та челядники! Поставте всі столи у Великій залі та наготуйте погребову учту. А в Меншій залі поставте воду, зілля й чисту одіж, аби ми могли приготувати тіла наших людей до спалення. А всі інші облиште свої звичні обов’язки. Наносіть дров і викладіть кострище. Повернувшись, спалимо наших полеглих і оплачемо їх.

Вона обвела присутніх поглядом, зазирнувши кожному в очі. Тоді щось у її обличчі застигло. Вона вихопила з-за пояса меч і здійняла його вгору жестом присяги:

— А коли закінчимо тризну, готуватимемося до відомсти за них! Ті, що забрали наших людей, пізнають наш гнів!

Вона повільно опустила вістря, ховаючи меч у піхвах. Тоді її очі знову звернулися до нас:

— А тепер їдьмо, мій народе!

Мені мурашки пішли по тілу. Чоловіки й жінки довкола мене сідали на коней, загін формувався і вирушав. Біля візка Кеттрікен бездоганно вчасно з’явився Барріч, ведучи Легконогу, що вже була осідлана й чекала на свою вершницю. Я задумався, звідки він узяв чорно-червону упряж, барви туги й помсти. Чи вона так наказала, чи він просто знав? Кеттрікен ступила крок униз, просто на кінську спину, сіла в сідло, а Легконога стояла нерухомо, попри нову збрую. Королева здійняла вгору меч. Загін рушив за нею.

— Зупини її! — засичав позаду мене Регал, а я обернувся й побачив, що вони з Веріті стояли в мене за спиною, цілковито непомічені натовпом.

— Ні! — посмів я крикнути вголос. — Невже ви не відчуваєте? Не псуйте цього. Вона повернула їм втрачене. Я не знаю, що це, але цього нам довго й болісно бракувало.

— Це гордість, — сказав Веріті, а його глибокий голос гримів. — Те, чого нам усім бракувало, а передусім мені. Це їде королева, — продовжив він із ноткою здивування. Чи була це ще й тінь заздрості?

Він повільно повернувся й рушив у бік Твердині. За нами наростав гамір, це люди поспішали виконати те, що вона їм наказала. Я йшов слідом за Веріті, майже приголомшений тим, свідком чого став. Регал проштовхнувся повз мене, щоб випередити Веріті й стати перед ним віч-на-віч. Він тремтів від обурення. Мій принц зупинився.

— Як ти міг їй це дозволити? Не маєш жодної влади над цією жінкою? Вона виставила нас на посміховисько! Хто вона така, щоб віддавати накази й відсилати збройну варту із замку? Хто вона така, щоб так зверхньо наказувати? — Голос Регала ламався від люті.

— Моя дружина, — спокійно промовив Веріті. — А твоя королева-в-очікуванні. Та, що ти її вибрав. Батько запевняв мене, що ти вибереш жінку, гідну бути королевою. Схоже, ти вибрав краще, ніж сподівався.

— Твоя дружина? Твоя погибель, телепню! Вона підриває твою владу, перерізає тобі горло уві сні! Відібрала собі їхню прихильність, творячи власне ім’я! Невже ти цього не бачиш, недоумку? Може, ти вдовольнишся тим, що гірська лисиця вкраде корону, але я — ні!

Я квапливо обернувся і схилився, щоб перешнурувати свого черевика, тож не міг бути свідком того, як принц Веріті вдарив Регала. Я почув щось схоже на ляпас і короткий крик злості. Коли я підвів погляд, Веріті стояв так само непорушно, як досі, тим часом Регал схилився вперед, закривши рукою носа й рота.

— Король-в-очікуванні Веріті не потерпить образ королеви-в-очікуванні Кеттрікен. Чи навіть себе самого. Я казав, що моя пані пробудила гордість у наших солдатах. Можливо, розворушила також мою гордість. — Веріті був дещо враженим власною рішучістю.

— Король про це почує! — Регал відвів руку від обличчя, схоже, приголомшений побаченою на ній кров’ю. Підняв руку й затряс нею, показуючи Веріті. — Мій батько побачить пролиту тобою кров!

Задрижав і захлинувся кров’ю, що текла йому з носа. Трохи подався вперед і відвів убік закривавлену долоню, щоб не заплямувати одежі.

— Що? Ти збираєшся стікати кров’ю аж до полудня, коли підніметься наш батько? Якщо зумієш, прийди й покажи це й мені.

Затим до мене:

— Фітце! Не маєш кращого заняття, ніж стовбичити й витріщатися? Іди звідси. Простеж, щоб усі накази міледі було виконано належно!

Веріті обернувся і вийшов у коридор. Я поспішав виконувати наказ, забравшись заодно з поля зору Регала. Він натомість тупав і проклинав, як дитина в нападі шаленої злості. Ніхто з нас не озирнувся на нього, але я принаймні сподівався, що жодний слуга не помітив цієї пригоди.

Цей день у Твердині видався дивним і тягнувся довго. Веріті відвідав кімнати короля Шрюда, а тоді перейшов до своєї кімнати карт і там зостався. Не знаю, що робив Регал. Усі челядники виявили послух королеві Кеттрікен, працювали швидко, але майже безшумно, тихо перемовлялися між собою, готуючи одну залу для трапези, другу — для тіл. Я зауважив одну велику зміну. Тих жінок, що були найбільш віддані королеві, шанували тепер так, наче вони були тінню Кеттрікен. А ці шляхетно народжені жінки зненацька без жодних застережень прийшли до Меншої зали наглядати за приготуванням напахченої зіллям води та розкладанням рушників і полотна. Я сам допомагав носити дерево для кострища.

Було вже далеко за полудень, коли загін повернувся. Вони в’їжджали тихо, поважною вартою обступивши вози, які супроводжували. Кеттрікен їхала на чолі. Мала вигляд втомленої і змерзлої, хоча причиною цього був не холод. Я хотів підійти до неї, але не міг позбавити Барріча честі взяти коня за вуздечку та допомогти їй спішитися. Свіжа кров оббризкала її чоботи та круп Легконогої. Вона не наказувала своїм воякам робити те, чого не робила б сама. Тихим наказом Кеттрікен відіслала своїх охоронців умитися, розчесати волосся та бороди і, перевдягнувшись у чисте, повернутися до зали. Коли Барріч відвів Легконогу, Кеттрікен ненадовго зосталася сама. Смуток, що обліг її, був сірішим за будь-яке інше почуття, яке вона випромінювала будь-коли і яке я міг відчути. Була втомлена. Дуже втомлена.

Я тихо підійшов до неї.

— Якщо вам щось потрібно, міледі королево… — неголосно сказав я.

Вона не обернулася:

— Я мушу зробити це сама. Але будь поблизу на випадок, якби я тебе потребувала.

Сказала це так тихо, що, я певен, ніхто, крім мене, її не почув. Тоді рушила вперед, а люди Твердині, які її чекали, розступалися перед нею. Схиляли голови, коли вона поважно віталася з ними, називаючи на ймення. Мовчки пройшла через кухню, схвально кивнувши на приготовану їжу, тоді проминула Велику залу, знову кивнувши головою на знак схвалення всього там побаченого. У Меншій залі зупинилася, а тоді зняла веселу в’язану шапочку й шубку, відслонивши просту м’яку сорочку з пурпурового льону. Шапочку й шубку віддала пажеві, якого, здається, приголомшила ця честь. Підійшла до краю одного зі столів та взялася закасувати рукави. Усі в залі завмерли, не зводячи з неї очей. Вона зустрілася очима з нашими здивованими поглядами і просто сказала:

— Несіть наших мертвих.

Нещасні тіла принесено, від цієї процесії розривалося серце. Я не рахував, скільки їх було. Більше, ніж я сподівався, більше, ніж ми припускали з принцом Веріті на основі складених йому звітів. Я йшов слідом за Кеттрікен з мискою теплої пахучої води, а вона переходила від тіла до тіла, ніжно скроплювала кожне змучене обличчя й навіки замикала всі страдницькі очі. За нами йшли інші, ця низка звивалася, обережно роздягаючи кожне тіло, миючи, чешучи й загортаючи в чисте полотно. Одної миті я усвідомив, що Веріті теж там, а поруч з ним молодий писар. Вони переходили від тіла до тіла, записуючи імена тих нечисленних, кого розпізнали, коротко описуючи всіх інших.

Одне ім’я я сам їм назвав: Керрі. Останнім, що ми з Моллі знали про цього вуличного хлопця, було те, що він став помічником лялькаря та подався з ним у мандрівку. І закінчив свої дні як маріонетка з лялькового театру. Його губи застигли у вічній усмішці. Хлопцями ми бігали разом, щоб заробити пенні чи два. Він був поруч зі мною, коли я вперше блював через випивку, і реготався, доки власний шлунок його не підвів. Укинув зіпсовану рибу під стіл господаря таверни, який звинуватив нас у крадіжці. Ці дні, які належали нам обом, тепер пам’ятатиму тільки я. Раптом я почувся менш справжнім. Частину мого минулого перековано й відібрано від мене.

Коли ми закінчили й мовчки стояли, дивлячись на закладені тілами столи, Веріті виступив уперед і посеред тиші вголос прочитав свій список. Імен було небагато, але він не обійшов увагою незнаних. «Юнак, щойно пробивається борода, темноволосий, на руках шрами, як у рибалки…» — казав він про одного покійного. Про іншу: «Жінка з кучерявим волоссям, гарненька, має витатуйований знак гільдії лялькарів». Ми слухали літанію по тих, кого втратили, а не заплакати при цьому міг лише той, хто мав кам’яне серце. Усі разом, пани та слуги, підняли мертвих і понесли до погребального кострища, щоб там обережно покласти їх на останнє ложе. Сам Веріті приніс смолоскип, щоб запалити кострище, але віддав його королеві, яка стояла біля погребального стосу. Підпаливши политі сосновою живицею гілки, вона гукнула в темні небеса:

— Ви не будете забуті!

Усі повторили цей вигук. Блейд, старий сержант, стояв біля вогнища з ножицями, щоб відтяти в кожного вояка пасмо волосся, у палець завдовжки, — знак жалоби за полеглими товаришами. Веріті приєднався до цієї вервечки, а Кеттрікен стояла поруч з ним, віддавши світле пасмо свого волосся.

Тоді настала ніч, подібної до якої я ніколи досі не бачив. Більшість мешканців Баккіпа прийшла тієї ночі до Твердині, і їх було впущено без слова запитання. Усі пішли за прикладом королеви і стояли на варті біля вогнища, аж доки воно не вигоріло так, що зосталися тільки попіл і кості. Тоді Велику й Меншу залу заполонили люди, а для тих, хто там не помістився, поставили на подвір’ї дошки на козлах замість столів. Викочено бочки з напоями, розставлено стільки хліба, печені та іншої їжі, аж важко було уявити, що Оленячий замок має стільки припасів. Пізніше я довідався, що більшість їх принесено з міста, не за наказом, а як вільний дар.

Уперше за кілька тижнів зійшов униз король, щоб сісти на троні за Високим Столом і очолити зібрання. Прийшов і блазень, щоб стати біля короля, за його кріслом. Приймав на свою тарілку все, що король йому пропонував. Але цієї ночі не розважав короля, його блазенське торохтіння вмовкло, і навіть дзвоники на рукавах та ковпаку обв’язано смужками тканини, щоб заглушити їх. Лише раз цієї ночі наші очі зустрілися, але в його погляді я не розпізнав жодної звістки. Справа від короля сидів Веріті, зліва — Кеттрікен. Регал, звичайно, теж був там, у таких пишних чорних шатах, що тільки колір вказував на якусь жалобу. Супився, приндився та пив, і припускаю, що його розлючену мовчанку вважали трауром. Я натомість відчував гнів, який кипів у ньому, і знав, що хтось десь заплатить за те, що він вважає образою для себе. Була там навіть Пейшенс, а вона з’являлася прилюдно не частіше, ніж король. Я відчував, що вона поділяє загальну скорботу.

Король їв, але небагато. Він почекав, доки всі при Високому Столі втамують голод, а тоді встав, щоб промовити. Коли казав, менестрелі повторювали його слова при нижчих столах, у Меншій залі, а навіть назовні, на подвір’ї. Він коротко говорив про тих, кого ми втратили через червоні кораблі. Нічого не говорив про перековування, ні про події цього дня, коли на перекованих полювали та вбивали їх. Говорив так, наче всі вони зовсім недавно загинули в битві проти червоних кораблів, і сказав лише, що ми мусимо про них пам’ятати. Тоді, пославшись на втому і смуток, облишив стіл, щоб повернутись у свої покої.

Потім підвівся Веріті. Він тільки повторив слова, які раніше сказала Кеттрікен, що зараз ми в жалобі, та коли закінчиться жалоба, мусимо готуватися до помсти. Йому бракувало вогню і пристрасті промови Кеттрікен, але я бачив, що всі при столі відгукнулися. Люди підтакували й почали перемовлятися між собою, тимчасом як Регал сидів і тихо звірів. Веріті та Кеттрікен покинули стіл пізно вночі, вона — спершись на його плече, а ще вони постаралися, аби всі побачили їхній спільний відхід. Регал зостався, пив і щось собі бурмотів. Я сам вислизнув майже одразу після Веріті та Кеттрікен, подавшись до свого ліжка.

Я не намагався заснути, лише звалився на ліжко і втупився у вогонь. Коли таємні двері відчинилися, я зразу ж встав, щоб піти до кімнати Чейда. Виявилося, що він не тямиться від заразливого піднесення. На його блідих щоках навіть з’явився рум’янець поверх шрамів. Сиве волосся розкуйовдилося, зелені очі блищали як самоцвіти. Перемірював кроками свої кімнати, а коли я ввійшов, міцно мене обійняв. Відступив і голосно засміявся з моєї здивованої міни.

— Вона народжена правити! Для цього народилася, і щось сьогодні її пробудило! Це не могло трапитися у кращий час! Вона ще може всіх нас урятувати!

Надмір екзальтації робив його радість аж святотатською.

— Я навіть не знаю, скільки людей сьогодні загинуло, — дорікнув йому.

— Ах! Але ж не даремно! Принаймні не даремно! Ці смерті не були марними, Фітце Чівелрі. На обох богів, Еля й Еду, Кеттрікен має інстинкт і божий дар! Я їх у неї й не підозрював. Ех, хлопче, якби твій батько був живим і засів на престолі поруч із такою дружиною, ми мали б пару, що тримала б у руках увесь світ.

Випив ще вина і знову закрокував кімнатами. Я ніколи не бачив його таким щасливим. Ледь не підстрибував. У нього під рукою, на столі, лежав закритий покришкою кошик, а його вміст викладено на скатертині. Вино, сир, ковбаски, мариновані овочі та хліб. Тож навіть тут, у своїй вежі, Чейд був співучасником погребової учти. Ласка Слінк вискочив з-під іншого кінця столу, спершу зиркнув на мене, а тоді перевів жадібні очі на ласощі. Чейдів голос перебив мої думки.

— Вона має значну частку таланту Чівелрі. Інстинктивне вміння піймати належну мить і добре її використати. Перейняла неуникну, безвихідну ситуацію і перетворила на високу трагедію те, що у виконанні когось дрібнішого стало б звичайною різнею. Хлопче, ми маємо королеву! В Оленячому замку знову є королева!

Його радість викликала в мене певний опір. А потім відчуття, наче мене ошукали. Я запитав, вагаючись:

— Ти справді вважаєш, що королева зробила так напоказ? Що все це було обміркованим політичним заходом?

Він перестав ходити туди-сюди й ненадовго замислився:

— Ні. Ні, Фітце Чівелрі, я вірю, що вона діяла від щирого серця. Але це не відбирає у її вчинку тактичної геніальності. Ах, ти думаєш, що я безсердечний. Або ж застиглий у своєму відособленні, через яке нічого не знаю. Та насправді я аж надто добре знаю. Знаю куди краще, ніж ти, що означають для нас сьогоднішні події. Я знаю, скільки людей сьогодні загинуло. Знаю навіть, що з нашого боку шестеро людей зазнало поранень, на щастя, незначних. Можу навіть сказати, скільки перекованих убито, а завтра-післязавтра сподіваюся знати більшість їхніх імен. А складений мною перелік додам до списку імен тих, кого відібрали в нас червоні кораблі. Це я, хлопче, стежу, щоб гаманці зі щирим золотом дісталися їхнім родичам, які лишилися в живих. Сім’ї дістануть звістку, що король вважає їхніх полеглих рівними тим своїм солдатам, які загинули в битві проти червоних кораблів. І закликає до помсти за них. Не буде приємно писати ці листи, Фітце. Але я їх напишу, рукою Веріті, з печаткою Шрюда. Чи ти думаєш, що я тільки вбиваю для мого короля?

— Даруй. Ти просто здавався таким веселим, коли я ввійшов, — почав я.

— Я і є веселий! Та й ти мав би радіти. Досі ми не мали керма і дрейфували, несені хвилями і гнані вітрами. А тепер приходить жінка, що бере в руки стерно та вказує нам курс. І цей курс дуже мені подобається! Так само, як усім у королівстві, кому вже обридло за останні роки стояти на колінах. Підіймаємося, хлопче, підіймаємося до бою!

Тоді я збагнув, наскільки Чейдове збудження викликане хвилею його люті та жалю. Я згадав вираз його обличчя, коли ми вперше в’їхали до міста Фордж і побачили, що зробили пірати з наших людей. Тоді він сказав мені, що я навчуся цим перейматися, що це у мене в крові. Зненацька я відчув слушність його радості та вхопив склянку, щоб приєднатися до нього. Ми разом проголосили тост за нашу королеву. Тоді Чейд дещо прохолов і пояснив мені причину мого виклику. Сам король Шрюд ще раз повторив свій наказ, щоб я піклувався про Кеттрікен.

— Я саме хотів порозмовляти з тобою про те, що Шрюд тепер час від часу повторює вже відданий наказ або вже зроблене зауваження.

— Я достатньо з цим ознайомлений, Фітце. Зроблено все, що можна. Проте здоров’я короля — це інша тема для іншого часу. Але щодо цього повторення, то, запевняю тебе, воно не є витвором хворого розуму. Ні. Король віддав це розпорядження сьогодні, готуючись зійти на обід. Повторив він його, аби впевнитися, що твої зусилля буде подвоєно. Він, як і я, знає, що, підіймаючи людей іти за нею, королева наражається на значний ризик. Хоча він так виразно цього не сказав. Стережи її, дбай про її безпеку.

— Регал, — чмихнув я.

— Принц Регал? — спитав Чейд.

— Це його ми мусимо остерігатися, особливо тепер, коли королева переймає належну владу.

— Я нічого такого не сказав. І тобі теж не слід, — тихо зауважив Чейд. Його голос був спокійним, але обличчя суворим.

— Чому ж ні? — з викликом спитав я. — Чому зрештою ми не можемо відверто сказати це один одному?

— Один одному могли б, якби ми були зовсім самі, та це стосувалося лише нас із тобою. Але це не той випадок. Ми — присяжні люди короля, а люди короля не розважаються навіть думками про зраду, не кажучи вже про…

Тут почувся звук, наче хтось давився, а Слінк почав блювати. На стіл, біля кошика з їжею. Він пирхав, розбризкуючи краплі слини.

— Ти, малий ненажеро! Вдавився, правда? — байдуже скартав його Чейд.

Я знайшов ганчірку, щоб прибрати. Але коли я повернувся, то Слінк лежав на боці, задихаючись, тимчасом як Чейд штрикав його блювотиння рожном. Мене самого мало не вивернуло. Чейд відсунув мою ганчірку, вручивши мені натомість тремтячого Слінка.

— Заспокой його і вливай у нього воду, — коротко наказав він мені. — Йди, старий, йди до Фітца, він про тебе подбає. — Це до ласки.

Я підніс Слінка до вогню, де він обблював мені всю сорочку. Зблизька сморід був несамовитим. Поклавши Слінка і знявши сорочку, я відчув інший, приглушений запах, гіркіший, ніж блювотиння. Коли я розкрив було рота, щоб заговорити, Чейд підтвердив мої підозри.

— Листя варти. Дрібно посічене. Прянощі в ковбасі добре приховали б смак. Сподіваймося, що вино не було отруєно, а то ми обидвоє покійники.

Від страху кожна волосинка на моєму тілі стала дибки. Чейд глянув, помітив моє остовпіння і легко відсунув мене вбік, щоб підняти Слінка. Подав йому тарілочку з водою і мав задоволений вигляд, коли Слінк сьорбнув.

— Думаю, що він житиме. Порося напхало повний рот, але він має тонший смак, ніж людина. Виблював. Рештки на столі були пережованими, але не перетравленими. Я думаю, що причиною цього був смак, а не отрута.

— Сподіваюся, що так, — слабо промовив я. Кожен мій нерв напружився, стежачи за моїм нутром. Я отруєний? Почуваюся сонним, мене нудить, паморочиться голова? У роті в мене отерпло, пересохло чи надмір слини? Зненацька я покрився потом і почав тремтіти. Тільки не це!

— Перестань, — тихо сказав Чейд. — Сядь. Випий води. Ти це собі навіюєш, Фітце. Цю пляшку було щільно закрито старим корком. Якщо вино й отруєне, то це сталося багато років тому. Мало я знаю людей настільки терплячих, щоб отруїти вино, а потім витримувати його роками. Думаю, що з нами все гаразд.

Я глибоко, з тремтінням зітхнув.

— Але знайшовся хтось, що мав інший намір. Хто приніс тобі їжу?

Чейд пирхнув.

— Я готував собі сам, як завжди. А ця, на столі, з кошика подарунків для леді Тайм. Час від часу люди запобігають її ласки, бо вона начебто є вухом короля. Не думаю, щоб моя маскарадна жіноча подоба була ймовірною метою отруєння.

— Регал, — знову повторив я. — Я ж тобі казав: він вірить, що вона отруйниця короля. Як ти міг бути таким необережним? Ти ж знаєш, що він звинувачує леді Тайм у смерті своєї матері. Невже ми маємо бути настільки чемними, щоб дозволити вбити нас усіх? Він не зупиниться, доки не здобуде престолу.

— А я знову тобі кажу, що не хочу чути ні слова зради! — майже скрикнув Чейд. Сів у крісло, поклав Слінка собі на коліна й погойдав його. Тваринка сіла, поправила вуса і згорнулася до сну. Я дивився на бліді Чейдові долоні, виступаючі жили, паперову шкіру, тимчасом як він погладжував свого улюбленця. Він не зводив погляду з ласки, обличчя його було непроникним. За мить заговорив спокійніше:

— Думаю, що наш король має рацію. Ми мусимо подвоїти обережність. Не лише стосовно Кеттрікен чи самих себе. — Звернув у мій бік змучені очі. — Пильнуй своїх жінок, хлопче. Ні невинність, ні те, що вони нічого не знають, не захистять їх від нічної роботи. Пейшенс, Моллі, навіть Лейсі. Знайди спосіб, делікатний спосіб, попередити також Барріча.

Він зітхнув, а затим спитав, не звертаючись ні до кого:

— Невже у нас замало ворогів за нашими стінами?

— Цілком достатньо, — запевнив я його. Але не казав уже нічого про Регала.

Він похитав головою:

— Моя подорож погано починається.

— Подорож? Твоя? — недовірливо спитав я. Чейд ніколи не покидав Твердині. Майже ніколи. — Куди?

— Туди, куди я мушу їхати. Хоча тепер думаю, що так само мушу зостатися. — Він похитав головою. — Бережися, коли мене не буде, хлопче. Мене не буде, щоб стежити за тобою.

І це все, що він мені сказав.

Коли я його залишив, він далі вдивлявся у вогонь, легкими рухами погладжуючи Слінка. Я спускався сходами, а ноги в мене підгиналися, наче кості перетворилися на желе. Замах на Чейда надзвичайно мене вразив. Навіть таємниці його існування недостатньо було для захисту. А були також інші, легші цілі, теж близькі моєму серцю.

Я проклинав свою браваду, через яку Регал уранці зрозумів, наскільки я виріс і подужчав. Був дурнем, спокушаючи його напасти на мене. Мусив знати, що він знайде іншу, менш очевидну ціль. У своїй кімнаті я поспіхом перевдягнувся в чисте. Тоді покинув кімнату, вийшов на сходи й рушив просто до спальні Моллі. Легенько постукав у двері.

Жодної відповіді. Я не постукав голосніше. До світанку зоставалася година чи дві, більшість мешканців замку втомлено спала у своїх постелях. Усе-таки я не хотів розбудити когось, хто побачив би мене перед дверима Моллі, проте мусив знати.

Її двері було зачинено на засув, але то був простий засув. Я впорався з ним за кілька секунд і зазначив собі, що ще до завтрашнього вечора вона мусить мати кращий. Легко, як тінь, увійшов до її кімнати й зачинив за собою двері.

У каміні жеврів вогонь. Вуглинки тліли, випромінюючи неясне тьмяне світло. Я стояв ще мить, даючи своїм очам звикнути до напівтемряви, а тоді обережно рушив, тримаючись осторонь від світла каміна. Я почув спокійне й рівномірне дихання Моллі, що спала у своєму ліжку. Цього мало б для мене вистачити. Але мене мучила думка, що це, може, гарячка, хвороба чи й навіть смертельний сон, спричинений отрутою. Я пообіцяв собі, що торкнуся лише подушки, тільки перевірю, гаряча її шкіра чи нормальна. Нічого більше. Я підкрався до ліжка.

Біля ліжка я непорушно завмер. При кволому світлі я міг розпізнати її постать під покривалом. Вона солодко пахла здоров’ям і теплом. Здорова. Не було тут жодної жертви отруєння, розпаленої пропасницею. Я знав, що мушу йти.

— Гарного тобі сну, — зітхнув я.

Вона мовчки стрибнула на мене. Тьмяне світло забарвило червоним вістря ножа в її руці.

— Моллі! — закричав я, затиснувши її руку з ножем своїм передпліччям. Вона завмерла, друга рука стиснулася в кулак, якусь мить у кімнаті панували тиша й непорушність. Тоді вона розлючено засичала:

— Новачок! — і лівою рукою стусонула мене в живіт. Доки я ловив повітря, зігнувшись удвоє, вона скотилася з ліжка.

— Ти, ідіоте! Ти мене до смерті перелякав! Про що ти думав, грюкаючи моїм засувом і прокрадаючись у мою кімнату! Я мала б покликати замкову варту, щоб вони тебе викинули геть!

— Ні! — благав я, докидаючи дров у вогонь, а тоді запалюючи свічку. — Прошу. Піду собі. Я не мав жодного злого заміру. Хотів лише перевірити, чи все гаразд.

— Ні, не все гаразд! — люто прошепотіла вона. Її волосся було заплетене у дві товсті коси, що нагадали мені маленьку дівчинку, яку я знав багато років тому. Вона вже не дівчинка. Піймала мене на тому, що я на неї витріщався. Накинула на плечі халат, зав’язала пояс. — Я тремчу так, що на ногах не встою! Уже цієї ночі не засну! Ти пив, правда? Ти п’яний, так? Що тобі потрібно?

Вона підійшла до мене зі свічкою, наче це була зброя.

— Ні, — запевняв я її. Змусив себе підвестися та обсмикав на собі сорочку. — Клянуся тобі, я не п’яний. І справді не мав лихих намірів. Але… дещо сталося вночі, таке погане, що я стурбувався, подумав, чи з тобою не скоїлося нічого поганого, то вирішив, що найкраще мені прийти й переконатися, що все гаразд, але ж знав, що Пейшенс мене лаятиме, а я зовсім не хотів будити всього замку, то подумав, що найкраще тихенько і…

— Плетеш, як у гарячці, — крижаним тоном озвалася вона до мене.

Це була правда.

— Вибач, — знову сказав я і сів на краю ліжка.

— Ти тут не розсідайся, — застерегла вона. — Марш звідси негайно! Сам або з вартою, як волієш.

— Піду, — пообіцяв я. — Я хотів тільки впевнитися, чи все в порядку.

— У мене все добре, — роздратовано запевнила вона. — Чого б мало бути недобре? Цієї ночі я почуваюся точнісінько так, як минулої і як останні тридцять ночей. Ні в одну з них ти не надумав прийти та перевірити моє здоров’я. То чого цієї ночі?

Я глибоко зітхнув.

— Бо в деякі ночі загроза очевидніша, ніж в інші. Трапляються погані речі, а вони змушують мене думати, що трапляться ще гірші. У деякі ночі небезпечно для життя бути коханою бастарда.

Лінії її вуст були такими ж рівними, як її голос, коли вона спитала:

— Що це має означати?

Я знову глибоко зітхнув, вирішивши бути з нею настільки щирим, наскільки міг.

— Я не можу сказати тобі, що трапилося. Але через це я повірив, що тобі може загрожувати небезпека. Ти мусиш повірити…

— Я не про це. Що означає «кохана бастарда»? Як ти смієш так мене називати?

Її очі блищали від гніву.

Клянуся, що серце у мене в грудях зупинилося. Мене пронизав смертний холод.

— Це правда, я не маю права, — сказав, затинаючись. — Але немає жодного способу на те, щоб я перестав про тебе піклуватися. І незалежно від того, чи маю я право називати тебе своєю коханою, це не стримало б тих, хто міг би завдати мені рани, б’ючи по тобі. Як я можу сказати, що так дуже тебе люблю і щоб ці слова були правдивими? Я хотів би не кохати тебе, а принаймні стримуватися і не показувати свою люблю, бо моя любов загрожує тобі небезпекою?

Я незграбно повернувся, щоб вийти.

— І як я можу зважитися сказати, що шукаю сенсу твого останнього вислову й це має бути правдою? — уголос задумалася Моллі.

Щось у її голосі змусило мене обернутися. Якусь мить ми не зводили одне з одного очей. Потім вона вибухнула сміхом. Я стояв, ображений і понурий, а вона підійшла до мене, сміючись і далі. Затим обняла мене.

— Новачку, ти вибираєш найбільш окружну дорогу, аби врешті сказати, що мене кохаєш. Вломитися в мою кімнату і стояти тут, зав’язуючи язик вузлом довкола слова «любов». Хіба ж ти не міг сказати це просто і вже давно?

Я стояв, наче бевзь, у кільці її рук. Глянув на неї зверху вниз. Так, — тупо усвідомив я, — тепер я значно вищий за неї.

— Ну? — підказала вона, і я на якусь хвилю здивувався.

— Я кохаю тебе, Моллі.

Так просто було це сказати. І яке ж це полегшення. Повільно, обережно я обійняв її.

Вона усміхнулася до мене:

— І я тебе кохаю.

І нарешті я її поцілував. У мить поцілунку десь поблизу Оленячого замку вовк здійняв голос, радісно завиваючи, і це завивання змусило кожного гончака брехонути, а кожного пса загавкати. Собачий хор дзвінко вдарився об ламке нічне небо.

Розділ 9 Охоронці та зв’язки

Часто я розумію і схвалюю заповітну мрію Федврена. Щоб папір був так само повсякденним, як хліб, а кожна дитина вчилася грамоти до закінчення тринадцятого року життя. Але, навіть якби це збулося, не думаю, що втілилися б у життя всі його надії. Він оплакував ту мудрість, що лягає в могилу разом зі смертю кожної людини, навіть найпосполитішої з людей. Настане час, — казав він, — коли вміння коваля прибивати підкову або ж вміння корабельного теслі орудувати рубанком буде записано літерами й кожен, хто вміє читати, зможе навчитися робити так само. Я не вірю, що це можливо або ж колись буде можливо. Певних речей можна навчитися зі слів, написаних на сторінці, але деякі вміння спершу здобувають людські серце та долоні, а лише потім голова. Я повірив у це, побачивши, як Мастфіш встановив дерев’яний блок у формі риби, на честь якої його було названо, на перший корабель Веріті. Його очі побачили цю форму ще до її існування, і він приклав свої руки до формування того, що вже знало його серце. Це не та річ, якої можна навчитися із записаних на сторінці слів. Можливо, цього вміння взагалі не можна навчитися, а приходить воно, як Скілл чи Віт, разом із кров’ю предків.

Я повернувся до своєї кімнати й сів, дивлячись, як тліють вуглинки в моєму каміні, та чекаючи пробудження решти Твердині. Я мав би бути знесиленим. Тим часом мене аж переповнювала енергія. Я фантазував, що, сидячи нерухомо, далі відчуватиму тепло обіймів Моллі. Я достеменно знав, де її щока торкнулася моєї. Від моєї сорочки ледь-ледь віяло її запахом, що перейшов туди з наших коротких обіймів, а я мучився думкою, чи не здіймати сьогодні цю сорочку, щоб носити з собою той запах, чи, може, дбайливо сховати в моїй одежній скрині, щоб його зберегти. Я не вважав дурницею те, що так цим переймався. Озираючись назад, я усміхаюся, але моїй мудрості, а не глупоті.

Ранок приніс до Оленячого замку штормовий вітер та заметіль, але через це всередині було тільки затишніше. Можливо, погода дасть нам змогу відновити сили після вчорашнього. Я не хотів думати ні про ті бідні пошарпані тіла, ні про обмивання застиглих холодних облич. Ні про ревіння полум’я та жар, що поглинули тіло Керрі. Ми всі могли провести тихий день у Твердині. Можливо, вечір застане всіх зібраними довкола камінів, за оповідями, музикою та розмовами. У мене була така надія. Я покинув свою кімнату, щоб піти до Пейшенс і Лейсі.

Я мучився, добре знаючи точний час, коли Моллі спуститься сходами, щоб забрати тацю зі сніданком Пейшенс, а також коли вона підійматиметься сходами, несучи її. Я міг бути на сходах, коли вона ними йтиме. Була б то дрібничка, збіг обставин. Але я не сумнівався, що знайдуться ті, кому доручено за мною підглядати, а вони зауважили б надто часті «збіги обставин». Ні. Я мусив послухатися пересторог, які зробили мені король і Чейд. Я показав би цим Моллі, що маю чоловічий самоконтроль і терплячість. Якщо я мушу чекати, перш ніж зможу явно упадати за нею, то так і чинитиму.

Отож я сидів у своїй кімнаті та страждав, аж доки не був цілковито певним, що вона вже вийшла з покоїв Пейшенс. Тоді зійшов униз, щоб постукатись у двері. Чекаючи, коли Лейсі їх відчинить, я думав, що подвоєння моїх зусиль охорони Пейшенс та Лейсі легше на словах, ніж на ділі. Але я мав кілька ідей. Розпочав я вже минулої ночі, узявши з Моллі обіцянку, що вона не приноситиме жодної їжі, крім приготованої власноручно або ж свіжонабраної із загальних казанів. Вона пирхнула на цю вимогу, що пролунала після найпалкішого прощання.

— Кажеш це точнісінько, як сама Лейсі, — дорікнула вона й безшумно зачинила двері мені перед носом. За мить відчинила, заставши мене на тому, що я стояв, втупившись у них.

— Іди в ліжко, — вилаяла вона мене. І, червоніючи, додала: — І нехай тобі присниться сон про мене. Сподіваюся, що останнім часом я мучила тебе уві сні так само, як ти мучив мене.

Через ці слова я полетів до себе, як на крилах, і червонів щоразу, коли думав про них.

Тепер, увійшовши в кімнату Пейшенс, я намагався викинути всі такі думки з голови. Я прийшов сюди у справах, попри те, що Пейшенс і Лейсі мусять думати, наче це звичайні товариські відвідини. Я зосередив думки на своєму завданні. Глянув на засув, що зачиняв двері зсередини. Він цілком відповідав моїм смакам. Ніхто не міг відчинити його ззовні запоясним ножем. Якщо ж ідеться про вікно, то навіть якби хтось видряпався до нього по зовнішній стіні, мусив би також пробитися крізь товсті дерев’яні віконниці, забрані ґратами, крізь гобелен завіси, а ще й додатково здолати ряд вазонів, вишикуваних рядами перед зачиненим вікном. Цієї дороги не вибрав би з власної волі жоден професіонал. Лейсі знову засіла за своїм мереживом, тимчасом як Пейшенс віталася зі мною. Леді Пейшенс, начебто нічим не зайнята, сиділа біля каміна, на кам’яних приступках перед вогнем, як дівчинка. Легенько розворушила жар.

— Ти знаєш, — зненацька спитала вона, — що Оленячий замок має достовірну засвідчену традицію сильних королев? Не тільки тих, що народилися як Провісники. Багато принців-Провісників одружувалися з жінками, імена яких затьмарювали їхні в розповідях про королівські діяння.

— Ви думаєте, що Кеттрікен стане такою королевою? — чемно спитав я, не маючи гадки, куди може завести ця розмова.

— Не знаю, — тихо сказала вона. Знову мляво розворушила вуглинки. — Знаю тільки, що я б такою не була.

Вона тяжко зітхнула, а тоді підняла очі, щоб промовити, майже вибачаючись:

— У мене один з тих ранків, Фітце, коли мої думки переповнює те, що могло бути й що мусило статися. Мені довелося не дозволити йому зректися. Закладуся, що якби не це, то він жив би досі.

Здавалося, я мало чим можу відповісти на цю сентенцію. Вона знову зітхнула й потяглася до каміна кочергою.

— Сьогодні я жінка туги, Фітце. Коли вчора всі були вражені вчинками Кеттрікен, у моїй душі прокинулося глибоке невдоволення собою. Я на її місці сховалася б у своїй кімнаті. Як роблю це зараз. Але твоя бабуся такого б не зробила. Оце була королева! У них із Кеттрікен є спільні риси. Констанс була жінкою, що спонукала інших до дій. Особливо інших жінок. Коли вона була королевою, наша гвардія наполовину складалася з жінок. Ти це знав? Розпитай колись про неї Год. Я думаю, що вона прибула сюди з Констанс, коли та стала Шрюдовою королевою.

Пейшенс замовкла. Кілька хвилин сиділа так тихо, аж я вирішив, що вона закінчила розмову. Тоді лагідно додала:

— Вона мене любила, королева Констанс.

І всміхнулася, майже соромливо.

— Вона знала, що я неприхильна до натовпів. Тому часом кликала мене й нікого більше, щоб прийти й допомогти їй у саду. Ми навіть не розмовляли особливо, лише тихо працювали в товаристві землі та сонця. Деякі мої найприємніші спогади з Оленячого замку походять із тих часів. — Вона зненацька глянула на мене. — Я була тоді малою дівчинкою. А твій батько був всього-на-всього хлопцем, і ми по-справжньому й не бачилися. Мої батьки привозили мене до Оленячого замку, коли самі приїжджали до двору, хоча й знали, що я не маю схильностей до двірського життя. Якою жінкою була королева Констанс, щоб помітити домашню тиху дівчинку і приділяти їй стільки свого часу! Але така вже вона була. Оленячий замок був тоді зовсім іншим місцем, а двір куди веселішим. Часи були безпечніші, а все довкола стійкішим. Але потім Констанс померла в пологовій гарячці, і її новонароджена донечка теж. А через кілька років Шрюд одружився знову, і…

Вона замовкла і знову зітхнула. Потім її губи стиснулися. Вона торкнулася долонею каменів біля себе.

— Підійди й сядь тут. Є речі, про які ми мусимо порозмовляти.

Я послухався і сів біля неї на кам’яні приступки. Я ніколи досі не бачив Пейшенс такою серйозною і такою зосередженою. Це все, на мою думку, до чогось вело. Поведінка Пейшенс настільки відрізнялася від її звичайного лепетання, що це мене майже налякало. Коли я сів, вона жестом наказала мені підсунутися ближче. Я рвонувся вперед, майже опинившись у неї на колінах. Вона теж похилилася вперед і прошепотіла:

— Про деякі речі краще не розмовляти. Але настає час, коли доводиться про них говорити. Фітце Чівелрі, мій любий, не думай, що я помислива. Але мушу тебе попередити, що твій дядько Регал не так добре настроєний до тебе, як ти міг би сподіватися.

Я не міг нічим цьому зарадити. Я засміявся.

Пейшенс одразу ж обурилася.

— Ти мусиш уважно мене вислухати! — таким самим тоном шепнула вона. — О, я знаю, що він веселий, чарівний і дотепний. Знаю, як гарно він уміє лестити, і я гаразд зауважила, як усі молоді жінки при дворі махають перед ним віялами, а всі молоді чоловіки наслідують його вбрання і манери. Але під цим розкішним пір’ям ховаються честолюбні амбіції. І боюся, що не тільки це, а й підозріливість і заздрість. Я ніколи тобі цього не розповідала. Але він був затятим противником мого наміру дати тобі освіту, а також того, щоб ти навчався Скіллу. Часом мені здається, що коли це тобі не вдалося, то воно й на краще, бо коли б ти досяг успіху, то його заздрість не знала б меж.

Вона змовкла, а впевнившись, що я слухаю її з серйозним обличчям, продовжила:

— Настали неспокійні часи, Фітце. Не лише через червоні кораблі, які шарпають наші береги. Це час, коли кожен ба… кожен, чиїм батьком є принц, мусить бути обачним. Є такі, що чарівно всміхаються до тебе, але можуть бути твоїми ворогами. Доки твій батько жив, ми вважали, що його впливу достатньо, аби тебе захистити. Але після того, як його було… як він помер, я зрозуміла, що коли ти виростеш, то наражатимешся на тим більший ризик, чим більшої мужності сягнеш. Отож, коли я зуміла, то змусила себе повернутися до двору, щоб перевірити, чи справді є потреба у моїй присутності. Виявилося, що так, і виявилося, що ти гідний моєї допомоги. Я поклялася зробити все, що можу, аби тебе навчати й захищати.

Вона дозволила собі хвилевий задоволений усміх.

— Я сказала б, що досі це мені вдавалося цілком добре. Але… — вона схилилася ще ближче, — надходить час, коли навіть я не зможу тебе обороняти. Мусиш почати дбати про себе сам. Пригадай свої уроки в Год і часто повторюй їх із нею. Зважай на те, щó ти їси чи п’єш, а ще остерігайся сам-один відвідувати відособлені місця. Мені неприємно набивати тобі голову страхами, Фітце Чівелрі. Але ти вже майже мужчина, тож мусиш почати думати про такі речі.

Це було так смішно, що вже переходило у фарс. Я міг таке відчувати, коли ця відлюдниця, ця самотня жінка так щиро повчала мене, розповідаючи про реалії світу, в якому я боровся за виживання з шести років.

Натомість кутики моїх очей защеміли від сліз. Я завжди дивувався: навіщо Пейшенс повернулася до Оленячого замку, щоб жити самітницьким життям посеред товариства, якого явно не любила? Тепер я знав. Вона прийшла сюди через мене, заради мене. Щоб мене захищати.

Мене беріг Барріч. А ще Чейд і навіть Веріті на свій лад. І, звичайно, Шрюд дуже рано визнав мене своїм. Але всі вони, кожен по-своєму, мали інтерес у тому, щоб я вижив. Навіть для Барріча стало б великим ударом по самолюбству, якби хтось зумів мене вбити, коли я був під його опікою. Тільки ця жінка, яка, за всіма законами, мала відчувати до мене відразу, берегла мене лише заради мене самого. Часом поводилася по-дурному, інколи втручалася не у свої справи, а інколи дратувала, як ніхто. Але коли наші очі зустрілися, то я знав, що вона проламала останню стіну, яка нас розділяла. Я дуже сумнівався, чи її присутність хоч якось стримувала зловорожу волю. Радше навпаки: її інтерес до мене постійно нагадував Регалові, хто був моїм батьком. Але мене зворушили не стільки вчинки, скільки наміри Пейшенс. Відмовилася від спокійного життя, від своїх садів, квітників і лісів, щоби приїхати до сирого кам’яного замку на морських скелях, до двору, повного людей, до яких вона не мала прихильності, щоб пильнувати бастарда свого мужа.

— Дякую, — тихо сказав я. І це було сказано від усього мого серця.

— Що ж, — вона швидко відвернулася від мого погляду, — я завжди рада тебе бачити, ти знаєш.

— Я знаю. Але правда така, що я прийшов цього ранку, думаючи, що хтось має перестерегти вас із Лейсі, аби ви були обережними. Часи неспокійні, і вас можуть вважати… перешкодою.

Тепер уже Пейшенс уголос засміялася:

— Я! Я? Смішна, дивакувата, дурна стара Пейшенс? Пейшенс, яка й десяти хвилин не може втримати в голові жодної думки? Пейшенс, яка цілковито з’їхала з глузду після чоловікової смерті? Хлопчику мій, я знаю, що вони про мене кажуть. Ніхто не вбачає в мені жодної загрози для будь-кого. Бо й чого, — я ж тільки ще один блазень при дворі, річ, якою можна розважитися. Запевняю тебе, я в цілковитій безпеці. А хоч би й ні, то маю певні життєві навики на свій захист. І Лейсі.

— Лейсі? — Я не міг стримати ні недовіри у своєму голосі, ні посмішки на обличчі. Відвернувся, щоб обмінятися з Лейсі підморгуванням. Натомість вона глянула на мене, наче ображена моєю посмішкою. Перш ніж я встиг устати зі свого місця під каміном, Лейсі зірвалася з крісла-гойдалки. Довга спиця, позбавлена вічної своєї пряжі, легенько вколола мене в шийну артерію, тимчасом як друга знайшла потрібне місце між моїми ребрами. Я ледь не обдзюрився. Глянув на жінку, яка раптом виявилася незнайомкою, і не зважився нічого їй сказати.

— Перестань дражнити дитину, — лагідно зганила її Пейшенс. — Так, Фітце, Лейсі. Найкраща учениця, яку будь-коли мала Год, хоча вона й прийшла до неї дорослою жінкою.

Доки Пейшенс говорила, Лейсі відвела свою зброю від мого тіла. Знову всілася у крісло і спритно натягла своє мереживо на спиці. Клянуся, що не загубила жодної петлі. Закінчивши, глянула на мене. Підморгнула. І повернулася до своєї роботи. Я згадав, що слід би знову дихати.

За якийсь час дуже присоромлений убивця залишив їхні апартаменти. Ідучи коридором, я згадував, як Чейд перестерігав мене від недооцінки Лейсі. Я тоді ще іронічно подумав, чи то в нього гумор такий, чи це педагогічний замір, щоб навчити мене більшої поваги до начебто звичайних людей.

Тим часом думки про Моллі знову проштовхувалися мені в голову. Я рішуче відмовився піддатися їм, але не міг опертися бажанню опустити обличчя та піймати легенький запах на плечі моєї сорочки. Зігнав з обличчя дурнувату посмішку й рушив шукати Кеттрікен. Я мав обов’язки.

Я голодний.

Ця думка ввірвалася без попередження. Мене залив сором. Учора я нічого не приніс Вовчукові. Через денні події геть забув про нього.

Денний піст — це дрібниця. Крім того, я знайшов мишаче гніздо під кутком хати. Ти думаєш, я взагалі не можу про себе подбати? Але здалося б щось поживніше.

Скоро, — пообіцяв я йому. — Спершу мушу щось зробити.

У вітальні Кеттрікен я застав лише кількох юних пажів, що вдавали, наче зайняті прибиранням, але коли я ввійшов, то пересміювалися. Ніхто з них нічого не знав. Далі я спробував заглянути до ткальні майстрині Гесті, бо це було тепле й гостинне помешкання, де збиралося багато жінок із замку. Кеттрікен там не було, але була леді Модесті. Розповіла мені, що її пані казала, наче повинна сьогодні вранці порозмовляти з принцом Веріті. Можливо, вона з ним.

Але Веріті не було ні в його покоях, ні в кімнаті карт. Зате був там Чарім, саме сортував листи пергаменту, розділяючи їх за якістю. Він сказав мені, що Веріті з’явився дуже рано й одразу рушив до своєї корабельні. Так, Кеттрікен була тут сьогодні вранці, але це було вже після відходу Веріті, а коли Чарім сказав їй, що принц уже пішов, вона теж пішла. Куди? Він не знав напевне.

До того часу я страшенно зголоднів, тож виправдав свій візит на кухню тим, що тут завжди обмінювалися свіжими плітками. Можливо, хтось там міг знати, куди пішла наша королева-в-очікуванні. Я ще не хвилююся, — казав я собі. Ще ні.

Холодного та вітряного дня не було кращого місця в Оленячому замку, ніж кухня. Страви булькали, їхня пара змішувалася з живлющим ароматом свіжого хліба та печеного м’яса. Тут тинялися перемерзлі стаєнні хлопці, балакаючи з кухонними челядниками, цуплячи свіжоспечені булочки та шкоринки сиру, смакуючи душенину та зникаючи, наче туман, тільки-но у дверях з’являвся Барріч. Я відрізав собі скибку холодного пудингу з ранкових страв, присмачив його медом і обрізками бекону, з яких кухарка смажила шкварки. Засівши за їжу, прислухався до розмов.

Як не дивно, мало хто говорив про вчорашні події. Я вирішив, що мине якийсь час, перш ніж Твердиня повністю, до щирця впорається з тим, що трапилося. Але було-таки щось: почуття майже полегші. Я вже бачив таке в чоловіка, якому відтяли скалічену ногу, або в сім’ї, коли нарешті знайшли тіло дитини, що втонула. Кінець кінцем постати перед найгіршим, глянути йому просто в лице і сказати: «Я тебе знаю. Ти поранив мене майже смертельно, але я далі живу. І житиму». Таке відчув я у настрої мешканців Твердині. Усі нарешті визнали тяжкість ран, завданих нам червоними кораблями. Тепер настала черга почуття, що можемо почати зцілюватися й відбиватися.

Я не хотів відкрито питати, де може бути королева. На щастя, один зі стаєнних хлопців заговорив про Легконогу. Частина крові, яку я бачив учора на крупі кобили, була її власною, а хлопці розмовляли про те, як вона куснула Барріча, коли він намагався обробити їй рану, і як двом з них довелося тримати їй голову. Я докинув свій гріш до їхньої розмови.

— Може, для королеви годився б спокійніший кінь? — припустив я.

— О ні. Наша королева любить гордість і дух Легконогої. Сама так мені казала, коли вранці прийшла до стайні. Вона сама навідалася, щоб глянути на кобилу та спитати, коли знову зможе їздити на ній. Просто спитала в мене, саме так. А я сказав, що жоден кінь не хотів би їздити в таку погоду, вже не кажучи про рану на крупі. І королева Кеттрікен кивнула, а ми ще постояли й порозмовляли, і вона спитала мене, як я втратив зуба.

— І ти сказав, що кінь мотнув головою, коли ти його виїжджував! Бо не хотів, щоб Барріч знав, як ми змагалися на горищі на сіні, а ти звалився у стійло сірого жеребця!

— Стули пельку! Це ти мене штовхнув, і це була твоя провина, так само як моя.

Обидва зірвалися з місця й почали штовхатись та шамотатись, аж доки кухарка не накричала на них і не вигнала з кухні. Але я вже мав потрібну мені інформацію. Пішов до стаєнь.

День надворі виявився холоднішим та неприємнішим, ніж я сподівався. Навіть у стайнях вітер знаходив найменшу шпарину й, завиваючи, вривався крізь двері щоразу, тільки-но хтось їх відчиняв. Кінське дихання оберталося на пару, а стаєнна челядь тислася одне до одного, щоб укупі зігрітися. Я знайшов Гендза й запитав, де Барріч.

— Рубає дрова, — тихо сказав він. — Для похоронного вогнища. П’є з самого ранку.

Ця звістка майже вибила мені з голови мої пошуки. Я ніколи не чув про таке. Барріч пив, але ввечері, наприкінці дня. Гендз прочитав мої думки.

— Лисиця. Його стара сука. Померла вночі. А все-таки ніколи я не чув про похоронне вогнище для пса. Тепер він біля загороди для вправ.

Я повернув у бік загороди.

— Фітце! — нагально перестеріг мене Гендз.

— Усе буде добре, Гендзе. Я знаю, що вона для нього означала. Першої ночі, коли я перейшов під його опіку, він запхнув мене до стійла поруч з нею і наказав їй стерегти мене. А ще біля неї було цуценя, Нюхач…

Гендз похитав головою:

— Він сказав, що не хоче нікого бачити. Щоб ніхто ні про що його сьогодні не питав. Щоб ніхто з ним не розмовляв. Він ніколи не давав мені таких розпоряджень.

— Усе гаразд, — зітхнув я.

Гендз був невдоволеним.

— Вона була такою старою, що він мусив цього сподіватися. Уже не могла з ним полювати. Йому давно слід було її замінити.

Я глянув на Гендза. Попри всю свою дбайливість про тварин, попри лагідність і добрі інстинкти, він справді цього не знав. Колись я був вражений, довідавшись, що мій Віт — це окреме чуття. Тепер зіткнутися з цілковитим браком його в Гендза було однаково, що виявити його повну сліпоту. Я просто похитав головою і повернувся до свого первісного завдання.

— Гендзе, ти бачив сьогодні королеву?

— Так, але це було якийсь час тому. — Його очі неспокійно вивчали моє обличчя. — Вона прийшла до мене і спитала, чи принц Веріті забрав Вірного зі стаєнь і поїхав униз, до міста. Я відповів, що ні, що принц прийшов, щоб на нього глянути, але залишив його сьогодні у стайні. Сказав їй, що на вулицях сьогодні бруківка обмерзла льодом. Веріті не ризикував би своїм улюбленцем на такій поверхні. Останнім часом він переважно ходить до Баккіпа пішки, хоча щодня заглядає до стаєнь. Казав мені, що це для нього привід побути на свіжому повітрі та на волі.

Серце мені впало. Так певно, наче побачивши це у видінні, я знав, що Кеттрікен пішла за Веріті до Баккіпа. Пішки? Без жодного супроводу? За такої негоди? Тимчасом як Гендз лаяв себе за те, що не здогадався про наміри королеви, я взяв зі стійла мула Копобока. Це ім’я добре йому пасувало, зате він твердо тримався на ногах. Я не смів гаяти час і повертатися до своєї кімнати по тепліше вбрання. Тож позичив плаща в Гендза й потягнув неохочу тварину зі стайні на вітер і снігопад.

Ти вже йдеш?

Ще ні, але скоро прийду. Зараз мушу щось побачити.

Я з тобою, можна?

Ні. Це небезпечно. Тепер сиди тихо і тримайся подалі від моїх думок.

Я зупинився біля воріт, щоб відверто порозмовляти з вартовцями. Так, сьогодні зранку тут виходила жінка. Навіть і кілька жінок, бо є такі, від яких обов’язки вимагають виходити, незважаючи на негоду. Королева? Вартовці перезирнулися. Ніхто не відповів. Я підказав, що вона могла бути добре закутаною і з закритим обличчям. Насунутий на очі каптур, обшитий білим хутром? Молодий вартовець кивнув головою. Вишивка на плащі з біло-пурпуровою облямівкою? Вони обмінялися ніяковими поглядами. Була така жінка. Вони не знали, хто це, але тепер, коли я підказав їм про кольори, вони повинні були…

Крижаним голосом я вилаяв їх, назвавши тупими недотепами. Нерозпізнаний люд безкарно проходить крізь наші ворота? Вони побачили біле хутро й пурпурову вишивку і не здогадалися, що це могла бути королева? І їм забракло пари ніг, щоб її провести? Ніхто не захотів бути її охоронцем? Навіть після вчорашнього? Гарним же місцем став тепер Оленячий замок, якщо наша королева не мала при собі навіть пішого солдата, спускаючись до Баккіпа в таку хуртовину. Я штурхнув Копобока й покинув їх звинувачувати одне одного.

Ішлося препогано. Вітер віяв то туди, то сюди, змінюючи напрямок щоразу, коли я знаходив спосіб затулитися від нього плащем. Сніг падав не лише згори: вітер підхоплював із землі замерзлі кришталики та за кожної нагоди закручував їх під моїм плащем. Копобок не почувався щасливим, але якось плуганився крізь густий снігопад. Під снігом нерівна дорога до міста обмерзла зрадливим льодом. Занехаявши опір, мул підкорився моїй упертості та невтішно трюхав далі. Я кліпнув, струшуючи з вій сніжинки, і спробував змусити його йти швидше. Образ скоцюрбленої на снігу й засипаної сніговими пластівцями королеви не виходив мені з голови. Нісенітниця! — твердо сказав я собі. — Нісенітниця!

Я наздогнав її в передмісті Баккіпа. Пізнав би її ззаду, навіть якби вона не мала на собі пурпурового та білого. Йшла крізь хуртовину зі шляхетною байдужістю, її тіло горянки було невразливе на мороз, як моє на солоний бриз та вологу.

— Королево Кеттрікен! Леді! Прошу, почекайте мене!

Вона обернулася, але, побачивши мене, всміхнулась і почекала. Порівнявшись із нею, я зсунувся з Копобока. Я не усвідомлював, наскільки був стурбований, аж доки при вигляді її неушкодженої мені не відлягло від серця.

— Що ви тут робите самі, у таку хуртовину? — вимогливо спитав я і з запізненням додав: — Міледі.

Вона оглянулася довкола, наче оце вперше зауважила снігопад та поривчастий вітер, а тоді з невеселою усмішкою обернулася. Не подобало, щоб вона змерзла чи взагалі відчувала якусь невигóду. Навпаки, її щоки порожевіли від холоду, а біле хутро довкола обличчя підкреслювало жовтизну її волосся та синяву очей. Тут, у цій білості, вона не була ні блідою, ні безбарвною, а смагло-рум’яною, її блакитні очі виблискували. Мала вигляд куди більш повний життя, ніж я бачив її останніми днями. Учора вона була Смертю, коли їхала верхи, і Тугою, коли обмивала тіла своїх убитих. Але сьогодні, серед снігів, була веселою дівчиною, що втекла з Твердині й вибралася на зимову прогулянку.

— Йду шукати свого чоловіка.

— Самі? А він про це знає? І про те, що ви йдете пішки?

Схоже було, що це питання застало її зненацька. Тоді вона задерла підборіддя й шарпнула головою, точнісінько так, як мій мул.

— Невже він не мій чоловік? Чи мені слід домовлятися з ним про прийом? Чому я не можу йти пішки й сама? Чи ж я така дурненька, що можу заблукати дорогою до Баккіпа?

Вона знову рушила, а я був змушений триматися врівень з нею. За собою я тягнув мула. Копобока це геть не тішило.

— Королево Кеттрікен, — почав я, але вона перебила мене.

— Мені вже це обридло. — Вона різко зупинилась і повернулась обличчям до мене. — Учора я вперше за багато днів почувала, що живу й маю власну волю. Не збираюся дозволити відібрати це в мене. Якщо маю охоту відвідати мого чоловіка на його роботі, то так і зроблю. Я знаю, що жодній з моїх леді не сподобалася б прогулянка в таку погоду, пішки чи ще якось. Тож іду сама. Мого коня вчора поранено, а ця дорога й так не годиться для тварини. Тому я не їду верхи. Це все розумно й доречно. Чого ти пішов слідом за мною і чого мене розпитуєш?

Раз вона вибрала за зброю прямоту, то я теж до неї вдався. Але перш ніж почати говорити, глибоко вдихнув і надав голосу чемного звучання:

— Міледі королево, я пішов за вами, аби впевнитися, що вам не завдано жодної шкоди. Тут, де нас може почути лише мул, я говоритиму відверто. Невже ви вже забули, хто намагався скинути Веріті з престолу у вашому власному Гірському королівстві? Невже він завагається плести свою змову тут? Думаю, що ні. Ви вірите, що коли позавчора ввечері загубилися та заблукали в лісі, то це був усього-на-всього випадок? А я ні. Думаєте, ваш учорашній вчинок був йому милим? Геть навпаки. Те, що ви робите для порятунку своїх людей, він вважає вашими хитрощами для захоплення влади. Тому дметься, бурчить і вирішує, що ви стаєте більшою загрозою, ніж досі. Мусите все це знати. То чого ж робите з себе легку ціль для стріли чи ножа тут, де вони легко можуть знайти вас без жодних свідків?

— Не така вже легка з мене ціль, — заперечила вона. — Щоб добре спрямувати стрілу при такому змінному вітрі, потрібен насправді чудовий лучник. Якщо ж ідеться про ніж, то і я його маю. Щоб мене вдарити, слід прийти туди, де я можу оборонятися.

Вона обернулася і знову рушила вперед.

Я вперто йшов слідом.

— І до чого ж це призведе? До вбивства людини. У замку почнеться веремія, а Веріті покарає свою охорону за те, що ви так ризикували. А якщо вбивця буде вправнішим із ножем, ніж ви? Якими могли бути наслідки для Шести герцогств, якби я зараз витягував ваше тіло з-під замету? — Я ковтнув слину й додав: — Моя королево.

Вона сповільнила крок, але й далі високо тримала підборіддя, тихо кажучи:

— А якими будуть наслідки для мене, якщо я день за днем сидітиму в замку, стаючи м’якою та сліпою, мов личинка гусені? Фітце Чівелрі, я не фігурка з гри, що стоїть на своєму полі, доки якийсь гравець не зрушить її з місця. Я… за нами стежить вовк!

— Де?

Кеттрікен вказала, але він зник, наче сніжний вихор, залишаючи в моїй свідомості лише демонічний сміх. Хвилиною пізніше порив вітру приніс його запах до Копобока. Мул форкнув і натяг повіддя.

— Я й не знала, що вовки так близько від нас! — здивувалася Кеттрікен.

— Це лише міський собака, міледі. Схоже, якась запаршивіла бездомна тварина вийшла понюшити й пошукати поживи на міському смітнику. Нічого боятися.

Думаєш, нічого? Я такий голодний, що з’їв би цього мула.

Повертайся і почекай. Я скоро прийду.

Смітник далеко звідси. Крім того, там повно чайок і тхне їхнім послідом. Та іншими речами. А мул був би свіжий і смачний.

Кажу тобі, повертайся. Пізніше я принесу тобі м’яса.

— Фітце Чівелрі? — Це від Кеттрікен, обережно.

Я різко перевів погляд на неї.

— Даруйте, міледі. Я замислився.

— То цей гнівний вираз на твоєму обличчі не для мене?

— Ні. Дехто… інший порушив мою заборону. Для вас я маю не гнів, а турботу. Не хотіли б ви сісти на Копобока й дозволити мені відвести вас назад до Твердині?

— Я хотіла б побачити Веріті.

— Моя королево, він не буде задоволений, коли ви прийдете до нього так.

Вона зітхнула й наче трохи скулилася під своїм плащем. Відвернувшись від мене, тихенько спитала:

— Фітце, хіба ж тобі ніколи не хотілося бути поруч із кимось незалежно від того, запросив він тебе чи ні? Не можеш зрозуміти моєї самотності?..

— Можу.

— Я знаю, що мушу бути його королевою-в-очікуванні, Жертовною Оленячого замку, і знаю, що мушу це робити добре. Але є ще інша моя частина… Я жінка його мужності і дружина в його подружжі. У цьому я теж присягалася і роблю це радше з охоти, ніж із послуху. Але він рідко до мене приходить, а коли й приходить, то небагато каже й ненадовго зостається. — Вона повернулася до мене. Зненацька на її віях з’явилися сльози. Змахнула їх, і в її голосі з’явилася нотка гніву. — Ти казав мені колись про мій обов’язок, про те, що для Оленячого замку може зробити лише королева. Що ж, я не зачну дитини, ніч за ніччю самотньо лежачи у своїй постелі!

— Моя королево, міледі, прошу, — благав я її. Моє обличчя залляла краска.

Вона була безжальною:

— Учорашньої ночі я не чекала. Підійшла до його дверей. Але вартовець запевняв, що його немає. Що він пішов до своєї вежі.

Глянула повз мене.

— Віддає перевагу будь-якій роботі, лише не тій, яку мусить зробити в моєму ліжку.

Навіть ця гірка іронія не могла приховати болю, що ховався за її словами.

Я вплутався в речі, яких не хотів знати. Кеттрікен мерзне в самотній постелі. Скілл щоночі притягає принца Веріті. Я не знав, що з цього гірше. Тремтячим голосом я сказав їй:

— Не кажіть так, моя королево. Не слід цього говорити.

— Тож дозволь мені піти й порозмовляти з ним! Я знаю, що він мусить це почути. І я збираюся йому це сказати! Якщо не приведе його до мене серце, то нехай він зробить це з обов’язку!

Це розумно. Вона мусить зайти в тяж, щоб зграя росла.

Геть звідси. Додому.

Додому! — Глузливий дзявкіт у моїй свідомості. — Дім — це зграя, а не холодна пустка. Послухай самицю. Вона каже правду. Ми всі мусимо йти разом, бути з тим, хто веде. Ти дурень, що боїшся за цю вовчицю. Вона добре полює, має гострий зуб і вбиває чисто. Учора я стежив за нею. Вона гідна того, що веде.

Ми не зграя. Замовкни.

Мовчу.

Краєм ока я помітив зблиск руху. Швидко відвернувся, але там нікого не було. Я знову обернувся — Кеттрікен тихо стояла переді мною. Я відчув, що та іскра гніву, яка її надихнула, тепер пригашена болем. Її рішучість згасла.

Я тихо промовив крізь вітер:

— Прошу, леді, дозвольте мені відвести вас назад, до Оленячого замку.

Вона не відповіла. Натягла каптур і опустила його так, що майже закрила обличчя. Тоді підійшла до мула, сіла верхи й дозволила мені повести тварину до Оленячого замку. Через її пригнічене мовчання дорога здавалася довшою і холоднішою. Мене не тішила та зміна, яку я в ній викликав. Щоб вигнати це почуття з думок, я почав старанно досліджувати околицю. Не пройшло багато часу, як знайшовся Вовчук. Він крався і стежив за нами, плив, як дим, ховаючись за завісою дерев, заметами і снігопадом. Я ні разу не міг клятвено запевнити, що бачив його. Краєм ока помічав рух, відчував дрібку його запаху, принесену вітром. Його інстинкти добре йому служили.

Думаєш, що я готовий полювати?

Не раніше, ніж будеш готовий слухатися, — серйозно відповів я.

Як же я потім полюватиму сам, без зграї? — Він був ображений і злий.

Ми наближалися до зовнішньої стіни Оленячого замку. Я задумався, як він вибрався з Твердині, оминувши ворота.

Показати? — Мирна пропозиція.

Можливо, пізніше. Коли я прийду з м’ясом.

Я відчув його згоду. Він уже не йтиме за нами, а побіжить уперед і буде в хатці, коли я туди прийду. Вартовці при воротях ніяково попросили мене назватися. Я формально назвався, а сержанту вистачило глузду не наполягати, щоб я назвав також даму позаду себе. На подвір’ї я зупинив Копобока, щоб вона могла зсісти, і подав їй руку. Коли вона сходила, я майже відчув на собі чийсь погляд. Я відвернувся і побачив Моллі. Вона несла два відра щойно набраної води з криниці. Зупинилась і непорушно завмерла, дивлячись на мене, напружена, як сарна перед стрибком. Очі її були глибокими, а обличчя застигло. Коли вона відвернулася, її хода обважніла. Перейшла подвір’ям, не глянувши на нас знову, і пішла в бік входу до кухні. Мене пронизало холодне передчуття. Затим Кеттрікен випустила мою руку і щільніше загорнулася в плащ. Вона теж на мене не глянула, лише тихо прошепотіла:

— Дякую, Фітце Чівелрі.

Повільно пішла до дверей.

Я відвів Копобока до стайні й попорав його. Гендз підійшов і питально звів брови. Я кивнув, і він повернувся до своєї роботи. Часом думаю, що саме це мені в Гендзові найбільше подобалося: його вміння залишити своєму перебігу ті справи, які не були його проблемами.

Я затис серце в кулак, щоб вистачило сил на те, що мусив зробити опісля. Рушив до загородки для вправ. Там вився легенький димок і огидно смерділо паленим м’ясом та шерстю. Я підійшов до нього. Барріч стояв біля вогнища, дивлячись у полум’я. Вітер і сніг уперто намагалися погасити його, але Барріч теж уперся, що все згорить як слід. Коли я підійшов, він зиркнув на мене, але не став ні далі дивитися в мій бік, ні щось мені казати. Його очі були чорними дірами, повними безтямного болю. Цей біль перетворився б на гнів, якби я посмів заговорити до нього. Але я не до нього прийшов. Я вийняв з-за пояса ніж і зрізав пасмо волосся завдовжки в палець. Докинув його до вогнища й дивився, як горить. Лисиця. Найчудовіша з сук. Тут з моєї пам’яті виринув спогад, і я вголос його вимовив:

— Вона була зі мною, коли Регал уперше мене побачив. Лягла поруч зі мною і загарчала до нього.

За мить Барріч кивнув на мої слова. Він теж був при цьому. Я відвернувся й повільно пішов геть.

Наступним моїм пристановищем була кухня, де знайшлося кілька м’ясних кісток від учорашньої тризни. Не свіже м’ясо, але згодиться. Вовчук мав рацію. Невдовзі йому доведеться покладатися на власні сили, полюючи самому. Побачивши страждання Барріча, я зміцнився у своєму рішенні. Лисиця жила довго, як для собаки, а все ж надто мало, як для серця Барріча. Зв’язок із будь-якою твариною був обітницею майбутнього болю. А моє серце вже досить пошрамоване.

Наближаючись до хатини, я все ще обдумував, як це зробити. Раптом я здійняв голову, відчувши коротке передрозпізнання, а тоді він звалився на мене всім тягарем. Промчав, швидкий, як стріла, майнув над снігом, щоб плечем ударити мене під коліна та на бігу збити з ніг. Сила його розгону повалила мене обличчям у сніг. Я підняв голову і вперся руками, а він різко розвернувся та ще раз побіг до мене. Я викинув угору руки, але він знову проїхався по мені, гострі кігті вп’ялися мені в тіло. Піймався, піймався, піймався! Переможний ентузіазм.

Я наполовину підвівся, а він знову щосили вдарив мене у груди. Я затулив обличчя й горло передпліччям, а він стис його щелепами. Глибоко загарчав, вдаючи укус. Під його натиском я втратив рівновагу і впав на сніг. Цього разу я міцно його тримав, притиснувши до себе, і ми покотилися по землі. Він куснув мене разів із десять, трохи боляче, і весь час: Потіха, потіха, ха-ха, уха-ха, дістав, дістав, дістав, знов дістав! Ось ти мертвий, ось я зламав тобі лапу, ось випустив твою кров. Дістав, дістав, дістав!

Досить! Досить! — і нарешті я заревів: «Досить!», і він відпустив мене й відскочив. Пролетів над снігом, смішно вивернувся, обернувся і знову рвонувся до мене. Я підняв руки, щоб затулити обличчя, але він лише вхопив торбину із кістьми й утік, закликаючи мене до перегонів. Я не міг дозволити йому так легко виграти. Кинувся слідом за ним, ухопив його, відбираючи кості, і це перетворилося на змагання з перетягування. Піддурив мене, раптом відпустивши торбину, стиснув мене за передпліччя достатньо сильно, щоб моя рука заніміла, а тоді знову вхопив торбину. Я знову кинувся навздогін.

Піймав, — ривок за хвіст. — Піймав! Я вдарив коліном його в плече, збивши з рівноваги. Кості мої! На мить я вхопив їх і рвонув навтьоки. Він усіма чотирма лапами вдарив мене в спину, звалив обличчям у сніг, ухопив свій скарб і втік.

Не знаю, скільки часу ми так гралися. Врешті впали обоє на землю, щоб відпочити й віддихатися, і лежали поруч, просто, бездумно. Полотно торби де-не-де роздерлося, кістки стирчали з дірок, а Вовчук ухопився за одну з них, посовгав туди-сюди й витяг. Узявся за неї, обгризаючи м’ясо, тоді притис кістку лапами, його щелепи розкололи хрящ. Я потягся до торби, ухопився за кістку, добру, м’ясисту, товсту шпикову кістку, витяг її.

І зненацька знову став людиною. Наче прокинувся зі сну, наче луснула мильна бульбашка. Вовчукові вуха здригнулися, а він повернувся до мене, ніби я щось сказав. Але я нічого не сказав. Лише відділив себе від нього. Раптом мені стало холодно, я відчув сніг у чоботях, за поясом, за коміром. Мої руки й долоні були поорані слідами його зубів. Плащ розірвано у двох місцях. Я почувався таким приголомшеним, наче щойно вийшов із наркотичного сну.

Що не так? — Справжнє занепокоєння. — Чого ти пішов?

Я не можу цього робити. Не можу так бути з тобою. Так не можна.

Здивування.

Не можна? Як не можна, якщо ти це можеш?

Я людина, не вовк.

Інколи, — погодився він. — Але не мусиш завжди нею бути.

Так, мушу. Не хочу бути так зв’язаним із тобою. Ми не можемо бути такими близькими. Я повинен звільнити тебе, щоб ти жив життям, яке тобі призначено. А я мушу жити тим життям, яке мені призначено.

Глузливе пирскання, кепкування у вищирі. Саме так, брате. Ми такі, якими є. Як ти можеш твердити, наче знаєш, що за життя мені призначене, тим паче змушувати мене до нього? Ти ж навіть не можеш погодитися з тим, до чого призначений сам. Заперечуєш навіть те, чим ти є. Усі твої викрути безглузді. Так само можеш заборонити носові нюхати, а вухам слухати. Ми такі, якими є. Брате.

Я не опустив свого захисту. Не давав йому проходу. Але він увірвався до мого мозку, наче вітер, що вривається крізь незачинене вікно й заповнює кімнату. Ніч і сніг. М’ясо в наших зубах. Слухай, нюхай, світ цієї ночі живий, і ми теж! Можемо полювати до світанку, ми живі, ніч і ліс наші! Наші очі гострі, наші щелепи дужі, можемо загнати оленя і бенкетувати до ранку. Ходи! Повертайся до того, до чого тебе народжено!

За мить я отямився, знову став самим собою. Стояв на своїх двох, тремтячи від голови до п’ят. Я підняв руки, глянув на них, — і зненацька власне моє тіло здалося мені чужим і обмеженим, так само неприродним, як одяг, що був на мені. Я можу піти. Можу піти вже, цього вечора, вирушити в далеку подорож, шукаючи своє плем’я, і ніхто не зможе вистежити нас, а тим паче знайти. Він пропонував мені місячний світ чорноти й білості, їжі й відпочинку, такий простий, такий усеохопний. Ми не зводили один з одного погляду, і його очі, зелені та спокусливі, манили мене. Ходи. Ходи зі мною. Що таким, як ми, робити з людьми, з їхніми дріб’язковими суперечками? Їхні чвари не варті шматка м’яса, у їхніх замірах немає чистої радості, вони не знають простого бездумного задоволення. Навіщо тобі це вибирати? Ходімо, ходімо звідси!

Я закліпав. На мої вії налипли сніжинки, а я стояв у темряві, перемерзлий і тремтячий. Недалеко від мене підвівся й обтрусився вовк. Пласко витяг хвоста, вуха стирчкома, підійшов до мене й потерся головою об мою ногу, кілька разів тицьнувся носом у мою холодну долоню. Я опустився на коліно, притулив його, відчув під рукою тепло його загривка, міць його м’язів і костей. Він добре пахнув: чистотою та дикістю.

— Ми те, чим ми є. Їж на здоров’я, — сказав я. Злегка пом’яв йому вуха, а тоді підвівся. Коли він потягнув торбину з кістьми до нори, яку вирив під хатиною, я відвернувся. Вогні Оленячого замку майже осліплювали, але я все-таки пішов до них. Не можу сказати, чому я зробив це саме тоді й навіщо. Але пішов.

Розділ 10 Блазневе завдання

За мирних часів наука Скіллу обмежувалася колом королівської родини, аби зробити магію мистецтвом для нечисленних обранців і зменшити ризик того, що її буде обернуто проти короля. Тож коли Гален став підмайстром майстрині Скіллу Солісіті, його обов’язки зводилися до асистування при завершальній стадії навчання принців Чівелрі та Веріті. Нікого іншого тоді не навчали. Регал, делікатна дитина, визнаний був його матір’ю надто хворобливим, щоб витримати випробування наукою Скіллу. Отож, коли після передчасної смерті Солісіті Гален здобув титул майстра Скіллу, обов’язків у нього було небагато. Принаймні деякі вважали, що час Галенового учнівства в Солісіті був недостатнім для повного вишколу майстра Скіллу. Ще інші запевняли, що він ніколи не володів силою Скіллу, необхідною, щоб бути справжнім майстром. Хай там як, упродовж цих літ він не мав змоги проявити себе, затьмаривши цим самим аргументи критиків. Коли Гален був майстром Скіллу, не було жодних юних принців і принцес, яких можна навчати.

І лише після наїздів червоних кораблів було вирішено розширити коло осіб, навчених Скіллу. Справжньої групи давно не існувало. Традиція твердила, що за наших попередніх клопотів з піратами Зовнішніх островів не було рідкістю існування трьох, а то й чотирьох груп. Зазвичай до такої групи входило від шести до восьми чоловік, взаємно добраних так, щоб вони могли добре поєднатися між собою. А ще до складу групи входив принаймні один учасник, пов’язаний міцною згодою з правлячим монархом. Цей ключовий учасник прямо передавав монархові все, що переказали йому члени групи, якщо це була група, призначена для передачі чи збору інформації. Інші групи існували, щоб нагромаджувати силу й підкріплювати монарха, поповнюючи його ресурси Скіллу, якщо він цього потребував. Ключові учасники таких груп часто називалися людьми короля чи королеви. Дуже рідко, а все ж ставалося, що така особа не входила до складу групи й не проходила спільного групового вишколу, а просто була настільки близькою до монарха, що він міг використати її силу, переважно через фізичний контакт. Від цього ключового учасника монарх за потреби міг черпати витривалість, щоб утримати зусилля Скіллу. Зазвичай групу називали іменем її ключового учасника. Одним з легендарних прикладів цього була група Кроссфаєр.

Творячи свою першу і єдину групу, Гален вирішив відкинути всі традиції. Назва групи походить від імені майстра Скіллу, який її сформував, і ця назва збереглася навіть після його смерті. Замість творити гурт скіллерів і дозволити групі сформуватися на його основі, Гален сам вибрав тих, що мали бути її членами. У групі бракувало внутрішніх зв’язків легендарних груп, а справжню близькість вони мали не стільки з королем, скільки з майстром Скіллу. Тому ключовий учасник, яким первісно був Август, звітував Галену так само повно й часто, як королю Шрюду чи королю-в-очікуванні Веріті. Після смерті Галена та втрати Августом чуття Скіллу ключовим учасником групи Галена стала Серена. Іншими вцілілими членами групи були Джастін, Вілл, Каррод і Барл.

Уночі я бігав вовком.

Попервах я вважав це напрочуд яскравим сном. Широкий простір білого снігу з чорнильними тінями дерев, розсипаними по ньому, невловимі запахи на холодному вітрі, кумедна забава з вишукуванням та викопуванням землерийок, що вибралися зі своїх зимових криївок. Я прокинувся з ясною головою і в доброму настрої.

Але наступної ночі я знову бачив такий яскравий сон. Прокинувшись, зрозумів, що, закрившись од Веріті, а тим самим від снів про Моллі, я широко відкрився на нічні думки вовка. Це було справжнє царство, куди не міг мене супроводжувати ні Веріті, ні жоден інший скіллер. Це був світ, позбавлений придворних інтриг чи хитросплетінь, клопотів та заплутаних планів. Мій вовк жив у сучасності. Я виявив, що його мозок був вільним від хаотичних уривків спогадів. З дня на день переносив лише те, що було необхідним для виживання. Не пам’ятав, скільки мишей він піймав дві ночі тому, лише найважливіші справи, наприклад, при яких мисливських стежках ловиться найбільше кроликів або де течія струмка настільки швидка, що він ніколи не замерзає.

Тоді я вперше показав йому, як полювати. Спершу це не надто добре нам вдавалося. Я все ще вставав рано-вранці, щоби принести йому їжі про всяк випадок. Я запевняв себе, що це лише незначна частка мого життя, яку я зберіг для себе. Як казав вовк, не те, що я робив, а те, ким я був. Окрім того, я обіцяв собі, що наш зв’язок не стане справжнім пов’язанням. Невдовзі, дуже швидко, він зможе полювати сам, а я випущу його на волю. Інколи я казав собі, що дозволяю йому ввійти у мої сни лише для того, щоб навчити його полювати, щоб він швидше здобув свободу. Мені не хотілося міркувати, що про це подумав би Барріч.

Повертаючись із однієї зі своїх ранкових мандрівок, я побачив двох солдатів, які змагалися на кухонному подвір’ї. За зброю мали киї та добродушно піддражнювали одне одного, хухаючи, стрімко рухаючись і обмінюючись ударами на холодному зимовому повітрі. Чоловіка я взагалі не знав, і якусь мить мені здавалося, що вони обоє мені чужі. Тоді жінка, друга учасниця пари, мене помітила:

— Гей! Фітце! Можна тебе на слово! — гукнула вона, але не опустила при цьому свого кия.

Я дивився на неї, намагаючись упізнати. Тим часом її противник схибив, і вона сильно влупила його києм. Доки він підстрибував, вона танцювальним кроком відступила й голосно зареготала. Сміх був безпомильною ознакою: пискливий, наче іржання чи свистіння.

— Вістлі Свисток? — недовірливо спитав я.

Жінка, до якої я звернувся, сяйнула своєю знаменитою щербатою усмішкою, піймала ще один промах свого партнера, дзвінко луснувши по його києві, і знову відтанцювала назад.

— Так? — задихаючись, відповіла вона. Партнер по вправах, побачивши, що вона зайнята, чемно опустив свого кия. Вістлі негайно ж кинулася проти нього. Але він був настільки вмілим, що виглядав майже лінивим, коли його кий метнувся їй назустріч. Вона знову засміялася і підняла руку, просячи перемир’я.

— Так, — повторила вона, цього разу звертаючись до мене, — я прийшла… себто мене вибрали, щоб прийти й попросити в тебе заступництва.

Я жестом вказав на її вбрання:

— Я не розумію. Ти вийшла зі сторожі Веріті?

Вона ледь знизала плечима, але я помітив, що питання її втішило:

— Але недалеко зайшла. Сторожа королеви. Значок лисиці. Бач? — Вона відтягла перед короткої білої куртки, притримуючи тугу тканину. Я побачив добру практичну домоткану одежу, а ще вишиту білим лисицю, що гарчала на пурпуровому тлі. Цей пурпур пасував до пурпуру її тяжких вовняних штанів. Широкі холоші штанів було заправлено в халявки чобіт. Її партнер був одягнений подібно. Сторожа королеви. З огляду на пригоду Кеттрікен, цей однострій був доречним.

— Веріті вирішив, що вона потребує власної сторожі? — захоплено спитав я.

Усмішка на обличчі Вістлі ледь потьмяніла.

— Не зовсім так, — наче виправдовувалася вона, а тоді випросталася, ніби маючи намір рапортувати мені. — Ми вирішили, що вона потребує сторожі королеви. Я й інші, що їздили з нею того дня. Ми потім порозмовляли про… все, пізніше. Про те, як вона тоді впоралася. А тоді тут, повернувшись. І як вона сюди приїхала, зовсім сама. Ми розмовляли про те, що хтось повинен добитися дозволу створити її варту. Але ніхто з нас не знав, як до цього братися. Ми знали, що це потрібно, але ж ніхто інший на таке не зважав… а минулого тижня, біля воріт, я чула, як ти дав їм припарки за те, що вона вийшла пішки, сама, і ніхто її не відвів. О, ти добре зробив! Я була в іншій кімнаті і все чула!

Я проковтнув свій протест і коротко кивнув, а Вістлі продовжувала:

— Так. Ну, то ми й зробили. Ті з нас, хто хотів носити біле з пурпуровим, відверто це сказали. Чесний рівний поділ. Урешті-решт пора вже обновити кров, у більшості охоронців Веріті надміру відросли зуби. І вони розслабилися, надто довго сидячи у Твердині. Тож ми переформувалися, підвищивши звання тих, хто давно на це заслужив, коли б було вільне місце, і прийнявши необхідних рекрутів. Усе вийшло ідеально. Новобранці дозволять нам удосконалити наше вміння, коли ми їх навчатимемо. А королева матиме власну варту, коли захоче. Або коли потребуватиме.

— Я розумію, — це мені не зовсім сподобалося. — А яке заступництво потрібне від мене?

— Поясни це Веріті. Скажи королеві, що у неї є власна сторожа, — тихо і просто сказала вона.

— Це відгонить невірністю, — так само просто сказав я. — Солдати з охорони Веріті знімають його кольори, замінивши їх кольорами королеви.

— Дехто може так подумати. Дехто так і казатиме. — Вона прямо глянула на мене, з її обличчя зникла усмішка. — Але ти знаєш, що це не так. Це необхідна річ. Твій… Чівелрі простежив би, щоб вона мала власну варту ще до її приїзду сюди. Але король-в-очікуванні Веріті… ні, тут немає жодної невірності йому. Ми добре йому служили, бо любили його. І далі любимо. Ми, ті, що завжди прикривали його спину, відійшли і знову зібралися, щоб навіть ще краще його стерегти. І це все. Ми вважаємо, що він має добру королеву. Не хочемо, щоб він її втратив. І це вже все. Ми не стали менше його шанувати. Ти це знаєш.

Я знав. І все-таки. Я труснув головою і спробував відсторонитися від її заяви та все обміркувати. Чому я? — обурилася якась моя частка. Потім збагнув, що тоді, втративши панування над собою і вилаявши вартовців, які не охороняли королеву, я сам зголосився добровольцем. Барріч застерігав мене, що я не пам’ятаю свого місця.

— Я порозмовляю з королем-в-очікуванні Веріті. І з королевою, якщо він це схвалить.

Вістлі знову блиснула усмішкою.

— Ми знали, що ти нам це зробиш. Дякую, Фітце.

Швидко відвернулася від мене, а тоді так само швидко напружилася, грізно затанцювавши в бік свого партнера, який неохоче відступив їй поле. Я, зітхнувши, відвернувся від подвір’я. Я думав, що в такий час Моллі приходить по воду та сподівався її побачити. Але її не було, і я розчаровано подався геть. Знав, що не слід мені грати в ці ігри, але не міг опертися спокусі.

Останніх кілька днів я завдавав собі особливих тортур. Забороняв собі глянути на Моллі, але не міг протистояти спокусі тягтися за нею тінню. Отож опинявся в кухні через мить після її відходу, уявляючи, що все ще можу піймати в повітрі слід її пахощів. Або ж засідав увечері у Великій залі, намагаючись знайти місце, де я міг би дивитися на неї, зостаючись непоміченим. Хай яка розвага там відбувалася: виступ менестреля, поета чи лялькаря, або ж люди просто розмовляли, займаючись рукоділлям, — мої очі завжди тягло туди, де могла бути Моллі. Вона здавалася такою серйозною і скромною у своїх темно-синіх спідницях та блузках, а на мене ніколи й не глянула. Завжди розмовляла з іншими замковими жінками, а в рідкісні вечори, коли Пейшенс зволила спуститися, сідала біля неї і так за нею пильнувала, наче мала цим заперечити, що я взагалі існую на світі. Інколи я думав, що наше коротке побачення з нею було тільки сном. Але ввечері я міг повернутися до своєї кімнати та вийняти сорочку, сховану на дні моєї одежної скрині. Коли притуляв її до обличчя, мені здавалося, що вчуваю легенький слід аромату Моллі. Це допомагало мені витримати.

Минули дні, відколи ми спалили перекованих на погребальному вогнищі. Окрім формування варти королеви, наступали й інші зміни як усередині Твердині, так і за її межами. Прибуло двоє інших майстрів-корабелів, без запросин, а з доброї волі, щоб запропонувати своє вміння. Веріті був у захваті. Але ще більше тішилася королева Кеттрікен, бо це їй вони представилися, кажучи, що хочуть послужити. Разом з ними прийшли їхні підмайстри та учні, побільшивши чисельність працівників корабельні. Тепер вогні світилися і перед світанком, і після заходу сонця, а роботи просувалися в карколомному темпі. Тож Веріті постійно був поза замком, а Кеттрікен, коли я до неї зголошувався, здавалася ще більш пригніченою, ніж досі. Даремно я спокушав її книжками чи прогулянками. Переважно вона бездіяльно сиділа при кроснах, з кожним днем стаючи все блідішою і млявішою. Похмурий настрій королеви передався дамам, які їй прислуговували, тож відвідини в її кімнаті були такими ж радісними, як сидіння при похоронних марах.

Я не сподівався застати Веріті в її робітні, і так воно й було. Він, як зазвичай, був у своїх корабельних ангарах. Я залишив звістку з Чарімом, прохаючи, щоб він мене покликав, коли Веріті матиме вільний час. Затим, постановивши дотриматися того, що підказав мені Чейд, повернувся до своєї кімнати. Потім, узявши з собою гральні кості та віщувальні палички, вирушив до кімнат королеви.

Я вирішив навчити її певних азартних ігор, які любили дами та панове, сподіваючись розширити так коло її розваг. Ще я сподівався, хоч не надто, що ці ігри заохотять її до більшої участі у світському житті й тим самим привчать менше покладатися на моє товариство. Її похмурий настрій почав мене обтяжувати, так що не раз я від усього серця прагнув бути якомога далі від неї.

— Спершу навчи її шахрувати. Ти просто скажи, що в цю гру саме так і грають. Розкажи їй, що правила дозволяють шахрувати. Трохи вправності рук, легеньких трюків, і обчистить Регалові кишені раз чи два, перш ніж він посміє її запідозрити. А що він тоді зможе зробити? Звинуватить пані Оленячого замку в шахрайстві при грі в кості?

Блазень, звичайно. Біля мого ліктя, по-дружньому виступає при моєму боці, свій щурячий посох легко спер на плече. Я не подав виду, але він зрозумів, що знову застав мене зненацька. В його очах блиснуло задоволення.

— Думаю, що наша королева-в-очікуванні могла б неприхильно прийняти таку науку. Чого б тобі не піти зі мною, щоб трохи підняти їй настрій? Я відкладу кості, а ти трохи для неї пожонглюєш, — запропонував я.

— Жонглювати для неї? Змилуйся, Фітце, я таке роблю цілий день, а ти вбачаєш у цьому лише моє блазнювання. Бачиш мій труд і вважаєш, що це гра, тим часом я бачу твій труд і як серйозно ти граєш в ігри, вигадані кимсь іншим. Прийми підказку блазня. Навчи леді грати не в кості, а в загадки, і ви обоє порозумнішаєте.

— Загадки? Це гра з Бінтауна, ні?

— Цими днями в Оленячому замку геть усі в неї грають. Розгадай, якщо зможеш. Як покликати когось, імені якого ніхто не знає?

— Я ніколи не був добрим у цій грі, блазню.

— І ніхто інший із твоїх кревних, наскільки я знаю. То розгадай таке. Що має крила в сувої Шрюда, вогненний язик у книжці Веріті, срібні очі в Реллтаунському пергаменті та золоті луски на шкірі у твоїй кімнаті?

— Це загадка?

Він із жалем на мене глянув.

— Ні. Загадка — це те, що я тобі спершу загадував. Це Старійшина. А перша загадка така: як його покликати?

Я вповільнив кроки. Глянув на нього пильніше, але його очі завжди тяжко було піймати.

— Це загадка? Чи серйозне питання?

— Так. — Блазень був серйозним.

Я зупинився на половині кроку й сердито глянув на нього. Замість відповіді він ткнувся носом у ніс щура на своєму посоху. Обидва вони щирилися.

— Бачиш, Щурику, він знає не більше, ніж його дядько чи дід. Ніхто з них не знає, як покликати Старійшину.

— Скіллом, — імпульсивно сказав я.

Блазень дивно глянув на мене:

— Ти це знаєш?

— Здогадуюся.

— Чому?

— Я не знаю. Тепер, поміркувавши, я не думаю, що це так. Король Вайздом далеко мандрував, щоб знайти Старійшин. Якби він міг просто поскіллити їх, то чого так не вчинив?

— І справді. Але інколи в імпульсивності є своя істина. Розгадай таке, хлопче. Король живий. І принц теж. Вони обидва скіллери. А де ж ті, що навчалися разом із королем, або ж ті, хто навчався до нього? Як сталося, що забракло скіллерів саме тоді, коли вони так потрібні?

— За мирних часів мало кого навчають. Гален не вбачав потреби в навчанні аж до останнього року. А група, яку він створив… — я раптом замовк, і, хоч коридор був порожнім, зненацька мені розхотілося про це говорити. Я завжди тримав у таємниці те, що розповів мені про Скілл Веріті.

Блазень застрибав і, так стрибаючи, описав довкола мене коло:

— Якщо чобіт не на тебе шитий, то нема терпцю його носити, хоч би хто його пошив, — продекламував він.

Я неохоче кивнув головою.

— Саме так.

— А того, хто це зробив, не стало. Сумно. Так сумно. Сумніше, ніж гаряче м’ясо на столі та червоне вино у твоєму келиху. Але той, кого не стало, був так само кимсь створений.

— Солісіті. Але її теж не стало.

— Ах. Але ж є король Шрюд. І Веріті. Якщо двоє, нею створених, живуть і дихають, то, здається, мусять бути інші. Де ж вони?

Я стенув плечима:

— Відійшли. Постаріли. Померли. Не знаю.

Придушивши свою нетерплячку, я спробував обдумати його питання.

— Сестра короля Шрюда, Меррі. Мати Августа. Можливо, її навчали, але вона давно вже покійна. Шрюдів батько, король Баунті, був останнім, хто мав свою групу. Але з його покоління вже мало хто зостався.

Тут я прикусив язика. Веріті казав мені колись, що Солісіті навчала Скіллу всіх, у кого знаходила талант. Напевне, дехто з них ще живий, вони були б не більш як на десять років старшими від Веріті…

— Мертві, надто багато з них мертві, якщо хтось би мене спитав. Я знаю, — викинув блазень відповідь на моє невисловлене питання. Я тупо глянув на нього. Він показав мені язика й крутнувся в танці. Придивився до свого посоха, любовно погладив щура під підборіддям. — Бачиш, Щурику. Те, що я тобі казав. Ніхто з них не знає. Ніхто не має досить розуму, щоб запитати.

— Блазню, чи ти нічого не можеш сказати просто? — роздратовано крикнув я.

Він зупинився так різко, наче від удару. Посеред піруету торкнувся п’ятами підлоги й застиг, як статуя.

— А як би це допомогло? — серйозно спитав він. — Хіба б ти мене послухав, коли б я прийшов до тебе й розмовляв не загадками? Чи тоді ти зупинишся, замислишся, обміркуєш кожне слово, а потім ще раз обдумаєш усе в себе в кімнаті? Ну гаразд. Спробую. Ти знаєш віршик «Шість мудреців до Джампі прийшли»?

Я кивнув, знову, як зазвичай, збитий з пантелику.

— Продекламуй його мені.

— Шість мудреців до Джампі прийшли, піднялися вгору, а вниз не зійшли, змінилися в камінь, полинувши… — Зненацька той старий віршик цілковито вилетів мені з пам’яті. — Далі я забув. Та це й так безглуздя, такі собі римовані рядки, легко застряють у голові, але нічого не означають.

— Тому, звичайно, їх і вписали до сувою мудрих строф, — підбив підсумок блазень.

— Я не знаю! — відповів я. І раптом відчув таке роздратування, що переходило межі мого терпіння. — Блазню, ти починаєш усе наново. Усе, що ти кажеш, — це загадки. Ти обіцяв говорити просто, але твоя правда тікає від мене.

— Загадки, любий Фітці-фітце, потрібні для того, щоб люди мислили. Щоб шукали нової правди у старих прислів’ях. Але — хай буде так… Твій розум тікає від мене. Як же мені до нього дістатися? Можливо, коли б я прийшов до тебе темної ночі й заспівав під твоїм вікном:

Він упав на одне коліно й почав шарпати уявні струни на посоху. Співав він зовсім непогано, навіть добре. Мелодію взяв із популярної любовної балади. Глянув на мене, театрально зітхнув, зволожив губи й жалібно затягнув далі:

Дівчина-служниця, що проходила повз нас, здивовано зупинилася і прислухалася. До дверей однієї з кімнат підійшов паж і втупився в нас, широко посміхаючись. Мої щоки почав заливати повільний рум’янець, бо блазень дивився на мене чуло й пристрасно. Я намагався непомітно відірватися від нього, але він колінкував слідом, ухопивши мене за рукав. Тож я змушений був стояти або ж зробити з себе посміховисько, пробуючи звільнитися. Стояв, почуваючись дурнем. Блазень скорчив мені посмішку. Паж захихотів, а тоді я почув з того боку коридору ще два голоси, які приєдналися до загальної розваги. Я не наважився підняти очей, щоб роздивитися, кого так насмішило моє незручне становище. Блазень послав мені поцілунок. Знизивши голос до довірчого шепоту, проспівав таке:

Він замовк, а затим заспівав голосно й напрочуд добродушно:

Зненацька відпустив мій манжет, відскочив від мене, перекидаючись у сальто, і ця акробатика якимось дивовижним чином закінчилася демонстрацією його оголених сідниць. Вони були разюче блідими, а я не зумів приховати ні свого здивування, ні сорому. Блазень зірвався на рівні ноги, знову пристойно вдягнений, а Щурик на посоху слухняно вклонився всім, хто зупинився, аби поспостерігати за моїм приниженням. Пролунав загальний сміх, а де-не-де й оплески. Влаштоване блазнем видовище змусило мене оніміти. Я роззирнувся і спробував прослизнути повз нього, але той підстрибнув і знову загородив мені дорогу. Раптом він став рівно й суворо звернувся до всіх присутніх, які далі посміхалися:

— Фу, ганьба й сором усім, таким веселим! Хихотіти та тицяти пальцем на хлопця зі зламаним серцем! Невже ви не знаєте, що Фітц утратив свою найдорожчу любку? Ах, ховає своє горе під рум’янцем, та вона зійшла в могилу, залишивши його пристрасть невтоленною. Найупертіше цнотлива, найлютіше надута з-поміж дівиць, дорога леді Тайм сконала. Не сумніваюся, що причиною став її власний сморід, але дехто запевняє, начебто вона з’їла зіпсоване м’ясо. Але ж ти кажеш, що зіпсоване м’ясо саме тому й має вкрай неприємний сморід, щоб перестерегти від його споживання. Те саме можна сказати про леді Тайм, тож, можливо, вона його не рознюхала або вирішила, наче то запах її власних пальців. Не тужи так, бідний Фітце, іншу знайдемо для тебе. Ще цього дня я цим займусь, себе не пожалію! Присягаюся черепом пана Щурика. А тепер поспішай у своїх справах, бо зізнаюсь, що я свої аж надто занедбав. Прощай, нещасливий Фітце. Хоробре сумне серце! Зберегти відвагу на обличчі в такій тузі! Ах, нещаслива юносте скорботна! Ах, Фітце, бідний, бідний Фітце…

І він подався від мене коридором, засмучено киваючи й радячись зі Щуриком, до якої літньої вдовиці найкраще б йому позалицятися від мого імені. Я недовірливо дивився йому вслід, почувався зрадженим, що він так прилюдно виставив мене на посміховисько. Хай яким гостроязиким та легковажним був блазень, я все ж не сподівався стати мішенню його дотепів, ще й публічно. Чекав, чи він не обернеться й не скаже якесь слово, з чого я б збагнув, що насправді сталося. Але він цього не зробив. Коли блазень повернув за ріг, я зрозумів, що моє випробування добігло кінця. Пішов коридором, не тямлячись від зніяковіння, та водночас і здивований. Його неоковирні вірші закарбувалися в моїй пам’яті, і я знав, що наступними днями міркуватиму про його любовну пісню, намагаючись знайти приховане в ній значення. Але леді Тайм? Він, напевне, не сказав би такого, якби це не було «правдою». Але навіщо Чейд дозволив своїй публічній подобі померти в такий спосіб? Яке ж бідне жіноче тіло винесене буде як тіло леді Тайм і, поза всякими сумнівами, повезене для поховання до далекої рідні? Чи це він так хоче розпочати подорож, непоміченим покинувши Твердиню? Та знову ж таки: чого він дозволив їй померти? Щоб Регал повірив, наче зумів її отруїти? Але навіщо?

Приголомшений цим, я врешті дістався до дверей кімнати Кеттрікен. Якусь мить постояв у коридорі, щоб заспокоїтися і прибрати належного виразу обличчя. Зненацька двері по той бік коридору різко розчинилися і на мене налетів Регал. Його розгін відштовхнув мене вбік і, перш ніж я відновив рівновагу, принц великодушно промовив:

— Усе гаразд, Фітце. Складно очікувати перепросин від людини, такої осиротілої, як ти.

Він стояв у коридорі, поправляючи камзол, тимчасом як молоді чоловіки, що йшли за ним слідом, виходили з його кімнати, весело посміюючись. Він теж їм посміхнувся, а тоді схилився до мене й тихо спитав уїдливим голосом:

— До кого ж ти тепер присмокчешся, коли ця стара шльондра, леді Тайм, померла? Ну нічого. Я певен, що ти знайдеш іншу стареньку, яка тебе попестить. Чи, може, прийшов сюди попроситися до молодшої?

Зухвало мені посміхнувся, а тоді обернувся й пішов за своїми трьома підлабузниками, ледь тріпочучи рукавами.

Образа, завдана королеві, отрутою влилася мені в жили. Люта ненависть струснула мною з незнаною силою. Я відчув, як мої груди й горлянка розпухають, як мене сповнила страшна міць. Знаю, що моя верхня губа піднялася в гарчанні. Здалеку я почув:

Що? Що таке? Убити! Убити! Убити!

Ступив крок. Другий став би стрибком. Знаю, що мої зуби вп’ялися б у місце, де горло стикається з плечем.

Але повний здивування голос промовив:

— Фітце Чівелрі?

Голос Моллі! Я повернувся до неї, моя лють враз зникла, змінившись насолодою від її вигляду. Але вона швидко відвернулася вбік, промовила: «Даруйте, мілорде» і легенько пройшла повз мене. Очі долу, манери служниці.

— Моллі? — покликав я, йдучи за нею. Вона зупинилася. Коли озирнулася до мене, обличчя її було незворушним, голос рівним.

— Пане? Маєте для мене якесь доручення?

— Доручення? Звичайно. — Я роззирнувся довкола, але в коридорі було порожньо. Ступив крок до неї, знизив голос, щоб ніхто, крім неї, не почув:

— Ні. Я так за тобою сумую. Моллі, я…

— Це не годиться, пане. Прошу у вас пробачення. — Відвернулася, горда, спокійна, і подалася геть.

— Що я такого зробив? — сердито й розгублено спитав я. Насправді я не сподівався на відповідь. Але вона зупинилася. Випростана постать у синій сукні, високо піднята голова під мереживною наколкою. Не повернулася в мій бік, але тихо промовила вглиб коридору:

— Нічого. Ви нічого не зробили, мілорде. Абсолютно нічого.

— Моллі! — запротестував я, але вона повернула за ріг і зникла. Я стояв, дивлячись їй услід. За мить усвідомив, що видаю звук, середній між стогоном і гарчанням.

Краще ходімо полювати.

Можливо, — я погодився, що це справді найкраще. Полювати, вбивати, їсти, спати. І нічого більше не робити.

Чому не зараз?

Я справді не знаю.

Я змусив себе заспокоїтися і постукав у двері Кеттрікен. Мені відчинила мала Розмері. Коли запрошувала мене досередини, на її щічці з’явилася ямочка усмішки. Увійшовши, я зрозумів, чим займалася Моллі. Кеттрікен тримала перед собою товсту зелену свічку, вдихаючи її запах. На столі було ще кілька інших.

— Мірика, — зауважив я.

Кеттрікен, усміхнувшись, глянула на мене:

— Фітце Чівелрі, вітаю. Заходь і сідай. Чи можу я запропонувати тобі їжу? Вино?

Я стояв, дивлячись на неї. Змінна, наче море. Відчував її силу, знав, що вона напрочуд зосереджена. Мала на собі м’яку сіру туніку та обтислі штани. Її звичайна зачіска. Прості прикраси, одне-єдине намисто з синіх та зелених кам’яних кораликів. Але це не та сама жінка, яку я повернув до замку кілька днів тому. Та переживала розпач, була сердитою, ображеною, спантеличеною. А цю Кеттрікен переповнював спокій.

— Моя королево, — невпевнено промовив я.

— Кеттрікен, — спокійно поправила вона мене. Рухалася кімнатою, поставивши кілька свічок на полицю. У тому, що вона більше нічого не сказала, був майже виклик.

Я зайшов у глибину її салону. Крім неї та Розмері, нікого тут більше не було. Колись Веріті скаржився мені, що її кімнати прибрані згідно зі всіма вимогами військової дисципліни. Це не було перебільшенням. Прості меблі були бездоганно чистими. Не було важких гобеленів та килимів, якими обвішано всі стіни в Оленячому замку. На підлозі — прості солом’яні килимки, кілька взятих у рамки пергаментових екранів, розмальованих витонченими узорами з дерев та квітів. Жодного безладу. Все у цій кімнаті було завершено й відкладено або ще не розпочато. Це єдиний спосіб, яким я можу описати спокій і тишу, що їх там відчув.

Коли я сюди ввійшов, мене розривали протилежні емоції. Тепер я стояв тихо й непорушно, моє дихання заспокоювалося, серце забилося рівномірно. Один із кутків кімнати було перетворено на нішу, відгороджену пергаментовими екранами. На підлозі лежав вовняний килим зеленої барви та стояли низькі встелені лави. Кеттрікен поставила зелену свічку з мірики за одним з екранів. Запалила її від вогню в каміні. Полум’я свічки затанцювало за екраном, надавши життя і тепла намальованій сцені сходу сонця. Кеттрікен обійшла екран, сіла на одній із низьких лав у ніші. Вказала лавку навпроти:

— Приєднаєшся до мене?

Я сів. Мене оточили м’яко освітлений екран, ілюзія невеличкої приватної кімнати та солодкий запах мірики. Низька лавка була напрочуд зручною. Минуло кілька хвилин, перш ніж я згадав мету своїх відвідин.

— Моя королево, я думав, що ви могли б навчитися кількох ігор, у які грають в Оленячому замку. Тоді ви змогли б приєднатися до розваг інших людей.

— Можливо, не цим разом, — ласкаво промовила вона. — Коли ми з тобою захочемо розважитися, тоді, якщо бажаєш, навчиш мене якоїсь гри. Але тільки з цієї причини. Я виявила, що давні прислів’я правдиві. Можна відійти від своєї суті настільки, наскільки дозволить зв’язок. Аж доки він не розірветься або не відтягне назад. Мені пощастило. Мене відтягло назад. Я ще раз повернулася до себе справжньої, Фітце Чівелрі. Саме це ти й відчуваєш.

— Я не розумію.

Вона усміхнулася:

— Ти й не мусиш.

Вона знову замовкла. Мала Розмері відійшла й сіла біля каміна. Узяла свою грифельну табличку та крейду, наче щоб погратися. Навіть ця дитина, зазвичай весела, сьогодні здавалася спокійною. Я обернувся до Кеттрікен і чекав. Але вона тільки сиділа, дивлячись на мене, із задумливою усмішкою на обличчі.

За хвилину чи дві я спитав:

— Що ми робимо?

— Нічого, — відповіла Кеттрікен.

За її прикладом, я замовк. Через довгий час вона зауважила:

— Наші амбіції та завдання, які ми собі ставимо, рамки, які намагаємося нав’язати світові, — це не що інше, як тінь дерева, кинута на сніг. Вона зміниться, коли пересунеться сонце, її проковтне ніч, вона гойдається разом із вітром, а коли зникне снігова гладінь, лежатиме, спотворена, на нерівній землі. Але дерево існуватиме й надалі. Ти це розумієш?

Вона трохи схилилася, щоб глянути мені в обличчя. В її очах була приязнь.

— Думаю, що так, — із зусиллям сказав я.

Вона глянула на мене майже співчутливо.

— Ти зрозумів би, якби перестав намагатися зрозуміти, якби перестав перейматися тим, чому це для мене таке важливе, а просто спробував перевірити, чи ця думка має якусь вартість для твого власного життя. Але я не наказую тобі це робити. Я нікому нічого тут не наказую.

Вона знову сіла, злегка розслабившись, тому здавалося, що її пряма постава цілком природна й не вимагає жодних зусиль. Далі нічого не робила. Просто сіла навпроти мене й розкрилася. Я відчував, як її життя легко торкається мене й обпливає. То був легесенький дотик, і коли б я не мав уже досвіду Скіллу та Віту, то, думаю, нічого б не зауважив. Обережно, так легко, наче випробовуючи міст, зітканий з павутинки, я наклав свої чуття на її.

Вона шукала. Не так, як це робив я, шукаючи певної тварини або читаючи, хто може бути поблизу. Я відкинув слово, яке завжди давав моєму відчуттю. Кеттрікен нічого не шукала своїм Вітом. Як вона казала, це просто буття, але це буття було частиною цілості. Вона зібрала себе воєдино, обмірковувала всі нитки, якими її торкалася велика павутина, і була задоволена. То було лагідне й ніжне діяння, і я ним милувався. За мить я теж розслабився. Глибоко видихнув. Відкрився й повністю розширив свій Віт. Відкинув усіляку обережність, увесь острах, що Барріч мене відчує. Ніколи раніше я не робив нічого, з чим можна б це порівняти. Порухи Кеттрікен були такими делікатними, наче це краплі роси спливали по прядиву павутини. Я був як стримувана греблею повінь, що раптом звільнилася і поспішає наповнити старі річища, переповнити їх і послати водні пальці, аби вони промацали низини.

Нумо полювати! — Це вовк, весело.

У стайнях Барріч відірвався від чищення коневі копита і глянув у порожнечу. Сажка у своїй загородці затупотіла. Моллі знизала плечима і струснула волоссям. Кеттрікен навпроти мене здригнулася і глянула так, наче я заговорив уголос. За мить я був пійманий, захоплений з тисячі сторін, розтягнутий і розширений, безжалісно освітлений. Я відчував усіх, не лише людей з їхніми приходами та відходами, але й кожного голуба, що тріпотів крилами під причілком даху, кожну мишу, що скрадалася, непомічена, за бочками вина, кожну пилинку життя, що насправді ні тепер, ні раніше не була пилинкою, а завжди була вузликом у мережі життя. Нічого самотнього, нічого покинутого, нічого неістотного, нічого незначущого й нічого важливого. Хтось десь заспівав, а тоді замовк. Після цього соло повноголосо озвався хор. Заговорили інші голоси, далекі та невиразні. Що? Прошу? Ти мене кликав? Ти тут? Це сон? Вони хапали мене, наче жебраки, що ловлять перехожого за поли, і раптом я почув, що, коли не відійду геть, розскубуть мене, як розпорюють шматок тканини. Я закліпав очима, знову замикаючись у собі. Зітхнув.

Минула хіба що мить часу. Стільки, скільки займає один подих чи один змиг ока. Кеттрікен запитально глянула на мене. Я вдав, що не помітив цього. Потягся до носа, почухав його. Посовгався на лаві, змінюючи положення.

Знову всівшись, я почекав ще кілька хвилин, тоді зітхнув і знизав плечима, наче просив пробачення.

— Боюся, що не розумію цієї гри, — промовив я.

Мені вдалося викликати її роздратування.

— Це не гра. Ти не мусиш ні розуміти, ні «робити» це. Просто зупини все інше й будь.

Я влаштував показ чергового зусилля. Нерухомо посидів кілька хвилин, потім почав неуважно крутити манжет, аж доки вона не подивилася на мене. Тоді я опустив очі, наче соромлячись.

— Свічка так солодко пахне, — похвалив я її.

Кеттрікен зітхнула.

— Дівчина, яка їх робить, дуже тонко відчуває запахи. Майже вміє перенести мене в мої сади, оточивши їхніми пахощами. Регал приніс мені одну з її свічок із запахом жимолості, а тоді я сама вже шукала її виробів. Вона тут за служницю, не має ні часу, ні засобів, щоб зробити їх більше. Тож я вважаю, що мені поталанило, коли вона пропонує мені їх.

— Регал, — повторив я. Регал розмовляє з Моллі. Достатньо з нею знайомий, щоб знати про її свічки. Це все стиснуло мене кліщами передчуття.

— Моя королево, схоже, я відвертаю вас від ваших справ. Це суперечить моїм бажанням. Чи можу я тепер вас покинути, повернувшись знову, коли ви запрагнете товариства?

— Ця вправа не виключає товариства, Фітце Чівелрі. — Вона сумно глянула на мене. — Може, ти спробуєш знову відпустити себе? Якусь мить я думала… Ні? Що ж, дозволяю тобі піти.

В її голосі я почув жаль і самотність. Тоді вона випросталася. Вдихнула й повільно видихнула. Я знову відчув, як її свідомість тремтить у мережі. «Вона має Віт, — подумав я. — Не сильний, але має його».

Я тихо вийшов з її кімнати. Трохи кумедно було думати, що сказав би на це Барріч, якби дізнався. Куди менш кумедним було усвідомлення, що я можу насторожити її, сягаючи назовні Вітом. Я подумав про нічні полювання з вовком. Чи не почне невдовзі королева нарікати на дивні сни?

Мене охопила холодна впевненість. Мене можуть викрити. Я дуже довго був надто необережним. Знав, що Барріч відчуває, коли я використовую Віт. А якщо й інші таке можуть? Мене звинуватили б у тваринній магії. Я твердо відновив своє рішення. Завтра це зроблю.

Розділ 11 Самотні вовки

Блазень назавжди зостанеться однією з найбільших таємниць Оленячого замку. Можна навіть сказати, що про нього не відомо нічого. Його походження, вік, стать і раса були предметом здогадів. Найдивнішим було те, як настільки публічна персона зберегла таку ауру приватності. Питання, що стосуються блазня, завжди будуть численнішими за відповіді. Чи він колись володів якимись містичними силами, якимись знаннями, якоюсь магією, чи це тільки завдяки його швидкому розуму та гострому язику здавалося, наче він знає все ще до того, як воно настане? Якщо він і не знав майбутнього, то справляв таке враження, а завдяки своїй тихій передбачливості спонукав багатьох з нас допомогти йому формувати майбутнє так, як він вважав це за належне.

Біле на білому. Вухо здригнулося, і цей хвилинний рух виявив усе інше.

Ти бачиш? — підказав я йому.

Я чую.

Я бачу. — Я перевів очі в бік здобичі. Жодного іншого руху не було. Але досить і цього.

Я бачу! — Він стрибнув, кролик рвонувся, а Вовчук, грузнучи у снігу, погнався за ним. Кролик легко мчав по невтоптаному снігу, тимчасом як Вовчуку доводилося провалюватися, кружляти й перестрибувати через замети. Невловимий кролик тікав: туди, сюди, довкола дерева, довкола купи кущів, в ожину. Чи там він і сховався? Вовчук з надією принюхався, але густі колючки змусили його відвести свого вразливого носа.

Втік, — сказав я йому.

Ти певний? Чого ти мені не допоміг?

Я не можу полювати на м’якому снігу. Мушу підкрастися і стрибнути лише тоді, коли достатньо одного стрибка.

Ага. — Просвітління. Здогад. — Нас двоє. Ми повинні полювати в парі. Я можу почати полювання й погнати його до тебе. Ти маєш бути готовим вистрибнути і впіймати його за шию.

Я поволі похитав головою.

Ти мусиш навчитися полювати сам, Вовчуче. Я не завжди буду з тобою розумом чи тілом.

Вовк не створений для самотнього полювання.

Можливо, й ні. Але багато хто так робить. Як хочеш. Проте я не хотів, щоб ти починав із кроликів. Ходімо.

Він ішов за мною по п’ятах, настільки задоволений, що дозволив мені вести. Ми покинули Твердиню ще до того, як небеса посіріли від зимового світла. Тепер вони височіли над нами, блакитні та відкриті, ясні й холодні. Слід, яким ми йшли одне за одним, був нічим іншим, як невеликим заглибленням у глибокому снігу. За кожним кроком я провалювався по коліна. Ліс довкола нас був оповитий зимовою тишею, яку переривав лише нечастий зліт малої пташки чи далеке каркання ворони. То був відкритий ліс, переважно молодняк, зрідка гіганти, які вціліли від пожежі, що очистила цей схил. Влітку тут було добре пасовище для кіз. Їхні гострі малі копитця перетинали стежку, якою ми йшли. Вона вела до простої кам’яної хатини, ветхої загороди й кошари для кіз. Це все використовувалося лише влітку.

Вовчук був захоплений, коли я прийшов по нього цього ранку. Він показав мені свою окружну стежку, якою можна було прослизнути повз варту. Вона вела крізь старі ворота для худоби, давно замуровані. Якийсь зсув ґрунту став причиною того, що камінь і розчин, який тримав його вкупі, зсунулися, утворивши щілину, достатньо широку, щоб він у неї протиснувся. Зі втоптаного снігу я здогадався, що він часто з неї користав. Опинившись поза мурами, ми, наче привиди, відійшли від Твердині, рухаючись, як тіні, у тьмяному світлі зірок та місяця на білому снігу. Коли ми вже були на безпечній відстані від Твердині, Вовчук перетворив нашу експедицію на практику з вистежування: біг попереду, залягав у засідці, тоді вистрибував і діставав мене розчепіреною лапою чи гострим щипком зубами, а потім відбігав широким колом, щоб напасти на мене ззаду. Я дозволив йому гратися, втішаючись напругою, яка мене зігрівала, так само як чистою радістю бездумного борюкання. Але я стежив, щоб ми постійно рухалися вперед, отож коли нас застали світло й сонце, ми вже відійшли на багато миль від Оленячого замку, опинившись на території, яку взимку мало хто відвідував. Те, що я помітив білого кролика на білому снігу, було чистим везінням. Для його першого сольного полювання я планував куди скромнішу дичину.

Чого ми сюди прийшли? — вимогливо спитав Вовчук, тільки-но ми побачили хатину.

Полювати, — просто відповів я. Зупинився на певній відстані. Молодий вовк опустився біля мене, чекаючи. — Ну, далі, — сказав я йому. — Шукай якогось сліду дичини.

О, це гідне полювання. Шукати якісь рештки в людському лігві. — Погордливо.

Не рештки. Іди й подивись.

Він рушив уперед і повернув у бік хатини. Я дивився, як він іде. Наші спільні полювання уві сні багато чого його навчили, але тепер я хотів, щоб він полював цілком незалежно від мене. Не сумнівався, що він зуміє. Навіть дорікав собі, що вимагаю доказу цього лише для того, щоб далі зволікати.

Вовчук рухався крізь засніжений чагарник, доки це було можливим. Обережно підійшов до хати, вуха нашорошені, ніс нюшить. Старі рештки. Люди. Кози. Холод і порожнеча. — На мить завмер, а тоді ступив на крок уперед. Тепер його рухи були виваженими й точними. Вуха вперед, хвіст випростаний, увесь — пильність і зосередженість. МИША! Стрибнув і схопив її. Труснув головою, швидко клацнув зубами й підкинув тваринку в повітря. Піймав її знову. Миша! — радісно сповістив він. Ще раз підкинув мертве тільце, сам підвівся, став на задні лапи й затанцював. Знову обережно піймав малими передніми зубами, знову підкинув. Я послав йому промені гордості та схвалення. Коли він удосталь награвся своєю здобиччю, з миші зосталася лише мокра купка хутра. Він лигнув її одним ковтком і повернувся до мене.

Миші! Їх там сила-силенна. Усюди в хатці їхній запах і сліди.

Я так і думав, що їх там багато. Пастухи нарікають, що миші захопили це місце і псують їхні припаси влітку. Я здогадувався, що вони тут і зимуватимуть.

Напрочуд товста, як на цю пору року, — висловив свою думку Вовчук і знову побіг, стрибаючи. Полював із гарячковим ентузіазмом лише доти, доки не втамував голод. Тепер настала моя черга підійти до хатини. Хисткі дерев’яні двері присипало снігом, але я відчинив їх. Усередині було похмуро. Крізь солом’яну стріху сіявся сніг і смугами й пасмами лягав на замерзлу долівку. Я побачив примітивне вогнище з димарем і гачком для казанка, а також меблі: стілець і дерев’яну лавку. Біля вогнища залишилося трохи дров, тож я взяв їх і обережно розпалив вогонь на почорнілих каменях. Я не дав вогню розгорітися: і такого невеликого достатньо було, щоб зігрітися й розморозити хліб та м’ясо, які я спакував собі в дорогу. Вовчук підійшов скуштувати, радше для компанії, ніж через голод. Ліниво оглянув обстановку хатки.

Багато мишей!

Знаю, — завагався я, а затим змусив себе додати: Ти тут не голодуватимеш.

Він різко підняв носа від кутка, який саме обнюхував. Ступив кілька кроків у мій бік, тоді зупинився, стоячи на негнучких лапах. Його очі зустрілися з моїми й так застигли. У їхній темряві чаїлася дикість. Ти мене тут покидаєш.

Так. Тут багато їжі. Я невдовзі повернуся, аби впевнитися, що все гаразд. Думаю, що все буде добре. Ти навчишся полювати сам. Спершу на мишей, потім на більшу здобич…

Ти мене зраджуєш. Ти зраджуєш зграю.

Ні. Ми не зграя. Я відпускаю тебе на волю, Вовчуче. Ми стаємо надто близькими. Для нас обох це недобре. Я вже попереджав тебе, колись давно, що не буду зв’язуватися. Ми мусимо жити нарізно. Краще тобі піти самому, щоб стати тим, ким ти повинен бути.

Я повинен був стати членом зграї. — Він зміряв мене поглядом. — Чи ти мені скажеш, що тут є вовки і вони приймуть мене до своєї зграї?

Я був змушений відвести погляд. Ні. Тут немає вовків. Треба подорожувати багато днів, аби дістатися місця настільки дикого, щоб там могли вільно бігати вовки.

То що ж тут є для мене?

Їжа. Свобода. Твоє власне життя, незалежне від мого.

Самотність. — Він вищирив на мене зуби, а тоді зненацька відвернувся. Підходячи до дверей, обійшов мене широким кругом. — Люди. — Він глузував. Ти справді не зграя, а людина. — Він зупинився у розчинених дверях, щоб озирнутися на мене. — Люди вважають, що можуть розпоряджатися життям інших і не бути зв’язаними з ними. Ти думаєш, що сам вирішуєш, буде між нами зв’язок чи ні? Моє серце належить мені. Віддаю його тому, кому захочу. Не віддам його тому, хто мене відкидає. Не слухатимуся того, хто уникає зграї та зв’язку. Думаєш, залишуся тут і нюшитиму в цій людській норі, ловлячи мишей, що прийшли сюди по людські недоїдки? Або й сам зроблюся мишею і доїдатиму людські відходи? Ні. Якщо ми не зграя, то ми не родичі. Я тобі нічим не зобов’язаний, а вже найменше послухом. Я тут не залишуся. Житиму так, як мені подобається.

Хитрість у його думках. Він щось приховував, але я розгадав. Зробиш, що захочеш, Вовчуче, крім однієї речі. Не підеш за мною до Оленячого замку. Це я тобі забороняю.

Ти забороняєш? Ти забороняєш? Забороняй вітрові віяти на твоє кам’яне лігво або траві рости довкола нього. Маєш таке саме право. Ти забороняєш!

Він пирхнув і відвернувся від мене. Я укріпив свою волю і востаннє озвався до нього:

— Вовчуче!

Я сказав це людським голосом. Він здивовано озирнувся на мене. Його малі вуха нашорошилися на звук. Ще трохи — і вищирився б на мене. Але перш ніж устиг, я його відштовхнув. Я завжди це вмів, інстинктивно, це так, як вихопити пальця з вогню. Це була сила, яку я використовував, але рідко, бо якось Барріч обернув її проти мене, і я не завжди їй довіряв. Це не був такий поштовх, до якого я вдався, коли він сидів у клітці. У цей поштовх я вклав енергію, ментальне відштовхування стало майже фізичною силою, що змусила його відскочити від мене. Він плигнув назад, а потім став на снігу, розставивши ноги, готовий до втечі. Його очі були вражені.

— ЙДИ! — крикнув я до нього людським словом, а в той же час знову відштовхнув його кожною часточкою Віту, яку мав. Він утік, незграбно стрибаючи і продираючись крізь сніг. Я тримався у власних межах, заборонив собі піти за ним думками і впевнитися, що він не зупинився. Ні. З цим я покінчив. Відштовхування було розірванням цього зв’язку, не тільки моїм виходом з нього, а й скасуванням усього, що його в’язало зі мною. Відтятий. І краще дозволити йому бути таким. Однак коли я стояв, утупившись у пляму чагарнику, де він зник, то відчув порожнечу, таку, як холод, як пекучий свербіж по тому, що було втрачене, чого забракло. Я чув, як люди кажуть таке про ампутовану кінцівку. Фізичне шукання частки, яка назавжди відійшла.

Я покинув хатку й рушив у дорогу додому. Що далі я йшов, то більше боліло. Не фізично, але це єдине доступне мені порівняння. Щеміло так дико, наче мені здерли шкіру з м’ясом. Це було гірше, ніж тоді, коли Барріч забрав Нюхача, бо цього разу я сам так собі зробив. Полудень на спаді здавався більш морозяним, ніж темрява перед світанком. Я намагався пояснити сам собі, що не соромлюся. Зробив те, що було необхідним. Як у випадку Віраго. Я прогнав цю думку. Вовчуку буде добре. Краще, ніж коли б він зостався зі мною. Що ж то за життя для дикого звіра: десь ховатися, перебуваючи завжди під загрозою викриття чи то замковими собаками, чи то мисливцями, чи будь-ким, хто міг його помітити? Він буде відособленим, буде самотнім, але живим. Наш зв’язок розірвано. З’явилася вперта спокуса спробувати пошукати довкола себе, перевірити, чи я ще можу відчути його, промацати й довідатися, чи наші свідомості можуть торкнутися. Я суворо заборонив це собі й запечатав свої думки від нього так сильно, як тільки міг. Це кінець. Він не піде за мною. Не піде після того, як я так його відштовхнув. Ні. Я йшов, відмовляючись озирнутися.

Коли б я не так глибоко поринув у думки, не зосередився на внутрішній ізоляції, щось би мене, можливо, попередило. Але сумніваюся. Віт ніколи не можна було вжити проти перекованих. Не знаю, чи це вони мене переслідували, чи я випадково наткнувся на їхню криївку. Я довідався про них у ту мить, коли щось важке вдарило мене в спину і я звалився обличчям униз. Спершу я думав, що це Вовчук, що він повернувся всупереч моїй вимозі. Я перевернувся і майже підвівся, коли ще один ухопив мене за плече. Перековані, троє мужчин, один молодий, двоє більших, колись мали добре розвинуті м’язи. Мій мозок швидко це записав, класифікуючи їх так акуратно, наче це була одна з вправ Чейда. Один, великий, був із ножем, два інших мали киї. Порваний і брудний одяг. Обличчя почервоніли й полущилися від холоду, бороди брудні, волосся збите в ковтун. Покриті синцями й порізами. Билися між собою чи ще до мене напали на когось іншого?

Я вирвався з їхнього затиску й відскочив назад, намагаючись якомога далі віддалитися від них. При поясі я мав ножа. Це не був довгий клинок, але це все, що я мав. Я думав, що сьогодні не потребуватиму жодної зброї. Був певний, що поблизу Оленячого замку вже немає перекованих. Вони оточили мене широким колом, а я опинився в його центрі. Дали мені змогу витягти ножа. Він їх не тривожив.

— Чого ви хочете? Мого плаща? — Я розстебнув застібку й дозволив йому впасти. Чиїсь очі простежили падіння плаща, але жоден не кинувся за ним, як я цього сподівався. Я пересунувся, повернувся, намагаючись бачити всіх трьох, щоб ніхто не став цілком невидимим, опинившись позаду. Це було нелегко. — Рукавички? — Я зірвав їх із рук, кинув обидві в бік того, хто здавався наймолодшим. Він не впіймав рукавичок, давши їм упасти біля своїх ніг. Усі троє порохкували, човгали, погойдуючись і спостерігаючи за мною. Ніхто не хотів нападати першим. Знали, що в мене є ніж, тож хто б не пішов першим, наткнеться на лезо. Я ступив крок чи два до розриву в їхньому кільці. Вони пересунулися, щоб перекрити мені шлях утечі.

— Чого ви хочете? — гарикнув я. Обертався, намагаючись глянути на кожного, і на мить зазирнув одному в очі. У цих очах було не менше дикості, ніж у Вовчука. Але не чистої дикості, а злиденності фізичної незручності та бажання. Я втупився в нього, а він закліпав.

— М’яса, — пробурмотів він, наче я витиснув із нього це слово.

— Я не маю м’яса й жодної іншої їжі. Нічого від мене не дістанете, крім бійки!

— Ти, — висапнув інший у пародії на сміх. Невеселий, позбавлений почуття сміх. — М’ясо!

Я на мить загаявся, одну зайву мить дивився на нього, бо інший зненацька плигнув мені на плечі. Охопив мене передпліччями, затиснувши одну з моїх рук, а потім раптово і страшно його зуби вп’ялися в мою плоть, там, де шия стикається з плечем. М’ясо. Я.

Мене охопив непідвладний свідомості жах, і я кинувся в бій. Бився так, як тоді, коли вперше змагався з перекованими, з бездумною жорстокістю, що не поступалася їхній власній. Природні стихії були моїм єдиним союзником, бо перекованих виснажив холод і голод. Через холод їхні руки були незграбними, але, хоча всі ми перебували під владою шаленства виживання, я принаймні був молодим і сильним, а вони вичерпані жорстокістю свого теперішнього існування. Я залишив шматок свого тіла в зубах першого нападника, але ривком звільнився від нього. Це я пам’ятав. Решта зосталася неясною. Я не можу переповісти все до ладу. Зламав свого ножа об ребра молодого. Пам’ятаю великий палець, що намагався видовбати мені око, і клацання, з яким я виламав його із суглоба. Доки був зайнятий змаганням з одним, інший бив мене києм через плечі, аж доки я не ухитрився розвернути його напарника під удар. Не можу згадати, чи відчував біль тих ударів, а кусана рана на шиї здавалася мені лише теплим місцем, з якого текла кров. Не помічав завданої мені шкоди, не лякався свого прагнення повбивати їх усіх. Я не міг перемогти. Їх було надто багато. Молодий лежав на снігу, кашляючи кров’ю, але один зі старших тим часом душив мене, а другий намагався вирвати клинок, що застряг у моєму тілі та рукаві. Я відбивався, молотячи ногами, даремно намагаючись хоч якось дістати нападників, а краї світу чорніли, небо починало обертатися.

Брате!

Він налетів, скрегочучи зубами, врізався усією своєю вагою у нашу сплутану бійкою групу як бойовий таран. Ми всі звалилися на сніг, а удар настільки послабив стиск перекованого, що я зумів зі свистом втягти в легені повітря. У голові у мене роз’яснилося, і раптово знову з’явилася сила битися, незважаючи на біль і рани. Присягаю, що я бачив себе збоку: обличчя багряне від спроби задушення, кров так і юшить, просочуючи одяг, і її запах доводить до шаленства. Я вишкірив зуби. Вовчук ухопив одного й відтягнув від мене. Атакував його зі швидкістю, непосильною жодній людині, кусаючи, шарпаючи і знову відстрибуючи, перш ніж руки перекованого змогли вхопитися за вовчу шерсть. Раптом вовк відскочив.

Знаю, що я відчув, коли щелепи Вовчука зімкнулися на горлянці його противника. Відчув, як смерть тріщить у моїх щелепах, відчув сильний потік крові, що залила мені морду й потекла по щоках. Я труснув головою, мої зуби розривали тіло, випускаючи крізь цей отвір життя на волю зі смердючої оболонки.

Опісля настав час порожнечі.

Потім я сидів на снігу, спершись спиною об дерево. Вовчук лежав у снігу неподалік від мене. Його передні лапи були закривавлені. Він їх вилизував: обережно, повільно, ретельно.

Я підніс рукав до свого рота й підборіддя. Обтер кров. Це була не моя кров. Зненацька я опустився навколішки, нахилився до снігу, виплюнув щетину, тоді виблював, але навіть кислота моєї жовчі не могла змити з моїх губ плоті й крові мертвого чоловіка. Я глянув на його тіло, відвів очі: горлянка була розірвана. Якусь страшну мить я чітко пам’ятав, як прокусив її, як жили його горла напружилися під моїми зубами. Я міцно заплющив очі. Сидів заціпенівши.

Холодний ніс біля моєї щоки. Я розплющив очі. Він сидів поруч і дивився на мене. Вовчук.

Нічноокий, — поправив він мене. — Мама називала мене Нічнооким. У мене в останнього з виводку розплющилися очі.

Він втягнув повітря і раптом чхнув. Оглянув убитих чоловіків. Я неохоче повів очима за його поглядом. Мій ніж забрав молодого, але він не швидко помер. Два інші…

Я вбивав швидше, — тихо зауважив Нічноокий. — Але ж у мене не коров’ячі зуби. Як для свого роду, ти добре впорався.

Він устав і обтрусився. Кров, і холодна, і гаряча, бризнула мені на обличчя. Я перевів віддих, стер її, а тоді здогадався, що це означає.

Ти кровоточиш.

Ти теж. Він витягнув з тебе клинок, щоб всадити його в мене.

Дозволь мені глянути.

Навіщо?

Питання зависло між нами в холодному повітрі. Нас от-от застане ніч. Гілки дерева над головою почорніли на тлі вечірнього неба. Мені не потрібне було світло, щоб його побачити. Та я й не мусив його бачити. Хіба необхідно бачити власне вухо, аби знати, що воно є твоєю частиною? Як не можна зректися частини тіла, так само не можна зректися й Нічноокого.

Ми брати. Ми зграя, — визнав я.

Справді?

Я відчув сягання, намацування, притягання до себе моєї уваги. Я згадав, що вже відчував таке раніше й закривався. Тепер я цього не зробив. Я зосередив на ньому всю мою увагу. Тут був Нічноокий, шкура і зуби, мускули і пазурі, і я його не уникав. Я знав, що меч поранив його плече, і відчував, як він пройшов між двома великими м’язами. Він підгорнув лапу під груди. Я завагався й відчув його образу, завдану цим ваганням. Тож я не зупинявся, а торкнувся його, як він мене. Довіра — не довіра, доки вона не повна. — Ми були настільки близькими, що я й не знаю, хто з нас це подумав. Якусь мить я сприймав світ подвійно, відчуття Нічноокого наклалися на мої. Його нюхом я відчув запах мертвих тіл, його слух сповістив мене про лисів-стерв’ятників, що вже підкрадалися до них, його очі добре бачили й при слабкому світлі. Тоді подвійність зникла, його відчуття були моїми, а мої — його. Ми були пов’язані.

Спускався холод, морозячи землю і мої кості. Ми знайшли плащ, одубілий від морозу, але я струснув його й накинув на себе. Не намагався його застебнути, тримаючи подалі від місця укусу. Попри поранене передпліччя, мені вдалося натягти рукавички.

— Краще ходімо, — тихо сказав я йому. — Коли повернемось додому, я займуся очищенням та перев’язкою наших ран. Але спершу треба туди дістатися й зігрітися.

Я відчув його згоду. Коли ми рушили, він ішов не позаду, а поруч зі мною. Один раз він підняв носа і глибоко втягнув свіже повітря. Подув холодний вітер. Почав падати сніг. І це все. Його ніс повідомив мене, що можна вже не боятися перекованих. Повітря було чистим, якщо не зважати на сморід тих, позаду нас, але й він уже зникав, перетворюючись на сморід стерва, змішуючись із запахом лисів-стерв’ятників.

Ти помилявся, — зауважив він. — Жоден з нас добре не полює наодинці. — Хитре задоволення. — Чи ти думаєш, що впорався б, доки не з’явився я?

— Вовк не створений для самотнього полювання, — сказав я йому, намагаючись зберегти гідність.

Він показав мені язика.

Не бійся, маленький брате. Я буду з тобою.

Ми йшли крізь хрусткий білий сніг, повз голі чорні дерева. Уже недалеко від дому, — втішав він мене. Ми шкутильгали вперед, і я відчував, як його сила змішується з моєю.

Був майже полудень, коли я став у дверях кімнати карт Веріті. Моє передпліччя було щільно перев’язане і майже непомітне в широкому рукаві. Сама рана була не так тяжкою, як болючою. Укус між плечем і шиєю не так уже й легко приховати. Там було вирвано шматок тіла і рана сильно кровоточила. Коли вчора ввечері я розглядав це місце у дзеркалі, то мало не зомлів. Очищення рани спричинило ще більшу кровотечу, я втратив якусь частку свого тіла. Однак якби не втрутився Нічноокий, то від мене відкусили б куди більше. Не можу навіть пояснити, як неприємно було про це думати. Мені вдалося закрити рану, але не надто добре. Я високо підтягнув сорочку й закріпив її так, щоб приховати перев’язку. Сорочка терлася об рану, викликаючи біль, але затуляла її. Я, хвилюючись, постукав у двері й прокашлявся, коли вони відчинилися.

Чарім сказав мені, що Веріті немає. Мав стривожені очі. Я намагався не ділити з ним цієї тривоги.

— Мабуть, не може зоставити своїх корабелів при роботі?

Чарім похитав головою на мій жарт.

— Ні. Він угорі, у своїй вежі, — коротко сказав старий слуга. Я відвернувся, а він тим часом повільно зачиняв двері.

Що ж, Кеттрікен казала мені те саме. Я намагався забути цю частку нашої розмови. Страх заповзав у мене, коли я підходив до тих сходів. Веріті не мав причини йти до вежі. Звідти він скіллив улітку, коли погода була доброю, а пірати шарпали наше узбережжя. Не було причини йти туди взимку, особливо в такий вітер і сніг, як сьогодні. Жодної причини, крім жахливого притягання самого Скіллу.

Я теж відчував цю спокусу, — нагадав я собі, зціплюючи зуби й розпочинаючи довгий підйом на вершину. Якийсь час я знав сильний приплив радісної енергії Скіллу. Подібно до згустку пам’яті давнього болю, до мене повернулися слова майстра Скіллу Галена: «Якщо ти слабкий, — погрожував він нам, — якщо тобі бракує зосередження й дисципліни, якщо ти собі потураєш і схильний до приємностей, то не станеш володарем Скіллу. Радше навпаки — це Скілл стане твоїм володарем. Тренуйся у відмові від усіляких задоволень, відкидай усі слабості, що тебе спокушають. І якщо будеш міцним, наче сталь, можливо, будеш готовим протистояти спокусі Скіллу й подолати її. Якщо піддасися, то станеш великою дитиною, що бездумно пускає слину». Потім він нас тренував, вдаючись до таких обмежень і покарань, що переходили всі розумні межі. І все-таки, зіткнувшись із радістю Скіллу, я не вважав її дешевим задоволенням, про яке нам казав Гален. Навпаки, то був той самий приплив крові й биття серця, які інколи мені дарувала музика або несподіваний політ яскравого фазана в осінньому лісі й навіть задоволення від досконалого стрибка коня через складну перешкоду. Це така мить, коли всі речі набувають рівноваги, перетворюються і збираються разом так бездоганно, як птахи, що обертаються в польоті. Таку радість дає Скілл, але не на мить. Вона триває стільки, скільки людина спроможна підтримувати її, і стає сильнішою та чистішою, зростаючи разом із людською здатністю до витонченого Скіллу. Принаймні так я вірив. Мої здібності до Скіллу були назавжди пошкоджені у змаганні волі з Галеном. Ментальні захисні стіни, які я збудував, були такими, що навіть хтось настільки сильний, як Веріті, не завжди міг до мене дістатися. Тим часом моя власна спроможність дістатися когось поза цими стінами стала такою ж непередбачуваною, примхливою та непостійною, як полохливий кінь.

Я зупинився перед дверима Веріті. Глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув, проганяючи геть затьмарення духу. Що сталося, те сталося, той час проминув. Нема сенсу про це думати. За своїм давнім звичаєм, я ввійшов без стуку, щоб шум не перервав зосередження Веріті.

Він не мав скіллити, але робив це. Перехилився через парапет, хоч віконниці на вікнах були відкриті. У всій кімнаті віяв вітер, сніг кружляв, осідаючи краплями на його темному волоссі, темно-синій сорочці та каптані. Він глибоко й рівномірно дихав, у ритмі середньому між дуже глибоким сном і переведенням віддиху під час відпочинку після бігу. Здавалося, що він мене не помічає.

— Принце Веріті? — тихо сказав я.

Принц обернувся до мене, а його погляд сяйнув, як тепло, як світло, війнув, як вітер, мені в обличчя. Він увійшов у мене Скіллом з такою силою, що я почувався наче вигнаним з себе самого, його свідомість оволоділа моєю настільки повно, що на мене в ній уже не зосталося місця. Якусь мить я тонув у Веріті, а тоді він зник, відступаючи так швидко, що я зостався, здригаючись і задихаючись, як риба, покинута високою хвилею. Одним кроком він опинився біля мене, підхопив за плече і втримав на ногах.

— Вибач, — виправдовувався він. — Я не сподівався на тебе. Ти застав мене зненацька.

— Я мав постукати, мій принце, — відповів я, а тоді швидко кивнув йому, що можу вже стояти сам. — Що це ви так пильно роздивляєтеся?

Він глянув на мене.

— Нічого особливого. Кілька хлопців на скелях дивляться на розваги китів. Два наші суденця вийшли рибалити палтуса. Навіть за такої погоди, хоча вона не надто їх тішить.

— То ви не скіллите піратів із Зовнішніх островів…

— О цій порі року там немає жодних. Але я тримаю вахту. — Він глянув на моє передпліччя, те саме, яке щойно випустив, і змінив тему. — Що з тобою сталося?

— Тому я й прийшов до вас. На мене напали перековані. На схилі хребта, де добре полювати на тетеруків. Біля кошари для кіз.

Він швидко кивнув, а його темні брови зійшлися.

— Мені відома ця місцевість. Скільки? Опиши їх.

Я стисло описав йому нападників, а він коротко кивнув головою. Звістка його не здивувала.

— Мене повідомили про них чотири дні тому. Вони не могли так швидко опинитися поблизу Оленячого замку, якщо тільки не йшли увесь час, не зупиняючись. З ними покінчено?

— Так. Ви сподівалися на них? — Мене це вразило. — Я думав, ми всіх понищили.

— Ми знищили тих, хто був тоді тут. Є й інші, що рухалися в цьому напрямку. Я слідкував за ними по звітах, але не сподівався, що вони так швидко дійдуть аж сюди.

Я недовго змагався з собою, силячись опанувати голос.

— Мій принце, чому ми просто стежимо за ними? Чому ми не… не займемося цією проблемою?

Веріті видав тихий гортанний звук і повернувся до вікна.

— Інколи слід чекати, дозволивши ворогові закінчити рух, аби виявити, якою є його повна стратегія. Ти мене розумієш?

— То перековані мають стратегію? Думаю, що ні, мій принце. Вони були…

— Опиши мені їх повністю, — наказав Веріті, не дивлячись на мене. Я трохи завагався, тоді ще раз детально все розповів. Коли дійшло до кінця бійки, моя розповідь стала дещо незв’язною. Я дозволив словам померти на моїх устах.

