Координати чудес

РОЗДІЛ 22

Кармоді стояв на охайно впорядкованій рівнині, під синім небом, над головою сяяло золоте сонечко. Він неквапно оглянув усе навкруги. За півмилі перед собою побачив невеличке місто, яке не скидалося на звичні американські міста з бензиновими заправками на підступах, із щупальцями сарделькових яток, мотельною облямівкою і панцирем брухтових звалищ. Скоріше воно мало вигляд італійського передгірного містечка або ж швейцарського села. Несподівано починалось і різко обривалось, без матеріального вступу чи пояснень — місто показувало себе зразу, не вдаючись до жодних прикрас.

Незважаючи на іноземний вигляд міста, Кармоді був певен, що воно американське. Тому повільно й насторожено рушив до нього, готовий дременути, коли щось виявиться негаразд. Та все було ніби в порядку. Місто на вигляд було привітне й відкрите, вулиці прокладені з розмахом, а широкі вітрини крамниць світилися відвертістю. Кармоді заглибився у квартали й побачив інші принади, бо одразу ж вийшов на середмістя, ну чисто майдан у Римі, лише трохи менший; посеред майдану стояв водограй, в ньому мармуровий хлопчик з дельфіном, а з дельфінової пащі лився струмінь кришталево чистої води.

— Сподіваюся, що вам подобається, — почувся голос з-за лівого плеча Кармоді.

Кармоді не підскочив з переляку. Він навіть не крутнувся назад. До голосів з-за спини він уже звик. Часом йому спадало на думку, що багато чого в Галактиці любить наближатися до нього саме так.

— Дуже мило, — відповів Кармоді.

— Я сам будував його і розмістив саме тут, — сказав голос. — Мені здається, що попри свою античність, водограй естетично повноцінний. А за модель для середмістя з лавками й тінистими каштанами правила площа в Болоньї. Тобто я HP боявся здаватися старомодним. Дотримуюся думки, що справжній художник використовує все, що вважає потрібним, — байдуже, чи воно існує вже тисячу років, чи щойно створене.

— Віддаю належне вашому смакові. Дозвольте відрекомендуватися: Томас Кармоді.

Він обернувся, подаючи руку й усміхаючись. Та ні за лівим, ні за правим плечем не було нікого. Ні душі на міському майдані, ні душі, куди оком кинь.

— Даруйте, — озвався голос. — Я не мав наміру вас збентежити. Я гадав, що ви знали.

— Що знав? — запитав Кармоді.

— Знали про мене.

— Не мав честі. Хто ви і звідки ви говорите?

— Я — голос міста, — сказав голос. — Тобто я і є місто, достеменне місто, і воно розмовляє з вами.

— А таке буває? — сардонічне поцікавився Кармоді. — Авжеж, — відповів він сам собі. — Гадаю, що буває. Отже, ви місто. Подумаєш!

Річ у тім, що Кармоді вже все остогидло. Надто багато реальностей непомірної величі й дивовижної сили траплялося на його шляху. Його кидало з одного кінця Галактики в інший. Сили, творіння та істоти безперестанку вигулькували перед ним і раз по раз вибивали з рівноваги. Як людина розважлива, Кармоді знав, що існує свій міжзоряний табель про ранги і людина посідає в ньому не дуже високе становище. Та Кармоді був не без гонору. Він вірив, що людина вже сама по собі чогось варта. Не може ж людина тільки витріщатись, охати, ахати і вигукувати «Боже милий!» перед усяким нелюдським дивом. Так робити — означає не мати гідності. А про гідність Кармоді дбав. Вона була тим, чого він ще й досі не втратив. Тому Кармоді обернувся спиною до водограю і закрокував через майдан, мов людина, яка щодня розмовляє з містами і якій все це вже трохи наскучило. Пройшовся вулицями, прогулявся бульварами. Кидав поглядом у вітрини крамниць, оцінював висоту будинків. Зупинявся перед скульптурами, але мимохідь.

— Ну і як? — трохи згодом запитало місто.

— Що — ну як? — одразу ж відповів Кармоді.

— Якої ви про мене думки?

— Ти в порядку.

— Лише так?

— Слухай, — сказав Кармоді, — місто — це місто. Побував у одному — вважай, що знаєш усі.

— Неправда! — вигукнуло ображене місто. — Я помітно відрізняюся від інших. Я унікальне.

— Справді? — глузливо запитав Кармоді. — Мені ти здаєшся конгломератом погано підібраних частин. Італійська площа, пара нібито грецьких скульптур, кілька будинків доби Тюдорів, нью-йоркські багатоквартирки віджилого стилю, каліфорнійська ятка з сардельками, зроблена під буксир, і бозна-що далі. Що тут унікального?

— Унікальна комбінація цих форм у значущу єдність, — сказало місто. — Я — різноманітність у рамках внутрішньої послідовності. Старожитні форми не анахронізм, розумієте? Вони представляють різні стилі життя і як такі вписуються в добре спланований механізм існування.

— Це ти такої думки, — сказав Кармоді. — До речі, у тебе є назва?

— Звісно, — відповіло місто. — Моя назва — Бельветтер. Маю статус повноправного міста штату Нью-Джерсі. Ви не бажаєте кави, а може, сендвіч чи свіжих фруктів?

— Кави було б непогано, — погодився Кармоді.

Він дозволив голосові Бельветтера провести себе за ріг у відкриту кав’ярню. Кав’ярня називалася «Козенятко» і нагадувала заїзд Веселих І дев’яностих років, де не забули ні райдужних ламп Тіффані, ні канделябрів зі скляними дармовисами, ні механічного піаніно. Як і все, побачене в місті, кав’ярня була бездоганно прибрана, проте безлюдна.

— Приємна атмосфера, не правда? — запитав Бельветтер.

— Балаган, — зморщив носа Кармоді. — Але якщо тобі до вподоби…- На стіл опустилася неіржавіюча таця з чашкою паркої міцнющої кави з молоком. — Обслуговують принаймні добре, — додав Кармоді. Сьорбнув кави.

— Смачна? — запитав Бельветтер.

— Дуже, дуже смачна.

— Я таки пишаюся своєю кавою, — спокійно промовив Бельветтер. — А ще кухнею. Може, хочете ще чогось? Омлет або суфле?

— Нічого, — рішуче відмовився Кармоді. Він відхилився на спинку стільця і запитав: — Отже, ти — зразкове місто, так?

— Так, маю честь ним бути, — відповів Бельветтер. — Я — найновітніше із зразкових міст і, здається, найдосконаліше. Мою концепцію розробила спільна дослідницька група Йєльського та Чікагського університетів у співробітництві з фондом Рокфеллера. Більшість моїх конструкцій спроектував Массачусетський технологічний інститут, хоча деякі спеціальні проблеми досліджували в Прінстоні та в корпорації РАНД. Будівництво вела Дженерал Електрик, а фінансування забезпечив фонд Форда разом з деякими іншими організаціями, називати які я не маю права.

— Забавненька історія, — сказав Кармоді нестерпно байдужим голосом. — А там через вулицю що, готичний собор?

— Так, абсолютно готичний, — відповів Бельветтер. — До того ж міжконфесійний і відкритий усякій вірі, запроектований на триста сидячих місць.

— Як на будівлю такого розміру — небагато.

— Небагато, звичайно. Але моя ідея полягає в поєднанні святобливості та затишку. Багатьом подобається.

— До речі, а де ж люди? — запитав Кармоді. — Я нікого ще не бачив.

— Виїхали, — сумовито повідомив Бельветтер. — Всі перебралися.

— Чому?

Бельветтер хвильку помовчав, а потім відповів:

— Чвари серед громадян. Непорозуміння чи, я сказав би, фатальний ряд непорозумінь. Підозрюю, що кілька баламутів підбурили мешканців до масового виїзду.

— А що, зрештою, сталося?

— Не знаю, — признався Бельветтер. — Слово честі, не знаю. Одного дня всі просто виїхали. Знічев’я! Але я певен, що вони повернуться.

— Сумніваюся.

— А я переконаний. До речі, містере Кармоді, чому б вам тут не оселитися?

