Колгосп тварин

Розділ десятий

МИНУЛИ роки. Пори року чергувались, непомітно пролітало коротке життя тварин. Прийшов час, коли давніх передбунтових днів не пам’ятав уже ніхто, крім Конюшини, Беніяміна, Крука Мойсея і кількох свиней.

Померла Дереза. Померли собаки. Помер Джонс — закінчив життя в притулку для п’яниць в іншій частині графства. Забули й про Білана. Хіба що одиниці, що його знали колись, пам’ятали про нього. Конюшина була тепер стара, товста кобила, суглоби її стали неповороткі, а очі мали нахил сльозитися. Вже два роки час їй було бути на пенсії, але поправді жодна тварина ще не пішла на пенсію. Давно вже перестали подейкувати про потребу виділити край пасовища для літніх тварин. Наполеон змінився в дозрілого десятипудового кнура. Квікунові очі так заплили салом, що ледве міг дивитися. Один старий Беніямін виглядав так само як раніш, хіба що морда йому трохи посивіла; від смерти Гнідка він став ще більше непривітний і мовчазний, як раніше.

В колгоспі було тепер значно більше мешканців, хоча приплід і не був такий великий, як сподівалися у давні часи. Для багатьох тварин, що народилися, Бунт був лише неясною традицією, що її передавали на словах; куплено багато нових тварин, що до свого прибуття в колгосп ніколи й згадки про щось таке не чули. В колгоспі крім Конюшини налічували ще троє коней. Вони були хороші стрункі створіння, охочі робітники і добрі товариші, але дуже дурні. Показалося, що жоден із них не був здібний у вивченні абетки вийти за літеру Б. Вони приймали все, що їм розказували про Бунт і основи тваринізму, особливо з вуст Конюшини, що до неї вони ставились з майже синівською пошаною; але можна було сумніватися, чи вони з цих гутірок багато розуміли.

Колгосп був тепер заможніший і ліпше зорганізований; його площа збільшилась навіть на два поля, що їх купили в п. Пількінгтона. Будування вітряка нарешті успішно закінчили, колгосп мав вже молотилку, елеватор, побудовано ріжні нові прибудівлі. Але вітряка таки не вжито для витворювання електричної енергії. Він молов зерно і приносив нічогенький грошовий прибуток. Тварини працювали тяжко при будуванні другого вітряка: їм казали, що коли його закінчать, то поставлять в ньому динамомашини. Але більше не було вже мови про розкоші, що про них колись Білан навчив мріяти тварин: стайні з електричним освітленням, з гарячою й холодною водою і трьохденний трудотиждень. Наполеон виступив проти ціх ідей як ворожих духові тваринізму. Він казав, що найправдивіше щастя полягає у важкій праці і невибагливому житті.

Так якось виглядало, що колгосп розбагатів, а тварини не стали ні трохи багатіші, крім, очевидно, свиней і собак. Може це було частково тому, що стільки було свиней і стільки собак. Воно не те, щоб ці створіння на свій спосіб не працювали. Як невпинно пояснював Квікун, при догляді і організуванні хутора було безконечно багато праці. Велика частина тієї праці була така, що її інші тварини-невігласи не в силі були б збагнути. Наприклад, Квікун розказував їм, що свині посвячували багато виснажного труду таємничим речам, що називались «акти», «звіти», «протоколи», «меморандуми». Це все були великі клапті паперу, що їх треба було густо вкрити письмом, а як тільки вони були вже вкриті,їх вкидали у піч і палили. Квікун казав, що це має особливе значення для добробуту хутора. Проте ані свині, ані собаки не виробляли жодного харчу власною працею, а було їх немало і їхні апетити завжди були прекрасні.

Що до решти, то їхнє життя, наскільки вони могли його оцінити, осталось таким, яким було раніш. Вони назагал були голодні, спали на соломі, пили з ставка, працювали на полі; зимою дошкуляв їм холод, літом комашня. Нераз старші між ними напружували слабу вже пам’ять і намагались з’ясувати собі, чи у перші дні Бунту, коли Джонса тільки-що були прогнали, справи їхні стояли ліпше чи гірше як зараз. Та вони не могли собі пригадати. Теперішнього свойого життя не могли ні з чим порівняти: не могли ні на що спертися, крім рядів Квікунових чисел, а ті незмінно доказували, що все йшло на ліпше й на ліпше. Трарини дійшли до висновку, що це нерозв’язна проблема; у всякім разі тепер у них було мало часу для міркування про такі речі. Тільки старий Беніямін заявляв, що пам’ятає кожну подробицю свойого довгого життя і що добре знає: справи ніколи не стояли (та й не могли стояти) набагато ліпше, чи набагато гірше — бо голод, невигоди і розчарування це незмінний життєвий закон.

