Керамічні серця

Розділ 1. Кінець

Маестра Альвіанні помирала від синьки.

У Нижньому місті від синьки помирали пралі й кухарки, торгівці й жебраки, у середмісті замикали крамниці, вікна завішували чи затуляли: знадвору перехожі бачили, що там біда, а всередині хворим не докучало світло, найменший прояв якого змушував очі сльозитися.

Маестра Альвіанні наказала не затуляти вікон. Вона чинила спротив самому фактові своєї хвороби. Мовби сині плями на шиї та спині були для неї невидимі. Коли вони заполонили руки аж до зап’ясть, маестра наказувала подавати їй тільки цупкі рукавички, крізь які не проступало навіть натяку на проблему.

Про синці не знав ніхто, крім Канре. А оскільки їй веліли мовчати, то плям справді мовби й не було.

Дівчина сама не могла повірити в те, що бачили очі. Бо синька завжди падає на нижчих. Падає карою за їхні гріхи.

Але маестра Альвіанні помирала. А Канре ховала на лівій руці золочену мітку, і — прокляття часоспалення, втілене в керамічному серці, невидимкою мостилося між її грудей.

Дівчина ні разу не зустрічала Жаррака після того, як він подарував їй гілку. Мала певність: батько покарав його, і це покарання ще довго ставатиме на заваді їхнім зустрічам. Проте потайки тішилася, що це так. Бо сама не могла осмислити вповні те, що сталось, і думала про прокляття та зміни, які воно принесе. Про смерть, яка тепер буде завжди поміж нею і чаротворцем. Смерть, яка ближчатиме від кожного дотику. Яку треба буде прийняти й замиритися з її близькістю.

На біду, від хвороби маестра Альвіанні стала ще дратівливішою, тому завалювала помічницю роботою вдвічі більше. Без другої служки в домі поважчало, проте наймати когось у розпал пошесті було все одно що шукати свіже яблуко в бричці гнилих.

Жюссі поховали наспіх. Канре написала «тітці Вів», що Лючі більше не зможе виплачувати свій борг. Проте жодної відповіді не отримала: хтозна, може, й «тітка» не виборсалася з лабет синьки, котра рідко полишала своїх жертв.

На подив усіх, хвороба відступила від кухарки. Лора все ще лежала в постелі, бліда і змарніла, з поплямленими руками й потилицею, але сліди стали слабшими, мовби розведена у воді фарба. Коли вони зникнуть, залишивши тільки найпримітніші плями, хвороба нічим не нагадуватиме про себе. А коли пощастить, то під час наступної пошесті вже й не підступиться, бо вона рідко била когось двічі.

— Чи не бажаєте послати по чаротворця з уміннями цілителя? — зважилася спитати Канре в один із днів, коли панія напівлежала при вікні і проти скупого зимового сонця дивилася на свої схудлі руки.

— Цілитель мені не допоможе, нещастя, — голос панії теж стоншав, ніби осінній листок. — І хай я буду проклята, якщо вістка про цю несусвітню дурницю вийде за двері спочивальні. Я — маестра Альвіанні. Хвороба не має наді мною сили. А тепер геть. Не вистачало ще, аби ти занедужала.

Панія повторювала ці слова, ніби замовляння. Раз за разом.

Канре була подумала, що синька справді покине господиню: та продовжувала приймати гостей, хоч і не виїжджала з дому, продовжувала дбати про те, аби виглядати якнайкраще, замовила нові туфлі й не злягала з гарячкою ні разу.

Проте за кілька днів виявилося, що видужання маестри таке ж оманливе, як і яскраві кола на яблуках щік, котрі вона виводила пензлем.

Того ранку Канре прийшла до покою, проте пані досі лежала в ліжку замість того, щоб звично споглядати парк і місто за вікном.

— Я вмираю, Канре, — повідомила вона і підняла до світла руку, побиту синіми плямами. — Я вмираю, і я помру. У мене більше немає сил підтримувати ілюзію, що нічого не змінилося.

Вона поплескала долонею по віялу. Артефакт лежав на ліжку, обсипаний порошками. Поруч валялися кілька крихітних баночок: чаротворчі суміші панія зберігала так, як і косметичну красу.

— Подай мені приладдя для письма.

— Давайте я спершу приберу. — Канре сіпнулася до розсипаних мішанок.

— Не руш нічого, — остудила господиня. — Ці порошки, нещастя, в дурних руках нароблять біди…

— Прошу мені вибачити. Я дозволила собі забагато.

— Це я дозволила тобі забагато. Моя помилка. Та що тепер…

Незадовго по тому, як лакей вирушив з посланням до Престів, в арку воріт влетів екіпаж зі знайомими гербами на дверцятах. Канре спустилася до головного входу. Серце стугоніло від страху знову зіткнутися з королівським чаротворцем, проте біля дверцят її зустрів похмурий Жаррак. Машинально кланяючись, Канре мигцем примітила, що юнак змарнів.

— Батько не зміг прибути, — мовив він. — Його немає в місті, як і братів. Ти повідомиш про це господиню чи краще мені одразу йти до неї?

— Прошу за мною, — видихнула Канре.

Щойно вони ввійшли в дім, минули вестибюль і піднялися сходами, чаротворець піймав дівчину за руку. Вона інстинктивно очікувала, що «подарунок» Жарракового батька озветься — болем чи бодай уколом, — проте керамічне серце мовчало.

Вона ж сама злякалася непереборної хвилі всередині, котра розкошувала від Жарракового дотику і всуціль ігнорувала той факт, що прокляття має зараз пожирати її час у пришвидшеному темпі.

Та Жаррак лише торкнувся вустами її пальців — і поспішив до тітки.

Дівчина дочекалася, поки двері за ним зачиняться, тоді приклала долоню туди, де під корсажем ховалося незриме серце. Від її дотику й помислу воно проявило себе — вишуканий уламок смерті. Канре опустила погляд на циферблат і обімліла: секундна стрілка відміряла навіть не пів хвилини — мабуть, стільки ж, скільки Жарракова рука торкалась її власної. Годинник зайнявся золотом — цього не ставалося з ним раніше. Тому Канре постановила собі добути клепсидру, котра відміряла б рівно-рівненько годину або й трохи менше, щоб вона завжди мала її перед очима й усвідомлювала час, який може бути з Жарраком. Про керамічне серце вона вирішила йому не розповідати.

Секундна стрілка сіпнулась і зробила крок назад. Золотаве світіння погасло. Зачаклована година, дрібку котрої викрав чаротворець, поверталась у звичне русло.

— Чи надовго твій батько поїхав? — спитала маестра, оглядаючи племінника.

За час, що вони не бачилися, той зблід, схуд, а шовковисте волосся приховувало синець на скроні. Сліди Людовікового виховання, певна річ. Або ж сліди Жарракової впертості, котрої світле дитя звідкись набралося більше, ніж личило б навіть при його статусі в суспільстві.

— Не знаю, тітонько. — Юнак примостився в кріслі біля ліжка. — Наказ короля…

Він потупився, пірнувши у власні роздуми, й на обличчі одразу ж проступила похмурість, котрої маестра раніше не помічала теж.

— А що ж Зимовий договір? Чи й на нього тепер можна покладатися не більше, ніж на слова офіційного Аль-Аканте?

— Я не маю відповіді на ваше питання.

Маестра помовчала. Коли вона стала почуватися гірше й усвідомила, що хвороба перемагає, ще плекала крихітну надію: великий і могутній Людо Прест нарадить що-небудь. Проте отакої — брат поїхав на заклик короля, та так зірвався, що не зайшов попрощатися. Крихітна надія обернулася попелом.

— Якщо ваша термінова справа вимагає допомоги чаротворця, то я радо докладу зусиль для цього, — мовив Жаррак, котрий мовби прочитав її думки й вирішив підтвердити свою спроможність вчинити диво.

Та не було нікого з силою на дива: маестра Альвіанні розуміла це, стільки років вислуховуючи від брата подробиці чаротворчих місій, в котрих крові було завжди більше, ніж миру, а жорстокості більше, ніж справедливості.

— Любий, скажи краще, чи ти плануєш вирушити за батьком?

Жаррак хмикнув.

— Б’єте в ціль, тітонько. Я зумів трохи зіпсувати собі репутацію. Тож наразі король не бажає бачити мене в рядах найвищих.

Маестра на мить забула про глибинний біль, який шматував її.

— Як же це тобі вдалося? Я стільки чула про ту перемогу, котру пишномовні газетярі порівнювали з тріумфом біля палацу Роаля…

— Газетярі люблять перебільшення. Та це внутрішні справи, — ухильно відказав Жаррак. — Натомість я хотів би поїхати на свята до матері в Альтесштадт.

Маестра Альвіанні стрепенулася.

— У Вінні ж нема пошесті?

— Так. Герцогиня-мати писала, що зараз там безпечно. Рада правління сумлінно дбає про ізоляцію прикордоння та заражених регіонів, коли дізнається про пошесть на півдні, до котрої ми не маємо стосунку.

Жінка стиснула покривало обома руками, обдумуючи ідею, котра знагла ожила в її голові. Усвідомлення власної смертності розм’якшило її, проте внутрішнє чудовисько хапалося кігтями за все звичне й миле серцю і не бажало віддавати.

Маестра придушила кашель, який хрипів у грудях, і схилила голову набік, уважніше роздивляючись племінника, аби вловити вихор емоцій на його обличчі, який стане її останньою радістю, останньою примхою.

— Я, Жарраку, направду маю прохання до тебе. Певна, що воно не становитиме великого клопоту.

— Тітонько, — той сяйнув усмішкою, — ви ніколи не створювали клопоту мені, тож якщо можу чимось віддячити за вашу прихильність та час, що провів у цьому домі, я радо зроблю це.

— Чудово. — Маестра сягнула по склянку води, бо кашель виривався назовні, а їй геть не хотілося захляпати шовкову постіль кров’ю на очах у гостя. — Чи ти пригадуєш мою помічницю, Канре?

Жаррак стримано кивнув.

— Пригадуєш. Добре. У моєму домі було двоє хворих — одна видужала, друга померла. У столиці досі панує пошесть і щось не помітно заходів, які б мали придушувати її. А я не бажаю наражати на небезпеку свою особисту помічницю, котру вишколювала надто довго, аби дурно збутися. Тому хочу, щоб ти забрав її з собою до Альтесштадта.

Хоч які несподівані та сприятливі новини приніс візит до тітоньки, по поверненню Жаррак узявся до роботи. Він укотре нахилився над пошарпаним щоденником і прошепотів слова, що витворювали заклинання, якого він іще для цієї біди не пробував. Навершя ціпка, вдавленого в сторінки, підсвітилось, але плетиво чару просякнуло крізь папір — і зникло.

Тайнопис, який вкривав записник із Лалаки, не піддавався. Чи то надто старий, чи надто сильний — мабуть, не Гілланова робота.

Жаррак відклав ціпок, обережно знявши з нього нитки заклинання, котрі обвисли, обірвані, але не зникали самі. То був дивний чар. Юнак облизав пересохлі губи й підпер голову рукою, розглядаючи беззмістовні завитки, що плелися сторінками. Невдача. Укотре. На щастя, ще були листи лірських і віннських алхіміків.

Напередодні юнак ледь був не видав свою знахідку батькові, який очікував від нього гарного результату в лалацькій справі й ще бозна-чого. Проте після приїзду Людовік Прест загорівся небаченою злістю, такою, що розтрощив Жарракові праве коліно, яке й без того нило після невдалого падіння. Потім королівський чаротворець пообіцяв убити сина за ще будь-яку промашку чи свавілля — а вочевидь, саме так він потрактував його приїзд до Івеліна. Жаррак вирішив, що зараз відкривати своє бажання чкурнути в Альтесштадт — то самогубчий задум, навіть якщо саме туди вказують Гвеннанові нотатки. Тому він промовчав.

Спокійно видихнути вдалося, лише коли батько поїхав, а співчутливий Бергат зібрав братові кості докупи — абияк, та на більше в нього не ставало вміння. Тому Жарракові довелося ще звернутися до вправного цілителя Есті Мерселлі, а той допитував, що ж такого міг зробити друг, що його батько так розлютився.

— Для початку — я посмів народитися… — процідив крізь зуби чаротворець, поки плетіння вирувало довкола його коліна й не без пекучого болю сплітало зв’язки в правильному місці.

Мерселлі спершу мусив розітнути ногу, аби краще бачити, що та як він збирає до ладу, і крові налилася ціла калюжа. Але Жаррак не протестував, адже одного разу зцілення Естіенна вже врятувало йому життя.

А от звернутися до Мерселлі з тайнописом він не міг. Тож, укотре випробувавши свої сили та знання й укотре наткнувшись на стіну, юнак запакував записник до листів Альвіанні й відклав їх до поїздки. Адже в Альтесштадті, крім таємничих соратників Гвеннана, чекала на нього й майстриня тайнопису, котру Жаррак називав матір’ю.

Канре з підозрою ставилася до почутого, хоча ці слова прозвучали вже двічі: радісно — від Жаррака, з непояснимим торжеством — від маестри. Та наказувала своїй помічниці забиратися геть із цього дому, з Івеліна та з Франу взагалі.

— Тебе звільнено, нещастя, — відказала маестра Альвіанні на всі питання служки. — Якщо завтра побачу в домі — не вагаючись накажу охороні викинути за ворота.

— Мені ж із міста не дозволять виїхати. Я слуга, а пошесть не вляглася.

— Залиш ці турботи моєму племінникові. Йому під силу вирішити таку дурницю, а поїдеш же з ним. Упертість Престів недооцінювати не варто — собі дорожче. — Маестра скривилася. — Та надішли листа нотаріусові, хай прийде завтра дати раду з паперами. На столі, — кивнула вона в бік стоса конвертів, — усі розпорядження. Моїми маєтностями займеться брат. Бо, чого доброго, Ілонна ще захоче собі й дім у столиці відсмикнути. Оце вже ні!.. Усі слуги отримуватимуть зарплату до закінчення пошесті й натомість дбатимуть про маєток, допоки він не відійде новому власникові. Рекомендації… — Маестра закашлялась і прикрила рота долонею. — Рекомендації для всіх теж є. Кращі, ніж вони заслуговують…

— Хто ж доглядатиме вас?

Канре дозволила собі це запитання, бо старалася зрозуміти, де криється підступ. Цілковита несподіваність того, що відбувалося, затопила її, як потік холодної води з цеберка, яке Кара любила з ранньої весни перекидати на голови молодших сестер, аби зробити їх менш податливими до застуд і синьки.

— Мене не треба доглядати, нещастя, — відрізала маестра і знову зайшлася кашлем, котрий залишив темно-червону росу на хустинці в її руці. — А тепер залиш мене.

Канре глибоко вклонилась і вийшла з покою ні в сих ні в тих. Усе ще очікуючи підступу чи помилки, вона спохопилася, що навіть не подякувала маестрі.

Дівчина м’яко простувала коридором, аби не порушувати тишу, яка слідом за нею котилася крізь півтемряву. Канре пригадувала недавні вечори гостин та бенкетів, коли з блакитної вітальні лунали сміх, цокання келихів, скрекотливий звук клавесина. Кухонні служки хихотіли, сьорбаючи маестрине дороге вино — по ковтку кожна — перед тим, як подавати до столу. Юонна кривилася, протираючи вікна в кінці коридору, переставляла квіти у вазах, ніби досвідчена декораторка, клацала язиком і нишком позирала на маестрів, котрі приїздили на гостину.

Канре пригадувала, як зранку бігала, готуючи одіж для панії, а та була однаково невдоволена — бути невдоволеною вдавалося їй найкраще. Хоча гості солодко заливалися про її красу, нові сукенки та бучні свята, маестра знала, що вони лицемірять, і сама лицемірила. Буркотіла, що краще б їй зайнятися справами. Та вона не мала справ направду. Адже була не з тих, кому личить мати справи, — тільки нескінченний потік розваг і задоволень, тільки краса довкола, тільки радощі.

Канре не пригадувала, щоб маестра будь-коли відкрито раділа. Вона була завжди невдоволена, нервова, гонориста… А чи була маестра Альвіанні щасливою? Служка ніколи не задумувалася про це.

Вона дійшла до кінця коридору і кинула погляд за спину: незвично тихий, темний, без єдиної свічки дім дихав присутністю інших людей та відголосами їхніх кроків і сміху. Протяг ковзнув по ногах — видиво зникло з ним.

Канре розвернулась і побігла сходами вниз: спакувати речі. Ні миті не сумнівалась у правдивості слів маестри, що завтра вранці та накаже Осванові й Катлінові викинути її надвір. Хоч і в самій сорочці до сну.

Уночі маестрі погіршало — синька любила душити своїх жертв із настанням темряви, мовби їй праглося для них найбільшої безнадії, бо при світлі дня завжди трохи легше.

Канре сиділа в узголів’ї ліжка й поправляла ковдру пані, проганяючи відчуття, що те саме вона робила і в ніч смерті Жюссі.

— Бачиш, яка я добра до тебе, — пробурмотіла господиня поміж мареннями. — Я все тобі дала, все… То чому ти не любиш мене?

Це питання з вуст маестри спурхнуло вперше, відколи Канре її знала. Таке відверте й тонке, багатогранне питання, котре стало клубком в горлі. Бо воно не мало лунати від господині. Бо маестра завжди наполягала: її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе.

І ось — до чого зараз це?

— Чому ти не любиш мене? — повторила хвора, болісно мружачись. — Я розбестила тебе, так. Сама… побавитися захотіла. Вигадала собі… забавку…

Канре промовчала про те, що людські життя — погані забавки. Проте вона вслухалася жадібно, боячись втратити нитку оповіді.

— Ти дуже на неї схожа… Я думала, що виховаю тебе… Так ховала від Людо… так запопадливо берегла, аби тільки він не… Ти-бо схожа на неї. І ось мені — кара за Кару. Аж смішно: кара за Кару!.. Чому ти не любиш мене? Ти мусиш! Я твоя маестра. Я тобі наказую… — Пані Альвіанні зайшлася новим нападом кашлю, вивергаючи слиз і кров на дороге покривало. — Скажи це! — Вона знавісніло зиркнула на Канре — так, що та злякалася.

Дівчина вчепилася руками в оберемок рушників на своїх колінах.

— Мені дуже шкода, що з вами сталася біда, — прошепотіла, пригадуючи, як ця висохла, побита синькою жінка зовсім недавно нависала над нею, обіцяючи вбити власноруч — за баночку рум’ян, котру сама ж і викинула.

— Скажи, що любиш мене, — наполягала маестра — звідки й сили взялися! — Я витратила на тебе… стільки часу! Ти мусила стати нею.

— Нижчим не вільно любити вищих. Так ви казали. Завжди.

— Не бреши мені, ти!.. Хвойда… — Маестра відкинулася на подушках, але її погляд усе ще пропалював служку. — Я не помру, доки не почую цього. Скажи, що ти любиш мене. Негайно.

— Нижчим не вільно любити вищих. — Канре спромоглася відірватися від вишивки на покривалі, котра приваблювала можливістю до ранку підраховувати дрібні квіточки. — Великий чаротворець Прест розповів про мою старшу сестру. Проте мені не стати Карою, маестро. Нікому не стати Карою. Я — Канре Арлі. І я люблю вашого племінника.

Дівчина інстинктивно очікувала лавини злості, проте пані повела очима вгору до балдахіна і після кількасекундного мовчання прохрипіла:

— Розсунь штори. І відчини вікно.

— Мороз, маестро.

— Знаю, нещастя.

Канре поволі підійшла до дверей, сіпнула штори в боки. Покій залило нічне світло. Місяць та сніг наповнювали все ледь зримим сріблінням, котре стелилося, скільки бачив погляд.

Вікно скрипнуло — повітря ввійшло в покій, виносячи з нього важкий дух, котрий стояв тут до того.

— Столиця красива. Їй хоч синька, хоч кінець світу, — пробурмотіла хвора.

— Згодна, маестро.

— За те, що ти мені тут сказала, тебе вб’ють, Канре.

— Знаю.

— У тебе ніколи не буде спокійного життя.

— Знаю.

— І його це теж занапастить.

— Це його вибір.

— Така, як ти, не мала права й подивитися в його бік.

— Але це вже сталося.

— Зачини вікно. Штори залиш.

Дівчина слухняно натиснула на ручку замерзлими руками.

— Тепер іди, Канре, — голос пані танув у повітрі, як зимове сонце. — Мені не потрібна твоя допомога більше. Смерть не потребує укладених кіс і затягнутого корсета. Хоч за це їй дяка…

Дівчина схилилася в поклоні й прошепотіла:

— Тієї ночі, коли у вас гостював панотець Фільон… Коли він порізав мені ноги, а ви ввірвалися до покою, шарпнули його й виволокли геть… Я була безмірно вдячна вам тієї ночі, я була ладна боготворити вас.

— Що ж… і це краще, аніж нічого. Прощавай, нещастя.

— Прощавайте, маестро.

Щойно забринів світанок, Канре вийшла до воріт, несучи в одній руці клунок з речами: їх виявилося мало, а валізи в неї однаково не було. Темна сукня, кілька пар панчіх, старі листи з дому, та ще пара хусток, та ще баночка з порошком Гвеннана, котру вона таки забула оддати Жарракові. І серветка з білими квітами, яку Жюссі не встигла закінчити. Канре хотілося мати щось на згадку про молодшу служку.

Вона одягнула плащ із гербом Альвіанні навиворіт, аби сховати візерунок, бо їй уже не годилося його показувати на людях. Звільнена — то звільнена.

Попри втому й гіркоту її опанувала трепетна радість од того, що покидає цей дім.

На воротах зустрів заспаний Осван, білясте волосся котрого настовбурчилося з одного боку, мовби він закимарив, спираючись просто на арку при в’їзді до маєтку. Хоча насправді він узимку ночував у халупці побіля воріт.

— Овва! А куди це ти так зрання летиш?

Радісний голос втішив Канре, бо їй не хотілося прощатися з охоронцем злими словами. Вона вийшла на світанні, аби не розбудити нікого й не пояснювати їм усе. Маестра суворо заборонила відкривати будь-кому хоч словом те, що вона відправляє… чи то пак відпускає свою помічницю з молодшим Престом — і в самісінький Альтесштадт.

Тож дівчина привітно схилила голову, вітаючись із Осваном.

— Панія звільнили мене, я йду на роботу в інший дім. Про це вже домовлено… Спасибі тобі за все! — кинула вона й поспішила минути ворота.

— Таж як? Таж куди!.. А пошесть? Боже, Канре!

— Усе добре, Осване. Не тримай на мене зла.

— Та якого зла, Канре…

— Бережи себе. І Катлі. І Лору та пані Манно.

— Ну куди ж ти підеш?.. Бодай скажи. Аби я знав. Коли що…

— Я напишу. Обіцяю. Бувай, Осване. Бувай.

Канре востаннє усміхнулася до охоронця і, не озираючись більше, пішла вперед, хоча сніг, який з ночі засипав вулицю, ускладнював їй кроки. Спочатку почувала кипучий сором од того, як, немов утікачка, покидає їх. Утікачка, котра одна має захист від синьки. Нічим не заслужений — просто дар. Проте за кілька хвилин вона піймала себе на думці, що не почувалась ніколи легшою і вільнішою, ніж цього морозяного ранку в місті, охопленому страшною пошестю, коли йшла до маєтку Престів, покинувши все знайоме й рідне заради чогось нового.

Розділ 2. Віннська Іскра

Прапори, які вивищувалися на шпилях і флагштоках у сірому ранковому небі над Івеліном, зникли з-перед очей. З ними залягли на дно й сумніви. Канре подобалася дорога, а що мандрувати випадало рідко, то зараз вона з інтересом визирала крізь шпарку у віконних занавісках, розглядаючи заховані під снігом поля й чорно-сіре гілляччя, яке пнулося до неба ламаними лініями. Вона одягла рукавички, бо завважила, що золота година починає цокати, лише коли її оголена шкіра стикається з Жарраковою. Тож прокляття часоспалення милостиво дозволяло тримати чаротворця за руку, поки між ними є два шари чужорідного матеріалу: цупка біла тканина її рукавичок та м’яка темна шкіра Жарракових.

— Як батько відпустив тебе до Альтесштадта? — спитала Канре, згадуючи, з яким твердим переконанням глава Престів недавно повідомив їй про місце, котре його син мав посісти в ієрархії чаротворців Франу.

— Він і не відпустив. — Попри усмішку юнака, щось небезпечне ковзнуло в його погляді. — Зате матір моїм переїздом втішиться. Власне, за законом, усі її діти мали залишитися в Івеліні й битися за Фран. Але моя матір — із надто впливового та могутнього роду. Тож, згідно зі шлюбним контрактом, майбутніх спадкоємців поділили між Франом і Вінном.

— Нагадує поділ маєтностей…

— Так і є. Поділ цінних речей. Ми — речі, зброя… — Чаротворець відвернувся до іншого вікна й продовжив стиха: — Не буду переповідати тобі всіх перипетій сімейних трагедій Престів. Проте батько розірвав контракт, звинувативши мою матір у тому, що вона… начебто навмисне позбавила його ненародженого спадкоємця. Матір по тому забрала мене і втекла додому, в Альтесштадт. Врешті її родина натиснула, тому Прести і Рейзенштейни домовилися, що я житиму у Вінні до того, як увійду в силу, часом навідуючи франський дім. А натомість отримаю родинний артефакт герцогині і знання віннських чаротворців, котрі, як батько сподівався, компенсують нестачу сили. — Помовчавши кілька секунд, юнак додав: — Я не тікаю, Канре. Та Аль-Аканте не рушить уперед під час пошесті. А у випадку війни… що ж, побачимо. Річ у тім, що павутина може сплітатися гірша, ніж ми маємо на думці зараз. Я дуже сподіваюся знайти у Вінні відповіді…

Дорога стелилася вперед, повз незнайомі дівчині села, руїни сторожових веж, котрі втратили своє значення, коли кордони Франу розширилися, понад річками, які, сковані льодом, сіріли й відблискували у сонячних променях. Часом розмова плелася, часом стихала, заколисана розміреним стукотом коліс.

— А що ж робитиму я? — спитала Канре, коли знову заговорили про Вінн. Адже на хвилі невіри в те, що її справді чекає переїзд, дівчина не знайшла часу складати плани.

— Я представлю тебе матері. Розповім їй усе, що необхідно. Ти зможеш жити в маєтку. Однаково після смерті материних батьків вона там самітницею — зовсім як моя тітонька.

— Чи вийде мені влаштуватися туди на роботу? — природно поцікавилась Канре, бо не думала, що попри маестрову прихильність герцогиня Генріена Віннська забажає терпіти у своєму домі таку гостю.

— Це виключено, — Жаррак похитав головою. — У тебе є оливна гілка, коли на те пішло. Я представлю тебе товариству як… скажімо, високорідну з півдня Франу, з дрібної родини, стертої війною Роаля.

— Не смій. — Канре пригадала погрози старшого Преста. — Гілка повинна залишитися таємницею. Нас обох стратять, якщо обман викриють. А дізнатися, що історія «високорідної з півдня Франу» — це суцільне повітря, можна і без чаротворчих сил. Манери, мова, вигляд!

— Моя матір, як і батько, не зацікавлені в тому, щоб їхню цінну зброю стратили. Та і з гілкою на тілі менш обачно залишати тебе в стані слуг. Ти так не вважаєш?

Дівчина позирнула на юнака довгим, уважним поглядом, запитуючи себе, чи ж не тінь Людовіка Преста зараз майнула на Жарраковому обличчі. Кілька секунд керамічне серце припікало між грудей. Та воно не давало відповідей.

— Вітаємо вдома. Ми не чекали вас так швидко, маестре Гайраку, — повідомив управитель у дверях, схиляючись навпіл у поклоні.

Зі скрипучим віннським акцентом Канре зіткнулася вперше, тож звучання Жарракового імені здивувало, й вона ледь не забула про своє завдання: дивитися прямо і не схиляти голову.

— Але, маю надію, мій покій не віддали під гардероб матінки, котрий росте швидше, ніж ціна на запалювальний порошок? — усміхнувся юнак і швидко роздав розпорядження щодо спочивалень. — А де пані дому? — спитав він, і в голосі теж проскрипіли ноти, відмінні від франської м’якості. — Я написав їй про приїзд напередодні…

— Маестра зараз відсутня, господарю. Справи дуельні.

— Заступницею?

— Ні. На тому тижні її викликала пані Мюллхар. Утретє за сезон.

— Чудово. Отже, вона втретє за сезон розгромить любу кузину та повернеться додому в гарному гуморі, — хмикнув Жаррак, розстібаючи плащ. — Проходьте, маестро, — звернувся він до Канре. — Заждемо, поки моя шановна матір повернеться з черговою перемогою. Тутешні пані так розважаються, не дивуйтесь. А поки що пообідаємо з дороги. І хай подадуть чаю, Густаве. З домашніми наливками. У малу вітальню. Зігрітися кортить шалено.

Канре обхопила обома руками чашку. У просторій вітальні, світло-сині стіни котрої пнулися вгору, панував ранковий холод. На нього дівчина могла б списати свої дрижаки, хоча насправді її опанувало хвилювання. Вона сторожко спостерігала, як хрускали поліна в каміні, як слуга розставляв на круглому столі чашки й цукерниці, ложки і дрібні блюдця. І цілу тацю з випічкою, від аромату котрої замлоїло одразу ж. Останньою слуга поставив біля чайничка напівпорожню пляшку, де бовталася бурштинової барви рідина.

— Домашня, — з півусмішкою повідомив Жаррак.

— До чаю?

— А чого ж ні? У Вінні ходить така примовка, що в доброму домі повинен бути вогонь для кожного, нічліг для гостя й наливка для гарного товариства. — Юнак дістав скляний корок із пляшки і хлюпнув трохи до обох горнят. — Зігрівайся. І ні про що не турбуйся.

Намагання Канре ні про що не турбуватися розтанули, щойно повернулася герцогиня. Про її прихід сповістили кроки внизу, а тоді крик: «Ліселло!», який, здавалося, міг розітнути дубові двері.

— Ліселла — це служниця матері, — повідомив Жаррак, підводячись. — Вийду-но я першим… привітаюся.

Він обтер руки, поправив жакет. Проте не встиг наблизитися до дверей, як вони відчинились і туди шугнув вихор. Принаймні вихором здавалася ця маестра в перші кілька секунд. Світле, як у Жаррака, підкручене волосся розсипалося по плечах, і лише дві коси над чолом не давали йому падати на лице жінки. Густо-синій жакет розстебнувся, бо йому не ставало кількох ґудзиків. А з-під нього шурхотіла вся у складках, тепла, теж густо-синя спідниця, розідрана над правим коліном. Канре за звичкою потупилась, аби не зіткнутися з поглядом герцогині, проте встигла завважити на одязі жінки кров, котра вже потемніла.

— Гайраку! Дитя моє невгамовне! — Маестра кинула на один стілець свій артефакт, на другий — плащ, на стіл — рукавички і тоді подряпаними руками взяла лице сина та поцілувала його в обидві щоки.

— Ви перемогли, матінко?

— Ще б пак! Мюллхарова жона довго думатиме, перш ніж наступного разу бовкати дурниці в товаристві, де буду я! — випалила маестра Генріена і тут помітила у кріслі біля каміна Канре, котра обіймала чашку, мов щит. — Гайраку, годиться представляти гостей. — Маестра підійшла до каміна, шурхочучи подолом сукні. — Вітаю в нашому домі. Я його господиня, Генріена Рейзенштейн, герцогиня Віннська.

Канре змусила себе підвестись і — найголовніше — підвести погляд на лице Жарракової матері. Та дивилася на неї чіпкими синіми очима й вичікувала.

— Я… Дякую за теплий прийом. Мене звуть Канре Арлі.

Дівчина вмить забула, що ще мала додати за їхньою з Жарраком вигадкою.

Проте маестра Генріена примружилася й відказала стиха, з погрозою та насмішкою:

— Не треба, Канро. Не треба цього сорому. Гайрак уже попередив мене про ваш приїзд. І достатньо прозоро оповів про тебе. Тепер я очікую дізнатися деталі. Деталі ж будуть захопливими, так, сину? — Вона рвучко повернулася до Жаррака і зірвала з шиї поплямлену кров’ю хустину. — Починай.

Після синової розповіді матір прогнала його, повідомивши, що мусить віч-на-віч поспілкуватися з «гостею». Вона все ще називала нижчу «гостею» — це могло б скидатися на добрий знак, та тільки погляд маестри й артефакт, котрий знову опинився в руках, не навіювали Канре гарних думок.

— Кан-ра-а… — протягнула герцогиня, коли Жаррак причинив за собою високі двері. — Ну й проблему собі вигадав мій син. Нижча. Слуга Юріти… Добре, хоч не хвойда з вихідного дому, бо їх у Франі натицяли на кожному розі.

Дівчина зіщулилась і машинально почала рахувати золотаві квіти на синій емалі чашки у своїх руках.

Проте Жарракова мати ляснула її віялом по пальцях так, що у Канре в очах потемніло, а чашка випала і розбилася об решітку каміна. Остиглий чай зашипів у попелі.

— Ось цього, Канро, дитя моє, не треба. Ось це ти забудь, забудь і не згадуй. — Чаротвориця примружилась, і хоч її очі були оточені тонкими стрілчастими зморшками, ті скоріше скидалися на павутинку-окрасу, а не на слід віку. — Ти не повинна вибачатися, — вела вона далі. — Не повинна опускати погляд і дивитися в підлогу. Видаєш себе одразу. Оцей затаєний страх, намагання сховатися. Розумієш, про що я, дівчино?

— Так.

— Добре. — Віяло опустилось, але погляд не відпускав. — Добре, Канро… Я слідкуватиму за тобою надалі. З цього дому не вийдеш, поки не позбудешся своїх служницьких звичок. Роботи багато, але ти це подолаєш.

Канре спідлоба подивилася на герцогиню, сподіваючись, що та дасть відповідь і на її невимовлені питання. Так і сталося — пані Генріена сперлася на бильце крісла і схрестила руки на грудях.

— Поки що залишатимешся тут. Покій тобі виділю, дякувати святим, місця в цьому домі достатньо. Але у вищий світ, дівчино, тобі ніяк не можна. Будь-хто з двох поглядів зобачить у тобі слугу. І річ не в обтятому волоссі — і не таке траплялося…

— У вищий світ? — перепитала Канре.

— Так, дитя, — в голосі маестри дзенькнуло роздратування. — Думаєш, я триматиму тебе тут таємно від усіх і остерігатимусь, щоб мої гості випадково не помітили? Дзуськи. Будеш навчатися манер, щоб якомога швидше вийти у світ без поривів упасти комусь у ноги. Гайракові захочеться, аби ти його супроводжувала, можеш не сумніватися щодо цього.

Дівчина шукала у словах маестри підступ, але Жарракова матір говорила й говорила: про буденні деталі, про модистку й кравчиню, яким треба замовити сукню, про стрічки для балів, про те, як укладати волосся Канре, аби маскувати його непорядну довжину…

— Чому ти така розгублена? — спитала герцогиня, помітивши на лиці гості суцільне зачудування.

— Я не очікувала цього, маестро. Думала, що мене жде робота у вашому домі.

Жінка хмикнула й плеснула по долоні складеним віялом.

— Ну, дитя моє, Гайрак достеменно забажає твоєї компанії, а він отримує все, чого бажає. Тож навіщо ускладнювати ситуацію й породжувати безліч чуток про мого сина? Та й мені кортить глянути, як очі на лоба полізуть у Ріхгерів і Мюллхарів, коли вони побачать, що Гайрак повернувся, ще й привіз молоду супутницю. Якщо з цієї ситуації можна отримати хоч якусь потіху, то це — їхні витягнуті від здивування обличчя!

— Ви перша високорідна, котра так просто до цього поставилася, — мовила Канре, слідкуючи, аби голос звучав із віддякою, щоб матір Жаррака не сприйняла її слова різко.

Але та сприйняла все одно.

— Не вигадуй казок, — ляснула відповідь. — Зазначмо одразу й назавжди: я не подруга тобі і не соратниця, дівчино. Більше того, я не прихильна до тебе і ніколи не буду. Не смій думати, що крадений знак вивищить тебе чи дасть права, котрих ти позбавлена од народження. Це не так. Вищих творять не їхні гілки. Можеш убратися в червоне, начепити на себе золото, але ніколи не одірвеш підошов од первородної твані. Тільки срібна нитка чару вивищує. — Маестра зміряла Канре збайдужілим поглядом і посміхнулася: — Та, думаю, ти й сама знаєш про це. Не дурепа ж ти, дівчино. Тлумкувата трохи, але не дурепа. Гайрак міг би спокуситися на гарне тіло, та він не просто спокусився. Мій син порушив найбільший закон. Можеш не усвідомлювати цього сповна, але Жгаррак, як ви звете його у своєму Франі, гарно усвідомлював, що робить і які то матиме наслідки. І яка буде покара.

Канре мимоволі опустила погляд, але віяло маестри тут же просвистіло і знову вперіщило її по пальцях.

— Дивись на мене! Дивись на мене, бо від цього залежить твоє життя. І життя мого сина. Тож уяви собі, дитя: він пішов на страшний злочин, потім привіз тебе аж сюди — думаєш, відступиться тепер? Е ні. Ні, Канро. Гайрак — доглибний Прест. Ніколи не недооцінюй Престів.

Корсет тиснув так, мовби служка отримала від господині наказ задушити непрохану гостю, вбираючи її до виходу.

Служку звали Магрітою, і Канре спершу не хотіла її допомоги. Проте Жарракова матір укотре ляснула дівчину по руці на таку заяву і повідомила, що, по-перше, жодна віннська маестра не вбирається сама, по-друге, якщо гості вдасться затягнути корсет та не втратити на це пів дня, то вона, Генріена Рейзенштейн, визнає її здібною в якомусь незнаному чарі й перепросить.

Магріта з цікавістю позирнула на обтяті коси «Канри» — так гостю назвала господиня, і це ім’я швидко розбіглося домом, де всіх цікавило, з чого це молодий пан прибув так зненацька і кого це він із собою привіз. На кухні вже встигли придумати історію, мовби Гайрак убив на дуелі Канриного чоловіка, а тоді викрав її й забрав до свого дому. А волосся маестра збулася через чоловікові ревнощі.

Поки служка зачісувала Канре і збирала пасма на потилиці під місяцевидну шпильку, дівчина намагалася розпитати її, що до вподоби маестрі Генріені. Та Магріта лише пробурмотіла, що приїзд «Гайрака» — найбільша радість.

Канре ущипнула думка про те, що за Жарраком тут, мабуть, усі служниці тихцем умирають. Проте вона не стала б допитувати про щось таке, зовсім недоречне й невагоме з погляду вищих, і швидко відпустила Магріту. Тоді окинула себе поглядом: акуратне волосся, світла сукенка з мереживними рукавами, з квітковим шиттям і глибоким вирізом — усе це гарно ховало під шарами атласу, пудри й блиску Канре-служку, забуту в Івеліні. Настільки гарно, що вага вічної тривоги й порив опустити голову теж покинули її, хоч попереду був довгий день настанов від пані Генріени.

Жарракова спочивальня не нагадувала ані темний покій у домі маестри Альвіанні, ані холодну залу у Престів. Тут панував затишок любленого дому — стіл з книгами й філігранним глобусом тулився в першому покої, оточений коробками з паперами і приладдям, ролі якого Канре не знала. Менші столики, заставлені банками порошків, тягнулися біля вікна. Там же примостились і терези, і чорнильниця, і розірвані конверти, ніби лише вчора покинуті. Дівчина не встигла роздивитися всього, хоч їй було цікаво, де Жаррак провів більшу частину свого життя. Проте чаротворець, щойно повернувся надвечір, повів її простісінько до другого покою — розлоге ліжко під балдахіном видавалося надто вже привабливим після дороги. А думка про те, що ось нарешті не доведеться ні від кого критися й нічого боятися, сповнювала Канре щасливого передчуття.

Нова, тонка і біла сорочка до сну й атласний халат зіслизнули так швидко, наче були вигадані саме для того, аби отак нагло падати до ніг.

Жаррак без слів обійняв Канре й зажебонів щось ніжне — вона не розчула, що саме, бо укол у місці, де ховалося керамічне серце, стер усі звуки. Але вони повернулися — з горінням тіла та хвилями приємної млості.

Дівчина мимоволі забула про час, спрагла дотиків і цілунків. Чаротворець торкався її спочатку з пожадливим поспіхом, потім — навпаки, тягуче й виважено, мовби вираховував пропорції порошків, аби сягнути потрібного ефекту. Канре не раз дивувалася тому, яка дивовижа будиться від доторків до любого тіла. Яка спраглість примушує горнутися ближче, обіймати ногами за талію — і все одно ніколи не досить, ніколи не надто. Ось і тепер — здавалося, варто Жарракові провести пальцями по її спині — і вона розсиплеться зоряним пилом. Та Канре вигнулася, потім накотилася хвиля — кілька різких спазмів на межі — і змила її…

Про золоту годину дівчина пригадала, коли маестр лежав поруч, закинувши руку на її живіт і важко дихаючи. Він мовчав, але примружені очі дивилися на Канре й поблискували.

Вона спробувала вивільнитись і перекотитися вбік — аби бути поруч, але уникнути небезпечного дотику. Проте юнак вимогливо згріб дівчину обома руками й притиснув до себе. Міцні, хоч і слизькі від поту Жарракові руки зімкнулися, мов лещата.

— Жакку, мені спекотно, — пробурмотіла Канре.

— І це лише початок.

— Ну справді, пусти.

Дівчина спробувала сіпнутися, з острахом уявляючи, що десь там може цокотіти її остання хвилина. Руки Жаррака не пускали.

«Прести отримують усе, чого хочуть» — чулося їй.

— Мені потрібно відійти…

Усмішка у відповідь. Горіння очей.

Паніка. Паніка. Паніка.

— Жарраку, справді.

Канре спробувала відштовхнути його — і вдалося. Чаротворець відпустив, здивований її напором, але усмішка на його лиці застигла.

Дівчина схопилася з постелі, підняла з підлоги халат і закуталася в нього, мов у броню. Вона минула обидва покої чаротворця, тоді повернулася до свого, меншого, але дуже ошатного і вийшла на балкон. Мороз вкрив усе срібною кіркою. Голі ступні горіли. Канре тіпало від страху.

Вона намацала потрібне місце.

Керамічне серце блискотіло золотом. Стрілка завмерла. Вона мала ще сорок хвилин.

Проклинаючи свою паніку, дівчина швидко розвіяла прокляття і так само швидко повернулася до маестрової спочивальні та пірнула під теплу ковдру, котра збилася вбік під час любощів.

— То що це було? — негайно запитав Жаррак. — Я тебе… Я зробив тобі боляче?

— Ні, Жакку.

— Але ти зірвалася так, мовби…

— Тс-с… — прошепотіла дівчина, прикладаючи палець до його вуст, розчервонілих і порепаних від морозу. — Тихо, любове моя. Мені просто трохи примарилося…

Вона подалася вперед і, щоб убезпечити себе від подальших розпитувань, впилася в губи чаротворця, надміру гостро відчуваючи кожну мить поруч із ним.

Годинник зацокотів знову.

Жарракові погано спалося.

Канре втекла до себе — це трохи зіпсувало йому настрій, адже звик, що навіть у маєтку маестри Альвіанні дівчина любила розкошувати обіймами до моменту, як засіріє світанок. А тут, у його домі, без загрози за спиною, вона мовби силкувалася віддалитися. Врешті він списав усе на втому з дороги й потрясіння через стільки змін. А може, й матінка доклалася до похмурого настрою Канре…

Юнак тихцем вбрався і спустився вниз, де на столику біля дверей уже лежала ранкова пошта. Конверти, прикрашені хитромудрими візерунками, призначалися матері, певна річ. Жаррак сподівався, що знайде серед пошти й газету, але тієї не було. Він поморщився і спробував пригадати, який же нині день — у вихідні газет не друкували.

Довгастий конверт із чорною каймою випав з-поміж запрошень. Жаррак підняв його і помітив на звороті герб дому Альвіанні. Тоді розірвав конверт і знайшов усередині скупий, офіційний лист, у котрому нотаріус повідомляв: «Ранку 17 грудня, о 6 годині, через непоправну хворість відійшла в засвіття вельмишановна маестра Юріт Даль Альвіанні, 43 літ від роду, незаміжня. Поховання відбудеться, як забажала покійниця, без гостей і згідно з розпорядженнями, на цвинтарі Кьору 19 грудня. Затим, що покійниця не мала прямих спадкоємців, набутки відповідно до її заповіту належить розділити між родиною. Цим листом сповіщаємо, що частку з продажу маєтностей маестри Альвіанні в розмірі однієї десятини отримає її трирідний племінник по братові Жаррак Етель Прест. Про розмір цієї спадщини сповістимо по весні».

Печатка, розмашистий підпис.

Жаррак склав листа й поплентався до себе нагору, пригадуючи останню розмову з тітонькою. Він силкувався зрозуміти, як міг випустити з уваги таку важливу річ. Як міг, заскочений зненацька її проханням забрати з Івеліна Канре, не запідозрити нічого. Маестра Альвіанні вмирала, коли він завітав до неї. Вона лежала в постелі не тому, що хотіла поніжитися в теплі. Вона відпустила Канре не тому, що остерігалася синьки.

На порозі свого покою чаротворець застав дівчину — тій, здається, теж не спалося. Вона сиділа біля вікна. У світанковому світлі фігура з розметаним волоссям й у напівпрозорій сорочці здалася Жарракові примарою, котру можна розвіяти дотиком.

— Доброго ранку. — Юнак смикнув губи в усмішку. Конверт у пальцях видавав його — Канре вже озирнулась і запримітила чорну кайму. — Це від нотаріуса тітоньки, — пояснив Жаррак, і зблідле лице дівчини дало йому відповідь. Адже вона була помічницею своєї маестри. Адже супроводжувала її від ранку до вечора… — Ти ж знала, що вона хворіла, правда?

— Мені не вільно говорити про це. Пані наказала.

Чаротворець кинув листа на тумбу при дверях і наблизився до вікна.

— Немає більше твоєї пані. Вона померла. Чому ти не розповіла мені?

Дівчина вхопилася поглядом за скатертину, на котрій можна було підраховувати візерунки. Проте руки чаротворця вирвали її з цього рятівного заняття, стиснувши обидва плеча

— Канре, чому? Будь ласка, скажи мені.

— Ти б нічого не вдіяв.

— Гаразд. Із мене цілитель ніякий. Але є ж Мерселлі.

— Мерселлі би теж нічого не вдіяв…

— Я не розумію тебе.

— Маестра усвідомлювала, що робить, тому хотіла, аби ніхто про це не дізнався. Вона, Жакку, померла від синьки.

Розділ 3. Зброя в руках твоїх

Почаювати з гостею, котра прийшла до маестри Генріени, Канре погодилася суто з нудьги. Незнайомий дім і відсутність роботи навалилися потоком в’язкого вільного часу, котрим дівчина ще не навчилася розпоряджатися.

Герцогиня мала надто насичене життя, аби бавитися з небажаною гостею, якій і так з добрості вділила кілька сукенок, що їх вшила Ліселла. Жаррака теж не було: пішов чи то у справах, чи то побачити друзів. Дівчина зі страхом очікувала вечірньої розмови про обставини смерті маестри Альвіанні. Аж тут до Рейзенштейнів зазирнула пані Ріхгер — і Канре вирішила, що дурницею буде уникати спілкування.

— А ви маестрові Престу ким будете? — спитала гостя ледь не з порога, після церемонного вітання і кількох беззмістовних фраз про погоду (мороз, чи не так, любонько?) і про мандрівку (довго їхати сюди й дороги погані, еге ж?).

Жінка мружила розкосі очі, які робили її схожою на лисицю.

Канре відповіла, що мусила:

— Я, пані Ріхгер, просто супутниця в мандрівці. Ми з паном Престом познайомились у його родини в Івеліні, а відтак він люб’язно запропонував мені відвідати дім герцогині Рейзенштейн. Я сама з півдня, а там зими майже немає. Тож така люб’язна пропозиція не могла не зацікавити.

— З півдня! — зойкнула гостя, прикладаючи руку до грудей. — О, повідайте мені, любонько, а що ж там на півдні нині коїться? Що каже Аль-Аканте?

— Про це вам краще у пана Преста спитати. Йому довелося побувати аж на лінії фронту. Можливо, і сюди долітали новини про його перемоги. Що ж до мене, то я знаю лише те, що друкували в газетах. Я покинула Лалаку і перебралася до столиці задовго до початку конфлікту.

— Воно й добре, що ви з півдня поїхали. Неспокій там, така непевність. Про мене… ви не ображайтеся, але про мене, що лірці, що франці одне одного варті, бо… — Гостя не закінчила речення й махнула рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. — Вічно там щось поділити не можуть. І що — клапоть кам’янистих земель біля моря? Ще й чула, що там пошесть зараз.

— Так, дійсно.

— Нижчі мруть — сотнями, тисячами, кажуть… Співчуваю вам, певна річ. Стільки проблем через ті пошесті. Умирали б лише по селах — було б легше, а так колись моя гарна модистка підхопила болячку і згоріла за день-два.

— А ви бачили, як умирають від міттги?

— Ой, та ні. Я дуже чутлива натура. Мені не можна на таке дивитися.

— Так. Чутливим натурам справді краще того не бачити.

— А ви що… — Очі гості звузились, а голос зійшов на шепіт: — Ви бачили?

— Кілька разів.

— Он як… — Маестра на мить мовби знітилась, а тоді стенула плечима: — Дуже неприємно. Я б наказала всіх хворих вивозити в нижчі райони. А ліпше — взагалі геть із міста. Пошесть, звісно, потрібна й корисна, але вона надто заважає життю, ви так не вважаєте?

— Справді. Біля нашого дому крамниця з марципанами закрилася, — відказала Канре умисно байдуже, випробовуючи, наскільки далеко може зайти пані Ріхгер.

— Отож-бо, бачите, — пожвавилася та. — А якби всіх хворих одразу вивозили, менше зарази розповсюджувалось би в наших із вами домах. Та хіба Сонцесяйний Кловіс за те думає!..

— А куди їх вивозити? — Дівчина нагадала собі, що мусить бути на боці вищих у цій розмові. Просто мусить, хоч як їй хотілося сказати щось ущипливе.

— Ну, то вже вашій владі видніш. Тим, хто цим опікується… Хто це пробуджує, той хай і пантрує далі, як поладити з пошестю, — пробурмотіла пані Ріхгер і стрибнула до іншої теми: — А ви, любонько, до балу Зимової Фортуни ладитеся?

— Я ще не думала про це, — чесно відказала дівчина, змушуючи себе відірвати погляд од віяла, а думки — від слів про синьку. Мовби хвороба слухалася когось, ха!

— О, ви прийдіть, прийдіть! У нас це найбільші зимові фестини. Маестр Прест вас, певна річ, запросить. Ви будете йому милою супутницею, хоч і нікому не знайомі тут. Але в нас, повірте вже моєму досвідові, на це не зважають. Головне, яка ви з лиця. А ви з лиця — викапана франка! Тутешні маестри, простіть мені святі, усі такі трохи розтелепи. Брови набурмосили, коси туго посплітали. Ні тобі якої легкості, ні стилю… За часів моєї молодості хороша мода була. Нині все таке недолуге. Не дивина, що маестр Прест вас собі привіз. Викапана франка!

— Я і є франка. — Канре стрималась, аби не спитати, що означало «собі привіз».

— Отож-то! — Пані Ріхгер заповзято кивнула, мовби отримала надважливу відповідь.

— Пані Адаліно? — Жаррак зазирнув до вітальні й, на щастя, нічим не видав свого здивування, що тут і Канре. — Вітаю вас.

— Маестре Гайра-аку! — Гостя повернулася до нього, вичаровуючи на обличчі найприємнішу усмішку, і взялася жебоніти про те, яке гарне товариство знайшла в особі його любоньки Канри.

— Я вірю у твою розповідь про тітоньку…

Після того, як Адаліна Ріхгер пішла, вдовольнивши свій інтерес, Жаррак запросив Канре до кабінету, причинив двері, упевнившись, що поруч немає жодної допитливої душі, та повів далі:

— Але мені не доводилося ще чути про випадки з міттгою і високорідними.

Дівчина примостилася біля каміна, що нагадував пащу чудовиська, нашпичений полінами і язиками вогню, які перекочувалися, пожираючи дерево.

— Маестра спершу вдавала, що нічого не відбувається, — прошепотіла вона. — Вдавала, що то не з нею мовби. Потім я навіть повірила, що вона видужує — а то було лиш чаротворення. Вона накладала на себе щось — аби видаватися здоровішою, аби не було гарячки…

— І у вас тоді слуги хворіли в домі. Тож вона могла заразитися. Могла. Якби ця хворість таки торкалася вищих. Але такого не трапляється! — Жаррак занурив обидві руки у волосся та обхопив голову, мовби хотів угамувати думки в ній.

— А якщо синька й торкалася як виняток, дуже рідко, то, думаєш, хтось би сказав про це вголос? — зауважила Канре. — Це ж мовби затаврувати себе — помирати, як нижчі. Таке зізнання може зруйнувати геть усе.

— І того, хто першим заявить про це, першим і вб’ють. Високорідні вміють берегти свої таємниці. Вміють спиняти тих, хто сміє виступити супроти їхнього порядку…

— Я знаю, — дівчина сумно всміхнулася. — Та і з чим виступати — кричати на кожному кутку, що я бачила, як моя маестра захворіла й померла від синьки?.. Як не вб’ють одразу, то у божевільню запроторять.

— Тому так чинити ми, певна річ, не будемо, — усміхнувся юнак і випростався, поводячи затерплими плечима. — Звірюся тобі: зараз у мене є ниточка, яка веде до Ліру. Тамтешні алхіміки співпрацювали з Гвеннаном Альвіанні, бо його таланту стало на те, щоб винайти страшну річ. Я певен, що це змова проти чаротворців Франу, котрих лірці бояться понад синьку. Їхні поплічники є і у Вінні, — Жаррак примружив очі. — Якщо дізнаємося все сповна, то в нас у руках буде неоціненна сила, а з нею і свобода, Канре.

Дорогою до Альтесштадта Канре думала про те, що чекає на неї далі — новий дім, новий обман. Але поза тим їй видавалося, що бути поруч із Жарраком — це спокій. Який-не-який, а спокій. Тепер же ця думка розвіялася, мов туман.

— Ці слова звучать так, мовби ти прагнеш змінити світ, — зауважила дівчина.

— Ні. Ті, хто змінює світ, ніколи спокою не мають. Та коли я отримаю необхідні докази… — Жаррак затнувся і похитав головою. — Рано, ще рано про це думати.