— Мені? Ви знаєте, якось…

— Ви наче втомилися від мандрів. Я певен, що вам не завадить відпочити.

— Останнім часом я таки справді здорожився, — відзначив Кармоді.

— Хто знає, може, вам тут сподобається, — сказав Бельветтер. — Принаймні ви мали б унікальну можливість користуватися послугами найсучаснішого, найдосконалішого міста у світі.

— Це, мабуть, цікаво, — сказав Кармоді. — Я ще подумаю.

Місто Бельветтер його заінтригувало. Одначе виникли й деякі побоювання. Йому хотілося б точно знати, що сталося з мешканцями міста.

РОЗДІЛ 23

Поступившись наполяганням Бельветтера, Кармоді переспав ніч у розкішному номері для молодят готелю «Король Георг V». Уранці він прокинувся бадьорий і вдячний. Його голові так бракувало перепочинку!

Сніданок Бельветтер подав на терасі, а поки Кармоді їв, грав для нього жвавий квартет Гайдна. Свіже повітря бадьорило, і, якби Бельветтер не сказав, Кармоді й не здогадався б, що воно кондиціоноване. Температура й вологість були напрочуд оптимальні. З тераси відкривався чудовий вид на західний квартал Бельветтера — приємна мішанина китайських пагод, венеціанських місточків, японських каналів, зеленого пагорба, храма з корінфськими колонами, автомобільної стоянки, норманської вежі та купи інших споруд.

— Ти прекрасно виглядаєш, — сказав він містові.

— Радий, що вам сподобалося, — відповів Бельветтер. — Стиль викликав суперечки і обговорення з різних позицій, ще як тільки мене заснували. Одні відстоювали єдність стилю: гармонійна група форм виливається в гармонійне ціле. Одначе, таке вже було раніше. Немало зразкових міст збудовано саме так. Одноманітність породжувала нудьгу, впадала в око штучність, створена однією людиною або одним комітетом, міста були наче несправжні.

— До деякої міри ти теж штучне місто, ге? — запитав Кармоді.

— Атож! А я й не претендую на щось інше. Я не підробка під «місто майбутнього» і не флорентійський байстрюк. Я — сукупна єдність. Від мене чекали, що я не тільки стану цікавим і надихатиму, а ще й буду функціональне й практичне.

— Бельветтере, як на мене, то ти нівроку, — сказав Кармоді. — А інші зразкові міста теж розмовляють?

— Не всі. Більшість міст, зразкові чи ні, ще донині не сказали свого слова, їхнім мешканцям це не до вподоби. Їм не подобається місто, що безсловесно виконує свої обов’язки. Таке місто справляє враження надто великого, надто владного і бездушного. Саме тому мені й надали штучний інтелект.

— Розумію…

— Гадаю, не до кінця. Штучний інтелект робить мене особистістю, що вкрай важливо в добу загального нівелювання. Він дозволяє мені виявляти справжню турботу й творчий підхід у задоволенні потреб моїх мешканців. Ми, мої мешканці і я, маємо можливість домовлятися. Безперервно й повноцінно спілкуючись, ми допомагаємо одне одному створювати справді придатне для життя урбаністичне середовище. Ми взаємно вдосконалюємося, не втрачаючи своєї індивідуальності.

— Звучить привабливо, — сказав Кармоді. — От тільки бракує партнерів для спілкування.

— Це єдина конструктивна вада, — визнав Бельветтер, — проте наразі я маю вас.

— Так, ти маєш мене, — повторив Кармоді й здивувався, що ці слова неприємно вразили його слух.

— І, природно, ви маєте мене, — сказав Бельветтер. І ці взаємини не порівняєш ні з якими іншими. А тепер, мій дорогий Кармоді, дозвольте я поведу вас на свої оглядини. А потім ми вас поселимо й унормуємо.

— І що?

— Це зовсім не так, як воно сприймається на слух. Просто невдалий науковий термін. Але збагніть, я певен, що будь-які взаємини вимагають відповідних зобов’язань з боку двох причетних сторін. Інакше й бути не може, хіба не так?

— Так, якщо це не взаємне потурання чи то пак невтручання.

— Ми намагаємося такого уникати. Бачите, невтручання створює підстави для хвилювань і неодмінно призводить до розладу особистості. Будь ласка, тепер сюди…

Кармоді йшов, куди йому казали, й оглядав визначні місця Бельветтера. Відвідав енергоцентраль, очисну систему водогону, промисловий район, кілька фабрик. Оглянув дитячий парк і масонське братство. Обійшов музей і картинну галерею, концертний зал і драмтеатр, корти для гри в кеглі, більярдний салон, картинговий трек, кінотеатр. Кармоді стомився, натрудив ноги, і його тягло перепочити. Але Бельветтер наполягав на самодемонстрації, і Кармоді мав ще оглянути п’ятиповерхову будівлю «Амерікен Експрес», португальську синагогу, пам’ятник Букмінстерові Фуллеру, автобусну станцію «Сірий гончак» і ще кілька визначних місць.

Нарешті оглядини закінчилися. Кармоді дійшов висновку, що дивогляди зразкового міста нічим не кращі й не гірші за дива Галактики. Насправді ж краса розкривається через очі глядача, хоч деяку роль тут відіграють і ноги.

— Трошки перекусимо? — запитав Бельветтер.

— З задоволенням! — погодився Кармоді.

Його провели в фешенебельне кафе «Рошамбо», де він почав з юшки з гороху, а далі їв усього потроху.

— На закінчення смачненького швейцарського сиру? — запропонував Бельветтер.

— Дякую, не хочу, — відмовився Кармоді. — Наївся. Кажучи правду, аж трошки занадто.

— Але ж сир не важкий на шлунок. Камамберчику?

— Не подужаю, мабуть.

— Може, кілька добірних фруктів. Дуже відсвіжує піднебіння.

— Відсвіжити мені слід якраз не піднебіння, — сказав Кармоді.

— Принаймні яблучко, грушку, кілька виноградин?

— Дякую, ні.

— Зо дві вишеньки?

— Ні, ні, ні!

— Без фруктів на десерт обід наче не повний.

— Мій повний.

— Тільки з свіжими фруктами ми отримуємо дуже важливі вітаміни.

— Доведеться мені перебиватися без них.

— Може, півпомаранчі? Я почищу. Цитрусові взагалі не ситні.

— Мабуть, не подужаю.

— Навіть четвертинку помаранчі? Навіть якщо я виберу зернятка?

— Таки ні.

— Ви зняли б камінь з мого сумління, — сказав Бельветтер, — Бачите, в мене манія все завершувати, а без фруктів на десерт обід незавершений.

— Ні! Ні! Ні!

— Гаразд. Не треба так хвилюватися, — сказав Бельветтер, — Якщо вам не подобається те, що я подаю, то це ваша справа.

— Та мені ж подобається!

— Якщо так дуже подобається, то чому б не з’їсти трошки фруктів?

— Здаюся, — важко зітхнув Кармоді. — Дай мені винограду.

— Мені б не хотілося вас силувати.

— Ти не силуєш. Дай, будь ласка.

— Ви певні?

— Давай! — закричав Кармоді.

— То беріть, — сказав Бельветтер і явив розкішне гроно мускатного винограду. Кармоді з’їв усе. Виноград був дуже смачний.

— Даруйте, — сказав Бельветтер. — Що ви робите?

Кармоді випроставсь і розплющив очі.

— Задрімав трошки. Щось не так?

— Що може бути не так у такому природному бажанні?

— Дякую, — сказав Кармоді і знову заплющив очі.

— Але чому в кріслі? — запитав Бельветтер.

— Бо сиджу в кріслі і майже сплю.

— Потім поперек болітиме, — застеріг Бельветтер.

— Не турбуйся, — пробурмотів Кармоді з заплющеними очима.

— Чому б не подрімати як слід? Он там, на канапі?

— Мені зручно й тут.

— Вам тут не дуже зручно, — заперечив Бельветтер. — Будова людського тіла не дозволяє спати сидячи.

— А мені дозволяє.

— Що ви! Чому б не перебратися на канапу?

— Зручно і в кріслі.

— А на канапі зручніше. Ну спробуйте, будь ласка, Кармоді. Кармоді?