— Але мені вдалося вирватися з його стискання. І вони всі троє там загинули.

Він не відводив очей від моря.

— Тобі слід уникати фізичних зіткнень, Фітце Чівелрі. Здається, тебе завжди в них ранять.

— Знаю, — сумирно визнав я. — Год старалася зі мною якомога краще, як могла…

— Але насправді тебе не вчили бути бійцем. Ти маєш інші таланти. До них ти повинен вдаватися, щоб захистити себе. Так, з тебе непоганий фехтувальник, добре орудуєш мечем, але тобі бракує сили й ваги, щоб бути справжнім бійцем. Принаймні поки що бракує. І в бійці це завжди обертається проти тебе.

— Мені не пропоновано вибору зброї, — сказав я дещо роздратовано, а тоді додав: — Мій принце.

— Ні. Не пропоновано. — Він говорив наче здаля. Незначне напруження в повітрі сповістило мене, що він скіллить навіть під час нашої розмови. — Боюся, однак, що знову мушу тебе вислати. Думаю, ти маєш рацію. Я доволі довго спостерігав за тим, що відбувається. Перековані сходяться до Оленячого замку. Не розумію, чому це так, та, може, важливішим є не знати це, а не дати їм дістатися мети. Ти знову візьмешся за усунення цієї проблеми, Фітце. Можливо, я зумію втримати мою пані від втручання. Наскільки мені відомо, вона тепер має власну варту на той випадок, коли хотіла б проїхатися.

— Усе так, як вам і доповіли, сір, — сказав я, проклинаючи себе за те, що не прийшов раніше порозмовляти з ним про сторожу королеви.

Він обернувся, щоб кинути на мене прямий погляд.

— До мене дійшов поголос, наче це ти дозволив створити таку варту. Не те, щоб я хотів відібрати в тебе славу, але, коли ця чутка до мене дісталася, я дозволив виникнути припущенню, що сам тебе про це попросив. Припускаю, що так і було. Можливо, не в прямій формі.

— Мій принце, — сказав я. Мені вистачило здорового глузду замовкнути.

— Добре. Якщо вона мусить їздити, то принаймні тепер її охороняють. Хоча я волів би, щоб вона не мала подальших зустрічей із перекованими. Якби ж я міг придумати якесь заняття для неї, — втомлено додав він.

— Сад королеви, — підказав я, згадавши розповідь Пейшенс.

Веріті пильно глянув на мене.

— Старий, на вершині вежі, — пояснив я. — Занедбаний уже роками. Я бачив його залишки, перш ніж Гален наказав нам усі їх розібрати, щоб звільнити місце для наших уроків Скіллу. Свого часу це мало бути чарівне місце. Вазони із землею та зеленню, статуї, виткі лози.

Веріті усміхнувся сам до себе.

— А ще басейни з водою і білі лілеї в них, і рибки, і навіть маленькі жабки. Влітку туди часто прилітали птахи, щоб попити й похлюпатися. Ми з Чівелрі там гралися. Мама підвісила на шнурках маленькі іграшки зі скла та яскравого металу. Коли вітер ворушив їх, вони разом подзвонювали або виблискували на сонці, як самоцвіти.

Я відчував, як зігріває його пам’ять про це місце й ті часи.

— Моя мама тримала маленьку ловчу кицю, вона вилежувалася там на теплих каменях, коли їх нагрівало сонце. Гісспіт, ось як її звали. Плямиста шубка й вушка з китичками. Ми з нею гралися: прив’язували кілька пір’їнок до шнурка і дражнили її, а вона ганялася за нами між горщиками з квітами, тимчасом як нам треба було вивчати написані на табличках назви трав. Я так їх і не вивчив. Надто багато інших занять було. Знаю лише чебрець. Геть усі сорти чебрецю, які вона мала. Мама вирощувала силу-силенну чебрецю. І котячої м’яти.

Він усміхнувся.

— Кеттрікен полюбила б це місце, — сказав я йому. — У себе в горах вона багато займалася садівництвом.

— Вона? — для нього це було несподіванкою — Я думав, що її більше цікавили… фізичні ігри.

Я відчув миттєве роздратування. Ні, щось більше за роздратування. Чому я знаю про його дружину більше, ніж він?

— Вона розводила сади, — тихо сказав я. — З багатьма травами, і знала, яка користь від усього, що там росло. Я сам вам про це казав.

— Так, думаю, що саме так і було. — Він зітхнув. — Ти маєш рацію, Фітце. Відвідай її від мого імені й розкажи про Сад королеви. Тепер зима, і, мабуть, вона небагато зможе там зробити. Але настане весна, і радісно буде глянути на відновлений сад.

— Можливо, ви самі, мій принце, — насмілився я, але він похитав головою.

— Я не маю часу. Але довіряю тобі. А тепер униз. До карт. Я хотів би порозмовляти з тобою про деякі речі.

Я негайно ж повернувся в бік дверей. Веріті йшов слідом, не так швидко. Я притримав йому двері, а на порозі він зупинився і глянув через плече на відчинене вікно.

— Воно мене кличе, — спокійно зізнався він, так просто, наче зазначивши, що любить сливи. — Кличе мене щомиті, коли я не зайнятий. Тому я мушу бути зайнятим, Фітце. Аж надміру зайнятим.

— Я розумію, — повільно сказав я, не маючи певності, чи й справді розумію.

— Ні. Ти не розумієш, — дуже впевнено сказав Веріті. — Це наче велика самотність, хлопче. Я можу дістатися назовні й торкнутися інших. Деяких зовсім легко. Але ніхто не відповідає. Коли Чівелрі був живим… Я все ще сумую за ним, хлопче. Інколи я без нього такий самотній, наче сам-один на світі. Як останній вовк, що полює наодинці.

Мені по плечах пройшли мурашки.

— А як король Шрюд? — ризикнув спитати я.

Веріті похитав головою.

— Він тепер рідко скіллить. Його сила зниділа, а це обтяжує тіло так само, як мозок.

Ми зробили ще кілька кроків.

— Ти і я — єдині, хто зараз це знає, — тихо додав він, а я кивнув.

Ми повільно спускалися сходами.

— Цілитель оглянув твоє плече? — спитав він.

Я похитав головою.

— І Барріч теж ні.

Це було твердженням, не питанням. Він знав, що це правда.

Я знову покрутив головою. Сліди зубів Нічноокого були надто помітними на моїй шкірі, хоча він кусав мене, граючись. Я не міг показати Баррічеві слідів, зоставлених перекованими, не зрадивши перед ним свого вовка.

Веріті зітхнув.

— Добре. Тримай рану в чистоті. Думаю, ти, як і кожен інший, умієш дотримуватися чистоти. Коли виходитимеш наступного разу, згадай це і приготуйся. Роби так постійно. Не завжди знайдеться той, хто втрутиться й допоможе.

Я повільно зупинився й завмер на сходах. Веріті далі спускався вниз. Я набрав повні груди повітря.

— Веріті, — тихо спитав я. — Скільки ви знаєте? Про… це.

— Менше, ніж ти, — весело відповів він. — Але більше, ніж ти думаєш.

— Ви говорите, як блазень, — гірко сказав я.

— Так. Інколи. Він — ще одна особа, яка добре розуміє, що це таке — самотність і що вона може зробити з людиною. — Веріті глибоко зітхнув, а я майже подумав: от зараз він скаже, що знає, хто я, і не осудить мене за це. Натомість він продовжував: — Мені здається, що блазень перекинувся з тобою словом-другим кілька днів тому.

Я мовчки йшов позаду, міркуючи, звідки він стільки знає. Скілл, звичайно. Ми підійшли до його робочого кабінету, і я зайшов слідом за ним. Чарім, як зазвичай, уже чекав на нас. Наготовано їжу й гріте вино. Веріті взявся за це з великим смаком. Я сидів навпроти нього, головним чином спостерігаючи, як він їсть. Був не надто голодним, але мій апетит збудився при спогляданні того, як страшенно подобається йому ця проста поживна їжа. Я подумав, що в цьому він зостається солдатом. Смакував їжею, коли був голодним, і насолоджувався нею, доки міг. Мені тішило те, що він сповнений життя й апетиту. У мене промайнула думка про те, як це буде влітку, коли йому доведеться щодня годинами скіллити, пильнуючи за піратами біля нашого узбережжя та всякими хитрими штучками свого мислення зводячи їх на манівці, аж доки наші люди не дістануть вчасного попередження. Я згадував Веріті, яким він був минулого літа під час жнив: виснажений до худорби, з покарбованим обличчям, без апетиту, пив лише чай зі стимуляторами, що їх додавав Чейд. Його життя зводилося до годин, які він проводив, скіллячи. Коли настане літо, відсутність Скіллу замінить йому кожен інший голод. Я питав себе, як зреагує на це Кеттрікен.

Коли ми поїли, Веріті повів мене до своїх карт. Тепер уже склалася безпомильна схема.

Перековані, незалежно від перешкод: лісу, ріки чи замерзлих рівнин — рухалися в напрямку Оленячого замку. Я не міг цього збагнути. Ті, кого я зустрів, здавалися позбавленими глузду. Мені складно було повірити, що хтось із них може задумати подорож через усю країну, нехтуючи при цьому труднощами, і це просто для того, щоб прийти до Оленячого замку.

— А ті записи, які у вас є, показують, що всі вони так чинять. Усі перековані, яких ви розпізнали, схоже, прямують до Оленячого замку.

— І все-таки тобі складно вважати це узгодженим планом? — тихо спитав Веріті.

— Я не бачу, як вони могли б скласти такий план. Як вони контактували між собою? І це не здається мені спільним зусиллям. Вони не зустрічаються і не йдуть сюди цілими бандами. Просто здається, що кожен з них іде сюди сам, а вже дорогою деякі збираються разом.

— Як комахи, що летять на полум’я світильника, — зауважив Веріті.

— Або на стерво, — похмуро додав я.

— Перші зачаровані, другі — за їжею, — задумався Веріті. — Хотів би я знати, що притягує до мене перекованих. Можливо, щось геть інше.

— А чому, на вашу думку, ви мусите знати, що їх притягує? Гадаєте, що це ви їхня ціль?

— Я не знаю. Але, якщо довідаюся, можу зрозуміти свого ворога. Мені здається, що всі перековані йдуть до Оленячого замку не випадково. Я думаю, що вони йдуть до мене. Можливо, не з власної волі, а все-таки це рух до мене. Мені треба зрозуміти, чому.

— Щоб їх зрозуміти, мусиш ними стати.

— Ох, — здавалося, що це більше, ніж просто веселість. — І хто тепер говорить, як блазень?

Через це питання я зніяковів і пропустив його повз вуха.

— Мій принце, коли одного дня блазень мене висміяв… — я завагався, бо цей спогад ще зоставався пекучим. Я завжди мав блазня за свого друга. Спробував стримати емоції. — Він заронив мені до голови певні думки. Дражнячи мене, як це він зазвичай робив. Якщо я правильно зрозумів його загадки, він сказав, що мені слід шукати інших скіллерів. Чоловіків та жінок із покоління вашого батька, навчених Солісіті ще до того, як Гален став майстром Скіллу. І ще він, здається, також сказав, що я повинен більше довідатися про Старійшин. Як їх покликати, що вони можуть зробити? Хто вони такі?

Веріті відкинувся на кріслі й сплів пальці на грудях.

— Кожного з цих питань достатньо для дюжини людей. А все-таки навіть однієї людини для кожного забагато, бо відповідей обмаль. Щодо першого — так, серед нас ще повинні бути скіллери, люди навіть старші за мого батька, треновані для давніх воєн проти піратів Зовнішніх островів. Не всім було відомо, кого саме тренували. Навчання відбувалося без розголосу, і навіть ті, що належали до групи, могли мало кого знати поза власним колом. Попри те, мали б зостатися записи. Я певен, що колись вони були. Але ніхто не може сказати, що з ними сталося. Припускаю, що вони перейшли від Солісіті до Галена. Але їх не знайдено ні в його кімнаті, ні серед його речей після того, як він… помер.

Тепер настала черга Веріті замовкнути. Ми обидва знали, як помер Гален, а в якомусь сенсі обидва були при цьому присутні, хоча ніколи про це не говорили. Гален помер, як помирають зрадники, намагаючись відібрати Скіллом силу Веріті, вичерпати її, а його вбити. Натомість Веріті позичив мою силу, що допомогла йому вичерпати Галена. Жодному з нас це не подобалося. Але я говорив відважно, намагаючись, щоб у моєму голосі не чутно було жодних почуттів.

— А ви не думаєте, що Регал може знати, де ці записи?

— Якщо й так, він нічого про це не казав, — Веріті промовив так само рівним голосом, кладучи в такий спосіб край темі. — Та все-таки мені вдалося досягти певного успіху, знайшовши кількох скіллерів. Принаймні їхні імена. Хай там як, ті, кого мені вдалося виявити, або вже померли, або перебувають невідомо де.

— Гм. — Я згадав, що чув дещо таке від Чейда якийсь час тому. — А як ви відкрили їхні імена?

— Деякі згадав мій батько. Членів останньої групи, які служили королю Баунті. Інших неясно пам’ятав я сам, ще з часів, коли був дуже малим. Кількох я виявив, розмовляючи з найстаршими людьми Твердині та прохаючи їх згадати, які чутки ходили про тих, хто міг бути навчений Скіллу. Хоча, звичайно, я не надто багато розпитував. Не хотів і далі не хочу, щоб мої пошуки стали відомими.

— Можу я спитати, чому?

Він насупився й кивнув у бік своїх карт:

— Я не маю таких блискучих здібностей, як твій батько, мій хлопче. У Чівелрі траплялися інтуїтивні осяяння, що здавалися магічними. А те, що я відкрив, — це схеми. Чи здається тобі природним, що кожен скіллер, якого я знайшов, або мертвий, або зник невідомо куди? Схоже, коли я когось знаходжу, а його ім’я відоме як ім’я скіллера, то це може зашкодити його здоров’ю.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я дозволив йому дійти висновків, які вже зробив сам. Мені вистачило глузду не говорити про це вголос.

— А Старійшини? — врешті спитав я.

— Це інший тип загадки. Коли про них писано, усі знали, хто це. Так я припускаю. Це подібно до того, якби ти розшукував сувій, який детально пояснює, хто такий кінь. Знайдеш багато побіжних згадок про них, а також кілька таких, що стосуються вміння набивати коням підкови або з’ясовують родовід певного жеребця. Але хто з нас вважатиме за потрібне витрачати час і працю на детальний опис того, що це таке — кінь?

— Я розумію.

— Отож, знову йдеться про пересівання деталей. Я не маю часу, щоб зайнятися цим завданням. — Якусь мить він сидів, дивлячись на мене. Тоді відкрив маленьку кам’яну коробочку на своєму столі та вийняв ключ. — У моїй спальні є шафка, — повільно сказав він. — Я зібрав там усі, які міг, сувої з бодай побіжними згадками про Старійшин. Є також кілька, пов’язаних зі Скіллом. Ти можеш їх оглянути. Попроси у Федврена доброго паперу та занотовуй те, що там відкриєш. Шукай у цих записах схем і правил. І принось мені свої знахідки щомісяця.

Я взяв у долоню невеликий бронзовий ключ. Він був напрочуд важким, наче тяжіло на ньому завдання, яке підказав мені блазень, а Веріті підтвердив. Шукай схем і правил, підказав Веріті. Раптом я помітив одну таку схему: павутину, що тяглася від мене до блазня, до Веріті та знову до мене. Подібно до інших схем Веріті, вона не здавалася випадковою. Я задумався, хто її започаткував. Глянув на Веріті, але його думки вже відлетіли. Я тихо підвівся, щоб вийти.

Коли я торкнувся дверей, він сказав мені:

— Приходь до мене. Завтра, рано-вранці. До моєї вежі.

— Сір?

— Можливо, знайдемо серед нас ще одного, несподіваного скіллера.

Розділ 12 Завдання

Мабуть, найзгубнішим аспектом нашої війни проти червоних кораблів було почуття безпорадності, яке нас опанувало. Здавалося, що країну та її правителів вразив страшний параліч. Тактика піратів була настільки незрозумілою, що весь перший рік ми провели у стані заціпеніння, наче приголомшені. На другий рік наїздів ми намагалися захищатися. Але наші бойові вміння заіржавіли: надто довго їх використовувано лише проти принагідних розбійників, ізгоїв чи відчайдухів. Проти організованих піратів, які добре вивчили наше узбережжя, сторожові позиції, припливи й течії, ми були мов діти. Тільки Скілл принца Веріті забезпечував нам певний захист. Ніколи не довідаємося, скільки кораблів він розвернув, скількох навігаторів заплутав, скількох лоцманів збив з пантелику. Але тому, що його люди не могли збагнути, скільки він для них зробив, їм здавалося, наче Провісник не зробив нічого. Населення бачило лише вдалі наїзди, а не кораблі, які налетіли на скелі або під час бурі запливли надто глибоко на південь. Народ занепав духом. Внутрішні герцогства бунтували проти податків для захисту берегової лінії, доступу до якої не мали. Прибережні герцогства запевняли, що тяжко працюють на податки, але жодної користі з них не мають. Отож не можемо насправді винуватити людей за те, що їхній ентузіазм стосовно військових кораблів Веріті не був стабільним, наростаючи й опадаючи разом зі зміною народного ставлення до нього самого. Мені здавалося, що то була найдовша зима у моєму житті.

Я перейшов із кабінету принца Веріті до апартаментів королеви Кеттрікен. Постукав, і мене впустила та сама дівчинка-паж, що й раніше. Розмері, з її веселим личком і темним кучерявим волоссям, трішки нагадувала мені озерного духа. Зате настрій тих, хто перебував усередині кімнати, здався мені пригніченим. Було там кілька жінок королеви Кеттрікен, усі вони сиділи довкола рами, на якій натягнуто біле лляне полотно. Займалися його облямівкою, яскравими нитками вишиваючи квіти й зелень. Я бував свідком подібних робіт у кімнатах майстрині Гесті. Зазвичай вони проходили весело, з балачками й добродушними жартами, голки виблискували, тягнучи хвости яскравих ниток крізь важку тканину. Але тут мало хто озивався. Жінки працювали, схиливши голови, пильно, вміло, але без веселої розмови. Пахучі свічки, рожеві й зелені, горіли в кожному кутку кімнати. Їхні витончені аромати змішувалися над рамою.

Кеттрікен сиділа на чільному місці, керуючи роботами, а її руки працювали так само прудко, як у всіх інших. Вона здавалася джерелом навколишньої тиші. Обличчя королеви було стриманим, навіть спокійним. Її самозаглибленість була такою очевидною, що я майже бачив стіни довкола неї. Погляд був лагідним, очі привітними, але я взагалі не відчував її присутності. Вона була як посудина з прохолодною непорушною водою. Одягнена в просту довгу зелену сукню, більше в гірському стилі, ніж за модою Оленячого замку. Зняла всі свої прикраси. Королева глянула на мене й запитально усміхнулася. Я почувався як пришелець, стороннє тіло у групі пильних учнів та їхнього наставника. Отож замість того, щоб просто привітатися, я намагався виправдати свою присутність. Говорив формально, пам’ятаючи про жінок, які все помічали.

— Королево Кеттрікен, король-в-очікуванні Веріті просив мене передати вам послання.

Здавалося, що в її очах щось зблиснуло і знову згасло.

— Так, — рівним тоном сказала вона. Жодна голка не спинила стрибків свого танцю, але я був певний, що кожне вухо чекає всіх звісток, які я міг принести.

— На вершині вежі був колись сад, званий Садом королеви. Як казав король Веріті, там були вазони із зеленню та невеличкі водойми. Була це обитель квітучих рослин і рибок, а вітер гойдав дзвіночки. Цей сад належав його матері. Моя королево, він хоче, щоб тепер сад став вашим.

Непорушність біля столу ще більш поглибилася. Очі Кеттрікен дуже розширилися. Вона обережно перепитала:

— Ти впевнений у цьому посланні?

— Звичайно, міледі. — Мене здивувала її реакція. — Він сказав, що справило б йому велике задоволення побачити сад відновленим. Говорив про нього з великою ніжністю, особливо тоді, коли згадував грядки квітучого чебрецю.

Обличчя Кеттрікен просяяло від радості, наче квітка, що розкрила свої пелюстки. Вона піднесла руку до губ, судомно вдихнула крізь пальці. До блідого обличчя припливла кров, зарум’янивши щоки. Її очі блищали.

— Я мушу його побачити! — скрикнула вона. — Мушу негайно його побачити!

Різко підвелася.

— Розмері? Мій плащ та рукавички, прошу. — Променистим поглядом обвела своїх дам. — Чи ви не хотіли б теж узяти свої плащі та рукавички і скласти мені товариство?

— Моя королево, сьогодні найлютіша буря… — невпевнено почала одна.

Але інша, літня жінка з материнським виразом обличчя, леді Модесті, повільно підвелася.

— Я піду з вами на вершину вежі. Плаку! — Хлопчик, що було дрімав у кутку, схопився на ноги. — Збігай і принеси мого плаща та рукавички. І мій каптур.

Вона знову обернулася до Кеттрікен.

— Я добре пам’ятаю цей сад з часів королеви Констанс. Багато приємних годин провела я там в її товаристві. Радо допоможу його відновити.

Тоді на мить, ледь достатню для удару серця, настала тиша, а затим заметушилися й інші леді. Перш ніж я повернувся з власним плащем, усі були вже готові до виходу. Я почувався дивно, ведучи цю дамську процесію через Твердиню, а потім підіймаючись угору до Саду королеви. До того часу за мною та Кеттрікен ішло вже чимало люду, рахуючи пажів та цікавських. Коли я вів їх стрімкими кам’яними сходами, королева йшла одразу ж за мною. Інші довгим шлейфом тяглися позаду. Коли я спробував відчинити тяжкі двері, присипані ззовні снігом, Кеттрікен тихо спитала:

— Він мені вибачив, правда?

Я зупинився, щоб перевести подих. Штовхання дверей плечем не пішло на користь моїй пораненій шиї. Передпліччя тупо пульсувало.

— Моя королево? — запитав я у відповідь.

— Мій пан Веріті пробачив мені. І так це показує. Ох, я створю сад, який буде нашим спільним. Ніколи більше не завдам йому сорому.

Коли я дивився на її захоплену усмішку, вона сама злегка приклалася плечем до дверей і розчинила їх. Доки я стояв, кліпаючи в холоді та світлі зимового дня, вона вийшла на вершину вежі. Пройшла крізь замет скрипучого снігу, по коліна завглибшки, навіть не звернувши на нього уваги. Я розглядав порожню вершину вежі й міркував, чи не збожеволів часом. Нічого тут не було, лише вкриті крижаною кіркою снігові замети під олив’яним небом. Сніг засипав звалені вздовж однієї зі стін статуї та квіткові горщики. Я приготувався вислухати слова розчарування Кеттрікен. Натомість вона стала в центрі, де вітер кружляв довкола неї сніговим вихором, здійняла руки й сама закрутилася, сміючись, як дитина.

— Як тут гарно! — гукнула вона.

Я рушив слідом за нею, а інші пішли за мною. За мить Кеттрікен дісталася звалених статуй, горщиків та посудин, що лежали під стіною. Змела сніг зі щоки херувима так ніжно, наче була його матір’ю. Згорнула сніговий тягар з кам’яної лави, а тоді підняла херувима й посадила на неї. Статуя не була маленькою, але сильна росла Кеттрікен енергійно зчищала наметений сніг зі ще кількох фігур. Радісно скрикувала над ними, вимагаючи, щоб жінки підійшли помилуватися.

Я стояв трохи позаду. Мене обвівав холодний вітер, викликаючи біль у ранах і пробуджуючи тяжкі спомини. Тут стояв я колись, майже голий, на холоді, коли Гален намагався втовкти у мене здібність до Скіллу. Стояв тут, саме на цьому місці, коли він бив мене, як собаку. Тут змагався з ним, а під час бою було спалено та покалічено весь Скілл, який я колись мав. Це місце зоставалося для мене гірким. Я задумався, чи будь-який сад, хай який мирний та зелений, зможе мене зачарувати, якщо виросте на цьому камені. Одна низька стіна манила мене. Я знав, що, підійшовши до неї та глянувши через край, побачу внизу скелясті кліфи. Тому й не підійшов. Швидкий кінець, який колись обіцяло мені падіння звідси, вже мене не спокушав. Я відштовхнув давнє Галенове навіювання Скіллом і повернувся, щоб бачити королеву.

На білому тлі снігу та каміння її кольори ожили. Є така квітка, звана підсніжником, інколи вона розцвітає, тільки-но відступають зимові сніги. Кеттрікен її мені нагадувала. Її бліде волосся раптом стало золотим проти зеленого плаща, який вона мала на собі, губи почервоніли, а щоки порожевіли, наче троянди, що знову тут розквітнуть. Її очі спалахували, як блакитні самоцвіти, коли вона видобувала черговий скарб, скрикуючи над ним. На противагу їй, її темноволосі леді, з очима чорними або карими, були закутані та закриті від зимового холоду. Вони стояли тихо, погоджуючись зі своєю королевою і втішаючись її радістю, але також потираючи змерзлі пальці або ж щільніше закутуючись у плащі, щоб захиститися від вітру. Я подумав, що Веріті мав би побачити її такою, у блиску запалу та життя. Тоді неодмінно б покохав. Її життєва снага палала, як у нього, коли він полював або їздив верхи. Колись.

— Тут, звичайно, досить мило, — зважилася сказати одна з дам. — Але дуже холодно. І мало що можна зробити, доки сніг не розтане, а вітер не полагіднішає.

— Ох, але ж ви помиляєтесь! — скрикнула королева Кеттрікен. Голосно засміялася, підводячись від своїх скарбів, і знову пішла до центру майданчика. — Сад починається в серці. Завтра я мушу змести сніг та лід із вершини вежі. А тоді слід розставити всі ці лави та статуї. Але як? Як спиці в колесі? Як чудовий лабіринт? За правилами, виходячи з розміру й теми? Існують тисячі способів упорядкувати їх, і я мушу поекспериментувати. Чи, можливо, мій пан згадає і розповість мені, як тут було колись. Тоді я зможу повернути йому сад його дитинства!

— Завтра, королево Кеттрікен. Небо потемніло, і холоднішає, — порадила леді Модесті. Я бачив, як тяжко було літній жінці підніматися вгору та стояти на морозі. Але вона приязно всміхалася, кажучи: — Можливо, я зуміла б вам сьогодні розповісти, що пам’ятаю з цього саду.

— Справді? — скрикнула Кеттрікен і стиснула руки жінки своїми долонями. Усмішка, якою вона обдарувала леді Модесті, була як благословення.

— Це буде для мене радістю.

І на цих словах ми почали повільно спускатися з даху. Я йшов останнім. Зачинив за собою двері й на мить зупинився, даючи змогу очам звикнути до темряви у вежі. Унизу піді мною підстрибували свічки: це всі інші спускалися вниз. Подумки я благословив пажа, який здогадався збігати і принести свічки. Пішов повільніше, уся моя рука, від вовчих укусів до місця, розсіченого мечем, жахливо пульсувала. Я подумав про радість Кеттрікен і тішився з неї, хоча й почувався винуватим, знаючи, на якому хисткому фундаменті збудовано цю радість. Веріті з полегшенням пристав на мою намову віддати сад Кеттрікен, але це не мало для нього такого значення, як для неї. Вона накинеться на цей проект, начеб мала спорудити храм їхньому коханню. Я сумнівався, чи завтра Веріті навіть згадає, що так її обдарував. Спускаючись сходами, я почувався одночасно і зрадником, і дурнем.

Я пішов вечеряти з думкою, що волів би бути сам. Тож поминув залу й натомість подався до кімнати при кухні, де їли вартовці. Там я зустрів Барріча й Гендза за спільною трапезою. Вони запросили мене приєднатися до них, а я не міг відмовитися. Та коли сів, усе йшло так, наче мене там і не було. Вони не виключали мене з розмови. Але розмовляли про життя, яке я вже з ними не ділив. Численні подробиці того, що відбувалося у стайнях та пташиних клітках, тепер від мене вислизали. Вони обговорювали проблеми з упевненою жвавістю людей, які зблизька знають тему. Я дедалі частіше помічав, що підтакую їхнім словам, але сам нічого не додаю до розмови. Вони добре розумілися. Барріч не розмовляв із Гендзом зверхньо. Але той не приховував поваги до чоловіка, якого беззаперечно вважав своїм начальником. За недовгий час Гендз багато навчився від Барріча. Минулої осені він залишив Оленячий замок як простий стаєнний хлопець. Тепер зі знанням справи говорив про яструбів та собак і поважно розпитував Барріча про добір плідників при розведенні коней. Коли вони встали, щоб вийти, я ще не закінчив їсти. Гендз турбувався через собаку, якого сьогодні хвицнув кінь. Побажали мені доброго вечора й далі розмовляли між собою, виходячи у двері.

Я сидів мовчки. Крім мене, були там інші люди, вартовці й солдати, що їли, пили та розмовляли. Приємні відголоси розмови, стукіт ложок об край горщика, глухий звук, з яким хтось відрізав клин від кружала сиру, були наче музика. У кімнаті пахло їжею та людьми, дровами, що горіли у вогнищі, розлитим пивом і розкішною душениною, яка побулькувала на вогні. Я мав почуватися задоволеним, а не схвильованим. Чи сумним. Чи самотнім.

Брате?

Вже йду. Зустрічай мене біля старого свинарника.

Нічноокий полював далеко. Я прийшов першим, стояв у темряві й чекав його. У моїй торбині був горщик з маззю, а ще я приніс торбину кісток. Довкола вирував сніг, нескінченний танець зимових іскор. Мої очі вдивлялися в темряву. Я відчував його, знав, що він близько, та все-таки він зумів вистрибнути й застати мене зненацька. Був милосердним, обійшовся тим, що куснув і потрусив моє здорове зап’ястя. Ми ввійшли до хатки. Я запалив недогарок свічки й оглянув його плече. Минулого вечора я був втомленим і страждав від болю, отож зі втіхою побачив, що зробив добру роботу: обстриг при самій шкірі густу шерсть і підшерсток довкола розрізу й витер рану чистим снігом. Вона вже вкрилася грубим темним струпом. Сьогодні ще трохи кровоточила, але не надто. Я наклав солідний шар мазі. Нічноокий ледь скривився, але піддався моїм маніпуляціям. Затим відвернув голову й обнюхав змазане місце.

Гусячий жир, — зауважив він і почав його лизати. Я дозволив йому це. Ніщо в мазі йому не зашкодить, а його язик краще втре її в рану, ніж мої пальці.

Ти голодний? — спитав я.

Не дуже. Біля старої стіни багато мишей. — Тоді, занюхавши запах принесеної мною торбини: — Але трохи яловичини або дичини ще поміститься.

Я викинув йому купу кісток, і він рвонувся вниз. Обнюхав їх, а тоді вибрав м’ясистий суглоб і заходився його обгризати. Скоро полюємо? — Він показав мені перекованих.

Ще день чи два. Щоб наступного разу я міг утримати меча.

Я тебе не винувачу. Коров’ячі зуби — не зброя. Але не чекай надто довго.

Чому?

Бо я їх сьогодні бачив. Безглуздих. Знайшли здохлого від морозу оленя на березі струмка і тепер їдять його. Брудне, смердюче м’ясо, а вони їдять. Але воно їх ненадовго затримає. Завтра підійдуть ближче.

То завтра ми й полюємо. Покажи мені, де ти їх бачив. — Я заплющив очі й розпізнав берег струмка, який він для мене згадав. — Я й не знав, що ти так далеко заходиш! Як же ти йшов туди сьогодні з пораненим плечем?

Це зовсім недалеко. — У його голосі була крихта бравурності. — І я знав, що ми їх шукатимемо, але сам можу подорожувати значно швидше. Мені легше їх знайти, а тоді забрати тебе до них на полювання.

Навряд чи це полювання, Нічноокий.

Ні. Але ми це робимо для нашої зграї.

Якийсь час я сидів з ним у дружному мовчанні, спостерігаючи, як він гризе принесені мною кості. За цю зиму він гарно підріс. На добрих харчах і звільнившись із клітки, набрав ваги й розвинув м’язи. На його сіре хутро може падати сніг, але товсті чорні волоски, що пробивалися крізь тонші сірі, скидали сніжинки й захищали його шкіру від вологи. Пахнув здоров’ям, не псиною, як перегодовані собаки, що не виходять із дому й мало рухаються, а чистим диким запахом. Ти врятував мені життя вчора.

Ти врятував мене від смерті у клітці.

Мабуть, я так довго був сам, що вже й забув, як це — мати друга.

Він перестав обгризати кістку і глянув на мене, наче м’яко усміхаючись.

Друга? Це надто мало, брате. І не про нас. То й не дивись на мене так. Я буду для тебе тим, ким і ти для мене. Братом по зв’язку і зграєю. Але я — це не все, що тобі потрібно. — Він знову зайнявся розгризанням костей, а я сидів, розгризаючи його слова.

Добре спи, брате, — сказав я йому, виходячи.

Він чмихнув.

Спати? Навряд чи. Місяць може пробитися крізь хмари й дати мені трохи світла для полювання. А як ні, то можу й спати.

Я кивнув і залишив його з кістками. Повертаючись до замку, почувався не таким похмурим і самотнім, як до того. Але переживав теж почуття провини через те, що Нічноокий настільки узгоджує своє життя і волю з моїми. Здавалося, що винюхування перекованих нівечить його чистоту.

Для зграї. Це для добра зграї. Безглузді намагаються вийти на нашу територію. Не можемо їм цього дозволити. — Таке пояснення звучало для нього цілком задовільно, і він дивувався, що я цим переймаюся. Я кивнув у темряві від імені нас обох і штовхнув кухонні двері, повертаючись до жовтого світла й тепла.

Я піднявся сходами до своєї кімнати, міркуючи, що зробив упродовж останніх кількох днів. Мав намір випустити вовка на волю. Натомість ми з ним побраталися. Через це я не шкодував. Пішов перестерегти Веріті про нових перекованих в околиці Оленячого замку. Але вже там довідався, що він уже про них знає і доручає мені завдання вивчати Старійшин та намагатися розшукати інших скіллерів. Я просив принца дати Кеттрікен сад, щоб це заняття відвертало її від болісних думок. Натомість її ошукав і ще зміцнив її кохання до Веріті. Я зупинився на сходовому майданчику, щоб віддихатися. Подумав, що, можливо, усі ми танцюємо так, як заграє нам блазень. Хіба ж він не підказав мені частину цього?

Я знову відчув у своїй кишені бронзовий ключ. Що ж, цей час годиться так само, як кожен інший. Веріті не було в його спальні, але Чарім був. Він без жодних застережень дозволив мені увійти та скористатися ключем. Я зібрав в оберемок знайдені там сувої, їх було більше, ніж я сподівався. Повернувся з ними до своєї кімнати й поклав на одежну скриню. Розпалив вогонь у каміні. Глянув на перев’язку рани на шиї. Тканина збилася в бридкий клубок, забруднилася і просякла кров’ю. Я знав, що мушу її змінити. Трохи пізніше. Докинув дров у вогонь. Переглянув сувої: павуче дрібне письмо, побляклі ілюстрації. Тоді я звів погляд та пробіг ним по кімнаті.

Ліжко. Скриня. Маленька підставка біля ліжка. Глек і миска з водою для вмивання. Дуже потворний гобелен, на якому король Вайздом радився з жовтуватим Старійшиною. Канделябр із кількома свічками на камінній полиці. Навряд чи щось тут змінилося за роки, коли я тут жив, починаючи від першої ночі, коли сюди перебрався. То була примітивна й безрадісна кімната, цілковито позбавлена уяви. Раптом я теж став примітивною й безрадісною істотою, цілковито позбавленою уяви. Роздобував, полював і вбивав. Виконував накази. Радше собака, ніж людина. І навіть не собака-улюбленець, якого хвалять і гладять. Один з робочої зграї. Коли востаннє я чув короля Шрюда? Або Чейда. Навіть блазень мене висміяв. Ким, зрештою, був я для всіх інших, окрім як знаряддям? Чи був хтось, що дбав би про мене, мене самого? Зненацька я відчув, що не можу довше зоставатись у своєму власному товаристві. Відклав вибраний раніше сувій і вийшов з кімнати.

Коли я постукав у двері Пейшенс, мене привітала тиша. Після паузи озвалася Лейсі.

— Хто це?

— Це всього-на-всього Фітц Чівелрі.

— Фітц Чівелрі! — Голос дещо здивований. Час надто пізній для моїх відвідин. Зазвичай я приходив за дня. Тоді я із задоволенням почув звук відсування засува та відмикання замка. «Звернула увагу на те, що я казав», — подумав я. Двері повільно розчинилися, і Лейсі відступила, щоб впустити мене, при цьому з ваганням усміхаючись.

Я увійшов досередини, тепло привітався з Лейсі, а тоді роззирнувся, шукаючи Пейшенс. Здогадався, що вона в іншій кімнаті. Але в кутку, опустивши очі над рукоділлям, сиділа Моллі. Не глянула на мене, наче й не помітила моєї присутності. Волосся зібране ззаду у вузол, прикрите мереживною наколкою. На іншій жінці її синя сукня могла бути простою і скромною. На Моллі була безбарвною. Вона не відривала очей від своєї роботи. Я глянув на Лейсі, що відповіла мені прямим поглядом. Тоді знову перевів очі на Моллі й щось у мені піддалося. Ступивши чотири кроки, я опинився біля неї. Став навколішки біля її крісла, а коли вона від мене відсахнулася, схопив її руку й підніс собі до губ.

— Фітце Чівелрі! — Голос Пейшенс позаду мене був обуреним. Я озирнувся й побачив леді у дверях. Її очі звузилися від гніву. Я відвернувся від неї.

Моллі відвернула від мене обличчя. Я тримав її за руку й тихо говорив:

— Я так більше не можу. Хай як це по-дурному, хай як це небезпечно, хай будь-що подумають інші. Я більше не витримаю розлуки з тобою.

Вона вивільнила руку, а я дозволив їй це, не бажаючи завдати болю її пальцям. Але піймав її за спідницю і вчепився, наче вперта дитина.

— Бодай порозмовляй зі мною, — благав я Моллі, але озвалася Пейшенс.

— Фітце Чівелрі, так не годиться. Припини негайно.

— Не годилося, було немудрим, недопустимим, коли мій батько покохав вас. Але він не вагався. Здогадуюся, що він почувався тоді так само, як я зараз. — Я не відводив погляду від Моллі.

Це так здивувало Пейшенс, що дало мені мить тиші. Але Моллі відклала своє шиття й підвелася. Відступила, а коли стало зрозуміло, що я мушу або її відпустити, або ж розірвати тканину її спідниці, я її випустив. Звільнившись від мене, вона відійшла.

— Чи міледі Пейшенс вибачить мені цього вечора?

— Безсумнівно, — відповіла Пейшенс, але її голос зовсім не був безсумнівним.

— Якщо ти підеш, мені нічого не зостанеться. — Я знав, що це звучить надто драматично. І все ще стояв навколішках біля її крісла.

— Якщо я залишуся, тобі теж нічого не зостанеться, — спокійно промовила Моллі, знімаючи фартушок та вішаючи його на гачку. — Я служниця. Ти молодий шляхтич із королівського роду. Між нами нічого не може бути. Я зрозуміла це за останні кілька тижнів.

— Ні. — Я підвівся й підійшов до неї, але заборонив собі її торкнутися. — Ти Моллі, а я Новачок.

— Може. Колись, — погодилася Моллі. Тоді зітхнула. — Але не зараз. Не робіть це для мене ще складнішим, пане. Дайте мені спокій. Мені нікуди піти. Я мушу залишатися тут і працювати, принаймні доки не зароблю достатньо… — Раптом вона труснула головою. — Добраніч, міледі. Добраніч, Лейсі. Добраніч, пане.

Вона відвернулася від мене. Лейсі стояла непорушно. Я помітив, що вона не відчинила дверей Моллі, але Моллі так і не зупинилася. Двері за нею щільно зачинилися. У кімнаті запанувала страшна тиша.

— Що ж, — зрештою перевела дух Пейшенс. — Я рада, що принаймні одне з вас має якийсь глузд. Що за біда тебе опосіла, Фітце Чівелрі, щоб прийти сюди й напасти на мою покоївку?

— Це кохання мене опосіло, — відверто сказав я. Впав у крісло й охопив голову руками. — Це мене опосіла мука від самотності.

— Тому ти сюди й прийшов? — голос Пейшенс звучав дуже ображено.

— Ні. Я прийшов до вас. Не знав, що вона тут. Але, коли її побачив, воно просто мене здолало. Це правда, Пейшенс. Я так далі не можу.

— Що ж, краще б ти міг, бо доведеться, — слова були твердими, але вона зітхнула, промовляючи їх.

— Чи Моллі казала про це… про мене? Вам. Я мушу знати. Прошу. — Я розбив їхнє мовчання й обмін поглядами. — Вона справді хоче, щоб я її облишив? Вона так мною гордує? Хіба ж я не робив усього, що ви від мене вимагали? Я чекав, Пейшенс. Уникав її, намагався не розмовляти з нею. Але коли ж це закінчиться? Чи це такий ваш план? Тримати нас нарізно, доки ми не забудемо одне про одного? Це не спрацює. Я не дитина, а вона не іграшка, яку ви від мене ховаєте, доки моєї уваги не привернуть інші розваги. Це Моллі. А вона — моє серце, і я не дозволю їй піти.

— Боюся, що ти мусиш, — тяжко промовила Пейшенс.

— Чому? Вона вибрала іншого?

Пейшенс відмахнулася від моїх слів, наче від дзижчання комахи.

— Ні. Вона не легковажна, аж ніяк. Вона розумна і працьовита, чутлива й сильна духом. Я розумію, чому ти віддав їй своє серце. Але вона теж має свою гордість. Моллі бачить те, чого ти не можеш збагнути. Ви походите з настільки далеких одне від одного місць, що неможлива жодна зустріч посередині. Навіть коли б Шрюд погодився на цей шлюб, що дуже сумнівно, як би ви жили? Ти ж не можеш покинути Твердиню, спуститися до міста і працювати у свічній крамничці. І знаєш, що не можеш. А чи тішило б Моллі її життя, якби ти затримав її тут? Попри всі її цноти, люди, що добре її не знають, бачили б лише різницю вашого становища. Її вважали б лише забавкою низьких пристрастей, які ти собі дозволив. «Ох, бастард накинув оком на покоївку своєї мачухи. Видно, один зайвий раз затис її в кутку, а тепер мусить платити за музику». Ти знаєш, про що я.

Я знав.

— Мені байдуже, що казали б люди.

— Ти, може, це й витримав би. А що Моллі? А що ваші діти?

Я мовчав. Пейшенс глянула на свої руки, безчинно складені на колінах.

— Ти молодий, Фітце Чівелрі, — дуже тихо, дуже заспокійливо промовила вона. — Я знаю, що зараз ти цьому не повіриш. Але ти можеш зустріти іншу. Ближчу до тебе становищем. І вона теж може. Вона заслуговує шансу на щастя. Можливо, тобі слід відступити. Дай собі рік чи близько того. І якщо твоє серце не зміниться, то що ж…

— Моє серце не зміниться.

— Боюся, що її теж, — відверто сказала Пейшенс. — Ти їй небайдужий, Фітце. Не знаючи, хто ти насправді, вона віддала тобі серце. Оце й усе, що вона мені сказала. Я не хочу розкривати її зізнань мені, але якщо ти чинитимеш так, як вона просить, і облишиш її, то вона сама ніколи тобі цього не скаже. Тож я казатиму і сподіваюся, що ти не звинуватиш мене за біль, якого я мушу тобі завдати. Вона знає, що це неможливо. Вона не хоче бути служницею, що вийшла за шляхтича. Не хоче, щоб її діти були дочками чи синами замкової служниці. Отож вона заощаджує той дріб’язок, який я можу їй заплатити. Купує віск, пахощі, далі займається своїм ремеслом, найкраще, як може. Вона збирається заощадити досить, щоб розпочати все спочатку, у своїй власній крамничці. Це не так швидко станеться. Але така її мета, — Пейшенс замовкла. — Вона не бачить місця для тебе в такому житті.

Я довго сидів, міркуючи. Ні Лейсі, ні Пейшенс не озивалися. Під час нашої мовчанки Лейсі повільно поралася, заварюючи чай. Увіпхнула чашку мені в руки. Я звів очі та спробував їй усміхнутися. Обережно відставив чай.

— Ви з самого початку знали, що до цього дійде? — спитав я.

— Я цього побоювалася, — просто сказала Пейшенс. — Але знала також, що нічим не можу зарадити. І ти теж не можеш.

Я сидів непорушно, навіть не думаючи. Під старою хаткою, у виритій пазурами норі, Нічноокий дрімав над кісткою. Я легенько його торкнувся, навіть не будячи. Його спокійне дихання було якорем, за який я вхопився.

— Фітце? Що ти робитимеш?

Очі пекли мені від сліз. Я кліпнув, і це минуло.

— Те, що мені сказано, — із зусиллям сказав я. — Чи я ж чинив коли інакше?

Я повільно вставав. Пейшенс мовчала. Рана на моїй шиї пульсувала. Раптом одним-єдиним моїм бажанням став сон. Вона кивнула мені, коли я попросив пробачення. Вже у дверях я зупинився.

— От чому я прийшов цього вечора. Крім того, щоб з вами побачитися. Королева Кеттрікен збирається відновити Сад королеви. Той, на вершині вежі. Вона згадувала, що хотіла б знати, як його було влаштовано спочатку. За часів королеви Констанс. Я подумав, що ви могли б це згадати для неї.

Пейшенс завагалася.

— Я його пам’ятаю. Дуже добре пам’ятаю. — Якусь мить вона мовчала, а тоді посвітлішала на виду. — Я його тобі намалюю і все поясню. А ти все передаси королеві.

Я глянув їй в очі.

— Думаю, що вам слід піти до неї. Гадаю, що її б це дуже втішило.

— Фітце, мені завжди було складно з людьми. — Її голос зламався. — Я певна, що здамся їй дивною. Нудною. Я не можу…

Голос урвався.

— Королева Кеттрікен дуже самотня, — тихо сказав я. — Її оточують придворні дами, але не думаю, щоб вона мала справжніх друзів. Ви колись були королевою-в-очікуванні. Не можете згадати, як це?

— Я думаю, що наше становище дуже відрізняється.

— Можливо, — погодився я. Обернувся, щоб вийти. — Насамперед ви мали чуйного й люблячого чоловіка.

Пейшенс позаду мене дещо вражено скрикнула.

— І не думаю, щоб принц Регал був тоді таким… хитромудрим, як зараз. А ви ще й мали Лейсі на свій захист. Так, леді Пейшенс. Я певен, що її становище дуже відрізняється від вашого. Воно куди складніше.

— Фітце Чівелрі!

Я зупинився у дверях.

— Повернися, коли я з тобою розмовляю!

Я повільно обернувся, а вона тупнула на мене ногою.

— Тебе справді опосіла хвороба. Ти хочеш мене присоромити! Думаєш, я не виконую свого обов’язку? Не знаю свого обов’язку?

— Міледі?

— Піду до неї завтра. Нехай думає, що я дивна, незугарна й нерозумна. Нудьгуватиме зі мною і шкодуватиме, що я взагалі прийшла. А тоді ти мене перепросиш за те, що змусив це зробити.

— Я певен, що ви самі краще все знаєте, міледі.

— Припини свої двірські хитрощі та йди. Нестерпний хлопчисько!

Вона ще раз тупнула ногою, а тоді відвернулася і втекла назад до своєї спальні. Лейсі притримала мені двері, коли я виходив. Її губи стислися в тонку лінію, очі були опущені, наче вона щосили стримувалася.

— Ну як? — спитав я, виходячи. Знав, що вона не все ще мені сказала.

— Я думаю, що ти дуже схожий на свого батька, — терпко зауважила Лейсі. — Хіба що не такий упертий, як він. Той так легко не здавався.

Вона зачинила за мною двері.

Якусь мить я дивився на них, а затим повернувся у свою кімнату. Я знав, що мушу змінити перев’язку на шиї. Піднявся сходами, моє плече пульсувало щокроку. Зупинився на майданчику. Якийсь час розглядав свічки в канделябрах. Тоді почав підніматися на наступний поверх.

За кілька хвилин я обережно постукав у її двері. Крізь щілину під дверима просочувалося жовте світло свічки, але, коли я постукав, воно негайно зникло. Я витяг ножа і, грюкаючи, спробував відсунути засув на дверях. Вона його поміняла. Здавалося, що додано ще один стержень, важчий, ніж могло підняти вістря мого ножа. Тож я покинув цю справу й пішов собі.

Униз куди легше, ніж угору. Насправді може бути аж надто легко, коли одна рука поранена. Я глянув униз, на хвилі, що пінилися білим мереживом, розбиваючись об далекі скелі. Нічноокий мав рацію. Місяць зумів хоч трохи пробитися з-під хмар. Моя рука в рукавичці трохи зсунулася по шнурку, а я крекнув, коли вся вага тіла дісталася пораненій руці. Небагато зосталося, — пообіцяв я собі. Спустився ще на два кроки.

Лиштва вікна Моллі була вужчою, ніж я сподівався. Я всівся на ній, обкрутивши шнурок довкола руки. Вістря ножа легко ввійшло в шпарину між віконницями: вони були погано допасовані. Верхня засувка піддалася, і я саме змагався з нижньою, коли почув її голос зсередини.

— Якщо ти залізеш — кричатиму. Прибіжать вартові.

— То ти краще наготуй їм чаю, — похмуро відповів я і знову взявся за нижню засувку.

Моллі миттю відчинила віконниці. Стояла у вікні, а вогонь, що танцював у каміні, освітлював її ззаду. Мала на собі нічну сорочку, але ще не заплела волосся. Воно було розпущене й виблискувало, щойно розчесане. На плечі накинула шаль.

— Забирайся, — люто сказала вона. — Геть звідси.

— Не можу, — засопів я. — Не маю сили видертися вгору, а шнурок закороткий, щоб дістатися підмурку.

— Ти не можеш сюди ввійти, — уперто повторила вона.

— Дуже добре. — Я всівся на парапеті, одна нога в кімнаті, друга звисає через вікно. Повз мене прорвався вітер, розвіяв її нічну одіж і роздмухав полум’я в каміні. Я мовчав. За мить вона почала тремтіти.

— Чого ти хочеш? — сердито запитала.

— Тебе. Я прийшов тобі сказати, що завтра йду до короля просити дозволу одружитися з тобою.

Ці слова цілком несподівано злетіли мені з уст. Раптом я усвідомив, що можу казати й робити все. Геть усе.

Моллі якусь мить дивилася. Потім, стишивши голос, сказала:

— Я не хочу з тобою одружуватися.

— А я не збираюся йому це казати. — Я виявив, що щирюся до неї.

— Ти нестерпний!

— Так. І дуже перемерзлий. Прошу, дозволь мені принаймні забратися з холоду.

Вона не дозволила. Однак відступила від вікна. Я легко застрибнув, незважаючи на завданий руці струс. Зачинив віконниці. Перейшов через кімнату. Став навколішки біля каміна й докинув туди дров, розвівши потужне вогнище, щоб вигнати з кімнати холод. Тоді підвівся і почав відігрівати руки. Моллі не сказала ні слова. Стояла, пряма, як меч, схрестивши руки на грудях. Я глянув на неї й усміхнувся.

Вона не усміхалася.

— Ти мусиш іти.

Я відчував, що моя усмішка зникає.

— Моллі, прошу, поговори зі мною. Я думав, що коли ми востаннє розмовляли, то розуміли одне одного. А тепер ти не кажеш мені жодного слова, відвертаєшся від мене… Я не знаю, що змінилося, не розумію, що між нами відбувається.

— Нічого. — Раптом вона здалася мені дуже ламкою. — Нічого між нами не відбувається. Нічого не може між нами відбуватися, Фітце Чівелрі, — і це ім’я так дивно звучало на її губах. — Я мала час подумати. Коли б ти прийшов до мене отак тиждень тому, місяць тому, поривчастий та усміхнений, то знаю, що я піддалася б.

На її обличчі з’явилася тінь сумної посмішки, так ніби вона могла б згадувати, як нині мертва дитина стрибала колись давно у літній день.

— Але ти цього не зробив. Був коректним, практичним, і все робив правильно. Може, це звучить по-дурному, але мені це завдало болю. Я сказала собі, що коли б ти любив мене так глибоко, як запевняв, то ніщо: ні стіни, ні манери, ні репутація, ні протокол — ніщо не завадило б тобі побачитися зі мною. Тієї ночі, коли ти прийшов, коли ми… але це нічого не змінило. Ти не повернувся.

— Але ж це для твого блага, для твоєї репутації, — у відчаї почав я.

— Цсс. Кажу тобі, що це дурне. Але почуття не мусять бути мудрими. Вони просто є. Твоє кохання до мене не було мудрим. І моя небайдужість до тебе. Я до цього додумалася. І ще додумалася, що мудрість мусить пересилити почуття. — Вона зітхнула. — Я так лютувала, коли твій дядько вперше зі мною розмовляв. Так обурювалася. Ця розмова змусила мене до непокори, до твердого рішення зостатися, хай що б нас розділяло. Але я не камінь. Та навіть коли б і була, то й камінь не витримає під постійними холодними краплями здорового глузду.

— Мій дядько? Принц Регал? — я не міг повірити такій підступності.

Вона повільно кивнула.

— Він хотів, щоб я нікому не розповідала про його візит. Нічого, казав він, нічого не вдалося б здобути, якби ти про це довідався. Він мусить діяти в інтересах родини. Казав, що я повинна це зрозуміти. Я й зрозуміла, але це мене розлютило. І лише з часом завдяки йому збагнула, що це і в моїх інтересах.

Вона замовкла і провела рукою по щоці. Плакала. Беззвучно, лише сльози текли, коли говорила.

Я підійшов до неї через кімнату. Спробував пригорнути. Вона не опиралася, і це мене здивувало. Я обіймав її обережно, наче вона була метеликом, якого легко розчавити. Схилила голову вперед, так що її чоло ледь торкалося мого плеча, і говорила в мої груди:

— Через кілька місяців я назбираю досить, щоб почати все наново. Не розпочну власної справи, а винайму десь кімнатку і знайду роботу, яка дасть мені утримання. І заощаджуватиму на крамничку. От що я збираюся робити. Леді Пейшенс добра, а Лейсі стала мені справжнім другом. Але мені не подобається бути служницею. І я не робитиму цього довше, ніж мушу.

Вона замовкла й нерухомо стояла в моїх обіймах. Трішечки дрижала, наче з утоми. Мабуть, їй забракло слів.

— Що казав тобі мій дядько? — обережно спитав я.

— Ох, — вона ковтнула слину й потерлася об мене обличчям. Певно, витирала сльози об мою сорочку. — Тільки те, чого я могла від нього сподіватися. Коли прийшов до мене вперше, був холодним і тримався на відстані. Думав, що я… вулична шльондра. Суворо мене застеріг, що король більше не терпітиме скандалу. Намагався дізнатися, чи я не вагітна. Звичайно ж, я розлютилася. Сказала йому, що це неможливо. Що ми ніколи… — Моллі замовкла, і я відчув, що їй було страшенно соромно через те, що хтось міг про таке питати. — Тоді сказав мені, що коли так, то це добре. Питав мене, чого б я хотіла як відшкодування за твій обман.

Це слово було, як цизорик, що прокручувався в моїх нутрощах. Шаленство, яке я відчував, наростало, але я змусив себе мовчати, щоб вона могла все викласти.

— Я сказала йому, що нічого не сподіваюся. Що обманювала себе так само, як ти обманював мене. Тоді він запропонував мені гроші. І піти геть. І ніколи про тебе не говорити. Чи про те, що між нами було.

Моллі тяжко було говорити. Її голос на кожній фразі ставав вищим і напруженішим. Намагалася бути спокійною, але я знав, що це не так.

— Запропонував мені достатньо, щоб відкрити свічну крамничку. Я була сердита. Сказала йому, що не можу за плату перестати кохати когось. Що коли б гроші змусили мене когось полюбити або розлюбити, то я справді була б шльондрою. Він дуже розлютився, але пішов.

Раптом вона судомно захлипала, тоді завмерла. Я легко провів долонями по її раменах, відчуваючи там напруження. Торкнувся її волосся, м’якшого за будь-яку кінську гриву, і гладив його.

— Регал капостить, — почув я свій голос. — Хоче скривдити мене, відсилаючи тебе геть. Покрити мене соромом, уразивши тебе.

Я потрусив головою, дивуючись власній дурості.

— Мені слід було це передбачити. Але все, що я надумав, — це те, що він тебе обмовлятиме. Або влаштує так, щоб ти зазнала фізичної кривди. Та Барріч має рацію. Цей чоловік без моралі, його не стримують жодні правила.

— Він був холодним, але спершу. Та ніколи не був грубим. Він сказав, що прийшов лише як посланець короля, але прийшов сам, щоб відвернути скандал, щоб ніхто не знав більше, ніж треба. Він намагається придушити пересуди, а не роздмухувати їх. Пізніше, після кількох розмов, сказав, що жаліє, побачивши, наскільки я загнана в кут. І скаже королю, що це не мій задум. Навіть купив у мене кілька свічок і влаштував так, аби інші довідалися, що я їх продаю. Я вірю, що він намагався допомогти, Фітце Чівелрі. Принаймні так, як він це розуміє.

Те, що вона захищала Регала, вразило глибше, ніж будь-яка зневага чи докір, який могла б мені закинути. Мої пальці заплуталися в її м’якому волоссі, і я обережно їх вивільнив. Регал. Усі ці тижні, які я провів наодинці, уникаючи її, не розмовляючи з нею, щоб не викликати скандалу. Я залишив її саму, щоб замість мене міг прийти Регал. Не упадати за нею, ні, а здолати її своїми відпрацьованими чарами й завченими словами. Зруйнувати її уявлення про мене, тимчасом як я був в іншому місці й не міг заперечити його слова. Удавав із себе її союзника, а я був тоді позбавленим голосу, тож мав вигляд безголового недозрілого молодика, бездумного злочинця. Я прикусив язика, перш ніж сказати їй про нього щось іще гірше. Це прозвучало б як слова нерозумного розлюченого хлопця, що вдаряє того, хто спробував протистояти його волі.

— Ти колись розповідала про візити Регала Пейшенс чи Лейсі? Що вони на це сказали?

Вона покрутила головою, і цей рух вивільнив запах її волосся.

— Він перестеріг мене, щоб я нічого про це не казала. «Жіночі плітки», — сказав він, а я знаю, що це правда. Навіть тобі я не повинна була говорити. Сказав, що Пейшенс і Лейсі поважатимуть мене більше, коли здаватиметься, що це моє власне рішення. Сказав теж, що… ти не дозволиш мені піти… якщо вважатимеш, що це рішення походить від нього. Що ти мусиш вірити, наче я сама від тебе відвернулася.

— Ну це він про мене добре знає, — визнав я.

— Я не повинна була цього казати, — пробурмотіла вона. Трішки відсунулася від мене, щоб глянути мені в очі. — Не знаю, навіщо я це зробила.

Її очі й волосся мінилися барвами осіннього лісу.

— Можливо, ти не хотіла, щоб я тебе відпустив? — насмілився сказати їй.

— Мусиш це зробити, — промовила вона. — Ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього.

На якусь мить усе застигло. Вогонь тихо собі потріскував. Ніхто з нас не ворушився. Але я чомусь опинився в іншому місці, де болісно усвідомлював усі її пахощі, кожен її дотик. Її очі, її волосся та шкіра, що пахли травами, злилися воєдино з теплом і гнучкістю її тіла під м’якою вовняною нічною сорочкою. Я відчував її так, наче вона була новим кольором, що зненацька постав перед моїми очима. У цьому раптовому усвідомленні зникли всі острахи, і навіть усі думки. Знаю, що я тремтів, бо вона охопила руками мої плечі, щоб мене заспокоїти. З її рук до мене напливало тепло. Я глянув їй в очі і здивувався з того, що там побачив.

Вона мене поцілувала.

Цей простий вчинок, цей доторк наших уст був, наче прорив греблі. Те, що настало пізніше, було плавним продовженням її поцілунку. Не зупинили нас ані мудрість, ані моральність: ми взагалі не вагалися. Дозвіл, який дали одне одному, був абсолютним. Ми спільно вступили в цю новизну, і я не можу уявити глибшого єднання, ніж те, яке принесло наше спільне здивування. Ми обоє прийшли до цієї ночі, не скуті очікуваннями чи спогадами про інші ночі. Я мав не більше прав на неї, ніж вона на мене. Але я давав, приймав, і я клянуся, що ніколи про це не пожалію. Спогад про солодку незграбність тієї ночі — це найсправжніший скарб моєї душі. Мої тремтячі пальці перетворили стрічку, що стягувала біля шиї її нічну сорочку, на безнадійний вузол. Моллі здавалася мудрою і впевненою в собі, торкаючись мене, але це лише для того, щоб гострим зітханням зрадити своє здивування, коли я відповів на дотик. Це все нічого не важило. Наше невідання поступилося знанню, старшому, ніж ми самі. Я намагався бути одночасно ніжним і сильним, але був вражений її одночасною силою та ніжністю.

Я чув, що це називають танцем, чув, що це називають битвою. Дехто каже про це зі знаю´чим сміхом, дехто з глузуванням. Я чув, як дебелі перекупки на ринку хихотять про це, наче кури, що клюють хлібні крихти. Мене зачіпали звідниці, які говорили про свій товар так відверто, як рознощик-торговець про свіжу рибу. Сам я думаю, що деякі речі неможливо передати словами. Блакитний колір можна лише відчути, і так само запах жасмину чи звук флейти. Вигин теплого оголеного плеча, напрочуд жіночна м’якість грудей, вражений звук, який злітає, коли раптово зникають усі бар’єри, аромат її шиї, смак її шкіри — це все лише частини, хоч які вони солодкі, але не втілюють усього. Навіть тисячі таких деталей теж не зробили б цього.

Поліна в каміні вигоріли до темно-червоного жару. Свічки давно погасли. Здавалося, що ми перебуваємо в країні, куди ввійшли чужинцями, і виявили, що ми вдома. Гадаю, що я віддав би решту світу, щоб залишитися у сонному гніздечку пом’ятих простирадл і пухових ковдр, вдихаючи її теплу тишу.

Брате, це добре.

Я сіпнувся, мов піймана на гачок риба, вириваючи Моллі з її дрімотної задуми.

— Що таке?

— Та ногу звело, — збрехав я, а вона засміялася, повіривши мені. Така проста брехня, але я раптом засоромився через неї, через усю брехню, яку будь-коли казав, і всю правду, яку обертав на брехню, залишаючи її невисловленою. Відкрив було рота, збираючись усе їй розповісти. Що я був королівським убивцею, королівським знаряддям для вбивства. Що те пізнання її, яке вона дала мені цієї ночі, поділяв мій брат-вовк. Що вона так легко віддала себе людині, яка вбивала інших людей і ділила своє життя з твариною.

Але це було неможливим. Розповісти їй те, що її поранить і зганьбить. Вона почувалася б навічно забрудненою нашими спільними дотиками. Я сказав собі, що витримав би, якби вона зневажала мене, але не витримав би, якби зневажала сама себе. Сказав собі, що стиснув губи, бо шляхетніше було зберегти цю таємницю, ніж дозволити правді зруйнувати її. Чи я обманював самого себе?

Чи всі ми так не чинимо?

Її теплі руки мене обіймали, її тіло зігрівало моє тіло, а я обіцяв собі, що змінюся. Перестану бути тим, ким був досі, і тоді не доведеться нічого їй казати. Завтра, обіцяв я собі, скажу Чейдові та Шрюдові, що не буду більше для них убивати. Завтра доб’юся, щоб Нічноокий зрозумів, чому я мушу розірвати зв’язок з ним. Завтра.

Але сьогодні, у той день, який уже починав мріти, я мусив іти поруч з вовком, щоб полювати на перекованих і вбивати їх. Бо до Шрюда хотів піти зі свіжоздобутим тріумфом, щоб привести його в такий настрій, аби він виявив ласку, про яку я його проситиму. Цього вечора, коли мої вбивства закінчаться, проситиму дозволу на наш із Моллі шлюб. Я обіцяв собі, що його дозвіл означав би початок мого нового життя, як людини, що вже не мусить приховувати жодних таємниць від коханої жінки. Поцілував її в чоло, а затим лагідно вивільнився з її обіймів.

— Мушу тебе залишити, — прошепотів я, коли вона ворухнулася. — Але молюся, щоб це не тривало довго. Сьогодні ж піду до Шрюда, щоб попросити дозволу побратися з тобою.

Вона розплющила очі. З якимось здивуванням дивилася, як я встаю оголений з її ліжка. Підкинув дров до вогню, а тоді, уникаючи її погляду, почав збирати свій розкиданий одяг та надягати його. Вона не була аж настільки соромливою, бо усміхнулася, коли я глянув на неї, застебнувши пояс. Я почервонів.

— Я почуваюся так, наче ми вже одружені, — прошепотіла вона. — Не можу уявити, щоб якісь шлюбні обітниці зв’язали нас сильніше.

— І я теж. — Я присів на край ліжка, щоб знову стиснути її долоні своїми. — Але я дуже втішуся, коли всі про це знатимуть. А це, моя пані, вимагає одруження. І публічного проголошення обітниці, яку вже дало тобі моє серце. Та зараз я мушу йти.

— Ще ні. Зостанься ще на мить. Я певна, що ми маємо трохи часу, перш ніж хтось почне вставати.

Я нахилився над нею, щоб поцілувати.

— Мені треба негайно йти, щоб відв’язати один шнурок, що звисає від зубців до вікна моєї пані. Бо інакше можуть піти пересуди.

— Принаймні зостанься настільки, щоб я могла змінити тобі перев’язку на плечі та шиї. Але де ж ти так поранився? Я хотіла запитати про це вночі, та…

Я усміхнувся до неї.

— Знаю. Були цікавіші заняття. Ні, моя люба. Але обіцяю, що вранці, у своїй кімнаті, подбаю про це.

Назвавши її «моєю любою», я почувся мужчиною так, як ніколи досі. Поцілував її, пообіцявши собі, що вже йду, але виявив, що зволікаю, а вона торкається моєї шиї. Я зітхнув.

— Мені справді треба йти.

— Я знаю. Але ти так і не сказав, як поранився.

З її голосу я чув, що вона не вважає мої рани серйозними, а лише намагається затримати мене біля себе. Та я все-таки соромився і намагався, щоб брехня була настільки нешкідливою, наскільки це можливо.

— Собачі укуси. Стаєнна сука зі щенятами. Мабуть, я не знав її так добре, як думав. Схилився, щоб підняти щеня, а вона на мене накинулася.

— Бідний хлопчик. Ну гаразд. Ти насправді добре це вичистив? Від укусів тварин дуже легко заразитися.

— Я знову очищу, коли наново перев’яжу. А зараз мушу йти. — Я вкрив її пуховою ковдрою, не без крихти жалю, що залишаю це тепло. — Поспи ще трішки до світанку.

— Фітце Чівелрі!

Я зупинився біля дверей, повернувся.

— Так?

— Приходь до мене цієї ночі. Хай там що скаже король.

Я розкрив рота, щоб запротестувати.

— Обіцяй мені! Бо інакше я не переживу цього дня. Обіцяй, що повернешся до мене. Бо вже байдуже, що скаже король, знай це. Я тепер твоя дружина. І завжди буду нею. Завжди.

Від цього подарунка моє серце завмерло, тож я міг лише по-дурному кивнути головою. Мабуть, мого погляду вистачило, бо усмішка, якою вона мене нагородила, була ясною і золотавою, як сонце посеред літа.

— Переконайся, що ти добре зачинила за мною, — прошепотів я, а тоді вислизнув за двері у короткий залишок ночі.

Розділ 13 Полювання

Науку Скіллу, подібно до інших дисциплін, можна опановувати різними шляхами. Гален, майстер Скіллу за правління короля Шрюда, вдавався до техніки депривації, себто жорсткого обмеження основних людських потреб та нагромадження штучних труднощів для подолання внутрішніх бар’єрів учня. Зведений до рівня особи, повністю зосередженої на виживанні, учень ставав піддатливим на вторгнення Галена до його свідомості та на вимушений прийом Галенових технік Скіллу. Хоча всі учні, що витримали процес навчання та ввійшли до Галенової групи, володіли безвідмовним Скіллом, ніхто з них не був ні особливо сильним, ні талановитим. Кажуть, що Гален показував це як свою заслугу, бо, взявши не надто обдарованих учнів, він усе-таки навчив їх безвідмовного Скіллу. Що ж, це можливо. Але можливо також і те, що він узяв учнів зі значним потенціалом і перетворив їх на підручні знаряддя.

Техніку Галенової попередниці, майстрині Скіллу Солісіті, можна вважати протилежною. Вона давала початкові уроки юним принцам Чівелрі та Веріті. Розповідь Веріті про його уроки вказує, що багато було здобуто завдяки лагідному ставленню до учнів та присиплянню їхньої пильності для зниження їхніх бар’єрів. І Веріті, і Чівелрі вийшли з цих занять як вправні та сильні користувачі Скіллу. На жаль, її смерть настала до завершення повного курсу навчання принців уже як дорослих людей та перш ніж Гален доріс до статусу інструктора Скіллу. Можна хіба здогадуватися, скільки знань про Скілл лягло в могилу разом зі Солісіті та які можливості королівської магії було безповоротно втрачено.

Того ранку я недовго пробув у своїй кімнаті. Вогонь згас, але холод, який я відчував, походив не тільки від вистудженої кімнати. Вона була лише порожньою оболонкою життя, що невдовзі зостанеться позаду. Здавалася більш голою, ніж будь-коли раніше. Я встав, роздягся до пояса, тремтячи, умився у непідігрітій воді та із запізненням змінив перев’язку на плечі й шиї. Рани виявилися чистими, що не було моєю заслугою. Та все-таки гоїлися добре.

Я тепло вдягнувся. Узяв підбивану гірську сорочку, а зверху важку шкіряну куртку. Натягнув важкі шкіряні штани і прив’язав їх до ніг шкіряними поясками. Озброївся своїм робочим клинком і додатково коротким ножем. Зі свого підручного набору взяв маленький горщик з порошком із блідих поганок, інакше званих смертним капелюшком. Попри це, виходячи з кімнати, почувався геть незахищеним і так само дурним.

Я пішов просто до вежі Веріті. Знав, що він чекає мене, сподіваючись співпрацювати зі мною Скіллом. Я мусив якось його переконати, що саме цього дня полюватиму на перекованих. Швидко піднявся сходами, бажаючи, щоб цей день уже закінчувався. Цієї миті все моє життя зосереджувалося на моменті, коли я зможу постукати у двері короля Шрюда й попросити в нього дозволу побратися з Моллі. Сама думка про неї затопила мене такою дивною сумішшю незнайомих почуттів, що я сповільнив кроки, намагаючись усі їх обміркувати. Та за мить покинув цю даремну спробу.

— Моллі, — промовив я вголос, але тихо, лише собі самому. Це ім’я, наче магічне слово, підсилило мою рішучість і спонукало до дії. Я зупинився перед дверима й голосно постукав.

Я радше відчув, ніж почув дозвіл Веріті ввійти. Розчинив двері та ввійшов досередини.

У кімнаті начебто нічого не відбувалося. З відчиненого вікна віяв холодний бриз, а Веріті сидів перед ним у своєму старому кріслі, наче на троні. Його руки бездіяльно лежали на підвіконні, а очі втупилися в далекий обрій. Щоки його були рожевими, вітер перебирав пальцями темне волосся. Якщо не зважати на цей подмух з вікна, кімната була тихою і мовчазною. Та все-таки я почувався так, наче ввійшов у вир. Свідомість Веріті обмила мою, і я був утягнений у його розум, зметений його думками та його Скіллом далеко в море. Він забрав мене з собою у приголомшливу мандрівку до кожного корабля, досяжного його мозку. Тут ми прочесали думки торговельного капітана: «Якщо ціна добра, вантажте олію на зворотний рейс…», потім перескочили до жінки, яка поквапом латала невід. Її клин аж літав, а вона щось собі бурмотіла, бо капітан накинувся на неї, підганяючи. Ми знайшли лоцмана, який непокоївся за свою вагітну дружину вдома, і три сім’ї, що викопували молюсків при слабкому ранковому світлі, перш ніж приплив знову покриє шельф. Ми відвідали їх і дюжину інших, а тоді Веріті раптом повернув нас до наших тіл і місця. У голові мені паморочилося, наче у хлоп’яти, якого батько підняв, щоб показати весь метушливий ярмарок, а тоді знову поставив на землю, повернувши до звичного дитячого видовища не вище колін.

Я підійшов до вікна і став поруч з Веріті. Той далі дивився над водою аж до лінії обрію. Але я зненацька зрозумів його карти й навіщо він їх створив. Легенько торкнувшись мене мережею життів, Веріті наче розкрив долоні, показавши жменю коштовного каміння. Люди. Його люди. Не скелясте узбережжя і не багаті пасовища стеріг він тут. А цей народ, яскраві блискітки життів, яких він не прожив, але цінував усі як одне. Це було королівство Веріті. Означені на пергаменті географічні межі охоплювали для нього його країну. Якусь мить я поділяв його здивування тим, що хтось може прагнути завдати цим людям кривди, і так само поділяв його запеклу рішучість не віддати жодного життя червоним кораблям.

Світ довкола мене заспокоївся, у голові перестало паморочитися, усе на вершині вежі завмерло. Не дивлячись на мене, Веріті сказав:

— Що ж. Сьогодні полювання.

Я кивнув, не переймаючись тим, що він не бачить цього жесту. Це було неістотним.

— Так. Перековані ближче, ніж ми гадали.

— Сподіваєшся битви?

— Ви наказали мені приготуватися. Спершу спробую отруту. Але вони можуть не бути настільки голодними, щоб негайно на неї накинутися. Або можуть усе-таки спробувати напасти на мене. Тож беру свої клинки, про всяк випадок.

— Так я і припускав… Але краще візьми оце.

Підняв укладений у піхви меч, що лежав біля його крісла, і подав мені в руки. Якусь мить я міг лише дивитися на нього. Вигадливо оброблена шкіра, руків’я відзначалося тією чудовою простотою, яка притаманна зброї і знаряддям, створеним майстром. На кивок Веріті я оголив клинок у його присутності. Метал виблискував і ряхтів, викувані заглибини і складки, що пробігали по всій його довжині та давали йому силу, нагадували легенькі хвильки на воді під сонячним промінням. Я витяг його й відчув, що він ліг мені в долоню, невагомий і замашний. То був значно кращий меч, ніж на це заслуговували мої таланти.

— Очевидно, я мав би його вручити з помпою і церемонією. Але даю його тобі зараз, а то без нього можеш і не повернутися. Під час Зимового свята, мабуть, попрошу повернути меча, щоб я міг вручити його тобі за приписами.

Я знову вклав меча в піхви, а затим витяг швидше, ніж устиг дихнути. Ніколи ще не мав чогось настільки чудового.

— Відчуваю, що повинен поклястися ним абощо, — незграбно промовив я.

Веріті дозволив собі всміхнутися:

— Без сумніву, Регал вимагав би такої клятви. Щодо мене, то я не думаю, аби людина мусила присягати мені на свій меч, якщо вже присяглася своїм життям.

Мене охопило почуття провини. Я зібрав докупи всю свою відвагу.

— Веріті, мій принце. Я йду сьогодні, щоб служити вам як таємний убивця.

Навіть Веріті це вразило.

— Прямі слова, — обережно зауважив він.

— Думаю, що настав час прямих слів. Так, я служу вам сьогодні. Але моє серце втомилося. Як ви самі сказали, я присягнув вам своїм життям, тож, якщо накажете, мушу чинити так і далі. Але прошу, щоб ви знайшли інший спосіб, яким я маю вам служити.

Веріті довго мовчав. Сперся підборіддям на руку й зітхнув.

— Якби я був тим єдиним, кому ти присягав, можливо, зумів би швидко й просто відповісти. Але я лише король-в-очікуванні. Цю просьбу мусиш скласти своєму королю. Як і просьбу про шлюб.

Тепер тиша в кімнаті стала дуже широкою і глибокою, розділивши нас. Я не міг її зламати. Нарешті Веріті промовив:

— Я показав тобі, як охороняти свої сни, Фітце Чівелрі. Якщо ти забуваєш закривати свій розум, то не винувать інших за те, що ти їм розкрив.

Я придушив свій гнів і проковтнув його.

— Скільки?

— Настільки мало, наскільки це можливо, запевняю тебе. Я більше звик охороняти свої думки, ніж блокуватися від чужих. Особливо від думок такого сильного, хоч і нерівного скіллера, як ти. Я не хотів бути втаємниченим у твоє… таємне побачення.

Він замовк. Я не міг покластися на себе настільки, щоб заговорити. Йшлося не лише про те, що мої приватні справи були так недобре розкриті. Але Моллі! Я не міг уявити, як пояснити це Моллі. Так само я не міг витерпіти думки про ще одне замовчування, яке мало прикривати непромовлену брехню між нами. Як зазвичай, Веріті був так само щирим, як його ім’я. Завинила моя безтурботність. Веріті дуже тихо сказав:

— Правду кажучи, заздрю тобі, хлопче. Якби це залежало від мене, ти міг би побратися хоч зараз. Якщо Шрюд не дасть тобі сьогодні дозволу, збережи у своєму серці та перекажи леді Червоні-Спідниці, що, коли я стану королем, ти будеш вільний одружитися на свій вибір. Я не зроблю з тобою того, що зробили зі мною.

Думаю, тоді я зрозумів усе, що відібрано у Веріті. Одна річ — співчувати чоловікові, якому хтось інший вибрав дружину. І зовсім інша — встати з ліжка коханої і раптом усвідомити, що чоловік, який так багато для тебе значить, ніколи повністю не зазнає того, що я пережив із Моллі. Як гірко, мабуть, було йому дивитися на те, що поєднало нас із Моллі і в чому йому самому навіки відмовлено.

— Дякую, Веріті, — сказав я йому.

Він глянув мені в очі й сумно усміхнувся.

— Добре. Я припускаю… — Він завагався. — Це не обіцянка, тож не сприймай її так. Можливо, я зумію дещо зробити ще й з другим твоїм проханням. Тобі може забракнути часу на… дипломатію, якщо в тебе з’являться інші обов’язки. Важливіші для нас.

— Які саме? — обережно спитав я.

— Мої кораблі ростуть із дня на день, набуваючи форми під руками майстрів. Але я знову відмовлю собі в тому, чого прагну найбільше. Мені не дозволено плавати на них. У цьому є багато здорового глузду. Звідси я можу на все дивитися і всім керувати. Тут не наражаю свого життя на небезпеку з боку піратів червоних кораблів. Тут можу координувати атаки кількох кораблів одночасно й посилати допомогу туди, де вона найпотрібніша.

Він кашлянув.

— А з іншого боку, не відчую повіву вітру, не чутиму, як він лопоче у вітрилах, і ніколи не зможу змагатися з піратами так, як давно цього прагну, — з мечем у руці, вбиваючи швидко й чисто, беручи з них плату кров’ю за кров, яку відібрано в нас.

Риси його обличчя спотворила холодна лють. За мить він уже спокійно продовжив:

— Отож. Щоб ці кораблі діяли якнайкраще, на борту кожного мусить бути хтось, хто принаймні міг би приймати мої повідомлення. Ідеально було б, якби можна передати мені детальну інформацію про те, що відбувається на борту корабля. Сьогодні ти бачив, що мої можливості обмежені. Я можу почути думки деяких людей, так, але не можу ними керувати. Інколи я спроможний знайти когось піддатливішого на мій Скілл і вплинути на його думки. Але це не те саме, що швидка відповідь на пряме питання. Ти колись думав про мореплавство, Фітце Чівелрі?

Сказати, що я був вражений, — це не сказати нічого.

— Я… ви самі мені нагадали, що мої здібності до Скіллу нерівні, сір. А вчора нагадали про те, що під час бою я радше відчайдух, ніж мечник, попри уроки Год…

— А зараз я нагадаю тобі, що тепер зима. До весни зосталося кілька місяців. Я сказав тобі, що це можливо, не більше. Зможу надати тобі лише найпростішу допомогу в тому, що ти мусиш опанувати до того часу. Боюся, що це залежить тільки від тебе, Фітце Чівелрі. Чи зможеш ти до весни навчитися керувати як своїм Скіллом, так і своїм клинком?

— Як ви мені сказали, мій принце. Я не можу обіцяти, але це буде моєю метою.

— Добре. — Веріті довго дивився на мене. — Почнеш сьогодні?

— Сьогодні? Сьогодні я мушу полювати. Не осмілюся знехтувати цим обов’язком навіть для цього.

— Вони не обов’язково виключають один одного. Сьогодні візьми мене з собою.

Якусь мить я дивився на нього, не розуміючи, тоді кивнув на знак згоди. Думав, що він підведеться, піде вдягти зимове вбрання та озброїться мечем. Натомість він простяг до мене руку й узяв за зап’ястя.

Коли його присутність напливала до мене, я інстинктивно опирався. Це не було так, як досі, коли він перегортав мої думки, наче людина, що складає розкидані на столі папери. Цього разу він по-справжньому опанував мій мозок. Я не зазнавав подібного вторгнення, відколи до мене брутально вторгcя Гален. Намагався вирватися, але він тримав мою свідомість так само залізним стиском, як і руку. Все завмерло. Ти мусиш мені повірити. Віриш? — Я стояв, пітніючи та здригаючись, наче кінь, у стійло якого заповзла змія.

Я не знаю.

Подумай про це, — наказав він мені. Трохи відсунувся.

Я все ще відчував, як він чекає, але знав, що не торкається моїх думок. Мій мозок гарячково працював. Доводилося жонглювати надто багатьма речами. Я мусив це зробити, якщо хотів звільнитися від життя вбивці. Це був мій шанс зробити всі таємниці колишніми, замість постійно ховати їх від Моллі. Таке я міг прийняти. Але як зробити так, щоб утримати в таємниці від нього Нічноокого та все, що нас об’єднувало? Я розшукав Нічноокого.

Наш зв’язок таємний. Я повинен його приховувати. Тому сьогодні мушу полювати сам. Ти розумієш?

Ні. Це дурне й небезпечне. Я буду там, але можеш мені повірити, що ніхто мене не побачить і нічого не знатиме.

— Що це ти тільки-но зробив? — вголос озвався Веріті. Його рука далі тримала моє зап’ястя. Я глянув йому в очі. Питання не було суворим. Так він міг спитати малу дитину, що це вона ріже у столярній майстерні. Я стояв заціпенівши. Так прагнув зняти тягар, мати хоч одну особу на світі, яка знала б про мене все, знала, ким я був.

Ти вже маєш, — заперечив Нічноокий.

Це було правдою. Я не міг ризикувати Нічнооким.

— Ви теж мусите мені повірити, — майже мимоволі відповів я моєму королю-в-очікуванні.

А коли він далі задумливо дивився на мене, я спитав:

— Мій принце. Ви вірите?

— Так.

Одне слово, він подарував мені свою довіру, а разом з нею певність: що б я не робив, це не завдасть йому шкоди. Це звучить просто, але те, що король-в-очікуванні дозволив своєму таємному вбивці зберігати від нього таємницю, було приголомшливим вчинком. Багато років тому його батько купив мою вірність за обіцянку їжі, притулку, освіти та срібну шпильку, прип’яту до моєї сорочки. Простий акт довіри Веріті раптом став для мене важливішим за всі ці речі. Любов, яку я завжди до нього відчував, раптом перейшла всі межі. Як я міг йому не вірити?

Він несміливо усміхнувся.

— Ти можеш скіллити, коли захочеш.

Не кажучи більше ні слова, знову ввійшов до мого мозку. Доки його рука торкалася мого зап’ястя, поєднання думок не вимагало жодних зусиль. Я відчував його цікавість і нотку суму, коли він дивився на власне обличчя моїми очима.

Дзеркало милосердніше. Я постарів.

Оскільки він перебував у моїй свідомості, марно було заперечувати.

Це було необхідною жертвою, — погодився я.

Він забрав руку з мого зап’ястя. Певний час я мав приголомшливе подвійне бачення, — дивився і на себе, і на нього. Потім усе заспокоїлося. Він обережно повернувся, щоб укотре глянути на обрій, а тоді закрив від мене цей образ. Без його дотику це стикання свідомостей було зовсім іншим. Я повільно вийшов з кімнати і спустився сходами, наче балансував, несучи повну по вінця склянку вина. Точнісінько. В обох випадках це легше зробити, не дивлячись на вміст і не думаючи про нього так напружено. Просто неси.

Я зійшов до кухні, де ситно поснідав і намагався поводитися природно. Веріті мав рацію. Легше було втримати наш контакт, не зосереджуючись на ньому. Доки інші були зайняті своїми справами, мені вдалося впхнути у свою торбу полумисок сухариків.

— Вибираєшся на полювання? — спитала куховарка, повернувшись. Я кивнув.

— Що ж, будь обережним. А на кого полюватимеш?

— На вепра, — вигадав я. — Але йду тільки вистежити, а не вбити вже сьогодні. Думаю, що це було б чудовою розвагою під час Зимового свята.

— Для кого? Для принца Веріті? Та ти його не витягнеш із замку, синочку. Сидить цілими днями у своїх покоях, а бідний король Шрюд уже кілька тижнів не їв з нами справжньої страви. Не знаю, нащо я й готую його улюблені, якщо таця повертається такою ж повною, як я її посилала. Хіба що принц Регал міг би піти, як не розкуйовдить собі кучерів.

Почувся дружний сміх кухонних дівчат. Мої щоки запалали від зухвальства кухарки.

Спокійно, хлопче. Вони не знають, що я тут. І ніщо, ними сказане, я не оберну проти них. А зараз не видавай нас.

Я відчув потіху Веріті, але заодно і його тривогу. Дозволив собі всміхнутися, подякував кухарці за пиріг із м’ясом, який вона мене змусила взяти, і пішов із замкової кухні.

Сажка непокоїлася у своєму стійлі, нетерпляче чекаючи прогулянки. Доки я її сідлав, повз нас пройшов Барріч. Його темні очі ковзнули по моїй шкіряній одежі, по майстерно зроблених піхвах і прегарному руків’ї меча. Кашлянув, але нічого не сказав. Я ніколи не міг достеменно зрозуміти, що саме Барріч знає про мою роботу. Колись, у горах, я розповів йому про своє тренування на вбивцю. Але це було ще до того, як він дістав удар по голові, намагаючись мене врятувати. Видужавши, зізнався, що цілковито забув день напередодні цього. Але інколи я в цьому сумнівався. Може, то був такий хитромудрий спосіб приховати таємницю, аби її не могли обговорювати навіть ті, що її ділили.

— Будь обережним, — урешті грубувато сказав він. — Пильнуй, щоб кобила не покалічилася.

— Буду обачним, — пообіцяв я йому, а тоді провів повз нього Сажку.

Попри мої численні дотеперішні заняття, усе ще був ранній ранок, а зимового світла цілком вистачало, щоб безпечно пустити коня чвалом. Я й пустив Сажку, дозволивши їй вибрати темп і показати свій сприт, пильнував лише, щоб вона зігрілася, але не спітніла. Завіса з хмар роздерлась, і сонце прослизнуло крізь щілину, торкаючись блискучими пальцями дерев та снігових заметів. Я стримав Сажку, змусивши її до кроку. Ми мали їхати окружною дорогою, щоб дістатися річища струмка. Я не хотів з’їжджати з гостинця, доки в цьому не буде крайньої потреби.

Веріті ні на мить мене не покидав. Це не було так, наче ми розмовляли. Принц радше був утаємничений у мій внутрішній діалог. Він насолоджувався свіжим ранковим повітрям, слухняністю Сажки й молодістю мого тіла. Але що далі від Твердині, то більше я усвідомлював хватку Веріті. З його первісного дотику наше єднання обернулося на спільне зусилля, більше схоже на стискання рук. Я питав себе, чи зумію втримати зв’язок. Не думай про це. Просто роби це. Навіть дихання стає роботою, якщо звертаєш увагу на кожний подих. — Я закліпав очима, раптом зрозумівши, що він зараз у своєму кабінеті, займається своїми звичайними ранковими справами. Чув, як Чарім про щось із ним радиться, наче це було далеким бджолиним гудінням.

Я не міг знайти слідів Нічноокого. Намагався не думати про нього й не озиратися за ним, а відмова від мисленого зв’язку виявилася не легшим завданням, ніж утримування при собі свідомості Веріті. Я так швидко звик сягати до свого вовка й заставати його в стані очікування мого дотику, що почувався самотнім і виведеним з рівноваги. Наче з мого пояса зник улюблений ніж. Єдиним образом, що міг цілковито витіснити його з моєї свідомості, був образ Моллі, та на цьому я теж не хотів зосереджуватися. Веріті не дорікав мені за мої нічні вчинки, але я знав, що він не вважає їх почесними. Я мав неприємне відчуття, що, знайшовши час усе обдумати, погоджуся з ним. Тож боягузливо гнав і цю думку з голови.

Тут я зрозумів, що більшість моїх мислених зусиль витрачається на те, щоб не мислити. Труснув головою і відкрився назустріч дневі. Дорогою, якою я їхав, мало хто користувався. Вона бігла між пологими пагорбами за Оленячим замком, а втоптали її радше вівці та кози, ніж люди. Кілька десятиліть тому блискавка спалила тут дерева. Першими виросли берези й тополі, тепер віття їхнє було голим, лише обтяженим снігом. Цей горбистий край не годився для хліборобства й переважно використовувався для літнього випасання тварин. Але час від часу я відчував запах диму й бачив протоптану стежку, що вела з дороги до хатини дроворуба чи мисливського куреня. То був обшир малих самотніх садиб, заселених сумирними людьми.

Коли я в’їхав до старішої частини лісу, дорога повужчала, а дерева змінилися. Тут темні вічнозелені дерева досі густою юрбою росли близько до краю дороги. Стовбури їхні були незмірно товстими, а під широко розставленими гілками, на лісовій долівці, нерівними горбами лежав сніг. Підлісок був невеликим. Більшість цьогорічного снігу досі зоставалася вгорі, лежачи на пишних хвойних гілках. Тут Сажці легко було звернути з дороги. Ми подорожували під сніговим балдахіном крізь сірувате денне світло. Здавалося, що в напівтемряві велетенських дерев день притих.

Ти шукаєш відомого тобі місця. Маєш певні відомості, де перековані?

Їх бачили на березі струмка, вони їли замерзлого оленя. Ще вчора. Я подумав, що там можна шукати їхніх слідів.

Хто їх бачив?

Я завагався.

Мій друг. Він боїться більшості людей. Але я здобув його довіру, а інколи, побачивши дивні речі, він приходить і розповідає мені.

Гм. — Я відчув застереження Веріті, що обдумував мою стриманість. — Гаразд. Більше не питатиму. Певні таємниці необхідні. Пам’ятаю таку маленьку недоумкувату дівчинку, що приходила до моєї матері й сідала їй біля ніг. Мати її одягала й годувала, давала цяцьки та солодощі. Ніхто ніколи не звертав на неї уваги. Але якось я непоміченим підійшов до них і почув, як вона розповідала матері про чоловіка в таверні, що продавав гарне намисто і браслети. Пізніше, того ж тижня, королівська варта заарештувала розбійника Райфа Багатого в тій самій таверні. Тихі люди часто багато знають.

Справді.

Ми їхали у приязному мовчанні. Часто я мусив собі нагадувати, що Веріті немає тут тілесно. Починаю шкодувати, що ні. Як давно, хлопче, я їхав цими пагорбами просто для того, щоб їхати. Моє життя надто обтяжене обов’язками. Не пам’ятаю, коли я востаннє щось робив просто тому, що хотів цього.

Я кивнув на цю його думку, коли лісову тишу розірвав крик. То був безсловесний крик юної істоти, що раптом урвався на середині звуку. Ще й не встигнувши оговтатися, я послав думки в його напрямку. Мій Віт піймав безсловесну паніку, смертний страх і раптовий жах Нічноокого. Я закрив свою свідомість, але повернув голову Сажки в той бік і підштовхнув її. Схилившись до її шиї, гнав кобилу крізь лабіринт снігових заметів, поламаних гілок і чистої землі на лісовій підстилці. Я піднімався вгору, до вершини пагорба, але так і не досяг швидкості, якої відчайдушно потребував. Діставшись гребеня, побачив сцену, якої ніколи не забуду.

Було їх троє, обдертих, бородатих і смердючих. Гарчали й бурмотіли, змагаючись. Мій Віт не відчув у них жодного знаку життя, але я розпізнав перекованих, яких Нічноокий показав мені минулого вечора. Вона була маленькою, може, трилітньою, мала на собі ясно-жовту вовняну туніку, любовний витвір материнських рук. Змагалися за неї, наче вона була пійманим у сильця кроликом, тягли маленьке тільце за ручки й ніжки, немов сердито перетягували канат, цілковито не зважаючи на іскру життя, яка ще в ній жевріла. Я шалено заревів і вихопив меча, а в цю мить один із перекованих рішуче шарпнув за шийку, ламаючи її. На мій крик один із чоловіків підняв голову й повернувся до мене, його борода зачервонилася від крові. Не чекав її смерті, щоб розпочати жерти.

Я пришпорив Сажку й помчав на них на коні, як утілення помсти. З лісу ліворуч вибіг Нічноокий. Дістався до них ще переді мною, вискочив одному на плечі, широко роззявивши пащу, щоб утопити зуби йому в карк. Інший перекований повернувся до мене, коли я з’їхав униз, без потреби підняв руку, затуляючись від мого меча. Мій удар був таким сильним, що новий гострий клинок наполовину відтяв його шию від тіла, а тоді вклинився у хребет і застряг там. Я витяг з-за пояса ножа і злетів із Сажки, вступивши в бій з чоловіком, що намагався встромити ножа в Нічноокого. Третій перекований ухопив тіло дівчинки й кинувся з ним до лісу.

Наш супротивник бився, як оскаженілий ведмідь, кусаючи нас і ріжучи ножем навіть тоді, коли я розтяв йому черево. Нутрощі звисали йому над поясом, а він усе ще, спотикаючись, тягся за нами. Я не міг навіть гаяти час на той жах, який відчув. Знаючи, що він помирає, покинув його, і ми рвонули в погоню за втікачем.

Нічноокий перетворився на сіру хутряну смугу, що хвилею мчала узбіччям пагорба, а я проклинав свої повільні ноги, намагаючись устигнути за ним. Слід був виразним: утоптаний сніг, кров і огидний сморід цієї істоти. Мої думки туманилися. Присягаюсь, що, біжучи узгір’ям, я думав, що зумію скасувати смерть дівчинки й повернути її назад. Зробити так, наче цього зовсім не було. Те, що мене гнало вперед, було нелогічним поривом.

Перекований здвоїв сліди. Стрибнув на нас із-за дебелого стовбура, кинувши тіло дівчинки на Нічноокого, а тоді плигнув на мене. Був великим і м’язистим, як коваль. На відміну від інших перекованих, яких я бачив, був відгодованим і добре одягненим. Завдячував це своєму розміру та силі. Бився з безмежною люттю зацькованого звіра. Ухопив мене, підняв так, що ногами я не торкався землі, а затим, поваливши на груди, кинувся зверху, вузлуватим передпліччям трощачи мені горло. Наліг на мене зверху, бочкуваті груди на моїх плечах, притовк мої груди та одну руку до землі. Я зумів сягнути назад, двічі затопивши ножа у м’ясистому стегні. Він люто заревів і наліг ще дужче. Притис моє обличчя до замерзлої землі. Чорні крапки попливли мені перед очима, а Нічноокий ще й побільшив своїм тілом тягар на моїй спині. Я вже думав, що мені переломиться хребет. Нічноокий рвав ворогові спину своїми іклами, але перекований притис підборіддя до грудей і вигнув плечі дугою, захищаючись. Знав, що вб’є мене, задушивши. А тоді матиме досить часу, щоб зайнятися вовком.

Від бою рана на моїй шиї розкрилася, і з неї полилася тепла кров. Цей додатковий біль був лише дрібним доповненням до моїх змагань. Я дико крутив головою в його лещатах, а моя кров була слизькою, і це дозволило мені трохи повернути шию. Устиг відчайдушно вдихнути, перш ніж велетень пересунувся і знову мене затис. Почав відхиляти мені голову назад. Якщо не зуміє мене задушити, то просто переламає мою шию. Був достатньо мускулистим, щоб це зробити.

Нічноокий змінив тактику. Він не міг роззявити пащу настільки широко, щоб повністю охопити голову противника, але зумів ухопитися доволі сильно, щоб здерти зубами шкіру йому з черепа. Уп’явся зубами у клапоть його тіла й потягнув. Кров попливла на мене, а перекований безсловесно заревів і припіднявся на колінах, спираючись на мою спину. Однією рукою почав молотити Нічноокого, трохи відпустивши мене. Це дало мені змогу повернутися в його руках, угатити його коліном у слабину, а тоді встромити доброго ножа йому в бік. Біль мусив бути несамовитим, але він мене не випустив. Натомість ударив мене головою, потому охопив мене величезними руками, притис до себе й почав ламати мені груди.

Це все, що я пам’ятаю з битви. Не знаю, що потім на мене найшло, може, той смертний шал, про який розповідають деякі легенди. Я бився зубами, нігтями й ножем, здираючи плоть із його тіла, де тільки міг дістати. Попри те, знаю, що цього було б замало, якби Нічноокий не атакував його ззаду з таким самим безмежним шаленством. Через якийсь час я виповз з-під тіла перекованого. У роті в мене з’явився огидний смак металу, я виплюнув брудне волосся і кров. Обтер руки об штани і протер їх чистим снігом, але ніщо не могло їх відмити.

Ти в порядку?

Нічноокий, тяжко дихаючи, лежав на снігу за ярд чи два від мене. Його щелепи теж були в крові. Я побачив, як він набрав повний рот снігу й ковтнув його. Я встав і, спотикаючись, ступив кілька кроків у його бік. Тоді побачив тіло дівчинки і впав біля нього, провалившись у сніг. Думаю, саме тоді я усвідомив, що запізнився, запізнився ще тоді, коли їх побачив.

Вона була маленька. Гладеньке чорне волосся й темні очі. Найжахливіше те, що її маленьке тільце ще було теплим і пружним. Я взяв її на коліна й відгорнув волосся з її личка. Дрібненьке личко, ще дитячі зуби. Круглі щічки. Смерть ще не затуманила їй погляду, очі, що втупилися в мої, здавалися вкрай здивованими. Її маленькі ручки були пухкенькими, м’якими й покритими смугами крові, що витекла з укусів на раменах. Я сидів на снігу з мертвою дитиною на колінах. От як це воно: почувати дитину в своїх обіймах. Така маленька й така тепла… колись. Така непорушна. Я схилив голову над її гладеньким волоссям і заридав. Раптово мене прошив неконтрольований дрож. Нічноокий нюхнув мою щоку й заскавулів. Сильно штовхнув мене у плече, і зненацька я зрозумів, що закрився від нього. Заспокійливо погладив його, але не міг відкрити свій розум ні йому, ні комусь іншому. Він знову заскавчав, і нарешті я почув тупіт копит. Він лизнув мою щоку, вибачаючись, а затим щез у лісі.

Я, хитаючись, звівся на ноги, усе ще тримаючи дитину. З узгір’я наді мною з’їжджали вершники. Попереду Веріті на своєму вороному, за ним Барріч, Блейд і з півдюжини інших. О жах, була з ними жінка у грубій одежі, сиділа на коні позаду Блейда. Голосно крикнула, побачивши мене, швидко зсунулася з коня і побігла в мій бік, простягаючи руки до дитини. Я не міг витримати страшного світла надії та радості на її обличчі. Її очі на мить змірилися з моїми, і я побачив, як усе на її обличчі помирає. Вона вихопила свою дівчинку з моїх рук, припала до вже захололого личка, до зламаної шийки та закричала. Її розпач затопив мене, як хвиля, змів мої захисні стіни, поніс мене за нею. Крик не затихав.

Я все ще чув його, коли через кілька годин сидів у кабінеті Веріті. Я тремтів разом із вібруванням цього звуку, здригаючись від неконтрольованих довгих судом. Мене роздягли до пояса й посадили на стільці перед вогнем. Цілитель розвів вогонь, а мовчазний, наче камінь, Барріч усував соснові голки та бруд з подряпин на моїй шиї.

— Це й це — не свіжа рана, — зауважив він якоїсь миті, вказавши другу рану на моєму плечі. Я нічого не сказав. Узагалі був неспроможний говорити. Біля нього, у мисці з гарячою водою, набухали сушені квіти ірису, плавало трохи болотного мирту. Він змочив у воді шматок тканини і протер синці на моїй горлянці.

— Коваль мав великі руки, — зауважив він уголос.

— Ти його знав? — спитав цілитель, повертаючись, щоб глянути на Барріча.

— Нема про що й говорити. Я бачив його раз чи два, на Весняне свято, коли деякі купці з околиці приїжджали до міста зі своїми товарами. Він привозив гарні срібні прикраси до упряжі.

Вони знову замовкли. Барріч повернувся до своєї праці. Кров, яка забарвила теплу воду, переважно не була моєю. Крім численних синців і болючих м’язів, я обійшовся подряпинами та величезною ґулею на лобі. Дуже соромився того, що не поранений. Маленька дівчинка померла, я мусив бути бодай пораненим. Не знаю, чому ця думка мала для мене таке значення. Бачив, як Барріч припасовує доладну білу перев’язку на моєму плечі. Цілитель приніс мені горнятко чаю. Барріч узяв його, замислено понюхав, а тоді передав мені.

— Я дав би менше валер’янки, — сказав він чоловікові. Цілитель відступив назад і сів біля каміна.

Увійшов Чарім із тацею їжі. Очистив малий столик і почав розставляти на ньому принесене. За мить після цього до кімнати зайшов Веріті. Зняв плаща й кинув на крісло.

— Я знайшов на ринку її чоловіка, — сказав він. — Той зараз із нею. Вона залишила дитину гратися біля порога, а сама пішла до струмка по воду. Коли повернулася, дитина зникла.

Він зиркнув на мене, але я не міг подивитися йому в очі.

— Ми знайшли її, коли вона кликала свою маленьку в лісі. Я знав… — Раптом глянув на цілителя. — Дякую, Деме. Якщо ти закінчив із Фітцом Чівелрі, то можеш іти.

— Я навіть не глянув на…

— З ним усе гаразд.

Барріч обв’язав довгою смугою тканини мої груди, протягнув її під протилежним плечем, тоді зверху, стараючись закріпити перев’язку на моїй шиї. Даремно старався. Укус був одразу ж над м’язом між вершечком плеча та шиєю. Я намагався знайти щось кумедне в роздратованому погляді, який цілитель кинув на Барріча, виходячи. Той навіть не помітив цього.

Веріті підсунув крісло, щоб сісти лицем до мене. Я підніс горнятко до губ, але Барріч знехотя простяг руку й забрав його в мене.

— Після вашої розмови. Тут досить валер’янки, щоб звалити тебе з ніг.

Відійшов з горнятком. Я побачив, як він вилив половину вмісту, розвівши залишок гарячою водою. Зробив це, схрестив руки на грудях і сперся об камін, дивлячись на нас.

Я перевів погляд на Веріті й чекав, коли він заговорить.

Він зітхнув.

— Я бачив дитину разом із тобою. Бачив, як вони за неї билися. Тоді ти раптово зник. Наш зв’язок розірвався, і я не міг тебе знайти, хоча й використав усю свою силу. Я знав, що ти в небезпеці, і рушив, щоб дістатися до тебе так швидко, як тільки міг. Мені прикро, що я не був швидшим.

Я прагнув відкритися і розповісти Веріті все. Але це могло бути надмірним відкриттям. Те, що я знаю таємниці принца, не дає мені права їх розкривати. Я глянув на Барріча. Він ретельно вивчав стіну. Тоді я офіційно промовив:

— Дякую вам, принце. Ви не могли прийти швидше. І навіть якби це зробили, однаково було б запізно. Вона померла саме в ту мить, як я її побачив.

Веріті глянув на свої руки.

— Я це знав. Знав це краще, ніж ти. Я тривожився за тебе. — Подивився на мене і спробував усміхнутися. — Найзнаменнішою часткою твого стилю битви є неймовірна здатність до виживання.

Краєм ока я побачив, як Барріч змінився на виду, розкрив було рота, намагаючись щось сказати, а тоді знову його закрив. Мене пронизав крижаний холод. Він бачив тіла перекованих, бачив сліди. Він знав, що я не сам з ними бився. Це була єдина річ, що могла зробити день ще гіршим. Я почувався так, наче моє серце раптово завмерло й заледеніло. Те, що Барріч нічого не сказав, залишивши свої звинувачення для розмови віч-на-віч, тільки погіршило ситуацію.

— Фітце Чівелрі? — покликав Веріті, змусивши мене повернути йому свою увагу.

Я здригнувся.

— Даруйте, мій принце.

Він засміявся так, що аж злегка пирхнув.

— Годі вже цього «мій принце». Запевняю тебе, що тепер я не сподіваюся цього ні від тебе, ні від Барріча. Ми з ним доволі давно знайомі, у такі моменти, як цей, він не називав мого брата «своїм принцом». Згадай, що для мого брата він був людиною короля. Чівелрі черпав з його сили й часто робив це не надто ніжно. Я певний: Барріч знає, що я теж тебе так використовував. І знає, що я сьогодні їхав із тобою, дивився твоїми очима, аж доки ти не дістався вершини того гребеня.

Я глянув на Барріча, який повільно кивнув. Ми обидва не розуміли, чого нас тут затримують.

— Я втратив контакт із тобою, коли ти впав у шал битви. Якщо я маю тебе використати, як бажаю, такого не повинно бути.

Веріті якусь мить барабанив пальцями об своє стегно.

— Єдиний спосіб, яким я можу навчити тебе цього, — це постійна практика. Баррічу, Чівелрі сказав мені колись, що у притузі ти краще орудуєш сокирою, ніж мечем.

Барріч мав здивований вигляд. Геть не сподівався, що Веріті знав це про нього. Повільно кивнув головою.

— Він глузував з мене. Казав, що це знаряддя зарізяки, а не зброя джентльмена.

Веріті дозволив собі усмішку, легку, майже не розтуляючи губ.

— Саме враз для стилю Фітца. Навчиш його ним володіти. Я не вірю, що Год навчає бодай загальних засад користування. Хоча навчала б, якби попросив. Але я волів би, щоб це був ти. Бо хочу, щоб Фітц практикувався підтримувати наш зв’язок під час науки. Якщо об’єднаємо два уроки разом, то, може, нам вдасться опанувати обидва. А якщо це ти його навчатимеш, він не відвертатиме свою увагу на те, щоб утримати мою присутність у таємниці. Можеш це зробити?

Барріч не зумів повністю приховати свого збентеження.

— Можу, мій принце.

— То й зроби це, прошу. Почни вже завтра. Що раніше, то краще для мене. Я знаю, що ти маєш багато інших обов’язків і всього кілька годин для себе. Не вагайся передати певні обов’язки Гендзові на час, коли будеш зайнятий з Фітцом. Гендз видається дуже здібною людиною.

— Він такий, — погодився Барріч. Обережно. Бо це була ще одна дрібка інформації напохваті у Веріті.

— От і гарно, — Веріті відкинувся на кріслі. Оглянув нас обох, наче інструктував повнісіньку кімнату людей. — Хтось ще має якісь труднощі?

Я зрозумів це питання як чемне завершення розмови.

— Сір? — спитав Барріч. Його низький голос був дуже тихим і невпевненим. — Якщо я можу… Я маю… Я не збираюся ставити під сумнів розпорядження мого принца, але…

Я стримав віддих. От і воно. Віт.

— Говори, Баррічу. І я думав, наче з’ясував, що з цим «моїм принцом» слід припинити. Що тебе непокоїть?

Барріч випростався і глянув королю-в-очікуванні просто в очі.

— Чи це… годиться? Законний чи ні, однаково він син Чівелрі. Те, що я бачив сьогодні…

Раз заговоривши, він уже не міг стриматися. Змагався, щоб не показати гніву у своєму голосі.

— Ви його послали… Сам-один пішов на ту бійню. Більшість інших хлопців його віку вже були б мертвими. Я… намагаюся не втручатися не у свої справи. Знаю, що є багато способів служити моєму королю, деякі з них не такі гарні, як інші. Але в горах… і те, що я бачив сьогодні. Не могли ви знайти для цього когось іншого, а не дитину вашого брата?

Я знову глянув на Веріті. Уперше в житті я побачив на його обличчі такий сильний гнів. Виражали це почуття не посмішка, не насуплені брови, а лише дві гарячі іскри у глибині його темних очей. Губи стислися у пласку лінію. Але говорив він рівним голосом.

— Глянь ще раз, Баррічу. Не дитина там сидить. І ще раз подумай. Я його не самого послав. Я його супроводжував, а в цій ситуації ми очікували лише вистежування, не прямої сутички. Вийшло інакше. Але він вижив. Як це вже було з ним раніше. І, ймовірно, буде в майбутньому.

Веріті раптово зупинився. Повітря в кімнаті, що аж кипіло від емоцій, зненацька натисло на мої органи чуття. Здається, навіть Барріч це відчув, бо зиркнув на мене, а тоді виструнчився, як солдат за командою «пильнуй!» Веріті тим часом кружляв кімнатою.

— Ні. Це не те, що я вибрав би для нього. Це не те, що я вибрав би для себе. Якби ж він народився за кращих часів! Або народився на шлюбному ложі, а мій брат далі сидів на престолі! Але ж не дано такого ні мені, ні йому. Ні тобі! Тож він служить, як і я. Побий мене грім, Кеттрікен має цілковиту рацію. Король є жертовним свого народу. І його небіж теж. Там, угорі, була сьогодні бійня. Я знаю, про що ти, я бачив, як Блейд відійшов убік, щоб виблювати, угледівши те тіло, я бачив, як він сторонився Фітца. Не знаю, як цей хлопець… цей мужчина вижив там. Бо робив те, що мусив, так гадаю. То що ж я можу зробити, чоловіче? Що ж я можу? Я його потребую. Потребую до тієї бридкої таємної битви, бо він єдиний споряджений і вивчений, аби її вести. Так мій батько посилає мене до цієї вежі й наказує мені спалювати свідомість вистежуваннями та брудними вбивствами. Що не мусив би робити Фітц, які вміння не мусив би він прикликати…

(Серце моє завмерло, дихання у грудях скрижаніло)

— нехай їх використовує. Бо саме про це тепер ідеться. Про виживання. Бо…

— Це мій народ. — Я не усвідомлював, що кажу це вголос, аж доки вони обоє не обернулися, дивлячись на мене. Раптова тиша в кімнаті. Я глибоко вдихнув. — Багато років тому один старий чоловік сказав, що колись я це зрозумію. Сказав, що люди Шести герцогств — це мій народ, що дбати про них, відчувати їхні рани, як власні, — це у мене в крові.

Я закліпав очима, проганяючи з них Чейда і той день у Форджі.

— Він мав рацію, — зумів я сказати за мить. — Сьогодні вони вбили мою дитину, Баррічу. І мого коваля, і тих двох інших чоловіків. Не перековані. Пірати червоних кораблів. Я мушу мати їхню кров за кров. Мушу прогнати їх зі свого узбережжя. Це так просто, як їсти чи дихати. Я мушу це зробити.

Їхні очі зустрілися над моєю головою.

— Кров заговорить, — спокійно зауважив Веріті. Але в його голосі чутно було запал і гордість, що стримала цілоденне тремтіння мого тіла. У мені наростав глибокий спокій. Я сьогодні зробив добру справу. Раптом зрозумів це як фізичний факт. Бридка принизлива робота, але моя, і я її добре зробив. Для мого народу. Я повернувся до Барріча, а він дивився на мене тим замисленим поглядом, яким зазвичай оглядав незвичайно перспективне маля з нового виводку.

— Я його навчу, — пообіцяв він Веріті. — Тих кількох трюків із сокирою, які я знаю. І ще дечого. Маємо почати зранку, ще до світанку?

— Гаразд, — погодився Веріті, перш ніж я зумів заперечити. — А тепер їжмо.

Я раптом відчув сильний голод. Звівся, щоб підійти до столу, але зненацька Барріч став біля мене.

— Умий обличчя та руки, Фітце, — м’яко нагадав він мені.

Пахуча вода в умивальній мисці Веріті потемніла від крові коваля, коли я занурив у неї руки.

Розділ 14 Зимове свято

Зимове свято відзначає найтемнішу частину року, але водночас і знаменує повернення світла. Упродовж перших трьох днів Зимового свята ми віддаємо честь темряві. У розповідях казкарів та лялькових виставах ідеться про часи відпочинку, і всі ці розповіді завжди добре закінчуються. Вживається в їжу солона риба та вуджене м’ясо, вирощені корені та плоди з минулого літа. Затим, посередині свята, відбувається полювання. Проливається нова кров, аби вшанувати перелом року, а нове м’ясо приносять до столу свіжим, щоб їсти його із зерном торішнього врожаю. Наступні три дні — це дні, коли годиться дивитися назустріч майбутньому літу. На кросна накладають яскраві нитки, а ткачі займають кінець Великої зали, щоб змагатися між собою в тому, хто спроможеться на найбарвистіші взірці та найлегше ткання. Водночас розповідають історії про початок речей і про те, що тоді діялося.

Ще того вечора я намагався побачити короля. Попри все, що сталося, я не забув своєї обіцянки. Але Воллес завернув мене, кажучи, що король Шрюд погано почувається і нікого не приймає. Я мав сильне бажання погрюкати у двері та покликати блазня, щоб він змусив Воллеса впустити мене. Але я цього не зробив. Не був таким упевненим у блазневій приязні, як колись. Ми з ним не зустрічалися від часу його останньої глузливої пісеньки. Думка про блазня нагадала мені його слова, і, повернувшись у свою кімнату, я ще раз засів за манускрипти Веріті.

Від читання мене хилило на сон. Навіть розведена валер’янка була надто сильною. Руки й ноги мені помліли. Я відсунув сувої не розумнішим, ніж був до того. Задумався про інші шляхи. Можливо, публічно проголосити на Зимовому святі, що шукають навчених Скіллу, хай якими старими і слабкими вони були? Чи підставило б це тих, хто відгукнеться, під удар? Я знову подумав про очевидних кандидатів. Ті, що тренувалися зі мною. Жоден з них не відчував до мене симпатії, але це не означало, що вони не були вірними Веріті. Можливо, отруєні методиками Галена, але чи не можна це вилікувати? Я одразу виключив Августа. Останній його досвід зі Скіллом у Джампі випалив його вміння. Подейкували, що він тихо перебрався до якогось міста над рікою Синьою й дочасно постарів. Але були й інші. Восьмеро з нас витримали тренування, а семеро повернулося з випробування. Я провалився, Август вигорів дочиста. Зосталося п’ять.

Невелика група. Я задумався, чи всі мене ненавиділи так сильно, як Серена. Вона звинувачувала мене у смерті Галена й не приховувала цього від мене. Чи інші знали, що сталося? Я намагався згадати всіх. Джастін. Дуже самозакоханий і дуже гордий зі свого Скіллу. Каррод. Колись він був сонним, але приємним хлопцем. Я кілька разів бачив його, відколи він став членом групи, його очі здавалися майже порожніми. Так наче з того, ким він був колись, нічого не зосталося. Барл дозволив своїй фізичній силі занидіти й заріс жиром, відколи дістав можливість займатися Скіллом, замість заробляти на життя столяруванням. Вілл завжди був непримітним. Скілл цього не змінив. А все ж усі вони довели, що володіють Скіллом. Чи зуміє Веріті їх перевчити? Можливо. Але коли? Коли він знайде час на це додаткове заняття?

Хтось надходить.

Я прокинувся. Виявляється, що лежав на своєму ліжку долілиць, довкола мене валялися сувої. Я не збирався засинати й рідко коли так глибоко спав. Якби Нічноокий не пильнував мене за допомогою моїх власних органів чуття, то я б і вухом не повів. Дивився, як двері моєї кімнати повільно прочиняються. Вогонь вигасав, у кімнаті було мало світла. Я не замкнув дверей на замок, бо не сподівався, що засну. Лежав непорушно, міркуючи, хто ж це прийшов, маючи надію застукати мене зненацька. А може, хтось сподівався, що в кімнаті буде порожньо, хтось, що, можливо, прийшов по сувої? Я поклав руку на запоясний ніж, напружив м’язи для стрибка. Якась постать вислизнула з-за дверей, тихо їх зачинила. Я витяг ніж із піхов.

Це твоя самиця. — Десь далеко позіхнув і потягнувся Нічноокий. Його хвіст ліниво мотнувся. Я глибоко вдихнув. Моллі, — підтвердив я задоволено, відчувши її солодкий запах, а затим — несамовите фізичне збудження. Я лежав нерухомо, заплющивши очі, та дозволив їй підійти до ліжка. Почув її тихий осудливий вигук, а тоді шелест, з яким вона збирала розкидані сувої та акуратно складала їх на столі. Невпевнено торкнулася моєї щоки.

— Новачок!

Я не міг перебороти спокуси і вдавав, що сплю. Вона сіла біля мене, а ліжко солодко подалося під її теплою вагою. Похилилася наді мною, а коли я лежав нерухомо, торкнулася своїми м’якими губами моїх. Я випростав руку, притягнув її до себе, сам собі дивуючись. Ще вчора я був не надто доторкуваною особою: дружнє поплескування по плечі, випадкові поштовхи в натовпі або, що останнім часом аж надто часто повторювалося, спроби мене задушити — оце й усі мої особисті дотики. І тоді минула ніч, а зараз це. Вона доцілувала мене, а потім лягла поруч зі мною, обережно примостившись і притулившись. Я глибоко вдихнув її запах і знову завмер, насолоджуючись тим, як її тіло торкається мого, даруючи йому тепло. Це почуття було наче мильна бульбашка, несена вітром: я боявся навіть дихати, щоб воно не зникло.

Мила, — погодився Нічноокий. — Буде менше самотності. Більше схоже на зграю.

Я заціпенів і трохи відсунувся від Моллі.

— Новачку, що не так?

Моє. Це моє, а тобі до нього зась. Я цим не ділюся. Зрозумів?

Самолюб. Це ж не м’ясо, поділишся — не поменшає.

— Хвилиночку, Моллі! Це мені м’яз зсудомило.

Який? — Самовдоволено зашкірився.

Ні, це не так, як м’ясо. Я завжди ділився з тобою м’ясом та притулком і завжди стану поруч з тобою до бою, якщо ти мене потребуватимеш. Завжди дозволю тобі приєднатися до мене на полюванні й завжди допоможу тобі полювати. Але це моя… самиця. Я мушу мати її лише для себе. Сам.

Нічноокий пирхнув, почухав там, де вкусила блоха.

Ти завжди проводиш неіснуючі межі. М’ясо, полювання, оборона території і самиці… це все зграя. Якщо вона приведе щенят, хіба ж я для них не полюватиму? Не захищатиму їх?

Нічноокий… Не можу тобі цього пояснити. Я мусив порозмовляти з тобою раніше. А тепер підеш? Обіцяю, що ми це обговоримо. Пізніше.

Я чекав. Нічого. Жодного його знаку. Один пішов, один зостався.

— Новачку, все гаразд?

— Зі мною все добре. Я лише… хвилинку.

Думаю, це була найскладніша річ, яку я будь-коли зробив. Моллі біля мене раптом завагалася, от-от встане й піде від мене. Я мусив сконцентруватися на знаходженні меж, на поміщенні своєї свідомості всередині мого тіла й на встановленні кордонів моїх думок. Глибоко вдихнув і повільно видихнув. Підтягування збруї. Завжди воно мені це нагадувало і я завжди вдавався до цього образу. Не надто вільно, щоб не зісковзувала, не надто тісно, щоб не сковувала. Обмежитися власним тілом, щоб не збудити Веріті.

— Я чула поголос, — почала Моллі, а тоді зупинилася. — Вибач. Мені не слід було приходити. Я думала, що тобі це потрібно… але, можливо, тобі саме потрібно побути наодинці.

— Ні, Моллі, прошу, Моллі, вернися, вернися. — І я рвонувся через ліжко та прихитрився піймати край її спідниці.

Вона повернулася до мене, усе ще неспокійна.

— Ти завжди саме те, що мені потрібно. Завжди.

На її губах з’явилася усмішка, і вона присіла на край ліжка.

— Ти здавався таким далеким.

— Я був таким. Інколи просто мушу прочистити мозок.

Я замовк, не певний, що ще можу сказати, не обманюючи її. Вирішив більше цього не робити. Потягся до неї і взяв її за руку.

— Ох, — сказала вона за мить. Настала ніякова пауза, бо я більше нічого не пояснював. — Усе добре? — обережно спитала вона ще за кілька хвилин.

— Зі мною все гаразд. Я сьогодні не дістався до короля. Намагався, але він погано почувався і…

— Твоє обличчя в синцях. І подряпинах. Ходив поголос…

Я тихо зітхнув.

— Поголос?

Веріті наказав мовчати всім своїм людям, що були свідками сьогоднішньої пригоди. Ні Барріч, ні Блейд нічого б не сказали. Можливо, що й ніхто інший не розмовляв із непричетними. Але люди завжди розмовлятимуть про те, що разом бачили, і небагато треба, щоб їх підслухати.

— Не грайся зі мною в піжмурки. Якщо не хочеш розповісти, так і скажи.

— Король-в-очікуванні просив, щоб ми нічого не казали. Це не те саме, щоб я не хотів.

Моллі трохи подумала.

— Думаю, що не те саме. І знаю, що не слід мені слухати плітки. Але це був такий дивний поголос… тіла привезли до Твердині, щоб спалити. А ще була дивна жінка, цілісінький день голосила й голосила на кухні. Сказала, що перековані викрали та вбили її дитину. І хтось сказав, що ти з ними бився, намагаючись урятувати дитину, а інший сказав, що ні, що ти на них наткнувся, коли на них напав ведмідь. Чи щось таке. Поголос був такий заплутаний. Хтось казав, що ти всіх їх повбивав, а тоді ще один, що допомагав спалювати тіла, сказав, що принаймні двох із них рвав якийсь звір.

Вона замовкла і глянула на мене. Я не хотів про це думати. Не хотів ні обманювати її, ні навіть казати їй правду. Я нікому не міг розповісти всю правду. Просто дивився їй в очі і прагнув, щоб усе в нас було простішим.

— Фітце Чівелрі!

Ніколи не звикну до цього імені з її вуст. Я зітхнув.

— Король просив нас нікому про це не казати. Але… так, перековані вбили дитину. Я був там, але запізнився. Це була найогидніша, найсумніша річ, яку я тільки бачив.

— Вибач. Я не хотіла вивідувати. Це просто тяжко, не знати…

— Знаю… — Я потягся, щоб торкнутися її волосся. Вона притулилася головою до моєї руки. — Я казав тобі колись, що бачив сон про тебе в Сілбеї. Мандрував тоді із Гірського королівства і всю дорогу до Оленячого замку не знав, чи ти вижила. Часом думав, що льох привалив палаючий дім, а часом — що тебе прикінчила жінка з мечем…

Моллі спокійно глянула на мене.

— Коли дім завалився, на нас сильно повіяло іскрами та димом. Її це засліпило, але я стояла спиною до пожежі. Я… я вбила її сокирою. — Раптом вона затремтіла. — Я нікому про це не казала. Нікому. Звідки ти знаєш?

— Я бачив це уві сні. — Легенько потяг її за руку, і вона опустилася на ліжко біля мене. Пригорнув і відчув, що вона дрижить усім тілом. — Мені інколи сняться віщі сни. Нечасто, — тихо сказав я.

Вона відсунулася від мене. Пильно оглянула моє обличчя.

— Ти не брехав би мені про це, Новачку?

Це було болісне питання, але я на нього заслужив.

— Ні. Це не брехня. Клянуся тобі. І клянуся, що ніколи не збрешу…

Її пальці торкнулися моїх губ, зупиняючи їх.

— Я сподіваюся провести з тобою решту життя. Не складай мені обітниць, які не зможеш виконувати до кінця своїх днів.

Друга її рука зайнялася шнурівкою моєї сорочки. Настала моя черга затремтіти.

Я цілував її пальці. А потім її вуста. Якоїсь миті Моллі встала і взяла двері на засув. Пам’ятаю, як палко я молився, щоб саме цієї ночі Чейд не повернувся зі своєї подорожі. Він не повернувся. Зате я тієї ночі подорожував до далекого краю, до місця, що ставало все більш знайомим, але через це не менше чудовим.

Вона пішла посеред ночі, спершу мене розбуркавши, щоб я прокинувся і зачинив за нею двері. Хотів одягтися і провести її до кімнати, але Моллі обурено відмовилася, запевнивши, що сама може піднятися сходами і що менше нас бачитимуть разом, то краще. Я неохоче визнав, що це логічно. Сон, у який я провалився, був глибшим ніж той, який спричинила валер’янка.

Наступного разу я прокинувся від грюкання і крику. Схопився на ноги, очманілий та ошелешений. За мить грюкання перетворилося на стукіт у двері, а крик — на повторення Баррічем мого імені.

— Хвилинку! — насилу сказав я. Усе тіло боліло. Я натягнув щось на себе й пошкутильгав до дверей. Мої пальці довго змагалися із замком.

— Що сталося? — спитав я.

Барріч лише глянув на мене. Був уже вмитий та одягнений, волосся й борода розчесані. Ніс із собою дві сокири.

— Ох.

— Кімната Веріті у вежі. Поспішай, ми вже запізнюємося. Але спершу вмийся. Чим це пахне?

— Ароматичні свічки, — вигадав я. — Для спокійного сну.

Барріч пирхнув.

— Мені б від цього запаху спокійні сни не снилися. Це ж пижмо, хлопче. Уся твоя кімната ним пропахла. Зустрінемось у вежі.

І вийшов, упевнено крокуючи коридором. Я приголомшено повернувся до своєї кімнати, зрозумівши, як він уявляє собі ранній ранок. Ретельно вмився холодною водою, без особливої радості, але не було часу її підігріти. Тоді пошукав свіжого вбрання і саме його вдягав, коли у двері знову хтось загрюкав.

— Уже майже зібрався! — крикнув я. Грюкання тривало далі. Це означало, що Барріч сердиться. Що ж, я теж. Міг би зрозуміти, як усе в мене болить. Я відчинив двері йому назустріч, а до кімнати легко, наче цівка диму, прослизнув блазень. Мав на собі новий строкатий костюм, чорно-білий. Рукави його сорочки були вишиті чорними виткими лозами, що звивалися довкола рук, наче плющ. Обличчя над чорним коміром було білим, ніби зимовий місяць. «Зимове свято», — подумав я. Цієї ночі починається Зимове свято. Як же довго тяглася ця зима, уп’ятеро довше, ніж будь-яка інша, мені знайома. Але цієї ночі ми почнемо відзначати її середину.

— Чого тобі? — спитав я, не маючи охоти на його дурощі.

Він глибоко і з визнанням потяг носом.

— Дещо з того, що було тут з тобою, було милим, — ствердив він, а тоді зграбно відстрибнув, побачивши мою міну. Я розсердився. Він легко виплигнув на середину мого розбурханого ліжка, а тоді перескочив на другий бік так, що ліжко нас розділило. Я кинувся за ним.

— Хто завгодно, окрім вас! — кокетливо крикнув він і по-дівочому затріпотів до мене рукавами. Тоді знову відступив.

— У мене немає для тебе часу, — неприязно сказав я. — Веріті мене чекає, а я не можу гаяти його час. — Скотився з ліжка і встав, щоб поправити вбрання. — Виходь з моєї кімнати.

— Ах, який тон. Був час, коли ти краще розумів жарти.

Крутнувся в піруеті, опинився посередині моєї кімнати, а тоді різко зупинився.

— Ти справді на мене сердишся? — просто запитав він.

Я вкрай здивувався, що вперше в житті він говорить без натяків.

— Сердився, — обережно відповів я, задумуючись, чи не навмисне він мене провокує. — Ти виставив мене блазнем того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

Він похитав головою.

— Не присвоюй собі чужих титулів. Лише я блазень. А блазень — це завжди лише той, хто я. Особливо того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

— Ти змусив мене засумніватися в нашій дружбі, — відверто сказав я.

— Ну добре. Не сумніваюся, що інші теж повинні завжди сумніватись у ній, якщо ми хочемо зостатися щирими друзями.

— Я здогадався. Ти влаштував це, щоб пустити чутку про зіткнення між нами. Гаразд, я розумію. Та все одно мушу йти.

— Що ж, прощавай. Гарно розважайся, граючись із Баррічем сокирами. Остерігайся, щоб він не ввігнав тебе в нетяму тим, чого сьогодні навчатиме.

Він підкинув два полінця до майже згаслого вогню в моєму каміні та влаштував цілий спектакль, умощуючись перед ним.

— Блазню, — почав я з почуттям незручності. — Ти мій приятель, знаю. Але я не хочу, щоб ти залишався тут, у моїй кімнаті, без мене.

— А я не хочу, щоб хтось інший входив до моєї кімнати без мене, — глузливо відрізав він.

Я почервонів.

— Це було давно. І я попросив у тебе пробачення за свою цікавість. Запевняю тебе, що ніколи більше цього не робив.

— І я теж ніколи більше цього не робитиму, тільки раз. А коли повернешся, попрошу в тебе пробачення. Так годиться?

Я запізнювався. Це не додасть Баррічу доброго настрою. Не було жодної ради. Я сів на краю пом’ятого ліжка. Ми лежали тут із Моллі. Раптом воно стало особистим простором. Я намагався наче випадково покрити ковдрою пухову перину.

— Чому ти хочеш залишитися в моїй кімнаті? Потрапив у небезпеку?

— Я живу в небезпеці, Фітці-фітце. Як і ти. Ми всі в небезпеці. Я хотів би провести тут кілька годин і спробувати знайти вихід із цієї небезпеки. Або принаймні спосіб її зменшити.

Він значуще повів плечем у бік розкиданих сувоїв.

— Мені довірив їх Веріті, — з тривогою сказав я.

— Очевидячки, тому, що вважає тебе людиною, думкам якої вірить. То, може, подумай, що безпечно довірити їх мені?

Одна річ — довірити комусь власне майно. І зовсім інша — дозволити йому взяти те, що дали мені на збереження. Моя довіра до блазня не підлягала сумніву. Та все-таки.

— Можливо, розумніше було б спершу запитати Веріті? — запропонував я.

— Що менше зв’язків між Веріті та мною, то краще для нас обох, — рішуче промовив блазень.

— Ти неприхильний до Веріті? — Мене це вразило.

— Я блазень короля. Він король-в-очікуванні. Тож хай почекає. Як стане королем, я буду його блазнем. Якщо до того часу він не доведе нас усіх до погибелі.

— Я не хочу чути нічого, сказаного проти принца Веріті, — тихо сказав я йому.

— Ні? То привчайся ходити із затканими вухами.

Я підійшов до дверей, поклав руку на засув.

— Ми вже мусимо йти, блазню. Я спізнююсь.

Його зневага до Веріті так глибоко мене пройняла, наче була завдана мені самому.

— Не будь блазнем, Фітце. Це моя роль. Людина може служити тільки одному панові. Хай там що кажуть твої вуста, твій король — це Веріті. Я тебе за це не винувачу. Чи ти звинувачуєш мене за те, що мій король — Шрюд?

— Я тебе не звинувачую. І не висміюю його в тебе перед очима.

— І не приходиш його відвідати, хай скільки я тебе про це просив.

— Учора я був перед його дверима. Мене завернули. Сказали, що йому недобре.

— Коли б це сталося перед дверима Веріті, чи ти так покірно послухався б?

Це змусило мене зупинитися і замислитися.

— Ні. Думаю, що ні.

— То чому ж ти так легко від нього відступився? — тихо сказав блазень голосом засмученої людини. — Чи не краще б Веріті зблизитися зі своїм батьком, замість переманювати до себе його людей?

— Мене не переманювали. Радше це Шрюд не хоче більше мене бачити. Що ж до Веріті, то я за нього не говоритиму. Але всі знають, що з двох своїх синів Шрюд віддає перевагу Регалові.

— Усі це знають? А чи всі знають, що насправді на серці в Регала?

— Дехто знає, — коротко сказав я. Це була небезпечна розмова.

— Подумай про це. Ми обоє служимо тому королю, якого любимо найбільше. Але є ще один, якого любимо найменше. Не думаю, щоб моя і твоя відданість якось суперечили одна одній, Фітце, доки ми єдині в тому, кого любимо найменше. Іди. Зізнайся мені, що ти мав замало часу, аби оглянути сувої, а я тобі нагадаю, що час, якого ти не мав, проминув нам надто швидко. Це не те завдання, що може чекати, коли тобі зручно буде ним зайнятися.

Я вагався. Блазень підійшов до мене ближче. У його очі завжди тяжко було дивитися, а ще тяжче — щось у них прочитати. Але з виразу його губів я зрозумів, що він у відчаї.

— Поміняймося. Запропоную тобі щось, чого ти ніде більше не знайдеш. Обіцяю тобі збережену мною таємницю, після того, як ти дозволиш мені перешукати ці сувої, щоб розгадати таємницю, якої там, може, й немає.

— Яку таємницю? — неохоче спитав я.

— Мою таємницю. — Він відвернувся від мене і глипнув на стіну. — Таїну блазня. Звідки прийшов він, а також навіщо?

Скоса зиркнув на мене й нічого більше не сказав.

Десятилітня цікавість ожила в мені.

— Безкоштовно? — спитав я.

— Ні. Як я вже сказав, це пропозиція обміну.

Я трохи подумав:

— До зустрічі пізніше. Як виходитимеш, добре зачини двері.

І я вислизнув з кімнати.

Коридорами вже снували слуги. Я дуже запізнювався. Змусив себе до скрипучого галопу, тоді перейшов на біг. Не пригальмував на сходах до вежі Веріті, здолавши їх усі. Постукав один раз, а тоді ввійшов.

Барріч повернувся до мене, вітаючи насупленою міною. Спартанське умеблювання кімнати зсунуте було під одну стіну, окрім крісла Веріті біля вікна. Той уже сидів у ньому. Поволі повернув до мене голову, а його очі все ще наче дивилися в далечінь. У рисах його обличчя, особливо в губах, з’явився одурманений вираз розслаблення, вигляд якого завдавав болю тому, хто знав, що це означає. Його мучив голод Скіллу. Я боявся, що те, чого він хоче мене навчити, ще підживить і збільшить цей голод. Але хто ж із нас міг сказати «ні»? Я дечого вчора навчився. Не був то приємний урок, але, раз цього навчившись, не будеш таким, як раніше. Тепер я знав: зроблю все, на що тільки спроможний, аби відігнати червоні кораблі від наших берегів. Я не був королем, мені ніколи не бути королем, але народ Шести герцогств був моїм так само, як Чейдовим. Тепер я зрозумів, чому Веріті так нерозсудливо витрачає себе.

— Дуже перепрошую, що запізнився. Мене затримали. Але я готовий починати негайно.

— Як почуваєшся? — з непідробною цікавістю спитав Барріч.

— Дещо скутий, сер, крихту. Біг сходами трохи мене розігрів. І болить після вчорашнього. Але, крім того, усе гаразд.

На його обличчі з’явився веселий зблиск.

— Руки не тремтять, Фітце Чівелрі? В очах не темніє? Голова не паморочиться?

Я на мить зупинився, щоб обдумати.

— Ні.

— Щоб я так жив, — порснув сміхом Барріч. — Очевидячки, найкращі ліки для тебе — це тебе побити. Згадаю це наступного разу, коли ти потребуватимеш лікаря.

Упродовж наступної години він намагався втілити в життя свою нову медичну теорію. Для першого уроку леза сокир були притуплені та обв’язані ганчір’ям, але це не врятувало мене від синців. Правду кажучи, більшість із них я заробив через власну незграбність. Цього дня Барріч не намагався завдавати ударів, він лише вчив мене користуватися не тільки лезом, а всією зброєю, включно з обухом і топорищем. Підтримування зв’язку з Веріті не вимагало зусиль, бо він залишався з нами, у тій самій кімнаті. Цього дня не розмовляв зі мною подумки, не обдаровував порадами, зауваженнями чи застереженнями, лише дивився моїми очима. Барріч сказав мені, що сокира — не якась там вишукана зброя, але дуже навіть годиться, якщо нею правильно користатися. Під кінець уроку я зауважив, що він поводився зі мною м’яко з огляду на мої попередні рани. Веріті відпустив нас, і ми обоє зійшли сходами, куди повільніше, ніж я збігав ними вгору.

— Завтра приходь вчасно, — суворо попередив мене Барріч, коли ми розлучалися біля кухонних дверей. Він повертався до стайні, а я хотів поснідати. Їв так, як давно вже мені не траплялося, з вовчим апетитом, і міркував про джерело моєї раптової життєвої енергії. На противагу Баррічу, я не вважав таким жодне побиття. «Моллі, — думав я, — своїм дотиком зцілила те, чого не привели б до ладу всі трави й цілорічний відпочинок». Переді мною зненацька постав і розтягнувся довгий день, заповнений нестерпними хвилинами, що зливалися у немилосердні години, перш ніж настануть сутінки, а затим приязна темрява дозволить нам знову бути разом.

Я рішуче вигнав цю думку й вирішив заповнити день завданнями. Добра дюжина таких негайно ж заполонила мій мозок. Я забув про Пейшенс. Обіцяв допомогти Кеттрікен у саду. Брат Нічноокий мав право на пояснення. А ще слід було відвідати короля Шрюда. Я намагався впорядкувати їх за значеннями. Моллі очолила список.

Я твердо вигнав її в кінець. Король Шрюд, — вирішив я. Зібрав зі стола свій посуд і поніс його на кухню. Тут панував несамовитий галас. На якусь мить я здивувався, а тоді згадав, що ввечері починається Зимове свято. Стара кухарка Сара підняла погляд від тіста на хліб, яке саме місила, і кивнула мені. Я підійшов і став поруч з нею, як часто робив це в дитинстві, милуючись тим, як вправно її пальці формували півпригорщі тіста в булочки й викладали їх рости. Вона була обсипана мукою аж до ямочок на ліктях, а одна щока теж була в борошні. Гармидер і метушня в кухні дали нам можливість якогось дивного спілкування сам на сам: вона тихо говорила крізь торохтіння і тарахкотіння, а я мусив прислухатися, щоб її почути.

— Я тільки хотіла, щоб ти знав, — пробурмотіла вона, стискаючи й розтягуючи нову порцію тіста, — хоч і розумію, що ці чутки — нісенітниця. І так кажу, коли хтось намагається переповідати їх у моїй кухні. Можуть пліткувати у дворі пральні про все, що захочуть, і плести баляндраси за прядінням, скільки їхня воля, але я не дозволю погано говорити про тебе на моїй кухні.

Від страху моє серце завмерло. Чутки? Моллі та я?

— Ти ж сидів за моїми столами й часто стояв біля мене та помішував у горщику, доки ми розмовляли, коли був малим. Думаю, що я знаю тебе краще, ніж більшість людей. А те, що кажуть, наче ти б’єшся, як тварина, бо й сам більше ніж як наполовину тварина, — це злий наклеп. Їхні тіла були розірвані, але я й гірше бачила, якщо люди були розлючені. Коли доньку Села Флетфіша зґвалтували, вона ту тварюку порізала своїм рибним ножем, чах-чах-чах, простісінько на ринку, наче краяла приманку для своєї снасті. Те, що ти зробив, не було гіршим.

Це була хвилина приголомшливого страху. Більше ніж наполовину тварина… Не так давно й не так далеко звідси людей із Вітом палили живцем.

— Дякую, — сказав я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно. Додав до своїх слів крихту правди. — Не все там було моєю справою. Вони билися за… свою здобич, коли я туди прийшов.

— Дочку Джінни. Ти не мусиш приховувати від мене слова, Фітце. У мене теж є діти, вони вже виросли, але якби хтось на них напав, то я б молилася, щоб хтось такий, як ти, захистив їх, байдуже як. Або помстився за них, якщо це все, що можеш зробити.

— Боюся, що так і було, кухарко. — Тремтіння, яке пробігло моїм тілом, було невдаваним. Я знову побачив смужки крові, що спливали по пухкому маленькому кулачку. Заморгав, але картина далі стояла перед очима. — А зараз мушу поспішати. Маю сьогодні службу в короля Шрюда.

— Справді? Ну, хоч якась добра новина. То візьми це з собою.

Вона підійшла до креденса й вийняла з нього мисочку, повну маленьких тістечок, спечених із м’якого сиру та порічок. Поставила мисочку на тацю, а поруч з нею — чайник із гарячим чаєм і чисту чашку. Любовно все розмістила.

— Припильнуй, Фітце, щоб він їх з’їв. Це його улюблені, коли спробує одне, то, знаю, з’їсть усі. І вони підуть йому на користь.

І я їх люблю.

Я підстрибнув, наче вколотий шпилькою. Намагався приховати це кашлем, вдаючи, що подавився, але кухарка все ще дивилася на мене здивовано.

— Певен, що вони йому сподобаються, — сказав я придушеним голосом і забрав тацю з кухні. Кілька очей провело мене. Я мило усміхався і намагався вдавати, наче не розумію, чого це вони мною цікавляться.

Не усвідомлював, що ви далі зі мною, — сказав я Веріті. Якась незначна моя частка перегортала всі мої думки, відколи я вийшов з його вежі, і дякувала Еді, що я не вирішив спершу пошукати Нічноокого. Але й ці думки я зіпхнув на край свідомості, не певний, наскільки вони закриті.

Я знаю. І не збирався шпигувати за тобою. Лише щоб показати тобі, що ти можеш це зробити, коли не надто на цьому зосереджуєшся.

Я навпомацки шукав його Скілл.

У цьому більше ваших зусиль, ніж моїх, — зауважив я, піднімаючись сходами.

Я тебе роздратував. Вибач. Відтепер впевнюватимусь, чи ти усвідомлюєш, коли я з тобою. Залишити тебе сьогодні?

Я засоромився через власну дратівливість.

Ні. Ще ні. Побудьте ще трохи зі мною, коли я відвідуватиму короля Шрюда. Спробуймо подивитись, скільки ми зуміємо це підтримувати.