— Та якщо виявиться, що гілка насправді не дає безумовного захисту? Нам краще про це дізнатися, — зауважила Канре.

— Дає. Вона створена саме для того, щоб захистити свого носія.

— Гілка — створена. А пошесть — пробуджена… — Слизька підозра ковзнула в думки дівчини.

— Де ти почула це?

Не треба було й дивитися на Жаррака, щоби примітити його тривогу.

— Гостя. Оця пані Ріхгер казала, що з пошестю мають розбиратися ті, хто її пробудив… Але ж ніхто не знає, як поладити з синькою? Правда ж?

— Так, цього не знає ніхто, — чаротворців голос стоншав.

— Тоді до чого ці слова? — наполягла Канре й тут же зрозуміла.

Адже все було перед очима.

Гілку не принесли святі — її створили.

Межі, крім таланту до чару, не було — її вигадали.

А якщо й пошесть — не справа рук святих?

Що, коли вона — справа рук тих, хто вже прибрав собі все, до чого зміг дотягтися?

— Говори. — Канре підвела погляд. — Ану говори.

Очі Жаррака налилися холодом.

— Що, коли я скажу тобі, що міттга — не покара за гріхи?

— А що вона тоді таке? Чергова ваша гра, розвага така? Що?

Юнак мовчав, мовби його гризли сумніви. Але врешті ковтнув слину і стиснув плечі Канре, ніби боявся, що вона вирветься і втече. Ніде правди діти, вона була близька до цього як ніколи.

— Рано чи пізно ти би про це дізналася, тож не тягтиму. Є ті, хто знає, як синьку викликати. Та це не гра, в жодному разі. Це зброя. Синька — зброя. Як і чаротворці.

Таки дійсно: не було покари за гріхи.

Не було межі між нижчими і вищими, крім уміння творити чар.

Не було непередбачуваної пошесті.

Кілька секунд дівчині тільки й хотілося впасти і не знати, не чути більше нічого. Аби простіше.

Тоді знову прийшла думка про те, щоб побігти кудись, спинитися посеред найбільшої площі і заволати на все горло: «Вас дурять, люди! Вас дурять!». А тоді б її вбили. Тихо, без галасу. І все — вічна тиша. Мабуть, порожнеча і пітьма, бо як тепер вірити в сади засвіття, коли нема божественної кари?

Керамічне серце цокотіло. Чаротворець шепотів щось заспокійливе, таке, що мало б полегшити цю новину. Мало би втримати Канре на поверхні й не дати їй провалитися вниз.

— І ти все знав, Жарраку. Ти. Все. Знав.

Хотілося повернути час назад, аби ніколи не закохуватися в маестра, ніколи не зустрічати його навіть. Аби жити у світі без цього знання, без привілейованої гілки… Щоб було просто: прокинутися, не думати ні про що, робити своє. Вийти за Освана, народити дитину чи двох. Сконати від пологів чи синьки, через покару маестри чи гнів котрогось із вищих. Стати землею, травою, квітом і піснею на вітрі. Щоб ніхто й не згадав.

— Канре, ти не бачиш усієї картини. Я поясню тобі більше, я…

Слова закутували її, проникали крізь стіну злості.

Зненавидіти б його. Зненавидіти б його — до нестями. За всю ту брехню, котру він теж підтримує. Він, вищий, благословенне дитя, великий пан.

Зненавидіти б — за смерть батьків. І Аннік. І Жюссі…

За силу чаротворців. За жорстокість правителів, котрі випускають на волю пошесть — не з бажання святих, ні. З власного бажання.

Канре підвела погляд на Жаррака — боже, який він юний ще, наївний ще! Розповів їй — і навіть погляду не відвів. Навіть не засоромився своєї належності до цієї вселенської брехні.

Зненавидіти б його!

Дівчина востаннє дозволила цій думці ожити всередині — і погасила її. Як свічку в темній кімнаті.

Знена…

Тс-с.

Все, годі.

Вона заговорила. І він заговорив. Відкриваючи, роз’яснюючи, виправдовуючись, відмовчуючись. Розмова плелася довго й важко, та Канре слухала все й питала про все.

Казала собі: нема вини Жаррака в тому, що вищі колись винайшли синьку, прообразом котрої стала хвороба давнини, яка косила всіх без розбору. Вони вивільняли її — як повідав юнак — у час заворушень, аби придушити їх, у час неврожаю, аби уникнути голоду, у час війни — аби вороже військо полягло. І байдуже, якщо поляже ще половина свого. Однаково все вагоме вирішують чаротворці. Один на вагу сотні простих воїнів. Один здатен спопелити сотню, розкришити їхні кості чи уразити блискавицею — дайте лише добрих порошків і робочих артефактів.

Підсвідомість, котра волала голосами сестер, хотіла ще звинуватити Преста в тому, що він мовчав увесь цей час, мовчав про синьку, хоч і знав правду. Але Канре обрубала голоси в голові, певна того, що чаротворцеві не хотілося додавати їй болю. А це знання чистим болем і було. Тож вона ковтнула його і пообіцяла собі дізнатися глибше, дізнатися про все. Це придасться їй більше, ніж ненависть до Жаррака Преста.

— Ти, Гайраку, вмієш дивувати. — Маестра Генріена провела пальцями по записнику, котрий лежав розгорнутий перед нею.

— Я потребую вашої допомоги, — відповів Жаррак, ще розгублений після розмови з Канре, котра повернула не туди, зовсім не туди…

— Потребуєш допомоги? Хутко розказуй, що це! — Маестра двічі вдарила свій артефакт пальцями, і він відповів теплом, засвідчуючи готовність до дії.

— Записник, мабуть, щоденник одного чаротворця з Лалаки. Достеменно дізнаюся, коли ви знімете з нього покров.

— Відколи це мій син читає чужі щоденники?

— Від моменту, як вони можуть містити безцінну інформацію, матінко. Важливу для корони Франу, а заразом і для всього чаротворчого правління, — відповів юнак із дрібкою бундючності, котра маестру завжди дратувала.

— Ох, мусила б здогадатися… То все Людо напоумив, так? Може, й підіслав тебе сюди задля цього зошитка? Уже всіх майстрів тайнопису біля себе вичавив?

— Ні, мамо. Проте якщо я заслужив дещицю вашої довіри, то був би дуже радий, якби ви зняли для мене цей покров. Боюся, що сам можу його зіпсувати.

Маестра Генріена зміряла сина поглядом й уже побачила оті непримиренні вогники в його очах, котрі твердили: не допоможете ви, мамо, — пробуватиму сам, поки не випалю всі сили. Або ж піду до кожного знавця тайнопису, доки не знайдеться хтось достатньо майстерний, щоб вирішити цю справу.

Вона зітхнула й, аби не вести даремних розмов, ударила артефактом по палітурці записника, потертій і пожовклій, як його сторінки. Той, хто вів цей щоденник, робив це дуже давно…

Слова лягли на нитки чару. Маестра примружилася, стараючись не випустити їх з уваги: покров тайнопису просочував кожен знак, кожну літеру. Варто було дати своїй силі більше волі, як вона могла не лише зірвати чужий, давній чар, а й рвонути за собою чорнильні завитки і сплести їх в один клубок, котрого вже ніхто не розплутає…

Маестра повторила заклинання наполегливіше, а тоді нарешті лалацький щоденник піддався, хоч і не обійшлося без роси поту на чолі. Не в змозі втриматися на ногах, Генріена вперлася обома руками в стіл і важко видихнула. Вона стрималася від падіння в крісло, щоб син не бачив, скільки сил забрало в неї це заклинання. Натомість зиркнула на палітурку, списану тепер округлим, неакуратним, але все ж цілком доступним для прочитання почерком.

— Астафель Альвіанні почав сі записи року 28 після війни при Кортані… І хто, у біса, твій маестр Астафель? — спитала герцогиня в сина й таки бухнулась у крісло, бо тремтіння прошило, як несподіваний удар.

— Вельми вдячний вам, матінко. — Жаррак узяв записник обома руками. — Я маю сподівання, що він видатний чаротворець, ще й алхімік, хоч ні разу про такого не чув.

— Ну, коли б ми чули про всіх видатних чаротворців та алхіміків, то це було б щонайменше дивно. Тим паче, нині розвелося їх так багато, що куди не глянь — там по чаротворцеві! І всі спадкоємці за правом крові вже іменуються великими…

— Хіба це погано? Ці звання дали за відповідні заслуги. Вони переходять у спадок — але ж і кров та сила не розчиняються так просто.

— Для нас це непогано, — маестра Генріена усміхнулась. — І слава богу. А он, далеко йти не треба: чоловік кузини Ґрети Мюллхар, який опікується в Раді зв’язками з Аль-Аканте, переповідав новини. Знаєш, що Алессант Архес має на думці? Він хоче втяти кількість високорідних. Каже, надто це витратно для держави — мати стількох носіїв гілки.

— І як же він думає «втяти» їх? — спохмурнів Жаррак. — Стратити кожного третього? Чи кинути всіх на війну проти Франу в надії, що ми їх переб’ємо?

— Звідки мені знати? — огризнулася маестра. — І що — вже «ми», франці? Тебе так сп’янила перемога під Свічкою, що назад хочеш, умерти за того манірного Сонцесяйного, котрий сам ніколи не виходив на поле бою?

— Ні, мамо, — заспокоїв чаротворець. — Що ж до Аль-Аканте… Мені в думках не вкладається, що лірський правитель має таке на думці. Чаротворці — найбільша сила. Архес здійме проти себе всіх, якщо лише спробує. Йому мусили чимось дуже сильно допекти…

— Біда не зникне сама… — Маестра Генріена повернулася до вікна й примружилася проти сонця. — Подейкують, мовби Архесові на старості літ муляють око алхіміки: багато їх, і всім подавай гілку. А Франові вони програють і програють, нічого до пуття не можуть вигадати, щоб насолити нелюбому сусідові. Я колись бачила Іскристого короля, Гайраку, він пустопорожніх розмов не любить. Як накаже, так і буде.

— Не вірю. Він не може самовільно підривати лад.

— Я кажу, що чула. Але думаю, якщо лірські майстри порошків нічим не втішать короля в цій війні, то полетять і голови, і звання, і червоні стрічки… А на цьому дай мені трохи спокою та змоги повернутися до важливіших за лірські біди справ. Я твоїй Канрі сукенку справлю до балу. То чи не хотів би й ти з цієї оказії дати лад своєму волоссю? Чи хочеш, щоб шановне товариство подумало, що ти набрався вульгарних франських манер і плануєш відростити коси, як у принцеси Марії Ерманської?

— Дякую за заувагу, матінко. Перед балом я дам усьому лад. — Жаррак пригладив розкуйовджене волосся. — І дякую, що дбаєте про Канре.

— Ще така зірка не зійшла, дитя моє, щоб я почала дбати про нижчу. Але з нею не можна легковажити. Вона буде на виду — маестра Канра Арлі з Франу. Тож має виглядати як маестра Канра Арлі з Франу.

— Сукня буде жовта. Червоне й багрянець для тебе надто претензійні та яскраві. Мене й так уже тричі питали, кого це син привіз замість трофею з півдня. Не варто привертати зайвої уваги…

— Тоді я можу бути в блакитному, як тут заведено, — запропонувала Канре, проте маестра Генріена відмахнулася від цієї ідеї.

— Між «не привертати зайвої уваги» і «не губитися в натовпі» є певна різниця, котру варто збагнути. Знай: тобі належить супроводити мого сина, а він має дбати за те, з ким виходить у люди. Добре хоч рухаєшся не так, як дворове одоробло. Видно, що працювала в домі, де тебе вишколили. І на тому спасибі Юріті… Завтра прийде кравчиня для нової примірки.

— Так, пані Генріено, — слухняно відповіла Канре, переборюючи природне бажання сказати «так, маестро». — Ваш син — сама доброта до мене…

— І я не знаю, за що ти це заслужила. Гайрак мав завжди популярність. З легкістю вабив панночок, багатих і знаних. Нині половина з них відрізали б мізинці за змогу створити сім’ю з моїм сином.

Слова ці прозвучали, мов виклик.

— Я не будую собі ілюзій про те, щоби створити сім’ю з ним, — відповіла Канре. — Та мені хотілося б приносити вам менше незручностей чи турбот.

— Ти не турбуєш мене, дівчино. Я маю невеликий дім по батьках, за містом, у тихій місцині. З настанням весни зможеш жити там. Гайрак навідуватиметься туди, доки не обриднеш йому. Та моєму синові потрібно вести життя в столиці, побратися з достойною панною, стати на службу чаротворцем, аби здобути собі благодатне місце і нарешті порвати з Франом… Тож не плекай сподівань, що він зможе надалі упадати біля твоїх ніг, як нині.

— Я можу стати слугою, — прошепотіла Канре. — Я була хорошою слугою в Івеліні. Не цуратимуся роботи ні на вас, ні на Жаррака. Чи його майбутню жону.

— У жодному разі. Не з гілкою на твоєму тілі.

Канре ковтнула слину. Вона й сама розуміла це. Проте керамічне серце нагадувало про скінченність її часу.

— І ще одне… — Маестра схилилася, чіпляючись за руку дівчини своїми довгими пальцями. — Навіть не думай про дитя. Діти вищих і нижчих маестрами не стають. А безчарного спадкоємця, якого ти можеш вродити, цьому домові не треба.

— Розумію, пані Генріено.

Канре і не думала про таке. Проте зачаїлися слова заперечення, так і не сказані Жарраковій матері: адже нижчі не отримували золотої гілки. Ніколи. А вищі не помирали од синьки. Ніколи. То чи таким уже певним було оце «ніколи», в котре Канре раніше безоглядно вірила?

Святкова сукня сіла бездоганно, змикаючи талію дівчини в неприродно тонку лінію. Вона отримала ще золотаву маску та крихітну круглу сумочку, в якій лежали скрученими барвисті стрічки. Їх Жарракова матір наказала в’язати на зап’ястя кожному партнерові до танцю, котрий припаде до смаку.

— Для чого? — Дівчина зле пригадувала оповідь Жаррака про стрічки, яку почула колись давно, в іншому житті.

— Це традиція. Висловлення прихильності. Хай кавалер знає, що ти не проти його товариства в найбільш інтимному сенсі, — хмикнула маестра Генріена, мовби її потішила змога сказати це прямо — чого ж критися перед колишньою служкою?

Канре подивилася в холодні очі навпроти.

— Я б не хотіла робити цього.

— Усі роблять, і ти будеш. Ніхто не користатиме з твоєї стрічки насильно, — герцогиня закотила очі. — Символ приязні — не зобов’язання. А в хорошого танцюриста вони більше аби похизуватися.

— А чоловіки теж роздаватимуть стрічки?

— Чоловіки — н-ні, — наморщила носа маестра. — Роздавати нагороди — наша справа!

Вона відкинулась у кріслі й розсміялася, вочевидь, пригадавши якусь свою історію, тому геть не помітила, як Канре пополотніла від стрічок.

З вікна екіпажа місто скидалося на казкову картку з листів, котрі надходили маестрі Альвіанні під свята. Зі снігом і вогнями на вулицях, з урочисто прибраними деревцями і прилавками, заваленими рогаликами й запеченими яблуками.

Канре уважно роздивлялася дорогою з гостини незнайомі вулиці, милувалася вимкненими до весни фонтанами, осяйними вікнами, гострим шпилем собору, котрий виднівся гарно з будь-якої точки міста, відблискуючи черепицею, де здіймав крила до неба коронований гербовий птах правителів Вінну. Це місто відкривалося їй з найкрасивіших граней — з вилощених фасадів, парадних входів, вишуканих зал… Так і не скажеш, що є зворотний бік.

Дівчина двічі поривалася написати до маєтку маестри Альвіанні — обіцяла ж Осванові, що дасть знати про своє нове «місце роботи». Проте острах видати себе хай і необережним листом у старе життя не відступав, тому Канре вирішила, що ризикувати не варто. Врешті, думала вона, слуг пов’язує праця, але не змушує приростати одне до одного щирою дружбою чи турботою. Тож хай ліпше Осван вважає, що вона, вертихвістка безсердечна, швидко забула про них усіх.

Маестра Генріена саме оповідала, що за театр вони проїжджають, коли в шибку екіпажа влучила сніжка, а за нею — каменюка, котра хоч і не пробила скла, але всіяла його дрібними тріщинами.

Дівчина інстинктивно відсахнулась, а чаротвориця, навпаки, подалася вперед, вихопивши артефакт.

— Не сіпайся, дитя, — наказала вона і приклала вільну долоню до пошкодженого скла.

Екіпаж сповільнив рух, звернув праворуч — і Канре побачила враз усе. Заворушення вирувало, як море в шторм. Солдати намагалися витіснити натовп з головної вулиці під стіни і в найближчий провулок. Натовп був невеликий — сіро-чорна мішанина, білі спалахи листівок. Скрики, приглушені, але від того не менш відчайдушні. Десь тріскотіло розламане скло: розбили вітрину. Летіли сніжки впереміш з камінням.

«Переламати гілку! Переламати гілку! Чи готовий ти?» — розібрала Канре у вирі голосів. Химерне гасло то тонуло в криках, то знову злітало десь надривною нотою.

Проте маестра смикнула штори, й за кілька секунд натовп залишився позаду, а безпека екіпажа і стукіт коліс швидко відмежували гомін з вулиці.

— Є люди, яких ніщо не вчить, — мовила чаротвориця, рвучко ховаючи артефакт у кишеню довгополого пальта.

— Вам відомо, хто це? — спитала Канре, затамувавши подих.

В Івеліні протести зазвичай закінчувалися дуже зле для учасників, тому зійшли нанівець.

— Нижчі, котрим життя обридло, — різко відказала маестра. — Збіговиська, що розбалакують про зміни ладу. Збираються й волають, що хочуть «переламати гілку».

— Що з ними буде?

— Те, чого вони й прагнуть, — жорстка посмішка викривила губи герцогині. — Зміни! Кого спіймають — ув’язнять або звільнять з роботи. Можливо, показово стратять одного-двох. Нікому не хочеться напередодні свят псувати настрій масовою екзекуцією.

— Але ж вони нічого не зробили.

— Тобто, дівчино?

— Вони тільки сиплють словами. Насправді ж нічого не можна зробити з гілками?

— Ну звісно, — хмикнула герцогиня. — Гілка — вершина чаротворчих здобутків. Ти подивися на себе, Канро, подивися: скоцюбилася вся, забилася в куток і глипаєш, мовби чекаючи удару чи ляпаса. Я не буду тобі пояснювати, яка між нами різниця. Просто подивись у дзеркало. Ніхто не може переламати гілку. Бо не в гілці суть.

Розділ 4. Баночка на вагу смерті

Шановний Гвеннане!

Ми були раді дізнатися, що ваші дослідження рухаються з помітним поступом.

Наближені до нашого вельмишановного правителя спрямовують його думки в потрібному напрямку. Слабкість Алессанта Археса стане нашою рушійною силою, як і його непогамовне бажання піти проти законів цього світу.

Попри те, що чаром чи зіллям, яке повертає плин часу для тіла людського, не володіє жоден чаротворець або ж алхімік, Іскристий король пожадливо приймає оповіді про порошок із такими властивостями.

Поки ви завершите дослідження і зберете вдосталь доказів того, що гілку можна зламати, погляд Алессанта Археса буде спрямований на південь Франу.

Мої шанування. Фердинанд Мільт

Жаррак не знав Фердинанда Мільта. І не знав, наскільки відчайдушним мав бути страх лірського правителя, щоб він увірував у силу, здатну спинити старість. Юнак, хоч і не забував про витривалість чаротворських тіл, не мав ілюзій щодо того, що неміч і вік раніше чи пізніше змусять і його відпустити артефакт, приділяти більше часу відпочинку та вживати цілительські мішанки. Немає рятунку від років і болю. І від смерті немає.

Як і немає — на позір — зв’язку між вигаданим зіллям і франським півднем, куди невідомий Мільт прагнув спрямувати погляд свого правителя. Отже, там мало ховатися щось інше.

Листи лежали на столі, розкладені за датами відправлення. Жаррак пробіг по них поглядом, укотре чіпляючись за завитки та шпичаки чужих почерків.

Переїзд таки дав свої плоди: оскільки алхіміки Вінну вели справи з південцями, а не конфліктували з ними, як Фран, чаротворцеві вдалося дізнатися більше про тих, з ким листувався Гвеннан Альвіанні, і не збурити надмірного інтересу.

Відправники, котрі не приховували своїх імен, виявилися різноманітними: кілька навіть служили при дворі Іскристого короля. Один із невідомих, маестр Е, розпитував про «іншу властивість», котра мала проявитися взимку. То була скабка, яку Жаррак відчував постійно. Бо поки зима в розпалі, він мусив поспішити і розгадати таємницю.

Список імен віннських соратників Ліру лежав поруч — Жаррак виписав їх окремо. Він вирішив скористатися балом Зимової Фортуни, щоби придивитися до них: велике свято збирало всіх вельмож.

А щоденник Астафеля Альвіанні знову ставив попереду стіну. Алхімік виявився химерно везучим батьком пані Ілонни з Лалаки. Це він отримав артефакт Мерселлі в «чесній дуелі». Що чесною вона не була, юнак підозрював давно, але щоденник нарешті це підтвердив: Астафелеві вистачило нахабності записати туди, як напередодні він обпоїв гостя Мерселлі зіллям, котре «чи дасть велику перемогу, чи принесе певну смерть».

Воно принесло перемогу — Жаррак уже знав про це. Але сторінку, на якій, коли вірити попередній, був написаний рецепт приготування зілля, вирвали зі щоденника. А далі вже Астафель замальовував якісь квітки й підписував нерозбірливими замітками.

— Тобі б відпочити, Жакку.

Невагомі руки Канре опустилися на його плечі — бачать вищі, він так замислився, що й не помітив, коли дівчина увійшла. А втім, на її боці було ще вміння «ставати тінню» й привертати до себе якнайменше уваги — адже саме цього вимагали від слуг.

— Рано відпочивати. Мені не вистачає шматочків мозаїки, — зізнався Жаррак, розвертаючись до Канре. — І часу теж.

— То розкажи, у чім річ. Удвох думається легше.

— Лірські алхіміки хотіли, щоб їхній король прагнув здобути південь. Що вони забули там? До всього — ота труйка. Гвеннан мав задум, — відказав чаротворець. — Задум, що має проявити себе взимку — якщо вірити листам від його спільників. Проте я перебрав варіанти, які зміг придумати, й досі не бачу відповіді. А рецептури нема. Треба було попрохати тітку зберегти порошок замість віддавати весь батькові…

— А в мене є ще трохи, — стрепенулася Канре. — Я взяла… самовільно. У день смерті Гвеннана. Якраз і думала, що ти захочеш подивитися. А потім усе так закрутилося, що геть забула.

— Ти взяла його з собою, сюди?!

— Так. Зовсім трохи. Треба пошукати серед речей.

— Божественний талан! — зайнявся Жаррак. — Не згадуй про нього нікому. Цей порошок, можливо, набагато цінніший, ніж ми думаємо. Я мушу дізнатися, що він проявляє взимку… Що, що такого особливого несе зима? Думав про проблеми з артефактами — технічні. Але труйка тут навряд чи матиме вплив. Думав, що, може, він на морозі дає якусь реакцію — та цим і багато бойових порошків грішать. Не вельми корисна чи неповторна властивість, щоб загрожувати найсильнішим чаротворцям. А Гіллан і Гвеннан хотіли загрожувати. Вони ж тому й поїхали до Івеліна — отруїти мене й дати своїм спільникам у Лірі достеменні докази того, що суміш працює навіть на могутніх Престах… Але зима! До чого тут зима?

— Жакку, — округлила очі Канре, — це ж очевидно.

— Справді? — недовірливо спитав юнак. — Тоді я слухаю, о моя покровителько удачі. Яку таку очевидну зимову річ я випустив з уваги через свій задертий високорідний ніс?

— Так і є, випустив, — напрочуд серйозно відказала Канре. — Ти не подумав про те, про що вищі зазвичай не клопочуться. А відповідь — це синька, Жакку. Зима — пора, коли приходить пошесть.

Порошок розділили на три частини. Одну сховав у глибинах своєї валізи Жаррак, другу він засипав у крихітний кулон і почепив його на шию Канре, взявши з неї обіцянку ніколи з прикрасою не розлучатися. Третя частина, надійно спакована до святкових подарунків, поїхала з посланцем до одного з тутешніх алхіміків. Чаротворець твердив, що знає маестра Ґрехама з дитинства, бо то друг материної родини, і тому довіряє йому в небезпечних питаннях.

— Синька! — Юнак ляснув себе по лобі, вкотре дивуючись, як Канре одразу ж примітила те, довкола чого він блукав не один день. — Якщо вони змогли підкорити міттгу й нацькувати її на чаротворців, то це не просто зброя. Це щось істотно небезпечніше.

— «Чи готовий ти переламати гілку?» — прошепотіла дівчина, пригадуючи слова, котрі скандували заворушники. — Я чула це від натовпу. Це… твоя матір розповідала, що є якісь мовби повстанці, які протестують проти нинішнього ладу. Це їхнє гасло. Я бачила, як демонстрацію розігнали в місті. Вчора.

— Я зустрічав ці слова і в пошті братів Альвіанні. Вони листувалися з лірськими алхіміками — отримували від них гроші чи інгредієнти, яких не могли знайти на просторах Франу. Вочевидь, планували продати цю суміш за велику ціну: чи повстанцям, чи верхівці. Або ж гарно задурювали голови тим і іншим, бо потребували грошей.

— Утім, зілля їм гарно вдалося.

— А не їм. Зілля придумали раніше. Їхній родич Астафель, котрий переміг на дуелі одного з Мерселлі. Нечувано, правда? У Гіллана згодом опинився його артефакт. Той, котрий призвів до трагедії. — Жаррак примружив очі, оживляючи в пам’яті вечір дуелі в тітчиному домі.

— Ти дізнався це в Лалаці?

— Там я отримав нитку. І все ж — вона обірвалася. Рецепт зілля не зберігся. А коли й зберігся — то лише в голові Гвеннана. Але тепер ми зможемо дізнатися його!

— Але повстанці-алхіміки? — здивувалася дівчина. — Чого вищим іти на таке? Гілка — ваш безумовний захист і привілей.

— Припускаю, що одна з причин — це інтерес. Відкрити щось нове, хай і небезпечне, для алхіміка за щастя. Поза тим, за кожним повстанням стоїть той, хто збурює людей. — Жаррак опустив погляд на листи й спохмурнів ще більше. — Південний сусід бідує. Уяви, що комусь захотілося відволікти людей від їхніх бід, дати їм ілюзорну мету… Достатньо скіпки, іскри, слова: «Чи готовий ти переламати гілку?»… І все. Втім, хтозна, можливо, алхіміки лише прикриваються повстанськими фразами. Пригадай, що брати Альвіанні самі вибились із зубожілого роду і дуже болюче сприймали це. Хтозна, чого їм наобіцяли за порошки — чи не високого статусу в Лірі? Адже Іскристий мріє встановити контроль над нашим південним узбережжям…

Жаррак пригадав почуте від матері: Алессант Архес задумав розпоряджатися гілкою суворіше й позбавити її частину лірських алхіміків. Чаротворцеві все ж не вірилося, що правителеві, хай і жорсткому, може спасти на думку щось таке руйнівне й принизливе. Хоч юнак вважав, що нижчі і вищі таки схожі між собою й повинні мати гідне життя, однак зрівняння не мало би йти шляхом, котрий принесе більше смертей і розбрату.

— То що ж ми зробимо з цим знанням далі? — спитала врешті Канре, звикла думати про практичний бік будь-якої справи.

— Перш за все дочекаємося, поки Ґрехам проведе своє дослідження. Якщо цей порошок справді здатний робити вищих уразливими до синьки, то франський король дізнається про це. А навіть якщо твій здогад помилковий, ми однаково зможемо скористати з нової інформації. І листи Гвеннана…

— А ми, Жакку? Тобто такі, як я, нижчі? — тихо спитала Канре, перебиваючи потік його слів. — Нехай ти врятуєш свого короля. А він знову нашле пошесть. Аби коло не розривалося, не звучали зайві питання… Що робити з цим?

Чаротворець не мав відповіді — дівчина зрозуміла це, мигцем зиркнувши в його лице.

— Канре, ще невідомо, чим цей порошок є насправді…

— То уяви, що все так. Що наш здогад — правда.

— Тоді я спершу повідомлю про це короля, — відкарбував Жаррак. — Не можна дозволити лірцям пробити нашу оборону. Не можна підірвати силу чаротворчої гвардії. Це — понад усе. Мені шкода, що пошесть сходить на нижчих, мені щиро шкода, Канре, ти знаєш це, але…

— Пошесть не сходить, Жарраку Престе. Ти сам розповів мені. Пошесть насилає твій король.

— Або король Ліру. Або Суланни. Або Вінну. Перелічувати далі?

— Ні. Ти й так говориш як справжній королівський чаротворець, — відповіла дівчина, проте юнак уперше вловив у цих словах не приязнь, а осуд.

— Не суди мене, Канре, — застережно відказав він. — Протидіяти великій загрозі дійсно повинні чаротворці та правління. Я не знаю, чому небеса дали нам дотик до чару. Він просто є. І є порядок речей. Поки що — ось такий. Я розумію, що ти хочеш сказати, але не маю зараз відповідей чи втішних слів.

— Що ж, ти сам дав мені це право: говорити до тебе, великий чаротворцю. Хочеш його назад? Можеш мені наказати.

— Припини оце. Або скажи, що ти не згодна. Скажи, дивлячись мені у вічі, що я не повинен стати на захист Франу. Що маю дати лірцям застосувати нову зброю. Що мушу змовчати і збоку дивитися на всі підступи. Скажи мені, що чаротворці не кладуть свої плоть та кров на збереження миру. Зможеш?

Канре витримала його скрижанілий погляд та відповіла:

— Не зможу, Жарраку Престе. Але ти дав мені зазирнути на інший бік. Торкнутися вашого, вищого світу та його таємниць. І те, що для вас знайоме та звичне, викликає у мені часом такий спротив, що… — Вона потамувала прокляття і видихнула, позбуваючись іскор наглої злості: — Думаєш, я зможу жити спокійно з цим знанням і забуду, що відбувається по той бік? Що ви чините з нами — думаєш, забуду, бо мене гарно вбрали й посадовили поруч із тобою?

Лице чаротворця перемінилося.

— То я огидний тобі, Канре? — спитав він стиха. — І все це огидне?

— Ні.

— Я був на півдні. Я вбивав. Високорідних. Нижчих. Усіх. І бачив, як убивали лірці. Чи зможеш ти зрозуміти, що перемога в цьому протистоянні — те, що зараз важить найбільше?

Дівчина глибоко вдихнула.

— Розумію. Просто ти не був там, коли Жюссі… І коли маестра. Поки ти захищав наш кордон, я бачила пошесть у столиці. Я розумію тебе. Але зрозумій і ти…

Вони мовчали пів хвилини. Канре підраховувала завитки шнурів на новій жилетці маестра. Золотаві по кармінному — яскраво й претензійно; мабуть, кольори обирала маестра Генріена.

Юнак озвався першим.

— Давай умовимося вирішувати проблеми поступово. Спершу слід відкрити склад зілля. Синька — надто сильний суперник, щоб недооцінювати його.

— І де це виготовили? — проскрипів маестр Айнфрад Ґрехам, ігноруючи ввічливе вітання та іншу мішуру, котрою вищі обвішувалися, як стрічками в ночі балів.

За цю прямолінійність Жаррак любив алхіміка. Як і за вміння бачити найскладнішу суміш наскрізь — так, мовби вона розкладена перед ним на інгредієнти з інструкцією до приготування. Попри рідкісний талант, який міг би гарантувати йому неабиякий статус, Ґрехам давно покинув службу на короля і тримався на віддалі від верхівки Вінну, бо куди більше любив експерименти і свої суміші, ніж блиск Дому правління.

От і зараз алхімік зустрів гостя у своєму робочому кабінеті, роздивляючись крізь лупу темно-брунатні розсипи в керамічній баночці-наперстку. Крізь затягнуті штори жоден промінь не міг просочитися до кімнати: деякі порошки сонця не любили, а в кабінеті алхіміка під стінами стояло безліч шаф і тумб, заставлених банками й колбами з темного скла. На робочому столі маестра Ґрехама горіли свічники, рясно вкриті топленим воском, — видно, він працював ще від самого ранку.

— Воно з Лалаки, — відповів Жаррак, вмощуючись у глибокому кріслі навпроти столу. — Але інгредієнти можуть і лірськими бути, достеменно не знаю.

— Лірські інгредієнти для франського порошку? — Алхімік хмикнув, роздивляючись закритий уже наперсток. — Знову неспокій у прикордонні дається чути?

— Не те слово. — Жаррак знічев’я взяв зі столу дрібну баночку і придивився до бирки на ній. — У вас є цанія? — Він звів брови. — Жуанська?

— О так, розкішна смерть. — Маестр вихопив зілля, підніс його близько до очей і теж роздивився бирку. — Одна з причин, чому я пішов з посади архалхіміка: ніхто не дасть спокійно проводити досліди з цанією! Її привіз мені старий друг. Давно, ще до страти Гіркого Герцога. За зілля з Центрального Жуану тоді можна було отримати пів маєтку на Рінгу чи Грабені. Але я спускаю її обережно, невеликими порціями, бо коли спадкоємицю Рессів отруїли, вийшов королівський едикт із забороною — то вам не цяцька. Можна й голови позбутись… Ну а в оцій баночці я тримаю інші цінності. Хай напис тебе не здурить.

— Не плутаєтеся через бирки?

— Ні-і. Мене у власному домі не заплутати. А когось іншого — залюбки. Люди надто вірять у написане. Воно збиває їх з пантелику. Якщо комусь забагнеться викрасти в мене цанію, він візьме цю крихітку й розчарується гірко. Бачиш, на дні. — Алхімік обернув баночку іншим боком і вказав на вишкрябану там літеру. — Осьо моя позначка… Якщо ж хтось прийде по твоє зілля, маестре Престе, друже мій, то він може перевернути весь цей дім, але не натрапить на бажане. Його я теж пересипав у наперсток від дешевої сріблянки.

— Гарна ідея. Уявляю розчарування того, хто, забажавши допастися до безцінної цанії, знайде в баночці легке снодійне чи фіалову пелену.

— А так і буде, — посміхнувся Ґрехам. — Бо ж нема дурних відкрити труйку, щоб упевнитися, що то саме вона. Бо один вдих…

— І йдеш до святих! — закінчив Жаррак, котрому в дитинстві доводилося завчати багато властивостей порошків отакими примовками. — Що ж, не заздрю я грабіжникам, які посягнуть на ваше. Втім, до справи. Ви вже розібрали мою мішанку?

— Цікава суміш, скажу тобі. — Маестр Ґрехам відклав лупу та обережно накрив баночку-наперсток відкидним ковпачком.

Жаррак прослідкував, як крихітна ємність із «цанією» зникає в одній з таємних шухляд у робочому столі алхіміка. Тоді той шарпнув штори в боки — кімнату залило світло, змушуючи чаротворця примружитись.

— Суміш цікава, але неоднозначна. Наче була одна, а потім хтось вирішив до неї додати щось нове… Непевна, нестабільна річ. Якби мені таку показали без примітки, що вона здатна на серйозний вплив, то я б одразу сказав, що це забавка алхіміка-самоука. І то не найкращого.

— Попри це вона впливає на сили чаротворців.

— О так! — Маестр Ґрехам виставив вказівний палець угору. — Самоукова це робота чи ні, та вона працює. І працює часом непередбачувано — бо нема балансу, нема.

— Як щодо міттги?

— Теж погана, незбалансована зараза.

— Ґрехаме, ви розумієте, що я хочу знати.

— Я знайшов усе, — посерйознішав алхімік і сперся обома руками на стільницю. — Один інгредієнт — не знаю. Думав, що десь прорахувався, передивився все наново. Але є тут щось, чого мені раніше не траплялося бачити. У Вінні такого зілля не знайдеш. Одна надія — на Фран чи Лір. З одного боку, добре — цю суміш у нас не приготують, з іншого, зле — якщо то якась квітка, котра росте тільки під одним кущем у Симеоні та ще й квітне раз на три роки, то навряд чи ми її завиграшки знайдемо.

— Тоді потрібно дізнатися про всі варіанти, що згодяться для такого зілля й ростуть саме на півдні… Якщо цей інгредієнт не прислали звідкись іще. Я принесу вам щоденник — там автор якісь квіти малював, може, згодиться. Як іще нам звузити коло пошуків?

— Важке завдання, — задумливо прохрипів алхімік. — Щодо міттги — небезпечно торкатися цього питання, Престе. Ти ж не дурень, аби влізти, куди не кличуть.

— Певна річ, Ґрехаме… Тільки вже вліз. Я гарно відчув вплив цієї суміші. А моя тітка, котра теж спробувала її, померла від синьки. Зв’язок не доведено, але він майже напевне існує. Уявіть лишень, що буде, якщо лірці кинуть таке зілля проти Франу.

— Не зможуть. Забагато кроків і ризиків. Я охочіше уявляю, як Сонцесяйний труїтиме ним кожного, хто не задовольнить його вимог… Щодо складу, то щоденник той неси. А поки я чекаю поради від знайомого, який спеціалізується на південських травах і мінералах. Скоро здобуду тобі все, що треба.

— Знайомий? Ви ж не відкрили йому…

— Тихо, Престе. Я вмію мовчати, і ти не городи дурного. Він не дізнався більше, ніж я б відкрив будь-кому. А тепер — іди на бал та розважайся.

— Це я теж планую, — з усмішкою відповів Жаррак. — Ще підкажіть, Ґрехаме: я трохи спустив зілля на півдні, хочу поповнити запаси. Зробите?

— Нема питань. Занеси мені після Фортуни список. А якщо треба буде щось особливе…

— Тобто заборонене до ввезення?

— Заборонене, з біса дороге чи рідкісне, так. То треба буде — черкни записку Касселеві. Він не успадкував мого таланту до змішування порошків, але натомість має материну чуйку й орієнтується в тутешніх торгах краще за будь-кого.

— Дякую, Ґрехаме.

— Потім дякуватимеш. Мені не горить вплутуватися в проблеми Франу.

— Та я вірю вам куди більше, ніж усім франським алхімікам разом узятим. Ви врятували мою матір після смерті Сюзетти.

— Я споював її тими самими зіллями, які нарадив би будь-який цілитель, — хмикнув алхімік. — Іди вже, не піддобрюйся.

— Маестра Генріена наставляла мене, що неодмінно треба приїхати до початку танців, але вклинитись у момент, коли вже от-от, — пояснювала Канре, коли вони вирушили на бал. — І в жодному разі не прибути серед перших гостей, бо тоді твоя поява мине непоміченою. Та ще й першими приїздять роззяви, котрим кортить покрасуватися чи пороздивлятися всіх.

— Боже, Канре, ти говориш зовсім як моя матір, — широкі брови Жаррака шугнули вгору.

— Я так і старалася, — додала вона. — До речі, вона розповідала, що зі стін у бальній залі колись здирали позолоту, тож довелося її прибрати. Уяви: такі всі багаті та розкішні маестри тупотять попід стінами й шкрябають їх, як пані Манно — пічку на кухні! Хотіла б я це побачити.

— Думаю, після цієї історії ти остаточно повірила в те, що високорідні — теж люди.

— Я давно в це повірила. Та боюся, цього недостатньо, аби проявляти людяність.

Попри внутрішній спротив до надмірної розкоші, що викликала у Канре прогірклі відчуття, її зачарувала бальна зала. Розташована в шпилястому Домі правління, котрий раніше був королівською резиденцією, вона нівроку нагадувала про перше призначення цього місця.

До зали вона ввійшла, спираючись на Жарракову руку: він найкраще знав, як поводитися, з ким вітатися, куди дивитися, тож достатньо було лише повторювати… Канре схиляла голову, слідкуючи за тим, як це робить юнак. Легкий поворот, кивок, мигцем опущені повіки, попри те — завжди бездоганно рівна спина, мовби навіть обвалений дах не зможе її зігнути.

Дівчині хотілося спинитися просто посеред сходів чи вестибюля, задерти голову і простояти так годину, а то й дві, роздивляючись стрункість колон, висоту стель, фігури святих і правителів, однаково недосяжних під склепіннями, котрі хтось розписав хмарами, мов справжні сади засвіття.

І хтось же вигадав це, думала дівчина. Хтось, хто стояв на землі, як і вона, але зміг побачити внутрішнім зором ці височенні стелі, ці зіткнення арок і колон, ці пройми вікон, ці плетіння фарб, золота, ліпнин, котрі увінчували колони, й візерунків, що розтинали паркет. Хтось придумав це — вищий, безперечно, маестр, котрий з дитинства їздив по світу й бачив величезні палаци Ліру і куполи храмів Суланни, емальовану черепицю на дахах Вінну та всебарвні вітражі у франських вікнах. Маестр, котрий читав книги з історії та архітектури, може, й сам учився будівничої справи або ж залучав архітекторів, які б перенесли його видіння на твердь землі. І на місці, де нічого не було, народився палац, під склепінням якого Канре чулася маленькою, невагомою, але зненацька — щасливою.

— Ми неодмінно завітаємо сюди просто помилуватися на фрески та вітражі, — шепнув Жаррак, помітивши захват супутниці. — В Альтесштадті безліч місць, котрі я б хотів показати тобі…

— Ти знаєш, хто звів ці палати? — Вона й сама стишила голос до шепоту, закутана величчю стін довкола.

— Гайрак Айнхар, — з усмішкою відповів юнак, мовби передбачив це запитання. — Найвидатніший віннський архітектор.

— Тебе так кличуть на його честь?

— Ні. Просто ім’я моє для віннців звучить схоже.

— Він був могутнім вищим, мабуть. Маестр Гайрак…

— Просто Гайрак.

— Не високорідний? — здивувалася Канре. — Тоді син багатіїв? Чи якогось професора? Чи церковник з верхівки?

— Він був бідняком з передмістя. — Жаррак задер голову й задивився на фрески. — З дитинства працював на будові і викрадав з канцелярії папери для креслень своїх фантастичних споруд. А потім дуже довго добивався змоги навчатися в Колегіумі, бо не мав на те грошей та прав. Але його проєкт уподобав собі дрібний вельможа, якому, подейкують, Айнхар ставив вікна. Так йому вдалося запопасти покровителя і збудувати перший палац, крихітний та чарівливий, як скринька з прикрасами, — так його й називають досі: Скринька Див. А по тому його кар’єра пішла на підйом… І ось ми тут, під склепінням його найвеличнішого творіння.

— Нижчий, — повторила про себе Канре. — Нижчий. Гайрак, — втішилася вона й ледь що не розсміялася, хоча пильні погляди віннських паній уже слідкували за тим, як колихалися шари її сукні, тож голосний сміх ризикував роздражнити їхній інтерес іще більше. — Він зміг створити щось настільки розкішне!

— Якщо хочеш, я відвезу тебе й до інших його творінь.

— Неодмінно! — кивнула Канре, сповнена гордості за невідомого до сьогодні нижчого, котрий зміг піднятись у своєму творінні на незбагненні для неї висоти.

Тут до них наблизилися Жарракові знайомі — одного чаротворець представив Касселем Ґрехамом, іншого — Уле Бертом. Вони з цілковито віннською прямотою роздивилися Канре з ніг до голови крізь прорізи у своїх синьо-сірих масках, а потім повідомили, що «маестра безміру чарівна, й вони матимуть за честь отримати од неї стрічку сьогодні».

— Не турбуйся щодо стрічок, — шепнув Жаррак, щойно знайомці відійшли. — Вони — церемонність.

— Я надто часто підводила очі, Жакку, аби спокійно сприймати таку «церемонність». Втім, тутешні панії не мають нічого проти — щось непомірно дивне для мене. Де їхня гордість?

— Але ж наше кохання не ображає твоєї гордості, чи не так?

— Сам же розумієш, що це інше. Мені просто незвична думка про те, що високорідні, котрим не треба боятися примусу, так чинять. А стрічок я однаково не роздаватиму.

— Та в тебе нині революційний настрій! Але сподіваюся, ти хоча б погодишся обмінятися зі мною масками, як велить звичай… О. Зажди. — Жаррак задивився в бік входу до зали, й Канре вловила його напругу. — Онде маестр Віллард прибув. Ходімо побалакаємо — він є у списку.

Пан Віллард, високий сивочолий пан, висловив глибоку радість, коли побачив Жаррака, і вони одразу поринули в розмову. Супутниці маестра — найпевніше, дружина й донька — шаркнули туфельками по паркету, обдали супутницю «Гайрака» заінтригованими поглядами й повагом пішли до своїх подруг.

Дівчина з інтересом придивилася до одежі віннського пана: вихідний костюм того вкривало не золоте, як у Жаррака, а срібне шиття. Шийну хустину прикрашала з вигляду надто жіночна брошка — дівчина зі здивуванням упізнала квіт, який бачила неодноразово у візерунках вишивок Жюссі. На біду, Канре не пригадувала, як та квітка зветься, але хустинка, вимережана молодшою служкою, лежала в торбинці поруч зі стрічками, і дівчина, котра роздивлялася її ще нині по обіді, була певна, що не помилилася.

Тут Жаррак легко стиснув її руку — маестр Віллард попрямував до своєї родини, тож і їм випадало відійти.

Дивна річ, та бал, мов одна жива істота, постійно вирував, і якщо ти не поринув у танок чи розмову, то мусив напевне йти кудись, виглядати когось чи просто тягнутися вздовж зали, не спиняючись ні на мить.

— Інших, хто мене цікавить, ще не помітно. — Жаррак кивнув у вітанні комусь із новоприбулих і неквапом повів Канре по залі, описуючи лише йому зрозумілу траєкторію. — Тому поки що ми танцюватимемо.

Розділ 5. Відкриття і викриття

Дівчина тихцем сподівалася, що зможе провести всю ніч у Жарраковому товаристві, проте запрошення сипалися й сипалися, а паркет уже мерехтів перед очима від невпинного кружляння.

Врешті Канре перестала нервувати й зважати на дрібні огріхи, котрими, як їй здавалося, повнилися її рухи.

У якийсь момент перед Канре виріс маестр Віллард і покликав до швидкого, втомливого танцю. Попри свій високий зріст дівчина почувалася крихітною поруч із алхіміком, а перед очима все поблискувала емальована п’ятипелюсткова квітка, пришпилена до його хустки.

Брошка у волоссі після швидкого танцю сповзла, і Канре довелося її зняти. Вона розуміла, що, поки лице ховає маска, небагато в цій залі впізнають її, тож невелика біда. Та однаково поривалася якнайшвидше хоч як заколоти коси, аж тут їй уклонився новий партнер. То був молодий та вельми привабливий юнак — так думала не лише Канре: дівчина мигцем помітила барвисті знаки успіху на його зап’ясті.

— Від мене ви стрічки не отримаєте, — попередила дівчина, тицяючи брошку в коси.

— Сподіваюся бодай на ласкавий зблиск ваших очей, який освітить цю ніч. — Красномовець, здається, не розгубився від зауваги, за що таки отримав від Канре усмішку у відповідь. Від нього добряче несло алкоголем, тож рухався юнак із тією свободою, яку дає вино.

Танець був спокійним — вдалося побалакати. Маестра в багряній масці звали Вілль Фрейріх, він належав до одного з великих домів Вінну і, здається, пережив щире розчарування, коли Канре зізналася, що нічого не знає про великі доми Вінну, які в сукупності ще звалися Вінком. На щастя, згадка про життя в провінції на півдні Франу зустріла цілковите розуміння маестра. Він натомість зізнався, що чаротворцем не вдався, зате претендує на звання наймолодшого королівського алхіміка.

— Я неодмінно покличу вас іще! — повідомив Вілль, коли танець закінчився.

— Від мене все одно не отримаєте стрічку, — попередила Канре.

— У вас є щось набагато краще. — Алхімік відповів усмішкою й повернувся до іншої дами.

Світлу зав’язку маестра в такому ж світлому волоссі прикрашала квітка, котру той мовби зняв з хустки пана Вілларда.

Канре придивилася до біло-золотої емалі, але Фрейріх розчинився серед танцюючих. Залишившись на самоті, дівчина знагла схотіла знайти щось, аби підраховувати, тому вона постановила собі видивлятись отакі білі квіточки, які вже завважила у Вілларда та Фрейріха.

— Чи ви при своєму розумі, маестро Арлі?

Голос герцогині повернув Канре до реальності, й вона рвучко повернулася в бік Жарракової матері, котра стояла просто в неї за спиною й пахтіла випитим.

— Складіть мені компанію, будьте добрі, — вичавила чаротвориця й шарпнула дівчину, вкладаючи її руку попід свій лікоть.

Маестра Генріена хутко обігнула танцюючих, привіталася з кількома знайомими і врешті підвела Канре до прочинених дверей на балкон-галерею, від яких віяло рятівною свіжістю.

— Маестро Канро, — голос герцогині втратив напускне тепло, хоч і залишався стишеним, — що з вашим волоссям? Такий вигляд соромить мою родину.

— Брошка зіслизнула, ото й усе. А я її приладила як змогла. Однаково всі в масках чи зазирають у бокали, — відповіла дівчина, вдихаючи морозяне повітря.

— Очі всюди. Очей більше, ніж вам могло здатися. Та коли це невтямки… Краще вам скоротити своє перебування в моєму домі. Зрозуміли мене, маестро Канро? Ви поїдете. Завтра ж. А далі — хоч голяка по вулицях ходіть. Тепер дайте лад волоссю.

Дівчина незграбно підібрала розпелехані пасма й заколола на потилиці. Почувалася невдячною егоїсткою, проте була певна: Жаррак не дасть матері вигнати її.

Щойно з брошкою було закінчено, дівчина поспішила подалі від гніву чаротвориці. Майнули хвилі подолів, крок-два-три — й Канре вже загубилася в натовпі, надійно відмежована незнайомцями в барвистих масках. Сподівалася, що Жаррак помітить її, — все ж яскраво-жовта сукня виділялась, а інших таких було мало. Проте Канре не бачила його ніде й, підкоряючись потокам довкола, дозволила їм винести себе аж до іншого боку зали. Між колонами шурхотіли панії, прикриваючи віялами важкі коси. Слуги-невидимки снували з бокалами, де бовталися гарячі напої — алкогольний дух горів у повітрі. Кілька юних маестрів гарячково тицяли один одному під носа зап’ястя, оперізані стрічками.

Замість радості дівчину охопила слабкість — керамічне серце вкололо. Вона, притиснувши обидві руки до мережив на грудях, зігнулася, силкуючись не впасти, не поточитися в натовпі, який усе напирав і напирав.

— Чи з вами все гаразд?

Рука незнайомця вхопила Канре якраз у мить, коли запаморочення й біль сягнули найвищої точки, тож дівчина сперлася на раптового рятівника й підвела на нього погляд.

— Так, дякую. — Усмішка набігла на лице сама собою. — Всього лише задуха. Проведете мене до свіжого повітря?

Вона вирішила скористатися зненацька знайденою компанією, аби повернутися на балкон і не натрапити там на герцогиню Генріену.

— Звісно, маестро…

Незнайомець повів її крізь натовп і заговорив приємним, низьким голосом:

— Звідки ви до нас завітали? Зізнаюся, не думаю, що пропустив би вас, якби ми бачилися раніше на тутешніх прийомах. З вимови можу припустити, що ваша домівка — Фран.

— Так, ваша правда.

— Тоді радий знайомству. Мене звуть Рілль Ельбрах, і я герцог Лорингії.

Канре спробувала пригадати, що таке та Лорингія, виходячи в новому товаристві у коридор, споряджений святковими гірляндами. Вона не спромоглася назвати свого імені, концентруючись на тому, щоб дихати і гасити кола перед очима та не впасти від запаморочення.

Маестр впевнено завів її в непримітний вузький коридор, здолавши який, вони опинилися в заскленій галереї з видом на внутрішній двір палацу.

— Як ви, маестро? — поцікавився новий знайомець, мовби йому на цьому щось залежало.

— Значно краще, дякую. — Дівчина поправила волосся, котре знову вибивалося з-під брошки.

— Тому ви й поїхали з Франу, так? — спитав він, помітивши її рух. — Повірте, мене не цікавлять дрібні скандали, я різного надивився за життя… — Маестр видався Канре доволі молодим, але його волосся подекуди зблискувало сивиною. — Потрібно мати гонор, аби вийти в люди, не ховаючись від помилок минулого. Маю сміливість спитати: шукаєте уваги? Чи нехтуєте правилами?

— Багато правил насправді не мають сили, — відповіла Канре, пригадуючи, як колись давно почула ці слова від Жаррака.

— Якщо всі франки такі гонористі, то, мабуть, мені згодилося б поїхати у ваші краї. — Герцог усміхнувся та обсмикнув рукави, призібрані на зап’ястях.

— Так, про характери франок ходять легенди… — Канре помітила спалах знайомих біло-золотих пелюсток на рукавах герцогового жакета й спитала: — А це мода у вас — носити отакі квіткові прикраси?

— Ви перша, хто завважив їх сьогодні.

— Мені доводилося бачити схожі.

Канре не відривала погляду від запонок. Звикла підмічати дрібні деталі, вона була певна, що квітки — такі ж, як і ті, що у Вілларда та Фрейріха.

У спогадах знов ожила Жюссі, та її вишивання, та розповіді про далекий дім. Молодша служка розповідала про матір-травницю з маленького села на узбережжі. Розповідала, що квіти, які в них росли, ніде більше не водились. І про оцю п’ятипелюсткову зірку.

Про отруту.

Назва спалахнула в пам’яті, а тоді спогади потекли рікою, набираючи сили, — всі історії, всі моменти, всі дрібниці. Вони зненацька сплелися, мов нитки чару, й освітили картину, котра до того проступала лиш натяками чи здогадками.

— Чи вам відомо, що це за квітка? — спитала дівчина, сподіваючись почути з Ріллевих вуст певне «ні».

— Вона зветься золотою оливетою. Це красивий символ, — натхненно відказав герцог. — Символ того, що весна завше приходить, проростає нове життя і тягнеться до світла…

— «Чи готовий ти переламати гілку…» — прошепотіла Канре в унісон з маестровими словами, зіставляючи подумки все. Порошок Гвеннана. Розповіді Жаррака. Невідомий складник. Отруту з півдня. Віннських соратників. Заворушення нижчих.

— Де панна дізналися ці слова? — спитав герцог усе ще спокійно, але Канре вловила незначну зміну в його тоні і зважилася на ризик.

— Я знаю гасло, — вона вказала на білясту запонку. — Бо знаю, що це, маестре Ельбраху. Справа Гвеннана та Гіллана Альвіанні.