— Га? Що сталося?

— Канапа. Я переконаний, що вам слід відпочити на канапі.

— Гаразд! — сказав Кармоді, з зусиллям зводячись на ноги. — Де ця канапа?

Його вивели з ресторану, провели по вулиці і за рогом завели в будинок з вивіскою «Дрімота». Там стояло з десяток канап. Кармоді попростував до найближчої.

— Не на цю, — спинив його Бельветтер. — У ній пошкоджена пружина.

— Біс із нею. Ляжу боком.

— Що ви! Зіпсуєте поставу.

— Господи! — простогнав Кармоді, стаючи на ноги. — На яку ти пропонуєш?

— Ось на цю, ззаду. Великогабаритна, найкраща в закладі. Прогин матраца підібраний за науковими рекомендаціями. Подушки…

— Правильно, чудесно, добре, — лягаючи на вказану канапу, бурмотів Кармоді.

— Бажаєте якусь спокійну мелодію?

— Не турбуйся.

— Як хочете. Тоді я вимкну світло.

— Прекрасно.

— Може, ковдру? Температуру я, звичайно, регулюю, але тому, хто спить, деколи здається, що холодно.

— Мені все одно! Дай мені спокій!

— Добре! — сказав Бельветтер. — Знаєте, не для себе ж стараюся. Я особисто ніколи не сплю.

— О-кей, даруй, — вибачився Кармоді.

— Нема, нема за що.

Запала тривала тиша. Потім Кармоді сів на канапі.

— Що сталося? — запитав Бельветтер.

— Тепер не можу заснути.

— Попробуйте заплющити очі і подумки розслабити всі м’язи вашого тіла, починаючи з великого пальця ноги і йдучи догори до…

— Я не хочу спати! — зарепетував Кармоді.

— Може, вам не дуже хотілося з самого початку? — висловив припущення Бельветтер. — Але ви принаймні могли б заплющити очі і трошки відпочити лежачи. Зробіть це задля мене.

— Ні! — вперся Кармоді. — Не хочу ні спати, ні відпочивати.

— Впертюх! — зітхнув Бельветтер, — Робіть що хочете. Я старався як міг.

— Авжеж — крикнув Кармоді, звівшись на ноги і вийшовши з «Дрімоти».

Кармоді стояв на вигнутому місточку і милувався блакиттю лагуни.

— Це копія венеціанського мосту Ріальто, — пояснив Бельветтер. — У зменшеному масштабі, звичайно.

— Знаю. Прочитав на табличці.

— Досить чарівний, не правда?

— Еге ж, гарний, — погодився Кармоді, запалюючи сигарету.

— Ви забагато палите, — зауважив Бельветтер.

— Знаю. Не можу без курива.

— Як ваш медичний консультант мушу зауважити, що зв’язок між тютюном і раком легенів доведений остаточно.

— Знаю.

— Якщо ви перейдете на люльку, то шанси захворіти зменшаться.

— Не люблю люльки.

— А сигари?

— Не люблю сигар. — Кармоді запалив нову сигарету.

— Третя сигарета за п’ять хвилин, — констатував Бельветтер.

— Хай йому біс! Я палитиму, скільки захочу і коли захочу! — спересердя крикнув Кармоді.

— Звісно, аякжеГ — поспішив запевнити Бельветтер. — Я лише старався для вашого ж добра. Чи вам хочеться, щоб я просто стояв збоку й мовчав, як риба, поки ви самі себе знищуєте?

— Саме так.

— Не можу повірити, що ви кажете щиро. Тут уже набирає ваги етичний імператив. Людина часом діє собі на шкоду, але такого збочення машина собі дозволити не може.

— Не тримай мене за карк! — похмуро попросив Кармоді. — Не тикай мене скрізь носом!

— Тикати вас носом? Дорогий Кармоді, чи я хоч десь колись вас до чогось силував? Чи дозволяв я собі щось більше, ніж поради?

— Мабуть, ні. Але ти говориш забагато.

— Може, я говорю замало, — сказав Бельветтер, — бо ж наслідків, бачу, ніяких.

— Ти забагато говориш, — повторив Кармоді й запалив чет-

— Це вже четверта сигарета за п’ять хвилин.

Кармоді розкрив було рота, щоб вилаятись, та передумав і подався геть.

— Що це? — запитав Кармоді.

— Кондитерський автомат, — пояснив Бельветтер.

— Не схоже.

— Все ж таки це автомат. Удосконалений силосний агрегат Сааріномена. Звичайно, я мініатюризував його і…

— І все ж таки він не схожий на кондитерський автомат. Як ним користуватися?

— Дуже просто. Натисніть червону кнопку. Почекайте. Натисніть на одну з тих літер в ряду А, тепер натисніть зелену кнопку. Ось маєте! Шоколадка «Бейб Рут» ковзнула на долоню Кармоді.

— Ото! — вихопилося в Кармоді. Він надірвав обгортку і надкусив шоколадку.

— Справжня «Бейб Рут» чи підробка?

— Справжня. Змушений був дати концесію кондитерській фірмі, бо самому несила було впоратися.

— Ого! — повторив Кармоді, випускаючи з пальців шоколадну обгортку.

— Отак воно, — настановчо почав Бельветтер, — приклад недбальства, яке я спостерігаю повсякчас.

— Якийсь клаптик паперу! — сказав Кармоді, повертаючись і дивлячись на обгортку, що лежала на бездоганно прибраній вулиці.

— Звісно, це лиш клаптик паперу, — сказав Бельветтер. — Але помножте на сто тисяч мешканців і що матимете в результаті?

— Сто тисяч клаптиків паперу, — не задумуючись, відповів Кармоді.

— Нічого смішного! Запевняю вас, що вам не захотілося б жити у всьому тому папері. Ви перший нарікали б на захаращену сміттям вулицю. А ви доклали до чогось рук? Ви хоч за собою прибираєте? Звичайно, ні! Полишаєте на мене, хоч я маю дбати про все місто, день і ніч, навіть у святу неділю не маю спочинку!

— І треба стільки вичитувати? Я підніму.

Кармоді нахилився, щоб підняти обгортку, та перш ніж його пальці торкнулися її, від найближчої урни для сміття блискавично метнулася залізна клешня, схопила папірець і зникла.

— Все гаразд, — сказав Бельветтер. — Я звик прибирати за людьми. Ввесь час доводиться.

— Отакої!

— І не чекаю від них подяки.

— Дуже вдячний, дуже вдячний! — подякував Кармоді.

— Ні, не вдячні, — заперечив Бельветтер.

— Нехай буде по-твоєму, може, й не вдячний, А що маю робити?

— Припинити розмову. Вважатимемо інцидент вичерпаним.

— Наїлися? — запитав Бельветтер після обіду.

— Донесхочу, — сказав Кармоді.

— А з’їли небагато.

— Я з’їв, скільки хотів. Дуже смакувало.

— Якщо так смакувало, то чому ж не з’їли більше?

— Бо не подужав би.

— Якби ви не перебили собі апетиту тією шоколадкою…

— Та хай йому біс! Шоколадка не перебила мені апетиту! Я просто…

— Ви запалюєте сигарету, — констатував Бельветтер.

— Авжеж, — відповів Кармоді.

— Не могли б трошки потерпіти?

— Зрештою, — скипів Кармоді, — якого це біса ти…

— У нас є важливіші справи, — швиденько урвав Бельветтер. — Ви вже обміркували, з чого ви житимете?

— У мене ж не було часу.

— А я міркував. Вам добре було б стати лікарем.

— Я? Мені довелося б вступити на підготовчі курси коледжу, потім у медичну школу і так далі.

— Можу все влаштувати, — пообіцяв Бельветтер.

— Не маю бажання.

— Так… а як щодо юриспруденції?

— Ніколи в світі!

— Проектування — прекрасний фах.

— Не для мене.

— А бухгалтером?

— Нізащо!

— Тоді ким ви хочете бути?

— Пілотом реактивного літака, — не задумуючись, відповів Кармоді.

— Ох, облиште!

— Цілком серйозно.

— У мене тут навіть аеропорту немає.