А в тім тварини ніколи не втрачали надії. Що більше, вони ніколи ні на мить не втратили почуття переваги і гордости з того, що вони є громадяни Колгоспу Тварин. Вони все ще були одиноким колгоспом в цілому графстві ба — в цілій Англії! — де власниками й управителями були тварини. Усі вони, навіть наймолодші, навіть приходні, приведені з хуторів, що стояли за десять, а то й двадцять миль, цьому безпреривно дивувались. А коли вони чули грюкіт рушниці і лопотіння зеленого прапору на щоглі, серця їхні сповнювались тривкої гордости, і розмови завжди звертали на давні геройські дні, на те, як прогнали Джонса, як записали Сім Заповідей, на великі бої, що в них людські загарбники були переможені. Не покинуто ні однієї з давніх мрій. Всі досі вірили в Республіку Тварин, що віщував старий Марко, що повстане, коли людська Нога не топтатиме більше зелених полів Англії. Вона колись прийде. Може й не швидко, може не за життя тварин колгоспу, проте вона прийде. Може навіть то тут — то там наспівували потай мелодію «Звірів Англії». У всякім разі кожна тварина в колгоспі знала її, хоч жодна не наважилась би заспівати голосно. Може й справді їхнє життя було важке і не всі сподівання сповнились; зате були свідомі того, що вони були не такі, як інші тварини. Якщо голодували, то не тому, що годували людських істот — живоїдів; якщо вони й працювали важко, то принаймні трудились на себе. Жодне створіння не називало другого «пане». Усі тварин були рівні.

Одного дня, на початку літа, Квікун звелів вівцям піти за собою й вивів їх на другий кінець колгоспу, на зарослий берізками обліг. Вівці провели там цілий день, об’їдаючи березове листя під доглядом Квікуна. Увечорі він вернувся до панського будинку, але тому, що погода була хороша, наказав вівцям остатись на місці. Скінчилось на тому, що вони там пробули цілий тиждень; за цей час інші тварини зовсім їх не бачили. Квікун проводив між ними більшу частину кожного дня. Він казав, що вчить їх нової пісні, і що це вимагає додержання тайни.

Одного лагідного вечора, незабаром після повернення овець, тварини вертались з роботи на обійстя; раптом з подвір’я донеслося злякане кінське іржання. Тварини жахнулись і стали наче вкопані. То був Конюшинин голос. Вона заржала вдруге, і тварини юрбою упроскік побігли на подвір’я. Там їхнім очам відкрився образ, що Конюшина була побачила раніше. Це був образ свині, що йшла на задніх ногах.

Так, це був Квікун. Трохи незграбно, наче незвиклий підтримувати свою поважну тушу в цьому положенні, він сунув крізь подвір’я. А через мить із дверей панського будинку вийшов довгий ряд свиней, усі на задніх ногах. Одні робили це ліпше, другі гірше, деякі навіть трохи хитались і мабуть радо скористали б з підпори якоїсь палиці, але кожна із них успішно обійшла подвір’я довкола. А накінець почулось сильне гавкання собак і пронизливе «кукуріку» чорного півня, і вийшов сам Наполеон, велично випрямлений, скидаючи звисока оком то сюди то туди; довкола нього скакали собаки.

У ратиці він держав канчук.

Запанувала смертельна мовчанка. Здивовані, злякані, притискаючись одне до одного, тварини слідкували за довгим рядом свиней, що машерували довкола подвір’я. Здавалось, що світ обернувся догори ногами. Згодом надійшла хвилина, коли минуло остовпіння і коли не зважаючи на все — не зважаючи на страх перед собаками і на звичку, що виробилась роками, ніколи не скаржитись, ніколи не критикувати, щоб там не трапилось, — тварини може б висловили яке слово спротиву. Але якраз в цю хвилину, неначе на команду, усі вівці почали могутньо блеяти: «Чотири ноги — добре, дві ноги — ліпше! Чотири ноги — добре дві ноги — ліпше!»

Це тривало п’ять хвилин без упину. А коли вівці заспокоїлись, не було вже змоги протестувати, бо свині помашерували назад у панський будинок.

Беніямін відчув, що чийсь ніс тручає його в плече. Він оглянувся. Це була Конюшина. Її погляд був мутний як ніколи. Не промовивши слова, вона сіпнула його лагідно за гриву і повела за велику клуню, де були записані Сім Заповідей. Деякий час вони стояли вдивляючись на вимащену дьогтем стіну та на білі літери.