Я відчув його згоду. Зупинився перед дверима короля Шрюда і, підтримуючи однією рукою тацю в непевній рівновазі, поквапом пригладив волосся й обсмикав каптан. Моє волосся стало останнім часом неабиякою проблемою. Під час одного з нападів лихоманки в горах Джонкві його обстригла. Тепер, коли воно відростало, я не знав, чи зав’язувати його хвостом, як це робили Барріч і гвардійці, чи нехай спадає на плечі, наче я ще паж. Вік, коли можна було носити його, як дитячу кіску, я давно вже переріс.

Зав’яжи його ззаду, хлопче. Я сказав би, що ти здобув право носити його по-вояцькому, як кожен гвардієць. Тільки не починай надміру про нього дбати, накручувати і змазувати олійкою, як Регал.

Я переборов усмішку на обличчі й постукав у двері.

Трохи почекав, а по тому постукав гучніше.

Назвися і відчини сам, — порадив мені Веріті.

— Сір, це Фітц Чівелрі. Я приніс вам дещо від кухарки.

Натиснув на двері рукою. Вони були замкнені зсередини.

Це дивно. Досі батько не мав звички замикати двері. Ставив біля них вартовця, так, але не замикав їх і завжди відповідав на стук. Ти не можеш якось пробратися туди?

Мабуть, зміг би. Але спершу ще раз постукаю.

Я щосили загрюкав у двері.

— Хвилинку! Хвилинку! — зашипів хтось зсередини. Але пройшло значно більше часу, перш ніж було відсунуто кілька засувів, а двері відчинилися на ширину долоні. Воллес подивився на мене, наче пацюк з-під зруйнованої стіни.

— Чого ти хочеш? — звинувачувальним тоном спитав він.

— Аудієнції в короля.

— Він спить. Чи то пак спав, перш ніж ти почав горлати і гримати. Геть звідси.

— Хвилину. — Я вклинився ногою в щілину дверей, які вже зачинялися. Вільною рукою відгорнув комір своєї сорочки, щоб показати шпильку з червоним камінчиком, з якою майже ніколи не розлучався. Двері добряче притисли мою ногу. Я підпер їх плечем і схилився так сильно, як лише міг, щоб не випустити таці. — Цю річ дав мені король Шрюд багато років тому. Пообіцяв, що, коли її покажу, мене до нього впустять.

— Навіть якщо він спить? — недовірливо спитав Воллес.

— Він не ставив жодних обмежень. Невже ти це робитимеш?

Я глянув на нього крізь щілину в дверях. Він на мить задумався, а тоді відступив.

— У такому разі заходь. Заходь і глянь, як твій король спить, намагаючись відпочити, що дуже йому потрібно в його стані. Але якщо ти його потурбуєш, я, як його цілитель, пораджу королю забрати в тебе цю гарненьку шпильку і прослідкую, щоб ти більше його не турбував.

— Можеш радити, що захочеш. Якщо так вирішить мій король, я не заперечуватиму.

Він схилився переді мною у вишуканому поклоні. Мені страшенно кортіло прогнати з його обличчя глузливу посмішку, але врешті я вдав, що не помічаю її.

— Чудово, — докинув він, коли я проходив повз нього. — Солодке печиво, щоб розладнати йому травлення і погіршити його стан. Розумний парубок, чи не так?

Я стримав гнів. У вітальні Шрюда не було. Спальня?

— Що, справді зайдеш туди? Чом би й ні? Досі ти вже показав свої манери, то навіщо зараз стримуватися? — Голос Воллеса був удавано поблажливим.

Я знову стримав свій гнів.

Не дозволяй йому цього. Повернися і дай йому належну відповідь.

Веріті не радив це мені, а наказував. Я обережно поставив тацю на столику. Глибоко вдихнув і повернувся до Воллеса.

— Ти щось маєш проти мене? — прямо спитав я.

Він ступив крок назад, але намагався втримати глузливу міну.

— Проти тебе? Невже я, цілитель, можу мати щось проти того, хто прийшов турбувати хворого, якому нарешті вдалося відпочити?

— У цій кімнаті тхне димком. Чому?

Димок?

Це зілля, яке вживають у горах. Зрідка для лікування у випадках такого болю, якого не можна втамувати нічим іншим. Але найчастіше дим вдихають для задоволення. Як ми карріс на Весняне свято. Ваш брат його любить.

Як його мати. Якщо це те саме зілля. Вона називала його веселистом.

Це майже та сама рослина, але в горах вона вища, і в неї більш м’ясисте листя. І густіший дим.

Наша розмова з Веріті тривала не довше, ніж кліп ока. Скіллити інформацію можна так само швидко, як думати. Воллес ледь устиг розтулити губи, щоб відповісти на моє питання.

— Може, ти вважаєш себе цілителем? — гостро сказав він.

— Ні. Але я маю практичне знання рослин, і воно мені підказує, що димок не годиться для кімнат хворого.

Воллес на якусь мить задумався, щоб сформулювати відповідь.

— Що ж. Задоволення короля не обходять його цілителя.

— То, можливо, вони обходять мене, — заявив я й відвернувся від нього. Підняв тацю і відчинив двері до тьмяно освітленої спальні короля.

Тут сморід димку був густішим, повітря тяжким і перенасиченим ним. Вогонь у каміні горів надто сильно, тому панувала задуха. З кімнати тягло таким затхлим і застояним духом, наче тут тижнями ніхто не провітрював. Навіть власне дихання в легенях здалося мені тяжким. Король лежав нерухомо, задихаючись під цілою горою пухових ковдр. Я озирнувся довкола, шукаючи місця, де можна було б поставити тацю. Маленький столик біля ліжка був геть захаращений. На ньому стояла кадильниця для димку, доверху засипана попелом, але пальник згас і охолов. Поруч — келих червоного вина й миска якоїсь огидної сірої каші. Я поставив тацю на підлогу і протер столик рукавом сорочки, перш ніж розмістити її там. Наблизившись до ліжка короля, відчув затхлий задушливий сморід. Він іще посильнішав, коли я схилився до короля.

Це зовсім не схоже на Шрюда.

Веріті поділяв мою тривогу.

Він тепер рідко мене кличе. Я був надто зайнятий, щоб відвідувати його без запрошення. Востаннє бачив його ввечері, у його вітальні. Він скаржився на головний біль, але це…

Думки пролетіли між нами і зникли. Я підняв погляд з-над короля і побачив, що Воллес заглядає до нас з-за дверей. Було щось таке в його обличчі… Не знаю, як це назвати, — чи задоволення, чи впевненість, але воно викликало в мене шалену лють. Двома кроками я дістався дверей. Різко їх зачинив і з задоволенням почув його крик, коли він вишарпнув притиснуті пальці. Я засунув древній засув, яким, схоже, не користувалися ніколи впродовж усього мого життя.

Я підійшов до високих вікон, розсунув гобелени, що закривали їх, і навстіж розчинив дерев’яні віконниці. До кімнати ввірвалося чисте сонячне світло і свіже зимове повітря.

Фітце, це нерозважно.

Я не відповів. Натомість пройшовся кімнатою, викидаючи одна за одною кадильниці з попелом і зіллям у розчинене вікно. Долонями стирав налиплий попіл, щоб звільнити кімнату від смороду. Зібрав у кімнаті з півдюжини липких келихів скислого вина та цілу тацю полумисків і тарілок з їжею, якої або зовсім ніхто не торкався, або ж її було з’їдено не більше половини. Я склав це все біля дверей. Воллес гупав у них і вив від злості.

— Тихо! — солоденько сказав я йому. — Розбудиш короля.

Пришліть сюди хлопця з теплою водою. І скажіть майстрині Гесті, що король потребує чистої білизни, — попрохав я Веріті.

Ці накази не можуть походити від мене. — Пауза. — Не гай часу на гнів. Подумай і зрозумієш, чому це так.

Я зрозумів, але й знав також, що не залишу Шрюда в цій огидній смердючій кімнаті, як не залишив би його в темниці. Там було півглека води, несвіжої, але відносно чистої. Я поставив глек біля вогню. Відчистив столик поруч ліжка від попелу й розмістив на ньому тацю з чаєм і тістечками. Сміливо порившись у скрині короля, я знайшов чисту нічну сорочку, а тоді ще й зілля для вмивання. Без сумніву, рештки з часів Чефферса. Я ніколи не думав, що мені бракуватиме королівського лакея.

Воллесове виття припинилося. Це не уникло моєї уваги. Я взяв підігріту, пахучу від зілля воду та рушник і поклав це все біля королівського ліжка.

— Королю Шрюде, — лагідно сказав я.

Він ледь ворухнувся. Краї його повік були червоними, вії злиплися. Розплющивши очі, він закліпав від світла. Я помітив, що білки його очей були помережані червоними жилками.

— Хлопчик? — Він глянув на кімнату. — А де Воллес?

— Вийшов ненадовго. Я приніс вам теплої води і свіжої випічки з кухні. А ще гарячого чаю.

— Я… я не знаю. Вікно відчинене. Чому воно відчинене? Воллес перестерігав мене від холоду.

— Це я відчинив його, щоб провітрити кімнату. Але зараз зачиню, якщо ви так хочете.

— Я чую запах моря. Сьогодні ясний день, правда? Послухай, як квилять чайки, як надходить буря… Ні. Ні, зачини вікно, хлопчику. Я мушу уникати холоду, я надто хворий.

Я поволі підійшов і зачинив дерев’яні віконниці.

— Чи Ваша Величність давно хворіє? У палаці мало про це говорять.

— Досить давно. Ох, тепер мені здається, що завжди. Це навіть не хвороба, бо я ніколи добре не почуваюся. То нездужаю, то мені трохи кращає, але тільки-но спробую щось зробити, як знову нездужаю і почуваюся гірше, ніж будь-коли досі. Я так втомився бути хворим, хлопчику. Я так втомився завжди відчувати втому.

— Ну ж бо, сір. Завдяки цьому почуватиметеся краще.

Я змочив рушник і легенько протер його обличчя. Він отямився настільки, щоб кивком відіслати мене вбік і самому помити собі руки, а тоді краще протерти обличчя. Я жахнувся, побачивши, як пожовтіла вода після його вмивання.

— Я знайшов чисту нічну сорочку для вас. Допомогти вам вдягти її? А може б, ви воліли, щоб я послав хлопця по ванну й теплу воду? Доки б ви купалися, я приніс би чисту постільну білизну.

— Я, ох, не маю сили, хлопче. Де Воллес? Він знає, що сам я не впораюся. Що це на нього напало, що він мене залишив?

— Тепла купіль допоможе вам відпочити, — переконував я його. Зблизька від старого неприємно пахло. Шрюд завжди так дбав про чистоту. Думаю, що ця його неохайність занепокоїла мене більше, ніж будь-що інше.

— Але ж через купіль можна застудитися. Так каже Воллес. Волога шкіра, холодний вітер, протяг — і мені кінець. Принаймні так він каже.

Чи Шрюд справді перетворився на цього лякливого старця? Я ледве міг повірити, що чую це від нього.

— То, можливо, чашка гарячого чаю? І тістечка. Кухарка Сара сказала, що це ваші улюблені.

Я налив у чашку гарячого чаю і побачив, що він із насолодою вдихає пару. Випив ковток чи два, а тоді сів, щоб глянути на дбайливо викладені тістечка. Попросив мене приєднатися до нього, і я з’їв разом з ним тістечко, облизуючи з пальців щедро накладену начинку. Я зрозумів, чого вони були його улюбленими. Він узявся за друге, коли у двері тричі сильно вдарили.

— Відімкни двері, бастарде! Або ж мої люди підважать їх. А якщо ти завдав моєму батькові якоїсь шкоди, помреш на місці.

Схоже, Регал не надто тішився з моєї появи.

— Що таке, хлопчику? Двері зачинено? Що відбувається? Регале, що відбувається?

Я з болем чув, який надтріснутий і жалюгідний голос короля.

Я перейшов через кімнату й відімкнув двері. Тільки-но встиг це зробити, як два найкремезніші охоронці Регала схопили мене. Мали на собі атласний одяг його кольорів і нагадували в ньому бульдогів зі стрічками на шиї. Я не опирався, тож у них не було причини притискати мене до стіни, але саме так і зробили. Ожили всі мої вчорашні болі. І тримали мене так, а тим часом досередини увірвався Воллес, падькаючи, що в кімнаті холодно, а це що, це їжа, ой, для людини в стані короля це не краще за отруту. Регал стояв з руками на стегнах, як чоловік на відповідальному посту, і дивився на мене примруженими очима.

Тікай, хлопче. Боюся, що ми задалеко зайшли.

— То що ж, бастарде? Що ти можеш сказати? Точніше, якими були твої наміри? — вимогливо спитав він, коли бідкання Воллеса припинилося. Докинув ще одне поліно, хоч у кімнаті і так було душно, і забрав з рук короля напівз’їдене тістечко.

— Я прийшов скласти звіт. Побачивши, як погано дбають про короля, намагався насамперед зарадити цій ситуації.

Я спітнів, більше з болю, ніж від хвилювання. Регал посміхнувся на це ненависною мені посмішкою.

— Погано дбають? Що саме ти хочеш сказати?

Я глибоко зітхнув для відваги. Правда.

— Я застав його кімнату неприбраною і затхлою. На столі брудні тарілки. Постіль давно не міняли…

— Ти смієш таке казати? — просичав Регал.

— Смію. Кажу правду моєму королю, як завжди це робив. Хай він гляне сам і побачить, так це чи ні.

Щось у цьому зіткненні змусило Шрюда стати бодай тінню себе самого. Він трохи підвівся на ліжку й оглянув кімнату.

— Блазень теж на це скаржився, так, як він це вміє… — почав король.

Воллес посмів його перебити.

— Мілорде, стан вашого здоров’я надто вразливий. Інколи нічим не порушуваний відпочинок важливіший, ніж викидання вас із ліжка та шамотанина зі зміною постелі. А одна-дві неприбрані тарілки дратують менше, ніж стукіт і грюкіт пажа, що їх збирає.

Король Шрюд раптово завагався. Моє серце завмерло. Ось що блазень хотів мені показати, ось чому він так часто вмовляв мене відвідати короля. Чому не сказав цього відвертіше? Але коли ж це блазень говорив відверто? Я відчував дедалі сильніший сором. Це був мій король, король, якому присягнув. Я любив Веріті і був йому беззастережно відданим. Але покинув свого короля в мить, коли він найбільше мене потребував. Чейд виїхав, і я не знав, на скільки. Зоставив короля Шрюда лише під захистом блазня. А все-таки, коли раніше король Шрюд потребував когось на свій захист? Цей старий завжди був більш ніж спроможний захистити себе сам. Я вилаяв себе, що не досить переконливо описав Чейдові зміни, які тут застав, повернувшись із гір. Мусив бути більш чуйним до мого суверена.

— Як він сюди потрапив? — Регал зненацька кинув на мене дикий погляд.

— Мій принце, він показав знак від короля. Сказав, наче король обіцяв, що він завжди може з ним побачитися, показавши цю шпильку.

— Що за маячня! Ти повірив у такі нісенітниці…

— Принце Регале, ви знаєте, що це правда. Ви були свідком того, як король Шрюд уперше дав її мені. — Я казав це тихо, але виразно. Веріті всередині мене мовчав, чекав, спостерігав і багато чого вчився. «За мій кошт», — гірко подумав я, а тоді спробував прогнати цю думку.

Рухаючись спокійно, щоб це не було сприйнято як загроза, я вивільнив зап’ястя з бульдожого затиску. Відгорнув комір каптана й витяг шпильку. Підняв її вгору, щоб усі могли побачити.

— Я нічого такого не пам’ятаю, — буркнув Регал, але Шрюд сів на ліжку.

— Підійди ближче, хлопче, — наказав він мені. Я шарпнув плечима, вивільнившись із рук моїх вартових, і поправив одяг. Тоді підійшов до ліжка короля, показуючи шпильку. Король простяг по неї руку. Забрав у мене шпильку. Моє серце опустилося.

— Батьку, це… — роздратовано почав Регал, але Шрюд його перебив.

— Регале. Ти там був. Ти це пам’ятаєш або мусиш пам’ятати. — Темні очі короля дивилися ясно й пильно, були такими, як я їх пам’ятав, але довкола цих очей і куточків губ з’явилися болісні риски. Король Шрюд боровся за цю ясність. Він підняв угору шпильку і глянув на Регала поглядом, схожим на його давній проникливий погляд. — Я дав хлопцеві цю шпильку. І моє слово в обмін на його слово.

— То я пропоную забрати їх назад: і шпильку, і слово. Ви ніколи не видужаєте, якщо у цій кімнаті порушуватимуть ваш спокій.

Тон Регала знову межував з наказом. Я мовчки чекав.

Король підняв тремтячу руку і протер очі й обличчя.

— Я дав їх, — сказав він, слова були рішучими, хоч голос і слабнув. — Слово, що його дала людина, не можна відкликати. Чи я маю рацію, Фітце Чівелрі? Чи ти погоджуєшся, що людина, давши слово, не може його забрати?

Це було давнє питання.

— Як завжди, мій королю, я з вами погоджуюся. Якщо людина дасть слово, то не може його відкликати. Мусить дотримуватися обітниці.

— Добре. То це усталено. Все усталено.

Він віддав мені шпильку. Я взяв її в нього з таким величезним полегшенням, аж голова пішла мені обертом. Він відкинувся на свої подушки. Мені знову запаморочилося в голові. Я знав ці подушки, це ліжко. Лежав тут і разом із блазнем дивився на розорення Сілбея. Я обпікав пальці у цьому каміні.

Король тяжко зітхнув. У цьому зітханні була знемога. За мить він засне.

— Забороніть йому приходити знову без виклику й заважати вам, — наполягав Регал.

Король Шрюд знову розплющив очі.

— Фітце. Ходи-но сюди, хлопче.

Як собака, я підійшов до нього ближче. Став навколішки біля його ліжка. Він підняв змарнілу руку й незграбно поплескав мене по плечі.

— Ми з тобою, хлопче. Ми розуміємо одне одного?

Щире питання. Я кивнув.

— Добрий хлопчина. Добрий. Я дотримав слова. Тепер дивись, дотримай свого. Але… — він глянув на Регала, і це завдало мені болю, — краще б ти приходив до мене надвечір. Надвечір я буваю сильнішим.

Він знову провалювався в сон.

— Прийти вже цього вечора, сір? — швидко спитав я.

Він підняв руку й махнув нею жестом неясного заперечення.

— Завтра. Чи післязавтра.

Очі його заплющилися, і він зітхнув так тяжко, наче ніколи більше не мав дихнути.

— Як Ваша ласка, мілорде, — погодився я. Схилився у глибокому офіційному поклоні. Випроставшись, я обережно вчепив шпильку на лацкан каптана. Дав змогу їм усім хвилину чи дві поспостерігати, як я це роблю. Затим формальним тоном промовив:

— Дозволите, мій принце?

— Забирайся, — буркнув Регал.

Я вклонився йому, щоправда, не дуже глибоко, обережно повернувся і вийшов.

Його охоронці провели мене поглядом. Уже вийшовши з кімнати, я згадав, що не сказав ні слова про свій шлюб із Моллі. Зараз здавалося малоймовірним, що я матиму таку нагоду найближчим часом. Знав, що тепер кожного надвечір’я застану біля короля Регала, Воллеса чи якогось їхнього шпигуна. Я не хотів піднімати цієї теми в присутності будь-кого, крім самого короля.

Фітце?

Я хотів би бути тепер сам, мій принце. Якщо ви не заперечуєте.

Він щез із моєї свідомості, наче це луснула мильна бульбашка. Я поволі піднімався сходами.

Розділ 15 Таємниці

Принц Веріті вирішив показати свої військові кораблі в серединний день Зимового свята того вирішального року. Традиція наказувала б йому почекати кращої погоди і спустити їх на воду першого дня Весняного свята. Його вважають більш сприятливим днем для виходу в море нового судна. Але Веріті дуже підганяв своїх корабелів та їхніх підручних, щоб усі чотири судна були готові до спуску посеред зими. Вибираючи середину Зимового свята, він забезпечив собі більшу аудиторію як для спуску, так і для своїх напутніх слів. Традиційно цього дня відбувається полювання, а м’ясо має стати передвісником достатку наступних днів. Коли кораблі витягнено з ангарів та по колодах спущено на воду, принц оголосив зібраним, що це його мисливці й що єдиною здобиччю, яка вдовольнить їх, будуть червоні кораблі. Відгомін на його слова був тихим і геть не таким, як він сподівався. Я думаю, що люди хотіли викинути з голови всі думки про червоні кораблі, сховатися під захистом зими і сподіватися, що весна ніколи не настане. Але Веріті не дозволив їм цього. Кораблі було спущено цього дня, і почався вишкіл залог.

Ми з Нічнооким провели ранній пополудень, полюючи. Він нарікав, кажучи, що це смішний час для полювання і навіщо я згаяв ранкові години на змагання зі членом своєї ж зграї? Я сказав йому, що це така річ, яка просто мусила бути, і що так триватиме кілька днів, а то й довше. Він не був задоволеним. Я теж. Але мене вразило, що він так добре знав, як я проводжу свій час, навіть якщо не маю з ним свідомого контакту. Чи Веріті спроможний був його відчути?

Він мене висміяв.

Інколи мені дуже тяжко домогтися, щоб ти мене почув. Чи я маю пробиватися до тебе, а потім кричати ще й йому?

Наша мисливська здобич була невеликою. Два кролики, до того ж не дуже жирні. Я пообіцяв йому принести завтра кухонні рештки. Ще меншого успіху я досяг, викладаючи йому свої вимоги приватності у певний час: він ніяк не міг зрозуміти, чому я відрізняю парування від інших занять, от хоча б полювання чи виття. Парування означає, що невдовзі з’явиться потомство, а потомство було під опікою зграї. Така складна дискусія не могла вестися словами. Ми розмовляли образами, спільними думками, а це не дозволяло надмірної скромності. Його щирість викликала в мене жах. Він запевняв, що поділяє мою насолоду як з моєї пари, так і з процесу парування. Я благав його не чинити цього. Розгублення. Врешті я залишив його їсти кроликів. Його, здається, здивувало, що я не захотів, щоб він поділився зі мною м’ясом. Найбільше, чого мені вдалося від нього добитися, — це усвідомлення, що я не хочу знати про його присутність під час наших із Моллі зустрічах і про те, як він поділяє мої почуття до неї. Це не зовсім те, чого я хотів, але це найкраще, що я зумів йому передати. Ідея, що інколи я хотів би цілковито перервати зв’язок між нами, не належала до думок, які він міг зрозуміти. Це безглуздя, — доводив він. — Це не зграя. Я розлучився з ним, міркуючи, чи матиму колись хвилину для себе самого.

Я повернувся до Твердині і в пошуках самотності подався до своєї кімнати. Мені необхідно було хоч на мить опинитися там, де можна зачинити за собою двері й зостатися наодинці. Принаймні фізично. Наче щоб іще більше розпалити моє прагнення самотності, коридори і сходи були повні людей, які кудись поспішали. Слуги прибирали старий очерет і розкидали новий, у свічниках ставлено свіжі свічки, а на стінах розвішували смужки тканини, перевиті вічнозеленими гілками. Зимове свято. От тільки я не мав святкового настрою.

Врешті я дістався своїх дверей і прослизнув усередину. Щільно зачинив їх за собою.

— Так швидко повертаєшся? — блазень звів очі від каміна, біля якого сидів навпочіпки, оточений півколом сувоїв. Здавалося, він сортував їх, розкладаючи групами.

Я дивився на нього з неприхованим розгубленням. Воно одразу ж обернулося на гнів.

— Чого ти нічого не сказав мені про стан короля?

Він саме міркував над черговим сувоєм і врешті долучив його до стосу праворуч від себе.

— Я ж сказав. А от питання за твоє питання: чому ти досі цього не знав?

Це змусило мене відступити.

— Визнаю, що я занедбав його відвідини. Але…

— Жодне моє слово не вплинуло б на тебе так, як побачене на власні очі. Так само ти й уявити не можеш, що б там було, якби я щодня не бував там, спорожняючи нічні горщики, замітаючи, стираючи пил, виносячи брудний посуд, розчісуючи йому волосся та бороду…

Він знову вразив мене так, що я нічого не зумів сказати. Перетнув кімнату, тяжко сів на скриню зі своїм одягом.

— Це не той король, якого пам’ятаю, — відверто сказав я. — Мене лякає, що він так сильно й так швидко опустився.

— Тебе лякає? А мене жахає. Ти принаймні маєш іншого короля, коли цей зійде зі сцени. — Блазень кинув ще один сувій на стос.

— Ми всі маємо, — обережно зауважив я.

— Дехто більше, ніж інші, — коротко сказав блазень.

Я мимоволі підняв руку, щоб сильніше увіткнути шпильку в каптан. Сьогодні я замалим її не втратив. Це змусило мене згадати все, що вона означала впродовж цих років. Королівський захист незаконного внука, якого хтось жорстокіший просто тихенько прибрав би. А тепер, коли він сам потребував захисту? Що вона означає для мене тепер?

— Так. То що ж ми можемо зробити?

— Ми з тобою? Дуже мало. Я лише блазень, а ти бастард.

Я неохоче кивнув.

— Хотів би я, щоб тут був Чейд. Хотів би знати, коли він повернеться.

Я глянув на блазня, питаючи себе, скільки він знає.

— Той, що Тінь? Я чув, що тінь повертається, коли заходить сонце.

Ухиляється, як завжди.

— Думаю, що надто пізно для короля, — тихо додав він.

— То ми безсилі?

— Ми з тобою? Аж ніяк. Ми надто могутні, щоб діяти тут. Ото й усе. У цьому місці безсилі завжди є наймогутнішими. Можливо, ти маєш рацію: саме з ними ми мусимо порадитися. А зараз…

Він підвівся і влаштував спектакль, вигинаючись на всі боки, наче був маріонеткою з поплутаними шнурками. Змусив кожен свій дзвоник зателенькати. Я не міг стримати усмішки.

— Настає найкраща денна пора для мого короля. Я буду там, щоб зробити для нього той дріб’язок, який можу.

Він обережно вийшов з кільця розсортованих сувоїв і табличок. Позіхнув.

— Прощавай, Фітце.

— Прощавай.

Він здивовано зупинився біля дверей.

— Ти не заперечуєш, що я йду?

— Думаю, спершу я заперечував, що ти залишаєшся.

— Ніколи не розпочинай словесних змагань із блазнем. Але невже ти забув? Я запропонував тобі обмін. Таємницю за таємницю.

Я не забув. Але зненацька мені розхотілося її знати.

— Звідки блазень прийшов і навіщо? — тихо спитав я.

— Ах, — він якусь мить стояв непорушно, а тоді серйозно спитав:

— Ти певний, що хочеш почути відповідь на це питання?

— Звідки блазень прийшов і навіщо? — повільно повторив я.

Він трохи помовчав. І тоді я його побачив. Не таким, як бачив його роками, не блазня, балакучого й надокучливого митця гострих слів, а невисокого тендітного чоловіка, ламкого, блідого, з кісточками, легкими, як у птаха. Навіть його волосся здавалося не таким матеріальним, як у інших смертних. Його строкатий чорно-білий костюм, обшитий срібними дзвіночками, його смішний щурячий посох — оце й увесь його обладунок і меч на цьому повному інтриг і зради дворі. І його таємниця. Невидимий плащ його таємниці. Якусь мить я хотів, щоб він не пропонував мені цієї угоди і щоб моя цікавість не була такою жагучою.

Він зітхнув. Оббіг поглядом мою кімнату і підійшов до гобелена, на якому король Вайздом вітав Старійшин. Він глянув на нього, а тоді криво посміхнувся, видно, розгледівши там щось веселе, хоча я ніколи нічого такого там не бачив. Став у позу поета, який збирається декламувати вірші. Тоді зупинився, ще раз зиркнув на мене.

— Ти певний, що хочеш знати, Фітці-фітце?

Я повторив, наче ритуальну формулу:

— Звідки блазень прийшов і навіщо?

— Звідки? Ах, звідки? — ткнувся носом у ніс свого щура, формулюючи відповідь на власне запитання. Тоді глянув мені в очі. — Йди на південь, Фітце. До земель за краєм будь-якої карти, колись баченої Веріті. А тоді за край карт, нарисованих у цих землях. Іди на південь, а тоді на схід, через море, для якого у вас немає імені. Зрештою дійдеш до довгого півострова, а на його зміїстому мисі знайдеш селище, де народився блазень. Можеш навіть знайти матір, яка згадає своє біле черв’ячатко, і як вона тулила мене до своїх білих грудей, і як співала.

Він глянув на моє недовірливе захоплене обличчя й коротко реготнув.

— Не можеш навіть змалювати це собі в думках, правда? Дозволь, я ще утрудню тобі завдання. Її волосся було довгим, темним і кучерявим, а очі зеленими. Кумедно! З таких багатих кольорів зродилася ця прозорість. А батьки безбарвної дитини? Двоє братів-у-перших, бо таким був звичай тієї землі. Один кремезний і смаглявий, повний сміху, рум’яногубий і кароокий, хлібороб, що пахнув багатою землею та свіжим повітрям. Другий настільки ж вузький, наскільки перший був широким, золото-бронзовий, синьоокий поет і пісняр. І ох, як же вони мене любили і як тішилися мною. Усі троє, і все те селище. Я був таким любленим.

Його голос затихав і за мить стих зовсім. Я не мав жодного сумніву, що чую те, чого ніхто досі від нього не чув. Згадав той час, як забрався до його кімнати, і ту прегарну лялечку в колисці, яку я там знайшов. Така ж леліяна, як колись леліяним був блазень. Я чекав.

— Коли я став… достатньо дорослим, попрощався з ними всіма. Я вирушив шукати своє місце в історії та вибирати, де зможу втрутитися насупротив їй. Ось це місце, яке я вибрав, бо час визначався годиною мого народження. Приїхав сюди і став Шрюдовим. Я зібрав усі пасма, які доля вкладала мені в руки, і почав їх перевивати та забарвлювати, як умів, сподіваючись, що це вплине на зіткане після мене.

Я потрусив головою.

— Геть не розумію, що ти кажеш.

— Ах, — він теж труснув головою, теленькаючи дзвіночками. — Я пропонував тобі, що розповім свою таємницю. Але не обіцяв зробити так, щоб ти її зрозумів.

— Повідомлення не доставлене, доки його не зрозуміли, — відпарирував я. То була дослівна цитата з Чейда.

Блазень балансував між згодою та запереченням і врешті пішов на компроміс.

— Ти розумієш, що я сказав. Просто не хочеш прийняти цього. Я ніколи раніше не розмовляв із тобою так ясно. Може, саме це і збиває тебе з пантелику.

Він був серйозним. Я знову труснув головою:

— Це все безглуздо! Ти пішов шукати свого місця в історії? Як ти міг це зробити? Історія — це те, що вже зроблено, і воно вже позаду нас.

І він труснув головою, цього разу повільно.

— Історія — це те, що ми робимо в нашому житті. Ми її творимо, йдучи вперед. — Він загадково усміхнувся. — Майбутнє — це інший різновид історії.

— Жодна людина не може знати майбутнього, — погодився я.

Він усміхнувся ширше.

— Справді не може? — спитав він пошепки. — А можливо, Фітце, десь записане все, що є майбутнім. Не однією людиною записане, знаєш, але якщо підказки й видіння, передчуття й передбачення цілої раси записати, переплести та пов’язати між собою, то чи не могли б такі люди створити ткацький верстат, щоб зіткати на ньому майбутнє?

— Нісенітниці, — заперечив я. — Звідки знати, чи щось із цього правда?

— Якби виник такий верстат і було зіткано гобелен передбачень, упродовж не кількох, а десятків сотень літ, то через певний час могло б виявитися, що його пророцтва напрочуд точні. Зауваж: ті, що ведуть ці записи, — це окрема раса, надзвичайно довговічна. Бліда приємна з себе раса, яка інколи змішує свою кров з людською. А тоді! — Він зненацька розвеселився і крутнувся в піруеті, дуже задоволений собою. — А тоді, коли народжуються певні люди, так виразно відзначені, що історія змушена про них пам’ятати, їх закликають вийти вперед, знайти своє місце в цій майбутній історії. А далі на них може бути покладене завдання дослідити це місце, цей стик сотні пасом. І, скажімо, за ці пасма я потягну і, потягнувши, зміню гобелен, викривлю взірець, перефарбую те, що повинно настати. Зміню долю світу.

Він глузував з мене. Зараз я в цьому не сумнівався.

— Колись, можливо, за тисячу років, може з’явитися людина, спроможна вчинити таку велику зміну світу. Можливо, могутній король чи філософ, що формує думки тисяч людей. Але ми з тобою, блазню? Ми пішаки. Одинички.

Він із жалем похитав головою.

— Оце те, що я найменше розумію у ваших людях. Ви кидаєте кості й розумієте, що вся гра може залежати від одного випадкового кидка. Роздаєте карти й кажете, що все багатство людини за ніч може перейти в інші руки. Але, якщо йдеться про людське життя, ви крутите носом і кажете, що людина — це нікчема. Цей рибалка, цей тесля, цей злодій, цей кухар — що він може зробити у великому й широкому світі? І так ви протринькуєте і проциндрюєте ваше життя, наче запалюєте свічки на вітрі.

— Велич не є призначенням усіх людей, — нагадав я йому.

— Ти цього певний, Фітце? Ти цього певний? І що доброго в житті, прожитому так, наче воно не має жодного значення для великого життя всього світу? Не можу уявити собі сумнішої речі. Чому мати не мала б казати собі: якщо я добре виховаю цю дитину, любитиму її та дбатиму про неї, то її життя принесе радість усім, хто її оточує, і тим самим змінила б світ. Чому хлібороб, сіючи насіння, не сказав би своєму сусідові, що ця насінина, яку я сьогодні посіяв, когось нагодує, і так я сьогодні змінюю світ?

— Це філософія, блазню. Я ніколи не мав часу на вивчення таких речей.

— Ні, Фітце, це життя. І немає нікого, хто не мав би часу обдумати такі речі. Кожне створіння на світі повинне про це міркувати, разом із кожним ударом серця. Бо який інакше сенс кожного дня?

— Блазню, це понад мої сили, — з певним неспокоєм зізнався я. Ніколи ще я не бачив його таким пристрасним, ніколи не чув, щоб він так ясно висловлювався. Це було так, буцімто ти розмішав вичахлий попіл і раптом знайшов вишнево-червону вуглинку, що світиться в його глибині. Він надто яскраво палав.

— Ні, Фітце. Я почав вірити, що тобі це під силу. — Він простяг руки і злегка поплескав мене своїм Щуриком. — Наріжний камінь. Брама. Перехрестя. Каталізатор. Усім цим ти був і далі є. Коли б я не приходив на роздоріжжя, коли б не губився слід і годі було розібрати запах, коли я тикаюся носом у землю, шукаю, вию і нюшу, — завжди знаходжу один запах. Твій. Ти створюєш можливості. Доки ти існуєш, майбутнім можна стернувати. Я прийшов сюди до тебе, Фітце. Ти — те пасмо, за яке я тягну. Принаймні одне з них.

Зненацька по мені пробіг холод поганих передчуттів. Хай що він мав би ще сказати, я не хотів цього слухати. Десь далеко наростало тихе виття. Вовк, що виє ополудні. Я здригнувся, усі волоски на моєму тілі стали дибки.

— Жарт тобі вдався, — сказав я, нервово посміюючись. — Я мав би краще тебе знати й не сподіватися від тебе справжньої таємниці.

— Ти. Чи не ти. Кріплення, якір, вузол на нитці. Я бачив кінець світу, Фітце. Бачив його витканим так виразно, як бачив своє народження. Ох, не за твого життя, навіть не за мого. Але чи почуватимемося ми щасливими, бо живемо в сутінках, а не в розповні ночі? Чи втішатимемося, бо ми лише страждаємо, а наші потомки зазнають мук прóклятих? Нічого не будемо робити?

— Блазню, я не хочу цього чути.

— Ти мав можливість відмовитися. Але ти тричі повторив свою вимогу й тепер почуєш.

Він підняв посох, наче ставши главою зборів, і промовив, ніби звертався до всієї Ради Шести герцогств.

— Падіння королівства Шести герцогств було камінцем, який започаткував зсув. Звідти посунули бездушні, розливаючись як пляма крові на найкращій сорочці світу. Темрява пожирає і ніколи не насититься, доки живиться сама собою. І це все тому, що впав дім Провісників. Таке майбутнє виткано. Але стривай! Провісники? — Він схилив голову й зиркнув на мене, наче вважаючи себе вороною, що збирається клюнути. — Чому вас так назвали, Фітце? Що провістили колись твої предки, аби здобути собі таке ім’я? Чи я маю сказати тобі, як це сталося? Сама назва вашого дому — це майбутнє, що простягає руку крізь час і називає іменем, яке ваш дім колись заслужить. Провісники. Ось та провідна нитка, яка повела моє серце. Майбутнє простягло руку до тебе, до твого дому, до місця, де твоя кровна лінія перетинається з моїм життям, і так тебе назвало. Я прийшов сюди, і що я ж знайшов? Один Провісник, позбавлений імені. Не названий в історії, минулій чи майбутній. Але я бачив, як ти береш ім’я, Фітце Чівелрі Провіснику. І я прослідкую, щоб ти його заслужив.

Він підійшов до мене і вхопив за плече.

— Ми тут, Фітце, ми обидва, щоб змінити колію, якою рухається світ. Щоб потягтися і втримати камінчик, який міг би спричинити падіння брили.

— Ні. — Страшний холод усередині мене забив ключем. Я задрижав. Мої зуби зацокотіли, а на краях мого поля зору замерехтіли яскраві світляні плями. Напад. Починався черговий напад. Саме тут, перед блазнем.

— Вийди! — крикнув я, неспроможний витримати цієї думки. — Йди звідси. Вже! Мерщій! Мерщій!

Ніколи раніше я не бачив блазня таким враженим. Йому насправді впала щелепа, відкривши дрібні білі зубки і блідий язик. Ще мить він тримав мене, тоді відпустив. Я безперервно думав, що він відчуває, бачачи мій раптовий вибух. Відчинив двері і вказав йому на них, і він зник. Я зачинив двері, тоді, хитаючись, поволікся до ліжка, а хвиля темряви заливала мене.

— Моллі! — скрикнув я. — Моллі, врятуй мене!

Але я знав, що вона мене не чує, і самотньо тонув у своїй темряві.

Яскраве світло сотень свічок, гірлянди вічнозеленого віття, зв’язки гостролисту, голі чорні зимові гілки, обвішані блискучими цукровими льодяниками, тішили очі та язик. Стукіт дерев’яних мечів ляльководів і захоплені дитячі крики, коли голова принца П’єбальда Плямистого справді відлетіла й описала дугу над натовпом. Рот Меллоу широко роззявлений, він співає сороміцьку пісеньку, а його залишені без нагляду пальці самі по собі танцюють над струнами арфи. Подув зимового повітря, коли великі двері зали розчинилися й чергова група святочних гостей увійшла до Великої зали, щоб приєднатися до нас. Я повільно усвідомлював, що це вже не сон, що це Зимове свято, що добродушно бреду крізь урочистість, приязно всім усміхаюся і нікого не бачу. Я повільно закліпав очима: не міг нічого робити швидко. Був закутаний у м’яку вовну, дрейфував, як покинутий залогою вітрильник у тихий день. Мене переповнювала чудова сонність. Хтось торкнувся мого плеча. Я повернувся. Барріч про щось мене питає, зморщивши брови. Його голос, завжди такий глибокий, цього разу наче омиває мене своїм кольором.

— Усе гаразд, — кажу я. — Не турбуйся. Усе гаразд.

Я відплив від нього, разом із натовпом проносячись крізь кімнату.

Король Шрюд сидів на троні, але тепер я знав, що він зроблений із паперу. На сходах біля його ніг сидів блазень і стискав свій щурячий посох, наче дитина брязкальце. Його язик був мечем, а коли до трону наближалися вороги короля, блазень убивав їх, розрізав на клапті й відкидав назад, від паперового чоловіка на престолі.

А ще тут були Веріті та Кеттрікен, на іншому помості, кожне з них гарне, як блазнева лялька. Я глянув і побачив, що обоє вони зроблені з голоду, як посудини з порожнечі. Я так сумував, що ніколи не зумію їх наповнити, бо вони обоє такі страшенно порожні. Регал прийшов порозмовляти з ними, він був великим чорним птахом, не вороною, ні, не був таким веселим, як ворона, і не круком, не мав бадьорої мудрості крука, ні, він був жалюгідним птахом-трупоїдом, що кружляє, кружляє, мріючи про них, як про падлину собі на здобич. Від нього тхнуло падлиною, а я затулив долонею рота й носа та відійшов від них.

Я сів на приступках каміна поруч із веселою дівчиною у синіх спідницях. Вона хихотіла й цокотала, наче вивірка, а я усміхнувся їй. Невдовзі вона сперлася об мене й почала співати кумедну пісеньку про трьох дівчат-молочарок, а всі інші, що сиділи і стояли довкола вогнища, їй підспівували. Ми сміялися, але я не зовсім розумів, чому. Її рука була теплою, невимушено лежала на моєму стегні.

Брате, ти нездужаєш? Ти з’їв риб’ячі кості, тебе спалює гарячка?

— Га?

Твій розум затуманений. Твої думки безкровні і хворі. Ти рухаєшся, як здобич.

— Я добре почуваюся.

— Справді, пане? То й я теж.

Вона усміхнулася мені. Кругленьке личко, темні очі, з-під шапочки виглядає кучеряве волосся. Веріті вона сподобалася б. Дівчина дружньо поплескала мене по нозі. Трохи вище, ніж торкалася раніше.

— Фітце Чівелрі!

Я повільно звів погляд. Позаду мене стояла Пейшенс, із Лейсі при боці. Я усміхнувся, побачивши її тут. Вона так рідко виходила зі своїх кімнат до товариства. Особливо взимку. Зима була для неї складною.

— Я втішуся, коли повернеться літо і ми зможемо разом гуляти садами, — сказав я їй.

Вона якийсь час мовчки дивилася на мене.

— Я хотіла б занести до своїх кімнат одну важку річ. Зробиш це для мене?

— Звичайно. — Я обережно встав.

— Мушу йти, — сказав я маленькій служниці. — Я потрібний моїй матері. Мені сподобалася твоя пісенька.

— До побачення, пане! — прощебетала вона мені, а Лейсі зиркнула на неї. Щоки Пейшенс були дуже червоними. Я пішов за нею крізь метушню і людський тлум. Ми дісталися підніжжя сходів.

— Я забув, як це робиться, — сказав я їй. — А де ж ця важка річ, яку ви хотіли віднести?

— Це була вигадка, щоб тебе звідти забрати, перш ніж ти цілковито зганьбишся! — просичала вона. — Що з тобою відбувається? Як ти можеш так зле поводитися? Ти п’яний?

Я обдумав це.

— Нічноокий сказав, що я отруївся риб’ячими кістками. Але я добре почуваюся.

Лейсі та Пейшенс дуже пильно на мене глянули. Тоді обидві взяли мене під руки й повели вгору. Пейшенс приготувала чай. Я розмовляв із Лейсі. Розповів їй, як сильно кохаю Моллі та хочу з нею одружитися, тільки-но король дозволить. Вона поплескала мене по плечі, торкнулася мого чола і спитала, що я їв сьогодні й де. Я не пам’ятав. Пейшенс дала мені чаю. Я дуже швидко виблював. Лейсі дала мені холодної води. Пейшенс — ще чаю. Я знову виблював і сказав, що більше не хочу пити. Пейшенс і Лейсі засперечалися. Лейсі сказала, що, на її думку, мені покращає, коли я посплю. Вона відвела мене до моєї кімнати.

Я прокинувся, не зовсім розуміючи, що було сном, а що відбувалося насправді, якщо насправді щось відбувалося. Усі мої спогади з тієї ночі були такими ж далекими, як спогади кількарічної давнини. До цього додалася відкрита сходова клітка, з якої спокусливо світилося і тягло, охолоджуючи мою кімнату. Я видряпався з ліжка, на мить захитався, коли голова знову пішла обертом, а тоді поволі поволікся сходами, одною рукою торкаючись завжди холодної кам’яної стіни, аби пересвідчитися, що вона справжня. Десь посеред сходів мене перестрів Чейд.

— Ось, тримайся за моє плече, — наказав він, і я так і зробив.

Він охопив мене другою рукою, і ми разом піднялися сходами.

— Мені бракувало тебе, — сказав я. А з наступним подихом:

— Король Шрюд у небезпеці.

— Я знаю. Король Шрюд завжди в небезпеці.

Ми здолали вершину сходів. У його каміні палав вогонь, на таці поруч із ним розставлено їжу. Він повів мене до вогню та їжі.

— Думаю, я сьогодні отруївся. — Мене раптом охопили дрощі, і я затремтів. Коли це минуло, почувся притомнішим. — Здається, я поступово прокидаюся. Постійно думаю, що я вже не сплю, а тоді раптом усе стає виразнішим.

Чейд серйозно кивнув головою.

— Підозрюю, що це залишки попелу. Ти про це не подумав, прибираючи Шрюдову кімнату. Дуже часто буває так, що спалені залишки зілля концентрують його силу. Ти мав це на руках, а тоді сів їсти тістечка. Я небагато що міг зробити. Думав, що ти це переспиш. Що на тебе напало, що ти зійшов униз?

— Не знаю. — А затим: — Звідки ти завжди все знаєш? — спитав я роздратовано, коли він штовхнув мене на своє старе крісло. Сам зайняв моє звичайне місце біля вогнища. Навіть у моєму запамороченому стані я помітив, як легко він рухався, ніби загубивши десь старечі кольки та болячки. Його обличчя та руки були обвітрені, засмага приховала віспини. Колись я зауважив його схожість зі Шрюдом. А зараз помітив у його обличчі також риси Веріті.

— Я маю свої маленькі способи вивідувати речі, — по-вовчому посміхнувся він. — Що ти пам’ятаєш про цьогонічне Зимове свято?

Я скривився, подумавши про це.

— Достатньо, аби знати, що завтра буде тяжкий день. — Зненацька у моїй пам’яті з’явилася маленька служниця. Сперлася мені на плече, її рука на моєму стегні. Моллі. Я мусив сьогодні ввечері дістатися Моллі та якось усе їй пояснити. Якщо вона цієї ночі приходила в мою кімнату, а я не міг відповісти на її стук… Схопився з крісла, але тут на мене напали нові дрощі. Я почувався майже як живцем обдертий зі шкіри.

— Ось. З’їж трохи. Промивати тобі шлунок не було найкращим методом, але я певен, що Пейшенс мала добрі наміри. За інших обставин це могло б і врятувати. Ні, ідіоте, спершу помий руки. Невже ти не чув, що я казав?

Я помітив, що біля їжі стояла вода з оцтом. Ретельно вимив руки, аби усунути всі сліди того, що до них прилипло, а тоді ще й обличчя і здивувався, як це мене одразу підбадьорило.

— Це було як нескінченний сон, увесь день… чи це так почувається Шрюд?

— Гадки не маю. Можливо, не всі ці спалені трави є тим, чим я їх вважаю. Це була одна з тих речей, про які я хотів з тобою порозмовляти. В якому стані був Шрюд? Чи це зненацька з ним сталося? І відколи це Воллес називає себе цілителем?

— Не знаю, — я присоромлено схилив голову. Змусив себе відзвітувати, яким необачним був за його відсутності. І яким телепнем. Коли я закінчив, він не дорікав мені.

— Що ж, — сказав він тяжко. — Не можемо повернути час, можемо лише рятувати становище. Надто багато тут діялося, щоб розібратися зі всім за одним махом.

Він уважно на мене глянув.

— Багато з того, що ти мені розповів, мене не дивує. Перековані постійно наближаються до Оленячого замку, а хвороба короля затягується. Але здоров’я короля Шрюда занепало сильніше, ніж я можу це пояснити, а жалюгідний стан його кімнат узагалі неспроможний збагнути. Хіба що… — Він не закінчив думки. — Можливо, вони вважають, що леді Тайм була його єдиною захисницею. Можливо, думають, що ми більше про це не дбаємо. Можливо, вірять, що він — самотній старий чоловік, перепона, яку слід усунути. Твоя недбалість принаймні дозволила їм проявитися. А якщо вони проявилися, то, можливо, ми зможемо їх позбутися.

Він зітхнув.

— Я думав, що зможу скористатися Воллесом як знаряддям, непомітно керуючи ним через поради інших. Він мало що знає про своє власне зілля, такий собі аматор-верхогляд. Але знаряддям, яке я так необережно покинув, тепер, можливо, користається хтось інший. Нам доведеться розібратися з цим. Спокійно. Існують способи це стримати.

Я прикусив язик, що вже почав вимовляти Регалове ім’я.

— Як? — спитав я натомість.

Чейд усміхнувся.

— Як тебе знешкодили як убивцю в Гірському королівстві?

Це був неприємний спогад.

— Регал розкрив мою місію Кеттрікен.

— Саме так. Пролиймо трохи денного світла на те, що відбувається в кімнатах короля. Ти їж, доки я казатиму.

Так я і робив, слухаючи, як він викладав мої завдання на наступний день, але також зауважуючи, що він вибрав, аби мене нагодувати. Переважав смак часнику, а я знав Чейдову довіру до його очисних властивостей. Міркував про те, чого я наковтався і як це забарвило мої спогади про розмову з блазнем. Здригнувся, згадавши, як грубо його прогнав. Він — чергова особа, яку я мушу розшукати завтра. Чейд помітив мою стурбованість.

— Інколи, — натякнув він, — мусиш дозволити людям зрозуміти, що ти недосконалий.

Я кивнув, а тоді зненацька позіхнув.

— Вибач, — пробурмотів я. Мої повіки раптом стали такими важкими, що я ледь міг утримати голову рівно. — Ти казав?

— Ні-ні. Йди в ліжко. Відпочивай. Це справжні ліки.

— Але ж я навіть не спитав тебе, де ти був. Або що робив. Ти рухаєшся і поводишся, наче скинув десяток років.

Чейд зморщив губи.

— Це комплімент? Не важить. Ці питання і так зосталися б без відповіді, тож можеш відкласти їх на інший час і дратуватися тоді, коли я відмовлюся відповідати. А мій стан… ну, що сильніше змушувати тіло до дії, то більше воно може зробити. Це була нелегка подорож. Та все ж вірю, що вона вартувала цих труднощів.

Я розкрив було рота, але він підняв руку:

— І це все, що я мав тобі сказати. А зараз у ліжко, Фітце. У ліжко.

Я знову позіхнув, а тоді встав і потягся, аж затріщали суглоби.

— Ти знову підріс, — здивовано зауважив Чейд. — Як і далі так піде, невдовзі переростеш свого батька.

— Я сумував за тобою, — пробурмотів я, йдучи в напрямку сходів.

— І я за тобою теж. Але завтра матимемо нагоду надолужити втрачене. А тим часом — у ліжко.

Я спускався сходами зі щирим наміром дотриматися його поради. Як завжди, сходи зачинилися, тільки-но я вийшов, за допомогою механізму, який мені ніколи не вдавалося відкрити. Докинув ще три полінця до свого майже згаслого вогню, а тоді підійшов до ліжка. Сів на ньому, щоб роздягнутися. Я був виснажений. Але не настільки, щоб, знявши сорочку, не почути легенького запаху Моллі на своїй шкірі. Я просидів хвилину, тримаючи сорочку в руках. Тоді знову надягнув її та підвівся. Підійшов до дверей і прослизнув у коридор.

Для будь-якої іншої ночі було б уже пізно. Але це була перша ніч Зимового свята. Багато хто й не подумає про власне ліжко, доки на обрії не зазоріє світанок. А інші і взагалі цієї ночі не знайдуть власних ліжок. Я зненацька усміхнувся, усвідомивши, що маю намір приєднатися до тієї другої групи.

У коридорах та на сходах товклося чимало людей. Переважно вони були надто п’яними або надто зайняті власними справами, щоб мене помітити. Якщо ж ідеться про інших, то я вирішив дозволити Зимовому святу стати моєю відповіддю на всі завтрашні питання. Попри те, був достатньо обережним, аби впевнитися, що в коридорі порожньо, перш ніж постукати в її двері. Відповіді я не почув. Але, коли підняв руку, щоб постукати знову, двері безшумно відчинилися в темряву.

Це мене нажахало. Я миттю впевнився, що з нею сталося нещастя, що хтось тут був, скривдив її і залишив у пітьмі. Рвонувся в кімнату, вигукуючи її ім’я. Двері за мною зачинилися і…

— Цсс! — наказала вона.

Я обернувся, щоб знайти її, але якусь мить мої очі звикали до темряви. Вогнище в каміні було єдиним освітленням кімнати, а горіло воно позаду мене. Коли я почав бачити в темряві, мені перехопило дух.

— Ти мене чекала? — нарешті спитав я.

Тихим котячим голосом вона відповіла:

— Усього кілька годин.

— Я думав, що ти розважатимешся у Великій залі. — Повільно усвідомив, що не бачив її там.

— Я знала, що ніхто за мною не сумуватиме. Окрім одного. І подумала, що, можливо, він прийде сюди, шукаючи мене.

Я стояв непорушно й дивився на неї. На ній був вінок із гостролисту поверх розпущеного волосся. І це все. І вона стояла навпроти дверей, бажаючи, щоб я на неї глянув. Як можна пояснити ту межу, яку ми переступили? Раніше ми входили туди разом, цікаво роздивляючись. Але це було щось інше. Це було щирим запрошенням жінки. Чи може бути щось переконливіше, ніж знання, що жінка тебе прагне? Воно мене опанувало, благословило і якимось чином розгрішило від усіх дурниць, які я будь-коли зробив.

Зимове свято.

Серце Зими.

Серце нічної таємниці.

Так.

Перед світанком вона мене розштовхала й вигнала з кімнати. Прощальний поцілунок, яким вона мене обдарувала, перш ніж виставити за двері, був таким, що я стояв у коридорі, намагаючись переконати себе, що світанок не так уже й скоро. Але за кілька хвилин згадав про потребу зберігати таємницю і стер з обличчя усмішку. Обсмикав свою пом’яту сорочку й рушив у напрямку сходів.

Коли зайшов до своєї кімнати, мене охопила майже нездоланна втома. Скільки часу минуло, відколи я проспав усю ніч? Сів на ліжку і стяг із себе сорочку. Впустив її на підлогу. Впав на ліжко й заплющив очі.

М’який стукіт у двері змусив мене зірватися на ноги. Я швидко перетнув кімнату, сам собі усміхаючись. Широко розчинивши двері, усе ще усміхався.

— Добре, що ти вже на ногах! І майже одягнений. З того, який вигляд ти мав минулої ночі, я боявся, що доведеться витягувати тебе з ліжка за загривок.

Це Барріч, свіжовмитий і причесаний. Зморшки на його чолі були єдиним помітним слідом нічного гуляння. Ще відколи ми ділили спільне житло, я знав: хай яке він мав похмілля, а все ж зранку стане до своїх обов’язків. Я зітхнув. Не проси четвертак, бо ніхто його не дасть. Замість благати змилування, я пішов до одежної скрині й вишпортав чисту сорочку. Одягнув її та рушив слідом за Баррічем до вежі Веріті.

Існує дивний поріг, одночасно фізичний і духовний. За моє життя я лише кілька разів його переступав, але щоразу відбувалися вкрай незвичайні речі. Цей ранок був одним з таких випадків. Минула приблизно година, а я стояв у кімнаті Веріті, без сорочки і спітнілий. Вікна вежі були розчинені назустріч зимовому вітрові, але мені не було холодно. Обмотана шматтям сокира, яку мені дав Барріч, була лише трохи легша від усього світу, а тягар присутності Веріті у моїй свідомості, здавалося, вичавлював мені мозок крізь очі. У мене більше не було сил втримати сокири, щоб захиститися. Барріч знову підступив до мене, а я спромігся лише на символічну оборону. Він легко її пробив, а тоді швидко, один, два удари, не тяжких, але й не лагідних.

— І ти мертвий, — сказав він мені й відступив. Опустив сокиру вниз, а сам сперся на топорисько і стояв, віддихуючись. Я дозволив своїй сокирі впасти на підлогу. Даремно.

Веріті у моїй свідомості був дуже спокійним. Я глянув туди, де він сидів, дивлячись у вікно на море, що тяглося аж до горизонту. Ранкове світло жорстоко підкреслило карби на його обличчі й сивину у волоссі. Плечі схилилися. Уся його постава відображала те, що я почував. Я на хвилину заплющив очі, надто втомлений, аби щось зробити. І раптом ми поєдналися. Я відчував горизонти нашого майбутнього. Ми були країною, обложеною хижим ворогом, що прийшов до нас лише для того, аби вбивати й калічити. Це було їхньою єдиною метою. Не мали полів, щоб їх обробляти, не мали дітей, щоб їх захищати, не громадили запасів. Не робили нічого, що могло б відвернути їхню увагу від наїздів. А ми намагалися жити своїм повсякденним життям, пробуючи одночасно захиститися від їхніх напастей. Для піратів червоних кораблів повсякденням було спустошення. Мали таку цілеспрямованість, що не потребували нічого більшого, аби нас знищити. Ми не були воїнами; ми вже впродовж поколінь не були воїнами. Ми не думали, як вони. Навіть ті з нас, що були воїнами, — були воїнами, натренованими на битву з раціональним ворогом. Як ми могли протистояти атаці шаленців? Яку зброю мали? Я озирнувся довкола. Себе. Себе, тобто Веріті.

Один чоловік. Один чоловік, який зістарив себе, намагаючись пройти тонкою лінією між захистом свого народу й загрозою зметення згубним екстазом Скіллу. Один чоловік, що намагався нас розбудити, намагався нас розпалити, змусити захищатися. Один чоловік, з очима, втупленими в далечінь, тимчасом як ми сварилися, ворогували і плели інтриги в кімнатах унизу. Це все даремно. Ми приречені на поразку.

Хвиля розпачу охопила мене — от-от і поглине. Усе довкола крутилося, але раптом посередині я знайшов місце, на якому можна було встояти. Місце, де сама ця даремність була кумедною. Страховинно кумедною. Чотири малі військові кораблі, ще недобудовані, з невимуштруваними командами. Сторожові вежі й вогненні сигнали, щоб закликати невмілих оборонців на різню. Барріч зі своєю сокирою і я, що стояв на холоді. Веріті, який вдивлявся у вікно, тимчасом як унизу Регал годував свого батька дурманом. Я не сумнівався, що він робив це, сподіваючись украсти його розум і успадкувати весь цей балаган. Це все цілком даремно. І годі навіть подумати, щоб його зректися. Зсередини в мене вирвався сміх, і я не міг його стримати. Стояв, спершись на сокиру, і сміявся, наче світ був найкумеднішою річчю, яку я будь-коли бачив. Тим часом Барріч і Веріті разом дивилися на мене. Слабенька усмішка в куточках губ Веріті була відповіддю на мій регіт, світло в його очах — тим самим, що й моє безумство.

— Хлопче? Усе гаразд? — спитав мене Барріч.

— Усе добре. Зі мною все якнайкраще, — відповів я їм обом, коли хвилі мого сміху опали.

Я змусив себе стати прямо. Труснув головою і, присягаюсь, майже почув, як мій мозок стає на місце.

— Веріті, — сказав я й охопив його свідомість своєю. Це було просто; це завжди було просто, але раніше я думав, що, роблячи це, щось втрачаю. Ми не об’єдналися в одну особу, але припасувалися одне до одного, як складені стосом у кухонній шафі тарілки. Він зручно тримався у мені, як добре прикріплений пакунок. Я вдихнув і підняв сокиру.

— Ще раз, — сказав я Баррічу.

Коли він підійшов до мене, я не дозволив йому більше бути Баррічем. Це був чоловік із сокирою, що прийшов убити Веріті, і, перш ніж стримати розбіг, я повалив його на підлогу. Він устав, труснувши головою, і я побачив на його обличчі іскру гніву. Ми знову зіткнулися, і я знову завдав вирішального удару.

— Втретє, — сказав він мені, а усмішка бою роз’яснила його обвітрене обличчя. Ми знову зійшлися, схвильовані радістю битви, і я чисто його подолав.

Ми ще двічі стикалися, перш ніж Барріч відступив перед одним з моїх ударів. Опустив сокиру на підлогу і став, легко подавшись уперед, але його дихання вже заспокоїлося. Тоді він випростався і глянув на Веріті.

— Він піймав, — хрипко сказав він. — Тепер це піймав. Не те, щоб уже всього навчився. Завдяки тренуванню відточить уміння, але ви зробили мудрий вибір. Сокира — його зброя.

Веріті повільно кивнув.

— А він — моя.

Розділ 16 Кораблі Веріті

Влітку третього року війни червоних кораблів військові судна Шести герцогств пройшли бойове хрещення. Хоча було їх лише чотири, вони демонстрували важливу зміну в оборонній тактиці нашого королівства. Весняні сутички з червоними кораблями швидко навчили нас, що ми забули, як бути воїнами. Пірати мали рацію: ми стали народом фермерів. Але ми були фермерами, що зважилися стати й боротися, швидко виявивши, що пірати — вигадливі й запеклі воїни. Правдою було те, що жоден з них ніколи не здавався і не потрапив у неволю живим. Мабуть, це мало стати нашою першою вказівкою щодо природи перековування і проти чого ми насправді боремось, але на цей час це було надто витонченою вказівкою, а ми були надто зайняті, змагаючись за виживання, аби над цим замислитися.

Решта зими проминула так само швидко, як довго тяглася перша її половина. Окремі часточки мого життя були наче намистини, а я став ниткою, на яку вони всі нанизані. Мабуть, коли б я зупинився та став обдумувати все, що робив, аби тримати ці часточки нарізно, то вважав би це неможливим. Але я був тоді молодим, значно молодшим, ніж сам гадав, і якось знаходив час та енергію, щоб робити це все й бути цим усім.

Мій день починався ще вдосвіта, заняттям з Веріті. Щонайменше двічі на тиждень додавався Барріч зі своїми сокирами. Але найчастіше ми були вдвох із Веріті. Він працював з моїм почуттям Скіллу, але не так, як Гален. Веріті хотів, щоб мій мозок виконував специфічні завдання, і саме для них мене тренував. Я навчився бачити його очима й давати йому свої. Практикувався у вмінні усвідомлювати ті тонкі методи, завдяки яким він керував моєю увагою, і постійно вести мислене коментування, яке інформувало б його про все, що відбувалося навколо нас. Для цього я покидав вежу й носив із собою його присутність, наче сокола на зап’ясті, займаючись при цьому іншими своїми повсякденними обов’язками. Спершу міг підтримувати зв’язок Скіллу не довше кількох годин, але з часом навчився ділити з принцом свою свідомість кілька днів поспіль. Це, однак, не було справжнє скіллення від мене до Веріті, а зв’язок, установлений дотиком, і цей зв’язок слід було постійно оновлювати. Та все-таки я тішився, що спроможний бодай на це.

Чимало часу я проводив у Саду королеви, перетягуючи та розставляючи лави, фігури й вазони, аж доки Кеттрікен урешті не була задоволеною результатом. Під час цих годин завжди пильнував, щоб Веріті був зі мною. Я сподівався, що йому буде корисно бачити свою королеву такою, якою її бачать інші, особливо ж коли вона з ентузіазмом займалася своїм сніговим садом. Розпашілі червоні щоки, золоте волосся, цілована вітром і життєрадісна: такою я показував її принцові. Він чув її невимушені слова про приємність, котру, як вона сподівалася, принесе йому сад. Чи це було зрадою довіри Кеттрікен до мене? Я рішуче проганяв цей неспокій. Брав принца з собою також тоді, коли виконував свої обов’язки стосовно Пейшенс і Лейсі.

Також я намагався частіше виводити Веріті з замку, між людей. Розпочавши свої тяжкі обов’язки Скіллу, він рідко спілкувався зі звичайними людьми, а колись так це любив. Я брав його на кухню, до кордегардії, до стаєнь і вниз, до таверн Баккіпа. Він натомість водив мене до ангарів, де я придивлявся до останньої стадії корабельних робіт. Пізніше часто відвідував док, де стояли кораблі, щоб порозмовляти з командами, які вивчали свої судна. Я довів до його відома, що дехто з людей нарікає, вважаючи зрадою дозвіл деяким утікачам із Зовнішніх островів стати членами залог наших оборонних кораблів. Усім було зрозуміло, що ці люди мали досвід у керуванні зграбними піратськими кораблями, а завдяки їхньому вмінню наші кораблі ставали куди ефективнішими. Але так само зрозумілим було й те, що багато мешканців Шести герцогств обурювалися та не довіряли жменьці емігрантів посеред них. Я не мав певності, чи рішення Веріті використовувати цих втікачів було розумним. Нічого не казав йому про власні сумніви, лише показував нарікання інших людей.

Також він був зі мною, коли мене викликав Шрюд. Я навчився робити йому візити або пізнього ранку, або раннього пополудня. Воллес майже не чинив мені перепон, але завжди чомусь, коли я приходив з відвідинами, у кімнаті були інші люди: невідомі мені дівчата-служниці, столяр, що нібито лагодив двері. Я нетерпляче шукав нагоди порозмовляти з королем віч-на-віч про мої подружні наміри. Блазень завжди був присутнім і тримав слово, не виявляючи нашої дружби перед чужими очима. Його шпички були гострими й колючими, і, хоч я знав їхнє призначення, йому завжди вдавалося розлютити або роздратувати мене. Єдине, що мене тішило, — це помічені в кімнаті зміни. Хтось доніс майстрині Гесті про стан королівських покоїв.

Саме коли Зимове свято було в розпалі, у кімнатах зібралася така громада дівчат-покоївок і хлопців-слуг, що в короля теж настало свято. Майстриня Гесті, руки в боки, стала посеред кімнати й пильнувала за всім, водночас шпетячи Воллеса, що так усе занедбав. Схоже, раніше він запевняв її, наче сам особисто доглядає за прибиранням і пранням, щоб зайвий раз не турбувати короля. Я провів там дуже веселий пополудень, бо жвава діяльність довкола пробудила Шрюда, і невдовзі він став майже таким, як за давніх часів. Утихомирив майстриню Гесті, що бештала своїх людей за лінивство, а натомість жартував з ними, доки вони швабрували підлогу, посипали її свіжим очеретом, а меблі протирали пахучою очисною олією. Майстриня Гесті наклала на короля цілу гору ковдр і наказала порозчиняти вікна та провітрити кімнату. Ще вона обнюхала увесь попіл та кадильниці. Я тихенько підказав, що краще доручити очищення їх Воллесу, бо він найбільше ознайомлений зі властивостями спалюваного там зілля. Повернувшись із посудинами, він став куди слухнянішим і миролюбнішим. Я міркував, чи сам він знає, як впливає на Шрюда його дим. Але якщо не він це вигадав, то хто? Ми із блазнем не раз таємно обмінялися значущими поглядами.

Покої не лише прибрано, а й прикрашено святковими свічками та вінками, вічнозеленими й голими гілками дерев, позолоченими й обвішаними мальованими горішками. На щоки короля повернувся рум’янець. Я відчув тихе схвалення Веріті. Коли того вечора король спустився зі своїх кімнат, щоб приєднатися до нас у Великій залі, та ще й попросив своїх улюблених музикантів зіграти найкращі пісні, я сприйняв це як свою особисту перемогу.

Звичайно, деякі моменти були тільки моїми, і це не лише ночі з Моллі. Так часто, як тільки міг, я викрадався з Твердині, щоб гасати й полювати зі своїм вовком. Зв’язок наших свідомостей ніколи не давав мені повністю відділитися від нього, але це не те саме, що глибоке задоволення від спільного полювання. Тяжко виразити внутрішню повноту двох істот, що рухаються як одна до спільної мети. Ці часи насправді довершили наш зв’язок. Але навіть у ті дні, коли ми фізично не бачилися, він залишався зі мною. Його присутність була як парфуми: при першому контакті людина їх усвідомлює, але потім вони стають лише часткою повітря, яким вона дихає. Я знав про нього завдяки багатьом дрібницям. Моє почуття нюху загострилося, і я приписував це його вмінню читати те, що приносило мені повітря. Почав сильніше відчувати інших людей довкола себе, наче це його свідомість стерегла мені спину й робила мене чуйнішим до дрібних вказівок, на які інакше не звернув би уваги. Їжа була смачнішою, аромати густішими. Я намагався не поширювати цієї логіки на моє бажання бути разом з Моллі. Знав, що Нічноокий присутній під час наших зустрічей, але він, як і обіцяв, нічим мені цього не виказував.

Через місяць після Зимового свята я дістав нову роботу. Веріті сказав, що хотів би відправити мене на корабель. Одного дня мене викликано на борт «Раріска» й визначено місце при веслі. Капітан судна відкрито дивувався, чому прислано йому лозину, якщо він просив колоду. Я не міг обговорювати цього питання. Більшість людей довкола мене були дужими хлопцями й досвідченими моряками. Єдиним моїм шансом довести свою придатність було кинутися в роботу зі всією енергією, на яку був спроможним. Принаймні був задоволеним, знаючи, що я не єдиний тут початківець. Хоча всі люди на борту несли якусь службу на інших кораблях, усі вони, крім вихідців із Зовнішніх островів, були новачками на військовому судні.

Веріті мусив вдатися до найстарших корабелів, щоб знайти людей, які вміли будувати військові кораблі. «Раріск» був найбільшим із чотирьох суден, спущених на воду під час Зимового свята. Лінії корабля були гладенькими і крутими, а його низька осадка означала, що він міг ковзати по спокійному морі, наче комаха поверхнею ставу, або ж розтинати штормові хвилі так вправно, як чайка. На двох інших кораблях дошки обшивки було набито край у край і ребро в ребро, але обшивка «Раріска» та його молодшої сестри, корабля «Констанс», була клінкерна: дошки заходили одна на одну. «Раріска» будував Мастфіш, і обшивка була не лише добре допасована, але й витримувала найсуворіші удари моря. Корабель збудовано так добротно, що майже не довелося конопатити щілини просмоленими линвами. Соснова щогла тримала вітрило, виготовлене зі зміцненого шнурками льону. Вітрило «Раріска» прикрашав олень Веріті.

Нові кораблі ще пахли дерев’яною стружкою і просмоленими линвами. Палуби майже не подряпані, а весла чисті по всій довжині. Невдовзі «Раріск» набуде власного характеру: трохи роботи швайкою, щоб легше триматися за весло, зрощені канати, усі порізи та забої бойового корабля. Але зараз «Раріск» був таким же зеленим, як і ми. Коли ми виводили його з гавані, це нагадувало мені їзду недосвідченого вершника на щойно об’їждженому коні. Він ішов боком, кидався й присідав між хвилями, а коли ми всі знайшли правильний ритм, вирівнявся і різав воду, як змащений жиром ніж.

Згідно з волею Веріті, я мав засвоїти ці нові вміння. Мені дісталася койка в колишньому пакгаузі, разом із рештою команди. Я навчився бути непомітним, але енергійно зриватися за першою ж командою. Капітан був мешканцем Шести герцогств з діда-прадіда, але старпом походив із Зовнішніх островів, і це він насправді навчав нас керувати «Раріском» та всього, що міг робити корабель. На борту було ще двоє емігрантів із Зовнішніх островів. Коли ми не займалися корабельною наукою, повсякденними морськими обов’язками чи просто не спали, вони збиралися разом і тихцем розмовляли. Я дивувався, як емігранти не бачать ставлення місцевих людей до цього перешіптування. Моя койка була по сусідству з їхніми, і часто, коли я лежав, засинаючи, мене будила вимога Веріті звернути увагу на тихі слова, промовлені незрозумілою мені мовою. Так і робив, знаючи, що він краще за мене збагне зміст цих звуків. Невдовзі я усвідомив, що їхня мова не дуже відрізняється від мови Шести герцогств і що можу бодай частково зрозуміти ведену біля мене розмову. Не було там жодної змови чи бунту. Лише тихі сумні слова про родичів, перекованих своїми ж земляками, і суворі гіркі обіцянки помсти своїм же одноплемінникам. Вони не надто відрізнялися від чоловіків і жінок Шести герцогств у команді. Майже всі на кораблі втратили когось через перековування. Я з почуттям провини думав, скільки цих занапащених душ довелося мені відіслати у смертне забуття. Це було певним бар’єром між мною та рештою членів команди.

Попри люті зимові шторми, ми майже щодня виходили в море. Змагалися у вдаваних битвах, вправляючись у техніці взяття на абордаж іншого корабля або удару тараном, а також навчаючись перестрибувати з корабля на корабель, щоб не опинитися у воді між ними. Наш капітан намагався пояснити нам усі наші переваги. Вороги, яких ми зустрінемо, будуть далеко від дому, їх уже тижнями носитиме морем. Весь цей час вони провели б на борту своїх суден, страждаючи від тісноти й негоди, тимчасом як ми щодня будемо свіжими й ситими. Суворість їхньої подорожі вимагала, щоб кожен весляр був також піратом, а ми можемо перевозити додаткових бійців, які стрілятимуть зі своїх луків або ж дадуть нам змогу переходити на борт іншого корабля, залишивши всіх гребців при веслах. Я часто бачив, як старпом хитає головою на ці слова. А в приватних розмовах він звірявся своїм товаришам, що суворі умови піратської подорожі зробили залоги твердими і кровожерливими. Як м’якотілі вгодовані фермери могли розраховувати на перемогу над загартованими морем піратами червоних кораблів?

Один день із десятьох був вільним, і я проводив ці дні у Твердині. Навряд чи це було відпочинком. Я звітував королю Шрюдові, описуючи свій досвід на борту «Раріска» і втішаючись зацікавленістю, яка спалахувала тоді в його очах. Він мав куди кращий вигляд, але далеко ще йому було до того міцного короля, якого я пам’ятав зі своєї юності. Пейшенс і Лейсі теж вимагали відвідин, а ще в мене були обов’язки перед Кеттрікен. Година чи дві для Нічноокого, таємний візит до кімнати Моллі, а тоді квапливі перепросини. На решту ночі я мусив поспішати до своєї кімнати, щоб бути там, коли Чейд викличе мене на свій допит. Тоді вдосвіта короткий звіт Веріті, який дотиком відновлював наш зв’язок через Скілл. Часто я з полегшенням повертався до квартир команди, щоб добре виспатися вночі.

Нарешті, коли зима наближалася до кінця, мені трапилася нагода порозмовляти приватно з королем Шрюдом. Я пішов до його кімнат в один з моїх вільних від корабельної служби днів, щоб відзвітувати про наші успіхи у тренуванні. Шрюдове здоров’я було кращим, ніж зазвичай, і він сидів у кріслі біля вогнища. Воллеса того дня не було. Замість нього була якась молода жінка. Вона вдавала, що прибирає кімнату, але майже напевне шпигувала для Регала. Блазень, як завжди, крутився під її ногами й тихо насолоджувався тим, що змушує її ніяковіти. Я ріс разом із блазнем і завжди мав його білу шкіру та безбарвні очі за звичну річ. Але почуття жінки однозначно були іншими. Вона зиркала на блазня, хоча, треба визнати, тоді, коли він, на її думку, не звертав на неї уваги. Але той, помітивши це, почав відповідати на її погляди своїми, а кожен із цих поглядів був хтивішим за попередній. Вона дедалі більше нервувала. Коли ж урешті мусила пройти повз нас зі своїм відром, а блазень змусив Щурика на своєму посоху зазирнути їй під спідницю, з вереском відскочила, обливши брудною водою себе й підлогу, яку щойно сама ж і швабрувала. Шрюд вилаяв блазня, який повзав, вдаючи екстравагантні перепросини, хоча насправді нітрохи не шкодував, і відіслав жінку перевдягтися в сухе. Я притьма скористався з нагоди.

Ще вона гаразд і не вийшла з кімнати, як я почав:

— Мій пане, я вже певний час хочу про щось вас попросити.

Якась нотка у моєму голосі мусила насторожитися і блазня, і короля, бо мені одразу ж дісталася їхня неподільна увага. Я глянув на блазня. Той, без сумніву, зрозумів, що мені кортить його позбутися. Натомість він схилився нижче, майже спершись головою об коліна Шрюда, і вищирився, доводячи цим мене до сказу. Але я не дозволив вивести себе з рівноваги і благально глянув на короля.

— Ти можеш говорити, Фітце Чівелрі, — офіційно сказав він.

Я глибоко вдихнув.

— Мій государю, я прошу у вас дозволу взяти шлюб.

Від здивування очі блазня округлилися. Але мій король усміхнувся так, наче я був дитиною, що просить цукерку.

— Так. Нарешті ти прийшов. Але ж, напевне, спершу ти збираєшся до неї позалицятися?

Моє серце калатало в грудях. Король був аж надто поінформованим. Але задоволеним, дуже задоволеним. У мені зажевріла надія.

— Не знаю, чи це сподобається моєму королю, та боюся, що я вже почав до неї залицятися. Але знайте, що наміру чинити це самовпевнено не мав. Це просто… сталося.

Він добродушно засміявся.

— Так. Деякі речі просто стаються. Хоча, оскільки ти не заговорив зі мною раніше, я вже засумнівався у твоїх намірах і чи леді сама себе не ошукала.

Мені пересохло в роті. Я не міг перевести віддих. Скільки ж він знав? Помітивши мій жах, король усміхнувся.

— Не маю жодних застережень. Насправді я задоволений твоїм вибором…

Усмішка, що спалахнула на моєму обличчі, дивно відбилася в рисах блазня. Я, тремтячи, видихав, а Шрюд продовжував:

— Але застереження має її батько. Він сказав мені, що хотів би на якийсь час це відкласти, принаймні доки її сестри незасватані.

— Що? — насилу вистогнав я, почуваючись украй розгублено. Шрюд приязно усміхнувся.

— Схоже, що твоя леді така ж метка, як її ім’я. Целеріті просила в батька дозволу на заручини того ж дня, коли ти виїхав до Оленячого замку. Думаю, ти здобув її серце, коли так відверто порозмовляв з Віраго. Але Бронді відмовив їй із причини, про яку я тобі сказав. Мені зрозуміло, що леді бурхливо протестувала, але Бронді — чоловік з характером. Однак він написав нам, щоб ми не ображалися. Прагне, щоб ми знали: він не заперечує проти самої партії, а лише хоче, щоб Целеріті не випередила своїх сестер із заміжжям. Я з ним згоден. Їй, здається, лише чотирнадцять?

Я занімів.

— Не переймайся так сильно, хлопче. Ви обоє молоді і маєте багато часу попереду. Хоча він не погодився на офіційні заручини, я певний, що не заборонить вам бачитися.

Король Шрюд глянув на мене так прихильно, з такою ласкою в очах. Блазень переводив погляд то з короля на мене, то з мене на короля. Я не міг нічого прочитати на його обличчі.

Я дрижав так, як мені вже місяцями не траплялося. Не міг дозволити цьому продовжуватися, щоб ще більше всього не погіршити. Я змусив язик ворушитися, а пересохле горло формувати слова:

— Мій королю, не про цю леді я думав.

Запанувала тиша. Я зустрівся поглядом зі своїм королем і побачив, що він змінився на виду. Коли б не був у такому розпачі, то, знаю, не міг би дивитися на вираз такого невдоволення. Натомість благально на нього глянув, молячись, щоб він зумів мене зрозуміти. Коли він нічого не сказав, я спробував продовжити.

— Мій королю, жінка, про яку я кажу, є тепер покоївкою певної леді, але вона не служниця. Вона…

— Мовчи.

Коли б він мене вдарив, це не було б гостріше. Я завмер.

Шрюд уважно зміряв мене поглядом. Коли заговорив, зробив це зі всією своєю монаршою величчю. Мені навіть здавалося, що в його голосі я відчуваю натиск Скіллу.

— Добре прислухайся до того, що я кажу тобі, Фітце Чівелрі. Бронді мій друг так само, як мій герцог. Ні він, ні його донька не сміють зазнати образи чи зневаги. Тим часом ти ні до кого не залицятимешся. Ні до кого. Раджу тобі добре обдумати те, що тобі запропоновано, якщо вже Бронді вважає тебе прийнятною партією для Целеріті. Він не прив’язує ваги до твого народження. Мало хто інший зробив би так. Целеріті дістане власні землі й титул. Те ж саме дістанеш і ти від мене, якщо тобі вистачить розуму виждати належний час і шляхетно повестися з леді. Переконаєшся, що це мудрий вибір. Я скажу тобі, коли ти зможеш домагатися її руки.

Я зібрав рештки відваги:

— Мій королю, прошу…

— Досить, Чівелрі! Ти чув мої слова на цю тему. Більше нема про що говорити!

Невдовзі він мене відіслав, і я, тремтячи, вийшов із його кімнат. Не знаю, що було причиною цього тремтіння, — гнів чи розбите серце. Я знову й знову думав про те, що він назвав мене іменем мого батька. Можливо, — казав собі зі злості, — так сталося тому, що у своєму серці він знав: я зроблю те саме, що й мій батько. Одружуся з любові. Навіть тоді, — жорстоко думав я, — коли для цього доведеться чекати, щоб король Шрюд ліг у гріб, а Веріті дотримав даного мені слова. Я повернувся у свою кімнату. Якби міг заплакати, це стало б полегшою, але сльози не приходили. Натомість я ліг на ліжко й дивився на балдахін. Не уявляв, як розповісти Моллі, що насправді сталося між моїм королем і мною. Кажучи собі, що мовчання теж було б обманом, я вирішив знайти спосіб усе їй розповісти. Але не одразу. Настане час, — обіцяв я собі, — час, коли зможу все пояснити, а вона зрозуміє. Чекатиму цього. А наразі не думатиму про це. «І, — холодно гадав я, — не піду до короля без виклику».

Разом із наближенням весни Веріті розставляв свої кораблі та людей так ретельно, як фігури на гральній дошці. Сторожові вежі на узбережжі були повністю обсаджені залогами, а сигнальні вогні готові спалахнути. Саме вони мали дати знак тривоги місцевим мешканцям, що помічено червоні кораблі. Принц зібрав решту членів Галенової групи Скіллу та розподілив їх по вежах і кораблях. Серена, моя ненависниця і серце Галенової групи, зосталася в Оленячому замку. Про себе я думав, навіщо Веріті використовує її як центр групи, замість того, щоб самому зв’язуватися з кожним скіллером. Після смерті Галена та примусового вибуття Августа з групи Серена зайняла місце першого та, схоже, вважала себе майстринею Скіллу. І в певному сенсі майже стала Галеном. Ішлося не лише про те, що вона обходила Оленячий замок у суворому мовчанні та з вічно несхвальною міною. Здавалося, що їй передалися також його дратівливість і дурнуватий гумор. Слуги тепер говорили про неї з таким самим страхом і неприязню, як колись про Галена. Я зрозумів, що вона зайняла його приватні кімнати. Старанно уникав її в ті дні, коли бував удома. Мені було б куди легше, якби Веріті помістив її деінде. Але я не міг ставити під сумнів рішення короля-в-очікуванні.

Джастін, високий цибатий юнак, на два роки старший від мене, був призначений на «Раріск» як член групи. Він зневажав мене, відколи ми разом з ним вивчали Скілл і я так спектакулярно провалився. За кожної нагоди ображав мене. Я прикушував язика й намагався не перетинатися з ним. Через тисняву на кораблі це було нелегко. Вельми неприємна ситуація.

Після тривалих дебатів, які ми вели з Веріті, Каррода поміщено на борту «Констанс», Барла у вежі Затишної бухти, а Вілла послано далеко на північ, до Червоної вежі в Бернсі, звідки відкривалася широка панорама на море й довколишню місцевість. Розклавши свої фігурки на картах, Веріті усвідомив жалісну вбогість нашої оборони.

— Це мені нагадує стару приповідку про жебрака, який прикривав свою наготу самим лише капелюхом, — сказав я Веріті. Він невесело посміхнувся.

— Якби ж то я міг переміщати свої кораблі так швидко, як жебрак свого капелюха, — похмуро пожартував він.

Два кораблі Веріті виконували службу патрульних суден. Ще два він тримав у резерві. «Раріск» стояв у доці в Баккіпі, а «Олень» об’якорився у Південній бухті. То був жалюгідно малий флот для охорони довгої берегової лінії Шести герцогств. Йшла будова другої черги кораблів, але не було надії закінчити їх найближчим часом. Найкраще приготоване дерево використано для перших чотирьох кораблів, а принцові корабели перестерігали його, кажучи, що розумніше почекати, ніж намагатися взяти сире дерево. Це дратувало його, але він прислухався до їхньої поради.

Ранньою весною ми вправлялися. Як сказав мені Веріті у приватній розмові, члени групи передавали прості відомості так само справно, як поштові голуби. Але його зв’язок зі мною був куди більш клопітким. З власних причин він вирішив нікому не відкривати, що вчить мене Скіллу. Думаю, що діставав користь із можливості перебування зі мною, непомітного спостереження за повсякденним життям Баккіпа. Наскільки я зрозумів, капітан «Раріска» дістав розпорядження вислухати мене, якби я став вимагати раптової зміни курсу або заявив, що ми негайно потрібні в певному місці. Боюся, що він зрозумів це більше як поблажливість Веріті до свого небожа-бастарда, але дотримувався наказів.

Якось, одного ранку на початку весни, ми зголосилися на корабель, щоби ще раз повправлятися. Наша команда вже добре маневрувала кораблем. Під час сьогоднішнього навчання ми мали зустрітися з «Констанс» у невідомому наперед місці. Це була вправа зі Скіллу, яка досі нам не вдавалася. Ми приготувалися до невдалого дня, усі, крім Джастіна, що мав твердий, наче камінь, намір досягти успіху. Руки схрещені на грудях, одягнений у темно-синє (на мою думку, він вважав, що синій одяг робить його більше схожим на скіллера), стояв на пристані та вдивлявся в густий туман, що покривав океан. Я був змушений обминути його, несучи на борт бочку з водою.

— Для тебе, бастарде, це непрозоре покривало. Але для мене все ясно, як у дзеркалі.

— Щиро тобі співчуваю, — чемно відповів я, ігноруючи звертання «бастард». Я вже й забув, скільки їді можна вкласти в це слово. — Волів би бачити туман, ніж твоє обличчя з самого ранку.

Дрібниця, але радує. Додаткову радість принесло мені видовище, як одяг плутався йому довкола ніг, коли він сходив на корабель. Я мав на собі практичніше вбрання: обтислі штани, нижню сорочку з м’якої бавовни і шкіряну куртку поверх неї. Думав про якусь кольчугу, але Барріч заперечно похитав головою.

— Краще легко померти від завданої зброєю рани, ніж звалитися за борт і втонути, — порадив він мені.

Веріті криво посміхнувся на ці слова.

— Не обтяжуймо його надмірною самовпевненістю, — гірко пожартував він, і навіть Барріч усміхнувся. За мить.

Отож я відкинув думку про кольчугу чи обладунок. Хай там як, цей день був призначений для веслування, а мені в моєму одязі було зручно. Не напиналися шви на раменах, рукави не сковували рук. Я дуже пишався тим, як розвинув груди та плечі. Навіть Моллі виразила здивоване схвалення. Я сів на своєму місці й поворушив плечима, з усмішкою думаючи про неї. Тепер наші зустрічі стали нечастими й недовгими. Що ж, це вилікує тільки час. Літо принесе піратів. Коли настануть довгі погожі дні, я матиму для неї ще менше часу. Коли б не прийшла осінь, для мене це не буде надто рано.

Ми зайняли свої місця — повний склад гребців і воїнів. У певну мить, коли швартові віддали, стерничий зайняв своє місце, а весла розпочали рухатися у рівномірному ритмі, ми стали одною живою істотою. Це було те явище, яке я вже зауважив раніше. Можливо, я сильніше це відчував, бо мої нерви були відточені завдяки єднанню Скіллом з Веріті. Можливо, усі чоловіки і жінки на борту мали спільну мету, і для більшості з них такою метою була помста. Хай там як, це дало нам таку єдність, якої я ніколи раніше не відчував у гурті людей. «Мабуть, — думав я, — це було тінню того, що єднає групу Скіллу». Відчув укол жалю, тугу за втраченими можливостями.

Ти моя група.

Веріті, наче шепіт позаду мене. І звідкись, із далеких пагорбів, щось тихіше за зітхання.

Хіба ж ми не зграя?

Так, — відповів я їм. Тоді сів зручніше й зосередився на своїй роботі. Весла та плечі всі одночасно піднімалися й опускалися, а «Раріск» відважно йшов у туман. Наше вітрило безсило звисало. За хвилину ми стали окремим світом. Плюскіт води, ритмічна єдність нашого дихання під час веслування. Кілька воїнів тихо перемовлялися, їхні слова й думки заглушував туман. На носі корабля, поруч з капітаном, стояв Джастін, вдивляючись в імлу. На його лобі залягли зморшки, очі побігли кудись далеко, і я знав, що він намагався дістатися до Каррода на борту «Констанс». Майже бездумно потягнувся до нього, щоб перевірити, чи відчуваю його Скілл.

Припини! — перестеріг мене Веріті, і я відсахнувся з відчуттям, що він ляснув мене по руці. — Я ще не готовий, щоб хтось запідозрив про тебе.

Це застереження мало велике значення, хоч я зараз і не міг належно його обміркувати. Наче те, що почав робити, справді було небезпечним. Я питав було себе, чого він боїться, але потім зосередився на рівномірному ритмі веслування і вдивлявся у нескінченну сірість. Джастін кілька разів просив капітана, щоб стерничий змінив курс. Наскільки я бачив, це мало що міняло, хіба що порядок веслування. Покрита туманом затока виглядала так само. Постійне фізичне зусилля і брак будь-чого, що могло б привернути увагу, ввели мене у стан сну наяву.

Крик молодого чатового вивів мене з трансу.

— Стережися зради! — крикнув він, а його різкий голос затихав, поглинутий кров’ю. — На нас напали!

Я схопився з лави, дико озираючись довкола. Туман. Лише моє весло ковзало поверхнею води, а мій товариш-гребець, якому я збив ритм, глянув на мене.

— Гей, Фітце! Що тобі? — спитав капітан. Джастін стояв біля нього, ясночолий, дуже самовдоволений.

— У мене… судома у спині. Даруйте, — я знову схилився до весла.

— Келпі, підміни його. Трохи потягнись і порухайся, хлопче, а тоді повертайся до весла, — з сильним акцентом сказав старпом.

— Так, сер, — підтвердив я наказ і підвівся, віддавши Келпі мою лаву та весло. Добре було перепочити. Мої плечі поболювали, коли я ними ворушив. Але соромно було відпочивати, якщо інші працюють. Я протер очі й потрусив головою, міркуючи, що за кошмар мені привидівся. Який чатовий? Де?

Острів Оленячого Рогу. Вони ввійшли під прикриттям туману. Там немає міста, лише сигнальна вежа. Думаю, що вони збираються вбити чатових, а тоді зробити все, щоб знищити вежу. Блискуча стратегія. Острів Оленячого Рогу — це одна з наших перших ліній оборони. Із зовнішньої вежі відкривається панорама на море, внутрішня передає сигнали до Оленячого замку та Затишної бухти. — Думки Веріті, майже спокійні, з певністю людини, що вже наготувала зброю. — Цей упертий слимак так запекло повзе до Каррода, що не впускає мене. Фітце. Йди до капітана. Скажи йому: острів Оленячого Рогу. Коли ввійдете до протоки, з течією практично влетите в бухточку, де стоїть вежа. Пірати вже там, але їм доведеться змагатися з течією, щоб вийти у відкрите море. Рушайте негайно, і можете піймати їх на пляжі. НЕГАЙНО!

«Легше віддавати накази, ніж їх виконувати», — подумав я, а затим рвонув уперед.

— Сер? — спитався я, а потім цілу вічність стояв, чекаючи, доки він обернеться й відповість, тимчасом як старпом глипав на мене. Мені довелося звертатися до капітана лише через нього.

— Весляре! — сказав нарешті капітан.

— Острів Оленячого Рогу. Якщо ми туди рушимо і піймаємо течію у протоці, то практично влетимо в бухточку, де стоїть вежа.

— Це правда. Ти читаєш течії, хлопче? Корисне вміння. Я вважав себе єдиною особою на борту, що знає, де ми перебуваємо.

— Ні, сер. — Я глибоко вдихнув. Так наказав Веріті. — Ми мусимо туди йти. Негайно.

Це «негайно» змусило його насупитися.

— Що за нісенітниці! — обурився Джастін. — Хочеш виставити мене дурнем? Ти відчув, що ми наближаємося до «Констанс», правда? Ти хочеш, щоб я провалився? Щоб ти не почувався так самотньо?

Мені хотілося його вбити. Натомість я випростався і сказав правду:

— Це таємний наказ короля-в-очікуванні, сер. Я мав передати його у відповідний час.

Я звертався лише до капітана. Він відпустив мене, кивнувши головою, а я повернувся на лаву й забрав у Келпі весло. Капітан безпристрасно дивився в туман.

— Джарку. Нехай стерничий повернеться і піймає течію. Трохи глибше ввійти у протоку.

Старпом коротко кивнув, і ми негайно змінили курс. Наше вітрило злегка надулося, і все було так, як сказав Веріті. Течія, поєднавшись із нашим веслуванням, понесла нас у протоку. Час дивно пливе в тумані. Усі відчуття спотворюються. Не знаю, скільки часу я веслував, але невдовзі Нічноокий прошепотів, що в повітрі чути запах диму, і майже одразу ми почули крики людей у битві, що виразно, хоч трохи приглушено, розлунювалися в тумані. Я побачив, як Джарк, старпом, перезирається з капітаном.

— Налягай! — зненацька гаркнув він. — Червоний корабель атакує нашу вежу.

Ще хвилина — і можна було розрізнити дим у тумані та ясніше почути гомін битви й людські крики. Я зненацька почув у собі силу, а довкола себе побачив те ж саме. Стиснуті щелепи, мускули, що спліталися у вузли та різко розправлялися, коли ми гребли, змінився навіть запах поту в тих, що працювали довкола мене. Якщо раніше ми були одним створінням, то зараз стали частинками розлюченого звіра. Я відчув сплеск жагучого гніву, що розгорявся і ширився. Це було справою Віту: дружній вибух сердець на тваринному рівні, що затопив нас ненавистю.

Ми рухалися вперед, і нарешті «Раріск» опинився в мілкій бухточці. Затим вискочили на мілину й підтягли корабель на берег, як вправлялися у цьому під час навчань. Туман був зрадливим союзником. Прикриваючи нас від нападників, на яких тепер напали ми, він у той же час приховував від нас характер місцевості й не давав точно роздивитися, що відбувається. Ми вхопили зброю і рушили на шум битви. Джастін зостався на «Раріску». Стояв і ревно вдивлявся в туман у напрямку Оленячого замку, наче це мало допомогти йому відскіллити новини Серені.

Червоний корабель було витягнено на пісок, так само, як і «Раріск». Неподалік стояли два човники, їх використали як пороми для переправи на суходіл. Обидва пошкоджено. Коли припливли пірати, на пляжі були люди Шести герцогств. Дехто з них так там і зостався. Різня. Ми проминули скорчені тіла, з яких на пісок стікала кров. Усі вони мали вигляд наших людей. Зненацька над нами сіро замаячила внутрішня вежа Оленячого Рогу. На її вершині горів вогонь, що в тумані здавався тьмяно-жовтим. Вежу облягали. Пірати були смаглявими й мускулистими, радше жилавими, ніж масивними. Більшість мала густі бороди, а їхнє чорне скуйовджене волосся спадало на плечі. Мали захисний обладунок із переплетеної шкіри, озброєні були тяжкими клинками й сокирами. Дехто мав металеві шоломи. Їхні оголені передпліччя були позначені червоними спіралями, але я не міг розібрати, татуювання це чи фарба. Поводилися самовпевнено, сміялися й розмовляли, наче працівники за роботою. Захисники вежі потрапили в безвихідь: цю споруду зведено для сигнального вогню, а не для оборони. Було лише питанням часу, коли всі обложені загинуть. Коли ми вилились на кам’янистий схил, остров’яни й не озирнулися. Вважали, що ззаду ніщо їм не загрожує. Одна з брам вежі висіла на завісах, купка людей усередині забарикадувалася за стіною тіл. Коли ми просувалися вперед, вони вислали рідкий дощ стріл у бік піратів. Жодна стріла не влучила в ціль.

Я видав крик, середній між вигуком і виттям, жахливий страх і мстива радість, що з’єдналися в один звук. Емоції тих, хто біг поруч зі мною, знайшли в мені віддушину і гнали мене вперед. Нападники обернулися до нас лише тоді, коли ми впритул до них наблизилися.

Ми піймали піратів, узявши їх між двох вогнів. Наша корабельна команда переважала їх кількісно, а оборонці вежі, побачивши нас, набралися відваги й самі вийшли на вилазку. Розкидані тіла довкола брами вежі свідчили, що це була не перша така спроба. Молодий чатовий далі лежав там, де я побачив його у своєму видінні. З його рота текла кров і всякала у вишивану сорочку. Його життя забрав кинутий ззаду стилет. Дивно, що я зауважив цю деталь, коли ми бігли вперед, аби приєднатися до рукопашної битви.

Не було тут ні стратегії, ні шикування, ні плану битви. Лише група чоловіків і жінок, які раптом дістали можливість помститися. Цього було цілком досить.

Хоча я вже й раніше думав, що був єдиний з командою, лише тепер вона мене поглинула. Емоції клубилися в мені і штовхали вперед. Я вже ніколи не довідаюся, наскільки та які почуття були моїми. Вони мене накрили з головою, і Фітц Чівелрі загубився в них. Я став утіленням почуттів команди. З піднятою сокирою, гучно волаючи, вів їх до бою. Я зовсім не бажав чільного становища, яке мені дісталося. Насправді мене виштовхнуло вперед украй сильне прагнення команди мати того, за ким можна йти. Раптом я запрагнув убити стільки піратів, скільки міг. Хотів, щоб мої м’язи тріщали з кожним замахом, хотів кинутися вперед крізь хвилі погублених душ, топтати тіла загиблих піратів. І робив це.

Я чув легенди про берсеркерів. Думав, що це звіроподібні тварюки, гнані жадобою крові та нечутливі до завданих їм ран. Але, можливо, насправді вони були надміру чутливими, неспроможними захистити власну свідомість від емоцій, що гнали їх уперед, неспроможними зауважити сигнали болю від власного тіла. Я не знаю.

Я чув розповіді про себе самого у той день. Навіть пісню чув. Не пригадую, щоб я пінився і ревів під час бою. Але не можу також згадати, щоб було інакше. Десь усередині мене містилися і Веріті, і Нічноокий, але вони теж потонули в довколишніх пристрастях. Знаю, що я вбив першого пірата, який постав на шляху нашого шаленого натиску. Також знаю, що прикінчив останнього з живих ворогів, ми билися сокирами один на один. Пісня запевняє, що це був капітан червоного корабля. Думаю, так воно й було. Його шкіряна накидка була доброї роботи й покрита кров’ю противників. Більше нічого про нього не пам’ятаю, окрім того, як моя сокира вбила його шолом глибоко в череп і як з-під металу хлинула кров, коли він валився на коліна.

Так ото битва скінчилася, а захисники вежі кинулися вперед, обіймаючи нашу команду, гукаючи «Перемога!» і гупаючи одне одного по спинах. Така переміна виявилася для мене надмірною. Я стояв, спершись на топорисько сокири, і міркував, куди поділася моя сила. Мій гнів минув так само раптово, як минає вплив насіння каррісу. Я почувався вичерпаним і безтямним, наче прокинувся з одного сну та перейшов до іншого. Був настільки спустошеним, що міг упасти й заснути між тілами. Один чоловік з нашої команди — то був Нондж, наш остров’янин — приніс мені води, а потім вивів мене з-поміж тіл, щоб я міг сісти й напитися. Тоді він знову пішов між убитих, приєднавшись до грабежу. За кілька хвилин повернувся і простягнув мені закривавлений медальйон. Коване золото на срібному ланцюжку. Півмісяць. Коли я не ворухнув рукою, щоб його взяти, Нондж повісив медальйон на закривавлене головище моєї сокири.

— Це належало Гареку, — сказав він, повільно добираючи слова Шести герцогств. — Ти добре з ним бився. І він добре помер. Він хотів би, щоб це дісталося тобі. Був добрим чоловіком, перш ніж Коррікс забрав його серце.

Я навіть не спитав, котрий з них Гарек. Не хотів, щоб хтось із них мав ім’я.

За якийсь час я знову ожив. Допоміг відтягнути тіла з-під брами вежі, а тоді з поля бою. Останки піратів ми спалили, а людей Шести герцогств поскладали і прикрили, щоб їх могли забрати рідні. Я пам’ятаю дивні речі з того довгого пополудня. Що каблуки мертвої людини залишають на піску звивистий слід, коли її тягнути. Що молодий чатовий зі стилетом у спині був ще живим, коли ми прийшли його забрати. Не те, щоб він ще довго жив. Невдовзі став ще одним тілом, яке додалося до й так уже надто довгого ряду.

Ми залишили частину наших вояків з тими, хто зоставався у сторожовій вежі, щоб допомогти їм нести варту, доки не можна буде прислати більше людей.

Здобичний корабель викликав у нас захоплення. Я подумав, що Веріті буде задоволений. Ще один корабель. Дуже добре збудований. Я розумів усі ці речі, але вони не викликали в мене жодних почуттів. Ми повернулися на «Раріск», де нас чекав блідий Джастін. У заціпенілому мовчанні ми зіпхнули «Раріск» у воду, зайняли місця при веслах і повернулися до Оленячого замку.

На півдорозі ми перестріли інші судна. Нас привітала поквапом зібрана флотилія з рибальських кораблів, заповнених солдатами. Король-в-очікуванні вислав їх, діставши Скіллом нагальну звістку Джастіна. Вони здавалися майже розчарованими, почувши, що вже й по битві, але наш капітан запевнив, що їх радо приймуть у вежі. Думаю, саме тоді я усвідомив, що не відчуваю більше Веріті. І це вже триває певний час. Я відразу ж почав шукати Нічноокого, як людина, похопившись, шукає свого гаманця. Він був там. Але далеко. Вичерпаний, але благоговійний.

Я ще ніколи не чув стільки крові, — сказав він мені. Я з ним погодився. Від мене самого тхнуло нею.

Веріті був зайнятий. Не встигли ще ми зійти з «Раріска», як на облавку була вже інша залога, щоб повести його назад, до вежі Оленячого Рогу. Солдати-вартовці та інша команда гребців спустили на воду обтяжений корабель. Здобич Веріті ще цієї ночі приведуть у його док. Слідом ішло інше відкрите судно, щоб забрати додому наших полеглих. Капітан, старпом і Джастін поїхали верхи на конях, щоб скласти звіт безпосередньо Веріті. Я відчував тільки полегшення через те, що мене не викликали. Натомість пішов зі всією командою. Звістка про битву і про наш трофей розійшлася Баккіпом швидше, ніж я міг сподіватися. Не було таверни, де б не прагнули залити нас елем і почути про наші подвиги. Це було майже як друге шаленство бою, бо куди б ми не пішли, люди довкола нас загорялися диким задоволенням від того, що ми зробили. Я почував сп’яніння від бурі довколишніх емоцій задовго до того, як ель мене переповнив. Не те, щоб цього уникав. Розповів кілька історій про наші вчинки, але потім випите взяло наді мною гору. Я двічі виблював, раз на алеї, пізніше на вулиці. Тоді пив ще, щоб перебити смак блювотиння. Десь на затиллі моєї свідомості Нічноокий не тямився з тривоги.

Це отрута. Ця вода отруєна.

Я не міг скласти докупи думок, щоб його заспокоїти.

Десь перед ранком Барріч витяг мене з таверни. Він був тверезим, як шкельце, а з очей видно, що занепокоєним. На вулиці перед таверною зупинився під напівзгаслим смолоскипом у вуличному ліхтарі.

— У тебе досі кров на обличчі, — сказав він і поставив мене на рівні ноги. Вийняв носовичок, занурив його у бочку з дощівкою та протер мені обличчя, як не робив, відколи я був дитиною. Я захитався від його дотику. Глянув йому в очі й змусив свій погляд сфокусуватися.

— Я ж уже вбивав, — сказав я безпорадно. — Чому зараз це інакше? Чому тепер, після всього, мені так зле?

— Так вже воно є, — тихо відповів він. Обхопив мене рукою, і я був вражений тим, що ми одного зросту. Дорога назад до Оленячого замку була стрімкою. Дуже довгою. Дуже тихою. Він послав мене до лазні й наказав, щоб потім я пішов спати.

Я мав би зостатися у власному ліжку, але мені не вистачило глузду. На щастя, у замку аж гуло, тож ще один п’яний, що грамолився сходами, не був нічим незвичайним. Як останній дурень, я попхався до кімнати Моллі. Вона мене впустила. Але, коли я намагався її торкнутися, відсахнулася від мене.

— Ти п’яний, — сказала вона майже зі сльозами. — Я тобі вже казала, що пообіцяла собі ніколи не цілувати п’яного. І ніколи не дозволити жодному п’яному мене поцілувати.

— Але ж я не так п’яний, — протестував я.

— Є тільки один спосіб бути п’яним, — відповіла вона. І вигнала мене зі своєї кімнати, нічого не дозволивши.

Другого дня, ополудні, я вже збагнув, як сильно її образив, не пішовши до неї по розраду. Міг зрозуміти, що вона почувала. Але знав: те, що носив із собою минулої ночі, не можна було взяти до коханої. Я хотів їй це пояснити. Але по мене прибіг хлопчик зі звісткою, що я потрібний на «Раріску», тож дав йому пенні за клопіт і дивився, як він тікає з монеткою. Колись я теж був таким хлопцем, що бігав з дорученнями за пенні. Подумав про Керрі. Намагався згадати його хлопчиком з монеткою в руках, що біг поруч зі мною, але він назавжди зостався мертвим перекованим на столі. «Нікого, — сказав я собі, — не забрали вчора на перековування».

По тому я рушив до доків, а дорогою затримався у стайні, щоб віддати півмісяця Баррічу.

— Збережи це для мене, — попросив я. — Буде ще трохи, моя команда ділитиме здобич. Хочу, щоб ти зберіг… зароблене. Це для Моллі. Якщо я колись не повернуся, прослідкуй, щоб вона це дістала. Їй не подобається бути служницею.

Я вже давно не розмовляв так відверто про неї з Баррічем. На його чолі з’явилася зморшка, але він узяв закривавленого півмісяця.

— Що сказав би твій батько? — уголос задумався він, коли я втомлено відвернувся від нього.

— Не знаю, — тупо відповів я. — Ніколи його не знав. Тільки тебе.

— Фітце Чівелрі.

Я обернувся до нього. Барріч глянув мені в очі та промовив:

— Я не знаю, що він би мені сказав. Але знаю, що можу сказати тобі замість нього. Я тобою пишаюся. Це не та робота, про яку чоловік може сказати, пишається він нею чи ні. Йдеться про те, як він її робить. Можеш собою пишатися.

— Спробую, — тихо сказав я і повернувся на свій корабель.

Наше наступне зіткнення з піратами було не такою вирішальною перемогою. Зустрілися з ними в морі й не застали їх зненацька, бо вони бачили, як ми наближаємось. Наш капітан тримав курс, і, думаю, вони неабияк здивувалися, коли ми розпочали бій, спробувавши їх протаранити. Підрізали кілька їхніх весел, але пропустили стернове весло, в яке цілились. Це не завдало їхньому кораблю значної шкоди: червоні кораблі рухливі, як риби. У повітря злетіли наші гаки. Ми кількісно переважали їх, і капітан вирішив це використати. Наші воїни перескочили на їхній борт, а половина веслярів зопалу кинулася слідом за ними. Розпочався безлад, який ненадовго поширився і на наші палуби. Я мусив зібрати докупи всю свою волю, кожну її часточку, щоб витримати вир емоцій, які охопили нас, але залишився при своєму веслі, як мені було наказано. Нондж при своєму веслі якось дивно на мене дивився. Я вхопив весло й затис зуби, аж доки не отямився. Тихо вилаявся, помітивши, що знову загубив Веріті.

Думаю, наші воїни дещо зменшили натиск, вирішивши, наче ворожа команда настільки зменшилася, що не може вже кермувати своїм кораблем. Це було помилкою. Один з піратів підпалив своє вітрило, а другий спробував пробити їхню власну обшивку. Думаю, сподівалися, що вогонь пошириться і вони заберуть нас із собою. Безсумнівно, під кінець пірати билися, цілковито не зважаючи на шкоду, завдану ними власному кораблю, і не щадячи самих себе. Урешті-решт наші бійці їх прикінчили, а ми погасили вогонь, але здобутий корабель, який привели на буксирі до Баккіпа, димів і був пошкоджений, а наші людські втрати були більшими, ніж їхні. Та все-таки це перемога, — казали ми собі. Цього разу, коли інші подалися на пиятику, мені вистачило глузду розшукати Моллі. А вранці наступного дня я знайшов одну-дві години для Нічноокого. Ми разом пішли на полювання, добре чисте полювання, а він намагався переконати мене тікати з ним. Я зробив помилку, кажучи йому, що він може піти, коли тільки захоче. З найкращими для нього намірами поранив його почуття. Наступну годину зайняло мені пояснення, що саме я мав на увазі. Повернувся на корабель, питаючи себе, чи мої зв’язки варті зусиль, щоб підтримувати їх непорушеними. Нічноокий запевнив, що варті.

Це було останньою яскравою перемогою «Раріска», хоча й далеко не останньою битвою того літа. Ні, перед нами розтягався неможливо довгий проміжок ясної приємної погоди, а кожен погожий день був днем, коли я міг когось убити. Намагався не вважати їх днями, коли й мене можуть убити. Ми мали багато сутичок, часто пускалися в погоню, і здавалося, що в околиці, яку регулярно патрулювали, поменшало спроб наїздів. Чомусь це ще більше нас гнітило. І були вдалі наїзди червоних кораблів, коли ми діставалися до міста десь через годину після їхнього відплиття і не могли зробити нічого іншого, окрім як допомагати складати тіла або гасити пожежі. Тоді Веріті у моїй голові ревів і лаявся, що не може швидше діставати звістки, що йому бракує кораблів і вартовців, щоби бути всюди. Я волів би радше стати перед лицем шалу битви, ніж вислуховувати дике розчарування Веріті, що прокочувалося крізь мій мозок. І не було цьому кінця, окрім того перепочинку, який могла принести нам погана погода. Ми не могли навіть назвати точної кількості червоних кораблів, які нас мордували, бо всі вони були однаково пофарбовані і всі однаковісінькі, як горошини в стручку. Або краплі крові на піску.

Коли того літа я веслував на «Раріску», ми мали ще одну зустріч із червоним кораблем, яку варто відмітити через її незвичайність. Ясної літньої ночі нас вихопили з казармених ліжок і наказали зі всіх ніг бігти до судна. Веріті відчув червоний корабель, який крався з-за Оленячого мису. Він хотів, щоб ми перехопили його в темряві.

Джастін стояв на нашому носі, зіскіллившись із Сереною у вежі Веріті. Принц щось безсловесно бурмотів у моєму мозку, прокладаючи нам дорогу крізь темряву до корабля, який він відчув. І ще до чогось? Я відчував, як він мацає довкола червоного корабля, наче людина, що намагається розшукати щось напотемки. Відчув його неспокій. Коли ми підійшли ближче, нам заборонено розмовляти, а весла заглушено. Нічноокий шепнув мені, що чує їхній запах, а потім ми їх помітили. Довгий, низький і темний, червоний корабель розтинав воду перед нами. Зненацька з їхньої палуби залунав крик: вони нас побачили. Капітан наказав нам налягти на весла, але тільки-но ми це зробили, як мене поглинула хвиля хворобливого страху. Серце закалатало, руки затремтіли. Жах, що охопив мене, був безіменним страхом дитини перед істотами, що чаяться в темряві безпорадним страхом. Я вхопився за весло, але не мав сили навіть ворухнути ним.

— Коррікс, — долинув до мене чоловічий голос із сильним острівним акцентом. Думаю, це був Нондж. Зрозумів, що не я один не можу оговтатися. Наші весла перестали здійматися влад. Дехто сидів на своїх лавках, схиливши голову над веслами, тимчасом як інші гребли гарячково, але неритмічно, весла або не торкалися води, або ляскали по ній. Ми стрибали по водній поверхні, як покалічений жук-водомір, а червоний корабель тим часом цілився просто в нас. Я звів очі й дивився, як насувається наша смерть. Кров пульсувала мені у вухах, тож не чув панічних криків чоловіків і жінок довкола мене. Я не міг навіть дихнути. Підняв очі до неба.

За червоним кораблем, майже світячись на чорній воді, був білий корабель. Не піратське судно, а втричі більший за червоний корабель, два його вітрила були зарифлені, і він стояв на якорі у спокійній воді. По його палубі ходили чи то привиди, чи то перековані. Я не чув у них жодного сліду життя, та, попри те, вони діяли з певною метою: готували малого човна до спуску за борт. На юті стояв чоловік. Побачивши його, я не міг відвести від нього погляду.

Він був одягнений у сіре, але я бачив його постать на тлі чорного неба так виразно, наче її освітлював ліхтар. Клянуся, що бачив його очі, ніс, схожий на дзьоба, темну кучеряву бороду довкола рота. Він реготав з мене.

— Ось цей до нас! — гукнув він комусь і підняв руку. Вказав на мене і знову голосно зареготав, а я відчув, як серце завмирає мені в грудях. Він дивився на мене, а я почувався страхітливо самотнім, наче це тільки я один з усієї команди був його жертвою. Дивився на нього й бачив його, але не міг його відчути. Там! Там! Я викрикував це слово вголос, а може, це Скілл, якого я ніколи не міг контролювати, посилав його зсередини мого черепа. Ніхто не відповідав. Не було ні Веріті, ні Нічноокого, нікого, нікогісінького. Я був самотнім. Весь світ довкола замовк і завмер. Навколо мене інші члени команди зчинили шум і галас, лементуючи зі страху, але я нічого цього не чув. Їх там уже не було. Нікого не було. Жодної чайки, жодної риби в морі, жодного життя, до якого могли б дістатися мої органи чуття. Закутана плащем постать на кораблі сильно перехилилася через поруччя, караючий палець вказував на мене. Він реготав. Я був самотнім. Це була надто велика самотність, щоб її витримати. Вона мене огорнула, обвилася навколо мене, накрила мене й почала душити.

Я відштовхнув її.

У рефлексі, досі мені незнайомому, я скористався Вітом, щоб відтрутити цей жах так сильно, як лише зміг. Фізично полетів назад, приземлившись на палубі, під ногами інших гребців. Я побачив, як чоловік на кораблі спіткнувся, повис і звалився за борт. Сплеск був не сильний, і тільки один. Якщо він і виплив на поверхню, я цього не побачив.

Та, зрештою, не було й часу, щоб його шукати. Червоний корабель ударив нас у середину корпусу, ламаючи наші весла і скидаючи гребців у воду. Остров’яни кричали зі звичною для них самовпевненістю, глузували з нас, регочучи, і перестрибували зі свого корабля на наш. Я підвівся на ноги й кинувся до своєї лави, сягаючи по сокиру. Інші довкола мене чинили так само. Ми не були готові до битви, але не були вже й паралізованими страхом. Зустріли напасників сталлю, і зав’язалася битва.

Немає місця такого темного, як відкрита вода вночі. У пітьмі годі було розрізнити друга й ворога. Якийсь чоловік стрибнув на мене. Я вхопився за шкіру його чужинського обладунку, повалив додолу й задушив. Після тої довколишньої німоти, яка ненадовго мною оволоділа, його жах вдарив у мене, приносячи дике полегшення. Думаю, що це сталося швидко. Коли я випростався, чужий корабель уже відпливав від нас. Там зосталася всього половина гребців, а ще інші билися на наших палубах, але корабель покинув своїх людей. Капітан кричав нам, щоб ми їх прикінчили і гналися за червоним кораблем. Але це був марний наказ. Перш ніж ми повбивали їх і поскидали з наших палуб, ворожий корабель уже загубився в темряві. Джастін був унизу, придушений і побитий, живий, але неспроможний негайно зіскіллитися з Веріті. Хай там як, з одного борту наші весла побилися на друзки. Капітан лаяв нас на всі заставки, доки ми переставляли й закріпляли весла, але було вже запізно. Ревнув нам, щоб усі затихли, але ніхто нічого не чув і не бачив. Я стояв на своїй лаві, повільно обертаючись і озираючись навкруги, аж доки не описав повного кола. Порожня чорна вода. Ні знаку червоного корабля. Але ще більше здивувало мене ось що. Я голосно сказав:

— На якорі стояв білий корабель. Але він теж зник.

Люди довкола мене повернули голови в мій бік.

— Білий корабель?

— З тобою все гаразд, Фітце?

— Червоний корабель, хлопче, це з червоним кораблем ми билися.

— Не кажи про білий корабель. Бачити білий корабель — це бачити власну смерть. Лихий знак.

Цю останню фразу Нондж просичав просто мені на вухо. Я розкрив було рота, щоб заперечити, сказати, що бачив справжній корабель, а не якусь примару катастрофи. Він похитав головою й відвернувся, дивлячись на порожню воду. Я закрив рота й повільно сів. Ніхто більше цього не бачив. Ніхто інший не говорив про лютий жах, який охопив нас і перетворив наші бойові плани на паніку. Коли ми тієї ночі повернулися в місто, у тавернах подейкували, що ми вийшли в море, перехопили ворога і вступили в битву, але червоний корабель утік від нас. Не зосталося жодного доказу цієї зустрічі, окрім поламаних весел, кількох поранених і крові піратів на наших палубах.

Коли я потім порозмовляв віч-на-віч із Веріті та Нічнооким, виявилося, що вони обидва нічого не бачили. Веріті сказав, що я його відключив, тільки-но ми побачили ворожий корабель. Нічноокий роздратовано зізнався, що я повністю від нього закрився. Нондж нічого не розповів мені про білі кораблі, зрештою він не надто цікавився розмовами на будь-яку тему. Пізніше я знайшов згадку про білий корабель у сувої зі старими легендами. Це начебто був проклятий корабель, де душі потонулих моряків, негідних моря, мусили вічно працювати на немилосердного капітана. Мені довелося припинити всі такі розмови, щоб не здобути слави безумця.

Решту літа червоні кораблі уникали «Раріска». Ми їх ловили і гналися за ними, але нам ніколи не вдавалося їх піймати. Якось пощастило застукати корабель, що саме вчинив наїзд і повертався. Пірати викинули бранців за борт, щоб позбутися додаткового тягаря, і втекли. З дванадцяти людей, яких вони викинули, ми врятували дев’ятьох і повернули їх неперекованими до їхнього селища. Трьох, що втонули, перш ніж ми до них дісталися, оплакали, але всі погодилися, що це краща доля, ніж перековування.

Інші кораблі мали подібне щастя. «Констанс» застала піратів під час нападу на селище. Нашим не вдалося здобути швидкої перемоги, але вони передбачливо пошкодили витягнутий на берег червоний корабель, щоб пірати не змогли безпечно втекти. Полювання на них зайняло кілька днів, бо вони розбіглися лісами, побачивши, що сталося з їхнім судном. Іншим кораблям велося так само: ми гналися за піратами і проганяли їх, деяким кораблям навіть час від часу щастило затопити піратське судно, але того літа нам не вдалося здобути більше неушкоджених кораблів.

Отож перековувань поменшало, і щоразу, посилаючи ворожий корабель на дно, ми казали собі, що одним менше. Але це, схоже, не впливало на те, скільки їх залишалося. У певному сенсі, ми принесли надію людям Шести герцогств. З іншого боку, додавали їм розпачу, бо, хай що ми робили, нам не вдавалося позбутися піратів з наших берегів.

Для мене те довге літо було часом як жахливої самотності, так і неймовірної близькості. Веріті часто бував зі мною, але я виявив, що ніколи не можу втримати контакту, коли починалася якась битва. Та він і сам усвідомлював той вир емоцій, який загрожував накрити мене з головою щоразу, як наша команда вступала в бій. За теорією, яку Веріті ризикнув висунути, я так сильно відгороджуюся, намагаючись захиститися від думок та почуттів інших людей, що навіть він не може зламати цих загорож. Ще він припустив, що я був сильним скіллером, навіть сильнішим, ніж він сам, але настільки чутливим, що коли б опустив свої бар’єри під час битви, то втонув би у свідомостях людей навколо мене. Це була цікава теорія, але вона не давала практичного розв’язку проблеми. Попри те, за ті дні, коли я носив Веріті з собою, то набрав до нього такого почуття, як ні до кого іншого, крім, може, Барріча. З певністю, від якої у моїх жилах холола кров, я знав, як гризе його голод Скіллу.

Коли ми з Керрі були хлопцями, то якось вилізли на високу скелю над океаном. Діставшись вершечка, глянули вниз, і він мені зізнався, що має майже непереборне бажання кинутися зі скелі. Думаю, це скидалося на почуття Веріті. Насолода Скіллу спокушала його, і він прагнув кинути всього себе, кожну часточку свого буття в її павутиння. Його близький контакт зі мною лише роздмухував це прагнення. Та все-таки ми зробили надто багато добра для Шести герцогств, щоб він піддався, навіть якби Скілл виїв його дочиста. Я вимушено ділив з ним багато годин біля самотнього вікна вежі, тверде крісло, в якому він сидів, втому, що відбивала йому охоту до їжі, і навіть сильні болі в кістках, спричинені браком руху. Я був свідком того, як він витрачає себе.

Не відаю, чи добре знати когось так близько. Нічноокий ревнував і щиро це мені казав. Але в нього це був принаймні відвертий гнів, викликаний тим, що він вважав недостатньою увагою до себе. З Моллі було складніше.

Вона не бачила жодної поважної причини, чому мені постійно треба було покидати замок. Чому саме я, з-поміж усіх інших людей, повинен служити на військовому кораблі? Єдина відповідь, яку можна було їй дати, — що таким було бажання Веріті, — зовсім її не задовольняла. Наші короткі побачення стали набувати наперед визначеного характеру. Ми зустрічалися в бурі пристрастей, знаходили недовгий спокій одне в одному, а тоді починали сваритися. Моллі була самотньою, ненавиділа життя служниці, мізерна сума, яку вона могла відкласти, дуже повільно зростала, сумувала за мною, то чому ж я мусив постійно відходити, якщо був єдиною річчю, що робила її життя стерпним? Якось запропонував їй гроші, зароблені на борту корабля, але вона так застигла, наче я назвав її шльондрою. Вона нічого не візьме від мене, доки ми не станемо подружжям перед усім світом. А я не міг їй дати жодної справжньої надії, коли б це могло статися, як не знайшов і нагоди виявити їй плани Шрюда стосовно мене й Целеріті. Нас так багато розділяло, що ми перестали розуміти повсякденне життя одне одного, а зустрівшись, без кінця гризли гірку шкірку тих самих аргументів.

Однієї ночі, прийшовши до неї, я побачив, що її волосся перев’язане червоними стрічками, а з вух звисали й похитувалися зграбні срібні сережки у формі вербових листочків. Від вигляду Моллі в її тодішній одежі — простій білій нічній сорочці — мені перехопило дух. Пізніше, у спокійнішу мить, коли ми вже мали досить дихання для розмов, я похвалив її сережки. Вона простосердо сказала, що їх подарував Регал, коли купував востаннє у неї свічки. Сказав, що дуже задоволений її витворами й відчуває, що плата за такі гарні пахучі свічки була недостатньою. Вона гордо усміхнулася, розповідаючи мені це, гралася пальцями моїм вояцьким хвостом, а її власне волосся і стрічки в неладі лежали на подушках. Не знаю, що Моллі побачила на моєму обличчі, але від цього видовища їй розширилися очі, і вона відсахнулася від мене.

— Ти береш подарунки від Регала? — холодно спитав її я. — Не хочеш прийняти від мене жодної чесно заробленої монети, але береш коштовності у цього…

Я балансував на краю зради, але не міг знайти слова, аби виразити, що про нього думаю.

Моллі примружила очі, і тепер настала моя черга відсахнутися.

— А що я мала йому сказати? Ні, сір, не можу прийняти вашої щедрості, доки ви зі мною не поберетесь? Між Регалом і мною немає того, що між нами з тобою. Це лише подарунок від клієнта на знак вдячності, такі часто роблять умілим ремісникам. Як ти думаєш, чого він мені їх дав? В обмін за мою прихильність?

Ми втупили очі одне в одного, і нарешті мені вдалося вимовити щось таке, що вона могла прийняти за перепросини. Але потім я зробив помилку, натякнувши, що, можливо, він дав їй це лише для того, щоб мені дошкулити. Тоді вона захотіла знати, звідки Регалові відомо, що між нами відбувається, і невже її праця така убога, що не заслуговує навіть сережок. Досить сказати, що за той короткий час, який нам зостався, щоб бути разом, ми залагоджували наші суперечки, як могли. Але склеєний горщик ніколи вже не буде таким міцним, як цілий, і я повернувся на корабель дуже самотнім, наче й зовсім не був з нею.

У часи, коли я налягав на весло, точно тримав ритм і намагався взагалі ні про що не думати, мені часто бракувало Пейшенс і Лейсі, Чейда, Кеттрікен, та навіть і Барріча. Того літа мені вдалося лише кілька разів відвідати нашу королеву-в-очікуванні, і щоразу вона гуляла в саду на вершині вежі. Це було чудове місце, але, попри всі її зусилля, геть не схоже на інші сади Оленячого замку, які будь-коли існували. Кеттрікен була надміру горянкою, щоб цілковито перейняти наші звичаї. У тому, як вона добирала й розміщувала рослини, була шляхетна простота. Додала туди простих каменів, а на них розклала голі гілки плавника, вигнуті й вигладжені морем. Це все разом створювало сувору красу. Я міг там спокійно медитувати, але це не було місце, де можна насолоджуватися теплим літнім вітром. І гадаю, що Веріті пам’ятав його саме таким. Кеттрікен була зайнята садом і тішилася ним, але він не пов’язав її з Веріті, як вона колись сподівалася. Королева була такою ж гарною, як завжди, але тепер її блакитні очі сіро хмарилися від турбот і смутку. Чоло її так часто морщилося, що, коли розслабляла обличчя, видно було білі риски на шкірі, яких ніколи не торкалося сонце. Під час наших зустрічей вона часто відпускала більшість своїх дам і розпитувала мене про дії «Раріска» так детально, наче сама була Веріті. Коли я закінчував свій звіт, Кеттрікен стискала губи у тверду лінію і дивилася з-над краю вежі туди, де море сходилося з небом. Якось ополудні, під кінець літа, коли вона так стояла й дивилася, я насмілився підійти до неї, щоб попросити пробачення і дозволу повернутися на корабель. Вона майже не почула моїх слів. Натомість тихо сказала:

— Мусить бути якийсь остаточний розв’язок. Ні, далі так не можна. Мусить існувати спосіб це закінчити.

— Невдовзі настануть осінні шторми, моя пані королево. Ось уже приморозок торкнувся деяких ваших лоз. Шторми ніколи не відстають надовго від перших холодів, а разом з ними до нас приходить спокій.

— Спокій? Ха. — Вона недовірливо пирхнула. — Невже це спокій: лежати без сну й міркувати, хто ще загине й де вони нападуть наступного року? Це не спокій. Це тортури. Мусить існувати спосіб покласти край червоним кораблям. І я маю намір знайти його.

Ці слова прозвучали майже як погроза.

Розділ 17 Інтерлюдії

З каменю були їхні кості, з блискучого, покритого прожилками каменю Гір. Їхня плоть — із сяючих солей землі. Але серця їхні зроблено із сердець мудрих людей.

Здалеку прийшли ці люди, і тяжкою була їхня дорога. Не вагалися відпустити своє життя, коли воно їх утомило. Закінчили свої дні й розпочали вічність, відкинули плоть і вдяглися у камінь, випустили з рук зброю і знялися на нових крилах. Старійшини.

Коли нарешті король мене викликав, я пішов до нього. Як я собі й пообіцяв, після того пополудня ніколи не приходив добровільно в його кімнати. Мене все ще переповнювала гіркота через його домовленість із герцогом Бронді про нас із Целеріті. Але виклик від короля не можна було проігнорувати, незалежно від того, який гнів колотився у мене всередині.

Він послав по мене осіннього ранку. Минуло щонайменше два місяці, відколи мені востаннє довелося стояти перед королем Шрюдом. Я не зважав на болісні погляди, які кидав мені під час зустрічі блазень, і викручувався від принагідних питань Веріті, чого не відвідую королівських кімнат. Це було нескладно. Воллес далі пильнував королівські двері, як змія на вогнищі, а поганий стан монаршого здоров’я ні для кого не був таємницею. Король нікого не приймав у своїх покоях до полудня. Отож я вирішив, що мене викликають зранку через щось дуже важливе.

Я думав, що ранок належатиме мені. Два дні тому на нас налетіла несподівано рання й люта осіння буря. Дув нещадний штормовий вітер, а злива обіцяла кожному, хто б у відкритому човні вийшов у море, безперервне вичерпування води. Попередній вечір я провів у таверні з рештою команди «Раріска», піднімаючи келих за бурю і бажаючи червоним кораблям поцілуватися з нею на всю губу. Повернувся до Твердині промоклий і звалився в ліжко, певний, що завтра можу спати стільки, скільки захочу. Але рішучий паж добивався до моїх дверей, доки не вирвав мене зі сну, а тоді вручив мені формальний виклик короля.

Я вмився, поголився, пригладив волосся, зібравши його у хвіст, і вдягнув чисте вбрання. Змусив себе приховати образу, що все ще в мені тліла. Упевнившись, що цілковито паную над собою, я вийшов з кімнати. Дійшов до королівських дверей і назвався. Щиро сподівався, що Воллес візьме мене на кпини і прожене. Але цього разу відчинив, тільки-но я постукав. Далі дивився на мене вкрай неприхильно, але одразу ж повів перед королівські очі.

Шрюд сидів перед каміном у м’якому кріслі. Попри всі мої обрáзи, серце в мене упало, коли я побачив, як він змарнів. Його шкіра була паперовою і просвічувала наскрізь, пальці висохли до кісток. Обличчя схудло, шкіра, яку перестала підтримувати плоть, обвисла, темні очі запалися. Він стис руки колінами в жесті, який мені був добре відомий. Це був і мій жест: так я намагався стримати тремтіння, що інколи мене опановувало. На маленькому столику біля його ліктя лежала кадильниця, з якої курівся димок. Чад блакитною імлою зібрався під стелею. Сумний блазень розлігся поруч його ніг.

— Ваша Величносте, Фітц Чівелрі тут, — проголосив Воллес.

Король здригнувся, наче від поштовху, а тоді глянув на мене. Я ступив крок і зупинився перед ним.

— Фітц Чівелрі, — пізнав мене король.

У цих словах не було ні сили, ні справжньої присутності.

Я все ще відчував гірку образу, але вона не могла заглушити болю, якого завдав мені його вигляд. Він залишався моїм королем.

— Мій королю, я прийшов з вашого наказу, — офіційним тоном сказав я. Намагався триматися холодно.

Він втомлено глянув на мене. Відвернув голову й кашлянув, закриваючись рукою.

— Так, я бачу. Добре.

Якусь мить він дивився на мене. Глибоко зітхнув, у грудях йому засвистіло. — Учора ввечері прибув посланець із Бернсу, від герцога Бронді. Привіз звіти про урожай та інше, переважно повідомлення для Регала. Але донька Бронді, Целеріті, теж вислала сувій. Тобі.

Подав мені його. Малий сувій, перев’язаний золотою стрічкою і запечатаний краплею зеленого воску. Я неохоче ступив уперед, щоб узяти його.

— Посланець Бронді повертається до Бернсу сьогодні пополудні. Я певний, що до того часу ти складеш належну відповідь.

З його тону було зрозуміло, що це не просьба. Він знову закашлявся. У мені клекотіла така буря суперечливих почуттів до нього, аж переверталися нутрощі.

— Якщо дозволите, — попрохав я, а коли король не заперечив, зламав печатку на сувої та розв’язав стрічку. Розгорнув сувій і виявив усередині ще один. Я глянув на перший сувій. Чіткий, твердий почерк Целеріті. Розгорнув другий сувій і швидко його роздивився. Підняв очі й помітив, що Шрюд на мене дивиться. Я відповів йому спокійним поглядом.

— Вона поздоровляє мене й висилає копію сувою, який знайшла в бібліотеці Ріплкіпа. Точніше, копію того, що ще можна було розібрати. Судячи з обгортки, вона вважає, що це стосується Старійшин. Целеріті помітила мій інтерес до них під час моїх відвідин Ріплкіпа. Мені ж здається, що це насправді філософський твір, а можливо, поетичний.

Я простягнув сувої Шрюду. За хвилину він узяв їх. Розгорнув перший і відвів його на відстань витягнутої руки. Зморщив чоло, мигцем зиркнув, затим поклав собі на коліна.

— Інколи зранку мої очі затуманені, — сказав він. Знову скрутив обидва сувої разом, повільно, наче це була тяжка робота. — Напиши їй належну відповідь та подякуй.

— Так, мій королю. — Голос у мене був підкреслено офіційним. Я знову взяв сувої, які він мені простягнув. Простоявши ще кілька хвилин, упродовж яких Шрюд дивився крізь мене, наче й не бачив, я ризикнув:

— Дозволите йти, мій королю?

— Ні. — Він знову закашлявся, тяжче. Ще раз глибоко зітхнув. — Не дозволяю тобі піти. Якби дозволив, то це було б багато років тому. Я наказав би, щоб ти зростав у якомусь глухому селі. Або припильнував би, щоб узагалі не виріс. Ні, Фітце Чівелрі, я не дозволяю тобі йти.

До голосу короля повернулося щось із його давньої сили.

— Кілька років тому я уклав з тобою угоду. Тобі дісталася твоя частка цієї угоди, і ти добре її виконав. Я знаю, як ти мені служив, навіть тоді, коли не приходив особисто мені відзвітувати. Знаю, як ти мені служиш навіть тепер, коли тебе переповнює гнів. Я мало що міг би просити в тебе понад те, що ти вже мені дав.

Зненацька він ще раз зайшовся різким сухим кашлем. Коли знову зміг говорити, його слова були звернені не до мене.

— Блазню, келих підігрітого вина, прошу. І спитай у Воллеса про… прянощі для приправи.

Блазень одразу ж схопився, але на його обличчі не видно було жодної охоти. Натомість, проходячи за кріслом короля, зиркнув на мене так, наче мав тим поглядом заморозити кров у моїх жилах. Король коротким жестом наказав мені почекати. Протер очі, а тоді знову стис руки між колінами.

— Я лише намагався триматися своєї частки угоди, — заговорив він знову. — Обіцяв задовольняти твої потреби. А постараюся зробити більше. Я простежу, щоб ти побрався з гідною леді. Я простежу… ах. Дякую.

Блазень повернувся з вином. Я зауважив, що він наповнив келих лише наполовину і що король підняв його обома руками. На мене повіяло ароматом незнайомих трав, перемішаним із запахом вина. Коли Шрюд підносив вино до вуст, вінця келиха двічі цокнули об його зуби. Глибоко ковтнув. Затим сидів якийсь час із заплющеними очима, наче прислухаючись. Розплющивши очі й побачивши мене, він якусь хвилю дивувався. Затим згадав.

— Я простежу, щоб ти дістав титул і землю в управління.

Знову відпив, піднявши келих. Сидів, тримаючи його і гріючи об нього худі руки, а тим часом напоумлював мене:

— Я хотів би тобі нагадати, що Бронді вважає тебе гідною партією для своєї дочки, а це не дрібниця. Його не відштовхують обставини твого народження. Целеріті прийде до тебе з власним титулом і маєтком. Ти зі свого боку дістанеш те саме від мене. Я бажаю тобі всього найкращого. Невже це так складно зрозуміти?

Я сприйняв це питання як дозвіл говорити. Глибоко вдихнув і спробував його переконати:

— Мій королю, я знаю, що ви бажаєте мені добра. Усвідомлюю честь, яку виявляє мені герцог Бронді. Леді Целеріті — найкраща жінка, якої міг би прагнути кожен чоловік. Але не цю леді я обрав.

Його погляд потемнів.

— Тепер ти кажеш, як Веріті, — роздратовано промовив він. — Або — як твій батько. Думаю, вони всмоктали впертість із материнським молоком.

Він підняв келих і осушив його. Відкинувся на спинку крісла та потрусив головою.

— Блазню. Ще вина, прошу.

— Я чув поголоси, — тяжко продовжив він, коли блазень забрав його келих. — Регал приносить їх мені й нашіптує, як кухонна служка. Наче це щось важить. Куряче кудкудакання. Собаче дзявкання. Стільки ж важать.

Я бачив, як блазень наповнює келих, а в кожному мускулі його худенького тіла відчувається нехіть до цього заняття. Тут з’явився Воллес, наче викликаний магією. Докинув ще димку в кадильницю, старанно стиснутими губами роздмухав вуглинки, аж доки купка трави не задиміла, а тоді здимів і сам. Шрюд обережно схилився, щоб куріння заклубилося біля його обличчя. Вдихнув, легко кашлянув, а відтак втягнув більше димку. Відкинувся на спинку крісла. Мовчазний блазень стояв, тримаючи вино.

— Регал запевняє, що ти закоханий у покоївку. Що ти вперто її переслідуєш. Що ж, усі чоловіки були колись молодими. Так само, як усі покоївки.

Він прийняв келих і знову пив. Я стояв перед ним, кусаючи свою щоку зсередини, прагнучи, щоб мої очі стали кам’яними. Зрадницькі руки почали тремтіти довгим дрожем, що не траплявся їм і після фізичного зусилля. Я хотів схрестити їх на грудях, щоб заспокоїти, але притис до боків. З усіх сил намагався не пом’яти маленького сувою, який тримав.

Король Шрюд опустив келих. Поставив його на столику біля ліктя і тяжко зітхнув. Дозволив своїм спорожнілим рукам тихо розслабитися на колінах, сперся головою об спинку крісла.

— Фітце Чівелрі, — сказав він.

Я стояв перед ним, заклякнувши, і чекав. Дивився, як опускаються, а затим заплющуються його повіки. Тоді знову трохи розплющуються, перетворюючи очі на шпаринки. Голова його ледь затремтіла, коли він заговорив.

— У тебе гнівні вуста Констанс.

Його очі знову заплющилися.

— Я бажаю тобі добра, — пробурмотів він. За мить з його розслабленого рота почулося хропіння. А я далі стояв і дивився на нього. На мого короля.

Коли нарешті я відірвав від нього очі, то побачив єдину річ, яка могла викликати в мене ще більше занепокоєння. Блазень по-страдницькому скоцюрбився біля Шрюдових ніг, підтягнувши коліна до грудей. Люто дивився на мене, міцно стуливши губи. У його безбарвних очах з’явилися чисті сльози.

Я втік.

У своїй кімнаті трохи походив перед каміном. Усередині мене кипіли почуття. Я опанував себе, сів і вийняв перо та папір. Написав коротку чемну записку з подякою доньці герцога Бронді, старанно згорнув її і запечатав воском. Устав, обтягнув сорочку, пригладив волосся, а тоді вкинув сувій у вогонь.

Затим я знову сів до своїх письмових знарядь. Написав листа Целеріті, соромливій дівчині, що фліртувала зі мною за столом і стояла поруч мене на скелі під вітром, чекаючи поєдинку, який так і не відбувся. Я подякував їй за сувій, а тоді описав своє літо. Як тягав весло на «Раріску» день за днем. Про моє незугарне поводження з мечем, що змусило мене обрати за зброю сокиру. З усіма жорстокими деталями написав про нашу першу битву і як мене потім млоїло. Розповів, як я сидів, примерзши зі страху до весла, коли нас атакував червоний корабель. Забув згадати про білий корабель, який бачив. Закінчив зізнанням, що інколи мене мучить тремтіння, що є наслідком моєї тривалої хвороби в горах. Тоді все уважно перечитав. Задоволений змальованим у ньому образом себе самого як посполитого гребця, каліки, недоріки та ще й страхополоха, я скрутив листа в сувій і перев’язав тією ж стрічкою, яку використала Целеріті. Не запечатав його. Не дбав, хто його прочитає. Таємно я сподівався, що герцог Бронді може прочитати листа до доньки, а тоді заборонить їй будь-коли згадувати моє ім’я.

Коли я знову постукав у двері короля Шрюда, Воллес відповів зі своїм звичайним похмурим невдоволенням. Забрав у мене сувій, наче він був чимось забруднений, і щільно зачинив двері мені перед носом. Дорогою назад я обдумував, які три отрути вжив би проти нього, якби мав таку нагоду. Це було не таким складним, як думати про мого короля.

Повернувшись у кімнату, я впав на ліжко. Прагнув, щоб це була ніч і можна було безпечно піти до Моллі. Тоді подумав про свої таємниці, і це приємне очікування зійшло нанівець. Схопився з ліжка, щоб широко розчинити віконниці назустріч бурі. Але навіть погода мене ошукала.

Хмарну небесну завісу розірвала блакить, пропускаючи водянисте сонячне світло. Громада чорних хмар, що кипіла й купчилася над морем, обіцяла, що цей перепочинок недовго триватиме. Але тим часом дощ і вітер припинилися. У повітрі відчувався навіть якийсь натяк на тепло.

Мені відразу спав на думку Нічноокий.

Надто мокро, щоб полювати. До кожної травинки прилипла вода. Крім того, забагато денного світла. Лише люди настільки дурні, щоб полювати при повному денному світлі.

Лінивий собацюра, — дорікнув я йому. Знав, що він скрутився клубком у своєму лігві, закривши носа хвостом.

Можливо, цієї ночі, — запропонував він і заснув.

Я віддалився від нього, а тоді вхопив плаща. Не такий мав настрій, щоб провести день у чотирьох стінах. Я вийшов із Твердині й повернув до Баккіпа. Гнів на рішення короля Шрюда щодо мене змагався з жахом на вигляд того, як він ослаб. Я йшов жвавим кроком, намагаючись утекти від тремтячих рук короля, від його дурманного сну. Клятий Воллес! Вкрав у мене мого короля. Мій король вкрав у мене життя. Я не хотів більше ні про що думати.

Коли я проходив під деревами, з них падали краплі води й пожовкле листя. Птахи чисто й радісно оспівували несподіваний перепочинок від зливи. Сонце пригрівало, і все довкола виблискувало вологою, а земля розкішно парувала. Попри моє сум’яття, краса того дня мене зворушила.

Останні зливи відмили Баккіп дочиста. Я опинився на ринку серед рухливого натовпу. Всюди люди поспішали, щоб зробити покупки й повернутися додому, перш ніж шторм знову нас затопить. Добродушна діловитість і дружня балачка не пасували до мого кислого настрою, а я дивився на ринок, доки не побачив яскравого червоного плаща й каптура. Моє серце тьохнуло. У Твердині Моллі могла носити служницьку синь, але на ринок досі вдягала свого старого червоного плаща. Без сумніву, Пейшенс вислала її у справах під час цієї перерви між дощами. Я, непомічений, спостерігав, як вона затято торгується за пачку пряного чаю із Чалседу. Милувався її підборіддям, коли вона струшувала головою в бік купця. Тут мені сяйнула певна ідея — і моє серце ожило.