Канре стулила губи й дістала з сумочки зі стрічками серветку Жюссі, а тоді розгорнула її перед очима герцога, щоб він гарно міг побачити пелюстки з характерними прожилками й незвичною формою. Лунка тиша і морозяний спокій на лиці Ельбраха ледь не запевнили дівчину в помилці, але минуло кілька секунд — і маестр першим озвався до неї:

— Що ж, тоді нам нема потреби прикидатися. — Він з півусмішкою обережно зняв одну із запонок і вклав її в руку Канре. — Зізнаюся, мені невідомо про всіх, кого втаємничили в нашу справу. Але смію припустити, що ви, госте з Франу, знали наших тамтешніх приятелів.

— Можете так припускати, — відповіла дівчина, бо не надто продумала, що робити на випадок, якщо герцог Ельбрах дійсно виявиться серед шукачів Гвеннанового зілля.

— А що привело вас до Вінну? — спитав він, тепер явно більше зацікавлений співрозмовницею. — Прибули з новинами? Бо звістка про загибель обох Альвіанні трохи зворохобила наші плани.

— Не думаю, що це час та місце для таких розмов, — відсторонилася дівчина, напускаючи на лице зверхній вираз, яким часто послуговувалися маестри. — Кажуть, тут і стіни мають вуха. Тому я б воліла повернутися до товариства. Супутник шукатиме мене — не хочу будити недоречних думок.

Вона почепила запонку до кулона з порошком і підвела погляд на Ельбраха.

— А хто ваш супутник, якщо дозволите поцікавитися? — не вгавав алхімік.

— Він непричетний, отже, неважливий, — відрізала Канре, бо їй щонайменше хотілося давати ниточку до Жаррака. — То ви супроводите мене назад до зали?

— Так, певна річ. — Рілль подав їй руку й після короткої паузи додав: — Відкриєте мені бодай своє ім’я?

— У світлі того, що сталося з Гвеннаном та Гілланом, я надто високо ставлю власну безпеку і приватність.

— Прошу, не думайте, що я можу стати небезпечним для вас.

Проникливий погляд не міг одурити Канре, але вона дозволила собі улесливу усмішку і міцніше схопилася за руку герцога.

— Тоді, — прошепотіла у відповідь, — довірте мені спершу якусь співмірну таємницю.

— Як забажаєте! Нам дуже щастить, маестро: знаменитий порошок уже в Альтесштадті. Можливо, навіть у бальній залі. Чи це співмірно для вас?

— Чому ви вважаєте, що він тут? — спитала дівчина, силкуючись не видати нічим правоту маестра, адже бажане зілля пересипалося в кулоні на її шиї.

— Ми уважно слідкуємо за тим, що відбувається довкола. Тож один із наших соратників дізнався, що зілля, яке підпадає під опис, потрапило в Альтесштадт… А тепер зважитеся відкрити мені своє ім’я?

— Гаразд, — видихнула дівчина перше, що спало на думку: — Звіть мене Карою Альвіанні.

— Кар-ра… Тож ви навіть родичка наших рятівників! А де зупинилися? Може, потребуєте допомоги чи заступництва в столиці? Напишіть мені, маестро Каро, після балу. І не розлучайтеся з оливетою. Вона стане вашим захистом, якщо пред’явите її будь-кому з нашого товариства.

— Дякую. Буду обережною.

Дівчина поклала руку на груди, де висіли найнебезпечніше у світі зілля та знак тих, хто хотів його застосувати.

На півдорозі до бальної зали Канре вирішила: час тікати. Вона остерігалася, що Ельбрах прослідкує за нею. Адже прихильники квітки вхопляться за будь-яку нагоду дізнатися про бажане зілля. А щойно герцог помітить її разом із Жарраком — його ж тут знають майже всі… Ні, цього належало уникнути.

Тож щойно вони минали столик із розкішним свічником на ньому, Канре впевнено, наскільки могла, вдала, що слабкість знову навалилася на неї. Сама вона навалилася на герцога, і — раптовість та напір зіграли на її боці — пишний рукав Ельбрахового святкового жакета втрапив саме до вогню й задимів.

Герцог, звісно, швидко збив тонкі язики полум’я, які вже вгризалися в мереживо, і так само швидко посадовив дівчину в крісло, де вона тут же привалилася чолом до столика і важко зітхнула.

— Чим вам допомогти, панно Каро? — Стурбованість у чоловіковому голосі впевнювала, що гра вдалася.

Канре підвела голову.

— Спасибі. Я волію посидіти тут кілька хвилин. Переїзд трохи вдарив по моєму здоров’ю.

— Коли ви так кажете… — Певності в цих словах не було.

— Так, справді. Ох, вибачте, ви через мене пошкодили свою одіж.

— Це пусте. — Ельбрах кинув погляд на обпалений рукав. — Я зачекаю, поки вам полегшає.

Канре, котра сподівалася, що герцог забажає змінити чи полагодити святковий убір, глибоко вдихнула.

— Але коли б ви були ласкаві дістати мені трохи холодної води…

— Води… — Ельбрах смикнув бровами. — У залі хіба що алкоголь. Я пошукаю когось зі слуг і розпоряджуся, щоб вам принесли воду. Заразом відряджу й мені по нову одіж.

— Звісно. Буду дуже вдячна. — Дівчина видушила кволу усмішку.

Щойно герцог зник за поворотом, Канре піднялась і побігла до зали. На вході вона затамувала подих і відшукала поглядом Жаррака, але спершу вирішила позбутися маски. Примітила ще одну гостю в жовтій сукні, підійшла до неї і з усмішкою, яка ховала тремтіння, спитала:

— Маестро, чи не бажаєте обмінятися з нагоди свята?

Дівчина — чорнокоса й чорноока — сторожко позирнула на Канре, бо вони ні разу не бачилися до того. Втім, поволі кивнула й акуратними рухами розв’язала шворки на потилиці. А тоді простягнула свою чорну зі сріблом маску. Канре віддала їй золотаву і швидко сховала лице під новим покровом, сподіваючись, що це ускладнить Ельбрахові пошук.

Далі швидко, наскільки дозволяв розмірений рух зали, Канре описала півколо й наблизилася до чаротворця.

— Я знаю, чого не вистачає в рецепті, — видихнула вона просто у вухо Жаррака, який наодинці стояв біля виходу на балкон, відпочиваючи після танцю, вочевидь.

— Отакої… — Юнак недовірливо звів брови. — Ти зникаєш на кілька хвилин, а повертаєшся з найпотрібнішим мені знанням? Ти не покровителька фортуни раптом?

— Ні. — Канре мигцем помітила кілька стрічок на маестровому зап’яті й перебрала їх пальцями. — Жакку, я певна щодо цього. Хоч і далека від алхімії. Але нам варто якомога, якомога швидше звідси піти.

— Звісно. А я думав, ти забажаєш лишитися до ранку — це ж твій перший бал.

Канре кинула погляд на залу, що сяяла налакованим паркетом, на блиск люстр і тепле світло, яке струменіло від них, розливаючись у кришталі та склі, у складках шовків, переливах коштовностей і високих вітражних шибках. Бал горів вогнями, шаленів у музиці, коливався в танцювальних кроках, подзвонював зіткненнями бокалів і озивався розсипами сміху. Який гарний він був! На позір увесь — розкіш і блиск. Так, аби сліпило очі. Але Ельбрах уже, певно, розпорядився щодо води, тоді змінить одяг і з хвилини на хвилину повернеться до зали.

Тому Канре взяла Жаррака попід руку й похитала головою:

— Ходімо. Я не хочу тут залишатися.

— А це Жюстіна розповіла мені…

Дівчина завершувала розповідь уже в Жарраковому кабінеті після короткої перерви на виплутування шпильок з волосся та визволення з бальної сукні. Тепер Канре вимальовувала на чистому аркуші п’ятипелюстковий цвіт.

— Оливета — це їхній символ. — Вона поклала запонку герцога Ельбраха поруч зі своїм малюнком. — Квітка, котра може дати сильну отруту. Лалацьке зілля, якого не знайти ніде — лиш на південному франському узбережжі. Звідки маестрам з Альтесштадта знати про рідкісну квітку? Чому вони носять її — всі? Бо це знак. До того ж непримітний — хто не знає, що шукати, той не знайде, бо кого здивуєш квітковим шиттям чи прикрасами? А символом оливета стала, адже потрібна для порошку. І вони, вочевидь, про це знають. А ще знають — чи принаймні здогадуються, — що зілля в столиці. Це викрив хтось зі спільноти. Але рецепта в них нема — Альвіанні дійсно тримали його в суворій таємниці. Більше нічого певного я не дізналася.

Жаррак слухав уважно.

— Ти вже викрила більше, ніж я міг помислити. Вранці поїду до Ґрехама. Мені не подобаються будь-чиї здогади про наявність порошку в місті — вони можуть привести до мого алхіміка.

Дівчина почепила запонку назад, просиливши ланцюжок крізь неї.

Жаррак торкнувся руки Канре, збуджуючи дрож у ній, — гола шкіра, звільнена від рукавиць, вкрилася мурашками, серце нагадало про себе.

— Тобі холодно? — спитав юнак. — Я ж наче наказав натопити тут гарно.

— Ні, все гаразд. Але що тепер вчинити мені? Написати оцьому Ельбрахові? Він же чекатиме…

— У жодному разі.

Канре обплела шию чаротворця руками й сперлася підборіддям на його плече, вкрите тонкою тканиною сорочки.

— Жакку, а що, коли їм справді хочеться змінити щось… для нижчих?

— Я не вірю в це. Ці люди небезпечні. Вони поки небагато знають про тебе, і краще, щоб не знали. Представитися вигаданим іменем — чудовий вибір. Але не варто шукати зустрічі з герцогом та його приспішниками. Далі — справа за мною, згода?

Його рука пробіглася від потилиці до шиї Канре, розбурхуючи коротке волосся.

— Згода, — видихнула дівчина і крадькома подивилася на розкішний годинник на стіні, котрий сповіщав їй, скільки часу дає немилосердне керамічне серце та його «золота година». Було кілька хвилин по п’ятій.

Золота година, золота оливета, золота гілка… Канре пообіцяла собі, що коли все це закінчиться й вона матиме дрібку спокою, тоді з власної волі ніколи і нізащо не торкнеться золота.

Дівчина сподівалася, що бал виснажить маестра і вона зможе безпечно повернутися до своєї спочивальні, не мліючи від страху, що час ось-ось доцокотить до останньої миті.

Проте Жаррак, навпаки, мовби дужче розпалився від вечора в гарному товаристві чи від новин про білу квітку. Так чи інак, поцілунки сипалися, й теплі руки безмовно прохали Канре залишитися.

— Жакку, — прошепотіла дівчина, коли знемога навалилася після любощів, проте чаротворець і далі стискав її в обіймах. — Я хочу піти до себе. Така сонливість падає. А за вікнами вже сіріє.

Важкі гардини не пропускали світла знадвору, але дівчина видивилася сіру світанкову смужку на підлозі, котрої штори ледь-ледь, а не сягали.

— Залишся тут, — попрохав юнак. — Залишся, Канре.

— Їй-богу, скоро твоя матінка повернеться.

— Вона не зазирає сюди. Ти ж знаєш.

— Вона на балу наказала мені їхати геть. Через проблему з волоссям.

— Дурниця. Завтра вирішимо це.

— Жакку… — Канре затнулася, бо надмір благання в голосі міг видати її.

Втім, юнак уже відсторонився, сів, схрестивши ноги, й подивився на дівчину без недавньої пристрасті чи вдоволення. Погляд його став тим же льодом, котрий насторожував її від початку їхнього знайомства.

— Що відштовхує тебе, ану? Що лякає?.. Не кажи тільки, що нічого. Я ж не дурне дитя. Бачу, що ти тікаєш мов ошпарена з мого ложа. Здригаєшся од дотиків. Силкуєшся відсторонитися щоразу, мовби тебе згризає огида чи неприязнь.

— Це не так. — Канре подалася вперед, проте Жаррак не зворухнувся.

— Мені видавалося, що то переїзд, може, був важким для тебе. І ще смерть панії. Але… Здається, я дурю себе.

Юнак простягнув руку і поклав її на плече Канре. Обережно й легко, майже нечутно. Продовжував дивитись у вічі й повів пучками далі — униз до зап’ястя, пробіг долонею, зірвав дотик з кінчиків пальців.

— Якщо це образа — скажи, — вів чаротворець, заглиблюючись у свої помилкові здогади.

Проте Канре мовчала, бо їй мовби всі думки заразом вимело з голови. Жодне виправдання не приходило, жодна гарна відповідь.

— Тут немає твоєї вини. Справді, — прошепотіла вона й підсунулася до краю ліжка, щоб піти геть і позбутися розпитувань.

Удень, вона була певна, справа Гвеннанового порошку, загадка оливети й таємне товариство суперників гілки займатимуть Жаррака куди більше, ніж її поведінка.

— Ти боїшся моїх дотиків, — видихнув чаротворець у неї над вухом і спритним рухом зімкнув обійми. — Я вже помітив це, Канре. Ти здригаєшся, мовби боляче роблю. Мені не торкатися тебе? Взагалі?

— Ні, Жарраку. Проте зараз пусти мене.

У кабінеті поруч годинник бомкав шосту ранку.

— Пусти мене.

Канре достеменно пригадувала, що тепер має лише кілька хвилин, тож її голос втратив спокій.

— Ні. Доки не скажеш.

— Жарраку, я не забавляюся.

— Я теж ні. Люди, знаєш, нечасто забавляються, коли йдеться про щось важливе. Ти важлива для мене, Канре.

— Тоді відпусти.

— Тільки якщо відкриєш, у чому річ.

— Гаразд. — Вона вирішила, що краще вже придумати якусь недолугу брехню, аніж…

— Пообіцяй.

— Обіцяю. Скажу.

Руки чаротворця розімкнулись, і Канре ледь не втратила рівновагу. Перед очима все пливло, а липкий піт вкривав тіло, ніби вона оце щойно здолала бігом усю дорогу від пекарні до дому маестри.

Дівчина сповзла з ліжка, проте від знемоги осіла на підлогу й притисла обидві руки до грудей, остерігаючись, що серце вистрибне і впаде під ноги Жарракові.

— Боже, тобі зле? — Чаротворець миттю зістрибнув з ліжка і присів біля неї, але вже не торкався. — Канре, води?..

— Так. Так, — уривчасто видушила з себе дівчина й зачудовано вирішила, що паркет, який розтікається, мов химерне мальовидло, — найдивніше у світі видовище.

Жаррак заляскав стопами по підлозі. Минуло ще кілька секунд — туман, вдихи, холод долівки, — і келих, наповнений водою, опинився в тремкій руці дівчини.

— То тобі справді зле. Вибач. — Чаротворець опустив на її плечі халат. — Ти занедужала? Чому ж не сказала?

Вона хотіла йому відповісти, але не знаходила сил. Пила, і вода стікала з підборіддя по шиї, між ключицями. Холодні краплі. Холодна підлога. Холодні, але такі стурбовані очі чаротворця.

Канре подивилася на нього — і зважилася.

Вона смикнула плечима — халат сповз. Відставила вбік келих з недопитою водою. Повагалася мить чи дві, але таки змогла підвестися на ноги.

Жаррак ривком звівся за нею — боявся, мабуть, що впаде.

Але Канре не впала. Вона повернулася до чаротворця й приклала руку до грудей, викликаючи своє прокляття.

Мить — і назовні проступило красиве, філігранне керамічне серце. Стрілка завмерла за дві хвилини до півночі.

Таким злим Канре Жаррака ще не бачила.

Зобачивши керамічне серце, він закляк, ніби заморожений могутнім чаром. Тоді метнувся по свій артефакт — той, як звично, лежав під подушкою, готовий у будь-яку мить захищати володаря.

Клац-клац — знайомий звук, і ціпок розкрився в повен розмір. Жаррак шепнув кілька слів — Канре не відчула нічого, але важкі запони балдахіна за її спиною розвіялись, а вікно задрижало дрібно-дрібно.

Чаротворець говорив беззвучно — тільки губи ворушилися. Тільки пальці до побіління зімкнулися біля навершя ціпка. Срібне світло викрешувалося в осерді й тануло.

Канре стояла перед ним, змерзла і зніяковіла, налякана своїм зізнанням і повна по вінця страху перед тим, що буде далі. Що скаже їй безмірно добрий чаротворець, коли дізнається все вповні? Навіщо йому така вона? Адже жінки, котрих торкаються чоловіки, по тому носять дітей, а вона, Канре, коли її торкається коханий, носить у собі смерть і заколисує її щоразу, відраховуючи час, як колись відраховувала пелюстки квітів на стінах вітальні в домі маестри…

Жаррак гаркнув, мов знагла втрапив у полум’я. Пожбурив ціпок до стіни, сам відступив і впав у розлоге смарагдове крісло, котре служило, аби похапцем скидати туди одяг.

Канре присіла й підняла халат. Закуталася в нього, бо дрижаки знову били, і довелося постаратись, аби вгамувати їх. Опустилася на ліжко. Чаротворець не зворухнувся у своєму кріслі, проте здавалося, що все довкола нього перебуває в напрузі. Ще мить — і посиплеться донизу попелом.

— Давно? — спитав він і клацнув пальцями.

— Від дня, коли ти подарував мені гілку.

Клацання повторилося. Жаррак зболено розсміявся. Закинув голову, і сміх його продзвенів чи не божевіллям зірваних — Канре добре вловила ту небезпечну ноту.

Клацання повторилося.

Сміх урвався, мов обтятий.

Юнак опустив обидві руки на бильця, і його пальці вм’яли оббивку, ніби хотіли дістатися до нутрощів крісла й розчавити їх.

— Я напрочуд дурний, Канре, — мовив він і з помітним зусиллям відпустив бильця, тоді зірвався з крісла й метнувся через кімнату до свого зневаженого ціпка, який закотився під дзеркало.

— Вибач, що не розповіла одразу.

Жаррак акуратно склав ціпок — два удари пальцем, далі клацання сегментів. Присунув собі крісло і вмостився навпроти ліжка.

— Я видатний довбень.

Усмішка на вустах і ці слова спантеличили дівчину, але вона дивилась і чекала, нервово зминаючи руками мереживну облямівку халата.

— Недооцінив власного батька і замість порятунку приніс тобі нову біду. Вибач мені. Але — чому ти не розповіла про прокляття?

— Твій батько сказав, що лише той, хто накладає, може його зняти.

— Це так.

— Тож якщо ніхто, крім нього, не може зарадити, то я вирішила не тривожити тебе надаремне.

— Але я хочу, аби ти тривожила мене, Канре. А так тобі доводилося нести вагу прокляття — і я ніскільки не відав… навіть не підозрював про нього. Це не забавка. Це смертельний відлік.

— Розумію. Втім, з найраннішого дитинства й донедавна мене запевняли, що життя нижчої — то не є цінність. Що воно — болото під ногами високорідних. І хоча щось у мені пручається цьому баченню, але дійсно, моє життя завжди залежало від чужої ласки — чи маестриної, чи її гостей, чи синьки, котра могла оминути, а могла забрати. Тож коли воно стало залежати від прокляття твого батька, нічого сильно не змінилося. Я звикла до незручностей і небезпек.

Юнак нетерпляче кивнув і змусив Канре докладно розповісти все, чим погрожував їй Людовік Прест — все про дію серця. А тоді похмуро повів далі:

— Тепер послухай уважно, бо я вивчав це. Прокляття часоспалення працює так, як і розповідав мій батько. Воно дійсно спалює твій час, варто лише нам торкнутись одне одного. Проте є важлива деталь, про котру ти ще не знаєш, і саме тому я так розгнівався. Батько, мабуть, казав тобі: якщо покинеш мене, то житимеш спокійно?

— Наче так, — пригадала Канре.

— Я усвідомлюю, чому він описав дію прокляття так. Але це брехня. Часоспалення, Канре, ніколи не спиняє своєї дії. Воно вбиває повільно, проте не дає своєму носієві шансу на спокій. Скільки в тебе є часу — цього не вирахувати напевне. Ти молода й здорова — значить, маєш іще роки. Але коли прокляття сильнішатиме, то й ці роки стануть стражданням. Я кажу тобі це не для того, щоб лякати чи застерігати. Пізно вже. Але ти маєш знати все.

— Я розумію, Жарраку, — відповіла дівчина, втомлено киваючи.

Знала ж, на що йшла. Знала, що великі чаротворці нічого доброго не принесуть. Знала ж…

— Отже, я скоро помру?

Вона озвучила ці слова, які вмить вибудували незриму стіну між нею і чаротворцем.

Жаррак нахилився і поцілував її в чоло.

— Отже, — сказав він твердо, і стіна дала тріщину, — ми знімемо з тебе це прокляття. Якомога швидше. Маєш слово Преста.

Розділ 6. Свічка Ліхара

Шановний батьку!

Я б хотів розпочати цього листа з новини про те, що мені вдалося відкрити багато несподіваного в лалацькій справі. Ви будете задоволені новинами та матимете що представити Його Величності. Проте пишу вам з іншої причини.

Мені стало відомо про подарунок, який ви зробили колишній помічниці маестри Альвіанні. Скажіть, що мені вчинити, щоб ви забрали цей дар. Я можу запропонувати щось важливіше та корисніше у відповідь.

Мушу додати: я вчинив те саме з собою. І не скасую цього, допоки ви не вділите часу моєму проханню. Сподіваюся, що ми знайдемо порозуміння щодо керамічних елементів, перш ніж вони знищать ваші і мої плани на майбутнє.

Мої вітання Бергатові та Корентіну.

Ваш син Жаррак Етель Прест

Жаррак сподівався, що отримає відповідь від батька швидше, ніж керамічне серце почне впливати на нього. Врешті, він обклався і захисними та зміцнювальними заклинаннями, а докладно дослідивши тему, впевнився, що до початку реальної загрози має ще час. Та однаково Канре сторопіла, розгнівалась, а згодом назвала його кількома нехорошими слівцями, коли дізналася, що чаротворець наклав на себе прокляття часоспалення з тими ж умовами. Проте юнак поклявся, що поки батько не зніме прокляття з Канре, то хай знає: його безцінна зброя згоратиме так само. Хай дитинний та ризикований, цей метод не міг залишитися без відповіді з боку Людовіка Преста.

Серце, котре спершу змусило Жаррака відчути весь можливий відчай, тепер мовби підганяло: була потреба вдіяти з ним щось, а чаротворцеві подобалося, коли є чіткий напрям руху.

По обіді, прокинувшись після важкого сну, він завітав до матері й повідомив, що коли та дійсно хоче прогнати Канре, то він поїде з цього дому так само. Маестра Генріена, котра повернулася з балу на світанку, напосілася на сина з запалом ще яскравішим, ніж завжди.

— І оці дитячі вибрики покинь! — випалила вона після довгої тиради. — Усе має межі. Твоя супутниця, чи хоч як її зви, вчора ці межі перетнула. Я була багряніша од своєї сукенки, коли на мене напосілися цікаві: а що це за панна така з моїм сином? У неї обтяті коси розсипаються по плечах, а вона й не зважає. На очах у всього товариства! Спасибі. «Панна», авжеж! Схаменися, Гайраку. Якби я не сказала їй зашпилити волосся, вона б і не подумала…

— Я почув вас, матінко, — усміхнувся Жаррак.

— Чого так посміхаєшся? — Маестра примітила на його лиці надмір безтурботності, котрий не в’язався з їхньою розмовою ніяк. — Ти здоровий?

— Я прекрасно почуваюся, матінко. Отже, ми з Канре негайно поїдемо з цього дому, якщо ви цього дійсно бажаєте.

Маестра Генріена зміряла сина поглядом, шукаючи слабке місце, але оцей його усміх, оцей підступний спокій — вони тривожили її, тривожили незриме материнське чуття: щось відбувається, щось вислизає з поля зору.

Вона опустилася в крісло й хитнула головою.

— Тоді ти вмреш для мене, Гайраку. Згинеш без сліду. Посмієш поїхати — і ти мертвий для мене. Донька згинула — і син згине. Так і знай.

— Я почув вас, матінко, — повторив він, мовби на зло усміхаючись самими кутиками тонких, її рідних губ.

Крутнувся. І вийшов. Навіть двері причинив спокійно, без гнівного хряскання, яким дитиною заявляв усе, що думає про материні настанови чи заборони.

«Я почув вас». Маестра Генріена проспівала ці слова подумки і підперла голову рукою, не відводячи очей від входу до покою: ану ж вирішить повернутися, перепросити.

Не вирішив.

Полум’я сили зімкнуло язики довкруж серця маестри Генріени, нашіптуючи, що все легко виправити. Що нижча — не рівня їй. Вона може померти — дуже легко, непомітно, як тінь, розтанути. Достатньо лише взяти в руки артефакт. Достатньо лише торкнутися плетива.

Але маестра вгамувала чудовисько всередині, ввігнавши нігті в долоні, аж доки вони лишили закривавлені півмісяці-сліди на шкірі. Вона подивилася на кров — і гукнула Ліселлу, поки пиріг до полуденка не вистиг.

Жаррак погано уявляв, як виконає поривну обіцянку поїхати з материного дому. Грошей на дороге життя в Альтесштадті він мав обмаль. Усе знову мовби наказувало повертатися до Івеліна…

Попри те він поспішав до дому маестра Ґрехама в напрочуд доброму гуморі. Рецепт зілля — вважай, у руках. А далі можна знайти протидію і цьому товариству поціновувачів квіток, і батьковому свавіллю. Коли б вдалося подати інформацію королю напряму, то й віддяка б не забарилася. Сонцесяйний був у вузьких колах знаний своєю непогамовною прихильністю до чистоти й не менш панічним страхом підхопити якусь хворобу й безславно згинути, як сталося з усіма його молодшими та старшими братами. Тож Жаррак заледве стримав широку посмішку, уявивши, як Його Величність почує про найменший шанс високорідного загинути від синьки…

Чаротворець зрізав шлях вузькою вулицею, котра впиралася в церквичку, — храм пнувся вгору, затиснутий будинками з обох боків, і його видовженість нагадувала чи то стрілу, чи струну чару.

За церквичкою, на сусідній вулиці, так само рішуче втискався в обмаль простору високий і вузький дім алхіміка Ґрехама. Над черепицевим дахом клубочився дим, викочуючись чорними хвилями з вікон.

Коли чаротворець наблизився до дому, розштовхавши ціпком споглядачів пожежі, то арка над входом репнула та обвалилася просто на вулицю, тріснувши ще в трьох місцях після падіння.

Уже гасили.

Жаррак кинувся допомагати, носив воду у відрах і барильцях, але то все було як у пісок. А в нього не було з собою ані потрібного порошку, ані вогнезахисту, ані хисту до вичаровування вод — дитинні спогади про те, як вода заполонює тіло й тисне обіцянкою найжахливішої смерті, начисто позбавили його вміння підкорювати її собі.

Полум’я не влягалося, порскаючи з голих віконних рам.

Казали, що сусіди Ґрехама послали вже по свого сина-чаротворця, котрий мав допомогти погасити. Уже хтось прийде — от-от. Але отой хтось усе не йшов.

— А де господар? Господар дому, алхімік, він де? — питав Жаррак в очманілих, переляканих слуг, які збилися разом під ворітьми й лупали очима на те, як темний дим тягнувся вгору, а зверху падав лапатий сніг, красивий і недоречно святковий.

— Ми не знаємо, маестре… До нього не можна було входити нікому, — пробелькотів один зі слуг, старанно дивлячись собі під ноги. — Він забороняв навіть зазирати, поки сидить за роботою. Аби ми чого не пошкодили… У нього ж…

— Порошки. Знаю, — нетерпляче відрізав Жаррак. — Ну а пожежа?..

— Вогонь з панового боку пішов. Бухнув одразу. Ми не могли навіть підійти туди. Він — самі бачите…

Чаротворець, котрого покликали погасити пожежу, прибув пізно — вочевидь, учора теж засвяткувався.

Жаррак дочекався, поки загасять. Першим піднявся поруйнованими сходами, остерігаючись скреготу дощок, які могли провалитися після необачного кроку. Як міг, поспішав. Знав, що Ґрехам надто ретельний, надто уважний — ніколи б не зневажив безпеки, не залишив би порошків, ще й вогненебезпечних, отак — щоб загорілось усе.

Тож це було потрібно комусь.

Кому? Жаррак не знав. Не відав, з ким вів справи Ґрехам, з ким ворогував чи товаришував. Потаємний алхімік не видавав імен ані своїх замовників чи покровителів, ані недоброзичливців. Приймав гостей завжди наодинці…

Кабінет Ґрехама перетворився на руїну. Бите скло валялося всюди. Порошки, змішані з уламками скла, засипали підлогу мерехтливими скупченнями. Подекуди суміші вигоріли до попелу, залишивши чорні й сірі сліди на стінах, стелі та підлозі. Закіптюжені рами стояли оголені й порожні.

Жаррак підозрював, що записи Ґрехама не вціліли теж. Рецепт Гвеннанового порошку, який був майже в руках, лежав десь тут, серед попелу і скла. І наперсток темно-брунатного зілля, такий цінний та важливий, зник. Принаймні ані в обгорілих шухлядах столу, ані на поличках, які заціліли, його не було. Жаррак непомильно примітив, що зникли і деякі з баночок, які показував йому алхімік під час останньої зустрічі. Хтось спокусився на крихітні наперстки, повні «цанії», котрої там не було. Отже, палій шукав зілля. І знався на ньому — бодай трохи.

Тоді чаротворець відвернувся від розграбованих сховків у пошуках самого Ґрехама. Усередині билася надія, що друг устиг втекти.

Жаррак знайшов його не одразу — алхіміка привалила одна з його величезних шаф, ущерть набита зіллями. Юнакові подумалося, що якби якийсь із порошків у невпинних алхімікових експериментах дав несподівану реакцію, то це могло б статись. Але в Ґрехамовій руці не було артефакта. Не було його і в полі зору — а чаротворець знав, що зброю нелегко знищити, навіть вогнем, навіть сукупністю порошків.

Жаррак обережно торкнувся ціпка, і обпалена шафа зсунулася, вивільнивши тіло загиблого. Чаротворець заплющив очі й пробурмотів кілька слів, якими проводжали давніх друзів у сади засвіття.

Тоді він опустився навпочіпки та обдивився тіло.

Вогонь стирає всі сліди. Проте спостережливості Жарракові вистачило на те, щоб зрозуміти: Ґрехама вбили.

— Шановний чаротворцю, артефакт просимо залишити при вході. — Слуга вклонився і вказав на шафу ліворуч від подвійних дверей. Більші й менші скриньки стояли на полицях, очікуючи на те, що зброя опиниться всередині. — Такі правила гільдії.

Жаррак і сам знав це. Серед алхіміків багато тих, хто зовсім не знається на чарі. Врешті, саме тому лише чаротворцям довіряють виготовлення золотих гілок, і деякі з чаротворців при нагоді хизуються позірною послугою, яку роблять алхімікам та їхнім дітям. Але через невпокорену гордість ніхто з алхіміків ніколи б уголос не визнав, що він чимось поступається тому, хто вповні торкається чару.

Юнак, прогнавши засторогу, зняв складений ціпок із ременів, які кріпилися до його пояса, і простягнув артефакт служникові.

— На ньому лежить трикратний кривавик і пісок Маргарі, — повідомив чаротворець, аби попередити про неприємний вплив, який може мати його зброя на того, хто спробує заволодіти нею попри бажання власника.

— О, тоді звиняйте… але ще хвилинку. — Служник підійшов до високої вузької шафи, котра вклинилась у проймі між дверима і стіною, та дістав з верхньої полиці грубі, міцні з вигляду рукавиці, помережані плямами та швами. — Тепер давайте, маестре. — Він простягнув відкриті долоні Жарракові, і той опустив у них артефакт.

Служник пригнувся, ніби вага ціпка була в кілька разів більшою, ніж на вигляд, а тоді повагом, повільно відніс артефакт до однієї з кованих скринь, зачинив його там і подав Жарракові ключ із номером 14 на бирці.

— Гарного вам дня, маестре. Ласкаво вітаємо в гільдії алхіміків Вінну.

Другі двері, прикрашені медовими вітражами, прочинилися, впускаючи гостя у довгий, тьмяно освітлений коридор без вікон, котрий вів до круглої зали, прикрашеної вигадливим плетивом алхімічних символів від підлоги аж до склепінчастої стелі.

— Я до пана Вілля Фрейріха, — повідомив Жаррак управителеві, котрий підійшов до нього перший, затуливши від цікавих очей інших присутніх.

В обідню пору алхіміків тут було мало, проте чаротворець упіймав кілька поглядів, котрі наткнулися на нього, оцінили, мабуть, як не особливо важливого гостя, й повернулися до своїх співрозмовників.

Управитель мовчки кивнув і провів Жаррака до столу в глибині зали, під вузьким вікном, котре більше скидалося на бійницю.

— Маестре Фрейріху.

— Маестре Престе.

Чоловік, на вигляд не набагато старший від чаротворця, рвучко схопився, щоби привітатися.

— Будете наливку чи ви більш схильні до франського вина? — Він кивнув на кілька графинів, котрі в ряд стояли поруч із порожніми бокалами.

— Дякую, після балу Фортуни я б волів кілька днів не дивитися на спиртне. — Жаррак усміхнувся, вмощуючись навпроти нового знайомця. — Я отримав ваше запрошення, тож починати розмову вам.

Чаротворець опустив руку до пояса, але замість артефакта там висів ключ із биркою. Тоді він позирнув на Фрейріха, намагаючись видивитися в його вбранні символ оливети: Канре попередила, що бачила в нього білу квітку на балу.

— У світлі трагедії, котра сталася з Айнфрадом Ґрехамом, я зрозумів, що відкладати не можу, — озвався алхімік стурбовано.

— Трагедія в його домі — справжнє потрясіння, — опустив очі Жаррак, уже шкодуючи, що погодився на зустріч у цьому місці. Йому не вистачало артефакта під рукою більше, ніж він думав. До всього, чаротворець був майже певен: Ґрехам не просив би нікого зв’язуватися з ним. Він би не відкрив імені замовника.

Алхімік повів далі:

— Трагедії стаються всюди — що ми можемо зробити проти того? Лише сподіватися на милість святих і могуть чаротворців. Ви ж належите до великого роду Франу, маестре Престе?

— Так, я маю певні претензії на високу посаду, — погодився Жаррак. — Втім, часом небезпечно мати гучне прізвище.

— Навпаки, воно дарує покров своєму власникові. А чи дозволите поцікавитися, який ваш інтерес в Альтесштадті?

— Зимові святки йдуть, то я вирвався навідати родину… Але в мене не так багато часу, маестре Фрейріху. Тож я б волів дізнатися причину нашої зустрічі.

— Звісно. Пан Ґрехам незадовго до смерті розглядав цікаве зілля. Не казав, звідки воно, проте зауважив, що замовник близький до верхівки Франу. І тут — ви. Не схоже на збіг. Тому я й вирішив з вами зустрітися.

— Думаєте, я єдиний франець, який проводить тут свята?

— Звісно, ні. Та я, щоб ви знали, експерт з трав та мінералів південного узбережжя. Вивчав їх у Колегії Нансіна кілька літ, бо на тому наполягли мої батьки. Страшні були в гніві, коли я не виявив родинного таланту в чаротворенні, тож змусили мене штудіювати все, аби вибитись у королівські алхіміки щонайменше!

Світлі очі Фрейріха спинилися на Жарраковому лиці, очікуючи реакції, але той зберігав мовчанку.

— Гаразд. — Алхімік поклав обидві руки на бильця крісла. — Тож до справи. Маестр Ґрехам шукав моєї допомоги й поради, бо родзинка тієї суміші, котрою він займався, була пов’язана з півднем. Отож він просив підшукати пари зілля для певних реакцій…

— Я загалом нічого в розробці сумішей не тямлю, — осміхнувся Жаррак, сподіваючись, що йому вдасться переконати алхіміка в цьому: вони-бо подекуди вважають чаротворців неотесаними бовдурами, котрим треба пояснювати різницю між запалювальним порошком і тіньовою смертю.

— Вам і не треба тямити. Проте, якщо бажаєте, я міг би продовжити справу маестра Ґрехама і завершити її для вас. Матиму за честь прислужитися франському великому. Адже і я — великий. А це зілля — воно для мене, якщо можна так висловитися, становить експериментальний інтерес. Я ж за науку перш за все, пане Престе. Наука і гарні жінки — ніщо не збуджує краще!

Жаррак обвів поглядом стрункий графин, де чорніло вино.

Надто багато невідомих.

— Але для успіху справи потрібна сама суміш, — додав Фрейріх. — Маестр Айнфрад, боюся, не встиг нею поділитися.

— Це було правильне рішення з його боку. Конфіденційність клієнтів — святе правило хороших алхіміків.

— Та не завжди на користь. Подейкують, що Ґрехамів дім — попелище. Стільки зілля погоріло. — Фрейріх потягся по бокал і провів пальцем по обідку, видобуваючи тонкий звук, котрий мовби бовтався всередині скляної форми.

— Якщо хтось хотів добути його суміші, то він або забрав їх перед смертю Ґрехама, або втратив у вогні.

— Ви так вважаєте? — Очі Фрейріха зблиснули. — Вважаєте, що був грабунок? Я, зізнаюся вам, не чув про таке. Хоча в нас новини поширюються так швидко, що часом не встигнеш зняти стрічки після балу, а тебе вже й зісватають на словах.

— Чутки, самі чутки. Та я ціную вашу добру волю й бажання допомогти. Якщо такі послуги знадобляться мені, знатиму, де шукати підтримку. Але порошку в мене немає.

— Ви твердите, що віддали всю безцінну суміш Ґрехамові?

— Перш за все, я навіть не стверджував, що взагалі мав із ним справу, — відказав чаротворець, стримуючи усмішку, бо Фрейріхів вираз обличчя миттю видав, що той знав більше, ніж казав.

— Та ви берете мене на кпини, — зблід алхімік. — Ґрехам переконував, що то франське зілля. Що то щось винятково цікаве.

— Може, хтось із нас двох говорив дурницю. Чи думаєте, я б оддав без останку щось вагоме? Борони боже. Ну, суміші в мене немає. На цьому, думаю, нам варто попрощатися. Не сприйміть за образу, але справ зібралося багато, а гулянка на Фортуни витягнула з мене надто сил.

— Усе гаразд, маестре Престе. Чи згодитеся підняти зі мною келих за спокійні сни в садах засвіття для нашого доброго друга Айнфрада? — Алхімік спохопився і плюснув вина на дно двох бокалів.

— Звичайно. — Жаррак пригубив бокал, але не ковтнув ні краплі.

Він першим пішов до дверей, подумки прокладаючи маршрут додому. Зі смертю Ґрехама залишатись у Франі стало небезпечніше. Ця смерть, а тепер несподіваний алхімік, котрий хоче допомогти. Ні — хоче отримати зілля. Якщо ж убивці Ґрехама не знайшли його порцію порошку з оливетою, вони шукатимуть його ще дужче. А судячи з реакції Фрейріха, прихильники квітки нічого не отримали…

Жаррак із вдоволенням повернув складений артефакт собі на пояс і покинув гільдію.

Надворі дощило: надійшло несподіване потепління, і сніг, котрий запорошив усе місто, тепер сповзав на вулиці та падав з дахів, осідаючи темно-сірими купами, позбавленими попередньої магії. Чаротворець слідкував за тим, аби йому на голову не впали розкішні бурульки, які обвішали всі дахи, а зараз капотіли вниз, наче кровоточили відкриті рани міста, котре важко переживало зиму.

Жаррак пригадав у деталях свій візит до Ґрехама. Знав, що не матиме змоги шукати вбивцю, щоби принести йому покару. Більше того, тут він не має жодної посади, придатної для того, щоб ту покару присуджувати. Тож єдиний варіант — дуель з убивцею. Але певна річ, що то справа не одних рук, і, якщо обрубати одні, нічого не зміниться…

Юнак помітив, що за ним ідуть, щойно вийшов за межі Рінгу й покинув шум центру. Навмисне обрав собі шлях, помережаний різкими поворотами.

Відчуття погляду в спину спочатку не турбувало чаротворця, проте згодом він упевнився, що погляд цей підкріплений не лише його уявою, а й щонайменше двома постатями, котрі маячили неподалік.

Жаррак перетнув річку, сподіваючись, що його згублять у невеликому парку з засніженими стежками. Проте трійця переслідувачів — двоє позаду й один попереду — перестріли його саме тут. Сутінки вже опускалися, торкаючись настовбурчених гілок.

Постаті — у плащах без гербів, з напнутими каптурами — пришвидшили ходу. Чаротворець розумів: ці не говорити йдуть. Проте, поки пальці діставали артефакт, він хотів звично заявити, що бойові чаротворення заборонені за межами дуелей. Аж тут пригадав, що це не Фран. Віннські монархи вірили в добропорядність своїх громадян і не забороняли застосування бойового чару.

— Маестре Престе, — озвався голос позаду, — ви проявляєте надто багато інтересу до чужих справ. Вам наполегливо радять триматися осторонь від квітки.

Хвиля атаки прийшла настільки нізвідки, що вибила в Жаррака землю з-під ніг. Він випустив артефакт, але вхопив його на льоту і вдарив ребром долоні.

Нічого не сталося.

Один із двох нападників позаду вгаратав його в голову так, що ноги підігнулись і в очах замерехтіло, як під час феєрверку.

Жаррак спробував удруге пробудити артефакт. Той не послухався.

Чаротворець гарячково старався усвідомити: у чому помилка? Чому рідна зброя не кориться?

Відповідь прийшла після третього удару незнайомців і пекучого болю всередині. Крайку сегментів ціпка оточував ледь помітний у сутінках сіро-синій оплавлений порошок.

Жаррак ледь не застогнав: сам дав підказку! Сам сказав, який чар захищає його зброю, — й алхіміки використали той порошок, який вступить у реакцію та заблокує артефакт.

Він не встиг висварити себе за те, що не перевірив усе одразу ж. Удари сипалися: нападники помітили, що він беззбройний, тому не гребували тим, аби просто бити ногами у важких чоботях. Після вбивства чаром завжди є місце для скандалу й розслідування. Але що таке просто пожежа? Ще й у домі алхіміка, знаного схильністю до експериментів… І що таке загибель одного немісцевого маестра від побиття в парку? Хтозна, на кого він наткнувся, — п’яниць чи дебоширів ніхто не рахує.

Жаррак обламав нігті, силкуючись здерти оплавлений шар порошку, проте той надто затвердів. Врешті він впустив зброю і спробував закрити голову руками: на потилиці під пальцями розтікалося липке криваве місиво.

У голові було напрочуд порожньо. Затулити голову. Дихати.

Усі думки втекли кудись без сліду.

Залишилися два спалахи.

Затулити голову. Дихати. Дихати. Ди…

Окрик, розгніваний і владний, просочився крізь закладені вуха. Удари стихли. Шипіння ввірвалося в голову — спершу дуже гучне. Потім Жаррак зрозумів, що це закипає сніг, торкнутий спалахом чару.

Поки він силкувався підвестися й не зомліти, нападники один за одним, мов ганчір’яні ляльки, сіпнулися й повалились. Чар тріпотів довкола, розтинаючи повітря, і хльоскав без жалю.

— Господи, ви подивіться, які розумники! — хрипкуватий голос герцогині Генріени стьогнув незгірш, ніж заклинання.

Вона змахнула артефактом і вперіщила срібним плетивом одного з нападників, який намагався підвестися.

— Лежи, голубе, — проскрипіла чаротвориця, пробираючись між кущами; пишна тепла спідниця й довгий жакет заважали їй, зачіпаючись за голі гілочки. — Лежи.

Вона облизала потріскані губи й зашепотіла слова чару під носа так, мовби лаяла про себе нездалу кухарку. Плетиво зірвалося з артефакта — спалах минув Жаррака і зацідив по руці іншого нападника. Той зашипів, впускаючи ніж. Кров умить залила його долоню та порснула на сніг.

Маестра приклала два пальці до артефакта й видихнула щось, ледь не торкаючись його губами.

Сніг довкола неї розтанув весь, темно-синій поділ сукні й поли жакета розлетілися, мовби заклинання набухало довкола. Коли воно звільнилося, незнайомці в каптурах застогнали й заметались у болоті і талому снігу, як черви після дощу.

— Ноги пообриваю, — процідила крізь зуби маестра Генріена, насуваючись на них. — Руки пообриваю… А моєї дитини ви не матимете. — Вона присіла на одне коліно біля Жаррака. — Ну, гарно ти поїхав, так?

— Я вбила б їх, Гайраку, вчора, якби не… — Маестра Генріена шарпнула штори в боки, впускаючи до кімнати світло. — І я вб’ю їх. Тому ліпше тобі розповісти, хто це такі.

Жаррак прикрив очі рукою: світло било надміру яскраво, віддзеркалюючись у кристалах снігу, котрі знову заполонили все довкола після нічної хуртовини.

Маестра сіла при вікні. Її волосся, схоплене, як завше, у дві коси над чолом, підсвічувалося сонцем, і неслухняні волоски витворювали німб.

— Говори зі мною, — наказала герцогиня, не дивлячись на сина, й гнівно зчепила руки на грудях.

Жаррак бачив: вона гнівається, ще з учора. Через те, що дала нападникам утекти: їм на поміч прийшло надто просте і явне рішення — спалах дурманного порошку, використання котрого в пристойному товаристві вважалося за поганий тон. Але кому б там учора йшлося про поганий тон — йшлося про виживання і тільки. Жаррак, хоч йому й туманилося в голові, добре пригадував, як матір кидалася чаром в усіх трьох нападників не розбираючи, знавісніла від злості.

— Я не знаю, хто вони, мамо.

Він погано пригадував учорашній вечір. Рана на потилиці виявилася гіршою, ніж Жарракові спершу здавалося. Після втечі тих трьох, коли дурман розвіявся, він поривався сам іти. До дитинної паніки боявся, що матір побачить його слабкість. Його — великого чаротворця, який здобув форт Блакитної Свічки. І дав себе забити до півсмерті, не в змозі дотягтися до чару.

Але пориви змусити тіло рухатися розбивались об конвульсивне тремтіння. Матір, клацаючи язиком, примудрилася вивести його до алеї, а там уже чекали екіпаж, слуги, темрява…

— Га-айраку, не випробовуй мого терпіння, — повторила маестра Генріена, відриваючись від вікна. — Нізащо не повірю, що варто було приїхати, як знайшовся натовп охочих позбавити тебе голови. Ще й у такий варварський спосіб. Це ж не захолустя Дуйсбургів, дитя моє, щоби посеред білого дня забивали чаротворця ногами!

— Матінко, я був би спершу дуже радий, якби ви розповіли мені, як це встигли знайти мою дурну голову, щоб порятувати її.

— Свічка Ліхара, — голос маестри раптом вицвів, мов старе полотно. — Я мусила знати, куди ж ти втечеш, Гайраку. І, бачать святі, я вчасно запалила ту свічку.

Жаррак мовчки подивився на матір, на золотаве з сивиною волосся, котре вихором зметнулося над її головою, на вперті тонкі губи.

— Я не поїхав би без слова, — видихнув.

Вона мовчала.

Жаррак зціпив зуби. Він мало знав про Свічку Ліхара — давній віннський чар. Але того, що знав, було йому достатньо. Свічка здавна вважалася заклинанням жінок: мовляв, придумала його ревнивиця, чоловік котрої внадився до іншої. Заклинання, що потребує великої сили й однієї-єдиної свічі, неодмінно приводить до того, кого любить чаротвориця, яка «запалює». Але за свою силу Свічка Ліхара, немов часоспалення, пожирає відтин життя.

— Ніколи не запалюйте її, мамо. — Жаррак звівся на ліктях. — Чули мене? Ніколи більше. Пообіцяйте мені.

— А ти пообіцяєш мені, що не поїдеш? — у голосі герцогині майнула слабина. — Роби що забажаєш. Хочеш — стань на службу. Хочеш — гульбань і розважайся, в мене стане грошей. Хочеш — учися в Колегіумі. Навіть ту свою… хочеш — хай тобі буде. Поки забажаєш. Але не залишай Альтеса. Це не по правді. Твій батько відібрав усе, що зміг. Вигриз. Гайраку, я не винна в смерті Сюзетти. Але він однаково…

— Я знаю, мамо, — скривився юнак, тамуючи спогади, давні й розмиті.

Маестра Генріена Прест носила четверту дитину, коли це сталося. Свавільна Віннська Іскра, котра могла дорівнятися до свого чоловіка і силою, і запалом, не давала собі спочинку ніколи. Та мусила лежати вдома й пити ромашковий чай із сумішшю від найіменитішого королівського алхіміка Рошнана, аби дитя було спокійним і легко вийшло на світ. Жаррак пригадував запах того чаю. Лакований паркет, сині штори в материному покої та напій у кришталевій різьбленій заварничці. І її хрипке «Гайраку!» — у Франі матір однаково звала його на віннський манер, мовби вже фрахтувала собі на майбутнє.

Маестра Генріена не ви́носила четверту дитину. Вона билася на дуелі, коли вже не могла схилятися. Дуель була взимку — навісна суперниця, що сподвиглася наразитися на злість жони Преста, не знала про стан тієї. І не дізналася, бо впала зранена, а її лялькове лице збіліло — й бездоганно вписалось у снігове обрамлення.

Він був там, бо матір викликали зненацька — за що? Задля чого? Жаррак не дізнався. Він стояв тоді, рука затерпла, задерта вгору, — материна слуга тримала. А далі, коли суперниця впала й не підвелася, матір повернулась і усміхнулась йому. Вона йшла в улюбленій синій сукні просто по снігу. Жаррак пригадував дуже гарно: синє і біле. Біле і синє. І раптом — червоне.

По білому снігу розтягнувся червоний шлейф. Тоді йому здалося, що це красиво. Але служниця закричала, відпустила його руку й кинулася до маестри — та осіла просто в сніг.

Потім, увечері, вдома була вже паніка, крики, материн стогін, батькові прокляття. Бергат, єдиний, хто звернув увагу на переляк молодшого брата, розповів, що матір «втратила дитину». Жаррак не розумів, як це — втратити дитину, але знав, що це зле. Бергат сказав: це означає, що Сюзетти не буде. Сюзеттою батько хотів назвати сестру — матір запевняла, що то буде дівчинка. Бергат сказав, що то справді була дівчинка. Жаррак спитав, звідки брат знає, якщо Сюзетти вже не буде. Але той не відповів.

Далі — спалахи. У тих спалахах було багато батька і його крику. Потім — ніч, екіпаж, руки матері.

«Ти належиш мені, Гайраку! — повторювала вона у стрімкій дорозі до Альтесштадта. — Така домовленість. Хай що тобі кажуть, знай: ти — мій».

Він слухняно кивав, хоч і не розумів тоді нічого.

— Я думаю, що мушу поїхати, мамо, — відповів Жаррак і помітив, як чаротвориця здригнулася.

Він промовчав про те, що хоче ще відшукати вбивцю Ґрехама. І про те, що викрадені з алхімікового дому зілля неодмінно десь проявлять себе. Варто лише прослідкувати за торгами цанією. Матір могла б зайнятися цим, та він не хотів втягувати її.

— Що ти вже накликав на свою голову? — із засторогою спитала герцогиня.

— Це державна таємниця Франу. А я все ще Прест.

Маестра схрестила руки, мовби до останнього сподівалася, що зможе позбавити його цього імені.

— А ще я ваш син, мамо. І завжди ним буду. Але вам мого шляху не перепинити.

Жарраку Етелю, мої вітання.

Ваше послання дісталося до мене вчасно. До вашого відома, Аль-Аканте розірвало Зимовий договір. Ми готуємося до атаки.

Я закрию очі на ваш вчинок і спробу, вочевидь, спонукати мене до потрібного рішення. Але гра, у котру ви граєте, не принесе очікуваної перемоги. Тому закликаю тверезо оцінити ситуацію та не наражати своє здоров’я, а перш за все — чаротворчу силу на невиправданий ризик і випробування.

Щодо дару, то я здивований тим, що ви так пізно дізналися про нього. Я був кращої думки про ваші уважність та кмітливість.

Ваше прохання легко було передбачити.

Моя ціна: ваш остаточний переїзд до Франу, вигідний шлюб і клопотання про роботу на короля. Але спершу — виграйте для мене цю війну.

Мої шанування,

Людовік Армер Прест, глава королівських чаротворців армії Його Величності Сонцесяйного короля Франу

Розділ 7. Правила гри

Канре здавалося, що з моменту, як Жаррак поїхав, дні стали тягучими, мовби глевке тісто, у котре занурюєш руки по лікті і ніяк не можеш обтріпати їх по тому, бо клапті тіста липнуть і липнуть, липнуть і липнуть, заважаючи робити будь-що інше.

Вона знала, що Жаррак поїде. Знала з того дня, коли він відкрив таємницю про керамічне серце. Зняти прокляття міг лише Людовік Прест. Отож Жаррак мусив поїхати, і Канре не хотілося думати, яким чином, якою ціною він отримає бажане в батька. А чаротворець не поспішав відкривати свої плани. Тільки прохав її не шукати проблем і зачекати трохи. «Зачекати трохи» — мовби йшлося про щось буденне й неважливе, мовби він не в далеку далеч їхав, а всього лиш до міста, щоби привезти їй дарунок.

— Синька, Жарраку! — нагадувала Канре у відповідь на його впевнені й легковажні фрази. — Ти знаєш, що сталося з пані Альвіанні. Знаєш, що це, певніше за все, через Гвеннанів порошок…

— Я листуюся з Есті Мерселлі. Він сказав, що пошесть у столиці заспокоїлася, та й на півдні її теж уже майже погамували.

— Тож ти одразу на південь… — здогадалася Канре, кусаючи губу.

— Договору більше немає. — Усміх стерся з Жарракового лиця, а на чолі проступили зморшки. — Але матінці не кажи, що я туди.

— Вона тебе не спинить.

— Так. Але не кажи. Хочу, щоб тепер ти заопікувалася моєю поштою. Мені мають написати про торги порошками — лист надійде від Касселя Ґрехама. Це Айнфрадів син. Будь ласка, прослідкуй, чи не сплине в його листах оголошення про продаж жуанської цанії. Вона офіційно заборонена, та на чорному ринку можна збути і знайти все.

— Що мені зробити, якщо ота цанія таки з’явиться на обрії?

— Дізнайся про продавця та придбай зілля за мій кошт. І заховай так, щоб ніхто не знайшов. Я певен, що ти впораєшся.

— Неодмінно, — кивнула Канре й ковзнула ближче, приглядаючись у півтемряві, чи посходили вже синці після недавніх страшних побоїв.