— Працюватиму в іншому місті.

— Ви так сказали, щоб подратувати мене!

— Що ти! — заперечив Кармоді. — Я хочу стати пілотом, це моя мрія. Завжди хотів стати пілотом! Слово честі!

Запала довга мовчанка. Нарешті Бельветтер сказав:

— Ви маєте повне право вибирати. — Але це було вимовлено замогильним голосом.

— Куди ви зібралися?

— Прогулятися, — відповів Кармоді.

— Увечері! О пів на десяту!

— Чом би й ні?

— Я гадав, що ви стомилися.

— Коли вже те було!

— Так-так… А я ще гадав, що ми посиділи б, побалакали б любенько.

— А не можна перенести розмову на потім, коли я прийду? — поцікавився Кармоді.

— А, не варт, — сказав Бельветтер.

— Гуляти не обов’язково, — вирішив Кармоді, сідаючи. — Давай побалакаємо.

— Мені вже перехотілося, — сказав Бельветтер. — Ідіть, будь ласка, на свою прогулянку.

— Ну що ж, на добраніч! — сказав Кармоді.

— Даруйте?

— Я сказав «на добраніч».

— Ви лягаєте спати?

— Атож. Уже пізно. Я стомився.

— Невже ви збираєтеся спати?

— Чом би й ні?

— Взагалі-то нічого, — сказав Бельветтер, — хіба що ви забули вмитися.

— Ох… і справді, забув. Умиюся вранці.

— А коли ви востаннє приймали ванну?

— Давненько вже. Скупаюся вранці.

— А може, ви краще себе почуватимете, коли приймете ванну саме тепер?

— Ні.

— Навіть якщо я приготую ванну?

— Ні! Хай йому біс, ні! Я лягаю спати!

— Робіть собі так, як вважаєте за потрібне, — сказав Бельветтер. — Не вмивайтеся, не вчіться, не дотримуйтесь збалансованої дієти. Але й на мене не нарікайте.

— Нарікати на тебе? За що?

— За будь-що, — відповів Бельветтер.

— Так, ну а що ти, власне, маєш на увазі?

— Не варто й казати.

— То навіщо ж ти наголошуєш на цьому?

— Я думаю тільки про ваше благо, — відповів Бельветтер.

— Помітно.

— А ще, до вашого відома, мені з того ніякого пожитку, вмиваєтесь ви чи ні.

— Не сумніваюся.

— Коли вже піклуєшся про когось, — вів далі Бельветтер, — коли глибоко відчуваєш свою відповідальність, то не дуже приємно чути, коли тебе лають.

— Я тебе не лаяв.

— Не тепер. А от перше, вдень — лаяли.

— Ну… я був знервований.

— Це через те, що ви палите.

— Не починай знову!

— Не буду. Диміть, як піч. Що мені до того? Легені ж ваші, правильно?

— Збіса правильно, — погодився Кармоді, запалюючи.

— Легені ваші, а невдача моя, — сказав Бельветтер.

— Ні, ні! — попросив Кармоді. — Не кажи так, прошу тебе!

— Не звертайте уваги на мої слова, — примирливо сказав Бельветтер,

— Добре.

— Деколи я перебираю міру.

— Атож.

— А не перебирати важко, бо правда на моєму боці. Я маю рацію, розумієте.

— Розумію, — сказав Кармоді. — Ти маєш рацію, маєш рацію. Ти завжди маєш рацію! Маєш, маєш, маєш, маєш…

— Не збуджуйтеся перед сном, — застеріг Бельветтер. — Не бажаєте склянку молока?

— Ні.

— Ви певні?

Кармоді затулив очі руками. Відчував себе дуже дивно. Він відчував себе водночас винним, слабкодухим, брудним, нездоровим і неохайним. Він відчував себе дощенту і безповоротно зіпсованим і знав, що цього відчуття йому не позбутися. Десь у глибині його єства народилася рішучість. Він заволав:

— Сітрайте!

— Кого ви кличете? — запитав Бельветтер.

— Сітрайте! Де ви?

— Чим я не догодив? — занепокоївся Бельветтер. — Просто Скажіть мені, чим?

— Сітрайте! — завивав Кармоді. — Прийдіть і заберіть мене! Це не та Земля!

Почулося трісь-хрусь-бац, і Кармоді був уже в іншому місці.

РОЗДІЛ 24

Ф’ю-у-у-у! Тр-р-рам! Гоп! І ось ми кудись потрапили, хто-зна-куди, коли і на котру з Земель? Хтось, може, й знав, тільки, певне, що не Кармоді, опинившись у місті, дуже схожому на Нью-Йорк. У дуже схожому, але чи то справді Нью-Йорк?

— Це справді Нью-Йорк? — сам себе запитав Кармоді.

— А біс його знає! — негайно відгукнувся чийсь голос.

— Запитання риторичне, — пояснив Кармоді.

— Не сумніваюся, проте відповідаю, оскільки захистив науковий ступінь з риторики.

Кармоді пооглядався навсібіч і зауважив, що голос подає велика чорна парасоля в його лівій руці.

— Це ти, Виграше?

— Звісно, я. А ти гадав хто — шотландський поні?

— Де ж тебе носило, коли я був у зразковому місті?

— Узяв собі відпустку. Коротку, але заслужену, — сказав Виграш. — і дорікати за це не маєш права. Відпустки обумовлені угодою між Галактичною Об’єднаною Спілкою Виграшів та Лігою Реципієнтів.

— А я не дорікаю, — сказав Кармоді. — Я просто так… Облишмо, краще. Це місце — чисто моя Земля! Ну чистісінько як Нью-Йорк!

Це було місто. Товпище людей і потоки автомобілів. Повно театрів, повно кіосків з біфштексами, повно народу. Повно крамниць з оголошеннями про банкрутство і повний розпродаж товарів за низькими цінами. Спалахи неонових вивісок. Повно ресторанів — найсолідніші із них називалися «Західняк», «Південець», «Східняк» та «Північанин». В усіх — фірменні біфштекси і картопляна соломка. Крім них, були ще «Північносхідняк», «Південнозахідняк», «Східнопівнічносхідняк» і «Західнопівнічнозахідняк». Кінотеатр на протилежному боці вулиці показував «Апокриф» (грандіозніше й дивовижніше, ніж Біблія) з тисячами статистів у головних ролях. Поряд була дискотека «Омфалос», де під хрипку музику виступала фольк-рок-група «Ланяки», танцювали незрілі незайманки в сукеночках із глибочезними вирізами спереду й ззаду.

— Життя вирує! — гукнув Кармоді, облизуючи губи.

— Чую тільки передзвін касових апаратів, — зауважив Виграш тоном зачерствілого мораліста.

— Не будь занудою, — відмахнувся Кармоді. — Здається я вдома.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Виграш. — Щось це місце діє мені на нерви. Роздивися, будь ласка, як слід. Пам’ятай, що схожість — не обов’язково тотожність.

Але ж Кармоді бачив, що стоїть на розі Бродвея і 50-ї вулиці! Ось і вхід у підземку, станція просто перед ним! Так, він удома! І він поспішив до підземки, рушив униз по сходах. Все знайоме радісно збуджує і водночас навіює сум. Мармурові стіни вкриті вологою, блискуча монорейка вибігає з одного тунелю й зникає в іншому…

— Ох! — вирвалося у Кармоді.

— В чім річ? — запитав Виграш.

— Ні в чім… Я передумав. Мабуть, я краще прогуляюся по вулиці.

Кармоді повернув назад, спокійно рухаючись до світлого прямокутника неба у рамці виходу. Та звідти посунув натовп і перепинив шлях. Кармоді став проштовхуватися до виходу, та натовп тягнув його назад. Мокрі мармурові стіни здригнулись і судомно запульсували. Блискуча монорейка скочила з опор, скрутилася гадючим язиком і блискавично метнулася в його бік. Кармоді побіг, збиваючи зустрічних і все ж помічаючи, що вони одразу зводилися на ноги, ніби іграшки-покивани. Мармурова підлога зробилася м’яка й липуча. Його ноги в’язли, люди зімкнулися круг нього, а монорейка заколивалася над головою.