Я мав у кишенях кілька монет: мою платню гребця. Купив чотири солодкі яблука, дві булочки з порічками, пляшку вина і трохи гостро приправленого м’яса. А ще торбинку зі шнурком, щоб усе це носити, і товсту вовняну верету. Червону. Я мусив використати всю Чейдову науку, щоб зробити покупки й не випустити Моллі з поля зору, зоставшись при цьому непоміченим. Ще тяжче було непомітно йти слідом за нею, коли вона зайшла до модистки, щоб купити шовкову стрічку, а тоді поверталася до Оленячого замку. На одному з вигинів дороги, у тіні дерев, я її наздогнав. Зойкнула, коли підбіг ззаду, підхопив її на руки, обійняв і різко закрутив. Потім я опустив її на землю, давши стати на власні ноги, і міцно поцілував. Не можу сказати, чому поцілунок надворі й за білого дня геть інакше смакував. Знаю лише, що я зненацька забув про всі свої клопоти.

Я глибоко їй уклонився.

— Чи моя пані зволить прилучитися до короткої трапези?

— Ой, ми не можемо, — відповіла вона, але її очі сяяли. — Нас побачать.

Я влаштував справжній спектакль, озираючись довкола, а тоді вхопив її за руку й відтягнув з дороги. Під деревами було небагато чагарнику. Я квапливо повів її крізь задощене листя дерев, через звалений стовбур і крізь клаптик мокрого оленячого жостеру, що чіплявся за наші ноги. Діставшись краю скель над шелестким і гуркітливим океаном, ми, як діти, злізли кам’яним схилом униз і опинилися на маленькому піщаному пляжі.

У цьому закутку затоки хвилі накидали плавнику. Скельний козирок зберіг латочку піску та сланцю майже сухою, але пропускав сонячне проміння. Сонце напрочуд тепло гріло. Моллі забрала в мене торбину з їжею та верету, а мені наказала назбирати дров для багаття. Але врешті це вона підпалила вогкі дрова. Через сіль полум’я було зеленим і блакитним. Давало досить тепла, щоб ми обоє поскидали свої плащі й каптури. Чудово було сидіти з нею і дивитися на неї просто неба, під сонцем, що зблискувало на її волоссі, під вітром, що рум’янив їй щоки. Чудово було голосно сміятися, перекрикуючи чайок і не боячись когось розбудити. Ми пили вино з пляшки, їли пальцями, а тоді спустилися до краю хвиль, щоб вимити липкі руки.

Потім ми трохи полазили між камінням і плавником, шукаючи викинутих штормом скарбів. Я не почувався так відтоді, відколи повернувся з гір, а Моллі наче знову стала диким дівчам із часів нашого дитинства. Волосся їй розпустилося і розвівалося на вітрі, закриваючи обличчя. Вона послизнулася, коли я її доганяв, і впала у залишену припливом калюжу. Ми повернулися до верети, і вона зняла своє взуття та панчохи, щоб висушити біля вогню. Лягла на верету горілиць і потяглася.

Раптом мені здалося, що скинути одяг — це дуже добра думка.

Моллі не була в цьому настільки впевнена.

— Під цим покривалом стільки ж каміння, скільки й піску. Я не хочу повертатися з синцями на спині.

Я схилився над нею і поцілував.

— Хіба ж я цього не вартий? — переконливо спитав я.

— Ти? Звичайно ні!

Зненацька завдала мені поштовху, що звалив мене на плечі. Затим сміливо кинулася на мене зверху.

— Зате я варта.

Глянула на мене з такими дикими іскрами в очах, що мені перехопило дух. Коли вона немилосердно мене захопила, я зрозумів, що мала рацію — і стосовно каміння, і стосовно того, чи варта вона синців. Я ніколи не бачив нічого такого прекрасного, як небесна блакить, що просвічувала крізь водоспад її волосся над моїм обличчям.

Потім вона лежала, більше ніж наполовину вклавшись поверх мене, і ми разом дрімали під свіжим пахучим вітерцем. Нарешті сіла, тремтячи, і почала натягати на себе одяг. Я з нехіттю дивився, як вона знову зашнуровує блузку. Темрява та полум’я свічок і так забагато від мене приховували. Вона глянула вниз, зустрілася з моїм приголомшеним поглядом, показала мені язика, а тоді зупинилася. Моє волосся вивільнилося з хвоста. Вона потягла його вперед, щоб обрамити ним моє обличчя, а тоді закрила моє чоло складкою свого червоного плаща. Труснула головою.

— З тебе вийшла б напрочуд простакувата дівчина.

Я пирхнув.

— Як мужчина я теж не кращий.

Вона мала вигляд ображеної.

— Про тебе незле відгукуються. — Вона провела пальцем по м’язах моїх грудей. — Якось двірські пралі казали, наче ти — найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Думаю, це все твоє волосся. Воно м’якше, ніж у більшості тутешніх чоловіків.

Накрутила пасмо мого волосся на пальці.

— Барріч? — мовив я, знову пирхнувши. — Не скажеш мені, за що жінки його вихвалюють!

Вона звела брову.

— Чому ні? У нього гарна статура, він чистий, має добрі манери. Гарні зуби, а які очі! Звичайно, його напади чорного гумору лякають, але не одна хотіла б спробувати своїх сил, щоб їх роз’яснити. Того дня дівчата-пралі погодилися, що, коли б так він опинився у їхній постелі, вони не поспішали б його звідти проганяти.

— Але таке навряд чи трапиться, — зауважив я.

— Ні, — погодилася вона замислено. — Це була чергова річ, щодо якої вони не сперечалися. Лише одна запевняла, що колись мала його, та й то зізналася, що він був тоді дуже п’яним. Думаю, вона казала про Весняне свято.

Моллі глянула на мене й голосно засміялася з недовірливої міни на моєму обличчі.

— Казала, — піддражнювала вона мене, — що він не марнував часу між жеребцями, навчившись їхніх прийомів. Розповіла, що тиждень носила на раменах сліди його зубів.

— Це неможливо, — заявив я. Мої вуха палали з образи за Барріча. — Він не міг скривдити жінки, хай яким п’яним був.

— Дурненький! — Моллі покрутила головою, заплітаючи тим часом своє волосся спритними пальцями. — Ніхто не казав, що вона була скривджена.

Соромливо на мене глянула.

— Або незадоволена.

— І все-таки не вірю, — наполягав я. Барріч? І жінці це сподобалося?

— Він справді має маленький шрам тут, у формі півмісяця? — Вона поклала долоню високо на моєму стегні та глянула на мене з-під вій.

Я роззявив було рота і знову закрив його.

— Не можу повірити, що жінки про таке розмовляють, — сказав я нарешті.

— У двірській пральні мало про що інше й розмовляють, — спокійно втаємничила мене Моллі.

Хоч як я стримував язика, але не зумів перебороти цікавості.

— А що кажуть про Гендза?

Коли ми разом працювали у стайнях, його розповіді про жінок завжди мене дивували.

— Що він має гарні очі та вії, але все інше слід би помити. Кілька разів.

Я радісно засміявся і вирішив зберегти ці слова в пам’яті на випадок, коли він знову почне вихвалятися.

— А Регал? — заохотив я її.

— Регал. Уммм, — вона мрійливо мені усміхнулася, а тоді розреготалася з моєї міни. — Про принців ми не розмовляємо, мій любий. Тримаємося певних правил.

Я притягнув її до себе й поцілував. Вона притулилася до мене, і ми лежали під блакитним склепінням неба. Мир, що так довго тікав від мене, наповнив мене по вінця. Я знав: ніщо не може нас розділити. Ні плани королів, ні примхи долі. Мені здалося, що нарешті настав належний час, щоб розповісти їй про мої проблеми зі Шрюдом і Целеріті. Вона, тепла й розслаблена, лежала поруч і мовчки слухала, коли я виливав їй душу, розповідаючи про безумні королівські плани, і про своє незручне становище, і про викликану цим гіркоту. Мені й на думку не спадало, який я ідіот, аж доки не відчув, що тепла сльоза спливає мені на шию, а тоді скочується з неї.

— Моллі? — здивовано спитав я, сівши, щоб глянути на неї. — Що не так?

— Що не так? — На цих словах її голос знявся вгору. Вона судомно зітхнула. — Лежиш біля мене й кажеш, що ти обіцяний іншій. А потім питаєш мене, що не так.

— Єдина, кому я обіцяний, — це ти! — твердо промовив я.

— Це не так просто, Фітце Чівелрі. — Її очі були дуже широкими й серйозними. — Що ти зробиш, якщо король накаже тобі залицятися до неї?

— Перестати митися? — запропонував я.

Я сподівався її розсмішити. Натомість вона відсунулася далі. Глянула на мене з величезним сумом.

— Не маємо жодних шансів. Жодної надії.

Ніби бажаючи підтвердити її слова, небо над нами зненацька потемніло, і подув шквальний вітер. Моллі схопилася на ноги, підняла плащ і струсила з нього пісок.

— Я промокну. Мені вже кілька годин тому треба було бути в Оленячому замку.

Говорила це таким рівним голосом, наче то були єдині її проблеми.

— Моллі, їм довелося б мене вбити, щоб відірвати від тебе, — сердито промовив я.

Вона зібрала свої покупки.

— Фітце, кажеш, як дитина, — спокійно заговорила вона. — Нерозумна, вперта дитина.

Почали падати перші краплі дощу, стукочучи, як камінці. Робили ямки в піску і невдовзі перетворилися на зливу. Її слова змусили мене завмерти. Я не в змозі був навіть уявити гіршої речі, яку вона могла б мені сказати.

Я стягнув червону верету і струснув з неї пісок. Моллі щільно закуталася в плащ, який лопотів під ударами вітру.

— Краще нам не повертатися разом, — зауважила вона. Підійшла до мене і стала навшпиньки, поцілувавши край мого підборіддя. Я не міг вирішити, на кого більше серджуся: на короля Шрюда, який заварив усю цю кашу, чи на Моллі, яка в це повірила. Тому й не повернув їй поцілунку. Вона нічого з цього приводу не сказала, а квапливо пішла. Легко піднялася скельним схилом і зникла з очей.

Уся радість мого пополудня розвіялася. Те, що було досконалим, як блискуча мушля, лежало тепер розтоптане в мене під ногами. Я невтішно йшов додому крізь поривчастий вітер і дощ. Не зв’язав волосся, і довгі пасма шмагали мене по обличчі. Мокра верета тхнула так, як лише може тхнути вовна, і зафарбувала мені руки криваво-червоним кольором. Я пішов до своєї кімнати й обсушився, а тоді розважався, старанно готуючи ідеальну отруту для Воллеса. Таку, щоб перед смертю він звивався від болю в нутрощах. Добре змішавши порошок і висипавши його у скручений пакетик, я відклав свій витвір і задумався. Якийсь час міркував, чи самому його не проковтнути. Натомість узяв голку з ниткою, щоб вшити в манжет внутрішню кишеню, де міг би його носити. Я міркував, чи колись цим скористаюся. Це міркування змусило мене почуватися більшим боягузом, ніж будь-коли досі.

Я не спустився обідати. І не піднявся до Моллі. Розчинив віконниці й дав шторму залити підлогу дощем. Дозволив погаснути вогню в каміні й не запалив жодної свічки. Час мені здавався саме годящим для таких жестів. Коли Чейд відчинив для мене свій прохід, я й вухом не повів. Сидів у ногах ліжка, втупившись у дощ.

За якийсь час я почув невпевнені кроки на сходах. Чейд з’явився у моїй похмурій кімнаті, наче примара. Глянув на мене, тоді щільно закрив і зачинив віконниці. Накинувши на них гачок, сердито мене спитав:

— Ти хоч уявляєш, якого протягу наробив у моїх кімнатах?

Коли я не відповів, він підняв голову й обнюхав усе довкола, наче вовк.

— Ти працював тут з аконітом? — раптом спитав він. Став переді мною. — Фітце, ти ж не наробив жодних дурниць, правда?

— Дурниць? Я? — Мене душив сміх.

Чейд схилився і глянув мені в обличчя.

— Ходімо до мене, — сказав він майже по-дружньому. Взяв мене за руку, і я пішов з ним.

Весела кімната, потріскує вогонь, миска стиглих осінніх плодів. Це так суперечило моїм почуттям, що мені хотілося все потрощити. Натомість я спитав Чейда:

— Чи є щось гірше, ніж гніватися на когось, кого любиш?

За мить він відповів:

— Бачити, як той, кого ти любиш, помирає. І відчувати гнів, але не знати, куди його спрямувати. Думаю, що це гірше.

Я впав на бічне крісло, різко простягнувши перед собою ноги.

— Шрюд переймає Регалові звички. Димок. Веселист. Лише Ель знає, що в його вині. Сьогодні зранку без свого дурману він почав тремтіти, а тоді випив його з вином, вдихнув димку й заснув у мене на очах. Заснув, сказавши мені перед цим, що я мушу залицятися до Целеріті та побратися з нею заради мого власного блага.

Слова лилися з мене потоком. Не сумнівався, що він уже все це знав.

Я прошив Чейда поглядом.

— Я люблю Моллі, — відверто зізнався йому. — І сказав Шрюдові, що кохаю іншу. А все-таки він уперся, щоб я заручився з Целеріті. Питав, як це можна не розуміти, що він бажає мені всього найкращого. Як же він не може збагнути, що я прагну одружитися з тією, яку кохаю?

Чейд задумливо дивився на мене.

— Ти розмовляв про це з Веріті?

— І що з цього вийшло б? Він і сам не міг урятуватися від шлюбу з жінкою, якої не хотів.

Кажучи це, я почувався винуватим перед Кеттрікен. Але ж це було правдою.

— Не хочеш вина? — м’яко спитав мене Чейд. — Воно могло б тебе заспокоїти.

— Ні.

Він звів брови.

— Ні. Дякую. Побачивши Шрюдове «заспокоєння» цього ранку… — Я не закінчив фрази. — Чи той чоловік ніколи не був молодим?

— Так, він був дуже молодим. — Чейд дозволив собі легеньку усмішку. — Можливо, він пам’ятає, що Констанс була жінкою, яку для нього вибрали батьки. Він не хотів до неї залицятися і побрався з нею без жодної радості. Лише її смерть змусила його зрозуміти, як сильно він її покохав. З іншого боку, Дезайр він обрав сам через палку пристрасть.

Він на якусь хвилю замовк.

— Я не говоритиму зле про мертвих.

— Є різниця, — сказав я.

— Яка?

— Я не буду королем. Нікого, крім мене, не стосується, з ким мені побратися.

— Якби ж це було так просто, — тихо сказав Чейд. — Ти думаєш, що зможеш відкинути Целеріті, не образивши Бронді? У часи, коли Шість герцогств настільки потребують єдності?

— Я певний, що можу зробити так, аби вона сама мене не хотіла.

— Як це? Прикинешся дурником? І осоромиш Шрюда?

Я почувався загнаним у кут. Намагався вигадати якийсь розв’язок, але знаходив лише одну відповідь.

— Не одружуся ні з ким, крім Моллі.

Я почувся краще, просто вимовивши ці слова. Зустрівся очима з поглядом Чейда.

Той труснув головою.

— Тоді ти взагалі не одружишся, — зауважив він.

— Може, й ні, — погодився я. — Можливо, це не буде називатися подружжям. Але ми житимемо разом.

— Зі своїми маленькими бастардами.

Я конвульсивно підвівся, руки мимоволі стислися в кулаки.

— Не кажи так, — застеріг я Чейда. Відвернувся від нього, дивлячись у вогонь.

— Не казатиму. Але інші казатимуть.

Він зітхнув.

— Фітце, Фітце, Фітце.

Підійшов до мене й поклав руки мені на плечі. Дуже, дуже делікатно промовив:

— Найкраще було б дозволити їй піти.

Цей дотик і делікатність роззброїли мене, погасивши мій гнів. Я затулив обличчя руками.

— Не можу, — сказав я крізь пальці. — Вона мені потрібна.

— А що потрібно Моллі?

Маленька свічна крамничка з вуликами на задньому дворику. Діти. Законний чоловік.

— Ти робиш це для Шрюда. Щоб змусити мене чинити так, як він хоче, — звинуватив я Чейда.

Він забрав руки мені з пліч. Я чув, як він іде геть, наливає вино в один келих. І сідає у крісло перед вогнем.

— Мені шкода.

Він глянув на мене.

— Колись, Фітце Чівелрі, — перестеріг він мене, — цих слів буде не досить. Інколи легше витягти з людини клинок, ніж просити її забути сказані тобою слова. Навіть сказані у гніві.

— Мені шкода, — повторив я.

— Мені теж, — коротко промовив він.

За якийсь час я слухняно спитав:

— Чого ти хотів мене сьогодні бачити?

Він зітхнув.

— Перековані. На південний захід від Оленячого замку.

Мені стало недобре.

— Я думав, що вже не муситиму цього робити, — тихо сказав я. — Коли Веріті помістив мене на корабель, щоб скіллити йому, він сказав, що, можливо…

— Це не від Веріті. Це сповістили Шрюду, і він бажає, щоб цим зайнялися. Веріті вже… перевантажений. Ми не хочемо турбувати його нічим іншим.

Я знову охопив голову руками.

— Невже ніхто інший не може цього робити? — заблагав я його.

— Лише ми з тобою цього навчені.

— Я не мав на увазі тебе, — втомлено сказав я. — І не сподіваюся, що ти виконуватимеш таку роботу.

— Ні? — я глянув угору й побачив лють у його очах. — Ти зухвале собача! А як ти думаєш, Фітце, хто не пускав їх до Оленячого замку все літо, доки ти був на «Раріску»? Чи ти вважаєш, що раз тобі хочеться уникнути такої роботи, то вже й щезає потреба в ній?

Я засоромився, як ніколи. Відвів очі, щоб не бачити його гніву.

— Ох, Чейде. Вибач.

— Просиш пробачення, бо ти цього уникав? Чи тому, що вважав мене неспроможним на це?

— З обох причин. З усіх. — Раптом я геть опустив руки. — Прошу, Чейде, якщо ще хтось, на кому мені залежить, на мене розгнівається, то навряд чи я це витримаю.

Я звів голову й дивився на нього, аж доки він не глянув мені в очі. Він підняв руку й почухав собі підборіддя.

— Це було довге літо для нас обох. Молися до Еля і проси штормів, які назавжди відігнали б червоні кораблі.

Ми сиділи мовчки.

— Інколи, — зауважив Чейд, — буває значно легше померти за свого короля, ніж віддати йому своє життя.

Я кивнув на знак згоди. Решту ночі ми провели, готуючи отрути, потрібні мені, щоб знову почати вбивати для мого короля.

Розділ 18 Старійшини

Осінь третього року війни червоних кораблів виявилася гіркою для короля-в-очікуванні Веріті. Його військові судна були його мрією. Він покладав на них усі свої надії. Вірив, що зуміє позбутися піратів зі свого узбережжя і здобуде успіх, який дасть змогу посилати власні сили на територію ворожих остров’ян навіть під час найсуворіших зимових штормів. Але, попри початкові перемоги, наші кораблі ніколи не здобули сподіваного панування над узбережжям. Рання зима застала Веріті з флотом із п’яти кораблів, два з яких недавно зазнали серйозних ушкоджень. Одним із неушкоджених був здобутий червоний корабель, який переоснащено і вислано з командою для допомоги в патрулюванні та ескортуванні торгових суден. Коли нарешті повіяли осінні вітри, лише один із королівських капітанів виразив достатню довіру до вміння своєї команди, а його корабель був готовим вчинити наїзд на узбережжя остров’ян. Інші капітани вимагали бодай однієї зими для мореплавства вздовж нашого суворого узбережжя і ще одного літа вправлянь у техніці, перш ніж братися за таку амбітну мету.

Веріті не посилав неохочих, але й не приховував свого розчарування. Він ясно це показав, споряджаючи єдиний охочий корабель, бо «Помсту», як було перейменоване судно, добре забезпечено. Добраній капітаном команді надано найкращу нову зброю від найуміліших ремісників. При виході корабля в море влаштовано доволі бучну церемонію, учасником якої був навіть король Шрюд, попри поганий стан свого здоров’я. Сама королева прикріпила до щогли корабля пір’я чайки, яке, за повір’ям, обіцяло судну швидке й безпечне повернення до материнського порту. Відплиття «Помсти» супроводжувалося гучними оваціями, а за здоров’я капітана та команди того вечора проголошено чимало тостів і випито чимало келихів.

За місяць потому, на розчарування Веріті, отримано звістку, що корабель, за описами схожий на «Помсту», розбишакує у спокійних водах на південь від Шести герцогств, завдаючи чимало клопотів купцям із Бінтауна та Держав Чалседу. Були це єдині відомості, які дісталися до Оленячого замку, і про капітана, і про команду, і про корабель. Дехто винуватив у цьому остров’ян, що входили до складу залоги, але на кораблі було стільки ж добрих громадян Шести герцогств, а капітан виріс у Баккіпі. Це стало нищівним ударом по гордості Веріті та повазі народу до нього. Дехто вважає, що саме тоді він вирішив пожертвувати собою, сподіваючись так знайти остаточний розв’язок.

Я думаю, що принца схилив до цього блазень. Безперечно, він провів багато годин разом із Кеттрікен, у саду на вершині вежі, а його захоплення тим, що вона там створила, не було вдаваним. Багато доброї волі можна здобути щирим компліментом. Під кінець літа королева не лише сміялася з жартів, якими він розважав її саму та її леді, але й, за його намовами, стала частою гостею у королівських покоях. Як королева-в-очікуванні, була невразлива на гумори Воллеса. Кеттрікен зобов’язалася сама змішувати настої та мікстури для зміцнення короля Шрюда, і якийсь час здавалося, що під її опікою і доглядом король подужчав. Думаю, тоді блазень і вирішив, що завдяки Кеттрікен здобуде те, на що виявилися неспроможними ми з Веріті.

Вона вперше заговорила про це одного вечора наприкінці осені. Я був тоді з нею на вершині вежі й допомагав їй зв’язувати пучки соломи та обкладати ними теплолюбні рослини, щоб вони краще могли витримати зимові сніги. Так постановила Пейшенс, і вони з Лейсі виконували таку ж роботу на грядці витких лоз позаду мене. Пейшенс, хоч яка несмілива, стала частою порадницею королеви Кеттрікен у всьому, що стосувалося садівництва. Маленька Розмері, стоячи поруч зі мною, подавала мені мотузку, коли я цього потребував. Зоставалися ще дві чи три інші леді Кеттрікен, тепло одягнені. Але вони були на іншому кінці саду й тихо там перемовлялися. Решту королева відіслала до їхніх вогнищ, помітивши, як вони тремтять і хухають на пальці. Мої оголені руки майже закостеніли, так само, як вуха, але Кеттрікен, схоже, почувалася прекрасно. Як і Веріті, схований десь у моїй свідомості. Він наполіг, щоб я знову брав його з собою, коли виявив, що й далі виходжу сам проти перекованих. Я ледве помічав його присутність. Та все-таки зауважив його здивування, коли Кеттрікен, обв’язуючи чергову рослину, підтримувану мною, спитала, що мені відомо про Старійшин.

— Доволі мало, моя пані королево, — чесно відповів я і вкотре пообіцяв собі зайнятися давно знехтуваними рукописами й сувоями.

— А чого ж так? — вимогливо спитала вона.

— Власне кажучи, про них небагато написано. Я думаю, колись відомості про них були такими звичними, що не вимагали записування. А ті крихти, які про них збереглися, розпорошені по всіх усюдах, а не зосереджені в одному місці. Потрібен учений, щоб вишукати все вціліле.

— Такий учений, як блазень? — терпко спитала вона. — Мені здається, що він знає про них більше, ніж будь-хто інший, кого я питала.

— Ну що ж. Він любить читати, знаєте, і…

— Годі про блазня. Я хочу порозмовляти з тобою про Старійшин, — різко перебила вона.

Мене вразив її тон, але тоді я побачив, як її сірі очі вдивляються в море. Вона не збиралася ні дорікати мені, ні бути зі мною грубою. Просто прагнула дістатися мети. Я зауважив, що за кілька місяців вона стала більш упевненою в собі. Більше королевою.

— Мені дещо відомо, — невпевнено запропонував я.

— Мені теж. Давай спробуємо, чи збігається те, що відомо кожному з нас. Я почну.

— Як бажаєте, моя королево.

Вона прокашлялася.

— Багато років тому короля Вайздома облягали й терзали морські пірати. Коли всі інші засоби оборони провалилися і він побоювався, що наступного літа за доброї погоди настане кінець Шести герцогствам і дому Провісників, то вирішив провести зиму, розшукуючи легендарний народ Старійшин. Чи досі все збігається?

— Переважно. Наскільки я чув, легенди називають їх не народом, а радше богами. А люд Шести герцогств завжди вважав Вайздома якимось релігійним фанатиком, майже божевільним, якщо йшлося про такі справи.

— Пристрасних людей та візіонерів часто вважають божевільними, — спокійно поінформувала вона мене. — Я продовжу. Якось восени він покинув свій замок, знаючи лише те, що Старійшини жили в Дощових нетрях за найвищими вершинами Гірського королівства. Якимось чином він їх знайшов і добився союзу з ними. Повернувся до Оленячого замку, і спільно вони прогнали піратів та наїзників з узбережжя Шести герцогств. Відновлено мир і торгівлю. І ще Старійшини пообіцяли йому повернутися, коли настане така потреба. Чи в цьому ми й далі згодні?

— Як і раніше, переважно. Я чув, як багато менестрелів казали, що таке закінчення є звичним у розповідях про героїв та їхні подвиги. Вони завжди обіцяють повернутися, якщо колись будуть потрібними. Деякі обіцяють повернутися навіть з могили, якщо доведеться.

— Насправді, — раптом зауважила Пейшенс, погойдуючись на каблуках, — Вайздом так і не повернувся до Оленячого замку. Старійшини прийшли до його дочки, принцеси Майндфул Уважної, і запропонували союз їй.

— Звідки у вас ці відомості? — спитала Кеттрікен.

Пейшенс знизала плечима.

— Старий менестрель мого батька завжди співав це так.

І спокійно повернулася до обв’язування мотузкою пучка соломи.

Кеттрікен на мить задумалася. Вітер висмикнув їй із зачіски довге пасмо волосся і кинув на обличчя. Вона глянула на мене крізь цю бліду сітку.

— Неістотно, що легенди розповідають про їхнє повернення. Якщо король колись їх шукав, а вони надали допомогу, то чи не думаєш, що вони могли б вчинити це знову, якби король знову їх попрохав? Або королева?

— Можливо, — неохоче промовив я. Про себе ж міркував, чи королева не занудьгувала за вітчизною і чи не шукає приводу для відвідин. У народі вже заговорили, що вона не вагітніє. Хоча тепер їй прислуговувало багато леді, вона насправді не мала улюблениць, які стали б їй справжніми друзями. Здогадуюсь, що їй було самотньо.

— Я думаю… — чемно почав я, міркуючи, як сформулювати заперечну відповідь.

Скажи їй, що вона мусить прийти до мене і порозмовляти про це. Я хочу більше знати про те, що вона розшукала.

Думка Веріті дрижала від збудження. Це мене занепокоїло.

— Я гадаю, що ви повинні викласти свою думку королю-в-очікуванні й обговорити її з ним, — слухняно запропонував їй.

Вона довго мовчала. Коли заговорила, її голос був дуже тихим, лише для моїх вух.

— Я так не думаю. Він вирішить, що це чергові мої дурощі. Трохи послухає, тоді почне роздивлятися карти на стіні або пересувати речі на столі, чекаючи, доки я закінчу, щоб можна було усміхнутися, кивнути й відіслати мене до моїх справ. Ще раз.

Остання фраза прозвучала хрипко. Вона відкинула волосся з обличчя і витерла очі. Затим відвернулася від мене і знову вдивлялася в море, така ж далека, як Веріті, коли він скіллив.

Вона плаче?

Я не зумів приховати від Веріті моє роздратування через те, що це виявилося для нього несподіванкою.

Приведи її до мене. Зараз, негайно!

— Моя королево?

— Хвилинку.

Кеттрікен глянула в мій бік. Потім ледь відвернула обличчя, наче щоб почухати ніс. Але я знав, що вона витерла сльози.

— Кеттрікен, — зважився я на фамільярність, якої не дозволяв собі місяцями. — Ходімо зараз до нього з цією думкою. Негайно. Я піду з вами.

Вона заговорила невпевнено, не повертаючись, щоб подивитися на мене.

— Ти не вважаєш це дурощами?

Я нагадав собі, що не повинен брехати.

— Думаю, що в теперішній ситуації ми мусимо обміркувати всі можливі джерела допомоги.

Сказавши ці слова, я виявив, що сам у них вірю. Хіба ж Чейд і блазень не натякали, ні, благали саме про це? Можливо, це ми з Веріті були короткозорими?

Вона судомно зітхнула.

— Тоді так і зробімо. Але… тобі доведеться почекати мене перед моєю кімнатою. Я мушу вибрати кілька сувоїв, щоб показати йому. Це забере кілька хвилин.

Вона повернулася до Пейшенс і заговорила голосніше:

— Леді Пейшенс, можна попросити вас закінчити з цими рослинами замість мене? Я мушу зайнятися іншими справами.

— Звичайно, моя королево. Із задоволенням.

Ми залишили сад, і я пішов за нею до її кімнат. Чекав довше, ніж кілька хвилин. Коли вона з’явилася, з нею була маленька служниця Розмері, що мала нести сувої. Кеттрікен змила з рук землю. А ще змінила сукню, крапнула парфумів, прибрала волосся і вдягла прикраси, які прислав їй Веріті на їхні заручини. Вона обережно усміхнулася, коли я на неї глянув.

— Моя пані королево, ваша краса сліпить очі, — насмілився сказати я.

— Ти мені лестиш, наче Регал, — проголосила вона й поспішила коридором, але рум’янець зігрів її щоки.

Вона так одяглася, щоб просто порозмовляти зі мною?

Вона так одяглася, щоб вам сподобатися.

Чому той, хто так вправно читає думки чоловіків, геть не розуміє жінок?

Можливо, він мав надто мало часу, щоб їх збагнути.

Я загородив свідомість, закривши власні думки, і поспішив за моєю королевою. Ми підійшли до кабінету Веріті саме вчасно, щоб побачити, як звідти виходить Чарім. Він ніс цілий оберемок прання. Це здавалося дивним, доки нас не впущено. Веріті мав на собі м’яку сорочку з блідо-синього полотна, а в повітрі відчувалися змішані запахи лаванди й кедра. Це нагадало мені скриню для одягу. Його волосся і борода були гарно причесані, хоча я добре знав, що вони ніколи не залишаються такими довше, ніж кілька хвилин. Коли Кеттрікен сором’язливо підступила, щоб привітати свого короля реверансом, я побачив Веріті таким, яким не бачив його вже кілька місяців. Літо скіллення знову його винищило. Гарна сорочка висіла на ньому мішком, а пригладжене волосся мало стільки ж сивого, як і чорного. Довкола його очей і губ теж з’явилися зморшки, яких я ніколи раніше не помічав.

То я маю такий поганий вигляд?

Не для неї, — нагадав я йому.

Коли Веріті взяв її за руку і притягнув, садовлячи поруч із собою, на лаві біля каміна, вона глянула на нього з жадобою настільки ж глибокою, як і його потяг до Скіллу. Коли він підняв долоню Кеттрікен для поцілунку, її пальці вчепилися за його руку, а я відвів погляд. Можливо, Веріті не помилявся щодо моєї вразливості на Скілл. Почуття Кеттрікен зминали мене з такою ж силою, як і шаленство моїх колег по команді під час битви.

Я відчув здивування Веріті. Тоді він жорстко наказав мені «Закрийся», і я зостався сам у своїй свідомості. Якийсь час стояв нерухомо, приголомшений його раптовим відходом. «Він справді гадки не мав», — подумав я і втішився, що ця думка зосталася зі мною.

— Мій пане, я прийшла попросити кількох хвилин вашого часу… для думки, яку маю.

Доки Кеттрікен тихо це говорила, її очі нишпорили по його обличчі.

— Звичайно, — погодився Веріті. Він глянув на мене. — Фітце Чівелрі, ти приєднаєшся до нас?

— Якщо накажете, мілорде.

Я сів на стільці з другого боку вогнища. Підійшла Розмері й стала біля мене зі своїм оберемком сувоїв. Я підозрював, що їх нагарбав у моїй кімнаті блазень. Але Кеттрікен, розпочавши розмову з Веріті, щоразу підносила йому один сувій за одним, ілюструючи свої аргументи. І це все без винятку були сувої, де йшлося не про Старійшин, а про Гірське королівство.

— Як ви, можливо, пам’ятаєте, король Вайздом був першою шляхетною людиною Шести герцогств, що прийшла до нашого… до Гірського королівства не для того, щоб воювати проти нас. Тому наша історія добре його запам’ятала. Ці сувої, скопійовані із записаних за його часів, розповідають про його вчинки й подорожі в Гірському королівстві. А також дещо і про Старійшин.

Вона розгорнула останній сувій. Ми з Веріті обоє здивовано похилилися вперед. Карта. Поблякла від часу, ймовірно, неточно скопійована, але карта. Карта Гірського королівства із зазначеними на ній проходами та шляхами. І кілька нерівних ліній, що вели до земель за горами.

— Одна з цих доріг, зазначених тут, мусить вести до Старійшин. Бо я знаю гірські шляхи, а це не торгові гостинці, і вони не ведуть до жодного знайомого мені селища. І не збігаються бодай частково з тими шляхами, що відомі мені тепер. Це старші дороги та стежки. То навіщо б іще їх позначати, окрім як зобразити дороги короля Вайздома?

— Невже це так просто? — Веріті швидко підвівся і повернувся з кількома свічками, щоб краще роздивитися карту. Розгладив пергамент руками й похилився над ним.

— Тут нарисовано кілька стежок, що ведуть у Дощові нетрі. Якщо вся ця зелень є саме ними. Але схоже, що жодна з них, закінчуючись, не має нічого зазначеного. То звідки ж нам знати, котра це з них?

— Можливо, усі вони ведуть до Старійшин? — ризикнула припустити Кеттрікен. — Чому б вони мали мешкати всі разом?

— Ні! — випростався Веріті. — Принаймні дві з них мають щось зазначене при кінці. Або ж колись мали. Кляте чорнило вицвіло. Але щось там було. І я маю намір з’ясувати, що саме.

Навіть Кеттрікен була здивованою ентузіазмом у його голосі. А я взагалі був вражений. Сподівався, що він чемно її вислухає, а не всім серцем підтримає план, запропонований нею.

Він різко підвівся, швидко заходив по кімнаті. Енергія Скіллу променіла з нього, наче тепло з вогнища.

— На узбережжя вже прийшли справжні зимові шторми. Або ж прийдуть із дня на день. Якщо я швидко, упродовж кількох наступних днів, вирушу, то дістануся до Гірського королівства, доки переходи ще доступні. Можу прорватися до… до того, що там є, хай що б там було. І повернутися навесні. Можливо, з потрібною нам допомогою.

Я онімів. А Кеттрікен ще погіршила справу.

— Мій пане, я не мала наміру спонукати вас іти туди. Ви повинні зостатися. А я мушу йти. Я знаю гори, бо народилася там. У цій місцині вам не вижити. У цьому я повинна бути Жертовною.

Я з полегшенням побачив, що Веріті остовпів так само, як я. Можливо, почувши це з її вуст, зрозумів, на яку неможливу річ наважився. Поволі похитав головою. Стиснув обидві її долоні своїми і серйозно на неї глянув.

— Моя королево-в-очікуванні, — зітхнув він. — Я мушу це зробити. Я. Я стільки разів підводив Шість герцогств. І тебе. Коли ти вперше прибула сюди, щоб стати королевою, я не міг витерпіти твоїх розмов про Жертовних. Думав, що це ідеалістичні дівочі фантазії. Але це не так. Ми тут так не кажемо, але так почуваємо. Я навчився цього від своїх батьків: ставити інтереси Шести герцогств вище, ніж свої власні. Намагався так чинити. Але тепер бачу, що завжди висилав інших замість себе. Я сидів і скіллив, це правда, і ти маєш уявлення, чого це мені коштувало. Це послані мною моряки та солдати віддавали життя за Шість герцогств. Навіть свого рідного небожа змушував виконувати для себе брудну і криваву роботу. Та, незважаючи на тих, ким я пожертвував, наше узбережжя не стало безпечним. Тепер дійшло до останнього шансу, до цієї складної речі. Невже я маю вислати мою королеву, щоб вона зробила це за мене?

— Можливо, — голос Кеттрікен захрип від хвилювання. Вона глянула на вогонь і запропонувала: — Можливо, їдьмо разом?

Веріті поміркував. Справді глибоко це обдумував, і я бачив: Кеттрікен розуміє, що він сприйняв її прохання серйозно. На обличчі королеви почала з’являтися усмішка, але вона зникла, коли він повільно похитав головою.

— Я не зважуся на це, — тихо сказав Веріті. — Хтось мусить залишитися. Хтось, кому я довіряю. Король Шрюд… мій батько почувається недобре. Я боюся за нього. За його здоров’я. За моєї відсутності і на час хвороби мого батька хтось мусить зайняти моє місце.

Вона глянула вбік.

— Я воліла б піти з тобою, — затято промовила.

Я відвів погляд, а він потягся, узяв її за підборіддя, щоб глянути їй в очі.

— Знаю, — спокійно сказав він. — Це жертва, про яку я мушу тебе попросити. Зостатися тут, коли ти воліла б піти. Знову бути самій. З огляду на Шість герцогств.

Щось у ній завмерло. Схилила голову, погоджуючись з його волею, а плечі її опустилися. Коли Веріті пригорнув її до себе, я тихо підвівся, забрав із собою Розмері, і ми залишили їх самих.

Того пополудня я із запізненням сидів у своїй кімнаті над сувоями й табличками, коли в моїх дверях з’явився паж.

— Вам слід прибути до королівських покоїв через годину після вечері — оце єдина звістка, яку він мені приніс.

Я почувся недобре. Минуло два тижні від часу моїх останніх відвідин його кімнат. Я не хотів ні постати перед королем знову, ні сперечатися з ним. Якщо він викликає мене, щоб наказати залицятися до Целеріті, то не знаю, що скажу або зроблю. Я боявся втратити контроль над собою. Рішуче розгорнув один із сувоїв про Старійшин і спробував його вивчати. Безнадійно. Я бачив лише Моллі.

Упродовж коротких ночей, які ми ділили з того дня на пляжі, Моллі відмовлялася від подальших розмов зі мною на тему Целеріті. Це в певному сенсі було полегшенням. Але вона також перестала піддражнювати мене тим, чого вимагала б від мене, якби я справді був її чоловіком, і мріями про наших майбутніх дітей. Мовчки відмовилася від надії, що ми колись станемо подружжям. Мене ж така думка доводила до краю шаленства. Моллі не докоряла мені, бо знала, що це не мій вибір. Навіть не питала, що з нами сталося. Мені здавалося, що вона, як Нічноокий, живе тепер лише сучасним. Кожну ніч нашої близькості вона сприймала як довершену й не питала, чи буде інша. Я відчував у ній не розпач, а затятість: незламне рішення не втратити того, що ми маємо зараз, через те, чого завтра можемо й не мати. Я не заслужив відданості такого вірного серця.

Коли я дрімав поруч з нею в її ліжку, у безпеці й теплі, оповитий запахом її тіла і її трав, це її сила нас охороняла. Вона не мала Скіллу, вона не мала Віту. Її магія була сильнішою, і це вона сама її творила власною волею. Замикаючи й зачиняючи на засув двері за мною пізно вночі, вона перетворювала свою кімнату на світ і час, який належав тільки нам. Коли б вона сліпо віддала своє життя і щастя в мої руки, це було б нестерпно. Але насправді було ще гірше. Вона знала, що врешті-решт заплатить страшну ціну за відданість мені. Та ніколи не хотіла зі мною розлучитися. А я не був настільки мужнім, щоб відвернутися від неї і попросити, аби шукала для себе щасливішого життя. Упродовж моїх найсамотніших годин, коли їздив шляхами довкола Оленячого замку з сумками, повними отруєної їжі, то знав, що я боягуз і, ще гірше, злодій. Колись я сказав Веріті, що ніколи не черпатиму сили іншої людини для підживлення власної. Але щодня робив це з Моллі. Сувій вислизнув із моїх розслаблених пальців. Раптом мені здалося, що кімната мене душить. Я відсунув таблички і сувої, які намагався вивчити. За годину до вечері подався до кімнати Пейшенс.

Минув уже певний час, відколи я востаннє її відвідав. Але вітальня Пейшенс ніколи не мінялася, хіба що до звичного мотлоху додавався верхній шар, який відображав її останню пасію. Цей день не став винятком. Розвішані всюди для сушіння в’язки осінніх трав наповнювали кімнату своїми запахами. Коли я схилявся, щоб не зачепити їх головою, мені здавалося, наче йду крізь перевернутий догори дриґом луг.

— Ви трохи занизько їх повісили, — пожалівся я Пейшенс, коли вона ввійшла.

— Ні. Це тобі вдалося стати трохи зависоким. А тепер стань рівно і дозволь мені на тебе подивитися.

Я послухався, хоча акурат у мене на голові опинився жмут котячої м’яти.

— Добре. Хай там як, веслування задля вбивання людей упродовж цілого літа залишило тебе при доброму здоров’ї. Значно кращому, ніж у того хворобливого хлопця, що прийшов до мене минулої зими. Я ж тобі казала, що мої мікстури допоможуть. Ну, раз уже ти став таким високим, то допоможи мені все це розвісити.

Без подальших церемоній мене запряжено прив’язувати балдахінні шнурки всюди, де тільки можна було щось прив’язати, а тоді наказано чіпляти до них пучки трав. Коли я, на її вимогу, виліз на крісло, щоб повісити в’язку бальзаміну, вона з натиском спитала:

— Чого ти більше не стогнеш, як дуже стужився за Моллі?

— Хіба з цього буде якась користь? — тихо спитав я за мить. І зробив усе, що в моїх силах, аби це прозвучало приречено.

— Ні. — Вона трохи помовчала, наче щоб поміркувати. Вручила мені чергову в’язку листя.

— Оце, — сповістила вона мене, коли я прикріпляв те зілля, — плямолист. Дуже гіркий. Дехто каже, що він запобігає зачаттю у жінок. Але це не так. Принаймні це ненадійний засіб. Але якщо жінка надто довго його вживає, то може від цього занедужати.

Затим зробила паузу і ще щось обдумала.

— Можливо, якщо жінка нездужає, то їй не так легко зачати. Але я нікому не радила б цього. Принаймні нікому, чия доля мене обходить.

Я насилу зумів вдихнути й заговорити.

— То навіщо ж ви це сушите?

— Якщо полоскати горло відваром з нього, минає біль і запалення. Так сказала мені Моллі-свічкарка, коли я застала її за збиранням його в жіночому саду.

— Розумію.

Я прикріпив листя до шнурка, воно погойдувалося, наче тіло в петлі. Навіть його запах був гірким. І це я дивувався раніше, як Веріті не помічає того, що в нього просто перед очима? Чому я ніколи про це не подумав? Як вона мусила почуватися, боячись того, чого прагне законно одружена жінка? Чого даремно прагнула Пейшенс?

— … водорості, Фітце Чівелрі.

Я здригнувся.

— Даруйте?

— Я кажу, що коли ти матимеш вільне надвечір’я, то, можливо, назбираєш для мене водоростей? Таких чорних і поморщених. О цій порі року вони найкраще пахнуть.

— Спробую, — неуважно відповів я. Скільки років Моллі житиме в страху? Скільки гіркоти доведеться їй проковтнути?

— Куди ти дивишся? — спитала Пейшенс.

— Нікуди. А що?

— Я вже двічі просила тебе злізти з крісла, щоб ми могли його посунути. Маємо, знаєш, ще й інші в’язки, які слід розвішати.

— Даруйте. Минулої ночі я мало спав, тому сьогодні трохи отупілий.

— Я згодна. Тобі слід почати більше спати вночі. — Ці слова були промовлені з легким натиском. — А тепер злізь і пересунь крісло, щоб ми могли повісити цю м’яту.

За вечерею я небагато з’їв. Регал сидів сам на високому помості, мав похмурий вигляд. Звичне коло його підлабузників зібралося за столом, одразу ж під ним. Я не розумів, чого він вирішив їсти окремо. Звичайно, ранг йому це дозволяв, але навіщо така ізоляція? Він покликав до себе найулесливішого з менестрелів, яких привіз недавно до Оленячого замку. Більшість із них походила з Ферроу. Всі вони мали тамтешню носову вимову й віддавали перевагу довгому та наспівному епічному стилю. Один із менестрелів завів довгу розповідь про пригоду Регалового діда по матері. Мені геть не хотілося це слухати, а з тих слів, котрі все-таки до мене долітали, виходило, наче там загнали на смерть коня, щоб уполювати великого оленя, якому досі вдавалося втекти від цілого покоління мисливців. Нескінченно вихвалялося доблесне серце коня, який загинув з наказу свого пана. Не було жодного слова про дурість пана, що погубив таку тварину задля жилавого м’яса та пари рогів.

— Ти наче занедужав, — зауважив Барріч, зупинившись біля мене. Я встав, вийшов з-за столу й пішов з ним через залу.

— Надто багато речей слід обдумати. Забагато, щоб думати про всі одночасно. Інколи мені здається, що коли б я мав досить часу, аби зосередитися на одній проблемі, то міг би її розв’язати. А тоді брався б за інші.

— Усі в це вірять. Але це не так. Одразу ж позбувайся тих, що можеш, а за якийсь час звикнеш до тих, які тобі не під силу.

— Наприклад?

Він знизав плечима і вказав рукою вниз.

— Наприклад, до того, що ти кульгавий. Або ж бастард. Ми всі призвичаюємося до речей, про які колись присягали, що не будемо з ними жити. А що цим разом гризе твою печінку?

— Нічого такого, про що я міг би тобі розповісти. Принаймні не тут.

— О. Ну, однією проблемою більше. — Він труснув головою. — Я тобі не заздрю, Фітце. Інколи все, що людині потрібно, — це побурчати про свої труднощі з кимось іншим. Тобі ж відмовлено навіть у цьому. Але не занепадай духом. Я вірю, що ти з ними впораєшся, навіть якщо вважаєш це неможливим.

Він поплескав мене по плечі і вийшов, впустивши із надвірних дверей порив холодного вітру. Веріті мав рацію. Якщо взоруватися на сьогоднішній вітер, надходили зимові шторми. Я наполовину здолав сходи, перш ніж усвідомив, що Барріч розмовляв сьогодні зі мною нарівні. Нарешті повірив, що я дорослий чоловік. Що ж, краще було б, якби я сам у це повірив. Я розправив плечі й пішов у свою кімнату.

Сьогодні я вдягався так старанно, як давно вже цього не робив. Упоравшись із цим, подумав про Веріті, що квапливо поміняв сорочку для Кеттрікен. Як він досі міг бути таким сліпим щодо неї? А я щодо Моллі? Що ще зробила вона задля нашого блага, а я так цього й не зрозумів? Моя туга повернулася, ставши ще сильнішою. Цієї ночі… Цієї ночі, коли Шрюд мене відпустить. Я не міг їй дозволити далі жертвувати собою. Але зараз нічого не міг зробити, окрім як закарбувати це собі в думках. Я зв’язав волосся ззаду у вояцький хвіст — відчував, що тепер цілком заслужив на цю зачіску, — і поправив спереду свій синій каптан. Трохи тіснуватий у плечах, але так було зі всією моєю одежею. Я вийшов з кімнати.

У коридорі перед кімнатами короля Шрюда я перестрів Веріті під руку з Кеттрікен. Ніколи досі не бачив їх такими, як зараз. Раптом переді мною постали майбутній король і його королева. Веріті мав на собі довгі церемоніальні шати барви глибокої лісової зелені. Рукави та край одежі прикрашала облямівка, вишита стилізованими оленями. Голова увінчана срібною діадемою із синім самоцвітом — знак короля-в-очікуванні. Я ніколи не бачив, щоб він її носив. Кеттрікен була одягнена у своє традиційне біле з пурпуровим. Дуже проста пурпурова сукня, коротко обрізані широкі рукави відкривали вужчі й довші білі під ними. Вона мала на собі коштовності, подаровані їй Веріті, а довге біляве волосся було прибране срібною сіточкою з аметистами. Я зупинився, побачивши їх. Їхні обличчя були серйозними. Вони могли йти лише до короля Шрюда.

Я офіційно представився й обережно дав Веріті зрозуміти, що король Шрюд мене викликав.

— Ні, — м’яко сказав він мені. — Це я тебе викликав, щоб ти постав сьогодні перед королем Шрюдом. Разом зі мною і Кеттрікен. Я хотів би, щоб ти був свідком.

Мене охопило почуття полегшення. Отже, йдеться не про Целеріті.

— Свідком чого, мій принце? — насилу сказав я.

Він глянув на мене, начебто я був несповна розуму.

— Я прошу в короля дозволу вирушити в подорож, щоб знайти Старійшин і здобути вкрай необхідну нам допомогу.

— Ох. — Я мусив помітити тихого пажа, всього у чорному, з оберемком сувоїв і табличок. Обличчя хлопчика було блідим і застиглим. Поб’юся об заклад, що раніше він не робив для Веріті нічого відповідальнішого, ніж ваксування його взуття. Розмері, свіжовмита й одягнена в барви Кеттрікен, нагадувала мені почищену пурпурово-білу ріпку. Я усміхнувся до круглощокої дівчинки, але вона відповіла мені серйозним поглядом.

Веріті без жодних вступів стукнув у королівські двері.

— Хвилинку! — відповів голос Воллеса. Він трохи прочинив двері, виглянув і збагнув, що тримає за порогом Веріті. Якийсь час помітно вагався, а тоді широко розчинив двері.

— Сір, — тремтів він. — Я вас не ждав. Тобто не був поінформований, що король…

— Ти нам непотрібний. Зараз можеш іти. — Зазвичай Веріті навіть пажа не відсилав так холодно.

— Але… король може мене потребувати… — Його очі швидко бігали. Він чогось боявся.

Веріті примружився.

— Якщо потребуватиме, я простежу, щоб тебе викликали. Справді, можеш почекати. Одразу ж за дверима. Залишайся там, доки я тебе не покличу.

Після короткої паузи Воллес вийшов за двері та став біля них. Ми ввійшли в королівські покої. Веріті сам щільно зачинив двері.

— Не люблю цього чоловіка, — зауважив він задосить гучно, щоб чутно було за дверима. — Він демонстративно принижений і маслянисто улесливий. Дуже неприємна комбінація.

Короля не було в його вітальні. Коли Веріті її перетнув, у дверях Шрюдової спальні зненацька з’явився блазень. Він вирячився на нас, вищирився у раптовому пориві радості, а тоді глибоко вклонився всім аж до підлоги.

— Сір! Прокидайтесь! Як я й передбачив, прийшли менестрелі!

— Годі, блазню, — добродушно вилаяв його Веріті. Пройшов повз нього, відбиваючись від удаваних спроб блазня поцілувати край його шат. Кеттрікен підняла руку, щоб стримати усмішку, і пішла слідом за Веріті. Блазень облишив їх, зате йому вдалося підставити мені ногу. Я зумів не перечепитися, але ввійшов незграбно, ледь не налетівши на Кеттрікен. Блазень усміхнувся мені від вуха до вуха, а тоді плигнув до ліжка Шрюда. Підняв руку старого й легенько, зі щирою ніжністю, постукав по ній пальцями.

— Ваша Величносте? Ваша Величносте? У вас гості.

Шрюд у своєму ліжку заворушився і глибоко зітхнув.

— Що там? Хто там? Веріті? Розсунь завіси, блазню, я насилу бачу, хто тут. Королева Кеттрікен? Що це таке? Фітц! Що це все означає?

Його голос не був сильним, і в ньому з’явилася буркотлива нотка, але, попри все, він мав кращий вигляд, ніж я сподівався. Коли блазень розсунув заслони ліжка й посадив короля, підперши його подушками, я розгледів чоловіка, що здавався старшим за Чейда. З віком схожість між ними обома ставала дедалі помітнішою. Обличчя короля схудло, відкривши ту саму лінію брів та вилиць, що і в його брата-бастарда. Очі під цими бровами були пильними, але втомленими. Схоже, йому покращало, відколи я востаннє його бачив. Він сів пряміше, щоб нас було добре видно.

— То що сталося? — вимогливо спитав він, перебігши очима по нашій групці.

Веріті глибоко й церемоніально вклонився, а Кеттрікен, вторячи йому, присіла в реверансі. Я теж привітався, як слід: опустився на одне коліно і стояв так, схиливши голову. Але все-таки вхитрився зиркнути вгору, коли Веріті заговорив.

— Королю Шрюде. Мій батьку. Я прийшов просити вашого дозволу на певну місію.

— Яку місію? — роздратовано спитав король.

Веріті підняв голову і глянув батькові в очі.

— Я хотів би залишити Оленячий замок з добірним загоном, намагаючись пройти тією ж дорогою, яку вибрав король Вайздом багато років тому. Цієї зими хочу вирушити до Дощових нетрів за Гірським королівством, щоб знайти Старійшин і попрохати їх виконати обіцянку, складену колись нашому предкові.

На обличчі Шрюда майнув недовірливий вираз. Він трохи підвівся в ліжку, спустив набік тонкі ноги.

— Блазню. Принеси вина. Фітце, встань і допоможи йому. Кеттрікен, люба, твою руку, якщо зволиш допомогти мені пересісти в те крісло біля вогнища. Веріті, принеси отой столик з-під вікна. Прошу.

Роздавши оберемок цих доручень, Шрюд покінчив із формальністю, — вона луснула, наче мильна бульбашка. Кеттрікен допомогла йому з невимушеністю, яка найкраще засвідчила її щиру близькість зі старим королем. Блазень галопом рвонув по келихи до шафки з посудом у вітальні, поклавши на мене вибір пляшки вина з невеликого запасу, який Шрюд тримав у своїх кімнатах. Пляшки були покриті пилом, наче він давно не пробував вина з них. Я підозріливо замислився, звідки походило те, яке давав йому Воллес. Хай там як, я помітив, що у всьому іншому мешкання було добре прибране. Набагато краще, ніж перед Зимовим святом. Кадильниці з димком, які так засмутили мене колись, стояли холодні в кутку. А король, здавалося, цього вечора все ще був самим собою.

Блазень допоміг королю з товстою вовняною накидкою, тоді став навколішки і взув йому капці. Шрюд сів у своє крісло біля каміна й поставив келих на столику в себе під рукою. Постарів. Дуже постарів. Але переді мною знову засів у своїй раді король, якому мені в юності доводилося так часто звітувати. Раптом я запрагнув тут же порозмовляти з ним наодинці. Цей гостроокий старий чоловік зможе дослухатися до причин, через які мені кортить побратися з Моллі. Я наново розлютився на Воллеса через ті звички, які він прищепив моєму королю.

Але це був не мій час. Попри неофіційну поведінку короля, Веріті й Кеттрікен були напружені, наче тятива лука. Ми з блазнем принесли крісла, щоб вони могли сісти обабіч Шрюда. Я став позаду Веріті й чекав.

— Розкажи це просто, — попрохав Шрюд Веріті, і він так і зробив. Сувої Кеттрікен розгортали один за одним, а Веріті читав уголос відповідні фрагменти. Стару карту ретельно досліджено. Спершу Шрюд лише розпитував, нічого не коментуючи й не оцінюючи, аж доки не впевнився, що здобув від них кожен клаптик інформації. Блазень стояв при його боці, навпереміну променіючи в мій бік і корчачи страшні гримаси пажеві Веріті. Так він намагався викликати у скам’янілого хлопця бодай усмішку. Але, думаю, лише налякав його ще сильніше. Розмері геть забула, де вона, і пішла погратися китицями балдахіна.

Коли Веріті закінчив говорити, а Кеттрікен додала свої коментарі, король відкинувся на спинку свого крісла. Допив вино, а тоді передав келих блазневі, щоб той знову його наповнив. Відпив ковток, зітхнув і похитав головою.

— Ні. Це надто схоже на дитячу баєчку, щоб ти міг зараз цим зайнятися, Веріті. Ти показав мені достатньо, аби змусити повірити, що варто затратити час і послати туди емісара. Вибрану тобою людину з відповідною свитою, подарунками й листами від нас обох, які б підтверджували, що він там за нашим дорученням. Але ти, король-в-очікуванні? Ні. Нам тепер бракує ресурсів. Сьогодні в мене був Регал з обговоренням коштів побудови нових кораблів і зміцнення вежі на острові Оленячого Рогу. Гроші вичерпуються. Крім того, люди можуть почутися в небезпеці, якщо ти покинеш місто.

— Я не тікаю, а вирушаю на пошуки. Метою ж цих пошуків є їхня власна вигода. І я залишаю мою королеву-в-очікуванні, що заступатиме мене під час моєї відсутності. Не маю на увазі валки з менестрелями, кухарями й вишиваними наметами, сір. Ми подорожували б засніженими дорогами, йдучи в самісіньке серце зими. Я візьму з собою військовий загін і подорожуватиму по-солдатськи. Як завжди це робив.

— Думаєш, це справить враження на Старійшин? Якщо ти їх знайдеш? І якщо вони взагалі існували?

— Легенда запевняє, що король Вайздом подорожував сам. Я вірю, що Старійшини існували і що він їх знайшов. Якщо ж зазнаю невдачі, то повернуся, щоб знову взятися за скіллення і за свої військові кораблі. Що ми втрачаємо? Якщо ж мені пощастить, я повернуся з могутніми союзниками.

— А якщо ти загинеш під час пошуків? — занепокоєно спитав Шрюд.

Веріті відкрив було вуста, щоб відповісти. Але, перш ніж він заговорив, двері вітальні відчинились, і в кімнату влетів Регал. Його обличчя палало.

— Що тут відбувається? Чого мене не повідомлено про раду?

Він кинув на мене їдкий погляд. Позаду нього у двері заглядав Воллес.

Веріті дозволив собі легенько всміхнутися.

— Якщо твої шпигуни тобі не повідомили, то чого ж ти тут? Дорікай їм, а не мені, що не довідався раніше.

Голова Воллеса різко сховалася.

— Батьку, я вимагаю відповіді на питання, що тут відбувається!

Регал замалим не тупнув ногою. Блазень позаду Шрюда перекривляв Регалові гримаси. Тут паж Веріті нарешті усміхнувся, та одразу ж по тому його очі розширилися, а обличчя застигло.

Король Шрюд натомість звернувся до Веріті:

— Чи існує причина, через яку ти хотів би виключити принца Регала з цієї дискусії?

— Я не вважаю, щоб це його стосувалося. — Він помовчав. — І я хотів би мати певність, що ухвалене рішення буде тільки вашим.

Щиросердий Веріті, вірний своєму імені.

Регал шарпнувся, його ніздрі побіліли, але Шрюд здійняв руку, щоб того заспокоїти. Знову звернувся лише до Веріті:

— Не стосується його? А на кого ж упаде тягар влади, доки тебе не буде?

Очі Веріті скрижаніли.

— Звичайно ж, моє правління представлятиме моя королева-в-очікуванні. А ви далі несете тягар влади, мій королю.

— Але якщо ти не повернешся?..

— Я певний, що мій брат миттю пристосується до ситуації.

Веріті навіть не намагався замаскувати неприязнь у своєму голосі. Тоді я зрозумів, як глибоко проникла в нього отрута Регалової зради. Хай яка братерська любов колись їх пов’язувала, тепер її знищено. Тепер вони тільки суперники. Я не сумнівався, що Шрюд теж це почув. Навіть не знаю, чи це його вразило. Коли й так, то він добре це приховав.

Якщо ж ідеться про Регала, то він аж запряв вухами на звістку про від’їзд Веріті. Тепер він насторожився, наче пес, що жебрає біля стола. Заговорив трохи зарано, щоб це прозвучало щиро.

— Якби хтось мені пояснив, куди вибирається Веріті, то, можливо, я міг би сам за себе сказати, чи готовий це прийняти.

Веріті стримав язика. Незворушний і мовчазний, глянув на батька.

— Твій брат, — для моїх вух ця фраза прозвучала дещо надміру офіційно, — просить у мене дозволу вирушити в подорож. Він бажає якнайшвидше виїхати до Дощових нетрів за Гірським королівством, щоб відшукати Старійшин і здобути від них колись обіцяну підмогу.

Регалові очі округлилися, як у сови. Не знаю, у що він більше не вірив: у Старійшин чи в те щастя, що зненацька на нього звалилося. Він облизнув губи.

— Я, звичайно, заборонив це, — заявив Шрюд, пильно дивлячись на Регала.

— Але чому? — наполегливо спитав той. — Безперечно, слід обміркувати всі можливості…

— Надто великі кошти. Хіба ж ти сам не казав мені недавно, що побудова військових кораблів та забезпечення їх командою і постачанням майже вичерпали наші резерви?

Регалові очі бігали туди-сюди, швидко, наче зміїний язик.

— Але ж відтоді я одержав решту звітів про жнива, батьку. Не знав, що вони будуть такими добрими. Кошти можна знайти. За умови, що він подорожуватиме просто.

Веріті вдихнув крізь ніс.

— Дякую за твої міркування, Регале. Досі я не усвідомлював, що подібні рішення входять до твоєї компетенції.

— Я раджу королю, так само, як і ти, — квапливо пояснив Регал.

— Ти не вважаєш, що розумнішим було б вислати емісара? — спитав Шрюд. — Що подумають люди про свого короля-в-очікуванні, котрий залишає місто в такий час і з такою метою?

— Емісара? — Регал прикинувся, що обдумує це. — Я так не думаю. Не про те, чого ми мусимо просити. Хіба ж легенди не розповідають, що король Вайздом подорожував сам, власною персоною? Що ми знаємо про цих Старійшин? Чи зважимося ризикнути, пославши підвладного, що могло б їх образити? У цьому випадку — ні. Я вірю, що годиться послати щонайменше королівського сина. Стосовно ж його від’їзду з Оленячого замку… що ж, ви король, і ви залишаєтесь тут. Так само, як його дружина.

— Моя королева, — буркнув Веріті, але Регал вів далі.

— І я. Оленячий замок не буде покинуто. А мета цього всього? Вона може полонити людську фантазію. Або, якщо ви так бажаєте, можемо не розголошувати причини його поїздки. Можемо подати це як звичайний візит до наших союзників-горян. Особливо коли з ним вирушить його дружина.

— Моя королева залишиться тут, — Веріті підкреслено використав її титул. — Щоб представляти моє правління і захищати мої інтереси.

— Не довіряєш у цьому нашому батькові? — незворушно спитав Регал.

Веріті стримався і глянув на старого чоловіка у кріслі біля вогнища. Кожному, хто мав очі, зрозуміле було виражене цим поглядом питання. «Чи можу я тобі довіряти?» — питав він його. Але Шрюд, згідно зі своїм іменем, відповів на це питання власним.

— Ти чув міркування принца Регала на тему цієї місії. І мої. Свої ти знаєш. Узявши до уваги ці поради, що ти тепер хочеш вчинити?

Тоді я благословив Веріті за те, що на цих словах він обернувся до Кеттрікен і дивився лише на неї. Не було між ними ні кивка, ні жодного шепоту. Але він знову повернувся до батька з її згодою.

— Я хотів би вирушити в Дощові нетрі за Гірським королівством і зробити це якомога швидше.

Коли король Шрюд повільно кивнув, серце в мені провалилося аж на дно живота. Але блазень за його кріслом крутнув кілька сальто через усю кімнату, а тоді колесом повернувся назад і став позаду короля з виразом такої пильності, наче нікуди й не рухався. Регала це роздратувало. Проте, коли Веріті став навколішки, щоб поцілувати руку батька й подякувати йому за дозвіл, посмішка, що розійшлася Регаловим обличчям, за шириною цілком могла позмагатися з акулячою.

На цьому рада майже й завершилася. Веріті бажав виїхати через сім днів. Шрюд схвалив це. Принц хотів сам вибрати супровід. Шрюд і з цим погодився, хоча Регал мав замислений вигляд. Коли король нарешті нас відпустив, я невдоволено помітив, як Регал відстав від нас, щоб порозмовляти самому з Воллесом. Піймав себе на думці, чи дозволить мені Чейд убити Воллеса. Він уже раніше заборонив мені розв’язати таким шляхом проблему Регала, і я обіцяв моєму королю не робити цього. Але Воллес не мав такого захисту.

У коридорі Веріті коротко подякував мені. Я наважився спитати, навіщо йому була потрібна моя присутність.

— Для свідчення, — з натугою промовив він. — Бути свідком чогось — це куди більше, ніж почути про це пізніше. Щоб зберегти у пам’яті всі промовлені слова… щоб ніколи їх не забути.

Я вже знав, що вночі слід чекати на виклик Чейда.

Але я не міг протистояти бажанню зустрітися з Моллі. Нова зустріч із королем, що знову був королем, розбудила мою майже згаслу надію. Я обіцяв собі, що ця зустріч буде короткою, лише щоб з нею порозмовляти, дати їй знати, як я ціную все, що вона зробила. Мав би повернутися до себе ще до тих передсвітанкових годин, які Чейд зазвичай вибирав для наших розмов.

Я крадькома постукав у її двері, вона швидко мене впустила. Мусила знати, яка сила мене жене, бо відразу ж кинулася мені в обійми, без питань і вагань. Я гладив її блискуче волосся, дивився їй в очі. Пристрасть, яка раптово мене охопила, була наче весняна повінь, що мчить річищем струмка, змиваючи всі зимові рештки на своєму шляху. Отак були зметені всі мої плани спокійної розмови. Моллі задихнулася, коли я несамовито її вхопив, а потім піддалася.

Здавалося, минули місяці, відколи ми востаннє були разом. Коли вона жадібно мене поцілувала, я раптом почувся ніяково, невпевнено, не знаючи, чи вона дійсно мене прагне. Була такою молодою і такою прекрасною. Мені здавалося марнославством вірити, що вона бажає когось такого побитого і змученого, як я. Моллі не дозволила мені плекати сумніви, а без вагань потягла до себе. Заглибившись у цю близькість, я нарешті розпізнав справжність кохання у її блакитних очах. Прославляв пристрасть, з якою вона притягла мене до себе й обійняла сильними білими руками. Пізніше я згадував зблиски розкиданого по подушці золотого волосся, запах медового дерева й солодких гірських трав на її шкірі, навіть те, як вона відкинула голову й тихим голосом виразила свою жагу.

Коли все скінчилося, Моллі здивовано мені прошепотіла, що пристрасть зробила мене геть іншою людиною. Її голова лежала на моїх грудях. Я мовчав і гладив темне волосся, що завжди пахло її зіллям. Чебрецем і лавандою. Я заплющив очі. Знав, що добре стережу мої думки. Це вже стало моєю звичкою під час зустрічей із Моллі.

Отже, Веріті не стеріг.

Я не хотів того, що сталося. Сумніваюся, щоб хтось цього хотів. Сподівався, що був єдиним, хто повністю це відчув. Якщо я нікому про це не казатиму, то ніхто не зазнає справжньої кривди. Не зазнає, якщо зумію назавжди змити з пам’яті солодкість уст Кеттрікен і м’якість її білої-білої шкіри.

Розділ 19 Послання

Король-в-очікуванні Веріті покинув Оленячий замок на початку третьої зими війни червоних кораблів. Він забрав із собою невелику групу старанно добраних супутників, що супроводжували його в поході, а також свою особисту варту, яка подорожувала з ним аж до Гірського королівства й зосталася там чекати його повернення. Міркування Веріті були такими: що менша експедиція, то менший обоз із провіантом їй потрібен, а подорож горами взимку вимагала перевезення з собою усіх продовольчих запасів. Також він вирішив зберегти в таємниці військовий аспект звертання до Старійшин. Його справжня місія була мало кому відома, окрім його супутників. Вважалося, що він виїхав до Гірського королівства, щоб порозмовляти з батьком своєї королеви, королем Ейодом, про можливу військову підтримку проти червоних кораблів.

Серед тих, кого він попросив його супроводжувати, кілька заслуговують окремої згадки. Год, майстриня зброї, була однією з перших обраних. Її знання тактики ніхто в королівстві не міг перевершити, а вміння володіти зброєю зоставалося визначним, попри її вік. Чарім, особистий слуга Веріті, був з ним так довго й супроводжував його у стількох кампаніях, що годі було й подумати залишити його. Каштан, такої ж барви, як його ім’я, понад десятиліття входив до військової охорони Веріті. Йому бракувало ока й більшої частини вуха, але, попри те, він зоставався вдвічі пильнішим, ніж будь-яка інша людина. Близнята Кіф і Кеф, як і Каштан, довгі роки були членами почесної гвардії Веріті. Ще один учасник, стайничий Оленячого замку Барріч, приєднався до походу з власної волі. Коли від’їзд Барріча з Оленячого замку викликав протести, він вказав, що залишає у стайнях Оленячого замку гідну заміну і що похід потребуватиме людини, яка знається на тваринах достатньо, щоб перевести їх живими через гори посеред зими. Іншими аргументами були його вміння цілителя та його досвід людини короля на службі у принца Чівелрі. Але про це останнє мало хто знав.

У ніч перед від’їздом Веріті покликав мене до свого кабінету.

— Ти не схвалюєш цього, правда? Думаєш, що це безумна мета, — привітав він мене.

Я змушений був усміхнутися. Мимоволі він цілком точно висловив мої думки.

— Боюся, що в мене є серйозні сумніви, — обережно погодився я.

— Як і в мене. Але що ще мені зостається? Це принаймні якийсь шанс зробити щось самому. Не те, що сидіти в тій клятій вежі й заскіллити себе до смерті.

Упродовж останніх кількох днів він скрупульозно копіював карту Кеттрікен. Я бачив, як він обережно її скрутив і сховав сувій у шкіряному футлярі. Мене дивувало, наскільки він змінився за останні дні. Далі був сивуватим, а його тіло зоставалося змарнілим і виснаженим після стількох місяців сидіння у вежі. Але рухався він енергійно, і від часу ухвалення рішення вони обоє з Кеттрікен щовечора відвідували Велику залу. Мило було дивитися, з яким апетитом він їв і попивав вино, тимчасом як Меллоу чи інший менестрель розважав нас. Відновлені теплі стосунки між ним і Кеттрікен стали причиною ще одного апетиту, який до нього повернувся. Коли вони сиділи за столом, вона рідко відводила погляд від обличчя свого мужа. Під час виступів менестрелів її пальці завжди лежали на його руці. За присутності Веріті вона сяяла, як запалена свічка. Я закривався, як міг, бо аж надто розумів, як тішать їх їхні ночі. Намагався сховатися від їхньої пристрасті, поринувши у близькість із Моллі. Врешті це викликало в мене почуття провини, бо Моллі була дуже задоволена моїм воскреслим запалом. Як би вона почувалася, дізнавшись, що це був не тільки мій запал?

Це Скілл. Мене перестерігали, розповідаючи про його сили й пастки, про те, як він може прикликати людину й висмоктати з неї все, крім голоду самого Скіллу. А про цю пастку ніхто й ніколи не попереджав. У якомусь сенсі я не міг дочекатися, коли Веріті від’їде, щоб знову мати змогу назвати мою душу своєю власною.

— Те, що ви робите у вежі, не є меншим завданням. Коли б люди могли зрозуміти, як ви спалюєте себе заради них…

— Лише ти мене аж надто добре розумієш. Ми зблизилися цього літа, хлопче. Більше, ніж я будь-коли вважав це можливим. Більше, ніж з будь-ким іншим після смерті твого батька.

Навіть більше, ніж ви можете підозрювати, мій принце. Але я не промовив цих слів.

— Так.

— Я попрошу тебе про послугу. Точніше, дві.

— Ви знаєте, що я вам не відмовлю.

— Ніколи не погоджуйся так легко. По-перше, опікуйся моєю пані. Вона вже краще знається на звичаях Оленячого замку, але все ще надто довірлива. Дбай про її безпеку, доки я повернуся.

— Ви могли б про це й не просити, мій принце.

— І друга. — Він глибоко вдихнув і видихнув. — Я хотів би також тут зостатися. У твоїй свідомості. Стільки, скільки це можливо.

— Мій принце, — завагався я. Він мав рацію. Цього я не хотів би йому дозволити. Але ж уже сказав, що виконаю його прохання. Я знав, що це мудра річ, якщо йдеться про благо королівства. Але якщо йдеться про мене? Я вже раніше відчував, як руйнуються межі моєї особистості під тиском присутності Веріті. І йдеться ж не про контакт упродовж годин і днів, а про тижні чи, ймовірно, місяці. Я міркував, що трапляється із членами групи Скіллу, чи можуть вони втратити здатність окремого життя.

— А як ваша група? — тихо спитав я.

— А що вони? — відповів він. — Тим часом я залишаю їх на місцях, на сторожових вежах і на моїх кораблях. Хай які відомості вони мусять висилати, можуть відправляти їх Серені. За моєї відсутності вона передасть їх Шрюдові. Коли відчують щось таке, про що я мушу знати, можуть скіллити мені.

Він помовчав.

— За твоїм посередництвом я хотів би діставати іншу інформацію. Про речі, які повинні залишатися приватними.

«Звістки про його королеву», — подумав я. Як Регал скористається своєю владою за відсутності брата. Плітки й інтриги. У певному сенсі — дрібниці. В іншому — це деталі, що забезпечують позицію Веріті. Я тисячу разів бажав уміти скіллити з власної волі. Якби був на це спроможним, Веріті не мусив би просити в мене цього. Я дістався б до нього щомиті. Але за теперішнього стану речей встановлений через дотик Скілл-зв’язок, який ми використовували влітку, був нашою єдиною можливістю. Завдяки цьому він міг би, коли захоче, знати все, що відбувається в Оленячому замку, а я міг отримати від нього інструкції. Я вагався, але вже знав, що погоджуся. Через вірність йому й заради Шести герцогств, — сказав я собі. Не через власний голод Скіллу. Я глянув на нього.

— Я зроблю це.

— Добре знаючи, що так воно починається, — сказав він. Це не було питанням. За весь цей час ми навчилися напрочуд точно читати один одного. Він не чекав моєї відповіді.

— Я буду настільки непомітним, наскільки зможу, — пообіцяв він. Я підійшов до нього. Він торкнувся рукою мого плеча. Тепер Веріті знову був зі мною, чого не робив свідомо від того дня в кабінеті, коли наказав мені закритися.

День від’їзду видався погожим. Віяло прохолодою, але небо було чистим. Веріті, як він і обіцяв, брав із собою якомога менший супровід. Уранці після королівської ради вислано було вершників, що мали випереджати його на шляху й організовувати харчування та нічліг у містах, крізь які він проїжджатиме. Це дозволило б йому швидко та легко здолати дорогу через більшу частину Шести герцогств.

Коли того холодного ранку похід Веріті розпочався, лише я один з натовпу не попрощався з ним. Він знайшов притулок у моїй свідомості, малий і тихий, як насінина, що чекає весни. Майже так само непомітний, як Нічноокий. Кеттрікен вирішила стежити за відходом з обмерзлих стін Саду королеви. Попрощалася з ним раніше й вибрала це місце, щоб ніхто не витлумачив помилково її сліз. Я стояв поруч з нею і витримував відлуння всього, що об’єднувало їх з Веріті минулого тижня. Одночасно й тішився разом з нею, і страждав, бо вона мусила так швидко втратити те, що тільки-но була здобула. Коні й люди, в’ючні тварини й хоруговки нарешті минули передгір’я і зникли з наших очей. Тоді я відчув таке, від чого по спині мені поповзли мурашки. Вона шукала його Вітом. Правда, дуже слабким, але його вистачило, щоб десь у моєму серці Нічноокий сів із блискучими очима і спитав:

Що це таке?

Нічого. Принаймні нічого спільного з нами.

Я додав:

Невдовзі полюватимемо разом, мій брате, як давно вже не полювали.

Через кілька днів після від’їзду кавалькади я знову майже повернувся до свого власного життя. Мене лякав від’їзд Барріча разом з Веріті. Я розумів, що змусило його супроводжувати свого короля-в-очікуванні, але почувався незахищеним без них обох. Завдяки цьому міг би зрозуміти про себе самого багато того, чого насправді не хотів знати. Але іншою стороною цієї медалі було те, що тепер, коли Барріч від’їхав, а Веріті у мені згорнувся в клубочок, ми з Нічнооким нарешті могли вільно користатися Вітом, так відкрито, як хотіли. Майже щодня досвітку я був з ним, за милі від Твердині. У ті дні, коли ми шукали перекованих, я їхав на Сажці, але вона ніколи не почувалася справді спокійною поруч із вовком. Здавалося, що з часом перекованих меншає і що більше вони не приходять в околиці замку. Тож ми почали полювати на дичину для себе. Тоді я виходив пішки, бо так нам дружніше полювалося. Нічноокий схвалив те, як я зміцнів за літо. Цієї зими, уперше від часу, коли Регал мене отруїв, я почув, що знову повністю паную над своїм тілом і своєю силою. Ранки енергійного полювання та глибокі нічні години з Моллі могли достатньо наповнити життя будь-якого чоловіка. Такі прості речі приносили якесь цілковите задоволення.

Думаю, я хотів, щоб моє життя завжди було таким простим і повним. Намагався не зважати на речі, про які знав, що вони небезпечні. Сказав собі, що стійка гарна погода обіцяє Веріті добрий початок подорожі. Викидав з голови думки, що, коли б тепер, під кінець сезону, трапився наїзд червоних кораблів, ми були б цілковито беззахисними. Я уникав Регала й не звертав уваги на раптовий початок велелюдних святкувань, що наповнили Оленячий замок його прибічниками. Усюди від них кишіло, а смолоскипи у Великій залі горіли до пізньої ночі. Присутність Серени і Джастіна відчувалася куди сильніше. Я ніколи не входив до кімнати, де був хтось із них, але відчував уколи їхнього невдоволення. А ввечері почав уникати спільних зал, де мусив би зустрітися з ними чи з гостями Регала, від нашестя яких наш зимовий двір аж напучнявів.

Не минуло і двох днів від від’їзду Веріті, як я почув поголос, що справжньою метою його подорожі були пошуки Старійшин. Не міг винуватити в цьому Регала. Ті, кого вибрав Веріті, знали про свою справжню місію. Барріч здогадався про все сам. Якщо він це зумів, то могли й інші, вони ж могли й розголосити свої здогади. А все ж, коли я почув, як двоє хлопців з комор регочуть із «безумства короля Вайздома та міфу принца Веріті», запідозрив, що таке висміювання є справою рук Регала. Скілл змусив Веріті до самітництва. Люди міркували, що він робить так довго сам у своїй вежі, тобто вони знали, що він скіллить, але не це цікавило пліткарів. Його зосереджений погляд, незвичний час його їжі та відпочинку, те, як він тихою тінню ходив замком, коли всі інші лежали у своїх постелях, — усе це стало мливом того млина. А якщо він збожеволів і подався кудись із божевільною метою? Такі гадки розросталися, а Регал забезпечив їм родючий ґрунт. Він знаходив приводи та причини для дедалі нових бенкетів і з’їздів своєї шляхти. Король Шрюд рідко почувався настільки добре, щоб бути на них присутнім, а Кеттрікен не втішало товариство дотепних пройдисвітів, яких розвів при дворі Регал. Я знав достатньо, щоб триматися подалі. Лише із Чейдом міг побурчати про вартість усіх цих вечірок, тимчасом як Регал запевняв про брак коштів на експедицію Веріті. Чейд тільки хитав головою.

Старий став останнім часом дуже мовчазним, навіть зі мною. Я мав неприємне відчуття, що Чейд приховує від мене якусь таємницю. Таємниці самі собою не були нічим новим. Старий убивця був ними переповнений. Але я ніяк не міг позбутися враження, що ця стосується безпосередньо мене. Спитати в нього відверто не міг, але стежив за ним. Його робочий стіл виявляв ознаки інтенсивного вжитку впродовж часу, коли мене поблизу не було. Ще дивніше, що весь пов’язаний з цією роботою безлад було старанно прибрано до мого приходу. Це було дивно. Я роками прибирав за ним та його «куховарством». Отож тепер, коли він наводив лад сам, це здавалося або гострим докором мені, або ж приховуванням від мене всього, що він робив.

Не в змозі опиратися спокусі, я стежив за ним, як тільки міг. Нічого не довідавшись про його таємницю, побачив багато речей, яких раніше не помічав. Чейд старів. Скованість суглобів, яку приносила йому холодна погода, уже не миналася у затишні вечори перед каміном. Він був старшим зведеним братом Шрюда, бастардом, як і я, і, попри скованість суглобів, завжди здавався молодшим із них двох. Але тепер, читаючи, тримав сувої далеко від очей і намагався не тягтися до чогось високо над головою. Спостерігати за цими змінами було так само болісно, як знати, що він має від мене таємницю.

Через двадцять три дні після від’їзду Веріті я повернувся з ранкового полювання з Нічнооким і застав Твердиню розворушеною. Здавалася потривоженим мурашником, але без мурашиної цілеспрямованості. Я відразу пішов до кухарки Сари і спитав, що сталося. Кухня кожного замку є серцем млина чуток, поступаючись тільки кордегардії. В Оленячому замку кухонні чутки зазвичай були точнішими.

— Приїхав вершник на геть загнаному коні. Сказав, що був наїзд на Феррі. Влаштували таку пожежу, що майже все місто згоріло. Перекували сімдесят людей. А скільки вбитих, навіть не кажуть. І ще більше помре, бездомні ж у такий холод. Три кораблі піратів, казав той хлопець. Він пішов просто до принца Регала, так і зробив, і сповістив. Принц Регал вислав його сюди, щоб нагодували. Він тепер у кордегардії, спить.

Вона знизила голос.

— Хлопець сам проїхав усю дорогу. Міняв коней у містах, через які проїжджав. Їхав прибережним шляхом, але не дозволив, щоб хтось інший приніс його звістку. Казав мені, наче весь час сподівався підмоги, почути від когось, що вже знають і що кораблі послано. Але нічого не було.

— З Феррі? То вже щонайменше п’ять днів, як це сталося. Чому ж не запалили сигнальні вогні на вежі? — домагався я. — Або ж не послали повідомлення з поштовими птахами до Галлса чи Сілбея? Король-в-очікуванні Веріті залишив на цій території патрульний корабель, який мав побачити світло з Галлса чи Феррі. А в Червоній вежі є Вілл, член групи. Він мусив побачити сигнальні вогні й відіслати звістку сюди, до Серени. Як же можливо, щоб жодне слово не було прийнято? Як ми могли нічого про все це не знати?

Кухарка ще більше притишила голос, значуще ляснула тісто, яке саме місила.

— Хлопець казав, що було запалено сигнальні вогні у Феррі та в Айстауні. Він казав, що птахів було послано до Галлса. А корабель не прийшов.

— То чому ж ми не знали? — Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися свого даремного гніву. Всередині себе почув слабкий порух стурбованості Веріті. Надто слабкий. Зв’язок Скіллу між нами рвався саме тоді, коли я так сильно його прагнув. — Добре, думаю, що тепер уже нічого про це питати. Що зробив Регал? Вислав «Раріска»? Хотів би я бути там, щоб піти разом з ними.

Кухарка пирхнула і зробила паузу, щоб трохи загнітити тісто.

— То йди зараз, бо не запізнишся. З того, що я чула, нічого не зроблено й нікого не послано. Ніхто нікого не послав. Ніхто. Ти знаєш, Фітце, що я не люблю пліткувати, але кажуть, що принц Регал про це знав. Коли хлопець прийшов, ох, принц був такий милий, такий співчутливий, що серця панюсь розтанули. Їжа, новий плащ, гаманець за його труди. Але сказав хлопцеві, що вже запізно. Пірати давно вже зникли. Нема сенсу посилати тепер корабель чи солдатів.

— Можливо, надто пізно, щоб воювати з піратами. А як із погорільцями у Феррі?

— Каже, що на це немає грошей, — кухарка вимовила кожне слово окремо. Почала відривати шматки тіста, скручуючи булочки, і кожну ляскала знизу, щоб росла. — Каже, що скарбницю спорожнили для кораблів і команд. Сказав, що залишки забрав Веріті на експедицію для пошуків Старійшин.

У цьому останньому слові прозвучало море погорди. Кухарка зупинилася, щоб втерти руки фартухом.

— А тоді сказав, що йому шкода. Справді дуже шкода.

У мені наростала холодна лють. Я поплескав кухарку по плечі та запевнив її, що все буде добре. Наче в маренні, вийшов із кухні й пішов до кабінету Веріті. При вході до нього я зупинився, промацуючи. Проблиск намірів Веріті. Ззаду шухляди я знайду старовинне смарагдове кольє, камені оправлені золотом. Воно належало матері його матері. Цього досить, щоб найняти робітників і купити збіжжя для погорільців. Я штовхнув двері кабінету й зупинився.

Веріті був доволі неакуратним, ще й збирався похапцем. Чарім поїхав із принцом, отож не міг за ним прибрати. Але це не було справою жодного з них. Для когось іншого зміни, можливо, були малопомітними. Але я бачив кімнату і на свої власні очі, і очима Веріті. Хтось тут нишпорив. Хай хто б це був, він або не дбав, що його викриють, або ж погано знав Веріті. Кожну шухляду старанно засунуто, усі шафи зачинено. Крісло присунуте надто близько до стола. Надто впорядковано. Я без особливої надії підійшов до шухляди й висунув її. Витяг до кінця й заглянув під задню стінку. Можливо, саме неакуратність Веріті порятувала шухляду від розграбування. Я не шукав би смарагдове кольє під кучугурою всякого непотребу, як, наприклад, стара острога, зламана пряжка до пояса і шматок оленячого рога, частково перероблений на руків’я ножа. Але там воно й лежало, загорнуте в полотнину. Було ще кілька інших дрібних, але цінних предметів, які слід би забрати з помешкання. Зібравши їх, я здивувався. Якщо їх не забрано, то якою ж була мета пошуків? Раз не дрібні цінності, то що?

Я методично розібрав дюжину пергаментів із картами, а тоді почав знімати зі стіни кілька інших. Коли обережно скручував одну з них, тихо ввійшла Кеттрікен. Мій Віт сповістив мене про неї ще до того, як вона торкнулася дверей, отож я, не здивувавшись, глянув угору, щоб зустрітися з нею поглядом. Стійко витримав хвилю емоцій Веріті, що прокотилася крізь мене. Здається, вид Кеттрікен зміцнив присутність Веріті у мені. Вона була гарна, бліда і струнка, у сукні з м’якої блакитної вовни. Я затаму-вав дух і глянув убік. Вона запитально подивилася на мене.

— Веріті хотів прибрати їх, доки його не буде. Вогкість може завдати їм шкоди, а в цій кімнаті рідко розводять вогонь, коли його нема, — пояснив я, закінчуючи скручувати карту.

Вона кивнула.

— Тут здається так порожньо й холодно без нього. Не лише холодний камін. Немає тут ні його запаху, ні його розгардіяшу…

— То це ви тут прибрали? — наче знічев’я спитав я.

— Ні! — засміялася вона. — Моє прибирання тільки зруйнувало б той мінімальний порядок, який він тут підтримує. Ні, я залишу тут усе так, як було, аж до його повернення. Хочу, щоб, повернувшись додому, він застав усі речі на своїх місцях.

Її обличчя посерйознішало.

— Та годі про кімнату. Я послала зранку по тебе пажа, але ти був відсутній. Чув новини про Феррі?

— Лише чутки, — відповів я.

— Тоді ти чув стільки ж, скільки й я. Мене не покликано, — холодно сказала вона. Потім повернулася до мене — в її очах був біль. — Більшість новин мені розповіла леді Модесті, а вона почула, як Регалів служник розмовляв з її служницею. Вартові звернулися до Регала, щоб передати йому про прибуття посланця. Напевне ж, вони мали сповістити мене? Чи вони взагалі не вважають мене королевою?

— Міледі королево, — чемно нагадав я їй. — Згідно з усіма правилами, повідомлення мали передати безпосередньо королю Шрюдові. Підозрюю, що так і було, а Регалів ставленик, який пильнує двері короля, послав по нього замість тебе.

Вона здійняла голову.

— То це річ, яка мусить бути виправлена. У цю дурну гру можуть грати двоє.

— Цікаво, чи інші повідомлення теж не заблукали, — міркував я вголос.

Її блакитні очі холодно посіріли.

— Що ти маєш на увазі?

— Поштових птахів, сигнальні вогні. Повідомлення Скіллом від Вілла в Червоній вежі до Серени. Безперечно, принаймні щось із цього переліку мало б принести нам звістку про напад на Феррі. Одне могло заблукати, але всі три?

Вона відразу ж усе збагнула і зблідла.

— Герцог Бернсу повірить, що його заклик про допомогу зостався без відповіді.

Підняла долоню, затуливши вуста. Прошепотіла крізь пальці:

— Це зрада, що має на меті знеславити Веріті. — Її очі округлилися, і раптом вона шепнула мені: — Це не минеться безкарно!

Вона повернулася й кинулася до дверей, у кожному її русі був гнів. Я ледве встиг стрибнути й загородити їй дорогу. Став перед дверима, притиснувся до них спиною.

— Пані, міледі королево, благаю вас, зачекайте! Зачекайте й обміркуйте!

— Що обмірковувати? Як найкраще виявити глибину його підступів?

— У цій ситуації в нас не найкраща позиція. Прошу, зачекайте. Поміркуйте зі мною. Ви, так само, як і я, думаєте, що Регал мусив усе знати і промовчав. Але ми не маємо доказів. Жодних. І, можливо, помиляємося. Ми мусимо діяти поступово, щоб не викликати незгоди, яка нам найменше потрібна. Перша особа, з якою слід порозмовляти, щоб перевірити, чи він узагалі про це знав, щоб упевнитися, чи він давав Регалові повноваження промовляти від його імені, — це король Шрюд.

— Він цього не робив! — сердито заявила вона.

— Він часто буває не при собі, — нагадав я їй. — Але це він мусить звинуватити Регала публічно, а не ви, якщо це має бути публічно. Якщо ви проти нього виступите, а король пізніше його підтримає, нобілі побачать, що дім Провісників розділено. Серед них уже й так надто багато сумнівів і незгоди. Не час ставити Внутрішні герцогства проти Прибережних за відсутності Веріті.

Королева зупинилася. Я бачив, що вона все ще тремтить від злості, але принаймні мене почула. Глибоко вдихнула. Я відчув, що вона намагається заспокоїтися.

— Тому він і залишив тебе тут, Фітце. Залишив, щоб бачити такі речі для мене.

— Що? — тепер настала моя черга здригнутися.

— Я думала, ти знав. Ти ж мусив дивуватися, чому він не попросив тебе його супроводжувати. Це тому, що я його спитала, кому можу довіряти як раднику. Він сказав, щоб покладалася на тебе.

Невже він забув про існування Чейда? Я поміркував, а тоді зрозумів, що Кеттрікен нічого не відомо про Чейда. Він мусив знати, що я буду посередником між ними. Усередині себе я відчув згоду Веріті. Чейд. У тіні, як завжди.

— Подумай зі мною ще раз, — попросила вона. — Що буде далі?

Вона мала рацію. Це не було окремим випадком.

— Будемо мати гостей. Герцога Бернсу і його менших нобілів. Герцог Бронді — не та людина, щоб посилати емісарів з такою місією. Він прибуде сам і зажадає відповіді. А всі Прибережні герцоги дослухатимуться до того, що йому скажуть. Його узбережжя найбільш відкрите небезпеці, якщо не брати до уваги самого герцогства Бак.

— Тож ми мусимо мати відповіді, які варто почути, — проголосила Кеттрікен. Заплющила очі. Якусь мить тримала долоні на чолі, а тоді притисла ними свої щоки. Я усвідомив, яким сильним був її самоконтроль. Гідність, казала вона собі, спокій і розсудливість. Глибоко зітхнула і знову глянула на мене.

— Іду побачитися з королем Шрюдом, — промовила вона. — Запитаю його про все це. Про всю цю ситуацію. Запитаю, що він збирається робити. Він король. Його позиція мусить бути ним підтверджена.

— Думаю, що це мудре рішення, — відповів я.

— Я повинна йти сама. Якщо ти підеш зі мною, якщо завжди будеш поруч, то це покаже мою слабкість. Це може викликати поголос про розкол у королівському домі. Ти це розумієш?

— Розумію. — Хоча я прагнув сам почути, що може сказати їй король Шрюд.

Вона вказала на карти та інші речі, які я розклав на столі.

— Ти маєш для них безпечне місце?

Покої Чейда.

— Маю.

— Добре.

Вона зробила жест рукою, і я зрозумів, що далі загороджую їй двері. Відступив. Коли вона проходила повз мене, я знову відчув на мить солодкий запах гірських трав. Мої коліна підігнулися, і я проклинав долю, що змушений посилати смарагди на відновлення будинків, тимчасом як вони мали б облягати цю граціозну шию. Але я знав ще й те, — і це сповнювало мене шаленою гордістю, — що, коли зараз покладу смарагди їй у руки, вона наполяже, щоб їх було вислано до Феррі. Я запхав кольє в кишеню. Можливо, їй вдасться викликати гнів короля Шрюда, і він вирве гроші з Регалового гаманця. Можливо, коли я повернуся, ці смарагди все-таки зможуть притулитися до її теплої шкіри.

Якби Кеттрікен озирнулася, то побачила б, як Фітц червоніє від думок її чоловіка.

Я спустився до стаєнь. Це місце завжди мене заспокоювало. А відколи Барріч від’їхав, я відчував, що зобов’язаний час від часу сюди заглядати. Не те, щоб Гендз хоч якось показав, наче йому потрібна моя допомога. Але цього разу, коли я наблизився до воріт стайні, перед ними стояла купка людей і лунали сердиті голоси. Молодий стайничий хлопець висів на наголовачі могутнього тяглового коня. Другий, старший хлопець, шарпав за прикріплений до наголовача повід, намагаючись відібрати коня в меншого хлопця. За всім цим спостерігав чоловік у кольорах Тілту. Зазвичай спокійна тварина дратувалася через цю шарпанину. Ще хвилина — і хтось постраждає.

Я відважно вступив у самісіньку середину змагання, вирвавши повід з руки здивованого хлопця, і послав хвилю заспокоєння в бік коня. Він уже встиг мене забути, але заспокоївся під дотиком Віту.

— Що тут відбувається? — спитав я стаєнного хлопця.

— Прийшли й забирають Кліфа з його стійла. Нічого не питаючи. Це мій кінь, я щодня його пораю. А вони навіть не кажуть мені, що роблять.

— Я маю накази, — розпочав чоловік, який стояв поруч.

— А я де з ким розмовляю, — поінформував я його й повернувся до хлопця. — Гендз залишив тобі якісь накази щодо цього коня?

— Лише звичайні розпорядження.

Коли я тільки підійшов, хлопець мало не плакав. Тепер, коли мав потенційного союзника, говорив дедалі голосніше. Випростався і глянув мені в очі.

— Тоді все просто. Ми повертаємо коня в його стійло, поки не дістанемо іншого наказу від Гендза. Жоден кінь не покине стайні Оленячого замку без відома теперішнього стайничого.

Хлопець так і не відпустив наголовача Кліфа. Я віддав повід йому в руки.

— Саме так я й думав, сер, — ще злегка хвилюючись, сказав хлопець. Повернувся на каблуках.

— Дякую вам, сер. Пішли, Кліфі.

Хлопець гордо відмарширував, а великий кінь спокійно тупав за ним.

— Я маю накази щодо цієї тварини. Герцог Рем Упертий з Тілту хоче негайно вислати його рікою вгору.

Чоловік у кольорах Тілту пирхав у мій бік носом.

— Справді хоче? І він узгодив це зі стайничим?

Я був певний, що це не так.

— Що тут діється?

Це прибіг Гендз, із дуже порожевілими вухами та щоками. У когось іншого це могло б виглядати кумедно. Але я знав, що в нього це означало злість.

Чоловік з Тілту випростався.

— Цей чоловік, один з ваших стаєнних челядників, завадив нам, коли ми прийшли до стайні забрати нашу худобу, — пихато заявив він.

— Кліф — худоба не Тілту. Він з’явився на світ тут, в Оленячому замку. Шість років тому. Я був при цьому присутній, — зауважив я.

Чоловік зверхньо глянув на мене.

— Я не з тобою розмовляю, а з ним. — Він тицьнув великим пальцем на Гендза.

— Я маю ім’я, сер, — холодно відповів Гендз. — Мене звати Гендзом. Я тут за стайничого, замість Барріча, відколи він від’їхав з королем-в-очікуванні Веріті. А в нього теж є ім’я. Фітц Чівелрі. Він час від часу допомагає мені. Має стосунок до моєї стайні. Так само, як мій стаєнний хлопець і мій кінь. Що ж до вас, то ви, якщо маєте ім’я, мені його не назвали. І я не знаю причини, яка змушує вас перебувати у моїй стайні.

Барріч добре вишколив Гендза. Ми обмінялися поглядами. Згідно повернулися плечима й рушили в бік стайні.

— Я Ланс, стайничий герцога Рема. Цього коня продано моєму герцогу. І не лише його. Двох яблукастих кобил і валаха. Ось і папери.

Коли ми поволі повернулися, чоловік з Тілту простягнув сувій. Моє серце тьохнуло на вигляд краплі червоного воску з витиснутим на ній знаком оленя. Документ мав вигляд справжнього. Гендз повільно взяв його. Скоса зиркнув на мене, і я став поруч з ним. Він трохи знав грамоту, але читання зазвичай було для нього важкою річчю. Барріч його підучував, проте грамота давалася йому нелегко. Я заглядав Гендзові через плече, коли він розгорнув сувій і почав його читати.

— Усе ясно, — сказав чоловік з Тілту. Потягся по сувій. — Може, я прочитаю його вголос?

— Не клопочіться, — відповів я йому, тимчасом як Гендз згортав сувій. — Ясно, що написано, а що не написано. Це підписав принц Регал. Але Кліф — не його кінь. Він, кобили й валах — коні Оленячого замку. Лише король може продати їх.

— Король-в-очікуванні Веріті відсутній. Принц Регал його заступає.

Я застережно поклав руку Гендзові на плече.

— Король-в-очікуванні Веріті справді відсутній. Але король Шрюд — ні. І королева-в-очікуванні Кеттрікен теж ні. Хтось із них мусить підписати документ на продаж коня зі стайні Оленячого замку.

Ланс забрав свій сувій і придивився до підпису.

— Що ж, раз Веріті немає, то мусить бути достатньо знаку принца Регала. Зрештою, усі знають, що старий король здебільшого не при собі. А Кеттрікен… ну, вона не член сім’ї. Отож, доки немає Веріті, Регал є…

— Принцом, — гостро промовив я. — Сказати про нього менше було б зрадою. Так само, як сказати, що він є королем. Або королевою. Якщо це не так.

Я дав змогу йому допетрати, що це прихована загроза. Не звинуватив його безпосередньо у зраді, бо за це він мусив би померти. Навіть такий помпатичний осел, як Ланс, не заслуговував смерті лише за бездумне повторення того, про що його пан, без сумніву, говорив уголос. Я дивився, як розширюються його очі.

— Я не мав на увазі…

— І нічого не трапилося, — закінчив я замість нього. — Доки ви пам’ятаєте, що не можна купити коня в людини, якій він не належить. А це коні Оленячого замку, які є власністю короля.

— Звичайно, — пробурмотів Ланс. — Можливо, це недобрий папір. Певен, що трапилася якась помилка. Я повернуся до свого пана.

— Розумне рішення, — тихо промовив Гендз поруч зі мною, переймаючи владу.

— Гаразд, ходімо, — буркнув Ланс своєму хлопцеві й штовхнув його. Той спідлоба зиркнув на нас, йдучи за своїм господарем. Тяжко його звинувачувати. Ланс належав до тих, що мусять зірвати на комусь свій поганий настрій.

— Думаєш, вони повернуться? — тихо спитав мене Гендз.

— Або це, або ж Регалові доведеться віддати Рему гроші.

Ми мовчки обдумали ймовірність цього.

— Так. То що ж я мушу зробити, якщо вони повернуться?

— Якщо лише з Регаловим підписом, — нічого. А от якщо підпишуть король чи королева-в-очікуванні, мусиш дати йому коней.

— Одна з цих кобил жеребна! — запротестував Гендз. — Барріч мав великі плани на лоша. Що він мені скаже, коли повернеться і виявить, що ці коні зникли?

— Ми завжди мусимо пам’ятати, що ці коні належать королю. Ніхто не стане тебе винуватити за те, що ти виконав законний наказ.

— Мені це не подобається, — він неспокійно глянув на мене. — Не думаю, що таке б сталося, якби Барріч і досі був тут.

— А я думаю, що так, сталося б, Гендзе. Не звинувачуй себе. Сумніваюся, щоб це було найгіршим, що ми побачимо до кінця зими. Але надішли мені звісточку, якщо вони повернуться.

Він серйозно кивнув, і я пішов. Мені розхотілося йти у стайню: не бажав простувати вздовж рядів загородок і гадати, скільки коней залишиться до кінця зими.

Я повільно перетнув двір, тоді зайшов усередину й піднявся сходами до своєї кімнати. На майданчику між поверхами зупинився. Веріті? Нічого. Я міг відчувати його присутність у собі, він міг передати мені свою волю, а інколи навіть свої думки. Але, як і досі, коли я намагався до нього дістатися, його не було. Це мене гнітило. Якби ж я міг надійно скіллити, нічого б цього не трапилося. Зупинився, щоб як слід вилаяти Галена і все те, що він зі мною зробив. Я мав Скілл, а він його з мене випалив і залишив мені хіба цю непередбачувану його форму.

Але що ж Серена? Або Джастін, або будь-хто інший з групи? Чому Веріті не використав їх, щоб тримати руку на пульсі подій і повідомляти про свою волю?

Страх вповзав досередини й заповнював мене. Поштові птахи з Бернсу. Сигнальні вогні, скіллери у вежах. Усі лінії зв’язку в королівстві і з королем, здавалося, діяли геть нездало. А це ж вони зшивали Шість герцогств воєдино й робили нас королівством сильніше, ніж союз герцогів. Тепер, у ці тяжкі часи, вони нам були потрібні більше, ніж будь-коли. То чого ж вони підводили?

Я закарбував собі це питання, щоб поставити його Чейдові, і молився, щоб він якомога швидше мене викликав. Тепер це траплялося рідше, ніж досі, і я відчував, що не настільки втаємничений у його справи, як було колись. Що ж, хіба ж я не виключив його з більшої частини мого життя? Можливо, те, що я відчував, було лише відображенням усіх тих секретів, які мав від нього. Можливо, це природна дистанція, що наростала між таємними вбивцями.

Я дістався до дверей своєї кімнати саме тоді, як Розмері вже втомилася стукати.

— Я тобі потрібний? — спитав її.

Вона поважно присіла в реверансі.

— Наша пані, королева-в-очікуванні Кеттрікен, бажає, щоб ви прибули до неї за першої ж нагоди.

— Тобто вже йти, ні? — я намагався викликати в неї усмішку.

— Ні. — Вона насупила брови. — Я сказала «за першої ж нагоди, сер». Це правильно?

— Цілковито. Хто так старанно працює з твоїми манерами?

Вона тяжко зітхнула.

— Федврен.

— Федврен уже повернувся з літньої подорожі?

— Він повернувся вже два тижні тому, сер!

— От бачиш, як мало я знаю! Коли знову його побачу, обов’язково скажу йому, як добре ти говориш.

— Дякую вам, сер.

Забувши про всю свою добропристойність, вона пострибала до сходів, а тоді я почув, як її легкі кроки каскадом камінців спадають униз. Люба дитина. Я не сумнівався, що Федврен готує її до роботи посланця. Це було одним з його обов’язків як писаря. Я ненадовго зайшов у свою кімнату, щоб вдягти свіжу сорочку, а потім спустився до покоїв Кеттрікен. Постукав у двері, і Розмері відчинила їх.

— Тепер моя перша ж нагода, — сказав я їй, і цього разу мене нагороджено ямочкою усмішки.

— Увійдіть, сер. Я скажу моїй пані, що ви тут, — сповістила вона мене. Вказала мені крісло і зникла у внутрішньому покої. Ззовні я чув тихе бурмотіння жіночих голосів. Крізь прочинені двері помітив їх за їхніми роботами та щебетанням. Королева Кеттрікен кивнула Розмері, а затим попросила пробачення у дам і пішла до мене.

За мить Кеттрікен постала переді мною. А вже наступної миті я не бачив нікого й нічого, крім неї. Блакить сукні підкреслювала блакить її очей. Світло пізньої осені, що пробивалося крізь засклені вікна, спалахувало на золоті її волосся. Я зрозумів, що витріщаюся на неї, і опустив очі. Одразу ж встав і вклонився. Вона не чекала, доки я випростаюся.

— Ти давно був у короля? — спитала Кеттрікен без вступних слів.

— Не останніми днями, моя пані королево.

— То я тобі пораджу зайти до нього цього вечора. Він мене тривожить.

— Як вам завгодно, моя королево.

Я чекав. Напевне, вона не для того мене покликала, щоб це сказати.

За хвильку вона зітхнула.

— Фітце, я тут така самотня, як ніколи досі. Ти не міг би називати мене Кеттрікен і хоч трішки вважати людиною?

Раптова зміна інтонації вивела мене з рівноваги.

— Звичайно, — відповів я, але мій голос був надто офіційним.

Небезпека, — прошепотів Нічноокий.

Небезпека? Як?

Це не твоя пара. Це пара вожака.

Це було так, як торкнутися язиком болючого зуба. Знання мене вразило. Тут була небезпека, від якої слід захищатися. Це моя королева, але я не Веріті, а вона не моя кохана, хай як моє серце починало битися на її вид.

Вона була моїм другом. Довела це в Гірському королівстві. Вона давала мені розраду, як її дають одне одному друзі.

— Я пішла побачитися з королем, — сказала вона мені. Жестом попросила сісти й пересунула своє крісло від каміна до мене. Розмері принесла свого стільчика, щоб сісти при ногах Кеттрікен. Хоча в кімнаті ми були самі, королева притишила голос і похилилася до мене, говорячи: — Я прямо його спитала, чому мене не покликали, коли приїхав гонець. Але не встиг він ще й почати відповідати, як з’явився Регал. Я б сказала, що прийшов поквапом. Наче хтось побіг, аби йому доповісти, що я там, і він негайно ж усе покинув і прибув.

Я серйозно кивнув головою.

— Не дав мені порозмовляти з королем. Натомість наполіг, щоб розповісти мені все самому. Запевняв, що гінця привели просто до королівської кімнати і що він з ним зустрівся, коли прийшов відвідати батька. Послав хлопця відпочити, доки вони з батьком розмовляли. І разом вони вирішили, що нічого вже не можна зробити. Потім король Шрюд послав його, щоб сповістити це хлопцеві та зібраним нобілям, з’ясувавши заодно стан скарбниці. За словами Регала, ми на краю руїни, і слід рахувати кожне пенні. Сказав мені, що Бернс мусить сам подбати про своїх людей. Коли ж я спитала, чи люди Бернсу не є народом Шести герцогств, відповів мені, що Бернс завжди тримався осторонь. Сказав, що нерозсудливо сподіватися, аби Бак стеріг узбережжя, так віддалене від нас на північ і такий тривалий час. Фітце, ти знаєш, що Ближні острови вже здані піратам?

Я схопився на ноги.

— Знаю, що це неправда! — обурено вигукнув я.

— А Регал запевняє, що так, — невблаганно продовжувала Кеттрікен. — Каже, наче перед своїм від’їздом Веріті вирішив, що немає реальної надії втримати їх у безпеці від піратів. І тому він відкликав наш корабель «Констанс». Каже, що Веріті скіллив до Каррода, члена групи на кораблі, наказавши повернути судно додому, на ремонт.

— Цей корабель полагоджено одразу ж після жнив, послано стерегти узбережжя між Сілбеєм і Галлсом, а також бути напоготові, якщо його викликатимуть Ближні острови. Про це ж просив і капітан корабля, щоб мати більше часу на вправляння у мореплавстві в зимових водах. Веріті нізащо б не залишив цієї ділянки узбережжя без сторожі. Якщо пірати зведуть укріплення на Ближніх островах, ми ніколи не матимемо спокою від них. Звідти вони можуть нас атакувати і взимку, і влітку.

— Регал вважає, що вони вже це зробили. Каже, що тепер єдина наша надія — домовитися з ними. — Її блакитні очі пильно вдивлялися у моє обличчя.

Я повільно осунувся, майже безтямний. Невже все це може бути правдою? Як могло статися, щоб усе це зоставалося прихованим від мене? Моє відчуття Веріті всередині мене відбивало мою розгубленість. Він теж нічого про це не знав.

— Не думаю, щоб король-в-очікуванні якось домовлявся з піратами. Окрім як мечем.

— То це не є таємницею суто від мене, щоб я не засмучувався? Регал натякав, наче Веріті тримав ці речі в таємниці від мене, бо вони понад моє розуміння.

Її голос тремтів. Гнів від того, що Ближні острови можуть бути віддані на поталу піратам, пересилював особистий біль Кеттрікен через те, що Веріті міг вважати її негідною своєї довіри. Мені так сильно хотілося взяти королеву в обійми й розрадити, що аж пекло всередині.

— Міледі, — хрипко промовив я. — Вислухайте цю правду з моїх уст, наче від самого Веріті. Це все настільки ж фальшиве, наскільки ви правдиві. Я знайду дно цієї сітки брехні й розірву її наскрізь. Побачимо, що за риба випливе звідти.

— Я можу покладатися на те, що ти зробиш це тихо, Фітце?

— Міледі, ви одна з небагатьох, що знають обсяг мого вишколу в тихих справах.

Вона серйозно кивнула.

— Ти ж розумієш, король не заперечував проти цього. Але, здавалося, він узагалі не стежив за тим, що каже Регал. Він був… наче дитина, яка слухає, про що розмовляють старші, киває головою, але мало що розуміє…

Вона ніжно глянула на Розмері біля своїх ніг.

— Я теж піду побачитися з королем. Обіцяю, що матиму для вас відповіді, і то швидко.

— Перш ніж прибуде герцог Бернсу, — застерегла вона мене. — До того часу я повинна знати правду. Принаймні цим йому зобов’язана.

— Ми матимемо для нього значно більше, моя пані королево, — пообіцяв я їй. Смарагди все ще ваговито тяжіли у моїй кишені. Я знав, що вона за ними не шкодуватиме.

Розділ 20 Невдачі

Упродовж років, коли червоні кораблі здійснювали наїзди, Шість герцогств дуже натерпілися через жорстокість нападників. Тоді люди Шести герцогств навчилися ненавидіти мешканців Зовнішніх островів, як ніколи досі.

За часів їхніх дідів та батьків остров’яни були настільки ж купцями, наскільки й піратами. Наїзди влаштовували окремі кораблі. Такої піратської війни, як ця, ми не знали від днів короля Вайздома. Хоча піратські напади не були рідкісним явищем, вони все ще були куди менш численними, ніж кораблі із Зовнішніх островів, що прибували до наших берегів для торгівлі. Кровні зв’язки між нашими шляхетними родинами і кланами остров’ян відкрито визнавалися, і багато сімей мало рідню на Зовнішніх островах.

Але після брутального нападу, наслідком якого стало жахіття Форджа, усі дружні стосунки з остров’янами припинилися. Раніше завжди було так, що їхні кораблі частіше відвідували наші береги, ніж наші купці вдавалися до їхніх покритих кригою заток і каналів зі швидкими течіями. Тепер же торгівля цілковито припинилася. Тому за часів, коли ми страждали від червоних кораблів, наш народ нічого не знав про своїх кревняків із Зовнішніх островів. Слово «остров’янин» стало синонімом пірата, а в нашій уяві всі кораблі остров’ян мали червоні корпуси.

У ті небезпечні дні лише один чоловік, Чейд Фаллстар Падуча Зоря, особистий радник короля Шрюда, зважився на подорож до Зовнішніх островів. Ось що ми маємо з його записів:

«Кебал Ровбред, що означає Разовий Хліб, був навіть з імені невідомим у Шести герцогствах. А на Зовнішніх островах його імені не сміли й прошепотіти. Незалежні мешканці розпорошених та відособлених селищ ніколи не давали клятви вірності жодному королю. Кебал Ровбред теж не був королем. Радше він був зловорожою силою, як морозний вітер, що покриває льодом такелаж, і через годину корабель перевертається і тоне в морі.

Ті нечисленні люди, з якими я зустрічався і які не боялися говорити, розповіли, що Кебал заклав основи своєї влади, підпорядковуючи собі окремих піратів і розбійницькі кораблі. Прибравши їх до рук, він скерував свої зусилля на «вербування» найкращих навігаторів, найздібніших капітанів і найуміліших воїнів, яких тільки могли запропонувати розпорошені селища. Ті, що відкинули його пропозицію, мусили дивитися, як їхні сім’ї ескралюють, або перековують, як ми це називали. Самих відмовників зоставляли живими, щоб вони, як уміли, справлялися з рештками свого розбитого життя. Більшість була змушена власними руками вбити перекованих родичів. Остров’яни мають суворі звичаї, якщо йдеться про обов’язок господаря дому тримати лад у сім’ї. Що більше поширювалися ці інциденти, то менше людей зважувалося опиратися пропозиціям Кебала Ровбреда. Дехто втік, їхні сім’ї, та навіть далекі родичі заплатили ціну ескралю. Інші вибрали самогубство, але й тоді їхні сім’ї не щадили. Такі приклади залишили небагато сміливців, що опиралися б Ровбреду чи його кораблям.

Навіть тим, що сказали проти нього хоч слово, загрожував ескраль. Хай які дрібні ті крихти знання, що я їх здобув за час цих відвідин, але й це вдалося з величезними труднощами. Також зібрав усілякі чутки, хоча вони були такими ж нечисленними, як чорні вівці в білій отарі. Я їх тут перелічу. Казано про «білий корабель», корабель, що приходить до окремих душ. Але не для того, щоб їх забрати чи знищити, а щоб розділити. Також шепочуться про бліду жінку, якої боїться і якій поклоняється навіть Кебал Ровбред. Багато людей вважало причиною нещасть їхньої землі безпрецедентне насування «крижаних китів», себто льодовиків. Завжди присутні у верхніх частинах вузьких острівних долин, тепер вони рухалися швидше, ніж будь-коли за пам’яті нині живих людей. Швидко покривали невеликі ділянки орної землі, які мали остров’яни, і у спосіб, який ніхто не міг чи не хотів мені пояснити, спричиняли «зміну води»».

Того ж вечора я пішов побачитися з королем. Не обійшлося без побоювань з мого боку. Напевне, він пам’ятає нашу останню розмову про Целеріті не гірше за мене. Я рішуче нагадав собі, що зважуюся на ці відвідини не з моїх особистих причин, а заради Кеттрікен і Веріті.

Воллес відчинив мені неохоче. Король сидів у своєму кріслі поблизу каміна. Блазень біля його ніг задумливо дивився у вогонь. Коли я ввійшов, Шрюд підняв очі. Я відрекомендувався, і він тепло мене привітав, а тоді наказав сісти й розказати, як минув мій день. Я здивовано зиркнув на блазня. Він відповів мені гіркою посмішкою. Я сів на стілець навпроти блазня і чекав.

Король Шрюд лагідно на мене подивився.

— Ну що, юначе? Ти мав добрий день? Розкажи мені про це.

— Я мав… неспокійний день, мій королю.

— Справді? Ну то випий чашку чаю. Він чудово заспокоює нерви. Блазню, налий моєму хлопцеві чашку чаю.

— Залюбки, мій королю. З вашого наказу роблю це навіть більш охоче, ніж для вас самих.

Блазень із несподіваним запалом зірвався на ноги. На краю вогню стояв і грівся товстопузий глиняний горщик із чаєм. Блазень налив із нього горнятко й подав мені, бажаючи:

— Пий так само, як наш король, і ділитимеш із ним його душевний спокій.

Я взяв горнятко з його рук і підніс до губ. Вдихнув пару, а тоді обережно крапнув на язик, щоб скуштувати на смак. Пахло тепло й пікантно, а по язику пішли приємні мурашки. Я не пив, а з усмішкою відставив горнятко.

— Пахне приємно, але хіба весела брунька не викликає звикання? — прямо спитав я короля.

Він теж усміхнувся.

— Не в такій малій дозі. Воллес запевняв мене, що цей напій добрий і для моїх нервів, і для мого апетиту.

— О так, для апетиту він чудовий, — втрутився блазень. — Що більше його п’єш, то більше хочеш. Пий його швидше, Фітце, безсумнівно, скоро матимеш компанію.

Жестом, схожим на змах крил метелика, блазень показав на двері точнісінько в ту мить, як вони розчинилися, впустивши Регала.

— Ах, нові гості, — вдоволено захихотів король Шрюд. — Це буде справді веселий вечір. Сідай, мій хлопче, сідай. Фітц саме розповідав мені, що в нього був неспокійний день. То я запропонував йому горнятко мого чаю, для заспокоєння.

— Без сумніву, це піде йому на користь, — ввічливо погодився Регал. Повернувся до мене з посмішкою:

— Неспокійний день, Фітце?

— Клопіткий. Спершу трапилося маленьке непорозуміння у стайні. Туди прийшов один з людей герцога Рема, запевняючи, що той купив чотирьох коней. Один з них Кліф, ми використовуємо його як плідника для тяглових кобил. Я переконав його, що трапилася якась помилка, бо папери не були підписані королем.

— Ах, це! — король знову захихотів. — Регал мусив знову їх мені принести. Я геть забув ті папери підписати. Але тепер усе залагоджено, і я певен, що вже завтра коні вирушать до Тілту. Герцог Рем побачить, які це добрі коні. Він зробив розумну операцію.

— Ніколи не думав, що побачу, як ми розпродуємо найкращу худобу Оленячого замку, — тихо сказав я, дивлячись на Регала.

— І я не думав. Та, оскільки скарбниця спорожніла, мусимо вдаватися до суворих заходів. — Він холодно глянув на мене. — Овець і решту худоби теж доведеться продати. Зрештою, нам і так бракує для них зерна на зиму. Краще продати їх зараз, ніж дивитися, як вони голодують узимку.

Я був обурений.

— Чого ж ми раніше нічого не чули про цю нестачу? Я не чув, щоб жнива були поганими. Часи скрутні, так, але…

— Ти нічого не чув, бо не слухав. Тимчасом як ти і мій брат купались у військовій славі, я мав справу з гаманцем, щоб платити за все. І цей гаманець майже порожній. Уже завтра мені доведеться сповістити людей, які працюють при нових кораблях, що їм треба буде або продовжувати трудитися з любові до справи, або ж кидати роботу. Більше немає грошей ані платити їм, ані купувати матеріали, потрібні для закінчення будівництва кораблів.

Він завершив свою промову й відкинувся назад, розглядаючи мене.

Веріті всередині мене кипів. Я подивився на короля Шрюда.

— Це правда, мій королю? — спитав я.

Король Шрюд здригнувся. Глянув на мене й кілька разів кліпнув очима.

— Я ж підписав ті папери, правда? — Мав здивований вигляд, і я зрозумів, що він подумки повернувся до давнішого питання, бо взагалі не стежив за нашою розмовою. Блазень біля його ніг був незвично мовчазним. — Я думав, що підписав ті папери. То принеси їх мені зараз. Зробимо це, а тоді продовжимо приємний вечір.

— А що зроблено із ситуацією в Бернсі? Чи правда, що пірати зайняли частину Ближніх островів?

— Ситуація в Бернсі, — промовив він. Замовк і задумався. Відпив черговий ковток чаю.

— Із ситуацією в Бернсі нічого не можна зробити, — сумно сказав Регал. А тоді спокійно додав: — Настав час Бернсові подбати про клопоти Бернсу. Ми не можемо розорити всі Шість герцогств, щоб оборонити безплідну смугу узбережжя. Отож пірати зайняли кілька скрижанілих скель. Бажаю їм ними натішитися. Ми маємо власний народ, яким мусимо займатися, і наші власні селища, які мусимо відбудовувати.

Я даремно чекав, щоб король Шрюд прокинувся і сказав слово на захист Бернсу. Коли ж він промовчав, я тихо спитав:

— Місто Феррі навряд чи є скрижанілою скелею. Принаймні не було таким, доки не з’явилися червоні кораблі. І відколи ж це Бернс перестав бути частиною Шести герцогств?

Я дивився на Шрюда, намагаючись змусити його глянути мені в очі.

— Мій королю, благаю вас, накажіть Серені прийти. Накажіть їй скіллити до Веріті, щоб ви разом могли порадитися про це.

Регалові раптом обридла наша гра в кота й мишку.

— А відколи це хлопець-псар зацікавився політикою? — грубо спитав він мене. — Чи ти не розумієш, що король може вирішувати без дозволу короля-в-очікуванні? Чи ти ставиш під сумнів рішення свого короля, Фітце? Ти настільки забув своє місце? Я знаю, що Веріті зробив з тебе щось наче улюблене домашнє звірятко, а може, твої пригоди з сокирою вбили тобі до голови надто високу думку про себе. Але принц Веріті визнав за належне ганятися за химерами, а я зостався тут, щоб берегти Шість герцогств найкраще, як можу.

— Я був присутній при тому, як ви підтримали пропозицію короля-в-очікуванні Веріті про пошук Старійшин, — зауважив я. Король Шрюд, здається, провалився у черговий сон наяву. Вдивлявся у вогонь.

— І я гадки не маю, чого ти там був, — спокійно продовжив Регал. — Як я вже зауважив, ти надто високо про себе думаєш. Ти їси за високим столом і дістаєш одяг завдяки великодушності короля, та чогось віриш, наче це дає тобі привілеї, а не обов’язки. Я скажу тобі, Фітце, хто ти такий насправді.

Регал на хвилину замовк. Мені здавалося, що він глянув на короля, перевіряючи, наскільки безпечно може говорити.

— Ти, — продовжив він притишеним голосом і солодким тоном менестреля, — ти — покруч-байстрюк принцика, що навіть не мав відваги далі бути королем-в-очікуванні. Ти внук мертвої королеви, низьке походження якої цілком відповідало тій простачці, з котрою влігся її старший син, щоб тебе сплодити. Ти взяв собі ім’я Фітц Чівелрі Провісник, але досить тобі почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. Будь вдячний, що я не відсилаю тебе назад до стайні, а терплю, дозволивши тобі залишатися у Твердині.

Не знаю, що я відчував. Нічноокий гарчав на їдкі Регалові слова, тимчасом як Веріті в цю мить був здатним до братовбивства. Я глянув на короля Шрюда. Він тримав обома руками своє горнятко солодкого чаю і дрімав, дивлячись у вогонь. Краєм ока я помітив блазня. У його очах був страх, страх, якого я ніколи раніше не бачив. А він дивився, не на Регала, а на мене.

Раптом я зрозумів, що підвівся і стою над Регалом. Він дивився на мене. Чекав. У його очах з’явився блиск страху, але також і сяйво тріумфу. Все, що я мав зробити, — це його вдарити, а тоді він зможе покликати варту. Це було б зрадою. Він би мене за це повісив. Я так напружився від люті, що відчував, як тканина моєї сорочки напинається на моїх плечах і грудях. Намагався видихнути, розслабити стиснуті в кулаки руки. Це зайняло якийсь час. Тихо, — сказав я їм. Тихо, або ж ви мене вб’єте. Опанувавши свій голос, я заговорив.

— Багато речей стали зрозумілими мені цього вечора, — спокійно промовив я. Тоді повернувся до короля Шрюда.

— Мій владарю королю, бажаю вам доброго вечора і прошу дозволу звільнити вас від моєї присутності.

— Е? То ти… мав неспокійний день, хлопче?

— Так, мій владарю королю, — тихо сказав я. Його глибокі очі вдивлялися в мене, доки я стояв перед ним, чекаючи звільнення. Я глянув і поринув у їхні глибини. Його там не було. Такого, як колись. Він здивовано на мене зиркнув і кілька разів кліпнув.

— Добре. То, можливо, тобі краще відпочити. Як і мені. Блазню? Блазню, чи наготоване моє ліжко? Розігрій його жаровнею. Я так мерзну вночі цими днями. Ха! Уночі цими днями. Маленький нонсенс для тебе, блазню. Як ти сказав би це, щоб було правильно?

Блазень схопився на ноги й низько вклонився королю.

— Я сказав би, що цими днями, так само, як і цими ночами, віє холодом смерті, Ваша Величносте. Холодом, від якого крутить кості. Від цього холоду людина може померти. Я краще зігріюся, сховавшись у вашій тіні, ніж стоячи під жаром вашого сонця.

Король Шрюд захихотів.

— Ти сказав щось геть безглузде, блазню. Але ти завжди так. Добраніч усім, і до ліжка, хлопці, обоє. Добраніч, добраніч.

Я вислизнув, тимчасом як Регал виголошував більш формальне побажання доброї ночі своєму батькові. Усе, що я міг зробити, — це пройти повз Воллеса й не розбити його нахабної посмішки разом із пикою. Вийшовши в коридор, я поспішив до своєї кімнати. Подумав, що краще послухатися блазневої поради і сховатися в Чейда, ніж стояти під жаром королівського сина.

Решту того вечора я провів сам у своїй кімнаті. Знав, що, коли зовсім споночіє, Моллі здивується, якщо я не постукаю в її двері. Але сьогодні ввечері у мене не вистачало на це мужності. Я не міг набратися енергії, щоб непомітно вийти з кімнати, скрадатися сходами, пробиратися коридорами, весь час побоюючись, що хтось може вийти зненацька й застати мене там, де мені не дозволено бути. Колись я шукав тепла й ніжності Моллі та знаходив у них цілковитий спокій. Але більше цього не було. Тепер я боявся скрадання і неспокою наших зустрічей, а ще необхідності остерігатися, яка не закінчувалася навіть тоді, коли її двері зачинялися за мною. Бо зі мною був Веріті, і я завжди мусив пильнувати те, що відчував і думав з Моллі, аби не змішати його з тим, що ділив з Веріті.

Я відклав сувій, який намагався прочитати. Яка користь зі знань про Старійшин? Веріті знайде, хай що б він знайшов. Я горілиць упав на ліжко і вдивлявся у стелю. Попри тишу й нерухомість, спокою в мені не було.

Мій зв’язок з Веріті був як гачок у моєму тілі, так мала би почуватися риба, що змагається з вудочкою. Моє пов’язання з Нічнооким ховалося на глибшому, тоншому рівні, але він теж завжди там був, його зелені очі сяяли в темному кутку моєї свідомості. Ці мої частини ніколи не спали, ніколи не відпочивали, ніколи не знали спокою. І це постійне напруження почало впливати на мене.

Минали години, свічки стекли, а вогонь пригас. Зміна повітря в кімнаті дала мені знати, що Чейд відчинив для мене свої безшумні двері. Я встав і пішов до нього. Але, коли долав ті сходи з протягом, мій гнів наростав з кожним кроком. Це був не той гнів, який призводить до сварки та бійки між людьми. Це був гнів, породжений втомою так само, як пригнобленням і образою. Гнів, що змушує людину все облишити і просто сказати:

— Я більше не можу цього витримати.

— Чого ти не можеш витримати? — спитав мене Чейд. Глянув знизу вгору, бо саме схилився над якоюсь мікстурою, котру розтирав на своєму покритому плямами кам’яному столі. У його голосі була невдавана турбота. Це змусило мене справді зупинитися і глянути на свого співрозмовника. Високий, худий старий убивця, покритий прослідками давніх шрамів. Волосся йому майже повністю посивіло. Мав на собі звичну сіру вовняну хламиду, всіяну плямами чи дрібними пропалинами, наставленими під час роботи. Я спитав себе, скількох людей він убив для свого короля, убив просто за знаком чи кивком короля Шрюда. Убив без питань, просто через свою присягу. Попри всі ці смерті, він був лагідною людиною. Раптом у мене з’явилося питання, питання куди пильніше, ніж відповідь на його питання.

— Чейде, — спитав я, — ти колись убивав людину для себе?

Він був здивованим.

— Для себе самого?

— Так.

— Щоб урятувати своє життя?

— Так. Я мав на увазі, не тоді, коли це в справі короля. Я мав на увазі… убити людину… щоб зробити своє життя простішим.

Він пирхнув.

— Звичайно, що ні.

Здивовано на мене глянув.

— Чому ні? — натискав я.

Він подивився з недовірою.

— Бо просто не йдеться про вбивство людей для зручності. Це недобре. Це зветься злочином, хлопче.

— Хіба що ти робиш це для свого короля.

— Хіба що ти робиш це для свого короля, — легко погодився він.

— Чейде. Яка різниця? Чи робиш це для себе, чи для Шрюда?

Він зітхнув і відсунув свою мікстуру. Обійшов кінець столу, сів на високому стільці.

— Я пам’ятаю, що теж колись таке питав. Але в себе самого, бо, коли мені було стільки років, як тобі тепер, мій наставник уже помер.

Він твердо глянув мені в очі.

— Усе зводиться до віри, хлопче. Чи віриш ти у свого короля? Якщо віриш, то і твій король мусить бути для тебе чимось більшим, ніж твоїм зведеним братом або дідом. Більшим, ніж старий добрий Шрюд чи гідний і чесний Веріті. Він мусить бути королем. Серцем королівства, центром колеса. Якщо це так і якщо ти маєш віру, що Шість герцогств вартують, аби їх зберегти, що благо всього народу залежить від поширення королівського правосуддя, тоді добре.

— Тоді ти можеш убити для нього.

— Саме так.

— А ти колись убивав усупереч власному судженню?

— Цієї ночі в тебе надто багато питань, — спокійно перестеріг він мене.

— Можливо, ти надто довго зоставив мене самого всі їх обмірковувати. Коли ми майже щоночі зустрічалися, часто розмовляли і я постійно був зайнятий, то не думав так багато. А тепер думаю.

Він повільно кивнув.

— Думати не завжди… втішно. Завжди добре, але не завжди втішно. Так. Я вбивав усупереч власному судженню. Це знову ж таки зводилося до віри. Я мусив вірити, що люди, які віддали наказ, знали більше від мене і краще орієнтувалися у справах ширшого світу.

Я довго мовчав. Чейда трохи попустило.

— Заходь. Не стій там на протязі. Вип’ємо разом по келиху вина, а тоді я мушу з тобою порозмовляти про…

— Ти колись убивав тільки на підставі власного судження? Для блага королівства?

Кілька хвилин Чейд стурбовано дивився на мене. Я не відводив очей. Зрештою він глянув на свої старі, покриті паперовою шкірою руки, потер їх одну об одну, торкаючись яскраво-червоних віспинок.

— Я не маю суджень, — він зненацька подивився на мене. — Ніколи не приймав цього тягаря й навіть не хотів його. Це не наше місце, хлопче. Присуди виносить король.

— Я не «хлопець», — зауважив я, сам собі дивуючись. — Я Фітц Чівелрі.

— З наголосом на Фітц, — гостро відповів Чейд. — Ти нешлюбний син чоловіка, що не ступив кроку, аби стати королем. Він зрікся. І цим зреченням відмовився від винесення присудів. Ти не король, Фітце, ти навіть не син істинного короля. Ми — таємні вбивці.

— То чого ж ми не кивнемо пальцем, тимчасом як істинного короля труять? — прямо спитав я. — Я це бачу, ти це бачиш. Короля спокушають уживати трави, що крадуть його розум, і, коли він не може ясно мислити, спокушають вживати ті, які роблять його ще безумнішим. Ми знаємо, хто безпосередньо це робить, і я підозрюю, що знаю істинне першоджерело. А все-таки ми спостерігаємо, як він сохне і слабне. Чому? Де тут віра?

Його слова протяли мене, наче ножі.

— Я не знаю, де твоя віра. Просто думав, що, можливо, ти віриш у мене, що знаю про це більше, ніж ти, і що я вірний моєму королю.

Тепер прийшла моя черга опустити очі. За мить я повільно перетнув кімнату й підійшов до шафки, де Чейд тримав вино й келихи. Зняв тацю, обережно налив два келихи із відкоркованої пляшки. Переніс тацю до маленького столика біля каміна. Сів на його приступках, як робив це багато років. За мить підійшов мій учитель і зайняв своє місце у м’якому вистеленому кріслі. Узяв келих із таці й відпив ковток.

— Цей останній рік не був легким для жодного з нас.

— Ти рідко мене кличеш. А коли робиш це, у тебе повно таємниць.

Я намагався приховати звинувачення у своєму голосі, але не зумів.

Чейд коротко реготнув.

— А ти в нас такий відвертий і спонтанний душа-чоловік, якого це дратує?

Він знову засміявся, ігноруючи мій ображений погляд. Тоді ще раз пригубив вина і глянув на мене. У його темних очах усе ще танцювали смішливі чоловічки.

— Не гнівайся на мене, хлопче, — сказав він мені. — Я не жду від тебе нічого, чого б ти не чекав від мене подвійно. Ба більше: вважаю, що вчитель має певне право очікувати віри й довіри від свого учня.

— Маєш право, — сказав я за кілька хвиль. — І маєш рацію. У мене теж є свої таємниці, і я очікую, що ти віриш у їхню чесність. Але мої таємниці не зв’язують тебе так, як твої — мене. Щоразу, відвідуючи покої короля, я бачу, що роблять з ним Воллесові куріння та зілля. Я хочу вбити Воллеса й повернути королю розум. А тоді хочу… закінчити цю роботу. Я хочу виключити першоджерело отрути.

— То ти хочеш убити мене?

На мене наче вилили цебро холодної води.

— То це від тебе походять отрути, які Воллес дає королю?

Я був певний, що неправильно зрозумів.

Він повільно кивнув головою.

— Деякі з них. Імовірно, саме ті, проти яких ти найбільше заперечуєш.

Моє серце завмерло.

— Але, Чейде, чому?

Він глянув на мене, а його губи сильно стислися. За мить розтулив уста й тихо сказав:

— Таємниці короля належать лише королю. Вони не мої, щоб їх розкривати. Незалежно від моєї думки про те, збереже слухач їх у безпеці чи ні. Але коли б ти скористався своїм розумом, як я тебе навчив, то знав би мої таємниці. Я їх від тебе не приховував. А з моїх таємниць ти міг би зробити багато власних висновків.

Я відвернувся, щоб розворушити вогонь у каміні.

— Чейде. Я такий втомлений. Надто втомлений, щоб гратися в ці ігри. Ти не можеш просто мені це сказати?

— Авжеж можу. Але це могло б суперечити обітниці, яку я дав моєму королю. Те, що я роблю, вже досить погане.

— Ти ділиш волосину начетверо! — сердито скрикнув я.

— Можливо, але це моя волосина, і я маю право її ділити, — спокійно відповів він.

Його цілковитий спокій довів мене до шаленства. Я різко струснув головою і вирішив трохи відкласти розв’язок цієї загадки.

— Чого ти покликав мене цієї ночі? — спитав я без жодної інтонації.

За спокоєм у його очах на мить з’явилася тінь болю.

— Можливо, щоб просто тебе побачити. Можливо, застерегти тебе від чогось дурного й непоправного. Багато з того, що зараз відбувається, дуже тебе непокоїть. Я знаю, тому й запевняю, що мене воно теж непокоїть. Але тим часом мусимо триматися визначених для нас доріг. З вірою. Ти ж, напевне, віриш, що до весни Веріті повернеться й наведе всюди лад.

— Не знаю, — неохоче зізнався я. — Я був приголомшений, коли він вирушив у ту химерну подорож. Він мав залишитися тут і продовжувати свій первісний план. Бо, доки він повернеться, половину його королівства пустять із торбами, а другу віддадуть піратам. Судячи з того, як Регал узявся за справи.

Чейд прямо на мене глянув.

— «Його» королівство все ще є королівством короля Шрюда. Пам’ятаєш? Можливо, він вірить, що його батько збереже державу непорушеною.

— Не думаю, що король Шрюд може навіть себе самого зберегти непорушеним, Чейде. Ти бачив його останнім часом?

Чейдові губи стислися у рівну лінію.

— Так. — Наче відкусив це слово. — Я бачу його, коли ніхто інший не бачить. Кажу тобі, що він не дряхлий ідіот, яким ти, схоже, його вважаєш.

Я поволі похитав головою.

— Якби ти бачив його сьогодні ввечері, Чейде, то поділяв би мою стурбованість.

— А звідки така певність, що я цього не роблю? — вколов мене Чейд. Мені не хотілося дратувати старого. Але, здавалося, хай що б я казав, усе йшло не так, тож змусив себе мовчати. Замість говорити, відпив ще ковток вина. Втупився у вогонь.

— Чи поголос про Ближні острови правдивий? — спитав я нарешті. Мій голос знову належав мені.

Чейд зітхнув і потер очі пальцями.

— Як і у всіх поголосах, є в цьому зерно правди. Те, що пірати влаштували там базу, може бути правдивим. У нас немає певності. Але, безперечно, ми їм Ближніх островів не здавали. Як ти зауважив, якби вони захопили Ближні острови, то нападали б на наше узбережжя і взимку, і влітку.

— Принц Регал, схоже, вірить, що від них можна відкупитися. Що, можливо, ці острови і клаптик узбережжя Бернсу — саме те, чого вони насправді прагнуть.

Я говорив про Регала з повагою, хоча для цього мені довелося докласти зусилля.

— Багато людей сподіваються, що коли вони щось скажуть, то так воно й буде, — нейтральним тоном мовив Чейд. — Навіть ті, що мали б краще знати, — докинув він понуру післямову.

— А як ти думаєш, чого хочуть пірати? — спитав я.

Він глянув повз мене, задивився у вогонь.

— Ось тут і загадка. Чого хочуть пірати? Так працює наш розум, Фітце. Ми думаємо, що вони на нас нападають, бо чогось від нас хочуть. Але, напевне, якби вони чогось хотіли, то вже б цього вимагали. Вони знають, якої шкоди нам завдають. Мусять знати, що ми принаймні обдумали б їхні вимоги. Але вони нічого не вимагають. Просто продовжують наїзди.

— У їхніх діях немає сенсу, — закінчив я замість нього.

— Немає того, що ми вважаємо сенсом, — поправив він мене. — Але що, коли наше засадниче припущення є хибним?

Я не зводив із нього очей.

— А якщо вони не хочуть нічого, крім того, що вже мають? Народу з жертв. Міст, щоб на них наїжджати, сіл, щоб їх палити, людей, щоб їх катувати. Якщо це й уся їхня мета?

— Це безумство, — повільно сказав я.

— Можливо. Але що, коли це саме так?

— Тоді ніщо їх не стримає. Крім цілковитого їхнього знищення.

Він повільно кивнув.

— Розвинь цю думку.

— У нас недостатньо кораблів, аби навіть затримати їх. — Якусь хвилину я міркував. — Найкраще, на що ми можемо сподіватися, — це щоб міфи про Старійшин виявилися правдивими. Бо мені здається, що вони чи щось на них схоже, — це наша єдина надія.

Чейд знову кивнув.

— Саме так. Тепер ти бачиш, чому я підтримую виправу Веріті.

— Бо це наша єдина надія на виживання.

Ми довго сиділи разом, мовчки вдивляючись у вогонь. Коли я нарешті повернувся в ліжко, мене переслідував нічний кошмар. Уві сні я бачив Веріті. На нього напали, і він змагався за своє життя, тимчасом як я стояв і дивився. І не міг убити жодного з напасників, бо мій король не дав мені дозволу.

Через дванадцять днів прибув герцог Бронді з Бернсу. Він їхав прибережною дорогою на чолі групи людей достатньо численної, щоб справити враження, не створюючи при цьому відкритої загрози. Загін був настільки помпезним і настільки пишно урядженим, наскільки це могло собі дозволити його герцогство. Поруч із герцогом їхали його доньки, окрім найстаршої, яку він залишив удома, щоб вона зробила для Феррі все, що тільки можна зробити. Більшу частину раннього пополудня я провів у стайні, а потім у кордегардії, слухаючи розмови простіших членів його почту. Гендз добре впорався, забезпечивши їхнім тваринам достатньо місця та догляду. І, як завжди, наші кухні та казарми виявилися гостинними. Попри це, люди з Бернсу вели тяжкі розмови. Відверто говорили про все, побачене у Феррі, і про те, як їхній заклик про допомогу залишено без відповіді. Наші солдати соромилися, бо мало що могли сказати на захист короля Шрюда. А коли солдат не може захищати того, що зробив його проводар, то мусить або погодитися з критикою, або ж знайти якусь іншу тему суперечки. Тож дійшло до кулачних боїв між приїжджими з Бернсу та людьми з гарнізону Оленячого замку. Це, щоправда, були окремі інциденти, а причини виявилися цілком тривіальними. Але, з огляду на високий рівень дисципліни в Оленячому замку, раніше такого не траплялося. Це зробило для мене помітнішим сум’яття у наших військах.

Того вечора я старанно вдягнувся на гостину, непевний, кого там зустріну або чого можу сподіватися. За день двічі бачив Целеріті й щоразу вислизав, перш ніж вона мене помітила. Я очікував, що вона буде моєю сусідкою за столом, і боявся цього. Не той був час, щоб давати одкоша комусь із Бернсу, та я не хотів її заохочувати, хоча міг би й не хвилюватися. Мене посаджено далеко внизу столу, посеред дрібнішої шляхти та ще й наймолодших гостей. Я провів неприємний вечір у ролі новинки нижчого розбору. Кілька дівчат намагалися зі мною фліртувати. Це стало для мене новим досвідом, і не сказати, щоб сподобалося. Я зрозумів, яким значним був наплив людей до Оленячого замку тієї зими. Більшість із них походили зі Внутрішніх герцогств і нюшили за рештками з Регалової тарілки, але ці молоді жінки виразно давали наздогад, що їх утішили б зальоти будь-кого бодай із найменшим політичним впливом. Через зусилля, необхідні, аби слідкувати за їхніми спробами дотепного піддражнювання та відповідати на рівні принаймні помірної чемності, я майже не міг придивитися до того, що відбувалося за Високим столом. Був там король Шрюд, він сидів між королевою-в-очікуванні Кеттрікен і принцом Регалом. Найближче до них сидів герцог Бронді зі своїми доньками, Целеріті та Фейт Вірною. Решта місць при столі була заповнена Регаловими улюбленцями. Серед них найбільш гідними уваги були герцог Рем з Тілту, його леді Пласід Спокійна та двоє їхніх синів. Також сидів там Регалів кузен, лорд Брайт Жвавий. Юний спадкоємець герцога Ферроу був новою людиною при дворі.