Мюллхар-цілитель хитав головою й казав, що дуже пощастило: поламані ребра не пробили легень. Жаррак віджартовувався й дякував святим та цілителеві. І врешті, залікувавши рани так-сяк, вирушив до Франу.

Дні бігли, та про торги порошками Кассель усе не повідомляв. Канре нипала в нудьзі. Зима, котра відвоювала собі велику частину маестриного дому, чатувала, варто було відійти від каміна, зазирнути до порожньої Жарракової спочивальні чи до будь-якої іншої кімнати, де зле натопили.

За кілька вечорів Канре втомилася від бездіяльності та тривоги, тому зважилася й написала Ріллеві Ельбраху. Думала собі: якщо Жаррак рятує її життя, покинувши іншу вагому справу, то й вона не сидітиме осторонь. Бо справа не жде. Свого запізнілого листа герцогові пояснила застудою: маестра Ріхгер так натхненно скаржилася на погане самопочуття під час гостини, що дівчина вирішила й собі послатися на нього.

Відповідь не забарилася.

— Чи не треба вас супроводити, маестро?

Магріта з пересторогою дивилася на двері дому герцога Ельбраха, перед котрим Канре наказала спинити екіпаж. Дім личило б називати палацом, і сусідні будинки, набагато скромніші, мовби засоромлено тулились один до одного, боячись підступити до споруди, увінчаної гербом над високою аркою, що вела у внутрішній двір.

Канре скосила погляд на служку. Слухаючись настанов маестри Генріени про гарний тон, дівчина вийшла з дому в супроводі Магріти, проте брати її на зустріч алхіміків не ризикувала. А що ті вирішать про панну, котра сама-одна прийшла в таке товариство… ну, на це Канре було начхати.

Служка, певна річ, не знала цього й думала собі, що маестрі залежить мати тут гарне ім’я, залежить знайти друзів та влитися в товариство. Магріта запримітила, що господиня не дуже вподобала франську гостю, але що ж — матері ніколи не люблять тих, кого приводять у дім їхні сини. І не було тут великої відмінності між високорідними і нижчими, хіба що в маестрів у домі завжди ставало місця, навіть якби комусь забаглося привести собі не одну жону, а десятьох. Магріта чула, що такий чудний звичай мали великі в Аміраті й Терецці. Але служка думала собі, що не воліла б жити в такій родині, навіть якби їй і бути аміратською маестрою.

Канре, наслідуючи пані Генріену, відказала служці, щоб та не балакала дурного, тоді відчинила дверцята сама й вистрибнула надвір.

Магріта подивилася їй услід і висварила себе за недоречне питання. Сама винна: надто звикла, що франка добра й привітна, — при ній часом і забуваєш, що то високорідна. Та і як не забути, коли маестра Канра вистрибує з екіпажа, мовби й не панна зовсім, а роззява-служка на кухню біжить, бо пригорає молоко!

— Якщо будемо надто покладатися на Лір, то самі залишимося біля розбитого артефакта. Вони скільки вже не давалися чути? — пробурмотів один із алхіміків, котрий сидів найближче до каміна.

Канре відчувала на собі погляди: чи відверті, чи скошені, чи похапцем кинуті в її бік. У товаристві було ще двоє жінок: ті трималися окремішньо й зиркали на гостю з сумішшю інтересу й осуду.

Маестр Ельбрах представив гостю Карою Альвіанні — не забув-таки — й майже урочисто повідомив, що вона соратниця з-під Лалаки, гостює в Альтесштадті. Дівчина вмостилася за невеликим круглим столом.

— А як ви приєдналися до нашого товариства? Чи знали маестрів Гвеннана та Гіллана? — спитав один із алхіміків, блискаючи очима, темними, як вугіль. Він здавався роздратованим — мабуть, до прибуття Канре розмова вже точилась і загострювала кути на небезпечних темах.

— Так. Ми були в далекій спорідненості, — спокійно відказала дівчина, бо напередодні вигадала непогану біографію для «Кари Альвіанні», котру однаково буде важко перевірити, бо ж нема жодної маестри з таким іменем. — Від них я й дізналася про оливету. — Дівчина опустила погляд на запонку з квіткою, котру зняла з ланцюжка, аби показати при вході, й досі тримала в руці, мов амулет, хоча сподівалася, що знайомство з братами й «титул» соратниці стануть їй гарною стіною.

— Від війни втекли? — спитав пан біля каміна. Після його слів одна з маестр виразно хмикнула.

— Звісно. — Канре схилила голову й усміхнулася. — Ну бо що жінці робити на війні?

Вона вирішила, що найпевніший спосіб дізнатися щось важливе — то вдати, ніби самій їй відомо надто мало.

— Там і коси втратили, на війні? — спитала маестра, нижча й огрядна настільки, що навіть корсет не виправляв ситуації, а лише підкреслював її.

— Ні. — Канре неуважно заклала вільне пасмо, яке вирвалось із зачіски, за вухо. Магріта і через зачіску бідкалася, та в Канре був щодо цього свій задум. — Дурноверха служка й інцидент із лампадкою. Волосся гарно горить, тож і вам раджу бути обережними. — Вона усміхнулася до обох паній, котрі тулилися біля каміна, як химерні статуї, затягнуті в темні сукні — витончена й опасиста.

— Служка, котра підпалила волосся господині… — у голосі витонченої маестри майнуло співчуття. — У голові не вкладається! Я б наказала такій обрубати руки. Роботи вона однаково більше не знайде, правда ж, пані Каро?

— Чого ж? Наприклад, у домі… у вихідному домі, як у вас кажуть.

— Вельмишановні пані, — старший алхімік кашлянув, — якби ви покинули обговорювати своїх служок та інші непристойності, ми були б усі тому раді.

— Ну й гаразд. — Канре нап’яла на лице усмішку, котру намірялася не скидати до закінчення зборів. — То ви, шановне товариство, співпрацювали з моїми любими родичами?

— Так. І ваші любі родичі обіцяли нам зілля, про яке ви вже знаєте, — пробуркотів чорноокий маестр, розвертаючись до Канре. — Але через їхню самовпевненість…

— Пане Мільте. — Ельбрах виразно зиркнув на чорноокого, і той змовк. — Ми перебуваємо в скорботі через те, що брати Альвіанні загинули задля справи. Але великі зміни завжди пов’язані з великими жертвами. Ті, хто приносить себе на олтар нашої місії, назавжди залишаться в пам’яті…

Канре здавалося: ще мить, і над головою герцога спалахне оливна гілка та втопить його в сяйві благочестя… Чи радше то буде квітка оливети — адже гілку алхіміки прагнули переламати.

— Але великі жертви не завжди ведуть до змін, — зауважила дівчина. — У Франі косить міттга, та всі загиблі — безіменні й забуті.

— Бо нижчі не здатні на зміни, — процідив чорноокий маестр, якого кликали Мільтом. — Вони сповнені гріха та ницості й здатні робити щось лише під страхом. Кажуть про обмеженість їхніх знань, про те, що кожен може бути обмеженим у силу обставин… Та попри те я твердо переконаний, що червивість — не від нестачі освіти. Червивість нижчих — уроджена, і наївно, пробачте мою прямоту, маестро, наївно вважати, що це можна змінити. Така кров.

— О, ви так думаєте? — Канре не згубила усмішки, але прикрилася віялом, бо кутики губ сіпнулися.

— Звичайно. Чи ви бачили коли-небудь, щоб нижчі зробити щось вагоме? Самі, без настанов і дбайливого керівництва? Щось видатне?

— Тутешній Дім правління. Той, де проходив бал. Я чула, що його побудував архітектор з нижчих…

— Панове! — Маестр Ельбрах гучно плеснув у долоні. — Я ціную вашу прихильність до дискусій, бо в них народжується нове бачення та спалахи ідей. Але поговорімо про те, задля чого ми зібралися. Про порошок з оливетою. Чи не залишали родичі вам, маестро Каро, рецепт або зразки зілля?

— Я хотіла поставити це питання вам. — Канре зустрілася поглядом із герцогом.

— Якби відповідь моя була ствердною, ми б зараз збиралися тут із зовсім іншої причини. На нашу з вами біду, брати Альвіанні дуже остерігалися, що спраглі до їхнього відкриття лірські шпигуни викрадуть рецепт, тому тримали його в страшенній таємниці. А далі — ви самі знаєте, що сталось… Але ми не віримо, що записів чи зразків не лишилося зовсім. Вони не могли йти на такий ризик, знаючи, які надії покладають на цю суміш їхні доброзичливці.

— На жаль, я погано знаюся на сумішах… — зізналася Канре тоном дурненької дівчинки, котру — вона могла б закластися — половина з присутніх у ній і бачили.

— А ви хоча б знайомі з алхімією, панночко? — озвався пан, котрий сидів із газетою при вікні й мовчав до того.

— Ні краплі, маестре. Я також не маю схильності до чаротворення.

— Як же вам жилося вдома? Чи у Франі ці вміння вже не в такій пошані? — спитала витончена маестра. — Ні чаротвориця, ні алхімея…

— У Франі красу цінують вище за схильності панни до чару.

— Дійсно, мова ж про ваші краї… — жінка закотила очі. — Цей південь!

— Я чула, що в Алессанта Археса є інтерес на півдні Франу, — додала Канре, звертаючи розмову до того, що направду цікавило її.

— Іскристий на старості зовсім з’їхав з глузду, — махнув рукою пан при вікні. Лірці невдоволено забубоніли — правитель навряд чи заслужив у них любов. Алхімік повів далі: — Він бажає собі ваше узбережжя, бо йому гарно навіяли, що там росте унікальне зілля. Зілля, котре прислужиться на те, аби позбавити його від хвороб і обернути час.

— Іскристий — на порозі смерті, — обірвав Мільт. — Він ладен увірувати в усіх святих, якщо це дозволить не йти в засвіття.

— Але такого зілля немає, — мовила Канре, пригадуючи численні розмови з Жарраком, коли той відкривав їй ті чи інші боки чаротворчого знання.

— Звісно, немає, — хмикнув Мільт. — Але цього пориву достатньо, щоб наш правитель кидав усі сили проти вашого Сонцепикого. І кидатиме. Кидатиме, поки ми не матимемо в руках єдине місце, де росте оливета.

— Ага, або поки він у нестямі від поразки не накаже стратити всіх неугідних алхіміків, — докинув чоловік при вікні. — Я казав, що погана це гра. Казав! Але ніхто мене не слухав. І ось, помилуйтеся, ми тепер відморожуємо носи в Альтесі, далі від біди, а Іскристий метає громи в Аль-Аканте на голови наших соратників. А Лалака досі за Франом. Трясця, як усе гарно складається! А все чому? А все тому, що впертий хлопчик Гвеннан не міг залишити копію рецепта бодай під тайнописом.

— Панове, панове, ви в товаристві, — примирливо відказав Ельбрах.

— Я чула, що лірці мали на меті використати Гвеннанів порошок проти чаротворців Франу, — втрутилася Канре.

— Це теж, — кивнув герцог, перехоплюючи нитку розмови. — Проте справа набагато важливіша… До вашого приходу ми саме обговорювали, що столичний алхімік, який, за чутками, здобув зразок зілля, трагічно загинув.

— Трагічно? — перепитала дівчина.

— Непорозуміння. Ми воліли вести діалог, вигідний для обох сторін. Але сталася неприємність. Надто багато вогнезаймистих сумішей. Алхімік, на біду, сам спровокував пожежу — і якщо наше зілля чи рецепт десь там були, їх пожер вогонь.

Канре обмахнулася віялом і, згадавши пані Ріхгер, швидко додала:

— Ох, панове, я надто чутлива для того, аби вислуховувати такі страхіття. Та й звідки ж зіллю взятися тут?

— Подейкують, що порошок привіз франський вельможа.

— Він теж трагічно загинув?

— Ні, але покинув Альтесштадт. Маємо сподівання, що він зрозумів пересторогу, яку отримав. — Герцогові очі потемніли. — Проте у Франі він спадкоємець великого. Таких важко налякати чи переконати сидіти тихо… Та бачте, маестро Альвіанні, ми не підтримуємо контактів із францями. Вони — загроза для всіх. Жага Сонцесяйного невгамовна, його війська в повній силі. Якщо він посягне на Лір, то не мине й кількох років, як простягне руки в наш бік… Дякувати святим, сталося так, що першими про зілля Гвеннана Альвіанні дізналися лірці. Проте коли вони візьмуть форт Блакитної Свічки й потім усе південне узбережжя, то єдине місце росту оливети буде у владі наших найпівденніших сусідів. Тому нам краще бути з ними в гарних стосунках.

— Ви такі впевнені, що Свічка буде за Ліром?

— А ви хіба не чули про атаку? — буркнув Мільт.

— Чула, звичайно, — збрехала Канре.

— Якщо вірити посланням наших тамтешніх соратників, — Ельбрах знову перехопив ниточку розмови, — алхіміки Алессанта Археса мають створити щось достатньо загрозливе, щоб і без синьки розбити франських чаротворців.

— Щось загрозливе? Дуже вже туманно, — усміхнулася Канре, обмахуючись віялом. — Армія Франу ніколи ще не поступалася лірському наступові. Нехай пробачать мені присутні тут, та це чисті факти… То що це? Що готують південці? — Дівчина спохопилася, що голос її звучить надто напружено.

— Відповідь на це запитання потрібно шукати не тут. — Ельбрах простягнув їй бокал. — Проте випиймо за їхній успіх. Бо цей успіх буде й наш.

— За успіх, — повторила за присутніми Канре і обережно вмочила губи у вино.

— Маестро Каро, чи не бажаєте залишитися ненадовго? — запропонував герцог, коли збори завершилися. — Чи зникнете, як і на балу?

Канре погодилася, бо хотіла розпитати більше. Алхіміки зовсім утратили інтерес до неї, коли виявилося, що гостя з Лалаки не має ні найменшого поняття про те, як і де їм здобути бажане. З усього дівчина зрозуміла, що серед присутніх було кілька лірців, котрі покинули рідний дім і мусили перебратися до Вінну.

— Я розпоряджуся щодо розігрітого вина. — Ельбрах, котрий на балу видався Канре приємним, зараз мовби пнувся вистрибнути зі своєї шкіри. Проте вона старалася триматися спокійно й зі ввічливим усміхом спостерігала, як слуги розставляють на маленькому столику мармелад, мед у крихітних креманках і зацукровані фрукти.

Коли подали вино, герцог сів біля Канре за той же круглий стіл і підніс бокал за оливету першим.

— Ви виглядаєте розгубленою, маестро Каро. Втомило товариство?

— Що ви, маестре Ріллю. Мені було надзвичайно приємно потрапити в коло людей, які так поважно ставляться до роботи моїх родичів. Проте мене не покидає думка про те, що цей порошок може стати ціною свободи Франу, котрий усе ж дім мені.

— Хіба протистояння між Ліром і Франом колись спинялося? Ні. Роль порошку, люба маестро, інша… Та випиймо краще за ваші очі, повні вогню.

— Дякую, — відповіла Канре. — Ви красномовні.

— А ви прекрасні, коли отак опускаєте погляд.

Усе хилилося геть не в той бік, що потрібно, тому дівчина відставила бокал.

— Маестре Ельбраху, ваші слова мені лестять. Проте я так і не зрозуміла — то яке таємне призначення порошку? Поза тим, щоб перемогти чаротворчу гвардію Франу. Ви, звісно, краще знаєте все…

Герцог зітхнув і помасажував перенісся.

— Чаротворці, панно Каро… Чаротворці певні, що вони — вершина світу. Недосяжні й непереможні. Уявіть собі, що буде, коли вони стануть уразливими до синьки. Помиратимуть, як нижчі, як оте болото! Уявляєте?

Канре розширила очі від удаваного здивування.

— То це достеменно правда? — стишено спитала вона. — Я чула від братів Альвіанні, що вони хотіли зробити, але чи вдалося це? Чи вдалося їм приручити міттгу?

— З оливетою — мало вдатися! Ми віримо, що рецепт завершено. Оливета принесе зміни. Королі будуть у небезпеці. Чаротворці будуть у небезпеці! Усі будуть… А алхіміки — о, вони будуть у виграші, люба панно. — В очах Ельбраха майнули небезпечні вогники, й Канре попросила святих, аби то було лише від вина. — Це неспинні перспективи! Будь-який правитель погодиться віддати колосальні суми, аби вберегти себе від хворості. Серед великих і могутніх ширитиметься паніка й розгубленість, але саме тоді алхіміки повернуть собі колишню славу та статус. Адже ці чаротворці, вони зневажають нас, маестро Каро. Вони створюють золоті гілки для наших дітей і пишаються цим. Виходять на поле бою — і самі пожинають плоди перемог. Наша ж праця невидима, часто нехтувана… У великій Раді Вінну втричі менше алхіміків, ніж чаротворців. А в Лірі — чули про те, що Іскристий король надумав?

— Ні… А що?

Запал в очах герцога ожив зі ще більшим полум’ям.

— Руйнацію. Він хоче позбавити слабших алхіміків гілки, викинути їх з аристократичного кола і влаштувати перевірки для всіх. Кваліфікацію мовби. І хто знає, чи не перейме цю думку хтось іще: Суланна, Ермана?..

— Але ж якщо гілка більше не захищатиме од синьки… Ви не боїтеся, що нижчі втратять віру в непереможність чаротворців? Що повстануть?

— Нижчі? — хмикнув герцог. — Як і казав пан Фердинанд Мільт, вони не здатні вдіяти нічого.

— Але я бачила протести. Вони вірять, що гілку можна зламати.

— Це наші сіянці, дрібна вистава. Для чаротворців. Ті ж мов вогню бояться таких заяв. Боягузи вони, панно. — Рука герцога вмостилася на оголеному вихідною сукнею плечі Канре. — Забери артефакт та порошки — і чаротворець не здатен буде дати відсіч навіть власній тіні.

— Я бачила направду величних, — заперечила Канре, скидаючи віялом руку зі свого плеча.

— Я теж. Але не вірю, що хтось із них збереже цю велич, якщо побачить на своїх зап’ястях плями від синьки.

— Та чи не запідозрять алхіміків у підступах, коли хвороба впаде на вищих? Адже саме на них лежить вироблення отрути…

Вона достеменно пригадала роз’яснення Жаррака, котрий здався перед її натиском і розповів усе, що дівчина хотіла дізнатися.

Проте герцог не поділяв її стурбованості.

— Війни на нашому боці. Завжди можна подати це як підступ ворогів. А уявіть, скільки фінансування вдасться отримати на протидію! Або… або ще гірше — якщо заявити, що синька змінилася сама собою, розвинулась у щось нове й непогамовне і несе загрозу всім… Це неосяжні перспективи.

— Тож ніхто направду й не мав на думці покращувати життя нижчих, — усміхнулася дівчина. — А я була вирішила, що в надійних руках це зілля може стати великою зміною.

— Нижчим гріх скаржитися на життя. Смерть від синьки легша, ніж смерть від голоду.

Рука герцога наполегливо повернулася на плече Канре й зачепила пасма її волосся, котрі вибились із зачіски, а голос герцога озвався низьким гуркотінням:

— Маестро Каро, наразі годі справ. Ну ж бо, підведіть на мене ваші прекрасні очі.

Дівчина здригнулася. Змусила себе заспокоїтись і зверхньо подивитися на алхіміка, нагадуючи, що вона не слуга, а рівна йому. Тож він не може наказати їй «підвести очі».

— Маестре Ельбраху, така поведінка будить у мені гостре бажання покинути ваше товариство. Припиніть, будь ласка.

— Маестро Каро, мені незле знайома культура Франу. Обтятими косами там не хваляться. Їх не виставляють напоказ і не нехтують своїм образом, як ви на балу. Хіба що вам геть байдуже, яку матимете репутацію.

— Ви праві. Мені геть байдуже. А тепер заберіть ваші руки.

— Ви перелюбниця, маестро Каро. Чого ж зараз поводитеся, мовби благочестива панночка, котра чоловіка у вічі не бачила? — голос герцога обпікав уїдливістю.

— Не хочу чути таких слів від вас. Ані від будь-кого іншого. Не я хизуюся тим, що назбирую оберемки стрічок на святах, — огризнулася Канре й оглянулася в пошуках шляхів до відступу.

— Не рівняйте себе до чоловіка, панно, — хмикнув Ельбрах, рука якого стиснулася довкола зап’ястя Канре. — Ви ж у дивні ігри граєте. Ідете з незнайомцем під час балу в порожню залу — на самотині. Залишаєтесь у домі чоловіка сама ввечері, без товариства. А тепер кажете, щоб я вас відпустив?

— Більше того, вимагаю цього.

— Годі-бо дражнитися. Я не гратиму за вашими правилами.

Канре втягнула повітря.

— Гратимете. — Вона різко висмикнула свою руку з Ельбрахової та обдала його поглядом, котрому міг би позаздрити й Жаррак у моменти гніву. — Гратимете, бо я маю безцінний порошок Гвеннана Альвіанні. А тепер відпустіть мене й підберіть вашу щелепу, маестре Ельбраху, бо вона от-от упаде на цей розкішний паркет. Якщо хочете змінити світ, то спершу вам не завадило б змінити своє ставлення до партнерів у справі.

— Нонсенс! Ви переконували товариство, що не маєте ніякого зв’язку з порошком. Бавились у дурепу весь вечір! — відрубав герцог.

Його пальці вчепились у тонкий ланцюжок на поясі й почали теребити його: дівчина вирішила, що до ланцюжка кріпиться артефакт, який ховається у кишені.

Вона сподівалася, що герцог не пустить його в хід, бо навіть якщо він і слабкий у чарі, на противагу в неї не було нічого.

— Маестре Ельбраху, мені важливо було познайомитися з альтесштадтським товариством поціновувачів квітки, — продовжила Канре повільно та обсмикнула рукавички. — Проте відкривати таємницю такій великій кількості присутніх, котрих я за невеликими винятками бачу вперше, — чи не вершина необачності це?

— Кого ви боїтеся, маестро Каро?

— Я лишень слабка жінка. Мені нема звідки чекати підтримки чи захисту. Тож я поставила на вас. Ще в ніч балу. Я помилилася?

— Не чаротвориця, не алхімея. Таємнича, нікому не відома маестра, котра приїздить і каже, що має найцінніше зілля. Хто ви така? Навіщо це вам?

Алхімік зовсім сторопів, і Канре перелякалася, що зараз він пірне в підозри та почне допитувати її, поки не дістанеться до промахів чи дірок в історії «Кари Альвіанні». І отоді-і…

— Ви могли б продати його за всі гроші світу! — озвався герцог чи не розгублено.

— І загинути? — хмикнула Канре. — Гвеннан та Гіллан, мов кари небес, боялися, що їхню працю хтось викраде. То чи могла б я сама зберегти цю таємницю, не наражаючись на небезпеку? Спасибі, та ні, без упевненого заступника в цій справі я і пальцем не поворухну. Я волію бути в тіні. Що ж до моєї мети, то… Ви казали, що прагнете повернути алхімікам їхню велич, бо чаротворці вважають, що вони на вершині світу… Як бачите, — дівчина ривком зняла серповидну шпильку з потилиці і тріпнула волоссям, — я поділяю ваші думки. Ви гарно здогадалися, що історія про дурноверху покоївку — вигадка. Та я не перелюбниця. Це зробив зі мною могутній франський маестр, великий і самовпевнений до краю. Він, пане Ельбраху, вирішив, що я не рівна, аби почувати щось до його сина. Він зробив зі мною ось це і багато гірше.

— Ви не брешете, — самими губами шепнув герцог, придивляючись до синього камінця на кінці ланцюжка, котрий він нарешті видобув з кишені. — Карлінет гарно відчуває брехню.

— Це ваш артефакт? — поцікавилася Канре й тут же зрозуміла, що промахнулася, бо маестрові брови сіпнулися вгору.

— Я, звичайно, знаю, що у Франі карлінети заборонені, та ви мали б про них бодай чути.

— Пробачте, та в нас на півдні вони дійсно більше легенда, тож я не одразу впізнала в цьому присмерку… — Канре приклала долоню до чола. — Та тепер ви бачите, що і я маю причини неприхильно ставитися до чаротворців. Це і підштовхнуло мене до від’їзду.

— А можу я дізнатися, як ви отримали порошок? — Уже не криючись, герцог підніс синій карлінет на рівень очей.

— Я отримала його, маестре Ельбраху, коли сам Гвеннан Альвіанні гостював в Івеліні з братом — у маєтку, де я жила на той час. — Вона примружила очі й усміхнулася: — Чи це все?

— Маестро Каро. — Герцог виструнчився, сховав камінець до кишені й урочисто зиркнув на неї. — Маєте моє слово: вашого кривдника чекає помста. Я подбаю, варто вам назвати його. А моє ім’я стане вам достойним щитом в Альтесштадті й далеко за його межами.

Канре схвально кивнула:

— Я певна, що ми з вами матимемо чудову співпрацю, маестре Ельбраху.

— Чи дозволите попросити щирого пробачення за недостойну поведінку, яку я собі дозволив? — усе ще недовірливо спитав він, мовби боявся, що Канре стане димом і втече у шпарину під дверима. — Її спричинили лише гранична втома останніх днів та вино, можу вас запевнити.

— А я вірю, що причиною цієї поведінки став мій негідний вигляд, чи не так, маестре? У товаристві завжди судять людину за іменем та зовнішністю. Ім’я моє невідоме тут, а обтяте волосся позначає, що я несу на собі котрийсь із гріхів, які напоказ не виставляють. Гріхи мусять бути творені в тиші й потемки. Гріхи варт прикрашати стрічками на балу. Чи личить їх звати просто розвагами?

— Боюся, що ваші слова не несуть пробачення мені, маестро Каро.

— А чи потребуєте ви його, герцогу? Вас цікавить порошок.

— Маестро Каро…

— Прошу, не треба. — Канре на мить підвищила голос. — Я пробачаю вам, маестре Ельбраху. Я чудово знаю своє місце у світі. Тим більше, ви щойно мені вказали на нього вельми красномовно. — Вона простягла вперед обидві руки, вкриті червоними слідами від дотиків маестра, котрі випиналися там, де закінчувалися тонкі рукавички й мереживо рукавів.

— Я готовий просити пробачення, як слуга, — видушив із себе маестр, — якщо це допоможе вам забути про мою негідну поведінку.

— Мені не потрібні такі вибачення. Слуги не вибачаються з великої щирості, вони лишень бояться, що їх позбавлять роботи, рук чи життя. Я б воліла замість вибачень дізнатися про всіх, хто залучений до вашої ліро-віннської… коаліції. Я мушу знати, з ким веду справи.

— Ви отримаєте потрібну інформацію. Більшість членів нашої спільноти у Вінні переїхали з Ліру у світлі того жаху, який хоче втілити Алессант Архес. Думаю, з Мільтової нестриманості ви вже зрозуміли його походження.

— Тож усі ці алхіміки слабкі і тому їм загрожує зрівняння з нижчими?

— Вони достойники з давніх сімей. Але талант до творення порошків не завжди переходить по крові. Та серед нас є й направду могутні. Про себе говорити неґречно, але якщо ви мали задоволення зустріти Вілля Фрейріха…

— Так, мала. На балу.

Канре з легкістю пригадала добродушного захмелілого маестра, котрий врізався в пам’ять на тлі коловороту подій.

— Він не приєднався до нас сьогодні через справи домашні. Та з приємністю можу сказати, що Фрейріх — спадкоємець великого роду і належить до Вінка Вінну.

— Чого ж не вистачає такому обдарованому юнакові? Ім’я та кров, титул і статки… Чи він прагне потруїти старших братів і отримати весь спадок?

— Боюся, ім’я великого не завжди йде з відповідними статками. Не мені розповідати про це, маестро Каро, та, попри відмінний талант, наймолодший Фрейріх впав у неласку своєї родини, тож конче потребує фінансової підтримки… Проте наша мета благородна, й ми віримо в неї. Перш за все, не можна допустити того, щоб славні й старовинні роди Ліру були зрівняні з нижчими. Нижчі, маестро Каро, повинні мати певність у тому, що їхні життя не зміняться. Якщо ж десь прослизне іскра, то ніколи ніхто не знатиме, чи вдасться уникнути спалаху.

— Ви так думаєте? — здивувалася Канре. — Адже пан Мільт гаряче твердив, що нижчі не здатні до змін і така їхня доля.

— Так, так, це він гарно сказав. Але я, маестро Каро, схильний тверезо оцінювати ситуацію. І знайте, що ящики з запалювальним порошком теж не схильні вибухати самі, але достатньо часом випадкової іскри… А це не принесе нічого хорошого. Тільки багато смертей. Чаротворці — чудовиська, котрим завиграшки вдасться придушити будь-яке заворушення. Вони здатні дати відсіч самому дияволові. Що вже казати про нижчих.

— Ви забуваєте начисто про людський фактор, маестре Ельбраху.

— Який іще людський фактор?

— Великі чаротворці — теж люди, — усміхнулася дівчина. — Із серцями, дякувати святим, не скам’янілими ще. Чи думаєте, що вони отак бездумно винищували б нижчих, якби ті й повстали?

— У минулому серця їм ніколи не заважали виконувати такі накази. Ні при Нансіні, ні в Роалевому пасьянсі. А різня Отторіно?.. Маестро, ви часом говорите якісь дивні речі. Мовби приїхали не з Франу, а з замор’я Терецці і не знаєте нічого.

— Та ні, можу запевнити вас, що я цілком тутешня й бачила всі темні боки нашого краю. Просто мені пощастило знати чаротворців зі щирими й гарячими серцями, котрі, як мені здається, не здатні на такі звірства.

— Здатен ти чи не здатен, маестро Каро, ніхто не питає, коли приходить указ. Щодо сердець, то в чаротворців вони переважно нечулі.

— А які ж? Керамічні?

— Ну, — герцог раптом розсміявся, — боюся, чаротворець із керамічним серцем війну не виграє. Ох, збавте святі, та я не знав нікого, хто прожив би з ним довше, ніж п’ять літ.

— Маестро Генріено, я повертаюся до Франу, — повідомила Канре ввечері, коли опинилася в маєтку герцогині після довгої прогулянки містом, його найзаплутанішими вуличками й захаращеним парком, котрим дівчину майстерно провела Магріта — на випадок, якщо Ельбрах відправив когось прослідкувати за нею, як і за Жарраком, коли той не дійшов згоди з Віллем Фрейріхом.

— Отакої, дівчино. — Герцогиня відірвалася від трапези й підвела очі на Канре. — Гайрак узяв з мене обіцянку, що я дам тобі захист і притулок, поки він не повернеться. Не минуло й кількох днів, а ти вже тікаєш за ним?

— Це справа державної ваги, — уперто відповіла Канре.

— У тебе? — хмикнула герцогиня. — Атож. Звичайно. Чи ви з моїм сином змовилися?

— Я не можу розповісти більше задля вашої ж безпеки.

Тут маестра Генріена відкрито розсміялася, завівши голову назад.

— Дожилася! Дівчисько розповідатиме мені щось про мою безпеку.

— Я також попрошу вас забути начисто, що я гостювала у вашому домі, і не згадувати про це нікому.

— Дитя, — маестра посерйознішала теж, — не знаю, що ти вигадала собі, але не торкайся справ, яких не зможеш осягнути. Залиш війни чоловікам і виконай побажання Гайрака, якщо мої слова для тебе що град по дахівках.

— Коли ви врятували Жаррака від нападників, маестро Генріено, то теж думали, що треба залишити війни чоловікам?

— Не рівняй себе до мене. Гайрак — моє дитя, і немає такої битви, у яку б я не вступила, щоби врятувати його.

Канре слабко всміхнулася.

— Ось і ваша відповідь, маестро Генріено. Немає такої битви, у яку б я не вступила…

Дівчина сподівалася поїхати негайно — швидше, ніж алхімік спохопиться, що «Кара Альвіанні» не поспішає принести йому обіцяне зілля. Проте він спохопиться рано чи пізно — та що ж, пошуки високорідної маестри навряд чи приведуть до успіху.

— Мені необхідно зникнути зі столиці, — повідомила вона. — І попередити Жаррака про загрози.

Матір чаротворця довго вдивлялася в лице Канре — так довго, що та хотіла вже перевести погляд на будь-що, тільки б уникнути цих синіх очей.

Тоді маестра заговорила:

— Перше я можу тобі залюбки влаштувати. Хоч знай: у цьому домі ти в безпеці, більшій, ніж будь-де. Що ж до другого, то чим тебе не влаштовують послуги пошти?

— Листи перехоплюють. А це направду важлива інформація.

— Замість бути такою впертою, ти могла б звернутися по допомогу до мене. Зокрема, чи знаєш про заклинання тайнопису? Ні, дівчино, правда? А воно дозволяє зашифрувати послання так гарно, що ніхто, крім відправника та адресата, не зможе побачити написаного. Чи вважаєш, що ти перша, кому знадобилося відправити важливе послання?

Канре зачервонілася від сорому.

— Що ж, дівчино. — Герцогиня відчула переміну і склала руки на грудях. — Вирішуй: або ж ти ламаєш дрова, прикриваючи це жертовністю почуттів до Гайрака, хай бережуть його святі від такої допомоги. Або відкриваєш мені свої ці таємниці, і ми дамо їм раду, бо я маю сумніви, що ти впораєшся сама.

Канре глибоко вдихнула й вирішила таки оповісти про порошок, дивлячись, як міниться лице герцогині.

— Я бачила, як помирають його жертви. І є ті, хто здатен усе віддати за це зілля чи його рецепт. Усе — включно зі своїми життями та чужими. Включно з життям вашого сина, — завершила вона.

— Що ж, — відповіла Генріена, — якщо на мить уявити, що я тобі безоглядно вірю… То де ж цей усемогутній порошок, дитя?

— У Жаррака. І у мене.

Розділ 8. Два фронти

— А все-таки я не думав, що ти повернешся!

Естіенн Мерселлі завів голову й розсміявся, перекрикуючи вітер, котрий немилосердно бив по обличчю, зривав каптури з голів і брязкотів усім металом, до котрого міг торкнутися.

— Чого ж? — крикнув Жаррак у відповідь, силкуючись застібнути плащ під горлом міцніше: вітер уже був зірвав його і пожбурив просто в болото під ногами. А що дрібні побутові чаротворення вдавалися йому не дуже, то і плями після спроби їх вивести лише трохи посвітлішали.

— Та бо… Говорили — ти вже служиш у Вінні. І маєш когось там на оці — наречену з тамтешніх великих. То я собі думав: і тут він мене обігнав, скотина така! — Естіенн зареготався.

Жаррак хотів був відповісти, що сам той скотина, але вітер так стьобав, що чаротворець змовчав. Замовк і Мерселлі. Зимовий перевал забув про літнє буяння. Запах моря, котрий у спекотні ще осінні дні розливався й просочував усе, зараз не нагадував про себе нічим, окрім холодного вітру, котрий часом приносив відтінки солі.

— Але тепер ми на рівних, так? Обоє їдемо на південь… і справа таки серйозна, якщо Сонцепикий вирішив зібрати всі великі роди… Ото вже себе покажемо! Нарешті позбудусь у братів імення хатнього цілителя! — Мерселлі зиркнув на Жаррака через плече. — Ну, зізнавайся, а що це тебе рвонуло додому? Невже справді перейнявся розривом договору?

— Есті, дбав би ти про свої справи, — буркнув чаротворець і зсутулився в сідлі, бо плащ захищав від пронизливого вітру не так гарно, як хотілося б, а легенький чар, котрий мав підсушувати його, не встигав робити це, бо злива періщила невпинно. І сховатися нікуди.

— Ну а на ділі?

— Я хотів повернутися, якщо війна почнеться. Зимовий договір догорів — і я тут.

— Будеш знову пнутися в королівські, правда?

Цікавість так і лилася з Есті, і Жаррак подумки дякував зливі та вітру, котрі заглушували розмови, а ще змусили їхню колону розтягтися вервечкою на солідну відстань. Інші чаротворці позакутувались у плащі й мало дбали про те, щоб слухати молодих Преста й Мерселлі, котрі рвонули зовсім уперед, ніби всупереч негоді прагнули якомога швидше дістатися до лінії фронту і кинутися з усіма своїми силами до глибини пекла, обіцяного Ліром.

— Нікуди я не пнувся. І не пнуся, — заперечив Жаррак, міцніше хапаючи віжки, котрі норовили вислизнути з мокрих і слизьких рукавиць, оторочених підмерзлим хутром.

— Тоді яка в тебе справа на півдні? — не вгамовувався Мерселлі.

— Проста, Естіенне. Я маю виграти війну.

Канре заспокоїлася лише тоді, коли передмістя Вінну й замерзла річка, котра оточувала старе місто, залишилися позаду й розтанули за завісою туману.

— Годі позирати з вікна так, мовби за тобою примари женуться, — смикнула її маестра Генріена. — Пошуки маестри Кари Альвіанні навряд чи приведуть до нашого самотнього екіпажа, дівчино.

Канре змусила себе відвернутися від вікна, але тривожні роздуми не вдавалося залишити позаду, як черепицеві дахи столиці та її широкі проспекти зі святковими вітринами. Втім, вона вірила, що в супроводі маестри зможе покинути Вінн, а далі руки алхіміків не дотягнуться. Не одразу принаймні.

— Не знаю, коли листи дістануться до Гайрака, — поморщилася маестра, — бо він так рвонув на південь, ніби без нього там не владнають ситуації. Але коли Людо на півдні теж, тобі навряд чи загрожуватиме щось в Івеліні.

— А вам? — блиснула очима Канре. — Вас гарно знають в Альтесштадті. І той гурт алхіміків свідомий того, що зілля або було в Жаррака, або ж він принаймні знав про його існування і властивості.

— Дівчино, — видихнула чаротвориця чи не погрозливо, — ще не народився той алхімік, якби посміє кинути виклик Віннській Іскрі. А те збіговисько — боягузи, котрі чкурнули геть із дому, бо злякалися, що не зможуть підтвердити своє право на гілку. Таких я не боюся.

Канре ледь стрималася, щоб не закотити очі. Наскільки слова маестри гарно звучали, настільки ж вони мало допомогли б їй у разі дійсної загрози.

— Вони напали на Жаррака, — зауважила дівчина.

— Вони напали на Жаррака голіруч, підступно змусивши його залишитися без чару. — Маестра зважила в руці свій артефакт і любовно провела пальцем по його тонкому руків’ю.

— А ви не лякаєтеся підступів?

— Припини, дівчино. Якщо я коли й дала тобі підставу вважати, що ти, носячи таємницю цього диявольського зілля, маєш право закидати мені щось чи розсипатися в порадах, то раджу про це забути. У нас попереду ще довга дорога.

Канре не відповіла. Дратувати Жарракову матір не хотілося.

Маестра Генріена супроводжувала її аж до кордону з Франом. У прикордонні, в маленькому старовинному містечку, котре приткнулося під горою з руїнами замку на ній, жила добра подруга маестри. У неї Жарракова матір хотіла залишитися погостювати, буркочучи, що столиця випила з неї всі соки, а гулянка до Дня Фортуни була до того нікудишня, що вона навіть не втомилася від танців.

Чаротвориця спершу хотіла, щоб там залишилася й Канре. Проте та наполягала на своєму: зілля має покинути Вінн.

— Самотня, молода дівчина-мандрівниця, — відкарбувала маестра, — це підозріло і без того, що тобі нема куди йти. Ще ж війна!

— Війна на півдні.

— Війна всюди. Страшною помилкою буде вважати, ніби вона горить лише там, де стикаються чаротворці та гвардії. Вона вплітається повсюдно, руйнуючи довіру, загострюючи підозри, муштруючи небезпеки й страхи. Війна оселяється всередині, коли ти бодай раз зануришся в неї, і не покидає більше ніколи.

— Я однаково поїду, маестро Генріено. Якщо хтось і прискіпається, то скажу, що мандрувала зі слугою, котра сконала від синьки. А мандрівку високорідної не перепинить ніхто. У столиці мені все знайоме. Я знайду, де зупинитись, і…

— Припини жебоніти, — обірвала її Жарракова матір. — Їдь одразу до Престів. Прямо туди. Тебе не відмовляться прийняти, коли назвеш моє ім’я. Я напишу їм сьогодні ж… Дитя, ти ж не чкурнеш на південь? Там таки війна. Це не жарти.

Канре осміхнулася.

— Війна всюди, маестро Генріено.

Жарракові ніяк не вдавалося зрозуміти, звідки у ворога така армія. У Франі він тільки й чув про те, що лірці свавільні та жорстокі, проте бідні, що їхні війська не протримаються на передовій і місяця. Що їх зітруть, зметуть, винищать. Що вони не здатні ні на що. Що чаротворці лірські крадуть артефакти у своїх суперників, коли ті ще дихають. Що їхні алхіміки підмішують до запалювального порошку пісок з узбережжя і продають задорого.

Проте всі ці чутки розбилися об реальність.

Лірці встигли блискуче взяти форт Блакитної Свічки, поки франські щити святкували Зимову Фортуну. Тоді Алессант Архес повідомив, що розриває Зимовий договір. І поки ніхто не оговтався, південь пішов в атаку, мовби його підстьогували шквальні вітри з узбережжя. Вони забули про перемовини і про чаротворчі дуелі, забули про ввічливість і про ті закони, які регламентували конфлікти й убезпечували який-не-який спокій.

Велика й могутня армія Франу на чолі з великими й могутніми чаротворцями, які поспішно з’їжджалися на південь, щоб дати відсіч, опинилася затиснута горами й морем. І не могла відтіснити лірців чи зайти з будь-якого боку, бо скелі та перевали, гірські дороги й урвиська не давали їй розгорнутися.

Його Величність Сонцесяйний король, котрий спершу наказував за будь-яку ціну стримати рух лірців уперед, після несподіваних втрат милостиво погодився, що найкраще відступити й зустріти ворога біля Нансіна.

— Вони одуріли, — бурмотів Естіенн, бинтуючи руки, сині від яскравого порошку, котрий він повсякчас засипав у свій артефакт. — Одуріли! Чуєш: піди, Мерселлі, та зціли нам з десяток поранених.

— Ти цілитель, — відказав Жаррак втомлено.

— Я чаротворець! Воїн! Мені вже ця рутина осточортіла. «Піди зціли, Мерселлі», — перекривив він прохачів. — Ось буду вкладати все в зцілення, а коли на нас нападуть, то що?

— На нас не нападуть, — заперечив Жаррак.

І вкотре помилився.

Невдовзі він забув, коли спав удосталь. Руки швидко вкрилися дрібними ранами — коли треба було серед ночі швидко засипати порошки в артефакт, Жаррак часом не встигав відшукати рукавички, тому обдирав шкіру, силкуючись відкрити сегменти, котрі затерпали на морозі. Він лаявся і змащував їх вчасно, але наступного разу шкіра знову сповзала з пальців, а часу не було, часу не було…

Чаротворець лише одного разу зустрівся з батьком. Повідомив про свій приїзд і, не ховаючись від розгніваного погляду Людовіка Преста, підтвердив, що прокляв себе сам, хоч батько і без того вловив би все в його аурі.

— Жарраку Етелю, якщо хочеш вижити й побачити свою коханку, — з натиском на кожному слові мовив королівський чаротворець, — то мусиш зняти з себе прокляття. Керамічне серце не толерує жартів та легковажності.

— Серце ще не має на мене помітного впливу. Та воно вбиває Канре щодня, — відрізав Жаррак. — Тож я хочу розділити з нею цю ношу.

— Вона — не чаротворець! Вона — не на війні! — Глава Престів спалахнув так передбачувано й швидко, що юнак устиг виставити свій артефакт супроти батькового і відбив атаку. — Згинь з-перед моїх очей, — відповів Людовік Прест, зі здивуванням стираючи криваву доріжку з чола — черкнуло. — Іди. Я не буду з тобою бавитися. Хочеш вмирати — вмирай. І вона вмре. Через твою дурість.

— Я вже йду, батьку. — Жаррак склав артефакт і завів руки на спину, як солдат перед вищим за рангом. — Проте маю попередити вас: остерігайтеся синюшної міттги всіма можливими методами. В Альтесштадті я продовжив своє розслідування щодо лалацького порошку. Скоріше за все, це зілля дає чаротворцям уразливість до хвороби. А ви приймали його.

— Тоді я радше помру від синьки, аніж дивитимусь на те, як мене соромить власний син, — відказав королівський чаротворець, мовби геть не сприйняв попередження всерйоз.

Та не було вже часу щось доводити. Лірці взяли Свічку і просунулися значно далі — Жаррак важко сприйняв цю новину, бо форт був його першою і поки що єдиною перемогою. Їх разом з Естіенном Мерселлі розподілили до чаротворчого загону під керівництвом верховного д’Олена. Есті буркотів, що це зробили, бо д’Олен не перейматиметься за долю дітей своїх суперників, але Жарракові від серця відлягло, коли він дізнався, що не муситиме перебувати під керівництвом батька й повсякденно вислуховувати погрози чи накази зняти своє прокляття часоспалення. Він розумів, що дурницю вчинив, що з серцем легковажити не варт, — але все чекав відповіді од батька і не рушив серця. Примітив, що дрібку більше втомлювався після важких атак, проте нічим іншим прокляття себе не проявляло. А втома — вона могла приходити й від постійної холоднечі, нестачі сну чи котроїсь менш фатальної причини. Жаррак часом наодинці перевіряв його стан, хоча зовні прокляття нічим не змінювало вигляду, й тут не було Канре, щоб оживляти «золоту годину». Юнак помирати не планував, та все одно його пробирали дрижаки від думки, що все-всеньке життя припнуте до такої дрібниці, такої з вигляду гарної прикраси.

Щоразу викликаючи серце проявити себе, чаротворець слідкував за ним як заворожений і так одного разу ледь не потрапив на очі Есті Мерселлі, котрому було непереливки від постійних наказів зцілювати. А Естіеннові кортіло йти в бій.

— Якщо я вмру, чуєш, Престе, — однієї спокійної ночі сказав Мерселлі, — то ти подивися, щоб мій артефакт не дістався нікому з проклятих південців.

— Ти чого це помирати надумав? — здивувався Жаррак, котрий полірував і змащував свій ціпок — це заспокоювало його і давало віру в те, що завтра клята зброя не затерпне на морозі в найменш підходящий момент.

— Не надумав. Я просто завбачливий. Ліпше хай би той артефакт провалився в болото, аби тільки не дістався лірцям.

— Ми переможемо, Есті. Я тобі кажу.

— Та ти завжди багато кажеш… — Мерселлі раптом підвів на нього очі й тицьнув пальцем у груди. — Ти винен мені життя, Престе.

— І як ти хочеш цей борг забрати?

— Не знаю. Але щось мені не подобається все це. Холод і мжичка. Як не снігопад, то злива. І скелі. І ці лірці. І лізуть, і лізуть. Я не так уявляв це. Тому не забудь про мене. Ти мені життя винен.

— Прести не забувають. Але якщо не даси мені зараз закінчити з артефактом, а завтра він не відкриється, то в тебе може більше не бути боржника. Іди випий чогось гарячого, Есті. І спи.

— Еге ж. Випий і спи. Якби все було так просто! Випий і спи… Якого синькового чорта ти завжди такий спокійний, Престе?

— Я не спокійний, Есті. Тільки змерз як собака і втомився.

— Ну, скоро буде по всьому. — Зачувши про слабкість Жаррака, Мерселлі тут же став піднімати бойовий дух. — Скоро — якщо ми виберемося з цих пригірків. Під Нансіном великі чаротворці вдарять так, що від ворожої армії тільки обгорілі підошви й залишаться. Закладаюся, саме це вони й хочуть зробити.

— Ми з пригірків виберемося, — скептично відказав Жаррак. — А лірці — ні. Вони обсядуть усі перевали й дороги, відріжуть узбережжя і до весни щонайменше навіть кроку не зроблять у бік Нансіна. Щойно пригріє — дороги стануть болотом. Ні нашим, ні вашим.

— Я би плюнув на цей південь. Стільки мороки — і задля чого? Купи каміння, скель, шматок узбережжя і села нижчих. Чого б не спалити їх усі разом? Закрити периметр і… — Есті розвів руками, уявляючи, якого розміру повинна бути лінія робочих артефактів, щоб здійснити його задум.

— Не говори дурного, — буркнув Жаррак і роздряпав учорашній поріз, необережно шурхнувши долонею по сегментах ціпка. — Якщо так вирішувати, за що боротися, а за що ні, то дійде до того, що кожен просто засяде у своєму маєтку й триматиме оборону лише в межах рідних стін і, може, у парку перед ворітьми.

— А в тебе все ще ні натяку на почуття гумору.

— Можливо, це тому, що влітку я вже спалив селище нижчих. І бачиш, проблема досі не вирішена.

— Хочеш, я добуду лікеру? У Вінні ж усі впиваються лікерами.

— Чаєм і лікерами, Есті. Але більше — чаєм, — виправив Жаррак.

— Не хочеш — справа твоя. А я все одно добуду. Випий і спи, так ти казав?

— Саме так. Щасти тобі в пошуках.

— Щасти мені в усьому!

Мерселлі широко всміхнувся й щез надворі, на мить впустивши до намету холодне, свіже повітря.

Жаррак готувався до гіршого. Лист від Канре, який сповіщав, що лірським алхімікам зараз горить вразити Алессанта Археса, лише підтвердив його здогади. Але барабани в голові вистукували одне: «Ти маєш виграти війну». Такою була ціна, названа батьком. Ціна керамічного серця у грудях Канре.

Новина про те, що Людовік Прест завітав до форту під Нансіном, де вони очікували під керівництвом д’Олена на подальший рух, здалася Жарракові поганою ще до того, як він дізнався причину. Батько, певна річ викликав його до себе одразу по приїзді.

Він очікував у порожній залі, при заґратованому вікні. Чіпкий погляд з-під важких повік стелився полями — Жаррак був певен, що перед зором королівського чаротворця шикуються всі можливі варіанти того, як розгорнеться бій. А розгорнеться скоро.

— Очільнику, маестр Прест прибув, — повідомив чаротворець умисно офіційно.

— Вітаю, — пробубнів батько і різким жестом відправив охоронців геть із зали. — Бачиш отой видолинок? — Він махнув рукою в бік вікна, й Жаррак примружив очі, щоб роздивитися далекий пейзаж, котрий йому розмивав слабкий зір. — Мусимо спинити їх отам. І задушити лівим флангом. Д’Олен уже відправив своїх людей готувати робочі артефакти. Сьогодні буде гаряче.

Жаррак кивнув, не зводячи погляду з видолинка. Був певен, що мета батькового візиту — в іншому. І не помилився.

— Твоя коханка, — стишив голос Людовік. — Вона зараз де?

— Чим це стосується плану нинішньої атаки? — процідив Жаррак, остерігаючись усіх причин, з яких батька могла зацікавити Канре.

— Не говори до мене таким тоном, самогубцю, — у стишеному голосі глави Престів клекотіла сила. — Відповідай.

— Вона щойно повернулася до Франу. І здобула для нас вагому інформацію.

— Яка радість.

Чаротворець врешті відірвався від вікна. Погляд чорних очей знайшов синове лице.

На Жаррака накинулися мурашки від цього погляду, в котрому він не міг видивитися відповіді. Тільки тамований гнів, тільки скупа, тиха неприязнь. Проте було там щось іще, щось понад загрозу.

— Батьку?.. — Жаррак несвідомо підступив ближче, але королівський чаротворець сахнувся назад.

— Не торкайся мене.

Він ривком розстебнув золотаві ґудзики, задер угору жорсткий манжет, майнула призбирана тканина на зап’ясті, і — Людовік Прест простягнув Жарракові свою жилясту руку.

— Ти переміг. Вважай, що нашу угоду скасовано. Хай приїде сюди, хай. Я зніму з неї все. Бо часу немає.

Жаррак ковтнув слину. Першої миті він спробував запевнити себе, що це синці від ударів зміяться по батьковій руці. Але слова Людовіка Преста і щось у його очах упевнило молодого чаротворця в тому, чого він боявся найбільше. І дійсно — якщо плями розповзлися вже по руках, то часу в них геть не було.

Жарракова матір, як звично, виявилася права: у домі Престів радо кинулися приймати гостю, яка приїхала з Вінну, користуючись іменем і листом маестри Генріени. Панна Арлі шукала короткочасного притулку в столиці, перш ніж вирушити на південь. Ніхто не запідозрив у ній колишню служку.

«А як вони мали б це запідозрити, коли ти була тут одного разу, та й то на світанку і кілька місяців тому?» — насміхалися сестри, котрим страхи Канре з віддалі їхнього засвіття видавалися недоречними.

Небавом після того, як «шановна гостя» розташувалась у своїй спочивальні, вона розкошувала теплим вином у вітальні і простягала руки до вогню. Тепло позбавляло скутості й холоду, який в’ївся, здавалося, просто під шкіру після довгої дороги.

Двері з рипом прочинилися — Канре озирнулась і зі здивуванням зрозуміла, що ім’я служки, яка стояла на порозі, випурхнуло з її пам’яті. Та минула мить, друга, третя…

Юонна. Її звали Юонна.

Дівчина машинально підвелася назустріч колишній співробітниці, котра то недовірливо на неї позирала, то вишукувала поглядом щось за спиною.

Насуплене лице Юонни повернуло Канре в минуле, і холод хльоснув: адже цю не обдуриш, адже цій добре відомо, де правда.

Дівчина негайно наказала собі не турбуватися. Нагадала собі: її слово зараз важить. Варто вигнути брову, і Юонну заберуть геть, а хто стане слухати обвинувачення слуги? І кому вона взагалі доноситиме їх, ті обвинувачення? А нікому.

Та подих однаково затерпнув десь на шляху до легень, і руки однаково міцно вчепились у віяло, пригадуючи все так чітко, мовби це було вчора.

Юонна ступила всередину спершу несміливо, а тоді підійшла до Канре. Дівчина примітила, що колишня співробітниця босоніж — кроки заляскотіли по паркету, тонкі, але затерті панчохи чорніли плямами.

— Що ти зробила? — видихнула Юонна, підводячи гнівні очі. — Я знаю тебе. Я тебе знаю. — Її погляд горів нестямою. — Я бачила тебе. Хто ти? Як ти… ні, ні-ні, ти не можеш бути… — Дівчина зненацька вчепилася собі в голову — волосся лежало на плечах, скуйовджене так, мовби то не вона раніше укладала бездоганні коси.

— Ох божечки! Що ж ти…

У прочинені двері влетіла, не позираючи вгору, одна зі служок і — лясь! — схопила Юонну за руку, а тоді поволочила, мов безвольну ляльку, до виходу. І турнула в коридор. І причинила двері. І позирнула в бік Канре, сапаючи важко, мов бігла довго-довго.

