Колиска на орбіті

Е. Рассел НИТОЧКА ДО СЕРЦЯ

Стрілка вимірювача виходу стрибнула, на мить тремтливо завмерла і впала. Через тридцять секунд знову стрибок, знову зупинка на середині шкали, падіння… Ще тридцять секунд — і знову все спочатку… І так тижні, місяці, роки.

Легка металева щогла біля будівлі, змурованої з кам’яних брил, здіймалася високо в небо, піднімаючи до зірок пласку металеву чашу. З цієї чаші двічі на хвилину виплескувався безгучний крик, який пронизував простір:

— Бунда-І! Біп-біп-боп!.. Бунда-І! Біп-біп-боп!

Його повторювали вісім синхронізованих репітерів на пустельних острівцях залитої водою планети — вісім спиць велетенського колеса, — світу, що обертався навколо своєї осі.

В чорній порожнечі безсонячних світів, серед мертвих згаслих зірок самотній корабель ловив голос Бунди, коригував свій вертикальний та горизонтальний курс і впевнено летів далі. Скільки таких кораблів пролетіли мимо! А він усе сам і сам, усе показує дорогу людям, від яких не почує у відповідь: “Спасибі, друже!” Далекі, невидимі для ока ракети прокреслювали темряву провалів між завитками галактик раптовими спалахами викинутого полум’я і зникали. “Кораблі пропливають ночами…”.[4]

Бунда-І… Маяк у глибині Всесвіту, маленький світ із земною атмосферою, але майже без суші, планета безмежних океанів з крихітними скелястими острівцями, де нема жодної живої істоти, з якою могла б подружитися людина, але справжній рай для риб та інших водяних створінь.

Цей острівець був найбільшим клаптем суходолу серед безкінечної водяної пустелі: двадцять дві милі завдовжки, сім миль завширшки — справжній континент як на планету Бунда-І. Континент, на якому немає ані тварин, ані птахів, ані дерев, ані квітів, тільки низенькі кущики, що чіпляються за каміння, з вузлуватими покрученими гілками, лишайники і гриби, та з півсотні видів комах, які пожирають одне одного й тому не можуть розплодитися в надто великій кількості. І все — більше нічого тут нема.

Над планетою застигла тиша, і це було найстрашніше — тиша, жодного звуку. Легкий вітрець ніколи не зітхав, завмираючи; ніколи не ревіла, лютуючи, буря. Море під час припливу знехотя наповзало на скелі, а потім безсило спадало, десять дюймів угору, десять дюймів униз, точне, як годинник, без єдиного сплеску, без шуму, без шипіння піни, що лопається. Комахи були німі; з п’ятдесяти видів жодна не вміла ні дзижчати, ні сюрчати, ні цокотіти. Бліді тіла лишайників і незграбні руки кущів ніколи не ворушилися. Здавалося, це не рослини, а чудернацькі живі істоти, що задубіли у вічному безгомінні.

За будинком був город. Будівельники маяка перекопали пів-акра скелястої поверхні острова на три фути завглибшки, відтак вона скидалася на грядку, й посадили земні рослини. З квіткового насіння не проросло жодне, а от деяка городина виявилась менш вибагливою. У нього було п’ятдесят грядок буряків, шпинату, капусти й цибулі. Цибулини виростали завбільшки з футбольний м’яч. Він не їв цибулі, бо терпіти не міг цю смердючу гидоту, але однаково постійно саджав її і доглядав так само дбайливо, як і іншу городину, — хоч якесь діло! — до того ж приємно чути знайомий звук лопати, що врізається в грунт…

Стрілка стрибнула, завмерла і впала. Якщо дивитися на неї часто й довго, то тебе наче гіпнотизує. Інколи в нього з’являлось божевільне бажання змінити звичний рух стрілки, порушити код передачі й почути щось нове, відрадно-безглузде — хай чаша вихлюпне в здивовані зорі тарабарщину: “Дандас троп шентермпер. Бім-бам-бом! Дан-дас троп шентермпер. Бім-бам-бом!”

Таке бувало вже не раз. І, можливо, повториться знову. Зовсім недавно! легкий прогулянковий корабель мало не врізався в одну з планет системи Вовка, бо тамтешній маяк став передавати якусь нісенітницю. Безумство однієї людини мало не призвело до загибелі двох тисяч пасажирів міжпланетного лайнера. Якщо погасиш свічку, неважко збитися з дороги в темряві.