«Мій зір ослаб, — сказала вона накінець. — Навіть коли я була молода, я не могла прочитати, що тут написано. Але мені здається, що стіна виглядає інакше. Чи Сім Заповідей остались такі, як були звичайно, Беніяміне?»

На цей раз Беніямін погодився зламати своє правило і відчитав їй, що було написано на стіні. Тепер була там тільки одна Заповідь. Вона звучала:

Після цього ні трохи не здалось дивним, що на другий День усі свині, що доглядали за працею в колгоспі, носили канчуки між ратицями. Не здавалося чудним дізнатись, що свині купили собі радіоприймач, думали провести телефон та передплачували «Джона Булля», «Усього Потрохи» та «Зеркало Дня». Не здавалося чудним бачити, як Наполеон з люлькою в рилі походжає по садку, що перед панським будинком, ні — навіть тоді ні, коли свині повиймали Джонсове вбрання з шахов. Наполеон появився в чорному сурдуті, неправильно вшитих мисливських штанах, що запинались під колінами, та в шкіряних камашах; його улюблена льоха появилась у сукні з мінливого шовку, що її пані Джонс звичайно вдягала в неділю.

Минув тиждень. Одного дня над вечір декілька чепурненьких бідок заїхало на хутір. На оглядини запрошено делегацію сусідніх фармерів. їм показували колгосп і вони висловлювали захоплення усім, що бачили, а зокрема вітряком. Тварини пололи бур’якове поле. Працювали пильно, ледве підводили обличчя від землі, не знаючи кого більше боятись: свиней чи людей-відвідувачів.

Цього вечора з панського будинку було чути сміх та звуки співів. Нараз, коли тварини почули звук перемішаних голосів, їх розібрала цікавість. Що там тепер могло діятись, коли тварини вперше зустрілися з людськими істотами, як рівні з рівними? Мов змовившись, вони якомога тихо почали закрадатися у садок, що перед панським будинком.

Перед ворітьми затримались, напівзлякавшись іти далі, але Конюшина повела перед. На шпиньках добрались до будинку і ті зпоміж тварин, що їм дозволяв на те ріст, заглянули в середину крізь вікно їдальні. Там, довкола довгого столу, сиділо з пів десятка фармерів і з пів десятка найбільш видатних свиней; Наполеон займав почесне місце на чолі столу. Свині почували себе зовсім вигідно в кріслах. Товариство розважалося грою в карти, але гру перервали на хвилину, очевидно на те, щоб випити тост. Кружляв великий жбан, кухлі наповнювали пивом. Ніхто не помітив здивованих облич тварин, що заглядали крізь вікно.

П. Пількінгтон з Лисичого Гаю підвівся з кухлем в руці. Він сказав, що за хвилину попросить достойне товариство випити здравицю. Та заки це станеться йому, на його думку, личило б сказати декілька слів.

Джерелом глибокого вдоволення для нього (казав він) — і він цього безсумнівно певен, для усіх присутніх — є відчуття, що довгому періодові недовір’я і непорозумінь прийшов, нарешті, край. Був час — воно не так, щоб він, або хто-небудь з присутніх поділяв такі почування, але був час, коли на достойних власників Колгоспу Тварин сусіди-люди дивились, він не сказав би вороже, та може з деякими застереженнями. Траплялись жалюгідні випадки, поширювались хибні погляди. Панувало переконання, що існування колгоспу, де володіли і керували тварини, була річ до деякої міри ненормальна, що могла своїм впливом хвилювати сусіднє оточення. Чимало фармерів припускали, не прослідивши справи докладно, що в такому колгоспі переважатиме дух сваволі і недисциплінованости. їх хвилювали можливі наслідки цього явища між їхніми людськими наймитами. Та всі подібні сумніви зараз развіялись. Сьогодні він з друзями відвідав Хутір Тварин. Вони оглянули кожну його п’ядь власними очима і що вони найшли? Не тільки наймодерніші методи, але дисципліну і впорядкованість, що повинна стати взірцем для усіх фармерів де б то не було. На його думку він у праві сказати, що нижчі тварини в Колгоспі Тварин працюють більше, а дістають харчу менше, як якінебудь інші тварини у цілому графстві. Так він і його сьогоднішні співвідвідувачі помітили багато рис, що їх наміряються негайно завести на своїх хуторах.