— Просимо пробачення, маестро. — Вона клякнула на підлогу. — Щиро просимо. Не гнівайтеся, такого більш не станеться.

Канре забили дрижаки.

— Се Юонна, вона несповна розуму. Не гнівайтеся на неї. На тих, кого святі збавили клепки, гніватися однаково не варт. Будьте милостиві.

— Я не гніваюся, — відказала Канре, дякуючи вищим, що слуга дивиться в підлогу й не бачить страху на лиці панни Арлі. — Ця дівчина, вона завжди такою була?

— Ні, маестро.

— А що з нею сталося?

— Мені не вільно оповідати. Це справи глави дому, — пробурмотіла служка.

Не розповідати ж гості з Вінну, що їхній глава витворив із Юонною такого, що вона загубилась у безтямі й більше не могла чи не хотіла повертатися до звичного світу.

— Гаразд. Я не маю бажання втручатись у справи вашого глави. Хіба б він сам волів мені повідати. Але як я розумію, пан Людовік Армер буде відсутній ще якийсь час?.. Підводься вже.

— Так, пані. Ми не отримували від пана вісток уже давно, — пробурмотіла служка. — Але він завжди приїздить зненацька, тож хтозна — може, вам вийде перестрітися.

— Я ненадовго у вас, — відказала Канре, котра була певна: ще одна зустріч із Жарраковим батьком стане для неї останньою.

День по тому дівчина в супроводі служки Престів вирушила до міста. Вона жадібно всотувала óбрази столиці, знаючи, що покине її з дня на день і хтозна, коли побачить. Вирішила спершу зазирнути на пошту й надіслати вісточку маестрі Генріені.

Дорогою назад дівчина не втрималась і попрохала — чи радше звеліла — поїхати повз маєток маестри Альвіанні, зачинені ворота якого дивилися на неї мовби з осудом. Наказала спинити біля воріт і спурхнула на землю, припорошену снігом.

Маєток по той бік, на пагорбку, мовби дрімав. У сутінках не горіло ні вогника у вікні.

Канре підійшла до воріт і поклала руку на металеве плетиво, мовби чекала, що воно пропустить її. Та нічого не сталося. Вона видихнула — біла хмарка здійнялася в повітря і розтанула.

— Шановна маестро, не можемо вас впустити, бо господарів цього дому немає, — віддалік знайомий голос забринів на морозяному повітрі, й Канре схопилася та нап’яла каптур, який би сховав її лице. Хоч у чорній пітьмі могла однаково не дуже тим перейматися. Тоді шепнула служці прохання, бо не хотіла, аби її голос зазвучав.

— Панія бажають знати, чий це дім, — проспівала служка Престів.

— Покійної, хай квітнуть їй небесні сади, маестри Юріт Даль Альвіанні, — послужливо відповів Осван, такий пронизливо близький, що тільки руку простягти, і… — По весні її маєтності підуть на продаж, але до того часу ми оберігаємо дім, бо в часі війни всяке буває.

Канре кивнула і рвучко повернулася до екіпажа. Служка задріботіла за нею.

Дівчина відчувала майже сущим погляд, який свердлив їй спину.

«Дарма ти сюди заїхала», — шепнули Кара, Юппер й Аннік усі разом.

Та вона пірнула в темряву і тепло, переконуючи себе, що Осван нічого не помітив.

Усю дорогу назад теребила пальцями кулон із порошком і постановила собі не покидати маєтку Престів без нагальних справ. Вистачало вже і Юонни в домі, котра може наговорити зайвого. Хай це і сприймуть за балаканину божевільної, та хтозна, чи слова забудуться без сліду.

Наступного ранку всі турботи щодо власної таємності відступили, щойно ніж для паперу розітнув жорсткий конверт, надісланий до дому Престів із прикордоння, і тонкий папірець вислизнув з пальців.

У листі «з великою гіркотою» повідомляли, що під час атаки лірців на Нансін у «підло облаштованій пастці» героїчно загинули маестри Бергат і Корентін, перший та другий спадкоємці глави дому, хай святяться їм небесні сади. Сам глава дому зліг із раптовою хворістю. Доля третього спадкоємця, Жаррака Етеля, тепер у божих руках, бо рани, отримані в битві, не співмірні з уміннями королівських цілителів.

Розділ 9. Перед ликами всіх святих

Канре не пригадувала, як віддавала розпорядження щодо від’їзду на південь. Як відсилала служок, що принесли їй пахощі, котрі мали б заспокоїти — заспокоїти, хах! Не пригадувала, як перечитувала листа з-під Нансіна, боячись, що зрозуміла щось не те, випустила щось із уваги. Їй дуже хотілося випустити щось із уваги. Тому вчитувалася в поривчастий почерк, хоча слова перед очима розбігались, і розбігались думки, і все перетворювалося на сплетіння страху і болю — майже фізичного, який напливав з кожним усвідомленням.

Бергат Прест мертвий. Корентін Прест мертвий. Жаррак Прест…

Канре провела язиком по піднебінню, мовби обводила кожну літеру в слові, якого боялася найдужче.

А потім — страх мов відрубало. Жаррак був надто життям, аби опустити руки і здатися.

«І ти не можеш здаватися дочасно», — вторували голоси сестер.

Тож дівчина заморозила тривогу й змусила себе не думати про найгірше, бо дорога попереду лежала довга.

Дивлячись, як шпилі столиці віддаляються й тануть у ранніх сутінках, лілових і сірих, Канре судомно зчепила руки. Як мала би вчинити в цьому випадку вища панночка: чекати вдома листів? Клякати в найпишнішому храмі? Плакати за зачиненими дверима? Дівчина думала про одне: якщо бог вирішить, що Жаррак має її покинути, то вона сидітиме біля його ліжка і триматиме за руку, допоки останній подих чаротворця не розтане. Якщо ж до моменту, коли вона дістанеться Нансіна — чотири дні, у кращому разі три! — він перетне межу життя і смерті в бік безповоротної пітьми, то вона відвезе його додому. Хоч і не знає, де його дім направду.

Канре спробувала уявити це в деталях. Уявити, що його немає. Уявити так відверто і сповна, що скрижаніння всередині діткнулося її пальців, вириваючись назовні дрижаками. Останні місяці вона неодноразово думала про смерть. Та тільки думала: смерть ця — завжди така близька і зрозуміла — чигає на неї, стискає керамічне серце і серце справжнє, аби розтрощити обидва. Жарракової погибелі в помислах не було — хай він і поїхав на війну, хай і наражався на небезпеки куди частіше від неї. Але — він був самим життям.

Стеля колихалася, мов полотнище.

Жаррак повів очима вгору, і погляд затуманився. Мить чи дві він намагався сфокусувати зір. Свідомість загрузла в чомусь глибокому й тихому. Він розумів, що довкола повинні лунати звуки — бодай якісь. Та звуків не було. Тільки гудіння, мірне й плавне. Воно наростало в його голові, допоки не стало нестерпним. Але навіть сили потрусити головою не знайшлося — він не чув свого тіла.

Блаженні миті напівпритомності минули, і вогонь захлиснув так різко, що Жаррак вигнув спину. Це не вгамувало вогню, тільки ввігнало вздовж хребта залізні гвинти, котрі мовби хтось вкручував глибше і глибше, роздираючи плоть і сягаючи тих пластів, про котрі він ніколи не думав, поки вони не почали розриватися від болю.

— Тримайтеся, маестре! — Голоси долинули чи не із засвіття, бо Жаррак їх ледь розчув. Здавалося, що вогонь заглушує всі шляхи чуття, залишаючи тільки всепоглинаюче «нехай це припиниться!».

Це припинилося — темрява ковтнула його.

І темрява відступила.

Він втратив лік тому, як світло і темрява чергувалися, як згасав і розгорявся вогонь. Він, що мислив себе завжди могутнім і сміливим, відчував, як б’ється жилка у скроні. І як б’ється всередині зрадницьке бажання розпастися на пил, зникнути, згоріти врешті.

Коли вогонь улягався, Жаррак уловлював квацяння чужих кроків, мовби щось в’язке розлили під ногами. Липкість власної шкіри, доріжки поту на чолі. Важкий дух у покої з заґратованими вікнами, у якому змішувалися запах крові, сморід порошків і бинтів, просочених сирістю. Тут усе просякло нею. Так, що Жаррак і сам почувався просоченим наскрізь, мовби він — пліснява і гниль попри вогонь усередині.

Темрява знову приходила і відступала. І тоді, в один із просвітів, коли він зміг розмитим поглядом роздивитися лице Бернажа (його ж Бернажем звати, так?), він дізнався новину: це — життя. Це — бік життя тут. Але полум’я в ньому — справжнє, вбивче і не піддається зціленню через мудровану атаку лірців. Їхні алхіміки, вочевидь, похопилися, що можуть справді позбутися титулів, якщо не здивують свого правителя. Тож консиліум постановив: франським цілителям доведеться усунути джерело вогню в тілі Жаррака.

— Я розумію, — кивнув він, зціплюючи зуби до оніміння, коли вислухав усе. — Ріжте, не сумнівайтеся.

Холодний піт обернувся крижаним. Тіло знечулилося від передчуття того, що воно більше не буде тим тілом, що раніше. Озвалися страх і думка: а чи не серце винне? Чи не воно не дає йому зцілитися? І чи буде він узагалі сам собою? Чи зможе бути?.. Що скаже батько, коли дізнається: його спадкоємець слабкий, його зброя понівечена й ніколи не стане повноцінною знову? Знайде Жаррак тоді свободу чи буде знищений, щоб не плямити ім’я великого?

— Маестре Бернажу, як глава мого дому? — спитав Жаррак, перш ніж темрява, тепер наслана цілителями перед операцією, заковтне його.

Маестрове лице пополотніло. Він вагався, перш ніж відповісти, але, мабуть, щось у Жарраковому погляді прозирало за гарячкою й потрісканими капілярами, вимагаючи відповіді негайно.

Бернаж протер чоло зіжмаканою серветкою і відкарбував:

— Маестре Престе, тепер ви — глава великого дому.

— Де він?

Канре силкувалася говорити впевнено й твердо, як личить маестрі, та була певна, що жодна маестра не зберегла б свого холоду тут, у форті при Нансіні, вкритому попелом перемоги — не поразки, ні, — перемоги, що коштувала життів, яких не злічить ніхто. Хіба що імена полеглих чаротворців впишуть на кам’яній плиті, й установлять її в центрі столиці, і зведуть поруч колону, високу, як королівське чоло, високу, як помисли тих, хто оспівував війни, не бачивши ніколи справжньої бійні.

Канре й сама не бачила бійні, та сліди її двигтіли в повітрі, падали в око виїмками від снарядів і криками поранених. Нансін вистояв. Нансін іще здригався.

— Де він? — Вона зчепила пальці довкола зап’ястя, де, не прихований тепер нічим, висів кривавий браслет. Дорогою Канре здавалося, що Жарракова кров у срібному обрамленні припікає її руку, та вона впевнила себе, що то все від нервів.

— Пан Прест відпочиває. Ми повинні впевнитися, чи він готовий прийняти гостю, — повідомили їй незнайомі маестри, котрі — слава всім святим! — сказали, що він живий.

Після цього «шановній панні» принесли води, бо вона як прихилилася до стіни, так і осіла просто на кам’яну підлогу, бурмочучи під носа чиїсь імена й примовляючи «сестро, сестро».

Усе, що сказали їй потім, змусило Канре забути імена сестер і зішкребти докупи останки рішучості. Бо Жарракові велося гірше.

Тоді її привели до покою.

Вона ввійшла тихо, щоб не потривожити. Він чекав уже — запалені очі дивилися просто на неї. Жарракові губи сіпнула ніякова усмішка. Канре дочекалася, поки всі вийдуть, поки рипнуть двері, й озвалась — як їй здалося, тепло й спокійно озвалась:

— Привіт, Жакку.

— Привіт, Канре.

Їй сказали, що сталося. Розповіли без деталей — мабуть, боялися шокувати тендітну панну. Повторювали, що це щастя. Велика удача. Всі святі усміхнулися. Не мав вижити. Не міг вижити. Така удача. Повторювали так, мовби боялися її. Не знали, що вона нижча. Просто нижча. Теж — просто велика удача.

Підійшла. Сіла. Взяла за руку. Нахилилася поцілувати. Знову сіла. Рука його була холодна, губи пошерхли. Очі блискали від гарячки. У лиці не було крові, і шкіра, здавалось, просвічувала. У покої стояла півтемрява, тож він мружив очі.

— Мене позбавили ноги, Канре.

— Мені сказали.

— Не врятували б. Там пекло було. Лірські алхіміки змогли здивувати.

— Мені повідомили. Коротко.

— Я витягав Есті Мерселлі. Есті дуже хотів у бій. Його поранило… — Жаррак затнувся, і його очі сягнули вгору, над плечем Канре, тоді ще вище.

Вона озирнулась, але нікого позаду не було. Чаротворцеві губи безмовно заворушилися, права рука пробігла по важкій ковдрі — дівчина могла закластися, що він шукає артефакт.

— Спокійно, Жакку. — Вона накрила його долоню своїми — обома. — Тс-с, усе позаду.

Вона шепотіла це, поки його пальці сіпались, а очі — надтріснутий лід — шукали щось і шукали. Та врешті він отямився.

— Я згадав, — мовив так приголомшено, ніби здійснив найгіршу мандрівку вглиб власних думок. — Я пригадав, Канре. Есті нема. Есті помер. Есті вбили. У нього була родима пляма, велика, отут на шиї. — Жаррак сіпнув пальцями й провів по спітнілій шкірі. — Тут. Його поранило. Крові було… Він сам мовби не повірив. Він… дивився на мене так, мовби я мав врятувати його. Мовби я обдурив його. Зрадив чимось. Зрадив, бо не помер теж…

— Ти зробив усе, що міг, — мовила Канре пошепки, відчуваючи, як він вислизає — вглиб, вниз, у непроглядність, де залишились Есті Мерселлі, і Бергат, і Корентін.

— Я врятувався, бо його артефакт… артефакт Есті… він був набитий щитотворчим зіллям. Досить іскри — і добрий захист із тобою. Я обіцяв забрати його додому. Так і врятувався. А він — ні. Щит не можна підтримувати, поки твориш складну атаку. Він дуже хотів битися…

— Ти зробив усе, що міг, — повторила Канре, не певна, чи чує він її, чи хоче почути.

— Мій батько загинув. — Жаррак потупився.

Канре пригадала листа.

— Мені написали, що він хворий.

— Так. То була синька. Він… він хотів, аби ти приїхала. Мав зцілити тебе. Але не встиг. Якби я не пролежав у безтямі кілька днів. Якби написав тобі швидше. Якби він не був таким упертим і… — Жаррак застогнав і вдарив себе в чоло. — Я зруйнував усе. Тепер достеменно.

Канре замовкла, тамуючи дихання. Мовчала й усвідомлювала, що керамічне серце з нею навіки — і це «навіки» буде коротким. Проте тут, у кімнаті з пораненим, у форті Нансіна, на стику миру і війни, це нове знання не здалося їй аж таким шокуючим і важким. Вона знову стиснула чаротворцеві долоні й усміхнулася.

— Ти показав мені життя, Жарраку. Більше життя, ніж я мала до того. Тож припини винуватити себе.

Мовчанка впала знову.

— Тобі боляче? — за пів хвилини Канре ковзнула поглядом по ковдрах, під котрими ховалося понівечене тіло.

— Стерпіти можна. Врешті, нікуди я від цього більше не подінуся.

— Тобі й не потрібно. Скажи ліпше: я чула про так званий знеболювальний чар. Він допомагає?

— Накладали вже. Ще день-два, і я зможу повернутися до чаротворення сам та заопікуюся знеболенням. Хай зцілювати рани не можу — хоч позбавлю себе супутніх відчуттів.

— Тебе ж не залишать тут?

Канре обвела поглядом невелику кімнату з заґратованим віконцем. Вона не розпитувала, де лірці зараз, та перебувати в такій близькості від недавнього поля бою було однаково тривожно.

— Ні, — похитав головою Жаррак. — Відправлять додому, щойно трохи загоїться. Бо буде вершиною дурості вижити після такої рани й померти через гарячку чи брудну кров у дорозі. А потім… Канре, я зможу все налагодити.

— Я знаю.

— Ні, справді зможу. На видужання знадобиться час, але все буде гаразд.

— Звичайно, буде. — Дівчина погладила маестрову руку, але він хмикнув.

— Ти кажеш це так заспокійливо й недовірливо. А я не брешу. Я видужаю, Канре. Замовлю протез, із найновіших. І знову ходитиму. Ціпок і так уже є. — Чаротворець кивнув у бік свого артефакта, який спочивав в узголів’ї його постелі. — Тільки, мабуть, буде не до танців… Матінка мене страшенно сваритиме. Але вона зрозуміє. — Жаррак задер голову, щоб сльози не збігли з почервонілих очей, але вони блискотіли надто явно. — А якщо я не зможу більше ходити…

— Зможеш, Жакку.

— …то ти не мусиш залишатися поруч із… із отаким. Навіть той час, який залишить тобі серце, ти не мусиш марнувати на мене. У тебе є гілка, у тебе будуть кошти — я подбаю. Я…

Канре милостиво вдала, що не бачить його сліз, і притулилася чолом до холодної руки чаротворця, не відпускаючи її, поки він не ковзнув у тривожний сон.

— Їм потрібен південь, щоб мати в своїх руках оливету та єдине місце, де вона росте, — повідомила Канре, коли за вікнами екіпажа пролітали поля на північ від форту Нансіна. — Якщо в них буде рецепт, то буде й необмежена влада, і змога чинити тиск. А Іскристий король таки дійсно задурманений і впевнений, що тут росте зілля, яке відверне від нього смерть.

Вони не ризикували говорити про Гвеннанову отруту, поки готувалися до від’їзду, — Жаррак був певен, що серед франців теж забагато вух. А делікатна справа порошку мала залишатися в таємниці. Як і причина смерті Людовіка Преста, тіло якого з почестями доставили до столиці. У закритій труні — так розпорядився король. Двоє старших братів Жаррака загинули в битві. Їхніх тіл не знайшли.

Їхати назад постановили за кілька днів: гарячка відступила, рана після ампутації почала затягуватися зі звичною для чаротворців швидкістю. Та й сам юнак ожив — або принаймні добре вдавав, що ожив. Або намагався переконати в цьому і себе. Канре примітила, що Жаррак часом впадав у дивний стан, коли блукав поглядом над головами інших, виглядав когось і хапався за артефакт, приторочений до пояса двома шворками, ніби остерігався нападу з-за кожного повороту поміж похмурих і міцних стін форту. Але більшість часу він зберігав чистий розум і попрохав Канре притримати історію про її віннські відкриття на час дороги, коли їх ніхто не потривожить.

Дорогою дівчина розповіла йому все про відвідання зборів у домі герцога Ельбраха, про втікачів із Ліру та їхні бажання. Підтримка заворушень, котра спершу затуманила її мрією про зміну суспільного ладу, виявилась оманою.

— То, може, й Рошнан теж у це втягнутий? — спохмурнів Жаррак. — Вони згадували когось із франців?

— Ні, — похитала головою Канре. — Вони остерігаються Франу і воліють затиснути його в лещата. І Лір, і Вінн вважають, що Сонцесяйний та його амбіції погублять найближчих сусідів.

Жаррак слухав мовчки, суплячись, уточнюючи щось і кривлячись від болю, який він раз по раз намагався заглушити тамівним закляттям. А Канре раз по раз поривалася спитати, чим йому допомогти, але спиняла себе. Бо в ранок від’їзду маестр доволі різко повідомив, що він готовий до мандрівки й не потребує, аби над ним здригалися кожної миті.

— Але чому ти видала Ельбрахові, що маєш порошок? Диво, що він відпустив тебе, — відказав маестр на середині розповіді. — Згадай, що сталося з Ґрехамом. Ця спілка квіткових фанатиків на все здатна.

Канре ковтнула слину.

— Я мусила більше дізнатися про їхні плани. Про те, чого не обговорювали в широкому колі. Тому залишилася наодинці з герцогом, бо ж він, як я розумію, очільник…

Жарракові брови сіпнулися вгору, і він упер руку в здорове коліно.

— Ти не мала цього робити.

— Господи, таж ні! Я й не робила того, про що ти щойно подумав, — спаленіла Канре і схрестила руки на грудях. — Але якби цього вимагала наша справа…

— Наша справа ніколи такого не вимагатиме. Бо вона нічого не варта, якщо це змушуватиме тебе страждати чи принижуватися.

— Не базікай дурного, любове моя. Принизити мене не зможе ніхто, якщо я відчуватиму, що роблю щось правильне. А протидіяти свавіллю й спиняти даремні смерті — це правильне, — відказала Канре стиха. — Що ж до Ельбраха, то так, спершу він потрактував усе по-своєму і ледь не почав розпускати руки. Але я остудила його порив інформацією про порошок. І запевнила, що хочу співпрацювати саме з ним. Бо не довіряю перебіжчикам із Ліру. Віриш чи ні, але я бачу, що віннці теж зверхньо дивляться на лірських утікачів.

— На тих, хто покинув свій дім у часі біди, завжди так дивитимуться, — мовив Жаррак. — Дякувати моїм батькам та їхньому поділу спадкоємців, на мене однаково криво позирали що в Альтесі, що в Івеліні. Але я навчився здобувати прихильність товариства, згодна? — Чаротворець повів бровами, втім, не став чекати відповіді. — Вибач, звучить так, мовби я шукаю твого схвалення… Розповідай далі про Ельбраха. Як тобі вдалося затуманити голову цьому лисові?

— Я говорила щиро. Він перевірив правдивість моїх слів якимось чаротворчим каменем. І дозволив піти, приголомшений новинами та сповнений надії на те, що отримає омріяне.

— То в нього є карлінет! Зізнаюся, я й сам не відмовився б від такого…

— Якщо цей камінь здатний визначати правду і брехню, то чи не мав би його тримати в себе кожен могутній чаротворець?

— Не все так просто. Насправді, мало який чаротворець уміє його відчувати й тлумачити без особливого дару та років підготовки. До всього, у Франі карлінети заборонені через давній інцидент, коли через неправдиве звинувачення, підтверджене цим каменем, стратили цілу велику родину. Коли брехня відкрилася… Словом, у нас потреба в карлінетах під великим сумнівом.

— Але ж не можна зрікатися великої сили, яка може служити з користю, через одну лише помилку.

— Через страшну помилку, Канре. Через фатальну й криваву помилку, котра радше була й не помилкою, але домовленістю, підкупом і гарно спланованою брехнею… До всього, король різкий та категоричний у рішеннях. Тож коли він вирішив, що цієї помилки досить, щоб відмовитися від карлінетів та проголосити їх забороненими, то так воно й буде… Та менше з тим. Тож тепер, як я розумію з усієї цієї віннської історії, Ельбрах відгризе собі руку, аби знайти тебе. Тебе й безцінну суміш, яку він необачно випустив із рук, коли ти перебувала зовсім поруч. Це був шалений ризик!

— Знаю. Та я думала, вбивці маестра Ґрехама вже одного разу обпеклися тим, що не отримали порошку. Тож не стали б нападати на мене, коли я пообіцяла Ельбрахові співпрацю, а щирість наміру карлінет підтвердив. Щойно я повернулася, розповіла частину історії твоїй матері й одразу ж вирушила до Франу.

— Матір знає? — Жаррак застогнав. — Вона наріже кружальцями тих, хто причетний до вбивства Ґрехама. Вони давні друзі.

— Пані Генріена супроводила мене аж до кордону і поїхала по тому до своєї подруги гостювати. Я певна: твоя матір не кидатиметься у вир проблем. Хоча під час поїздки мені видалося, ніби вона має щось на думці.

— Неодмінно має, — хмикнув чаротворець. — Я напишу їй одразу ж, коли зупинимося біля Симеона. Боюся, що викривлені новини про Нансін можуть зіпсувати матері настрій. А синька їх зна, які чутки розходяться. Заодно дізнаюся, чи не навідував нас в Альтесштадті оцей невсипущий герцог Лорингії.

— Ельбрах мене не знайде, хай хоч трісне, — усміхнулася дівчина. — Маестра Кара Альвіанні з Лалаки — ось кого він шукатиме. Або ж, якщо викриє наш зв’язок, — маестру Канре Арлі, котра гостює в Альтесштадті. Жодної з них не існує. Шанси на те, що він приваландається в Івелін і зустріне мене на вулиці в столиці, такі ж, як і на те, що святі нині зійдуть на землю.

— Блискуче, панно Каро! Та в мене є краща ідея, — раптом усміхнувся Жаррак. — Маестру Прест він дійсно не зможе зіставити з тобою.

— Хтозна. Товариство оливети напало ж на тебе. Вони знають, що ти — з франської верхівки. Власне, це й утримало їх від подальших дій — високе ім’я і твій від’їзд. У Франі їхні руки куди більш зв’язані.

— Власне. — Жаррак і далі усміхався. — Погоджуйся.

— А що, ти плануєш підробити мені папери про народження, ще й внести вигадані записи в церковну книгу?

— Ні. Я збираюся внести в церковну книгу справжні записи, — осміхнувся Жаррак. — Найсвіжіші. Я ще мав би тут подарувати тобі обручку своєї матері, але вона залишилася вдома.

Канре заціпеніла: не чекала, звісно. Не вірила в таку несусвітню дурню.

Жаррак примітив емоції на її лиці, тому зітхнув важко, вперся в спинку, обшиту синьою тканиною, і прошепотів:

— Візьми в мене весь можливий захист. Жоден Ельбрах не торкнеться великої маестри, ніхто не погляне на тебе зверху вниз, ніхто не зачепить. Погоджуйся. Перш ніж матінка внесе свою пропозицію. Вона — і всі, хто дізнається, що живих та неодружених Престів тепер менше, аніж мертвих.

— Якщо це потрібно для захисту нашої справи… — непевно почала Канре.

— До тьми бісової справу. Я хочу тебе задля тебе одної. Погоджуйся. Дорогою є церквичка над скелями. Неподалік Симеона. Там дуже красиво. Там… — Жаррак раптом затнувся й опустив голову.

Дівчина простягла руку, та юнак відсмикнувся і втягнув повітря носом, ніби зачув небезпеку. Він дивився в стелю екіпажа кілька секунд, перш ніж заговорив знову.

— Канре, я не впізнаю себе. Зовсім не знаходжу правильних слів. Але послухай: у битві під Нансіном дуже багато речей втратили сенс. Це дивно звучить, це все так похапцем — мовби я біжу, біжу і не встигаю вчепитися за власне життя. Але деякі речі стали кришталево ясними: я хочу мати честь зватися твоїм марі́. Я хочу ділити з тобою щит цього імені. Бо, бачать вищі, щит нам знадобиться.

— Ти ж знаєш: часу мало. Керамічне серце вб’є мене, — нагадала Канре, котрій хоч і лестили всі ці слова, та не позбавляли голови. Не позбавляли відчуття того, що попереду — лише догорання.

— А мене могли вбити при Нансіні, — відказав чаротворець. — І зможуть іще не раз і не двічі. Хіба це причина? Темрява завжди поруч. Вона уможливлює наше вміння цінувати те, що є. Отож мені потрібна формальна відповідь.

— З однією умовою. — Канре стиснула губи.

— Ого! — Жаррак розсміявся з полегшенням. — Ми торгуватимемося щодо посагу? Щодо суми твого утримання? Не чекав, та якщо ти так бажаєш…

— Зніми з себе прокляття, — видихнула дівчина. — Сьогодні ж.

— Канре…

— Ні, слухай. Ти знімеш його. Бо хай я проклята без шансу на рятунок, але ти — скалічений. Твоєму тілові потрібна сила, щоб зцілитися. А це не буде легко. Тому не треба більше. Більше не носи серця. Хочеш дати мені щит — то подбай, щоб він був міцним. Тільки так. Не інакше, великий чаротворцю.

Церквичка на скелі справді виявилася красивою. Вона стояла в місці, де призахідні промені вливалися крізь конічні вікна і запалювали вогні у вітражах та позолоту на ликах святих. Канре завжди цікаво було, чому святі такі скорботні на всіх образах. Мовби хтось обдурив їх, і вони нависали тепер із храмових стін, упевняючи: сади засвіття — не таке вже й хороше місце.

Сьогодні їй здалося, що святі позирають із осудом, знаючи вже все, що можна знати в цій історії. Важкі повіки з потрісканою фарбою й лаком мовби опускаються на очі вищих, і ті не хочуть бачити нічого.

«То й не дивіться!» — хмикнула сестра Кара.

Адже самій Канре було так радісно, що аж соромно. Все склалося — все, чого й бути не могло. Вона і Жаррак, помаранчеві скісні промені на його лиці. І добродушний усміхнений храмівник, який був таким добродушним, певна річ, через кількість грошей, яких йому відсипав щедрий маестр Прест. Щедрий маестр хотів таємну церемонію вже й негайно, хоч помічник храмівника пробубнів щось про те, що великому личить сплітати гілки в найбільшому гостроверхому соборі столиці, а тоді правити свято на три сотні персон. Та старший церковник дав молодшому добрячого потиличника і примовив, що хто-хто, а великий чаротворець має право бодай на власному весіллі втекти від обов’язку робити непомірне, непотрібне свято, і взагалі в країні війна, а святі вищі закликали до стриманості й поміркованості, тож хай благословлять вони ваше добре ім’я, маестре Престе і маестро Арлі, які нині сплітають перед ликами всіх святих золоті гілки двох високих родів на честь, і славу, і силу, і…

Слова лилися й лилися, світло лилося й лилося, і Канре раділа, що тут немає нікого, крім старого храмівника, який вписав у церковну книгу їхні імена, і цей день, і цю дивовижу, яка вмістилася в кілька слів, увінчаних її та Жарраковим підписами.

Коли впали сутінки, маестр і маестра Прест вийшли з дверей храму і ввічливо відмовилися від пропозиції храмівника завітати до його дому й провести там шлюбну ніч. Натомість вирушили в дорогу.

Дім Престів зустрів їх жалобою. Чорні полотнища звисали обабіч воріт, поруч із прапорами й гербами. Вікна позатуляли важкими шторами. Для кожного, хто минав дім Престів, він промовляв: у нас горе. Хоча ті, хто міг направду переживати горе від смерті його господарів, — сам Жаррак і його матір — обоє були далеко на мить оголошення жалоби.

Щойно чаротворець незграбно вибрався назовні, впер ціпок у гравій на доріжці, критично позираючи довкола, як двері прочинилися. Гостроносий управитель, ледь не шпортаючись на східцях, вийшов назустріч. А за ним — і помічники, й покоївки, котрі дріботіли всі як одна з чорними траурними хустинками, запнутими на грудях.

— Святий боже! — гаркнув Жаррак так, щоб точно всі почули. — Я ж наче віддав у своєму листі чіткі розпорядження! — Його очі звузились, а рука міцніше стиснула навершя ціпка. — Приберіть це негайно. Траур завершено. Я одружився і радий представити вам маестру Канре Прест, нову господиню цього дому.

Управитель і слуги, всі як один, повклякали спершу на місці, а тоді попадали їй у ноги. Канре здригнулася: їй не хотілось, аби вони робили це, й подумки вона вже плекала задум запровадити в цьому домі віннські правила. А там вважали падання на коліна зайвою витратою часу й підлабузництвом.

— Підводьтеся, — вів далі Жаррак. — З нагоди мого шлюбу — всім подвійну зарплату в цьому місяці. А сьогодні дозволяю влаштувати святкову вечерю й відкоркувати доброго вина. Певна річ, по тому, як завершите роботу.

Канре бачила на лицях служок усе ще траурні маски, та примітила і блиск в очах. Пригадала сама, як тішилася найменшій подачці від маестри Альвіанні, а тут — подвоєна плата!

— Ласкаво прошу додому, моя пані.

Жаррак усміхнувся до неї й зашкутильгав уперед першим, уперто намагаючись рухатися так само швидко й поривчасто, як зазвичай. У світлому волоссі чорніла жалобна стрічка — єдиний знак того, що залишилося під Нансіном і тепер завше супроводжуватиме його.

По приїзді Канре незчулася, як буденні справи заковтнули її й не давали видихнути. Вона усвідомлювала, що не має часу, і водночас ловила тонку, незриму, непоясниму насолоду від життя, яке соталося довкола, сповиваючи спокоєм і повсякденням, мовби цього вистачить, аби заглушити все інше.

Розпорядження по дому поки що бадьоро роздавав Жаррак, та Канре однаково довелося зустрітися зі служками та обрати собі двох до помочі. Ті дуже тішилися, з чого дівчина зробила висновок, що мусить їм доплачувати. Їй належало замовити повно одежі й прикрас, туфельок, плащів, віял, носовичків, шпильок і всього того побутового дріб’язку, без якого маестри не мислили свого життя й виходу в люди. Служки зводили брови, що нова господиня приїхала без багатого посагу, але, навчені не ставити питань, вони й не ставили. Хоч Канре мала певність: десь на задвірках маєтку її обговорили вже з ніг до обстриженої голови.

Порадившись із Жарраком, Канре оголосила слугам, що в її домі пануватимуть такі ж правила, як і в Альтесштадті, щоб нагадувати маестрові Престу про дім, де він провів юні роки. Тож вона з великою приємністю повідомила, що не терпітиме жодних клякань, а кожного місяця служкам випадатиме цілий день вихідного. І до всього, ніхто відтепер не мусить підводити очі на високорідних гостей. Вона не вирішила ще, як повідомить про це самим гостям, але поки в них із Жарраком було забагато справ, аби влаштовувати прийоми.

Новина про таємниче й поспішне одруження наймолодшого Преста просочилася поміж іншими домами так швидко, що не минуло й тижня по приїзді, як Канре отримала запрошення на гостину від кількох івелінських вельмож. Вона склала їх акуратною купкою на круглому столику у своєму покої й вирішила поки що ігнорувати («Відпиши, що хворієш», — порадив Жаррак).

Канре остерігалася таких зустрічей, бо боялася, що ті, хто бував у домі Альвіанні, придивляться до її лиця і знайдуть у ньому щось знайоме. Втім, чаротворець скептично поставився до цього страху («Ніколи не підводити лиця, дивитися в землю й клякати — думаєш, багато маестр придивляються до служок, котрі часом шурхають тінями на тлі їхніх розваг? Якщо бодай одна так подумає, то можеш звести брови й крижаним тоном відказати, що вона дозволяє собі говорити нісенітниці»).

За легендою, яку вони в деталях обдумали та обговорили, сім’я Канре походила з півдня — Жаррак запевняв, що столичне панство найменше знає про південні роди. А поспішність весілля можна списати на його, Жарракову, вогненну натуру й небажання чекати на наполегливі поради з усіх боків, які неминуче посипалися б.

Юонна дім покинула: чаротворець вирішив, що колишня батькова коханка, котра ще й несповна розуму та добре знає Канре, буде завадою їхньому хиткому спокоєві. Управитель маєтку запевнив, що Юонна в безпечному місці, де за нею добре наглянуть.

Чаротворець, який опановував несподівану свободу й нові ролі, не здавався в намаганні ігнорувати зміни у своєму житті, які принесла війна. Найперше замовив протез, котрий виготовив придворний майстер, тож робота видавалася філігранною та міцною. Він і далі кульгав, бо нова нога, чорна, мов вугільна, не володіла пластичністю справжньої плоті, хоч і гарно її імітувала. Жаррак пригрозив Канре, що на балу Весняної Фортуни вони ще танцюватимуть удвох на подив усіх, хто бачив його при смерті після Нансіна.

Він сам-один відвіз у дім Мерселлі артефакт Естіенна — там його прийняли із вдячністю. Чорні полотнища не знімали з вікон, мовби з дня на день боялися отримати звістку про ще одну загибель, хоча на півдні поки залягла тиша.

Імена Бергата, Корентіна та Людовіка, висічені разом із золоченими гілками, прикрасили родинний гробівець, де вже були вписані інші Прести.

— Тут насправді дуже мало з них, — відказав Жаррак, коли Канре здивувалася численності імен у невеликій каплиці на кладовищі. — Прести гинуть на війні. Але спочивають з почестями, хай навіть їхні кістки розсипаються десь в узгір’ї біля Ліру, в степах Суланни чи снігах Скандіякку. Тут лежатиму і я, — мовив він і обвів пальцями літери в імені Бергата, свого улюбленого брата. — Якщо залишиться хтось, хто заопікується цим. Мені ж, думаю, буде вже байдуже до кількох висічених у золоті літер.

— Кожен з нас там буде. — Канре злякалась невисловленої думки в чаротворцевому голосі, тому схопила його руку і силоміць відірвала від могильної плити. — Але поки ми ще тут, не треба зазирати в засвітню темряву.

— Вони були кращі за мене, — прошепотів Жаррак. — Сильніші, більш умілі. Обоє. І батько, певна річ. Та поглянь, Канре, я стою тут — біля їхніх могил, а вони ні слова не скажуть. Ніколи більше. Жодного слова.

— Мої покійні сестри — я тобі розповідала — часом промовляють до мене.

— Боюся, мої брати не схильні до такого спілкування, — всміхнувся Жаррак. — А втім, хтозна. Я насправді нічого про них не встиг дізнатись. І не поривався, певний того, що в нас іще буде час… Що ж, принаймні в нас із тобою ще буде час. — Він стиснув долоню Канре і повів її до виходу з гробівця.

На новину про синове спішне і таємне одруження маестра Генріена відповіла скупим вітанням. До листа вона додала ще записку тайнописом, над змістом якої Жаррак заливчасто реготав, зачинившись у своєму кабінеті. Коли Канре обережно поцікавилася, що ж там такого, чаротворець відказав, що матінка вишпетила його слівцями, яких жодна пристойна маестра не мала б знати. Та понад те вона здивувала ще більше: звільнена від союзу з покійним Людовіком, маестра Генріена негайно пов’язала себе узами не аби з ким, а з одним із великих чаротворців Ермани. Для того перебралась у столицю імперії Кенс. І пообіцяла, що скоро зможе допомогти в справі порошку.

— Вона добре зробила, що не повернулася в Альтесштадт, — покивав Жаррак, перечитуючи листа надвечір у ліжку. — Але ерманський великий — це дійсно несподіванка! І ось матінка вважає, що може виписувати мені за те, що ми побрались, а сама безоглядно кидається до нового шлюбу…

— Як ти й казав: ім’я великого може стати чудовим захистом. Та й не думаю, що то було рішення одного дня.

— Вважаєш, вона очікувала смерті батька?

— Ні. Але могла отримати розлучення після стількох років порізно.

— Батько не пішов би на такий скандал.

— Тобі видніше… Але поглянь: твоя матір у Кенсі, Ельбрах і прихильники квітки в Альтесі, а ми тут. Поки що це скидається на спокій. Та загроза нікуди не зникне, хай скільки ми намагатимемося про неї забути.

— А я й не намагаюся про неї забути, — майже ображено відказав чаротворець. — Спершу мені хотілося розповісти про порошок королю й вибороти собі привілеї та незалежність від батька, а заодно й убезпечити верхи від загрози. Та тепер ситуація змінилася. Треба бути на крок попереду. Спілка оливети знає про квітку — хтозна, чи не знайдеться ще якогось такого ж розумника, як Астафель Альвіанні, який зробить нове зілля на її основі? І без нашої підказки.

— Тоді варто комусь випустити синьку — й хаосу не уникнути… Але у нас є інформація та імена. У нас є порошок та історія про змову проти Франу і чаротворчої влади, — перелічила Канре.

— А ще в мене є божевільна ідея. Звірюся тобі, останнім часом я все більше думаю про те, що залишиться по мені в цьому світі. Що буде, окрім імені на мармуровій плиті й чорних стягів на воротах цього дому?

— Я не вловлюю твоєї думки.

— Та мені лячно навіть вимовляти це вголос, — зізнався Жаррак. — Але я багато думав. І з отим усім, що ми маємо зараз, можна спробувати… Я хочу позбавити Фран від синьки. Взагалі. Допоможеш мені?

Голові великого дому Престів, маестру Жарракові Етелю наказуємо з’явитися до двору Його Величності Кловіса, короля Франу й усіх підлеглих володінь, щоб засвідчити свою вірність і вступити на пост королівського чаротворця, звільнений у зв’язку з трагічною кончиною Людовіка Армера Преста.

У разі неможливості зайняти цю посаду однаково наказуємо прибути й засвідчити свою відмову за станом здоров’я, коли він вимагає спокою й тривалого зцілення чи позбавляє змоги виконувати чаротворчу місію на постійній основі й з граничною відданістю цій справі.

Передаємо вітання з нагоди вашого щасливого шлюбу й бажаємо побачити при дворі маестру Прест, щоб привітати вас обох із цією знаменною подією.

Маестрові Гайраку Престові. На ваше прохання ми слідкували за підпільними торгами в столиці. Якщо вас іще цікавить придбання жуанської цанії, то запрошуємо на торги, які відбудуться за наведеною нижче адресою 25 березня.

Ваш друг Кассель Ґрехам

Розділ 10. Прести і порушення

Дівчина перебирала подумки всю їхню оповідь, добряче приправлену вигадкою, яку повинен прийняти Сонцесяйний король. Сама лиш ідея, що доведеться викривити всю цю й без того неймовірну історію з порошком, товариством оливети і замахом на чаротворчий спокій, уже будила в Канре нервове тремтіння, а понад тим ще й залишалася потреба донести цю думку до короля — до Його Величності короля.

— Нічого й нікого не бійся, — мовив Жаррак. — Найбільше говоритиму я. А крапля хвилювання лише додасть тобі прихильності в очах Сонцесяйного, адже здаватиметься, що жона Преста настільки вражена величчю палацу і Його Величності, що не знаходить слів.

— Я дійсно буду вражена. Я ніколи не наближалася до палацу.

Канре скосила погляд у дзеркало. Прикраси з медовими каменями лягли в ямки ключиць, виділяючи високу шию. Волосся, зібране в зачіску з розкішними брошками, не видавало своєї довжини. Браслет із кров’ю яскрів на зап’ясті, підкреслюючи для всіх, хто знає сенс цієї речі, вагу Канре Прест в очах її чоловіка. Все мало вдатися.

Канре бачила в усьому відблиск Сонцесяйного, щойно вони прибули. Ще до зустрічі з Його Величністю, ще до того, як дзеркальна галерея привела їх до невеликого кабінету, де очікували члени Ради, дівчина примітила, що цей палац створений, щоби вражати. Щоби кожен, хто переступає його поріг, бачив велич Франу і його правління, велич нездоланну, віковічну й горду, закуту в золото й мармур, у багрянець і сяйво. І що, думалося Канре, що вони вдвох хочуть протиставити? Як вони з Жарраком зможуть зламати цю нищівну певність?..

«Але є те, що ми мусимо зробити», — нагадала собі, змикаючи руки на віялі, щоб не сіпати браслет. Шляхів до відступу не було. А якби й були, то як тікати, знаючи, що в руках — найбільша таємниця, яка може схитнути все, змінити на краще? А ніяк.

Церемонія минула буденно. Жаррак виголосив промову про те, що він згоден обійняти посаду королівського чаротворця, члени Ради покивали. Вони підписали кілька документів — і на тому все. Обійшлося навіть без божественних благословень. Воістину, мабуть, радники Сонцесяйного теж добре розуміли, як мало божественні благословення важать у воєнній справі.

Канре краєм ока спостерігала за королем, котрому її представили, а тоді хотіли відправити до салону — чекати на завершення церемонії серед маестр, які грають у карти і п’ють вино. Та Жаррак зіграв у бажання похизуватись і попрохав, аби вона залишилася, бо «молода жона повинна стати свідком доленосної клятви».

Тож вона залишилась і спостерігала, як Сонцесяйний Кловіс дивився на Жаррака. Дивився поглядом, у котрому Канре не могла прочитати ні схвалення, ні ворожості. Мовби його лице застигло, рівновіддалене від усіх емоцій, вище над усі прояви радості чи гніву. Втім, щойно новоспечений королівський чаротворець завершив церемонну клятву, лице короля залило чітко відміряне, зверхнє вдоволення, котре промовляло: «А ось і моя нова зброя, у моєму цілковитому розпорядженні».

Канре до мурашок забаглося спинити Жаррака і не дати йому підписати документ, який віддавав його силу короні. Та вона не зробила цього.

— Король не слухатиме випадкового, недосвідченого чаротворця, — сказав їй чоловік напередодні, коли дівчина запевняла, що втрата ноги — вагома причина, щоб відмовитися від посади, яка принесе ще більше страждань і небезпек. — Проте зверне увагу на слова того, хто присягнув стати щитом Франу. Ну й, зрештою, така доля всіх Престів, і я би втрапив у немилість, якби вдруге спробував її уникнути.

— Тобі дали вибір, — заперечила Канре, пригадуючи лист із палацу.

Жаррак усміхнувся:

— Не більше ніж уклін ввічливості. Часом тобі дають вибір про людське око, але й ти, й інша сторона чудово знаєте, що нема насправді жодного варіанта поза тим, який бажаний для вищого з вас. І вищий тут не я.

Коли долю Престів було вирішено, Канре й Жаррак залишилися наодинці з Сонцесяйним — він сам забажав поговорити.

— Нам прикро, що ви пережили такі втрати в битві за Нансін, — мовив король без тіні прикрощів у голосі й жестом запросив гостей до вина, котре чорніло у високому графині на столику.

— Дякую, Ваша Величносте, — відповів чаротворець. — Біль від втрати братів і батька ніколи не покине мене. Як і цей біль, — він хмикнув і опустив погляд на протез, який виділявся на тлі світло-лимонної одежі. — Але сила в моїй крові не змаліє.

— Ми знали, що чинимо правильно, коли закликали вас продовжити родинну справу, — відказав король, мовби йому приносив задоволення цей обмін люб’язностями, який, на думку Канре, мав би страшенно втомлювати, коли вислуховуєш подібне щодня. — Хоча серед наших радників є ті, кому не до смаку ваш напрочуд молодий вік чи віннське виховання, яке не могло не мати впливу на ваші погляди.

— Що ж, зате всім до смаку моя перемога під Свічкою. Або ж під Нансіном. Вона, певна річ, рівною мірою належить і всім, хто поліг там, але я не схильний применшувати свій внесок.

— Гаразд, Престе, — відказав Сонцесяйний. — Та я викликав вас не лише з бажанням узаконити роботу на благо корони та привітати зі шлюбом. Усвідомте сповна: інформація, яку почуєте зараз, не повинна вийти за стіни цього кабінету. В іншому разі ми не зможемо гарантувати безпеку вашому життю. І, маестро Прест, тепер вам краще залишити нас наодинці. Це справа державної ваги, яка стосується міттги.

— Я волію, щоб моя дружина була присутня при нашій розмові, — заперечив Жаррак. — Бо так склалося, що вона теж має цінну інформацію, яка стосується хвороби.

Король зміряв Канре поглядом, але знову повернувся до чаротворця:

— Ви мене інтригуєте. Та в такому разі пані дійсно краще залишитися… Бачте, маестре Престе, ми дорожили службою вашого покійного батька, його слушними порадами та могуттю на полі бою. Тому його раптова загибель наштовхнула нас на думку, що вороги ближче, ніж здавалося.

— Чи є достеменна загроза, яка наштовхнула вас на цю думку?

— Це звучатиме понад усяку уяву. У Нансіні ми були присутні при тому, як помер ваш батько. Засвідчили його останній подих. І засвідчили те, що маестр Людовік Прест згорів від хвороби… — Король замовк, і в цю паузу Канре встигла полічити три удари серця. — Ваш батько згорів від синюшної міттги. Він попрохав мене не довіряти нікому, не дослухатися ні до кого і передати правду про його смерть лише вам. Тож я слухаю, маестре Престе. Що ви маєте сказати на це?

Канре не довелося вдавати здивування: Жаррак і помислити не міг, що королю відомо, що синька забрала життя його батька. Дівчина зойкнула. Віяло вислизнуло в неї з руки. Вона вирішила не нахилятися по нього: панії нічого не підбирають з підлоги. Жаррак зробив це для неї, незграбно схиляючись із негнучкою ногою.

— Я можу сказати, Ваша Величносте, — мовив Жаррак далі, щойно віяло опинилося в руках Канре, а його додаткові миті на роздуми минули, — що це правда. Мій батько, нехай квітнуть йому небесні сади, став жертвою страшної хвороби, яка не мала б торкнутися його.

— Вона не мала б торкнутися нікого з гілкою, — в голосі короля брязнув гнів особи, котра звикла, що все підконтрольне і зрозуміле їй. — Вам відомо це не гірше, ніж мені.

Канре помітила, як пальці Сонцесяйного зімкнулися, — мовби він теж, як і чаротворці, шукав опору у своєму артефакті. Але коли той у нього і був, то король не виставляв його напоказ.

Дівчина спробувала пригадати все, що Жаррак розповідав їй напередодні цієї зустрічі: більшість порад стосувались етикету, якого вона мала дотримуватися, та історії, яку повинна була розповідати. Але ще він згадував, як панічно, як незборимо король переймається своїм здоров’ям. Коли в юності він перехворів на темну смерть, котра забрала інших спадкоємців престолу, страх щодо найменшої хворості закоренився в серці Кловіса Сонцесяйного. Про страх цей, певна річ, знали лише наближені, лише ті, кому випадало зазирнути за лаштунки життя правителя. І їм із Жарраком пощастило, що Людовік Прест був одним з них.

Чаротворець повідомив, куди ведуть нитки змови, яку він, мовляв, відслідковував разом з батьком. Сонцесяйний зчепив руки на спиною і підійшов до вікна, за яким стелилися акуратні алеї палацового парку.

— Південь, ну звісно. Та я схиляюся до того, що біда, яка спіткала вашого шановного батька, має коріння в якійсь дуже схожій хворобі. Адже міттга перебуває під контролем наших вельмишановних алхіміків.

— Уже ні. — Жарраків голос стишився. — Міттга отримала могутніх союзників, які не знають ціни ігор зі смертю. Тепер вона загрожує всім власникам гілки: чаротворцям, алхімікам. І вам, Ваша Величносте.

Жаррак розповідав твердо і впевнено. Адже цей шанс хиткий, всуціль залежний від талану, наполегливості й настрою короля. Шанс переконати Сонцесяйного владику, прикрасити правду, доточити до їхньої історії ще кілька тонких ниточок, які зможуть упевнити правителя змінити щось.

— Я б охоче відповів на всі питання, та, боюся, є речі поза моїм розумінням з огляду на скупість алхімічних знань і талантів, — відказав Жаррак, коли король узявся випитувати, як таке взагалі могло статися. — Усе, що мені відомо: порошок, який пересилює гілку, існує. Він здатний уразити найсильнішого — ви бачили, що сталося з моїм батьком. Порошок цей є у ворогів Франу: Вінн та Лір бачать у ньому свою нову силу. Щойно спалахне наступна пошесть, його поширення призведе до найгіршої трагедії. Уявіть, що станеться, коли чутки про загибелі вищих просочаться вниз…

— Цього не станеться, — обрубав король. — А щодо лірців та віннців, то ці фанатики — здебільшого гурт, котрому хочеться здобути собі більше влади? Мені потрібні імена.

— І ви отримаєте їх — я вже працюю над тим, щоб зібрати достовірні дані. Та ніхто не скаже, як далеко поширився порошок чи його рецепт.

Король скупо всміхнувся:

— Убити всіх, хто підживлює цю затію, буде проблемою. Особливо коли більшість їх — у Вінні чи Лірі. Отож ми повинні винайти протидію. До того, як почнеться нова пошесть. На кожен порошок знайдеться протидія. Алхіміки Франу — здавна найкращі, як і наші чаротворці.

— При всій повазі до маестра Рошнана та його підопічних, — голос Жаррака зовсім стих, — я б не радив покладатися на них у цьому й безоглядно відкривати деталі нашої справи. До цього ж вас, якщо не помиляюся, закликав і мій батько.

Король розвернувся й примружив очі.

— Ви вважаєте, що наші алхіміки не заслуговують на довіру? Маестре Престе, це звучить як звинувачення в державній зраді. Такими словами не розкидаються безпідставно, навіть зважаючи на чаротворчу нестриманість.

Канре мимоволі зіщулилася. Слова Сонцесяйного бриніли такою явною загрозою, мовби нитки чару сповивали їй шию й перепиняли дихання. Та момент втрутитися ще не настав. Тож вона слухала, стараючись запам’ятати кожну деталь — слово, жест, погляд — усе, що може знадобитися потім. Усе, що видає більше, ніж слова.

— Я не хочу кидати ні в кого обвинувачення, Ваша Величносте, — відповів Жаррак після короткої паузи. — Та хтось отруїв мого батька. Боюся, ми вже не дізнаємося хто. Проте я знаю, з якою підозрою покійний ставився до свого оточення. Як обережно він підпускав людей до себе — і хоч як мені не хочеться припускати таке, але: отруїти батька міг той, хто здобув його довіру. Тож ваша правда, я не схильний вірити нікому. Можете зарахувати це до моїх вад, та недовіра не раз рятувала життя.

— Ви не розглядаєте варіант, що то був одиничний випадок? — замислено спитав Кловіс. — Може, щось неспівмірне з силою міттги? Чи пошкодилася гілка? Ви не алхімік, маестре Престе, і не можете з певністю говорити про вплив порошків.

— Я на початку сказав те саме. Втім, моя шановна жона зможе додати дещо до цілісності картини.

— Чи вона вміла алхімея?

— Ні, Ваша Величносте, я не благословенна даром алхімеї, — відповіла Канре. — Та мушу з великим смутком повідомити, що коли я гостювала в тітки мого тоді ще нареченого, маестри Юріт Альвіанні — це було на початку зими, — я стала свідком того, як вона занедужала і по тому загинула. Від міттги. Певна річ, спершу я не вірила, що це міттга, але повідомила про це маестрові Престу. А він заопікувався цією справою разом зі своїм шановним батьком.

— Я вирішив, що вплутувати в це наречену небажано, але вона висловила бажання допомогти і прислужилася нашій справі, — додав Жаррак із дозованим теплом у голосі. — Тож ми вирушили слідами алхіміків до Вінну. І моя нині вже жона влилася в їхнє коло, щоб дізнатися більше про плани цієї спільноти. Загроза ховається по обидва боки Тірбони. Загрозу плекають доми Альтесштадта й Аль-Аканте, стискаючи нас із обох боків.

— Ваш чоловік — жорстока людина, — мовив король, коли вислухав розповідь про змову у Вінні — Змушувати вас долучатися до такої справи! Не кожна погодиться піти на ризик… Ми знали багатьох шановних паній, та бажаємо висловити вам наше захоплення, маестро Прест. Задля великої справи ви наражали себе на велику небезпеку.

— Рада служити Вашій Величності.

— Мабуть, вас глибоко захопила доблесть вашого чоловіка, маестро Канре?