Робота на маяку означала десять років повної самотності, дуже високу платню й горду свідомість, що робиш важливу для суспільства справу. Все це дуже заманливо, коли ти молодий, легкий на підйом і під ногами в тебе надійна твердь планети Земля. Дійсність виявляється жорстокою, безжальною і для багатьох нестерпною. Людина не може бути сама.

— Ви з Гебрідських островів? Чудово! Нам потрібен наглядач маяка на станцію Бунда-І, і ви — підходяща для нас людина. Вам буде там куди легше, ніж іншим. Уявіть, що ви опинилися в повній самотності на острові Бенкекула: приблизно те саме чекає вас на Бунді. А городян посилати туди нема сенсу: з усім своїм технічним вишколом вони рано чи пізно божеволіють тільки через те, що там немає ліхтарів. Уродженець Гебрідських островів просто створений для Бунди. Адже людина не тужить за тим, чого у неї ніколи не було, а на Бунді-І ви побачите те, що вас оточувало все життя-скелясті острови, морські простори. Достоту як у вас на батьківщині!

Достоту як на батьківщині!

На батьківщині…

Тут — берег, який ніколи не лижуть хвилі, рінь, строкаті черепашки, крихітні істоти, схожі на крабів. Під водою сонно колишуться поля водоростей, зграйками пропливають риби, такі ж самісінькі, як на Землі. Він не раз закидав з берега вудочку і ловив їх, а потім знімав з гачка і кидав у море, на волю, якої в нього в самого немає.

Тут не здіймаються з зеленої води старі плити кам’яного молу, не снують по затоці буксири, які заклопотано пахкають, ніхто не смолить на березі баркаси, не лагодить сіті. Не котяться з гуркотом бочки по бруківці, крани не піднімають у повітря брили льоду, не вистрибує з повного трюму срібна рибина, що потім б’ється на палубі. І в неділю увечері ніхто не думає про тих, хто в морі.

Вчені Землі творять дива, коли перед ними ставлять якусь технічну задачу. Наприклад, головна станція Бунди-І напівавтоматична, її вісім репітерів повністю автоматизовані, їх живлять атомні генератори, розраховані на сто років роботи без підзарядки. Могутній голос станції летить у астральну безодню, до зоряного пилу незчисленних світів. Єдине, чого бракувало Бунді-І для забезпечення стопроцентової надійності, так це контрольного пристрою, — розумного, енергійного й рішучого аварійного механізму, який перетворив би станцію на абсолютну самокеровану систему. Іншими словами, потрібна була людина.

Отут-то вчені мужі й дали маху. Потрібна людина. Але ж людина — не деталь, її не можна розрахувати, обробити й сполучити з іншими деталями — і нехай функціонує! Вони збагнули це з деяким запізненням, коли збожеволів третій наглядач маяка і його довелося відвезти на Землю. Три випадки психічного розладу на організацію, що відає чотирмастами станціями на безлюдних планетах, — порівняно небагато, менше одного процента. Але три — на три одиниці більше нуля, і ніхто не може дати гарантії, що число це не збільшиться: когось божевілля бере швидше, хтось опиратиметься йому довше. І тоді вчені перемінили тактику. Кандидатів стали піддавати безжальним експериментам, в яких повинні були зламатися слабкі й загартуватися дужі — ті, хто годиться для роботи на маяках. Проте скоро від перевірки довелося відмовитись. Надто потрібні були люди, надто мало було таких, кого вабила посада наглядача маяка, надто багато виходило з гри під час перевірки.

Вчені пропонували то один вихід, то інший, але всі їхні теорії терпіли крах.

Останнім їхнім винаходом була так звана “ниточка до серця”.

Людина, міркували вони, дитя Землі, від її серця до серця Землі має тягнутися ниточка. Поки ця ниточка існує, розум людини ясний. Вона проживе в самотині десять років і ні разу її не охопить туга.

Але як знайти цю ниточку до серця?

— Chercher la femme,[5] — заявив один із них, урочисто дивлячись на своїх колег поверх окулярів.

Стали обговорювати цей варіант і відхилили: в уяві вчених постали найжахливіші наслідки такого кроку — від убивства до народження немовлят. Крім того, заради неслужбової одиниці довелося б подвоїти запас продуктів, який доставляли на таку величезну відстань.

Виключено!