— Сітрайте! — заволав Кармоді. — Заберіть мене звідси!

— І мене! — вискнув Виграш.

— І мене! — зойкнув підступний хижак.

Бо це він і ніхто інший спритно прикинувся підземкою, в пащу котрої так необачно заліз Кармоді. Сітрайт не давав про себе знати. Ніщо не змінилося. Кармоді в голову закралася жахлива думка, що Сітрайт міг вийти пообідати, або в туалет, або ж розмовляє по телефону. Блакитний прямокутник неба вужчав, вихід ніби змикався. Постаті довкола втратили людську подобу. Стіни зробилися багрянисто-червоними, напружилися, затремтіли і почали зсуватися. Гнучка монорейка пожадливо обхопила ноги Кармоді. З утроби хижака забурчало й лавиною пішла слина. (Здавна відомо, що кармодіїди хамлуваті й не вміють поводити себе за столом).

— Рятуйте! — заволав Кармоді, коли підошви його черевиків розчинилися в травних соках. — Сітрайте, рятуйте мене!

— Рятуйте його, рятуйте його! — ридав Виграш. — Якщо це важко, то рятуйте мене! Витягніть мене звідси, і я дам оголошення у всі відомі газети, скличу комітети, організую ініціативні групи, вийду на вулиці з плакатами, — за смерть Кармоді треба помститися! І надалі я беру на себе обітницю…

— Припини теревені, — почувся голос, за яким Кармоді впізнав Сітрайта. — Ганьба! А ви, Кармоді, запам’ятайте на майбутнє; треба думати, перш ніж лізти в пащу свого хижака. Моя контора не для того, щоб кожного разу витягувати вас із зашморга в останню мить!

— Але зараз ви мене врятуєте? — мовив Кармоді. — Врятуєте? Врятуєте?

— Уже врятував, — сказав Сітрайт. І коли Кармоді озирнувся навкруги, то побачив, що справді врятований.

РОЗДІЛ 25

Сітрайт, мабуть, переніс його не дуже дбайливо, бо після коротенького затьмарення Кармоді опинився на задньому сидінні таксі. Місто знову дуже нагадувало Нью-Йорк, а Кармоді, судячи з усього, отямився посеред розмови.

— Що ви казали? — спитав таксист.

— Нічого я не казав, — відповів Кармоді.

— Ох! Мені здалося, ви щось казали. Так от, а я кажу, що тамечки новий хмарочос Фламмаріона.

— Знаю, — якось мимоволі вирвалося у Кармоді. — Я допоміг його збудувати.

— Справді? Сила! Уже скінчили, га?

— Так, — сказав Кармоді. Він витяг з рота сигарету й скривився. — 3 цими сигаретами також скінчено. — Похитав головою і пожбурив сигарету через вікно. Кармоді ніби розполовинився. Його слова і вчинки були природні тільки для частини Кармоді (активного «я»). Друга частина Кармоді (рефлективне «я») спостерігала за першою з усе дужчим подивом.

— Що ж ви не кажете одразу? — здивувався таксист. — Ось спробуйте моїх.

Кармоді подивився на розкриту пачку в таксистовій руці,

— Палите «Кулз», так?

— Тільки їх, — запевнив таксист. — «Кулз» із дрібкою ментолу так смакують, як ніколи.

Кармоді ввічливо імітував подив. Взяв пачку, видобув «цвях у домовину» і запалив. Таксист, посміхаючись, дивився на нього в дзеркало заднього огляду. Кармоді затягнувся, зобразив на обличчі задоволення, поволі й з насолодою випустив дим.

— Ого! — сказав він. — Тут щось домішане!

Таксист кивнув з поважністю східного мудреця.

— Всі ми, любителі «Кулз», вважаємо так само… Ось ми й приїхали, сер. «Уолдорф-Асторія».

Кармоді розрахувався й почав виходити. Таксист, і далі усміхаючись, відхилився на спинку.

— Гей, містере, — гукнув він, — а мої «Кулз»?

— Ох! — похопився Кармоді. Віддав пачку і теж посміхнувся таксисту. Авто від’їхало, а Кармоді залишився стояти перед готелем «Уолдорф-Асторія».

На його плечах було добротне пальто фірми «Берберрі». Про це одразу повідомляв ярличок, пришитий не під коміром, а зовні, на правому рукаві. І всі інші ярлички також були назовні: всім одразу впадало в око, що сорочка в Кармоді від «Ван Гойзена», краватка від «Графині Мари», костюм від «Гарта, Шафнера й Маркса», шкарпетки «Ван Кемпа», черевики кордовської шкіри від «Ллойда і Хейга». На голові капелюх «борсоліно», виготовлений у Райму з Мілана. Руки облягали замшеві рукавиці від Л. Л. Біна. Зап’ясток прикрашав самонакрутний хронометр («Одемар Піккар»), а заразом калькулятор, таймер, суматор часу, календар, будильник — і все це з гарантованою точністю плюс — мінус шість секунд на рік.

До того ж від Кармоді віяло слабким запахом чоловічого одеколону «Дубовий мох» фірми «Аберкромбі та Фрітч». Все на ньому цілком пристойне, хоча, безперечно, не справжній шик. Рівню відповідає, та від себе він сподівався більшого. Адже він честолюбний, хоче рости, сподівається бути серед тих, що мають ікру на столі не тільки на Різдво, що носять сорочки від «Братів Брукс», спортивні курточки від «Ф. Р. Тріплера», після гоління користуються лосьйоном «Онікс» від «Лентеріка» і надягають куртки «мисливський комфорт» тільки від «Пола Стюарта»…

Та для таких штучок треба вибитися в категорію споживачів А-АА-ААА, замість пересічної категорії В-ВВ-АААА, до якої він мав нещастя належати через своє скромне походження. Йому конче треба вибитися у вищий розряд! Що, він гірший за інших? Він же, хай йому біс, на своєму курсі у Стенфорді був першим з техніки споживання! Уже три роки його Споживіндекс тримається на рівні дев’яноста відсотків! Його лімузин, «Додж-Феррет», як з голочки! Він міг навести й інші докази.

Так чому ж йому не підвищили категорію? Що, не помічали? Не бачили? Таке єретичне припущення Кармоді одразу викинув з голови. Бо ж у нього був значно пильніший клопіт. Сьогодні він зважився на ризиковану річ. Наступна година могла коштувати йому посади й місця взагалі, а тоді він вилетить у безликі ряди споживацьких паріїв, у категорію НТСР-2 (нестандартні товари східного ринку, гатунок 2-й).

Було ще зарано, а перед тим випробуванням Кармоді слід було підкріпитися. Він зайшов у бар «Асторії», перехопив погляд бармена. Той не встиг і рота розкрити, як Кармоді гукнув:

— Повтори, друже!

Те, що йому ще не наливали, отже, повторити аж ніяк не могли, не бралося до уваги.

— Сідай, Маку, — сказав бармен посміхаючись. — Ось твій «Баллантайн». Аромат і піна для справжнього мужчини!

Заскочили зненацька! Кармоді сам повинен був це сказати! До пива взявся похнюплений.

— Гей, Томе!

Кармоді озирнувся. Давній приятель і сусіда Нейт Стін з Леонії, штат Нью-Джерсі, пив колу.

— Кумедно, — сказав Стін, — але ти звернув увагу? Кола — запорука успіху! Раджу!

Знову Кармоді підсікли без гачка! Одним духом він вихилив своє пиво і гукнув барменові:

— Гей, друже, повтори! — Жалюгідний хід, але краще, ніж нічого. — Що нового? — запитав він у Стіна.

— Жінка подалася в Майамі. На тиждень сонця й моря — блискавичний рейс пропонує «Амерікен-Еруейз»!

— Чудової! я свою Гелен відіслав у Нассау, — підтримав Кармоді. — Сімейної уникнеш драми, пославши жінку на Багами! А знаєш, якось увечері я запитав її, чи варт у нашому швидкоплинному світі марнувати час на плавання в Європу? А вона каже…

— …прекрасна ідея! — перехопив Стін. Він мав безперечну рацію, бо рекламне гасло Голландсько-Американської компанії для жвавого і невимушеного поєдинку було задовге. — Тож краще вам, дружині й дітям, пожити в Марльборському світі!