Дівчина на мить затнулася, бо не чекала таких питань, але врешті не знайшла кращої відповіді, ніж згода.

— Для мене велика честь пошлюбитися з чаротворцем із великого дому, — прошепотіла вона.

— Зізнаюся, нас здивували новини про ваше несподіване весілля. Проте ми списали його на гарячку молодості та поспіх, з яким часто стикаються ті, хто вирвався з кігтів смерті. Але тепер, маестре Престе, я бачу, що ви взяли не лише красиву, а й сміливу та розумну жону, яка примножить честь вашого дому.

— Ваші слова — найвища похвала мого вибору, — відказав Жаррак, і Канре вловила нотку тремтіння в його голосі.

— Гаразд. — Палючі очі Кловіса нарешті відпустили дівчину, і напруга розвіялась, а погляд правителя окреслив пригір’я на мапі, котра вкривала весь стіл у центрі кабінету. — Повернімося до справи. Якщо ви твердите, що міттга загрожує всім, а отруйний порошок міг просочитися навіть у ці стіни, то як нам вчинити? Якою буде ваша перша порада на посаді королівського чаротворця?

Мовчанка, яка постала після цих слів, здалась Канре напрочуд довгою й важкою, і юнка ледь не озирнулася на Жаррака, аби поглядом спитати, чого ж він вичікує. Проте чаротворець врешті заговорив:

— Ваша Величносте, я маю лише одну відповідь. Синька не повинна більше оживати в наших краях. Нам слід відмовитися від неї, як свого часу відмовилася імперія Ермани. Інакше життя наших щитів-чаротворців і спадкоємців престолу будуть у небезпеці, яка не співмірна з користю міттги для нашої спільноти.

— Я й не сподівався, що він одразу погодиться. Навіть якби навести беззаперечні докази й привести синюшного високорідного, він однаково сказав би, що мусить подумати про все, що ми повідомили. Але початок покладено, — мовив Жаррак, коли вони з Канре покинули розкіш палацу, хоча Його Величність пропонував їм погостювати. Та чаротворець запевнив короля, що надто переймається справою порошку, тож блиск і велич двору, попри їхню незаперечну привабливість, мусять зачекати.

— Йому не сподобалася думка відмовитися від синьки, — зауважила Канре, котра не могла позбутися відчуття, що темні очі короля досі позирають на неї. — Як і твій напір.

— Я мусив говорити напористо й відкрито. Якщо ця химерна, неймовірна історія не звучатиме достатньо впевнено, ми не переконаємо його. Йому, як і всім, легше повірити в те, чого більше хочеться. І якщо архалхімік — той же Рошнан — скаже, що загрози нема, що синька ніколи не торкнеться божого представника на землі, що мій батько чи тітка загинули за страшні гріхи, а вороги Франу не проб’ються крізь наші щити… Якщо Сонцесяйного запевнять у цьому, він охоче прийме таку відповідь, а не правду про те, що він вразливий… Та зі мною була ти. Сподіваюся, це відіграло свою роль.

— Не бачу, яким чином.

— Бодай підсвідомим. Молода маестра, яка прагне прислужитися короні, завжди справлятиме гарне враження. Якщо я ще можу бути втягнутим в інтриги віннської знаті, як думають деякі радники, то ти не заплямлена нічим — лише овіяна таємницею. А жінки і таємниці — нероздільні.

Канре мимоволі торкнулася емальованої брошки у волоссі.

— А чому ти не забажав лишитися погостювати при дворі? Якщо нам так необхідно показати себе…

— А ти не здогадалася? — Чаротворець покосився в її бік і знущально хмикнув. — Чи просто вдаєш, що не помітила цього?

— Не відаю, про що ти, любове моя.

— Сонцесяйний надміру зацікавився. Спершу назвав тебе на ім’я, потім розсипався в похвалі твоїй сміливості, хоч до того здригався від думки про синьку… Канре, чи ти направду вважаєш, що король — сам король — має звичку так палко висловлювати схвалення гостям? — Жаррак відверто усміхався, проте дівчина схрестила руки на грудях.

— А звідки мені знати?

— Гаразд. Словом, якби ми залишилися при дворі, то ти опинилася б на королівському ложі швидше, ніж я б устиг відкрити артефакт.

— Але це… це геть абсурдно.

— У тому й річ, що ніхто з тобою не погодиться. Це «честь», Канре. Тому пробач, та, мабуть, ми не поїдемо й на весняний бал. Щастя, що я можу списати це на свою хворість.

Канре знову пригадала темний погляд Сонцесяйного й ледь не застогнала. Ну певна річ, їй не думалося про щойно сказане чоловіком! Вона зиркнула на свої руки, вимережані жилками, й прошепотіла:

— Тож я дізналася найбільші таємниці змовників, які прагнуть похитнути силу корони Франу. А той, чию голову ця корона вінчає, думає про те, як розпустити шворки на черговій сукні.

— Забавок у нашого правителя — не злічити… Але краще так. Краще, щоб Сонцесяйний був прихильним до тебе. Його заступництво вирятує з будь-якої біди.

— Але в мене є твоє ім’я. Хіба цього не досить?

— Я лише зброя в його руках, — криво усміхнувся Жаррак і поплескав по своїй чорній нозі. — І то ламка зброя.

Канре зітхнула, бо добре примітила погляд. Погляд униз, повний жалю, який топиться в силуваній посмішці.

— Не применшуй своєї ваги, — мовила вона.

Чаротворець відвернувся до вікна.

— Мене заціплює, Канре. Заціплює від думки, що оце, — він поплескав по протезові, — залишиться до кінця життя. Я відчуваю, як змінююся, стоншуюся. Як піддаюся злості, котра раніше не мала наді мною влади. А тепер, із цим болем, вона мовби отримала новий важіль впливу.

— Але це нічого дивного. Біль нелегко приймати, нелегко забути, коли він спалює, — відказала дівчина, пригадуючи уколи керамічного серця. — Марно сподіватися, що це не вплине на тебе.

— Я не хочу змінюватися, Канре. — Рука чаротворця відчайдушно стиснула артефакт.

— Ти постійно змінюєшся, Жакку. І ти, і я. Зміни — різні — такі ж невід’ємні, як і перетікання зими у весну, а весни у літо… і далі по колу. От тільки ми з тобою не рухаємося по колу, а йдемо вперед, до того ж незвіданою стежкою.

Чаротворець усміхнувся:

— Мене завжди зачудовувало оце твоє вміння — приймати все. Хороше чи зле — ти однаково спокійно приймаєш це і навіть знаходиш слова заспокоєння.

— Ні, не все, і тим паче не спокійно. Але скажу так: мене не лякають зміни в тобі. Не лякають інші сторони. І не зможуть злякати.

— Перепрошую, в’їзд зачинений!

Осван поспішав до воріт, слизьгаючи по талому снігу, який зранку ще схопило морозцем і перетворило на досконалу ковзанку.

Неждані гості чекали біля воріт. Вони поторсали їх і стояли, перемовляючись. Двоє маестрів, котрих охоронець не знав, тож поспішав ще дужче: святі знають, кого й навіщо привело оце в такій порі, коли всім довкруж відомо: дім маестри порожній і жде початку весни — тоді її маєтність розпродадуть, а сюди в’їдуть нові власники. Ніхто ж не бажає влаштовувати переїзди посеред зими.

— До… доброго дня, шановні маестри! — випалив Осван і потупився, черкнувши поглядом їхні плащі й герби, котрі бачив уперше і від того ще більше здивувався.

— Чи це дім маестри Альвіанні? — спитав один із гостей, і голос видав його: чи ерманець, чи віннець, оце вже певно. Такі скрипучі ноти звучали, мов тесак по льоду.

— Так, — відповів Осван. — Проте наша господиня спочила, хай святяться їй небесні сади, на початку зими. І дім нині чекає на нових власників.

Кроки зачовгали по снігу.

— Ми хочемо зазирнути всередину, — відказав інший, теж, певно, віннець, але з голосом теплішим і спокійнішим.

Осван схилився в глибшому поклоні.

— Перепрошую, шановні маестри, та дім зачинено.

— Вам не становитиме проблеми показати його нам. Ми прибули у важливій справі здалеку, — продовжив власник спокійного голосу, — і віримо у хвалену франську гостинність. Чи пан охоронець вважає, що ми воліємо обібрати дім покійної та винести в кишенях її вишивані носовички? — хмикнув маестр.

Осван ледь не розпластався перед ворітьми, наляканий різкістю цих слів. Біс їх знає, тих ерманців, що вони таке несуть, а проблем Осванові не хотілося. Він сподівався добути собі прихильність у нових господарів дому й залишитися тут на роботу. А боронити щось маестрам — хіба це його справа? Певно, що ні. Його справа — дивитись, аби злодії на пробралися до маєтку, аби двері були міцно зачинені, аби при воротах хтось стояв, та й усе.

— Прошу пробачення, — прошепотів він. — Дозвольте провести вас.

— Чи часто тут гостювала родина вашої маестри? — спитав один із новоприбулих.

Вони представилися віннськими іменами, й Осван подумав, а чи не товариші це молодшому Престові, котрий стільки в Альтесштадті нидів.

— Ні, шановні маестри. Родина нашої панії жила далеко відсіль — її сестра має дім біля Лалаки, а більше я й не вельми знаю.

— А чи навідувала цей дім молода панна на ім’я Кара Альвіанні? — спитав старший із гостей, прискіпливо розглядаючи вбрання блакитної зали. У правиці він тримав крихітний синій камінець на довгому ланцюжку, який манив Осванів погляд з непояснимої причини.

— Пробачте на слові, — всміхнувся охоронець, відчиняючи двері зеленого покою, — та єдина Кара, котра жила в цьому домі, була маестрі не родичкою, а першою помічницею. З нижчих, певна річ.

— Он як. — Синій камінець блиснув, і маестр — хоч Осван не бачив його лиця — вдоволено усміхнувся. — А куди ж подалася ця Кара-помічниця після загибелі вашої маестри? Чи не прогнали її раптом із дому, ще й з обтятими косами?

— Ні, пане. Кару стратили кілька років тому, — сторожко відповів Осван і зрозумів, що вони, ці двоє, прийшли не подивитися на дім. Вони шукали дівчину з обтятими косами. Тільки не відали, хто вона така, бо Канре якоїсь синьки прикривалась іменем сестри.

— Хах! — Молодший невідомо чому втішився.

Осванові холод скував руки. Мовби він сказав щось, чого не мав би… Та краще змовчати про Канре. Якщо святі наглядають за ним — а стара матінка казали, що так і є, — то зараз він відчував на собі їхні погляди й мовчазне прохання не згадувати про дівчину, яка покинула цей дім.

Охоронець тільки-но відчинив двері до великої їдальні, як від вікна шурхнула тінь. Одна лиш тінь могла ходити тут зараз, тож Осван здогнав її швидко і схопив за руку. Розпатлана й усміхнена тим страшним усміхом, котрий тепер рідко сходив з її лиця, тінь позирнула на нього, тоді на гостей.

— Юонно, — зашипів охоронець, — скільки тобі буде казано: не вільно заходити в панські покої! Як пані Манно тебе відпустила?

— Не потребую я її дозволів ні на що, — захихотіла дівчина. — А вона не ладна й свого носа глядіти.

— А хто це? Примара маєтку? — різанув тесак по льоду, наближаючись.

— Ні, маестре. То колишня служка. Несповна розуму, така бідося. Вона живе в нас при кухні й зазвичай нікого не тривожить.

— О так, — засміялася-заспівала Юонна, — бідося живе при кухні, а Канре живе при великому домі. Така-то ваша справедливість…

Осван затулив їй рота, та тут на його плече опустилася важка рука.

— Ану облиш її, — наказав старший маестр. — Хай говорить.

Синій камінець у його руці знову зблиснув.

Розділ 11. Правосуддя

Лист від маестри Генріени надійшов за кілька днів після того, як Жаррак та Канре відвідали короля й по тому невсипуще вигадували шляхи впевнити його, що час синьки минув незворотно. Чаротворець наполягав на тому, що їм треба залучити до справи алхіміка, який зможе вкласти необхідне в слова, повні туману і визначень. Канре погоджувалася з чоловіком, але природна недовіра до високорідних і вага справи змушували її сумніватися.

— Якби Ґрехама не вбили… — Чаротворець розрізав конверт від матері. — Він би прислужився нашій справі.

— Хіба не краще, щоб це був франець? — Канре підхопила лист, який вислизнув із конверта, і простягла його Жарракові.

— Так-то так, — кивнув той із запалом. — Проте віннця можна виставити хоч яким високим паном, ще він міг би й прикинутися, що має дотик до тієї спілки прихильників оливети й стикався з ними наживо. А хто із франців може похвалитися таким? А ніхто!.. І що ж пише матінка?

Чаротворець двічі вдарив артефакт ребром долоні, розмашисто провів ним над листом матері, обплітаючи срібними нитками весь аркуш, а тоді надрізав усе тим же лезом для пошти свій палець. Крапля крові виступила на шкірі й зіслизнула на папір, проте не залишила на ньому слідів, а розчинилась у срібному плетиві, забарвлюючи його тепер темно-червоним.

Канре не могла відвикнути спостерігати за тим, як Жаррак торкався чару, хай навіть то було просте заклинання тайнопису, яке зняти міг лише він, — для того й кров.

Срібне світіння згасло, і на листку проступили слова, котрі дівчина могла прочитати й сама. Тож вона схилилася над чаротворцевим плечем: він зручніше вмостився в кріслі й повернувся до світла, котре сьогодні яскраво лилось у всі вікна й змушувало пилюку виглядати золоченим порошком.

Жаррак дочитав першим і вдоволено заусміхався. Канре похапцем перевела погляд із пилюки — котрої, до слова, не мало б бути так багато — на сторінку і зрозуміла причину чоловікової радості.

Маестра Генріена писала про свій новий дім (вікна на собор — дуже погана річ для недільного сну), шпетила служок (негодяща Ліселла — й та була кращою од тутешніх розманіжок!), а тоді повідомляла, що її новий чоловік дізнався при дворі імператора, що славний шлюб франського дофіна й принцеси Марії Амалії може опинитися під загрозою. Бо новини про синьку у Франі, котра загрожує вищим, хай і не покинули вузького кола ближніх імператорові, та змогли стривожити їх достатньо. А ерманці, знані своєю практичністю, не хотіли ризикувати бодай однією принцесою, коли кожна з них мала важливу роль у перетасовуванні престолів сусідніх держав.

…А поки бундючні панове бояться, що прекрасна Марія Амалія, замість отримати для свого спадкоємця трон Франу, може загинути від синьки першої ж зимівлі в Івеліні, престолові Сонцесяйного нічого розраховувати на імператорську казну, котра мала перекрити втрати від розгромленого півдня. Також і на імператорські війська як залізну заслону, що нависатиме над Вінном у разі його подальших стосунків з Ліром, котрі стали напрочуд близькими у світлі наявності душогубного порошку.

Тож, дитя моє, коли ти хочеш змінити світ, спробуй зіграти на струнах меркантильності вашого сонця. Тільки не відкривай засторог Ермани дочасно, бо найкраще — завдавати раптових ударів.

Поза тим, передавай вітання дружині й скажи, що я вислала їй доброго мережива. Бо, прости господи, певна, у вас нема кому подбати про те, щоб вона справляла враження жони великого маестра. А я не бажаю, аби про мого сина розпускали чутки ці плескаті столичні панянки, котрі в житті й не замислювалися ні про що понад нові панчохи чи нових коханців. Запевняю тебе, коли Канра стане такою ж, то ввіллється у вище панство без найменшої відмінності від усіх.

— Не можу зрозуміти: це твоя матінка знущається з мене чи з франських маестр? — Канре, котру вельми втішили новини, переглянула останні рядки листа.

— Вона знущається з усіх, — посміхнувся Жаррак. — Така вже натура. Закладаюся на свій артефакт, вона й нового чоловіка бере на кпини так само. Хотів би я побачитися з ними…

— Ми неодмінно завітаємо на гостину. Коли все це вляжеться, коли вирішиться проблема з міттгою.

— Так, краще б їй вирішитись. Адже з того, що мені відомо, в Ермані й без того криво позирають у наш бік за її використання.

— Дійсно?

Канре округлила очі, бо вперше почула про це. За мить дівчину залив сором від того, що її освіта, котра зводилася до вміння читати й намагання допастися до всіх книг, які траплялися, поступалася Жарраковій дуже й дуже. Хоч чаротворцеві ставало такту ніколи на цьому не наголошувати й терпляче та спокійно пояснювати Канре ті чи інші дрібниці. Часом їй здавалося, що він сприймає відмінність їхнього життєвого досвіду куди простіше, ніж сприймав би будь-хто на його місці. Та незнання котроїсь вагомої деталі могло видати її в товаристві, хоч із моменту прибуття в Івелін вони нікуди не виходили і — слава вищим — наразі могли списати це на біди, які спіткали Жаррака після Нансіна.

Хоч маестра Генріена й запевняла, що франки переймаються лише розмірами гардеробних і коханцями, Канре відала про їхній інтерес щонайменше до мистецтв. Цим хизувалися гості маестри Альвіанні, або принаймні вони вміли гарно вдавати інтерес і обізнаність. Вона тут же постановила собі більше дізнатися про речі, які захоплюють франських маестр, і пошкодувала, що не має тут доброї подруги чи порадниці — та звідки їй узятися?

«У тебе не так багато часу, — зашепотіла сестра Кара, — щоб цим перейматися».

Маестр Ельбрах під час їхньої останньої зустрічі сказав, що з керамічним серцем довше, ніж п’ять років, не живуть. Та і п’ять років — час неосяжний.

— А це ще хто? — пробурмотів Жаррак, розглядаючи другий конверт із ранкової пошти. — Жодного підпису, зате печатка клубу алхіміків.

— Пора призвичаїтися до того, що королівський чаротворець буде бажаною персоною в товаристві, — стенула плечима Канре. — Вони, мабуть, хочуть дізнатися, який ти з себе, і налагодити приязне спілкування.

— Алхіміки? — Чаротворець розітнув конверт і видобув з нього жорстку картку. — Певен, що половина з них ще не чула, що я став королівським офіційно, а друга половина ще не вірить у це. Коли я влітку бачився з архалхіміком Рошнаном, то заробив собі в його очах що завгодно, крім схвалення… Але поглянь: здається, мене дійсно чекають на зустріч таємничі візитери. — Він помахав карткою. — Лист без підпису має інтригувати, як гадаєш?

— Тільки в разі, коли це зізнання від таємничого прихильника, — усміхнулася Канре, згадуючи розмови, підслухані в блакитній залі дому маестри Альвіанні, де її подруги мали звичку виливати душу, пропорційно до кількості спожитого вина та вузькості товариства.

Клуб алхіміків в Івеліні відвоював собі розкішний дім біля центрального собору. Вікна його виходили на річку, заспокійливу й ніжну в будь-яку пору. Жаррак не навідувався сюди давно: порошки замовляв ще вдома, в Альтесштадті. Дитячі візити в супроводі батька з братами залишили йому невиразні спогади про дерев’яні панелі на стінах зали прийомів, рипучі двері й арки під високими стелями.

На прохання залишити свій артефакт при вході, як вимагають правила клубу, Жаррак уперше назвав свою нову посаду. Королівський чаротворець міг порушувати ці правила і багато інших. Він волів би не робити цього, та недавній досвід зустрічі в Альтесштадті, коли йому ледь не проламали череп, навчив мати більше нахабства, коли йшлося про збереження свого життя й здоров’я.

Тож Жаррак і керівник клубу, який на прохання охорони вийшов зустріти впертого гостя, зійшлися на тому, що королівський чаротворець має лише сховати свій артефакт і не видобувати його в приміщенні. Він зробив це, відчуваючи одразу, як озивається нога, позбавлена підпори. Йому дуже не подобалося кульгати під допитливими поглядами зусібіч.

— Маестре Престе! — Гість, що чекав його, підвівся привітатись, сяючи усмішкою сліпуче, як золочена гілка над шпилями храму надворі. — Щиро радий привітати з новою посадою. Слава випереджає вас, та зізнаюся, я й не мав сумнівів, що найкраще місце для Преста — в Івеліні.

— Вдячний, — просипів Жаррак, — за увагу до мого місця. Але маю певність, що ви подолали дорогу з Альтесштадта не для того, щоб розсипатись у вітаннях, маестре Фрейріху. Чи не так?

Вілль Фрейріх барабанив по стільниці, поки не принесли вина та фруктів. Тоді він допався неспокійними пальцями до суланнських помаранчів, несподівано яскравих на тлі бляклої ранньовесняної днини.

— Якщо ви так старанно приховували свій візит, що надіслали мені листа без підпису, то хіба не могли обрати для нашої зустрічі більш усамітнене місце? — поцікавився Жаррак, щойно їм налили вина й залишили наодинці.

— Я не маю чого приховувати, — маестрові очі блиснули. — І хіба можна втратити нагоду помилуватися видом на цю прегарну річку?

— У вас удома є не гірша річка, маестре Віллю.

— Вам говорили вже, що ваш характер надміру прямолінійний і неприязний?

— Так. Більшість із тих, хто дозволив собі відкрити ці сторони мого характеру, вже нічого не говорять.

Фрейріх ковтнув вина.

— Нам з вами буде про що поспілкуватися, запевняю.

— В Альтесштадті ви теж запевняли мене в цьому. Опісля я ледь не збувся артефакта і голови.

— Я б волів не проводити паралелей між цими подіями і нашою зустріччю.

Жаррак хмикнув. Він знав про зв’язок гостя з прихильниками квітки. А Фрейріх знав про його дотичність до справи. І все ж стіни клубу алхіміків спонукали до тихої, на позір приязної розмови.

Віннець заговорив далі: про дорогу, про новини Альтесштадта. А от розпитування про Нансін Жаррак обрубав не в міру різко.

— Ми з супутником завітали до Івеліна, сподіваючись знайти порозуміння з вами щодо питання, яке не змогли розв’язати під час вашого недавнього візиту до Альтесштадта, — мовив Вілль.

— Боюся, не маю змоги та часу вам підсобити. Я щойно поховав усю сім’ю.

— І тут же створили нову, якщо не помиляюся. Що ж до вашого батька та братів — це страшна трагедія. Втім, маестре Престе, хтозна — можливо, вдасться уникнути іншої трагедії, якщо посприяєте нам. Бачте, мій супутник певен, що порошок, який становить для нас дещицю інтересу, залишився не лише в шановного маестра Айнфрада, нехай святяться йому небесні сади. Ми маємо підстави вважати, що він тепер у самому серці Франу. Допоможіть відшукати його. — Алхімік і далі посміхався.

— Я не маю ні можливості, ні бажання слідувати за вашою примарою, — відказав Жаррак, поплескуючи по гладенькій новій нозі. — Як бачите, я позбувся змоги швидко бігати. Зате набув нового статусу й численних обов’язків.

Посмішка Фрейріха не змінилась, і на мить Жарракові здалося, що вона приклеєна до його лиця. Він пригадав гравюри в книгах про древній театр та маски з одним видом емоцій на них, які мали точно передавати роль актора.

— Але вам і не доведеться вирушати далеко, — стишив голос алхімік. — Порошок опинився — незбагненним дивом — в особи, котра ввела в оману багатьох, надто багатьох. Та ми з супутником змогли дізнатися, хто ховається під її численними іменами та змінними лицями. Зараз, коли вам цікаво, її ім’я — маестра Прест.

Фрейріх замовк, переможно посміхаючись і слідкуючи за Жарраковою реакцією. Чаротворець знав, що аура його може озватися, проте роки спілкування з батьком навчили напускати на себе лід. І зараз крига затягла всі емоції, лишаючи на задньому плані порив хапнути артефакт, убити Фрейріха одним ударом і побігти (якби ще він міг побігти!) просто додому. Та алхімік не дурень, знає, що нема сенсу погрожувати маестрі в її власному домі, як і нема користі в тому, щоб робити Преста довічним ворогом. Бо нічого, крім довічного ворога, віннець не отримає, варто йому зачепити Канре.

— Маестре Фрейріху, — відказав Жаррак поволі, зважуючи міру загрози у своєму тоні, — слова, які ви дозволили собі — смію сподіватися, з необізнаності — про мою дружину, ображають честь великого дому Престів.

— Справді? — Алхімік роблено округлив очі. — Дивно. А я був вирішив, що вашу честь вельми важко чимось образити, з огляду на відкриття, які ми з супутником здійснили.

— Ви звертаєтеся до королівського чаротворця в серці Івеліна, — посміхнувся Жаррак, згадуючи основне правило перемовин: хто перший зірвався, той програв. — Тож раджу вам гарно обдумувати свої слова.

— Я лише сподіваюся на вашу милість. Адже на що ще сподіватися спадкоємцеві великого дому, в якого за спиною стільки ж могутньої підтримки, вікове ім’я та прихильність Альтесштадта.

— Альтесштадт далеко. — Жаррак притлумив бажання опустити руку на артефакт, прикріплений до пояса. Жест буде зайвим, слів достатньо.

— Звісно. Та я сподіваюся, що ви бажаєте уникнути трагедії, й покладаюся на ваш гострий розум, котрий, як бачимо, допомагає чинити просто неймовірні речі, які йдуть всупереч зі… зі здоровим глуздом щонайменше.

— Ви поводитеся нерозумно, маестре Фрейріху, — завважив Жаррак. — Це все, що я можу сказати вам. Поспілкуємося згодом, бо справи не чекатимуть мене.

Він уперся обома руками в бильця крісла, воліючи підвестися різко й зграбно — це йому не вдалося, бо нова нога, нова нога… Та Жаррак однаково випростався й тепер, дивлячись на віннського маестра зверху вниз, відчув хвилю непевності. Ось він сидить тут, цей алхімік, осміхається, певний своєї переваги, певний того, що може одним влучним словом зруйнувати чуже життя. Бо він, трясця, дійсно може.

Але не зробить цього. Фрейріх і його супутник — ким би той не був — надто дорожать змогою отримати зілля чи його рецепт. Тож випускати з рук єдиний шанс здобути його — ні, не стануть.

Жаррак кивнув на прощання.

«Ти відпускаєш того, хто тримає в руках ключ до твоєї погибелі», — прохрипіло чудовисько всередині. Чудовиськові дуже хотілося розтовкти голову віннця просто об стільницю, почути хрускіт його кісток і побачити, як порсне кров, заливаючи цю самовпевнену посмішку, як розсиплються зуби, як зіскляніють очі…

«Не відпускаю його, — заперечив Жаррак. — Даю йому час усвідомити, що Прести не лякаються погроз і не грають за чужими правилами».

Уже надворі, вдихаючи на повні груди повітря, в якому дрижали дотики весни, Жаррак пригадав про другий лист, який надійшов від Ґрехамового сина з Альтесштадта й запрошував його на торги. Дуже вчасно.

Чаротворець задер голову і, перш ніж пірнути в півтемряву екіпажа, побачив мигцем Фрейріхове лице у вікні. Алхімік, до великої втіхи чаротворця, більше не посміхався. Здається, він почав усвідомлювати, у що вплутався. Принаймні Жаррак мав на це надію.

— Він знає, хто ти.

Чаротворець одразу ж розповів Канре про свою зустріч із віннцем. Аби вона була напоготові. Адже його самого заява алхіміка застала зненацька й змусила пережити не найприємніші миті, роздумуючи над тим, як вчинити.

— Я можу поїхати. Поїхати таємно — далеко звідси, кудись у провінції або й за межі Франу, не представляючись ніде твоїм іменем, — запропонувала Канре, поки перебирала всі варіанти відвести неприхильну долю від загрозливого кінця. — Можу загубитися так, що ніхто не знайде мене, хоч скільки шукатиме. І заберу порошок із собою. Якщо мене не буде тут, Фрейріхові не стане шляху кинути звинувачення проти тебе.

— Ні. — Жаррак важко опустився в крісло й розпрямив нову ногу, котра нічого не відчувала, а тому могла бути зручною підпорою для ноги справжньої, яка вимагала посидіти біля вогню. — Порошок цінний. Ти цінна. Тікати повсякчас — не вихід. Сонцесяйний прагне знищити послідовників квітки — і я допоможу йому в цьому.

— Але вони вже тут. Фрейріх та його супутник, — зауважила Канре. — І хто знає, чи загроза викриття не спонукає їх до поспішних дій?

— Твоя правда. — Жаррак кивнув, мружачи очі, бо вогонь у каміні сягнув вище, розсипаючи іскри довкола переламаного поліна. — Тому я хочу запросити їх у гості. Зачекаємо кілька днів, аби вони зрозуміли, що я не тремчу від погроз.

— Тоді я розпоряджуся приготувати гарний прийом для наших гостей. Чим іще тобі допомогти?

— Заперечуй. Якщо вони спробують — якщо ризикнуть у моєму домі — заговорити про це відверто чи обвинувачуватимуть тебе в порушенні закону, заперечуй усе. Я не знаю, якими облудними або чаротворчими методами вони можуть скористатись, але не дозволяй їм почути з твоїх вуст, що ти нижча. Ти — маестра Канре Прест. На цьому крапка.

— Гаразд. Та що ми зможемо протиставити їхньому обвинуваченню? Ти порушив найвищий закон — і я разом з тобою. Таке не щезне нікуди.

— Так. Але я певен: якщо це зазвучить на повен голос, знайдуться ті, хто в глибині душі почуватиме те саме.

Канре уявила це, але гірка посмішка набігла на її лице.

— І вони всі мовчатимуть, Жакку. Бо хочуть жити.

— До пори мовчатимуть. Та світ колись зміниться.

— Часом я думаю про те, що цей порошок… — Дівчина поклала руку на груди, де ланцюжок із підвіскою-зіркою пірнав у хвилі мережив. — Цей порошок міг би схитнути певність найвищих. Змусив би їх дійсно позирнути на землю. Змусив би відчути невсипущий страх, із яким доводиться жити нам… Я думаю: що, коли він опинився б у напоях гостей маестри Альвіанні? Чи у вині прихильників квітки? Чи самого Сонцесяйного?

— І що ж?

Жаррак подивився на Канре з очікуванням, мовби її відповідь мала прояснити йому щось дуже важливе.

— А нічого. — Дівчина вмостилась у кріслі біля каміна і сягнула по вино. — Тоді я згадую, що є різні вищі, Жакку. Є і здатні на добрість. Думаю, що світ не змінити, коли просто вбивати всіх, хто не до смаку, хто мислить по-іншому чи не розуміє моїх поглядів. Мені здається, що зміна має прийти інакше, ніж через цей порошок.

— Згоден, — кивнув чаротворець. — Тим паче, ті, хто так мріє допастися до нього, явно діятимуть у своїх інтересах.

— Звісно. Ох, якби ти почув ті їхні розмови, ту їхню неприязнь до чаротворців, мовби геть усі алхіміки — страшенно упосліджені та зневажені! Я раніше ніколи не могла й помислити, що між високорідними може палати стільки прихованої злості… Та погляньмо на те, що чекає нас: двоє віннців прийдуть сюди. Що вчинимо?

— Правосуддя. Але спершу я потребую допомоги в одній справі, котра теж не може чекати. Треба, щоб ти негайно поїхала до Вінну і привезла мені дещо. Тут ідеться не про одне життя, тому я не можу довіритися нікому більше. Ти мусиш придбати шалено дорогі баночки, які за три дні виставлять на закриті торги як цінну отруту.

Коли Канре побачила гостей перед головним входом до маєтку Престів, вона вчепилась у браслет мертвою хваткою. Ельбрах, одного разу обдурений нею, певна річ, чекав солодкої помсти. Що ж до Фрейріха, то спілкування з ним для Канре обмежилося фліртом в іскрах балу, проте після Жарракової оповіді вона сильно змінила свій погляд на алхіміка.

Вона багато разів повторювала собі все, що говоритиме гостям, — уночі напередодні зустрічі не спалось, адже Канре тільки повернулася з дороги й допізна обговорювала з Жарраком свою подорож та її результат. Опісля дівчина стримувала бажання піти до чоловікової спочивальні й згорнутися біля нього, бо тоді її затоплювали такі спокій і впевненість, що жоден Ельбрах не зміг би їх поруйнувати. Та вона втрималася-таки — в безпеці й затишку дуже легко задрімати, несвідомо діткнутися Жаррака і запустити біг смертоносного часу, дивлячись світлі сни. А Канре видавалося найгіршою дурницею згинути отак необачно.

Вона знала, що служки поміж себе подивовані тим, як це молодий господар і його жона, з вигляду такі залюблені одне в одного, все ж наполягли, аби мати дві різні спочивальні. Та служки, хоч як спокійно й тепло вона старалася до них звертатися, добре пам’ятали своє місце в домі й ніколи не говорили Канре вголос про свої здогади щодо негараздів молодого подружжя. Тим паче, вони й духом не чули, які ті негаразди насправді…

Зараз же вона спостерігала з вікна за тим, як гості, розглядаючи строгий фасад, котрий під час першого візиту відлякав і її саму, простують до дверей. Вона мала ще хвилину-дві, перш ніж настане час спуститися. Жаррак, якого не підвела проникливість, спершу запропонував Канре залишитися нагорі або й поїхати з дому того дня — до заміського будиночка Престів чи бодай до маестри Мерселлі на обід. Він запевняв, що зможе все облаштувати й сам. Та дівчина у відповідь зиркнула на нього тим поглядом, який чаротворець трактував собі так: «Не мели дурниць, любове моя», — і додала, що не пропустить цієї зустрічі, хай навіть дах палає і крокви тріщать.

Жаррак зазирнув за хвилину.

— Обітри руки, — нагадала Канре, котра примітила сліди порошків на його пальцях. — І я готова починати.

Чаротворець послухав її, тоді вклав дівчині в долоню тонку сріблисту нитку, яку вона обкрутила довкола вказівного пальця, мов довкола котушки. Мить — нитка зблиснула, а тоді злилася з багатим шиттям на рукавах сукні й мовби розтанула; але Канре знала, що вона там.

А тоді вони вдвох із Жарраком спустилися до великої зали з видом на сад, котрий улітку, безперечно, мав би тішити розсипами квітів, але зараз виглядав доволі скромно. Високі засклені двері та вікна впускали вдосталь світла, у каміні жевріло вогнище, на столику блищали бокали й карафка з вином. Гості вже чекали там, перемовляючись. Розслаблені, як видалося Канре, і спокійні, певні, що переможуть сьогодні.

Хоч дівчина і готувала себе до цієї зустрічі, та коли герцог Ельбрах позирнув на неї, здригнулась. І тут же відвела погляд, шукаючи на круглому столику біля вогню своє вишивання, мовби недбало покинуте тут.

— Доброго дня, маестро Прест, — герцог привітався першим, неґречно ігноруючи господаря дому й вичавлюючи з себе ту неприховану іронію, за котру Канре була ладна зацідити йому в обличчя віялом, як колись зробила пані Манно, коли Катлін приваландався на кухню п’янющий і спробував увіпхати пальці до свіжоспеченого пирога з ягодами. Щоправда, пані Манно вперіщила його праником, що було більш вагомим аргументом, ніж віяло. Тож Канре в цю мить стало гірко шкода, що високорідній не личить так чинити. Маестр Ельбрах точно жодного разу за життя не куштував праника — Канре не сумнівалася.

Втім, вона відповіла на вітання й милостиво подала руку для цілунку, очікуючи, що Фрейріх (за інших умов — сама харизма й галантність) вчинить так само. Це було важливою умовою. Спадкоємець віннського великого підійшов до неї, зміряв поглядом, далеким від того запалу, який опанував його на балу. Далі він схилився до простягнутої руки — срібна нитка діткнулася маестрової шкіри, і він сіпнувся, мов від ознобу, а тоді підвів погляд. Проте дівчина роздивлялася його з байдужістю. Нитка блиснула на пів миті. Канре обережно повела пальцем, розмотуючи коло за колом, оскільки Фрейріх тепер повернувся до Жаррака і натяг посильнішав, а незримий зв’язок не можна розривати. Але коли останнє коло впало з пальця, Канре стиснула нитку великим і вказівним. Далі — справа чару.

Коли обмін вітаннями, бездоганними, хоч їх ніхто не чув і не бачив, завершився, Жаррак запросив гостей до вогню й запропонував їм вина. Ельбрах вдоволено усміхнувся, проте енергійному Фрейріхові це не припало до вподоби.

— Прошу вас, панове, може, не будемо грати в ці ігри й влаштовувати показові виступи?

— Маестре Фрейріху, у клубі алхіміків вам дуже сподобалося грати в ігри. Тож поки ви в моєму домі, наполегливо раджу шанувати його правила і його мешканців, — відказав Жаррак.

— Справді, Віллю, — озвався Ельбрах, а його погляд і далі блукав лицем Канре. — Ми прибули сюди не як вороги і сподіваємося, що розмова вийде корисною для обох сторін.

Фрейріх буркнув щось, проте опустився в крісло.

Канре розправила вишивання на колінах і акуратно просилила нитки — спершу незриму срібну, а потім просту білу — у вушко голки й заклала перші стібки, поки Жаррак завів розмову. Нитка соталась — і жоден із чоловіків не зважав на вишивання в її руках.

Але нитка соталась, незрима для всіх, крім Канре, котра відчувала її натяг і підлаштовувала свої стібки під те, як плине розмова.

— Як бачите, ми володіємо достатньою інформацією, щоб позбавити вас спокою, — мовив Фрейріх, обережно оминаючи фрази на кшталт «позбавити вас життя», коли завершив оповідь про «Кару Альвіанні».

Ельбрах, який, на противагу супутникові, налягав на вино, тільки ввічливо усміхався й дозволяв балакучому Фрейріхові говорити, коли того розпитував Жаррак. Канре мовчки слухала оповідь, яку раз по раз переривав чаротворець, і зберігала таку тверду мовчанку й непроникність на лиці, що — була певна — пані Альвіанні та герцогиня Генріена пишалися б нею.

Вона й далі водила голкою, вимальовуючи на полотні квіти та листя, білим по білому. З алхімікової оповіді дівчина зрозуміла, що, на щастя, віннські гості так і не дізналися, звідки ж у нижчої взялася гілка. Принаймні жоден із них не ризикнув звинуватити в цьому безцінному набуткові королівського чаротворця. Хоча такі натяки й ковзали поміж слів, та, вочевидь, Фрейріх і Ельбрах знали, де межі обвинувачень, яким варто звучати.

— Якою ж ви бачите нашу подальшу співпрацю? Дозволю собі це так назвати, — мовив Жаррак, позираючи крізь скельце бокала на вогонь, який мовби підкорився чаротворцевому настроєві — зашипів і здійнявся вгору, аж Канре притиснула вишиття до себе.

— Здається, все гранично просто. Ви знаєте, чого хочемо ми, — відповів маестр Ельбрах. — Ми знаємо, чого прагнете ви.

— Чого ж? — Чаротворець ввічливо схилив голову, припрошуючи гостя повідати йому більше.

— Смію припустити — спокійного життя без загрози вашій негідній таємниці.

— Необачно вписувати спокійне життя в список бажань королівського чаротворця.

— Тоді ми радо вислухаємо ваші пропозиції. Будьмо відвертими: чого ви бажаєте за рецепт зілля Гвеннана Альвіанні, маестре Престе?

— І ставити умови зараз більше личить нам, — озвався Фрейріх. — Проте ми хочемо вирішити все мирним шляхом. Бо віримо, що недарма зайшли так далеко.

— Власне, зайшли надто далеко, — відповів Жаррак і хруснув пальцями, котрі лежали на його артефакті, поки що складеному. Та Канре не надурив би цей оманливий спокій, бо секундне клацання може оживити смертоносну зброю. — Я, зізнаюся, був подивований тим, що ви вдвох кинулися на пошуки моєї шановної жони, вирішили приплести до її імені таку сміховинну історію і ще налагодилися погрожувати цим мені.

— Ми вам не погрожуємо, маестре… — втрутився Ельбрах, мабуть, передчуваючи грозу, проте Жаррак лише здвигнув бровами на таку заяву.

— Герцогу, це ви просто не були присутні при тому, як ваш друг спілкувався зі мною в клубі алхіміків.

— Ох, гаразд, я образив великого пана, — огризнувся Фрейріх і картинно змахнув руками. — А все тому, що не хочу підтримувати ваш фарс. Ви, франці, занадто любите розлогі слова та довгу балаканину…

— Балаканиною, маестре Фрейріху, займаються кухарки на задньому дворі. А в нас тут товариська розмова.

— Та звіть як хочете! — Віннець зненацька почав втрачати терпець, і Канре міцніше затиснула голку, бо нитка неспокійно дрижала, мовби переймала настрій того, з кого висотувалась. А може, то вона і впливала так — дівчина поняття не мала, як це чаротворче химерство працює. — У нас є свідки, у нас є докази, у нас є все. Ваша «шановна жона» — безрідна нижча.

Канре здалося, що ці слова стають матеріальними і зміяться з Фрейріхового рота смугами лускатої шкіри.

— Так, я почув про ваші докази, — відказав Жаррак і опустив бокал на стіл. — Смію запевнити, у них ніхто не повірить.

— Якби ви були такі певні, то не вели б з нами цю розмову.

— Тоді саме час відкрити вам причину, з якої я запросив сюди вас обох.

Чаротворець таки вдарив по ціпку, і артефакт розкрився, сипонувши на підлогу темним порошком, якого Жаррак надто багато вклав в один із сегментів.

— Маестре Престе, — посміхнувся герцог, котрий тримався розслаблено, на відміну від свого молодшого й гарячкового супутника, — ви ж не думаєте напасти на власних шановних гостей у власному домі? Ви ж усвідомлюєте, що приймаєте в себе герцога Лорингії та спадкоємця великого дому Фрейріхів, належного до першої лінії Вінка Вінну?

— Напасти? Побійтеся бога, я не зовсім попрощався з головою, хоча ви мені й приписуєте таке. — Жаррак сперся на ціпок і підвівся, не зводячи очей із гостей. — Я покликав вас сюди сьогодні з іншою метою. Як королівський чаротворець Франу, я звинувачую вас, маестре Віллю Фрейріху, в умисному вбивстві алхіміка Айнфрада Ґрехама.

Канре зробила останній стібок і зав’язала нитку вузлом.

Розділ 12. Альянс обману

Канре затиснула голку міцніше, щоб та не вислизнула з пальців. Не встиг Жаррак завершити свої обвинувачення, як Фрейріх метнувся просто до дверей на терасу. Чаротворець хряснув артефактом об паркет — срібне сяйво зайнялося, двері та вікна позачинялись, і штори шурхнули, змикаючись і занурюючи кімнату в півтемряву, де тільки свічки на столі й камін кидали світло.

Дівчина тим часом стискала вишивання обома руками, відчуваючи натяг нитки, і невідривно слідкувала за Ельбрахом, щоб його позірний спокій не обернувся раптом ударом у спину. Проте герцог сидів у кріслі та мовчки спостерігав за тим, як Жаррак, оточений срібним плетивом чару, спинив поривчасту спробу Фрейріха кинутися до виходу.

— Він же не всерйоз, маестро? — прошепотів герцог, повертаючи в її бік темні очі.

— Мій чоловік не схильний жартувати з людськими життями.

Чаротворець тим часом шепнув щось до свого артефакта, нитки розтеклися, виплітаючи пута. Мить — і вони змусили Фрейріха опустити руки від штор, скутали його і, шпурнувши спершу до стіни, пригніздили в покинуте алхіміком крісло.

Віннець змінився з лиця так разюче, що Канре мороз сипонув по шкірі. Вона хоч і не відчувала аур яскраво, як чаротворці, але бачила його непогамовну лють, котра ось-ось розірве срібне плетиво. Так їй збоку видавалося, та хоч скільки алхімік не сіпався, тонкі напозір нитки чару не піддавались.

— Судячи з цього шаленого пориву, ви готові визнати свою вину просто негайно, так? — спитав Жаррак, важко спираючись на ціпок.

— Та ви взагалі не маєте права мене затримувати, — прошипів алхімік. — Я спадкоємець великого. Мене захищає Вінок Вінну!

— Дякую за нагадування, мені про це відомо.

— Панове, панове, може, будемо вирішувати по одній проблемі за раз? — озвався нарешті Ельбрах. — Хоч яка біда спіткала шановного Ґрехама, зараз ми тут в іншій справі. І, маестре Престе, неґречно поводитися так із гостями. Я був певен, що королівські чаротворці у Франі складають обітницю не використовувати свої благословення намарне. Тим паче, ми в товаристві тендітної пані, і зовсім не гоже змушувати її спостерігати за вашим безчинством.

Канре видалося, що тепер герцог таки стурбований тим, що Жаррак насувається на його супутника, а той сидить, скований чаром, і не може дати жодної відсічі. Втім, і без срібних пут сила алхіміка проти сили чаротворця — нерівне протистояння.

— Вашої думки ми неодмінно спитаємо, якщо знадобиться, герцогу, — відказав чаротворець. — Але поки що я б волів поговорити з паном Фрейріхом. Маестро. — Він позирнув на Канре і кивнув.

Вона гарно завчила свою роль на сьогодні, тому підвелася та дістала з крихітної вишитої торбинки чорні баночки розміром із наперстки. Тоді підійшла і показала їх Фрейріхові, краєм ока слідкуючи, аби його супутник залишався на місці.

— Чи відомо вам, що це таке? — спитав Жаррак.

— А чим це може бути, окрім порошків? — пирхнув алхімік, нервово косячись на зілля у відкритій долоні дівчини.

— Чудово. А може, також підкажете нам, що це за порошок і звідки він тут узявся?

— Чи ви знущаєтеся з мене, Престе? Якої синьки я маю знати про ваші темні справи?

— А чого ж одразу темні справи? — хмикнув чаротворець.

Канре тим часом зняла бирку з однієї баночки, а тоді торкнулася високого бокала, наповненого вином, до якого Фрейріх навіть не зазирав — мабуть, боявся отрути. Тепер же дівчина примітила, як його палючі очі слідкують за кожним порухом: як вона ламає крихітну печатку, як підчіпляє кришечку нігтем.

— Не робіть цього, — прошипів алхімік, і дівчина зрозуміла: він боїться того, що всередині, — а радше того, що очікує знайти всередині. Боїться, може, навіть більше, ніж видати свою причетність до вбивства у Вінні.

— Так, — підтримав його Ельбрах, у голосі котрого озивалося хвилювання. — Якщо вже алхімік радить вам утриматися від відкриття цієї баночки, то краще послухати його. Вам, маестре Престе, може, й звично вже без ноги живеться, але зле буде, якщо ваша пані, скажімо, позбудеться рук через химерне зілля і не зможе виводити свої квіточки на серветках.

Проте Канре, ігноруючи зауваги герцога, обережно схопила кінчиками пальців кришечку й відставила її на стіл, а тоді хлюпнула весь вміст у вино і збовтала його як слід.

— Не робіть цього, — приречено повторив Фрейріх, коли Жаррак узяв бокал і підніс його на рівень своїх очей, вдивляючись у бовтанку всередині.

— Чому? — підкреслено ввічливо поцікавився Жаррак.

Фрейріх стулив вуста. Канре шкода було дивитися на нього, такого переляканого і позбавленого колишнього шарму, як і схильності до бравади. Та вона сіпнула себе подумки: сама ж вирішила, що нікуди не поїде й ховатися не буде, поки чоловік вирішує проблеми її минулого, які так невчасно видобули на світло віннські гості. Сама так вирішила, то годі тремтіти, мов напнута срібна нитка, пришпилена до Фрейріхової шкіри її дотиком і Жарраковою силою.

Плетиво чару й досі вирувало довкола чоловіка. Канре звикла до всіх його облич, бо вірила: не можна прагнути лише одного. Не можна бачити лише яскравий бік і не визнавати існування інших. Адже тоді, коли чар захоплення згасне, відкриваючи внутрішню темряву, буде сутужно.

Їй здалося, що час уповільнився: ось Жаррак спинився перед Фрейріхом, ось опустив бокал, ось сколихнулося вино, майже хлюпнувши за тонку скляну грань.

— Годі! — видихнув алхімік, коли бокал майже діткнувся його вуст. Він важко дихав і розчервонівся, як стиглий томат, спідлоба позираючи на зосередженого Жаррака.

— Ви вип’єте це. Або скажете, що тут, — відповів чаротворець із тією мірою твердості в голосі, яка не залишала Віллеві варіантів.

— Цанія! Заради господа нашого, це клятуща цанія!

Щойно Фрейріх мовив це, Жаррак забрав бокал від алхімікових вуст і мигцем повернув його Канре, навіть не озираючись у її бік.

— Так! — гарикнув віннець, спльовуючи слину, мовби вона була отруєною вже. — Заберіть зілля негайно! Воно випаровується й отруює все довкола. Якщо не хочете, щоб ваша безцінна шльондра…

Фрейріх не договорив. Жаррак замахнувся і вгаратав його навершям ціпка. Голова алхіміка, хитнувшись на в’язах, упала набік. Зі скроні збігла цівка крові й закапотіла на шовкову шийну хустину.

Канре вдихнула аромат вина: теплий, медовий, мовби зілля присмачило його новими відтінками. Ельбрахів спокій дав помітну тріщину.

— Маестри, це занадто, — кивнув він у бік загрозливого бокала, на думку Фрейріха, повного смерті. — Цанія здатна порішити всіх у цій кімнаті, а якщо проллється на килим, то і всіх у домі. Маестр Вілль не збрехав: вона дійсно випарується, осяде всередині і розпустить коріння в легенях, а тоді задушить кожного, хто носить її в собі. І ніяке, прости господи, кровопускання не вирятує, коли те зло засяде глибоко. У Жуані коріння часом вилазить на чолі, мовби роги, — і тоді хворий підлягає спаленню заживо, бо, бачте, став пристанищем для демона. Я бачив такі випадки і скажу, що не хотів би розділити долю жертв.

— З вашого дозволу, ми обговоримо це трохи пізніше. — Жаррак посміхнувся і зиркнув на герцога. — Не турбуйтеся, до Жуану настільки далеко, що виросли б у вас хоч роги, хоч третє око на лобі, це не принесе загрози. Спалити вас може тільки погляд панни, якій вирішите не повертати стрічки після балу.

Ельбрах не усміхнувся на цей жарт.

— Якщо ви спробуєте зашкодити мені чи моєму супутникові, це спричинить міжнародний скандал, Престе. Що б там не вчинив Вілль із вашого погляду, розумієте ж, що це можна — і треба — загладити спокійно та вдумливо.

— Згоден. Вашого супутника спокійно та вдумливо засуджено до смерті за умисне вбивство, — відповів Жаррак і провів вказівним пальцем уздовж артефакта, виплітаючи чар слово за словом, а тоді блимнув на алхіміка: — І бажаю вам доброї ночі.

Ельбрах тільки й встиг втягнути носом повітря, коли чар скував його, і за мить чоловік занурився в сон, якому не встиг вчинити спротив.

Жаррак тут же опустився в крісло і сперся чолом об руки, які спочивали на наверші ціпка. Канре, почувши важке дихання чаротворця, налила вина і подала йому.

— Дякую. — Жаррак спрагло припав до бокала, мовби провів годину на палючому сонці.

Канре сподівалася, що він матиме ще хвилину-дві на відпочинок, перш ніж Фрейріх опритомніє. Бо срібна нитка, яку вона сотала за розповіддю алхіміка, не могла б ожити, якби не Жарракова сила.

— Час відтяти нитку, — видихнув чаротворець, силкуючись підвестися. — Поки він не при тямі, розтин мине легше.

Канре кинулася до столика, де залишила вишивання, і, обережно підчепивши срібне плетиво, почала змотувати його, аж доки не підійшла впритул до Фрейріха і не діткнулася кінчиками пальців його шиї. Жилка билася під шкірою.

Канре пригадала, як хтось у дитинстві оповідав, мовби у високорідних із великих родів — золота кров. І коли бодай кілька крапель цієї крові впадуть на землю, то обернуться справжніми лере. Лише тепер вона зрозуміла, що в цій оповідці був сенс: чаротворці сходилися на дуелях за честь своїх королів, позбавляли життів, повертали землі — і за ці здобутки, за ці «краплі крові», на них дійсно сипалися золото, титули й маєтності.

Тим часом Жаррак намацав і вирвав нитку при самому горлі алхіміка.

Фрейріх захрипів, але не прокинувся.

Канре швидко змотала незриме плетиво і пришпилила до полотна, вкритого дрібним гаптуванням. Чаротворець запевняв, що Нитка Атаїс, як вона звалася, здатна витягнути з людини всі спогади й розмисли стосовно певної теми, коли їх дбайливо видобути на поверхню. А що Фрейріх із двох віннських гостей був куди більш балакучим, Жаррак заповзявся змусити того виговорити про таємницю Канре вдосталь. І нитка, яка висоталася з алхімікових слів, тепер спочивала в стібках вишиття. Усі Фрейріхові знання й помисли про нижчу служку, яка порушила закон, тепер були в руках самої дівчини. І хоч як вона переймалася непомірно високою ціною на баночки, привезені з альтесштадтських торгів, і на срібну нитку, придбану на торгах Івеліна, та Жаррак вдоволено запевняв, що воно варте того.

— Потім я вкрию її найкращим захистом, — додав чаротворець, ховаючи вишиття під захисним чаром. — А тепер час продовжувати. Боюся, Нитка висотала з мене все, що могла, тож біс його знає, як довго я зможу тримати Фрейріха в путах, Ельбраха — вві сні, а себе — на ногах. Завершуймо.

Канре мовчки кивнула й хлюпнула алхімікові в обличчя холодної води з дзбаника. Він позирнув на світ замиленим поглядом — певна річ, відтинання Нитки не минуло без сліду. Проте, мигцем зиркнувши на Жаррака й Канре, Фрейріх сіпнувся.

— Ви нічого не доведете, — мовив він, коли спроба порвати срібні пута призвела лише до того, що вони розітнули рукав його жакета. — Цанію будь-хто розпізнає.

Алхімік мовби й не помітив, що був непритомним, і кинувся в розмову з того ж місця, де вона обірвалася.

— Певна річ, — кивнув Жаррак і присів на бильце крісла. — Тоді дозвольте мені повідати вам усю історію, маестре Фрейріху. А по тому ви вже будете казати, чи зможу я щось довести, чи ні. Бачте, цанія, та ще й із самого Жуану — річ настільки ж рідкісна, наскільки й дорога. Тож я попрохав довірених осіб в Альтесштадті слідкувати за тим, чи не з’явиться на підпільних торгах це чарівне зілля. Довгий час воно не з’являлось, але потім — о фортуна! — таки виставляється на торги. Ще і в той момент, коли ви вирушаєте до Івеліна.

— Не бачу тут жодного зв’язку, — хмикнув Фрейріх, силкуючись здмухнути з чола волосся, змочене водою.

