Ключ від Королівства

Розділ четвертий Зло не має влади

– На ось, вибери собі, – Гарольд кинув переді мною на стіл купу лахміття, переважно шкіряного. Чистим його можна було назвати досить умовно, і запах від нього був, знаєте… Я двома пальцями витягла простору чорну куртку із металевими заклепками.

– А може, залишити моє? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

– Там, куди ми йдемо, – таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він дещо скидався на однокласників Лозової і Зайцевої. Досить нахабний. І мені не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

(А я ж сподівалася, що мене вчитиме Оберон!)

– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? – тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих. Поки я відшукала штани і куртку, що так-сяк підходили, вибору в мене не залишилося.

– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

– Забудь казати: «Слухай, Гарольде». Вчися звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала: мабуть, досі у нього в підлеглих нікого не було. Мені «випала честь» бути піддослідною мавпочкою…

– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

– Ще раз скажеш «Оберон», – отримаєш запотиличника. Кажи: «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Ну-ну… Ще невідомо, хто кому перший наскладає…

Перевдягатися довелося тут же, за штабелем потертих сідел (здається, сідла не для коней – завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягла штани, сорочку й задовгу, як для мого зросту, куртку. Взула чоботи (наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші).

Гарольд оглянув мене (ну й чуперадло, якщо чесно!) і залишився вдоволений.

– Урок перший, – він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. – Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стріла і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом з обладунками. У порожній голові «лицаря» спалахнуло, з усіх щілин повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а на балці розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя задерся в напрямку цієї плями.

– Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

– Зло не має влади, – слухняно повторила я.

– Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто і там потренуємося. Тільки дивись: од мене – ні на крок!

Даремно він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. (Один раз навіть вхопила його за рукав – щоправда, відразу ж схаменулася. Ще подумає, що я боягузка!)

Раніше мені здавалося, що в Королівстві досить мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати – і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки – бородаті, довговолосі, схожі не то на розбійників, не то на рок-музикантів. А жінки всякі – і високі, і низенькі, й одягнені хто як: багатше й бідніше, або чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті – справжнісінькі тобі відьми! І всі воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші! А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній – цок-цок-цок! Ковані чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила кіньми їздити у такій тісняві. От-от наступлять копитом на ногу…

А запахи…

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затикай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася – пилюка дерла горло. І тої ж миті сморід наче вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря – він був такий… свіжий, чудовий і незбагненний, як і це місто.

Мені стало лячно й водночас весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює просто неба, на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються під ногами, і ніхто їх не топче – от що дивно. Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вітер все свіжішав, натовп густішав.

Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок – крізь низьку арку в глинобитній стіні. Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з відра в канаву, байдуже зиркнула на нас і пішла. Двоє чоловіків пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Троє псів лежали біля низького ґанку, а над входом вивіска – «Шинок «Чотири собаки».

– А де четвертий?

Гарольд скривився:

– Що?

– Тут написано – чотири.

Він глянув на вивіску, на собак, сплюнув:

– Не відволікайся на дрібниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, приблудні люди. Та нам вони сьогодні ні до чого…

– Як на мене – вони взагалі не потрібні…

– Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підійдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш і покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. – Він почне на тебе кричати. А ти скажеш: «Зло не має влади». І зробиш отак: (він провів рукою перед моїм обличчям). – Змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо до замку, і я розповім Оберонові, як ти засвоїла урок. Ну?

Я переступала з ноги на ногу. Еге, завеликі чоботи вже намуляли мені п’яти…

– Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить – задля грошей тобто?

Гарольд засопів:

– Бо він злий! Гроші йому непотрібні – його там і так годують. І взагалі – не став зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

– Скажіть, майстре… А якщо у мене не вийде?

Гарольд вже добряче розсердився. У нього навіть ніс почервонів.

– «Якщо у мене не вийде…» – Ще раз почую – дістанеться, як сидоровій козі! Ніяких «якщо»! Має вийти! Вперед!

І ми увійшли до шинку «Чотири собаки».

Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? Я дотепер не знала.

По-перше, там смерділо в стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. А за брудними столами сиділи такі гидотні пики, що якби я була стражником Королівства, просто загребла б усіх підряд і запроторила у в’язницю довіку.

Вони сиділи й хлебтали щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними очиськами, ніби вирішуючи: як зручніше з нами впоратись. Я затремтіла, а пики тим часом – зирк-зирк – і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала Вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» – і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми не чекатимемо нападу – вони я-я-як…

– Добридень, Гарольде, хлопчику мій…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути, як оте порося. Із-за шинквасу вийшов чолов’яга з пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс (або він був мумією, хоча й не повністю обмотаною).

– А це ж хто з вами? Їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

– Це новий маг дороги, – похмуро відповів Гарольд.

Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око ніби нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене аж морозом по спині сипонуло.

– Оце? – запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана і кажуть: ось, мовляв, пес-ротвейлер.

– Наказ короля.

– А-а-а, – протягла людина-мумія зовсім іншим голосом. – Його величності – уклін і привіт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через увесь шинок, повз столи розбійників, які там сиділи; повз піч, біля якої метушилася огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак – лисий, як гарбуз, брудний і, здається, ще й горбатий.

– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Запам’ятала? Зло. Не має. Влади.

– Ага, – відповіла я тремтячим голосом.

– Іди!

І він підштовхнув мене в спину.

Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його коліньми лежав на підлозі солом’яний бриль із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився – він, здається, дрімав сидячи.

Кроків за три чи чотири до жебрака я прицілилася. (Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки – я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не мій зріст…)

Тож я прицілилася – і послала монету в корзину… тобто в бриль. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і люто зиркнув на мене. І ноги мої… враз приклеїлися до брудної підлоги.

– Щоб ви всі здохли… – просичав жебрак. І в його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла – воно збудеться! Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…

А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся гнилозубим ротом і заволав на всю горлянку:

– Щоб ви всі здохли! Ви! Всі!

– Зло не має влади, – забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. – Зло не має влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.

Жебрак випростався, горб його зник, він повищав і став огрядніший, рот зяяв чорною дірою.

– Здохли… Здохли!

– Зло не має влади, – я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова – брехня, зло має владу, та ще й яку!

– Зло не має влади, – сказав хтось за моєю спиною.

Жебрак раптом затнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, – тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно немає влади ні над чим…

Жебрак знову склепив повіки й умить заснув (чи вдав, що спить).

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу, до самого замку, він не промовив ані слова.

– Ну скажи, що я зробила неправильно?

– Все неправильно. Бо ти взагалі нічого не зробила! Замість того, щоб зупинити зло, ти стала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе так учив?

У великій і затишній кімнаті палав камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лави з матрацами – лягай собі й відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…

Аби ж то…

Я сиділа на лавці скоцюрбившись, а Гарольд, чорний, як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.

Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.

– А про що ти мене просив? Підійти і щось сказати! Я підійшла. Сказала. Вийшло не так – бо ти мене не навчив, як треба!

Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася у куток, геть подалі. Ще битися полізе, чого доброго. Ну, нехай тільки спробує, я його як дряпону…

– Знаєш, – сплюнув він спересердя, – якби його величність… сам не сказав, що в тебе є здібності – я б…

І він замовк.

– Що? – запитала я єхидно. – Не повірив би? Королю не повірив би, так?

Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся туди-сюди.

– А знаєш, – сказав він раптом спокійно. – Давай спати. Завтра рано – в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе туди… звідки взяли. Тобі варто лиш сказати…

Він відійшов у дальній куток і влігся на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.