Може, собака? Для багатьох планет, де собака сам зуміє знайти собі поживу, це, либонь, добре. Але як бути з Бундою та іншими планетами, схожими на Бунду? Вантаж космічних кораблів розраховано до грама, і не настав ще час розвозити по просторах Всесвіту харчі для псів.

Перша “ниточка до серця” виявилася жалюгідним механічним ерзацом, хоч і мала одну беззаперечну перевагу: вона порушила мертву тишу, прокляття, що тяжіло над Бундою. Корабель, що привозив раз на рік запас харчів, скинув йому магнітофон і п’ятдесят котушок з плівками. Два місяці він слухав звуки — не тільки музику й людську мову, але й рідні голоси землі: рев приміського шосе біля застави в суботній вечір, гуркіт поїздів, передзвін церков, веселий гам шкільного двору під час перерви — слабку луну життя, що йде десь у недосяжній далечині. Коли він увімкнув магнітофон уперше, то був щасливий. Десятий раз навіяв на нього нудьгу, двадцятий вкинув у відчай. Тридцятого разу не було.

Стрілка приладу стрибнула, затремтіла й заспокоїлась.

— Бунда-І! Біп-біп-боп!..

Магнітофон лежить у кутку, припадаючи пилюкою. Десь там, за зоряними туманностями, живуть його брати, такі ж самотні, як і він. Вони не чують його, і він не чує їх. Вони недосяжні, їхні світи рухаються, обертаючись по своїх орбітах, проходячи призначений їм шлях. А він сидить, дивлячись на стрілку, оглухлий від протиприродної тиші.

Вісім місяців тому, якщо послуговуватись мірою земного часу, ракета принесла йому доказ, що вчені мужі на Землі все ще силкуються протягнути до його серця ниточку. У вантажі, який корабель, перш ніж щезнути в порожнечі, скинув на поверхню Бунди, виявилася маленька скринька і книжка. Відчепивши скриньку від парашутика, він підняв кришку й побачив страховище з виряченими очима. Воно повернуло трикутну голівку й втупилося в нього холодним непорушним поглядом. Потім заворушило довгими недоладними кінцівками — хотіло вилізти. Він швидко зачинив кришку і взяв інструкцію.

Там говорилося, що його нового друга звуть Джейсон, це приручений богомол, винятково смирна істота, яка сама буде знаходити собі їжу: коли йому на Землі для перевірки запропонували кількох комах із фауни Бунди, він їх із задоволенням з’їв. На закінчення автори інструкції радісно повідомляли, що в багатьох країнах на Землі діти дуже люблять богомолів і граються з ними.

Так ось куди завели вчених наполегливі пошуки: вони вирішили, що ниточкою до серця має бути жива істота, народжена на Землі і здатна жити в чужому світі. Але при цьому вони не врахували одного: на чужині людина тужить за тим, до чого вона звикла. Краще хай би вони прислали йому кота! Правда, на Бунді немає молока, зате у морях повно риби. Не те, щоб він любив котів, але ж вони вміють нявкати. Вони мурчать і виють. А ця жахлива істота в коробці не видає ні звуку. Господи, ну хто з мешканців Гебрідських островів хоч раз на віку бачив богомола, це, схоже на марсіанина страховище, з тих, які переслідують тебе в кошмарному сні! Йому, в кожному разі, не доводилося, і він за цим нітрохи не шкодує.

Він ні разу не взяв Джейсона в руки, ні разу не випустив його з скриньки. Богомол стояв на своїх довгих тонких ніжках, стежив за ним крижаним поглядом, зловісно повертав голову й мовчав. Першого дня він дав богомолові коника, якого спіймав серед лишайників. Коли Джейсон одірвав своїй жертві голову і став її пожирати, до горла йому підкотила нудота. Ночами став снитися велетенських розмірів богомол, що роззявляв над ним хижу голодну пащу.

Через два тижні він відчув, що більше не витримає. Він відніс коробку за кілька миль від дому, відкрив її і викинув богомола. Джейсон подивився на нього поглядом василиска і зник у кущах. Тепер на Бунді було двоє землян, але допомогти один одному вони не могли.

— Бунда-І! Біп-біп-боп!..

Стрибок, зупинка посеред шкали, падіння… І ні слова привіту від корабля, що летить у темряві, ні звуку навколо, тільки п’ятдесят мовчазних механічних записів у кутку. Чуже, примарне життя в чужому примарному світі, який щодень стає дедалі неправдоподібнішим.