Він хоче закінчити ці завваги (казав він) новим підкресленням дружніх почувань, що існують і повинні існувати між Колгоспом Тварин та його сусідами. Між свиньми та людськими істотами немає, та й не повинно бути, жодної сутички інтересів. У них однакові змагання та однакові труднощі. Чи робітнича проблема не однакова всюди? В цьому місці промови стало очевидно, що п. Пількінгтон хоче пустити якесь старанно придумане дотепне слівце, та на мить на нього напала веселість, що не дала йому висловити дотепу. Сміх душив його і його численні підборіддя по черзі багряніли. Накінець йому пощастило видушити з себе: «Якщо ви змагаєтесь з нижчими тваринами, то в нас та сама морока з нижчими клясами!» Це «бон мо» викликало гомінке признання за столом. П. Пількінгтон ще раз привітав свиней з скупою пайкою, довгими годинами праці і відсутністю потурання: усі ці відрадні явища він помітив у Колгоспі Тварин.

А тепер (сказав він наприкінці) він просить товариство підвестись і подбати, щоб чарки були повні. «Панове, — закінчив п. Пількінгтон, — панове, я підношу здравицю: За процвітання Колгоспу Тварин!»

У відповідь почулися захоплені й рясні оклики і тупотіння. Наполеон був так зачарований, що покинув своє місце і пішов довкола столу чокнутись кухлем з п. Пількінгтоном. Коли радісні вигуки втихомирилися, Наполеон, що залишився навстоячки, дав зрозуміти, що й він хоче сказати декілька слів.

Промова його, як і всі Наполеонові промови, була коротка і до речі. Він сказав, що також щасливий, що часові непорозумінь прийшов кінець. Довгий час кружляли чутки — він має підставу думати, що їх поширював якийсь злостивий ворог, — буцімто у світогляді його та його колег є щось підривне, а навіть революційне, їм причіпляли намагання піднести бунт між тваринами на сусідніх хуторах. Ніщо не може бути більш далеке від правди! Жити в мирі та бути в нормальних торговельних зносинах з сусідами, ось їхнє єдине бажання як зараз так і в минулому. Він добавив: цей колгосп, що він його має честь контролювати, є кооперативне підприємство. Купча на колгосп, що находиться в нього — спільна власність усіх свиней.

Йому не віриться (казав він далі), щоб давні підозри усе ще тривали, але недавно проведені були у щоденних звичках хутора зміни, що повинні викликати дальший зріст довір’я. Досі тварини на хуторі мали досить нерозумний звичай звертаючись одне до одного казати «Товаришу». Це буде припинене. Був також дуже чудернацький звичай, невідомого походження, машерувати кожної неділі вранці повз череп кнура, прибитий в саду цвяхом до пенька. І це буде припинене, самий череп вже закопали. Далі, відвідувачі може помітили зелений прапор, що має на щоглі. Якщо так, то вони може завважили й те, що біле копито й білий ріг, що ними він був позначений, тепер вже усунено. Відтепер це буде просто зелений прапор.

Він казав, що хоче зробити лиш одне критичне завваження на тему знаменитої й добросусідської промови п. Пількінгтона. П. Пількінгтон увесь час згадував про «Колгосп Тварин». Він очевидно не міг цього знати — бо він, Наполеон, зараз уперше про це сповіщає — що назву «Колгосп Тварин» скасовано. У майбутньому колгосп буде відомий як «Хутір Дідівщина» — це на його думку, його правильна і первісна назва.

«Панове, — закінчив Наполеон, — я хочу піднести цю саму здравицю, що її піднесено раніше, але у зміненій формі. Наповніть чарки по вінця. Панове, ось моя здравиця: За процвітання Хутора Дідівщина!»

Почулись такіж сердечні й радісні прояви, як раніше, і кухлі спорожнено до дна. Але звірятам назовні, що дивились на цю сцену здалося, що діється щось кумедне. Що це було таке, що змінилося на обличчі кожної свині? Старі помутнілі очі Конюшини перебігали з обличчя на обличчя. Одні з них мали п’ять підборідь, інші чотири, ще інші мали три. Та що це було таке, що немов розпливалось і мінялось? Оплески, нарешті, ущухли і тоді товариство знов узяло карти в руки й продовжувало перервану гру; тварини відійшли покрадьки й мовчки.

Та не пройшли й двадцяти ярдів, коли раптово спинились. З панського будинку нісся жахливий гармидер. Вони метнулись назад і знов заглянули у вікно. Так, там відбувалась горяча суперечка. Гукали, били п’ястуками в стіл, кидали гострі підозрілі погляди, заперечували з піною у роті. Джерело заколоту було мабуть в тому, що Наполеон і п. Пількінгтон обидва вийшли водночас з винового туза.

Дванадцать голосів кричало з пересердя і всі були один до одного подібні. Тепер було без жодного сумніву ясно, що трапилося з обличчями свиней. Створіння, що стояли назовні переносили погляд з свині на людину і з людини знов на свиню, та вже не було змоги сказати, хто були одні, а хто другі.

Листопад 1943 — Лютий 1944.