— Якщо ваша ласка, маестри, я можу пролити світло на цей зв’язок, — втрутилася Канре. — Адже ви, пане Віллю, молодший син великого. На позір вам дійсно нема потреби торгувати на чорному ринку, ризикуючи своїм іменем. Та це лише на позір. Бо направду ви потребуєте фінансів, відколи впали в батькову неласку. Чи не так?..

Вона не стала чекати відповіді, певна того, що все проявиться на маестровому лиці. Слова, колись необережно зронені Ельбрахом, влучили в ціль. Канре осміхнулася:

— Тож я не можу стверджувати, але припускаю: перебуваючи вдома, ви могли сяк-так перебиватись, але коли покинули Альтесштадт та кинулись у мандрівку до Франу, дороге життя якого висотує скарби і найбагатших… вам конче знадобилися кошти.

Фрейріх раптово наморщився — Канре не сумнівалася, що він силкується згадати, яка мара зірвала його до Івеліна. Але він промовчав, тож Нитка свою справу зробила. Жаррак продовжив:

— І коли оголосили про торги, моя шановна жона вирушила до Альтесштадта власною персоною й змогла придбати зілля, які ви сьогодні вже бачили.

— А що мова йшла про великі суми, то я змогла також дізнатися, хто продає цей товар.

— Нонсенс, — заперечив Фрейріх. — На торгах цанією все анонімно: і продавці, й покупці — ніхто не дозволить, щоб його ім’я засвітилося поруч із забороненим зіллям.

— Ніхто не дозволить, щоб його ім’я засвітилося для загалу, — кивнула дівчина і зважила в руці віяло. — Та хтось приносить зілля на продаж. Хтось знає, звідки воно береться. Хтось мусить дати гарантію організаторам торгів… Та ви й не уявляєте, скільки цікавого можуть за лаштунками дізнатися лояльні служки.

— Як бачите, маестре Фрейріху, — втрутився Жаррак, — ваше ім’я вписано в цю історію. Ви збували цанію та отримали за неї немалі гроші. Мої.

— Якщо ви хочете звинуватити мене в цьому, то потонете самі. — Алхімік, наскільки міг, випнув груди. — Якщо моє ім’я продавця там, то й ваше покупця — теж.

— Ви помиляєтеся, — процідив чаротворець. — Я все ще звинувачую вас в умисному вбивстві. І ми майже дісталися до фіналу цієї оповіді. Бо ж, бачте, я був останнім гостем у маестра Айнфрада Ґрехама перед тим, як його вбили. Маестр показував мені деякі зі своїх порошків — і наступного дня вбивця пограбував його запаси, шукаючи одне-єдине зілля. Примітно, що забрав він і те, що визнав достатньо дорогим і цінним.

— Я вже бачу, куди ви хилите. Та можете не завдавати собі клопоту вибудовуванням хиткої історії, — ощетинився алхімік. — Заради бога, Престе, ти ж не вважаєш, що Ґрехам — єдиний, хто ховав у себе цанію попри заборону на її використання? Якщо вважаєш, що її забрав я, тоді готуйся до розчарування. Цю цанію, придбану вами на торгах, привезли з Жуану на моє власне замовлення.

Жаррак клацнув пальцями:

— Як скажете. Люба маестро, подайте-но мені келих.

Фрейріх пополотнів:

— Як? Ви не позбулися її? Зовсім згубили голову? Хочете нас усіх порішити?

— Не тремти, Віллю, — відповів Жаррак і урочисто підніс цанію з вином угору. — За твоє здоров’я!

Сонце прошило бокал скошеними променями, коли чаротворець перехилив його і випив усе до дна.

Суміш подиву і страху на обличчі віннського алхіміка проступила, щойно Жаррак спорожнив бокал і поставив його на столик. Не дивина: жоден маестр, хай і королівський чаротворець, не славився до того вмінням випити повен келих найгіршої трути, встояти на ногах, ще й усміхатися, як сонце ясне.

Вдовольнившись враженням, яке на Фрейріха справив його вчинок, Жаррак перехопив ціпок у праву руку і вказав навершям на алхіміка.

— Тепер, Віллю, час дізнатися найважливіше. Баночки, які ви викрали з дому Айнфрада Ґрехама після того, як убили його, не містять цінної цанії. Ані інших дорогих трут чи ліків, як ви вирішили, дослідивши таємний сховок мого покійного друга та бирки на його запасах. Бо Айнфрад Ґрехам мав свої методи позначати зілля. Але ви не знали про це і були свято певні, що викрали цанію. Бо не могли впевнитися — баночку з цією трутою дійсно ліпше не відкривати, така вона летка й небезпечна. Ви ж хотіли берегти свій набуток у таємниці, але потребували коштів для того, щоб зоставатися в Івеліні. Тож коли моя дорога жона привезла баночки з Альтесштадта, ви впізнали їх з першого погляду. І остерігалися, що там цанія, якою — от іронія! — я запланував вас отруїти. Але там, маестре, лише слабкий підсилювальний порошок. Тож можу запевнити: ви здійснили неймовірно вигідну оборудку, спродавши мені найдешевшого зілля на три наперстки за ціною рідкісної речовини з Жуану.

Фрейріх вилаявся. Його плечі опустилися, погляд уперся в підлогу. Канре майже бачила, як думки сновигають у маестровій голові, поки він шукає, за що ще зможе зачепитися й вибороти собі шлях для відступу.

— Гаразд, — утомлено озвався алхімік по хвилині мовчання й шаркання ногами по підлозі. — Гаразд, що ви за це хочете? Як угамувати ваше бажання зіпсувати мені життя?

Жаррак розправив плечі:

— Ви визнаєте себе винним у вбивстві Айнфрада Ґрехама?

— Престе, не грайся в правосуддя, бо й не такі праведники згоряли. Мене цікавить, як заткнути твої претензії. Все має ціну. Тож назви свою і припини прикидатися, що робиш це задля встановлення справедливості.

— А задля чого ж, із вашого погляду, я це роблю? — Жаррак мигцем зиркнув на Канре, й вона зрозуміла цей знак: слід перевірити, чи Фрейріх дійсно забув про неї.

Алхімік у її бік навіть не дивився і затято мовчав.

— Я знаю, за чим ви з герцогом ведете полювання, — озвався Жаррак. — Знаю, чому вбили мого друга, і знаю навіть, що буде далі.

— Вам не личать погрози, Престе.

— Це не погрози. Вважайте їх пророцтвами. — Чаротворець опустився в крісло й витягнув ноги до вогню. — Отже, пророцтво перше: інформація щодо вашої торгівлі цанією і того, як і за яких умов ви її здобули, надійде до уповноважених осіб при дворі правління Вінну. Через те, що ви втрапили в неласку своєї сім’ї, очікувати допомоги з їхнього боку не варто, тим паче, скоро на сцену вийдуть інші питання, які віднадять ваших близьких втручатися. Пророцтво друге: дуже скоро всі члени так званої «спілки оливети» стануть відомі Сонцесяйному королю, і він задіє численні сили у Франі та за його межами, щоб позбутися їх. І коли ваше ім’я з’явиться в цих списках заколотників, спокою не знайдете ніде. Бо щойно Ермана пов’яже себе з Франом узами династичного шлюбу, Вінн опиниться поміж ковадлом і молотом. На цьому всі ваші плани догорять під корінь. Тому ось вам третє пророцтво: якщо порвете всі зв’язки зі спілкою, покинете шукати зілля Гвеннана і поїдете з Франу негайно, то інформація про вбивство алхіміка на ваших руках може залишитись у цих стінах.

Фрейріх довго-довго вдивлявся в Жарракове лице — так довго, аж Канре була вирішила, що він володіє вмінням читати думки, яке — за легендою — колись корилося високорідним; але чоловік запевнив її, що нині ніхто вже не володіє таким, без сумніву, цінним даром.

— Чому ви прагнете вивести мене з гри за зілля та фактично врятувати? — видихнув алхімік. — Ще кілька хвилин тому я був певен, що ви палаєте бажанням мене вбити, і то власноручно.

— А я дійсно палаю бажанням убити вас, — напрочуд тепло для таких слів усміхнувся Жаррак. — Але не забуваю, що переді мною — син великого роду Фрейріхів. Тож знаю, якою стане ціна мого пориву. Тут треба діяти згідно з законом. Якщо бажаєте випробувати свій талан проти неспростовних доказів, я залишу вас на поталу Раді Вінну і дам змогу отримати підтверджену судом і Його Королівською Величністю смерть, котра личить благородному маестрові.

— Рада Вінну, королівське рішення… Ви так упевнено говорите про речі, на які навіть не маєте впливу.

— Я надивився багато, щоби передбачити розвиток подій.

Спостерігаючи, Канре шкодувала, що в них лиш одна Нитка, — здавалося б, це такий легкий шлях позбутися загрози! Та Жаррак напередодні розсміявся на таку заувагу й повідомив, що саме використання Нитки Атаїс — дуже непростий процес. І витрати сил, яких вона вимагає, здатні вгробити чаротворця на раз-два. Тож він волів би не повторювати цього досвіду. Тим паче, Жаррак мав інші плани на герцога Лорингії.

— Якщо я погоджуся покинути Фран і порвати зі спілкою оливети, — врешті почав Фрейріх, стискаючи долонями бильця крісла, — то звідки мені знати, що ви дотримаєте слова? Звідки знати, що не забажаєте раптом скористатися цією історією, щоб зробити з мене свого пішака чи відбувайла?

— Нізвідки. Я хочу, щоб ви відчували непевність свого становища і загрози, які супроводжуватимуть вас усюди. Не тому, що я погана й жорстока людина. А тому, що така людина — ви. Якщо піддаєте сумнівові слово королівського чаротворця, то приміряєте все до себе й розумієте, як завиграшки порушили б це слово, чи не так?

— То ви пропонуєте мені відмовитися від усього і не даєте гарантій безпеки? Не дуже вигідна пропозиція, маестре Престе.

— Боюся, ви мене вкотре неправильно зрозуміли. — Жаррак відірвався від крісла, підступив до Фрейріха і двічі вдарив артефактом об паркет, видобуваючи з коротким шепотом нитки чару, які скутали його зброю і потяглися вгору, мов підірвані вітром. — Я пропоную вам відмовитися від небезпечної та беззмістовної затії або померти. Час обирати.

Будити Ельбраха дзбаником холодної води не довелося — він розклепив повіки, щойно Жаррак перевів подих і зняв із нього сонний чар. Герцог позирав поперед себе причмелено, мовби сон ішов укупі з похміллям. Проте щойно він сфокусував погляд на чаротворцеві та його дружині, причмеленість мов рукою зняло.

— Що ви зробили зі мною? — поцікавився Ельбрах з придихом. — Що тут коїться? І де мій супутник? — Він черкнув поглядом порожній стілець, котрий до того займав припнутий путами Фрейріх.

— Ви поринули в сон, маестре, — спокійно мовила Канре й налила йому, а ще собі й Жарракові вина. — Що ж до вашого супутника, то він більше не зможе бути в нашому товаристві.

— Панно прекрасна, годі замилювати мені очі.

Герцогові руки сіпнулися до жилетки, й він узявся нишпорити по кишенях. Канре знала, що Ельбрах шукає: синій камінець в оковах металевого плетива, камінець на ланцюжку, котрий допомагав йому визначати, коли співрозмовник бреше, а коли каже правду. Але карлінет лежав тепер у внутрішній кишені Жарракового жилета. Чаротворець спостерігав за пошуками алхіміка, котрий не зважувався вголос заявити, що привіз із собою суворо заборонену франськими законами річ, тож зараз хмурився, але мовчки шукав свою згубу.

— Вибачте, це я дозволив собі наслати на вас сон. — Жаррак схилив голову. — Та в нас відбулася тривала й складна розмова з маестром Віллем Фрейріхом, убивцею мого доброго товариша Айнфрада Ґрехама. У мого дому був кровний борг перед Ґрехамами, тож я просто не міг залишатись осторонь.

— І де він, цей Вілль безголовий? — огризнувся Ельбрах, уперше на пам’яті Канре відверто роздратований.

— У садах засвіття, герцогу. Я його вбив.

— Якщо ви це зробили, у чому я відверто сумніваюся, — прошепотів Ельбрах приголомшено, — то моя думка про ваш гострий розум розвіялась остаточно. Я чув про трагедію в роду Престів, яку принесла битва при Нансіні, але не думав, що ви втратите глузд через неї.

— Ми переповіли вам усе, що знаємо самі, — відказала Канре, примітивши Жарракові блідість і виснаження. Він старався не показувати втоми, поки розмова не завершена, та вона однаково бачила ці найменші зміни, бо надто звикла помічати деталі всього.

— Ви й помислити не можете, що таке вбивство спадкоємця великих. Коли ваш так званий чоловік бажав правосуддя, то мав би передати його віннській Раді й представити свої докази. Хоча як він представив би щось, коли має вас? Живий доказ найбільшого гріха.

— Раджу добирати слова, герцогу, — спокійно озвався Жаррак. — Інакше мені не становитиме проблеми дати вам поспати ще трохи й продовжити розмову, коли ви остудите голову.

— То ви хочете вбити і мене, — пополотнів алхімік. — Надумали собі, що тепер, на посаді королівського слуги, можете… Ні. Слухайте сюди, Престе, — він заговорив швидко, достоту боявся, що не встигне, перш ніж чаротворець знову нашле на нього сон. — Слухайте: я маю впливових друзів усюди. І був би дурнем, якби отак просто, без найменшої підготовки, прийшов до вас із тією інформацією, котрою володію. Тож, якщо зволите говорити відверто, не раджу вам навіть думати про напад. Не раджу шукати вбивств чи інших гріхів, які ви зможете записати на моє ім’я. Бо якщо спробуєте, то довірені мені люди негайно надішлють листа з детальними доказами сумнівної вищості вашої шановної жони до Сонцесяйного правителя, хай йому ще сто літ. І ваш світ, вибудуваний на брехні, розсиплеться в друзки, мов за помахом артефакта. Чули?

— Знаєте, маестре Ельбраху, — мовила Канре, щоб дати Жарракові час перевести подих. — Але ж весь наш світ збудований на брехні. Весь — від Ліру до Ермани, від Скандіякку до Суланни. Брехня про страшну хворобу, про благословення вищих, брехня про золоту гілку, послану господом. Просто ви перебуваєте по зручний бік цієї брехні, тож вважаєте її прийнятною, допустимою, навіть корисною.

Ельбрах хотів щось відповісти, проте розтулив рота й проковтнув ці слова, натомість його погляд ковзнув по артефактові на Жарракових колінах. Канре осміхнулася: повірив. А план міг спрацювати лише в тому разі, коли алхімік безоглядно повірить у загибель Вілля Фрейріха та в загрозу власній високій персоні.

Чаротворець вичікував і не показував, що його хоч скільки стривожили погрози передати франському правителеві нищівну інформацію про служку-вищу.

— Я не вбиватиму вас, герцогу, — врешті мовив Жаррак із помітним жалем у голосі. — Я співпрацюватиму з вами. І побачите: у нас буде прекрасний альянс.

— Ви хочете більше, ніж пропонуєте, — відказав Ельбрах, мружачись. Він уже опанував себе після звістки про смерть Фрейріха — принаймні з його поведінки скидалося на те.

— Я пропоную вам альянс. Якщо допоможете мені довести Сонцесяйному страшну й незворотну загрозу синьки, я потурбуюся про те, щоб ваше ім’я не з’явилось у жодному переліку прихильників оливети, які дуже цікавлять мого правителя і зовсім скоро зацікавлять вищу Раду Вінну, — повторив Жаррак, котрий до того докладно пояснив Ельбрахові свій план, який викликав у герцога достатньо здивування.

— Вінн не буде коритися забаганкам вашого короля, — обурився Ельбрах.

— Певна річ. Але співпрацюватиме з ним — от як ми з вами. Усі ваші плани щодо синьки коли ще не вигоріли, то вигорять дуже скоро. І якщо серед прихильників оливети майне ваше ім’я, то будьте певні: згорите як зрадник держави. Або безславно будете вбиті у власному ліжку однієї ночі.

— Якщо я не погоджуся вам допомогти, то…

— То хтось інший погодиться.

— І ви навіть не остерігаєтеся того, щоб дати мені зустрітися з вашим Сонцесяйним? Не боїтеся, що викажу вас, коли мені дадуть слово? — Ельбрах усе мружився, мовби не йняв віри Жарраковим помислам і словам.

— Ви, герцогу, любите своє життя, статки і спокій. Навіщо втрачати їх даремно? Чи думаєте, що мені просто так дали статус королівського чаротворця? Що я не взяв Свічку, не переміг біля Нансіна і не заслужив у короля великої лояльності та прихильності? А на другій шальці терезів — обвинувачення віннського маестра, ім’я котрого є в списку прихильників оливети… Та ви й не вийдете з палацу, якщо спробуєте мені зашкодити.

— Не розумію, Престе, чого ви не говорите мені. Що з вами не так? Узяти собі обманом дружину-нижчу — це нонсенс, певна річ. Але змусити Фран відмовитися від синьки…

— Я не потребую вашого схвалення чи розуміння. Я пропоную вам порятунок в обмін на вміння берегти таємниці.

— Спершу я хочу побачити тіло. Потрібно доставити його до Альтесштадта, передати родині Фрейріхів і оповісти, що сталося.

— Ви нікуди не поїдете, герцогу. Ви — наш почесний гість віднині.

— Хочете сказати — в’язень? — одразу ж зметикував Ельбрах. — Так не годиться. Якими б не були ваші особисті мотиви, не можна зневажити загибель високорідного.

— Поясню вам. Я чаротворець, герцогу, а не вульгарний кат. Тіла немає.

Розділ 13. Правильні плітки

Канре розглядала себе в дзеркалі перед тим, як піти до сну. Вона почала робити це невдовзі після того, як слова Ельбраха, зронені ще в Альтесштадті, дали їй примарну п’ятирічну межу життя з керамічним серцем. І вона тихцем виглядала зовні знаки того, що прокляття часоспалення, яке часом спирало дух і туманило зір, викаже себе зморшками, чи сивиною, чи якимись іншими дотиками до її тіла.

Після сьогоднішнього дня, з візитом маестрів Фрейріха та Ельбраха, Канре була певна, що посивіла вполовину — від того, скільки разів усе висіло буквально на нитці. На срібній Нитці Атаїс. Чи на нитці Жарракового красномовного вміння залякувати людей.

Чаротворець, поки Канре придивлялася до свого лиця, підійшов ззаду, і його білясте волосся майнуло у дзеркалі. Він прошкультильгав до ліжка й умостився на краю, а тоді заклацав застібками й ремінцями, які фіксували протез. Юнак завжди знімав його до сну з неабияким полегшенням.

— Твоя вигадка з вишиванням блискуча, — кинув Жаррак, розправившись із чорною ногою, і гидливо (Канре примітила в дзеркалі вираз його обличчя) відставив її вбік, у тінь округлого столика, де чекало вино й біле полотно, вишите ниткою пам’яті Фрейріха.

— Це було найприродніше, що я могла придумати. Та й хто зверне увагу на жінку за шиттям, поки великі світу сього вершать долі? — Канре стенула плечима й дозволила білій сорочці впасти на підлогу, щоб обійтися без довгих передмов нині.

Дівчина наблизилася до ліжка й зупинилась у світлі з вікна, усміхаючись тому, як Жаррак неприховано захоплено позирає на неї — на силует, вималюваний з одного боку срібним нічним світінням.

Вона присіла поруч із чаротворцем, який тут же простягнув руки до неї і зімкнув обійми так міцно, що дівчина врешті відчула вагу того, чим цей день навалився на нього.

— Пробач, що нині стільки всього довелося перетерпіти, — пробурмотів Жаррак. — Я справді з легкістю втягую тебе в ризики, бо мене самого готували до цього з дитинства. Твердили, що поле битви — моє місце, а невсипущі загрози — постійні супутники.

— Не називай це так, — шепнула Канре. — Ти не «втягуєш» мене — ми в цьому разом. І коли б ти бажав тримати мене на віддалі та зносити всі загрози самотужки, то ким я була б тобі?

— Любою і покірною дружиною, — впевнено промурмотів чаротворець, притискаючись чолом до її грудей. — Але мені нема на що скаржитися: маю натомість любу і непокірну дружину, котра не тремтить супроти звинувачень і завиграшки вишиває спогадами суперників серветки.

Він тихо розсміявся і ковзнув язиком від западинки між грудьми Канре до її ключиць, явно закликаючи покинути всі розмови.

Вона втішилася, бо щойно по приїзді з-під Нансіна видавалося, мовби Жаррак, котрий ще сам не зжився зі своїм скаліченим тілом, соромився його. І Канре не знала, як підступитися, як запевнити, як сказати: «Я люблю тебе таким. Бо я люблю тебе. Бо так».

Але тижні летіли, і дівчині тепер здавалося, що вони уклали мовчазну угоду бодай у ліжку забувати про те, що Канре проклята, а Жаррак понівечений.

Зранку Канре знайшла Жаррака й Ельбраха в холодній вітальні, котра не прогрівалася навіть тоді, коли в каміні гуготіло полум’я, мов у пеклі, яке чекає на всіх грішних нижчих, за переказами церковників. Герцог після вчорашнього шоку мав значно кращий вигляд, і коли б дівчина не знала про його наміри та ідеї, вона могла б вирішити, що чоловік із запалом спілкується з добрим товаришем.

Чаротворець й алхімік порозкладали на обідньому столі папери та баночки і бубоніли над ними, мовби читали слова чару. Проте коли Канре ввійшла, обоє привіталися з нею, а Ельбрах, зиркнувши на Жаррака, повідомив, що хотів би покинути їх та зайнятись особистими нотатками.

— Ти не боїшся залишатись у його товаристві? — спитала дівчина, коли двері за алхіміком беззвучно причинилися. — Він майстер порошків і красномовної брехні.

— Саме те, що нам зараз потрібно, хіба ж ні? Поза тим, я наклав на себе хитромудрий щит, а з гостя нашого видобув кровну обіцянку, котру він не зможе порвати, хай хоч сам навпіл розірветься.

— А якщо порушить, то що — справді розірветься? — наморщила носа Канре, яка мимоволі уявила цю картину і не побажала такого навіть Ельбрахові.

— Ні, але йому це озветься достатньо, щоби пошкодувати про свій вибір.

— Що ж, я рада, що гість не ризикуватиме всадити столового ножа нікому в груди, поки ми відволічемося на прекрасні десерти, які готує ваша пані Мірія.

— Вона прагне догодити тобі. І не лише вона — всі вдоволені тим, як ти впевнено запроваджуєш віннські традиції в цьому домі.

— Не хочу, щоб мене боялися чи падали в ноги, — зашарілася Канре. — Чи щоб тремтіли через найменшу помилку.

— Отож, і скоро дім Престів стане найкращим місцем у всьому Івеліні. А що чутки розлітаються, як та синька, то до нас захочуть втрапити на роботу всі служки. А далі твоя добрість спричинить колапс у місті, — піджартував Жаррак.

— Оце насміхайся собі скільки забажаєш, а я, між іншим, саме від уважних служок дізналася, якої барви сукня буде до прийому в господині дому Бернажів, — здвигнула бровами Канре. — Мої чудові помічниці певні, що я маю більше перейматися тим, щоб вийти у світ у всій красі.

— Уперше чую про прийом у Бернажів.

— Бо це кавовий вечір у господині дому — лише для паній. І мене офіційно запрошено.

— Ти плануєш піти?

— Ні, певна річ. Досі відмовка про те, що я хворію, діяла бездоганно.

— Цього разу заплануй.

Канре підвела погляд на чоловіка і машинально стиснула руку на зап’ясті, де горів кривавий браслет.

— Хіба ми не вмовилися, що я оминатиму такі заходи, поки є змога? Хіба в нас нема важливіших справ?

— Це стосується справи, — усміхнувся Жаррак і пошкутильгав до вогню.

Канре приєдналася до нього й налаштувалася слухати, яким це чином посиденьки з кавою можуть допомогти справі.

— Пригадуєш, як учора Ельбрах сказав, що має всюди друзів? І що варто мені посягнути на його життя, як король отримає свідчення того, що ти — не уроджена маестра?

— Як таке забути. — Дівчина опустила погляд на браслет, що сповивав зап’ястя. Гілка горіла на внутрішньому боці руки. — Він вчинив мудро.

— Саме тому треба діяти вже. Поки ми чекатимемо на візит до короля, на те, що Ермана офіційно висловить підозри та застороги щодо синьки, Ельбрах буде в наших руках. Та я не знаю, як справа обернеться далі, й не можу дозволити інформації про тебе висіти гострим мечем над нашими головами.

Канре зрозуміла, куди чаротворець хилить, і підвела погляд.

— Ти думаєш, що ця інформація тут. В Івеліні. Думаєш, Ельбрах тримає її просто в нас під носом?

— Так. Фрейріхові він своєї гарантії безпеки не вділив, та й Вілль, певніше за все, вже на півдорозі до Альтеса. Та поглянь сама: вони з Фрейріхом приїхали до столиці зовсім недавно, й коли зібрали щось проти тебе, то зробили це тут, бо нíде більше. Вони не покидали Івеліна — у клубі алхіміків ретельно фіксують прибуття і від’їзд гостей, я перевірив. Нехай Фрейріх любить діяти згарячу, та Ельбрах не такий. Він не ризикнув би надсилати свої відкриття до Вінну — надто цінна інформація, надто великий шанс, що вона втрапить у чужі руки чи згубиться в дорозі.

— Отож, — підхопила нитку здогадів Канре, — якщо він залишив її в Івеліні, то — в когось, до кого має довіру.

— Так. А коли маестри зберуться в панії Бернаж, щоб випити кави, то вони неодмінно почнуть пліткувати…

— І коли в домі котроїсь із них зупинявся чи бодай зазирав на гостину такий примітний та чарівливий гість, як сам герцог Лорингії, то маестра, котрій випало з ним бачитися, не втратить нагоди похизуватися, — розсміялася Канре. — Достеменно так! Я пригадую, як у пані Альвіанні вони часом одна поперед одну оповідали, у кого були вищі гості: чи то панотець, чи королівський чаротворець, чи сам Його Високість дофін. Тож коли Ельбрах залишив свої цінні знахідки проти мене тут, вони можуть знайтись у того, до кого він завітав з візитом.

— Це лише один шанс, але він вартий того, аби спробувати.

— Я заопікуюся цією справою. А ти заопікуйся тим, щоб король побажав забути про синьку.

— Йому потрібна Ермана. Я не член Ради, але смію припустити, що навіть якби Сонцесяйний не тремтів, як прапор у грозу, за своє здоров’я й благополуччя, то задля помочі Ермани й вигідного союзу він піде на це.

Канре усміхнулась у відповідь. Коли вони лишень говорили про таку можливість, коли все лягало в лінію теорій та вчинків, які один за одним приведуть до бажаного результату, її сповнював трепет від думки: ось воно, ось щось незбагненно велике й важливе, до чого вона дотикається, — ану, Каро, Юппер, Аннік, що ви сказали б тепер, якби побачили? А ви, маестро Альвіанні? Та тепер, коли стрункість планів раптово порушилася ще безліччю необхідних ходів, Канре доводилося змушувати себе робити ці кроки. Бо вона геть не чула себе героїнею, а такі речі, як пошуки заколотників, спроби вплинути на короля, намагання струсонути звичний лад, більше личили б справдешній героїні, одній із тих, котрі оселялись у Кариних казках — вечорами, в дитинстві.

Утім, Канре думала собі, що ті героїні, коли вони були всередині своєї історії, не знали, чи зможуть сягнути цілі, не знали, який кінець жде: перемога чи поразка? Які випробування натицяла доля на шляху? Ні, такого знання в них не було. Вони просто йшли і чинили, що мусили.

Тож найперше дівчина ввічливо відповіла панії Ніколетті Бернаж, що безмірно вдячна за турботу про її здоров’я та з великим задоволенням приєднається до товариства в суботу. Адже скучила за хорошою розмовою та покладає великі надії на те, що зможе влитися до тутешнього кола. А отримати за подругу дружину королівського чаротворця бажатимуть усі. І вона стане подругою всім, кому знадобиться.

Такі думки опанували її, поки голка літала над полотном, до кінця вшиваючи у візерунок Фрейріхові спогади. Жаррак твердив, що Нитка Атаїс стане надійним сховком, і коли він вкриє її захисним чаром, буде дуже важко їй зашкодити. Адже аби вивільнити спогади буремного маестра, нитку належало знищити.

Палац тиснув на Жаррака попри те, що чаротворець був звичний до пишних зал. Але тут, у серці Івеліна, все так напоказ видавалося багатим і дорогим, що часом хотілося примружити очі, аби не бачити блиску, який з однаковим успіхом вражав суланнських купців, жуанських можновладців і гостроязиких скандіяцьких вояків.

Сонцесяйний сам викликав його, нагально. Жаррак сподівався, що правителева поспішність має під собою бажання якомога швидше прийняти рішення щодо синьки. А Ельбрах зіграє в цьому визначену йому роль.

Чаротворцеві хотілося б мати на день-два більше часу, аби викрити, де ж герцог Лорингії сховав інформацію про походження Канре. Можна було тим чи іншим шляхом видобути це знання і в самого Ельбраха, та Жаррак розумів: щойно віннець втратить свій козир проти них із Канре, він перестане грати за правилами і кине все задля власного порятунку.

До всього, коли король кликав до себе, то не визнавав затримок. Чаротворець завчив це з дитинства, слідкуючи за тим, як батько раніше зривався в будь-яку пору дня й ночі, щойно отримував листи з палацу.

Подейкували, на зорі свого правління молодий і амбітний без міри монарх волів, щоб глави великих домів, як і члени Ради, постійно жили при дворі. Та вони жорстко відмовили в цьому, й Сонцесяйному довелося погодитися, бо могуть чаротворців важила для підтримки корони над усе.

«Запам’ятай, Жарраку Етелю, — говорив тоді Людовік Прест. — Твій дім — твоя твердиня. Остерігайся нарочитого блиску і приваб двору: щойно торкнешся їх, за твоїми плечима захряснуться двері й ти опинишся в пастці. Король диктуватиме кожен крок і слідкуватиме за кожним кроком. Твій дім — маєток Престів або поле бою. На чужій території ніколи не переможеш».

Нині Жаррак згадував ці слова особливо чітко, бо ж він таки збирався перемогти.

Ельбрах дорогою до палацу відмовчувався, незвично тихий і неговіркий. Здавалося, герцог Лорингії прийняв свою роль у цій грі. Чаротворець знав, що має перевагу: його слово тут вагоміше, ніж прибульцеве. У його руках — список учасників змови. Та в руках Ельбраха — найважливіше знання про Канре.

Збиралося на грозу, і тиск — зримий чи надуманий — уже здавлював скроні. Поки вони проходили крізь десятки дверей дорогою до кабінету, де король приймав відвідувачів, чаротворець шепнув кілька слів, і чар, який мав позбавити головного болю, шурхнув угору та розсипався голками довкола чола.

Останні двері відчинилися.

— Ми вже вислухали позицію Ради і тепер хочемо знати вашу думку як особи, неочікувано найкраще обізнаної з цією справою. — Король метнув листа на стіл так різко, що Жаррак не засумнівався щодо неприємного змісту.

Він пробіг послання поглядом: як матір і попереджала, імперія Ермани у звично гострій манері висловила стурбованість чутками про загрозу міттги для високорідних. А тому не мала «певності в змозі облаштувати шлюб Її Високості принцеси Марії Амалії». Доки не отримає гарантій, що хвороба не оживе в кордонах Франу. Чи поки Івелін офіційний не надасть вагомого спростування цих чуток.

— Як бачите, маестре Престе, вони вирішили, що можуть диктувати нам умови через свою спадкоємицю, — додав Сонцесяйний. — Та ніхто не диктує умов нам.

— Що про все це думає Рада? — спитав Жаррак, щоб через незнання не протиставити себе всьому вищому правлінню.

Король осміхнувся:

— Вважає підозри щодо міттги нісенітницею. Очікувана відповідь, так? Наші радники твердять, що коли імператор хоче відмовитися від вигідного шлюбу через казки, то ще невідомо, хто втратить на цьому більше. От тільки Рада не знає, що ці казки віднедавна ожили…

Дорогою Жаррак ретельно зважив усе, що хотів сказати. Тому зараз нагадав, що з цим шлюбом північна імперія надасть також війська для повернення півдня і кошти на відновлення після лірських погромів, які виснажили Фран.

— А понад те, якщо союз пов’яже нас, то Вінн, затиснутий з обох боків, не зможе вдарити цим химерним зіллям, — додав він наостанок. — Не ризикне набути собі ворогів зусібіч.

Проте це ще дужче подратувало правителя. Він звернув до Жаррака примружені очі й відповів, ковзаючи по грані між своїм робленим спокоєм і відвертістю:

— Зілля мало залишатися в таємниці. Про нього відомо вам, нам і мертвим. Чому ж тоді Ермана зненацька висловлює побоювання? Ми не хочемо раптово дізнатися, що в цьому є ваша рука, Престе.

Жаррак ледь стримався, аби не завести голову назад і не розреготатися. То он як високо ставить його вплив Сонцесяйний король! Простягнути руки до самої Ермани, в серце інтриг Кенса! Воістину нежданий висновок. Та сміх, який розливався всередині, не проступив на чаротворцевому лиці, бо Жаррак добре знав, чого варті зайві емоції, висловлені не в той час. До того ж рано чи пізно при франському дворі дізнаються про другий шлюб Генріени Віннської.

— Як і мій батько, я понад усе бажаю зберегти таємницю, — відповів чаротворець. — Та коли мені відомо про дві смерті від міттги — як знати, скільки їх було насправді? Чутки з Вінну, поширені заколотниками, могли легко просочитися на північ. Прихильники квітки не втратять нагоди стати на шляху, бо союз Ермани і Франу вдарить по них так чи інак.

— Ні. Вдаримо ми. Із союзом чи без, — голос короля, котрий завжди огортав оманливим спокоєм, тепер озвався крицею.

Жарракові не здавалася помилкою ця гра з вогнем. Та він шкодував про інше: замість постійних сутичок не дізнався в батька направду важливих речей, не відкрив майже нічого про його дружбу з Сонцесяйним. Про те, як донести до нього те, що треба донести, й не наразитися на гнів.

Відчуття нескінченного часу, пориви втекти від долі королівської зброї — тепер вони видавалися Жарракові геть дитинними, хоча ще рік тому він усе б віддав за змогу не мати жодної відповідальності за собою. А тепер ось вона — посада королівського чаротворця, в його руках, котрі, слава святим, ще обидві цілі. Посада дозволяла чинити задумане, а він не знав як. І не мав ані часу, ані змоги вчитися на помилках.

Жарракові знагла захотілося на поле бою — захотілося аж до дрижаків у руках, до фантомного болю у втраченій нозі. Опинитися там, де він міг вивільнити добре знайому, шалену силу.

«Твоє поле бою — тут», — нагадав собі і знову позирнув на короля.

Скидалося, що того найбільше гнітить думка підкоритися побажанню Ерманської імперії. Бо що таке величезна імперія супроти нього, Сонцесяйного? Що йому розбиті війська й усі полеглі, коли можна звести їм пишний монумент й прикликати на службу їхніх дітей? Що йому синька, поки вона точить свої пазурі за стінами палацу?

Жаррак вірив: король прийме потрібне рішення. Але лише коли прийме його сам або ж вважатиме, що не йде на поступку Ермані, що робить щось виняткове, благородне, послане небесами. І неодмінно вигідне для корони Франу. Тож час діяти.

— Ваша Величносте, — відказав чаротворець, — як ви й наказували, я впорядкував перелік тих, хто входить до так званої спілки і криється у Вінні. Ви також хотіли дізнатися більше про зілля. Оскільки я не знавець порошків, то запросив сюди герцога Лорингії, маестра Рілля Ельбраха, знаного алхіміка з Альтесштадта.

Жаррак видобув із кишені лист з іменами прихильників оливети, дбайливо складений Канре, і поклав його на стіл. Примарна загроза набула бодай якоїсь форми. Король коротко кивнув.

— Інформація про заколотників — безцінна, і Фран ніколи не забуде вашої відданості та сміливості. Цей список сьогодні ж потрапить у потрібні руки. Але запросити алхіміка з Вінну — у справі міттги? Це невиправданий ризик. Ви довіряєте йому, маестре Престе, попри змову, яка зріє в Альтесштадті?

— Змовники — переважно лірські втікачі. А мій соратник мав справу з зіллям.

— Ви не відповіли на питання.

— Наше знайомство з герцогом Ельбрахом природне — багато років я провів в Альтесштадті. Тож мені краще відоме тамтешнє вище панство, ніж івелінське.

— Ви все ще відповіли на питання.

— Так. Я цілком довіряю йому, — збрехав Жаррак, і холод торкнувся його спини, нагадуючи, чого може коштувати ця брехня.

Канре ніколи не заходила до дому Бернажів, принаймні з головного входу. Запевнила себе, що все гаразд. Запевнила себе, що все гаразд, іще з десяток разів.

Маестра Бернаж зустріла гостю у вестибюлі й, розцілувавши, попрохала називати її «просто Ніколеттою»; тоді побідкалася, що гостя пропустила туфельну церемонію, і запросила Канре до вітальні, вмебльованої та прикрашеної в теплих барвах, що підкреслювало гарний смак господині дому чи того, хто обставив тут усе.

— О мій боже, — прошепотіла одна гостя, прикриваючись віялом, — то невже ми маємо таки честь побачити поміж себе справжню маестру Прест?

Канре слабко всміхнулася замість відповіді.

Ніколетта Бернаж діловито взяла дівчину під руку й підвела до вільного крісла: усі інші вже сиділи в колі біля низького столика, заставленого фруктами, медом і чашками з кавою. Господиня представила гостей по черзі. Канре знала в обличчя лише пані Мерселлі, котра чинно затуляла лице траурною вуаллю.

Дівчина пригубила горнятко з кавою і вирішила спостерігати та прислухатися, поки не майне потрібна нитка, яка приведе до Ельбрахового сховку. Втім, щойно вона зробила два ковтки, як помітила: розмова застигла, мов найліпша ґаляретка пані Манно в неділю вранці.

— Ну, люба пані Прест, — м’яко усміхнулася Ніколетта, — потіште нас історією. Ми чули про ваше слабке здоров’я донедавна й уже переймалися, що не зустрінемося аж до балу Весняної Фортуни.

— Дякую за турботу, тепер зі мною все гаразд, — відказала Канре. — І на балу ми побачимося.

— Певна, що ви матимете успіх і легко знайдете, з ким танцювати всю ніч, — усміхнулася маестра, що сиділа при вікні. — Якщо ваш чоловік не ревнуватиме. Йому ж тепер не до танців.

Попри стриманість цих слів, Канре помітила гострий погляд у її бік — мовби жінка перевіряла, чим можна вколоти нову в товаристві особу.

— Ох, дуже шкода вашого чоловіка, справді. — Інша пані, у зеленій сукні й смарагдових коштовностях, обмахнулася хустинкою. — Такий молодий і талановитий, але такий немічний тепер.

— О, можу вас запевнити, немічний — це останнє слово, яке можна вжити щодо маестра Преста, — мовила Канре впевнено, проте панії, що оточували її колом барвистих сукенок, мов за командою захихотіли, прикриваючись віялами. Наче вона сказала їм щось дуже потішне.

Канре не підтримала сміху, та запізніло здогадалася, як вони вирішили потрактувати її слова. Тож інтерес маестр вона вже здобула. Залишилось, аби вони розбалакалися.

— Ми згораємо від інтересу, — змовницьки шепнула Ніколетта Бернаж. — Як це сталося? Як ви спромоглися пошлюбити самого Преста, та ще й так швидко, що ніхто й оком не змигнув?

— О… — Канре розкрила віяло й приховала свою усмішку теж. — Це історія, котра навряд чи заслуговує вашої уваги.

Слова подіяли так, як вона й сподівалася: панії взялися манірно її вмовляти й переконувати, що саме-саме цієї історії їм не вистачає у прісному й нудному івелінському житті, коли зима, та ще й ця війна, та ще й ця синька пройшла — ніяких тобі розваг.

— Тоді повідаю вам, що це історія великого кохання. Я покохала маестра Преста, щойно зрозуміла, яка він благородна й добра людина. А він покохав мене… та навряд чи маю відповідь на питання, чому мене спіткало таке щастя.

Дівчина очікувала ще одного спалаху хихотіння, та маестри поглядали на неї зі здивуванням чи навіть підозрою.

— Ох, пані Прест, — врешті відказала одна гостя, блискаючи прикрасами з бірюзи, — історії справжнього кохання так рідко трапляються в житті, що мимоволі ми втрачаємо змогу в них вірити.

— Гаразд, — спохопилася Канре, щойно зрозуміла, який подив викликає її щирість. — Тоді мушу додати ще одну деталь, без котрої розповідь не буде повною. Маестр Прест попросив моєї руки після того, як я жбурнула баночку із зіллям у голову його дуельному суперникові. Суперник цей ладився з-за спини напасти. Тож мій вчинок урятував панові Престові життя.

— О святі, ви втрутились у дуель? — зойкнула пані в зеленому.

Канре подумки вилаяла себе: адже втручання в сутички вважається грубим порушенням і тягне за собою суттєві проблеми. Чула про це, й однаково припустилася дурної помилки! Вона розправила плечі і стерла з лиця усмішку.

— Маестри, суперник мого чоловіка вирішив першим напасти ще до початку дуелі, тож я не могла залишитись осторонь.

— Але великі чаротворці ненавидять втручання в їхні справи. Якби я опинилася в такій ситуації й посміла завадити любому Еженові, — озвалася сапфірова пані, дружина маестра д’Олена, — він би страшенно розгнівався.

— Ваша правда. Ось якби він загинув через те, що ви не втрутилися вчасно, то не розгнівався б, — усміхнулась Канре.

— Можливо, у вас на півдні — ви ж із півдня, так, маестро Прест? — ведеться, що можна порушити правила дуелі, — майже ображено відказала панія д’Олен. — Але в столиці все на слуху.

— Так, тому маю сподіванку, що ви люб’язно поставитеся до того, що приїжджа з півдня не відає всього про тутешні звичаї, — мовила Канре, сподіваючись, що тепер заверне розмову на відмінність традицій. І на гостей. І на конкретного гостя з Вінну.

— Люба пані Прест, ваше товариство для нас — це неоціненна змога повчитися сміливості, — відповіла маестра д’Олен. — Не кожному стане снаги так поводитися.

— Бачте, гостювала цієї зими у Вінні, у сім’ї мого чоловіка, і зі здивуванням дізналася, як тамтешні маестри розважаються дуелями через найменші суперечки, — додала Канре, силкуючись повести розмову в потрібний бік. — Певна річ, то не смертельні сутички, а радше випроба сил. А все ж.

— Ох, віннки. — Пані в рожевому підібгала губи. — Ні смаку, ні стилю, ні такту. Не дивно, що вони такі свавільні й, прости господи, геть не тямлять, що високі комірці нікому не додають вабливості.

— А от віннці — навпаки, — хитро осміхнулася одна з присутніх, пестячи мереживо у вирізі своєї сукні, котрий явно занизили настільки, наскільки це дозволяли правила пристойності. — Холодні такі зовні, правда, а на ділі мають чим вразити.

— А як вам, маестро Прест, — озвалася до неї панія в зеленому, — ваш чоловік: він більше віннець чи франець?

Канре опустила очі, нагадуючи собі грати милу гостю, бо її вже й так завела не туди оповідь про дуель із Мерселлі.

— Боюся, не можу вам відповісти, бо не маю з чим порівняти. Це питання, в котрому в мене нема досвіду, — шепнула вона, старанно туплячись на марципани з помаранчами.

Кілька маестр зітхнули розчаровано, а пані в зеленому випросталася, мовби одразу ж здобула перевагу над Канре, й додала:

— Оце ви дарма! Та життя в столиці дозволить вам сповнити будення новими барвами.

Дівчина спершу хотіла огризнутися, що не потребує жодних нових барв у тому сенсі, який ховався в словах співрозмовниці. Та вже наступної миті пригадала: вони, всі ці панії, направду невільні, як і вона була колись. Розмінні монети своїх родів, пошлюблені задля грошей чи задля того, щоб поєднати сильні чаротворчі дари. А коли котрась тут і почувалася щасливою, то, певніше за все, мовчала про це й закочувала очі, як і всі, коли йшлося про кохання.

«Думай про справу», — нагадала собі дівчина. Була певна: скоро маестри вгамують свій інтерес до неї, і буде нагода розпитати про віннських гостей. А саме — про такого собі герцога Лорингії. Адже його приїзд сюди не міг минути непоміченим для цього знудьгованого товариства.

Розділ 14. Небезпечні зв, язки

Ерманські посли, насуплені й високочолі, мов то був критерій, за яким їх обирали, поважно кивали на оповіді короля про прекрасні сади й оранжереї, повз які вони прогулювалися. Нині нашпичені чорним гіллям кущі та дерева здавалися вбогими, та послів треба було чимось розважати перед обідом. Тож Кловіс Сонцесяйний бадьоро ходив колами алей і водив усіх за собою. Жаррак волів би відмовитися від прогулянки, бо нога боліла, а протез погрожував натерти її до крові, як часом бувало після тривалої ходьби. Кожен крок уже відлунював несильним, але відчутним болем, змушуючи чаротворця більше спиратися на ціпок і відставати від бадьорого гурту.

Ельбраха не запросили до товариства, та Жаррака це влаштовувало, поки алхімік виконував свою частину плану. А виконував він її блискуче.

Герцог володів винятковою красномовністю і, здається, вирішив спрямувати її всю на те, щоб сповнити обіцянку. Тож у його вустах вплив зілля з оливети набув масштабів неконтрольованої біди: щоб занедужати, не потрібно, мовляв, самому вживати проклятий порошок (король уже й так наказав ретельно перевіряти всю їжу, котру доставляли до його покоїв). Жаррак був певен, що на цю історію герцога надихнув недавній випадок із Фрейріховою цанією.

Спостерігаючи на прогулянці за ерманцями, які вдавали інтерес до рідкісних дерев, чаротворець гадав, скільки часу піде на укладення шлюбного договору принцеси. Договору про кошти, які надасть Ермана на відновлення півдня, і про воєнну поміч, з котрою Фран поверне землі аж до Свічки.

Якщо бажання короля вгамуються на цій межі.

Канре почувалася мов припнута до бочки запалювального порошку. Панії на прийомі в Ніколетти Бернаж і не чули про герцога Лорингії. З того, як жваво вони цікавилися тим, хто цей пан, ясно, що жодна з них не плекала підозр.

— Проте знаєте, люба Канре, — маестра д’Олен змінила гнів на милість, коли дискусія про дуелі завершилася. — Моя кузина маестра Ванель приймала на тижні гостей з Альтесштадта. То ви б написали їй. Бідна Адела зрідка вибирається до товариства, бо — страх подумати — майже засліпла минулоріч по хворості.

— Вельми вдячна за пораду, пані д’Олен, — схилила голову Канре, подумки усміхаючись: незряча кузина! О, певна річ! Такій можна безборонно залишити найвагоміші документи й не боятися, що вона дізнається забагато. Ельбрах не втратив би такого шансу.

Підбадьорена своїм відкриттям, дівчина наступного ж ранку написала ввічливого листа до маестри Адели Ванель. Зізналася, що хоче навідати її та зазнайомитися, бо панія д’Олен люб’язно порадила свою кузину як чудову співрозмовницю і щиру подругу.

Відповідь від Адели забарилася — надійшла день по тому, надвечір. З найщирішим смутком незнайомка повідомила, що їй лестить увага самої маестри Прест, але вона надто заслабла, щоби приймати гостей.

Дівчина перечитала листа — відмова Адели була настільки пишномовною, що звучала майже як згода, як обіцянка зустрічі невдовзі. Проте Канре не мала часу чекати. Вона замислилась: як личить наполягати на зустрічі? Як повестися, щоб домогтися свого й не порушити хитких правил пристойності? Це Жаррак міг відчиняти всі двері й заявляти щось «іменем королівського чаротворця». Їй залишалась інша гра: ввічливість, переконливість та уважність.

Врешті Канре покликала обох своїх помічниць, Сафі й Анні, і наказала їм приготувати на ранок кошик із фруктами та медом, який надіслала маестра Генріена. Маестра Прест лагодилася на гостину, хоча служки запевняли, що їй би треба відпочити, бо так змарніла і згризлася через маестрів від’їзд.

Канре цитьнула на них, хоча дійсно турбувалася через від’їзд Жаррака. От тільки ніхто не міг зрозуміти глибину й причини її турботи, бо ніхто не вбачав загрози у візиті королівського чаротворця в пенати свого владики.

— Шановне товариство, поважна Радо, панове чаротворці й алхіміки…

Вдоволення на лиці короля іскрилося так, що Жаррак міг його добре роздивитись і з віддалі, на якій він обачно спинився, не бажаючи пнутися до перших рядів. Він силкувався не позіхати зі сну, обмінявся мовчазними кивками з архалхіміком Рошнаном і відшукав поглядом глав Мерселлі та д’Оленів, але ті стояли обабіч Сонцесяйного і не помітили третього королівського чаротворця за спинами інших. Його Величність повів далі:

— Новини надійшли вранці з Аль-Аканте. Зі щирим смутком мушу повідомити, що минулої ночі відійшов у сади засвіття великий правитель Алессант Архес ла Лір. Вшануймо ж його пам’ять мовчанкою та розмислами про вічну темряву, яка попереду чекає на кожного.

Сонцесяйний першим схилив голову, пірнаючи в мовчанку та розмисли. Проте Жаррак, перш ніж потупитись і розглядати вигадливий паркет, як це зробили всі довкола, примітив посмішку короля. Примітив і горіння аур: смерть лірського правителя означала перемогу, хай і здобуту не руками армії Франу, та все одно важливу.

Чаротворець подумки полічив до двадцяти і випростався: стільки часу про людське око було достатньо на вшанування померлого.

Жаррак донедавна лише втішився б загибелі лірського правителя. Бо коли горить війна, то ворога видно чітко, й погибель його є твоєю перемогою, яким би достойником суперник не був. Але тепер його власна війна проти синьки вимагала, аби Іскристий виступав загрозою. Й ось — загроза розтанула, як летке зілля: хто б не перебрав собі трон — чи королева-регентка, чи хтось із лірських вищих, — на становлення їхніх сил і впливу піде час. Час, коли Сонцесяйний може знову відчути себе нездоланним.

Чаротворець позирнув довкола, шукаючи Ельбрахову постать, але не знайшов її. Натомість помітив віддалік ерманських послів. Вочевидь, король бажав продемонструвати, що у світлі новин із півдня їхня підтримка стрімко втрачає вагу. Жарракові руки знайшли навершя артефакта. Він був певен: ерманці не забажають чекати далі.

Коли екіпаж спинився перед ворітьми дому Адели Ванель, Канре постановила собі вивідати правду. Вона стримано усміхнулася управителеві, а тоді повідомила про своє бажання зустрітися з господинею.

— Дякуємо за вашу добрість та щедрий дарунок. Нашій панії нині недобре, — відказав управитель, стискаючи кошик із фруктами й медом обома руками. — Проте я передам їй вітання. Оскільки ви здолали шлях сюди, дозвольте запросити й почастувати вас солодким полуденком. Молода маестра зараз завершує свої музичні студії, тож, коли побажаєте, ми запросимо її до вас.

— Як люб’язно. — Канре переступила поріг і торкнулася застібки плаща. — Я з задоволенням залишуся на полуденок. Але спершу передайте вашій господині, що її приїхала навідати маестра Канре Прест і вона дуже сильно бажає зустрічі. Настільки сильно, що здолала пів міста в цей похмурий туманний ранок. Певна, у пані дому знайдеться для мене хвилина, — додала дівчина, пригадуючи оповідь маестри д’Олен.

Сестра Адели згадувала, що сліпота сильно позначилася на характері маестри і хворістю пані відсторонювала себе від товариства. Але коли розмисли Канре правильні, панія Ванель не посміє відмовити в зустрічі дружині королівського чаротворця. А ще тут, як вчасно підказав управитель, живе молода панночка, яка теж може знати, що відбувається в домі.

Канре повернула на обличчя вираз втомленої нудьги, з яким не розлучалися високорідні, й пропливла до вітальні, куди її провів один зі слуг. Вмостилася при вікні, сподіваючись, що сонце ще визирне сьогодні, і взялася рахувати завитки на стінах, поки служки накривали для неї столик і заставляли його солодким, випічкою, келихами, карафками, до шийки наповненими настоянками та вином — стільки всього, мовби чекали на десяток гостей. Канре сприйняла таку увагу за гарний знак.

Її сподівання підтвердилися, коли за кілька хвилин управитель повернувся і повідомив, що панія Ванель матиме за честь прийняти поважну гостю. Хоч вона чується не в силі, та бажає спуститися, щойно закінчить убирання. І зможе засвідчити свою повагу, якщо гостя, певна річ, не квапиться і зажде.

Гостя милостиво усміхнулася й повідомила, що для пані Адели має весь у світі час. Мовби на знущання з такої заяви, серце кольнуло, і на кілька коротких митей Канре перестала відчувати власні пальці. Проте слабкість швидко розвіялась, а дівчина попрохала серце вгамуватися, мовби воно могло зрозуміти: то вже не питання її благополуччя. Якщо походження «маестри Прест» випливе назовні, це зруйнує Жарракові плани щодо синьки і — більш ніж точно — спопелить його життя.

Новина про Ельбрахів від’їзд застала Жаррака зненацька: просто у дверях спочивальні, яку надали віннському гостеві. Той похапцем пакував баночки з порошками й гримав на слуг, які збирали його одіж до великої валізи.

— Не думав, що ось так дізнаюся про ваші подальші плани, — мовив Жаррак, спираючись на одвірок.

— Я їду, коли вам цікаво, маестре Престе… — з доброзичливою усмішкою повідомив герцог і помахом руки прогнав слуг, — до Аль-Аканте, — додав він, коли обидвоє дверей його покою беззвучно зачинилися. — Моя справа тут виконана. Я дотримав умов обітниці, котрою ви мене зв’язали, мов трійчастими путами.

— Овва, які новини. Мені цікаво: чому південь? — Жаррак прошкутильгав до столу й майже впав у крісло. — Хіба вас не чекають дім та справи Альтесштадта?

— Вважаєте, що ще недостатньо занурились у мої справи і маєте право на цей допит? Тоді скажу так: через ваш порив принести справедливість у цей світ — похвальний порив, погане втілення — прихильники квітки у Вінні переживатимуть зараз не найкращі часи. Мене це може зачепити. Ну а ще я вільна людина і дбаю про свою безпеку. Тож вважаю, що Аль-Аканте зараз стане кращим місцем для відпочинку від усього цього.