Може, пошкодити станцію й заходитися її лагодити, щоб створити хоч видимість роботи, що виправдовує людське існування? Ні, за це заплатять життям тисячі людей там, серед зірок, — надто дорога ціна за ліки від нудьги.

А можна, коли він відсидить біля приладів належний час, піти на північ шукати крихітну потвору і кликати, кликати її, сподіваючись, що вона ніколи не прибіжить на поклик.

— Джейсон! Джейсо-о-он!

Десь у розколині, серед каміння, повернеться гостра трикутна голівка з величезними заворожливими очима. Якби Джейсон хоч умів тріскотіти, як цикада, він, може, змирився б із ним, навіть призвичаївся б до нього, знаючи, що це смішне стрекотання — богомоляча мова. Але Джейсон мовчав так само вороже й непроникно, як замкнутий, насторожений світ Бунди.

Він перевірив передавач і автомати восьми репітерів, які горлали в порожнечу, вклався у ліжко і в тисячний раз став думати, витримає він ці десять років чи збожеволіє.

Якщо збожеволіє, лікарі вчепляться в нього й почнуть мудрувати, намагаючись знайти причину хвороби та ліки від неї. Вони хитрі, ой, які хитрі! Але десь їхня хвалена хитрість виявляється безсилою…

Він заснув тяжким болючим сном.

Те, що часом здається дурістю, іноді виявляється неспішною мудрістю. Найскладнішу проблему можна вирішити, якщо міркувати над нею тиждень, місяць, рік, десять років, хоч відповідь, може, нам потрібна сьогодні, зараз, негайно. Настала черга й того, що називали “ниточкою до серця”.

Вантажний корабель “Гендерсон” виринув з зоряних розсипів, став збільшуватися, загули ввімкнуті антигравітатори, і він повиснув над головним передавачем на висоті двох тисяч футів. На посадку й зліт йому б не вистачило пального, тому він просто спинився на хвилину, скинув те, що було наслідком останнього досягнення вчених, які тягли ниточку до серця, й знову злетів у чорний провал. Вантаж полетів у темряву, що огортала Бунду, вихорем великих сірих сніжинок…

Він прокинувся вдосвіта, не знаючи про нічного гостя. Ракету, що завозила йому раз на рік продукти, він чекав тільки через чотири місяці. Він подивився осліплими від сну очима на годинник біля ліжка, наморщив лоба, силкуючись збагнути, що розбудило його так рано. Якась тьмяна тінь вповзла в його сон.

Що це було?

Звук… Звук!

Він сів, прислухався. Знову звук, приглушений відстанню і товщею стін, схожий на крик безпритульного кошеняти… на гіркий дитячий плач…

Ні, вчулося. Видно, він уже почав божеволіти. Чотири роки він протримався, решту шість доведеться нидіти тут тому добровільному в’язневі, який займе його місце. Він чує звуки, яких нема; це певна ознака душевного розладу.

Але звук долинув знову.

Він устав, одягнувся, підійшов до дзеркала. Ні, обличчя, яке глянуло звідти не було схоже на обличчя маніяка: воно схвильоване, змарніле, але не тупе, не спотворене безумством.

Знову заплакала дитина.

Він пішов у апаратну, подивився на пульт. Стрілка так само методично стрибала, застигала на секунду й падала.

— Бунда-І! Біп-біп-боп!..

Тут усе гаразд. Він повернувся в спальню і став напружено слухати. Щось… хтось голосив у досвітніх сутінках над водою. Що це? Що?

Одімкнувши засув неслухняними пальцями, він штовхнув двері і став, тремтячи, на порозі. Звук кинувся до нього, налетів, бухнув у серце. Йому забило подих. Насилу одірвавшись від одвірка, він кинувся в комірчину, напхав у кишені печива.

На порозі він упав, але не відчув болю, схопився й побіг, не дивлячись під ноги, не помічаючи, що схлипує від щастя, туди, де біліла рінь прибережної смуги. Край води, що ліниво наповзала на каміння, він спинився, широко розкинув руки. Очі його сяяли, і чайки, сотні чайок закружляли, заметались над ним. Вони хапали печиво, яке він простягав їм, метушились біля його ніг на піску, шуміли крилами, пронизливо кричали…

В їхніх криках він чув пісню пустельних островів, гімн вічного моря, дику радісну мелодію — голос рідної Землі.