Я зі свого місця мало бачив і ще менше чув. Відчував, як через це лютує Веріті, але нічим не міг зарадити. Того вечора король мав вигляд більш утомленого, ніж приголомшеного, що я вважав добрим знаком. Кеттрікен, яка сиділа з ним поруч, була майже безбарвною, крім двох рожевих плям на щоках. Їла мало і здавалася більш поважною і мовчазною, ніж зазвичай. Зате принц Регал був товариським і веселим, себто був таким із герцогом Ремом, леді Пласід та їхніми хлопцями. Не те, щоб він геть ігнорував герцога Бронді та його дочок, але веселий настрій принца виразно контрастував із настроєм гостей.

Герцог Бронді був високим і кремезним чоловіком, дужим і м’язистим, незважаючи на літній вік. Пасма сивого волосся в його чорному вояцькому хвості, так само, як і брак кількох пальців на руках, були слідами давніх битв і ран. Обабіч герцога сиділи дві його доньки, жінки з очима кольору індиго, високі вилиці яких дісталися їм від предків покійної герцогині, що походила з Ближніх островів. Фейт і Целеріті мали коротко стрижене гладеньке волосся, за північною модою. Їхні швидкі рухи, те, як вони повертали голови, оглядаючи всіх за столом, нагадувало мені яструбів на зап’ясті. Це не була делікатна шляхта Внутрішніх герцогств, з якою мав справу Регал. Народ Бернсу зберіг найбільше вояцьких рис з усіх Шести герцогств.

Регал грався з вогнем, легковажачи їхню скорботу. Я знав, що вони не збиралися розмовляти за столом про піратів, але його святковий тон повністю суперечив їхній місії. Я міркував, чи знає він, як сильно їх образив. Кеттрікен, очевидно, розуміла це. Я не раз бачив, як вона зціплює зуби або опускає очі при черговому Регаловому жарті. Пив він теж надмірно, і це почало проявлятися в екстравагантній жестикуляції та гучному сміхові. Мені страшенно хотілося почути, чим же його так смішать власні слова.

Обід тягнувся й тягнувся, і кінця йому не було. Целеріті швидко помітила мене за столом. Після того як це сталося, мені тяжко було уникнути цікавих поглядів, які вона кидала в мій бік. Коли наші очі вперше зустрілися, я чемно їй уклонився. Схоже, її здивувало місце, на якому я сидів. Я не посмів проігнорувати жодного її погляду. Регал достатньо їх образив, щоб ще й я зневажив доньку Бернсу. Відчував, що балансую на канаті. Тож я був вдячний, коли король Шрюд підвівся, а королева Кеттрікен наполягла, щоб узяти його під руку й допомогти вийти з кімнати. Регал по-пияцьки насупився, побачивши, що бенкет так швидко закінчується, але не намагався умовити герцога Бронді та його дочок залишитися за столом. Вони досить холодно вибачилися і вийшли одразу ж після Шрюда. Я ж послався на головний біль і проміняв своє смішливе товариство на самотність власної кімнати. Відчинивши двері й зайшовши до своєї спальні, почувся найбезсилішою істотою у Твердині. Справжнісінький безіменний псар.

— Бачу, що бенкет цілковито тебе зачарував, — зауважив блазень. Я зітхнув. Не питав, як він сюди дістався. Нема сенсу ставити питання, на які не буде відповіді. Він сидів край мого каміна, силует на тлі хилитливих пломінчиків маленького вогню, який він там розпалив. Був якось особливо тихим: ні дзвоників, ні жартівливих словесних викрутасів.

— Бенкет був нестерпним, — сказав я йому. Не став клопотатися свічниками. Мій головний біль не був цілковитою вигадкою. Я сів на край ліжка, тоді, зітхнувши, ліг горілиць. — Не знаю, на що сходить Оленячий замок і що я можу з цим зробити.

— Можливо, досить того, що ти вже зробив? — ризикнув блазень.

— Останнім часом я не зробив нічого гідного уваги, — поінформував я його. — Якщо не брати до уваги здобутого знання, коли слід припиняти розмову з Регалом.

— Ах. Це вміння, яке ми всі опановуємо, — похмуро погодився він. Підтягнув коліна до підборіддя, сперся на них руками. Глибоко вдихнув. — Ти не маєш жодних новин, якими хотів би поділитися з блазнем? Блазнем, який ніколи нічого не розголосить?

— Не маю жодних новин, якими я міг би з тобою поділитися і яких ти б ще не знав, та ще й, схоже, раніше за мене.

Темрява кімнати заспокоювала. Мій головний біль полегшав.

— Ах, — він делікатно помовчав. — То, можливо, я щось запитаю. А ти можеш відповідати або ні, як забажаєш.

— Заощадь дихання і питай. Я знаю, що ти запитаєш, з моїм дозволом чи без нього.

— Справді, ти маєш рацію. Ну от. Питання. Ах, сам я дивуюсь собі й рум’янюся. Фітце Чівелрі, бастарде, чи не змайстрував ти свого власного бастарда?

Я поволі сів на ліжку і глянув на нього. Він не ворухнувся і не здригнувся.

— Що ти в мене питав? — тихо зажадав я.

Тепер він говорив тихо, майже вибачаючись:

— Я мушу знати. Чи Моллі носить твою дитину?

Я скочив на нього з ліжка, вхопив за горло й поставив на ноги. Замахнувся кулаком, а тоді зупинився, вражений тим, що побачив на його обличчі при світлі вогню.

— Давай, — спокійно сказав він. — На тлі давніх синців нові не дуже помітні. Я можу уникати людських поглядів кілька зайвих днів.

Я відвів руку. Дивно, але вчинок, на який уже майже був замірився, видався мені таким огидним, коли виявив, що хтось уже це зробив. Тільки-но я його відпустив, як він відвернувся від мене, наче соромлячись свого безбарвного опухлого обличчя. Можливо, блідість його шкіри й тендітність статури робили це все для мене ще жахливішим. Так, ніби хтось завдав побоїв дитині. Я став навколішки біля каміна й почав підкладати до вогню.

— Ти ще не досить надивився? — з кривою посмішкою спитав блазень. — Попереджаю, що при сильнішому світлі воно кращим не стане.

— Сядь на моїй одежній скрині й зніми сорочку, — шорстко сказав я. Він не ворухнувся. Я проігнорував це. У мене був маленький чайник з водою. Я поставив його на вогонь. Запалив кілька свічок у канделябрі, розмістивши його на столі, а тоді вийняв свою маленьку скриньку із зіллям. У кімнаті я тримав небагато. Шкодував, що не маю під рукою повнісінької скрині Барріча, проте був певний, що, коли б я так вийшов до стайні, блазень зник би до мого повернення. Але те, що я зберігав у кімнаті, переважно зцілювало синці, порізи та інші ушкодження, на які наражала мене моя друга професія. Воно допоможе.

Коли вода нагрілася, я налив її трохи до своєї умивальної миски й додав щедру жменю зілля, розтираючи його долонями. Знайшов у скрині з одягом стару, вже замалу сорочку й розірвав її на шматки.

— Вийди на світло, — я надав цьому наказу прохальної інтонації. За мить він це зробив, але рухався невпевнено й сором’язливо. Я зиркнув на нього, тоді взяв його за плечі й посадив на скрині.

— Що з тобою трапилося? — спитав я, вражений його потовченим обличчям. Губи розбиті й опухлі, а одне око запливло так, що майже не розплющувалося.

— Я ходив Оленячим замком, питаючи злостивих осіб, чи не сплодили вони, бува, останнім часом бастарда.

Його єдине здорове око зустрілося з моїм гнівним поглядом. Білок зайшов кров’ю. Я зрозумів, що не можу ні сердитися на нього, ні сміятися з нього.

— Ти мав би достатньо знати медицину, щоб краще подбати про це. Зараз сиди тихо.

Я зробив з ганчірки компрес і делікатно, але рішуче приклав йому до обличчя. За хвилину він розслабився. Я витер трохи засохлої крові. Її було небагато, бо він, очевидно, обмив побите обличчя, але деякі садна все ще кровоточили. Я провів пальцями по лініях його щелепи й довкола очниць. Принаймні кості всі цілі.

— Хто це так з тобою? — спитав я його.

— Я заходив у кілька дверей. Або в ті ж самі, кілька разів. Це залежить від того, про які двері ти питаєш.

Як на людину з розбитими губами, він говорив доволі жваво.

— Це було серйозне питання, — сказав я йому.

— Моє теж.

Я знову гнівно глянув на нього, і він опустив очі. Ми кілька хвилин мовчали, а я тим часом шукав горщик із маззю, яку Барріч дав мені від порізів і подряпин.

— Я справді хотів би знати відповідь, — нагадав я йому, знявши покришку з горщика. Знайомий різкий запах ударив мені в ніздрі, і я раптом несамовито затужив за Баррічем.

— Я теж.

Він злегка здригнувся від мого дотику, коли я накладав мазь. Я знав, що вона пече, але знав, що вона й гоїть.

— Чого ти поставив мені те питання? — зажадав я нарешті. Він на хвилину задумався.

— Бо легше спитати тебе, ніж допитуватися у Кеттрікен, чи носить вона дитину Веріті. Наскільки я можу судити, Регал осипає своїми ласками лише себе самого, тому не входить до рахунку. Отож батьком можеш бути або ти, або Веріті.

Я дивився на нього, нічого не розуміючи. Він сумно струснув головою.

— Невже ти нічого не відчуваєш? — майже пошепки спитав він. Драматично глянув вдалину. — Пересування сил. Здригання тіней. Раптом іде хвилями поверхня можливостей. Перевпорядкування майбутніх заодно з розмноженням призначень. Усі шляхи розходяться знову і знову.

Він глянув на мене. Я усміхнувся, думаючи, що він жартує, але його губи були суворими.

— Є спадкоємець династії Провісників, — тихо промовив він. — Я в цьому впевнений.

Вам колись траплялося пропустити сходинку в темряві? Раптове відчуття балансування на краю і непевність, як глибоко можеш упасти.

— У мене немає ніякої дитини, — аж надто твердо сказав я. Блазень відповів мені скептичним поглядом одного ока.

— Ах, — промовив він із удаваною сердечністю. — Звичайно, ні. Отже, це мусить бути Кеттрікен.

— Мусить, — погодився я, але серце в мені захололо. Якби Кеттрікен була вагітною, вона не мала б жодної причини це приховувати. А Моллі мала. І я не бачив її вже кілька ночей. Можливо, у неї були новини для мене. Я зненацька почув, як голова мені йде обертом, але змусив себе глибоко вдихнути й заспокоїтися.

— Здіймай сорочку, — сказав я блазневі. — Оглянемо твої груди.

— Я їх бачив, дякую і запевняю тебе, що все гаразд. Думаю, що, накинувши мені мішок на голову, вони так позначили мішень. Якнайсумлінніше намагалися ніде більше не вдаряти.

Брутальність того, що йому заподіяли, змусила мене мовчати.

— Хто? — нарешті спромігся спитати я.

— З мішком на голові? Та облиш. Ти б щось побачив крізь мішок?

— Ні. Але ти мусиш мати підозри.

Він похитав головою, наче не вірячи, що я настільки дурний.

— Якщо ти не знаєш, які це підозри, то це в тебе мішок на голові. Дозволь мені зробити в ньому маленьку дірку. «Ми знаємо, що ти дуриш короля, що ти шпигуєш для Веріті-претендента. Не посилай йому більше звісток, бо як пошлеш, то ми про це довідаємось».

Він обернувся і втупився у вогонь, постукуючи п’ятами — тук-ту-тук — по моїй скрині з одягом.

— Веріті — претендент? — обурено спитав я.

— Це не мої слова. Їхні, — підкреслив він.

Я переборов свій гнів і спробував подумати.

— Чому б вони мали підозрювати, що ти шпигуєш для Веріті? Ти посилав йому звістки?

— Я маю короля, — тихо сказав блазень. — Хоча він не завжди пам’ятає, що є моїм королем. А ти мусиш дбати про свого короля. І я певний, що дбаєш.

— Що ти робитимеш?

— Що й завжди. А що я ще можу? Не можу перестати робити того, що вони мені заборонили, бо ніколи й не починав.

По спині мені поповзли мурашки впевненості.

— А якщо вони знову почнуть діяти?

Він невесело засміявся.

— Нема сенсу цим перейматися, бо я однаково не можу цьому запобігти. Це не значить, що я цього прагну. Оце, — він легенько вказав на своє обличчя, — загоїться. А те, що вони зробили з моєю кімнатою, — ні. Доведеться тижнями прибирати цей безлад.

Хоч як він намагався подати це як тривіальну річ, мене охопило страхітливе почуття порожнечі. Я лише раз був у кімнаті блазня. Довго тоді підіймався закинутими сходами, крізь пил і сміття, які збиралися там роками, до кімнати, що виглядала з-над балюстради й ховала в собі чудесний сад. Я подумав про яскравих рибок, які плавали в товстопузих горщиках, про мохові сади в посудинах, про маленьке керамічне немовля, так дбайливо вкладене в колиску. Заплющив очі, а він палко додав:

— Були дуже ретельні, нічого не пропустили. От я дурень. Думав, наче на світі існує щось таке, як безпечне місце.

Я не міг на нього глянути. Якщо не зважати на його язичок, він був цілковито беззахисним і мав єдине прагнення: служити своєму королю. Та врятувати світ. Але хтось розбив його світ. «Ще гірше, — думав я, — що побої, які йому дісталися, були відплатою за зроблене мною».

— Я міг би допомогти тобі все прибрати, — тихо запропонував я.

Блазень двічі швидко й сильно похитав головою.

— Думаю, що ні, — сказав він. По тому додав уже звичайним голосом: — Не ображайся.

— Я не образився.

Я зав’язав у вузлик очисне зілля, горщик мазі й решту шмаття з моєї сорочки. Він зістрибнув зі скрині. Коли я вручив йому вузлик, то серйозно його прийняв. Підійшов до дверей. Рухався сковано, попри твердження, що йому пошкодили лише обличчя. Перед дверима він обернувся.

— Якщо знатимеш напевне, скажеш мені? — Зробив значущу паузу. — Зрештою, якщо вони таке зробили з королівським блазнем, то що можуть зробити з жінкою, яка носить спадкоємця короля-в-очікуванні?

— Вони не посміють! — люто сказав я.

Він зневажливо пирхнув.

— Та ну? Я вже й не знаю, що вони посміють, а чого не посміють, Фітце Чівелрі. Та й ти не знаєш. На твоєму місці я знайшов би кращий спосіб зачиняти свої двері. Хіба що теж хочеш опинитися з мішком на голові.

На його обличчі з’явилася посмішка, що не була навіть тінню його звичайного глузливого вищиру, і він вислизнув крізь двері. Я зачинив їх на засув, сперся на них спиною й зітхнув.

— Усі інші вважають, що це дуже добре, Веріті, — сказав я до безмовної кімнати. — Але я собі гадаю, що тепер вам слід обернутися і їхати додому. Насувається щось гірше за червоні кораблі, і я чогось сумніваюся, щоб Старійшини особливо допомогли нам у змаганні з цими загрозами.

Я чекав, сподіваючись, що почую від нього якесь підтвердження чи згоду. Не було нічого. У мені вирувало розчарування. Я рідко повністю усвідомлював його присутність і ніколи не був певним, чи відчуває він думки, які я хотів йому переслати. Знову й знову задумувався, чому Веріті не пересилає своїх розпоряджень Серені. Усе літо він скіллив їй про червоні кораблі, то чому ж тепер мовчав? Чи, можливо, він і далі їй скіллив, а вона це приховувала? Або, можливо, передавала ці повідомлення лише Регалу. Я обміркував це. Можливо, синці на обличчі блазня відображали Регалове роздратування тим, що, як виявилося, Веріті знає про чимало подій, які сталися за його відсутності. Можна було хіба здогадуватися, чого він визнав винуватим саме блазня. Можливо, просто вибрав його, щоб зірвати на ньому злість. Блазень ніколи не минав нагоди шпигнути Регала. Або когось іншого.

Пізніше того ж вечора я пішов до Моллі. То був небезпечний час, бо Твердиня аж гула від новоприбулих людей та їхніх слуг. Але мої підозри не дозволили мені залишитися в себе. Коли я постукав до Моллі, вона спитала мене крізь двері:

— Хто це?

— Це я, — недовірливо відповів я. Ніколи досі вона так не питала.

— Ох, — відповіла вона й відчинила двері. Я прослизнув усередину й зачинив їх за собою на засув, а Моллі тим часом підійшла до вогнища. Стала біля нього навколішки й без жодної потреби підкинула дров. Була вбрана в синю сукню служниці, а її волосся все ще було зав’язане у вузол. Кожна лінія її тіла попереджала, що в мене будуть чергові клопоти.

— Мені шкода, що останнім часом я рідко тут бував.

— Мені теж, — коротко відповіла Моллі.

Вона не надто полегшила мені можливість відвертої розмови.

— Сталося багато подій, і через них я був надто зайнятий.

— Чим зайнятий?

Я зітхнув. Уже знав, куди йде ця розмова.

— Справами, про які я не можу з тобою розмовляти.

— Звичайно.

Попри зовнішній спокій та холод у її голосі, я знав, що всередині вона кипить від люті. Найменше неправильне слово спричинить вибух. Так само, як і мовчання. Тож можна питати відверто, це мало що змінить.

— Моллі, причина, через яку я прийшов цього вечора…

— Ох, я знала, що потрібна якась особлива причина, аби ти врешті забіг сюди. Єдине, що мене справді дивує, — це я сама. Чого я тут? Чого щодня після служби приходжу до своєї кімнати й чекаю, бо раптом ти з’явишся? Я могла б зайнятися чимось іншим. Тепер тут сила менестрелів і лялькових вистав. Принц Регал про це дбає. Я могла б сидіти біля якогось із менших камінів, серед інших слуг, і втішатися їхнім товариством, а натомість нудьгую тут сама. Або ж могла б трохи попрацювати. Кухарка дозволила мені користатися кухнею, коли там вільно. У мене є ґноти, зілля і лій. Я мала б їх зужити, доки зілля при повній силі. Та ні, я сиджу тут, угорі, без жодного шансу, що ти мене згадаєш і зволиш провести зі мною кілька хвилин.

Я стояв мов скеля, об яку билися хвилі її слів. Нічого іншого й не міг зробити. Усе, що вона казала, було правдою. Доки вона віддихувалася, я втупився у свої ноги. Коли ж вона заговорила знову, гнів зник з її голосу, а йому на зміну прийшло ще гірше. Мука і втома.

— Фітце, це надто тяжко. Щоразу, коли я думаю, що вже змирилася, то повертаю за ріг і знову на щось сподіваюся. Але ж для нас ніколи нічого не буде, правда? Ніколи не буде часу, що належить тільки нам, ніколи не буде місця, яке було б лише нашим.

Вона замовкла. Глянула вниз, покусуючи нижню губу. Коли заговорила знову, її голос тремтів.

— Я бачила Целеріті. Вона вродлива. Я навіть знайшла привід, щоб з нею порозмовляти… Спитала, чи їй не потрібно більше свічок для її кімнати. Вона відповіла несміливо, але чемно. Навіть подякувала мені за турботу, хоча тут рідко хто дякує слугам. Вона… вона мила. Справжня леді. Ох, тобі ніколи не дозволять зі мною побратися. З якого б це дива ти захотів побратися зі служницею?

— Ти для мене не служниця, — тихо промовив я. — Я ніколи так про тебе не думаю.

— То хто ж тоді? Я не твоя дружина, — так само тихо відповіла вона.

— У моєму серці — так, — вистогнав я. Це була жалюгідна розрада. Я здивувався, що Моллі цим удовольнилася і притислася чолом до мого плеча. Ніжно потримавши її так кілька хвилин, притягнув для тепліших обіймів. Коли вона пригорнулася до мене, я тихо сказав у її волосся:

— Я маю про щось тебе спитати.

— Про що?

— Чи ти… не вагітна?

— Що? — Вона відсунулася від мене, щоб глянути мені в обличчя.

— Ти носиш мою дитину?

— Я… ні. Ні, я ні. — Пауза. — А чого ти про це питаєш?

— Просто так, спало на думку. І все. Я мав на увазі…

— Я знаю, що ти мав на увазі. Коли б ми були подружжям, а я досі б не завагітніла, сусіди кивали б над нами головами.

— Справді? — Я ніколи раніше про це не подумав. Знав, що дехто міркує, чи Кеттрікен не безплідна, бо вона не зачала після більше ніж року подружнього життя, але питання про її бездітність мало загальнодержавне значення. Я ніколи не думав про сусідів, що стежать за молодятами.

— Звичайно. Мені б уже запропонували рецепт чаю від чиєїсь матері. Або ж порошок із кабанячого ікла, який треба пити з елем увечері.

— Що, правда? — я притяг її ближче, дурнувато щирячись.

— Ум, — вона теж усміхнулася у відповідь. Усмішка повільно танула.

— Так само правда, — тихо сказала, — що є й інші трави і я їх приймаю. Аби мати певність, що не завагітнію.

Я й забув, що того дня Пейшенс мене вилаяла.

— Я чув, що деякі такі трави можуть викликати в жінки хворобу, якщо вона питиме їх надто довго.

— Я знаю, що роблю, — рівним голосом сказала вона. — Крім того, яка ж у нас альтернатива? — додала вона вже не так упевнено.

— Катастрофа, — визнав я.

Вона кивнула головою.

— Фітце. Якби я цього вечора сказала. Якби я була вагітною… що б ти зробив?

— Не знаю. Я про це не думав.

— То подумай зараз, — попрохала вона.

Я повільно заговорив:

— Думаю, що я… знайшов би для тебе місце, десь, якесь. — (Я пішов би до Чейда, я пішов би до Барріча, я благав би допомоги. Внутрішньо я похолов на думку про це). — Безпечне місце. Здаля від Оленячого замку. Можливо, угору по річці. Я приїздив би до тебе, коли зміг. Якось би дбав про тебе.

— Інакше кажучи, ти б нас позбувся. Мене й нашої… моєї дитини.

— Ні! Я зробив би все для твоєї безпеки, залишив би тебе в місці, де ніхто не завдавав тобі сорому й не глузував, що ти, самотня, маєш дитину. А коли б я міг, то приїжджав би до тебе та нашої дитини.

— А ти ніколи не думав, що міг би поїхати з нами? Що ми з тобою можемо покинути Оленячий замок і вже зараз рушити вгору річкою?

— Я не можу покинути Оленячий замок. І пояснював це тобі, як тільки вмів.

— Я знаю, що пояснював. І намагалася зрозуміти. Але однаково не розумію.

— Робота, яку я виконую для короля, така, що…

— Перестань нею займатися. Нехай її робить хтось інший. Ходімо звідси разом зі мною, щоб жити власним життям.

— Я не можу. Це не так просто. Мені й не дозволять так просто піти.

Ми якимось способом відступили одне від одного. Тепер вона схрестила руки на грудях.

— Веріті виїхав. Майже ніхто не вірить, що він повернеться. Король Шрюд з кожним днем слабне, а Регал готується успадкувати престол. Якщо почуття Регала до тебе хоч наполовину такі, як ти кажеш, то чому, на небо і землю, ти хотів би залишатися під його правлінням? І чого б він хотів тебе тут тримати? Фітце, невже ти не бачиш, що все розлітається на друзки? Ближні острови та Феррі — це лише початок. Пірати на цьому не зупиняться.

— Тим більше причин мені тут залишатися. Щоб працювати і, можливо, боротися за наш народ.

— Одна людина їх не стримає, — зауважила Моллі. — Навіть така вперта, як ти. Чого б тобі не відкинути цю впертість і не боротися за нас? Чого б нам не втекти у верхів’я ріки, у глибину суходолу, якомога далі від піратів, до нашого власного життя? Чого б ми мали відкинути це все для безнадійної справи?

Я не міг повірити тому, що почув від неї. Коли б я це сказав, це було б зрадою. А вона це казала як звичайнісіньку на світі річ. Начеб вона, я і наша ще не існуюча дитина були важливішими, ніж король і всі Шість герцогств укупі. Так я і сказав.

— Що ж, — відповіла вона, прямо дивлячись на мене. — Так і є. Для мене. Якби ти був моїм чоловіком, а я мала б нашу дитину, це було б для мене найважливішим. Важливішим за решту світу.

І що ж я мав на це сказати? Я вдався до правди, знаючи, що вона її не вдовольнить.

— Ти була б для мене так само важлива. Ти й зараз для мене так само важлива. Ось тому я й повинен залишитися. Бо щось важливе — це не те, з чим тікаєш і ховаєшся. Це те, за що ти стоїш і що захищаєш.

— Захищаєш? — її голос піднявся й зірвався. — Коли ти зрозумієш, що ми не маємо сил захиститися? Я знаю. Я стояла між піратами та дітьми мого роду й ледве вижила. Коли ти таке зробиш, тоді порозмовляй зі мною про захист!

Я мовчав. Не тільки тому, що її слова мене вразили. Вразили, і глибоко. Але вона повернула мене до спогадів, коли я тримав на колінах дівчинку, дивлячись на кров, що спливала по її захололому плечі. Я не міг витримати думки, що коли-небудь доведеться робити це знову. Але втекти було неможливо.

— Нікуди тікати, Моллі. Або стоїмо тут і боремося, або гинемо, коли боротьба нас наздоганяє.

— Справді? — холодно спитала вона. — А не йдеться лише про те, щоб поставити свою вірність королю понад усе, що ми маємо?

Я не міг глянути їй в очі. Вона пирхнула.

— Ти такий, як Барріч. Навіть не знаєш, як ти на нього схожий!

— Як Барріч? — Я був украй здивований, що вона взагалі це сказала, не кажучи вже про те, що вона промовила це як звинувачення.

— Так, — рішуче підтвердила вона.

— Бо я вірний своєму королю? — Я все ще хапався за соломинку.

— Ні! Бо ти ставиш свого короля понад свою жінку… чи свою любов, чи своє власне життя.

— Я не знаю, про що ти!

— От! Бачиш! Ти справді не знаєш. А поводишся так, наче знаєш усі великі речі й таємниці, і все важливе, що будь-коли трапилося. То скажи мені, чого Пейшенс ненавидить Барріча?

Тепер я вже геть отетерів. Гадки не мав, як це стосується моєї власної неправильності. Але я знав, що Моллі вбачає тут якийсь зв’язок. Я обережно припустив:

— Вона звинувачує його через мене. Думає, що Барріч звів Чівелрі на злу дорогу… і так дійшло до мого зачаття.

— Аякже. Сам бачиш, який з тебе ідіот. Зовсім не так. Лейсі розказала мені одного вечора. Ми трохи перебрали бузинового вина, і я розповіла про тебе, а вона про Барріча та Пейшенс. Ти, ідіоте, Пейшенс спершу кохала Барріча. Але він відмовився. Сказав, що кохає її, але не може з нею побратися, навіть якби її батько під її натиском дав дозвіл на шлюб: він уже заприсягнувся віддати життя і меч своєму панові і не вважав, що зможе бути вірним їм обом. Ох, казав, що хотів би бути вільним і з нею побратися і що хотів би не давати тієї клятви, перш ніж з нею зустрітися. Та все-таки повторив, що не може з нею одружитися. Плів якусь нісенітницю про одного коня і два сідла. То вона наказала йому: забирайся геть, іди за своїм паном, якщо він для тебе важливіший за мене. Так він і зробив. А ти б так само зробив, якби я сказала тобі, що мусиш вибирати.

На її щоках з’явилися дві яскраві плями. Вона різко підняла голову й відвернулася від мене.

То от що за зв’язок з моєю провиною. Але тут голова мені пішла обертом, коли шматочки розповідей та коментарів раптом почали складатися докупи. Баррічева розповідь про першу зустріч із Пейшенс, про те, як вона сиділа на яблуні й наказала йому вийняти скабку з її ноги. Навряд чи жінка попросила б про таке слугу свого чоловіка. А от молода дівчина може попросити про таке юнака, що впав їй в око. І його реакція того вечора, коли я розмовляв з ним про Моллі та Пейшенс і повторив йому слова Пейшенс про коня та сідла.

— А Чівелрі щось про це знав? — спитав я.

Моллі обернулася і глянула на мене. Очевидячки, не цього питання вона сподівалася. Але не могла протистояти спокусі докінчити історію.

— Ні. Спершу не знав. Коли Пейшенс тільки-но з ним познайомилася, то й гадки не мала, що це він господар Барріча. Барріч ніколи не казав їй, якому панові присягав. І спершу Пейшенс не хотіла мати нічого спільного з Чівелрі. Її серце все ще належало Баррічу, розумієш. Але Чівелрі був упертим. З того, що мені казала Лейсі, зрозуміло: він кохав її до нестями. Здобув її серце. І лише після того, як вона сказала «так» і вийшла за нього, довідалася, що він господар Барріча. І то лише тому, що Чівелрі вислав Барріча доставити їй особливого коня.

Я раптом згадав, як Барріч у стайні дивиться на верхового коня Пейшенс і каже: «Я його вишколював». Я подумав, чи, об’їжджаючи Шовкового, він знав, що це має бути подарунком для дівчини, яку він кохав, від чоловіка, за якого вона виходить заміж. Закладуся, що так і було. Я завжди думав, що зневага Пейшенс до Барріча була чимось на кшталт ревнощів, бо він так багато значив для Чівелрі. А тепер склався ще більш дивний трикутник. І нескінченно болючіший. Я заплющив очі й похитав головою над несправедливістю світу. «Ніщо не є простим і добрим, — сказав я собі. — Завжди є десь гірка шкуринка, кисла насінинка».

— Так. — Зненацька здалося, що гнів Моллі розвіявся. Вона сіла на краю ліжка, а коли я підійшов і сів біля неї, то не відштовхнула. Взяв її за руку й так тримав. Тисячі думок юрмилися у мене в голові. Як Пейшенс ненавиділа Баррічеве пияцтво. Як Барріч згадував її собачку, яку вона завжди носила в кошичку. Як він завжди дбав про свій вигляд і поведінку. «Те, що ти не бачиш жінки, не означає, що вона тебе не бачить». Ох, Баррічу. Зайвий час, який він усе ще витрачав на догляд за конем, на якому вона тепер так рідко їздила. Зрештою Пейшенс принаймні побралася з чоловіком, якого любила, і мала кілька років щастя, хоч і скаламучених політичними інтригами. Хай там як, але це були роки щастя. А що мали б ми з Моллі? Лише те, що тепер має Барріч?

Вона сперлася об мене, а я довго тримав її в обіймах. Оце й усе. Але чомусь у меланхолії того вечора ми були такими близькими, як це давно вже не траплялося.

Розділ 21 Темні дні

Король Ейод Гірський посідав трон Гірського королівства впродовж усіх років червоних кораблів. Смерть його старшого сина Раріска зоставила Ейодову доньку Кеттрікен єдиною спадкоємицею гірського престолу. Згідно з місцевими звичаями, після батькової смерті вона мала стати Гірською королевою, чи Жертовною, як її там називали. Таким чином, її шлюб з Веріті не тільки забезпечив нас союзником, що охороняв наші тили в ті неспокійні роки, але й уселяв надію остаточного прилучення «сьомого герцогства» до королівства Шести герцогств. Те, що Гірське королівство межувало лише з двома Внутрішніми герцогствами — Тілтом і Ферроу, робило перспективу будь-якого розпаду королівства на дві частини особливо клопіткою для Кеттрікен. Вона була вихована як Жертовна: її обов’язок перед народом був у житті найважливішим. Відколи вона стала дружиною Веріті та королевою-в-очікуванні, народ Шести герцогств став її власним. Але королеві завжди лежало на серці те, що після батькової смерті її гірський народ знову вимагатиме її як Жертовної. Чи зможе вона виконувати цей обов’язок, якщо б Ферроу і Тілт стали між нею та її людьми не як частина Шести герцогств, а як ворожий народ?

Наступного дня дуже штормило. Це було одночасно добре і зле. За такої погоди можна й не остерігатися піратів уздовж узбережжя, але ця ж погода тримала разом неспокійну та розрізнену групу солдатів. У самісінькій Твердині Бернс був настільки ж помітним, наскільки Регал невидимим. Коли б я не заглядав до Великої зали, герцог Бронді був там і неспокійно проходжувався або ж холодно вдивлявся в одне із розпалених вогнищ. Доньки трималися біля нього, як сторожа зі сніжних котів. Целеріті та Фейт були ще молодими, а їхні нетерплячість і гнів виразніше проявлялися у них на обличчях. Бронді попросив у короля офіційної аудієнції. Що довше він чекав, то більшої зневаги було йому завдано. Зволікання заперечувало важливість того, що його сюди привело. А постійна присутність герцога у Великій залі була для його супутників виразним знаком того, що король досі не зволив з ним побачитися. Я дивився, як казан поступово закипає, і міркував, кого ж найбільше ошпарить, коли окріп поллється через край.

Я саме вчетверте обережно оглядав кімнату, коли там з’явилася Кеттрікен. Одягнена вона була просто: у довгу пряму пурпурову сукню та м’яку білу накидку з широкими рукавами, які повністю закривали її руки. Довге волосся вільно спадало на плечі. Увійшла зі звичним для себе браком церемоніальності, випереджувана тільки Розмері, своєю маленькою покоївкою, і в супроводі лише леді Модесті та леді Гопфул. Навіть тепер, ставши трохи популярнішою між шляхетних дам, королева не забувала, що ці дві жінки першими виявили їй свою прихильність, коли вона була самотньою. Отож часто вшановувала їх, роблячи своїми компаньйонками. Навряд чи герцог Бронді розпізнав свою королеву-в-очікуванні у скромно вдягненій жінці, що відразу ж підійшла до нього.

Вона усміхнулася і привіталася з ним, узявши його за руку. То було звичайне гірське вітання з друзями. Сумніваюся, чи сама вона зрозуміла, яку честь йому виявила або ж як цей простий жест винагородив його за години очікування. Я певний, що ніхто, крім мене, не помітив утоми на її обличчі чи додаткових кіл під очима. Фейт і Целеріті були негайно ж причаровані такою увагою до їхнього батька. Чистий голос Кеттрікен лунав у всій залі, безсумнівно, чутний біля кожного каміна. Як вона й хотіла.

— Я сьогодні двічі відвідувала нашого короля. Шкодую, що обидва рази він… нездужав. Сподіваюся, що довге очікування вас не втомило. Я знаю, що ви хочете безпосередньо порозмовляти з королем про вашу трагедію і про все, що слід зробити, аби допомогти нашим людям. Але подумала: тим часом, доки він відпочиває, ви, можливо, захотіли б приєднатися до мене, аби підкріпитися.

— Це було б для мене приємністю, пані королево, — обережно відповів герцог Бернсу. Вона вже багато зробила, щоб розгладити його пом’яті пір’їни. Але Бронді був не з тих, кого легко причарувати.

— Я рада, — відповіла Кеттрікен. Вона обернулася і злегка схилилася, щось прошепотівши Розмері. Маленька служниця кивнула, відвернулася і побігла, наче кролик. Усі помітили її відхід. Але за кілька хвилин вона вже й повернулася на чолі процесії челяді. Внесено стіл і поставлено біля великого каміна. Розстелено білосніжну скатертину, а посередині розставлено посудину з одним із мініатюрних садочків Кеттрікен. Тоді продефілювала вервечка кухонних слуг, кожен з яких викладав на стіл таріль чи ставив келих вина, чи солодощі, чи пізньоосінні яблука у дерев’яній мисці. Усе це було так чудово уряджене, що здавалося майже магічним. За кілька хвилин стіл було накрито, гості сіли, а до зали ввійшов, уже співаючи, Меллоу зі своєю лютнею. Кеттрікен жестом попросила своїх дам приєднатися, а тоді, помітивши мене, покликала кивком голови. Запросила й кількох з-поміж тих, що сиділи біля інших камінів, керуючись при цьому не їхнім походженням чи достатком, а вибором тих, кого, як я знав, вважала цікавими. Серед покликаних був Флетч Наконечник стріли, що знав силу-силенну мисливських історій, та Шеллс Мушелька, привітна дівчина, ровесниця дочок Бронді. Кеттрікен сіла праворуч герцога та, думаю, знову не зрозуміла, яку честь вона йому цим виявила.

Коли гості трохи поїли й утішилися розмовою, вона дала знак Меллоу, щоб тихше вдаряв по струнах. Звернулася до Бронді й просто сказала:

— До нас дійшли тільки голі факти з привезених вами новин. Ви не поділитеся з нами тим, що спіткало Феррі?

Герцог ненадовго завагався. Він мав скласти скаргу королю, щоб той вислухав і вчинив належні дії. Але як же можна відмовити своїй королеві-в-очікуванні, що повелася з ним так ласкаво? На мить опустив очі, а коли заговорив, то його голос звучав хрипко від невдаваних емоцій.

— Моя пані королево, ми зазнали тяжкого болю, — розпочав Бронді. Усі голоси за столом враз затихли. Усі очі звернулися до нього. Я помітив, що всі, вибрані королевою, були уважними слухачами. Відколи він розпочав свою оповідь, при столі не чутно було жодного іншого звуку, окрім тихих співчутливих вигуків чи гнівного гудіння через скоєне піратами. Розповідаючи, герцог один раз зупинився, а тоді, очевидячки, щось вирішив і повів далі, як вони посилали прохання про допомогу й даремно чекали бодай якоїсь відповіді. Королева вислухала, не перебиваючи й не заперечуючи. Коли розповідь про недолю його народу добігла кінця, помітно було, що тягар герцога Бронді виразно полегшав завдяки самій тільки змозі все повідати. Кілька довгих хвилин усі мовчали.

— Багато з того, що ви розказали, стало для мене новиною, — тихо мовила Кеттрікен. — І все це недобре. Я не знаю, що на це скаже наш король. Вам доведеться почекати, щоб вислухати його слова. Але про себе я скажу, що серце моє переповнене болем за мій народ. І гнівом. Обіцяю, що кривди не зостануться без уваги. Мій народ не залишиться безпритульним у зимову стужу.

Герцог Бронді Бернський дивився у свою тарілку і грався краєм скатертини. Підвів погляд, а в його очах з’явився вогонь, але й жаль теж. Коли заговорив, його голос був рішучим.

— Слова. Це все лише слова, моя пані королево. Люд Феррі не зможе ні наїстися цими словами, ні сховатися під ними, коли западе ніч.

Кеттрікен глянула йому просто в очі. Щось, здавалося, напружилося в ній.

— Що ж, я знаю правдивість сказаного вами. Але слова — це все, що можу вам зараз запропонувати. Коли король настільки подужчає, щоб з вами зустрітися, ми побачимо, що можна зробити для Феррі.

Бронді схилився до неї.

— Я маю питання, моя королево. І моя потреба у відповіді майже така ж сильна, як у грошах та людях. Чому наш заклик по допомогу залишився даремним? Чому корабель, що мав нам допомогти, повернувся до себе додому?

Голос Кеттрікен трохи здригнувся.

— На ці питання я не маю відповіді, сер. І ганьбою для мене є в цьому зізнаватися. Жодне слово про вашу ситуацію не дійшло до моїх вух, поки не приїхав верхи ваш юний вісник.

Її слова викликали в мене сильне побоювання. Чи годиться королеві зізнаватися в цьому Бронді? Можливо, це було політично нерозумним. Але я знав, що Кеттрікен ставить правду понад політику. Бронді довго дивився їй в обличчя, а зморшки довкола його вуст поглибилися. Він спитав сміливо, але тихо:

— Хіба ж ви не королева-в-очікуванні?

Зустрівшись із його поглядом, очі Кеттрікен посіріли, наче сталь меча.

— Я королева. Ви питаєте, чи не обманюю я вас?

Тепер настала черга Бронді відвести очі.

— Ні. Ні, моя королево, я не смів би такого й подумати.

Мовчання затяглося. Не знаю, чи Кеттрікен дала Меллоу якийсь непомітний знак, чи він керувався власною інтуїцією, енергійно вдаривши по струнах. За мить його голос завів зимову пісню, повну ударних нот і різких завивань.

Минуло понад три дні, перш ніж Бронді нарешті покликано до королівських покоїв. Весь цей час Кеттрікен намагалася вигадати якісь розваги, але складно розважити людину, всі думки якої зосереджені на нещастях її герцогства. Він був чемним, але неуважним. Його друга донька Фейт швидко подружилася з Шеллс і, здавалося, забувала бодай частину клопотів у її товаристві. Натомість Целеріті трималася біля батька, а її темно-сині очі, зустрічаючись із моїми, були ніби рани. Під цим поглядом я зазнавав суперечливих емоцій. З одного боку, відчував полегшення, що вона не сприймала мене за особу, на яку мусить звертати особливу увагу. Але водночас знав, що ця прохолода до мене відбиває теперішнє ставлення її батька до всіх мешканців Оленячого замку. Я задоволено вітав те, що мною нехтували, але й страждав, бо не заслужив цього. Сподівався, що це незручне становище закінчиться, коли нарешті надійде виклик і Бронді поспішить до короля.

Королеву Кеттрікен не покликано на раду, і я певний, що не єдиний це помітив. Я, так само незапрошений, теж не був присутнім. Але нечасто трапляється, щоб королеву понижено до суспільного ступеня її небожа-бастарда. Кеттрікен зберігала спокій і продовжувала показувати герцогівнам та Шеллс гірську техніку переткання вишивки намистинками бісеру. Я сидів біля столу, але сумнівався, щоб рукоділля поглинало їхні думки більше, ніж мої.

Чекали недовго. Не минуло й години, як герцог Бронді знову з’явився у Великій залі з усією люттю та холодом штормового вітру.

— Пакуй наші речі, — наказав він Фейт.

А Целеріті:

— Звели нашій охороні бути готовій до від’їзду впродовж години.

Дуже сковано вклонився королеві Кеттрікен.

— Моя королево, вибачте за розлуку. Оскільки дім Провісників не пропонує нам жодної допомоги, Бернс тепер мусить сам прямувати до власної мети.

— Справді. Я розумію вашу потребу поспіху, — серйозно відповіла Кеттрікен. — А все-таки вимагаю від вас не більше, ніж співучасті у ще одній трапезі. Не варто виїжджати в подорож натщесерце. Скажіть мені, чи любите ви сади?

Це питання було звернене як до герцога Бернсу, так і до його дочок. Вони глянули на батька. За мить він чемно кивнув.

Обидві доньки обережно зізналися Кеттрікен, що люблять сади. Але помітне було їхнє здивування. Сади? Узимку, під час завивання бурі? Я розділяв їхнє вагання, тим паче, що в цю мить Кеттрікен вказала на мене.

— Фітце Чівелрі. Вволи моє бажання. Розмері, йди з лордом Фітцом Чівелрі до кухонь. Наготуй їжу, яку він тобі вкаже, і принеси її до Саду королеви. Тим часом я проведу туди наших гостей.

Я в розпачі витріщився на Кеттрікен. Ні. Не туди. Навіть сам підйом на вежу був обтяжливим, не кажучи вже про те, щоб винести чашки з чаєм на хльостану штормом вершину вежі. Я не міг збагнути, про що їй ідеться. Усмішка, якою вона відповіла на мій неспокійний погляд, була такою ж відвертою та спокійною, як усі, бачені мною у неї. Взявши герцога Бронді попідруки, вона вивела його з Великої зали, а герцогівни й дами королеви йшли позаду. Я повернувся до Розмері та змінив її накази.

— Знайди для них теплу одежу й дожени їх. Я сам займуся їжею.

Дитина весело помчала, а я тим часом поспішив на кухню. Обережно сповістив Сару про нашу раптову потребу, а вона швидко наготувала для мене таріль розігрітих тістечок і ще гарячого вина.

— Віднеси це сам, а я зараз вишлю більше з хлопцем.

Я сам собі усміхався, забравши тацю і поспішаючи з нею до Саду королеви. Сама королева могла називати мене лордом Фітцом Чівелрі, але кухарка Сара не задумувалася, вручаючи мені тацю з їжею. У цьому була якась дивна розрада.

Я піднявся сходами так швидко, як лише зумів, а тоді зупинився на горішньому майданчику перевести дух. Приготувавшись до зустрічі з дощем і вітром, штовхнув двері. Вершина вежі була такою безрадісною, як я й сподівався. Дами королеви, доньки Бронді та Шеллс скоцюрбилися під благеньким прикриттям, яке давав їм закуток між стінами і шматок полотна, напнутий минулого літа для затінку. Це все вкупі трохи гамувало вітер і сяк-так захищало від холодного дощу. У цьому жалюгідному сховку стояв малий столик, де я й примостив тацю з теплою їжею. Розмері, затишно вкутана, задоволено усміхнулася, поцупивши тістечко з краю таці. Леді Модесті взяла на себе провід у роздаванні їжі.

Так швидко, як тільки вмів, я взявся за кубки гарячого вина для королеви й герцога Бронді та приєднався до них, наче щоб їм прислужити. Вони стояли на самому краю парапету, споглядаючи з-понад зубчатої стіни на відкрите море внизу. Вітер збив море на білу піну й бавився морськими чайками, жартома зводячи нанівець пташині спроби злетіти. Наблизившись, я помітив, що вони тихо розмовляють, але ревіння вітру не дало мені змоги підслухати. Шкодував, що не здогадався взяти плаща для себе. Майже одразу ж змок до рубчика, а вітер здмухував тепло, яке моє тіло витворяло, тремтячи. Попри клацання зубів, я намагався усміхатися їм, подаючи вино.

— Вам знайомий лорд Фітц Чівелрі? — спитала Кеттрікен Бронді, коли вони приймали у мене вино.

— І справді, я мав приємність пригощати його за своїм столом, — запевнив її Бронді. З його крислатих брів стікали краплі дощу, а вітер тріпотів його вояцьким хвостом.

— Раз так, то чи не заперечували б ви, якби я попросила його приєднатися до нашої розмови?

Попри дощ, який її промочив, королева говорила так спокійно, наче ми ніжилися під весняним сонцем.

Я спитав себе, чи розуміє Кеттрікен, що Бронді сприймає її прохання як замаскований наказ.

— Я охоче привітаю його поради, якщо ви вважаєте, що він може поділитися з нами мудрістю, моя королево, — підтвердив Бронді.

— Я на це й сподівалася. Фітце Чівелрі. Візьми собі вина і приєднайся до нас.

— Як зволить моя королева.

Я низько вклонився і слухняно поспішив виконати наказ. Мій зв’язок із Веріті ставав усе непевнішим, що більше часу минало й що далі він від’їжджав, але в цю мить я відчував поштовхи його палкої цікавості. Поквапом повернувся і став поруч зі своєю королевою.

— Не можна скасувати того зла, яке вже сталося, — казала королева, коли я повернувся. — Мені боляче, що ми не мали змоги захистити наш народ. Але якщо не можна відвернути того, що вже зробили морські розбійники, то, може, я принаймні допоможу нашим людям сховатися від зимових штормів. Ось це я прошу вас забрати — з руки й від серця їхньої королеви.

Я зауважив, що вона нічого не сказала про очевидну відмову короля Шрюда. Пильно на неї дивився. Вона рухалася спокійно, а водночас обдумано. Закотила вільний білий рукав, уже мокрий від холодного дощу. Незважаючи на цей дощ, оголила свою бліду руку, відкривши змійку браслета із золотого дроту, в павутину якого де-не-де були вплетені темні опали її рідних гір. Я вже раніше бачив темний зблиск гірських опалів, але ніколи не натрапляв на камінці такого розміру. Попри це, вона простягла мені руку, пропонуючи розстебнути замочок, і без вагань зняла з руки коштовну прикрасу. З другого рукава витягла маленький оксамитний мішечок. Я роззявив був рота, а вона тим часом поклала в мішечок браслети. Тепло всміхнулася герцогу Бронді, втиснувши той мішечок йому в руки.

— Це від вашого короля-в-очікуванні й від мене, — тихо сказала вона. Я насилу переборов порив Веріті кинутися їй до ніг і заявити, що вона надто царствена для його незугарної любові. Бронді дякував, затинаючись від здивування, і запевняв, що не змарнує жодного пенні з їхньої вартості. У Феррі знову постануть міцні доми, а тамтешній народ благословлятиме королеву за її доброту.

Раптом я зрозумів вибір Саду королеви як місця зустрічі. Це був дарунок королеви, незалежний від того, що могли сказати Шрюд чи Регал. Зроблений Кеттрікен вибір місця і спосіб обдаровування Бронді робили це для нього ясним. Вона не казала йому зберегти все в таємниці. Не мусила цього робити.

Я подумав про смарагди, сховані в кутку моєї скрині, але Веріті в мені мовчав. Я не зробив жодного руху, щоб їх принести. Сподівався побачити, як Веріті одного дня накладе їх на шию своєї королеви. Крім того, я не хотів применшити значущість її дару Бронді, додавши ще один від бастарда, а інакше зробити це не міг. Ні, вирішив я. Нехай дар королеви та її шляхетність залишаться в його пам’яті неперевершеними.

Бронді відвернувся від королеви, щоб приглянутися до мене.

— Моя королево, здається, ви обдаровуєте цього юнака значною пошаною, втаємничуючи його у ваші наради.

— Так і є, — поважно відповіла Кеттрікен. — Він завше виправдовував мою довіру.

Бронді кивнув головою, наче щось подумки підтверджуючи. Дозволив собі ледь усміхнутися.

— Моя молодша донька Целеріті була дещо занепокоєна листом від лорда Фітца Чівелрі. Особливо ж тому, що старші сестри відкрили призначений їй лист і знайшли там чимало такого, чим дражнили її. Та, коли вона прийшла до мене зі своїми побоюваннями, я сказав їй, що мало хто так щиро зізнається у тому, що може бути витлумачене як вада. Лише хвалько запевняє, наче без жодного страху кидається в битву. І не хотів би я довіряти людині, що вбиває, не почуваючи потім здригання серця. Що ж стосується твого фізичного здоров’я, — тут він зненацька плеснув мене по плечі, — то літо тягання весла й махання сокирою пішло тобі на користь.

Його яструбиний погляд прошив мене.

— Я не змінив своєї думки про тебе, Фітце Чівелрі. І Целеріті теж ні. Я хотів би, щоб ти був цього певний.

Я промовив слова, про які знав, що мушу їх сказати:

— Дякую вам, сер.

Він озирнувся через плече. Глянувши в тому ж напрямку, я побачив, що крізь потоки рвучкого дощу на нас дивиться Целеріті. Її батько злегка кивнув, а тоді її усмішка сяйнула, як сонце з-поміж хмар. Фейт, що стежила за нею, щось сказала, а Целеріті почервоніла й дала сестрі штурхана. Тут Бронді кинув мені фразу, від якої мої нутрощі скрижаніли:

— Можеш попрощатися з моєю донькою, якщо захочеш.

Мало було речей, яких я хотів би менше. Але не міг зруйнувати того, що так старанно створила Кеттрікен. Тож я вклонився, перепросив і змусив себе перейти через залитий дощем сад, щоб порозмовляти з Целеріті. Фейт і Шеллс одразу ж відступили, щоправда, не аж надто далеко, а так, щоб можна було за нами спостерігати.

Я поклонився згідно з найвищими вимогами куртуазії.

— Леді Целеріті, мушу ще раз подякувати за надісланий вами сувій, — незграбно промовив я. Моє серце калатало. Я певен, що її серце теж, хоча із зовсім іншої причини.

Вона посміхнулася мені крізь струмені дощу.

— Я рада, що могла його надіслати, і тішуся з вашої відповіді. Батько пояснив мені вашого листа. Сподіваюся, ви не сприйматимете за помилку, що я йому показала. Не розуміла, чому ви так себе применшуєте. А він сказав: «Чоловік, який мусить сам себе хвалити, знає, що ніхто інший цього не зробить». Потім розповів мені, що немає кращого способу пізнати море, аніж сидячи при корабельному веслі. І що замолоду його зброєю теж завжди була сокира. Пообіцяв мені та моїм сестрам, що наступного літа у нас буде власний човен і ми зможемо виходити в море за гарної погоди… — Зненацька вона здригнулася. — Я надто багато наговорила, ні?

— Зовсім ні, моя пані, — тихо запевнив я її. Волів, щоб вона говорила.

— Моя пані, — пошепки повторила вона, а тоді почервоніла так несамовито, начеб я її поцілував.

Я відвернувся від неї лише для того, щоб постати перед широко розплющеними очима Фейт та її ротом, який від скандалічної насолоди прибрав форми літери «О». Уявивши, що вона собі навигадувала про мою розмову з її сестрою, я теж залився краскою. На вигляд мого рум’янцю вони з Шеллс вибухнули сміхом.

Здавалося, що минула вічність, перш ніж ми покинули битий бурею Сад королеви. Наші гості вирушили до своїх кімнат, щоб змінити промоклий одяг і заодно приготуватися до подорожі. Я теж пішов до себе й перевдягнувся. Зробив це поквапом, щоб не пропустити жодної подробиці їхнього від’їзду. Я був на зовнішньому подвір’ї і бачив, як Бронді та його варта сідають на коней. Була там і королева Кеттрікен у своєму вже звичному пурпурі з білим, і її почесна варта теж. Королева стала біля коня Бронді, щоб із ним попрощатися, а він, перш ніж піднятися в сідло, опустився на одне коліно й поцілував їй руку. Промовлено було кілька коротких слів, я їх не розчув, але королева усміхнулася, коли вітер закинув волосся їй на обличчя. Бронді та його загін рушали просто в пащу бурі. У тому, як він тримався, помітний був гнів, але його поклін королеві показав мені, що не все ще втрачено.

Целеріті та Фейт обидві озирнулися у мій бік, від’їжджаючи, а Целеріті ще й відважилася помахати рукою на прощання. Я відповів їй таким самим жестом. Стояв і дивився, як вони їдуть, і мерз від чогось гіршого за дощ. Сьогодні я підтримав Веріті та Кеттрікен, але чого це мені коштувало? Що я зробив із Целеріті? Чи, може, Моллі мала тоді цілковиту рацію?

Пізніше того вечора я пішов скласти вирази поваги моєму королю. Він мене не кликав. Я не збирався розмовляти з ним про Целеріті. Йдучи, питав себе, чи то Веріті в мені цього прагнув, чи то моє власне серце перестерігало мене, щоб я його не покидав. Воллес неохоче мене впустив, суворо попереджаючи, що король ще не зовсім добре почувається і щоб я його не втомлював.

Король Шрюд сидів перед вогнищем. Повітря в кімнаті було повне димку. Блазень, обличчя якого все ще являло собою неординарний пейзаж у лілово-синіх тонах, примостився біля королівських ніг. Мав щастя, опинившись нижче рівня дошкульного диму. Мені пощастило менше, бо довелося всістися на низький стілець без спинки, який Воллес турботливо мені наготував.

Через кілька хвилин після того, як я назвався й сів, король обернувся до мене. Якусь мить дивився непевним поглядом, а голова його погойдувалася на шиї.

— Ах, Фітц, — із запізненням привітався він. — Як твої уроки? Чи майстер Федврен задоволений твоїми успіхами?

Я зиркнув на блазня. Той не глянув мені в очі, а похмуро розворушив вогонь.

— Так, — тихо сказав я. — Він каже, що в мене гарний почерк.

— Це добре. Хороше письмо — це те, чим людина може пишатися. А що з нашою умовою? Чи я дотримав слова?

Це була наша стара літанія. Я ще раз обдумав умови, які король мені запропонував. Він мене годує, одягає і дає освіту, а взамін має мою цілковиту вірність. Я усміхнувся, почувши знайомі слова, але горло мені стиснулося від думки, як звівся нанівець чоловік, що їх казав, і чого вони мені коштували.

— Так, мій королю. Дотримали, — тихо відповів я.

— Добре. Тепер, дивись, і ти дотримай свого.

Він тяжко відкинувся на спинку крісла.

— Дотримаю, Ваша Величносте, — пообіцяв я, а блазень, укотре ставши свідком цієї обітниці, заглянув мені в очі.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша, лише вогонь потріскував. Тоді король сів, наче якийсь звук змусив його прокинутися з дрімоти. Розгублено оглянувся.

— Веріті? Де Веріті?

— Він виїхав у подорож, мій королю. Шукати допомоги у Старійшин, щоб відігнати червоні кораблі від наших берегів.

— Ах, так. Звичайно. Звичайно, виїхав. Але я на мить подумав…

Він знову відкинувся на кріслі. А тоді всі волосинки на моїй шкірі стали дибки. Я відчував, як він невпевнено скіллить, розфокусовано, гублячись. Його свідомість тяглася до моєї, наче старець, що шукає підпори. Я вважав, що він більше не може скіллити, що його дар вигорів багато років тому. Веріті казав мені колись, що Шрюд використовує свій талант, але робить це зрідка. Я не сприйняв цих слів усерйоз, вважаючи їх проявом його синівської вірності. Але примарний Скілл торсав мої думки, як невмілі пальці торсають струни арфи. Я відчув, як Нічноокий насторожився від цього нового вторгнення. Тихо, — попередив я його.

Зненацька мені сяйнула думка, від якої перехопило дух. Чи, може, це Веріті всередині мене її підказав. Я відкинув усі застереження, нагадав собі, що саме обіцяв цьому чоловікові багато років тому. Цілковиту вірність.

— Мій королю? — спитав я дозволу, пересунувши свого стільчика ближче до його крісла. Узяв його зів’ялу руку в свою. Це було наче стрибок у бистру річку.

— Ах, Веріті, мій хлопчику, ось ти!

Якусь мить я бачив Веріті, як король Шрюд досі його бачив. Круглолиций хлопець восьми-дев’яти років, більше дружелюбний, ніж розумний, не такий високий, як його старший брат Чівелрі. Але надійний і симпатичний принц, ідеальний другий син, не надто амбітний, не надто вимогливий. Потім я наче ступив крок з річкового берега, поринувши в чорне рвучке ревіння Скіллу. Раптом, побачивши світ очима Шрюда, втратив орієнтацію. Краї його поля зору були розмитими. Якусь мить я бачив Веріті, що втомлено пробирався крізь сніги.

Хто це? Фітц?

Тоді мене закрутило й понесло до серця болю короля Шрюда. Скілл занурив мене у його глибину, туди, куди не сягали зілля і кадіння, і там мене обпалила його агонія. Цей біль повільно наростав, піднімаючись уздовж хребта до черепа, штовхаючи перед собою твердий предмет, який годі було зігнорувати. Усі його рішення були поглинуті болем, що не давав йому думати, що змушував його вбивати тіло й розум зіллями та кадіннями, аби сховатися від цієї муки. Але у глибині свого затуманеного розуму король усе ще жив і шаленів у своїй в’язниці. Дух усе ще був там, змагаючись із тілом, яке більше йому не підкорялося, і з болем, що поглинув останні роки його життя. Клянуся, що я бачив його, молодого мужчину, може, на рік чи два старшого від мене самого. Волосся у нього було таким же густим і неслухняним, як у Веріті, очі — широко розплющеними і жвавими, а єдині лінії на його обличчі прорисувала щира усмішка. Отаким Шрюд усе ще був у своїй душі, отим молодиком, пійманим у пастку й доведеним до розпачу. Він піймав мене, дико питаючи: «Чи є якийсь вихід?» Я відчував, що тону, схоплений ним.

Тоді, начебто зливалися дві ріки, інша сила вдарила в мене, закрутила й понесла з течією. Хлопче! Тримайся. — Здавалося, що сильні руки підхопили й підтримали мене, вплівши окремим пасмом у скручену мотузку, яку ми утворювали.

Батьку. Я тут. Ти мене потребуєш?

Ні. Ні. Усе таке ж, як було останнім часом. Але, Веріті…

Так. Я тут.

Бернс більше нам не вірний. Бронді впустив у свої пристані червоні кораблі в обмін за безпеку своїх селищ. Він від нас відвернувся. Діставшись додому, ти мусиш…

Думка заблукала і втратила силу.

Батьку. Звідки ці звістки?

Я відчув раптовий відчай Веріті. Якщо те, що сказав Шрюд, було правдою, Баккіп не мав надії пережити зиму.

Регал має шпигунів. Вони повідомляють його, а він мене. Тим часом це мусить бути таємницею, доки ми не наберемося сили, щоб ударити по Бронді. Або доки не вирішимо покинути його тим його друзям із червоних кораблів. Так. Це план Регала. Відтиснути червоні кораблі від герцогства Бак, а тоді вони повернуть на Бронді й самі його покарають. Бронді навіть вислав фальшивий заклик по допомогу, щоб заманити наші військові кораблі в пастку і знищити їх.

Невже це можливо?

Усі Регалові шпигуни це підтверджують. Боюся, що ми не можемо більше довіряти твоїй дружині-чужоземці. Коли Бронді був тут, Регал зауважив, як вона зустрічалася з ним і знаходила приводи для розмови віч-на-віч. Він боїться, що вона змовляється з нашими ворогами, аби вчинити переворот.

ЦЕ НЕ ТАК!

Сила цього заперечення пронизала мене, як вістря меча. Якусь мить я, загублений, безпорадний, знову тонув у повені Скіллу, що текла крізь мене. Веріті відчув це і ще раз мене заспокоїв.

Мусимо бути обережними з хлопцем. Він не настільки сильний, щоб так його використовувати. Батьку. Благаю тебе. Вір моїй королеві. Я знаю, що вона не обманює. І будь обережним з тим, що сповіщають тобі Регалові шпигуни. Пристав шпигунів до шпигунів, перш ніж почнеш діяти на основі їхніх звітів. Порадься з Чейдом. Обіцяй мені це.

Я не дурень, Веріті. Я знаю, як утримати мій трон.

Добре. Тоді добре. Розпорядися, щоб про хлопця подбали. Його цьому не навчено.

Потім хтось ухопив мене за руку — наче витяг із палючої печі. Я схилився вперед, затиснувши голову між колінами, а світ вирував довкола мене. Почув, як король Шрюд поруч зі мною тяжко дихає, ніби після змагання з бігу. Блазень втис мені до рук келих вина, а сам повернувся до короля, потроху вливаючи йому в рот вино, яке він відпивав маленькими ковтками. А тоді усе перекричав вимогливий голос Воллеса:

— Що ти зробив із королем?

— Це з ними обома! — вкрай перелякано відповів блазень. — Сиділи собі разом, тихо й мирно, і тоді раптом це! Забери звідси ці кляті кадильниці! Я боюся, що ти вбив їх обох!

— Тихо, блазню! Не приплутуй до цього мого лікування!

Але я відчув поспіх у кроках Воллеса, коли він обходив кімнату, гасячи пальцями ґноти запалених кадильниць або закриваючи їх бронзовими кришками. За мить вікна було широко розчинено у крижану зимову ніч. Холодне повітря мене заспокоїло. Мені вдалося сісти й відпити ковток вина. Поступово мої органи чуття повернулися під мою владу. Попри це, я все ще сидів, коли Регал увірвався в кімнату, вимагаючи пояснити, що сталося. Він звернув це питання до мене, бо блазень допомагав Воллесу вкласти короля в ліжко.

Я тупо похитав головою, а того, що голова мені йде обертом, навіть не мусив удавати.

— Що з королем? Він одужає? — гукнув він до Воллеса.

Той негайно ж підбіг до Регала.

— Він, схоже, отямився, принце Регале. Не знаю, що його зламало. Не було жодного знаку боротьби, але він такий утомлений, наче бігав наввипередки. Його здоров’я не витримає таких потрясінь, мій принце.

Регал пильно глянув на мене.

— Що ти зробив з моїм батьком? — рикнув він.

— Я? Нічого.

Бодай це правда. Хай що б трапилося, зробили це король і Веріті.

— Ми спокійно розмовляли. Зненацька я відчув якийсь натиск. Тоді приголомшення. Ослаблення. Наче непритомність. — Я глянув на Воллеса. — Це міг бути димок?

— Можливо, — жалісно зізнався він. Нервово глянув на темне від люті обличчя Регала. — Я щодня мушу робити це сильнішим, щоб узагалі подіяло. А він далі нарікає, що…

— МОВЧАТИ! — заревів Регал, перебивши його. Тицьнув на мене, наче я був купою сміття. — Забери його звідси. А потім повертайся сюди, щоб зайнятися королем.

У цю мить Шрюд застогнав уві сні, а я знову відчув легеньке, мов пір’ячко, погладжування Скіллом. Мені по шкірі пішли мурашки.

— Ні. Воллесе, йди до короля негайно. Блазню. Забирай звідси бастарда. І простеж, щоб серед слуг не було жодних розмов про це. Якщо мою заборону порушать, я про це знатиму. Тепер поквапся. Моєму батькові зле.

Я думав, що сам можу підвестися й піти, але виявилося, що мені потрібна допомога блазня, принаймні щоб устати. Уже звівшись на ноги, я непевно похитувався, почуваючись, начеб ішов на ходулях. Стіни то маячили зовсім близько, то відсувалися, а підлога легенько погойдувалася, як палуба корабля при невеликих хвилях.

— Тут я й сам упораюся, — сказав я блазневі, коли ми вже вийшли за двері. Він заперечно похитав головою.

— Ти надто беззахисний, щоб залишати тебе зараз самого, — тихо сказав він мені, а тоді підхопив мене під руку й почав якусь безглузду промову. Допоміг піднятися сходами й підійти до дверей, щосили стараючись, щоб ми при цьому були схожими на пару сердечних друзів. Не замовкаючи ні на мить, чекав, доки я відчинив двері, а потім увійшов слідом за мною.

— Кажу тобі, що у мене все гаразд, — трохи роздратовано сказав я. Усе, чого мені хотілося, — це лягти в ліжко.

— У тебе? А що з моїм королем? Що ти з ним зробив?

— Я нічого не зробив! — проскрипів я, сідаючи в ногах ліжка. У голові мені почало пульсувати. Чай з ельфійської кори. Саме він мені потрібен. А я її не мав.

— Зробив! Ти попросив у нього дозволу, а тоді взяв його за руку. А вже за мить ви обидва сапали, як викинуті на берег риби.

— За мить? — Для мене цей час тягся годинами. Я думав, що минув увесь вечір.

— Не довше, ніж три удари серця.

— Ох, — я стис скроні долонями, намагаючись стулити голову докупи. І чому Барріч виїхав саме тепер? Я знав, що в нього могла бути ельфійська кора. Біль змусив мене спробувати. — Маєш трохи ельфійської кори? Для чаю?

— Я? Ні. Але міг би попросити трохи в Лейсі. У неї сила-силенна всякого зілля.

— Ти міг би?

— Що ти зробив з королем?

Запропонований ним обмін був цілком прозорим.

Тиск у моїй голові наростав, вичавлюючи мені очі з орбіт.

— Нічого, — просопів я. — А що він зі мною зробив, нехай скаже тобі сам. Якщо захоче. Цього тобі досить?

Мовчання.

— Можливо. Тобі справді болить?

Я повільно вклався на ліжко. Навіть опустити голову вниз було боляче.

— Я скоро повернуся, — запевнив він. Я почув, що двері моєї кімнати відчиняються й зачиняються. Нерухомо лежав, заплющивши очі. Поступово те, що я почув, почало складатися в цілість. Попри біль, посортував інформацію. Регал мав шпигунів. Або твердив, що має. Бронді зрадник. Або ж Регал твердив, що так проінформували його гіпотетичні шпигуни. Я підозрював, що Бронді був таким самим зрадником, як і Кеттрікен. Ох, отрута, що розходилася тілом. І біль. Раптом я згадав той біль. Хіба ж Чейд не казав мені просто спостерігати, як мене навчено, щоб знайти відповідь на моє питання? А ця відповідь весь час лежала на поверхні. Якби ж я не був засліплений страхом перед зрадниками, змовами та отрутами, то здогадався б.

Хвороба з’їдала короля Шрюда, точачи його зсередини. Він одурманював себе, захищаючись від болю. Намагався порятувати для себе якийсь закуток у свідомості, якесь місце, куди біль не міг прийти й вигнати його звідти. Коли б хтось сказав це мені кілька годин тому, то висміяв би його. Але зараз, коли я лежав у ліжку, намагаючись тихо дихати, а найменший рух викликав у мене нову хвилю болю, я все зрозумів. Біль. Я сам вже за кілька хвилин послав блазня по ельфійську кору. І тут я збагнув ще одне. Сподівався, що біль мине і вже завтра я прокинуся, не відчуваючи його. А коли б я мусив протистояти йому решту мого життя, з певністю, що він поглине ті години, які мені зосталися? Нічого дивного, що Шрюд удався до наркотиків.

Мій слух вловив, як двері відчиняються і тихо зачиняються. Коли ж я не почув, щоб блазень почав заварювати чай, то змусив себе розплющити очі. У дверях моєї кімнати стояли Джастін і Серена. Завмерли на місці, начеб вступили до лігва дикого звіра. Коли я ледь ворухнув головою, щоб глянути на них, Серена справді розтулила губи, немов для гарчання. Нічноокий у мені загарчав у відповідь. Моє серцебиття прискорилося. Тут небезпека. — Я намагався розслабити м’язи, щоби бути готовим до всяких дій. Але біль, що тузав мою голову, наказував мені лише не ворушитись, не ворушитись.

— Я не чув вашого стуку, — сказав я. Мій власний голос луною відбивався від черепа, а кожне слово мало червону облямівку.

— Я не стукала, — різко відповіла Серена. Її чітко промовлені слова були для мене такими ж болісними, як удари. Я молився, щоб вона не здогадалася, яку владу має зараз наді мною. Молився, щоб повернувся блазень. Я намагався бути байдужим, начебто лише тому залишався в ліжку, що вважав відвідини Серени незначущими.

— Тобі щось від мене потрібно? — це прозвучало грубо. Насправді кожне слово надто дорого мені коштувало, щоб змарнувати бодай одне.

— Потрібно? Ніколи, — глузливо відповіла Серена.

До мене штовхався Скілл. Незграбно. Це мене тицяв Джастін. Я не міг стримати тремтіння, яке мене прошило. Король скористався моїм мозком, залишивши його таким скривавленим, як свіжа рана. Незугарне скіллення Джастіна було наче дряпання свідомості котячими пазурами.

Закрийся, — шепотів Веріті. Я намагався поставити свої захисні стіни, але не міг настільки зібратися з силами, щоб зробити це. Серена посміхалася.

Джастін пхався до мого розуму, як долоня, що занурюється в пудинг. Раптом мої відчуття змішалися. Він тхнув у моїй голові, він був огидною жовто-зеленою гнилизною і звучав, як брязкіт остроги. Закрийся, — благав Веріті. Він здавався доведеним до відчаю, слабким, і я знав, що він з усіх сил намагається тримати вкупі розірвані шматки моєї свідомості. — Він убиває тебе з чистої дурості. Він навіть не розуміє, що робить.

Допоможи мені!

Від Веріті нічого. Коли моя сила зменшувалася, наш зв’язок слабнув, як парфуми на вітрі.

МИ ЗГРАЯ!

Джастін звалився назад, гримнув об двері моєї кімнати, аж голова йому підскочила. Це було чимось сильнішим за відштовхування. Я не знав, що зробив Нічноокий із розумом Джастіна. Це була гібридна магія. Нічноокий скористався Вітом завдяки мосту, створеному Скіллом. Він напав на тіло Джастіна з власної Джастінової свідомості. Руки Джастіна вхопилися за його горлянку, змагаючись зі щелепами, яких він не міг упіймати. Кігті дряпали шкіру й залишали червоні пруги під елегантною тунікою Джастіна. Серена закричала, розтинаючи мене цим звуком, наче мечем, і кинулася до Джастіна, намагаючись йому допомогти.

Не вбивай! Не вбивай! НЕ ВБИВАЙ!

Нарешті Нічноокий мене почув. Відпустив Джастіна, відкинувши його, наче пацюка. Підійшов до мене і став на варті, охороняючи мене. Я майже чув його тяжке дихання, зігрівався теплом його шкіри. Мені бракувало сили розпитувати, як саме це сталося. Я згорнувся, як щеня, сховавшись під його захистом. Знав, що ніхто не може пробитися крізь оборону Нічноокого.

— Що це було? Що це було? Що це було? — істерично верещала Серена. Ухопила Джастіна за сорочку й намагалася втримати того на ногах. На його шиї та грудях ще зоставалися бліді знаки, але, як я бачив примруженими очима, вони швидко зникали. Невдовзі не зосталося жодного сліду нападу Нічноокого, крім мокрої плями, що розпливалася спереду Джастінових штанів. Його очі заплющилися. Серена трусила ним, наче лялькою.

— Джастіне! Розплющ очі. Джастіне!

— Що ти робиш із цим чоловіком? — мою кімнату заповнив сценічний голос блазня, який мав виражати обурення та здивування. Двері моєї кімнати позаду нього були широко розчинені. Покоївка, що саме минала їх з оберемком сорочок, вражено заглянула досередини, а тоді зупинилася, щоб повитріщатися. Мала дівчинка-паж з кошиком, яка йшла за нею слідом, поспішила до одвірка й теж зазирнула. Блазень поставив свою тацю на підлогу й увійшов до кімнати. — Що це має означати?

— Він напав на Джастіна, — хлипала Серена.

На блазневому обличчі розлилася недовіра.

— Він? Має такий вигляд, що не міг би напасти на подушку. Зате я бачив, як ти чіплялася до цього хлопця.

Серена відпустила Джастіна, а він упав їй під ноги, мов шмаття. Блазень жалісливо глянув на нього.

— Сердега! Вона намагалася оволодіти тобою силоміць?

— Не будь смішним, — обурилася Серена. — Це він!

Вказала на мене.

Блазень пильно мене оглянув.

— Це серйозне звинувачення. Кажи правдиво, бастарде. Вона справді намагалася тебе присилувати?

— Ні, — мій голос був таким, як і я сам. Хворим, виснаженим і приголомшеним. — Я спав. Тоді вони тихо ввійшли в мою кімнату. Потім… — я звів брови й дозволив своєму голосу затихнути, не закінчивши фрази. — Думаю, що я цього вечора занадто нанюхався димку.

— І я з цим погоджуюся! — у голосі блазня лунала шляхетна огида. — Рідко я бачив таку непристойну хтивість.

Раптом блазень повернувся до глядачів в особі дівчинки та покоївки.

— Це ганьбить увесь Оленячий замок! Виявити, що наші скіллери отак поводяться. Наказую вам нікому про це не розповідати. Не дозвольмо розійтися пліткам.

Тоді так само різко повернувся до Серени і Джастіна. Обличчя Серени було пурпурово-червоним, а рот обурено відкрився. Джастін сяк-так підтягнувся, щоб бодай сісти, і так сидів їй біля ніг, погойдуючись. Тримався її спідниць, наче малюк, що спинається на ноги.

— Я не відчуваю похоті до цього чоловіка, — холодно й чітко промовила вона. — І не нападала на нього.

— Гаразд, що б ви не робили, краще робіть це у власних кімнатах, — суворо перебив її блазень. Навіть не глянувши на неї ще раз, відвернувся, підняв свою тацю і поніс її коридором. Побачивши, як віддаляється мій чай з ельфійської кори, я не міг стримати розпачливого стогону. Серена обернулася до мене, її губи скривилися у гримасі.

— Я дістануся до дна! — прогарчала вона мені.

Я глибоко вдихнув.

— Але у власних кімнатах, прошу.

Мені вдалося підняти руку і вказати на розчинені двері. Вона вилетіла як буря, а Джастін пошкутильгав слідом. Покоївка й дівчинка-паж бридливо відсахнулися, коли вони повз них проходили. Двері моєї кімнати зоставалися прочиненими. Потрібне було неабияке зусилля, щоб устати й піти їх зачинити. Власна голова здавалася мені окремою річчю, що непевно балансувала на плечах. Зачинивши двері, я навіть не намагався повернутися до ліжка, а просто зсунувся по стіні й сів, спершись спиною об двері. Почувався, як обдертий зі шкіри.

Мій брате. Ти помираєш?

Ні. Але все болить.

Відпочивай. Я стоятиму на варті.

Я не можу пояснити, що сталося пізніше. Випустив щось таке, що тримав усе життя, не розуміючи цього. Поринув у м’яку теплу темряву, у безпечне місце, тимчасом як вовк пильнував, дивлячись моїми очима.

Розділ 22 Барріч

Леді Пейшенс, яка була королевою-в-очікуванні при королю-в-очікуванні Чівелрі, походила з одного із внутріземських родів. Її батьки, лорд Окдел Дубоділ і леді Аверія Ствердна, належали до дрібнішої шляхти. Те, що їхня дочка піднялася до становища дружини коронного принца, стало для них неабиякою несподіванкою, надто ж з огляду на доччину впертість, а ще, як дехто запевняв, її розумову обмеженість. Коли Чівелрі оголосив про свій намір побратися з леді Пейшенс, це стало причиною його першого розходження з батьком, королем Шрюдом. Завдяки цьому шлюбу принц не здобув ні цінних союзів, ні політичної користі, а лише вкрай ексцентричну жінку, величезне кохання якої до чоловіка не втримувало її від одвертого висловлювання непопулярних думок. Так само одруження не вгамувало потягу леді Пейшенс до занять, які одне за одним привертали до себе й повністю поглинали її вітровійну натуру. Батьки випередили її у смерті, відійшовши в рік Кривавої зарази, і вона зосталася бездітною та, гіпотетично, безплідною, коли її муж Чівелрі загинув, упавши з коня.

Я прокинувся. Чи принаймні отямився. Лежав у своєму ліжку, закутаний у тепло й ніжність. Я не ворухнувся, а обережно перевірив подумки своє тіло, шукаючи болю. У голові вже не стукотіло, але я почувався втомленим і зболеним, здерев’янілим, як це часом буває, коли минає біль. По моїй спині пробігло тремтіння. Поруч зі мною лежала оголена Моллі, легенько дихаючи мені в плече. Вогонь ледь жеврів, майже погас. Я прислухався. Було або дуже пізно, або дуже рано. Твердиня майже затихла.

Я не пам’ятав, як дістався сюди.

Я знову здригнувся. Моллі поруч зі мною ворухнулася. Присунулася ближче до мене, сонно всміхнулася.

— Ти інколи такий дивний, — зітхнула вона. — Але я тебе люблю.

Знову заплющила очі.

Нічноокий!

Я тут.

Він завжди там був.

Раптом виявилося, що я не можу запитати про те, чого не хочу знати. Я лише нерухомо лежав, почуваючись хворим і сумним та жаліючи себе.

Я намагався тебе розбудити, але ти ще не був готовий повернутися. Цей Інший випив тебе досуха.

Цей «Інший» — наш король.

Твій король. Вовки не мають королів.

Що… — я не дав цій думці завершитися. — Дякую за охорону.

Він відчув, що я не все сказав.

А що я мав зробити? Прогнати її? Вона тужила.

Я не знаю. Не будемо про це розмовляти.

Моллі сумувала, а він її розрадив? Я навіть не знав, що вона сумує. Сумувала, — виправився я, дивлячись, як лагідно вона усміхається уві сні. І зітхнув. Краще зіткнутися з цим надто рано, ніж надто пізно. Крім того, я мусив відіслати її до власної кімнати. Негаразд їй зоставатися тут, коли Твердиня прокинеться.

— Моллі! — лагідно сказав я.

Вона ворухнулась і розплющила очі.

— Фітц, — сонно озвалася вона.

— З огляду на безпеку, ти мусиш повернутися до своєї кімнати.

— Знаю. Я не можу бути на першому місці. — Вона зупинилася. — Але це все сказала тобі кілька днів тому. Я не…

Я поклав палець їй на вуста. Вона усміхнулася.

— Ти робиш це нове мовчання… дуже цікавим.

Вона відкинула мою руку й тепло мене поцілувала. Тоді підвелася з ліжка й почала енергійно вдягатися. Я встав, рухаючись значно повільніше. Вона глянула на мене: її обличчя буле повне кохання.

— Я піду сама. Так безпечніше. Не треба, щоб нас бачили разом.

— Одного дня так і буде… — почав я. Цього разу вона змусила мене замовкнути — маленька ручка на моїх губах.

— Не будемо зараз про це. Залишмо цю ніч такою, як була. Досконалою.

Вона знову мене поцілувала, поквапом, тоді вислизнула з моїх обіймів і вийшла у двері. Зачинила їх за собою. Досконалою?

Я закінчив одягатися і підкинув дров до вогню. Тоді сів у крісло біля каміна й чекав. Недовго й минуло, як я був винагороджений. Вхід до володінь Чейда відкрився. Я піднявся сходами так швидко, як лише міг. Він сидів біля вогнища.

— Ти мусиш мене вислухати, — привітав я його.

Я промовив це з таким натиском, що він неспокійно звів брови. Вказав на крісло навпроти себе, і я підійшов до нього. Відкрив було рота, щоб говорити. Те, що Чейд зробив пізніше, змусило всі волоски на моєму тілі піднятися. Він озирнувся довкола, наче ми стояли посеред людного натовпу. Тоді торкнувся своїх губ, жестом наказавши притишити голос. Схилився до мене так, що наші голови майже торкалися одна одної.

— Тихше, тихше. Сідай. Що таке?

Я покинув крісло й перебрався на своє старе місце біля каміна. Моє серце калатало. Це місце було останнім у всьому Оленячому замку, де я сподівався б необхідності розмовляти обережно.

— Усе гаразд, — видихнув він. — Звітуй.

Я набрав повні груди повітря… Не оминув нічого, розкривши свій зв’язок з Веріті, щоб уся ця історія мала сенс. Я виклав усі подробиці: побиття блазня, пожертвування, яке Кеттрікен зробила Бернсу, а також мою службу королю цього вечора. Серену і Джастіна у моїй кімнаті. Коли я шепотів про Регалових шпигунів, він стиснув губи. Здавалося, що ця новина не надто його здивувала. Коли я закінчив, він спокійно на мене глянув.

Знову шепіт.

— І який висновок ти можеш із цього зробити? — спитав Чейд мене, наче це було загадкою, яку він поставив мені на уроці.

— Чи можна відверто говорити про свої підозри? — тихо спитав я.

Кивок.

Я полегшено зітхнув. Описуючи картину, яка постала переді мною впродовж кількох останніх тижнів, відчував, як з мене спадає тягар. Чейд знатиме, що робити. Тому я говорив швидко та стисло. Регал знає, що король смертельно хворий. Воллес був його знаряддям, щоб приспати короля і прихилити до Регалових нашіптувань. Він має на меті дискредитувати Веріті й обібрати Оленячий замок дочиста. Покинути Бернс червоним кораблям, щоб вони зайнялися ним, тимчасом як Регал вдовольнятиме власні амбіції. Виставити Кеттрікен чужинкою, що зазіхає на трон. Підступною невірною дружиною. Прибрати владу до рук. Остаточним його заміром було оволодіти королівством. Чи принаймні тою часткою Шести герцогств, яку він міг зібрати для себе. Звідси його щедрі частування для Внутрішніх герцогств і тамтешньої шляхти.

Доки я все це говорив, Чейд неохоче кивав головою. Коли ж я замовк, він тихо втрутився:

— У тій павутині, яку, за твоїми словами, плете Регал, надто багато дір.

— Кілька з них мені під силу залатати, — прошепотів я. — Припустімо, що створена Галеном група віддана Регалу? Припустімо, що всі повідомлення спершу потрапляють до нього, а лише ті, які він підтверджує, доходять до того, кому були послані?

Чейдове обличчя похмуро застигло.

Мій шепіт ставав дедалі розпачливішим.

— Що, коли повідомлення запізнюються настільки, щоб звести нанівець усі наші оборонні зусилля? Він виставляє Веріті дурнем, підриває довір’я людей до нього.

— А Веріті не може цього розпізнати?

Я повільно похитав головою.

— Він могутній скіллер. Але не може слухати всіх одночасно. Сила його таланту полягає у вмінні зосередитися. Щоб шпигувати за власною групою, він мусив би припинити охороняти узбережжя від червоних кораблів.

— Чи він… чи Веріті знає про цю нашу розмову?

Я засоромлено стенув плечима.

— Не знаю. Це мої прокляті вади. Мій зв’язок з ним некерований. Інколи я чую його думки так добре, начеб він стояв біля мене й казав це мені вголос. А іншим разом зовсім його не відчуваю. Коли минулого вечора вони розмовляли через мене, я чув кожне слово. Зараз… — Я прислухався до себе, відчув легеньке постукування у думках. — Не відчуваю нічого, крім того, що ми все ще пов’язані.

Я схилився і охопив голову руками. Почувався виснаженим.

— Чаю? — лагідно спитав мене Чейд.

— Прошу. І якби я міг просто тихо посидіти. Не знаю, коли мені востаннє так боліла голова.

Чейд поставив чайник на вогонь. Я з відразою дивився, як він змішує трави для чаю. Трохи ельфійської кори, але не стільки, скільки мені потрібно було б раніше. Листя перцевої і котячої м’яти. Дрібка дорогоцінного кореня імбиру. Я розпізнав багато того, що він давав Веріті при виснаженні Скіллом. Тоді повернувся і знову сів біля мене.

— Цього не може бути. Те, про що ти кажеш, вимагало б сліпої відданості групи Регалові.

— Вона могла бути створена сильним скіллером. Моя недосконалість є наслідком того, що зробив зі мною Гален. Ти пам’ятаєш його фанатичне поклоніння перед Чівелрі? Це було створеною вірністю. Гален міг зробити це з ними, закінчуючи їхнє навчання, перед своєю смертю.

Чейд поволі похитав головою.

— Думаєш, Регал настільки дурний, аби вірити, що червоні кораблі вдовольняться Бернсом? Врешті вони захочуть захопити Бак, запрагнуть Ріппону та Шокзу. З чим вони його залишать?

— Зі Внутрішніми герцогствами. З єдиними, на яких йому насправді залежить, єдиними, з ким його єднає взаємна вірність. Це дало б принцові великий обшир землі, відділений від усього, що можуть заподіяти червоні кораблі. Можливо, він, як і ти, вірить, що їм потрібні не території, а лише наїзди. Вони морський народ. Не зайдуть настільки углиб суходолу, щоб його непокоїти. А Прибережні герцогства будуть надто зайняті боротьбою з червоними кораблями, щоб обернутися проти Регала.

— Втративши узбережжя, Шість герцогств утратять свою торгівлю, своє мореплавство. Наскільки це вдовольнить Внутрішні герцогства?

Я знизав плечима.

— Не знаю. Я не маю всіх відповідей, Чейде. Але це єдина теорія, яку мені вдалося скласти і в якій майже всі шматочки пасують одні до одних.

Він підвівся, щоб перелити паруючу воду з чайника до товстопузого коричневого горщика. Добре прополоскав його окропом, а тоді висипав із пакетика наготовану суміш трав. Я дивився, як він заливає трави кип’ятком. Запах саду наповнив його кімнати. Я закарбував собі образ старого чоловіка, що закривав горщик кришкою, як він ставить цей горщик на тацю. І цю картину дбайливо сховав десь у закутку серця. Вік впливав на Чейда так само, як хвороба поглинала Шрюда. Його вправні рухи вже не були такими впевненими, його пташина пильність не такою швидкою, як колись. Моє серце зненацька заболіло від цього проблиску неминучого. Вклавши мені в руки теплу чашку чаю, з якої здіймалася пара, він помітив мій вираз обличчя і зморщив брови.

— Щось не так? — прошепотів він. — Ти хотів би трохи підсолодити медом?

Я заперечно похитав головою, відпив ковток чаю і ледь не ошпарив язика. Приємний смак перебив гіркоту дрібки ельфійської кори. За кілька хвилин я відчув, що в голові у мене пояснішало, а біль, на який майже не звертав уваги, затих.

— Так значно краще, — зітхнув я, а задоволений собою Чейд удав, що зігнувся в поклоні.

Потім він знову схилився до мене.

— І все-таки це слабка теорія. Можливо, ми просто маємо егоїстичного принца, що тішить себе та своїх підлабузників розвагами, доки спадкоємець відсутній. Він занедбує охорону узбережжя через свою короткозорість, а також тому, що чекає, аби брат повернувся і навів лад. Грабує скарбницю та продає коней і худобу, щоб нагромадити багатство для себе, доки ніхто його не стримує.

— То чого ж він виставляє герцога Бернсу зрадником? А Кеттрікен — чужинкою? Чого поширює поголоски, що мають осмішити Веріті та його подорож?

— Через заздрість. Регал завжди був розпещеним батьковим улюбленцем. Я не думаю, щоб він обернувся проти Шрюда. — Щось у голосі Чейда змусило мене зрозуміти, як відчайдушно сам він хотів би цьому повірити. — Це я забезпечую Воллеса травами, які він дає Шрюдові для зменшення болю.

— У твоїх травах я не сумніваюся. Але думаю, що до них додають інші.

— А який у цьому сенс? Навіть якщо Шрюд помре, спадкоємцем зостається Веріті.

— Якщо тільки Веріті не помре першим. — Я підняв руку, коли Чейд розкрив уже рота для протесту. — Це не мусить статися насправді. Якщо Регал контролює групу, то може будь-коли оголосити про смерть Веріті. Регал стає королем-в-очікуванні. По тому…

Я не договорив.

Чейд зітхнув.

— Досить. Ти дав мені достатньо матеріалу для обмірковування. Я досліджу ці думки, використовуючи власні засоби. Тим часом ти мусиш подбати про себе. І про Кеттрікен. І про блазня. Якщо у твоїх теоріях є бодай крапля правди, усі ви стаєте перепоною на шляху Регала.

— А як же ти? — тихо спитав я. — Чого ми мусимо бути такими обережними?

— До цієї кімнати прилягає інша, суміжна. Досі вона завжди була порожньою. Але зараз там мешкає один із Регалових гостей. Брайт, Регалів кузин і спадкоємець герцогства Ферроу. Має чоловік чуйний сон. Скаржився слугам на щурів, які пищать за стінами. А тоді, ще минулої ночі, Слінк перевернув чайник, наробивши чималого галасу. І це його розбудило. Інша його риса — надмірна цікавість. Тепер розпитує слуг, чи колись в Оленячому замку з’являлися духи. І я чув, як він обстукує стіни. Думаю, що підозрює про існування цієї кімнати. Нам не варто аж надміру ним перейматися: я певен, що він скоро від’їде. А все-таки потрібна більша обережність.

Я відчував, що це ще не все, але якщо він не хотів чогось сказати, то й не варто було розпитувати. Проте одне питання я таки поставив:

— Чейде, ти все ще можеш щоденно зустрічатися з королем?

Він глянув на свої долоні й повільно похитав головою.

— Здається, Регал здогадується про моє існування. Зізнаюся тобі в цьому. Хай там як, він щось підозрює, і схоже, що поблизу завжди чаїться хтось із його людей. Це утруднює життя. Але годі про наші клопоти. Спробуймо подумати про те, як змінити справи на краще.

І тоді Чейд завів довгу промову про Старійшин, спираючись на ту незначну інформацію, яка про них у нас була. Ми балакали про те, що сталося б, якби Веріті досяг успіху, і міркували, у якій формі Старійшини могли б надати нам допомогу. Здавалося, що Чейд говорить із великою надією та щирістю, навіть з ентузіазмом. Я дуже хотів би поділяти з ним ці почуття, але знав, що порятунок Шести герцогств залежить від того, чи зуміємо ми позбутися гадини з-поміж нас самих. Невдовзі він відіслав мене назад до моєї кімнати. Я ліг у ліжко з наміром відпочити кілька хвилин перед новим днем, натомість провалився у глибокий сон.

Певний час погода обдаровувала нас бурями. Кожен день, коли я прокидався під звуки вітру та дощу за віконницями, слід було цінувати. Намагався не світитись у Твердині, уникаючи Регала, навіть якщо це означало, що я переніс усі свої трапези до кордегардії та виходив із будь-якої кімнати, якщо туди могли зайти Серена і Джастін. Вілл теж повернувся зі свого поста в Червоній вежі у Бернсі. Я зрідка бачив його в товаристві Серени чи Джастіна. Частіше він гаяв час у спільній залі за столом, його примружені очі завжди здавалися такими, наче от-от заплющаться. Антипатія Вілла до мене не прибирала форми концентрованої ненависті, яка об’єднувала Серену та Джастіна, проте я його уникав. Запевняв себе, що це мудро, хоча й хвилювався, чи це насправді не боягузтво. Я ходив до короля, якщо тільки мене впускали. Впускали ж не надто часто.

Настав ранок, коли я прокинувся від того, що хтось грюкав у мої двері й вигукував моє ім’я. Миттю звалився з ліжка й відчинив двері. На моєму порозі дрижав стаєнний хлопець з блідим обличчям.

— Гендз кличе тебе до стаєнь. Але вже!

Не дав мені часу відповісти на цей нагальний виклик, а помчав так, наче за ним гналося сім пар чортів.

Я натяг своє вчорашнє вбрання. Подумав про те, щоб сполоснути водою обличчя, а волосся наново зібрати у хвіст, але ця ідея осяяла мене на середині сходів. Пробігаючи через подвір’я, уже чув відголоси веденої на високих нотах суперечки у стайнях. Я знав, що Гендз не кликав би мене через звичайну сварку між стаєнними челядниками. Гадки не мав, навіщо він міг би покликати мене. Я розчинив стаєнні двері, а тоді проштовхався крізь ґелґотіння стаєнних хлопців і грумів до осередку замішання.

Там був Барріч. Він більше не кричав. Утомлений і виснажений подорожжю, стояв тепер мовчки. Поруч з ним — Гендз, був блідим, але тримався стійко.

— Я не мав іншого вибору, — тихо відповів на щось сказане Баррічем. — Ти мусив би зробити так само.

Обличчя Барріча було спустошеним. У його бездонних від потрясіння очах світилася недовіра.

— Я знаю, — сказав він за мить. — Я знаю.

Він повернувся і глянув на мене.

— Фітце. Мої коні зникли.

І ледь похитнувся.

— Це не Гендз зробив, — тихо сказав я. Тоді спитав: — А де принц Веріті?

Його брови зійшлися докупи, і він дивно на мене глянув.

— Ви мене не чекали? — Він помовчав, а потім сказав голосніше: — Переді мною вислано звістки. Ви їх не отримали?

— Ми нічого не чули. Що трапилося? Чому ти повернувся?

Він озирнувся довкола, оглянув стаєнну челядь, яка на нього витріщалася, і в його очах знову з’явилося щось із давнього, знайомого мені Барріча.

— Якщо ви досі цього не чули, то воно не для пліток і звичайних розмов. Я мушу йти просто до короля.

Він випростався, ще раз оглянув натовп і, як колись, хльоснув їх наказом:

— Вам нічим зайнятися? Я перевірю, як ви про все дбали, тільки-но повернуся з Твердині.

Робітники розсіялися, як туман під сонцем. Барріч звернувся до Гендза:

— Ти міг би подбати про мого коня? Бідному Рудді тяжко довелося останніми днями. Постався до нього добре, коли він уже вдома.

Гендз кивнув.

— Звичайно. Послати по цілителя? Він міг би уже тебе чекати, коли ти повернешся.

Барріч заперечно похитав головою.

— Я можу сам зробити все, що можливо. Фітце, ходімо. Дай мені руку.

Я недовірливо простяг йому руку. Барріч узявся за неї, сильно на мене спершись. Я вперше глянув униз. Те, що прийняв було за тяжкі зимові штани, насправді виявилося товстою перев’язкою на його кульгавій нозі. Він беріг її та шкутильгав, переносячи на мене більшу частину ваги. Я відчував, наскільки він виснажений. Зблизька від нього пахло потом болю. Його одяг був поплямованим і подертим, руки та обличчя брудними. Це було так не схоже на чоловіка, якого я знав, що годі й уявити.

— Прошу, скажи, — тихо промовив я, допомагаючи йому йти до замку. — Чи з Веріті все гаразд?

На його обличчі з’явилася тінь усмішки.

— Думаєш, наш принц міг бути мертвим, а я все ще живим? Ти мене ображаєш. Крім того, використай ваш дар. Ти б знав, що він мертвий. Або поранений. — Він замовк і пильно на мене глянув. — Чи ні?

Зрозуміло було, про що він каже. Я із соромом зізнався:

— Наш зв’язок ненадійний. Деякі речі ясні. Деякі ні. Про це я нічого не знав. Що трапилося?

Він був замисленим.

— Веріті казав, що спробує вислати звістку через тебе. Якщо ти не переказував Шрюдові жодних новин, то ця інформація насамперед призначена для короля.

Я більше не питав.

Я забув, скільки часу Барріч не бачив короля Шрюда. Ранки не були найкращим часом короля, але після мого нагадування про це Баррічу, він відповів, що волів би скласти звіт негайно, хоч і в недобрий час, ніж запізнитися. Тож ми постукали і, на моє здивування, були впущені. Опинившись усередині, я зрозумів причину цього. Воллеса не було поблизу.

Натомість, коли я ввійшов, мене ласкаво повітав блазень:

— Тобі ще димку?

Коли ж він помітив Барріча, глузлива посмішка зникла йому з обличчя. Його очі зустрілися з моїми.

— Принц?

— Барріч прийшов скласти звіт королю.

— Я спробую його розбудити. Але з того, який він останніми днями, можеш звітувати йому, не переймаючись, спить він чи ні. Вислухає з однаковою увагою.

Я звик уже до блазневих шпичок, але ця мене вразила. Сарказм, однак, не зовсім йому вдався, бо в голосі було надто багато розпачу. Барріч стурбовано на мене глянув.

— Що не так з моїм королем? — прошепотів він.

Я хитнув до нього головою, щоб він заспокоївся, і спробував його всадовити.

— Стоятиму перед моїм королем, доки він не накаже мені сісти, — кам’яним тоном промовив Барріч.

— Ти поранений. Він зрозумів би.

— Він мій король. Саме це я розумію.

Тож я дав йому спокій. Ми чекали якийсь час і ще якийсь час. Врешті блазень вийшов із королівської спальні.

— Йому недобре, — перестеріг він нас. — Зайняло трохи часу, перш ніж Шрюд зрозумів, хто тут. Але він каже, що вислухає твій звіт. У своїх покоях.

Отож Барріч знову сперся на мене, і ми увійшли в темряву та дим королівської спальні. Я бачив, як Барріч з огидою зморщив носа. Тут тяжко висів чад від димку й палало кілька малих кадильниць. Блазень розсунув заслони ліжка, і ми почекали, доки він збив подушки та подушечки й підклав їх королю під спину. Тоді Шрюд легким помахом руки відіслав його вбік.

Я дивився на нашого монарха й міркував, як це мені досі не впадали в око ознаки його хвороби. Вони були виразно помітні, коли придивитися. Усе його тіло змарніло, піт мав кислий запах, білки очей пожовкли — принаймні на це слід було звернути увагу. Шок на обличчі Барріча ясно показав мені, що, відколи Барріч востаннє його бачив, зміна була величезною. Але він добре замаскувався, наскільки вражений, і випростався.

— Мій королю, я прийшов скласти звіт, — формально сказав він.

Шрюд повільно закліпав.

— Скласти звіт, — невиразно промовив він, і я не був певний, чи він віддав Баррічу наказ, а чи просто повторив його слова. Барріч вирішив, що це таки наказ. Був так само точним і розважливим, як завжди привчав мене. Я стояв, а він усією своєю вагою сперся на моє плече, розповідаючи, як вони із принцом Веріті мандрували крізь зимові сніги, весь час рухаючись у напрямку Гірського королівства. Нічого не приховував, а говорив просто. Подорож була дуже тяжкою. Попри посланців, висланих перед експедицією Веріті, мало хто виявляв їм гостинність, а допомога була незначною. Нобілі, доми яких лежали при їхній дорозі, запевняли, що нічого не знали про приїзд Веріті. Часто вони заставали вдома лише слуг, ніхто більше їх не вітав, а виявлена гостинність не перевершувала ту, з якою зустріли б першого-ліпшого подорожнього. Припасів та додаткових коней, які мали б їх чекати у домовлених місцях, не було. Коні страждали більше, ніж люди. Погода була жахливою.

Коли Барріч звітував, я відчував, як той час від часу здригається. Він був на краю цілковитого виснаження. Але після кожного такого здригання я помічав, як він глибоко вдихає і заспокоюється, щоб розповідати далі.

Його голос тільки злегка тремтів, коли він розповідав, як на рівнинах Ферроу, перш ніж дістатися Синього озера, вони потрапили в засідку. Барріч не робив із цього жодних висновків, лише зауважив, що ці розбійники билися, як регулярне військо. Хоча й не носили кольорів герцога, здавалися надто добре одягненими й надто добре озброєними, як для бандитів. І очевидно, що їхньою наперед визначеною метою був Веріті. Коли двоє в’ючних тварин відв’язалися і втекли, жоден із напасників не кинувся за ними в погоню. А звичайні бандити воліли б погнатися за тяжко нав’юченими тваринами, ніж битися з озброєними людьми. Врешті-решт люди Веріті знайшли місце, де могли стати й успішно відбитися. Напасники відступили, зрозумівши, що охоронці Веріті радше битимуться до останнього, ніж піддадуться чи відступлять. Вороги від’їхали, залишивши полеглих на снігу.

— Вони не змогли нас подолати, але й ми не вийшли неушкодженими. Ми втратили значну частку наших припасів. Загинуло семеро людей і дев’ятеро коней. Двох із нас серйозно поранено. Трьом іншим завдано легших ран. Принц Веріті вирішив відправити поранених до Оленячого замку. З нами він послав для супроводу двох здорових. Тим часом сам планував продовжити подорож, забравши своїх гвардійців із собою до Гірського королівства, а там залишити їх чекати його повернення. Старшим над тими, що поверталися, поставлено було Кіна Чуйного. Йому ж таки Веріті довірив письмове повідомлення. Я не знаю, що було в тому повідомленні. Кіна й інших убито п’ять днів тому. Ми потрапили в засідку одразу ж за кордоном герцогства Бак, коли подорожували Оленячою Рікою. Лучники. Це було дуже… швидко. Четверо з нас загинули на місці. Мого коня підстрелено в бік. Рудді — молода тварина. Він злякався. Кинувся з крутого берега в річку, і я разом з ним. Річка там глибока, а течія сильна. Я припав до Рудді, але нас обох знесло річкою вниз. Я чув, як Кін кричав до інших, щоб їхали, що хтось мусить повернутися до Оленячого замку. Але ніхто не від’їхав. Коли ми з Рудді зуміли вибратися з Оленячої, то повернулися. Я знайшов тіла. Папери, які мав при собі Кін, зникли.

Звітуючи, Барріч стояв прямо, говорив виразно, без гучних слів. Його звіт був простим описом того, що сталося. Не згадував, що почував, коли його відіслано, ні про те, що єдиний уцілів і зумів повернутися. Я підозрював, що цього вечора Барріч здорово нап’ється, і міркував, чи він хотів би при цьому товариства. Але тим часом стояв мовчки, чекаючи питань короля. Тиша затяглася.

— Мій королю? — ризикнув озватися він.

Король Шрюд ворухнувся в тінях довкола свого ліжка.

— Це нагадує дні, коли я був молодшим, — хрипло промовив він. — Колись міг сидіти на коні та тримати меча. Якщо людина це втрачає, то насправді втрачає значно більше. Але з твоїм конем усе гаразд?

Барріч насупив брови.

— Я зробив для нього все, що міг, мій королю. Йому не завдано жодної непоправної шкоди.

— Добре. Принаймні це добре. Принаймні це.

Король Шрюд замовк. Якусь мить ми чули його тяжке дихання. Здавалося, він щосили намагається, щоб це зробити.

— Іди й відпочинь, чоловіче, — нарешті грубувато сказав він. — Маєш жахливий вигляд. Я можу…

Він замовк і двічі вдихнув.

— Я покличу тебе пізніше. Коли ти відпочинеш. Я певен, що є запитання…

Його голос затих, і він знову просто дихав. Глибокі подихи, як у людини, що вже не може витримувати біль. Я згадав, що відчув того вечора. Пробував уявити собі, як можна вислуховувати звіт Барріча, терплячи такий біль і намагаючись не показати цього. Блазень схилився над королем, глянув йому в обличчя. Тоді зиркнув на нас і легенько похитав головою.

— Ходи, — тихо сказав я Баррічу. — Твій король віддав тобі наказ.

Здавалося, що він сильніше налягав на мене, коли виходили з королівської спальні.

— Йому начебто й байдуже, — неголосно сказав він мені, як ми тяжко тяглися коридором.

— Ні. Повір мені. Глибоко небайдуже.

Ми дісталися сходів. Я завагався. Сходовий марш униз, через залу, кухню, через двір і до стайні. Тоді вгору стрімкими сходами на Баррічеве горище. Або ж два сходові марші вгору і трохи коридором до моєї кімнати.

— Я забираю тебе до своєї кімнати, — сказав я йому.

— Ні. Я хочу до себе.

Його голос був роздратованим, як у хворої дитини.

— Потім. Коли ти трохи відпочинеш, — твердо промовив я. Він не протестував, коли я повів його сходами вгору. Думаю, йому бракувало для цього сил. Доки я відчиняв двері, він спирався об стіну. Допоміг йому ввійти. Намагався змусити його лягти в моє ліжко, але він уперся, що сидітиме в кріслі при вогнищі. Опинившись там, відкинув назад голову й заплющив очі. Тепер, коли він розслабився, на його обличчі проявилися всі злигодні тієї страшної подорожі. Кості надто сильно виступали, а колір шкіри був жахливим.

Він звів голову й оглянув кімнату, наче ніколи досі її не бачив.

— Фітце? Маєш тут щось випити?

Я знав, що йдеться не про чай.

— Бренді?

— Той ожиновий квасок, який ти п’єш? Я радше вип’ю кінську мастику.

Я з усміхом відвернувся.

— Можу трохи принести.

Він не відповів. Наче й не чув мене.

Я підклав до вогню. Швидко переглянув той невеликий запас зілля, який тримав у своїй кімнаті. Було того небагато. Більшу частину ліків я віддав блазневі.

— Баррічу, я йду по їжу і ще по дещо. З тобою все гаразд?

Жодного слова. Він уже глибоко спав, сидячи. Я підійшов до нього. Не мусив навіть торкатися обличчя, щоб відчути гарячку. Я міркував, що ж цього разу трапилося з його ногою. Рана по давній рані, а потім ще й подорож. Мені було ясно, що він не так скоро з цього вичуняє. Я вийшов із кімнати.

У кухні я перебив Сарі готування пудингу, розповівши, що в мене в кімнаті поранений і хворий Барріч. Набрехав, що він страх який голодний і просить прислати хлопця з їжею та кілька відер чистої гарячої води. Вона одразу ж приставила когось мішати пудинг, а сама почала грюкати тацями, чайниками і столовим приладдям. Невдовзі я мав стільки їжі, що міг би влаштувати малий бенкет.

Я побіг до стаєнь, аби дати Гендзові знати, що Барріч у мене в кімнаті і пробуде там ще якийсь час. Тоді зіп’явся сходами до кімнати Барріча. Там я сподівався знайти трави й коріння, яких потребував. У кімнаті було холодно. Повіяло вільгістю та затхлістю. Я зазначив собі в пам’яті, щоб хтось сюди прийшов, розпалив вогонь і приніс дров, води та свічок. Барріч розраховував, що пробуде у від’їзді всю зиму. Прибрав свою кімнату, не залишивши нічого зайвого. Я знайшов кілька горщиків трав’яної мазі, але жодних запасів свіжовисушеного зілля. Він або забрав їх із собою, або ж роздав, від’їжджаючи.

Я став посеред кімнати й озирнувся довкола. Минули місяці, відколи востаннє тут був. У моїй пам’яті ожили дитячі спогади. Години, проведені перед каміном, за лагодженням чи змащуванням збруї. Я спав на сіннику біля вогнища. Нюхач, перший собака, з яким я пов’язався. Барріч забрав його, щоб відзвичаїти мене від Віту. Я похитав головою від суперечливих почуттів, які мене залили, і швидко вийшов із кімнати.

Наступні двері, куди я постукав, вели до кімнат Пейшенс. Лейсі відчинила їх і, тільки-но глянувши на моє обличчя, спитала:

— Що трапилося?

— Барріч повернувся. Він у моїй кімнаті. Його серйозно поранено. У мене не надто багато цілющого зілля…

— Ти послав по цілителя?

Я завагався.

— Барріч завжди любив робити все по-своєму.

— Що правда, то правда. — Це Пейшенс увійшла до вітальні. — Що цей безумець заподіяв собі тепер? Чи з принцом Веріті все гаразд?

— На принца і його охорону напали. Принц неушкоджений і продовжив подорож у гори. Відіслав поранених у супроводі двох здорових людей. Барріч єдиний з них уцілів і повернувся додому.

— Невже повернення додому було таким тяжким? — спитала Пейшенс. Лейсі тим часом рухалася кімнатою, збираючи зілля, коріння та матеріал для перев’язки.

— До холоду додалася зрада. Дорогою мало хто приймав їх гостинно. Але люди загинули від нападу лучників уже в межах герцогства Бак. Кінь Барріча кинувся з ним у річку. Їх знесло течією вниз: ймовірно, саме це їх і врятувало.

— Куди він поранений? — Тепер Пейшенс теж поралася. Відкрила маленьку шафку й почала виймати бальзами та настоянки власного приготування.

— Нога. Та ж сама. Я достеменно не знаю, бо ще не бачив. Але вона його не тримає: він не може ходити самостійно. І в нього сильна гарячка.

Пейшенс зняла кошичка і взялася складати туди ліки.

— Ну, чого стоїш? — гарикнула вона, доки я чекав. — Повертайся до своєї кімнати і глянь, що можеш для нього зробити. Ми за хвилину прийдемо з цим усім.

Я сказав відверто:

— Не думаю, що він дозволить вам допомогти йому.

— Побачимо, — спокійно мовила Пейшенс. — А зараз подбай, щоб була гаряча вода.

Відра води, про яку я просив, уже стояли за моїми дверима. Перш ніж вода в моєму казані закипіла, до кімнати почали сходитися люди. Кухарка вислала дві таці з їжею, тепле молоко та гарячий чай. Прибула Пейшенс і почала розкладати свої трави на моїй одежній скрині. Невдовзі послала Лейсі, щоб та принесла їй стіл і ще два крісла. Барріч спав у моєму кріслі. Сон його був глибоким, попри напади тремтіння час від часу.

З фамільярністю, яка мене здивувала, Пейшенс торкнулася його чола, тоді помацала під щелепою, чи не опухли лімфатичні вузли. Вона ледь присіла, щоб глянути в його сонне обличчя.

— Барр? — тихо спитала вона.

Він навіть не здригнувся. Вона дуже ніжно провела рукою йому по обличчі.

— Ти такий худий, такий виснажений, — тихо забідкалася вона. Змочила шматок тканини в теплій воді й обережно протерла йому обличчя та руки, наче дитині. Тоді зняла з мого ліжка покривало і дбайливо закутала його по плечі. Застукала мене за тим, як я на неї витріщався, і сердито зиркнула.

— Мені потрібна миска гарячої води, — різко наказала вона. Коли я поспішив наповнити посудину, вона присіла біля нього, спокійно витягла срібні ножиці й розрізала збоку пов’язку, що обвивала його ногу. Поплямлена пов’язка було такою, наче її не міняли від часу Баррічевого падіння в річку. Сягала аж за коліно. Коли Лейсі взяла миску гарячої води й опустилася на підлогу поруч зі своєю господинею, Пейшенс розкрила брудну перев’язку, наче скойку.

Барріч із криком прокинувся. Хоча й розплющив очі, але голова йому впала на груди. Якусь мить не розумів, що коїться. Глянув, як я стою над ним, а тоді на двох жінок, що присіли йому біля ноги.

— Що? — насилу зумів він вистогнати.

— Це? Бруд, — відповіла йому Пейшенс. Загойдалася на п’ятах і зміряла його поглядом, наче він наніс болота на чисту підлогу. — Чого ти принаймні не тримав її в чистоті?

Барріч глянув униз, на свою ногу. Засохла кров і річковий мул злиплися разом на опухлій рані, що йшла через його коліно. Тоді різко відвів очі. Відповів Пейшенс низьким хрипким голосом:

— Коли Рудді вкинув мене в річку, ми втратили все. Я не мав чистої перев’язки, жодної їжі, нічого. Я міг її розкрити й вимити, а тоді заморозити. Думаєш, це б їй допомогло?

— Ось їжа, — різко втрутився я. Здавалося, що єдиним способом запобігти їхній сварці, було не дати їм розмовляти взагалі. Я підсунув до Барріча столик, ущерть заставлений вмістом однієї з кухарчиних таць. Пейшенс підвелася, щоб йому не заважати. Я налив горнятко теплого молока і вклав йому в руки. Коли він підносив горнятко до рота, його долоні тремтіли. Досі я не усвідомлював, наскільки голодним він був.

— Не глитай так! — вилаяла його Пейшенс. Ми з Лейсі обоє значуще глянули на неї. Але здавалося, що їжа цілковито поглинула увагу Барріча. Він відставив горнятко й узявся за теплу булочку, яку я намазав маслом. Доки встиг наново наповнити горнятко, він уже з’їв більшу частину булки. Дивно було бачити, як тремтять його руки з їжею. Я не розумів, як йому досі вдавалося стримуватися.

— Що трапилося з твоєю ногою? — лагідно спитала Лейсі. Затим перестерегла його:

— Тримайся!

І поклала йому на коліно шматок тканини, з якого капала тепла рідина. Він задрижав і зблід, але витримав і не видав ні звуку. Відпив ще трохи молока.

— Стріла, — сказав він урешті. — Проклята зателепана невдача, що влучила якраз у давню рану. Точнісінько туди, де мене порвав той кабан багато років тому. Увійшла при самій кості. Веріті її вирізав.

Раптом він відкинувся на спинку крісла, наче від цього спогаду йому стало зле.

— Акурат по вершечку давнього шраму, — слабко сказав він. — І щоразу, коли я згинав коліно, рана відкривалася і кривавила ще сильніше.

— Ти мав би тримати ногу нерухомою, — мудро зміркувала Пейшенс. Ми всі троє здивовано глянули на неї.

— Тобто ти справді цього не міг, я думаю, — виправилася вона.

— Гляньмо на неї зараз, — запропонувала Лейсі та потяглася до мокрої шматини.

Барріч стримав її жестом.

— Облиш. Я сам цим займуся, коли поїм.

— Коли поїси, спатимеш, — сповістила його Пейшенс. — Лейсі, трохи вбік, прошу.

На мій подив, Барріч нічого більше не сказав. Лейсі відступила, а леді Пейшенс стала навколішки біля стайничого. Коли вона знімала тканину, він дивився на неї, а його обличчя мало чудний вираз. Пейшенс змочила край шматини в теплій воді, викрутила її та вміло промила рану. Тепла мокра тканина розмочила засохлу кров. Очищена, рана не виглядала так зле, як на початку. І все ж то було паскудне поранення, а пережиті Баррічем злигодні не давали їй гоїтися. Розтята плоть розійшлася, і там, де мав би формуватися шрам, наросло дике м’ясо. Проте всі відчули помітне полегшення, коли Пейшенс промила коліно. Один кінець рани був почервонілим і набряклим. Вочевидь, інфекція. Але довкола рани не було гнилизни, тіло не потемніло. Якийсь час Пейшенс вивчала її.

— Що ви про це думаєте? — спитала вона вголос, ні до кого зокрема не звертаючись. — Корінь заманихи? Гарячий, розтертий для компресу? Маємо його, Лейсі?

— Трохи, міледі, — і Лейсі потяглася до принесеного ними кошика та почала перебирати його вміст.

— Це горщики з моєї кімнати? — звернувся до мене Барріч.

Коли я підтвердив, він кивнув головою.

— Я так і думав. Цей товстий маленький коричневий. Принеси його сюди.

Він забрав у мене горщика і зняв кришку.

— Воно. Я трохи взяв з собою, коли вирушав з Оленячого замку, але все погубилося під час першої засідки, разом із в’ючними тваринами.

— Що це? — спитала Пейшенс. Вона підійшла з коренем заманихи в руках, щоб пильно придивитися.

— Зірочник і листя подорожника. Підсмажені в олії, а тоді розтерті на мазь із бджолиним воском.

— Це мусить подіяти, — погодилася вона. — Після компресу з кореня.

Я приготувався вислухати його заперечення, але він лише кивнув. Раптом він здався страшенно втомленим. Відкинувся назад і щільніше закутався покривалом. Його очі заплющилися.

У мої двері хтось постукав. Я пішов спитати, хто це, і застав у дверях Кеттрікен, а поруч з нею — Розмері.

— Одна з моїх дам сказала, що пішов поголос, наче повернувся Барріч, — почала вона. Тоді глянула повз мене всередину кімнати. — То це правда. І він поранений? А що з моїм паном, ох, що з Веріті?

Зненацька вона ще дужче зблідла, зблідла так, що я не міг це собі й уявити.

— З ним усе добре, — запевнив я її. — Увійдіть.

Я проклинав себе за нездогадливість. Мені слід було відразу ж послати їй звістку про повернення Барріча та принесені ним новини. Я мусив знати, що ніхто інший нічого їй не розповість. Коли Кеттрікен увійшла, Пейшенс та Лейсі здійняли очі з-над кореня чортоклубня, який саме розпарювали, пробурмотіли привітання та швидко опустилися в реверансі.

— Що з ним сталося? — схвильовано спитала Кеттрікен. І я розповів їй, повторивши весь звіт Барріча королю Шрюду, бо думав, що в неї стільки ж прав знати про свого мужа, як і в Шрюда — про свого сина. Коли я згадав про напад на Веріті, вона знову зблідла, але мовчала, доки моя розповідь не закінчилася.

— Дяка всім нашим богам, що він наближається до моїх гір. Там йому нічого не загрожуватиме, принаймні від людей.

Сказавши це, вона наблизилася до Пейшенс і Лейсі, які готували корінь. Він уже настільки розм’як, що вони розтерли його на пластичну однорідну масу й тепер чекали, щоб мазь прохолола і можна було накласти її на місце зараження.

— Гірська горобина — чудовий засіб для промивання таких ушкоджень, — уголос зауважила вона.

Пейшенс боязко на неї глянула.

— Я чула про це. Але цей розігрітий корінь добре витягне інфекцію з рани. Тоді добре промивання для нарослого м’яса — малинове листя і слизький в’яз. Або ж як компрес.

— У нас немає малинового листя, — нагадала Лейсі Пейшенс. — Воно чогось відвологло.

— У мене є малинове листя, якщо воно вам потрібне, — тихо сказала Кеттрікен. — Я наготувала його для ранкового чаю. Цього мене навчила тітонька.

Вона опустила погляд і дивно усміхнулася.

— Ох? — з раптовим інтересом спитала Лейсі.

— О моя люба! — зненацька скрикнула Пейшенс. Із якоюсь несподіваною та чудною простотою взяла Кеттрікен за руку. — Ви певні?

— Так. Спершу я думала, що це лише… Але тоді з’явилися інші ознаки. Бувають ранки, коли навіть запах моря мене мучить. І все, чого мені хочеться, — це спати.

— Так і треба! — гукнула Лейсі, сміючись. — А щодо нудоти, то це тільки перші місяці, а потім минеться.

Я стояв стовпом, чужий, виключений, забутий. Зненацька всі три жінки дружно засміялися.

— Нічого дивного, що ви так прагнули почути слово від нього. А він дізнався перед від’їздом?

— Та я й сама тоді не підозрювала. А тепер хотіла б довго про це розповідати, дивлячись йому в обличчя.

— Ви при надії, — дурнувато сказав я. Вони всі обернулися, глянули на мене і знову вибухнули сміхом.

— Але це все ще таємниця, — перестерегла мене Кеттрікен. — Я не хочу поголосу, перш ніж довідається король. І хочу сама йому сказати.

— Звичайно, — запевнив я Кеттрікен, але не сказав їй, що блазень уже знає, причому доволі давно. «Дитина Веріті», — подумав я. Зненацька мене охопило дивне тремтіння. Розгалуження дороги, яке бачив блазень, раптове розширення можливостей. Понад усіма чинниками домінував один: несподіване усунення Регала, ще на ступінь відсунутого від престолу. Ще одне маленьке життя постало між ним і владою, якої він прагне. Як же мало він зважатиме на це життя.

— Звичайно, — цього разу більш пристрасно повторив я. — Цю звістку найкраще зберегти в цілковитій таємниці.

Бо я був певен, що, коли все стане відомим, Кеттрікен загрожуватиме така ж небезпека, як і її чоловікові.

Розділ 23 Погрози

Тієї зими герцогство Бернс повільно руйнувалося у нас на очах, наче скеля, роз’їдена штормовими припливами. Спершу герцог Бронді регулярно висилав звістки Кеттрікен. Кінні посланці в лівреях приносили їх просто від герцога. На початку доставлені ними послання були оптимістичними. За її сприяння відбудовано Феррі. Тамтешні мешканці вислали їй не лише подяку, а ще й скриньку дрібненьких перлинок, які вони дуже цінували. Дивно. Те, що вони цінували понад усе й не зважилися використати для відбудови власного селища, добровільно віддали королеві, яка пожертвувала власні коштовності, аби вони мали притулок. Я сумніваюся, що для когось іншого їхня жертва мала б аж таке значення. Кеттрікен ридала над крихітною скринькою.

Пізніші посланці приносили похмурі звістки. У проміжках між бурями червоні кораблі вдаряли раз за разом. Посланці сповістили Кеттрікен, як вразило герцога Бронді, що член групи Скіллу покинув Червону вежу. Коли королева прямо спитала Серену, чи це справді так, та відповіла, що надто небезпечно було залишати там Вілла, що його Скілл надто цінний, аби ставити його під загрозу червоних кораблів. Мало хто не зрозумів іронії цих слів. З кожним посланцем звістки погіршувалися. Остров’яни заклали передові укріплення на острові Бешам та острові Гука. Герцог Бронді зібрав рибальські кораблі та воїнів і сміливо атакував їх, але виявив, що червоні кораблі надто сильно там укоренилися. Кораблі та воїни загинули, а Бернс похмуро повідомив, що коштів на наступну експедицію немає. У цю мить Кеттрікен передано було смарагди Веріті. Вона вислала їх, не вагаючись жодної хвилини. Якщо вони й принесли якусь користь, ми про це не довідалися. Насправді навіть не знали, чи хтось їх отримав. Звістки з Бернсу все рідшали, і невдовзі стало очевидним, що багато відправлених ними послань до нас не дійшли. Зв’язок із Бронді цілковито урвався. Після того як двоє висланих Кеттрікен посланців так і не повернулися до Оленячого замку, королева вирішила більше не ризикувати життями людей. Відколи пірати зайняли острови Гука та Бешам, вони почали терзати селища в глибині суходолу, уникаючи найближчої околиці Оленячого замку, але завдаючи зухвалих ударів на південь і північ від нього. Регал зоставався цілковито байдужим до всіх цих нападів. Запевняв, наче береже сили й засоби, доки не повернеться Веріті зі Старійшинами та раз і назавжди не віджене піратів. Але веселощі й розваги в Оленячому замку ставали дедалі бучнішими й частішими, а його дарунки Внутрішнім герцогам і шляхті — усе щедрішими.

Уже пополудні Барріч повернувся до своєї кімнати. Я хотів, щоб він зостався там, де я міг би його доглянути, але він висміяв мій намір. Лейсі сама, власною персоною, простежила, щоб кімнату було приготовано, а Барріч чимало з цього приводу нарікав. Хоча все, що зроблено під її орудою, — це розпалено в каміні, принесено свіжої води, провітрено і збито постіль, а підлогу підметено й посипано очеретом. Посеред столу горіла одна зі свічок Моллі, заповнюючи затхлу кімнату свіжим сосновим запахом. Але Барріч бурмотів, що не почувається тут, як у власній кімнаті. Я залишив його там, у ліжку, добре підпертого подушками і з пляшкою бренді під рукою.

Я аж надто добре розумів його потребу в пляшці. Коли допомагав йому перейти через стайню та піднятися на його горище, ми проминали одну порожню загородку за одною. Бракувало не лише коней — зникли найкращі мисливські пси. Я не міг наважитися заглянути до пташиних кліток, бо був певний, що вони теж виявляться сплюндрованими. Гендз ішов поруч з нами, мовчазний, але болісно вражений. Його зусилля годі було не помітити. Самі стайні були бездоганними, уцілілих коней начищено так, що аж блищали. Навіть порожні стійла вишурувано до білизни´. Але порожня комора, хай яка чиста, не втішить голодної людини. Я розумів, що стайні були для Барріча домом і скарбницею. Він повернувся, щоб застати те й те спорожнілим.

Залишивши Барріча, я пішов униз, до кошар і загорож. Тут зимувала найкраща породиста худоба. Я побачив там таке ж спустошення, як і у стайнях. Призові бики зникли. З чорнорунних каракулевих овець, які колись ущерть заповнювали одну кошару, залишилося всього шість самиць і один баран-недоросток. Я не знав достеменно, які інші стада там були, але надто багато кошар і стійл виявилися порожніми, хоча о цій порі року вони зазвичай були повними.

Покинувши кошари, я перейшов до комор і стодол. Біля однієї якісь люди вантажили на віз мішки зерна. Поблизу стояли ще два вози, уже навантажені. Я трохи постояв, придивляючись до їхньої роботи, а тоді, коли віз було вже доволі високо закладено і важко було викладати нові мішки, запропонував свою допомогу. Вони з готовністю прийняли мою пропозицію, а при роботі ми порозмовляли. Коли працю було закінчено, я весело помахав їм на прощання і поволі рушив назад до Твердині, міркуючи, чому цілу стодолу із зерном пакують на баржу й висилають угору річкою, до Турлейка.

Перш ніж повернутися до себе, я вирішив перевірити, як там Барріч. Піднявся сходами до його кімнати і з тривогою побачив, що двері прочинено. Побоюючись якогось підступу, я різко штовхнув їх, перелякавши Моллі, що саме розставляла тарілки на столику біля Баррічевого крісла. Це видовище мене вразило. Я вирячився на неї. Повернувшись до Барріча, виявив, що він за мною стежить.

— Я думав, що ти сам, — незграбно сказав я.

Барріч по-совиному на мене глянув. Він уже розпочав змагання з пляшкою бренді.

— Я теж думав, що буду, — похмуро сказав він. Як завжди, тримався ніби й не п’яний, але Моллі годі було ошукати. Її губи стислися в тонку лінію. Вона й далі робила свою справу, цілковито ігноруючи мене. Натомість розмовляла з Баррічем.

— Я вам довго не заважатиму. Леді Пейшенс послала мене перевірити, чи є у вас гаряча страва, бо вранці ви мало з’їли. Піду, тільки-но розставлю їжу.

— Й візьміть із собою мою подяку, — додав Барріч. Його очі переходили від мене до Моллі, йому явно було незручно, і він відчував, що вона ним невдоволена. Намагався попросити пробачення:

— Я мав тяжку подорож, пані господине, а рана завдає мені болю. Сподіваюся, що не образив вас.

— Я тут не господиня, щоб ображатися на вас, хай що б ви робили, сер, — відповіла вона і виклала всю принесену з собою їжу.

— Я ще щось можу для вас зробити? — спитала вона. В її голосі була чемність, нічого більше. На мене вона зовсім не дивилася.

— Можете прийняти мою подяку. Не лише за їжу, а й за свічки, що освіжили мою кімнату. Наскільки розумію, це ваш витвір.

Я побачив, що вона трохи відтанула.

— Леді Пейшенс попросила мене принести їх сюди. Я була щаслива з того, що могла їй послужити.

— Розумію. — Наступна промовлена ним фраза коштувала йому більших зусиль. — Тоді прошу передати мою вдячність також і їй. І я певен, що й Лейсі.

— Передам. То більше вам нічого не потрібно? Я маю зробити дещо для леді Пейшенс у Баккіпі. Вона сказала, що коли вам щось потрібне в місті, то щоб я це принесла.

— Нічого. Але з її боку мило було про це подумати. Дякую.

— Щасливо вам, сер.

І Моллі, з порожнім кошиком на передпліччі, промарширувала повз мене, наче повз порожнє місце.

Ми з Баррічем зосталися сам на сам. Я глянув услід Моллі, а тоді спробував викинути її зі своїх думок.

— Це не тільки конюшні, — сказав я й коротко описав те, що побачив у кошарах і стодолах.

— Я міг би тобі дещо про це розказати, — жорстко сказав він. Глянув на принесену Моллі їжу, а тоді налив собі ще бренді. — Коли ми спускалися вниз Оленячою річкою, доходили до нас поголоси та чутки. Дехто казав, що Регал продає худобу та збіжжя, щоб профінансувати оборону узбережжя. Інші, — що він висилає племінну худобу в глибину суходолу, на безпечні пасовища Тілту.

Барріч випив своє бренді.

— Немає найкращих коней. Я помітив це з першого погляду, тільки-но повернувся. За десять років я міг би відтворити табун такої ж якості, як ми мали досі. Та сумніваюся, щоб до цього дійшло.

Він знову налив.

— Працю всього мого життя змарновано, Фітце. Людині хочеться думати, що десь зостається її слід на світі. Коні, яких я тут зібрав, кровні лінії, які я виводив, — тепер зникли, розпорошилися по всьому королівству. Ох, не те, щоб вони не поправили породи, хай де б опинилися. Але я ніколи не побачу, що б трапилося, якби мені дозволено продовжувати. Стеді, без сумніву, критиме цибатих тілтських кобил. А коли Ембер приведе чергове лоша, той, хто його прийматиме, вважатиме, що це звичайний кінь. А я чекав саме того лошати шість поколінь. Заберуть найкращого бігового рисака, якого будь-коли вирощено, і впряжуть його до плуга.

До цього нічого було додати. Я боявся, що все це правда.

— З’їж щось, — запропонував я. — Як зараз твоя нога?

Він відкинув покривало й неуважно її оглянув.

— Принаймні все ще на місці. Думаю, я мушу бути за це вдячним. І їй краще, ніж сьогодні вранці. Заманиха витягла інфекцію. Та жінка геть куроголова, але на травах досі знається.

Мені не треба було питати, про яку жінку йдеться.

— Ти їстимеш? — підігнав я його.

Він відставив склянку і взявся за ложку. Скуштував суп, який принесла Моллі, неохоче кивнув на знак схвалення.

— Отож, — зауважив він у перерві між ковтками, — це була дівчина Моллі.

Я кивнув.

— Сьогодні вона з тобою повелася трохи холодно.

— Трохи, — сухо погодився я.

Барріч вищирився.

— Ти щось так само дратівливий, як і вона. Здогадуюсь, що Пейшенс не надто прихильно їй мене описала.

— Вона не любить пияків, — відверто сказав я йому. — Її батько допився до смерті. Але, перш ніж довів цю справу до кінця, роками отруював їй життя. Бив її, коли була малою. Гриз і лаяв, коли вона стала завеликою для биття.

— Ох, — Барріч старанно наповнив склянку. — Прикро це чути.

— Їй було прикро жити.

Він прямо на мене глянув.

— Фітце, не я це зробив. І коли вона була тут, то не був з нею неввічливим. Я навіть не п’яний. Ще ні. Тож перестань мене осуджувати, а краще розкажи, що за моєї відсутності діялося в Оленячому замку.

Отож я встав і відзвітував Баррічу, наче він мав би право цього вимагати. Думаю, у певному сенсі так і було. Доки я говорив, він їв. Коли ж я закінчив, він налив собі ще бренді й відкинувся на спинку крісла, тримаючи його. Крутнув склянкою, глянув на неї, а потім на мене.

— А Кеттрікен при надії, але ні король, ні Регал ще цього не знають.

— Я думав, що ти спав.

— Я й спав. Майже був певен, що ця розмова мені наснилася. Добре.

Він випив бренді. Сів, скинув з ноги покривало. Я дивився, як він згинає і розгинає коліно, аж доки рана не почала відкриватися. Від цього видовища я скривився, але Барріч лише замислено дивився. Налив ще бренді, випив. Пляшка наполовину спорожніла.

— Отож. Якщо я хочу, щоб це закрилося, мушу накласти лубки.

Глянув на мене.

— Ти знаєш, що мені потрібно. Принесеш?

— Я думаю, що кілька днів краще її не чіпати. Дай їй змогу відпочити. Коли лежатимеш у ліжку, лубки тобі не знадобляться.

Він довго на мене дивився.

— Хто стереже двері Кеттрікен?

— Я думаю, що… Я певен, що вона має жінок, які сплять у зовнішній кімнаті її апартаментів.

— Ти знаєш, що він спробує вбити її та ненароджену дитину, тільки-но довідається.

— Це досі таємниця. Якщо ти почнеш стерегти її двері, усі дізнаються.

— Я налічив уже п’ятьох, які знають. Це не таємниця, Фітце.

— Шість, — пригнічено зізнався я. — Блазень здогадався вже кілька днів тому.

— Ох! — я із задоволенням помітив, що Барріч був враженим. — Ну що ж, це принаймні той єдиний язик, що не теліпатиметься. Попри це, сам бачиш, недовго цій таємниці бути таємницею. Поголос піде ще до кінця дня, згадаєш мої слова. Цієї ночі я стерегтиму її двері.

— І це мусиш бути ти? Ти не міг би відпочити, а я…

— Людина може померти, зазнавши поразки, Фітце. Ти це знаєш? Я колись казав був тобі, що бій не закінчений, доки ти не переміг. Це, — він з огидою вказав на свою ногу, — це не буде для мене виправданням, щоб здатися. Досить мені ганьби через те, що мій принц пішов далі без мене. Я не підведу його тут. Крім того, — він змусив себе до кривої посмішки, — тепер у стайнях надто мало занять для мене і для Гендза. І моє серце від них відвернулося. Тепер. Ти йдеш по лубки?

Я пішов, приніс їх йому й допоміг накласти на рану мазь, перш ніж ми добре її забинтували й наклали лубки. Він розрізав холошу старих штанів і натяг їх поверх лубків, а я допоміг йому спуститися сходами. Потім, попри свої слова, він пішов до стійла Рудді, щоб перевірити, чи рану коня очищено й оброблено. Я покинув його там і повернувся до Твердині. Хотів порозмовляти з Кеттрікен та сповістити їй, що цієї ночі її двері вартуватиме чоловік і чому.

Я постукав у двері її кімнати, і Розмері мене впустила. Королева, як зазвичай, була там, а з нею її вибрані дами. Більшість із них працювали з вишивками чи маленькими кроснами, і всі вели при цьому розмову. Сама королева розчинила вікно у погожий зимовий день і, насупившись, дивилася на спокійне море. Вона нагадувала мені Веріті, коли той скіллив, і здогадуюся, що її мучили ті самі побоювання. Я провів її погляд своїм і, так само, як і вона, міркував, куди сьогодні вдарять червоні кораблі та що відбувається в Бернсі. Марно міркувати. Офіційно з Бернсу не приходило жодної звістки. Поголос запевняв, що узбережжя там червоне від крові.

— Розмері, я хотів би тихенько поговорити з Її Величністю.

Розмері серйозно кивнула й підійшла до своєї королеви, присівши у реверансі. За мить королева підняла очі й кивком і жестом запросила мене приєднатися до неї при вікні. Я тихо її привітав і з усмішкою вказав на воду, наче ми розмовляли про гарну погоду. Але пошепки сказав їй:

— Барріч хоче стерегти ваші двері, почавши з цієї ночі. Він боїться, що, коли інші довідаються про вашу вагітність, вашому життю загрожуватиме небезпека.

Інша жінка могла б збліднути чи принаймні здавалася б здивованою. Кеттрікен натомість торкнулася дуже спідручного ножа, якого завжди носила поруч із в’язкою ключів.

— Я майже хотіла б прямого нападу.

Вона замислилася.

— Думаю, що це розумно. Чим нам зашкодить те, що вони знатимуть про наші підозри? Ні, про нашу певність. Чому я мушу бути обережною й тактовною? Барріч дістав уже їхнє привітання — стрілу в ногу. — Гіркота в її голосі та прихований під цією гіркотою гнів мене вразили. — Барріч може прийняти сторожовий пост і мою подяку разом з ним. Я могла б вибрати когось сильнішого, але не мала б до нього такої довіри, яку маю до Барріча. Чи його поранена нога дасть йому змогу виконати цей обов’язок?

— Не думаю, щоб його гордість дозволила це комусь іншому.

— Тоді гаразд. — Вона помовчала. — Я поставлю там для нього крісло.

— Сумніваюся, щоб він із нього скористався.

Вона зітхнула.

— Ми всі маємо власні способи приносити жертви. Хай там як, воно там стоятиме.

Я погодився, схиливши голову, а вона відпустила мене. Повернувся до своєї кімнати, збираючись прибрати й покласти на місце все, витягнене для Барріча. Але, тихо йдучи коридором, я зі здивуванням помітив, що двері моєї кімнати повільно відчиняються. Беззвучно підійшов до інших дверей і припав до одвірка. За мить із моєї кімнати вийшли Джастін і Серена. Я ступив крок їм назустріч.

— Далі шукаєте місця для побачень? — їдко спитав я.

Вони обоє застигли. Джастін відступив назад, майже сховавшись за Серену. Серена зиркнула на нього, а тоді твердо стала переді мною.

— Ми не зобов’язані відповідати на жодне твоє питання.

— Навіть на те, що ви робили в моїй кімнаті? Ви знайшли там щось цікаве?

Джастін тяжко дихав, наче щойно біг наввипередки. Я навмисне глянув йому в очі. Він занімів. Я посміхнувся йому.

— Ми взагалі не зобов’язані з тобою розмовляти, — проголосила Серена. — І знаємо, хто ти. Ходімо, Джастіне.

— Ви знаєте, хто я? Цікаво. Будь певна, я теж знаю, хто ви. І не тільки я.

— Звіролюд! — просичав Джастін. — Ти погруз у болоті найогиднішої з магій. Думав, що ми цього не помітимо? Не дивно, що Гален визнав тебе за неспроможного до Скіллу!

Його стріла влучила в ціль і затремтіла у найпотаємнішому з моїх страхів. Я намагався не показати їм цього.

— Я вірний королю Шрюдові.

Обличчя зібране, погляд спокійний. Я сказав їм більше, ніж цю фразу. Не словами. Але я зміряв їх очима згори донизу, порівняв із тим, чим вони мали бути, і виявив їхній брак. Помітивши, як Джастін і Серена переступають з ноги на ногу, як швидко перезираються, вирішив, що вони усвідомлюють свою зраду, бо звітували Регалові, знаючи, що мусять звітувати королю. Не обманювалися щодо себе: вони розуміли. Можливо, Гален вкарбував відданість Регалові у їхні мізки, можливо, вони не могли навіть подумки постати проти нього. Але якась їхня частка досі знала, що король — це Шрюд і що вони зламали вірність королю, якому присягали. Я сховав цю крихту знання, цю тріщину, у яку певного дня можна буде вбити клин.

Я ступив крок уперед і радісно спостерігав, як Серена, скулившись, відсахується від мене, а Джастін скоцюрбився між нею і стіною. Але не зробив жодного загрозливого руху. Повернувся до них спиною й відчинив двері. Входячи в кімнату, я відчув підступний пучок намацування Скіллом на краю своєї свідомості. Інстинктивно заблокувався, як навчив мене Веріті.

— Тримайте свої думки при собі, — застеріг я їх, не удостоївши бодай тим, щоб озирнутися до них. І зачинив двері.

Якусь мить я стояв, віддихуючись. Спокійно. Спокійно. Я не послабив оборони свідомості. Тоді тихо, ретельно зайнявся замком. Засунувши двері, обережно обійшов кімнату. Чейд сказав мені колись, що таємні вбивці завжди мусять вважати тих, інших, умілішими за себе. Це єдиний спосіб вижити і зберегти пильність. Отож я не торкнувся нічого, що могло бути покрите отрутою. Натомість став посеред кімнати, заплющив очі і спробував достеменно згадати, який вигляд вона мала, коли я востаннє її залишив. Тоді розплющив очі й почав шукати змін.

Невеличка таця із зіллям стояла на віку одежної скрині посередині. А я зоставив її скраю, щоб Барріч міг дотягтися. Тож вони перерили скриню. Гобелен із королем Вайздомом, який уже кілька місяців як трохи перекривився, тепер висів рівно. Це все, що я помітив. Це мене заінтригувало. Я гадки не мав, чого вони шукали. З того, що рилися в одежній скрині, випливало б, що той предмет достатньо малий, аби там поміститися. Але навіщо піднімати гобелен і заглядати за нього? Я стояв нерухомо, хвилину поміркувавши. Вони не шукали навмання. Я не був певний, що вони сподівалися знайти. Але здогадувався, що їм звелено шукати таємний перехід у моїй кімнаті. Це б означало, що Регалові було недостатньо вбивства леді Тайм. Його підозри були сильнішими, ніж Чейд дав мені змогу здогадатися. Я був майже вдячний за те, що так і не знайшов, як відкривається вхід до Чейдових кімнат. Це додало мені певності в надійності їхньої таємниці.

Я перевірив кожен предмет у своїй кімнаті, перш ніж узяти його в руки. Подбав, щоб кожна дрібка їжі, що зосталася на тацях куховарки, потрапила туди, де ніхто й ніщо не зможе її скуштувати. Вилив воду з відер, так само, як і з глека. Перевірив дрова і свічки, чи нема там порошку або смоли, оглянув постіль і з жалем викинув увесь свій запас цілющих трав. Я не міг ризикувати. Не помітив, щоб якась річ з моєї кімнати зникла або ж додано якусь нову. Трохи пізніше я сів на ліжко, почуваючись виснаженим і роздратованим. Вирішив, що мушу бути пильнішим. Нагадав пригоду блазня й обміркував це. Не хотів би, зайшовши наступного разу до своєї кімнати, опинитися з мішком на голові та зазнати побоїв.

Кімната раптом здалася мені в’язницею, пасткою, до якої мушу повертатися щодня. Я покинув її, не морочачи собі голови замиканням. Замки не здадуться ні на що. Хай бачать, що я не боюся їхнього вторгнення. Навіть якщо й боюся.

Надворі було лагідне, ясне надвечір’я. Несподівано гарна погода непокоїла мене, хоча я й тішився прогулянкою у внутрішньому дворі Твердині. Вирішив спуститися до міста, відвідати «Раріска» і моїх товаришів, щоб, можливо, піти з ними в таверну на пиво. Минуло надто багато часу, відколи я гуляв містом і слухав міські плітки. Було б полегшенням визволитися з інтриг Оленячого замку.

Я саме виходив з воріт, коли молодий гвардієць перегородив мені дорогу.

— Стояти! — скомандував він мені, а затим, упізнавши, додав: — Прошу, сер.

Я слухняно зупинився.

— Так?

Він прокашлявся, а тоді зненацька почервонів аж по волосся. Глибоко зітхнув і потім замовк.

— Тобі щось від мене потрібно? — спитав я.

— Прошу трохи почекати, сер, — витиснув із себе хлопець.