— Слушна думка! — поткнувся було Кармоді. — Зрештою…

— …в Марльборо є чим захоплюватися! — не дав докінчити Стін. Його право: він запропонував тему.

— Авжеж! — сказав Кармоді. Похапцем вихилив пиво і гукнув:- Гей, приятелю, повтори! Пиво «Баллантайн»! — Та відчував уже, що позиції його ослабли. Де ж він, у біса, хибить? Саме зараз, в такій ситуації слід було підтримати діалог. Але Кармоді ніщо не спадало на думку, слова немов повтікали. А Стін, спокійний, впевнений, продемонструвавши новісінькі сніжно-блакитні пітники фірми «Сікріт» під своїми волохатими пахвами, перший змінив тактику:

— Коли дружини немає вдома, — хихикнув він, — доводиться прати білизну самому.

Удар у сонячне сплетіння! Кармоді залишилося тільки рвонути вперед.

— Чом би й ні? — сказав він, силувано посміхнувшись. — Пригадуєш куплети: «Моя сорочка білістю засліплює твою!»?

Якийсь час вони глузували і кпили один з одного, а потім Стін порівняв манжети їхніх сорочок, нахмурився, звів брови догори, розкрив рота, імітуючи подив і недовір’я.

— Гей! — вигукнув він. — А моя сорочка таки біліша!

— Таки вже й так! — озвався Кармоді, не потурбувавшись навіть глянути. — Смішно! У нас однакові пральні машини з однаковою програмою. І відбілювач той самий… Що, ні?!

— Я користуюся «Клороксом», — недбало кинув Стін. — Раджу!

— «Клорокс», — замислено зітхнув Кармоді. — Ось воно що! Що ж, мій відбілювач мене підвів!

Кармоді зобразив розпач, а Стін зіграв на губах переможний марш. Кармоді подумав, чи не замовити ще пиво, але й попередні два кухлі йому не смакували. Та й Стін як суперник був йому не по зубах. Кармоді розрахувався за пиво кредитною карточкою «Амерікен Експрес» і подався в свою контору на 51-й поверх, П’ята авеню, 666. Демократично, по-приятельськи привітався з колегами, дехто намагався втягнути його в свої рекламні гамбіти, проте він ухилився. Кармоді не міг позбутися думки, що його становище, місце в житті, — жалюгідне. Цілісіньку минулу ніч він перебирав свої шанси вибитися в люди. Важкі роздуми викликали тільки гостру мігрень та розлад шлунку, і ввечері він мало не спізнився на конкурс чарльстона. Добре, що Гелен (яка й не збиралася їхати відпочивати) напоїла його шипучкою Алка-Зельцер, що вмить бадьорість викликає й веселить. Отже, вони пішли, як домовлялися, і витанцювали перший приз — завдяки Алка-Зельцер! Та тяжкі думки не розвіялись. І коли о третій годині ночі Гелен сказала йому, що в Томмі й маленької Тіннер карієс проти минулого року зменшився на 32 відсотки, він відповів:

— А знаєш… Ладен закластися, що це зубна паста «Крест»! — Та душі його це не зігріло, хоча з боку Гелен було дуже мило підказати йому такий хід.

Він знав, що ніяка жінка ніякими ходами не може значно посилити бойові позиції чоловіка. Якщо хочете домогтися успіху в змаганні Споживачів, якщо хочете показати себе вартим не мотлоху, а Речей, Що Мають На Цьому Світі Справжню Ціну, як, наприклад, швейцарського шале фірми «Тех» у неторканих нетрях штату Мен або лімузина Порше-911, яким віддають перевагу Люди, Які Вважають Себе Сіллю Землі, а також Сіллю Солі, і до яких навіть не підступайся з чимось меншим, ніж найкраще… так от, якщо ви хочете мати речі такого класу, то слід довести, що ви їх гідні. Самих грошей — замало, соціальне становище — не зарадить, проста наполегливість — теж нічого не дасть. Вам слід довести, що ви самі належите до Касти Обраних, які вміють усе поставити на карту, а потім усе здобути одним ударом.

— Уперед! — сказав сам собі Кармоді, вдаривши кулаком правиці об ліву долоню. Як поклав, так і буде! І він героїчно рушив до дверей містера Юберманна, свого боса, й героїчно відчинив їх.

Кабінет був порожній. Містер Юберманн ще не прийшов. Кармоді зайшов у контору. Почекає! Щелепи зціплені, губи стиснуті, між бровами залягли три вертикальні зморшки. Головне — не розкиснути. Юберманн з’явиться з хвилини на хвилину. А коли він з’явиться. Том Кармоді скаже йому: «Містере Юберманн, за це ви, звичайно, можете витурити мене на вулицю, але мушу сказати, що у вас тхне з рота», і після паузи ще раз отак: «Тхне з рота!». У думках усе здається просто, але як воно буде насправді! Та все ж пора розігнутися, боротися за впровадження найостанніших здобутків гігієни, пробивати шлях догори! І цієї миті Кармоді відчував на собі погляди отих легендарних постатей — Промисловців, і якщо він не осоромить себе…

— Як ся маєте, Кармоді! — кинув Юберманн, сягнисте ступаючи в контору. Красень з орлиним профілем, скроні торкнуті сивиною — шляхетна ознака високого становища. Окуляри з роговою оправою на цілих три сантиметри ширші, ніж у Кармоді.

— Містере Юберманн, — непевним голосом почав було Кармоді, — за це ви, звичайно, можете…

— Кармоді, — урвав його бос. Його впевнений грудний баритон обрізав слабенький фальцет підлеглого, як хірургічний скальпель фірми «Персони» відтинає безживні тканини. — Кармоді, сьогодні я відкрив дивовижний зубний еліксир! Називається «Скоуп»! Гарантує ароматне дихання протягом цілої доби! Раджу!

Кармоді іронічно посміхнувся. Фантастичний збіг! Босові пощастило натрапити саме на той зубний еліксир, який Кармоді збирався йому порекомендувати. І ефект незаперечний. З рота містера Юберманна вже не смерділо, як з вигрібної ями після зливи. Тепер на нього чекали солодкі поцілунки (дівчаток, звісно, — сам Кармоді до таких речей потягу не відчував).

— Чували про цей еліксир? — запитав Юберманн і, не чекаючи на відповідь, вийшов з кабінету.

Посмішка Кармоді стала ще іронічніша. Він знову зазнав поразки, та чомусь від неї йому стало легше. Світ споживання виявився жахливим, фантастично втомливим. Може, комусь і ведеться в ньому, як рибі в воді, та Кармоді, мабуть, із іншого тіста. Ну, сказав би він своє? І тоді йому жаль було б розпрощатися з своїм 85-відсотковим споживчим сертифікатом, а зараз з талонами Рейді, замшевим кепі, краваткою фірми «Крістмас», дипломатом «Квік-Тріп» фірми «Скай», стереофоніком моделі КІН-24, а надто з щонаймоднішого крою імпортним, м’яким новозеландським кожушком фірми «Лейкленд» із шалевим коміром. А ще довелося б позбутися всіх інших, таких звичних і милих серцю речей.

— Часом і нещастя допоможе! — сказав сам собі Кармоді.

— Господи! — отямилось активне «я» Кармоді.

— Авжеж! — відповіло рефлективне «я» Кармоді. — Занадто швидко акліматизувався, чи не так?

Обидва Кармоді глянули один одному в вічі, підбили підсумки й дійшли згоди. Вони з’єдналися.

— Сітрайте! — крикнув Кармоді, — Заберіть мене звідси!

І, вірний своїм обов’язкам, Сітрайт виконав прохання.

РОЗДІЛ 26

Як завжди, Сітрайт сумлінно переніс його на наступну з імовірних Земель. Цього разу переміщення сталося навіть швидше, ніж умить, — так стрімко, що час ледь відстав від самого себе, і Кармоді вимовив «гоп!» раніше, ніж йому завдали реквізитного штурхана. Отже, постала суперечність, — звісно, невеличка, та все ж недозволена. Сітрайт вдався до звичайнісінької в таких випадках підчистки, але ніхто так і не дав собі клопоту доповісти про все начальству. Обійшлося без наслідків, хіба що трошки протерся часо-просторовий континуум, та Кармоді цього навіть не помітив.

