Ключ від Королівства

Розділ перший Оберон

Усе почалося в листопаді, темного дощового вечора. Точніше, це був не зовсім вечір – тільки п’ята година. Улітку о такій порі ще загоряти можна. А тут – темрява, холод, з неба сіється чи то мряка, чи снігова крупа.

У мене за плечима – важелезний шкільний рюкзак, бо сьогодні було сім уроків, а ще до того ж я взяла й у бібліотеці дві книжки. Важив клятий рюкзак кілограмів десять, як у туриста. Не розігнешся.

От я й вирішила під’їхати додому тролейбусом.

Чекати довелося довго. Сновигали переповнені маршрутки – люди в них стояли, скоцюрбившись у проході. На зупинці зібрався натовп, я вже шкодувала, що відразу не подалася пішки. І тут підійшов тролейбус – напханий, як бочка з оселедцями.

У тролейбусі голосно лаялися.

Я так і не дізналася, через що веремія зчинилася. Там їхала циганка із циганчатами – може, вони образили цю тітку, чи тітка сама до них причепилася… Та коли двері відчинилися, циганчата посипалися, як із мішка. А тітка вискочила на тротуар і залементувала на всю горлянку:

– Ану геть, щенята! Щоб вони вам здохли! Щоб ви всі повиздихали!

У мене аж мурашки забігали по шкірі, Господи, чого так кричати? От і біологічка наша теж… Коли почне горланити, мені хочеться втекти кудись і сховатися або щезнути з цього світу. Ненавиджу біологію…

А ця тітка репетувала у стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Отак підійти і струсонути її за комір чи що… Так я ж до коміра не дотягнуся, вона он яка дебела, а я – від горшка два вершка…

Натовп від лайливої тітки сипонув увсібіч. А я… підскочила і…

Дати їй прочуханки? Ні, вона ж тільки ще більше розлютиться. Я просто глянула їй у вічі і сказала:

– Тітко, не треба так сердитися… Не можна…

І рукою провела, наче запітніле скло витерла.

І раптом тіло моє від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось перемкнулося. Сама не знаю, як воно вийшло, але… Тітка враз змовкла, очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, кліпнули. Вона наче прокинулася. Як ото з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі, людей, мене…

Я швиденько розвернулася і, насунувши на голову каптур, щоб нікого не бачити, побігла вулицею додому. Чи й не діло – дві зупинки…

Серце в мене калатало, як навіжене: я завжди, коли встряю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну навіщо мені ця тітка? Зрештою, вона ж не на мене кричала…

З неба, як і досі, мжичило, і я поступово стала заспокоюватися. Вогні від ліхтарів відбивалися на мокрому асфальті, такі собі дві світлі низки: одна вгорі, друга – під ногами. І я зовсім було заспокоїлася, аж раптом зауважила: хтось іде за мною слідом…

Спершу відчула – щось не те. Раз озирнулася, вдруге – не відстає, іде.

Тоді я перетнула вулицю й зайшла у найближчу крамницю. Тинялася уздовж прилавків, розглядала, що скільки коштує, уже й продавці почали позирати. Минуло скількись часу. Я вийшла…

Ні, ви бачили таке? Он він стовбичить біля кіоска навпроти, буцімто мінералку вибирає…

Мені зробилось лячно. А потім я глибоко вдихнула і подумала: чого боятися? Ще не пізно, на вулиці людей повно, он міліцейська машина проїхала. Що мені до цього чолов’яги? Але мимохідь зиркнула.

На вигляд – років сорока. Хоча плечистий і високий, але на «качка» не схожий. Борідка акуратна така, коротко підстрижена. Куртка-пуховик. Начебто пристойна людина. І чого він до мене прилип?

А тут ще плечі від рюкзака ниють – вже несила терпіти. І живіт аж судомить. За весь день тільки й зжувала, що бутерброд із сиром та «чупа-чупс» у буфеті.

Черевики вогкі – ноги змерзли. Треба додому швидше, бо о шостій мати прийде і, якщо мене не буде, дасть прочуханки.

А з іншого боку – ліхтар у нашому дворі вже третій день зіпсований. У під’їзді може й не трапитись нічого. А ще ж і ліфт. А раптом цей дядько за мною в ліфт заскочить?

Може, зачекати матір біля гастронома на розі?