Хлопчина знову зник у вартівні, а за мить з’явилася старший офіцер варти. Вона серйозно глянула на мене, вдихнула, наче хотіла зібратися на силі, а затим тихо сказала:

— Вам заборонено покидати Твердиню.

— Що? — Я не міг повірити власним вухам.

Вона стала струнко. Коли заговорила, її голос був рішучішим.

— Вам заборонено покидати Твердиню.

Мене охопила хвиля гніву. Я стримав його.

— З чийого наказу?

Вона твердо стояла переді мною.

— Мені віддає накази капітан варти, сер. Це все, що я знаю.

Я змусив свій голос до чемності.

— Я хотів би з ним порозмовляти.

— Його немає у вартівні. Сер.

— Розумію.

Хоча насправді не розумів. Я не міг не помітити, як кільця стискаються довкола мене, але не міг збагнути, чому саме тепер. Іншим очевидним питанням, яке само насувалося, було «чому ні?» Через Шрюдову слабість моїм захисником став Веріті. Та він був далеко. Я міг звернутися до Кеттрікен, але лише тоді, якщо хотів довести до її відкритого конфлікту з Регалом. Я цього не хотів. Чейд, як завжди, був тіньовою силою. Це все швидко пробігло крізь мою свідомість. Я відійшов від брами, аж тут почув своє ім’я. Обернувся.

Схилом узгір’я з міста піднімалася Моллі. Не піднімалася — бігла, а її синя сукня служниці тріпотіла їй довкола ніг. Бігла тяжко, нерівно, тоді як зазвичай ходила дуже граціозно. Була виснажена чи близька до цього.

— Фітце! — крикнула вона знову, а в її голосі чутно було страх.

Я рушив до неї, однак вартівниця знову перегородила мені дорогу. На її обличчі був страх, але й рішучість.

— Я не можу дозволити вам вийти з воріт. Мені так наказано.

Я мав охоту скинути її з дороги, але стримав свою злість. Змагання з нею не допомогло б Моллі.

— То ти йди до неї, хай тобі біс! Не бачиш, що з жінкою щось сталося?

Вона стала нерухомо, міряючись зі мною поглядом.

— Майлзе! — гукнула, а хлопець вискочив. — Йди і глянь, що з тією жінкою. Вже!

Хлопець помчав, як стріла. Я стояв лицем в лице з непохитною вартівницею і через її плече безпорадно спостерігав, як Майлз біжить до Моллі. Добігши, обхопив її рукою, а на другу руку закинув її кошик. Спершись на нього, задихаючись і майже плачучи, Моллі підійшла до воріт. Здавалося, минула вічність, перш ніж вона минула ворота і впала мені в обійми.

— Фітце, ой, Фітце, — хлипала вона.

— Ходи, — сказав я їй. Відвернувшись від вартових, відвів її од воріт. Я знав, що це мудрий вчинок, що це розсудливий вчинок, але почувався через це зганьбленим і приниженим.

— Чого ти… не підійшов до мене? — задихалася Моллі.

— Варта мене не пустила. Їм наказано не випускати мене з Оленячого замку, — тихо сказав я. Відчував, як вона тремтить, спершись на мене. Я завів її за ріг вартівні, так, щоб гвардійці при воротах не могли на нас витріщатися, і тримав в обіймах, доки вона не заспокоїлася. — Що таке? Що сталося?

Я відкинув волосся, що спадало їй на обличчя. За кілька хвилин вона затихла в моїх обіймах. Дихала рівно, але все ще дрижала.

— Я пішла до міста. Леді Пейшенс відпустила мене до вечора. Мені потрібні були кілька речей… для моїх свічок.

Коли вона це говорила, її тремтіння послабшало. Я підняв їй підборіддя, і вона змогла глянути мені в очі.

— І потім?

— Я… поверталася. Йшла стрімким схилом, саме за містом. Знаєш, де ростуть вільхи?

Я кивнув, бо знав це місце.

— Я почула, як під’їжджають коні. Швидко. Тож зійшла з дороги, щоб їх пропустити. — Вона знову почала тремтіти. — Я йшла далі, думала, що вони мене проминуть. Але вони раптом опинилися відразу за мною, а коли я оглянулася, їхали на мене. Не дорогою, а на мене. Я відскочила в кущі, а вони далі їхали просто на мене. Я відвернулася й побігла, але вони далі гналися… — Її голос ставав усе вищим.

— Цссс. Почекай трішки. Заспокойся. Подумай. Скільки їх було? Ти їх знаєш?

Вона дико похитала головою.

— Двоє. Я не могла побачити їхніх облич. Тікала, а вони мали на собі щось наче шоломи, що закривали їм очі та носи. Вони гналися за мною. Знаєш, там стрімко й чагарник. Я намагалася втекти, але вони просто їхали за мною верхи крізь чагарник. Гнали мене, як пси овечу отару. Я бігла й бігла, але не могла від них утекти. А тоді впала, перечепилася ногою об колоду і впала. І вони зіскочили з коней. Один притис мене до землі, а другий вхопив мого кошика. Викинув звідти все, наче чогось шукав, але вони тільки сміялися й сміялися. Я думала…

Тепер моє серце калатало так само, як у Моллі.

— Вони тебе скривдили? — люто спитав я.

Вона зупинилася, наче не могла вирішити, а тоді різко похитала головою.

— Не так, як ти боїшся. Він лише… тримав мене. І реготав. А другий сказав… він сказав, що я дурна, раз дозволяю бастардові себе використовувати. Вони сказали…

Моллі знову на мить замовкла. Хай що б вони сказали, назвали її достатньо огидно, щоб вона не могла цього мені повторити. Мене різало мечем, що їй завдали такого болю, яким вона навіть не могла поділитися.

— Вони мене попередили, — продовжила вона нарешті. — Сказали: тримайся подалі від бастарда. Не роби за нього його брудної роботи. Вони сказали… щось таке, чого я не зрозуміла, про звістки, шпигунів і зрадників. Сказали: усі знатимуть, що я бастардова шльондра.

Вона намагалася просто вимовити це слово, але воно із силою злетіло їй з уст, змусивши мене здригнутися.

— Тоді сказали… буду повішена… якщо не послухаюся. Бо той, хто залагоджує справи зрадника, і сам зрадник.

Її голос дивно заспокоївся.

— Тоді плюнули на мене. І залишили. Я чула, як вони від’їжджають, але довго боялася встати. Ніколи ще так не боялася.

Глянула на мене, а її очі були як відкриті рани.

— Навіть мій батько ніколи так мене не лякав.

Я притис її до себе.

— Це все моя провина.

Я навіть не знав, що промовив це вголос, аж доки вона не відсахнулася від мене, здивовано глянувши.

— Твоя провина? Ти зробив щось погане?

— Ні. Я не зрадник. Але я бастард. І я дозволив цьому вилитися на тебе. Усе, від чого мене застерігала Пейшенс, усе, про що Ч… інші попереджали, — це все правда. Я вплутав тебе в це.

— Що відбувається? — тихо спитала вона, широко розплющивши очі. — Ти казав… варта не випускає тебе за ворота. Ти не можеш покинути Оленячий замок? Чому?

— Точно не знаю. Я багатьох речей не розумію. Але одне знаю: мушу тебе захистити. А це означає, що тим часом маю триматися подалі від тебе. А ти від мене. Ти розумієш?

В її очах з’явився блиск гніву.

— Я розумію, що ти залишаєш мене саму з цим усім!

— Ні. Це не так. Ми мусимо зробити все, аби вони повірили, що налякали тебе, що ти їм підкорилася. Тоді ти будеш у безпеці. Вони не матимуть причини знову тебе переслідувати.

— Вони мене й налякали, бевзю ти! — просичала вона до мене. — Я одне розумію. Якщо хтось знає, наскільки ти його боїшся, то ніколи не матимеш від нього спокою. Коли зараз їм підкорюся, вони знову і знову ганятимуться за мною, щоб наказати мені робити інші речі, щоб перевірити, наскільки я налякана й наскільки слухняна.

Це були шрами, зоставлені в її житті батьком. Шрами, що були різновидом сили, але також і вразливими місцями.

— Тепер не час протистояти їм, — прошепотів я. Дивився їй за плече, щомиті остерігаючись, чи хтось із варти не прийде перевірити, куди ми зникли.

— Ходи, — сказав я і повів її глибше у лабіринт комор та складів. Вона мовчки йшла кілька хвилин поруч зі мною, а тоді різко висмикнула свою руку з моєї.

— Настав час їм протистояти, — заявила вона. — Коли почнеш це відкладати, то ніколи не зробиш. Чого б це не мав бути час?

— Бо я не хочу тебе в це втягувати. Не хочу завдати тобі шкоди. Не хочу, щоб люди називали тебе бастардовою шльондрою.

Ці останні слова я насилу із себе вичавив.

Моллі здійняла голову вгору.

— Я не зробила нічого, за що мала б соромитися, — рівним голосом промовила вона. — А ти?

— Ні. Але…

— Але. Твоє улюблене слово, — сказала вона з гіркотою. Відійшла від мене.

— Моллі! — Я стрибнув слідом і вхопив її плечі.

Вона обернулася і вдарила мене. Не дала ляпаса. З усіх сил садонула в губи, аж я відкинувся назад, а мій рот наповнився кров’ю. Стояла у викличній позі, виблискуючи очима та провокуючи мене ще раз її торкнутися. Я не зробив цього.

— Я ж не казав, що не боротимуся з ними. Тільки що не хочу тебе в це вплутувати. Дай мені шанс битися саме так, — сказав я.

По моєму підборідді стікала кров. Я дозволив їй це побачити.

— Повір, що настане час, коли я знайду їх і відплачу. Моїм способом. А зараз розкажи мені про тих людей. Як були одягнені, як їхали верхи. Яких коней мали? Говорили як тутешні чи як люди з Внутрішніх герцогств? Мали бороди? Ти могла б назвати колір їхнього волосся, їхніх очей?

Я бачив, як вона намагається згадати, як її свідомість сахається від тих згадок.

— Каштанові, — сказала вона нарешті. — Каштанові коні з чорними гривами і хвостами. Люди говорили, як і всі інші. Один мав темну бороду. Я думаю… Тяжко щось роздивитися, коли лежиш обличчям у багнюці.

— Добре. Це добре, — сказав я їй, хоча нічого корисного від неї не почув. Вона опустила очі, уникаючи погляду на кров на моєму обличчі.

— Моллі, — сказав їй тихіше. — Я не приходитиму… до твоєї кімнати. Якийсь час. Бо…

— Бо ти боїшся.

— Так! — прошепотів я. — Так, боюся. Боюся, що тебе скривдять, боюся, що тебе вб’ють. Щоб вразити мене. Не поставлю тебе під загрозу, приходячи до твоєї кімнати.

Вона стояла нерухомо. Я не міг сказати, слухає вона мене чи ні. Схрестила руки, охопила себе ними…

— Я надто тебе люблю, щоб це побачити.

У моїх власних вухах ці слова прозвучали жалюгідно.

Вона відвернулася й пішла від мене. Далі обіймала себе руками, наче щоб не розлетітися на друзки. Мала вигляд дуже самотньої, змоклі спідниці заважали йти, горда голова опущена.

— Моллі Червоні-Спідниці, — прошепотів я їй услід, але не міг уже розпізнати в ній Моллі. Лише те, що я з нею зробив.

Розділ 24 Затишна бухта

Рябий чоловік — це для народу Шести герцогств легендарний віщун катастроф. Побачивши, як він іде дорогою, слід знати, що невдовзі настануть хвороби та моровиці. Кажуть, що, коли він привидиться уві сні, це на швидку смерть. Часто легенди розповідають, що він з’являється тим, хто заслуговує кари, але інколи, особливо у лялькових виставах, його показують як певний знак настання катастрофи. Маріонетка Рябого чоловіка, що погойдується, підвішена, ззаду сцени, попереджає усіх глядачів про трагедію, свідками якої вони невдовзі стануть.

Зимові дні тяглися болісно довго. Я постійно чекав, що щось трапиться. Ніколи не входив до кімнати, спершу її не оглянувши, не торкався жодної їжі, якщо не бачив, як її готували, пив лише ту воду, яку сам витяг із криниці. Погано спав. Постійна напруженість проявлялася у мені на різний лад. Я дратувався, коли хтось час від часу намагався зі мною порозмовляти, був похмурим, коли заглядав до Барріча, мовчазним із королевою. Чейд — єдиний, хто міг зняти з мене тягар, мене не кликав. Я був жалісно самотнім. Не смів піти до Моллі. Скоротив свої відвідини в Барріча, як тільки можна було, побоюючись, щоб не звалити на нього свої клопоти. Я не міг відкрито покинути Оленячий замок, аби провести час із Нічнооким, і боявся вийти нашим таємним шляхом, щоб ніхто цього не помітив. Чекав і пильнував, але те, що нічого не відбувалося, стало витонченими тортурами, катуючи напруженням.

Тепер я щодня відвідував короля Шрюда. Бачив, як він зсихається у мене на очах, як блазень із кожним днем стає все похмурішим, а його гумор усе чорнішим. Я тужив за дикою зимовою погодою, що пасувала б до мого настрою, але небо далі сяяло блакиттю, а вітри заспокоїлися. Вечори в Оленячому замку були гучними й веселими. Тривали маскарадні бали, прикликано менестрелів, які мали змагатися за товсті гаманці. Внутріземські герцоги та нобілі добре їли за Регаловим столом і добре пили з ним аж до пізньої ночі.

— Як кліщі на півмертвому собаці, — люто сказав я колись Баррічу, змінюючи перев’язку йому на нозі. Він сказав саме, що без жодних зусиль тримає нічну варту при дверях Кеттрікен, бо галас гулянки й так не дає заснути.

— А хто помирає? — спитав він.

— Ми всі. Всі щодня потроху помираємо. Ніхто ще тобі цього не сказав? Зате твоя нога напрочуд добре гоїться, якщо взяти до уваги все, що ти з нею зробив.

Він глянув на свою оголену ногу й обережно її зігнув. Тканина нерівномірно натяглася, але витримала.

— Може, рана й закрилася, але не чую, щоб усередині загоїлася, — зауважив він. Це не було скаргою. Він підняв склянку з бренді й осушив її. Я дивився на це, примруживши очі. Тепер його дні минали за усталеним взірцем. Зранку, покинувши двері Кеттрікен, він ішов на кухню та їв. Тоді повертався до своєї кімнати та пив. Затим з’являвся я і допомагав йому змінити перев’язку на нозі. Потім він знову пив, аж доки не наставав його час спати і прокинутися ввечері, саме враз, щоб поїсти, а тоді стерегти двері Кеттрікен. У стайнях не робив уже нічого. Віддав їх Гендзові, а той відверто мав роботу за незаслужену кару.

Майже щодня Пейшенс посилала Моллі прибрати в кімнаті Барріча. Я небагато знав про ці відвідини, крім того, що вони відбувалися і що Барріч, як не дивно, їх терпів. Я мав до них змішані почуття. Хай скільки Барріч пив, він завжди був ґречним із жінками, проте ряд порожніх пляшок з-під бренді не міг не нагадувати Моллі про її батька. А все-таки я хотів, щоб вони познайомилися ближче. Одного дня сказав Баррічу, що Моллі погрожували через її зв’язок зі мною.

— Зв’язок? — різко спитав він.

— Дехто знає, що вона мені небайдужа, — обережно сказав я.

— Чоловіки не перекладають свої проблеми на жінок, до яких вони небайдужі, — суворо сказав він мені.

Я нічого не міг відповісти. Натомість виклав йому ті кілька подробиць, які Моллі запам’ятала про напасників, але вони нічого йому не сказали. Він певний час вдивлявся у стіни кімнати, затим підняв свою склянку й вихилив її. Спокійно заговорив:

— Я скажу їй, що ти за неї тривожишся. Скажу, що коли вона боїться небезпеки, то нехай приходить до мене. Я маю більше змоги впоратися з цим. — Він звів погляд і зазирнув мені в очі. — Скажу їй, що ти робиш розумно, тримаючись від неї здалеку, з огляду на неї.

Наливши ще раз, тихо додав, втупившись у стіл:

— Пейшенс мала рацію. Добре вчинила, пославши її до мене.

Я зблід, намагаючись збагнути значення цього твердження. Мені вперше вистачило глузду промовчати. Він випив бренді, а тоді глянув на пляшку. Поволі підсунув її столом до мене.

— Постав її назад на полицю, добре? — сказав він.

З Оленячого замку далі викачувано стада тварин і зимові запаси. Дещо продали задешево до Внутрішніх герцогств. Найкращих мисливських і верхових коней вислано баржами вгору річкою, в околицю Турлейка. Регал представляв це як план збереження нашого найкращого племінного табуна, перемістивши його подалі від плюндрувань червоних кораблів. Як переповідав мені Гендз, городяни бурчали, що коли вже король неспроможний утримати свій власний замок, то яка ж тоді надія для них? Коли вгору річкою було вислано вантаж гарних старовинних гобеленів і меблів, пішов тихий поголос, наче невдовзі Провісники зовсім покинуть Оленячий замок, навіть без бою, навіть не чекаючи нападу. У мене було неприємне відчуття, що цей поголос близький до істини.

Я, ув’язнений в Оленячому замку, мав небагато можливостей долучитися до розмов простолюду. Досить мені було зайти до кордегардії, як западала тиша. Відколи мене замкнено у Твердині, пішли різні чутки та здогади. Ожили розмови, які велися про мене того дня, коли я не зумів урятувати маленької дівчинки від перекованих. Мало хто з вартових розмовляв зі мною про щось інше, ніж про погоду, а переважно все зводилося до кількох чемних фраз. Хоча мене й не вважали цілковитим парією, все ж не включали до невимушених розмов і суперечок, які зазвичай переповнювали вартівню. Розмова зі мною віщувала нещастя. Я не зважувався наражати на небезпеку тих чоловіків і жінок, до яких добре ставився.

Мене все ще радісно вітали у стайнях, але я намагався ні з ким надто довго не розмовляти й не підходити надто близько до жодної тварини. У ті дні стаєнні челядники переважно були похмурими. Роботи було негусто, замало, щоб вони мали постійне заняття, отож сварки ставали все частішими. Стаєнні челядники стали для мене головним джерелом відомостей і чуток. І всі ці чутки були невеселими. Перекручені розповіді про наїзди на міста Бернсу, плітки про бійки у тавернах і доках Баккіпа, а ще перелічування людей, які переселялися на південь чи вглиб суходолу, якщо їм дозволяли засоби. Коли й заходила розмова про Веріті та його похід, то неодмінно з глузуванням і зневагою. Надія розвіялася. Подібно до мене, люд Оленячого замку, непевний завтрашнього дня, чекав катастрофи, яка вже підступала до порога.

Настав місяць штормової погоди, а полегшення і радість в Оленячому замку завдали більшої шкоди, ніж попередній період напруження. Під час особливо дикої нічної гулянки загорілася прибережна таверна. Вогонь поширився, і лише дощ, який прийшов на зміну поривчастому вітру, не дав йому перекинутися на склади в доках. Це стало б катастрофою з багатьох точок зору, бо, відколи Регал очистив Оленячий замок від харчів та запасів, городяни не бачили сенсу зберігати те, що ще залишилося. Навіть якщо самі пірати й не прийдуть до Оленячого замку, ще до кінця зими доведеться зменшити порції їжі. Принаймні я в цьому не сумнівався.

Однієї ночі я прокинувся від несподіваної тиші. Затихло виття штормових вітрів і стукіт дощу. Моє серце завмерло. Мене наповнило страшне передчуття, а коли я підвівся назустріч ясному блакитному ранку, цей страх ще зріс. Попри сонячний день, атмосфера у Твердині була гнітючою. Я кілька разів відчув лоскотання Скіллу у своїй свідомості. Це майже доводило мене до шаленства, бо я не знав, чи це Веріті намагався встановити кращий контакт зі мною, чи це пхаються Джастін із Сереною. Надвечірні відвідини короля Шрюда і блазня ще сильніше мене пригнітили. Король, з якого досі зосталися шкіра та кості, сидів і непевно усміхався. Коли я зайшов, він слабко поскіллив до мене і привітався словами:

— Ах, Веріті, мій хлопче. Як твій сьогоднішній урок із мечем?

Решта його розмови була приблизно такою ж змістовною. Майже одразу після мого приходу з’явився Регал. Сів на кріслі з прямою спинкою, схрестив руки на грудях і дивився на мене. Ми з ним не обмінялися жодним словом. Я не міг вирішити, чим була моя мовчазність, — боягузтвом чи самовладанням. Тож втік так швидко, як тільки зміг, незважаючи на докірливі погляди блазня.

Сам блазень мав вигляд не надто кращий за короля. У такого безбарвного створіння, як він, темні кола під очима здавалися намальованими. Його язик був настільки ж нерухомим, як язички його дзвоників. Якщо короля Шрюда не стане, ніхто не захистить блазня від Регала. Я міркував, чи зміг би якось йому допомогти.

«Наче я міг допомогти собі самому», — гірко подумав я.

Того вечора в самотності своєї кімнати я випив більше, ніж слід, ожинового бренді, яке так зневажав Барріч. Знав, що завтра це відпокутую, але мені було байдуже. Тоді вклався в ліжко, слухаючи далекі звуки веселої розваги у Великій залі. Я хотів, щоб тут була Моллі, щоб вона вилаяла мене за пияцтво. Ліжко було надто великим, постіль білою й холодною, як лід. Я заплющив очі й шукав розради в товаристві вовка. Зачинений у Твердині, я почав шукати цього примарного товариства на ніч лише для того, щоб мати ілюзію свободи.

Я прокинувся за мить до того, як Чейд ухопив мене за плече й почав трясти. Добре, що я блискавично його пізнав, бо інакше, я певен, намагався б його вбити.

— Вставай! — хрипко прошепотів він. — Вставай, ти, п’яний бовдуре, ти, ідіоте! Нітбей в облозі. П’ять червоних кораблів. Закладуся, що вони не залишать там каменя на камені, якщо ми запізнимося. Вставай, щоб ти здох!

Я, хитаючись, підвівся, його жахливі слова розвіяли хміль від випитого.

— Що ми можемо зробити? — дурнувато спитав я.

— Скажи королю. Скажи Кеттрікен, скажи Регалові. Напевне, навіть Регал не зможе проігнорувати того, що діється на нашому порозі. Якщо червоні кораблі займуть і утримають Затишну бухту, вони піймають нас у сак. Жоден корабель не вийде з Оленячої бухти. Це навіть Регал зрозуміє. Тепер іди! Марш!

Я натягнув штани та туніку й босоніж побіг до дверей, волосся метлялося мені по обличчі. У дверях я зупинився.

— А звідки я це знаю? Як мені сказати, хто мене попередив?

Чейд роздратовано підстрибнув.

— Чума й холера! Скажи що-небудь! Скажи Шрюдові, що тобі наснився Рябий чоловік, а він побачив те в калюжі води! Це він принаймні мусить зрозуміти! Скажи їм, що це Старійшина прислав тобі новини! Кажи, що хочеш, але змусь їх діяти! І негайно!

— Зрозумів! — Я побіг коридором, скотився сходами й помчав до покоїв короля Шрюда. За мить уже грюкав у королівські двері. На другому кінці коридору Барріч стояв при своєму кріслі біля дверей Кеттрікен. Він глянув на мене, вихопив свого короткого меча і став напоготові, стріляючи очима на всі боки.

— Пірати! — гукнув я до нього крізь коридор, не переймаючись тим, чи хто не підслуховує та як зреагує. — П’ять червоних кораблів у Затишній бухті! Піднімай Її Величність, кажи їй, що негайно потрібна наша допомога!

Барріч відвернувся, нічого не питаючи, стукнув у двері Кеттрікен, і його відразу ж впущено. Мені довелося тяжче. Воллес урешті-решт неохоче відчинив двері, але не рушив з місця, доки я не натякнув йому, що він міг би збігти сходами та сповістити Регала про мої новини. Думаю, що на Воллесове рішення вплинула перспектива драматичного входу й розмови з принцом перед усіма його веселими гостями. Покинув двері без охорони й пішов до маленького передпокою, щоб прибрати належного вигляду.

Королівська спальня була цілковито темною, висів тяжкий запах димку. Я взяв свічку з вітальні, запалив її від слабкого вогню та поспішив досередини. Через темряву ледь не наступив на блазня, що згорнувся клубочком біля короля, наче собача. Я здивовано витріщився. Він не мав ні покривала, ні подушки, а лежав, скулившись, просто на килимку поблизу королівського ложа. Блазень незграбно потягся, прокидаючись, а тоді підняв тривогу.

— Що таке? Що сталося?

— Пірати в Затишній бухті. П’ять червоних кораблів. Я мушу розбудити короля. А що це ти робиш, чого спиш тут? Може, боїшся вже повернутися до власної кімнати?

Він гірко засміявся.

— Радше боюся покинути цю, бо можу не бути впущеним. Минулого разу Воллес зачинився від мене, і мені довелося цілу годину волати і грюкати, перш ніж король усвідомив, що я загубився, й зажадав довідатися, де я. Раніше я входив зі сніданком. Ще раніше…

— Вони намагаються розлучити тебе з королем?

Він кивнув.

— Батогом і пряником. Минулого вечора Регал запропонував мені гаманець із п’ятьма золотими, якби так я зволив вирядитися і зійти вниз, щоб їх розважити. Ох, як же він після твого відходу бідкався, що мене дуже бракує внизу при дворі, і яка це ганьба, що я змушений марнувати свою молодість тут. А коли я сказав, що вважаю товариство короля Шрюда приємнішим, ніж компанію інших блазнів, жбурнув у мене чайником. Навіть Воллес тоді трохи розлютився, бо він саме зварив якесь огидне трав’яне пійло. Кожен, хто його нюхав, тужив за ароматами срачки й пердячки.

Доки ми розмовляли, блазень запалив свічки й підкинув кілька полін у вогонь каміна. Тоді відсунув одну з тяжких заслон над ліжком.

— Володарю? — промовив лагідно, наче до сплячої дитини. — Тут Фітц Чівелрі з важливими новинами для вас. Чи зволите прокинутися і вислухати його?

Спершу король не відповів. Тоді блазень знову до нього озвався.

— Ваша Величносте? — Змочив клаптик тканини в холодній воді й торкнувся нею королівського обличчя. — Королю Шрюде?

— Мій королю, ваш народ вас потребує, — у відчаї промовив я. — Нітбей обложено червоними кораблями. Їх п’ять. Ми мусимо негайно вислати допомогу або ж усе пропало. Якщо вони там укріпляться…

— Вони перекриють Оленячу бухту.

Коли король заговорив, його очі розплющилися. Далі лежав, не намагаючись підвестися, але сильно примружив очі, наче від болю.

— Блазню. Трохи червоного вина. Прошу.

Його голос був тихим, не гучнішим від дихання, але це був голос мого короля. Серце моє тьохнуло, наче у старого пса, який почув повернення господаря.

— Що ми повинні зробити? — благально спитав я.

— Виводьте всі наші кораблі та відправляйте вниз узбережжям, до них. Не лише військові. Піднімайте рибальський флот. Ми зараз змагаємося за своє життя. Як вони сміли підступити так близько, що за зухвальство! Суходолом посилайте коней. Негайно, найпізніше за годину. Вони можуть дістатися туди лише післязавтра, але однаково висилайте. Кін буде за старшого.

Моє серце затремтіло у грудях.

— Ваша Величносте, — м’яко перебив я його. — Кіна вбито. Коли він повертався з гір разом із Баррічем. На них напали розбійники.

Блазень зиркнув на мене, а я тут-таки пожалів, що втрутився. З голосу короля Шрюда одразу ж зник командний тон. Він невпевнено сказав:

— Кін мертвий.

Я глибоко вдихнув.

— Так, Ваша Величносте. Але є ще Ред. Керф теж добрий вояк.

Король узяв вино, що його приніс блазень. Відпив і, здавалося, набрав із нього сили.

— Керф Пильний. Доручіть це йому.

Я прикусив язика й не сказав, що тих коней, які в нас зосталися, не варто й посилати. Без сумніву, люди в Затишній бухті вітатимуть будь-яку допомогу.

Король Шрюд міркував.

— Які звістки з Південної бухти? Вони вислали вояків і кораблі?

— Ваша Величносте, досі не маємо звідти жодних звісток.

Це не було брехнею.

— Що тут діється?

Крик почався, коли він ще навіть не зайшов до спальні. Регал, одутлий від випивки й від злості.

— Воллесе!

Грізно ткнув у мене пальцем.

— Забери його звідси. Поклич допомоги, якщо треба. І не мусиш із ним церемонитися!

Воллесу не треба було далеко шукати. Регала супроводило двоє дужих охоронців із Внутрішніх герцогств. Мене підхопили, підняли в повітря: Регал вибрав для цієї служби здорованів. Я оглядався за блазнем, за будь-яким союзником, але блазень щез. Краєм ока помітив бліду руку, що зникла під ліжком, і відвів погляд. Я його не винуватив. Він нічого не міг для мене зробити, хіба що бути вигнаним разом зі мною.

— Мій батьку, невже він непокоїв ваш відпочинок своїми дикими байками? А ви ж такі хворі! — Регал турботливо схилився над ліжком.

Мене вже майже доволокли до дверей, коли король озвався. Його голос не був гучним, але в ньому лунав наказ.

— Стійте, де стоїте, — звелів король Шрюд охоронцям. Він далі лежав у ліжку, але перевів погляд на Регала.

— Нітбей обложено, — твердо сказав король. — Ми повинні вислати допомогу.

Регал жалібно потрусив головою.

— Це лише чергова бастардова штучка, щоб вас рознервувати і скаламутити ваш відпочинок. Не було виклику допомоги, жодної такої звістки.

Один з охоронців стискав мене дуже професійно. Другий натомість, здавалося, мав намір звихнути мені плече, хоча я ніяк йому не опирався. Виразно затямив собі його обличчя, намагаючись не показувати болю.

— Ти можеш не турбуватися, Регале. Я сама, на місці, перевірю, правда це чи брехня.

Королева Кеттрікен затрималася, одягаючись. Мала на собі коротку білу хутряну куртку, пурпурові штани та чобітки. При боці висів довгий гірський меч, а Барріч стояв у дверях, тримаючи тяжкого плаща з каптуром і рукавиці. Вона говорила так, наче зверталася до розбещеної дитини.

— Повертайся до своїх гостей. Я поїду до Затишної бухти.

— Я це забороняю! — пронизливо заверещав Регал. У кімнаті зненацька запанувала тиша. Королева Кеттрікен тихо зазначила те, що й так знали всі присутні:

— Принц не забороняє королеві-в-очікуванні. Я їду цієї ж ночі.

Регалове обличчя збагряніло.

— Це брехня, бастардова змова, щоб розворушити Оленячий замок і налякати людей. Не було звісток про напад на Нітбей.

— Тихо! — різко сказав король, наче виплюнув. Усі в кімнаті завмерли. — Фітце Чівелрі? Прокляття, відпустіть цього чоловіка. Фітце Чівелрі, стань переді мною. Звітуй. Звідки твої вісті?

Я обтяг свій каптан і пригладив волосся. Ставши перед королем, болісно усвідомив, що ноги мої босі, а волосся розкуйовджене. Я глибоко вдихнув і одним духом виклав:

— Я мав уві сні видіння, сір. Рябий чоловік виворожив це з поверхні води. Він показав мені червоні кораблі в Затишній бухті.

Я не посмів підкреслити жодного слова. Твердо стояв перед усіма. Один з охоронців недовірливо пирхнув. Щелепа Барріча опала, а очі розширилися. Кеттрікен дещо розгубилася. Король Шрюд на ліжку заплющив очі й повільно видихнув.

— Та він п’яний, — заявив Регал. — Заберіть його геть.

Я ніколи не чув у його голосі більшого задоволення. Його охоронці негайно рвонули з місця і знову мене схопили.

— Як… — король глибоко вдихнув, помітно змагаючись із болем, — я наказав.

Він знайшов трохи сил.

— Як я наказав. Їхати. МАРШ!

Я вирвав свої руки з рук сторопілих охоронців.

— Так, Ваша Величносте, — говорив я у загальній тиші. Говорив виразно, щоб до всіх дійшло. — Одне слово, посилаємо до Затишної бухти всі військові кораблі та стільки рибальських, скільки можна зібрати. І всіх коней, які лише є в нашому розпорядженні, сухопутною дорогою під проводом Керфа.

— Так, — видихнув король. Ковтнув слину, глибоко вдихнув і розплющив очі. — Так я наказую. Тепер ідіть.

— Ще трохи вина, володарю?

По той бік ліжка матеріалізувався блазень. Я єдиний це помітив. Він таємниче до мене усміхнувся. Тоді похилився над королем, допомагаючи йому підняти голову й напитися вина. Я глибоко-глибоко вклонився моєму королю. Випростався і повернувся, щоб вийти з кімнати.

— Якщо хочеш, можеш їхати з моєю вартою, — сказала мені королева Кеттрікен.

Регалове обличчя збуряковіло.

— Король не казав тобі їхати! — забризкав він до неї слиною.

— І не «заборонив» цього. — Королева спокійно дивилася на нього.

— Моя королево! — заявила одна з її охоронниць у дверях. — Ми готові їхати.

Я здивовано дивився на неї. Кеттрікен лише кивнула. Глянула на мене.

— Краще поквапся, Фітце. Ти ж не збираєшся їхати отак.

Барріч подав королеві плаща.

— Мій кінь готовий? — спитала Кеттрікен охоронницю.

— Гендз обіцяв, що кінь чекатиме біля дверей, коли ви спуститесь.

— Мені потрібно не більше хвилини, щоб приготуватися, — тихо сказав Барріч. Я помітив, що він не сформулював цього як прохання.

— То йди. Йдіть обидва. Намагайтеся наздогнати нас якомога швидше.

Барріч кивнув. Він пішов зі мною в мою кімнату, де, доки я вдягався, знайшов у моїй скрині годящу зимову одежу для себе.

— Зачеши волосся назад і вмийся, — небагатослівно наказав він мені. — Вояки більше довіряють людині, яка не схожа на розбуджену зненацька.

Я послухався його поради, а тоді ми поквапилися вниз сходами. Здавалося, сьогодні він цілковито забув про свою кульгаву ногу. Коли ми опинилися на подвір’ї, ревнув стаєнним хлопцям, щоб привели Сажку й Рудді. Другого хлопця послав розшукати Керфа й передати йому накази, а третього — наготувати всіх коней у стайнях. Чотирьох чоловіків послав до міста, одного на військові кораблі, трьом іншим звелів обійти таверни і скликати всіх моряків. Я заздрив результативності його дій. Він не усвідомлював, що відібрав у мене командування, доки ми не сіли верхи. Раптом йому стало незручно. Я усміхнувся.

— Головне — це досвід, — сказав я йому.

Ми під’їхали до воріт.

— Нам слід наздогнати королеву Кеттрікен, перш ніж вона дістанеться узбережжя, — сказав Барріч, коли вартовий перегородив нам дорогу.

— Стояти! — наказав він, його голос ламався.

Наші коні стривожилися і відступили. Ми натягли вудила.

— Що таке? — різко спитав Барріч. Чоловік стояв непорушно.

— Ви можете їхати, сер, — сказав він Баррічу з пошаною. — Але я маю розпорядження, щоб бастард не покидав Оленячого замку.

— Бастард? — Я ніколи не чув такого обурення в голосі Барріча. — Скажи «Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі».

Чоловік здивовано на нього вирячився.

— Кажи негайно! — заревів Барріч, витягши клинка. Раптом він здався вдвічі більшим, ніж був насправді. Я відчував, як від нього розходяться хвилі гніву.

— Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі, — пробелькотів чоловік. Затим глибоко зітхнув і ковтнув слину.

— Ну, хай як я його назву, мушу виконувати розпорядження. Йому не дозволено виїжджати.

— Менш ніж годину тому я чув, як королева наказала йому їхати з нею або ж наздогнати її якомога швидше. Скажеш, що твої розпорядження вищі за її наказ?

Чоловік був розгубленим.

— Хвилинку, сер.

Повернувся до вартівні.

Барріч пирхнув.

— Той, хто його муштрував, мав би соромитися. Він цілковито поклався на те, що честь не дозволить нам від’їхати.

— Може, він просто тебе знає? — припустив я.

Барріч на мене зиркнув. За мить вийшов капітан варти. Усміхнувся нам.

— Їдьте щасливо, і успіху вам у Затишній бухті.

Барріч кинув йому щось середнє між салютом і прощанням, і ми погнали наших коней. Я дозволив Баррічеві вибрати темп. Було темно, але, коли ми з’їхали вниз із узгір’я, дорога стала прямою і доброю, і час від часу виглядав місяць. Барріч був таким легковажним, як ніколи йому при мені не траплялося: погнав коней галопом і не сповільнював бігу, доки ми не побачили попереду варти королеви. Пригальмували лише тоді, коли майже їх наздогнали. Я бачив, як вони обертаються, щоб розпізнати нас, а один солдат підняв руку на знак привітання.

— Жеребній кобилі на початку вагітності вправи лише на користь.

Барріч глянув на мене крізь темряву.

— А про жінок я не надто багато знаю, — невпевнено сказав він.

Я усміхнувся до нього.

— Думаєш, я знаю?

Я похитав головою і вже серйозно сказав:

— Я не знаю. Деякі жінки взагалі не їздять верхи, коли виношують. Інші їздять. Думаю, Кеттрікен не стала б наражати на ризик дитину Веріті. І ще. З нами вона в більшій безпеці, ніж коли залишилася б із Регалом.

Барріч нічого не сказав, але я відчув його згоду. І ще декого відчув.

Нарешті ми разом полюємо!

Тихо, — перестеріг я його, скоса дивлячись на Барріча. Намагався зробити свої думки крихітними й закритими. — Ми їдемо швидко. Ти зможеш триматися нарівні з кіньми?

На коротку відстань можуть мене випередити. Але ніхто не пережене вовчої рисі.

Барріч трохи напружився в сідлі. Я знав, що Нічноокий на узбіччі дороги, біжить крізь тіні риссю. Добре, що він знову поруч зі мною. Добре було виїхати з Твердині й щось робити. Не те, щоб я тішився з нападу на Нітбей. Просто мав нарешті шанс щось зробити, навіть якщо йшлося тільки про розчищення руїн. Я глянув на Барріча. Він аж випромінював гнів.

— Баррічу? — ризикнув я.

— Це вовк, ні? — Барріч неохоче спитав у темряву. Дивився перед собою. Я знав цю його міну і стиснуті губи.

Ти ж знаєш, що це я.

Усміхнута морда, висолоплений язик.

— Нічноокий, — тихо зізнався я, передаючи образ його імені людськими словами. Мене опосів страх. Барріч його відчував. Він знав. Марно щось заперечувати. Але в цьому була й дрібка полегшення. Я смертельно втомився усіма тими брехнями, в яких жив. Барріч їхав мовчки, не дивлячись на мене.

— Я не мав наміру це робити. Просто так вийшло. — Пояснення. Не перепросини.

Я не дав йому вибору. — Баррічеве мовчання настроїло Нічноокого на дуже жартівливий лад.

Я поклав долоню на шию Сажки, черпаючи розраду в її внутрішньому теплі, і чекав. Барріч далі нічого мені не казав.

— Знав, що ти ніколи не погодишся, — тихо промовив я. — Але це не те, що я можу вибирати. Це те, ким я є.

Це те, ким є ми всі, — самовдоволено усміхнувся Нічноокий. — Ходи, Серце зграї, порозмовляй зі мною. Хіба ж нам погано полюється разом?

Серце зграї? — здивувався я.

Він знає, що це його ім’я. Так вони його називали, усі ті собаки, що йому поклонялися і бігли в погоню з його наказу. Так вони дражнили одне одного. «Серце зграї, тут, тут, тут здобич, я знайшов це для тебе, тут, тут!» Так вони гавкали й намагалися першими прогавкати це йому. Але тепер усі вони далеко, далеко звідси, хоч і не хотіли їхати від нього. Вони знали, що він чує, навіть якщо не відповідає. Хіба ти ніколи їх не чув?

Думаю, що я намагався цього не робити.

Це марнотратство. Чому вибирати глухоту? Чи німоту?

— Ти мусиш це робити за моєї присутності? — кам’яним голосом спитав Барріч.

— Прошу пробачення, — сказав я, розуміючи, що він серйозно образився. Нічноокий знову пирхнув. Я проігнорував його. Барріч не дивився на мене. За мить він підштовхнув Рудді й похилився в сідлі, доганяючи варту Кеттрікен. Я завагався, а тоді помчав навздогін за ним. Він формально доповів Кеттрікен про всі розпорядження, які зробив перед виїздом з Оленячого замку, а вона поважно кивнула головою, наче подібні звіти були для неї звичайною річчю. На її знак ми були удостоєні честі їхати одразу ж за нею, ліворуч, а капітан її варти, Фоксглов Наперстянка, їхала праворуч. Перед світанком нас наздогнала решта солдатів з Оленячого замку. Коли вони до нас приєдналися, Фоксглов на певний час уповільнила темп, щоб їхні втомлені коні могли віддихатися. Але, діставшись струмка та напоївши коней, ми знову вирішили їхати швидко. Барріч не озивався до мене.

Кілька років тому я вже їздив до Нітбея, супроводжуючи Веріті. Тоді подорож зайняла нам п’ять днів, але ми їхали з возами й лектиками, жонглерами, музикантами і слугами. Цього разу їхали верхи, з досвідченими вояками, і не мусили триматися широкої прибережної дороги. Єдиною річчю, що нам не сприяла, була погода. Перед полуднем нашого першого дня почалася зимова буря. То була сумна їзда, не лише через фізичну незатишність, але й через тривожну певність, що вітри уповільнять рух наших кораблів. Коли дорога виводила нас над море, я вдивлявся, шукаючи вітрил, але ні разу їх не бачив.

Заданий Фоксглов темп вимагав витрати сил, але не шкодив ні коням, ні вершникам. Коли перепочинки ставали нечастими, вона змінювала темп і стежила, щоб усі тварини були напоєні. На перепочинках ми мали лише зерно для коней і твердий хліб із сушеною рибою для вершників. Якщо хтось і помітив, що нас потайки супроводжує вовк, то нічого про це не сказав. Так ми мандрували повні дві доби, і нарешті світанок та переміна погоди на краще застали нас саме тоді, коли вже під’їхали до широкої річкової долини, що відкривалася на Затишну бухту.

Твердинею Нітбея був Бейгард. А ще Бейгард був замком-домівкою герцога Келвара і леді Грації та серцем герцогства Ріппон. Сторожова вежа височіла над містом на скелі з піщанику. Сам замок побудовано на досить рівній місцевості, але зміцнено рядом земляних стін і канав. Колись мені казали, що жоден ворог не подолав другої стіни. Але це вже не було правдою. Ми зупинилися й оглянули знищення.

На пляжі все ще було п’ять червоних кораблів. Кораблі Нітбея, переважно малі рибальські суденця, спалено, а їхні остови затоплено біля узбережжя. Відколи пірати їх знищили, вони стали іграшкою припливів. Від місця, в якому вийшли на берег напасники, тяглися почорнілі будинки і тліючі руїни, значачи їхній шлях, як поширення інфекції в рані. Фоксглов підвелася у стременах і пильно оглянула Затишну бухту, поєднуючи свої спостереження з тим, що вже раніше знала про місто та замок.

— Це мілка піщана затока, уся до кінця. Отож, коли настає відплив, він відрізає вихід звідси. Вони надто далеко витягли кораблі. Якщо ми зможемо змусити їх до відступу, краще це зробити під час відпливу, коли їхні кораблі не зможуть вийти в море. Вони пройшли крізь місто, як гарячий ніж крізь масло: сумніваюся, щоб докладено було великих зусиль для його оборони, та, насправді, його й неможливо оборонити. Ймовірно, усі сховалися в замку, тільки-но побачивши червоні кораблі. Мені здається, що остров’яни продерлися крізь третє коло оборони. Але зараз Келвар може нескінченно довго їх стримувати. Четверта стіна кам’яна. Її спорудження зайняло роки. Бейгард має добру криницю, а такою ранньою зимою на складах там повинно бути вдосталь харчів. Не впаде, якщо не стане жертвою зради.

Фоксглов перестала жестикулювати і знову опустилася в сідлі.

— Цей їхній напад геть безглуздий, — сказала вона тихіше. — Як червоні кораблі збиралися так довго тримати замок в облозі? Особливо з огляду на те, що самі вони будуть атаковані нашими силами?

— Відповідь може бути такою: вони не сподівалися, що хтось прийде на допомогу Бейгардові, — коротко промовила Кеттрікен. — Тепер місто в їхніх руках і можна грабувати запаси. А можливо, вони очікують підходу інших кораблів.

Вона обернулася до Керфа, покликавши його до Фоксглов.

— У мене немає бойового досвіду, — просто сказала вона. — Це ви мусите скласти план, а я тепер слухатиму накази, як солдат. Що ми повинні робити далі?

Я зауважив, як скривився Барріч. Подібна чесність гідна захоплення, але не завжди є доброю рисою для проводиря. Фоксглов і Керф перезирнулися, міряючись значущими поглядами.

— Моя королево. У Керфа більше бойового досвіду, ніж у мене. Я прийняла б його командування, — тихо запропонувала Фоксглов.

Керф опустив очі, наче трохи засоромившись.

— Барріч був людиною Чівелрі. Він бачив значно більше битв, ніж я, — зауважив він, втупившись у шию своєї кобили. Тоді різко глянув угору. — Я рекомендую вам його, моя королево.

На обличчі Барріча відбилася боротьба суперечливих емоцій. На якусь мить його очі сяйнули. Потім я помітив, що він вагається.

Серце зграї, вони добре для тебе полюватимуть, — наполіг Нічноокий.

— Баррічу, приймай командування. Вони від усього серця для тебе битимуться.

Мені по шкірі пішли дрижаки, коли я почув, як Кеттрікен практично повторила думки Нічноокого. З мого місця було помітно, що й Барріч здригнувся. Він випростався в сідлі.

— На такому пласкому терені ми не маємо надії застати їх зненацька. А ті три кола, які вони вже здобули, можуть тепер стати захистом для них. У нас немає значних сил. А от чого в нас багато, то це часу, моя королево. Ми можемо їх оточити. У них відсутній доступ до свіжої води. Якщо Бейгард вистоїть, а ми триматимемо остров’ян ув’язненими там, де вони зараз, тобто між третім земляним насипом і кам’яною стіною, то можемо просто чекати приходу наших кораблів. А до того часу вирішимо, чи хочемо приєднатися до атаки на них, чи воліємо морити їх голодом.

— Це здається мені розумним, — погодилася королева.

— Вони були б дурнями, якби не зоставили бодай незначних сил на своїх кораблях. От ми насамперед і будемо їм протистояти. Тоді потрібно залишити на кораблях наших вартових з наказом знищення остров’ян, якщо хтось із них матиме змогу пробитися й намагатиметься втекти. А коли ж цього не станеться, ви матимете кораблі, які зможете додати до флоту короля-в-очікуванні Веріті.

— І це здається розсудливим. — Запропонова ідея явно втішила Кеттрікен.

— Це може спрацювати, але ми мусимо діяти швидко. Невдовзі вони нас помітять, якщо досі не помітили. Безперечно, оцінять ситуацію так само ясно, як і ми. Нам треба туди дістатися, оточити тих, що взяли в облогу замок, і знищити охорону кораблів.

Керф і Фоксглов кивнули головами. Барріч глянув на них.

— Я хочу, щоб ваші лучники зайняли позицію довкола замку. Там нам слід затримати піратів, не вступаючи з ними в жодні близькі сутички. Хай просто залишаються на тому місці, де перебувають зараз. Вони намагатимуться прорватися назад крізь пробоїни у стінах. Там потрібно стерегти їх якнайпильніше, але бути на сторожі вздовж усієї зовнішньої стіни. І тим часом не намагайтеся взагалі заходити за неї. Даймо їм поваритися, як крабам у горщику.

Короткі кивки від обох капітанів. Барріч вів далі.

— Мені потрібні мечі для захоплення кораблів. Очікую, що бій буде нелегким. Вони захищатимуть свою єдину можливість утечі. Пошліть кількох не дуже вправних лучників, нехай наготують вогненні стріли. Якщо все інше не вдасться, спалимо їхні кораблі. Але спершу спробуємо їх здобути.

— «Раріск»! — крикнув хтось із задніх рядів. Усі голови повернулися в бік води. Це «Раріск» обходив північний виступ Затишної бухти. За мить з’явилося друге вітрило. Кіннота позаду нас здійняла крик. Але за нашими кораблями погойдувався інший, закотвичений у глибокій воді, білий, як черево мерця, з надутими вітрилами. Коли я його побачив, усередині мене все похололо.

— Білий корабель! — видушив я. Страх викликав у мене дрощі, це було майже як біль.

— Що? — спитав здивований Барріч. Перше слово, яке він мені сьогодні сказав.

— Білий корабель! — повторив я і вказав рукою.

— Що? Де? Ото? То згусток туману. Наші кораблі входять до гавані.

Я глянув. Він мав рацію: згусток туману, що танув під промінням ранкового сонця. Хоч як я вдивлявся, нічого іншого не бачив. Мій жах розвіявся, як примара, з глузливим сміхом. Але день раптом здався холоднішим, а сонце, що ненадовго пробилося крізь штормові хмари, було слабким і водянистим. Передчуття чогось недоброго накрило день і трималося, як неприємний запах.

— Тепер поділіть сили й розгортайте їх, — спокійно сказав Барріч. — Не хочемо, щоб наші кораблі зіткнулися з опором при підході до берега. Швидко. Фітце. Ти підеш із силами, що атакуватимуть червоні кораблі. Будь там, коли «Раріск» причалить, і передай команді на борту наші рішення. Щойно червоні кораблі будуть очищені, усі бійці повинні приєднатися до нас і тримати остров’ян в облозі. Шкода, що немає можливості передати герцогу Келвару повідомлення про наші дії. Зрештою, думаю, що невдовзі він сам усе побачить. Гаразд, тепер уперед.

Було невеличке замішання, кілька коротких слів, якими обмінялися Керф і Фоксглов, але напрочуд швидко я опинився за Фоксглов з її військовим загоном. У мене був свій меч, та насправді бракувало сокири, з якою я так зручно почувався впродовж літа.

Ніщо не пішло так гладко, як планувалося. Ми зустріли остров’ян у руїнах міста задовго до того, як дісталися пляжів. Вони поверталися до своїх кораблів із полоненими, які сповільнювали їхній рух. Ми напали на піратів. Частина з них стала до бою, а частина покинула полонених і побігла поперед наших коней. Невдовзі наші війська розпорошилися по все ще тліючих будинках і засипаних уламками вулицях Нітбея. Деякі наші вояки зосталися, щоб перерізати пута бранців і допомогти їм, як лише могли. Фоксглов лютувала через запізнення, бо ті пірати, що встигли втекти, попередили корабельну охорону. Вона швидко розділила наші сили, залишивши жменьку солдатів допомогти виснаженим городянам. Сморід мертвих тіл і дощ на обвуглених балках повернули мене до згадок про Фордж, таких яскравих, що я майже втратив контроль над собою. Скрізь були мертві тіла, куди більше, ніж ми очікували. Я відчув, що вовк рискає десь у руїнах, і це додало мені духу.

Фоксглов напрочуд майстерно нас вилаяла, а тоді вишикувала всіх своїх людей клином. Ми дісталися червоних кораблів тільки тоді, як один з них відходив у море разом із відпливом, тож мало що могли з ним зробити, але встигли запобігти відплиттю другого корабля. Тих ми повбивали дуже швидко. Їх було небагато, лише найнеобхідніші веслярі. Нам навіть вдалося перебити їх, перш ніж вони перерізали більшість бранців, що лежали, зв’язані, на корабельних лавках. Ми підозрювали, що на кораблі, який відплив, був подібний вантаж. На мою думку, саме тому пірати від самого початку не планували вступати в бій з «Раріском» чи іншими кораблями, які тепер гналися за тим, що втік від нас.

Зате червоний корабель забрав заручників. Куди? На примарний корабель, якого ніхто, крім мене, не бачив? Навіть думка про білий корабель викликала у мене тремтіння і тиск у голові, як на початку болю. Можливо, вони збиралися втопити заручників чи перекувати їх, чи ще щось. Я не міг тоді належно все обдумати, але затямив ці відомості для Чейда. Три інші кораблі мали на своєму борту військові залоги, і ті чинили опір так затято, як і передбачав Барріч. Один корабель згорів, підпалений надміру ревним лучником, але решта зосталися неушкодженими.

Доки «Раріск» причалив, ми вже зайняли всі кораблі. Лише тоді я зміг підняти голову й оглянути Затишну бухту. Ні сліду білого корабля. Може, це й справді був лише клубок хмар. Слідом за «Раріском» прийшла «Констанс», тоді флотилія рибальських кораблів і навіть кілька торгових. Більшість із них мусила стати на якір у мілкій затоці, але людей з них швидко перевезено на берег. Команди військових кораблів чекали, доки їхні капітани почують, що відбувається, але рибальські й торгові суденця пропливли повз нас і рушили просто до обложеного замку.

Вимуштрувані залоги військових кораблів швидко їх наздогнали, і, коли ми дісталися зовнішніх стін замку, там уже запанувало певне співробітництво, якщо не справжня організація. Бранці, визволені нами, були ослаблені через брак харчів і води, але, тільки-но отямившись, дали нам необхідні відомості про зовнішні земляні укріплення. Пополудні облога довкола піратів усталилася. Барріч насилу переконав усіх причетних, що принаймні один з наших кораблів мусить залишатися на воді з повною командою і напоготові. Його передчуття справдилося наступного дня, коли північний виступ затоки обпливли ще два червоні кораблі. «Раріск» погнався за ними, але ті втекли надто легко, щоб ми могли відчути через це задоволення. Усі знали, що вони просто знайдуть незахищене селище вгору вздовж узбережжя і нападуть на нього. Кілька рибальських кораблів із запізненням рушили в погоню, проте не мали шансів догнати обсаджені гребцями піратські кораблі.

На другий день облоги нас опосіла нудьга й невигода. Погода знову змінилася. Твердий хліб почав пліснявіти, сушена риба перестала бути сухою. Аби підкріпити наш дух, герцог Келвар додав Оленячий прапор Шести герцогств до власної хоруговки, що маяла над Бейгардом у нас на виду. Але, подібно до нас, він обрав стратегію очікування. Остров’ян замкнуто. Вони не намагалися ні прорватися до нас, ні наблизитися до замку. Все завмерло в очікуванні.

— Ти не слухаєш попереджень. Ніколи не слухаєш, — тихо сказав мені Барріч.

Опускалася ніч. Ми вперше від прибуття могли провести разом кілька хвилин. Він сидів на колоді, випроставши поранену ногу. Я присів навпочіпки біля вогнища, намагаючись зігріти руки. Ми сиділи назовні тимчасового притулку для королеви, докладаючи дров до вогню, що сильно димів. Барріч хотів, щоб Кеттрікен облаштувалася в одному з нечисленних уцілілих будинців Нітбея, але вона відмовилася, наполігши на тому, що зостанеться поблизу своїх воїнів. Її охоронці вільно відходили і приходили до її намету й до її вогню. Барріч супився через таку фамільярність, але не міг не оцінити їхньої відданості.

— Твій батько теж таким був, — раптом зауважив він, коли двоє вартових Кеттрікен вийшли з її намету й рушили змінити на посту двох інших.

— Не слухав попереджень? — здивовано перепитав я.

Барріч похитав головою.

— Ні. Його солдати теж завжди входили й виходили о кожній годині. Я постійно дивувався, як це він зумів зостатися сам на сам, щоб сотворити тебе.

Мабуть, я був шокованим, бо Барріч теж раптом почервонів.

— Вибач. Я втомлений, а нога… завдає мені клопоту. Не думаю про те, що сказав.

Несподівано я зумів усміхнутися.

— Усе гаразд, — мовив, і так воно й було. Відколи Барріч довідався про Нічноокого, я боявся, що він знову мене прожене. Жарт, навіть грубуватий, був цілком приємною переміною.

— Ти говорив про попередження? — сумирно спитав я.

Він зітхнув.

— Ти це сказав. Ми ті, ким ми є. І він так казав. Інколи вони не дають нам вибору. Просто пов’язуються з нами.

Десь у темряві вив собака. Але це був не собака. Барріч глянув на мене.

— Взагалі не можу його контролювати, — зізнався я.

Ані я тебе. А навіщо нам одне одного контролювати?

— І ще він втручається в особисті розмови, — зауважив я.

— Немає нічого особистого, — упевнено сказав Барріч. Говорив тоном людини, яка добре це знає.

— Мені здавалося, наче ти казав, що ніколи не вживав… це. — Навіть тут я не міг уголос промовити слова «Віт».

— Не вживав. Нічого доброго з цього не виходить. Скажу тепер тобі виразно те, що вже й раніше говорив. Це… тебе змінює. Якщо ти піддасися. Якщо ти цим живеш. Якщо ти не можеш це виключити, то принаймні не шукай його. Не стань…

— Баррічу!

Ми обидва підстрибнули. Це Фоксглов тихо вийшла з темряви і стала по той бік вогню. Що вона чула?

— Так? Якась проблема?

Вона присіла навпочіпки, піднесла червоні руки до вогню. Зітхнула.

— Не знаю. Як про це спитати? А ти знаєш, що вона вагітна?

Ми з Баррічем перезирнулися.

— Хто? — спокійно спитав він.

— Ти ж знаєш, що в мене двоє своїх дітей. І більшість її гвардії — жінки. Вона щоранку блює і живе на малиновому чаї. Не може навіть глянути на солону рибу без нудоти. Вона не повинна бути тут і жити так, — Фоксглов кивнула в бік намету.

Ох. Лисиця.

Стули пельку!

— Вона не питала нашої поради, — обережно сказав Барріч.

— Тут ситуація під контролем. Нема причини, щоб не відіслати її до Оленячого замку, — спокійно відповіла Фоксглов.

— Я не уявляю, як «відіслати її» будь-куди, — зауважив Барріч. — Думаю, що це мало б бути її власним рішенням.

— Можеш їй натякнути, — наважилася Фоксглов.

— Так само, як і ти, — відпарирував Барріч. — Ти ж капітан її варти. За законом, це твоя турбота.

— Я не стерегла її двері щоночі, — запротестувала Фоксглов.

— Можливо, ти мала б це робити, — сказав Барріч, а тоді пом’якшив свої слова: — Тепер, коли знаєш.

Фоксглов глянула на вогонь.

— Можливо, й мала б. Так. Питання таке: хто її супроводжуватиме назад до Оленячого замку?

— Уся її особиста варта, звичайно. Королева не може мандрувати з меншим супроводом.

Десь у темряві залунав раптовий крик. Я схопився на ноги.

— Стій! — гарикнув до мене Барріч — Почекай звістки. Ніколи не смикайся, доки не знаєш, що діється.

Цієї миті Вістлі з королівської варти дісталася нашого вогнища. Стала перед Фоксглов, щоб сповістити таке:

— Двонапрямлена атака. Намагалися вирватися крізь вилом одразу ж під південною вежею. Частина пройшла крізь…

Її пронизала стріла й назавжди перебила те, що вона почала нам говорити. Зненацька серед нас з’явилися остров’яни, більше, ніж могло поміститися мені в голові, і всі вони рвалися до намету королеви.

— До королеви! — гукнув я і трохи заспокоївся, почувши, як мій крик покотився вниз, уздовж військового строю. Троє охоронців вибігло з намету, обступивши його з трьох сторін, а ми з Баррічем тим часом стали перед входом. Я відчув у руці свій меч і краєм ока побачив, як спалахують червінню відблиски вогню на клинку Барріча. Зненацька з-за запони намету вийшла королева.

— Не стережіть мене! — дорікнула вона нам. — Рушайте туди, де точиться бій!

— Бій тут, міледі, — буркнув Барріч і раптом ступив крок уперед, рубнувши по плечі чоловіка, що посмів підійти надто близько.

Я виразно пам’ятаю ці його слова і пам’ятаю, що бачив цей Баррічів крок. Це ще й останній мій зв’язний спогад з тієї ночі. Усе інше — це крик, метал і вогонь. У мене вдарялися хвилі емоцій, тимчасом як наші солдати й пірати билися на смерть. Невдовзі хтось підпалив намет. Його високе полум’я освітило поле бою, наче сцену. Пам’ятаю, що я бачив Кеттрікен, як вона, закасавши спідниці, босоніж і голонога, билася на замерзлій землі. Тримала свій кумедно довгий гірський меч обома руками. Її грація перетворила бій на смертельний танець, який іншого часу не міг би не привернути до себе всієї моєї уваги.

Остров’ян усе прибувало. Одної миті я був певний, що чую, як Веріті вигукує накази, але жодного з них не розібрав. Час від часу з’являвся Нічноокий, завжди б’ючись на краю світла, раптовий, при самій землі, туга сила із зубів та хутра, розривав сухожилля, усією своєю масою падав на пірата, збиваючи його з ніг. Барріч і Фоксглов ставали спиною до спини і так спільно билися, коли видавалося, що справи складаються недобре для нас. Я був частиною кола, що захищав королеву. Так принаймні думав, доки не усвідомив, що вона б’ється поруч зі мною.

Певної миті я випустив свого меча, а вхопив покинуту якимось піратом сокиру. Другого дня підняв свого клинка із замерзлої землі, покритої болотом і кров’ю. Але в той момент я навіть не завагався відкинути дарунок Веріті для грубішої, але ефективнішої зброї. Доки ми билися, не можна було думати ні про що інше, окрім як про теперішнє. Коли ж нарешті хвиля битви покотилася у зворотному напрямку, то я теж не надто міркував, а гнав і переслідував розпорошених ворогів у вугільно-чорних, пропахлих димом пожарища руїнах Нітбея.

Отут ми з Нічнооким і справді добре пополювали. Я змагався зі своїм останнім супротивником носок до носка, сокира до сокири, а Нічноокий тим часом гарчав і шалено кидався на меншого чоловіка з мечем. Він прикінчив його за секунду до того, як я вклав свого.

Ця остання битва дала мені шалену й дику радість. Я не знав, де закінчується Нічноокий і де починаюся я, а лише те, що ми перемогли й обидва досі живі. Тоді разом пішли шукати воду. Ми всмак напилися з відра громадської криниці, і я змив кров з обличчя та рук. Потім попадали обидва, спираючись тілами об криницю, й дивилися на сонце, що здіймалося над густою імлою. Нічноокий тепло притиснувся до мене, і ми навіть не думали ні про що.

Гадаю, що я трохи задрімав, бо отямився від легенького поштовху, коли він квапливо мене покинув. Я глянув угору, аби побачити, що його сполохало. Виявилося, що це лише налякана місцева дівчина, яка теж до мене придивлялася. Ранішнє сонце виблискувало на її рудому волоссі. У руці вона тримала відро. Я підвівся й усміхнувся, здійнявши сокиру на знак привітання, але дівчина шмигнула між зруйновані будинки, наче наляканий кролик. Я потягнувся, а тоді повернувся крізь смуги туману до місця, де стояв намет королеви. Доки йшов, до мене повернулися образи вовчого полювання з минулої ночі. Спогади були надто гострими, надто червоно-чорними, і я загнав їх у самісіньку глибину свідомості. Чи це мав на увазі Барріч, застерігаючи мене?

Навіть при денному світлі було так само важко зрозуміти все, що трапилося. Землю довкола почорнілих решток намету королеви розтоптано на грязюку. Тут бої були найтяжчими, тут загинула більшість ворогів. Деякі тіла відтягнено вбік і складено в стос. Інші лежали далі, там, де впали. Я намагався на них не дивитися. Одна річ — убивати у страху та гніві. Зовсім інша — оглядати наслідки своїх вчинків при холодному й сірому ранковому світлі.

Те, що остров’яни намагалися прорвати нашу облогу, було зрозумілим. Можливо, вони мали шанси дістатися своїх кораблів і відбити один чи два. Куди менш зрозумілим було те, що атака, схоже, була спрямована на королівський намет. Чого вони, покинувши земляні укріплення, не скористалися шансом урятуватися і не кинулися на узбережжя?

— Можливо, — зауважив Барріч, зціплюючи зуби, коли я оглядав роз’ятрену пухлину на його нозі, — вони взагалі не мали надії втекти. Це така їхня острівна манера — відважитися на смерть, а тоді намагатися завдати супротивнику якнайбільшої шкоди, перш ніж загинути. Тож спрямували атаку сюди, маючи надію вбити нашу королеву.

Коли я знайшов Барріча, той, кульгаючи, обходив поле бою. Він не сказав, що шукав мого тіла. Про це можна було ясно здогадатися з його полегшення, коли він мене побачив.

— Звідки вони знали, що королева в цьому наметі? — роздумував я. — Ми не чіпляли жодних хоруговок, не подавали жодних знаків. Звідки вони знали, що вона тут? От. Так краще? — я перевірив, чи перев’язка зручна.

— Рана суха й чиста, а перев’язка, схоже, допомагає від болю. Не думаю, що ми можемо зробити більше. Гадаю, щоразу, коли я її перенапружу, матиму там пухлину й запалення. — Він говорив це так спокійно, наче йшлося про пошкоджену ногу коня. — Принаймні не розкрилася. Здається, вони рвалися просто до намету королеви, правда?

— Як бджоли до меду, — змучено зауважив я. — Королева в Бейгарді?

— Звичайно. Усі там. Ти мав би чути салюти, з якими вони відкривали нам ворота. Коли королева Кеттрікен входила, усе ще мала закасані з одного боку спідниці й тягла із собою меч, з якого досі капала кров. Герцог Келвар став навколішки, щоб поцілувати їй руку. А леді Грація глянула на неї і сказала: «О моя люба, я зараз же наготую вам купіль».

— Тепер у них буде тема для пісень, — сказав я, і ми засміялися. — Але не всі в замку. Я бачив дівчину, що шукала воду в руїнах.

— Що ж, у замку святкують. Та не у всіх серце лежить до веселощів. Фоксглов помилилася. Нітбей не піддався так легко червоним кораблям. Багато, багато загинуло, перш ніж городяни відступили до замку.

— Тобі не здається це дивним?

— Що люди захищалися? Ні. Це…

— Тобі не здається дивним, що було надто багато остров’ян? Більше, ніж могло поміститися на п’яти кораблях.

Барріч завмер. Він оглянувся на порозкидувані тіла.

— Можливо, їх залишили тут інші кораблі, а самі вирушили патрулювати берег…

— Це на них не схоже. Я підозрюю, що був більший корабель і це він перевіз значні людські сили.

— Де?

— Тепер його немає. Думаю, що я помітив, як він входив у клубок туману.

Ми замовкли. Барріч показав мені, де він прив’язав Рудді та Сажку, і ми разом поїхали до Бейгарда. Великі замкові ворота були широко відкриті, а всередині змішалися солдати Оленячого замку й люди Бейгарда. Нас привітали радісними вигуками і простягли різні напої, коли ми не встигли ще й зсісти з коней. Стаєнні хлопці благали, щоб ми віддали їм коней, і, на моє здивування, Барріч погодився. Щирі веселощі в залі могли б присоромити будь-який із Регалових бенкетів. Весь Бейгард відкрився перед нами. У великій залі розставлено глеки та вмивальні миски з теплою пахучою водою, щоб ми могли відсвіжитися, а столи вгиналися від їжі. І не було там ні твердого хліба, ні сушеної риби.

Ми залишалися у Нітбеї три дні. За цей час поховано наших мертвих, а тіла остров’ян спалено. Солдати Оленячого замку і гвардійці королеви приєдналися до місцевих людей, допомагаючи лагодити укріплення Бейгарда та рятуючи те, що залишилося від Нітбея. Я тихцем про дещо розпитував. Виявилося, що сигнал на сторожовій вежі запалено відразу ж, як помічено піратів, але одним із найперших завдань червоних кораблів було погашення вогню. А що з їхнім членом групи Скіллу? — спитав я. Келвар здивовано на мене глянув. Барла відкликано кілька тижнів тому, начебто через якусь важливу справу в глибині суходолу. Келвар вважав, що він вирушив до Трейдфорда.

Другого дня після битви прибула підмога з Південної бухти. Вони не бачили сигнальних вогнів, але до них дісталися кінні посланці. Я був присутній при тому, як Кеттрікен хвалила герцога Келвара за його передбачливе створення кінної естафети для пильних звісток, а герцога Шемшая з Шокзу — за швидкий відгук. Запропонувала розділити між ними захоплені червоні кораблі, щоб вони не мусили чекати прибуття військових, а могли висилати власні для взаємної оборони. Це був щедрий подарунок, і його прийнято у благовійному мовчанні. Коли герцог Келвар достатньо заспокоївся, він підвівся і виголосив тост за королеву та ще ненародженого спадкоємця Провісників. Так поголос став загальновідомим. Королева Кеттрікен мило зашарілася, але знайшла в собі сили подякувати.

Ці короткі переможні дні були для нас усіх як цілющий бальзам. Ми билися. І билися добре. Нітбей буде відбудовано, а остров’яни не укріпляться в Бейгарді. Упродовж короткого часу здавалося, що ми можемо цілковито від них звільнитися.

Перш ніж ми покинули Затишну бухту, вже співано пісні про королеву, яка із закасаними спідницями відважно стала проти червоних кораблів, і дитя в її лоні, що зробилося воїном ще до народження. Те, що королева ризикнула не лише собою, а й спадкоємцем престолу заради герцогства Ріппону, не минуло уваги жодного його мешканця. «Спершу Бронді з Бернсу, а тепер Келвар із Ріппону», — подумав я. Кеттрікен успішно здобувала вірність герцогів.

Мені ж у Затишній бухті траплялися хвилини і теплі, і прохолодні. Усе через леді Грацію, яка впізнала мене, побачивши у Великій залі, та підійшла порозмовляти.

— Отож, — сказала вона після тихого привітання, — мій кухонний челядник і собачий хлопчик має у своїх жилах королівську кров. Нічого дивного, що кілька років тому ти дав мені таку добру пораду.

Вона стала дамою і герцогинею. Делікатний песик Грації далі всюди її супроводжував, але тепер біг біля ніг, і ця зміна подобалася мені так само, як і те, що вона гідно носила свій титул і була явно закохана у свого герцога.

— Ми обоє дуже змінилися, леді Граціє, — відповів я, а вона з вдячністю прийняла мій комплімент, що був вкладений у цю фразу. Востаннє я бачив її, приїхавши сюди з Веріті. Тоді вона не надто зручно почувалася в ролі герцогині. Ми зустрілися з нею на кухні, коли її песик вдавився кісткою. Порятувавши його, я переконав леді, що монети герцога краще потратити на сторожові вежі, ніж на коштовні прикраси. Тоді вона щойно починала бути герцогинею. Тепер здавалося, що ніколи не була ніким іншим.

— То ти більше не собачий хлопчик? — спитала вона, ледь усміхнувшись.

— Собачий хлопчик? Вовчий чоловік! — зауважив хтось. Я обернувся, щоб побачити, хто це, але зала була заповнена вщерть, і, здавалося, жодне обличчя не було повернуте в наш бік, ніхто за нами не спостерігав. Я знизав плечима, ніби це зауваження нічого не означало, а леді Грація, очевидячки, геть його не чула. Перед від’їздом вона вручила мені знак своєї милості. Я завжди усміхаюся, згадуючи його: маленька шпилька у формі риб’ячої кісточки.

— Я наказала її зробити, щоб вона мені нагадувала… Я хотіла б, щоб віднині вона належала тобі.

Сказала, що тепер рідко носить коштовні прикраси. Вручила мені свій дарунок на балконі темного вечора, коли вогні сторожових веж герцогства Келвар діамантами сяяли на чорному небі.

Розділ 25 Оленячий замок

Замок Трейдфорд на Синій ріці був однією з традиційних резиденцій правлячої родини Ферроу. Тут виросла королева Дезайр, і сюди ж вона поверталася щоліта зі своїм сином Регалом упродовж усього його дитинства. Місто Трейдфорд — це жвава місцевість, центр торгівлі у країні садів та збіжжя. Синя ріка — сонний і судноплавний потік, тож подорожі нею легкі та приємні. Королева Дезайр завжди наполягала, що Трейдфорд з усіх точок зору перевершує Оленячий замок і був би куди кращим осідком королівської родини.

Дорога додому, до Оленячого замку, не відзначалася особливими подіями. Кеттрікен під час нашого повернення мала вигляд виснаженої і втомленої. Хоча й намагалася не показувати втоми, та вона була помітною по колах під очима і зморшках довкола вуст. Герцог Келвар забезпечив її лектикою, але вже коротка спроба поїздки показала, що погойдування лише викликає у неї нудоту. Тож вона з подякою повернула дарунок і далі їхала верхи на своїй кобилі.

Другої ночі в дорозі до нашого вогнища підійшла Фоксглов і сказала Баррічу, що начебто вдень кілька разів бачила вовка. Барріч байдуже стенув плечима й запевнив її, що, правдоподібно, тварина просто цікава й нічим нам не загрожує. Після її відходу Барріч повернувся до мене і сказав:

— Відтепер це траплятиметься аж надто часто.

— Що?

— Вовк поблизу тебе. Фітце, стережись. Поголос пішов ще тоді, коли ти вбив тих перекованих. Довкола були сліди, а знаки на тих людях не могли бути завдані жодною зброєю. Хтось казав мені, що бачив, як у Нітбеї в ніч битви блукав вовк. Я навіть чув дику розповідь про вовка, який після битви обернувся на чоловіка. У багнюці довкола намету королеви тієї ночі теж були сліди. На щастя для тебе, усі дуже втомилися і дуже поспішали позбутися мертвих. Було там кілька, що загинули не від людської руки.

Кілька? Ха!

Баррічеве обличчя скривилося від гніву.

— Це закінчиться. Вже.

Ти сильний, Серце зграї, але…

Ця думка розбилася, а я почув несподіваний скрик здивування з довколишніх кущів. Кілька коней зупинилися і повернули туди голови. Я сам вирячився на Барріча. Він відштовхнув Нічноокого, гнівно й зі значної відстані.

Тобі пощастило, що здалеку, бо його сила… — почав я попереджати Нічноокого.

Барріч перевів погляд на мене.

— Я ж казав, що це закінчиться! Вже! — Він несхвально на мене подивився. — Я волів би, щоб ти їхав з ручками у штанцях, аніж постійно таке виправляти при мені. Це мене ображає.

Я не міг нічого сказати. Роки спільного життя навчили мене, що не варто сперечатися з ним стосовно Віту. Він знав, що я пов’язаний з Нічнооким. Те, що він далі терпів мою присутність, було найбільшою можливою поступкою з його боку. Я взагалі не повинен йому нагадувати, що ми з вовком ділимося свідомостями, тож слухняно схилив голову. Тієї ночі, уперше за довгий час, мої сни належали мені.

Я бачив сон про Моллі. Вона знову носила червоні спідниці. Присіла навпочіпки на пляжі, відрізала ножем від каменів скойки і їла їх сирими. Глянула на мене й усміхнулася. Я підійшов ближче. Вона схопилася і босоніж побігла від мене пляжем. Я гнався за нею, але вона мчала, як ніколи, — не бігла, а летіла! Волосся падало їй на спину, а коли я гукнув, щоб почекала, вона лише розсміялася. Я прокинувся, дивно задоволений тим, що вона мене перегнала, і все ще вдихаючи відчутий уві сні запах лаванди.

Ми чекали, що в Оленячому замку нас урочисто привітають. З огляду на погоду, кораблі мали нас випередити і сповістити про нашу перемогу. Тож ми не здивувалися, побачивши, що загін Регалової варти виїжджає нам назустріч. Дивно було лише те, що, побачивши нас, вони далі їхали верхи. Ніхто не крикнув, не змахнув рукою, вітаючись. Натомість наблизилися до нас тихо і спокійно, як привиди. Думаю, що ми з Баррічем одночасно побачили паличку в руках їхнього проводиря: маленький полірований жезл, що сповіщав про серйозні новини.

Барріч повернувся до мене, і ми разом дивилися, як вони наближаються. На його обличчі був написаний страх.

— Король Шрюд помер? — тихо припустив він.

Я не відчував здивування, лише внутрішню порожнечу втрати. Переляканий хлопець усередині мене зойкнув, бо ніхто тепер не стояв між мною і Регалом. Інша частина моєї свідомості міркувала, як би це було — називати його «дідом», а не «моїм королем». Але ця егоїстична думка була дрібною порівняно з тим, що це означало для мене як для людини короля. Шрюд мене сформував, зробив тим, ким я був, на добро чи зло. Одного дня він забрав життя у мене, хлопчика, що грався під столом у Великій залі, та поставив на ньому свій знак. Він вирішив, що я повинен читати й писати, уміти володіти мечем чи розпізнавати отрути. Мені здавалося, що з його відходом я мушу взяти на себе відповідальність за власні вчинки. Це була дивно тривожна думка.

Усі вже усвідомили значення предмета в руці проводиря. Ми зупинилися посеред дороги. Охоронці Кеттрікен розступилися, наче завіса, пропускаючи його до неї. Запанувала страшна тиша, коли він подав їй жезл, а потім маленький сувій. Червоний віск печатки відірвався під її нігтями. Я дивився, як він падає на болотисту дорогу. Вона повільно розгорнула сувій і прочитала його. Під час цього читання щось у ній померло. Рука безсило опустилася. Слідом за воском упав сувій — річ, якої Кеттрікен ніколи більше не захоче бачити. Вона не зомліла й не скрикнула. Її очі дивилися кудись далеко, вона легко поклала руку на живіт. І з цього жесту я зрозумів, що це не Шрюд помер, а Веріті.

Я потягнувся до нього. Десь, напевне, що десь, маленький клубочок усередині мене, іскра зв’язку, тонесенька нитка… ні. Я навіть не знав, коли зник цей зв’язок. Згадав, що під час кожної битви міг його загубити. Це не допомогло. Ще згадав те дивне відчуття з ночі битви. Мені здавалося, що я чув голос Веріті, як він вигукував, віддаючи накази, що не мали сенсу. Не міг згадати жодного окремого його слова. Але тепер мені здавалося, що це були бойові накази, накази розсипатися, шукати захисту чи… але я не міг достеменно згадати. Глянув на Барріча й побачив у його очах питання. Мені довелося знизати плечима.

— Не знаю, — тихо сказав я. Його брови зморщилися, коли він це обдумував.

Королева-в-очікуванні Кеттрікен нерухомо сиділа на коні. Ніхто не ворухнувся, щоб її торкнутися, ніхто не озвався ні словом. Я глянув на Барріча, подивився йому в очі. Побачив там безнадію та приреченість. Він уже вдруге бачив, як король-в-очікуванні гинув, так і не зійшовши на престол. Після довгої тиші Кеттрікен повернулася в сідлі. Оглянула свою варту, солдатів-вершників, які її супроводжували.

— Принц Регал отримав звістку, що король-в-очікуванні Веріті мертвий.

Вона не підвищила голосу, але всі почули її виразні слова. Радість щезла, тріумф, що сяяв у багатьох очах, погас. Вона дала всім кілька хвилин, щоб це збагнути. Тоді підігнала коня, і ми слідом за нею в’їхали до Оленячого замку.

Ми проминули ворота без жодних перепон. Коли проїжджали, солдати, що несли вахту, дивилися на нас. Один коротко відсалютував королеві. Вона цього не помітила. Похмурий вираз обличчя Барріча ще поглибився, але він не сказав нічого.

На замковому дворі все йшло, як у звичайний день. Стаєнні челядники підійшли забрати коней, тимчасом як інші слуги та решта людей Твердині займалися своїми повсякденними справами. Чомусь ця буденність ударила по моїх нервах, наче камінь. Веріті мертвий. Здавалося неможливим, щоб життя далі йшло звичним буденним трибом.

Барріч допоміг Кеттрікен спішитись, і королеву одразу ж оточила громадка її дам. Якась моя частка помітила вираз обличчя Фоксглов, коли Кеттрікен метушливо повели придворні дами, бідкаючись, який втомлений вигляд вона має, розпитуючи, як вона почувається, висловлюючи співчуття, жаль і смуток. На обличчі капітана королівської варти промайнула тінь заздрості. Фоксглов була лише солдатом, що присяглася захищати свою королеву. Цієї миті не могла піти за нею до Твердині, хай як турбувалася за неї. Зараз Кеттрікен була під опікою своїх дам. Я, однак, знав, що сьогодні вночі Барріч не сам стоятиме на чатах під дверима королеви.

Опікунче бурмотіння дам довкола Кеттрікен дало мені змогу зрозуміти, що поголос про її вагітність уже розійшовся. Я міркував, чи дістався він Регала, і чудово розумів, що певні чутки кружляли майже тільки між жінками, перш ніж стати загальновідомими. Раптом мені дуже захотілося довідатися, чи знає Регал, що Кеттрікен носить спадкоємця престолу. Я вручив віжки Сажки Гендзові, подякував йому й пообіцяв, що пізніше все розповім. Але коли повернув у бік Твердині, то рука Барріча лягла на моє плече.

— На два слова. Зараз.

Інколи він ставився до мене так, начеб я був принцом, а інколи — чимось нижчим за стаєнного хлопця. Гендз із легкою посмішкою повернув мені Сажчині віжки і зник, щоб оглянути інших тварин. Я пішов за Баррічем, що повів Рудді до стайні. Він без проблем знайшов порожнє стійло для Рудді поблизу постійного місця Сажки. Аж надто багато загородок світило пусткою. Ми обидва почали методично чистити та опоряджувати своїх коней. Ця звична робота, вигляд коня, те, що Барріч працював поруч зі мною, діяли заспокійливо. На нашому кінці стайні було відносно тихо, але він чекав, щоб нікого не було поблизу, перш ніж спитати:

— Це правда?

— Я достеменно не знаю. Мій зв’язок з ним зник. Ослаб ще перед тим, як ми вирушили до Затишної бухти, а в мене завжди були проблеми з підтримуванням зв’язку під час битви. Веріті казав, наче я ставлю такий сильний захист від довколишніх людей, що закриваюся й від нього.

— Я геть цього не розумію, але знав про цю проблему. Ти певний, що саме тоді його загубив?

І я розповів йому про неясне відчуття Веріті під час битви й можливість того, що саме тоді його було атаковано. Барріч нетерпляче кивнув.

— А ти не можеш поскіллити до нього тепер, коли все спокійно? Відновити зв’язок?

Я трохи почекав, намагаючись подолати власний відчай.

— Ні. Не можу. Я не маю такого Скіллу.

Барріч насупився.

— Дивись. Ми знаємо, що останнім часом звістки не доходять. Звідки нам знати, чи це не вигадка?

— Я гадаю, що ми й не знаємо. Хоча тяжко повірити, щоб навіть Регал насмілився запевняти про смерть Веріті, якщо він живий.

— Я не вірю, що може бути річ, на яку він нездатний, — тихо сказав Барріч.

Я відірвався від зчищання болота з копит Сажки. Барріч сперся на дверці загородки Рудді, втупившись у далечінь. Сиве пасмо в його волоссі було живим нагадуванням про те, наскільки безжальним може бути Регал. Він наказав убити Барріча так безтурботно, як можна б ляснути набридливу муху. І, здавалося, ніколи особливо не переймався тим, що Барріч залишився живим. Принц не боявся помсти з боку стайничого чи бастарда.

— Так. А що б він сказав, якби Веріті повернувся? — тихо спитав я.

— Коли б він був королем, то знав би, що Веріті ніколи не повернеться. Той, хто сидить на престолі Шести герцогств, може позбутися людей, які йому заважають.

Барріч не дивився в мій бік, кажучи це, а я намагався, щоб цей укус мене не дістався. Він мав рацію. Я не сумнівався, що коли б Регал здобув владу, то знайдуться готові виконувати його накази. Можливо, що кілька таких готових уже є. Ця думка пройняла мене дивним холодом.

— Якщо нам потрібний безсумнівний доказ того, що Веріті живий, то єдиний вихід — це послати когось, хто б його знайшов і повернувся зі звістками про нього, — виклав я Баррічу свої міркування.

— Навіть за умови, що посланець виживе, це й так триватиме надто довго. Коли Регал матиме владу, слово посланця буде для нього нічим. Той, що принесе ці звістки, не відважиться промовити їх уголос. Нам потрібен доказ, що Веріті живий, доказ, який прийме король Шрюд, і він нам потрібен раніше, ніж Регал здобуде владу. Бо він не був би довго королем-в-очікуванні.

— Король Шрюд і дитина Кеттрікен далі стоять між ним і троном, — запротестував я.

— Це місце виявилося згубним для дорослих і сильних мужчин. Сумніваюся, щоб старий хворий чоловік чи ненароджена дитина мали більше щастя. — Барріч труснув головою і тимчасово облишив цю думку. — Так. Ти не можеш до нього скіллити. Хто може?

— Будь-хто із групи.

— Ха. Я жодному з них не вірю.

— Король Шрюд міг би, — невпевнено припустив я. — Якби взяв від мене силу.

— Навіть якщо твій зв’язок із Веріті розірвано? — пильно глянув на мене Барріч.

Я знизав плечима й хитнув головою.

— Не знаю. Тому я й казав «міг би».

Барріч востаннє провів рукою по свіжовигладженій шерсті Рудді.

— Слід це спробувати, — рішуче сказав він. — Що швидше, то краще. Не можемо дозволити, щоб Кеттрікен страждала й тужила без причини. Вона може втратити дитину.

Барріч зітхнув і глянув на мене.

— Йди відпочинь. Заплануй на цей вечір відвідини короля. Коли я побачу, як ти до нього входиш, то подбаю, щоб знайшлися свідки того, про що довідається король Шрюд.

— Баррічу, — запротестував я, — тут надто багато непевностей. Навіть не знаю, чи цього вечора король прокинеться, чи зможе скіллити, чи схоче це зробити, якщо я його попрошу. Якщо ми це зробимо, Регал і всі інші знатимуть, що я людина короля в сенсі Скіллу. І…

— Даруй, хлопче, — промовив раптом Барріч майже жорстоко. — Тут на кону стоїть куди більше, ніж твій добробут. Не те, щоб я цілковито про тебе не дбав. Але, на мою думку, ти будеш у більшій безпеці, якщо Регал знатиме, що ти можеш скіллити, а всі знатимуть, що Веріті живий, ніж коли б усі вірили, що Веріті мертвий, а Регал зміркував, що саме пора тебе позбутися. Ми мусимо спробувати сьогодні ввечері. Можливо, не досягнемо успіху. Але спробувати мусимо.

— Сподіваюся, ти зможеш десь роздобути ельфійської кори, — буркнув я до нього.

— Що, ти вже втягнувся? Будь обережним. — Але потім усміхнувся. — Я певний, що трохи зумію.

Я всміхнувся у відповідь, а тоді відчув шок: не вірив, що Веріті мертвий. У цьому я зізнався собі тією усмішкою. Не вірив, що мій король-в-очікуванні мертвий, і мав стати перед принцом Регалом віч-на-віч та довести це. Єдиним, що дало б мені більше задоволення, була б змога вчинити те саме із сокирою в руках. Поки що.

— Зроби мені одну послугу, — попросив я Барріча.

— Яку? — обачно спитав він.

— Будь дуже обережним.

— Я завжди такий. Дивись, і ти теж.

Я кивнув, а тоді тихо стояв, почуваючись незручно.

За мить Барріч зітхнув і сказав:

— Ну, давай уже. Якби я побачив Моллі, то що їй передати?

Я похитав головою.

— Лише те, що я за нею сумую. Що ж іще можу їй сказати? Нічого іншого запропонувати не можу.

Він дивно на мене глянув. Зі співчуттям, але без фальшивої розради.

— Я дам їй знати, — пообіцяв він.

Я вийшов зі стайні, відчувши себе дорослішим. Чи перестану колись міряти себе тим, як до мене ставиться Барріч?

Я пішов просто на кухню, щоб з’їсти щось, а тоді відпочити, як порадив мені Барріч. Вартівня була переповнена солдатами, які повернулися з походу й розповідали тим, хто зоставався дома, усілякі історії, поглинаючи при цьому душенину з хлібом. Я сподівався цього й мав намір прихопити харчі з собою та принести їх до своєї кімнати. Але в кухні всюди булькотіли горщики, росло тісто на хліб, а м’ясо оберталося на рожнах. Кухонна челядь сікла, мішала і квапливо сновигала туди-сюди.

— Що, цього вечора свято? — дурнувато спитав я. Кухарка Сара обернулася до мене.

— Ох, Фітце, ти повернувся живим і здоровим. — Усміхнулася, наче це мав бути комплімент. — Так, звичайно, свято з нагоди перемоги в Затишній бухті. Ми б і тебе не занедбали.

— Веріті мертвий, а ми все-таки лаштуємо свято?

Кухарка прямо на мене глянула.

— Якби принц Веріті був тут, чого б він хотів?

Я зітхнув.

— Напевне, він сказав би, що слід відсвяткувати перемогу. Цей народ потребує надії більше, ніж оплакування.

— Точнісінько те саме принц Регал пояснив мені сьогодні вранці, — задоволено сказала кухарка. Знову заходилася натирати оленячу ногу прянощами. — Звісно, ми його оплакуємо. Але ти мусиш зрозуміти, Фітце. Він нас покинув. А Регал залишився з нами. Залишився тут, щоб опікуватися королем і дбати про узбережжя найкраще, як може. Веріті не стало, але Регал далі з нами. А Затишна бухта не потрапила до рук піратів.

Я прикусив язика й почекав, доки мине хвиля гніву.

— Затишна бухта не потрапила до рук піратів, бо Регал залишився тут, щоб нас охороняти, — я хотів упевнитися, що кухарка якось пов’язує це між собою, а не просто сказала ці фрази одну за одною.

Вона кивнула головою, далі натираючи м’ясо. Я занюхав товчену шальвію. І розмарин.

— Це саме те, чого ми завжди потребували. Одразу ж послано солдатів. Скіллення добре, але що доброго в тому, аби знати, що відбувається, проте нічого не робити?

— Веріті завжди висилав військові кораблі.

— І вони ніколи не встигали вчасно. — Вона повернулася до мене, витираючи руки фартухом. — Ой, я знаю, хлопче, що ти його обожнював. Наш принц Веріті був добросердою людиною і довів себе до смерті, намагаючись нас оборонити. Я нічого не кажу проти мертвих. Кажу тільки те, що скіллення і гонитва за Старійшинами не допоможуть проти червоних кораблів. Те, що зробив принц Регал, пославши солдатів і кораблі, тільки-но про це почув, — це те, чого ми завжди потребували. Можливо, з принцом Регалом на чолі ми якось тут виживемо.

— А що з королем Шрюдом? — тихо спитав я. Вона неправильно зрозуміла моє питання. Показала цим, що насправді думає.

— Ох, так добре, як це можливо. Навіть сьогодні ввечері прийде на свято, хоч на хвилинку. Бідний чоловік. Він дуже мучиться. Бідний, бідний чоловік.

Мертвий чоловік. Саме це вона й сказала. Короля більше нема, Шрюд був для неї бідним, бідним чоловіком. Цього Регал добився.

— Як ти думаєш, наша королева буде на святі? — спитав я. — Зрештою вона щойно почула про смерть свого чоловіка й короля.

— О, думаю, вона буде, — кивнула головою Сара. З глухим звуком перевернула ногу на другий бік і почала нашпиговувати її зіллям. — Я чула, що вона сказала, наче при надії. — Голос кухарки звучав скептично. — Вона хоче оголосити це сьогодні ввечері.

— Ти сумніваєшся, що вона при надії? — відверто спитав я. Кухарка не образилася.

— Ні, я не сумніваюся, що вона вагітна, раз уже так каже. От тільки якось воно дивно, що вона це сказала після звістки про смерть Веріті, а не перед нею.

— І що з того?

— Ну, дехто міркуватиме.

— Про що міркуватиме? — холодно спитав я.

Кухарка стрільнула в мене поглядом, і я прокляв власну нестриманість: не хотів затулити їй рота. Навпаки, хотів почути геть усі плітки.

— Ну, — вона завагалася, але не могла протистояти спокусі. — Завжди так міркують, якщо жінка не заходить у тяж, а тоді, після від’їзду чоловіка, раптом оголошує, що вагітна від нього.

Вона озирнулася довкола, придивляючись, чи хтось інший не чує. Здавалося, що всі зайняті своїми справами, але я не сумнівався, що кілька пар вух нашорошилися і прислухаються до нас.

— Чому тепер? Так зненацька? А якщо вона знала про вагітність, то про що думала, женучи посеред ночі, просто в бій? Це дивна поведінка як для королеви, що носить спадкоємця престолу.

— Ну що ж, — я намагався говорити якомога лагідніше. — Припускаю, що, як дитина народиться, буде видно, коли її зачато. Хто схоче полічити місяці на пальцях, зможе це зробити. Крім того, — я по-змовницьки схилився, — я чув, що деякі дами знали про це ще перед її від’їздом. Леді Пейшенс, наприклад, і її служниця Лейсі.

Я мусив зробити так, аби Пейшенс похвалилася тим, що дізналася першою, а Лейсі розголосила це слугам.

— А. Ці. — Несхвальний тон Сари розвіяв мої надії на легку перемогу. — Що ж, Фітце, не ображайся, але вона інколи може бути трохи намахана. Лейсі, о так, Лейсі — статечна особа. Але вона мало розмовляє і не хоче слухати того, що кажуть інші.

— Але ж, — я усміхнувся і підморгнув їй, — я сам від них почув. І ще задовго до того, як ми виїхали до Затишної бухти.

Я схилився ще ближче до неї.

— Розпитай про це. Поб’юся об заклад: ти довідаєшся, що королева Кеттрікен пила чай з малинового листя від ранкової нудоти. Перевір — і побачиш, чи я маю рацію. Ставлю шматок срібла.

— Шматок срібла? Ох. Наче я можу ним розкидатися. Але спитаю, Фітце, так. А тобі сором, що ти не поділився зі мною такою пишною чуткою. Хоч я все тобі кажу!

— Ну гаразд, я ще щось для тебе маю. Королева Кеттрікен не єдина чекає дитини.

— О? А хто ще?

Я усміхнувся.

— А от цього ще не можу тобі сказати. Але ти будеш однією з перших, хто про це довідається.

Я гадки не мав, хто з жінок Твердині може бути при надії, але не сумнівався, що якась така знайдеться або ж завагітніє вчасно, аби підтвердити мої слова. Мені необхідні були добрі стосунки з кухаркою, якщо я сподівався і далі дізнаватися від неї про всі придворні чутки. Вона здогадливо кивнула головою, а я їй підморгнув.

Вона закінчила з тією ногою.

— Гей, Доде, ходи-но сюди, візьми це й підвісь на гаках для м’яса над великим вогнем. На найвищих гаках, я хочу, щоб вона спеклася, а не згоріла. Давай, рухом. Кеттл? Де те молоко, про яке я тебе просила?

Перш ніж забратися до своєї кімнати, я вхопив хліба та яблук. Проста пожива, але такому голодному, як я, і вона за щастя. Пішов просто до себе, вмився, попоїв і ліг перепочити. Може, я не мав особливих шансів потрапити цього вечора до короля, але під час свята хотів би бути настільки готовим, наскільки це можливо. Ще думав, чи варто піти до Кеттрікен і попросити її не оплакувати Веріті передчасно. Але знав, що її дами не пропустять повз вуха жодного зверненого до неї слова, навіть найтихішого. А якщо я помиляюся? Ні. Коли зумію довести, що Веріті ще живий, то зразу ж їй скажу.

Пізніше я прокинувся від стуку в двері. Якусь мить лежав нерухомо, не певний, чи мені не причулося, а тоді встав, відсунув засув і прочинив двері. За ними стояв блазень. Не знаю, що мене більше здивувало: чи те, що він постукав, замість по-своєму впоратися із засувом, чи те, як був одягнений. Я намагався на нього не витріщатися. Він чемно вклонився, а тоді ввійшов до кімнати, зачинивши за собою двері. Засунув усі засуви, а потім вийшов на середину кімнати і простяг руки. Поволі обертався, щоб можна було ним помилуватися.

— Добре?

— Не схоже на тебе, — відверто сказав я.

— Бо я цього й не хочу. — Він обтягнув свій каптан, потяг за рукави, щоб краще показати не лише їхнє гаптування, а й розтини, під якими видно було розкішну тканину нижніх рукавів. Зняв капелюха, розпушив плюмаж на ньому і знову вдягнув на своє безбарвне волосся. Кольори мінилися від найглибшого індиго до найяснішої лазурі, а біле блазневе обличчя над цим усім нагадувало обчищене яйце.

— Блазні вже не в моді.

Я поволі сів на ліжко.

— Це Регал так тебе вбрав, — тихо сказав я.

— Та ні. Він забезпечив мене одягом, звичайно, але вбрався я сам. Якщо вже блазні не в моді, то подумай, яким низьким був би стан блазневого лакея.

— А як із королем Шрюдом? Він теж не в моді? — кисло спитав я.

— Уже не модно займатися королем Шрюдом, — відповів він. Підплигнув, тоді зупинився, з гідністю випрямився, як пристало на його нове вбрання, і обійшов довкола кімнати. — Сьогодні ввечері я сидітиму за принцовим столом і променітиму радістю й дотепом. Як думаєш, чи добре це зроблю?

— Краще подалі від мене, — похмуро сказав я. — Тобі геть байдуже, що Веріті мертвий?

— А тобі байдуже до квітів, що цвітуть під літнім сонцем?

— Блазню, надворі зима.

— Це перше таке ж правдиве, як і друге. Повір мені. — Зненацька блазень завмер. — Я прийшов попросити в тебе ласки, якщо ти можеш у це повірити.

— Це друге таке ж легке, як і перше. Що саме?

— Не вбивай мого короля заради своїх власних амбіцій.

Я з жахом глянув на нього.

— Я ніколи не вбив би мого короля! Як ти смієш це казати?

— О, цими днями я багато чого смію. — Блазень заклав руки за спину й почав походжати кімнатою. Своїм елегантним одягом та незвичними позами він мене перелякав. Так, наче в його тіло вселився хтось інший, кого я зовсім не знав.

— Навіть якби король убив твою матір?

У мені здійнялося страшне, болісне відчуття.

— Що ти хочеш цим сказати? — прошепотів я.

Блазень крутнувся, почувши біль у моєму голосі.

— Ні! Ні! Ти геть неправильно мене зрозумів!

Це пролунало щиро, і на мить я знову побачив свого друга.

— Але, — продовжував він тихшим, майже таємничим тоном, — якби ти повірив, що король убив твою матір, твою дорогоцінну, люблячу, поблажливу матір, він її вбив і назавжди відібрав у тебе. Як гадаєш: міг би ти його вбити?

Я так довго був сліпим, що мені потрібен був якийсь час, аби прозріти. Знав, що Регал вірив, наче його матір отруїли. Знав, що це було однією з причин його ненависті до мене й «леді Тайм». Принц вірив, що ми спільно скоїли вбивство. За наказом короля. Я знав, що це все брехня. Королева Дезайр отруїлася сама. Вона надто любила хмільні трунки й зілля, що проганяє сум. Коли неспроможна була здобути владу, котра, на її думку, належала їй по праву, то знайшла забуття у цих задоволеннях. Шрюд кілька разів намагався її втримати, просив навіть у Чейда ліки та настоянки, які могли б вгамувати цей її потяг. Ніщо не допомогло. Це правда, що королеву Дезайр отруєно, але ніхто, крім неї самої, отрути їй не подавав. Я завжди це знав. І, знаючи це все, не взяв до уваги ненависті, що розрослася в серці розбещеного сина, раптово позбавленого матері.

Чи міг Регал убити за таке? Звичайно, що міг. Чи запрагнув би поставити Шість герцогств на край прірви заради помсти? Чом би й ні? Він ніколи не переймався Прибережними герцогствами. Регалове серце належало Внутрішнім герцогствам, вірним його матері, яка там народилася і зросла. Якби королева Дезайр не побралася з королем Шрюдом, вона зосталася б герцогинею Ферроу. Інколи, перебуваючи під впливом вина й дурманного зілля, вона безпардонно запевняла, що, зоставшись герцогинею, мала б більшу владу. Достатню, аби переконати Ферроу й Тілт об’єднатися, визнавши її королевою, і злегковажити вірність Шести герцогствам. Гален, майстер Скіллу й позашлюбний син королеви Дезайр, розпалював ненависть Регала разом зі своєю власною. Чи була його ненависть достатньою, щоб підпорядкувати свою групу Скіллу Регаловій помсті? Мені це здавалося жахливою зрадою, але я виявив, що не вважаю таке неможливим. Перековані, зґвалтовані жінки, осиротілі діти, цілі селища, знищені через помсту принцика за уявний злочин. Це мене вразило. Але сходилося. Пасувало, як віко до труни.

— Гадаю, що теперішній герцог Ферроу мав би подбати про своє здоров’я, — озвався я.

— Він поділяє пристрасть своєї старшої сестри до міцного вина й дурманного зілля. Якщо матиме цього вдосталь і не дбатиме ні про що інше, то, гадаю, житиме довго.

— Можливо, король Шрюд міг би? — обережно припустив я.

Обличчям блазня пробіг спазм болю.

— Сумніваюся, що йому зосталося довге життя, — тихо сказав він. — Але цей залишок міг би бути легким, а не затьмареним кровопролиттям і насильством.

— Думаєш, до цього дійде?

— Хто знає, що здійметься з дна казана, якщо його помішати?

Зненацька він підійшов до моїх дверей і поклав руку на засув.

— Саме цього я в тебе й прошу, — тихо сказав він. — Не вимішуй, сер Ложко. Дозволь речам заспокоїтися.

— Я не можу.

Він притис чоло до одвірка геть неблазенським жестом.

— Тоді ти будеш смертю королів. — Гіркі тихі слова. — Ти знаєш… хто я. Я тобі розповідав. Я тобі розповідав, чому я тут. Кінець династії Провісників був одним із поворотних пунктів. Кеттрікен виношує спадкоємця. Династія продовжиться. Це було необхідним. Чи не можна дати старому чоловікові спокійно померти?

— Регал не дозволить цьому спадкоємцеві народитися, — відверто сказав я. Навіть блазень здивовано розширив очі, почувши такий прямий вислів з моїх уст. — Це дитя не дійде до влади без королівської руки, яка б його охороняла. Руки Шрюда чи Веріті. Ти не вважаєш, що Веріті мертвий. Ти сам щойно майже це сказав. То невже ти дозволиш Кеттрікен страждати, вірячи цьому? Ти дозволиш Шести герцогствам загинути серед кровопролиття та руйнування? Що за благо бути спадкоємцем трону Провісників, якщо цей трон — лише поламане крісло у спаленій залі?

Рамена блазня опустилися.

— Є тисячі перехресть, — тихо промовив він. — Деякі виразні й чіткі, інші — тіні поміж тінями. Деякі майже неуникні, щоб їх змінити, потрібна була б або могутня армія, або величезна зараза. Інші сповиті туманом, а я не знаю, які дороги ведуть з них і куди саме. Ти мене затуманюєш, бастарде. Тисячократно розмножуєш можливі майбуття вже самим фактом свого існування. Змінювач. Каталізатор. З деяких таких туманів виходять найчорніші, покручені нитки прокляття, а з інших — сяюча золота пряжа. Схоже, що всі вони ведуть або у прірви, або на вершини. Я прагну серединної дороги. Прагну простої смерті для господаря, що був добрим до химерного глузливого слуги.

Він не робив мені жодних інших докорів. Відсунув засуви й тихо вийшов. Через багате вбрання й обережну ходу здався мені деформованим. Його попередні пістряві шати та постійні вистриби ніколи не справляли такого враження. Я безшумно зачинив двері й сперся на них, наче міг так прогнати майбутнє.

Я дуже старанно приготувався до вечірнього бенкету. Натягнувши нарешті найновішу одежу, яку зшила мені майстриня Гесті, виглядав майже так само добре, як і блазень. Я вирішив не поспішати з трауром за Веріті й навіть не вдавати жалоби. Коли спускався сходами, мені здавалося, що цього вечора більшість Твердині збирається у Великій залі. Очевидно, покликано всіх: і значних людей, і поспільство.

Я опинився за одним столом із Баррічем, Гендзом та іншими стаєнними челядниками. Це було найскромніше приділене мені місце, відколи король Шрюд узяв мене під своє крило, а все-таки ця компанія подобалася мені куди більше, ніж за вищими столами. Довкола почесних столів у Великій залі сиділи мало знайомі мені люди, герцоги та заїжджа шляхта переважно з Тілту та Ферроу. Звичайно, інколи траплялися знайомі обличчя. Пейшенс сиділа майже там, де їй і належало за рангом, а Лейсі — за столом переді мною. Ніде не видно було й сліду Моллі. Зрідка траплялися мешканці Баккіпа, все люди з добрим становищем, а більшість із них сиділа вище, ніж можна було сподіватися. Ввійшов король, спираючись на плече пишно перерядженого блазня, а слідом за ним Кеттрікен.

Її вигляд мене вразив. Вдягла просту тьмяно-коричневу сукню, а волосся обрізала на знак жалоби. Те, що зосталося, було не довшим, ніж ширина долоні, і, втративши свою багату вагу, стирчало довкола обличчя, як пух кульбаби. Здавалося, що разом із довжиною з нього зрізано й колір, і воно стало так само блідим, як у блазня. Я звик до тяжкого золотого плетива її кіс, тож тепер голова королеви видавалася дивно маленькою на широких плечах. Блідо-блакитні очі теж мали незвичний вигляд через почервонілі повіки. Вона не справляла враження королеви в жалобі. Радше скидалася на новий різновид придворного блазня. Я не бачив у ній нічого з моєї королеви, нічого з Кеттрікен у своєму саду, нічого з босоногої войовниці, що танцювала з мечем. Бачив лише жінку-чужинку, яка знову зосталася самотньою. На противагу їй, Регал був одягнений так розкішно, наче вибрався на зальоти, а рухався, як ловчий кіт.

Видовище, свідком якого я був того вечора, було так спритно сплановане і старанно розігране, як ляльковий спектакль. Був тут король Шрюд, тремтячий і худий, він кивав головою над своїм обідом або ж, усміхаючись, вів неясну розмову, ні до кого зосібна не звертаючись. Була королева-в-очікуванні, неусміхнута, тиха й сумна, ледь торкалася їжі. Головував над усіма Регал, сумлінний син, що сидів поруч із підупалим батьком, а біля нього — розкішно вдягнений блазень. Він раз у раз докидав до Регалових слів свої дотепи, завдяки чому принцова мова здавалася блискучішою, ніж була насправді. Решту Високого столу займали герцог і герцогиня Ферроу, герцог і герцогиня Тілту та їхні теперішні улюбленці з меншої шляхти цих герцогств. Герцогства Бернс, Ріппон і Шокз узагалі не представлено.

Після того, як внесено м’ясиво, було піднято два тости за Регала. Перший з них виголосив герцог Голдер Державець із Ферроу. Велемовно прославляв принца, називаючи його оборонцем королівства та вихваляючи швидкість його дій у Затишній бухті. Серед усіх цих похвал прозвучала ще одна: за мужність при ухваленні рішень, необхідних для вищого блага Шести герцогств. На цьому місці я нашорошив вуха. Проте все це було якимось неясним, вітання та величання, але жодного певного слова, що ж достеменно вирішив Регал. Коли б ця промова тривала довше, то перетворилася б на панегірик.

На початку тосту Кеттрікен випросталася і недовірливо глянула на Регала. Очевидно, не могла повірити, що він спокійно киватиме головою та усміхатиметься, вислуховуючи незаслужені похвали. Якщо хтось, окрім мене, помітив вираз обличчя Кеттрікен, то нічого з цього приводу не сказав. Другий тост, як і слід було здогадатися, проголосив герцог Рем із Тілту. Він запропонував випити за пам’ять короля-в-очікуванні Веріті. Це начебто було похвалою, але зверхньою. Герцог говорив про все, що Веріті намагався зробити, що планував, про що мріяв і чого бажав. Усі його здобутки звалено в Регалову тарілку, — і до цього мало що можна було додати. Кеттрікен, хоч це й здавалося неможливим, що далі, то більше блідла, а вираз її вуст ставав усе гіркішим.

Я думаю, що, коли герцог Рем закінчив, вона вже от-от мала встати й заговорити сама. Але тут майже квапливо підвівся Регал, здіймаючи свій щойно наповнений келих. Подав усім знак замовкнути, а затим простяг келих у бік королеви.

— Цього вечора надто багато було сказано про мене, а надто мало про нашу найпрекраснішу королеву-в-очікуванні Кеттрікен. Повернувшись додому, вона довідалася про свою тяжку втрату й поринула в тугу. Не думаю, однак, щоб мій покійний брат Веріті бажав туги з приводу своєї смерті, туги, яка б затьмарила усе, чого заслуговують здобутки його пані. Попри її стан, — знайома посмішка на Регаловому обличчі була небезпечно близькою до глузування, — вирішила заради свого прийомного королівства ризикнути і протиставитися червоним кораблям. Без сумніву, багато піратів загинуло від її доблесного меча. Не вагаючись скажу, що наших солдатів надихнув вигляд королеви, яка твердо вирішила битися від їхнього імені, незважаючи на те, чим ризикувала.

На щоках Кеттрікен з’явилися дві дуже червоні плями. Регал вів далі, а його промова затьмарювала опис вчинків Кеттрікен своєю зверхньою улесливістю. Нещирість його фраз якимсь робом звела її подвиг до рівня показухи.

Я даремно шукав очима при Високому столі когось, хто б її захистив. Якби я встав зі свого місця для простолюду та підняв голос проти Регала, то це виглядало б майже глузуванням. Кеттрікен, ніколи не певна свого місця при чоловіковому дворі, а тепер позбавлена його підтримки, геть знітилася. У Регаловому викладі її вчинки здавалися сумнівними й легковажними, а не сміливими й рішучими. Я бачив, як вона заціпеніла, і знав, що сама вона нічого про себе не скаже. Трапеза відновилася, а принижена королева відповідала похмурим мовчанням на непевні спроби короля Шрюда, що сидів поруч з нею, завести розмову.

Та найгірше було ще попереду. Під кінець трапези Регал знову закликав до тиші. Пообіцяв зібраним, що по гостині виступатимуть менестрелі та лялькарі, але тим часом попросив їх потерпіти, доки він скаже ще одну-єдину річ. Після багатьох серйозних роздумів і великих нарад він із великою нехіттю усвідомив те, що лише підтвердив напад на Затишну бухту. Сам Оленячий замок не був уже таким безпечним місцем, як колись. І вже напевне він не був належним місцем для людини зі слабким здоров’ям. Тож ухвалено рішення, що король Шрюд (король підняв голову і закліпав очима, почувши своє ім’я) вирушить у глибину суходолу, щоб безпечно проживати у Трейдфорді на Синій ріці, поки стан його здоров’я не поліпшиться. Тут Регал зробив паузу, щоб гойно подякувати герцогу Голдеру з Ферроу за удоступнення замку Трейдфорд королівській родині. Ще додав, що він дуже щасливий, бо тепер легко буде дістатися до головних замків Ферроу й Тілту, адже йому хочеться мати добрий зв’язок із цими найвірнішими герцогами, які останніми часами нерідко мусили подорожувати так далеко, аби допомогти йому за цих неспокійних, ох яких неспокійних обставин. Регал із приємністю перенесе королівський двір до тих, кому раніше доводилося долати далеку дорогу, щоб утішатися придворним життям. Тут він зупинився, приймаючи їхні подячні кивки і схвальне гудіння. Коли ж знову підняв руку, вони слухняно замовкли.

Він просив, ні, благав королеву-в-очікуванні приєднатися до короля Шрюда й вирушити разом з ним. Вона була б там у більшій безпеці, знайшла б там більше вигоди, бо замок Трейдфорд збудовано як дім, а не як фортецю. Це дозволило б думкам її підданих заспокоїтися певністю, що їхній майбутній дідич та його мати під доброю опікою і далеко від небезпечного узбережжя. Обіцяв, що буде докладено всіх старань, аби вона почувалася як удома. Обіцяв, що там буде веселий двір. Багато меблів та оздоб буде перевезено до Трейдфорда з Оленячого замку, коли туди вирушить король, щоб зробити переселення менш клопітким для нього. З обличчя Регала не сходила посмішка, тимчасом як він звів свого батька до становища старого ідіота, а Кеттрікен — до рівня племінної кобили. Отож знову зважився зробити паузу, щоб почути її згоду зі своєю долею.

— Я не можу, — з великою гідністю промовила вона. — Оленячий замок — це місце, де мене залишив мій пан Веріті і, перш ніж це зробити, віддав його під мою опіку. Тут я залишуся. Тут народиться моя дитина.

Регал відвернув голову, начебто для того, щоб приховати від неї посмішку, але насправді тому, щоб краще показати її зібранню.

— Оленячий замок добре стерегтимуть, міледі королево. Мій власний кузен, лорд Брайт, спадкоємець Ферроу, виявив зацікавленість у перейнятті його оборони. Також на місці зостанеться весь гарнізон, бо у Трейдфорді він не знадобиться. Сумніваюся, щоб усім їм потрібна була допомога однієї жінки, до того ж обтяженої спідницями та напучнявілим черевом.

Регіт, що вибухнув після цих слів, мене шокував. Це було простацьке зауваження, дотеп, більше гідний корчемного молодця, ніж принца у власній Твердині. Воно нагадало мені не що інше, як королеву Дезайр у її найгіршому стані, розпалену вином та зіллям. І все-таки за Високим столом сміялися, а за нижчими столами до веселунів приєднався ще дехто. Регалова чарівність та влаштовані ним розваги добре йому послужили. Хай яких образ він завдавав, хай які буфонади влаштовував цього вечора, його прихвосні сиділи та приймали це разом зі стравами й вином, які поглинали за його столом. Кеттрікен, здавалося, цілковито відібрало мову. Вона саме вставала і збиралася вийти з-за столу, але тут король простяг до неї хистку руку:

— Прошу, моя люба, — сказав він, а його тремтячий голос було аж надто добре чути. — Не залишай мене. Я хочу, щоб ти була зі мною.

— Ви бачите, що таким є бажання вашого короля, — поспішив сказати їй Регал. І сумніваюся, щоб навіть він зумів віддати належне своєму таланові за те, що король саме тоді висловив це прохання. Кеттрікен неохоче знову опустилася на своє місце. Одну страшну мить я думав, що вона заллється слізьми. Це стало б остаточним тріумфом Регала, виявивши емоційну слабкість плідної самиці. Проте замість заплакати, вона глибоко вдихнула. Повернулася до короля і тихо, але виразно промовила, узявши його за руку:

— Ви мій король, якому я присягала. Мій владарю, буде так, як ви бажаєте. Я вас не покину.

Вона схилила голову, Регал чемно кивнув, і загальний вибух схвалення привітав її згоду. Регал ще трохи патякав, коли гамір затих, але він уже досяг своєї мети. Переважно говорив про мудрість свого рішення, про те, що Оленячий замок краще оборонятиметься, не боячись за життя свого монарха. Мав навіть нахабство припустити, що коли він сам, король та королева-в-очікуванні покинуть Оленячий замок, то й пірати втратять до нього інтерес, бо захоплять меншу здобич, здобувши його. Це все було переливанням з пустого в порожнє, викрутасами напоказ. Невдовзі після цього короля забрано й відведено до власних кімнат: його роль у цьому спектаклі вичерпалася. Королева Кеттрікен попросила пробачення й пішла разом з ним. Бенкет перетворився на дзенькіт, бренькіт і загальну какофонію. Викочено бочки пива та діжки гіршого вина. У кутках Великої зали виступали різні менестрелі з Внутрішніх герцогств, тимчасом як принц і його соратники вибрали собі за розвагу лялькову виставу, масненьку штучку, звану «Спокушуванням корчмаревого сина». Я відсунув тарілку і глянув на Барріча. Наші очі зустрілися, і ми разом підвелися.

Розділ 26 Скіллення

Перековані здавалися неспроможними на будь-які почуття. Вони не були злими, не черпали жодного задоволення зі своєї жорстокості чи скоєних ними злочинів. Утративши змогу будь-якого співчуття до інших людей чи будь-яких живих створінь, вони загубили здатність бути частиною суспільства. Будь-яка людина, хай яка сувора, немилосердна, нечутлива, усе-таки зберігає достатньо вразливості, аби знати, що не можна постійно виставляти напоказ те, як мало вона переймається іншими, і бути при цьому бажаним членом родини або сільської громади. А перековані втратили навіть уміння приховувати свою цілковиту байдужість до співгромадян. Їхні почуття не просто зникли, вони настільки про них забули, що не могли навіть передбачити поведінки інших людей, з огляду на їхні емоційні реакції.

Скіллерів можна вважати протилежним краєм цього спектра. Така людина може здалеку сягнути інших та зрозуміти, про що вони думають і що відчувають. Сильний скіллер може накинути свої думки й почуття іншим. Ця збільшена вразливість на емоції та думки інших є надміром того, що цілковито відсутнє у перекованих.

Король-в-очікуванні Веріті зізнався мені, що перековані, схоже, цілковито непідвладні його здібностям Скіллу. Це, однак, не означає, що вони нечутливі до нього. Чи не скіллення Веріті притягало їх до Оленячого замку? Чи його дотик не пробудив у них голоду, можливо, згадки про те, що вони втратили? Якщо їх з такою силою тягло крізь лід та воду, завжди в напрямку Оленячого замку, то мотивація мусила бути дуже інтенсивною. Коли ж Веріті покинув Оленячий замок заради своєї місії, здавалося, що рух перекованих до Оленячого замку ослаб.

Чейд Фаллстар

Ми дісталися дверей короля Шрюда й постукали. Відчинив блазень. Я добре помітив, що після відходу короля Воллес залишався внизу, серед бенкетарів.

— Впусти мене, — тихо сказав я, коли блазень на мене зиркнув.

— Ні, — твердо заперечив він. Почав зачиняти двері.

Я підпер їх плечем, а Барріч мені допоміг. Це було вперше й востаннє, коли я вдався до сили проти блазня. Мене не тішив доказ того, що фізично був сильніший за нього. Погляд блазневих очей, коли я його подужав, був не таким, який хотілося б бачити на обличчі друга.

Король сидів біля каміна, бездумно бурмочучи. Королева-в-очікуванні змучено сиділа поруч з ним, а Розмері дрімала біля її ніг. Побачивши нас, Кеттрікен здивовано встала.

— Фітц Чівелрі? — тихо спитала вона.

Я поспіхом рушив до неї.

— Я багато чого мушу пояснити, а часу на це маю мало. Бо те, що повинен зробити, слід зробити зараз, цього вечора. — Я ненадовго замовк, вирішуючи, як найкраще це пояснити. — Пам’ятаєте, як ви заприсяглися Веріті?

— Звичайно! — Вона глянула на мене, як на божевільного.

— Він використав Августа, одного з членів групи Скіллу, щоб прийти й постати перед вами, у ваших думках, аби показати вам своє серце. Це ви пам’ятаєте?

Вона зашарілася.

— Звичайно, що так. Але я не думала, наче хтось достеменно знає, що тоді трапилося.

— Дехто знає.

Я озирнувся довкола й побачив, як Барріч із блазнем прислухалися до нашої розмови, широко розплющивши очі.

— Веріті скіллив до вас через Августа. Він сильний скіллер. Ви це знаєте, знаєте, що так він охороняє наше узбережжя. Це спадкова магія, талант династії Провісників. Веріті успадкував його від свого батька. А я частково від свого.

— Навіщо ти це мені розповідаєш?

— Бо я не вірю, що Веріті мертвий. Мені казали, що свого часу король Шрюд теж мав сильний Скілл. Це вже не так. Це вміння вкрала у нього хвороба, як украла ще багато чого іншого. Але, якщо нам вдасться переконати його спробувати, якщо ми зуміємо спонукати його до цього, я можу дати йому свою силу, щоб його підтримати. Він міг би дістатися Веріті.

— Це його вб’є, — позбавленим виразу голосом сказав блазень. — Я чув, чого Скілл вимагає від людини. У мого короля не зосталося нічого, що він міг би віддати.

— Я так не думаю. Коли ми дістанемося Веріті, то він негайно перерве зв’язок, якщо його батькові щось загрожуватиме. Він не раз припиняв брати у мене силу, якщо боявся завдати мені шкоди.

— Навіть блазень бачить хиби твоєї логіки. — Блазень шарпонув манжет своєї нової гарної сорочки. — Якщо ти й дістанешся Веріті, звідки нам знати, що це правда, а не удавання?

Я відкрив було рота у гнівному протесті, але блазень застережно підняв руку.

— Очевидно, мій любий, любий Фітце, ми всі мусимо тобі вірити, бо ти наш друг і в тебе на серці лише наші найкращі інтереси. Але можуть бути й інші, що сумніватимуться у твоїх словах і неупередженості. — Його сарказм обпік мене, наче кислота, але я змусив себе стояти тихо. — А якщо ти не дістанешся Веріті, то що нам залишається? Вичерпаний і висушений король, якого невдовзі оголосять недієздатним. Скорботна королева, яка, на додачу до всього іншого, мусить питати себе, чи не оплакує чоловіка, що досі живий. Це найгірше з можливих оплакувань. Ні. Ми нічого не здобудемо, навіть якщо тобі вдасться, бо нашої віри в тебе замало, аби втримати колеса, які вже закрутилися. Якщо ж ти програєш, ми можемо багато втратити. Аж надто багато.

Їхні очі втупилися в мене. Навіть у темних очах Барріча світилося питання, наче він засумнівався в мудрості того, до чого сам мене схилив. Кеттрікен стояла нерухомо, намагаючись не накинутися на голу кістку надії, яку я кинув їй до ніг. Я пошкодував, що не знайшов часу попередньо порозмовляти з Чейдом. Але навряд чи зумію ще раз зібрати в цій кімнаті їх усіх, без Воллеса і з Регалом, зайнятим унизу. Це мусило відбутися зараз або ніколи.

Я глянув на того єдиного, що не стежив за мною. Король Шрюд бездіяльно придивлявся до стрибків і гри язичків полум’я у каміні.

— Він залишається королем, — тихо сказав я. — Спитаймо його й дозвольмо йому вирішити самому.

— Це нечесно! Він не при собі! — Блазень кинувся поміж нас. Став навшпиньки, щоб заглянути мені в очі. — Від цих трав, якими його поять, він слухняний, як запряжений у плуг кінь. Скажи йому, щоб перерізав собі горлянку, то він тільки почекає, щоб ти подав йому ножа.

— Ні. — Голос дрижав, утратив свій тембр і силу. — Ні, блазню, аж так далеко ще не зайшло.

Ми чекали, неспроможні навіть дихнути, але король Шрюд нічого більше не сказав. Нарешті я повільно перетнув кімнату, присів біля нього навпочіпки, намагаючись змусити його очі зустрітися з моїми.

— Королю Шрюде! — благально промовив я.

Його погляд скерувався до мене, відхилився, неохоче повернувся. Нарешті він глянув на мене.

— Ви чули все, про що ми розмовляли? Мій королю, ви вірите, що Веріті мертвий?

Він розхилив губи. Язик за ними був сірим і обложеним. Він глибоко зітхнув.

— Регал сказав мені, що Веріті мертвий. Він мав звістку…

— Звідки? — лагідно спитав я. Він повільно похитав головою.

— Посланець… я думаю.

Я повернувся до інших.

— Це мав би принести посланець. З гір, бо досі Веріті вже мусив бути там. Він майже дістався їх, коли Барріча відіслано. Я не вірю, щоб посланець приїхав аж з гір і не затримався б, щоб передати таку звістку самій Кеттрікен.

— Це могла бути естафета, — неохоче сказав Барріч. — Така подорож надто виснажлива для однієї людини та одного коня. Вершник мусив міняти коней. Або ж передавати послання іншому вершнику, який їхав би далі на свіжому коні. Це останнє здається найімовірнішим.

— Можливо. Але скільки часу могла б зайняти передача такої звістки з гір? Я знаю, що Веріті був ще живим у день від’їзду герцога Бернсу. Бо тоді Шрюд використав мене, щоб з ним порозмовляти. Того вечора, коли я знепритомнів біля каміна. От що тоді сталося, блазню. — Я помовчав. — І я вірю, що відчував його під час битви в Нітбеї.

Я бачив, як Барріч подумки лічив дні. Він неохоче знизав плечима.

— І все-таки це можливо. Якщо Веріті вбито саме того дня, а звістку вислано негайно, а коні та вершники добрі… таке могло бути. Хоч із труднощами.

— Я в це не вірю. — Я повернувся до інших, намагаючись вселити в них надію. — Не вірю, що Веріті мертвий.

Затим знову глянув на короля Шрюда.

— А ви? Ви вірите, що ваш син міг померти, а ви нічого не відчули?

— Чівелрі… відійшов саме так. Як дедалі слабший шепіт. «Батьку, — сказав він у моїх думках. — Батьку».

У кімнаті запанувала тиша. Я, сидячи навпочіпки, чекав рішення мого короля. Він повільно здійняв руку. Наче живучи власним життям, вона здолала невелику відстань, що нас розділяла, лягла на моє плече. Оце й усе. Лише вага руки мого короля на моєму плечі. Король Шрюд легко посунувся на кріслі. Вдихнув крізь ніс. Я заплющив очі та знову занурився в чорну ріку. Ще раз постав перед обличчям доведеного до розпачу молодого чоловіка, ув’язненого в помираючому тілі короля Шрюда. Ми разом упали в стрімку течію світу. «Тут нікого немає. Тут більше нікого немає, крім нас», — самотньо прозвучав Шрюд.

Я не міг знайти себе, не мав ні тіла, ні язика. Він тримав мене під собою у цій круговерті та гуркоті. Мені тяжко було навіть думати, не те що згадати ті дрібки знання про Скілл, які я засвоїв на суворих уроках Галена. Це було наче спроба декламації вивченої напам’ять промови, коли тебе душать. Я піддався. Я цілковито піддався. Потім звідкись, наче перо на вітрі, наче танець порошинок у сонячному промінні, залунав голос Веріті, який сказав мені: «Бути відкритим — це просто не бути закритим».

Весь світ був лише позбавленим простору місцем, усіма речами всередині всіх інших речей. Я не сказав уголос його імені, не думав про його обличчя. Веріті був там, завжди був там, а приєднатися до нього можна було без жодних зусиль. Ви живі!

Звичайно. Але ти не будеш живим, якщо так розливатимешся. Ти за одним разом виплескуєш себе. Регулюй свою силу. Будь точним.

Він заспокоїв мене, заново сформував у мене самого, а тоді, задихаючись, розпізнав.

Батьку!

Веріті грубо мене відіпхнув. Повернися! Відпусти його, він не має на це сили. Ти його осушуєш, ідіоте! Відпусти!

Так, наче я був відштовхнутий, але різкіше. Отямившись і розплющивши очі, я виявив, що лежу на боці, простягшись перед каміном. Моє обличчя було неприємно близько до вогню. Я зі стогоном перекотився — і побачив короля. Його губи втягувалися і витягувалися при кожному подиху, шкіра набула синюватого відтінку. Барріч, Кеттрікен і блазень безпорадно стояли довкола нього.

— Зробіть… щось! — просопів я до них.

— Що? — спитав блазень, вірячи, що я знаю.

Я понишпорив у думках і вишукав єдиний засіб, який зумів згадати.

— Ельфійська кора, — прохрипів я. Краї кімнати почорніли. Я заплющив очі та слухав, як вони панікують. Поволі зрозумів, що сталося. Я скіллив.

Я використав силу мого короля, щоб це зробити.

«Ти будеш смертю королів», — сказав мені блазень. Пророцтво чи проникливий здогад? Здогад Шрюда Проникливого. Мої очі зайшлися слізьми.

Я відчував запах чаю з ельфійської кори. Чиста сильна ельфійська кора, жодного імбиру чи м’яти для маскування. Я трохи розплющив очі.

— Загаряче! — просичав блазень.

— На ложці швидко вистигне, — заперечив Барріч і влив трохи королю в рот. Той не опирався, але я не бачив, щоб він ковтнув. Завдяки широкому досвіду, здобутому впродовж проведених у стайні років, Барріч обережно відтяг нижню щелепу короля, а тоді погладив його по горлі. Вилив наступну ложку в розкритий рот. Потроху пішло.

Кеттрікен присіла біля мене. Поклала мою голову собі на коліна, притулила горнятко до губ. Я всмоктав, надто гаряче, дарма, втягнув повітря, голосно. Ковтнув, змагався із задухою через гіркоту. Темрява відступила. Горнятко повернулося, я знову відпив ковток. Відвар був достатньо сильним, щоб мій язик майже повністю отерп. Я глянув на Кеттрікен, знайшов її очі. Мені вдалося трохи кивнути.

— Він живий? — тихо спитала вона.

— Так. — Це було все, на що я спромігся.

— Він живий! — голосно й радісно крикнула вона іншим.

— Мій батько! — заволав Регал. Стояв у дверях, погойдуючись, червоний на виду від міцних напитків і гніву. За ним я помітив його охоронців і малу Розмері, що, широко розплющивши очі, заглядала з-за одвірка. Їй вдалося якось прослизнути повз чоловіків, дістатися Кеттрікен і вхопитися їй за спідницю. На якийсь час наша жива картина непорушно застигла.

Тоді Регал ввірвався в кімнату, вигукуючи, вимагаючи, випитуючи, але не даючи нікому змоги сказати бодай слово. Кеттрікен так і сиділа навпочіпки, захищаючи мене, а то, присягаю, Регалові стражники знову б мене запопали. Король наді мною, у своєму кріслі, потроху повертався до нормального кольору обличчя. Барріч влив йому до рота чергову ложку чаю, а я з полегшенням побачив, як він п’є.

Регалові легше не стало.

— Що ти йому даєш? Припини! Я не дозволю, щоб стаєнний челядник отруїв мого батька.

— У короля був черговий напад, мій принце, — зненацька промовив блазень. Його голос розкраяв хаос у кімнаті, зробивши отвір, крізь який просочилася тиша. — Чай з ельфійської кори — загальновідомий засіб для відновлення сил. Я певен, що навіть Воллес чув про це.

Принц був під хмелем. Не зовсім розумів, чи це з нього сміються, чи намагаються привернути на свій бік. Він дивився на блазня, а той лагідно усміхався.

— Ох, — неохоче сказав Регал, насправді не бажаючи заспокоїтися. — А що з цим?

І гнівно тицьнув на мене.

— П’яний, — Кеттрікен встала, дозволивши моїй голові з переконливим гуркотом лупнути об підлогу. Мені в очах аж свічки засвітилися. В її голосі вчувалася огида. — Старший стайничий. Заберіть його звідси. Ви мали б його втримати, не давши зайти так далеко. Наступного разу пильнуйте, щоб він вдався до вашого глузду, коли свого бракує.

— Наш стайничий добре відомий зі своєї пристрасті до чарчини, леді королево, — глузував Регал. — Я підозрюю, що й сьогодні вони разом набралися.

— Звістка про смерть Веріті дуже його приголомшила, — просто сказав Барріч. За своїм звичаєм, виклав пояснення, а не перепросини. Ухопив мене за сорочку, підвів із підлоги. Мені не довелося прикидатися, що я невпевнено тримаюся на ногах, — я похитувався, аж доки він не втримав мене міцніше. Краєм ока я помітив, що блазень квапливо подає королю чергову порцію ельфійської кори. Молився, щоб ніхто йому не завадив. Доки Барріч виводив мене з кімнати, я почув, як королева Кеттрікен докоряє Регалові, кажучи, що він повинен бути внизу зі своїми гостями, та обіцяючи, що вони з блазнем вкладуть короля в ліжко. Коли ми піднімалися сходами, Регал та його охоронці з шумом спускалися. Він постійно щось бурмотів, а потім перейшов на вереск, що, мовляв, не дурень і розпізнає змову, коли її побачить. Це мене тривожило, але, на мою думку, він не здогадувався, що сталося.

Діставшись моїх дверей, я вже настільки отямився, що самостійно впорався із замками. Барріч зайшов слідом за мною.

— Коли б я мав пса, такого хворобливого, як ти, то вже б його добив, — дружелюбно зауважив він. — Тобі потрібно ще кори?

— Вона мені не завадила б. Але слабшу дозу. Чи є в тебе трохи імбиру, м’яти або ягід шипшини?

Він тільки глянув на мене. Я сів у крісло, а він тим часом розворушив пригаслий жар у моєму каміні, аж доки вогонь не розгорівся. Доклав дров, влив води до чайника й підігрів. Знайшов горщик, поклав туди розтерту кору, тоді відшукав горнятко і стер з нього пил. Наготувавши все, озирнувся довкола. Вираз його обличчя був невдоволеним.

— Чого ти так живеш?

— Як?

— У такій голій кімнаті, з такою убогою обстановкою? Я бачив зимові квартири в наметах затишніші за твій покій. Так, наче ти ніколи не розраховував провести тут довше, ніж одну-дві ночі.

Я знизав плечима.

— Ніколи над цим не задумувався.

На якусь мить запанувала тиша.

— А варто б, — неохоче сказав він. — І ще про те, наскільки часто ти буваєш поранений чи хворий.

— Тому, що сталося цього вечора, воно б не допомогло.

— Ти знав, як це на тебе подіє, а все-таки зробив.

— Я мусив. — Дивився, як він вливає окріп до горщика з ельфійською корою.

— Так-таки мусив? Мені здавалося, що блазень мав доволі переконливі аргументи проти. А ти однаково поперся. Ти й король Шрюд — обоє рябоє.

— Так.

— Я дещо знаю про Скілл, — тихо сказав Барріч. — Я був людиною короля у Чівелрі. Не часто, і я ніколи не був після того в такому поганому стані, як ти тепер. Ну, може, раз чи два. Але я відчував це піднесення, це… — він шукав слів, зітхнув. — Довершеність усього. Єдність зі світом. Чівелрі колись казав мені про це. Людина може потрапити в залежність, — так він казав. Тож шукатиме приводу для Скіллу, і врешті-решт буде ним поглинута.

За хвилину він додав:

— Це трохи схоже на запал битви. Рух без перешкод часу, почуття, наче ти сила, могутніша за саме життя.

— Оскільки я не можу самостійно скіллити, то не думаю, щоб це мені загрожувало.

— Ти часто пропонуєш себе тим, хто може.

Відверто сказано.

— Так часто, що охоче кидаєшся в небезпечні ситуації, якщо вони дають тобі ті самі емоції. Під час битви впадаєш у шал. Коли ти скіллиш, з тобою стається те ж саме?

Я ніколи не поєднував ці дві речі й не думав про них з цієї точки зору. Мене клюнуло щось схоже на страх. Я відштовхнув ці думки.

— Це мій обов’язок — бути людиною короля. І хіба ж це була не твоя ідея?

— Моя. Але я дав би блазневі себе переконати. А ти не вагався. Геть не думав, як це на тебе вплине. Може, тобі варто подбати про себе.

— Я знаю, що роблю, — сказав йому це гостріше, ніж збирався, а Барріч не відповів. Налив наготованого ним чаю і подав мені. На його обличчі було написано: «Подумай, що я сказав». Я взяв горнятко і втупився у вогонь. Він сів на моїй одежній скрині.

— Веріті живий, — тихо сказав я. Він прийняв це дуже спокійно:

— Я чув, як королева це сказала. Я ніколи й не вірив, що він мертвий.

І ще спокійніше додав:

— Але ми не маємо доказів.

— Доказів? Я з ним розмовляв. З ним розмовляв король. Хіба цього мало?

— Як на мене, то цілком достатньо. А для інших, ну…

— Коли король видужає, він підтвердить мої слова. Веріті живий.

— Сумніваюся, чи цього буде достатньо, щоб утримати Регала від проголошення себе королем-в-очікуванні. Церемонія запланована на наступний тиждень. Думаю, він би вже й цього вечора її влаштував, якби не те, що мусять бути присутніми всі герцоги.

Битва ельфійської кори з моїм виснаженням чи просто невблаганна навала подій стала причиною того, що кімната піді мною загойдалася. Я почувався так, наче кинувся перед воза, щоб його зупинити, але він мене переїхав. Блазень мав рацію. З того, що я зробив сьогодні ввечері, небагато користі. Хіба що Кеттрікен це принесло душевний спокій. Раптом мене переповнив відчай. Я відставив порожнє горнятко. Королівство Шести герцогств розпадалося. Мій король-в-очікуванні Веріті застане, повернувшись, лише вбогу тінь того, що залишив. Розділену країну, спустошене узбережжя, сплюндровану і спорожнілу Твердиню. Можливо, якби я вірив у Старійшин, то знайшов би спосіб запевнити себе, що все буде добре. Але тепер я міг бачити лише одне — свою поразку.

Барріч дивно на мене глянув.

— Лягай у ліжко, — порадив він. — Похмурий настрій є інколи наслідком зловживання ельфійською корою. Так принаймні я чув.

Я кивнув. Про себе міркував, чи не це могло бути причиною частого понурого настрою у Веріті.

— Дай собі по-справжньому відпочити. Зранку все може здатися кращим. — Він реготнув і по-вовчому вищирився. — З іншого боку, може й не здатися. Але відпочинок принаймні допоможе тобі краще цьому протистояти.

Помовчав, а затим сказав, уже серйозно:

— Моллі приходила до мене, раніше.

— З нею все гаразд?

— Принесла свічки, хоча й знала, що я їх не потребую, — вів далі Барріч, наче я нічого й не казав. — Здавалося, вона шукала приводу зі мною порозмовляти.

— Що вона сказала? — Я підвівся з крісла.

— Небагато. Вона завжди зі мною дуже стримана. Я з нею більш щирий. І просто сказав їй, що ти за нею сумуєш.

— І що вона?

— Нічого. — Він усміхнувся. — Але вона дуже мило шаріється.

Зітхнув і знову споважнів.

— І, як щира людина, я спитав, чи ще хтось не давав їй подальших підстав для страху. Вона розправила свої плеченята і сховала підборіддя, наче я намагався щось увіпхнути їй крізь зуби. Відповіла, що ґречно дякує за мою турботу, але, як досі, може подбати про себе сама.

Стишивши голос, він спитав:

— Вона попросить допомоги, якщо її потребуватиме?

— Не знаю, — зізнався я. — Вона має власний запас відваги. Свій власний спосіб боротьби. Вона обертається назустріч небезпеці і протистоїть їй. Я кружляю і намагаюся непомітно підійти з тилу. Інколи вона змушує мене почуватися боягузом.

Барріч підвівся і потягнувся, аж кості затріщали.

— Ти не боягуз, Фітце. Я б за тебе поручився. Можливо, ти краще від неї розумієш, що за чим іде. Я хотів би заспокоїти тебе стосовно неї. Але не можу. Охоронятиму її якомога краще, як умію. Наскільки вона мені дозволить.

Він скоса глянув на мене.

— Гендз питав мене сьогодні, хто така та гарна леді, що так часто мене відвідує.

— І що ти сказав?

— Нічого. Просто глянув.

Я знав цей погляд. Більше Гендз нічого не питатиме.

Барріч пішов, а я простягся на ліжку, намагаючись відпружитись. Але не міг. Я розслабив тіло, міркуючи, що йому треба дати бодай трохи відпочинку, навіть якщо мозок цьому опиратиметься. Більш достойна людина думала б тільки про становище свого короля. Боюся, однак, що мої думки переважно були зайняті Моллі, самотньою у своїй кімнаті. Не маючи сили більше це витримувати, я підвівся з ліжка і, як примара, поплентався Твердинею.

З Великої зали внизу все ще долинали звуки веселощів, хоча розвага явно завмирала. У коридорі було порожньо. Я тихо рушив у напрямку сходів. Пообіцяв собі, що буду дуже, дуже обережним, що лише торкнуся її дверей, ну, може, зайду на кілька хвилин, аби пересвідчитися, що в неї все гаразд. Більше нічого… Лише якнайкоротші відвідини…

За тобою стежать.

Оскільки віднедавна Нічноокий дуже остерігався Барріча, я почув його думку як дуже тихий шепіт.

Я не зупинився. Це дало б змогу моєму підглядачеві здогадатися, що я його запідозрив. Натомість почухав плече, що дало мені підставу повернути голову й оглянутися. Я нікого не побачив.

Понюхай.

Я коротко видихнув і глибоко вдихнув. Слабкий запах у повітрі. Піт і часник. Я обережно пошукав, і кров мені в жилах захолола. Вілл. Темний непомітний Вілл, завжди з напівпримруженими очима. Член групи, відкликаний з Бернсу. Я дуже легенько торкнувся Скіллом заслони, що ховала його від мене. Витончений наказ не помічати його, посланий у мій бік легенький аромат самовпевненості, що мав змусити мене відважніше робити все заплановане. Дуже підступний. Дуже вигадливий, куди делікатніший дотик, ніж усе, продемонстроване мені Сереною чи Джастіном.

Значно небезпечніша людина.

Я підійшов до сходів, узяв свічки з додаткових розвішаних там канделябрів і повернувся у свою кімнату, наче це було єдиною моєю метою.

Коли я зачинив за собою двері, у роті мені пересохло. З дрижанням зітхнув. Змусив себе перевірити захист своєї свідомості. Його в мені не було, це я міг сказати напевно. Отже, він не винюхував моїх думок, а лише нав’язував мені свої, щоб полегшити собі завдання стати моєю тінню. Якби не Нічноокий, він пішов би сьогодні за мною до дверей Моллі. Я присилував себе знову лягти в ліжко й намагався згадати всі свої дії, відколи Вілл повернувся до Оленячого замку. Я недостатньо оцінив його як ворога лише тому, що він не випромінював у мій бік такої ненависті, як Серена і Джастін. Він завжди був тихим непомітним юнаком. Виріс у нічим не визначного мужчину, що не привертав нічиєї уваги.

Я був дурнем.

Я не думаю, щоб він раніше стежив за тобою. Але не знаю напевне.

Нічноокий, мій брате. Як мені тобі віддячити?

Залишайся живим. — Після паузи. — І принеси мені імбирні коржики.

Ти їх матимеш, — гаряче запевнив я.

Розведений Баррічем вогонь догорів, а я все ще не спав, коли почув протяг із Чейдових покоїв. Устати й піти до нього було майже полегшенням.

Він нетерпляче чекав, ходячи туди-сюди кімнатою. Накинувся на мене, тільки-но я піднявся сходами.

— Таємний убивця — це знаряддя, — проінформував він мене сичанням. — Це до тебе ніяк не доходить. Ми — знаряддя. Нічого не робимо з власної волі.

Я зупинився, вражений гнівом у його голосі.

— Я нікого не вбив! — сказав я обурено.

— Ша! Говори тихіше. Я на твоєму місці не був би такий певний, — відповів він. — Скільки разів я робив свою справу, сам не вдаряючи ножем, а просто даючи комусь іншому достатню причину й можливість зробити це замість мене?