Він опинився в малому містечку. Впізнати його, на перший погляд, було не важко: це був або ж мав бути Мейплвуд, штат Нью-Джерсі. Кармоді жив тут з трьох до вісімнадцяти років. Так, ось його дім, якщо в нього взагалі де-небудь був дім. Або, точніше, це був його дім, якщо він справді був тим, чим здавався. Власне, це й належало перевірити.

Кармоді стояв на розі Дюран-роуд та Мейплвуд-авеню в горішній частині міста, просто перед ним — торговий центр, за спиною — вулички передмістя, обсаджені кленами, дубами, каштанами, берестами, кизилом та іншими деревами. По праву руку — читальня «Християнська наука», по ліву — залізнична станція.

— Ну як, мандрівниче? — запитав голос біля його правого стегна.

Кармоді глянув униз і побачив у своїй правій руці середніх розмірів транзисторний приймач. Одразу ж упізнав у ньому Виграша.

— Знайшовся нарешті, — сказав Кармоді.

— Знайшовся? Я нікуди не губився.

— В останньому світі я тебе не бачив.

— Бо не дивився як слід. Я лежав у твоїй кишені у вигляді фальшивого динарія.

— Звідки мені було знати? — не здавався Кармоді.

— Міг просто покликати. Я метаморфічний за натурою. Змінююсь несподівано навіть для самого себе. Ти ж знаєш. Невже мені скрізь і кожного разу оголошувати про свою присутність?

— Було б з руки, — зауважив Кармоді.

— А мені гідність не дозволяє нав’язуватися, — відрубав Виграш. — Кличуть — відгукуюсь, а коли не кличуть — значить не потрібен. В останньому світі я був тобі без потреби. Тому й скористався нагодою завітати до ресторану Слоклола, щоб поїсти там як слід, а потім у пропаріум Хаганіхта на хімчистку своєї шкіри, а потім у шинок Варінеллі «Сонячний маяк» перехилити чарчину з приятелем, що якраз лучився неподалік, а потім у …

— Як ти встиг стільки? — запитав Кармоді. — В тому світі я пробув не більше півгодинки.

— Я вже казав тобі, що для нас час тече по-різному.

— Казав… А де ж усі ті заклади?

— Довгувате пояснювати, — сказав Виграш, — Туди легше дістатися, ніж розтлумачувати дорогу. До того ж вони не для тебе.

— Чому?

— Ну… з багатьох причин. Хоча б тому, що страви в «Сонячному маяку» тобі не смакуватимуть.

— Я вже бачив, як ти їв оріті, — нагадав Кармоді.

— Так, пам’ятаю. Але оріті — делікатес. Таким ласуєш раз або двічі в житті. А в «Сонячному маяку» виграшам і близьким до них видам подають наш основний харчовий продукт.

— Що саме?

— Краще б тобі не знати, — попередив його Виграш.

— А мені кортить.

— Знаю, що тобі кортить, та коли дізнаєшся, то подумаєш, що ліпше й не знати ніколи.

— Облиш, — нетерпляче урвав Кармоді. — Так чим ти харчуєшся?

— Гаразд, містере Цікавий, — здався Виграш, — але пам’ятай: ти сам напросився. Здебільше я споживаю сам себе.

— Що-що?

— Себе. Я ж попереджував, що тобі не сподобається.

— Ти харчуєшся сам собою? Хочеш сказати, що ти їси власне тіло?

— Достеменно так.

— Щоб тебе чорт ухопив! Дарма що гидко, але ж це й неможливо! Як можна їсти самого себе?

— І можу, і їм. І пишаюся цим. З морального боку це яскравий приклад свободи особистості.

— Але ж це фізично неможливо, -, гарячкував Кармоді. — Це суперечить законам збереження енергії, матерії і такого іншого. Як день божий, ясно, що це суперечить хоч якомусь законові природи.

— Справедливо, але в дуже вузькому розумінні, — доводив Виграш. — Коли роздивишся пильніше, то, сподіваюся, побачиш, що неможливість їсти себе здебільшого просто уявна.

— Тобто, в біса, як це?

— Не знаю, — признався Виграш. — Відповідь є у всіх наших підручниках, та нікому не спадало на думку нею цікавитися.

— Я хочу дійти до суті явища, — не вгавав Кармоді. — Ти маєш на увазі, що ти справді в прямому значенні цього слова їси шматки свого м’яса?

— Власне, це я й маю на увазі. Хоча не треба обмежуватись самим м’ясом. Неабияка ласощі для самоїдів — власна печінка, надто посічена з крутим яйцем і приправлена курячим жиром. А реберцями я нашвидку полудную. От стегна слід злегка примаринувати за кілька тижнів наперед.

— Годі! — скривився Кармоді.

— Даруй.

— Ти лиш поясни таке: як може твоє тіло забезпечити достатньо їжі для твого тіла (ну й кумедія!) протягом усього життя?

— Ну, — задумався Виграш, — з одного боку, я не такий уже й ненажера.

— Може, я сказав трохи неясно, — поправився Кармоді. — Я маю на увазі, як ти будуєш своє тіло, якщо його відразу й споживаєш, щоб чимось живити своє тіло?

— Боюся, що я й сам до ладу не розумію, — признався Виграш.

— Попробую ще раз. Я хочу вияснити таке: якщо ти споживаєш власну плоть…

— Так я й роблю, — уточнив Виграш.

— Якщо ти споживаєш власну плоть і використовуєш продукти цього споживання для живлення тієї самої плоті… Почекай хвилинку. Якщо б ти важив п’ятдесят фунтів…

— Маленьке уточнення: на рідній планеті я важу якраз п’ятдесят фунтів.

— Чудово! Так от: якщо ти важиш п’ятдесят фунтів, а, скажімо, протягом року з’їдаєш сорок фунтів себе з метою підтримки самого себе, то що з тебе залишається?

— Десять фунтів? — запитав Виграш.

— Чорти б тебе! Не бачиш, до чого я веду? Ти ж не можеш годувати себе самим собою протягом якогось тривалого часу.

— Чому не можу?

— Закон Регресивного Обігу, — нарешті сформулював Кармоді, полегшено зітхнувши. — Зрештою в тебе вже не залишиться поживи для себе, і ти помреш.

— Це я знаю, — запевнив Виграш, — та смерть — подія неминуча, така ж незаперечна й невблаганна для Самоїдів, як і для Іншоїдів. Всі і вся помирають, Кармоді, байдуже, ким і чим хто харчується.

— Ти кепкуєш з мене! — завив Кармоді. — Якби ти справді себе поїдав, то за тиждень у могилу б лягав.

— Деякі комахи живуть однісінький день, — сказав Виграш. — Отже, нам, виграшам, як бачиш, поталанило, ми довгожителі. Затям собі, що більше ми споживаємо, то менше нас треба годувати і на довше вистачає запасів їжі. А час у самоїдстві відіграє значну роль. Більшість виграшів ще в дитинстві з’їдає своє майбутнє, залишаючи свій організм неторканим до повного визрівання.

— Як це вони з’їдають своє майбутнє?

— Не можу пояснити. Просто з’їдаємо, й усе. Я, наприклад, зжер те своє тіло, яке б могло бути в мене між вісімдесятим і дев’яносто другим роками мого життя, — це, до речі, вже старечі літа і радості від них уже ніякої. Тепер, перевівши самоспоживання на карткову систему, сподіваюся дотягти до сімдесяти років.

— В мене вже в голові замакітрилось, — сказав Кармоді, — аж нудити починає.

— Справді? — обурився Виграш. — Ну й нерви! Нудити! Кровожерний різнику, скільки відрубів тварин поглинув ти за своє життя? Скільки зжер безборонних яблук? Скільки салату бездушно зірвав на грядці? Мені, будь певен, трапилося з’їсти лише якогось оріті, але Судного Дня ти ще станеш перед чередами тих, кого ти зжер! Вони, Кармоді, стоятимуть перед тобою: сотні карооких корів, тисячі безборонних курей, нескінченні череди лагідних ягнят, не кажучи вже про ліси окрадених фруктових дерев та акри сплюндрованих городів. Я заплачу за спожитого оріті, але як тобі заглушити передсмертні зойки тварин і плодів, якими ти харчувався? Як, Кармоді, як?