І тут я розізлилася. З якого це дива я – втомлена, змучена, голодна (а мені ще й уроків стільки вчити) маю отут стирчати під дощем через якогось чмиря?

Я розвернулася і… пішла йому назустріч. Думала, він пройде мимо – еге, витріщився просто на мене!

– Чого вам, дядьку? – кажу грубо так. (А як із ним іще розмовляти?)

Думала, він здивується: мовляв, що таке, я іду собі в своїх справах…

Та він навіть прикидатися не став:

– Треба поговорити.

Я від такого нахабства трішки злякалася. І раптом він як ухопить мене за лікоть, як смиконе кудись – я ледве на ногах устояла! (А може, й гепнулася б, якби він мене не втримав.)

У цю мить повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, у калюжу колесами – гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.

Незнайомець мене відпустив.

– Ходімо, – каже.

Я поправила рюкзак – здається, неначе кілограмів сто важить. Ну, що тут вдієш?

Я попленталася поруч. Точніше, я пішла собі додому, а він зі мною – нога в ногу. Не відстає. Але мовчки.

Я не витримала:

– Ну, кажіть уже!

– Що?

– Починайте!

– Та я й не знаю, з чого почати…

Якось дуже щиро у нього це вихопилось. Коли наша керівничка каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати…» – це такий собі прийомчик, одне слово, – брехня. Чудово вона знає! Ось ти, сяка-така, шкільну форму не одягла, на фізкультуру спізнилася, біологічці знову нагрубіянила…

А цей дядько і справді начебто не знав, що сказати. Так чого тоді було ув’язуватися?

– І навіщо ви за мною… йдете?

– Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила.

– Чому б то я вам маю вірити? Я вас уперше бачу!

І зиркнула на нього – знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих мерзотників, якими нас у школі лякають. Хоча лиходій має таки виглядати приємно – щоб не викликати підозр. А ще – зачаровувати жертву…

– Ну, – заговорив він знову, – почну з того, що мене звати Оберон… Але ти мені, звичайно, не повіриш.

– Оберон. Аргон, неон, криптон, ксенон… – несамохіть зірвалось у мене з язика. У нашому кабінеті хімії таблиця Менделєєва висить, – здоровенна, на всю стіну. Знічев’я я її напам’ять вивчила. З тих назв класні імена виходять… Приміром, командир космічного корабля – Барій Рубідійович… Прикольно, правда ж?

– Скажи, будь ласка… а що ти отам зробила? На зупинці?

У мене знову мурашки по спині забігали.

– Де? На якій зупинці?

– З жінкою, яка кричала.

– Нічого не зробила… Просто сказала їй, що так не можна… І пішла. А ви бачили, чи що?

– Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розлютилася. Ти дещо зробила. Свідомо чи випадково?

– Та я… Нічого я не зробила! Я її й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повинні…

– Заспокойся. Ти її не руками зачепила.

– А чим же?

І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Мені зовсім не було смішно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабі, що я його зовсім не боюся, а всі його вигадки – нісенітниця!

– Мабуть, ти мене злякалася?

Це він якось дуже щиро запитав. І похитав головою. Авжеж – у темряві плентається за дівчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, підстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглузді запитання. І ще й дивується, що мені якось не по собі.

– Не бійся, – сказав він. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.

– Але ж… я нічого! Я не вмію! Це випадково, розумієте? Мені просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лається. І я хотіла, щоб вона замовкла…

Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)

Ми пленталися все повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастронома. Ліворуч – наш двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…

– Ти б хотіла потрапити в Королівство?

– Куди? До Англії чи що?

– Чому до Англії?

– Бо Велика Британія – Сполучене Королівство.

– Ні. Не до Англії. У спроавжнє Королівство.

– Ні, дякую. Обійдуся.

– Гаразд, – він не образився. – Я дам тобі одну річ. Коли наважишся – просто кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

– Ну, бувай…

Він ішов вулицею усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він справді пішов. Озирнулася – чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Залетіла сходами в парадне. Водномить проскочила в ліфт.

І вже там розтулила долоню.

Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і гармидер влаштували дітлахи за столом – Петрик кидався хлібом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама і дала стусана й мені – бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарілки бутерброд, і так – з бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на підвіконня, всунула руку в кишеню куртки…

Кулька була скляна і трішечки немов світилася. Усередині кульки щось колихалося, мов холодець, і в цьому «холодці» плавав ключик – схоже, з міді, із зеленими плямочками на борідці (він завмирав, коли я відводила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – він починав поволі обертатися й мерехтів, як далека зірочка…

Ключ – від Королівства? Гм…

Я ніби роздвоїлася: одна половина чудово розуміла, що ця кулька – звичайний собі сувенір, а вчорашній дядечко – просто якийсь сумирний дивак.

Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили рвалася в оте Королівство. Де воно? Шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо… Бо неможливо терпіти цю осінню мряку, отой дощ і вічну темряву. Хоча б просто мріяти про щось гарне…

Отак я й мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим пішла в їдальню – і натрапила там на трьох задавак із десятого «Б», пихаті такі, довготелесі…

– А це хто? – голосно запитала Зайцева у Лозової. – Чому ця дрібнота вештається під ногами на перерві для дорослих? Для шмаркатих – між другим і третім уроком перерва. Чула?

Лозова заіржала. Хворостенко захихикала. (Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться кудись – ніби не помічає. А Зайцева – просто проходу не дає, все шукає, до чого присікатися.)

– Слухай, мала, ти з якого класу? З першого «А»?

Зайцева чудово знає, з якого. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. От вона й потішається завжди…

А я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Бо насправді вже підросла! Просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…

– Слухайте, дівчата, а може, це – ліліпутка?

Водномить моя рука (а в ній була склянка з яблучним соком) р-раз, як хлюпоне – і Зайцева – як мокра курка з голови до ніг! Ось тобі!

– Ах ти ж стерво мале…

Я не встигла відскочити. Зайцева садонула мене кулаком у пику так, що з очей іскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаєш…).

Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від неї і розбилася на друзки – тільки бризнуло врізнобіч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.

Уявляєте, а то була біологічка…

– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!

Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй можна казати, що я – дівча недоросле… А якщо я їй скажу, що вона – товста корова?…

Ото буде…

Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?

Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).

Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…

Може, і з завучкою так спробувати?

Я підвела голову.

Ні, навряд. Я знову похнюпилася – у підлогу дивитися безпечніше.

– Ти знаєш, що з чотирнадцяти років діти уже несуть кримінальну відповідальність?

– А мені тільки тринадцятий виповнився. От для Зайцевої кримінальна відповідальність вже настала – то й що?

– Негайно додому! За матір’ю – негайно!..

– Вона на роботі…

– Значить, іди на роботу… Або я сама до неї піду!

Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.

А оті троє – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокійнісінько сидять собі зараз на якійсь географії та переморгуються зі своїми хлопчаками. Теж мені – героїні…

Мій рюкзак залишився в учительській. Ну й нехай – не треба тягати на спині, остогидло…

Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до матері на роботу? Це повне божевілля. По-перше, у своїй конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому випадку. А по-друге…

Я навіть не обмізковувала цю думку до кінця. Просто машинально витягла з кишені куртки скляну кульку.

Тепер вона не здавалася чарівною. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ від Королівства… Ось вам ключ від Королівства!

Ідіть ви всі до дідька зі своїми казочками!

Я розмахнулася і пожбурила кульку кудись в кущі.

Може, треба було піти вчора кудись з цим дядьком? Хай би він був і маніяк, заманив мене у ліс… і вбив! І тоді завучка, замість того, щоб шпетити мене, трагічним голосом повідомила б усім про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене (якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…).

Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздіші дитячі химерії: ось я помру, і вони всі каятимуться… Дитсадок, їй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?

Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна було б подарувати Петрикові чи Дмитрику. Правда, вони через неї поб’ються… Ну, гаразд, тоді можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримає кульку – погратися…

Ось так розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.

Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко її закинула? Однак кущі не дуже й густі, тому я навпочіпки залізла досередини.

Я обмацала все праворуч і ліворуч: на вогкій землі лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Хай йому грець, куди ж я її закинула?

І я полізла ще трохи вперед. Далі – газон, де влітку густа трава. Може, кулька на газоні?

Я дерлась, як ведмідь, крізь гілляччя. Газону… не було! Я озирнулася – доріжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…

Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїх провин додасться ще одна…

Я роззирнулася навколо – і тихо зойкнула. Що це?