Я не сказав нічого.

Він глянув на мене й зітхнув, гнів і злість поступово його покидали. Трохи лагідніше він сказав:

— Інколи найкраще, що ми можемо зробити, — це зберегти, що вдасться. Інколи мусимо відмовитися від усього іншого. Ми не ті, хто приводить колеса в рух, хлопче. Те, що ти зробив цієї ночі, було погано задумане.

— Те саме казали мені блазень і Барріч. Не думаю, що Кеттрікен погодилася б з цим.

— Кеттрікен і її дитя могли б жити в жалобі. Так само, як король Шрюд. Дивись, як це було б. Чужинка, вдова покійного короля-в-очікуванні, мати дитини, якої ще й не видно і яка ще багато років неспроможна буде правити. А Шрюда Регал визнав слабосилим немічним старцем, що може бути використовуваний як маріонетка, але цілковито нешкідливим. Регал не мав безпосередньої причини, щоб їх позбутися. Я погоджуюся, що становище Кеттрікен не було цілковито безпечним, але вона не була в прямій опозиції до Регала. А тепер є.

— Вона не сказала йому, що ми виявили, — неохоче промовив я.

— Вона й не мусила цього робити. Це виявиться в її поведінці, у її волі йому протистояти. Він звів її до становища вдови, а ти заново зробив королевою-в-очікуванні. Але я особливо турбуюся за Шрюда. Це Шрюд тримає ключ, це він може встати і сказати, хоча б і шепотом: «Веріті живий. Регал не має права бути королем-в-очікуванні». Він єдиний, кого Регал мусить боятися.

— Я бачив Шрюда, Чейде. Справді його бачив. Не думаю, аби він виявив те, що знає. Попри його тяжко хворе тіло, попри дурман наркотиків і дикий біль, він зостається Шрюдом Проникливим.

— Можливо. Але він там глибоко схований. Наркотики, а ще більше біль, доводять навіть мудру людину до нерозумних вчинків. Чоловік, що помирає від ран, вибирається на коня, щоб очолити останню атаку. Біль може змусити його піти на ризик або стверджувати себе дивним шляхом.

У тому, що він казав, було аж надто багато сенсу.

— Ти не міг би йому порадити не говорити Регалові, що Веріті живий і ми це знаємо?

— Можливо, я міг би спробувати. Якби ж тільки цей клятий Воллес не стояв увесь час на моїй дорозі. Спершу так погано не було, спершу легко було ним керувати і з нього була користь. Ніхто не знав, що за травами, які приносили йому купці, приховуюся я, ніхто навіть не підозрював мого існування. Але тепер він учепився в короля, як п’явка, і навіть блазень не може надовго його позбутися. Тепер я рідко можу провести зі Шрюдом довше, ніж кілька хвилин. І мені ще таланить, якщо мій брат хоч половину цього часу при тямі.

Було щось таке в його голосі. Я засоромлено схилив голову.

— Вибач, — тихо сказав я. — Інколи забуваю, що для тебе він — щось більше, ніж просто король.

— Добре. Так, насправді ми ніколи не були близькими як два люблячі брати. Але ми — двоє літніх людей, які разом постарілися. Інколи це навіть більша близькість. Ми разом ішли крізь час, аж доки не з’явився ти. Можемо разом тихо розмовляти й ділитися спогадами про час, якого більше не існує. Я можу розповісти тобі, що тоді було, але це не те саме. Ми з ним як двоє чужинців, ув’язнених у країні, до якої прибули, і неспроможних повернутися до своєї рідної. Маємо лише один одного на підтвердження справжності місця, де колись разом жили. Принаймні колись мали.

Я подумав про двійко дітей, що бігали без нагляду пляжами Баккіпа, відривали від скель молюсків та їли їх сирими. Ми з Моллі. Я знав, як це — сумувати за часом і почуватися самотнім без тієї єдиної людини, що може його пам’ятати. Я кивнув.

— Ну гаразд. Цієї ночі подумаємо, що ще можна врятувати. Зараз. Послухай мене. Тут я мушу мати твою обіцянку. Ти не вчиниш жодних дій із серйозними наслідками, попередньо не порадившись зі мною. Згода?

Я опустив очі.

— Я хотів би сказати «так». Готовий погодитися. Але останнім часом навіть найдрібніші мої вчинки схожі на камінець, що викликає лавину наслідків. А події нагромаджуються тоді, коли я мушу вибирати, не маючи часу на наради хай із ким. Тож не можу обіцяти. Але обіцяю спробувати. Цього досить?

— Я здогадуюся. Каталізатор, — пробурмотів він.

— Блазень теж так мене називав, — поскаржився я.

Чейд раптом зупинився посеред розпочатої розмови.

— Справді? — пильно спитав він.

— Кидає в мене цим словом за кожної нагоди. — Я підійшов до Чейдового каміна й сів перед вогнем. Добре було відчувати тепло. — Барріч каже, що сильна доза ельфійської кори може викликати похмурий настрій.

— Ти теж так вважаєш?

— Так. Але це може бути наслідком обставин. Хоча Веріті часто впадав у депресію і часто вживав ельфійську кору. Отже, це могло бути наслідком обставин.

— Можливо, ми ніколи не знатимемо напевне.

— Ти цієї ночі дуже вільно говориш. Називаєш імена, припускаєш мотиви.

— Цієї ночі у Великій залі веселощі. Регал певний, що вполював свою здобич. Усю його сторожу відпущено, усім шпигунам дали свободу на ніч. — Він кисло на мене глянув. — Я певний, що це триватиме недовго.

— То ти думаєш, що наша розмова може бути підслухана?

— Якщо я сам можу підслухати й підглянути, що діється в певному місці, то з цього місця і за мною можна підглядати та підслуховувати. Але я не став би таким старим, як є, якби нерозсудливо ризикував.

Зненацька один давній спогад набув сенсу.

— Ти казав мені колись, що в Саду королеви ти сліпий.

— Так і є.

— То ти не знав…

— Я не знав, що робив з тобою Гален, коли це відбувалося. До мене доходили тільки чутки, багато з яких здавалися цілковито неймовірними, і все це далеко пізніше самого факту. Але тієї ночі, коли він тебе побив і покинув помирати… Ні. — Він дивно на мене глянув. — Ти віриш, що я міг би знати про щось таке й не вчинити жодних дій?

— Ти обіцяв не втручатися в моє навчання, — сковано сказав я.

Чейд опустився в крісло, із зітханням відкинувся назад.

— Не думаю, що ти будь-коли будь-кому цілковито довірятимеш. Або повіриш, що хтось про тебе дбає.

Я не міг сказати й слова. Відповіді я не знав. Спершу Барріч, а тепер Чейд змусили мене глянути на себе з неприємного боку.

— Ну так. — Чейд змирився з моїм мовчанням. — Як я вже починав говорити. Збереження.

— Що я маю робити?

Він вдихнув крізь ніс.

— Нічого.

— Але…

— Абсолютно нічого. Постійно це пам’ятай. Король-в-очікуванні Веріті мертвий. Живи цією вірою. Вір, що Регал має право домагатися свого місця, вір, наче він має право робити все, що робить. Тим часом заспокой його, не давай йому жодних підстав для побоювання. Ми мусимо добитися, щоб він повірив у свою перемогу.

Якусь мить я думав. Тоді встав і витяг свого запоясного ножа.

— Що ти робиш? — різко спитав Чейд.

— Те, чого Регал чекав би від мене, якби я справді вірив, що Веріті мертвий.

Я потягся до потилиці, туди, де шкіряний ремінець зв’язував моє волосся у вояцький хвіст.

— У мене є ножиці, — роздратовано запевнив Чейд. Пішов, узяв їх і став позаду мене. — Скільки?

Я подумав.

— Найбільше, скільки можна, якби я оплакував коронованого владаря.

— Ти певний?

— Саме цього чекає від мене Регал.

— Думаю, що це правда.

Одним рухом ножиць він зрізав моє волосся перед вузлом. Так дивно було відчувати пасма, які раптом упали вперед, короткі, ледве до лінії щелепи. Наче я знову був пажем. Я простяг руку, перевірив довжину волосся і спитав його:

— Що ти робитимеш?

— Намагатимуся знайти безпечне місце для Кеттрікен і короля. Мушу приготувати все для їхньої втечі. Пішовши, вони повинні зникнути, як тіні при денному світлі.

— Ти певний, що це необхідно?

— А що ще нам залишається? Вони не що інше, як заручники. Безпорадні. Внутрішні герцоги звернулися до Регала, Прибережні втратили віру в короля Шрюда. Проте Кеттрікен здобула серед них союзників. Я мушу пошарпати за шнурки, які вона сплела, і подивитися, що можна влаштувати. Принаймні можемо спробувати помістити їх туди, де загроза їхній безпеці не може бути використана проти Веріті, коли він повернеться по свою корону.

— Якщо повернеться, — похмуро сказав я.

— Коли. З ним будуть Старійшини. — Чейд кисло на мене глянув. — Спробуй у щось повірити, хлопче. Заради мене.

Без сумніву, час, проведений у науці в Галена, був найгіршим періодом мого життя в Оленячому замку. Але тиждень після тієї ночі в Чейда міг би претендувати на друге місце. Ми були наче зруйнований мурашник. Хай куди б я йшов, постійно щось мені нагадувало, що підвалини мого дотеперішнього життя зруйновано. Ніщо вже не буде таким, як досі.

З’їхалася сила-силенна людей із Внутрішніх герцогств, щоб стати свідками того, як Регал обіймає становище короля-в-очікуванні. Якби наші стайні настільки вже не спорожніли, то Барріч із Гендзом мали б чимало клопоту з ними. Здавалося, що внутріземці, себто мешканці Внутрішніх герцогств, були всюди, — високі русяві вихідці з Ферроу та дужі хлібороби й пастухи Тілту. Своїм веселим виглядом вони дуже відрізнялися від похмурих солдатів Оленячого замку з обтятим на знак трауру волоссям. Нерідко траплялися сутички. Невдоволення городян Баккіпа прибрало форми жартів, у яких наплив внутріземців порівнювався з наїздами остров’ян-піратів. Але це були гіркі жарти.

Контрапунктом для цього припливу людей та справ до Баккіпа був подальший відплив майна з Оленячого замку. Кімнати безсоромно грабовано. Гобелени, килими, меблі та знаряддя, усілякі запаси забирали з Твердині, вантажили на баржі й вивозили вгору рікою до Трейдфорда, начебто «для їхньої безпеки» або «для вигоди короля». Майстриня Гесті, попри весь свій досвід, себе не тямила, приймаючи стількох гостей, тимчасом як половину меблів уже повантажено на баржі. Інколи здавалося, що Регал старається, як уміє, аби все, чого він не міг забрати з собою, було пожерте ще до його від’їзду.

А водночас він не шкодував зусиль, щоб його коронація як короля-в-очікуванні була такою пишною та помпезною, як це лише можливо. Я щиро не розумів, чого він так цим переймався. Мені здавалося очевидним, що він планує покинути чотири з шести герцогств напризволяще. Але, як колись застерігав мене блазень, не було сенсу міряти Регалову пшеницю своїми власними бушелями. Ми не мали спільної мірки. Можливо, він наполягав, щоб герцоги та нобілі Бернсу, Ріппону й Шокзу побачили, як він одягає корону Веріті заради якоїсь витонченої форми помсти, цілковито мені незбагненної. Регал геть не переймався тим, як складно було їм прибути до Оленячого замку, коли їхнім узбережжям постійно загрожували наїзди. Я не здивувався, що вони не квапилися приїжджати, а прибувши, були шоковані картиною спустошення Оленячого замку. Звістка про Регалів план вибратися з Твердині, забравши також короля і Кеттрікен, розходилася Прибережними герцогствами лише як непевний поголос.

Але задовго до прибуття Прибережних герцогів, посеред загального сум’яття, моє життя розсипалося на друзки. Серена і Джастін почали мене переслідувати. Я відчував, що вони часто підглядали за мною фізично, але так само часто і скіллили на краю моєї свідомості. Як настирливі птахи, клювали всі мої незахищені думки, підхоплюючи то якісь випадкові денні мрії, то нестережені моменти мого життя. Це вже було достатньо поганим. Але тепер я вбачав у цьому лише відвертання уваги, диверсію, що не дала б мені змоги усвідомити куди тоншу атаку Вілла. Отож я з усіх сил виставляв захист своєї свідомості, хоча й знав, що так я відгороджуюся і від Веріті. Побоювався, що саме це й було їхнім справжнім заміром, але не відважився нікому виявити цей страх. Я постійно був насторожі, використовуючи всі власні чуття й чуття Нічноокого. Обіцяв собі бути якомога обережнішим і з’ясувати, де працювали інші члени групи. Барл був у Трейдфорді, де нібито допомагав облаштувати зручне місце для короля Шрюда. Я гадки не мав, де Каррод, і не було нікого, кого б міг тихцем розпитати. Єдине, що міг довідатися напевно, — це те, що на «Констанс» його вже не було. Отож я дуже непокоївся. А до справжнього безумства доводило мене те, що я вже не помічав стеження Вілла. Можливо, він знав, що я про нього довідався? А може, був настільки спритним, що мені не вдавалося його викрити? Я почав жити так, наче за кожним моїм рухом хтось спостерігав.

Не лише коні та племінне стадо зникли зі стаєнь. Одного ранку Барріч сказав мені, що Гендз від’їхав. Він навіть не мав часу попрощатися.

— Учора забрали останню добру худобу. Найкращих давно вже вивезено, але й це були добрі коні. Їх поженуть сушею до Трейдфорда. Гендзу просто наказано їх супроводжувати. Він прийшов до мене, протестуючи, але я сказав йому їхати. Коні принаймні матимуть добре навченого опікуна, який подбає про них у їхньому новому домі. Крім того, тут уже нічого для нього не зосталося. Не стало стаєнь, де він міг би бути стайничим.

Я мовчки пішов слідом за ним на те, що колись було ранковим обходом. У клітках сиділи хіба старі чи поранені птахи. Дружній собачий гавкіт перевівся на нечасте подзявкування та кілька повискувань. Коні, що зосталися, були хворими або ж кобилами, що от-от мали ожеребитися, або ж пораненими, яких тримали в надії якось їх використати для розплоду. Коли я дійшов до порожнього стійла Сажки, моє серце завмерло. Я не міг вимовити й слова. Сперся об її ясла, закривши обличчя долонями. Барріч поклав руку мені на плече. Дивно всміхнувся, коли я на нього глянув. Похитав стриженою головою.

— Учора прийшли сюди по неї та Рудді. Я їм сказав, що вони подуріли, бо їх ще минулого тижня забрано. І вони справді виявилися дурнями, повіривши мені. Забрали твоє сідло.

— Де? — змусив я себе спитати.

— Краще тобі не знати, — похмуро сказав Барріч. — Вистачить, коли одного з нас повісять як конокрада.

Він більше нічого про це не казав.

Надвечірні відвідини в Пейшенс і Лейсі не стали тим перепочинком, на який я розраховував. Постукавши, незвично довго чекав, доки відчинено двері. У вітальні панував розгардіяш, більший, ніж я будь-коли тут бачив, а Лейсі безнадійно намагалася привести все до ладу. На підлозі валялося більше речей, ніж зазвичай.

— Новий проект? — спитав я, силуючись на крихту легковажності.

Лейсі понуро на мене глянула.

— Прийшли сьогодні вранці, щоб забрати стіл міледі. І моє ліжко. Запевняли, що вони потрібні для гостей. Що ж, я не мала б дивуватися, бо стільки всього вивезено річкою. Але дуже сумніваюся, що ми побачимо знову хоч щось із цих речей.

— Ну, можливо, знайдете їх, діставшись Трейдфорда, — бездумно припустив я, бо досі не цілком усвідомлював, що дозволяє собі Регал.

Лейсі відповіла лише після тривалої паузи.

— Довго їм доведеться чекати, Фітце Чівелрі. Ми не належимо до тих, що виїжджають до Трейдфорда.

— Ні. Ми належимо до тих диваків, що залишаються тут із розпарованими меблями.

Це Пейшенс раптово ввійшла до кімнати. Її очі були червоними, щоки блідими, і зненацька я зрозумів, що, коли почав стукати, вона сховалася, аби стримати сльози.

— То ви, напевне, повернетеся до Верболісу, — здогадався я. Мій мозок працював найшвидше, як умів. Я вже впевнився, що Регал переїжджає до Трейдфорда з усім господарством. Тепер міркував, хто ж залишається тут. Себе я записав на початку списку. Додав Барріча та Чейда. Блазень? Можливо, тому він останнім часом грав на руку Регалові, щоб мати змогу поїхати з королем до Трейдфорда.

Дивно, як я досі не подумав, що короля та Кеттрікен буде забрано не лише від Чейда, а й від мене. Регал відновив свої накази не випускати мене з Оленячого замку. Я не хотів турбувати Кеттрікен, добиваючись їхнього скасування. Зрештою я ж обіцяв Чейдові не здіймати хвиль.

— Я не можу повернутися до Верболісу. Там урядує Август, королів небіж. Той, що був керівником Галенової групи до того, як з ним сталося те нещастя. Він не відчуває до мене приязні, а я не маю права вимагати там притулку. Ні. Ми зостанемося тут і зробимо те, що нам під силу.

Я запропонував те єдине, що міг.

— У мене ще зосталося ліжко. Я принесу його сюди, для Лейсі. Барріч мені допоможе.

Лейсі заперечно похитала головою.

— Я зробила собі матрац, і цього мені достатньо. А ліжко зостав там, де стоїть. Може, бодай у тебе його не відберуть. Бо якби воно опинилося тут, то завтра його напевно не стало б.

— Чи король Шрюд геть не переймається тим, що діється? — сумно спитала мене леді Пейшенс.

— Я не знаю. Тепер усіх завертають від його дверей. Регал каже, що він надто хворий, аби когось приймати.

— Я думала, що це тільки мені не можна з ним бачитися. Ах, так. Бідний чоловік. Утратити двох синів, а тоді ще й дивитися, як усе королівство йде за ними слідом. Скажи мені, як почувається королева Кеттрікен? Я не мала нагоди з нею зустрітися.

— Коли я востаннє її бачив, то наче добре. Очевидно, засмучена чоловіковою смертю, але…

— То вона не постраждала через падіння? Я побоювалася викидня. — Пейшенс відвернулася від мене і глянула на стіну, де не стало звичного гобелена. — Я була надмірною боягузкою. Не посміла сама з нею побачитися, як хочеш знати правду. Я надто добре знаю, як це боляче — втратити дитину, перш ніж потримати її в обіймах.

— Падіння? — дурнувато спитав я.

— То ти не чув? На тих жахливих сходах до Саду королеви. Казали, наче з саду забрано якісь статуї, а вона пішла глянути, що діється, і, повертаючись, упала. На щастя, не скотилася зі сходів, але й так серйозно забилася. Ударилася спиною об ті кам’яні сходи.

Почувши це, я не міг уже й думати про розмову з Пейшенс. Переважно вона вела мову про спустошення в бібліотеці, а я не хотів перейматися ще й цим. Тільки-но випала нагода, я чемно попрощався, непевно пообіцявши принести звістку просто від королеви.

До Кеттрікен мене не впустили. Кілька її дам хором сказали мені, щоб я не тривожився, не хвилювався, з нею все гаразд, єдине, що їй потрібно, — це відпочинок, але ох, це було жахливо… Я витримав достатньо, аби впевнитися, що викидня не було, а тоді втік.

Але я не повернувся до Пейшенс. Ще ні. Натомість повільно піднявся сходами до Саду королеви. Я ніс із собою лампу і йшов дуже обережно. На вершині вежі все виявилося так, як я й побоювався. Менші й цінніші статуї забрано. Щодо більших, то я був певен, що вони порятувалися завдяки своїй масі. Зникнення статуй порушило ретельно творену гармонію саду Кеттрікен, уже й так осиротілого взимку. Я старанно зачинив за собою двері й пішов униз сходами. Вкрай повільно. Вкрай обережно. На дев’ятій сходинці я знайшов те, що шукав. Зі мною ледь не сталося те, що й із Кеттрікен, але мені вдалося встояти на ногах. Я присів, щоб оглянути сходинку. Сажа змішана з жиром, щоб приховати його блиск і зробити непомітним на зачовганих сходах. Змащено там, де нога й так могла сковзнути, особливо коли хтось стривожений квапливо спускався сходами. Достатньо близько від вершини вежі, щоб причиною зісковзування можна було визнати вологу чи грязюку, яка зосталася на взутті. Я потер чорну пляму пальцями, понюхав їх.

— Смачненький шматок солонини, — зауважив блазень. Я схопився на ноги й ледь не впав зі сходів. Утримав рівновагу лише завдяки тому, що шалено замахав руками.

— Цікаво. Як думаєш, ти міг би мене цього навчити?

— Це не смішно, блазню. Останнім часом за мною стежать, а мої нерви геть не годяться.

Я глянув униз, у темряву. Якщо блазень міг застати мене зненацька, то чому й не Вілл?

— Як там король? — тихо спитав я. Якщо вчинено замах на Кеттрікен, то я не міг бути певний безпеки короля Шрюда.

— Це ти мені скажи. — Блазень вийшов із тіні. Його пишні шати зникли, а на зміну їм прийшов давній червоно-синій строкатий одяг. Саме пасував до нових синців, що покривали половину його обличчя. Права щока була розсічена. Одною рукою притискав другу до грудей. Схоже було на вивихнуте плече.

— Невже знову, — видихнув я.

— Точнісінько те саме і я їм сказав. Але вони чомусь не звернули уваги. Деякі люди просто не мають нахилу до розмов.

— Що сталося? Я думав, що ти й Регал…

— Ну що ж, навіть блазень може здатися не настільки йолопом, аби задовольнити Регала. Я не хотів сьогодні відходити від короля Шрюда. Вони постійно його розпитували, що трапилося в ніч свята. Я, може, виявився надміру дотепним, пропонуючи їм інші способи розваги. Вони мене викинули.

Моє серце впало. Я був певний, що достеменно знаю, який саме охоронець викинув його за двері. Усе було так, як мене завжди перестерігав Барріч. Ніколи не відомо, на що може відважитися Регал.

— І що король їм сказав?

— Ах! Нема щоб спитати, чи з королем усе гаразд, чи він одужав? Ні, тільки що король їм сказав? Чи ти боїшся, що твоя цінна шкура в небезпеці, принцику?

— Ні. — Я не образився ні на його питання, ні навіть на те, як він його сформулював, бо заслужив це. Останнім часом я занедбав нашу приязнь. А все-таки він прийшов до мене по допомогу, коли потребував її. — Ні. Але доки король не скаже, що Веріті живий, то Регал не матиме приводу…

— Мій король був… неговірким. Усе почалося як мила розмова між батьком і сином. Регал розповідав королю, як він має тішитися, що його улюбленець нарешті стане королем-в-очікуванні. Король Шрюд був досить розсіяним, останнім часом з ним таке часто трапляється. Це чомусь роздратувало Регала, і він почав звинувачувати його, що не достатньо задоволений, що навіть опирається. А тоді давай запевняти, наче існує змова, наче хтось таємно готує заколот, аби не дати йому сісти на престол. Надто небезпечною є людина, яка не може твердо вирішити, чого вона боїться. Регал саме такий. Навіть Воллесу дісталося на горіхи. Він саме наготував королю якесь пійло, щоб приглушити його розум разом із болем, та коли підніс своє вариво ближче, то Регал вибив те йому з рук. Тоді обернувся до бідного тремтячого Воляса Осляса та й звинуватив його в належності до змови. Твердив, наче Воллес намагався обпоїти короля дурманом, аби він не міг сказати того, про що знає. Звелів Воллесові забратися з кімнати, кажучи, що король його не потребуватиме, доки не визнає за належне відверто порозмовляти зі своїм сином. Тоді й мені наказав забиратися. Мою нехіть до цієї рекомендації було подолано силами двох його кремезних внутріземських плугатарів.

Усередині мене наростав страх. Я пам’ятав ту мить, коли поділяв страждання короля. Регал безжально дивитиметься, як біль здолає викликане зіллям заціпеніння й опанує його батька. Я не міг уявити собі людини, спроможної на таке. Але знав, що Регал це зробить.

— Коли це трапилося?

— Десь годину тому. Ти не така персона, яку легко знайти.

Я пильніше глянув на блазня.

— Спустися до стаєнь, до Барріча. Подивися, що він може для тебе зробити.

Я знав, що цілитель не торкнеться блазня. Подібно до багатьох у Твердині, боявся його дивного вигляду.

— Що ти робитимеш? — тихо спитав блазень.

— Не знаю, — чесно відповів я. Це була саме одна з тих ситуацій, про які я попереджав Чейда. Знав: хай що б я робив чи й зовсім нічого не робив, наслідки однаково будуть серйозними. Мусив відвернути Регалову увагу. Чейд знає, що діється, у цьому я не сумнівався. Якби тільки Регала та всіх інших вдалося тимчасово виманити… Я міг вигадати лише одну звістку, настільки важливу, щоб вона змусила Регала покинути Шрюда.

— З тобою все буде добре?

Блазень опустився, сів на кам’яні сходи. Сперся головою об стіну.

— Думаю, що так. Іди.

Я рушив донизу сходами.

— Стривай! — зненацька скрикнув він.

Я зупинився.

— Коли ти забереш звідси мого короля, я піду з ним.

Я лише глянув на нього.

— Я це й мав на увазі, тому й носив Регалів ошийник, щоб добитися від нього цієї обіцянки. Але зараз вона нічого для нього не значить.

— Я не можу обіцяти, — тихо сказав я.

— Зате я можу. Обіцяю, що, коли мого короля заберуть, а я не піду з ним, видам усі твої таємниці. Геть усі.

Голос блазня дрижав. Він знову притулив голову до стіни.

Я швидко відвернувся. Сльози, що текли по його щоках, були рожевими, — через рани на обличчі. Я не міг витримати цього видовища. Побіг сходами вниз.

Розділ 27 Змова

— Мусимо десь роздобути кров. — Кеттрікен вислухала мене і тепер виклала це прохання так просто, наче просила келих вина. Дивилася то на Пейшенс, то на Лейсі, чекаючи від них ідей.

— Я роздобуду курча, — врешті-решт неохоче сказала Лейсі. — Але мені потрібен мішок. Запхну його туди, щоб було тихо.

— То йди, — промовила Пейшенс. — Йди швидко. І повертайся з ним до моєї кімнати. Я принесу ножа та вмивальну миску, зробимо це там, а сюди принесемо лише горнятко крові. Що менше робитимемо тут, то менше нам доведеться приховувати.

Я насамперед вдався до Пейшенс і Лейсі, знаючи, що ніяк не зможу оминути дам з почту королеви. Потім ненадовго забрався до своєї кімнати, а вони тим часом пішли до королеви, начебто зі спеціальним трав’яним чаєм для неї, але насправді нишком попросили в неї приватної аудієнції для мене. Вона відправила всіх своїх дам, запевнивши їх, що чудово почуватиметься в товаристві Пейшенс і Лейсі, а тоді послала Розмері покликати мене. Зараз Розмері гралася біля каміна, цілковито поглинута одяганням ляльки.

Коли Лейсі та Пейшенс вийшли з кімнати, Кеттрікен глянула на мене.

— Я поплямлю свою сорочку й постіль кров’ю, пошлю по Воллеса і скажу йому, що боюся викидня через падіння. Але, Фітце, далі я не піду. Не дозволю, щоб той чоловік бодай торкнувся мене, не буду така дурна, аби їсти чи пити щось ним наготоване. Я роблю це лише для того, щоб відвернути його увагу від мого короля. І не скажу, що я втратила дитину. Тільки що я цього боюся.

Вона говорила затято. Мені мороз пішов поза шкірою від того, як легко вона повірила тому, що я розповів їй про минулі й теперішні дії Регала і до якого контрзаходу вона мусить вдатися. Я відчайдушно прагнув не підвести її довіри до мене. Вона не говорила ні про зраду, ні про зло. Лише обговорювала стратегію, наче полководець, що планує битву.

— Цього буде достатньо, — запевнив я її. — Я знаю принца Регала. Воллес побіжить до нього зі звісткою, а він слідом за Воллесом заявиться сюди, хай як це непристойно, бо не зуміє опертися спокусі, захоче подивитися, як добре йому все вдалося.

— Досить втомливо, коли всі мої жінки постійно висловлюють мені співчуття з приводу смерті Веріті. Вислуховувати ще й співчуття через втрату дитини — це понад мої сили. Але витримаю й це, якщо мушу. А що, коли вони залишать біля короля вартового? — спитала Кеттрікен.

— Тільки-но вони підуть вас відвідати, я збираюся постукати у двері та влаштувати диверсію. Впораюся з будь-яким їхнім вартовим.

— Але якщо ти займатимешся вартовим, то як можеш сподіватися щось зробити?

— Я маю… є хтось інший, і він мені допомагатиме. — Сподіваюся на це. Ще і ще раз проклинав те, що Чейд ніколи не дозволив мені знайти спосіб зв’язатися з ним у таких ситуаціях, як ця. «Довірся мені, — завжди казав він. — Я бачу й чую все, що потрібно, і викликаю тебе, якщо це безпечно. Таємниця лише доти є таємницею, доки її знає тільки одна людина». Я нікому не зізнався, що виклав свої плани власному каміну в надії, що Чейд якось їх почує. Сподівався, що за той короткий час, який мені вдасться виграти, Чейд зуміє дістатися до короля, давши йому перепочинок від болю, щоб він зумів витримати завдані Регалом страждання.

— Це справжні тортури, — тихо сказала Кеттрікен, наче прочитавши мої думки. — Приректи стару людину на такий біль.

Вона прямо на мене глянула.

— Ти не довіряєш своїй королеві настільки, щоб сказати їй, хто цей помічник?

— Це не моя таємниця, а мого короля, — тихо сказав я. — Я вірю, що невдовзі її вам відкриють. А тим часом…

— Іди, — відпустила вона мене і неспокійно посовгалася по канапі. — У мене стільки синців, що я принаймні не мушу вдавати болячки. Доведеться лише присилувати себе витерпіти людину, яка намагається вбити свого ненародженого родича й мучить старого батька.

— Я йду, — швидко сказав я, відчуваючи її гнів і не бажаючи його розпалювати. Маскарад мусить бути переконливим. Вона не може показати, що знає причину свого падіння й те, що цією причиною не була її власна незграбність. Я вийшов, майже обтершись об Лейсі, що несла тацю з чайником. Слідом за нею йшла Пейшенс. У чайнику не було чаю. Проминаючи дам королеви у її передпокої, я намагався прибрати стривоженого вигляду. Так їхня реакція на прохання королеви прислати до неї особистого цілителя короля Шрюда буде досить щирою. Я сподівався, що цього вистачить, аби виманити Регала з його лігва.

Я прослизнув до кімнати Пейшенс і залишив двері прочиненими. Чекав. Водночас я думав про старого чоловіка, дія трав на тіло якого слабне, і в ньому прокидається біль. Я був співучасником цього болю. Зваживши на нього, скільки часу можна зоставатися мовчазним і розсіяним, коли тобі безперервно влаштовують розпити?

Здавалося, що минуло кілька днів. Нарешті, подібно до снігової лавини, зашелестіли спідниці, коридором застукотіли кроки, залунало несамовите стукання до дверей короля Шрюда. Мені навіть не довелося прислухатися до слів, вистачало інтонації, переляканого бідкання жінок, зверненого до когось біля дверей, а тоді сердитих питань Регала, які раптом обернулися на вдавану занепокоєність. Я чув, як він викликав Воллеса з того закутка, куди прогнано сердегу, чув піднесення в його голосі, коли він наказував слузі негайно рушати до королеви, якій загрожує викидень.

Дами знову прошелестіли повз мої двері. Я стояв нерухомо, затаївши дихання. Хтось біг риссю у супроводі бурмотіння — це мав бути Воллес, без сумніву, з вантажем усіх своїх ліків. Я чекав, намагаючись дихати повільно й тихо, намагаючись бути терплячим, чекав, уже певний, що мій план провалився. Тоді почув більш упевнені кроки Регала, а затим швидке тупання слуги, що його доганяв.

— Це добре вино, не розлий його, йолопе, — скартав слугу Регал, і вони обидва вийшли із досяжності мого слуху. Я далі чекав. Уже цілковито впевнившись, що його впущено до покоїв королеви, змусив себе полічити до ста. А тоді вийшов із дверей і рушив до короля.

Я постукав. Стукав неголосно, але наполегливо й довго. За хвилину-другу якийсь голос різко спитав, хто там.

— Це Фітц Чівелрі, — зухвало сказав я. — Мені треба побачити короля.

Тиша. Затим:

— Нікого не буде впущено.

— З чийого наказу?

— Принца Регала.

— Я маю знак від короля. Він дав мені його разом з обіцянкою, що мене до нього впустять, коли тільки-но цього потребуватиму.

— Принц Регал особливо наказав, щоб вас не впускати.

— Але ж це було до того, як…

Стишивши голос, я пробурмотів кілька безсенсовних складів.

— Що ви сказали?

Я знову щось пробурмотів.

— Говоріть голосніше.

— Щоб почула вся Твердиня? — обурено заперечив я. — Зараз не час роздмухувати паніку.

Це подіяло. Двері ледь прочинилися.

— Що таке? — просичав чоловік.

Я схилився до дверей, глянув по коридору вгору і вниз. Зазирнув у щілину дверей.

— Ти сам? — підозріливо спитав я.

— Так! — Нетерпляче. — Що таке? І вважай!

Я підніс руки до рота, ще нижче схилився, наче не дозволяв найменшому подиху видати мою таємницю. Вартовий також припав до щілини. Я швидко дмухнув, і його обличчя засипав білий порошок. Він заточився назад, протираючи очі й задихаючись. За мить упав. Нічний туман: швидкий і ефективний. Часто смертельно небезпечний. Але я чомусь не міг змусити себе відчувати докори сумління. Річ навіть не в тому, що це був мій давній приятель-плечолом. Цей вартовий не міг стояти в передпокої Шрюдової кімнати й геть не розуміти, що відбувалося всередині.

Я пропхнув руку крізь щілину й намагався відсунути засуви, коли почув знайоме сичання:

— Забирайся. Облиш ті двері, просто йди собі. Не відчиняй їх, дурню!

Я на мить побачив рябе обличчя, після чого двері щільно зачинилися мені перед носом. Чейд мав рацію. Найкраще було б, якби Регал застав повністю зачинені двері, а тоді витратив би якийсь час, доки його люди зуміють прорубати їх. Кожна хвилина без Регала була додатковою хвилиною, яку Чейд міг би провести з королем.

Те, що настало пізніше, було складнішим за те, що я вже зробив. Спустився сходами на кухню, приязно побалакав із кухаркою і спитав, що це за гармидер угорі. Чи королева бува не втратила своє дитя? Кухарка негайно мене вигнала й пошукала людей, які могли б знати більше. Я пішов із кухні до кордегардії, щоб випити там мале пиво і змусити себе щось з’їсти. Їжа залягла мені в шлунку, наче камінь. Ніхто особливо зі мною не розмовляв, але я собі сидів. Довкола мене кружляли плітки про падіння королеви. Тепер тут були гвардійці з Тілту та Ферроу, кремезні повільні люди, частина охорони їхніх герцогів. Досі вони вже покумилися зі своїми колегами з Оленячого замку. Гіркішим за жовч було слухати їхню розмову про те, що втрата дитини дає Регалові шанс на престол. Здавалося, вони б’ються об заклад на кінських перегонах.

Єдиною іншою пліткою, яка могла позмагатися з цією, був поголос, наче якийсь хлопчик бачив Рябого чоловіка біля криниці на замковому подвір’ї. Це сталося майже опівночі. Ніхто не задумувався, що той хлопець там робив і при якому світлі розгледів той лихий знак. Натомість усі присягалися триматися подалі від води, бо, безсумнівно, з криницею щось негаразд. З огляду на те, в якому темпі вони пили пиво, я вирішив, що їм нічим перейматися. Отож залишався там, аж доки зверху не прийшла звістка, що Регал вимагає, аби до покоїв короля негайно вислано трьох дужих чоловіків із сокирами. Це дало привід для нових розмов, я ж тим часом тихенько вийшов і рушив до стайні.

Там я збирався розшукати Барріча й перевірити, чи блазень уже звернувся до нього. Натомість зустрів Моллі, що спускалася стрімкими сходами саме тоді, як я почав ними підніматися. Вона глянула на мою здивовану міну й засміялася. Але це був короткий сміх, і він не зачепив її очей.

— Чого ти ходила до Барріча? — спитав я й одразу ж зрозумів, яким грубим було моє питання. Боявся, що вона мусила шукати допомоги.

— Він мій друг, — коротко відповіла вона. Спробувала мене обминути. Я інстинктивно перегородив їй дорогу.

— Пропусти мене! — люто засичала вона.

Натомість я її обняв.

— Моллі, Моллі, прошу, — хрипко сказав я, коли вона немилосердно мене відштовхнула. — Знайдімо місце для розмови, хоча б на хвилину. Мені несила витримати, що ти так на мене дивишся, а я ж, присягаюсь, нічого поганого тобі не зробив. Ти поводишся так, наче я тебе покинув, тимчасом як ти завжди в моєму серці. Якщо ж не можу бути з тобою, то це не тому, що не хочу.

Раптом вона перестала вириватися.

— Прошу?! — благав я.

Вона оглянула темне приміщення.

— Постоїмо й порозмовляємо. Тільки швидко. Тут.

— Чому ти така сердита на мене?

Вона майже почала відповідати. Я бачив, як вона стиснула губи, стримавши слова, а затим зненацька стала холодною.

— Чому ти вважаєш, що мої почуття до тебе є основою мого життя? — різко промовила вона. — Ти думаєш, що в мене немає інших проблем, окрім тебе?

Я вирячився на неї.

— Може, тому, що саме це я й почуваю до тебе, — серйозно відповів я.

— Це не так. — Вона була роздратована й виправила б мене так, як виправила б дитину, що запевняла, наче небо зелене.

— Це так, — наполягав я, намагаючись пригорнути її до себе, але вона стояла в моїх обіймах, немов дерев’яна.

— Твій король-в-очікуванні Веріті був важливішим. Король Шрюд є важливішим. Кеттрікен та її ненароджена дитина важливіші.

Вона щоразу загинала пальці, наче перелічувала мої вади.

— Я знаю свій обов’язок, — тихо сказав я.

— А я знаю, хто у твоєму серці, — рівним голосом відповіла вона. — І я в ньому не перша.

— Веріті… він більше не тут, він не може захищати свою королеву, свою дитину, свого батька, — розсудливо відповів я, — тому я мушу поставити їх понад усе своє життя. Понад усе, що мені дороге. Не тому, що я більше їх люблю, але…

Я даремно шукав слова.

— Я людина короля, — безпорадно сказав я.

— А я своя власна людина. — І це прозвучало так, наче Моллі найсамотніша людина у світі. — Мені доведеться самій про себе подбати.

— Так триватиме не завжди, — запротестував я. — Колись ми будемо вільними. Вільними побратися, робити…

— Усе, що накаже тобі король, — закінчила вона замість мене. — Ні, Фітце.

В її голосі була приреченість. Біль. Вона відвела мої руки, проминула мене й почала спускатися сходами. Коли зійшла на дві сходинки вниз і здавалося, що всі зимові вітри повіяли між нами, майже лагідно озвалася знову:

— Я мушу щось тобі сказати: тепер у моєму серці є хтось інший. Той, кого я ставлю понад усе своє життя, понад усе, що мені дороге. Це твої власні слова, тож ти не можеш мене винуватити.

Вона озирнулася на мене.

Не знаю, який вигляд я мав, знаю лише, що вона відвела очі, наче не могла цього витримати.

— Заради нього я мушу піти, — сказала вона мені. — До місця, безпечнішого за це.

— Моллі, прошу, він не може любити тебе так, як я, — благав я.

Вона не дивилася на мене.

— І твій король не може любити тебе так, як я… кохала. Але річ не в тому, що він відчуває до мене, — повільно мовила вона, — а в тому, що я відчуваю до нього. Він мусить бути першим у моєму житті. Він цього потребує. Зрозумій це. Йдеться не про те, що ти вже мені байдужий, а про те, що я не можу поставити це почуття понад його благо.

Вона спустилася ще на дві сходинки.

— Прощавай, Новачку.

Ці останні слова вона майже прошепотіла, але вони врізалися мені в серце, наче були там закарбовані.

Я стояв на сходах, дивлячись, як вона йде. І зненацька це почуття стало надто знайомим, біль надто звичним. Я кинувся за нею, ухопив за плече, втягнув під сходи до горища, у темряву.

— Моллі, — промовив я, — прошу.

Вона нічого не сказала. Навіть не намагалася визволитися з мого стискання.

— Що я можу тобі дати, що я можу тобі сказати, аби ти зрозуміла, хто ти для мене? Я не можу дозволити тобі просто піти!

— Ти більше не можеш змусити мене залишитися, — зауважила вона, знизивши голос. Я відчував, як щось від неї відлітає: якийсь гнів, якийсь дух, якась воля. Я не мав для цього слів.

— Прошу, — сказала вона, і це слово мене поранило, бо то було слово благання. — Просто дозволь мені піти. Не утруднюй цього. Не змушуй мене плакати.

Я відпустив її плече, але вона не пішла.

— Колись давно, — обережно почала вона, — я сказала тобі, що ти схожий на Барріча.

Я кивнув головою у темряві, дарма що вона мене не бачила.

— У певному сенсі ти схожий. В іншому — ні. Тепер я вирішую за нас обох, як він колись вирішив за себе й за Пейшенс. Ми не маємо майбутнього. Твоє серце вже зайняте. А прірва між нами надто глибока, щоб будь-яке кохання змогло стати мостом. Я знаю, що ти мене любиш. Але твоє кохання… відрізняється від мого. Я хочу, щоб ми поєднали все, чим живемо. Ти хочеш тримати мене в коробці, окремо від решти життя. Я не можу бути кимсь, до кого ти приходиш, коли не мусиш робити нічого важливішого. І навіть не знаю, що ти робиш, коли не зі мною. Ти ніколи цим зі мною не ділився.

— Тобі не сподобається, — сказав я їй. — Ти справді не хотіла б цього знати.

— Не кажи мені цього, — сердито прошепотіла вона. — Ти не бачиш, що я не можу так жити? Що ти навіть не дозволяєш мені вирішити? Ти не можеш це робити замість мене. Не маєш права! Якщо ти навіть не можеш сказати мені цього, то як мені повірити, що ти мене кохаєш?

— Я вбиваю людей, — наче збоку почув я свій голос. — Для мого короля. Я таємний убивця, Моллі.

— Я тобі не вірю! — прошепотіла вона. Говорила надто швидко. Жах у її голосі був сильнішим за зневагу. Якась її частка вже знала, що я сказав їй правду. Нарешті. Між нами наростала страшна тиша, коротка, але така холодна. Вона чекала, щоб я зізнався у брехні. У брехні, що, як вона знала, була правдою. Тоді зробила це замість мене.

— Ти вбивця? Ти ж у той день навіть не міг обминути вартових, щоб подивитися, чого я плачу! Ти не мав відваги вчинити по-своєму! А хочеш, щоб я повірила, наче ти вбиваєш людей для короля, — вона здушено зітхнула зі звуком гніву й розпачу. — Чому ти зараз кажеш таке? Чому саме зараз? Щоб справити на мене враження?

— Якби я думав, що це справить на тебе враження, то, напевне, давно б тобі все сказав, — зізнався я. І це було правдою. Моя спроможність утримати таємницю твердо спиралася на мій страх, що коли б я розповів усе Моллі, то втратив би її. І я не помилявся.

— Брехні, — сказала вона більше собі, ніж мені. — Брехні, це все брехні. Від самого початку. Я була такою дурепою! Кажуть, що хто вдарить тебе раз, той ударить знову. Так само і з брехнею. А я залишилася, слухала й вірила. Якою ж дурною я була!

Це останнє вона промовила з такою люттю, що я відсахнувся, наче від удару. Вона відступила від мене.

— Дякую тобі, Фітце Чівелрі, — холодно й офіційно сказала Моллі. — Ти мені це полегшив.

Вона відвернулася від мене.

— Моллі, — благав я. Простяг руку, щоб узяти її за плече, але вона замахнулася, як для удару.

— Не торкайся мене, — попередила вона, знизивши голос. — Не смій більше ніколи мене торкатися!

Вона пішла.

За якийсь час я згадав, що стою під сходами Барріча у темряві. Тремтів від холоду й чогось більшого. Ні. Чогось меншого. Мої губи розхилилися у чомусь такому, що не було ні усмішкою, ні гарчанням. Я завжди боявся, що втрачу Моллі через свою брехню. Але правда за одну мить розірвала те, що завдяки брехні трималося разом понад рік. «І яку науку мав би я з цього винести?» — питав я себе подумки. Дуже повільно піднявся сходами. Постукав у двері.

— Хто там? — голос Барріча.

— Це я.

Я відчинив двері і зайшов у кімнату.

— Що тут робила Моллі? — спитав я, не дбаючи, як це прозвучить, не дбаючи, що за Баррічевим столом нерухомо сидить перев’язаний блазень. — Вона потребувала допомоги?

Барріч прокашлявся.

— Моллі прийшла по трави, — якось незугарно сказав він. — Я не міг їй допомогти, не мав того, що їй потрібно. Тоді прийшов блазень, а вона залишилася, щоб мені допомогти.

— Пейшенс і Лейсі мають трави. Силу-силенну, — зауважив я.

— Саме це я їй і сказав. — Барріч відвернувся від мене й почав прибирати своє приладдя, використовуване для лікування блазня. — Вона не хотіла просити в них.

У його голосі була певна нотка, що майже підштовхувала мене до наступного питання.

— Вона йде звідси, — насилу сказав я. — Вона йде геть.

Я сів на кріслі перед Баррічевим каміном і затис руки між колінами. Зрозумівши, що погойдуюся туди-сюди, спробував зупинитися.

— Тобі вдалося? — неголосно спитав блазень.

Я перестав погойдуватися. Клянуся, що якийсь час гадки не мав, про що він каже.

— Так, — тихо відповів я. — Так, гадаю, вдалося.

Ще мені вдалося втратити Моллі. Вдалося знищити її вірність, її любов, які я вважав безсумнівними. Вдалося бути таким логічним, таким практичним, таким відданим моєму королю, що я саме втратив усі шанси на своє власне життя. Я глянув на Барріча.

— Ти кохав Пейшенс? — зненацька спитав я. — Коли вирішив піти?

Блазень здригнувся, а тоді витріщив очі. Отож були якісь таємниці, про які навіть він не знав. Баррічеве обличчя стало темнішим, ніж я будь-коли в нього бачив. Він схрестив руки на грудях, наче намагаючись стриматися. Я подумав, що він міг би мене вбити. А може, хотів лише не дати болю вирватися назовні.

— Прошу, — додав я. — Я мушу знати.

Він глянув на мене і сказав, ретельно добираючи слова:

— Я не належу до непостійних людей. Якщо люблю, то навіки.

Так. Це ніколи не минеться.

— І все-таки ти вирішив…

— Хтось мусив вирішити. Пейшенс не бачила, що це неможливо. Хтось мусив покінчити з тією мукою для нас обох.

Як Моллі вирішила за нас. Я намагався подумати, що чинитиму далі. Не міг нічого вигадати. Я подивився на блазня.

— У тебе все гаразд? — спитав я його.

— Краще, як у тебе, — щиро відповів він.

— Я мав на увазі твоє плече. Я думав…

— Вивихнуте, але не зламане. Куди краще, ніж твоє серце.

Швидка й дотепна словесна перестрілка. Я не знав, що в жарті може бути стільки співчуття. Ця доброзичливість підштовхнула мене до краю. От-от — і розіб’юсь.

— Я не знаю, що робити, — мій голос ламався. — Як я зможу з цим жити?

Пляшка бренді ледь брязнула, коли Барріч поставив її посеред столу. Розставив довкола неї три келихи.

— Пиймо, — сказав він, — щоб Моллі знайшла десь своє щастя. А ми від усього серця зичимо їй цього.

Ми випили, і Барріч знову наповнив келихи.

Блазень сколихнув бренді у своєму келиху.

— Чи це мудро, саме тепер? — спитав він.

— Я саме покінчив з мудрістю, — відповів я. — Краще буду блазнем.

— Ти не знаєш, про що кажеш, — заперечив він. І все-таки підняв зі мною келих. За всіх можливих блазнів. А втретє за нашого короля.

Ми щиро старалися, але доля не дала нам досить часу. Хтось рішуче постукав у двері Барріча. Це виявилася Лейсі з кошиком на плечі. Швидко ввійшла, зачинивши за собою двері.

— Позбудься цього для мене, добре? — сказала вона й викинула на стіл перед нами зарізане курча.

— Обід! — з ентузіазмом проголосив блазень.

Тут Лейсі миттю зрозуміла, в якому ми стані. Ще швидше вона спалахнула лютим гнівом.

— Доки ми ризикуємо своїм життям і репутацією, ти напиваєшся! — Вона різко обернулася до Барріча. — Чи ти за двадцять років так і не навчився, що це нічого не розв’язує?

Барріч і вухом не повів.

— Багато речей узагалі неможливо розв’язати, — по-філософськи зауважив він. — А випивка допомагає зробити їх стерпнішими.

Він легко підвівся на ноги й нерухомо став перед нею. Роки пияцького досвіду навчили його добре справлятися з хмелем.

— Тобі щось потрібно?

Лейсі куснула губу. Але вирішила продовжити розмову зі вказаного ним місця.

— Мені потрібно цього позбутися. А ще мені потрібна мазь від синців.

— Чи ніхто в цій околиці не користає з послуг цілителя? — Оскільки блазень не звертався ні до кого зокрема, Лейсі пропустила його слова повз вуха.

— Я саме по неї прийшла, тож найкраще б мені з нею повернутися, якби хтось захотів пересвідчитися. А справжня моя місія — знайти Фітца і спитати, чи він знає, що вартові вирубують двері короля Шрюда сокирами.

Я тяжко кивнув головою. Не мав наміру зграбно підводитися, як це вдалося Баррічу. Зате блазень схопився на рівні ноги й закричав:

— Що?

Повернувся до мене.

— Ти ж казав, що тобі вдалося! І це називається «вдалося»?

— Це найкраще, що я міг зробити за такий короткий час, — відбуркнув я. — Або вдасться, або ні. Зараз ми зробили все, що нам під силу. Крім того, подумай сам. Це добрі міцні дубові двері. Доки їх вирубають, пройде чимало часу. А коли це зроблять, то, припускаю, виявлять, що внутрішні двері до королівської спальні так само зачинені зсередини на засув.

— Як це ти зорудував? — тихо спитав Барріч.

— Це не я, — жорстко відповів я і глянув на блазня. — Я й так уже досить сказав. Пора мені вже довіряти хоча б трохи.

Я звернувся до Лейсі:

— Як там королева і Пейшенс? Як пройшов наш маскарад?

— Достатньо добре. Королева дуже побилася, впавши, а коли б мене спитали, то я зовсім не така впевнена, що дитині нічого не загрожує. Викидень не завжди настає відразу після падіння. Та не клопочімося наперед. Воллес був турботливим, але невмілим. Як на чоловіка, що запевняє, наче є цілителем, він дуже мало знає про справжні властивості трав. Що ж до принца…

Лейсі пирхнула, але більше нічого не сказала.

— Чи ніхто, крім мене, не вважає, що небезпечно було пускати плітку про викидень у вільний обіг? — легким тоном спитав блазень.

— Я не мав часу вигадати щось інше, — відгризнувся я. — Через день-два королева заперечить цей поголос і скаже, що з дитиною все гаразд.

— Так. На цю мить ми забезпечилися, як лише могли, — зауважив Барріч. — А що далі? Чи маємо дивитися, як короля і королеву Кеттрікен вивозять до Трейдфорда?

— Довіра. Прошу одного дня довіри, — обережно сказав я, бо сподівався, що цього вистачить. — А тим часом розходьмося і ведімо настільки нормальне життя, наскільки вдасться.

— Стайничий без коней, а блазень без короля, — зауважив блазень. — Нам із Баррічем можна пити далі. Я вірю, що за таких обставин це нормальне життя. Стосовно ж тебе, Фітце, то й гадки не маю, який титул ти носиш останніми днями, уже не кажучи про те, яке тепер твоє нормальне життя. Отож…

— Ніхто не сидітиме й не питиме, — зловісно промовила Лейсі. — Відставте пляшку і тримайтесь насторожі. І розійдіться, як щойно сказав Фітц. У цій кімнаті й так сказано та зроблено достатньо, щоб усі ми повисли за зраду. Окрім, звичайно, Фітца Чівелрі. Тих, у кому тече королівська кров, не вішають. Тобі належиться отрута.

Від її слів нас пройняло морозом. Барріч знайшов корок і заткнув пляшку. Лейсі покинула нас першою з горщиком Баррічевої мазі в кошику. Трохи пізніше слідом за нею пішов блазень. Коли я прощався з Баррічем, він саме закінчував скубти курча, вириваючи з нього останні вперті пір’їни. Цей чоловік нічого не марнував.

Я вийшов і якийсь час блукав туди-сюди. Стежив, чи немає за мною тіні. Кеттрікен відпочиватиме, а я не думав, що спроможуся витримати торохтіння Пейшенс або ж її здогадливість. Якщо блазень зараз у своїй кімнаті, то це означає, що він не прагне товариства. Якщо ж деінде, то я гадки не мав, де саме. Весь Оленячий замок обсіли внутріземці, як хворого пса блохи. Я подався на кухню і прихопив там кілька імбирних коржиків. Тоді тинявся подвір’ям, стараючись, щоб це було схоже на бездумну невтішну мандрівку без жодної мети, а насправді непомітно наближався до хатки, де сховав колись Нічноокого. Тепер хатка знову пустувала, усередині було так само холодно, як і ззовні. Пройшло вже досить часу, відколи тут мав лігво Нічноокий. Тепер він волів лісисті узгір’я за Оленячим замком. Але мені не довелося довго чекати, як його тінь з’явилась у проймі дверей.

Можливо, найбільшою зручністю зв’язків Віту є те, що нічого не треба пояснювати. Я не мусив описувати йому події останнього дня або підшукувати слова, розповідаючи, як почувався, коли побачив, що Моллі мене покидає. Він теж нічого не питав і не заводив співчутливої розмови. Людські вчинки не мали для нього особливого значення. Сила моїх почуттів була в його очах істотнішою за їхні причини. Він просто підійшов і сів біля мене на брудну долівку. Я міг обхопити його руками, сховати обличчя в його хутрі і так сидіти.

Такі зграї творять люди, — зауважив він за якийсь час. — Як ви можете разом полювати, якщо не можете бігти в один бік?

Я не відповів, не знав відповіді, а він жодної й не сподівався.

Він схилився, щоб куснути свербляче місце на передній лапі. По тому сів, обтрусився і спитав:

Ти тепер шукатимеш пари?

Не всі вовки мають пару.

Ватажки завжди мають. А як інакше примножиться зграя?

Мій ватажок має пару, а вона чекає на дитину. Можливо, вовки чинять правильно, а люди повинні брати з них приклад. Можливо, тільки ватажок має паруватися. Так вирішив Серце зграї колись давно, що не може мати і пари, і вождя, яким віддав би все своє серце.

Він більше вовк, ніж хоче зізнатися. Будь-кому. — Мовчання. — Імбирний коржик?

Я віддав їх йому. Він жадібно запихався, а я дивився на нього.

Уночі я сумував за твоїми снами.

Це не мої сни. Це моє життя. Можеш у них заходити, якщо Серце зграї не буде на нас гніватися. Краще жити разом. — Мовчання. — Ти більше хотів би жити з самкою.

Я надто багато хочу. Це така слабість.

Він кліпнув глибокими очима.

Ти надто багато чого любиш. Моє життя куди простіше.

Він любив тільки мене.

Це правда. Мені лише одне по-справжньому складно. Те, що ти ніколи в це не повіриш.

Я тяжко зітхнув. Раптом Нічноокий чхнув, а тоді обтрусився.

Не люблю цього мишачого пилу. Але, перш ніж я піду, попрацюй своїми спритними руками і почухай мене за вухами. Мені тяжко зробити це так, щоб не подряпатися.

І я почухав його за вухами, під шиєю, по загривку, аж він звалився на бік, наче щеня.

— Собацюро, — чуло сказав я йому.

Плати за образу!

Він схопився на ноги, сильно куснув мене крізь рукав, а тоді вискочив за двері й зник. Я відтяг рукав і оглянув глибокі білі шрами на тілі. Вони ледь не кровоточили. Вовчий гумор.

Короткий зимовий день добігав кінця. Я повернувся до Твердині й змусив себе зайти на кухню, щоб дати кухарці змогу переповісти мені всі чутки. Вона напхала мене сливовим пирогом та бараниною і при цьому розповіла про можливий викидень у королеви, а тоді про те, як чоловіки з сокирами вирубували двері до покоїв короля, бо його вартовий раптово помер від апоплексії.

— І другі двері теж. Принц Регал дуже непокоївся і підганяв їх, бо боявся, чи з королем нічого не трапилося. Та коли вони туди дісталися, то виявилося, що король, попри всю ту рубанину, спав, як немовля. Отак, сер. Так глибоко спав, що вони не змогли його розбудити й пояснити, чому вирубали двері.

— Дивина, — погодився я, і Сара перейшла до дрібніших пліток Твердині. Виявилося, що в ці дні всі вони крутилися переважно довкола того, кого переселяють до Трейдфорда, а кого ні. Кухарку забирали, з огляду на її незрівнянний аґрусовий торт і плетені булочки. Вона не знала, хто тут займатиметься куховарством, але, напевно, хтось із гвардійців. Регал казав, що дозволяє їй узяти з собою всі свої найкращі горщики, і вона за це вдячна, але чого їй насправді бракуватиме, то це західної плити. Вона ніколи не готувала на кращій, бо там і тягне саме так, як слід, а гачки до м’яса на відповідній висоті. Я слухав її та намагався зосередитися на почутих словах, показуючи щонайглибший інтерес до дрібних деталей, які вона вважала такими важливими для власного життя. Як виявилося, варта королеви має зостатися в Оленячому замку, так само, як і ті нечисленні, що досі носили кольори особистої охорони короля Шрюда. Втративши привілей доступу до королівських покоїв, вони перетворилися на геть деморалізований загін. Та Регал наполягав, що їм необхідно зостатися, бо це символізуватиме королівську присутність в Оленячому замку. Поїде Розмері та її матір, але в цьому не було нічого дивного з огляду на те, кому вони служать. Не поїде Федврен, і Меллоу теж. От його голосу їй бракуватиме, та, можливо, вона з часом призвичаїться до тих внутріземських трелів.

Вона навіть не подумала спитати, чи їду я.

Піднімаючись сходами до своєї кімнати, я намагався уявити собі, яким буде Оленячий замок. Високий стіл цілковито спорожніє, на інші подаватимуть просту похідну їжу, — наскільки вистачить харчових запасів, — з готуванням якої найкраще обізнані військові кухарі. Я очікував, що ще до весни ми будемо живитися лише дичиною та морськими водоростями. Більше, ніж за себе, переживав за Пейшенс і Лейсі. Мене не лякали ні примітивне життя, ні груба їжа, але вони до цього не звикли. Принаймні Меллоу далі співатиме, якщо тільки в цій самотині не страждатиме від меланхолії. І Федврен. Тепер у нього небагато буде учнів, то, можливо, вони з Пейшенс доведуть до кінця свої дослідження з виробництва паперу. Отак, додаючи собі духу відважною міною, я намагався знайти для всіх нас майбутнє.

— Де ти був, бастарде? — З-за дверей раптом вийшла Серена. Сподівалася застати мене зненацька. Але завдяки Віту я знав, що хтось там є, і навіть не здригнувся.

— Надворі.

— Від тебе тхне собакою.

— Я принаймні можу виправдатися тим, що й був з собаками. З тими нечисленними, які ще зосталися у стайнях.

Зайняло кілька хвилин, доки вона зрозуміла приховану шпильку в моїй чемній відповіді.

— Ти тхнеш собакою, бо ти й сам більше ніж наполовину собака. Звіромаг.

Я вже мав на губах певне зауваження про її матір. Але натомість несподівано й по-справжньому згадав її.

— Коли ми тільки починали вчитися писати, пам’ятаю, що мати змушувала тебе носити темний фартух, бо ти завжди обляпувалася чорнилом.

Вона понуро до мене придивлялася, крутячи думки на всі боки й намагаючись виявити в моїх словах якусь образу чи зневагу.

— І що з того? — спитала вона врешті, не маючи змоги просто так це полишити.

— Нічого. Я просто згадав. Колись допомагав тобі виводити хвостики літер.

— Це не має нічого спільного з теперішнім! — сердито заявила вона.

— Ні, нічого. Це мої двері. Ти збираєшся зайти разом зі мною?

Вона плюнула — не цілком на мене, але влучила у підлогу біля моїх ніг. Чомусь я вирішив, що вона не зробила б цього, якби не покидала Оленячий замок разом із Регалом. Замок не був уже її домом, і вона почувала свободу забруднити його, перш ніж покинути. Це багато мені сказало. Вона не сподівалася колись сюди повернутися.

У своїй кімнаті я методично підлаштував кожен замок і засув, тоді додав ще один масивний стержень. Підійшов до вікна й перевірив його. Виявилося, що воно все ще добре зачинене. Заглянув під ліжко. Нарешті сів у крісло біля каміна, щоб подрімати, доки Чейд мене покличе.

З легенької дрімоти мене розбудив стук у двері.

— Хто там? — озвався я.

— Розмері. Королева вас кличе.

Доки я відсував засуви та відмикав замки, дитина зникла. Вона була лише дівчинкою, але мене роздратувало, що таке важливе повідомлення було вголос промовлене крізь двері. Я квапливо причепурився, а тоді поспішив до покоїв королеви. Дорогою я проминув руїну, що була колись дубовими дверима до кімнат Шрюда. У пробоїні стояв здоровенний вартовий, незнайомий мені внутріземець.

Королева Кеттрікен напівлежала на канапі біля свого каміна. Кілька гуртків її дам обмінювалися новинами в різних кутках кімнати, але королева була сама. Її очі були заплющені. Мала такий втомлений вигляд, аж я задумався, чи принесений Розмері виклик не був помилковим. Але леді Гопфул підвела мене до королеви і принесла низенький стілець, на який я міг сісти. Запропонувала мені чашку чаю, і я погодився. Тільки-но леді Гопфул відійшла, щоб запарити чай, Кеттрікен розплющила очі.

— І що тепер? — спитала вона так тихо, що я мусив схилитися, аби її почути.

Я скоса глянув на неї.

— Зараз Шрюд спить. Він не може спати вічно. Хай що йому дали, його дія промине, а тоді ми повернемося до місця, де й були.

— Наближається церемонія коронації короля-в-очікуванні. Можливо, принц буде цим зайнятий. Без сумніву, доведеться шити і приміряти новий одяг, а є ще всякі дрібні деталі, які так його тішать. Можливо, якийсь час йому буде не до короля.

— А тоді?

Леді Гопфул повернулася з чашкою чаю. Я взяв чай, пробурмотівши слова подяки, а коли вона підсунула до нас крісло, королева Кеттрікен слабо усміхнулася і спитала, чи можна і їй принести чаю. Я майже засоромився через те, як швидко схопилася леді Гопфул, щоб виконати наказ.

— Я не знаю, — пробурмотів я у відповідь на попереднє питання королеви.

— А я знаю. Король був би в безпеці в моїх горах. Його б там шанували й захищали, і, можливо, Джонкві знала б, як… о, дякую, Гопфул. — Королева Кеттрікен узяла запропоновану їй чашку, відпила ковток, а леді Гопфул сіла поблизу.

Я усміхнувся Кеттрікен і ретельно добирав слова, вірячи, що вона зрозуміє їхнє значення.

— Але ж гори так далеко, моя королево, а погода о цій порі року така тяжка. Доки посланець дістанеться туди й розшукає ліки вашої матері, настане весна. Є й інші місця, де можуть запропонувати таку саму допомогу від ваших проблем. Можливо, Бернс чи Ріппон, якщо ми їх попросимо. Ви знаєте, що гідні герцоги цих провінцій ні в чому вам не відмовлять.

— Я знаю, — втомлено усміхнулася Кеттрікен. — Але ж вони самі мають тепер стільки власних проблем, що я не смію завдавати їм ще одного клопоту. Крім того, корінь, який ми називаємо «довговіком», росте лише в горах. Думаю, що рішучий посланець міг би туди дістатися. — Вона знову відпила чаю.

— А кого ж послати з таким дорученням? Ах, ось це найважче питання, — зауважив я. Безперечно, вона розуміла, як складно буде везти старого хворого короля в гори взимку. Він не зможе їхати сам. — Цей чоловік мусив би бути гідним найвищої довіри та мати сильну волю.

— Цей чоловік скидається мені на жінку, — сказала Кеттрікен, а Гопфул весело засміялася, більше через те, що настрій королеви поліпшився, ніж із її жарту. Кеттрікен замовкла, тримаючи чашку біля губ.

— Можливо, я повинна поїхати сама і простежити, щоб усе було гаразд, — додала вона й усміхнулася, коли мої очі розширилися. Але погляд, який вона мені послала, був серйозним.

Далі ми вели невимушену розмову про цілюще зілля, найчастіше щойно вигадане Кеттрікен, яке я обіцяв їй розшукати, бо вірив, що зрозумів її правильно. Попрощавшись і повертаючись до своєї кімнати, я міркував, як утримати її від дій до наради з Чейдом. Гарна загадка.

Тільки-но я встиг позасовувати всі засуви й позамикати всі замки, як почув на спині легенький протяг. Обернувся і виявив, що вхід до Чейдового королівства відкритий. Я втомлено піднявся сходами. Тужив за сном, але знав, що коли ляжу, то й ока не заплющу.

Увійшовши до кімнати Чейда, я почув милий запах їжі й раптом зрозумів, що голодний. Чейд уже сидів за маленьким накритим столиком.

— Сідай і їж, — небагатослівно привітав він мене. — Ми разом вступаємо у змову.

Я встиг двічі відкусити від м’ясного пирога, коли він неголосно мене спитав:

— Як думаєш, скільки часу ми могли б ховати короля Шрюда тут, у цих кімнатах?

Я прожував і ковтнув.

— Мені жодного разу так і не вдалося знайти входу до цієї кімнати, — тихо зауважив я.

— Ох, але такі входи існують. А оскільки харчі та інше потрібне мандрують туди-сюди, то є кілька людей, які про них знають, хоч і не повністю розуміють, про що знають. Мій кролятник сполучений із замковими кімнатами, де регулярно залишають провіант для мене. Але моє життя було значно легшим, коли їжу та білизну поставляли леді Тайм.

— А як же ти житимеш, коли Регал від’їде до Трейдфорда? — спитав я.

— Мабуть, гірше, ніж тепер. Деякі роботи виконуватимуть за звичкою, якщо тільки ті, хто набув цих звичок, залишаться тут. Але коли їжі ставатиме менше, то дехто може задуматися, навіщо складати припаси у невикористовуваній частині замку. Однак ми говоримо про комфорт короля Шрюда, а не про мій.

— Усе залежить від того, як зникне Шрюд. Якщо Регал думатиме, що він покинув Твердиню звичайним шляхом, ти можеш сховати його тут на якийсь час. Але якщо Регал знатиме, що король досі в Оленячому замку, то не зупиниться ні перед чим. Підозрюю, що першим його наказом буде прислати людей із молотами та розбити стіни спальні короля.

— Грубо, але ефективно, — погодився Чейд.

— Ти знайшов для нього безпечне місце в Бернсі або Ріппоні?

— Так швидко? Звичайно, що ні. Нам доведеться ховати його тут кілька днів, а то й тижнів, перш ніж місце буде готове. А тоді його слід контрабандою вивезти з Твердині. Це означає, що ми мусимо знайти людей, яких можна буде підкупити, і знати, коли вони вартуватимуть. Та леле, якщо людину можна підкупити, то потім її можна перекупити. Хіба що з нею станеться нещасний випадок. — Він значуще зиркнув на мене.

— Можна цим не перейматися. Існує ще один вихід з Оленячого замку, — сказав я, маючи на увазі дорогу мого вовка. — Але в нас є ще одна проблема, і це Кеттрікен. Якщо вона найближчим часом не знатиме, що ми маємо план, то почне діяти сама. Її думки йшли в тому ж напрямку, що й твої. Сьогодні ввечері вона запропонувала, що забере Шрюда до себе в гори.

— Вагітна жінка і старий хворий чоловік посеред зими? Смішно. — Чейд помовчав. — Однак. Це несподівано. Їх ніколи не шукатимуть на цій дорозі. А при тому людському потоці, який завдяки Регалу пливе Оленячою рікою, ніхто не зверне уваги на ще одну жінку та її хворого батька.

— І все-таки це смішно, — запротестував я. Мені не подобалися іскри інтересу, які я бачив у очах Чейда. — Хто б з ними поїхав?

— Барріч. Це не дало б йому допитися до смерті від нудьги, і він міг би подбати про їхніх коней. І про все, чого вони потребуватимуть. Він поїде?

— Ти знаєш, що так, — неохоче сказав я. — Але Шрюд нізащо не витримає такої подорожі.

— Він радше витримає цю подорож, аніж виживе з Регалом. Те, що його з’їдає, і далі пожиратиме його життя, хай де б він був. — Чейд насупив брови. — Але чого останніми днями хвороба з’їдає його так швидко, цього я сказати не можу.

— Холод. Злигодні. Це йому не допоможе.

— Там по дорозі багато заїздів. Я ще спроможний знайти для них сякий-такий гріш. Шрюд тепер дуже зсохся, тож можемо не боятися, що хтось його впізнає. З королевою тяжча річ. Небагато жінок з її кольором волосся і зростом. А все-таки, наклавши на неї важке вбрання, зробимо її огряднішою на вигляд. Волосся прикриємо каптуром і…

— Ти це не серйозно.

— Завтра вночі, — відповів він. — Нам доведеться щось вирішувати до завтрашньої ночі, бо саме тоді перестає діяти той еліксир для сну, який я дав Шрюдові. Ймовірно, доки королева не вирушила до Трейдфорда, наступного замаху на неї не буде. Але коли вже Регал матиме її у своїй владі, то дорогою може багато чого статися. Можна послизнутися на баржі та впасти у крижану річку, може понести кінь, може зіпсуватися м’ясо. Якщо його таємний убивця хоча б наполовину такий умілий, як ми з тобою, то він доб’ється успіху.

— Регалів таємний убивця?

Чейд із жалем глянув на мене.

— Ти ж не думаєш, що наш принц власноручно шмарував сходи жиром із сажею? Як припускаєш, хто це?

— Серена, — це ім’я саме злетіло мені з губ.

— Тоді майже напевно не вона. Ні, ми виявимо, що це якась непримітна людина-мишка з приємними манерами і спокійним способом життя. Якщо колись з’ясуємо, хто це. Ах, та що ж, тим часом забудьмо про це. Хоча немає нічого важчого, ніж шукати іншого таємного вбивцю.

— Вілл, — тихо сказав я.

— Який Вілл? — спитав він.

Я швидко розповів йому про Вілла. Він слухав із широко розплющеними очима.

— Оце блискуче, — захоплено сказав він. — Убивця-скіллер. Чудо, що ніхто раніше до такого не додумався.

— Можливо, Шрюд додумався, — неголосно мовив я. — Хоч, можливо, його вбивця провалив науку…

Чейд відкинувся на спинку крісла.

— Я поміркую, — замислено сказав він. — Шрюд достатньо потайний, щоб таке вигадати й не розповісти нікому, навіть мені. Але сумніваюся, що Вілл є зараз кимсь іншим, окрім як шпигуном. Украй небезпечним шпигуном, безсумнівно. Мусиш постійно бути насторожі. Та не думаю, що ми маємо боятися його як убивці.

Він кашлянув.

— Ну так. Усе зрозуміліше, що ми повинні діяти швидко. Втечу слід починати з королівських покоїв. Ти мусиш знайти спосіб ще раз відвернути увагу охоронців.

— Під час коронації…

— Ні. Не можемо ризикувати, чекаючи так довго. Завтрашньої ночі. Не пізніше. Тобі не треба довго ними займатися. Мені достатньо кількох хвилин.

— Ми мусимо почекати! Інакше весь задум неможливий. Ти хочеш, щоб я до завтрашньої ночі підготував королеву й Барріча, а це означає, що я мушу розповісти їм про твоє існування. А Баррічу доведеться подбати про коней і харчі.

— Прості коні. Не чистокровні. Ті надміру привертатимуть увагу. І лектику для короля.

— Простих коней маємо вдосталь, це, властиво, і все, що зосталося. Барріч вважатиме плямою на своїй честі, якщо його король і королева їхатимуть такими кіньми.

— І мул для нього самого. Вони повинні мати вигляд убогих людей, що насилу назбирали грошей на дорогу. Не хочемо привертати уваги розбійників.

Я пирснув, уявивши Барріча верхи на мулі.

— Але ж це неможливо, — тихо сказав я. — Надто мало часу. Ніч коронації годилася б краще. Усі будуть на бенкеті.

— Усе, що мусить бути зроблене, може бути зроблене, — запевнив Чейд. Якийсь час він сидів, замислившись. — Можливо, ти маєш рацію. Регал не може допустити, щоб король був недієздатним під час церемонії. Якщо його не буде, жоден із Прибережних герцогів не повірить їй ні на гріш. Регал буде змушений щонайменше дозволити Шрюдові прийняти свої болезаспокійливі ліки, щоб утримати його в доброму стані. Ну гаразд. Післязавтра вночі. А якщо ти матимеш невідкладну потребу порозмовляти зі мною завтра, кинь до свого каміна трохи гіркої кори. Небагато, я не хочу задушитися димом. Але добру жменю. Я відкрию дорогу.

— Блазень захоче піти з королем, — повільно промовив я.

— Це неможливо, — рішуче сказав Чейд. — Його неможливо приховати. Він тільки збільшить небезпеку. Крім того, він мусить зоставатися тут. Ми потребуватимемо його допомоги, щоб приготувати це зникнення.

— Я не думаю, що це змінить його думку.

— Блазня беру на себе. Я можу йому пояснити, що життя його короля залежить від того, чи вдасться йому непомітно виїхати. Треба створити атмосферу, в якій зникнення короля і королеви не вважатиметься… ну так. Залиш цю частину мені. Я відіб’ю їм охоту розбивати стіни. Роль королеви легка. Їй достатньо буде рано покинути церемонію, заявивши, що вона хоче виспатися, й відіслати своїх людей. Накаже їм, щоб слуги її не турбували, доки вона їх не покличе. Якщо все піде добре, ми забезпечимо Шрюдові та Кеттрікен більшу частину ночі, щоб виграти якусь відстань.

Він приязно мені усміхнувся.

— Гаразд. Думаю, ми запланували все, що могли. Ні-ні, я знаю, що насправді нічого не усталено. Це й краще. Так ми будемо більш еластичними. А тепер іди, хлопче, і поспи, скільки зможеш. Завтра в тебе буде тяжкий день. І мені багато чого слід зробити. Доведеться наготувати стільки ліків, щоб королю Шрюдові вистачило аж до гір. І запакувати й підписати їх. Барріч уміє читати, правда?

— Дуже добре, — запевнив я його. Трохи помовчав. — Ти був учора біля замкової криниці близько опівночі? Там начебто бачили Рябого чоловіка. Дехто запевняє, що тепер криниця зіпсована. Інші вважають, що це лихий знак для Регалової коронації.

— О? Ну, може, й так, — Чейд захихотів сам до себе. — Тепер вони, хлопче, матимуть лихі знаки та віщування, аж доки зниклі король із королевою не здаватимуться найприроднішою у світі річчю.

Він усміхнувся, як хлопчисько, а роки зникли з його обличчя. У зелених очах з’явилося щось наче давня капосна іскра.

— Йди відпочинь. І познайом Барріча й королеву з нашими планами. Я порозмовляю зі Шрюдом і блазнем. Більше нікому анічичирк. Інколи нам доведеться покластися на удачу. Але щодо решти, довірся мені!

Від його сміху, що проводжав мене сходами, я не цілком заспокоївся.

Розділ 28 Зради і зрадники

Принц Регал був єдиною дитиною короля Шрюда й королеви Дезайр, що пережила пологи. Дехто каже, наче повитухи ніколи не дбали про королеву й небагато зробили, аби її діти жили. Інші запевняли, що вони, бажаючи зменшити страждання королеви, давали їй надто багато ліків, які притлумлювали біль. Але, оскільки лише двоє з мертвонароджених дітей Дезайр утрималися в її лоні довше, ніж сім місяців, більшість повитух твердила, що винна у всьому схильність королеви до дурманного зілля, а ще погана звичка носити запоясний ніж, повернутий вістрям до живота. Усі знають, що це лихий знак для жінки дітородного віку.

Я не спав. Ледве встигав прогнати з думок тривогу за короля Шрюда, як там негайно ж поставала Моллі разом з тим іншим. Мої думки снували між ними, сплітаючись у покривало біди та смутку. Я обіцяв собі, що тільки-но король Шрюд і Кеттрікен будуть у безпеці, то знайду спосіб відвоювати Моллі в того, хто її в мене вкрав. Постановивши так, я перевернувся на другий бік і ще пильніше втупився в темряву.

Ніч усе ще мала повну владу, коли я скотився з ліжка. Прослизнувши тінню повз порожні стійла та сонних тварин, я нишком піднявся Баррічевими сходами. Він мене вислухав, а тоді чемно спитав:

— Ти певний, що це тобі не примарилося уві сні?

— Якщо й так, то я бачу цей сон більшу частину свого життя.

— Віднедавна і мені так здається, — погодився він. Ми розмовляли в темряві. Він так і лежав у ліжку, а я сидів на підлозі поруч з ним і шепотів. Не хотів, щоб Барріч розводив вогонь чи навіть запалював свічку, аби не дати нікому приводу задуматися, чого він сьогодні відступив від щоденних звичок.

— Аби зробити все, про що він просить, за два дні, слід одразу ж зробити все бездоганно. Ти перший, до кого я прийшов. Зможеш?

Він мовчав, а в темряві я не бачив його обличчя.

— Троє сильних коней, мул, лектика і припаси для трьох. І все так, щоб ніхто не помітив. — Чергова тиша. — Я не можу просто так повантажити короля з королевою і проїхати крізь ворота Оленячого замку.

— Знаєш той вільховий гай, де мав колись лігво великий лис? Чекай у тому місці із кіньми. Король і Кеттрікен зустрінуться там з тобою. — Я неохоче додав: — Їх приведе до тебе вовк.

— Невже вони, як і я, мусять знати, що ти робиш? — жахнувся він.

— Я використовую ті знаряддя, які маю. І сприймаю це не так, як ти.

— І скільки ж часу ти можеш ділити свідомість з істотою, що чухається й облизується, качається по падлині, шаліє, зачувши тічну самицю, і думки якої не йдуть далі наступної порції їжі, перш ніж приймеш її цінності як свої власні? Ким ти тоді будеш?

— Вартовим? — ризикнув я. Барріч мимоволі пирснув.

— Я казав серйозно, — сказав він за мить.

— Я теж, про короля і королеву. Мусимо зосередитися на тому, як цього добитися. Про ціну я вже й не думаю.

Він трохи помовчав.

— Тож я мушу якось вивести з Оленячого замку чотирьох тварин, прихопивши й лектику, так, щоб це не привернуло нічиєї уваги?

Я кивнув у темряві:

— Це можливо?

Він неохоче сказав:

— Залишилося один-двоє стаєнних челядників, яким я довіряю. Це не така послуга, про яку можна просити першого-ліпшого. Не хочу, щоб якийсь хлопець опинився в зашморзі через те, про що я його просив. Але припускаю, що це можна обставити так, наче їх вивозять угору рікою. Проте мої хлопці не дурні. Я не тримав би у стайні дурних челядників. Тільки-но розійдеться звістка, що король зник, вони одразу ж усе зрозуміють.

— Вибери когось, хто любить короля.

Барріч зітхнув:

— Харчові запаси. Це не буде щедра пайка. Радше похідна. Я маю також роздобути зимовий одяг?

— Ні. Тільки для себе. Кеттрікен може сама взяти і принести те, чого потребує. А Чейд подбає про короля.

— Чейд. Якесь знайоме ім’я, наче я колись давно його чув.

— Вважається, що він помер багато років тому. А до того його бачили у Твердині.

— Стільки років жити як тінь, — здивувався він.

— Він планує і далі жити як тінь.

— Не мусиш остерігатися, що я його видам, — образився Барріч.

— Я знаю. Це лише так…

— І я знаю. Ну, давай. Ти розповів мені достатньо, щоб я зробив свою частину справи. Буду там з кіньми й запасами. Коли?

— Десь уночі, коли свято ще триватиме. Точніше не знаю. Я знайду спосіб послати тобі звістку.

Він знизав плечима.

— Тільки-но посутеніє, я буду там і чекатиму.

— Дякую, Баррічу.

— Він мій король. Вона моя королева. Я не потребую подяк за виконання свого обов’язку.

Я вийшов від Барріча і крадькома спустився сходами. Тримався в тіні й напружував кожне чуття, намагаючись упевнитися, що ніхто за мною не шпигує. Залишивши стайню, я шмигнув до комори, а звідти до свинарника, зі свинарника до пташника, з тіні в тінь, аж доки не дістався до старої хатки. Задиханий Нічноокий вийшов мені назустріч.

Що трапилося? Чого ти відкликав мене з полювання?

Завтра ввечері, коли посутеніє, я можу тебе потребувати. Залишишся тут, біля Твердині, щоб швидко прийти, коли покличу?

Звичайно. Але навіщо було тягти мене сюди? Ти не мусиш наближатися до мене, щоб просити про таку просту послугу.

Я присів на снігу, а він підійшов до мене і сперся горлом об моє плече. Я міцно його обняв.

Дурня, — грубувато сказав він. — А тепер іди. Я буду тут на випадок, якби ти мене потребував.

Моя подяка.

Мій брате.

Обережність і поспіх боролися в мені, коли я повертався до Твердині й до своєї кімнати. Зачинився й ліг на ліжко. Збудження стрясало мною, як буря. Я не знатиму справжнього відпочинку, доки все не довершиться.

Перед полуднем мене прийняли в покоях королеви. Я приніс із собою кілька сувоїв-травників. Кеттрікен лежала на канапі перед каміном, граючи роль овдовілої дружини і стурбованої майбутньої матері. Я бачив, що її це гнітить і що те падіння насправді завдало їй більше шкоди, ніж вона зізнавалася. У неї був трохи кращий вигляд, ніж попереднього вечора. Я тепло привітався, а тоді ми розпочали оглядати кожне згадане в сувоях зілля, детально обговорюючи його цілющі властивості. Мені вдалося зробити так, що більшість дам королеви занудьгували й попросилися геть, а останніх трьох вона відіслала приготувати чай, принести ще подушок і знайти ще якийсь сувій з описом трав, який Кеттрікен начебто бачила в кабінеті Веріті. Маленька Розмері давно вже заснула в тихому кутку біля каміна. Коли шелест дамських спідниць затих, я швидко заговорив, знаючи, що маю мало часу.

— Ви поїдете завтра вночі, після церемонії коронації, — сказав я і говорив далі, хоч вона розхилила було вуста, щоб поставити питання. — Тепло вдягніться та візьміть зимові речі. Небагато. Покиньте церемонію і йдіть сама до своєї спальні, тільки-но зможете. Пожалійтеся, що церемонія і ваша туга вас виснажили. Відішліть своїх слуг, скажіть, що вам слід виспатися, і накажіть їм не повертатися, доки ви не покличете. Двері зачиніть на засув. Ні. Тільки слухайте. У нас мало часу. Приготуйтеся до від’їзду, а тоді залишайтесь у своїй кімнаті. Одна людина за вами прийде. Довіряйте Рябому чоловікові. Король поїде з вами. Вірте мені, — відчайдушно сказав я, почувши, що хтось повертається. — Усе інше буде влаштоване. Вірте мені.

Віра. Я сам не вірив, що це вдасться. Нарциза повернулася з подушками, а невдовзі прибув і чай. Ми приязно гомоніли, а одна з молодших дам Кеттрікен навіть фліртувала зі мною. Королева попросила мене залишити в неї травники, бо її спина все ще боліла. Вона вирішила цього вечора рано лягти, і, можливо, сувої допоможуть їй швидше заснути. Я чемно попрощався і втік.

Чейд запевнив мене, що впорається з блазнем. Я взявся за свої грандіозні спроби планування втечі. Мені треба якось організувати, щоб король зостався сам після церемонії. На кілька хвилин, про які просив мене Чейд. Я міркував, чи не доведеться мені заплатити за ці хвилини своїм життям. Тоді відігнав ці думки. Лише кілька хвилин. Двоє вибитих дверей могли стати для мене перешкодою або допомогою. Я не був певний, чим саме. Обміркував усе те, що першим спадало на думку. Я міг вдати п’яного і спровокувати вартових на бійку. Якщо буду без сокири, то їм вистачить кілька хвилин, щоб зі мною впоратися. Звичайний бій навкулачки ніколи не був моєю сильною стороною. Ні. Я маю зостатися дієздатним. Тож обдумав і відкинув ще з дюжину схем. Надто багато залежало від чинників, яких я не міг передбачити. Скільки вартових там буде, чи будуть це особи, знайомі мені, чи буде там Воллес, чи Регал не припхається порозмовляти?

Під час мого попереднього візиту в кімнати Кеттрікен я помітив, що до одвірків розбитих дверей, які вели в королівські покої, прикріплено провізоричні заслони. Більшу частину уламків забрано, але рештки дубових дверей усе ще засмічували коридор. Не прислано столярів усе це полагодити. Черговий знак, що Регал не планує повертатися в Оленячий замок.

Я намагався придумати якийсь привід, щоб потрапити до королевої кімнати. Унизу в замку гуло, як у вулику. Не сьогодні, то завтра очікувано, що герцоги Бернсу, Ріппону та Шокзу прибудуть зі своїм почтом, щоб стати свідками церемонії коронації Регала. Їх планувалося поселити в менших кімнатах для гостей, в іншому крилі Твердині. Я намагався здогадатися, як вони зреагують на раптове зникнення короля й королеви. Чи це буде потрактоване як зрада, чи Регал знайде спосіб усе від них приховати? Яким це буде знаком для початку його правління? Я викинув ці думки з голови: вони нічим не могли мені допомогти.

Я покинув свою кімнату й рушив у мандрівку замком, сподіваючись на натхнення. Натомість натрапив лише на метушню. На Регалову церемонію прибули шляхтичі всіх рангів, а цей наплив гостей, їхніх родин і слуг стикався та змішувався з відпливом майна і людей, яких Регал відсилав углиб суходолу. Ноги самі занесли мене в кабінет Веріті. Двері були прочинені, і я ввійшов. Камін холодний, у нежилій кімнаті пахне затхлістю. Чути виразний запах мишей. Я сподівався, що сувої, де вони загніздилися, не були незамінними. Тішився, що заніс до Чейдових кімнат ті з них, які Веріті вважав найціннішими. Я ходив кімнатою, торкаючись його речей. Зненацька затужив за ним, за його непохитною стійкістю, спокоєм, силою. Він ніколи б не допустив такого. Я сів на крісло біля того стола, де Веріті рисував карти. Стіл був поплямлений чорнилом і кривулями, які він робив, пробуючи кольори. От два погано обрізані пера, відкинуті разом з облізлим пензликом. У коробці на столі було кілька маленьких горщиків із засохлими потрісканими фарбами. Вони пахли мені Веріті, так само як шкіра й олія для упряжі завжди пахли мені Баррічем. Я схилився чолом на стіл і охопив голову руками. «Веріті, як ми зараз вас потребуємо».

Я не можу прийти.

Я схопився на ноги, перечепився об крісло і впав на підлогу. Гарячково зірвався знову і ще дужче вп’явся у цей контакт.

Веріті!

Я тебе чую. Що з тобою, хлопче? — Пауза. — Ти дістався до мене сам, правда? Добре зроблено!

Необхідно, щоб ви негайно повернулися.

Чому?

Думки ринули куди швидше, ніж слова, зі значно численнішими деталями, ніж йому хотілося б знати. Я відчував, що ця інформація його засмутила і втомила.

Повертайтеся додому. Коли б ви були тут, то зуміли б усе виправити. Регал не міг би претендувати на титул короля-в-очікуванні, не розграбував би Оленячий замок і не вивіз би короля.

Я не можу. А тепер заспокойся. Поміркуй. Я не можу повернутися вчасно, щоб цьому запобігти. Це мене засмучує. Але я тепер надто близько, щоб зректися мети. А якщо ж маю стати батьком, — це нове відчуття зігріло його думки, — то ще важливіше, щоб я добився успіху. Моєю метою має стати збереження Шести герцогств неушкодженими і звільнення узбережжя від морських вовків. Того, що успадкує моє дитя.

Що я маю робити?

Те, що ти запланував. Мій батько, моя дружина, моє дитя — це важкий тягар, який я наклав на тебе. — Раптом він зазвучав невпевнено.

Зроблю все, що зможу, — сказав я йому, боячись обіцяти більше.

Я в тебе вірю. — Пауза. — Ти це відчуваєш?

Що?

Тут є ще хтось, він намагається вдертися і підслухати наше скіллення. Це один зі шпигунського виводку Галенових єхидн.

Я не думав, що це можливо!

Гален знайшов спосіб і навчив цього своє отруйне потомство. Зараз не скілль мені більше.

Я відчував щось схоже на те, як він востаннє розірвав наш Скілл-контакт, щоб урятувати силу Шрюда, але куди грубіше. Ривок принцового Скіллу відштовхнув нас одне від одного. Мені здавалося, що я відчув прикладене ним зусилля. Наш зв’язок перервався.

Веріті щез так само зненацька, як я його знайшов. Я невпевнено промацував, шукаючи наш контакт, але все дарма. Те, що він сказав про підслухувача, мене вразило. Страх у мені змагався з тріумфом. Я скіллив. За нами шпигували. Та я самостійно скіллив, без сторонньої допомоги! Але що вони зуміли підслухати? Я відсунув крісло від столу, посидів якийсь час серед мисленої бурі. Скіллити було легко. Я досі не розумів, як мені це вдалося, але це було легко. Почувався наче дитина, що склала пазл, але не може достеменно відтворити послідовність своїх рухів. Певність, що це можливо, схиляла мене до негайної повторної спроби. Я з силою відтрутив спокусу. В мене були інші справи, набагато нагальніші.

Я схопився й вибіг з кабінету, майже перечепившись об Джастіна. Він сидів, простягши ноги і притулившись спиною до стіни. Наче п’яний. Але я краще знав, що з ним. Він був напівбезтямним від удару, завданого йому Веріті. Я втримався на ногах, випростався і глянув на нього. Мені слід було б його вбити. Отрута, яку я наготував колись для Воллеса, усе ще лежала в кишеньці у моєму манжеті. Я міг увіпхнути її йому в горлянку. Але вона не розрахована на швидку дію. Немовби вгадавши мої думки, він відсунувся від мене, тримаючись за стіну.

Якусь мить я дивився на нього, намагаючись думати спокійно. Обіцяв Чейдові не чинити дальших дій, не порадившись із ним спершу. Веріті не наказував мені знайти та вбити шпигуна. Він міг зробити це сам, і то швидше, ніж подумати. Це рішення не належало мені. Змусити себе обійти Джастіна було однією з найскладніших речей, які я будь-коли зробив. П’ять-шість кроків углиб коридору. Раптом я почув, як він забелькотав:

— Я знаю, що ти робив!

Я обернувся, щоб стати з ним віч-на-віч.

— Що ти кажеш? — тихо спитав я. Серце моє закалатало. Я сподівався, що він дасть мені привід його вбити. Страшно було зненацька довідатися, як дуже я цього хотів.

Він збілів, але не відступив. Нагадував мені хвалькувату дитину.

— Ти ходиш, як сам король, глузуєш з мене і насміхаєшся в мене за спиною. Не думай, що я цього не знаю! — Хапаючись за стіну, він підвівся. — Але ти не такий великий. Ти один раз скіллив і вважаєш себе майстром, але твій Скілл смердить собачою магією! Не думай, що ти завжди так гордо ходитимеш. Стягнуть тебе донизу! І швидко!

Вовк кричав у мені, вимагаючи негайної помсти. Я стримав свій запал.

— Ти смів шпигувати за моїм Скіллом із принцом Веріті, Джастіне? Я не думав, що тобі вистачить відваги.

— Ти знаєш, що так, бастарде. Я тебе не боюся, щоб від тебе ховатися! Я багато чого смію, бастарде! Куди більше, ніж ти здогадуєшся. — З його постави було видно, що він смілішає з хвилини на хвилину.

— Але ж не тоді, думаю, коли йдеться про зраду. Хіба ж король-в-очікуванні Веріті не був оголошений мертвим і хіба зробив це не член групи Скіллу, що присягнув йому на вірність? А все-таки ти шпигуєш за моїм Скіллом з ним, геть не дивуючись, що він живий?

Якусь мить Джастін стояв нерухомо. Затим знову набрався відваги.

— Кажи, що хочеш, бастарде! Ніхто тобі не повірить, якщо ми заперечимо.

— Май принаймні стільки глузду, щоб промовчати, — заявила Серена. Вона йшла коридором, як корабель під повними вітрилами. Я не відступив убік, а змусив її пройти повз мене. Вона вхопила Джастіна за плече й потягла його, як загублений кошик.

— Мовчання є лише іншою формою брехні, Серено. — Вона й далі волокла Джастіна. — Ти знаєш, що король Веріті живий! — гукнув я їй услід. — Думаєш, він ніколи не повернеться? Думаєш, тобі ніколи не доведеться відповідати за брехню, в якій ти живеш?

Вони повернули за ріг і зникли, не сказавши більше ні слова. А я кляв себе, бо викричав те, що слід було приховати. Але ця пригода зробила мене агресивним. Я вийшов із кабінету Веріті й рушив у мандри Твердинею. У кухні було завізно, а кухарка не мала для мене часу. Зуміла лише запитати, чи я чув, що перед вогнищем у головному каміні знайдено змію. Я впевнено відповів, що вона заповзла між дрова, ховаючись на зиму, а тоді виповзла з поліна. Ожила від тепла. Кухарка лише похитала головою і сказала, що ніколи про таке не чула, але це лихий знак. Ще раз розповіла мені про Рябого чоловіка біля криниці, тільки в її історії він пив з відра, а коли відвів його від свого дзюбатого обличчя, то вода, що стікала йому з підборіддя, була червоною, як кров. Наказала, щоб хлопці принесли їй для куховарства води з пральні. Вона не хоче, щоб хтось помер за її столом.

На цій радісній ноті я вийшов з кухні, прихопивши з таці кілька солодких тістечок. Не зайшов далеко, як став переді мною паж.

— Фітц Чівелрі, син Чівелрі? — обережно звернувся він до мене.

З його широких вилиць можна було здогадатися, що він уродженець Бернсу, а придивившись до нього, я побачив жовту квітку — знак Бернсу, пришиту до полатаного каптана. Для хлопця його зросту він був дуже худим. Я серйозно кивнув головою.

— Мій пан, герцог Бронді з Бернсу, хотів би з вами зустрітися, як тільки-но у вас буде така можливість. — Він ретельно вимовив ці слова. Сумніваюся, щоб він довго був пажем.

— Це може бути вже зараз.

— Показати вам дорогу?

— Я сам знайду. Ось. Я не зможу забрати їх із собою туди. — Вручив йому солодкі тістечка, і він невпевнено прийняв.

— Я маю зберегти їх для вас, сер? — поважно спитав він, а мене вразив вигляд хлопця, який так високо цінував їжу.

— Ти міг би їх для мене з’їсти, і, якщо вони тобі сподобаються, можеш піти до кухні та сказати нашій кухарці Сарі, що ти думаєш про її роботу.

Я знав, що, хай як там усі зайняті, комплімент від такого захарчованого хлопця забезпечить йому принаймні миску душенини.

— Єсть, сер! — Його обличчя просвітліло від мого наказу, і він квапливо рушив геть. Половина тістечка вже була у нього в роті.

Менші гостьові кімнати містилися по той бік Великої зали, навпроти покоїв короля. Думаю, вони вважалися меншими головно тому, що їхні вікна виходили на гори, а не на море, отож там було темніше. Але ні розміром, ні умеблюванням не поступалися жодним іншим.

Коли я востаннє заходив у одну з них, вона була пристойно обставлена. Цього разу гвардійці Бернсу впустили мене до вітальні, де було лише три крісла та голий хисткий стіл посередині. Зі мною привіталася Фейт нейтральним офіційним тоном, а тоді пішла сповістити герцога Бронді, що я тут. Гобелени й завіси, які колись робили теплішими стіни й оживляли своїми барвами кам’яну кімнату, зникли. Усередині було так весело, як у льосі, тільки й того, що в каміні яскрів привітний вогонь. Я стояв посеред кімнати, аж доки герцог Бронді вийшов зі своєї спальні, щоб привітатися зі мною. Він запросив мене сісти, і ми невміло підтягли кривоногі крісла ближче до каміна. На столі мали б лежати хліб і тістечка, стояти чайники з трав’яним чаєм і чашки, і пляшки вина, як годиться у всіх кімнатах, що приймають гостей Оленячого замку. Я відчував біль через їхню відсутність. Фейт зорила за всім згори, наче яструб на полюванні. Я мимоволі задумався, де Целеріті.

Ми обмінялися кількома незначними люб’язностями, а тоді Бронді пірнув у свою тему, як тягловий кінь у сніговий замет.

— Я розумію, що король Шрюд хворий, надто хворий, щоб зустрітися із кимсь зі своїх герцогів. Регал, очевидно, дуже зайнятий підготовкою до завтрашнього дня, — сарказм у його словах був густішим за найжирніші вершки. — Я хотів відвідати Її Величність королеву Кеттрікен, — тяжкомовно заявив він. — Як ви знаєте, у минулому вона була дуже прихильна до мене. Але біля її дверей її дами заявили мені, що вона недобре почувається і не приймає гостей. Я чув плітки, наче вона була при надії, а тоді через своє горе та безумну поїздку на відсіч Ріппону втратила дитину. Чи це так?

Я набрав повні груди повітря і пошукав найчесніших слів для відповіді.

— Наш король, як ви й сказали, дуже хворий. Не думаю, щоб ви його побачили, окрім як на церемонії. Наша королева теж нездужає, але я певен, що, коли б їй доповіли про ваш прихід, вона б вас прийняла. Вона не втратила дитини. Їхала на захист Затишної бухти з тієї ж причини, через яку подарувала вам опали: з остраху, що коли б не вона, то ніхто б цього не зробив. І не поїздка до Затишної бухти поставила її дитину під загрозу, а падіння зі сходів до вежі тут, в Оленячому замку. Дитині загрожувала небезпека, але королева її не втратила, хоч дуже забилася.

— Я розумію. — Він сів на крісло й на хвилину задумався. Довкола нас росла й густішала тиша. Нарешті він схилився і жестом наказав мені зробити те саме. Коли наші голови зблизилися, тихо спитав: — Фітце Чівелрі, ти маєш якісь амбіції?

От і настала ця мить. Король Шрюд передбачав її багато років тому, а Чейд зовсім недавно. Не діставши негайної відповіді, Бронді говорив далі, а кожне його слово було наче камінь, який він обтесував, перш ніж передати його мені.

— Спадкоємець престолу Провісників — ще ненароджена дитина. Коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні, як думаєш, чи довго він чекатиме на трон? Ми думаємо, що ні. Бо, хоча ці слова й промовляють мої уста, я кажу також від імені герцогів Ріппону та Шокзу. Шрюд старий і слабкий. Він — король лише назвою. Ми вже маємо передсмак того, яким буде король Регал. Чи мусимо ми терпіти, щоб Регал носив титул, аж доки дитина Веріті не дійде відповідного віку? Але я не сподіваюся навіть того, що ця дитина народиться, не кажучи вже про сходження на престол.

Він замовк, прокашлявся і поважно глянув на мене. Фейт стояла біля дверей, наче охороняючи нашу розмову. Я далі мовчав.

— Ти чоловік, якого ми знаємо, син чоловіка, якого ми знаємо. У тебе його зовнішність і майже його ім’я. Ти маєш таке саме право називатися людиною королівської крові, як і багато тих, що носили корону.

Він знову замовк. Чекання.

Я далі мовчав. Не піддамся спокусі, — запевняв я себе. — Я лише його вислухаю. І це все. Досі він не сказав нічого, що підштовхнуло б мене зрадити мого короля.

Він тяжко боровся, шукаючи належне слово, тоді звів погляд і подивився мені в очі.

— Часи тяжкі.

— Це так, — тихо погодився я.

Він глянув на свої руки. Це були спрацьовані руки, у дрібних шрамах і мозолях, руки чоловіка, звичного до тяжкої роботи. Його сорочка була свіжовипрана й полагоджена, але це не була нова одежа, зшита спеціально для цієї нагоди. В Оленячому замку часи були тяжкими, але в Бернсі вони були гіршими. Він тихо сказав:

— Якби ви визнали за належне протиставитися Регалові й самому оголосити себе королем-в-очікуванні замість нього, Бернс, Ріппон і Шокз вас підтримають. Я переконаний, що королева Кеттрікен теж вас підтримає, а герцогство Бак піде за нею. — Він знову на мене глянув. — Ми багато про це розмовляли. Я вірю, що дитина Веріті матиме більші шанси на здобуття престолу з вами як з регентом, ніж із Регалом.

Отак. Шрюда він уже списав.

— Чому б не звернутися до Кеттрікен? — обережно спитав я. Він глянув у полум’я.

— Це тяжко сказати, особливо ж тому, що досі вона була такою щирою. Але вона чужоземка, і, з певних точок зору, недосвідчена. Це не тому, що ми в ній сумніваємося, це не так. Ми не усунули б її від трону. Вона буде й залишиться королевою, а її дитина правитиме після неї. Але за таких часів ми потребуємо і короля-в-очікуванні, і королеви.

Всередині мене булькало питання, а якийсь демон змушував його поставити. Що, коли дитина сягне повноліття, а я не захочу зректися влади? Мабуть, вони вже й самі себе про це питали і знайшли якусь відповідь, щоб запропонувати її мені. Якусь мить я сидів тихо й нерухомо. Майже відчував вир можливостей довкола себе. Чи про це йшлося блазневі, чи це було одне з його туманних перехресть, у центрі яких завжди стояв я?

— Каталізатор, — тихо посміявся я з себе.

— Перепрошую? — Бронді схилився ближче.

— Чівелрі, — мовив я. — Як ви й сказали, я маю його ім’я. Майже. Герцогу Бернсу, ви — чоловік, який переживає тяжкі випробування. Знаю, чим ви ризикували, розмовляючи зі мною, і буду з вами щирим. Я — людина з амбіціями. Але не прагну корони мого короля. — Я глибоко зітхнув і задивився у вогонь. Уперше задумався, що можуть зробити Бернс, Ріппон і Шокз, якщо Шрюд і Кеттрікен раптом зникнуть. Прибережні герцогства перетворяться на корабель без стерна, з палубами, залитими водою. Зі слів Бронді виходило, що вони не підуть за Регалом. Але цієї миті в мене не було нічого, що можна було б їм запропонувати. Якби я шепнув їм, що Веріті живий, завтра вони підвелися б і відмовили б Регалові у праві проголосити себе королем-в-очікуванні. Якби я їх попередив, що завтра Шрюд і Кеттрікен обоє зникнуть, то це не дасть їм жодної певності, але достеменно означатиме, що надто багато людей не здивується, коли це станеться. Якби вони безпечно дісталися Гірського королівства, то можна б усе розповісти Прибережним герцогам. Але це триватиме кілька тижнів. Я міркував, що можу їм запропонувати в цю мить, — які запевнення, які надії.

— Хай що б це коштувало, як людина, я з вами, — обережно сказав я, питаючи себе, чи не були це слова зради. — Я присягав королю Шрюду. Я вірний королеві Кеттрікен і спадкоємцеві, якого вона носить під серцем. Бачу, що нас чекають темні дні, а Прибережні герцогства мусять разом діяти проти піратів. Нам ніколи перейматися тим, що робитиме принц Регал у глибині суходолу. Нехай собі їде до Трейдфорда. Наше життя тут, тут ми мусимо стояти й битися.

Промовивши ці слова, я відчув у собі величезну переміну. Наче скинув плаща, наче був метеликом, який вивільнився з кокона, — я вийшов назовні. Регал залишав мене в Оленячому замку. Він гадав, що покидав мене на труднощі та небезпеку разом з усіма, хто мені найдорожчий. Нехай собі. За умови, що король і королева Кеттрікен будуть у безпеці в горах, я більше не боявся Регала. Моллі зникла, вона для мене втрачена. Як сказав колись Барріч? Це я не можу її бачити, але не виключено, що вона мене бачить. То нехай побачить, що я можу діяти, що одна людина, яка стоїть твердо, може все змінити. Пейшенс і Лейсі будуть у більшій безпеці зі мною, ніж у Трейдфорді, як заручники Регала. Мої думки невпинно мчали вперед. Чи зможу я зробити Оленячий замок своїм власним і тримати його аж до повернення Веріті? Хто піде за мною? Барріча не стане. Я не міг розраховувати на те, що скористаюся його впливом. Але тих, хто від’їде у глибину суходолу, теж не стане. Залишаться воїни Оленячого замку, кровно зацікавлені в тому, аби врятувати цю холодну замкову скелю від падіння. Дехто з них бачив мене, коли я зростав, дехто вчився битися й орудувати мечем разом зі мною. Я знав варту Кеттрікен, а старі солдати, які все ще носили барви короля Шрюда, знали мене. Я належав до них, перш ніж належати королю Шрюду. Чи пам’ятають вони це?

Попри тепло вогнища, я здригнувся, а коли був би вовком, то шерсть на загривку стала б мені дибки. Іскра в мені розгорялася.

— Я не король. Я не принц. Я всього лише бастард, але я люблю Бак. Я не хочу кровопролиття, я не хочу зіткнення з Регалом. Ми не можемо гаяти часу, і серце моє противиться убивству людей Шести герцогств. Нехай Регал тікає у глибину суходолу. Коли він і пси, що нюшать за його недоїдками, заберуться, я належатиму вам. І всім із нашого герцогства, кого зберу довкола себе.

Слова промовлені, зобов’язання прийнято. «Зрада, зрадник», — шепотів тихий голос усередині мене. Але у своєму серці я знав, що вчинив слушно. Чейд міг побачити це інакше. Однак я знав, що в цю мить єдиним способом виступити на боці Шрюда, Веріті й дитини Кеттрікен було проголосити себе прибічником тих, що не підуть за Регалом. Усе-таки хотів мати певність, що вони чітко зрозуміють, кому я насправді відданий.

— Така моя мета, герцогу Бронді з Бернсу. Я кажу це ясно і більше до цього не повертатимуся. Хочу побачити об’єднані Шість герцогств, узбережжя яких вільне від піратів, а дитя Кеттрікен і Веріті увінчано короною. Я мушу почути ваші слова, чи поділяєте ви цю мету.

— Присягаю, що це так, Фітце Чівелрі, сину Чівелрі. — На мій жах, старий чоловік, покритий бойовими шрамами, узяв мої руки у свої та поклав їх на своє чоло древнім жестом того, хто дає клятву вірності. Усе, що я міг зробити, — це не забрати рук. «Вірність королю Веріті», — нагадав я собі. З неї все почалося, і я мушу подбати, щоб так було й далі.

— Я порозмовляю з іншими, — спокійно промовив Бронді. — Скажу їм, що ви цього бажаєте. Якщо по правді, ми теж не хочемо проливати крові. Усе так, як ви й кажете. Нехай цуценя тікає вглиб суходолу, підібгавши хвоста. Тут стануть і змагатимуться вовки.

Від вибраних ним слів шкіра у мене на черепі пішла мурашками.

— Ми братимемо участь у його церемонії. Станемо перед ним і наново присягнемо на вірність королю з династії Провісників. Але не він буде цим королем. Ніколи не буде. Наскільки я знаю, він від’їжджає вже наступного дня після церемонії. Ми його відпустимо, хоча, за традицією, новий король-в-очікуванні має постати перед герцогами та вислухати їхні поради. Можливо, ми залишимося на день чи два після від’їзду Регала. Принаймні Оленячий замок буде вашим, перш ніж ми від’їдемо. Ми за цим простежимо. І нам багато чого треба буде обговорити. Розміщення наших кораблів. Чи на корабельнях є інші, наполовину закінчені судна?

На мій короткий кивок Бронді вищирився, як задоволений вовк.

— Ми прослідкуємо, щоб їх добудовано і спущено на воду. Прослідкуємо разом з вами. Усі знають, що Регал розграбував Оленячий замок, цілком позбавивши його запасів. Нам доведеться зайнятися поповненням складів. А хліборобам та пастухам герцогства Бак слід зрозуміти, що вони мусять знайти більше, мусять віддати те, що зберегли досі, аби їхні вояки могли втримати вільним узбережжя. Ця зима буде тяжкою для всіх нас, але голодні вовки запекло б’ються. Так принаймні кажуть.

А ми голодні, мій брате. Ох, які ми голодні!

Мене охопило тривожне передчуття. Я питав себе, що ж я зробив. Мені доведеться знайти можливість якось порозмовляти з Кеттрікен до її від’їзду, аби запевнити, що я не обернувся проти неї. І ще мушу якомога швидше зв’язатися Скіллом із Веріті. Чи зрозуміє він мене? Мусить зрозуміти. Він завжди міг розгледіти моє серце до самої глибини. Він, я певний, побачить мої наміри. А король Шрюд? Колись, багато років тому, тільки-но купивши мою вірність, він сказав мені: «Якщо хтось, чоловік чи жінка, захоче намовити тебе проти мене, запропонувавши більше, аніж я, прийди й розкажи мені, а я сам це виконаю». «Ти віддаси мені Оленячий замок, старий королю?» — міркував я.

Я усвідомив, що Бронді замовк.

— Не бійтеся, Фітце Чівелрі, — тихо сказав він. — Не сумнівайтесь у слушності того, що ми робимо, інакше всі ми пропали. Якщо ви не сягнете по Оленячий замок, це зробить інша рука. Ми не можемо зоставити герцогства Бак без правителя. Утішайтеся тим, що це ви, так само, як тішимося й ми. Регал пішов туди, куди ніхто з нас не піде за ним слідом, утік у глибину суходолу, щоб сховатися під ліжком своєї матері. Ми повинні вистояти самі. Усі знаки, усі віщування вказують на це. Кажуть, що бачили Рябого чоловіка, який пив кров із криниці Оленячого замку, що в головному вогнищі Великої зали згорнулася змія та посміла вжалити дитину. Сам я, їдучи на південь, щоб прибути сюди, бачив, як молодого орла клювало вороння. Та коли я вже думав, що доведеться йому зануритися в море, аби їх позбутися, то він обернувся і в повітрі вхопив ворону, яка намагалася кинутися на нього згори. Стис її пазурами й кинув, закривавлену, у води, а всі інші ворони втекли, каркаючи та б’ючи крильми. Це певні знаки, Фітце Чівелрі. Ми були б дурнями, не зваживши на них.

Попри моє скептичне ставлення до цих віщих знаків, дрощі пробігли по мені, а волосинки на руках стали дибки. Бронді перевів очі з мене на внутрішні двері кімнати. Я супроводив його поглядом. Там стояла Целеріті. Коротке темне волосся обрамляло її горде обличчя, а очі сяяли несамовитою блакиттю.

— Ти добре вибрала, доню, — сказав їй старий. — Колись я питав себе, що ти побачила в писареві-шкрябоперові. Можливо, тепер і я це побачив.

Він кивнув, запрошуючи її в кімнату, і вона ввійшла, шелестячи спідницями. Стала біля батька, сміливо дивлячись на мене. Я вперше побачив крицеву волю, приховану в сором’язливій дитині. Це непокоїло.

— Я наказав вам чекати, і ви чекали, — сказав мені герцог Бронді. — Ви показали себе людиною честі. Сьогодні я присягнув вам на вірність. Чи приймете присягу моєї доньки стати вашою дружиною?

На краю якої прірви я балансував! Глянув Целеріті в очі. Вона не вагалася. Якби я ніколи не знав Моллі, то вважав би її прекрасною. Але, глянувши на неї, бачив лише те, чим вона не була. Я не міг віддати свого серця жодній іншій жінці, та ще й у такий час. Перевів погляд із Целеріті на її батька, вирішивши говорити твердо.

— Ви вшанували мене більшою честю, ніж я заслуговую, сір. Але, герцогу Бронді, усе так, як ви й казали. Часи лихі й непевні. З вами ваша донька в безпеці. Зі мною її чекатиме лише більша непевність. Те, про що ми тільки-но говорили, дехто міг би назвати зрадою. Я не можу дозволити, аби було казано, наче я взяв вашу доньку, щоб прив’язати вас до себе в цій сумнівній авантюрі, або ж щоб таке казано про вас. — Я змусив себе озирнутися на Целеріті, зустрітися з нею поглядом. — Дочка Бронді в більшій безпеці, ніж дружина Фітца Чівелрі. Доки моє становище не стане певнішим, я не можу брати на себе жодних зобов’язань, хоча маю до вас найвищу повагу, леді Целеріті. Я не герцог і навіть не лорд. Я той, ким мене й називають, — нешлюбний син принца. Доки не зможу сказати, що став кимсь більшим, доти не шукатиму дружини, не домагатимуся кохання жодної жінки.

Целеріті мала невдоволений вигляд. Зате її батько повільно кивнув головою на мої слова.

— Я бачу мудрість ваших слів. Боюся, що моя донька бачить лише зволікання. — Глянув на набурмосену Целеріті, ніжно всміхнувся. — Одного дня вона зрозуміє, що люди, які її захищають, — це люди, які про неї дбають.

Бронді оглянув мене з голови до ніг, начеб я був конем.

— Я вірю, — сказав він тихо, — що Бак вистоїть. І що дитина Веріті успадкує престол.

На цих словах я з ним попрощався, і вони відбивалися луною в моїх думках. Раз у раз повторював собі, що не зробив нічого поганого. Коли б я не сягнув по Оленячий замок, це зробив би хтось інший.

— Хто? — гнівно спитав мене Чейд кількома годинами пізніше. Я сидів, дивлячись собі на ноги.

— Я не знаю. Але вони когось знайшли б. І цей хтось був би куди більше схильним до кровопролиття. Виступив би під час церемонії коронації та завадив би нашим планам забрати Кеттрікен і Шрюда з цього безладу.

— Якщо Прибережні герцоги настільки близькі до бунту, як виходить із твого звіту, то, можливо, ми повинні наново обдумати свій план.

Я чхнув. У кімнаті далі пахло гіркою корою. Я надто багато її використав.

— Бронді покликав мене на розмову не про бунт, а про вірність справжньому й законному королю. І в такому ж дусі я йому відповів. Я хочу не повалити престолу, Чейде, а лише вберегти його для законного спадкоємця.

— Я це знаю, — коротко сказав він. — Інакше я… пішов би просто до короля Шрюда з цим… божевіллям. Не знаю, як це назвати. Це не зрада, аж ніяк, а все-таки…

— Я не зраджував мого короля, — з тихою люттю промовив я.

— Ні? То дозволь про щось тебе запитати. Якщо, попри наші зусилля, порятувати Шрюда і Кеттрікен, і, можливо, саме через ці зусилля вони обоє загинуть разом із ненародженою дитиною, — вбережи нас від цього, доле! — а Веріті ніколи не повернеться, що тоді? Ти все ще так охоче віддаси престол законному королю?

— Регалові?

— За правом династії — так.

— Він не король, Чейде. Лише розбещений принцик, і завжди буде таким. У моїх жилах стільки ж крові Провісників, як і в нього.

— Але ж те саме можна буде сказати і про дитину Кеттрікен, коли настане її час. Бачиш, якою небезпечною стає наша дорога, коли ми сягаємо понад своє місце? Ми з тобою присягли династії Провісників, у якій ми — лише випадкові бічні пагони. Ми не королю Шрюдові присягали, не якомусь мудрому королю, а законному королю династії Провісників. Навіть якщо це Регал.

— Ти служив би Регалу?

— Я бачив і дурніших принців, які з віком помудрішали. Те, що ти обдумуєш, принесе нам громадянську війну. Ферроу і Тілт…

— Не цікавляться жодною війною. Вони з радістю нас позбудуться і дозволять Прибережним герцогствам іти власною дорогою. Регал завжди так казав.

— І, можливо, вірив, що це так. Але коли він виявить, що не може купити доброго шовку і що вино з Бінтауна не спливає вже Оленячою річкою йому до рота, отоді подумає краще. Він потребує своїх портових міст і повернеться по них.

— То що ж ми повинні зробити? Що я маю робити?

Чейд сів навпроти мене і сплів пошрамовані долоні, затиснувши їх між старими кістлявими колінами.

— Я не знаю. Бронді справді у відчаї. Якби ти йому відмовив і звинуватив його у зраді, що ж… Не кажу, що він би тебе позбувся. Але пам’ятай, що він не вагався швидко впоратися з Віраго, коли вона стала загрозою для нього. Це занадто для одного старого вбивці. Нам потрібен король.

— Ще й як.

— Ти міг би знову поскіллити Веріті?

— Я боюся пробувати. Не знаю, як захищатися від Джастіна й Серени. Або Вілла. — Я зітхнув. — І все-таки спробую. Веріті, напевне, розпізнає, якщо вони всядуться на мій Скілл. — Тут мені ще щось спало на думку. — Чейде, коли ти завтра вночі допомагатимеш Кеттрікен утекти, мусиш знайти час, щоб усе їй розповісти й запевнити в моїй відданості.

— О, це справді додасть їй сил під час втечі в гори. Ні. Не завтра ввечері. Я прослідкую, щоб ця звістка дійшла до неї, коли вона вже буде в безпеці. А ти повинен далі намагатися дістатися до Веріті, але остерігайся шпигунів-скіллерів. Ти певний, що вони досі не довідалися про наші плани?

Я був змушений заперечно похитати головою.

— Але я вірю, що ні. Я все розповів Веріті, тільки-но поскіллив до нього. Лише під кінець він сказав, що хтось намагається за нами шпигувати.

— Мабуть, тобі слід було вбити Джастіна, — пробурмотів сам собі Чейд. Тоді засміявся, побачивши моє обурене обличчя. — Ні-ні, заспокойся. Я не дорікатиму за те, що ти від цього стримався. Але якби ж ти був таким самим обережним у тому, що тобі запропонував Бронді. Найтихішого шепоту було б достатньо, щоб Регал відправив тебе на шибеницю. А коли б йому вистачило дурості та жорстокості, повісив би і своїх герцогів. Ні! Навіть не думаймо про це. Перш ніж це сталося б, зали Оленячого замку залила б кров. Якби ж ти знайшов спосіб припинити цю розмову ще до того, як він зробив тобі ту пропозицію. Але ж, як ти кажеш, вони знайшли б іншого. Ах, так. Не можемо насадити стару голову на молоді плечі. На біду, Регал може надто легко зняти твою молоду голову з молодих пліч.

Він став навколішки й докинув ще трохи дров до вогню. Глибоко вдихнув і видихнув.

— Ти приготував усе інше? — спитав він зненацька. Я був тільки радий змінити тему.

— Наскільки зумів. Барріч буде на місці й чекатиме у вільховому гаю, де мав лігво лис.

Чейд викотив очі.

— І як я це знайду? Перепиню лиса й розпитаю?

Я мимоволі всміхнувся.

— Майже. Де ти вийдеш з Оленячого замку?

Якийсь час він уперто мовчав. Попри все, цей старий лис з величезною нехіттю відкривав свої таємні ходи. Нарешті сказав:

— Ми вийдемо із зернової комори, третьої за стайнями.

Я повільно кивнув.

— Там тебе зустріне сірий вовк. Мовчки йдіть за ним, а він покаже вам вихід крізь стіни Твердині так, щоб оминути ворота.

Чейд довго дивився на мене. Я чекав. Чекав осуду, огиди, навіть цікавості. Але старий убивця надто довго вчився приховувати свої почуття. Зрештою він сказав:

— Ми були б дурнями, якби не вдавалися до кожної доступної нам зброї. Чи він… небезпечний для нас?

— Не більше, ніж я. Тобі не доведеться нести вовкобій або ж пропонувати йому баранину. — Я знав старі казки так само добре, як і Чейд. — Просто покажіться, а він з’явиться і проведе вас. Переведе вас крізь стіни до гаю, де чекатиме Барріч із кіньми.

— Це довга дорога?

Я знав, що він думає про короля.

— Не надто довга, але й некоротка, а сніг глибокий і невтоптаний. Продряпатися крізь щілину в стіні буде нелегко, проте це можливо. Можна попросити Барріча, щоб він зустрівся з вами по цей бік стін, але я не хотів би привернути чиюсь увагу. Можливо, блазень зуміє допомогти?

— Йому доведеться, з огляду на обставини. Я не хочу втягати ще когось у цю змову. Наша позиція стає що далі, то більше хисткою.

Я схилив голову на знак згоди.

— А ти? — ризикнув я спитати.

— Усі мої завдання виконані так повно, як це можливо, ще й із випередженням. Мені допоміг блазень. Роздобув одяг і гроші на подорож свого короля. Шрюд неохоче погодився на наш план. Він знає, що це мудро, але кожна частка задуму його вражає. Попри все, Фітце, Регал — його син, його улюблений мізинчик. Хоча він відчуває жорстокість Регала, йому все ще складно усвідомити, що той зазіхає на його життя. Бачиш, він зв’язаний. Зізнання, що Регал пішов проти нього, рівнозначне зізнанню, що він неправильно оцінив свого сина. А втеча з Оленячого замку — це ще гірше. Це означає не лише те, що Регал обернувся проти нього, а й що не зосталося жодної іншої можливості, крім утечі. Наш король ніколи не був боягузом. Жовч його заливає, що змушений тікати від того, хто мав би бути йому найвірнішим. Та все-таки мусить це зробити. Мені вдалося його переконати головно завдяки запевненням, що без його слова дитина Кеттрікен навряд чи зможе претендувати на престол. — Чейд зітхнув. — Усе готово, наскільки це можливо. Я приготував ліки, усе добре спаковане.

— Блазень розуміє, що не може їхати зі своїм королем?

Чейд потер чоло.

— Збирається вирушити слідом, але кількома днями пізніше. Він був невблаганним. Усе, що я зумів зробити, — це вмовити його подорожувати окремо.

— Отож мені залишилося придумати, як позбутися свідків із королівської кімнати, щоб ти мав змогу його забрати.

— О так, — весело погодився Чейд. — Усе заплановане й готове до виконання, крім найважливішої деталі.

Ми разом втупились у вогонь.

Розділ 29 Втечі та бранці

Розбрат між Прибережними і Внутрішніми герцогствами під кінець правління короля Шрюда був не новим протистоянням, а радше продовженням попереднього. Чотири Прибережні герцогства, а саме: Бернс, Бак, Ріппон і Шокз, були королівствами задовго до виникнення Шести герцогств. Коли уніфікована бойова тактика об’єднаних Держав Чалседу переконала короля Вейдлера Владного, що їхнє завоювання вимагатиме надмірних зусиль, він звернув свої амбіції у глибину суходолу. Область Ферроу, заселена нечисленними кочовими племенами, легко піддалася натиску організованої армії під його проводом. Тілт, населення якого було численнішим і осілим, змушений був скоритися, коли його тодішній король виявив, що його володіння оточені, а торгові шляхи перетяті.

І старе королівство Тілт, і область, що стала відома як Ферроу, впродовж життя одного покоління розглядалися як завойовані території. Багатство їхніх ланів, садів і стад щедро використовувано для потреб Прибережних герцогств. Королева Муніфісенс Гойна, внучка Вейдлера, була достатньо розумною, аби збагнути, що у внутріземських областях наростає невдоволення. Вона виявила велику толерантність і мудрість, піднімаючи племінну старшину народу Ферроу та давні правлячі родини Тілту до рівня нобілітету. А ще використовувала змішані шлюби та земельні пожалування, творячи союз між прибережним і внутріземським населенням. Вона перша назвала своє королівство Шістьма герцогствами. Але всі її політичні маневри не могли змінити розбіжностей між географічними й економічними інтересами різних регіонів. Клімат, населення і спосіб життя у Внутрішніх і Прибережних герцогствах дуже різнилися між собою.

За правління Шрюда розбіжність інтересів двох регіонів ще більше загострилася через суперництво між потомками двох його королев. Старші Шрюдові сини, Веріті та Чівелрі, були синами Констанс, жінки шляхетного роду із Шокзу, що мала кревних також серед нобілів Бернсу. Вона сприяла прибережникам. Друга Шрюдова королева, Дезайр, походила з Ферроу, але її рід сягав древніх засновників королівства Тілт і мав віддалені зв’язки з династією Провісників. З цієї причини вона часто повторювала, що її син Регал має більше королівської крові, ніж будь-хто з його зведених братів, а отже, його права на престол більші.

Зі зникненням короля-в-очікуванні Веріті, поголосом про його смерть і очевидним занепадом короля Шрюда Прибережним герцогам стало зрозуміло, що влада й титул перейдуть до принца Регала, потомка внутріземської гілки династії. Тим часом вони воліли згуртуватися довкола ненародженої дитини Веріті, прибережного принца, і, як можна було передбачити, зробили все можливе, щоб зберегти і зміцнити владу в руках прибережних родин. Оскільки Прибережним герцогствам саме загрожували пірати й перекованці, для них це справді був один-єдиний розумний вибір.

Церемонія коронації була надто тривалою. Народ зібрали задовго до її початку, щоб Регал гідно пройшов крізь наші ряди та піднявся на підвищення, де його чекав король Шрюд. Королева Кеттрікен, бліда, як свічка, стояла за Шрюдом, ліворуч від нього. Той мав на собі пишні шати, хутряну накидку та всі королівські регалії, але Кеттрікен не піддалася на підказки та намови Регала. Стояла, висока і пряма, у простій пурпуровій сукні, підперезаній над її заокругленим животом. Проста золота діадема тримала разом обтяті рештки волосся. Як не зважати на той металевий обруч на скронях, подобала радше на служницю, готову допомагати королю Шрюдові. Я знав, що вона досі вважає себе Жертовною, а не королевою. Не розуміла, що суворість одягу робила її драматично чужою в очах двору.

Був там і блазень у добряче поношеному чорно-білому костюмі з тим самим Щуриком на посоху. Обличчя він теж розмалював у чорно-білі смуги, а я міркував, чи це має замаскувати його синці, чи просто доповнює одежу. З’явився незадовго до виходу Регала й дуже тішився спектаклем, який сам і влаштував, велично прогулюючись уздовж проходу й легким жестом благословляючи присутніх своїм Щуриком. Закінчилося все тим, що він присів у реверансі перед зібранням, а тоді граціозно впав королю до ніг. Вартові кинулися, щоб його забрати, але веселий натовп не дав їм пройти. Коли ж він нарешті дійшов до помосту й сів, король потягнувся вниз і знічев’я скуйовдив рідке блазневе волосся. Тож довелося залишити його там. Дивлячись на цю виставу, хтось усміхався, хтось супився. Усе залежало від того, наскільки певний глядач зобов’язався вірністю Регалу. Стосовно ж мене самого, то я боявся, що це останній блазнів жарт.

Атмосфера у Твердині весь цей день нагадувала киплячий горщик. Моя віра в те, що герцог Бернсу вміє тримати рот на замку, похитнулася. Аж надто багато дрібних шляхтичів зненацька кивали мені головою або ж намагалися впіймати мій погляд. Боячись, що це не уникне уваги Регалових слуг, я переважно сидів у своїй кімнаті, а більшу частину раннього пополудня провів у вежі Веріті, де марно намагався скіллити до нього. Вибрав це місце в надії, що спогади про принца очистять мої думки й допоможуть мені прикликати його, але нічого з цього не вийшло. Замість зосередитися на Веріті, я лякливо прислухався, чи не чути на сходах вежі кроків Вілла, або ж шукав дотику Джастіна й Серени до свого Скіллу.

Відмовившись від скіллення, я довго сидів, намагаючись розв’язати непіддатливу загадку, себто як позбутися вартових із королівської кімнати. Чув, як зовні гуркотіли море та вітер, а коли ненадовго розчинив вікно, то штормовий порив ледь не підхопив мене і не проніс крізь кімнату. Багато хто вважав, що це чудовий день для церемонії, бо все сильніша буря мала стримати піратів, хай де б вони були, захищаючи нас від наїздів. Я дивився, як крижаний дощ кіркою замерзає на снігу, роблячи дороги по-зрадницьки слизькими, і уявляв, як Барріч мандруватиме вночі з королевою та королем Шрюдом у лектиці. Тішився, що це не моє завдання.

У повітрі заповідалося на щось грізне, а докладені для цього зусилля дали добрий урожай. Тепер, на додачу до історій про Рябого чоловіка та змій у каміні, у кухні панував розпачливий настрій. Хліб, печений сьогодні, не виріс, а молоко звурдилося в бочках, коли з нього ще й вершків не знято. Бідна кухарка Сара була вражена до глибини душі та заявила, що ніколи досі в її кухні не сміло таке статися. Свинарі навіть не дозволили вилити зіпсоване молоко свиням, бо воно, поза всяким сумнівом, прокляте. Провал із хлібом означав подвійну роботу для кухонних челядників, уже й так переобтяжених годуванням усіх гостей, які прибули на церемонію. Я міг закластися, що слідом за нещасними кухарями й кухарчуками вся обслуга й увесь гарнізон Твердині будуть у панічному настрої.

Пайки у вартівні урізано, душенину пересолено, пиво не знати чого перестало пінитися. Герцог Тілту нарікав, що в його покої замість вина подано оцет, а герцог Бернсу, підтриманий герцогами Шокзу та Ріппону, прокоментував це так, що він і оцту був би радий, як єдиному знаку гостинності у своїх кімнатах. Це нещасливе зауваження якимсь чином дійшло до майстрині Гесті, тож вона від усієї душі вилаяла шамбелянів та їхню покойову челядь, що не змогли виявити належної гостинності мешканцям менших кімнат Оленячого замку. Нижча служба скаржилась і відмагалася, що їм наказано звести видатки на цих гостей до мінімуму. Але не вдалося знайти нікого, хто віддав би цей наказ чи принаймні переказав його. Отак минав день, тож я зітхнув із полегшенням, знайшовши притулок у вежі Веріті.

Але я не насмілився пропустити церемонію коронації, бо там надто багато вирішувалося. Отож стояв, нещасна жертва сорочки з надміру широкими рукавами й дуже кусючих обтислих штанів, терпляче чекаючи виходу Регала. Мій мозок геть не переймався його помпою та церемонією, проте аж кипів від власних питань і турбот. Я непокоївся, чи зумів Барріч провести коней і пронести лектику. Вже посутеніло. Мабуть, він сидів надворі за цієї бурі під жалюгідним захистом вільхового гаю. Барріч, без сумніву, накрив коней, але це мало чим допоможе від безперервного дощу. Він назвав мені ім’я коваля, в якого сховав Сажку й Рудді. Я мушу знайти спосіб щотижня йому підплачувати та ще й часто перевіряти, чи вони під добрим наглядом. Барріч змусив мене пообіцяти, що я займуся цим сам, не розкривши таємниці нікому іншому. Чи королева зможе піти сама до своєї кімнати? І, знову й знову, як я маю обезлюднити королівську кімнату, щоб Чейд міг забрати короля Шрюда?

Якийсь дивний шум вирвав мене із задуми. Я глянув у бік помосту, куди всі витріщилися. Свічки, які там горіли, на якусь мить замиготіли, і раптом одна з них засвітилася синім кольором. Тоді ще одна біла свічка виплюнула іскру та запалала синім. Залунало ще одне бурмотіння, але вередливі свічки вже горіли рівно й гарно. Здавалося, що ні Кеттрікен, ні король Шрюд нічого не помітили, але блазень сів пряміше й потрусив Щуриком, докоряючи нестатечним свічкам.

Нарешті з’явився Регал, ошатно вбраний у червоний оксамит і білий шовк. Перед ним йшла маленька служниця, вимахуючи кадильницею з сандаловим деревом. Регал солодко усміхався всім, неквапом простуючи до трону, притягаючи всі погляди і вдячно киваючи головою. Я певний, що не все пішло так добре, як він собі запланував. Король Шрюд здригнувся і здивовано глянув на сувій, який подано йому для прочитання. Врешті-решт Кеттрікен забрала той сувій з його тремтячих рук і прочитала йому вголос, а король слухав, усміхаючись. Хоча їй самій ті слова мали розривати серце. То був докладний список дітей, сплоджених королем Шрюдом, включно з донькою, що померла немовлям, за порядком їхнього народження, а далі за порядком смертей, а це все вело до Регала як єдиного вцілілого й законного спадкоємця. Вона не запнулася перед іменем Веріті, а прочитала коротку фразу «Загинув від нещасного випадку під час походу до Гірського королівства» так, наче це був список складників якоїсь страви. Дитини, яку вона виношувала, там не згадано. Ще ненароджена дитина була спадкоємцем, але не королем-в-очікуванні. Вона не могла домагатися цього титулу, доки їй не виповнилося шістнадцять літ.

Кеттрікен узяла зі скрині Веріті просту срібну діадему з блакитним самоцвітом, що була короною короля-в-очікуванні, та підвіску із золота і смарагду у формі оленя в стрибку. Вона передала їх королю Шрюду, який подивився вниз на це все, наче не розуміючи, що воно й навіщо. Не зробив жодного руху, щоб віддати регалії Регалу. Врешті-решт принц сягнув по них, а Шрюд дозволив йому їх забрати. Тож Регал сам наклав корону собі на голову, повісив на шию ланцюг із підвіскою і постав перед нами всіма як новий король-в-очікуванні Шести герцогств.

Чейд не зовсім точно розрахував час. Свічки не почали по-справжньому миготіти синім кольором, аж доки герцоги не виступили вперед, аби ще раз присягти дому Провісників. Але от полум’я однієї посиніло. Регал намагався не звертати уваги на цей феномен, доки вражене гудіння присутніх ледь не заглушило присяги герцога Рема з Тілту. Тут Регал обернувся і знічев’я відщипнув ґніт бунтівливої свічки. Я захоплювався його апломбом, особливо ж з огляду на те, що майже одразу посиніла друга свічка і він повторив той сам жест. Далі я й сам подумав, що це вже перебір: смолоскип, який стояв у ліхтарні біля головних дверей, раптом викинув блакитне полум’я та огидний сморід, перш ніж погаснути. Усі очі повернулися туди. Регал перечекав, але я бачив, як стиснулися його щелепи, а на скроні запульсувала маленька жилка.

Не знаю, як Регал планував закінчити свою церемонію, але з цього місця він стрімко повів її до фіналу. За його коротким сигналом менестрелі зненацька вдарили по струнах, а на черговий кивок розчинилися двері, і дужі чоловіки внесли вже накриті стільниці. Слідом за ними поспішали хлопці з кóзлами, щоб установити стільниці на них. Принаймні на цьому бенкеті не заощаджували, а всі радо привітали добре приготоване м’ясо та смачні тістечка. Якби й виявилося, що бракує хліба, ніхто б на це не нарікав. Для значніших гостей застелені обрусами столи розставлено в Меншій залі, і там я побачив Кеттрікен, що повільно супроводжувала короля Шрюда, тимчасом як блазень і Розмері тяглися позаду. Нам, гостям нижчого рангу, запропоновано простіші, але численні страви й чисту підлогу для танців.

Я планував на цьому бенкеті досхочу наїстися, але мене раз у раз зачіпали чоловіки, що надміру сильно ляскали по моїх плечах, або жінки, які надто пильно заглядали мені в очі. Прибережні герцоги сиділи за одним столом з іншими високими нобілями, вдаючи, що вони переломлюють хліб з Регалом та зміцнюють союз із ним. Мене запевнено, що лише троє Прибережних герцогів знатимуть про мою згоду з їхнім планом. Тож я дуже непокоївся, виявивши, що ця звістка розійшлася поміж дрібнішої шляхти. Целеріті відверто не претендувала на те, щоб мене супроводжувати, але, на мій сором, ходила за мною назирці, наче вірний песик. Щоразу, обернувшись, я виявляв її на відстані півдюжини кроків позаду. Вона виразно бажала зі мною порозмовляти, але я не вірив, що зумію дібрати належні слова. Я ледве не звалився з ніг, коли дрібний шляхтич із Шокзу знічев’я спитав мене, чи якийсь із військових кораблів не варто поставити далеко на півдні, біля Фальшивої бухти.

Моє серце завмерло, коли я зненацька усвідомив свою помилку. Ніхто з них не боявся Регала. Не передчували жодної небезпеки з його боку, вважали його розпещеним хлопчиськом, що прагне носити розкішне вбрання та діадему й величатися королівським титулом. Вірили, що він поїде собі й можна на нього не зважати. Але я знав краще.

Я знав, на що був спроможний Регал заради влади, з примхи або просто завдяки певності, що це минеться йому безкарно. Він міг покинути Оленячий замок. Він його не хотів. Але, якби довідався, що я домагаюся Твердині, зробив би все, що йому під силу, аби цього не сталося. Мене мали тут залишити, як бездомного пса, на голодну смерть чи на поталу піратам, а не правити покинутими ним залишками Оленячого замку.

Якщо я не буду вкрай обережним, він мене вб’є. Або й гірше, якщо вигадає щось гірше.

Я двічі намагався вислизнути, і щоразу мене ловив хтось, що бажав нишком зі мною порозмовляти. Врешті я поскаржився на головний біль і відверто заявив, що мушу лягати в ліжко. Але мусив погодитися з тим, що з десяток людей побажали мені доброї ночі. Целеріті несміливо торкнулася моєї руки й побажала мені на добраніч таким жалібним голосом, що я зрозумів, як уразив її почуття. Думаю, що це присоромило мене більше, ніж будь-яка інша подія цього вечора. Я подякував їй і, зробивши найбоягузливіший свій вчинок того вечора, поцілував кінчики її пальців. Очі Целеріті наново засяяли, а я ще більше засоромився і втік на сходи. Піднімаючись ними, міркував, як витримували таке Веріті чи мій батько. Якби я колись мріяв бути справжнім принцом, а не бастардом, то цієї ночі покинув би таку мрію. Це надто публічна професія. Серце моє впало, коли я зрозумів, що так воно й буде, аж доки не повернеться Веріті. Тепер до мене пристала ілюзія влади, і дуже багатьох вона б засліпила.

Я пішов до своєї кімнати, з великим полегшенням перевдягнувшись у зручніше вбрання. Натягаючи сорочку, відчув маленьку опуклість. Наготована для Воллеса отрута, досі вшита у манжет. «Можливо, це принесе мені щастя», — гірко подумав я. Вийшов з кімнати, а тоді зробив, імовірно, найдурніший вчинок того вечора: пішов до кімнати Моллі. Зала для слуг була порожньою, коридор ледь освітлений двома мерехтливими смолоскипами. Я постукав у двері. Ніхто не відповів. Я легко торкнувся замка, але двері не були зачинені.

Темрява. Порожнеча. У маленькому каміні не було вогню. Я знайшов у коридорі уламок свічки й запалив її від смолоскипа. Тоді повернувся в її кімнати й зачинив двері. Стояв там, доки пустка не перетворилася на реальність. Це було дуже схоже на Моллі. З ліжка прибрано постіль, камін вичищений, але поблизу лежав маленький стосик дров, приготований для наступного мешканця. З цього я зрозумів, що вона сама прибирала в кімнаті. Жодної стрічки, жодної свічки, навіть шматочка ґноту не зоставила жінка, яка вела тут життя служниці. Глек поставлено у вмивальній мисці догори дном, щоб не запорошився. Я сів на крісло перед холодним каміном, відкрив скриню для одягу й заглянув усередину. Але це не було її крісло, її камін, її скриня. Це були тільки предмети, яких вона торкалася впродовж того короткого часу, коли була тут.

Моллі пішла.

Вона не повернулася.

Я доти був більш-менш цілісним, доки уникав думок про неї. А ця порожня кімната здійняла перепаску з моїх очей. Я зазирнув у своє нутро, і побачене викликало в мене зневагу. Шкодував, що не можу скасувати поцілунків на подушечках пальців Целеріті. Були вони бальзамом на душевні рани дівчини чи принадою, що мала прив’язати до мене її саму та її батька? Я вже й не знав достеменно. Те й те недобре, обидві причини фальшиві, якщо я взагалі вірив у кохання, в якому присягався Моллі. Цей мій єдиний вчинок доводив, що я винен у всьому, чим вона мені докоряла, бо завжди ставив би династію Провісників понад нею. Даремно манив її обіцянкою подружжя, відібрав у неї самоповагу та віру в мене. Вона завдала мені болю, покидаючи мене. Але це не змогло виправити того, що я зробив з її вірою в себе саму. Вона так завжди й житиме з переконанням, що її обманув та використав самолюбний брехливий хлопець, якому забракло навіть відваги, щоб битися за неї.

Чи можна черпати відвагу з внутрішнього спустошення? А з легковажності та жаги до самознищення? Я сміливо повернувся донизу й вирушив просто в покої короля. Світильники в ліхтарнях біля його дверей дратували мене, плюючись блакитними іскрами, коли я повз них проходив. Це дещо надміру драматично, Чейде. Я гадав, чи він попрацював з кожною свічкою і кожним смолоскипом у Твердині. Відхилив завісу і ввійшов. Там не було нікого. Ні у вітальні, ні навіть у королівській спальні. Взагалі ні на що глянути. Найкращі речі забрано й вивезено у верхів’я ріки. Кімнати скидалися на приміщення у посередньому заїзді. Нічого було й украсти, а то Регал залишив би вартового біля дверей. Якимсь дивом усе довколишнє нагадало мені кімнату Моллі. Щоправда, тут залишилися якісь меблі, постіль, вбрання та ще дещо. Але ця кімната вже не була кімнатою мого короля. Я підійшов і став біля столу, саме там, де стояв колись малим хлопцем. Тут раз на тиждень, за сніданком, Шрюд зі властивою йому проникливістю розпитував мене про мої уроки, щоразу нагадуючи, що я його підданий, а він мій король. Той чоловік зник із цієї кімнати. На зміну твореному діяльною людиною безладу, ріжкам для взуття, клинкам, розгорнутим сувоям прийшли кадильниці та липкі чашки з наркотичним зіллям. Король Шрюд уже давно покинув цю кімнату. Цієї ночі я заберу звідси старого хворого чоловіка.