— Заткай пельку! — попросив Кармоді.

— Ох, нехай уже, — похнюплено погодився Виграш.

— Їм, бо мушу, Я частина природи. Оце й усе пояснення.

— Ну, що хочеш, те й кажи.

— А я, нехай йому біс, уже сказав! А тепер ти замовкнеш нарешті й даси мені зосередитись?

— Слова більше не почуєш. Тільки можна спитати: на чому ти хочеш зосередитися?

— Це місто дуже схоже на моє рідне, — пояснив Кармоді. — Намагаюся з’ясувати: воно чи не воно?

— Невже так важко? Хто ж не впізнає рідного міста?

— Коли я тут жив, то не дуже до нього придивлявся. А відколи виїхав, то, мабуть, не згадував.

— Коли сам не добереш, де твій дім, а де не твій, ніхто вже не добере. Сподіваюсь ти це пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — зітхнув Кармоді й поволі закрокував по Мейплвуд-авеню. Раптом він з жахом усвідомив, що йому ніколи не пощастить відшукати рідного дому.

РОЗДІЛ 27

Йдучи, Кармоді розглядався, а розглядаючись, підмічав. Усе було таким, яким і повинно бути. В Мейплвудському театрі сьогодні показували «Сагу Елефантини», італо-французький пригодницький фільм Жака Мара, блискучого молодого режисера, що вже подарував світові зворушливу «Пісню моїх ран» і хвацьку комедію «Париж о чотирнадцятій». Перед початком виступала — «проїздом і тільки один раз» — нова вокальна група «Яконнен і Фунгі».

— Фільм, здається, цікавий, — сказав Кармоді.

— Не для мене, — кинув Виграш.

Кармоді зупинився біля галантереї Марвіна, заглянув у вітрину. Побачив мокасини й напівкеди, джинси з торочками «собача шарпанина», нашийні хустини з легковажними малюнками, білі сорочки з відкладними комірцями. Поряд, у крамниці канцтоварів, кинув оком на свіжий «Кольєрс», погортав «Ліберті», зауважив ще «Мансі», «Чорного кота» і «Шпигуна». Якраз надійшов ранішній випуск «Сан». (Тижневики і газети, що давно припинили своє існування.)

— Ну? — запитав Виграш. — Твоє місто?

— Рано казати, — відповів Кармоді. — Поки що ніби й воно.

Він перетнув вулицю і зазирнув у закусочну Едгара. Вона не змінилася. Біля шинкваса, попиваючи содову, сиділа гарненька дівчина — Кармоді її зразу впізнав.

— Лейна Тернер! (Друзі Кармоді — відомі кінозірки.) Гей, як ся маєш, Лейно?

— Прекрасно, Томе! Давненько не бачились.

— Я упадав за нею в старших класах, — пояснив він Виграшеві вже на вулиці. — Забавно, як усе пригадується.

— Забавно, забавно, — з сумнівом проказав Виграш.

На перехресті Мейплвуд-авеню та Південногірської вулиці стояв полісмен. Він посміхнувся Кармоді між двома змахами жезла.

— А це Берт Ланкастер, — сказав Кармоді. — Був незмінним захисником у найкращій команді за всю історію школи «Колумбія». А глянь туди! На того чоловіка, що заходить у залізні товари, що он махає мені! Це Кліфтон Уебб, директор нашої школи. А ту блондинку за квартал звідси бачиш? Це Джін Харлоу, була офіціанткою в ресторані. — Кармоді стишив голос. — Всі казали, що любила гульнути.

— У тебе багато знайомих, — сказав Виграш.

— Ще б пак! Я тут виріс! А це міс Харлоу, вона йде в П’єрів салон краси.

— Ти й П’єра знаєш?

— Атож! Тепер він перукар, а під час війни був у французькому Опорі. Стривай, як його прізвище?… Згадав! Жан-П’єр Омон, ось як! Взяв собі дівчину з місцевих, Керол Ломбар.

— Цікаво, — знудженим голосом сказав Виграш.

— Так, для мене цікаво. А ось ще знайомий… Добридень, пане мер! — Добридень, Томе! — привітався чоловік, торкнувшись капелюха, й пішов далі.

— Це Фредрік Марч, наш мер, — пояснив Кармоді. — Грізна особа! Дотепер пам’ятаю його дебати з місцевим радикалом Полом Муні. Варт було послухати!

— Гм-м, щось тут не так, як треба, Кармоді, — сказав Виграш. — Щось моторошне, щось фальшиве. Не відчуваєш?

— Та ні! Кажу тобі, що я виріс серед цих людей. Знаю їх краще, ніж самого себе! О, он Полетт Годдар, ось там… Помічниця бібліотекаря. Привіт, Полетт!

— Привіт, Томе! — відгукнулася жінка.

— Не подобається мені все це, — наполягав Виграш.

— З нею я не був надто близький, — сказав Кармоді. — Вона зустрічалася з хлопцем з Мілбурна на ім’я Хемфрі Богарт. Він завжди носив краватку-метелик, можеш таке уявити? Якось він побився з Лоном Чейні, шкільним сторожем. До речі, надавав йому. Я це добре пам’ятаю, бо якраз зустрічався з Джун Хевок, а її найближчою подругою була Мірна Лой, а Мірна знала Богарта, і…

— Кармоді, — стривожено урвав Виграш. — Остерігайся! Ти чув будь-коли про псевдоакліматизацію?

— Не сміши! Кажу тобі, що знаю цих людей! Я виріс тут, і це були мої найкращі роки! Люди тоді не були такими нікчемами, вони справді були чогось варті, вміли за себе постояти. Вони були особистостями, а не юрмищем!

— А ти певний? Твій хижак…

— Дурниці! Не хочу більше й слухати! Глянь! Он Девід Найвен. Його батьки з Англії.

— Ці люди простують до тебе!

— Ну, звісно. Вони так давно мене не бачили.

Він стояв на розі, а його друзі рушили до нього по тротуару й бруківкою, виходили з крамниць і крамничок. їх були сотні, буквально сотні, всі давні друзяки. Серед них він упізнав Ала-на Ледда, Дороті Ламур і Ларрі Бестера Кребба. А за ними — Спенсер Трейсі, Лайонел Баррімор, Фредді Бартолом’ю, Джон Уейн, Френсіс Фармер…

— Щось тут не так! — стривожився Виграш.

— Все як слід, — відмахнувся Кармоді. Скрізь були його друзі. Вони підходили ближче, простягали руки, і за всі ті роки, прожиті далеко від рідного дому, він ніколи не був щасливіший, ніж зараз. Як він міг їх забути? А тепер усе пригадалося.

— Кармоді! — крикнув Виграш.

— Що тобі?

— У твоєму місті завжди така музика?

— Про що ти?

— Про музику. Ти не чуєш?

Тільки тепер Кармоді звернув увагу на музику. Грав симфонічний оркестр, та годі було зрозуміти, звідки долинають звуки.

— Давно вона грає?

— Як тільки ми тут з’явилися, коли ти рушив вулицею, залунав тихий барабанний дріб. Коли проходив повз театр, почувся жвавий пасаж сурми. Коли ти заглянув у закусочну, вступили сотні скрипок — досить солодкава мелодія. Відтак…

— Музичний супровід кінофільмів, — похмуро сказав Кармоді. — Вся ця клята вистава за сценарієм, а я навіть не помітив.

Франшо Тон торкнув його за рукав. Гері Купер поклав на плече свою величезну лапу. Лерд Крегар по-приятельськи облапив його, як ведмідь. Шірлі Темпл вчепилася в праву ногу. Інші обступали тісніше й тісніше, все ще посміхаючись.

— Сітрайте! — заволав Кармоді. — Сітрайте, Бога ради!…

А далі все сталося трохи швидше, ніж він спромігся збагнути.