Я почув кроки й вилаяв себе за необережність. Сховався за завісу і стояв там, не рухаючись. Долинуло бурмотіння голосів із вітальні. Воллес. А ця глузлива відповідь мала б належати блазню. Я вийшов зі своєї схованки, став біля входу до спальні та крадькома виглянув назовні з-за портьєри. На канапі біля короля сиділа Кеттрікен, тихо з ним розмовляючи. Вона мала втомлений вигляд. Довкола її очей залягли темні кола, але вона всміхалася до короля. Я із задоволенням почув, що він бурмоче якусь відповідь на її питання. Воллес присів біля каміна, аж надміру ретельно докидаючи дров до вогню. По той бік каміна клубочком згорнулася Розмері, а її нова сукня розкинулася довкола неї. Коли я заглянув, вона саме сонно позіхнула, тоді тяжко зітхнула й випросталася. Я її жалів. Через довгу церемонію почувався точнісінько так само. Блазень стояв за кріслом короля. Раптом він обернувся і глянув на мене, наче нас і не розділяла портьєра. Наскільки я бачив, нікого більше в кімнаті не було.

Блазень різко озирнувся на Воллеса.

— Так, дуйте, сер Воллесе, дуйте міцно й гаряче. Нам узагалі не потрібен буде вогонь, ви жаром свого дихання виженете весь холод із кімнати.

Воллес так і сидів навпочіпки, але повернувся і глипнув на блазня крізь плече.

— Принеси дрова, добре? З цими полінами годі впоратися. Наче й займаються, але не горять, як слід. Мені потрібна гаряча вода, щоб приготувати королю його чай на сон.

— Щоб я приніс дрова? Дрова? Я дрова? Я не дрова, достойний Воллесе. Я не запалаю, хай скільки б ти сапав і дмухав. Сторожа! Гей, сторожа! Ходіть-но й принесіть дров, як ваша воля!

Блазень виплигнув зі свого місця за королем і стрибнув до виходу, де влаштував цілий спектакль із портьєрою, наче це були справжні двері. Нарешті висунув голову до коридору і знову голосно погукав вартових. За мить утягнув голову назад і повернувся в кімнату з пригніченою міною.

— Ні сторожі, ні дров. Бідний Воллес.

Серйозно придивився до Воллеса, що тим часом став на чотири, спершись на руки й коліна, і сердито розворушував вогонь.

— Може б, ти обернувся іншим боком, схилився до стерна, дмухнув як слід, і вогонь розгорівся б веселіше. Кормою вперед, щоб була добра тяга, бравий Воллесе.

Тут одна зі свічок у кімнаті зненацька виплюнула сині іскри. Усі, включно з блазнем, здригнулися від її сичання, а Воллес схопився на ноги. Досі я не сказав би, що він забобонний, але цього разу в його очах ненадовго спалахнуло щось дике. Легко було здогадатися, що цей знак дуже йому не подобається.

— Вогонь просто не горить, — заявив він, а тоді, наче усвідомивши значення сказаного, завмер із роззявленим ротом.

— І ми прокляті, — добродушно погодився блазень. Мала Розмері біля каміна підтягла коліна до підборіддя і роззирнулася довкола. Уся її сонність зникла.

— Чому немає вартових? — розгнівано спитав Воллес. Підійшов до виходу з кімнати й виглянув у коридор. — Усі смолоскипи горять синім!

Він утягнув голову до кімнати й дико озирнувся.

— Розмері! Біжи й поклич варту. Вони казали, що прийдуть одразу ж за нами.

Розмері заперечно похитала головою, не маючи охоти рушити з місця. Міцно обхопила руками коліна.

— Варта піде за нами? Ватра піде за нами? О, це заплутана тема! Чи вийде з варти ватра?

— Перестань уже торохтіти, — накинувся Воллес на блазня. — Йди за вартовими.

— Йти за вартовими? Спершу ти називаєш мене дровами, а тепер кажеш йти позаду за вартовими, як їхній песик. Ах! Ти, певне, маєш на думці палицю. Де палиця? — і блазень почав дзявкати, як шалений, та кружляти кімнатою, наче справді шукаючи кинуту палицю.

— Йди по вартових! — аж завив Воллес.

Тут твердим голосом озвалася королева:

— Блазню! Воллесе! Годі! Ви втомили нас своїми вибриками, а ти, Воллесе, налякав Розмері. Йди і приведи вартових, якщо ти так на цьому наполягаєш. Що ж до мене, я б хотіла трохи спокою. Я втомлена. Невдовзі піду спочивати.

— Моя королево, цієї ночі діється щось лихе, — уперся Воллес. Він обережно оглянувся. — Я не належу до людей, яких лякають випадкові знаки, але надто вже їх багато останнім часом, щоб не зважати на них. Піду по вартових, бо блазню отут бракує відваги…

— Він тут лебедить і плаче, аби прийшли вартові та стерегли його від дров, що не хочуть горіти, але це мені бракує відваги? Мені?

— Блазню, заспокойся, прошу. — Благальний тон королеви здавався щирим. — Воллесе, йди не по вартових, але просто по інші дрова. Нашому королю не потрібна ця метушня, він просто хоче відпочити. Йди вже. Йди.

Воллес неохоче топтався біля виходу, виразно не бажаючи наодинці змагатися із синім світлом у коридорі. Блазень вищирився до нього.

— Може, прийти й потримати тебе за ручку, бравий Воллесе?

Це врешті змусило Воллеса покинути кімнату. Коли його кроки стихли, блазень ще раз зиркнув у бік мого сховку. Це було недвозначним запрошенням.

— Моя королево, — квапливо сказав я, вийшовши з королівської спальні, а швидке зітхання було єдиною ознакою того, що я її злякав. — Якби ви хотіли піти спочити, ми з блазнем можемо вкласти короля в ліжко. Я знаю, що ви втомлені й цієї ночі хочете раніше лягти спати.

Розмері з-за каміна глянула на мене круглими очима.

— Мабуть, я так і зроблю, — сказала Кеттрікен, напрочуд хутко підводячись. — Ходімо, Розмері. Добраніч, мій королю.

Вона вийшла з кімнати, а Розмері трюхала позаду, майже наступаючи їй на п’яти. Дитина часто озиралася на нас. Тільки-но портьєра при вході опустилася за ними, я підійшов до короля.

— Мій королю, пора, — лагідно сказав я йому. — Я постережу тут, доки ви підете. Чи є щось особливе, що ви хотіли б забрати з собою?

Він ковтнув слину, а затим втупився в мене.

— Ні. Ні, немає тут нічого мого. Нічого, що я міг би забрати і що міг би залишити. — Він заплющив очі й тихо додав: — Я передумав, Фітце. Гадаю, що цієї ночі залишуся тут і помру у власному ліжку.

Ми з блазнем на хвилину остовпіли.

— Ах, ні! — тихо скрикнув блазень, а я сказав:

— Мій королю, ви втомлені.

— Але все, що мені зосталося, — це лише більша втома. — У його очах з’явилося дивне світло. Юний король, якого я ледь торкнувся, коли ми разом скіллили, виглянув до мене з цього зруйнованого тіла. — Моє тіло мене зрадило. Мій син став змією. Регал знає, що його брат живий, знає, що корона, яку він носить, йому не належить. Я не думав, що він це зробить… Я до кінця думав, що він отямиться. — Зі старечих очей витекли сльози. Я думав, що врятую мого короля від підступного принца. Мені слід було знати, що неможливо врятувати батька від синової зради. Він потягся до мене рукою, що з мускулистої руки мечника обернулася на худу й жовту клешню. — Я хотів би попрощатися з Веріті. Хотів, аби він від мене довідався, що це сталося всупереч моїй волі. Дозволь мені принаймні додати віри синові, який завжди був мені вірним.

Вказав на місце біля своїх ніг.

— Підійди, Фітце. Візьми мене до нього.

Я не міг опиратися такому наказові. Та я й не вагався. Підійшов і став перед ним навколішки. Позаду нього стояв блазень, сльози прокладали сірі доріжки крізь чорно-білу фарбу на його обличчі.

— Ні, — з натиском прошепотів він. — Мій королю, встаньте, дозвольте нам відвести вас до схованки. Ви могли б там усе обдумати. Ви не мусите вирішувати негайно.

Шрюд не звертав на нього уваги. Я відчував його руку на своєму плечі. Відкрив йому свою силу, сумно здивований, що нарешті навчився це робити з власної волі. Ми разом занурилися в чорну ріку Скіллу. Оберталися в цьому потоці, а я чекав, коли він завдасть нам напрям. Натомість він зненацька мене обійняв. Сину мого сина, крове моєї крові, на свій лад я тебе любив.

Мій королю.

Мій юний убивце. Що я з тобою зробив? Як викрутив свою власну плоть? Ти не знаєш, який ти ще молодий. Сину Чівелрі, ще не надто пізно, щоб випрямитися. Підійми голову. Глянь понад усе це.

Усе моє життя було намаганням стати таким, яким він хотів мене зробити. Зараз його слова наповнили мене сум’яттям і питаннями, але бракувало часу, щоб відповісти на них. Я відчував, як слабне його сила.

Веріті, — прошепотів я, нагадуючи йому.

Я відчув, як він простягає руку і збирається на силі, щоб дотягтися до Веріті. Відчув дотик присутності Веріті, а тоді раптове зникання короля. Я навпомацки кинувся за ним, наче пірнаючи за потопельником у глибокій воді. Ухопив його свідомість, намагався його втримати, але це було однаково, що вхопити тінь. У моїх обіймах він був юним наляканим хлопцем, що змагався з чимось, йому незнаним.

Тоді його не стало.

Наче бульбашка луснула.

Я думав, що збагнув ламкість життя, тримаючи в обіймах мертву дитину. Але тепер я її знав. Ось воно тут, а тоді немає. Навіть погашена свічка залишає смужку диму. Мій король просто зник.

Але я був не сам.

Думаю, кожна дитина, знайшовши в лісі мертву пташку й перевернувши її, пережила потрясіння та жах, коли побачила трудівливих червів унизу. На напівмертвому собаці кодло бліх найчисленніше, а кліщі найтовстіші. Джастін і Серена, як п’явки, що покидають мертву рибу, намагалися вчепитися в мене. Ось де джерело зростання їхньої сили та повільного занепаду короля. Ось звідки взялася імла, що затуманила його розум і наповнила його дні втомою. Гален, їхній пан, узяв собі за ціль Веріті. Але не зумів убити принца, зустрівши натомість власну смерть. Я ніколи не зможу довідатися, відколи вони присмокталися до короля, скільки часу тягли з нього силу Скіллу. Вони були втаємничені у все, що він скіллив через мене до Веріті. Зненацька я чітко це збагнув, але було вже пізно. Вони замкнули мене в облозі, а я й гадки не мав, як від них вислизнути. Відчував, як вони чіпляються до мене, як тягнуть силу вже з мене і, оскільки ніщо їх не стримує, от-от уб’ють мене.

Веріті, — гукнув я, але мені вже бракувало сил. Я ніколи до нього не дістануся.

Геть від нього, покручі! — Знайоме гарчання, а тоді Нічноокий відштовхнув їх від мене. Я не думав, що це спрацює, але він, як і раніше, вразив супротивників Вітом через канал, відкритий Скіллом. Віт і Скілл — різні речі, як читання і спів, плавання і їзда верхи. Але, поєднавшись зі мною Скіллом, вони стали вразливими і для цієї, іншої, магії. Я відчув, що вони відірвалися від мене, але їх було двоє, і вони витримали атаку Нічноокого. Він не впорається з ними обома.

Встань і тікай! Тікай від того, з ким не можеш битися!

Я вирішив, що це мудра порада. Страх знову повернув мене у власне тіло, і я встановив захист своєї свідомості, закрившись від дотику Скіллу. Коли зумів, розплющив очі. Я лежав на підлозі королівського кабінету, тяжко дихаючи, а блазень біля мене упав на тіло короля і безтямно ридав. Я відчув, як мацаки Скіллу повзуть, шукаючи мене. Сховався у глибину своєї свідомості, гарячково закриваючись, як навчив мене Веріті. Я далі чув їхню присутність, наче примарні пальці, що шарпали моє вбрання, рухалися згори донизу по моїй шкірі. Це наповнило мене огидою.

— Ти його вбив, ти його вбив! Убив мого короля, ти підлий зраднику! — лементував блазень.

— Ні! Це був не я! — Я насилу видушив із себе ці слова.

На мій жах, у дверях стояв Воллес, ошалілими очима дивлячись на всю цю сцену. Тоді підняв погляд і голосно заверещав від жаху. Випустив принесений ним оберемок дров. Ми з блазнем разом озирнулися.

У дверях королівської спальні стояв Рябий чоловік. Навіть знаючи, що це був Чейд, я все-таки пережив хвилину найвищого страху, від якого аж волосся стало дибки. Він мав на собі поховальне лахміття, вишмаруване землею і пліснявою. Довге сиве волосся закривало обличчя брудними патлами, а шкіру він посипав попелом, що напрочуд добре підкреслювало численні шрами. Чейд повільно підняв руку і спрямував її на Воллеса. Той зарепетував і з криком утік коридором. Його вереск і заклики до сторожі луною розходилися в замку.

— Що тут відбувається? — грізно спитав Чейд, тільки-но Воллес утік. Одним довгим кроком підступив до брата, поклав довгі пальці на горло короля. Я знав, що він виявить. Я болісно зіп’явся на ноги.

— Він мертвий. Я ЙОГО НЕ ВБИВАВ! — Мій крик пробився крізь усе гучніше ридання блазня. Пальці Скіллу настирливо скубли мене. — Я йду вбити тих, хто це зробив. Забери блазня до безпечного місця. Королева в тебе?

Очі Чейда сильно розширилися. Він дивився на мене, наче вперше бачив. Усі свічки в кімнаті раптом замиготіли синім кольором. Це здавалося дуже доречним.

— Відведи її, — наказав я своєму вчителю. — І простеж, щоб блазень пішов з нею. Якщо він зостанеться, то загине. Регал не залишить живим нікого, хто був тут цього вечора.

— Ні! Я його не залишу! — Очі блазня були великими й порожніми, як у безумця.

— Забери його звідси, як зумієш, Чейде! Від цього залежить його життя!

Я вхопив блазня за плече й різко ним потрусив. Його голова метлялася на тонкій шиї.

— Іди з Чейдом і мовчи. Мовчи, якщо хочеш, щоб смерть твого короля була відомщена, бо я йду це зробити.

Зненацька мене струснуло дрижання, а світ закрутився, почорнів по краях.

— Ельфійська кора! — простогнав я. — Дай мені ельфійської кори. Тоді тікай!

Я штовхнув блазня Чейдові в руки, і старий міцно його вхопив. Збоку це було так, наче він потрапив у обійми смерті. Вони покинули кімнату, Чейд волік залитого слізьми блазня. За мить я почув скреготання каменя об камінь. Знав, що їх уже тут немає.

Я впав навколішки, а тоді не міг утриматися, мимоволі сперся об коліна мого мертвого короля. Його холодна рука впала з підлікотника крісла й лягла мені на голову.

— Це дурний час для сліз, — голосно звернувся я до порожньої кімнати. Але їх це не зупинило. Темрява на краю мого поля зору шалено вирувала. Примарні пальці Скіллу обстукували мої стіни, дряпали скріплюючий розчин, пробували кожен камінь. Я відштовхнув їх, але вони повернулися. Раптом згадав, як дивився на мене Чейд, і засумнівався, чи він повернеться. Тихо. Я глибоко вдихнув.

Нічноокий. Відведи їх до лисячого лігва. — Я показав йому комору, з якої вони вийдуть, і куди вони мусять іти. Це все, що я міг зробити.

Мій брате?

Відведи їх, моє серце! — Я слабко його відштовхнув і відчув, що він іде. Сльози далі текли мені по обличчі. Я намагався заспокоїтися. Моя рука впала на пояс короля. Я розплющив очі, змусив себе придивитися. Його ніж. Не якийсь усіяний самоцвітами стилет, а простий ніж. Такий кожен носить за поясом для своїх простих щоденних справ. Я глибоко вдихнув, а тоді витяг його з піхов. Поклав на коліна, глянув. Чесне вістря, сточене від багаторічного вжитку. Руків’я з оленячих рогів колись, мабуть, було різьблене, але досі від тертя об долоню геть вигладилося. Я легко провів пальцями і знайшов те, чого не могли побачити очі. Знак Год. Майстриня зброї зробила цей ніж для свого короля. І він добре з нього користав.

На затиллі моєї свідомості лоскітно заворушилися спогади. «Ми знаряддя», — казав мені Чейд. Я був знаряддям, яке він викував для короля. Король глянув на мене й завагався. Що я з тобою зробив? Я не вагався. Я королівський убивця. У всіх значеннях слова. Але я послужу йому, як це й задумав. Востаннє.

Хтось присів біля мене. Чейд. Я поволі повернув голову і глянув на нього.

— Насіння каррісу, — сказав він мені. — Ніколи було заварювати кору. Ходи. Дозволь, я сховаю й тебе.

— Ні, — я взяв тістечко з насінням каррісу, заліпленим медом. Вклав його ціле в рот і жував, розкушуючи зубами зернята, щоб повністю вивільнити їхню силу. Ковтнув.

— Іди, — наказав я йому. — У мене своє завдання, у тебе своє. Барріч чекає. Невдовзі піднімуть тривогу. Швидко забирай королеву, доки маєш іще шанси випередити погоню. А я подбаю, щоб вони були зайняті.

Він відпустив мене.

— Бувай, хлопче, — незугарно сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене в чоло. Це було прощання. Він не сподівався побачити мене живим.

Та й я теж.

Він залишив мене самого, а я, перш ніж почути скреготання каменя об камінь, відчув дію насіння каррісу. Я вживав уже його раніше, під час Весняного свята, коли всі це роблять. Маленька дрібка на солодкому тістечку змушує голову весело паморочитися. Барріч попереджав мене, що деякі нечесні баришники кіньми додають своїм підопічним олію каррісу до зерна, щоб виграти скачки або добре продати хворого коня. Також перестерігав, що такий кінь ніколи вже не буде тією ж твариною, що й раніше. Якщо виживе. Я знав, що Чейд його вживає час від часу, і бачив, як він падає каменем, коли дія каррісу припиняється. І все-таки не вагався. Мабуть, — блискавкою спалахнула думка, — мабуть, Барріч мав рацію щодо мене. Екстаз Скіллу або ж шалений запал і азарт битви. Я глузував із самознищення чи прагнув його? Та недовго цим переймався. Насіння каррісу взяло наді мною владу. Мої сили виросли вдесятеро, а серце злетіло, наче орел. Я схопився на ноги. Рушив до дверей, а тоді повернувся.

Я схилився на коліна перед моїм мертвим королем. Підняв його ножа, торкнувся свого чола й поклявся йому:

— Це лезо звершить вашу помсту.

Поцілував йому руку й залишив його біля вогнища.

Якщо сині іскри свічок дратували, то блакитний блиск смолоскипів у коридорі справляв враження потойбічного світу. Це було наче дивитися вниз, крізь тиху глибоку воду. Я побіг коридором, посміюючись сам до себе. Тоді почув гамір, а пискливий голос Воллеса перекривав усі інші.

— Блакитне полум’я і Рябий чоловік! — верещав він.

Минуло менше часу, ніж я думав, а зараз час і взагалі зупинився, чекаючи мене. Я, легкий, як вітер, летів коридором. Знайшов двері, які розчинилися, і прослизнув усередину. Чекав. Їм зайняло вічність, щоб піднятися сходами, і ще більше, аби проминути мої двері. Я дозволив їм дістатися королівських покоїв, а почувши крики тривоги, вискочив зі своєї криївки й побіг сходами.

Хтось кричав за мною, але ніхто не погнався. Я був уже на найнижчому сходовому майданчику, коли хтось нарешті наказав мене піймати. Я голосно розреготався. Спробуйте! Оленячий замок був лабіринтом із доріг і переходів, а достеменно знав їх лише хлопець, що тут виріс. Я знав, куди йду, але моя дорога не була прямою. Біг, наче лис, ненадовго з’явившись у Великій залі, промчавши по бруківці двірських пралень, перелякавши кухарку своїм блискавичним ривком крізь кухню. І постійно, постійно бліді пальці Скіллу шарпали й торкалися мене, геть не знаючи, що я йду, йду, мої дорогенькі, йду до вас.

Гален, народжений і вихований у Ферроу, завжди ненавидів море. Думаю, що він його боявся, тож його кімната містилася у тій частині Твердині, що виходила на гори. Наскільки я чув, після його смерті там виникла його святиня. Серена присвоїла собі його спальню, але вітальня стала місцем зустрічі групи Скіллу. Я ніколи не бував у його кімнатах, але знав туди дорогу. Помчав угору сходами, наче стріла в польоті, пробіг коридором повз пару, сплетену в палких обіймах, і зупинився перед тяжкими дверима, оббитими залізом. Але навіть найміцніші двері, якщо вони не на засуві, не становлять собою жодної перепони, отож за мить легко відчинилися від мого дотику.

При високому столі півколом розставлено крісла. Посередині палала товста свічка. «Для зосередження», — здогадався я. Лише два крісла були зайняті. Джастін і Серена сиділи поруч, сплівши руки, заплющивши очі, відкинувши голови назад у трудах Скіллу. Вілла не було. Я сподівався знайти тут і його.

За одну коротку мить я побачив їхні обличчя. На них виблискували краплинку поту, а мені полестило, що вони доклали стільки зусиль, намагаючись розбити мої стіни. Кривили губи в легких посмішках, опираючись екстазу скіллера, зосереджуючись на об’єкті, а не на втісі від погоні. Я не вагався.

— Несподіванка! — тихо промовив я. Рвонув голову Серени назад і провів вістрям королівського ножа по її відкритій горлянці. Вона один раз здригнулася, і я дозволив їй упасти на підлогу. Було дуже багато крові.

Джастін з вереском схопився на ноги, і я приготувався відбити його напад. Але він мене ошукав. З писком утік у коридор, і я кинувся за ним з ножем у руці. Він вищав, як свиня, і був несамовито швидким. Жодних лисячих штучок, біг найкоротшою дорогою до Великої зали й верещав, на замовкаючи ні на мить. Я сміявся на бігу. Навіть зараз, у спогадах, це здається мені неймовірним, але годі це заперечити. Невже він сподівався, що Регал оголить меча, щоб його захистити? Невже, убивши мого короля, він думав, наче щось у світі стане між мною і ним?

У Великій залі музиканти грали, а люди танцювали, але з’явисько Джастіна поклало цьому край. Я вже настільки його наздогнав, що нас розділяло кілька кроків, коли він урізався в один із заставлених столів. Люди, вражені його появою, стояли нерухомо, а я тим часом кинувся до нього й потягнув униз. Устиг із півдюжини разів устромити ніж йому в спину, перш ніж хтось здогадався втрутитися. Коли Регалові стражники з Ферроу кинулися до мене, я жбурнув у них його тіло, що билося в останніх конвульсіях, помітив стіл у себе за спиною і вистрибнув на нього. Підняв вістря, з якого крапала кров.

— Ніж короля! — гукнув я їм і показав його всім довкола. — Він узяв кров помсти за смерть короля! Це все!

— Він здурів! — закричав хтось. — Збожеволів через смерть Веріті!

— Шрюд! — я ридав від люті. — Шрюд цього вечора став жертвою зради!

Регалові внутріземські стражники хвилею покотилися до мого стола. Я не думав, що їх так багато. Спільними зусиллями ми звалилися на підлогу разом з їжею та посудом. Люди кричали, багато хто пхався вперед, щоб краще роздивитися, тимчасом як інші перелякано тікали. Год могла б мною пишатися. Озброєний лише запоясним ножем, я стримував натиск трьох людей з короткими мечами. Танцював, стрибав, звивався в піруетах. Я був надто швидким для них, а порізи, яких вони мені завдавали, не викликали в мене болю. Завдав добрячих ударів двом з них, бо вони не сподівалися, що я зважуся настільки наблизитися, аби це зробити.

Хтось у натовпі позаду закричав:

— До зброї! До бастарда! Вони вбивають Фітца Чівелрі!

Почалася бійка, але я не бачив, хто в ній змагається, та й не звертав на неї уваги. Проколов руку одного зі стражників, і він випустив клинок.

— Шрюд! — хтось перекричав увесь галас. — Короля Шрюда вбито!

У ту другу бійку втяглася вже сила людей. Я лише чув її, але дивитися не міг. Почув чергове падіння стола на підлогу і крик у приміщенні. Тоді туди вбігла власна варта Оленячого замку. Я почув голос Керфа, що заглушив загальний шум:

— Розділіть їх! Наляжте на них! Не дозвольте кровопролиття у королівських палатах!

Я бачив, як моїх супротивників оточили, бачив, як Блейд задумливо на мене дивиться, а тоді почув, як він гукнув через плече:

— Це Фітц Чівелрі! Вони намагаються вбити Фітца!

— Розділіть їх! Роззбройте їх! — Керф ударив головою одного з Регалових вартовців, зваливши його на землю. Я бачив, як позаду нього солдати Оленячого замку вибивали зброю з рук Регалових стражників, вимагаючи сховати мечі. У мене з’явилася можливість перевести дух, і я не міг відірвати погляду від власних змагань та роздивитися, що досі вже воює дуже багато людей і далеко не всі з них солдати. Серед гостей почалася бійка навкулачки. Схоже, що це вже був справжній бунт. Блейд, один з наших гвардійців, став між двома моїми супротивниками і вклав їх на підлогу. Стрибнув уперед і став переді мною.

— Блейде! — радісно привітав я його, вважаючи спільником. Тоді, помітивши, що він наготувався до оборони, сказав:

— Ти ж знаєш, що я ніколи не підійму проти тебе зброї!

— Я добре це знаю, хлопче, — сумно промовив він. Старий солдат кинувся вперед і стис мене у ведмежих обіймах. Не знаю, хто й чим ударив мені по потилиці.

Розділ 30 Підземелля

Якщо доїжджачий запідозрить, що хлопчик-псар вживає Віт, аби розбестити собак і привернути їх до себе з власними цілями, то має бути чуйним на отакі знаки. Якщо хлопець мало розмовляє зі своїми однолітками, будь обережним. Якщо пси підводяться, перш ніж побачать хлопця, або ж скавчать, перш ніж він піде, — варто подвоїти пильність. Якщо пес не нюшить за сукою, коли настає її пора, або ж сходить із кривавого сліду здобичі та слухняно лягає за наказом хлопця, річ певна. Нехай такий хлопець буде повішений, якщо це можливо, над водою, далеко від стайні, а тіло його спалене. Усіх вивчених ним псів слід утопити, так само, як і все потомство осквернених тварин. Пес, що зазнав впливу Віту, не боятиметься жодного іншого пана й не шануватиме його, але, з усією певністю, виявиться злим, утративши господаря-віттера. Хлопець-віттер ніколи не поб’є неслухняного собаку, не дозволить продати пса, з яким пов’язаний Вітом, чи використати його як принаду для ведмедів, хай яким старим був би той пес. Хлопець-віттер оберне псів свого пана на своїх власних слуг і ніколи не буде вірним своєму господарю, а лише своєму псу-віттеру.

Настала та мить, коли я прийшов до тями. Й одразу ж вирішив, що з усіх жорстоких жартів долі, які спіткали мене останнім часом, найжорстокішим було саме це пробудження. Я лежав непорушно й подумки складав список усіх своїх злигоднів. Цілковита втрата сил після шаленства, викликаного насінням каррісу, була в якнайкращій згоді з виснаженням, спричиненим битвою Скіллом проти Джастіна й Серени. Мені дісталося кілька паскудних поранень мечем на правому передпліччі й одне на лівому стегні. Я їх геть не пам’ятав. Жодну з ран не перев’язано, мій рукав і штани просто присохли до шкіри. Хто б не звалив мене непритомним, він вирішив довести справу до кінця і додав ще кілька ударів напровсяк. Якщо ж не зважати на це, то все гаразд. Я багато разів повторив це собі, ігноруючи дрижання лівої ноги та руки. Розплющив очі.

Кімната, в якій я опинився, була малою і кам’яною. У кутку стояв горщик. Вирішивши нарешті, що можу ворухнутися, я підняв голову настільки, що зміг розгледіти двері з невеликим заґратованим віконцем. Воно пропускало світло смолоскипа десь у коридорі, назовні. Ох. Так. Підземелля. Удовольнивши свою цікавість, я заплющив очі й заснув. Закривши ніс хвостом, я безпечно спочивав у глибокій криївці під сніговим заметом. Найкраща ілюзія безпеки, яку тільки міг подарувати мені Нічноокий. Я був настільки кволим, що навіть його думки до мене здавалися мені туманними. Безпека. Це все, що він зумів мені передати.

Я знову прокинувся. Зміркував, що минуло досить часу, аби я відчув спрагу. Все інше було таким самим. Цього разу я встановив, що лава, на якій я лежав, теж була кам’яною. Ніщо не відділяло мене від каміння, крім мого вбрання.

— Гей! — закричав я. — Варто!

Відповіді не було. Усе здавалося трохи хистким. За якийсь час я вже не міг згадати, чи кликав когось, чи лише збирався на силі, щоб це зробити. Ще через якийсь час вирішив, що не маю сили. І знову заснув. Не міг навіть уявити собі, що можна робити щось інше.

Вчергове я прокинувся від голосу Пейшенс, яка з кимсь лаялася. Хай кого б вона лаяла, той чоловік був небагатослівним і непіддатливим.

— Це смішно. Невже ти боїшся, що я щось зроблю?

Мовчання.

— Та я його знаю з дитинства!

Знову пауза.

— Він поранений. Що зі мною станеться, якщо я просто огляну його рани? Можете його повісити полікованого так само, як і пораненого, ні?

Чергове мовчання.

Ще через якийсь час я вирішив, що можу підвестися. У мене була сила-силенна синців і подряпин, походження яких я не міг з’ясувати. Ймовірно, здобув їх під час подорожі з Великої зали сюди. Найгіршим було те, що вбрання терлося мені об рани, здираючи струпи. Як для такої малої кімнати, відстань від ліжка до дверей була дуже довгою. Діставшись туди, я виявив, що можу виглянути крізь заґратоване вікно. Побачив кам’яну стіну по той бік великого коридору. Я вхопився за ґрати здоровою рукою.

— Пейшенс? — проскреготів я.

— Фітц? Ой, Фітце, чи з тобою все гаразд?

Ну й питання. Я почав сміятися, але потім закашлявся, а закінчилося все смаком крові в роті. Не знав, що сказати. Зі мною все було негаразд, але для неї було б недобре надто перейматися мною. Навіть хтось такий приголомшений, як я, розумів це.

— Зі мною все добре, — квекнув я нарешті.

— Ой, Фітце, король помер! — крикнула вона мені з коридору. Слова текли потоком, так вона поспішала все розповісти. — А королева Кеттрікен зникла, і король-в-очікуванні Регал каже, що ти стоїш за цим усім. Кажуть…

— Леді Пейшенс, зараз вам доведеться піти, — намагався втрутитися вартовець. Вона не зважала на нього.

— … що ти збожеволів від туги після смерті Веріті і вбив короля і Серену, і Джастіна, і не знати що зробив з королевою, і ніхто не може…

— Вам не можна розмовляти з в’язнем, мадам, — з натиском говорив він, але вона пропустила його слова повз вуха.

— … знайти блазня. Воллес каже, що ви з блазнем сварилися над тілом короля, а тоді прийшов Рябий чоловік по його душу, а Воллес усе це бачив. Цей чоловік шалений! А Регал звинувачує тебе в підлій магії, наче ти маєш тваринячу душу! Він каже, що ти так убив короля. І…

— Мадам! Ви мусите негайно йти, а то я вдамся до сили.

— Тільки спробуй! — кинула вона йому. — Тільки посмій! Лейсі, цей чоловік мене непокоїть. Ах! Ти смієш думати, наче можеш мене торкнутися! Мене, що була дружиною Чівелрі та королевою-в-очікуванні! Стривай, Лейсі, не каліч його, він лише хлопець. Погано вихований, так, але тільки хлопець.

— Леді Пейшенс, я вас благаю, — вартовець змінив тон.

— Ти не можеш далеко відтягти мене звідси, не покинувши свого поста. Думаєш, я така дурна й не розумію цього? То що зробиш? Піднімеш меча на двох літніх жінок?

— Честере! Честере, де ти там! — заревів вартовець. — Честере, щоб тебе шляк трафив!

Я відчув роздратування в голосі служивого. Схоже, його напарник вирішив розслабитися й засів у вартівні при кухні. П’є холодне пиво. Їсть гарячу душенину. Голова мені запаморочилася.

— Честер! — голос вартового слабнув. Він справді був настільки дурним, що покинув леді Пейшенс на своєму посту й рушив шукати свого колегу. За мить я почув легке стукотіння її мештиків за моїми дверима. Відчув дотик її пальців на моїй руці, що трималася за ґрати. Їй бракувало зросту, щоб заглянути досередини, а коридор був настільки вузьким, що вона не могла відступити туди, де б я її побачив. Але дотик її долоні був так само приємним, як і сонячне світло.

— Лейсі, пильнуй, коли він повернеться, — наказала вона, а потім заговорила до мене: — Як ти насправді?

Говорила тихо, щоб чув тільки я.

— Спраглий. Голодний. Змерзлий. Усе болить. — Я не бачив сенсу брехати. — А що діється у Твердині?

— Цілковитий розгардіяш. Варта Оленячого замку уговкала протистояння у Великій залі, але тоді надворі зчинилася бійка між частиною внутріземців, приведених Регалом, і гвардійцями Оленячого замку. Варта королеви Кеттрікен стала між ними клином, а її офіцери привели солдатів до порядку. Та все-таки атмосфера напружена. Не всі, що тоді билися, були солдатами. Багато гостей мають синці на обличчі або досі кульгають. На щастя, нікому з них не завдано серйозної шкоди. Кажуть, що найтяжчих ушкоджень зазнав Блейд. Його збито з ніг, коли він не допускав до тебе людей з Ферроу. Поламані ребра, підбиті очі, ще там щось із передпліччям. Але Барріч запевняє, що він видужає. Утім, межу перейдено, і герцоги кидаються один на одного, як пси.

— Барріч? — хрипко спитав я.

— Він узагалі не втручався, — заспокійливим тоном промовила вона. — З ним усе добре. Якщо постійно бути у злому настрої і всім грубіянити — це добре. Але, я думаю, для нього це нормально.

Моє серце закалатало. Барріч. Чому він не поїхав? Я не смів більше питати про нього. Одне зайве питання — і Пейшенс почне здогадуватися. Отак.

— А Регал? — спитав я. Вона пирхнула.

— Схоже, Регала найбільше дратує те, що в нього немає уже відмовки, аби покинути Оленячий замок. Раніше він буцімто забирав короля Шрюда та королеву Кеттрікен углиб суходолу заради їхньої безпеки, а замок потрошив, щоб у них були звичні речі. Тепер у нього такого приводу немає, а Прибережні герцоги вимагають, щоб він залишився і захищав Твердиню чи принаймні залишив тут свого намісника. Той запропонував свого кузена, лорда Брайта з Ферроу, але Прибережні герцоги його не люблять. Тепер, коли Регал зненацька став королем, не думаю, щоб він так із цього тішився, як сподівався.

— То він уже й коронувався? — у вухах мені аж ревло. Я стояв, тримаючись за ґрати. Я не можу зомліти, — нагадував собі. Вартовець от-от вернеться. У мене є лише цей час, аби довідатися, що сталося.

— Ми всі були надто зайняті похороном короля, а тоді пошуком королеви. Коли короля знайдено мертвим, послано людей розбудити її, але двері виявилися зачиненими, і ніхто не відповідав на стук. Зрештою Регал знову вдався до своїх сокирників. Двері внутрішньої кімнати теж були замкнені. Але королева зникла. Велика таємниця для нас усіх.

— А що про це каже Регал? — мої думки випручувалися з павутиння. Ох, як же це боляче.

— Небагато. Лише те, що і вона, і дитина, безперечно, мертві, а ти всьому цьому був причиною. Каже якісь дикі речі про звірячу магію, наче ти вбив короля своїм Вітом. Усі вимагають доказів цих звинувачень, а він товче, що скоро, скоро.

Жодних згадок про пошуки Кеттрікен на головних дорогах і окружних шляхах. Я ризикнув припустити, що його шпигуни-скіллери не розкрили нашої змови повністю. Але, перестеріг я себе, якщо він вислав погоню, то навряд чи наказав привести її назад живою-здоровою.

— А де Вілл? — спитав я.

— Вілл?

— Вілл, син Гостлера. Член групи Скіллу.

— А. Цей. Я взагалі не пам’ятаю, щоб його бачила.

— Ах! — Мені загрожувала чергова хвиля млості. Зненацька я загубив нитку логіки. Знав, що мушу ще про щось запитати, та не міг згадати, про що. Барріч усе ще тут, але королева і блазень зникли. Що пішло не так? Не було безпечного способу розпитати це в Пейшенс.

— Хтось знає, що ви тут? — спромігся я спитати. Напевне, якби Барріч знав, що вона прийде, то передав би з нею звістку.

— Звичайно, що ні! Це нелегко було влаштувати, Фітце. Лейсі довелося підсипати блювотного порошку до їжі одного з вартових, щоб на посту зостався тільки один. А тоді ми пильнували, коли він забереться, — ох, Лейсі казала принести тобі це. Вона дуже мудра.

Її долонька зникла, а тоді повернулася, пропхавши крізь ґрати одне, а потім і друге яблуко. Вони вдарилися об підлогу, перш ніж я встиг їх піймати. І оперся пориву негайно ж на них накинутися.

— А що кажуть про мене? — тихо спитав я. Вона якусь мить мовчала.

— Переважно кажуть, що ти збожеволів. Дехто вважає, що тебе зурочив Рябий чоловік, щоб ти всіх повбивав тієї ночі. А ще подейкують, наче ти планував бунт і вбив Серену та Джастіна, бо вони про це довідалися. Ще дехто погоджується з Регалом, наче ти маєш звірячу магію, але таких мало. Найчастіше таке каже Воллес. Він запевняє, що свічки в королівській кімнаті не горіли синім, доки ти туди не ввійшов. І каже, наче блазень кричав, що ти вбив короля. Але блазень теж зник. Було стільки лихих знаків, і так тепер страшно… — її голос урвався.

— Я не вбивав короля, — тихо сказав я. — Це зробили Джастін і Серена. Тому я й убив їх власним ножем короля.

— Вартові повертаються! — просичала Лейсі. Пейшенс проігнорувала це.

— Але ж Джастін і Серена навіть не були…

— Мені ніколи пояснювати. Це було зроблено Скіллом. Але вони це зробили, Пейшенс. Присягаюся в цьому. — Я помовчав. — Що вони збираються зі мною зробити?

— Це ще не вирішено, справді.

— Ми не маємо часу на ґречну брехню.

Я почув, як вона ковтнула слину.

— Регал хоче тебе повісити. Він наказав би вбити тебе ще тієї ночі, у Великій залі, але Блейд стримував його вартових, доки заворушення не придушено. Тоді за тебе заступилися Прибережні герцоги. Леді Грація з Ріппону нагадала Регалові, що нікого, у чиїх жилах тече кров Провісників, не можна вбити мечем чи стратити на шибениці. Він не хотів визнати, що ти королівської крові, але тут надто багато хто здійняв крики протесту. Тепер він присягає, наче може показати, що ти маєш Віт, а всі, хто вживає звірячу магію, мусять бути повішені.

— Леді Пейшенс! Тепер вам доведеться піти, а то не лише мене повісять!

Повернувся вартовець, схоже, з Честером, бо я чув кроки кількох людей. Вони поспішали до камери. Пейшенс відпустила мої пальці.

— Я зроблю для тебе все, що зможу, — прошепотіла вона. Так сильно старалася не дозволити, щоб у її голосі пролунав страх, але на цих словах він зламався.

А тоді пішла, лаючи вартового, наче сойка, тимчасом як Честер чи хтось інший супроводжував її дорогою від камери. Тільки-но вона пішла, я схилився, щоб зібрати яблука. Вони були невеликими і прив’ялими за зиму, але мені здалися надзвичайними. Я з’їв навіть хвостики. Та незначна кількість вологи, що була в них, не вдовольнила моєї спраги. Якийсь час я сидів на лавці, обхопивши голову руками і змушуючи себе до постійної пильності. Знав, що мушу думати, та це було ой як нелегко. Мій розум не міг зосередитися. Я мав спокусу відірвати сорочку від ран на передпліччі, але змусив себе залишити все, як є. Не чіпатиму їх, доки не зароп’яться. Я не міг дозволити собі кровотечі. Мені потрібна була вся моя сила, щоб повернутися до дверей.

— Варто! — проскреготів я.

Жодного відгуку.

— Я хочу пити! І їсти.

Де ти? — Це хтось інший відповів на моє прохання.

Там, де ти до мене не дістанешся, друже. Як ти?

Добре. Але я скучив за тобою. Ти так глибоко спав. Я вже майже подумав, що ти помер.

Я сам майже подумав, що помер. Тієї ночі. Ти відвів їх до коней?

Так. Вони поїхали. Серце зграї сказав їм, що я напівпес-напіввовк, якого ти приручив. Наче я цуцик і роблю всякі штучки.

Він хотів захистити мене, а не вразити тебе. Чому Серце зграї не поїхав з ними?

Я не знаю. Що ми маємо робити тепер?

Чекати.

— Варто! — закричав я знову, так гучно, як лише міг. Це було не надто голосно.

— Відійди від дверей. — Чоловічий голос за моєю камерою. Я був настільки зайнятий розмовою з Нічнооким, що не чув, коли він підійшов. Та й узагалі не був собою.

Невеличкі дверцята внизу дверей розчинилися. Усередині з’явився горщик з водою та половина буханця. Дверцята знову зачинилися.

— Дякую.

Ніхто не відповів. Я підняв принесене й ретельно оглянув його. Вода пахла так, наче застоялася, але ні її запах, ні обережний ковток не виявили слідів отрути. Я розламав буханець на менші шматки, шукаючи домішок у тісті чи плям іншого кольору. Хліб не був свіжим, але й не був отруєним, принаймні я не бачив жодних ознак цього. І хтось з’їв другу його половину. За дуже короткий час від хліба та води не зосталося й сліду. Я знову вклався на свою кам’яну лаву й намагався знайти найбільш зручну позицію.

Камера була сухою, але холодною, як і кожна занедбана кімната в Оленячому замку взимку. Я добре знав, де опинився. Камери містилися поблизу льохів із вином. Я знав, що можу тут кричати, аж доки кров не потече з легень, і ніхто, крім моїх вартових, мене не почує. Я ганяв тут, вивчаючи територію, ще малим хлопцем. Украй рідко бачив при цьому, щоб хтось сидів у камерах, а ще рідше, аби хтось їх вартував. Правосуддя в Оленячому замку чинилося швидко, а це означало, що рідко був привід тримати в’язня під замком довше, ніж кілька годин. За злочин платили життям або працею рук. Мав здогадку, що невдовзі, коли Регал стане королем, камери використовуватимуть куди інтенсивніше.

Я намагався заснути, але давнє заціпеніння вже мене покинуло. Натомість совгався на твердому холодному камені й думав. Якусь мить намагався переконати себе, що коли королева втекла, то я переміг. Адже ж перемогти — це добитися бажаного, хіба ні? Замість цього, я міркував, як швидко відійшов король Шрюд. Наче бульбашка луснула. Якщо мене повісять, то й зі мною буде так швидко? А може, я душитимусь і висітиму доволі довго? Щоб відвернутися від цих приємних думок, я міркував, скільки Веріті доведеться змагатися з Регалом у громадянській війні, перш ніж він зуміє знову нанести на карти Шість герцогств як Шість герцогств, припустивши, очевидно, що Веріті повернеться і зуміє позбутися з узбережжя червоних кораблів. Коли Регал покине Оленячий замок, у чому я не сумнівався, то хто ж перейме тут владу? Пейшенс казала, що Прибережні герцоги нізащо не приймуть лорда Брайта. У герцогстві Бак було кілька нобілів нижчого рангу, але їм усім бракувало відваги, аби претендувати на Оленячий замок. Так принаймні я думав. Можливо, один із Прибережних герцогів сягне по Твердиню. Ні. Жоден з них не зможе зараз займатися нічим поза своїми кордонами. Тепер кожен сам за себе. Хіба що в Оленячому замку зостанеться Регал. Урешті-решт, якщо королева зникла, а Шрюд мертвий, то він законний король. Для всіх, окрім тих, хто знає, що Веріті живий. Але таких небагато. Чи Прибережні герцогства погодяться з королем-Регалом? Чи приймуть вони короля-Веріті, коли він повернеться? А може, зневажатимуть того, хто покинув їх заради безглуздого походу?

У цьому незмінному місці дні тяглися поволі. Їжу та воду я діставав, лише попросивши їх, отже, трапези не були міркою часу. Коли не спав, то був бранцем своїх думок і гризот. Один раз я намагався скіллити до Веріті, але єдиним наслідком було те, що в очах потемніло, а голова довго пульсувала. На другу спробу мені забракло сил. Голод зробився постійним і так само незмінним, як холод у камері. Я чув, як вартові двічі проганяли Пейшенс, відмовляючись передати мені принесені нею їжу та перев’язку, але не озивався до неї. Хотів, щоб вона піддалася, щоб ніщо її зі мною не пов’язувало. Єдині хвилини мого відпочинку наставали тоді, коли я спав і полював із Нічнооким. Намагався скористатися його органами чуття, аби довідатися, що діється в Оленячому замку, але він звертав увагу лише на речі, важливі для вовка, а я, перебуваючи з ним, поділяв його систему цінностей. Час Нічноокого не ділився на ночі та дні, а тягнувся від одного вбивства до іншого. М’ясо, яке я з’їдав разом з ним, не могло підтримати мого людського тіла, та все-таки пожирання його давало мені задоволення. Завдяки його чуттям я довідався, що погода змінюється, і одного ранку прокинувся, знаючи, що настав ясний та погожий зимовий день. Погода піратів. Прибережні герцоги не можуть довше чекати в Оленячому замку, якщо вони взагалі ще там.

Наче на підтвердження моїх здогадів на вартовому посту зазвучали голоси, а чоботи загупали об кам’яну підлогу. Я почув голос Регала, напружений від злості, і примирливе привітання вартових, а тоді вони пройшли коридором. Уперше, відколи отямився, я почув обертання ключа в замку камери, і двері розчинилися. Я поволі сів. Троє герцогів і зрадник-принц дивилися на мене. Мені вдалося підвестися. Позаду за лордами стояв ряд солдатів, озброєних піками, начеб вони мали втримати оскаженілого звіра. Вартовий з оголеним мечем став у відкритих дверях між Регалом і мною. Він не легковажив моєї ненависті.

— Можете його побачити, — рівним тоном проголосив Регал. — Він живий і добре почувається. Я його не прибрав. Але знайте, що мав на це право. Він убив чоловіка, мого слугу, в моїй залі. І жінку нагорі в її власній кімнаті. Я маю право на його життя хоча б з огляду на ці злочини.

— Королю-в-очікуванні Регале. Ви запевняєте, наче Фітц Чівелрі убив короля Шрюда, скориставшись Вітом, — заявив Бронді. З притаманною йому тяжкослівною логікою додав: — Я ніколи не чув, що таке можливо. Але якщо так, то перше право на його життя має рада, бо спершу він убив короля. Необхідно скликати раду, і лише вона ухвалить рішення про його винуватість чи невинуватість та винесе вирок.

Регал роздратовано зітхнув.

— Тож я скличу раду. Зробімо це й покладімо цьому край. Смішно відкладати мою коронацію через страту вбивці.

— Мілорде, смерть короля ніколи не буває смішною, — тихо зауважив герцог Шемшай із Шокзу. — Слід віддати належне одному королю, перш ніж мати іншого, королю-в-очікуванні Регале.

— Мій батько мертвий і похований. Що ще можна з ним зробити? — необачно проговорився Регал. У його словах не було ні жалю, ні поваги.

— Можна довідатися, як він помер і від чиєї руки, — відповів йому Бронді Бернський. — Ваш слуга Воллес сказав, що Фітц Чівелрі вбив короля. Ви, королю-в-очікуванні Регале, погодилися, заявивши, що він використав з цією метою Віт. Багато хто з нас вважає, що Фітц Чівелрі був напрочуд відданим своєму королю і ніколи б такого не зробив. А Фітц Чівелрі запевняє, що це зробили члени групи Скіллу.

Герцог Бронді вперше глянув на мене. Я зустрівся з ним поглядом і відповів так, наче ми були тут лише вдвох.

— Джастін і Серена вбили його, — тихо сказав я. — По-зрадницьки вбили мого короля.

— Мовчати! — заревів Регал. Звів руку, наче хотів мене вдарити. Я не здригнувся.

— Тому я й убив їх, — продовжував я, дивлячись лише на Бронді. — Ножем короля. Чому б іще я вибрав таку зброю?

— Божевільні люди роблять дивні речі. — Це озвався герцог Келвар з Ріппону, тимчасом як Регалу заціпило від злості. Востаннє я розмовляв із герцогом за його столом у Нітбеї.

— Я не божевільний, — спокійно запевнив я. — Не більше божевільний, ніж тієї ночі, коли тримав сокиру під мурами Бейгарда.

— Таке могло бути, — замислено підтвердив Келвар. — Усі кажуть, що він впадає у шал під час битви.

Регалові очі сяйнули.

— А ще всі кажуть, що після битви в нього буває кров на губах. Що він стає однією з тих тварин, серед яких виріс. Він — віттер.

Це зауваження привітала загальна тиша. Герцоги перезирнулися, а коли Шемшай глянув на мене, в його очах була відраза. Нарешті Регалові відповів Бронді.

— Це тяжке звинувачення. Чи є у вас свідки?

— Крові на його губах? Кілька.

Бронді заперечно похитав головою.

— Кожен може мати закривавлене обличчя після битви. Сокира — груба зброя. Я можу це підтвердити. Ні. Потрібно більше.

— Тож скличмо раду, — нетерпляче повторив Регал. — Вислухаємо, що може сказати Воллес із приводу смерті мого батька та з чиєї руки це сталося.

Троє герцогів обмінялися поглядами. Тоді їхні очі в задумі повернулися до мене. Герцог Бронді був тепер вождем прибережників. Я впевнився в цьому, коли він заговорив:

— Королю-в-очікуванні Регале. Говорімо відверто. Ви звинуватили Фітца Чівелрі, сина Чівелрі, у використанні Віту, звірячої магії, для вбивства короля Шрюда. Це справді серйозне звинувачення. Щоб упевнитися, просимо, аби ви довели нам не лише те, що Фітц — віттер, а й те, що він може вживати цю магію комусь на шкоду. Ми всі були свідками того, що на тілі короля Шрюда не було жодних слідів чи знаків насильницької смерті. Якби ви не здійняли крик про зраду, ми погодилися б, що він помер від старості. Дехто навіть перешіптується, наче ви шукаєте приводу, аби позбутися Фітца Чівелрі. Мені відомо, що ви й самі чули цей поголос. Я промовляю його вголос, щоб ми могли йому протистояти.

Бронді зупинився, наче обмірковуючи це сам із собою. Тоді знову глянув на своїх колег. Оскільки ні Келвар, ні Шемшай не висловили незгоди, він прокашлявся і продовжував:

— Ми маємо пропозицію, королю-в-очікуванні Регале. Доведіть нам, сір, що Фітц Чівелрі — віттер і що він ужив Віт для вбивства короля Шрюда, а ми дозволимо вам скарати його на смерть, як ви вважатимете за належне. Будемо свідками вашої коронації як короля Шести герцогств. Окрім того, приймемо лорда Брайта як вашого намісника в Оленячому замку й дозволимо вам перенести двір до Трейдфорда.

На обличчі Регала ненадовго зблиснув тріумф. Затим йому на зміну прийшла підозра.

— А якщо, герцогу Бронді, я не зможу знайти доказу, який влаштував би вас?

— Тоді Фітц Чівелрі житиме, — спокійно проголосив Бронді. — А ви віддасте йому правління Оленячим замком і командування збройними силами герцогства Бак на час вашої відсутності.

Усі Прибережні герцоги підняли голови й подивилися Регалові в очі.

— Це підступ і зрада! — засичав Регал.

Шемшаєва рука майже торкнулася меча. Келвар почервонів, але нічого не сказав. Стрій солдатів позаду них ще більше напружився. Лише Бронді зостався непорушним.

— Мілорде, ви маєте ще якісь звинувачення? — спокійно спитав він. — Що ж, ми вимагаємо підтвердження і їх теж. Це може ще більше припізнити коронацію.

За мить, під впливом їхніх кам’яних поглядів і загальної тиші, Регал сказав уже спокійніше:

— Я говорив у запалі, мої герцоги. Це тяжкі часи для мене. Так раптово урвалося мудре правління мого батька. Я оплакую свого брата. Наша леді королева та дитя, яке вона носить під серцем, зникли… Цього, безперечно, достатньо, щоб змусити будь-яку людину до необдуманих слів. Я… дуже добре. Я погоджуюся з цим… з поставленою вами умовою. Я доведу, що Фітц Чівелрі — віттер, або ж звільню його. Чи це вас вдовольнить?

— Ні, мій королю-в-очікуванні, — спокійно промовив Бронді. — Не такими були умови, які ми поставили. Коли виявиться, що Фітц Чівелрі невинний, то він стане намісником Оленячого замку. Якщо ж ви доведете його провину, то ми приймемо Брайта. Такими були наші умови.

— А смерть Джастіна й Серени, цінних слуг і членів групи Скіллу? Стосовно цих смертей ми достеменно знаємо, що це справа його рук. Він сам у них зізнався.

Якби Регал міг убити мене кинутим щойно поглядом, то вже б це зробив. Як глибоко мусив тепер шкодувати, що звинуватив мене у вбивстві Шрюда. Замість підтримувати дикі звинувачення Воллеса, любісінько міг утопити мене за смерть Джастіна. Тут принаймні свідків не бракувало. Як на іронію, саме його бажання якомога більше очорнити мене виявилося обставиною, що постала на заваді моїй страті.

— Ви матимете змогу довести, що він — віттер і вбивця вашого батька. Лише за цей злочин ми дозволимо вам його повісити. Що ж до інших… він запевняє, що вони були вбивцями короля. Якщо він невинний, ми готові визнати, що вбиті ним зазнали належної кари.

— Це нестерпно! — викинув із себе Регал.

— Мілорде, такі наші умови, — спокійно повторив Бронді.

— А якщо я їх відкину? — вибухнув гнівом Регал. Бронді знизав плечима.

— Небо чисте, мілорде. Для нас, прибережників, це погода піратів. Нам слід повертатися до власних замків, щоб стерегти власне узбережжя. Якщо ж не збереться повна рада, ви не можете ні коронуватися на короля, ні законно визначити людини, що триматиме Бак від вашого імені. Вам доведеться зимувати в Оленячому замку, мілорде, і протистояти морським піратам так само, як і ми.

— Ви обступили мене з усіх боків цими вашими традиціями та жалюгідними правами, а все для того, аби нагнути під свою волю. Я ваш король чи ні? — відверто зажадав Регал.

— Ви не наш король, — тихо, але рішуче вказав Бронді. — Ви — наш король-в-очікуванні. І, схоже, вам доведеться очікувати, доки цю справу й цю проблему не буде вирішено.

Темрява в погляді Регала показувала, як сильно це йому не подобається.

— Схоже, я мушу погодитися… на ці умови. Пам’ятайте, що ви самі таке постановили, а не я.

Він обернувся і глянув на мене. У цю мить я збагнув, що він не дотримає слова. Я знав, що помру в цій камері. Це хворобливе й болісне передчуття власної смерті затемнило мені краї поля зору, змусило хитнутися. Я відчув, що життя з мене витікає, а всередину вповзає холод.

— Тож ми погодилися, — люб’язним тоном сказав Бронді. Озирнувся на мене і спохмурнів. Видно, щось із моїх почуттів мусило з’явитися на моєму обличчі, бо він швидко спитав:

— Фітце Чівелрі. До вас тут ставляться справедливо? Вас годують?

Спитавши це, він розстебнув аграфку на плечі. Його плащ був дуже потертим, але вовняним. Коли він мені його кинув, тягар плаща так мене пригнітив, що змусив спертися об стіну.

Я вхопився за плащ, вдячно тішачись збереженим теплом його тіла.

— Вода. Хліб, — коротко сказав я. Глянув на тяжку вовняну одежину й тихо додав: — Дякую.

— Це краще, ніж у багатьох інших! — зі злістю заперечив Регал. — Часи тяжкі, — ні в тин ні в ворота додав він. Наче ті, з ким він розмовляв, не знали цього ліпше за нього.

Бронді кілька хвилин придивлявся до мене. Я нічого не сказав. Врешті він холодно глянув на Регала:

— Аж надто тяжкі, щоб не дати йому оберемка соломи для сну поверх голого каменя?

Регал, своєю чергою, теж на нього зиркнув. Бронді навіть не кліпнув.

— Ми вимагатимемо доказів Фітцової провини, королю-в-очікуванні Регале, перш ніж погодитися на його страту. Тим часом сподіваємося, що ви збережете його життя.

— Принаймні дайте йому похідну харчову пайку, — порадив Келвар. — Ніхто не скаже, що ви його розбещуєте, а він дістанеться живим або вам, або нам. Вам — щоб повісити, нам — щоб правив герцогством Бак.

Регал схрестив руки на грудях і нічого не відповів. Я знав, що дістану лише воду й півбуханця. Думаю, що він намагався б відібрати у мене плащ Бронді, якби не знав, що я за нього битимуся. Шарпнувши підборіддям, Регал вказав вартовому, що вже можна замкнути двері. Коли вони зачинилися, я кинувся вперед, ухопився за ґрати й дивився їм услід. Думав про те, щоб закричати, сказати їм, що Регал не дозволить мені жити, що неодмінно знайде спосіб убити мене. Але я не крикнув. Вони мені не повірили б. Досі не розуміли, наскільки він небезпечний. Коли знали б його так, як я, то не сподівалися б, що він дотримається будь-якої обіцянки. Він уб’є мене. Я надто сильно в його владі, щоб він оперся спокусі покінчити зі мною.

Я відпустив двері й поволікся назад до своєї лави. Сів. Більш інстинктивно, ніж свідомо натяг на плечі плаща Бронді. Вовна не могла прогнати той холод, який мене охопив. Передчуття смерті наповнило мене, як хвилі припливу — морську печеру. Мені здалося, що я знову непритомнію. Я відштовхнув це відчуття, із зусиллям виганяючи заодно думки про те, який спосіб вибере Регал, щоб мене вбити. Способів було багато. Я підозрював, що він змушуватиме мене зізнатися. Якщо матиме достатньо часу, то досягне успіху. Ця думка викликала в мене млості. Я намагався відсунутися від краю прірви, аби уникнути виразного розуміння, що помру болісною смертю.

Своєрідне полегшення принесла мені думка, що я можу його ошукати. У моєму залитому кров’ю манжеті була маленька кишенька, а там усе ще лежала отрута, наготована мною колись для Воллеса. Коли б вона дала мені менш жахливу смерть, я б тут-таки її прийняв. Але цю отруту було наготовано не для швидкого й безболісного сну, а для судом, блювоти й гарячки. Пізніше я подумав, що однаково це буде легше, ніж будь-що, вигадане Регалом. У цій думці не було розради. Я ліг на своїй лаві й загорнувся у широкий плащ Бронді. Сподівався, що він не надто за ним шкодуватиме. Ймовірно, це останнє, що герцог міг для мене вчинити. Я не заснув. Утік, свідомо занурившись у свій вовчий світ.

Пізніше я прокинувся з людського сну, в якому Чейд дорікав мені за неуважність. Я скулився під плащем Бронді. До моєї камери проникало світло смолоскипів. Я не міг сказати, день це чи ніч, але думав, що панувала глибока ніч. Наполегливий голос Чейда добивався до мене…

Я поволі сів. Ритм і тон приглушеного голосу виразно належав Чейдові. Коли я сів, він, здавалося, послабшав. Я знову ліг. Тепер голос став гучнішим, але мені так і не вдавалося розібрати слів. Я притис вухо до кам’яної лави. Ні. Повільно встав і походив по своїй тісній камері від стіни до кутка й назад. Був один куток, в якому голос здавався найсильнішим, але я далі не міг зрозуміти слів.

— Я не можу тебе зрозуміти, — сказав я порожній камері.

Приглушений голос затих. Тоді знову озвався, але з питальною інтонацією.

— Я не можу тебе зрозуміти! — голосніше сказав я.

Чейдів голос ожив, він був більше збудженим, але так само тихим.

— Я не можу тебе зрозуміти! — роздратовано крикнув я.

Кроки за дверима моєї камери.

— Фітце Чівелрі!

Вартівниця була низькорослою. Не могла побачити мене.

— Що? — сонно спитав я.

— Чого ти кричав?

— Що? Ох. Поганий сон.

Кроки віддалилися. Я почув, як вона сміється до іншого вартового й каже:

— Тяжко собі уявити, який сон може бути для нього гіршим за пробудження.

У неї був внутріземський акцент.

Я повернувся до лави й ліг. Чейдів голос замовк. Я погоджувався з вартівницею. Якийсь час не міг заснути, а намагався здогадатися, що ж так дуже хотів мені сказати Чейд. Я сумнівався, щоб то була добра звістка, і не хотів уявляти собі поганої. Мав тут і померти. То хай принаймні це буде за те, що я допоміг утекти королеві. Міркував, чи далеко вони дісталися. Думав про блазня і питав себе, чи витримає він суворі умови зимової подорожі. Заборонив собі роздумувати, чого з ними не було Барріча. Натомість думав про Моллі.

Мабуть, я заснув, бо побачив її. Вона йшла стежкою, несучи на плечах коромисло з відрами води. Була бліда, мала хворий і змучений вигляд. На вершині узгір’я стояла напіврозвалена хатка, її стіни засипав сніг. Вона зупинилася на подвір’ї, поставила на землю відра з водою і задивилася на море. Насупилася, побачивши, що погода гарна. Легенький вітер лише здійняв білу піну на хвилях, а тоді підхопив її густе волосся, як це колись робив я, і торкнувся долонею вигину її теплої шиї та підборіддя. Її очі зненацька розширилися. Тоді в них з’явилися сльози.

— Ні, — голосно сказала вона. — Ні. Я більше ніколи не думатиму про тебе. Ні.

Вона схилилася, підняла тяжкі відра і зайшла в хатку. Щільно зачинила за собою двері. У них бився вітер. Стріха заледве накривала хату. Вітер повіяв сильніше, і я дозволив йому віднести мене.

Я впав у річище, поплив ним, піддався потоку. Подумав про те, щоб пірнути глибше, у головну течію, що могла повністю мене поглинути, забрати від самого себе й від усіх моїх жалюгідних гризот. Я простяг руки в цій глибокій течії, рвучкій і бистрій, як гірська ріка. Вона мене підхопила.

На твоєму місці, я звідси забрався б.

Справді? — Я дозволив Веріті за мить обдумати моє становище.

Можливо, що й ні, — похмуро погодився він. Щось схоже на зітхання. — Я мав здогадатися, наскільки все погано. Схоже, потрібний сильний біль, хвороба чи певного роду примус, аби ти зруйнував стіни і був спроможний скіллити. — Він надовго затих, і ми обидва мовчали, думаючи ні про що й водночас про все. — Отже. Мій батько мертвий. Джастін і Серена. Я мав би здогадатися. Його втома, його все більший занепад — це характеристичні риси людини короля, з якої надто часто й надто багато черпають силу. На мою думку, це почалося давно, можливо, ще перед Галеновою… смертю. Лише він міг вигадати щось таке, не кажучи вже про спосіб, як це зробити. Яке огидне використання Скіллу. Вони шпигували за нами?

Так. Я не знаю, скільки вони довідалися. І є інший, кого слід боятися. Вілл.

Хай я буду тричі проклятим дурнем. Дивись, Фітце. Ми мусили здогадатися. Спершу наші кораблі так добре діяли, а тоді, тільки-но вони довідалися про нашу співпрацю, знайшли спосіб нас заблокувати. Ця група була в Регаловій кишені з самого початку. Тому відомості запізнювалися або й узагалі не доходили. Допомогу завжди посилали запізно або зовсім не посилали. Він повний ненависті, як кліщ — крові. І він переміг.

Не зовсім, мій королю. — Я відвернув свою свідомість від думок про безпеку Кеттрікен дорогою в гори. Натомість я повторив:

Ще є Вілл. І Барл, і Каррод. Ми мусимо бути обережними, мій принце.

Теплий дотик.

Я буду. Але ти знаєш глибину моєї вдячності. Можливо, ми заплатили високу ціну, але те, що придбали за неї, того варте. Принаймні для мене.

І для мене теж. — Я відчув у ньому втому та приреченість. — Ви піддаєтеся?

Ще ні. Але моє майбутнє, як і твоє, не видається світлим. Усі мої супутники мертві або втекли, я йду далі. Але не знаю, скільки ще доведеться йти, як не знаю й того, що мушу зробити, коли дістануся туди. І я дуже змучений. Так просто було б піддатися.

Веріті легко мене читав. Але я мусив із зусиллям тягтися до нього, щоб довідатися про все те, чого він мені не передавав. Відчув величезний холод довкола нього. І рану, через яку йому тяжко було дихати. Його самотність і біль від усвідомлення того, що ті, хто помер, пішли з життя так далеко від дому й заради нього. «Год», — подумав я, і мій власний смуток луною повторив його тугу. Чарім. Відійшов назавжди. І було ще щось, що він не міг повністю передати мені. Якась спокуса, балансування на краю прірви. Натиск, вищипування, дуже схоже на вищипування Скіллом, якого я зазнав від Серени та Джастіна. Я намагався підтягнути його до себе, щоб краще до нього придивитися, але він мене відштовхнув.

Деякі небезпеки стають грізнішими, коли їм протистояти, — перестеріг він мене. — Це одна з них. Але я певен, що це та стежка, якою я мушу йти, аби дістатися до Старійшин.

— В’язню!

Мене викинуло з трансу. В замку моїх дверей обернувся ключ, і вони розчинилися. У дверях стояла дівчина, біля неї — Регал, опікунчо поклавши руку їй на плече. Обабіч — двоє вартових, судячи з покрою їхньої одежі, внутріземці. Один похилився вперед, щоб освітити камеру факелом, який тримав у руці. Я мимоволі відсахнувся, а потім сів, кліпаючи від незвичного світла.

— Це він? — лагідно спитав Регал у дівчини. Вона з острахом глянула на мене. Я теж дивився, намагаючись здогадатися, чому вона видалася мені знайомою.

— Так, сір, лорде принце, королю, сір. Це він. Я того ранку пішла до криниці, мусила принести води, а то дитя померло б так само певно, начеб його вбили пірати. Якийсь час було тихо, весь Нітбей був тихий, як вимер. Тож я пішла до криниці рано-вранці, ховаючись у тумані, сір. А там був той вовк, просто коло криниці, і він схопився і глянув на мене. Тоді вітер розвіяв туман, а вовк зник і зробився чоловіком. Оцим чоловіком, сір. Ваша Величносте королю, — вона далі дивилася на мене широко розплющеними очима.

Тепер я згадав її. Ранок після бою у Нітбеї та Бейгарді. Ми з Нічнооким сіли перепочити біля криниці. Пам’ятаю, як він мене розбудив, тікаючи від дівчини.

— Ти хоробра дівчина, — похвалив її Регал і ще раз поплескав по плечі. — Гей, вартовий, відведи її на кухню й простеж, щоб добре нагодували й десь уклали в ліжко. Ні, залиш мені смолоскип.

Вони вийшли за двері, і вартовий щільно зачинив їх за собою. Я почув стукіт кроків, але світло по той бік дверей зосталося. Коли кроки затихли, Регал заговорив знову.

— Ну, бастарде, здається, що цю гру закінчено. Підозрюю, що твої захисники швидко тебе покинуть, тільки-но збагнуть, хто ти такий. Очевидно, є й інші свідки. Одні скажуть, що всюди, де ти бився у Нітбеї, були вовчі сліди і трупи загризених людей. Є навіть деякі солдати з Оленячого замку, які під присягою засвідчать, що коли ти бився з перекованими, то на деяких тілах були сліди зубів і пазурів.

Він гучно зітхнув від задоволення. Я почув звук, з яким Регал вставив смолоскип у прикріплену до стіни підставку. Тоді він повернувся до дверей. Йому вистачило зросту, щоб глянути на мене над ними. Я по-дитячому встав, підійшов до дверей і зиркнув на нього зверху. Він відступив. Я відчув легке задоволення. Це його розлютило.

— Ти був таким довірливим. Сущий дурень. Пришкутильгав із гір з підібганим хвостом і думав, наче прихильності Веріті тобі достатньо, щоб вижити. Ти і всі твої дурнуваті змови. Я знав їх усі. Усі, бастарде. Усі твої тихенькі розмови з нашою королевою, підкуп у саду на вежі, щоб обернути проти мене Бронді. Навіть її плани покинути Оленячий замок. Візьміть теплі речі, — сказав ти їй. — Король поїде з вами. — Він став навшпиньки, щоб я побачив його посмішку. — Вона нічого не взяла з собою, бастарде. Ні короля, ні теплих речей, які спакувала. — Пауза. — Навіть коня.

Він любовно вимовив останню фразу, наче намагався якомога довше її втримати. Жадібно втупився мені в обличчя.

І зненацька я усвідомив свою тристенну дурість. Розмері. Лагідна сонна дитина, що завжди кивала головою в кутку. Така щира, що можна їй довірити кожне доручення. Така мала, що й забували про її присутність. Але я мусив знати. Я не був старшим, коли Чейд почав учити мене мого ремесла. Я почувся зле, і це мусило відбитися на моєму обличчі. Я не міг згадати, що сказав чи не сказав у її присутності. Гадки не мав, які таємниці довірила Кеттрікен цій малій темноволосій кучерявій голівці. Яких розмов із Веріті була вона свідком, яких балачок із Пейшенс? Королева і блазень зникли. Тільки це я знав напевне. Чи вони взагалі вибралися з Оленячого замку живими? Регал посміхався, задоволений собою. Лише заґратовані двері між нами змусили мене дотриматися обіцянки, даної Шрюду.

Він пішов, далі посміхаючись.

Регал здобув свій доказ, що в мене є Віт. Дівчина з Нітбея була тут вирішальною ланкою. Тепер зосталося лише тортурами вибити з мене зізнання у вбивстві Шрюда. Він мав удосталь часу для цього. Хай як довго зайняло б це, мав.

Я безсило опустився на підлогу. Веріті мав рацію. Регал переміг.

Розділ 31 Катування

Однак ніщо не могло вдовольнити Свавільну принцесу та змусити її не їхати полювати верхи на Плямистому жеребці. Усі дами принцеси застерігали її, але вона відвернулася і не слухала їх. Усі панове її попереджали, але вона глузувала з їхніх побоювань. Навіть стайничий намагався її відмовити, кажучи: «Леді принцесо, цього жеребця слід умертвити у крові та вогні, бо вчив його Хитрун о’Віттер, і йому єдиному він вірний». Принцеса розгнівалася і сказала: «Хіба ж це не мої стайні і не мої коні, і чи ж я не можу вибрати, на якому з них їздити?» Тоді всі скорилися її впертій вдачі, а вона наказала, щоб Плямистого жеребця осідлано для полювання.

Отак вони поїхали з гучним гавканням собак та з тріпотінням барвистих хоруговок. А Плямистий жеребець добре ніс її, і поніс полем, далеко випередивши всіх, аж нарешті вона цілковито зникла з очей інших мисливців. Тоді, коли Свавільна принцеса була вже дуже далеко, на узгір’ях, під зеленими деревами, Плямистий жеребець заніс її туди, де вона загубилася й чула собаче гавкання, як відлуння між пагорбами. Зрештою вона зупинилася біля струмка, щоб напитися холодної води, але, коли відвернулася, Плямистий жеребець зник, а на його місці стояв Хитрун о’Віттер, такий самий плямистий, як і його кінь-віттер. А тоді він був з нею, як огир з кобилою, і, перш ніж змінився рік, вона почула, що тяжка від дитини. Коли ж ті, що були при пологах, побачили немовля, геть-усе в плямах на обличчі та плечах, то голосно залементували від страху. Як побачила його Свавільна принцеса, то скрикнула і сконала у крові та соромі з того, що народила дитину Хитруна о’Віттера. Отак народився принц П’єбальд Плямистий, у крові та соромі, і саме це приніс він із собою на світ.

Легенда про Плямистого принца

Тінь ґрат танцювала під світлом Регалового смолоскипа. Якийсь час я бездумно й безнадійно придивлявся до цього танцю. Усвідомлення близької смерті змусило мене заціпеніти. Поступово мій мозок знову запрацював, але безладно. Що хотів сказати мені Чейд? Без свого коня, але що саме Регал знав про коней? Він знав мету її подорожі? Як Баррічу вдалося уникнути викриття? І чи вдалося? Чи не зустрінуся я з ним у катівні? Чи знає Регал, що Пейшенс причетна до плану втечі? Якби знав, чи вдовольниться лише тим, що покине її в Оленячому замку, чи відомстить у якийсь пряміший спосіб? Коли прийдуть по мене, чи маю я битися?

Ні. Я піду з гідністю. Ні. Я вб’ю голими руками якомога більше його внутріземських цуциків. Ні. Я піду спокійно й чекатиму змоги розправитися з Регалом. Знав, що він буде там, аби побачити, як я помираю. А як же моя обіцянка Шрюдові не вбивати нікого з його людей? Вона вже мене не зв’язує. Чи ні? Мене вже ніхто не врятує. Нічого навіть гадати, чи Чейд вдасться до якихсь дій, чи Пейшенс узагалі зможе щось зробити. Чи Регал, тортурами змусивши мене зізнатися, залишить мене живим, аби повісити й четвертувати перед усіма? Звичайно, що так. Навіщо відмовляти собі у такій насолоді? Чи Пейшенс прийде подивитися, як я помираю? Сподівався, що ні. Може, Лейсі відмовить її від цього. Я відкинув своє життя, пожертвував усім — і даремно. Але принаймні вбив Серену та Джастіна. Чи воно того вартувало? Чи моя королева взагалі втекла, чи схована десь у мурах замку? Чи саме це хотів мені сказати Чейд? Ні. Мій мозок гріб між думок і борюкався з ними, наче щур, що впав у бочку з дощівкою. Я прагнув із кимсь порозмовляти, байдуже з ким. Змусив себе до спокою, до раціонального мислення і нарешті знайшов, за що вхопитися. Нічноокий. Нічноокий сказав мені, що забрав їх і відвів до Барріча.

Мій брате? — потягнувся я до Нічноокого.

Я тут. Я завжди тут.

Розкажи мені про ту ніч?

Яку ніч?

Ту ніч, коли ти відвів людей із Твердині до Серця зграї.

Ах, — я відчув його зусилля. Його шляхи були вовчими шляхами. Що зроблено, те зроблено, та й годі. Він не планував далі наступного полювання, майже нічого не згадував про події місячної чи річної давнини, якщо вони прямо не стосувалися його власного виживання. У пам’яті в нього збереглася клітка, з якої я його визволив, але те, де полював чотири дні тому, було для нього втраченим. Він пам’ятав істотні для себе речі: добре стоптану кролячу стежку, струмок, що не замерзав, але конкретні деталі, як, наприклад, число кроликів, убитих ним три дні тому, викидав із голови. Я стримав віддих, сподіваючись, що він дасть мені надію.

Я відвів їх усіх до Серця зграї. Хотів би, щоб ти був тут. У мене в губі голка дикобраза. Я не можу її витягти. Боляче.

А звідки вона в тебе? — У глибині душі я мусив усміхнутися. Він добре знав, що не варто його чіпати, а таки не міг утримати від спокуси вполювати товсту тварину.

Це не смішно.

Я знаю. — Це справді не смішно. Ця паскудна голка залазить усе глибше, а рана від неї постійно гноїться. Може так йому зашкодити, що не дасть полювати. Я звернув усю свою увагу на його проблему. Доки я її не розв’яжу, він не зможе зосередитися ні на чому іншому. — Серце зграї витяг би її тобі, якби ти гарненько попросив. Можеш йому довіряти.

Він штовхнув мене, коли я до нього заговорив. Але потім він заговорив до мене.

Заговорив?

Повільний процес мислення.

Тієї ночі. Коли я вів їх. Він сказав мені: «Приведи їх сюди, до мене, а не до лисячого місця».

Намалюй мені місце, куди ти пішов.

Це було для нього складнішим. І хоч з натугою, та він усе-таки згадав узбіччя дороги, під снігопадом, безлюдне, якщо не зважати на Барріча. Той їхав верхи на Рудді та вів за собою Сажку. Я побачив Самицю і Непахучого, як він про них думав. Чейда він добре пам’ятав, головно завдяки жирній яловичій кості, яку той кинув Нічноокому на прощання.

Вони розмовляли між собою?

Аж забагато. Коли я їх залишив, вони гавкали одне до одного.

Хоч як я намагався, він і справді не міг більше нічого мені сказати. Але й цього було достатньо, аби я зрозумів, що в останню мить плани нагло змінилися. Дивно. Я готовий був віддати життя за Кеттрікен, але, чесно зізнатися, не був певний, чи готовий віддати їй свого коня. Тоді згадав, що, найімовірніше, уже ніколи не їхатиму верхи, окрім того коня, що завезе мене до дерева повішеників. Принаймні Сажка пішла з кимсь, кого я любив. І Рудді. Чому двоє цих коней? І чому тільки двоє? Чи Барріч не зумів вивести інших зі стайні? Чи тому він не поїхав?

Голка болить, — нагадав мені Нічноокий. — Я не можу їсти від болю.

Я хотів би тобі допомогти, але не можу. Ти мусиш попросити Серце зграї.

А ти не можеш його попросити, щоб він це зробив? Він постійно мене відштовхує.

Я не можу розмовляти з ним так, як розмовляємо ми. І він надто далеко, щоб я до нього догавкався.

То я спробую, — з ваганням сказав Нічноокий.

Я дозволив йому піти. Питав себе, чи не варто пояснити йому моє становище. І вирішив не робити цього. Він нічого не зможе зробити, це лише його засмутить. Нічноокий міг сказати Баррічу, що я його послав, Барріч знатиме, що я ще живий. Я не міг передати йому нічого іншого, чого б він ще не знав.

Минав довгий і повільний час. Я міряв його тими нечисленними методами, які були мені доступні. Регалів смолоскип догорів. Змінилася варта. Хтось підійшов і просунув їжу та воду мені під двері. Я про це не просив. Гадав, чи не означало це, що від останньої трапези минуло надто багато часу. Знову змінилася варта. Це була балакуча пара, чоловік і жінка. Але вони розмовляли тихо, а все, що я чув, — це бурмотіння і сміх. Схоже було на якесь грубувате залицяння. Його перервав чийсь прихід.

Приязна балачка раптом припинилася. Їй на зміну прийшло притишене бурмотіння з дуже шанобливою інтонацією. Мій шлунок скрутився від холоду. Я тихо підвівся і підкрався до дверей. Виглянув крізь двері до сторожового поста.

Він ішов уздовж коридору, наче тінь. Безшумно. Не те, щоб ховався. Був настільки непомітним, що йому й не доводилося докладати для цього якихось зусиль. Це був Скілл, якого я ніколи раніше не бачив. Коли Вілл зупинився під дверима і глянув на мене, я відчув, що волосся на карку стає мені дибки. Він не озивався, а я не посмів цього зробити. Навіть те, що я на нього дивився, вже надміру мене відкривало. Та все-таки я боявся відвернутися. Скілл мерехтів довкола нього, як аура свідомості. Я глибоко скулився всередині себе, згорнувшись якомога тугіше, прибираючи досередини все, що відчував і думав, змикаючи стіни так швидко, як тільки міг, але усвідомлюючи, що навіть вони надто багато розповідали про мене. Навіть мої захисні механізми були способом прочитати мене. Хоча мій рот і горло пересохли від страху, все ж таки з’явилося одне питання. Де він був досі? Що для Регала було таким важливим, що він доручив це Віллу, замість використати його для здобування корони?

Білий корабель.

Ця відповідь прийшла до мене зсередини і спиралася на такі глибокі асоціації, що я не міг витягти їх назовні, але в цьому не сумнівався. Глянув на нього, міркуючи про його зв’язок із білим кораблем. Він насупився. Я відчув зростання напруження між нами, натиск Скіллом на мої межі. Він не дряпав і не шарпав мене, як це робили Серена і Джастін. Я радше міг би це порівняти зі схрещенням клинків, коли випробовують силу атаки противника. Намагався збалансувати його натиск, знаючи, що, коли схитнуся, коли не втримаю його бодай на мить, він прослизне крізь мою оборону і проколе мою душу. Його очі розширилися, і, мені на подив, у них з’явився розгублений вираз. Але на зміну цій непевній міні прийшла посмішка така ж привітна, як вищир акулячої пащі.

— Ах, — зітхнув він. Здавався задоволеним. Відступив від моїх дверей, потягнувся, наче лінивий кіт. — Вони тебе недооцінили. Я не зроблю цієї помилки. Що ж, я знаю, які переваги дає тобі те, що твій противник тебе недооцінює.

Тоді він пішов, ні швидко, ні повільно, але так, як дим розпливається на вітрі. Щойно був тут — і зненацька зник.

Після його відходу я повернувся до своєї лави й сів. Набрав повні груди повітря і глибоко зітхнув, щоб стримати внутрішнє дрижання, яке все ще мене не відпускало. Я відчував, що пройшов випробування і витримав, принаймні цього разу. Сперся об холодну кам’яну стіну і ще раз глянув на двері.

Віллові напівпримружені очі свердлили мене.

Я схопився так різко, що струп на моїй пораненій нозі наново розкрився. Глянув на дверне віконце. Нікого. Він пішов. Моє серце калатало, я змусив себе підійти до віконця й виглянути з нього. Не було там нікого, кого міг би побачити. Він пішов. Але я не міг повірити, що його нема.

Я знову поволікся до своєї лави й сів, загорнувшись у плащ Бронді. Дивився на віконце, шукаючи руху, якоїсь зміни у тьмяному світлі смолоскипів на посту, чогось, що вказувало б, що Вілл чаїться за дверима. Там не було нікого. Я прагнув розвідати і Вітом, і Скіллом, аби перевірити, чи зможу там його почути. Але не посмів. Я не міг ризикнути вилазкою зсередини себе, не відкривши цим дороги іншим.

Я поставив захист на своїх думках, а затим через кілька хвилин перебудував його. Що більше зусиль докладав, аби заспокоїтися, то вище здіймалася хвиля моєї паніки. Я боявся фізичних тортур. Тепер холодний піт страху спливав мені по ребрах і щоках, коли обдумував усе, що міг зробити зі мною Вілл, прорвавшись крізь мої мури. Тільки-но він увійде в мою свідомість, я постану перед усіма герцогами й детально розповім, як убив короля Шрюда. Регал вигадав для мене щось гірше за саму тільки смерть. Я міг піти на смерть, сам себе назвавши боягузом і зрадником. Повзатиму Регалові в ногах, благаючи прощення.

Думаю, що той час, який минав, був ніччю. Я майже не спав, лише дрімав і прокидався, побачивши уві сні очі в моєму віконці. Не посмів навіть потягтися до Нічноокого по розраду і сподівався, що він не спробує дістатися до мене думками. Я вирвався з такої дрімоти, коли мені здалося, що почув кроки в коридорі. Очі були як засипані піском, голова боліла від напруження, а м’язи від нього зав’язалися вузлами. Я зостався на лавці, де й був, зібравши кожну крихту сили, яка в мене залишилася.

Двері розчинилися. Вартовий просунув смолоскип усередину камери, а тоді обережно ввійшов сам. Слідом за ним йшли два інші вартові.

— Ти. Встати! — буркнув той, що зі смолоскипом. Мав акцент Ферроу.

Я не бачив сенсу опиратися. Встав, дозволивши плащу Бронді впасти на лаву. Проводир зробив короткий жест, і я опинився між двома вартовими. Назовні, за камерою, чекало четверо інших. Регал не ризикував. Я не знав жодного з них. Усі носили кольори варти Регала. Я міг прочитати віддані їм накази з виразу їхніх облич. Я не дав їм анінайменшого приводу для насилля. Вони повели мене короткою дорогою вздовж коридору, повз спорожнілий вартовий пост, до більшої кімнати, що колись була вартівнею. Там не було жодних меблів, окрім зручного крісла. Кожна підставка могла похвалитися запаленим смолоскипом, тож було там так ясно, аж болісно для моїх одвиклих від світла очей. Вартові залишили мене стояти посеред кімнати і приєдналися до інших, що були під стіною. Більше за звичкою, ніж із надії, я оцінив свою ситуацію. Нарахував чотирнадцять вартовців. Цього, безперечно, було забагато навіть для мене. Обоє дверей до кімнати були зачинені. Ми чекали.

Чекання, коли ти стоїш у яскраво освітленій кімнаті, оточений ворожими людьми, може бути розцінене як форма катувань. Я намагався стояти тихо, щоб непомітно переносити тягар тіла з ноги на ногу. Швидко втомився. Тривожним було відкриття, як скоро ослабили мене голод і бездіяльність. Я почув майже полегшення, коли двері нарешті розчинилися. Увійшов Регал, а тоді Вілл, який тихо з ним сперечався:

…зайве. Ще ніч чи дві, більше мені не потрібно.

— Я хочу цього, — кислим тоном сказав Регал.

Вілл схилив голову на знак мовчазної згоди. Регал сів, а Вілл зайняв позицію за його лівим плечем. Регал якусь мить міряв мене поглядом, а тоді недбало відкинувся на спинку крісла. Схилив голову вбік і видихнув крізь ніс. Підняв пальця, тицьнув на чоловіка.

— Болте. Ти. Я хочу, щоб нічого не поламали, щоб, коли ми доб’ємося бажаного, він мав більш-менш пристойний вигляд. Ти розумієш.

Болт коротко кивнув. Зняв зимового плаща й дозволив йому впасти, стягнув із себе також сорочку. Решта присутніх дивилася кам’яними очима. З дна моєї пам’яті виринула порада Чейда, яку він дав мені під час якоїсь нашої давньої розмови. «Довше витримаєш тортури, якщо зосередишся на тому, що скажеш, а не на тому, чого не скажеш. Я чув про людей, які раз за разом повторювали ту саму фразу, довго після того, як їм поставлено якесь питання, коли вже й чути його не могли. Зосередившися на тому, що скажеш, зменшиш ризик виказати те, чого не хочеш».

Але ця теоретична порада не надто мені допомогла. Регал ні про що мене не питав.

Болт був вищим і тяжчим за мене. Схоже, його дієта складалася з куди поживніших продуктів, ніж хліб і вода. Розминався і потягався, наче ми збиралися змагатися за гаманець на Зимовому святі. Я стояв, придивляючись до нього. Він зустрівся зі мною поглядом і посміхнувся, не розціплюючи губ. Я дивився, як він натягає пару шкіряних рукавиць без пальців. Він прийшов сюди добре спорядженим. Затим вклонився Регалові, а той кивнув головою.

Що це?

Мовчи! — наказав я Нічноокому.

Але коли Болт цілеспрямовано підійшов до мене, я відчув, як моя верхня губа піднялася у вищирі. Я ухилився від його першого удару, ступив крок уперед, щоб завдати свій власний, а тоді відступив, доки він замахувався знову. Відчай додав мені спритності. Я не сподівався, що мені дозволять захищатися, думав, що мене зв’яжуть і катуватимуть. Очевидно, на це ще буде сила часу. Регал мав стільки часу, скільки потребував. Не думай про це. Я ніколи не був добрим у такій бійці. Про це теж не думай. Болтів кулак куснув мою щоку. Будь обережним. Я спокушав його відкритися, щоб оцінити його силу, і тут мене обхопив Скілл. Я похитнувся під натиском Вілла, а Болт без зусиль завдав мені ще три удари. Щелепа, груди, вилиця. Стиль чоловіка, що робить це дуже часто. Посмішка чоловіка, що це любить.

Для мене наступив позачасовий період. Я не міг одночасно закриватися від Вілла й захищатися від Болта, що бив мене, наче таран. Я зміркував, — якщо мислення в такому стані можна назвати міркуванням, — що моє тіло має власний захист від фізичного болю. Або зомлію, або помру. Смерть — це єдина перемога, на яку я міг розраховувати. Отож вирішив захищати не моє тіло, а розум. Я волів би уникнути спогадів про те побоїще. Моя символічна оборона полягала на ухилянні від його ударів і змушуванні його ганятися за мною. Я не зводив з нього очей і блокував, як умів, доки це не відвертало мене від протистояння Вілловому Скіллу. Чув, як стражники глузують із мого гаданого боягузтва, з того, що я ледве опирався. Коли один з його ударів відкинув мене назад і я, заточившись, упав на солдатів, які нас оточували, вони штурханами й копняками відіпхнули мене знову до Болта.

Мені бракувало думок на будь-яку стратегію. Хитнувшись, я різко замахнувся, і мої кулаки кілька разів кудись влучили, хоча удари вийшли слабкими. Я прагнув звільнитися, дати вихід моїй люті, кинутися на Болта і змолотити його так, як тільки можливо. Але це б наростіж відкрило мене замірам Вілла. Ні. Я мусив зберегти спокій і терплячість. Що більше Вілл посилював натиск на мене, то легшало Болтове завдання. Врешті-решт мені зосталися тільки два виходи. Я міг використати свої руки лише для того, щоб захистити або голову, або тіло. Болт просто змінював ціль ударів. Страшно було знати, що він стримується, що вдаряє тільки для того, аби завдати болю чи дрібних ушкоджень. Один раз я опустив руки й зустрівся поглядом з Віллом. Ненадовго відчув задоволення, побачивши, як по його обличчі спливає піт. У цю мить Болтів кулак міцно приклався до мого носа.

Блейд описав мені колись звук, який почув, коли його носа зламано в бійці. Слова не віддавали цьому звукові належного. Огидний звук, пов’язаний із несамовитим болем. Болем таким інтенсивним, що він зненацька став єдиним болем, який я усвідомлював. Я знепритомнів.

Не знаю, як довго я був безтямним. Тріпотів на краю свідомості, ширяв там. Хтось перевернув мене на спину й оглянув.

— Ніс зламано, — заявив він.

— Болте, я ж казав, — жодних переломів! — сердито лаявся Регал. — Я мушу мати змогу показати його неушкодженим. Принеси мені вина, — роздратовано кинув він убік комусь іншому.

— Жодних проблем, королю Регале, — запевнив його хтось. Той чоловік схилився наді мною, сильно ухопив за носову кістку й випрямив носа. Це суворе лікування боліло більше, ніж перелом, і я ще раз провалився у безтяму. Там і зоставався, аж доки почув голоси, що вже якийсь час наді мною сперечалися. Але минуло кілька хвилин, перш ніж вони поділилися на слова, а слова здобули сенс.

Регалів голос.

— То що він, як припускалося, мав зробити? І чому ще цього не зробив?

— Я знаю лише те, що сказали мені Серена і Джастін, Ваша Величносте, — голос Вілла був змученим. — Вони запевняли, що скіллення його втомило, а Джастін спромігся вторгтися до нього. Тоді бастард… якимсь чином відбив удар. Джастін твердив, наче на нього напав великий вовк. Серена казала, що й справді бачила сліди пазурів на Джастіні, але невдовзі вони зникли.

Я почув скрипіння дерева. Це Регал відкинувся на спинку крісла.

— Добре, змусь його це зробити. Я хотів би сам побачити цей Віт. — Пауза. — Чи, може, ти недостатньо сильний? Може, це Джастіна мав я тримати в резерві?

— Я сильніший, ніж був Джастін, Ваша Величносте, — спокійно запевнив Вілл. — Але Фітц знає про мої наміри. Він не сподівався атаки Джастіна. — Тихіше додав: — Він сильніший, ніж я думав.

— Просто зроби це! — з огидою наказав Регал.

То Регал хоче побачити Віт? Я глибоко зітхнув і зібрав рештки своїх сил. Намагався зосередити свій гнів на Регалові, аби відштовхнути його так, щоб пробити ним стіни. Але не міг. Біль надто мене мучив, щоб сконцентруватися. Мої власні стіни подолали мене. Єдиним наслідком моїх зусиль було те, що Регал здригнувся, а тоді пильніше придивився до мене.

— Отямився, — зауважив він. Знову ліниво підняв пальця. — Верде, тепер він твій. Але обережно з носом. Не чіпай його обличчя. Решту легко буде закрити.

Верде витратив трохи часу, аби поставити мене на ноги, а все для того, щоб знову ж таки повалити. Мене це змучило значно раніше, ніж його. Підлога може завдати стільки ж ушкоджень, що й кулаки. Здавалося, що ноги мене не тримають, а руки не можуть здійнятися для захисту. Я скулився всередині себе, маленький і скоцюрблений, аж доки фізичний біль не змушував мене напружитися і знову відбиватися. Зазвичай це траплялося перед черговою непритомністю. Я усвідомив ще одне: Регалове задоволення. Він не хотів зв’язувати мене й завдавати болю. Хотів спостерігати за моїми змаганнями, хотів бачити, як я намагаюся відбитися і падаю. Заодно він придивлявся до своїх вартових, без сумніву, щоб помітити, хто з них відводить погляд від такого спорту. Регал використав мене, щоб оцінити їх. Я намагався не зважати на те, що він черпає насолоду з мого болю. Єдине, що важило насправді, — це тримати мої стіни високо піднятими й не впускати Вілла у мою голову. Це було тією битвою, яку я мусив виграти.

Отямившись учетверте, я виявив, що лежу на підлозі своєї камери. Мене розбудило жахливе сапання і свистіння. Це були звуки мого власного дихання. Я залишався там, куди стражники мене кинули. За якийсь час підняв руку і стягнув плащ Бронді з лави. Він частково впав на мене. Так я й лежав досить довго. Регалові вартовці слухняно виконали його наказ. Ніщо не було поламане. Усе боліло, але жодної кістки не зламано. Вони лише завдали мені болю. Нічого такого, від чого я міг би померти.

Я поповз до води. Не розповідатиму, скільки болю коштувало мені, щоб підняти горщик та напитися. Через мої перші спроби захиститися руки були в саднах і забоях. Я даремно старався, щоб край горщика не вразив мої губи. Нарешті мені вдалося напитися. Вода підкріпила мене настільки, аби сильніше усвідомити, що болить геть усе. Там була й моя половина буханця. Я поклав окраєць до залишків води, а тоді смоктав хліб, коли він розмок. Мав смак крові. Уже перший удар Болта мені в голову розхитав зуби й розбив губи. Я відчував свій ніс як величезний простір б’ючкого болю. Не міг змусити себе торкнутися його пальцями. Їжа не приносила жодного задоволення, лише часткове полегшення від голоду, що терзав мене разом з болем.

За якийсь час я сів. Закутався у плащ і задумався про те, що знав. Регал мучитиме мене фізично, доки я не продемонструю йому атаки Вітом, свідками якої могли б стати його стражники, або ж доки не опущу стін настільки, що Вілл зуміє прорватись у мій мозок та змусити мене до зізнання. Я міркував, який із цих способів він волів би. Не сумнівався, що він переможе. Єдиним моїм виходом із цієї камери була смерть. Можливості. Намагатися змусити їх забити мене до смерті, перш ніж я або використаю Віт, або опущу мої бар’єри перед Скіллом Вілла. Або прийняти отруту, яку наготував для Воллеса. Я б від неї помер. Це було певним. У моєму ослабленому стані, ймовірно, це тривало б менше, ніж я планував для нього. А все-таки боляче. Страшенно боляче.

Але я не бачив особливої відмінності між різновидами болю. Ретельно вивернув свій закривавлений правий манжет. Схована кишенька була зашита ниткою, що мала б легко витягтися. Але її заліпила засохла кров. Я обережно потягнув. Не розсипай. Доведеться почекати, доки мені дадуть більше води, щоб легше проковтнути. Інакше застрягне мені в горлі, і я виблюю гіркий порошок. Я все ще змагався з ниткою, коли почув голоси в коридорі.

Здалося нечесним, що вони так швидко прийшли по мене. Я прислухався. Це був не Регал. Але кожен, хто тут з’являється, має якусь справу до мене. Низький нерозбірливий голос хаотично розходиться, як гудіння. Вартові відповідають коротко, неприязно. Інший голос — примирливий, розсудливий. Знову гудіння, усе голосніше, виразно войовниче. Раптом крик:

— Ти помреш, Фітце! Повиснеш над водою, а твоє тіло спалять!

Голос Барріча. Дивна суміш гніву, погрози й болю.

— Забери його звідси, — одна з вартівниць, яка тепер заговорила гучно й виразно. Без сумніву, внутріземка.

— Вже, вже беру, — я знаю цей голос. Блейд. — Він просто трохи перебрав, от і все. Це його давня проблема. А цей хлопець роками був за підручного в нього у стайнях. Усі кажуть, що він міг про це знати і напевне знав, але нічого не зробив.

— Тааак, — гнівно і протяжно підтвердив Барріч. — Я тепер без роботи, бастарде! Уже не для мене оленячий герб! Що ж, на дупу Еля, це й байдуже. Коні зникли. Найкращі срані коні, яких я будь-коли тренував, пішли вже вглиб суходолу, а я віддав їх цим придуркам. Пси пішли, яструбів нема! Лишилися тільки випердки й пара мулів. Не маю жодного коня, про якого не соромився б зізнатися!

Його голос усе наближався. У ньому відчувалося шаленство.

Я доволікся до дверей і вхопився за ґрати, щоб роздивитися. Самого поста не бачив, але на стіні видно було тіні всіх, що там були. Тінь Барріча намагалася ввійти в коридор, тимчасом як вартові та Блейд намагалися його відтягнути.

— Стривайте. А тепер хвильку постривайте, — опирався п’яний Барріч. — Чекай. Диви. Я лише хочу з ним порозмовляти. Ото й усе. — Гурт людей хвилею ринув у коридор і знову зупинився. Вартові стояли між Баррічем і моїми дверима. Блейд учепився за Баррічеву руку. На ньому все ще зоставалися сліди битви, а одна рука висіла на перев’язі. Йому не під силу було затримати Барріча.

— Я лише візьму своє, перш ніж Регал візьме своє. І все. І все. — Голос Барріча був низьким і невиразним від перепою. — Дайте спокій. На хвилину. Що це важить? Він однаково що мертвий. — Чергова пауза. — Диви. Я заплачу, що належить. Дивися тут.

Вартові перезирнулися.

— Ух, Блейде, зостався тобі якийсь гріш? — Барріч покопирсався у гаманці, а тоді пирхнув з огидою та вивернув його над долонею. Монети сипалися, наче дощ, прослизаючи йому крізь пальці. — От, от. — Залунав дзенькіт і брязкіт монет, що падали й котилися кам’яною підлогою коридору, а він розкинув руки у щедрому жесті.

— Гей, він не це мав на увазі. Баррічу, ти не смієш намагатися підкупити вартових, а то тебе теж кинуть до камери. — Блейд поквапом нахилився, перепрошуючи та збираючи розкидані монети. Вартові схилилися поруч з ним, і я побачив, як їхні руки тайкома мандрують від підлоги до кишені.

Зненацька в моєму вікні з’явилося обличчя Барріча. Якусь хвилину ми стояли віч-на-віч біля заґратованого вікна. На його обличчі змагалися сум і обурення. Очі почервоніли від випивки, а подих смердів перегаром. Тканина сорочки пішла зубцями там, де з неї зірвано оленячий герб. Він зиркнув на мене, а, коли роздивився, його очі розширилися від жаху. Певний час ми так і дивилися одне одному в очі, а я думав щось про дух взаєморозуміння та прощання, який витав між нами. Потім він відступив назад і плюнув мені в обличчя.

— От, це тобі, — гарикнув він. — Це тобі за моє життя, яке ти в мене відібрав. За всі ті години, всі ті дні, які я на тебе згаяв. Краще б ти ліг і помер між тварин, перш ніж допустив таке. Тебе хочуть повісити, хлопче. Регал звелів побудувати шибеницю над водою, як наказує давня мудрість. Тебе повісять, а тоді поріжуть на шматки і спалять до кістки. Не зостанеться нічого, щоб і поховати. Певне, бояться, що собаки знову тебе викопають. Ти цього хочеш, гей, хлопче? Бути похованим, як кістка, щоб якийсь пес пізніше тебе викопав? Краще лягти і вмерти просто тут.

Я відсахнувся, коли він на мене плюнув. Потім відступив, хитаючись на ногах, а він тим часом ухопився за ґрати і вдивлявся у мене. Його очі були розширеними та блискучими від шаленства і хмелю.

— Кажуть, що ти добрий у Віті, кажуть таке. То чого ж ти не перетворишся на пацюка й не втечеш? Га? — Він притис чоло до ґрат і заглянув до мене. Майже задумливо сказав: — Це краще, ніж бути повішеним, цуцику. Перетворися на тварину й тікай, сховавши хвоста між ноги. Якщо зможеш… Я чував, що можеш… кажуть, ти вмієш перекидатися на вовка. Що ж, якщо не можеш, то повиснеш. Повиснеш у зашморгу, будеш душитися і брикати ногами. — Його голос затих, а очі втупилися в мене. Сльозилися від випивки. — Краще лягти й померти, ніж повиснути. — Зненацька здалося, що він геть ошалів. — Може, допомогти тобі лягти й померти! — погрожував він крізь зціплені зуби. — Краще б ти помер так, як я кажу, а не по-Регаловому! — Він почав шарпати ґрати, торсаючи при цьому двері так, що мало не вирвав їх із завіс.

Вартові одразу ж налягли на нього, кожен ухопив за плече, і разом вони його поволокли, лаючи останніми словами, а він геть на них не зважав. Старий Блейд плигав за ними, примовляючи:

— Облиш, облиш, Баррічу, ти сказав, що хотів, облиш, старий, доки не наробив собі справжнього клопоту.

Вони так його й не подужали, але він раптом перестав опиратися й опустив руки. Це застало вартових зненацька, і вони обидва спотикнулися. Я вхопився за віконні ґрати.

— Баррічу, — моїм губам було складно вимовити цю фразу. — Я ніколи не хотів заподіяти тобі кривди. Прости. — Я зітхнув, намагаючись дібрати слова, які б хоч трохи зменшили смуток у його очах. — Ніхто не має права тебе звинувачувати. Ти зробив для мене все найкраще, що тільки міг.

Він потрусив до мене головою, його обличчя скривилося від жалю і гніву.

— Ляж і помри, хлопче. Ляж і помри.

Він відвернувся й пішов геть. Блейд задкував, стократно перепрошуючи двох роздратованих вартових, що йшли слідом за ними коридором. Я дивився, як вони йдуть, а тоді приглядався до тіні Барріча, що погойдувалася на стіні, а Блейд тим часом трохи припізнився, намагаючись умилостивити вартових.

Я стер плювок зі свого опухлого обличчя і поволі повернувся до своєї кам’яної лави. Довго там сидів, згадуючи. Він від самого початку перестерігав мене перед Вітом. Першого собаку, з яким я пов’язався, він у мене забрав. Я змагався з ним за того собаку, відштовхнув його з усієї сили, яку лише мав, а він відбив удар. Так потужно, що я потім багато літ не намагався нікого штовхати. А коли він поступився, ігноруючи, якщо не приймаючи мій зв’язок із вовком, то це вийшло йому боком. Віт. Увесь цей час він попереджав мене, а я увесь цей час думав, що все роблю добре.

Ти все робив добре.

Нічноокий, — пізнав я його. На щось більше був неспроможний.

Ходи зі мною. Ходи зі мною, і будемо полювати. Я можу забрати тебе далеко від цього всього.

Може, потім, — відіслав я його. Не мав на нього сили.

І я й справді довго сидів. Зустріч із Баррічем завдала мені такого ж болю, як і побої. Я намагався згадати хоч когось у своєму житті, кого б не підвів і не розчарував. Не згадав нікого.

Я глянув униз, на плащ Бронді. Змерз настільки, щоб його потребувати, але надто мені все боліло, щоб його підняти. Мій погляд привернув до себе камінець на долівці біля плаща. Він мене заінтригував. Я досить довго дивився на цю підлогу, аби знати, що в моїй камері не валялися жодні камінці.

Цікавість — потужний збудник. Нарешті я схилився і підняв плаща, а тоді камінець. Зайняло трохи часу, доки закутався плащем. Тоді оглянув камінець. Це був не камінець. Він був темним і мокрим. Пакетик чогось? Листя. Кулька із зіжмаканого листя. Це кулька вколола мені підборіддя, коли Барріч на мене плюнув? Я обережно підніс її до непевного світла, що просочувалося крізь заґратоване вікно.

Щось біле стирчало із зовнішнього листка. Я його витяг. Те, що притягло мій погляд, виявилося білим кінцем голки дикобраза, тимчасом як чорний гачкуватий її кінець скріплював листяний згорток. Розгорнувши листя, я виявив там липкий коричневий клубочок. Підніс його до носа й обережно понюхав. Суміш трав, але одна переважала. Я відразу розпізнав цей запах. Каррім. Гірське зілля. Сильний протибольовий і заспокійливий засіб, часом вживаний для милосердного погашення життя. Ним скористалася Кеттрікен, коли намагалася отруїти мене в горах.

Ходи зі мною.

Не зараз.

То це був прощальний Баррічів подарунок мені? Милосердний кінець? Я обдумав його слова. Краще просто лягти й померти. Це від людини, яка навчила мене, що бій не закінчений, доки ти не переміг? Суперечність була надто гострою.

Серце зграї каже, що ти мусиш піти зі мною. Зараз. Цієї ночі. Ляж, каже він. Стань кісткою для собак, які пізніше тебе викопають. Так він каже. — Я відчував зусилля, яке докладав Нічноокий, щоб передати мені цю звістку.

Я мовчав і думав.

Він витяг голку з моєї губи, Брате. Думаю, ми можемо йому довіряти. Ходи зі мною, зараз, цієї ночі.

Я міркував про три речі, які лежали в моїй долоні. Листок, голка, кулька. Я знову загорнув кульку в листок і знову скріпив його голкою.

Я не розумію, чого він від мене хоче, — поскаржився я.

Ляж і лежи тихо. Зроби себе тихим і йди зі мною, як я. — Довга пауза, доки Нічноокий щось тяжко обдумував. — З’їж те, що він дав, лише коли мусиш. Тільки тоді, коли не зможеш прийти до мене сам.

Я гадки не маю, про що він. Але теж думаю, що ми можемо йому довіряти.

У темряві, переборюючи втому, я сидів, розпорюючи шов у рукаві. Коли він нарешті розпустився, то витяг маленький паперовий пакетик із порошком, а натомість запхнув загорнуту в листя кульку. Мені вдалося прикріпити його голкою. Тоді глянув на паперовий пакетик у своїй долоні. Мені спала на думку невеличка ідея, але я не хотів детально її обмірковувати. Стис пакетик у долоні. Потім закутався у плащ Бронді та поволі ліг на лаву. Я знав, що мушу бути насторожі, на випадок, якби повернувся Вілл. Але мій відчай і моя втома були надмірними.

Я з тобою, Нічноокий.

Ми разом побігли по хрусткому білому снігу у вовчий світ.

Розділ 32 Страта

Стайничий Барріч упродовж років був знаменитим в Оленячому замку як надзвичайний коняр, а ще як псар і сокольничий. Баррічеве знання тварин стало майже легендарним ще за його життя.

Барріч розпочав свою службу простим солдатом. Оповідають, що він походив з родини, яка осіла в герцогстві Шокз. Дехто запевняє, наче його бабця була невільницею, відпущеною господарем із Бінтауна в подяку за надзвичайну послугу, зроблену йому.

Як солдат, Барріч привернув до себе увагу молодого принца Чівелрі своєю затятістю в бою. Був поголос, що вперше він постав перед своїм принцом через дисциплінарне покарання, спричинене бійкою в корчмі. Певний час служив принцові як партнер при збройних вправах, але Чівелрі відкрив його дар обходитися з тваринами й доручив йому нагляд за кіньми своїх вартових. Невдовзі під його опіку перейшли також пси та ловчі птахи Чівелрі, аж урешті він став наглядати за всіма стайнями Оленячого замку. Його мудрість у лікуванні тварин та знання про те, як улаштовані їхні тіла всередині, поширювались також на велику рогату худобу, овець і свиней, а при нагоді також на домашнє птаство. Ніхто не перевершив його в розумінні тварин.

Тяжка рана під час полювання на вепра зробила Барріча кульгавим, і таким він зостався до кінця життя. Схоже, що це пом’якшило його нестримну й дику вдачу, а саме таку репутацію Барріч мав замолоду. Але правда й те, що він зостався чоловіком, якому до кінця його днів мало хто зважився стати впоперек дороги.

Його трав’яні ліки стримали вибух епідемії скаллеру, що вразила овець у герцогстві Бернс після років Кривавої зарази. Він урятував отари від вимирання, а ще запобіг поширенню цієї хвороби на герцогство Бак.

Чиста погожа ніч під блискучими зорями. Міцне здорове тіло, що з’їжджає вниз засніженим схилом пагорба, допомагаючи собі буйними стрибками.

Наш спуск каскадом струшує із кущів сніг, він сиплеться нам услід. Ми вбивали і їли. Заспокоїли всякий голод. Ніч була свіжа й відкрита, тріскуча. Жодна клітка нас не ув’язнювала, ніхто нас не бив. Ми спільно знали повноту нашої свободи. Пішли до місця, де струмок мав таку сильну течію, що майже не замерзав. Хлебтали крижану воду. Нічноокий обтрусився, тоді глибоко зітхнув.

Настає ранок.

Я знаю. Але не хочу думати про це. Ранок, коли сни неодмінно закінчаться, а дійсність повернеться.

Ти мусиш піти зі мною.

Нічноокий, я вже з тобою.

Ні. Ти мусиш піти зі мною зовсім. Ти мусиш відпустити.

Він повторював мені це вже щонайменше з двадцять разів. Я не міг помилитися щодо настійливості цієї думки. Його наполегливість була ясною, а його зосередження на одній думці мене здивувало. Це було геть не схоже на Нічноокого: твердо триматися думки, що не мала нічого спільного з їжею. Так вирішили вони з Баррічем. Я мушу піти з ним.

Я не міг зрозуміти, чого він хоче і що мені слід зробити.

Я знову і знову пояснював йому, що я ув’язнений, що моє тіло у клітці, так як він був колись ув’язнений у клітці. Моя свідомість могла піти з ним, принаймні на якийсь час, але я сам не міг цього зробити, хай як наполегливо Нічноокий би мене умовляв. Він щоразу відповідав, що розуміє мене, але я його не розумію. А тоді все починалося спочатку.

Я відчув, що він намагається бути терплячим.

Ти мусиш піти зі мною. Зовсім. До того, як вони прийдуть будити тебе.

Я не можу. Моє тіло замкнене у клітці.

Залиш його, — різко сказав він. — Відпусти!

Що?

Залиш його, відпусти його, ходи зі мною.

Ти маєш на увазі — померти? З’їсти отруту?

Тільки якщо мусиш. Але зроби це зараз, швидко, доки вони ще більше тебе не побили. Залиш його, і пішли зі мною. Відпусти його. Ти вже раз так зробив. Пам’ятаєш?

Зусилля, докладені, щоб зрозуміти його слова, змусили мене усвідомити наш зв’язок. Пробився біль мого потрощеного тіла й почав мене мордувати. Десь я ціпенів від холоду і страждав від болю. Десь кожен подих віддавався уколом мені в ребра. Я відсунувся від цього й повернувся до дужого міцного вовчого тіла.

Так добре, так добре. Просто залиш це. Зараз. Відпусти його. Просто відпусти.

Несподівано я зрозумів, чого він від мене хоче. Не знав достеменно, як це зробити, і не був певний, що зможу. Згадав, що колись і справді відпустив своє тіло й залишив його під наглядом Нічноокого. Лише для того, щоб через кілька годин прокинутися поруч із Моллі. Але я не дуже добре знав, як це зробив. І це було інакше. Я залишив вовка, щоб він мене стеріг, а сам кудись пішов, хай де б це було. Цього разу він хотів, щоб я силоміць звільнив свою свідомість від тіла. З власної волі розв’язав вузол, що приковує розум до плоті. Навіть якби я міг збагнути, як це зробити, то не був би певним, чи хочу цього.

«Просто ляж і помри». Так сказав мені Барріч.

Так. Правильно. Помри, якщо мусиш, але йди зі мною.

І зненацька я вирішив. Довіра. Довіритися Баррічу, довіритися вовкові. Що я втрачаю?

Я глибоко вдихнув, внутрішньо збираючись, наче перед стрибком у глибоку воду.

Ні. Ні, просто відпусти.

Я відпускаю. Я відпускаю.

Я навпомацки шукав те, що в’язало мене з тілом. Уповільнив дихання, змусив серце битися тихіше. Відкинув відчуття болю, холоду, скованості. Утік від усього цього глибоко в себе.

Ні! Ні! — завив від розпачу Нічноокий. — До мене! Ходи до мене, відпусти це, ходи до мене!

Але вже чути було звуки кроків і неясний гамір голосів. Мене пронизало тремтіння страху, і я мимоволі щільніше закутався у плащ Бронді. Одне око трохи розплющилося. Я побачив ту саму тьмяно освітлену камеру, те саме маленьке заґратоване віконце. У моїй глибині — нутряний холодний біль, щось підступніше за голод. Вони не поламали мені костей, але щось усередині мене розірвалося. Я знав це.

Ти повернувся до клітки! — у відчаї закричав Нічноокий. — Залиш це! Залиш своє тіло й ходи до мене!

Надто пізно, — прошепотів я. — Тікай, тікай. Не діли це зі мною.

Хіба ж ми не зграя? — Розпач, тремкий, як протяжне вовче виття.

Вони вже біля моїх дверей, уже відчиняють їх. Страх стис мене у своїх щелепах і потрусив мною. Я ледь не підніс свого манжета до рота й не зжував клубочка в рукаві. Натомість затис у кулаку паперовий пакетик і твердо постановив забути про нього.

Той самий чоловік зі смолоскипом, ті самі двоє вартових. Той самий наказ.

— Ти. Встати.

Я відкинув плащ Бронді. Один з вартових ще зберіг достатньо людяності, аби збліднути від побаченого. Двоє інших були незворушними. Коли я не зміг підвестися достатньо швидко, щоб їх задовольнити, один з них ухопив мене за плече й різко підняв на ноги. Я безсловесно крикнув від болю, нічим не міг цьому зарадити. Ця реакція змусила мене затремтіти від страху. Якщо я не зможу стриматися від крику, то як зумію захиститися від Вілла?

Вони забрали мене з камери й повели коридором. Годі сказати, щоб я йшов. За ніч усі мої синці розлилися і набрякли. Від побоїв знову розкрилися завдані мечем рани на правому передпліччі та на стегні. Біль від них теж відновився. Біль став тепер моїм повітрям. Я йшов крізь нього, вдихав його й видихав із себе. У центрі вартівні хтось мене штовхнув, і я впав. Лежав на підлозі, на боці. Не бачив сенсу намагатися підвестися: у мене не було гордості, яку я мусив рятувати. Хай краще вони думають, що я не можу стояти. Наскільки зумів, заспокоївся і зібрав ті рештки сил, які ще мені залишалися. Поволі, насилу очистив думки й почав ставити захист на свідомість. Раз за разом, крізь туман болю, я вище здіймав стіни Скіллу, випробовував їх, зміцнював, зачинявся за ними. Я маю стерегти стіни свого розуму, а не плоть свого тіла. Люди довкола мене стали під стінами. Човгали ногами й тихо перемовлялися, чекаючи. Я майже не помічав їх. Мій світ зводився до моїх стін і мого болю.

Почулося скрипіння, з відкритих дверей потягло протягом. Увійшов Регал. За ним ішов Вілл, безтурботно випромінюючи силу Скіллу. Я відчував його, як ніколи досі нікого не відчував. Навіть не дивлячись на нього, міг розпізнати його постать і жар Скіллу, що палав у ньому. Він був небезпечним. Регал вважав його лише знаряддям. Я відважився на крихітне задоволення, дізнавшись, що Регал не розуміє небезпеки такого знаряддя, як Вілл.

Регал усівся у своє крісло. Хтось приніс йому маленький столик. Я почув звук, з яким відкорковано пляшку, тоді занюхав запах вина. Біль загострив мої чуття до нестерпного рівня. Я чув, як Регал п’є. Відмовлявся зізнатися, яку сильну спрагу відчуваю сам.

— Мій любий. Глянь на нього. Не думаєш, Вілле, що ми зайшли задалеко?

Щось у грайливому збудженні в голосі Регала сповістило мене, що він сьогодні не лише вино пив. Може, димок? Так рано? Вовк казав, що світає. Регал ніколи не встане на світанку… щось було не так із моїм почуттям часу.

Вілл неквапом підійшов до мене, став наді мною. Я не намагався ворухнутися, щоб глянути йому в обличчя. Міцно вхопився за свій невеликий запас сил. Він різко штовхнув мене ногою, і я мимоволі застогнав. Майже тієї ж миті він ударив мене силою Скіллу. Тут принаймні я тримався твердо. Вілл коротко вдихнув крізь ніс, пирхнув. Повернувся до Регала.

— Ваше Величносте. Ви вже зробили з його тілом майже все, що можна було зробити без ризику, що ці ушкодження видно буде й через місяць. Але всередині він усе ще опирається. Біль може відвернути його увагу від захисту свідомості, але не ослабить сили його Скіллу. Не думаю, що вам вдасться зламати його таким чином.

— Я не питав твоєї думки, Вілле! — гостро скартав його Регал. Я почув, як він всідається зручніше. — Ах, це надто довго триває. Мої герцоги починають виявляти ознаки нетерпіння. Ми мусимо зламати його сьогодні.

По тому майже замислено спитав Вілла:

— Кажеш, майже все можливе з його тілом? То що б ти радив як наступний крок?

— Залиште його наодинці зі мною. Я можу добитися від нього того, чого ви прагнете.

— Ні, — рівним голосом відмовив Регал. — Я знаю, чого ти від нього хочеш, Вілле. Ти бачиш у ньому товстий бурдюк, повний сили Скіллу, який охоче б спорожнив. Що ж, можливо, під кінець знайдеться спосіб, щоб ти його здобув. Але ще не зараз. Я хочу, щоб він став перед герцогами й зізнався у зраді. І більше: хочу, щоб він повзав перед троном і благав милосердя. Я бажаю, аби він звинуватив усіх, хто сміє мені опиратися. Він сам їх викриє. Ніхто не сумніватиметься, коли він назве їх зрадниками. Нехай герцог Бронді побачить, як звинувачують його власну доньку, нехай усі почують, що леді Пейшенс, яка так голосно репетує про правосуддя, сама зрадила корону. А для нього… ця дівчина-свічкарка, ця Моллі.

Моє серце зайшлося.

— Я ще не знайшов її, мілорде, — відважився сказати Вілл.

— Мовчати! — загримів Регал. Вийшло майже як у короля Шрюда. — Не додавай йому цим надії! Нема потреби знаходити її, щоб він сам звинуватив її у зраді. Знайдемо, коли матимемо вільний час. Він піде на смерть, знаючи, що вона піде за ним услід, звинувачена ним самим. Я очищу Оленячий замок від купи гною, стану на карк усім тим, що хотіли мене зрадити і протистояти мені!

Він поволі підняв свого келиха, наче сам собі проголосив тост, і відпив глибокий ковток.

Я подумав, що це звучить дуже схоже на королеву Дезайр за кубком вина. Одна половина — хвалько, друга — слинявий боягуз. Він боятиметься всіх, кого не контролює. А наступного дня ще більше боятиметься тих, кого контролює.

Регал із грюканням відставив свій кубок вина. Відкинувся на спинку крісла.

— Добре. Продовжуймо, так? Келфрі, підніми його для нас.

Келфрі був професіоналом, який працював не для насолоди. Він не був лагідним, але не був і грубим більше, ніж це необхідно. Встав за мною, обхопивши за плечі, щоб утримати на ногах. Він не навчався в Год. Я знав, що коли б різко відкинув голову назад, то міг би розтрощити йому носа, а то й вибити кілька передніх зубів. Але мені й просто стояти рівно було не надто легше, ніж різко дриґати головою. Тож я стояв, захистивши руками живіт, відштовхуючи біль, збираючи сили. За мить здійняв голову і глянув на Регала.

Провів язиком по своїх губах зсередини, щоб відліпити їх від зубів, а затим сказав:

— Ти вбив рідного батька.

Регал у своєму кріслі закам’янів. Чоловік, який мене тримав, напружився. Я повис у нього на руках, змушуючи його тримати мою вагу.

— Це зробили Серена і Джастін, але ти їм звелів, — тихо сказав я. Регал підвівся.

— Проте не раніше, ніж ми скіллили до Веріті, — крикнув я голосніше. Від цього зусилля покрився потом. — Веріті живий, і він усе знає. — Регал підходив до мене, а Вілл рухався одразу ж за ним. Я глянув на Вілла і вклав у свій голос якомога більше погрози. — Про тебе теж знає, Вілле. Він усе знає.

Охоронець тримав мене, а Регал тим часом ударив мене тильною стороною долоні. Раз. Ще удар — і я відчув, як від нього шкіра мого обличчя репнула. Регал відвів кулака. Я зібрався докупи, відштовхнув увесь біль, сконцентрувався, приготувався.

— Стережись! — гукнув Вілл і кинувся вперед, відштовхнувши Регала вбік.

Я надто цього хотів, тож він проскіллив моє бажання. Коли Регал похитнувся, я вирвався з рук свого стражника, прослизнув повз Регалів удар, стрибнув. Одною рукою ухопив його за карк, намагаючись притягти Регалове обличчя до другої моєї руки, тієї, що тримала вже розірваний пакетик порошку. Я збирався втерти йому порошок у ніс та рот, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби його вбити.

Усе це зіпсував Вілл. Мої опухлі пальці не зімкнулися на Регаловій шиї. Вілл вирвав Регала з мого незграбного затиску, повернув його до мене боком. Коли Віллове плече зіткнулося з моїми грудьми, я дотягся йому до обличчя та втер папір і білий порошок у його ніс, рот і очі. Більша частина порошку здійнялася між нами легенькою хмаркою. Я побачив, що він сапнув від гіркоти, а тоді ми обоє опинилися на підлозі, під кучугурою Регалових вартових.

Я намагався пірнути в непритомність, але це мені не вдалося. Мене били, копали й душили, а Регал шалено кричав:

— Не вбивайте його! Не вбивайте його!

Нарешті це їх стримало. Я відчував, як вони злазять з мене, як витягують з-під мене Вілла, але не бачив цього. Мені по обличчі текла кров. З нею змішувалися сльози. Це був мій останній шанс, і я змарнував його. Навіть з Віллом не впорався. О, він кілька днів нездужатиме, але сумніваюся, що помре через це. Навіть зараз я чув, як вони над ним бурмочуть.

— То заберіть його до цілителя, — нарешті наказав Регал. — Подивимося, чи може він з’ясувати, що з ним не так. Чи хтось із вас не копнув його в голову?

Я думав, що йдеться про мене, аж доки не почув звуку, з яким волочили Вілла. Або я втер у нього більше, ніж сподівався, або хтось копнув його по голові. Може, зітхнув і втягнув трохи порошку в легені. Я гадки не мав, що тоді з ним буде. Коли відчув, як слабне присутність його Скіллу, то це було майже таким самим благословенням, як зменшення болю. Я обережно зменшив пильність свого захисту, наче скинув із пліч важелезний тягар. Ще одна думка мене втішила. Вони нічого не помітили. Ніхто не розгледів ні паперу, ні порошку, все трапилося надто швидко. Може, взагалі не подумають про отруту, доки для Вілла не стане надто пізно.

— Бастард мертвий? — гнівно зажадав Регал. — Якщо так, то, клянуся, ви всі повиснете!

Хтось квапливо похилився наді мною, перевірив пальцями пульс на моєму горлі.

— Він живий, — сказав солдат грубувато, майже похмуро. Одного дня Регал навчиться не погрожувати власним стражникам. Я сподівався, що його навчить цього стріла у спину.

Хвилиною пізніше хтось вилив на мене відро холодної води. Викликаний цим шок посилив увесь той біль, який я вже відчував раніше. Я розплющив одне око. І першою річчю, яку побачив, були вода і кров на підлозі біля мене. Якщо вся ця кров моя, то справи мої кепські. У запамороченні я намагався зміркувати, чиєю ще могла бути та кров. Мій розум діяв не надто добре. Здавалося, час спливав ривками. От Регал стоїть наді мною, злий і з розкуйовдженим волоссям, а от уже раптом сидить у кріслі. Туди-сюди. Світло-темрява, і знову світло.

Хтось став переді мною навколішки, торкнувся мене вмілими руками. Барріч? Ні. Це був дуже давній сон. У цього чоловіка були блакитні очі й гугнявий акцент уродженця Ферроу.

— У нього сильна кровотеча, королю Регале. Але ми можемо це спинити.

Хтось защемив мою брову. До моїх розбитих губ притислося горня розведеного водою вина. Я закашлявся.

— Як ви бачите, він живий. Я б його облишив на день, Ваша Величносте. Сумніваюся, чи до завтра він зуміє відповісти на дальші ваші питання. Він лише зомліє вам тут.

Спокійна фахова оцінка. Хто б це не був, він знову опустив мене на підлогу і вийшов.

Мною струснув спазм. Наближається напад. Добре, що Вілл зник. Я не думав, що зумію втримати стіну під час нападу.

— Ох, то заберіть його, — це Регал, розчарований і знеохочений. — Сьогодні я лише згаяв час.

Коли він підводився, ніжки його крісла човгнули об підлогу. Я чув гупання Регалових чобіт об кам’яну долівку. Він вийшов.

Хтось ухопив мене за сорочку й різко підняв на ноги. Я не міг навіть скрикнути від болю.

— Дурна гівняна купа, — пробурмотів він до мене. — Ти ліпше не вмирай. Я не збираюся покуштувати батога через твою смерть.

— То ж ти його настрашив, Верде, — зареготався хтось. — І що ти з ним зробиш, як він помре?

— Стули пельку. Це твою дупу скрешуть до кості, так само, як і мою. Давай, забираємо його звідси, а тоді приберемо.

Камера. Її гола стіна. Мене залишили на долівці, далеко від дверей. Чомусь це здалося мені несправедливим. Я мав би докласти неабияких зусиль, щоб перевернутися та перевірити, чи залишили для мене води.

Ні. Це надто велика проблема.

Тепер ти йдеш?

Я справді хочу, Нічноокий. Але не знаю, як.

Змінювачу. Змінювачу! Мій брате! Змінювачу.

Що таке?

Ти так довго мовчав. Ми вже йдемо?

Я… мовчав?

Так. Я думав, що ти помер, замість прийти до мене. Я не міг до тебе дістатися.

Мабуть, напад. Я не знав, що він стався. Але тепер я тут, Нічноокий. Тепер я тут.

То ходи до мене. Поспіши, щоб устигнути, доки помреш.

Хвилинку. Давай упевнимося.

Я намагався вигадати причину, чого б цього не робити. Знав, що було таких кілька, але не міг згадати жодної. Він назвав мене Змінювачем. Мій вовк назвав мене так, тимчасом як Блазень і Чейд називали каталізатором. Ну й гаразд. Час змінити стан справ для Регала. Останньою річчю, яку я міг зробити, було впевнитися, що помру до того, як Регал мене зламає. Як маю втонути, то краще зроблю це наодинці. Жодні мої слова не потягнуть на дно нікого іншого. Я сподівався, що герцоги вимагатимуть показати їм моє тіло.

Зайняло багато часу, доки я зумів підняти руку з долівки й перенести її на груди. Губи розбиті й опухлі, ясна зубів боліли. Але я приклав до рота манжет сорочки і знайшов усередині тканини маленьку грудочку, загорнуту в листя. Закусив її настільки сильно, наскільки міг, а тоді смоктав. За хвилину відчув у роті смак карріму. Він не був неприємним. Різким. Коли зілля приглушило біль у роті, я міг жувати сильніше. По-дурному намагався стерегтися голки дикобраза. Не хотів, щоб вона проколола мені губу.

Це й справді боляче.

Я знаю, Нічноокий.

Ходи до мене.

Я намагаюся. Дай мені трохи часу.

Як покинути своє тіло? Я намагався не зважати на нього, усвідомлювати себе лише як Нічноокого. Гострий нюх. Я лежу на боці та ретельно жую грудку снігу, що застрягла між пальцями. Відчуваю смак снігу і власної лапи, коли скубаю та вилизую її. Піднімаю погляд. Сутеніє. Невдовзі настане добрий час для полювання. Я встав, струснувся.

Усе правильно, — підбадьорював мене Нічноокий.

Але зоставалася ще нитка, дрібне усвідомлення закляклого й болючого тіла на холодній кам’яній підлозі. Сама думка про нього зробила його реальнішим. По ньому пробігло дрижання, стрясаючи кістками та зубами. Надходить напад. Цього разу сильний.

Зненацька все стало дуже простим. Такий легкий вибір. Залишити те тіло для цього. Зрештою, воно вже недобре працює. Застрягло у клітці. Безглуздо чіплятися за нього. Безглуздо бути людиною.

Я тут.

Я знаю. Пішли полювати.

І ми пішли.

Розділ 33 Вовчі дні

Вправа для концентрації проста. Перестань думати про те, що маєш робити. Перестань думати про те, що робив тільки-но. Тоді перестань думати про те, щоб перестати думати про це все. Тоді знайдеш Тепер, час, що тягнеться цілу вічність і насправді є єдиним часом. Тоді, у цьому місці, ти нарешті здобудеш час, аби бути собою.

Існує чистота життя, яку можна осягнути, коли тільки й робиш, що полюєш, їси і спиш. Урешті-решт нічого іншого ніхто й не потребує. Ми бігали самі, ми, вовки, і нам нічого не бракувало. Не прагнули оленини, якщо з’являвся кролик, і не шкодували здобичі крукам, коли вони прилітали, щоб підібрати за нами рештки. Інколи ми згадували інший час та інше життя. Коли це робили, то міркували, що ж у цьому всьому було таким важливим. Ми не вбивали того, чого не могли з’їсти, і не їли того, чого не могли вбити. Сутінки і світанки були найкращим часом для полювання, а інші часи добре годилися для сну. Окрім цього, час не мав жодного значення.

Для вовків, так само, як і для собак, життя є коротшим, ніж для людей, якщо міряти його кількістю днів та змін пір року. Але у два роки вовчук робить усе, що й доросла людина. Сягає повноти своєї сили і зросту, вчиться всього, що йому потрібно, аби бути мисливцем, вожаком чи мати пару. Свічка його життя горить швидше і яскравіше, ніж свічка людини. За десять років він виконує все те, на що людині потрібно вп’ятеро чи й ушестеро довше. Вовчий рік триває стільки ж, що й десять літ для людини. Час не є скупцем, якщо живеш лише в сучасному.

Отак ми знали ночі та дні, голод і насичення. Дикі радощі та несподіванки. Піймати мишу, підкинути її і зробити це блискавично. Це добре. Або ж зігнати кролика, гнатися за ним, доки він кидатиметься вбік та кружлятиме, а тоді зненацька збільшити кроки й ухопити його у лавині снігу та хутра. Тріск, з яким ламаєш йому шию, а тоді ліниво їсти, розірвати живіт і обнюхати гарячі нутрощі, потім товсте м’ясо озадку, легке хрупання хребтиною. Пересит і сон. Тоді пробудження, щоб знову полювати.

Женемося за ланню по кризі ставка, знаючи, що не можемо її вбити, але втішаючись полюванням. Вона біжить льодом навпростець, а ми кружляємо, кружляємо, кружляємо без кінця, тимчасом як та б’є копитами об лід і, врешті, вибирається на тверду землю, надто втомлена, щоб уникнути зубів, які перекушують їй сухожилля, ікл, що поблизу її горлянки. Їмо досита, не раз, а двічі, відгризаючи м’ясо від туші. Шторм, дощ зі снігом женуть нас до лігва. Спимо в затишку, заривши носа у хвіст, а вітер надворі кидає крижаний дощ і сніг. Пробудження, бліде денне світло просочується крізь шар снігу. Викопуємося назовні, щоб понюхати ясний зимовий день, який саме гасне. На туші лані все ще зосталося м’ясо, замерзле, червоне й солодке, достатньо викопати його з-під снігу. Що може бути приємнішим, ніж знати, що на тебе чекає м’ясо?

Прийди.

Ми зупиняємося. Ні, м’ясо чекає. Риссю біжимо далі.

Прийди. Прийди до мене. Я маю для тебе м’ясо.

Ми вже маємо м’ясо. І ближче.

Нічноокий. Змінювачу. Серце зграї вас кличе.

Ми знову зупиняємося. Струшуємося всім тілом. Це незручно. Що для нас Серце зграї? Він не у зграї. Він нас штовхає. У нас є м’ясо ближче. Це вирішує. Ми йдемо до берега ставка. Тут. Десь тут. Розкопати сніг і знайти її. Надлітають ворони, стежать за нами, чекають, коли ми закінчимо.

Нічноокий. Змінювачу. Йди. Йди негайно. Скоро буде запізно.

М’ясо замерзле, хрумке та червоне. Відвернути голову, щоб задніми зубами згризти його з кісток. Униз летить крук, приземляється на сніг поблизу нас. Гоп, гоп. Він крутить головою. Для розваги кидаємося на нього, тоді даємо йому злетіти. Наше м’ясо, усе наше. Дні та ночі м’яса.

Йди. Прошу. Йди. Прошу. Йди швидше, йди вже. Повертайся до нас. Ти нам потрібний. Йди. Йди.

Він не відходить. Ми кладемо вуха назад, але постійно його чуємо: йди, йди, йди. Це його квиління забирає всю насолоду від м’яса. Досить. Тим часом ми досить наїлися. Йдемо, щоб він нарешті замовк.

Добре. Це добре. Йди до мене, йди до мене.

Ми йдемо, біжимо клусом крізь темряву. Раптом з’являється кролик, завмирає, біжить крізь сніг. Варто? Ні. Черево повне. Риссю. Перестрибнути людську стежку, відкриту голу смужку під нічним небом. Швидко її долаємо, трюхаємо через ліс довкола неї.

Йди до мене. Йди. Нічноокий, Змінювачу, я тебе кличу. Йди до мене.

Ліс закінчується. Перед нами безлісий схил пагорба, а за ним рівне голе поле, невидиме під нічним небом. Надто відкрите. Сніг покритий кіркою, тож слідів нема, але біля підніжжя пагорба люди. Двоє. Серце зграї копає, а інший дивиться. Серце зграї копає швидко й сильно. Його дихання парує в нічному холоді. Інший має світло, надто яскраве світло, що сліпить очі. Серце зграї перестає копати. Дивиться на нас.

Йди, — каже він. — Йди.

Він стрибає до викопаної нори. Чорна земля, замерзлі грудки на чистому снігу. Приземляється з гуркотом, начеб олень гримнув рогами об дерево. Присідає, вживає знаряддя, що рве й неприємно скавчить. Ми сідаємо і придивляємося, обгорнувшись хвостом, щоб зігріти передні лапи. Що нам до цього? Ми ситі, можемо йти спати. Раптом він дивиться на нас крізь ніч.

Почекайте. Ще хвильку. Почекайте.

Він гарчить до іншого, а той підносить світло до нори. Серце зграї схиляється, інший тягнеться, щоб допомогти йому. Щось витягують із нори. Запах цього так нас дратує, що їжиться шерсть. Ми відвертаємося, напружуємося для бігу, кружляємо, не можемо піти. Тут страх, тут небезпека, загроза болю, самотності, кінця.

Йди. Тепер йди до нас, спускайся вниз. Ти нам потрібний. Вже час.

Це не час. Час завжди, він усюди. Ми тобі потрібні, але, можливо, не хочемо бути потрібними. У нас є м’ясо, тепле місце для сну і ще більше м’яса на довгий час. Повне черево й тепле лігво, що ще потрібно? Дарма. Ми підходимо ближче. Обнюхаємо це, глянемо, що нам загрожує і манить. Животом по снігу, хвостом униз, стрибаємо до підніжжя пагорба.

Серце зграї сидить на снігу. Відштовхує іншого, а той задкує, відступає, забираючи з собою болюче світло. Ближче. Пагорб уже за нами, голий, без захисту. Коли щось нам загрожуватиме, до схованки далеко. Але ніщо не рухається. Є тільки Серце зграї і те, що він тримає. Пахне старою кров’ю. Він трусить ним, наче хоче розворушити шматок м’яса. Тоді розтирає його, пересуваючи долонями, як зуби суки бігають по вовченятах, аби зібрати з них бліх. Ми знаємо цей запах. Підходимо ближче. Ближче. Ще тільки стрибок.

Чого ти хочеш? — вимагаємо ми від нього.

Повертайся.

Ми прийшли.

Повертайся сюди, Змінювачу. — Він наполягає. — Повертайся в це.

Здіймає руку, вказує. Показує нам голову, що сперта об його плече. Відвертає цю голову, щоб показати нам обличчя. Ми його не знаємо.

Це?

Це. Це твоє, Змінювачу.

Воно недобре пахне. Це м’ясо зіпсоване, ми його не хочемо. Біля ставка є краще м’ясо.

Йди сюди. Йди ближче.

Це недобра думка. Ми ближче не підійдемо. Він дивиться на нас і хапає нас очима. Наближається до нас, несучи це з собою. Воно погойдується в його руках.

Тихо. Тихо. Це твоє, Змінювачу. Підійди ближче.

Ми гарчимо, але він не відводить погляду. Ми кулимося, хвіст під живіт, хочемо піти, але він сильний. Бере руку цього і кладе нам на голову. Тримає нас за загривок, щоб затримати.

Повертайся. Ти мусиш повернутися. — Він такий настирливий.

Ми припадаємо до землі, зариваючись пазурами у сніг. Вигнувши спину, намагаємося відступити, змагаємося хоч за крок назад. Він далі тримає нас за загривок. Ми збираємо сили, щоб крутнутися і вирватися.

Відпусти його, Нічноокий. Він не твій.

У цих словах відчутні знаки зубів, очі дивляться на нас дуже грізно.

Він і не твій, — каже Нічноокий.

Хто ж я тоді?

Хвилина непевності, балансування між двома світами, двома реальностями, двома тілами. Тоді вовк кулиться і тікає, підібгавши хвоста, тікає сам, тікає від чогось надміру чужого. На вершині пагорба зупиняється, здіймає ніс до неба і виє. Виє через несправедливість цього всього.

Я не маю спогадів про цей замерзлий цвинтар, що був моїм власним. Маю лише щось наче сон. Я страшенно змерз, закляк, а різкий смак бренді обпікав мені не лише рот, а й усі нутрощі. Барріч і Чейд не давали мені спокою. Не дбали про те, як мені боляче, лише розтирали мої долоні та стопи, не переймаючись давніми синцями і струпами в мене на передпліччях. І щоразу, коли я заплющував очі, Барріч хапав мене та трусив, як ганчірку.

— Залишайся зі мною, Фітце, — повторював він. — Залишайся зі мною, залишайся зі мною. Ходи, хлопчику. Ти не помер. Ти не помер.

Тоді раптом притулив мене до себе, його борода колола мене, а на моє обличчя падали його гарячі сльози. Колисав мене туди-сюди, сидячи на краю моєї могили.

— Ти не помер, синку. Ти не помер.

Епілог

Барріч чув цю розповідь від своєї бабки. Розповідь про жінку-віттерку, яка могла покидати своє тіло на день чи два, а тоді повернутися до нього. І Барріч розповів це Чейдові, а Чейд змішав отрути, які мали поставити мене на край життя. Вони казали мені, що я не помер, що просто моє тіло вповільнилося і здавалося мертвим.

Я в це не вірю.

І так я знову ожив у людському тілі. Хоча минули дні, минув час, доки я згадав, що був людиною. А інколи досі в цьому сумніваюся.

Я не продовжив свого життя. Моє життя як Фітца Чівелрі лежало за мною і курілося в руїнах. На всьому світі лише Барріч та Чейд знали, що я не помер. Серед тих, що мене пам’ятали, мало хто згадував мене з усмішкою. Регал убив мене з кожної точки зору, що мала значення для мене, як для людини. Якби я постав перед будь-ким із тих, що любили мене, якби я з’явився перед ними у своїй людській плоті, це стало б лише доказом магії, якою я закалявся.

Я помер у своїй камері через день чи два після останніх побоїв. Герцогів розлютила моя смерть, але Регал мав достатньо доказів та свідків мого Віту, щоб зберегти перед ними обличчя. Думаю, що його вартові порятували свою шкуру від батога, підтвердивши, що я атакував Вілла Вітом, і тому він так довго хворів. Казали, що мусили мене побити, аби вирвати його з моєї хватки Вітом. З огляду на цих свідків, герцоги не лише від мене відступилися, але й стали свідками коронації Регала та проголошення лорда Брайта кастеляном Оленячого замку і всього узбережжя герцогства Бак. Пейшенс виблагала, щоб моє тіло не спалено, а поховано цілим. Леді Грація теж докинула слівце, хоч як її чоловік кривився. Лише вони дві стояли при мені, з огляду на докази Регала про моє осквернення Вітом. Але не думаю, що він піддався на їхні прохання. Радше спрацювало те, що, померши передчасно, я зіпсував спектакль, яким стало б моє повішення та спалення. Позбавлений повноти помсти, Регал просто втратив інтерес. Покинув Оленячий замок і рушив углиб суходолу, до Трейдфорда. Пейшенс забрала моє тіло, щоб поховати його.

А Барріч пробудив мене до цього життя, до життя, в якому для мене нічого не зосталося. Ніщо не порятує мого короля. Шість герцогств розпадуться найближчими ж місяцями, коли наші порти майже щомиті займатимуть пірати, наших людей виганятимуть з їхніх домів, обертатимуть у рабів, а остров’яни розсядуться на наших землях. Перековування квітло. Та я зробив так, як мій принц Веріті: повернувся до цього всього спиною і пішов углиб суходолу. Але він пішов, щоб бути королем, а я пішов слідом за моєю королевою, щоб шукати мого короля. Настали важкі часи.

Але навіть тепер, коли біль тяжко мене тисне й жодні трави не можуть його втихомирити, коли, міркуючи про власне тіло, я вважаю його в’язницею для духу, навіть тепер я пам’ятаю мої дні як вовка і не вважаю їх кількома днями, а цілою порою свого життя. Спогади про них є для мене розрадою, але водночас і спокусою. «Ходи і полюй зі мною, — шепоче голос моєму серцю. — Залиш позаду біль і дозволь, щоб твоє життя знову належало тобі. Є місце, де сучасність — єдиний час, а всі вибори прості й лише твої власні.

Вовки не мають королів».