— Незабаром порошок зникне, і про нього не згадають. Як і про синьку.

— Знаєте, як чинять розумні люди, Престе? Навіть коли чуються на вершині світу за щитами своїх посад чи виняткових умінь? Вони не роблять однозначних ставок і все піддають сумнівам. А наразі, вибачте, маю завершити збори: ваш владика вирішив, що мої знання про зілля Гвеннана вже не стануть тут у нагоді. І якщо ви вважаєте, що ваш Сонцесяйний не забажає отримати у свої руки отруту, то ви дурень, Престе. Або дурень він. Не беруся судити, бо й сам виставив себе нівроку дурнем, коли тримав у руках усі нитки, а дозволив нахабному юнакові обвести себе навколо пальця.

— То наступного разу обачно обирайте сторону. Доброї дороги, герцогу, — кивнув на прощання Жаррак і, змірявши швидко відстань до обох дверей, пішов до тих, котрі були на кілька кроків ближче, бо йому спрагло хотілося потрапити до свого покою, сісти в крісло й не ворушити триклятою ногою до вечора.

Втім, після короткого листа до Канре Жаррак не міг сповнитися спокою і очікував, що король покличе його до себе, з похмурим передчуттям: смерть Археса, схоже, сп’янила Кловіса так, що він міг кинутися на менш помірковані рішення. Проте коли його справді прикликали, коли двері кабінету розчинились і хряснули за чаротворцевою спиною, він не помітив тієї радості, котра панувала тут уранці, по звістці про загибель ворога.

— Престе, чи ваш товариш-алхімік уже покинув палац? — спитав король діловито.

— Коли я бачив його востаннє, він стрімко збирався це зробити.

— Чудово. Герцог повідомив мені своє бажання поїхати на південь, і я сподіваюся, що ми отримаємо від цього віннця знання про те, що сталося з Алессантом. Адже причину смерті так і не оголосили. Та якщо виявиться, що тут не обійшлося без клятого порошку… Я хочу, щоб ви тримали зв’язок із цим герцогом Ельбрахом. Не дамо заразі вирватися й розповсюдитися далі.

Жаррак лякався видати свою наглу радість. У мить, коли він боявся, що смерть правителя Ліру позбавить Сонцесяйного всіх страхів, у мить, коли справа висіла на волосині, тоншій за чар сновиддя…

Король сперся на стільницю, на якій простягнулася вирізьблена в дереві мапа. Права рука правителя лежала тепер акурат на кордоні між Ліром і Франом, а ліва обіймала узбережжя вище від Нісаля і впиралась у гірські хребти, вирізьблені з кристалів.

— Смерть Алессанта Археса — це божий знак, Престе, — палко мовив король. — Це заклик до дії. Після довгого протистояння ми зможемо здобути перемогу, повернути собі владу над півднем і стати надійним щитом між лірським свавіллям і нашими добрими сусідами на сході та півночі. Південці напали на нас, порушивши всі закони чесної війни. Вони розорили наші землі й переполовинили мою гвардію. Та найгірше те, що вони посягнули на святе — на золоту гілку, забажавши зламати її. Зараз ми маємо перевагу і вигідних союзників. Провидіння наказує нам прийняти цей дар і рушити вперед, поки наш ворог ослаблений, поки корона лірської гілки нічийна, а королева-регентка не має й дрібки справжньої влади. Отож ми приймаємо цей знак, приймаємо союз із великою імперією Ермани та їхні умови.

— Ви, мабуть, помилилися, маестро Прест, — голос Адели Ванель нагадував м’яке плетиво. — Віннські гості в цьому домі не бували, відколи мій покійний муж, хай квітнуть йому небесні сади, не повернувся з-під Нортештадта.

Зовні не скидалося, що господиню дому точить хворість чи гарячка, тож Канре не дорікала совість через цей візит. Та приїзд Ельбраха до свого дому Адела заперечувала, як кожен синюшний заперечує попервах хворобу, сподіваючись, що так вона візьме й розтане.

— Пані Адело. — Канре залишила ці слова наостанок, але вичерпала вже все, на що покладалася до того. — Мій чоловік, королівський чаротворець Жаррак Прест…

— І я, спасибі, вже надивилася, як ти цим пишаєшся, дитя.

— Я не дитя для вас, — відказала дівчина, стискаючи віяло. Вона до останку хотіла послуговуватися лише люб’язністю, проте це нічого не дало, тож настав час змінити тактику. — І не для розваги прийшла. Гостя, про якого я запитувала, шукає мій чоловік у справі державної ваги. Цей віннець — зрадник.

— То й що мені? Я не веду справ із віннцями. Як і з королівськими чаротворцями. А якщо ваш чоловік не здатен упоратися зі своєю роботою, то хто йому винен?

— Тих, хто переховує віннця, можуть теж звинуватити в зраді.

Канре сподівалася, що вага цих слів упевнить маестру в її серйозності, проте та лише розправила плечі й відказала:

— То нехай він прийде сюди, ваш маестр Прест, і покаже мені, де я, бідна хвора жінка, переховую зрадників… Які часи, люба Мілен!

Вона простягла руки в бік дверей. Канре озирнулась і помітила там худорляву дівчинку-підлітку, котра ввійшла так нечутно, мов примара, що не торкається паркетної підлоги. Дівчинка присіла в реверансі й завагалася на порозі. Адела мовила:

— Які часи, що вже й королівський чаротворець покидає справи на дружину. Маестро Прест, бачать вищі, вам краще поїхати. Мені більше нема чого повідати вам.

— У такому разі вдячна за теплий прийом, — відповіла Канре й пішла до дверей, сподіваючись, що Сафі дізналася більше, поки говорила з тутешніми служками.

Уже у вестибюлі легкі кроки здогнали її.

Мілен приклала палець до вуст і застережно похитала головою. Канре не зронила й слова: у незрячих гарні чуття. Коли донька пані Ванель хотіла щось розповісти, не видавши себе, то мусила робити це тихо.

— Вийдіть у сад, — прошепотіла вона до Канре.

І Канре вийшла.

— Я чула вашу розмову з шановною матір’ю, маестро. Це правда, що той віннець — брехун і зрадник? — пожадливо спитала юна панночка, коли зустріла гостю в крихітній альтанці, вимережаній кованим плетивом.

— Він нехороша людина, — мовила Канре, хоч і відчувала, що не їй звинувачувати інших у брехні.

— Достеменно брехун, — покивала дівчина, котра ще перебувала в тому віці, коли легко ділити все на добре і зле. — Шановна матір вам не скажуть, скільки не допитуйте. Але він приходив сюди кілька разів. Тоді, коли й тітонька.

Мілен зиркнула на Канре спідлоба, похапцем і злякано. Мовби прохала, щоб гостя заспокоїла її й сказала, що вона чинить правильно, оповідаючи це таємне своє знання.

— Як звуть твою тітоньку?

— Луїза Ермендес. У неї є чоловік, дядько Огастен, і четверо синів.

— Вона з Івеліна? — здивувалася Канре, бо прізвище відлунювало лірським звучанням.

— Так. — Мілен покивала і сторожко роззирнулася, проте в холодному повітрі не бриніло ні звуку. — Коли вона хотіла зустрітися з цим віннцем, то приходили до нас додому і вона, і він. Бо тітонька не могла запросити його до себе. А моя шановна матір їй потурає, бо любить. Але віннець — він брехун. Не можна робити того, що він… — Панночка опустила погляд долі й закусила губу.

— Про те, що ти скажеш зараз, ніхто не дізнається, — запевнила її Канре. — Ані репутація твоєї родички, ані твоя власна не постраждає від цього.

— Я бачила їх, пані Прест, — хутко заговорила Мілен. — Коли матінка засліпли, я навчилася ходити, як тінь, і говорити, як шепіт вітру, щоб берегти свої таємниці. Тому віннець і тітонька Луїза не почули мене… Такого не можна говорити про гостей. Та я бачу, що він погана людина. Недобре, якщо він приходитиме до нас і зустрічатиметься з тітонькою. Якщо хтось про це взнає… Якщо хтось взнає, що шановна матір… що вона дозволяла… Тоді дядько та кузени ніколи більше до нас не завітають. Відцураються. І мені не бачити доброго товариства. А шановна матір і так уже… Ох, клянуся гілкою, ми з віннцем не маємо ніякої справи!

— Ти зробила хорошу річ, що розповіла мені про це, — запевнила Канре, коли спинився тремтячий потік оповіді. — Твої слова прислужаться спокоєві Франу. Та спершу мені треба знати, де живе маестра Ермендес.

Жаррак сидів біля маестра Мерселлі і ввічливо вислуховував оповіді про доблесть свого батька, про котру глава іншого великого роду не вельми згадував за Людовікового життя. Втім, чаротворець був певен, що на красномовність співбесідника більшою мірою вплинули вино і хороша новина про договір, який врешті укладуть Фран та Ермана. Власне, на честь «великого договору» король і влаштував бучне свято. Сам він світився на чолі столу, оточений вдоволеними ерманськими послами, котрим давав раду разом з Еженом д’Оленом. Жаррак радів, що йому вділили місце на іншому кінці столу, далеко від правителя. Бо хоч який вплив він та Ельбрах мали на те, що синька зникне з Франу, краще, щоби про це ніхто не здогадувався.

До того ж Жаррак постановив собі дочекатись офіційного підписання договору, а до того не кидатись у веселощі.

Звісно, глибоко в душі він тріумфував і тішився. Та ще більше зрадів, коли ввечері отримав листа з дому. Коротка записка оповіла чаротворцеві, що вечір у Бернажів минув на диво мило, а завтра дружина його планує зазирнути на гостину до маестри Луїзи Ермендес, із котрою її пов’язує спільний друг з Альтесштадта.

Коли екіпаж спинився на роздоріжжі, де стиналися тракти на Нісаль і Симеон, герцог Ельбрах спав, упевнений у своїй охороні. Сон його, однак, видався тривожним: усю дорогу до того алхімік думав про соратників із Ліру, які знайшли притулок в Альтесштадті. Знав: на них тепер чекає сумна доля, коли вже сам король Франу отримав імена заколотників. Кловіс умів знищувати ворогів, інакше б не дожив донині.

Раніше герцог не мав сентиментів до лірців, тільки співчував їхній потребі покинути дім через плани Іскристого переполовинити носіїв гілки. Але, бачать вищі, такі плани спопелили й самого Археса — той, хто забуває про підвалини своєї влади, дуже швидко падає… Ельбрах послав кілька листів до Альтесштадта в надії, що ті дістануться Мільта, Вілларда та їхнього кола швидше, ніж офіційний Вінн та офіційний Фран домовляться й розпочнуть полювання. Якщо тільки не почали його вже. Бо ще не вистачало, щоб хтось довідався про його справи з Сонцепиким! Отоді проблем не уникнути…

Коли двері екіпажа відчинились і тонке лезо торкнулось герцогового горла, підозри обернулися правдою.

Він зарано був видихнув з полегшенням, щойно покинув околиці Івеліна. Адже коли б Сонцесяйний хотів звести його у вічну мовчанку, котру певніше звуть могилою, зробив би це раніше.

Тепер Ельбрах силкувався пояснити, що нічого не вдіяв. Проте нападникам і не треба було, щоб він вдіяв щось, — вистачало інформації, що герцог Лорингії нещодавно вирушив до Франу, покинувши справу квітки. А далі виявилося, що він гостює при дворі франського короля і віддає в його руки тих, котрі вважали його надійним соратником. Тих, котрі разом з ним прагнули змінити світ. Тих, котрі шукали зілля Гвеннана Альвіанні.

Герцог запевняв, що ніколи, нізащо, ні під якими тортурами не видав би імен своїх спільників. Запевняв, що його привела у Фран інша справа, справа облудної служки, викрадена трута врешті-решт. Він погрожував і залякував. Він виправдовувався і намагався відкупитися, аж доки кров не порснула з рани на його горлі та з рота, клекочучи й забиваючи дихання.

Нападники зникли, тихі й нечутні, мовби їх проковтнуло опівнічне перехрестя — як в оповідках старших братів, які хотіли налякати молодших перед сном. Ельбрах так і не дізнався, ким вони були, вбивці — хтось із тих, кого він приймав у своєму домі? Чи хтось зі сміливців, які залишилися в Лірі і позбавили життя самого Алессанта Археса?

Щойно кров запеклася на теплій ще шкірі герцога, далеко звідти, в Івеліні, прокинулася від пекучого болю маестра Луїза Ермендес. Вона виборсалася з обіймів осоружного чоловіка, підійшла до вікна і з сонним отупінням подивилася на власну руку. Вишуканий браслет із кров’ю віннського коханця осипався попелом і випікав на її шкірі червоні сліди.

Розділ 15. Честь не має ціни

Канре пробудилася серед ночі від тривожного відчуття. Дихання заперло, мовби хтось незримий тиснув їй на груди. Вона згребла простирадла пальцями, затиснула й зашепотіла про себе імена сестер. Шепотіла, доки не змогла знову вільно дихати, доки ошаліле серце не заспокоїлося.

Лежала без руху, поки за вікном засіріло і смужки світла пробилися між важкими шторами, котрі день у цій спочивальні обертали на ніч. Канре не могла пригадати свого сну, а інший не приходив. Тож вона тільки дивилася, як світло наповзає з-під штор, і переконувала себе, що ось-ось — день, і все заворушиться, проганяючи нічні страхи.

Вранці тривога, проте, не звіялася. Дівчина поїхала просто до маестри Луїзи Ермендес, так і не дочекавшись її відповіді на свого листа.

Втім, у домі незнайомої маестри, сестри Аделі Ванель, її зустріли так радо й тепло, що тривога притлумилася трохи, торкнута ароматом чаю, що його, як бадьоро щебетала чорнокоса пані Луїза, привіз її чоловік, коли їздив у справах аж до Жуану.

Господиня, проста і на позір щира, менше скидалася на дружин чаротворців, у товаристві котрих Канре смакувала каву та подробиці свого особистого життя кілька днів тому. Огастен Ермендес, чоловік маестри Луїзи, був у від’їзді — щойно вранці відплив до Нісаля, на перемовини з купцями, в котрих закуповував спеції. Канре вислухала коротку історію про справи маестра, про те, яка честь й приємність — її візит. Однак що більше жебоніла господиня, то дивнішими цей ентузіазм і раптова прихильність видавалися їй. Канре подумала, а чи не написала пані Ванель своїй сестрі попередження.

— Пані Ермендес, — вона м’яко спинила жінку, — я направду приїхала до вас у справі. Дуже особистій. Вона стосується мене і пана на ім’я Рілль Ельбрах, котрого ви, я певна, добре знаєте.

Коли з кимось і ставалися різкіші зміни, то дівчина не могла цього пригадати. Враз усмішка щезла з лиця пані Луїзи, на очі набігли сльози, і вона осіла в крісло, мовби хтось підрубав їй ноги. Втім, Канре спостерігала за цими змінами вдоволено: маестра, якби й хотіла, вже не зможе заперечити свій стосунок до віннського алхіміка.

— Говоріть, не мовчіть, — попрохала та глухо і стривожено. — Ви знаєте, що сталося з ним?

— Ні. Проте нас пов’язувало дещо…

— Ох! — перебила Луїза, зводячи руки в мереживних манжетах до стелі. — Святі вищі, я знала, знала, що він не з тих, хто може бути вірним. Але з вами? З пані Прест? Моє серце обливається кров’ю від бажання дізнатися, як ви запізналися, але не говоріть. Не говоріть сього.

— Я дійсно не бажаю тривожити вас усією історією. Бо історія ця — мій сором і помилка. Проте знаю, що маестр Ельбрах залишив вам дещо дуже цінне, дуже важливе.

Луїза втомлено покивала. Серце кольнуло.

— Це може зруйнувати мою репутацію. Без останку. Тому я прийшла до вас і щиро оповідаю все. Я не криюся, бо сама винна. Та мені відомо і про ваш зв’язок із герцогом. Не хочу допікати чи погрожувати, що видам його комусь, пані Луїзо. Щиро прошу: мені будь-що потрібне те, що він зоставив вам. Будь-що — у межах можливостей маестри Прест. Це широкі можливості. Ціна, яку ви назвете, буде прийнятною.

Луїза Ермендес дивилась у підлогу.

— Він казав: якщо його не стане, я мушу передати цю інформацію до палацу. Негайно.

— Розумію, — нетерпляче відповіла Канре. — Річ у тім, що руйнація моєї репутації вплине і на мого мужа-чаротворця. Він нещодавно заступив на службу до короля, маестро Луїзо. З паном Ельбрахом приязнь їх не єднала, радше навпаки.

— То ви мене хочете впевнити, — Луїза кинула погляд спідлоба, — що Рілль вирішив помститися вашому мужеві? З ревнощів? Через вас?

В останньому питанні майнула чи не зневага, бо оцінний погляд господині ковзнув по худих руках та змарнілому лиці Канре, але та рішуче покивала.

— Він казав, це щось вагоме, — бурмотіла маестра мов сама до себе, смикаючи чорний кучерик на плечі. — Щось цінне. А це… лиш прикриття ще однієї інтриги. Боже, оце я дурепою була.

— Маестро Луїзо, тепер ви та я чудово розуміємо, що краще віддати цю інформацію мені. Вам нінащо ставати частиною його облудної гри.

— Ох, але, пані Прест, не можу. — Луїза нарешті підвела погляд на Канре і розгублено потерла зап’ястя, мов їй чогось там бракувало. — Уночі Ельбрахове життя обірвалося — кривавий браслет сповістив мене про це. Тому я щойно перед вашим приходом спорядила сина відвезти ці згубні документи до палацу.

Жаррак проминав залу за залою швидко, як міг, аби не привертати зайвої уваги. Тут ніхто не поспішав без потреби. Ніхто не поспішав зранку з насупленим лицем, свердлячи поглядом наступні двері і молячи вищих, щоб то були вже останні.

Слава богу, що він помітив гостей вчасно. І двічі слава, що ніхто не міг непомітно потрапити в палац через головні ворота.

Жаррак уперше за довгий час забув про ногу. Проте не забував вітатися з тими, кого стрічав, і всміхатися люб’язно та поштиво. Десь на краю свідомості билася думка: отож, певніше за все, Ельбрах мертвий. Що сталося в дорозі? Хто обітнув його життя? Що з цього дізналася Канре, а головне — як?..

Слава богу, він упізнав герб Ермендесів на екіпажі, щойно той спинився перед палацовим входом.

Зараз треба було просто встигнути. Встигнути і перехопити цього маестра. Жаррак мигцем помітив його з вікна — гість видався надто молодим як для глави дому. Тож, мабуть, це син чи кузен пані Луїзи, про котру писала Канре.

Намагався не думати про Канре. Вона виплутувалася з небезпечних ситуацій. Виплутається і зараз. Головне — Ермендес. Король не прийме його так рано. Отже, змога перехопити є. Тільки негайно.

Двері. Салон, залитий сонячним промінням. Порожній і тихий після вчорашнього прийому.

Двері. Клацання ціпка, який відраховує кроки по паркетах.

Двері.

— Де маестр Ермендес, який щойно прибув? — Жаррак, що сподівався вичепити неочікуваного гостя ще у вестибюлі, зустрів там лише охоронців.

— Вирушив нагору до покоїв пана Мерселлі, маестре Престе, — послужливо відповіли стражі.

Мерселлі.

Щойно він ступив на сходи, нога нагадала про себе.

Мерселлі. Краще, ніж д’Олен, але все одно небезпечно.

Жаррак пошкультильгав нагору, холодно думаючи: якщо це син Ермендесів, то він навряд чи знає, що саме привіз сюди. Якщо він не знає цього, то головне — впевнити Мерселлі. Впевнити будь-якою ціною.

Чудовисько всередині нагадувало, що завжди можна викликати суперника на дуель. Хоч яким божевільним це здається. Але чудовисько всередині нашіптувало ще дещо, тривожне й підступне: якщо ти й викличеш шанованого Мерселлі, то чи зможеш перемогти? Ти, зламана зброє?

Сходи. Сходи. Сходи.

Двері.

Канре сумнівалася, як вчинити, секунду-дві — не більше. Не дбаючи далі про пристойність і про те, що подумає Луїза, вона зірвалася з-за столу.

— Маестро Прест, якби я знала…

— Але ви не знали. Це не ваша провина. Хай щастить, — перебила співрозмовниця.

Устигнути — лише це залишалося. Канре шкодувала без міри, що нема шляху дотягнутися до Жаррака, сказати йому про загрозу, яка зовсім поруч.

Та тут погляд метнувся до браслета з його кров’ю. Маестра Ермендес сказала, що дізналася про смерть Ельбраха через такий же браслет. Що, коли…

— Луїзо. — Канре розвернулась, і пруг сукні розлетівся, мов схоплений вітром. — Заради всіх святих, у яких ви вірите… Скажіть: чи можу я подати знак тому, хто подарував мені це? — Вона відгорнула пишні мережива, і Жарракова кров блиснула дрібними червоними іскринками.

Маестра Ермендес звела брови.

— Як? Він подарував вам таку цінність — і не оповів нічого?..

— Я не маю часу балакати про обставини. Можна чи ні?

— Шлях є. Той, чия кров це, достеменно знатиме, що знак — од вас. Погляньте, берете артефакт і…

Канре ледь стримала стогін. Ну певна річ. У момент, коли від цього залежить її та Жарракове життя, вона однаково, скільки не силкуйся, не матиме ні краплі чару в собі. Ні шансу.

— Але це буде дуже боляче, маестро Прест, — оповідала Луїза далі, скорботно спостерігаючи за тим, як емоції мінялися на лиці гості. У неї й самої трусилися руки, котрі м’яли вишиту серветку. — Самі розумієте: аби він відчув вас на віддалі…

— То зробіть це. Зробіть це — й отримаєте вічну боржницю. Бо я так поспішала сюди, що зоставила артефакт удома, — збрехала Канре, готуючись, коли треба, дати й руку на відтин.

— Я не можу, маестро Прест. Тільки ваш чар тут спрацює. Або ж сильний біль. І необхідно неспинно думати про того, хто обдарував вас своєю кров’ю.

— То дайте мені ножа.

— Перепрошую?

Чорні очі Луїзи Ермендес округлилися, як дві монети, а руки покинули м’яти серветку. Здавалося, ось-ось — і пані цього дому впаде навзнак і більше не встане.

Канре гнівно втягла повітря й стримала на язику всі улюблені Карині прокляття.

— Я кажу: дайте мені клятого ножа. Негайно.

Коли біль діткнувся Жаррака, він стояв перед покоєм Мерселлі. Та враз — ліва рука мовби схопилася полум’ям. Просто довкола зап’ястя. Мов браслет, який скував його і розгорівся.

Короткі миті болю розтанули, та чаротворець достеменно знав, що це за відчуття палючої окови: Канре конче хотіла щось сказати. Отож Канре дізналася, як вчинити це, носячи на собі його кров. Тож вона, певніше за все, дізналася і про те, що Ермендес та Ельбрахова інформація вже в палаці.

Це збадьорило Жаррака, й він постукав, а тоді ввійшов. Мерселлі був не сам. Юнак, що стояв до дверей спиною, озирнувся й насупив темні брови. Він не ховав емоцій, чим нагадав Жарракові Бергата.

Що ж до глави Мерселлі, той позирнув на непроханого візитера майже люб’язно.

— Яка честь — із самого ранку бачити вас, маестре Престе, — привітався глава дому.

Гість його насупився дужче.

— То це і є… Ох, перепрошую. Мої шанування, великий маестре.

Він уклонився, а тоді пожадливо глянув на Жаррака — чаротворець знав цей погляд, у якому попри пересторогу горіли обожнювання й захоплення. Це була мрія, що чаїлася в очах Ермендеса, — стояти колись теж у колі найвищих.

— Я маю до вас справу, — повідомив Жаррак, ігноруючи гостя.

— Тоді нам варто поспілкуватися. — Мерселлі вказав у бік крісла, й чаротворець видихнув із полегшенням: нога, клята нога. — А ви, юний Ермендесе, можете повертатися додому. Ваше послання тепер у надійних руках.

Юнак, котрий хотів щось додати спершу, кивнув і зграбно вклонився. Тоді кинув останній, допитливий погляд на Жаррака і вийшов за невидні на тлі візерунчастих шпалер двері, шурхочучи дорожнім плащем, якого він не спохопився зняти в покоях — видно, так поспішав.

— Тож поговорімо. Як вам спалося, Престе? — спитав Мерселлі, підважуючи пальцем кришечку графина з вином. Бокали стояли тут-таки, наготові.

— Дякую, добре. А як же ще може спатися після вчорашніх новин та великої ухвали?

— Дійсно, дійсно.

— Що привело до вас Ермендеса так зрання? — спитав Жаррак, бо бажання перейти до справи брало над ним гору і він був певен, що Мерселлі це вже помітив.

— А що привело вас? — блиснув очима чаротворець, але не став чекати відповіді. — Я спостерігаю за вами, Престе. Адже ми — щити короля і Франу — повинні працювати разом. І триматися правого діла. Та натомість бачу, що ви ховаєте більше секретів, ніж личило б тому, хто онде щойно допався до посади. До посади, котрої, поміж іншим, прагнули інші. Бо, бачать святі, юний Ермендес привіз мені щось особливе. І погордливо та похапцем повідомив, що це має дістатися лише королівському чаротворцеві або самому королю — тільки не Жарракові Престу. Уявляєте моє здивування від такої гучної заяви?

— Дуже необачна заява, дійсно, — мовив Жаррак, втішений тим, що інформація тут, у цій кімнаті. У кімнаті, котру він може перетворити на попіл, якщо Мерселлі дасть йому привід.

— Я теж так вважаю, Престе. Та судячи зі швидкості, з якою ви сюди потрапили одразу за моїм несподіваним гостем, вас дуже цікавить вміст його посилки. Важко визначити ціну такої речі.

— То чого ви хочете? Якщо мова про посаду, яку щойно згадували, чудово розумієте: я не вільний. Король хоче мати при собі Преста, і, бачить бог, я не маю змоги полишити його зараз. Усе інше — у вашому розпорядженні.

— Не дивіться на мене як на ворога. — Мерселлі вмостився в кріслі поруч і простягнув Жарракові вино. — Мені цікаво: що там? Бо Прест, який кидається такими словами… Я з вашим батьком, Жарраку Етелю, працював багато років. Пліч-о-пліч. Я бачив, як йому відтяло два пальці в сутичці. Як він вичавив очі суперникові. Я багато бачив, проте жодного разу Людовік не говорив мені таких слів. «Усе у вашому розпорядженні», ха!

Жаррак втупився в бокал, але клубок у горлі не давав йому зробити й ковтка. Відчував, що дійсно поспішив. Наговорив забагато і надто відверто. Та тепер уже пізно вдавати, що це гра.

— Що ж, я не батько, — мовив він твердо.

— І це його великий недогляд. То що там, у посилці?

— Наклеп. Наклеп, підлаштований ворогами. Тому я прийшов отримати назад те, що приніс вам маестр Ермендес.

— Ви б не прийшли з такими словами, якби загроза була дрібною. — У голосі Мерселлі зайнявся непідробний інтерес, бо для нього це однаково було грою, в якій постраждають інші.

— Цей наклеп торкається не лише мене. Це справа честі. Тому називайте вашу ціну.

— Честь не має ціни, Жарраку Етелю.

Канре не знала, що вони — високорідні — зроблять, коли дізнаються. Що з нею станеться, наскільки страшною буде смерть?

Вона силкувалася не думати про це, поки екіпаж летів до палацу. Силкувалася перерахувати всі квіти на своїй сукенці, всі ромбовидні візерунки по стінах, всі дерева за вікном.

Знала, що могла б покинути все і втекти світ за очі — просто вже, просто негайно. Не їхати туди, в саме жерло загрози. Діждати, поки дізнається достеменно: чи встиг Жаррак? Чи зрозумів він? Чи зумів? Чи..?

Але сама лиш думка про те, щоб не прийти на поміч, озивалася нудотою.

Канре так знечулилася від тривоги, що навіть біль у порізаній руці — о ці нажахані очі Луїзи! — і той відступав.

Дорога видавалася надто довгою. Шанси — надто крихкими. Керамічне серце — надто важким.

Жаррак очікував уже чого завгодно. Знав залізно: Мерселлі не повинен дізнатися, що тримає у своїх руках.

Проте великий маестр, на позір втішений тим, що має щось проти нахабного молодого Преста, усе допитував і допитував, не називав свою ціну й відмовчувався.

«Він випробовує тебе. Заради бога, він розважається цим», — говорив собі Жаррак і намагався відповідати так само стримано й іронічно. Він-бо вже придушив перший порив, котрий закликав його вчепитися в горло іншому великому і скип’ятити його кров — чар, про який Жаррак колись дізнався у Вінні, але ніколи достеменно не чув, щоб його використовували.

— Ти привіз мені артефакт Естіенна, — раптом мовив Мерселлі, зважуючи в руці пакунок. — Я питав себе не раз: чому ти, а не він? Які святі стояли на твоєму захисті тієї ночі при Нансіні? Адже це ти — шаленець Прест. Тобі б личило лягти кістьми. А мій молодший завжди був, ніде правди діти, сторожким, обережним. Це часом звуть боягузтвом. Негідно для великого, чи не так?

— Немає нічого негідного в бажанні зберегти життя, — твердо відказав Жаррак, думаючи, а чи не звинувачує Мерселлі його в загибелі Естіенна. Адже вони були разом, поруч, пліч-о-пліч стояли при Нансіні — й багато днів та ночей до того.

— Казали, ти зі своїм життям ледь не розпрощався, — погляд Мерселлі ковзнув до протеза.

— Я дуже старався. Але святі вирішили, що на землі з мене користі більше, ніж у садах засвіття.

Батько Естіенна присів біля вогню і важко сперся на руки. Він мовби постарів, хоч відсвіти вогню забарвлювали посивіле волосся ясними мазками. Тіні витанцьовували на суворому лиці, змінюючи його вираз. Він мовчав, вдивляючись у підлогу, у вогонь — куди завгодно, аби не на Жаррака. Той мовчав теж, чекаючи, що вирішить інший великий.

Врешті чаротворець прогугнявив:

— І ти привіз мені артефакт Естіенна.

— Він попрохав мене про це. У разі, якби щось сталося.

— А сталося, синька б їх усіх!.. — Мерселлі зірвався на ноги і вгаратав кулаком камінну поличку. Проте спалах гніву й щирих емоцій звіявся, і королівський чаротворець опанував себе, коли звертався до Жаррака: — Цей вчинок робить честь тобі, Престе. Тож і я зараз повірю, що чиню правильно. Бо коли ми надалі стоятимемо поруч, я не хочу, щоб ти був мені ворогом.

Глава Мерселлі взяв з камінної полиці згорток і подав його Жарракові, скріпивши це міцним потиском руки:

— Повертаю борг за Есті.

Щойно Жаррак опинився у своїх покоях, він відкрив згорток і ретельно перечитав усе — то дійсно були обвинувачувальні листи від герцога Ельбраха, підкріплені словами слуг із колишнього дому тітоньки (чаротворець уже думав, як їх позбудеться), а ще виписами з церковної книги про народження Канре та документами про те, як вона стала на службу до Альвіанні. Певна інформація, що маестри Арлі немає і ніколи не було.

Чаротворець із задоволенням відкрив крихітну баночку з порошком для невгасимого вогню. Відсипав дрібку в сегмент при кінці ціпка. Клацнув застібками. Поклав усі виписки, копії документів та листи в жерло каміна, де сіріли вчорашні вуглини, а тоді двічі вдарив ціпком об паркет. Викресане чаром полум’я вдарилось об залізну решітку, заіскріло у вугіллі та обійняло Ельбрахові папери, пожерши їх умить.

Хвилину-дві полум’я, котре живив порошок, ще шаленіло в каміні, шукаючи іншої поживи. А Жаррак стояв супроти нього і дивився до болю в очах. Дивився, даючи собі обітниці, які не промовляв уголос, але відчував до мурашок по всьому тілу. Бо тільки тепер, тільки зараз, коли загроза обернулася попелом, на нього навалилося розуміння того, як близько була межа. Як близько була поразка.

Жаррак вдихнув глибоко — двічі, тричі; змусив себе відійти від каміна і, спираючись на ціпок, вийшов із покою.

Канре підіймалася сходами, притримуючи поділ обома руками і кленучи подумки ту сукню, мовби створену, аби в ній не зробити похапцем і кроку. Вона хотіла б, та не могла йти повільно, хоч уже удостоїлася кривих поглядів маестр, котрі попід ручку плелися сходами донизу, наготувавши парасольки до прогулянки.

Сходи. Сходи. Сходи.

Минула ще два прольоти і опинилася біля входу в довгу галерею, оперезану рядами колон.

По той бік галереї Жаррак роздивлявся щось при вікні.

Він озирнувся — помітив її. Заусміхався.

Все гаразд — говорила ця усмішка.

Все владналося.

Все.

І Канре тоді справді здавалося, що це вже кінець. Що все склалося так, як вона не могла й помислити. Але ніщо ніколи не складалось остаточно, як мозаїчні картини на стінах храмів, — бо життя бігло вперед. І не спинялось на миті чистого щастя.

Розділ 16. І зійде сонце

Канре випрошувала в керамічного серця ще трохи часу і дякувала за кожен день. Щоранку і щовечора. Раніше їй ніколи не ставало часу дивитися й дивуватися тому, який цей жорстокий світ часом ще й чарівний — у найменшому бутоні, у розсипі променів крізь липове листя.

Ніколетта Бернаж, котра мало-помалу стала Канре подругою, звісно, трохи дивувалася з того, що маестру Прест займають часом дивні дрібниці. Та що поробиш — усі у вищому світі столиці вже примітили, що дружина в наймолодшого королівського чаротворця трохи чудна. Та, їй-богу, й сам він — казали так — був неабияк чудним. Але чого ще чекати від віннського вихованця?

Маестра Прест не зналася на мереживах і рум’янах і — чи ви бачили таке? — навчала своїх служок читати. Маестра Прест могла піти пішки на гостину і не крилася від сонця, мовби й не знала, якою непристойно рум’яною може стати її шкіра. Маестра Прест не з’явилася на бал Весняної Фортуни, та подейкували, що того ж вечора її бачили в супроводі чоловіка у власному саду, де вони невлад танцювали та сміялися — лише вдвох!

Шурхітливий шлейф чуток не танув довго: попервах усі чекали, що ось-ось фігура тендітної маестри Прест почне видавати ознаки зміни. Та Канре як була худа, так і залишалась, і коли вже минуло стільки місяців від таємного шлюбу, що ніхто б нічого не сховав, усі врешті видихнули й почали шукати собі цікавіших тем до спостереження. Канре бачила ці погляди, та вони не займали її. Бо то була справа поміж нею і Жарраком, залагоджена раз і назавжди, як одна з тих речей, які вони не могли дозволити собі — через керамічне серце. Так само, як мовчки вирішили уникати балів через Жарракову ногу.

Допомогла біда: коли Сонцесяйний, користаючи зі смерті лірського короля, рвонув на південь залагоджувати справи (як він це назвав, а на ділі — відбивати узбережжя й насуватися в бік Аль-Аканте, де тремтіла королева-регентка без підтримки лірської верхівки), король прикликав своїх чаротворців на поміч, і хай як Канре не хотіла, щоб Жаррак покидав її задля нової небезпеки, щойно вони вирвалися з кола бід і страхів, — він не міг відмовитися.

Коли ж повернувся в зеніті літа, то очі його горіли, у рухах відчувалась енергія, в усмішці — вогонь. Він не розповідав багато — хіба коли приїздили гості, Шарль Толіо з батьками, чи Ніколетта Бернаж із чоловіком, чи молодші д’Олени, з котрими Жаррак потоваришував на півдні. І все ж Канре бачила, що це повертало його до життя. Воістину, кожен Прест — вроджений великий чаротворець. А тепер пітьма, котра з’їдала його по втраті сім’ї та каліцтві, котра нашіптувала, мовляв, ні на що він більше не здатний, — розвіялася коли не остаточно, то бодай наполовину.

Щойно справи на півдні залагодили певним миром і передачею у владу Франу кількох містечок при кордоні з багатими родовищами, як в Івеліні заговорили про королівський мар’яж, а мов на підтвердження цих чуток, до столиці прибула принцеса Марія Амалія з Ермани. Подейкували, вона привезла стільки суконь, що їй надали в палаці найбільші покої, які колись належали королеві-матері, хай квітнуть їй небесні сади. Подейкували, що ерманська принцеса висока й цибата, а ще подейкували, що низька й опасиста, бо яка ж іще принцеса може вирости на ерманських вишневих пляцках, медових завиванцях і всіх тих смаколиках, на котрі франські маестри не могли дивитися без остраху за свої талії. Подейкували, вона привезла з собою пів сотні слуг і ще стількох же мала закликати з дому по весіллю, щоби підтвердити свій найвищий статус.

— Бідна принцеса, — розсміялася Канре одного вечора, коли повернулася з посиденьок у Бернажів. — Весілля ще не відгуло, а вона вже заслужила собі стільки уваги, що принаймні половина паній будуть розчаровані, побачивши її під час церемонії — не такою, як науявляли!

У день, коли нефи собору тонули в білих квітах, вичаклуваних чаротворцями на порозі перших днів зими, принцеса Марія Амалія Ерманська взяла шлюб із дофіном Франу. Коли вона йшла вперед, поміж рядів знаті, то тримала повні руки квітів і тішилася, що має цей букет: так ніхто не бачив тремтіння рук. Вона була юна ще. Юна й перелякана, хоч за її спиною стояла вся велика імперія, а на плечах лежав плащ із гербом коронованого птаха з гострими кігтями.

Спершу принцеса силкувалася дивитися просто вперед, де у світлі з конічних вікон чекала її доля, втілена в спадкоємцеві наймогутнішого правителя по цей бік Тірбони. Втім, однієї миті в око впали двійко тих, хто не звертав уваги на неї. Марія Амалія дозволила собі краєм ока придивитися, кому ж це геть нецікаво, яка вона — нова дофіна Франу. То був статний світловолосий чаротворець, який так спирався на ціпок, мовби йому важко стояти, і тонка, хвороблива з вигляду дівчина, котра тримала його попід руку й шепотіла щось, варте теплої усмішки.

Тоді романтична ще по юності своїй Марія Амалія пошепки попрохала свою заступницю, святу Амалію, щоб у її житті було бодай трохи кохання, бодай трохи. І — додала вона подумки — такого кохання, як оте, котре вона бачила щойно. Бо що то було, коли не кохання?

Сафі проклинала себе на чому світ стоїть. І себе, і Гіллема, бодай йому руки синькою побило.

Вони спершу дуже втішилися тому, що маестр Жаррак та маестра Канре дали всім вихідні з нагоди дофінового весілля, на яке вони вдвох і подалися. Хоч пані Мірія й сварилася, що молодші служки допалися до вина, але скільки в житті тої радості?

А потім — оце вона та Гіллем… Сафі затуманило голову, й вона не пригадувала вже, що понесло до старого кабінету маестра. Той кабінет переважно стояв пусткою тепер, але колись — Гіллем оповідав — маестр приїздив на гостину з Вінну і в оцьому кабінеті навчався чаротворення.

— А на оцьому столі… — шепотів лакей, вкриваючи плечі Сафі поцілунками, — він колись ледь не вбив чужу служку… Він привів її небавом по тому, як тебе взяли на роботу… Привів на світанні, зачинив отут і хтозна-як знущався… А ти кажеш: добрий маестр! Хе… стільки тої добрості, що…

— Ой, мовчи вже, — простогнала Сафі, котрій не бажалося слухати про дивини високорідних, коли Гіллемові кучері так і просилися допастися до них пальцями, а губи вимандровували по її шкірі.

Потім — вона не вловила як — зі столу впала баночка. Кілька баночок.

Порошки зашипіли, закурився дим — і враз полум’я спалахнуло без найменшої іскри. Розповзлося аж до стін, шукаючи спраглими язиками, що б поглинути.

Щойно Сафі примітила вогонь, то закричала й кинулася гасити, молячи святих, аби тільки це не було невгасиме полум’я, аби тільки не воно, бо тоді…

Вона кричала на Гіллема, щоб і він ворушився.

І врешті вогонь вдалося збити.

Сірі сліди розповзлися по підлозі. Щастя, що вони нічого не зачепили, окрім кількох шматів полотна, поскладаних на скрині під стіною, котру полум’я теж облизало.

Сафі згребла полотно — серветка, вишита білим по білому, зотліла наполовину. Та в домі серветок багато, не помітять. А от порошки…

— Ми все приберемо, заки маестри приїдуть, — тут же вирішив Гіллем. — Ну відкіль було знати, що воно отак? Чар, щоб йому…

— А нічого було в найдальшому кабінеті ховатися! — визвірилася Сафі, котрій серце боліло від думки про те, щоби брехати панії Канре. — Знав же, що тут усе те причандалля…

— Ну бог з тобою, ну Сафі, нічого ж не сталося. Тих порошків у пана Преста стільки, що… Приберемо та й забудемо.

— А коли помітять?

— А коли помітять, то зізнаємось. А самим нічого собі біду вигадувати. Я тобі кажу: маестр і не згадає про ці баночки.

— Я не хочу брехати.

— А брехати й не треба. Замовчимо, і все. Ти собі як знаєш, а я добре пам’ятаю, як у Престів шмагають. Коли живий був попередній глава, батько нашого, то крок не туди зробити — і шкіру спустив би. А зайти куди не слід, ага… вбив би на місці!

— Маестра до мене добрі, — почала була Сафі, та тут же змовкла, бо розуміла, що маестра — вона високорідна і є. Добра, допоки все так, як вона бажає. Добра, допоки їй усе до смаку.

Так переконувала себе служка, відтираючи підлогу від кіптявих слідів. У глибині душі вона вірила, що добрість маестри Канре захистить її, навіть якщо випливе правда. Що нічого злого вони не зробили.

— Нічого злого… — прошепотіла Сафі, витерла чоло рукою і, повертівши зотлілі серветки, понесла їх тихцем до сміття, дивуючись, чого це маестрине вишивання опинилося в покинутому кабінеті, поміж баночок із порошками.

Коли Жарраків помічник на ім’я Гіллем приніс ранкову пошту, Канре безсоромно вигрівалася проти сонця в чоловіковому ліжку. Слуга зник нечутно, покинувши конверти на столику при дверях. Вочевидь, побіг оповідати ласим до чуток кухаркам, що маестр і маестра нарешті йдуть до сну разом.

Канре засміялася від цієї думки, та тиждень по весіллю Марії Амалії й дофіна її сповнювала непояснима легкість, і вона, забуваючи турботи, залишалася в Жаррака до ранку, хоч і слідкувала, аби не впасти в сон у його обіймах.

— Від Його Величності, — кинув чоловік весело, коли роздивився конверт.

— Знову? Він надумав іще одного сина пошлюбити?

Канре на колінах переповзла широченне ліжко і сперлась на Жарракове плече, щоб почитати, що ж написано в листі.

— Ще одного весілля я не переживу, — похитав головою чоловік. — Королівському чаротворцеві всю учту треба бути на виду і пити за здоров’я молодих. А у д’Олена та Мерселлі явно більше досвіду в цій справі.

— Так, маестре Престе, — шепнула Канре і поцілувала мочку Жарракового вуха. — Ти впиваєшся так швидко, мовби й не виріс на віннському лікері. А коли пригадати, у день нашої зустрічі набрався був слив’янки, і я боялася, що ти забажаєш мене.

— Я й забажав. — Жаррак коротко розсміявся. — Але, віриш ти в це чи ні, сам король хоче нас бачити. Мене — неодмінно з тобою. Думаю, на радощах від вдалого синового шлюбу він бажає подарувати щось своєму вірному чаротворцеві і його коханій дружині. Маєток? Титул для тебе? Як гадаєш?

— Жакку, у мене є все. Все, чого б я могла бажати.

— Тільки не кажи цього королю.

— Чому ж?

— Бо тоді, моя маестро, сам Сонцесяйний король тобі заздритиме. Йому ж, бачиш, ніколи не достатньо того, що є.

— Вас звинувачено в державній зраді, маестре Жарраку Престе.

Король процідив ці слова, і запала тиша. Бо ніхто з Ради не насмілювався кинути звинувачення цьому чаротворцеві, який пройшов вогонь Нансіна, дві вже битви за Свічку і стояв тут, посеред них, гордий, мовби й не в його обличчя щойно кинули смертельні обвинувачення. Стояв, спираючись на свій ціпок, мов закам’янів. І вона стояла поруч із ним. Нечувано. Нечувана дикість. Нечуваний гріх.

Канре могла б посперечатися, що половина з присутніх не вірить у те, що вона — нижча. Та слова були сказані. Обвинувачення озвучені. Документи розкладені на столі перед королем. Свідчення того, що Канре Арлі ніколи не мала б носити золочену оливну гілку і все ж — носила її.

— Хай це почують усі присутні тут, — мовив король. — Коли торік ви, маестре Престе, здобули для нас форт Блакитної Свічки, то попрохали у віддяку оливну гілку. Привілей, якого удостоєні тільки за правом народження у високому роду. Благословенні. Обдаровані чаром чи вміннями алхіміків. Ви поклялися нам, що потребуєте цієї гілки, щоб віддати останню шану загиблій сестрі, високорідній по крові. Та тепер бачимо, як ви використали наш дар: передали благословення негідній особі. А потім зневажили ваш рід, вашого короля і вашу державу, представивши цю особу як свою дружину, рівну нам. Чи ви маєте що сказати?

Жаррак, котрий до того здавався заціпенілою статуєю, розправив плечі.

— І ви самі вірите в це? Вірите в те, що говорите: про благословення, про гідних і негідних? Вірите, що вміння торкатися чару возвеличує над усіма? Скажіть іще, що, як мовиться в Першій легенді, виводите свої родоводи прямісінько від святих.

— Маестре Престе, — обірвав його король. — Ми зібралися тут у справі конкретного, незаперечного злочину, скоєного вами та нижчою. З доказами, які надав анонімний викривач вашого злочину. Це не лекція з теології чи філософії. Утім, ваші слова перечать першоосновам нашого ладу. Що й не дивно після гріха, який ви вчинили.

— Гаразд, — чаротворець кивнув. — Я визнаю свою вину. Я вчинив цей злочин, і мені нема прощення чи пом’якшення вироку. Але моя дружина…

— Шлюби з нижчими нелегітимні. Вона не може вважатися вашою законною шлюбною жінкою, — врешті кинув хтось із радників.

— Але вона нею є, — відрубав Жаррак, жаско шукаючи поглядом того, хто зронив ці слова, мовби складав свій список смертників подумки. — І вона — непричетна. Я, користаючись своїм правом вищості, змусив її підкоритися моєму бажанню. Я взяв її силою і так само силою змусив прийняти золоту гілку. Провина за цей злочин — моя. І тільки.

— Ні. — Канре виступила вперед, скидаючи зледеніння, яке скувало її. — Я погодилася на це сама. І перш за все — посміла бажати великого маестра. Якщо це гріх — то провина моя рівною мірою, Ваша Величносте.

— Ти не гідна дивитися на твого короля, облуднице, — відповів той, гидливо кривлячись. — Твої слова не мають ваги.

Канре застигла за пів подиху від того, аби сказати все, що думала. Аби заволати — нехай лише зараз, нехай лише одного цього разу — про правду, котрої вони не хотіли бачити. Про вищість, котру вони витворили й підтримували самі. Про безмовних слуг, котрі нічого не важили для своїх маестрів, але були такими ж людьми — із плоті і крові, із гріха і святості, із невичерпного вогню. Вона могла би багато оповідати, відкривши навіть серце своє — справжнє, не керамічне. Відкривши, що є кохання — і воно не росте так, як велить золота гілка. Є добрість, гідність, сміливість — і в тому є найвищий чар, якого їм не осягнути.

Але Канре розуміла, що її не почують тут — ні Сонцесяйний, ні його набундючені радники. Тож вона знайшла Жарракову долоню і незмигно продовжувала дивитися на короля. Хай хоч це залишиться в його пам’яті — негідна нижча, котра не впала замертво і не спопеліла від його погляду. Хай так.

— Маестре Престе, чи маєте ви що додати? — церемонно спитав король.

Жаррак усміхнувся.

— Так, Ваша Величносте. Хочу сказати про найбільше знання, яке я відкрив за своє життя: наявність чи відсутність золотої гілки не визначає людину. — Чаротворець обвів присутніх поглядом, спиняючись на знайомих обличчях, і, не гублячи іронічної посмішки, видихнув: — Це все.

Похмура мовчанка повнилася шепотом. Король стояв непорушно, і на мить Канре подумалося, що він зрозумів, усвідомив щось — глибоко-глибоко, під блиском регалій і маскою незворушності. Втім, щойно Сонцесяйний відволікся від споглядання документів на столі, лице його сповнилося мстивого холоду і слова, рубані, мов сокирою, посипалися:

— Відтак ми, Його Величність король Франу, засуджуємо вас, маестре Жарраку Етелю Престе, та нижчу до смертної кари. Ви будете позбавлені привілею королівського чаротворця загинути в бою і принести найвищу честь своєму родові. Та за правом народження заслуговуєте на легку смерть, сповнену гідності. Ви приймете отруту, яка спиняє серце, — сьогодні, тут, у мене на очах і під наглядом придворних лікарів. Вас поховають у родинному склепі Престів без зайвих урочистостей та розголошення. Що ж до вашої спільниці в злочині, то нижча буде повішена, а її тіло четвертують.

— Ваша Величносте, — і тепер Жарраків голос не здригнувся. — Я приймаю цей вирок і готовий до його сповнення. Та мушу просити вас про пом’якшення для моєї жони.

Канре сіпнула чаротворцеву руку, але він лише міцніше стиснув її.

— Як ви смієте промовляти ці слова? — процідив король.

— Смію. Бо вона носить моє дитя.

— Ти підтвердиш, що вона носить дитину, — прошипів Жаррак, притискаючи артефакт до горла придворного лікаря, — або ж я спопелю тебе.

У кишеню лікаревого жилета опустилося доста грошей, але погляд чаротворця справив на того куди сильніше враження.

— Понад те, ти скажеш, що їй потрібно бути вдома, у теплі й затишку, щоб дитя виносити. Тепер іди.

Жаррак відпустив вилогу лікаревої одежі, й той поспішно покинув покій, де мав оглянути Канре і підтвердити, що слова її чоловіка — не лише спроба відстрочити страту. Хоча саме спробою порятунку це і було.

— Жарраку… — Канре метнулась до нього, але чоловік приклав палець до її вуст, обійняв і нахилився близько-близько, щоб шепіт не почула жодна палацова тінь.

— Канре, слухай мене. Слухай. У нас нема часу. Вони відпустять тебе. Щойно вирвешся з палацу — кидай усе і тікай, щезни. Їдь в Ерману. Моя матір прийме тебе в Кенсі і не віддасть нікому. Король не забажає міжнародного скандалу. Якщо вони змусять тебе залишитися тут, якщо замкнуть у палатах, як у в’язниці… Пиши моїй матері. Пиши негайно, не чекай. Напиши Толіо, хай спробує тебе виручити. Підкупи покоївок, охоронців, усіх — хай проведуть тебе таємними ходами…

— Жарраку, спинися. Ти що, не усвідомлюєш? Вони тебе вб’ють! — Канре вчепилася обома руками в сорочку на його грудях і струсонула щосил. — Вб’ють. Тебе. Сьогодні — ти чув короля.

— Так. Тому ми говоримо про твою втечу. Коли…

— Я не тікатиму, — обрубала Канре. — Якщо вони вб’ють тебе, давай розділимо це. Бо якщо ти винен у чомусь, то і я теж. Якщо ти грішник, відступник та зрадник — то і я з тобою.

— Ні. Ні, Канре. Я змусив тебе прийняти гілку…

— А я погодилася на все. І підбила тебе вплутатися в біду із синькою!

— Та я пообіцяв собі. Коли ми перехопили послання Ельбраха. Пообіцяв, що ніколи більше ти через мене не постраждаєш. Ніколи більше не опинишся в небезпеці.

— Але не тобі це вирішувати. За нас уже все вирішили. У нашій владі нічого не залишилось. І ти забороняєш мені прийняти смерть разом. І ти позбавляєш мене останнього вибору.

— Канре. — Жаррак узяв її обличчя в долоні й витер сльози, котрих вона не відчула на своїх щоках. — Ти маєш усе, що можу дати тобі я. Та тут інша річ: вони не дозволять нам розділити смерть, Канре. Мене чекає легка кончина, достойна, на їхню думку, високорідного. Бачиш, тут вірять, що високорідні навіть на порозі засвіття гідні чогось відмінного від інших… Тебе ж катуватимуть. Знущатимуться і силкуватимуться зламати. Чинитимуть наругу над твоїм тілом — живим і мертвим. Тому, коли рятунок — це останнє, що я можу зробити для тебе, прийми. Ти згодна? Тоді дай мені свою руку, і вийдемо звідси впевненим та твердим кроком.

Канре здушила волання в собі й погодилася.

Вона впіввуха слухала все, що говорили потім. Про те, що їй відведено сім місяців, за які заборонено покидати дім Престів. Що за цим слідкуватиме королівська охорона. Що дитина не успадкує ні імені батька, ні права на золоту гілку, жодного лере його статків. Що Канре стратять одразу після того, як вона розродиться, що, що, що…

Вона стрепенулась і вийшла з напівсну лише тоді, коли Жарракові принесли отруту. У крихітній скляній баночці, вкритій тонким візерунком. Отрута зблискувала ясно-блакитною, мов чаротворцеві очі, барвою. Її розчинили у вині. Навіть смерть до високорідного навідувалась, обернута в щось красиве, хоч то не скасовувало її холоду й незворотності.

Канре дивилася невідривно, як метушилися придворні цілителі: вони оцінювали, скільки треба отрути, щоб убити Жаррака швидко й напевне. Слухали його серцебиття. Перекидалися словами про артефакт — кому перейде така могутня зброя? Жаррак виконував їхні настанови, відповідав приязно і з усмішкою, мовби то була просто собі розмова. Знав: ці люди роблять свою роботу.

Коли йому подали келих, король заговорив щось беззмістовне, пафосне й жорстоке. Жаррак кивнув, проте повернувся до Канре і випив усе до дна, не зводячи з неї очей, мовби не було нікого більше в цій залі, в цьому палаці, в цьому світі.

У покої було тихо й порожньо. Цілителі покинули його вмирати. Канре милостиво дозволили залишитися. Жаррак, щойно всі пішли, кволо всміхнувся і шепнув їй, що встиг скористатися батьковим чаром, котрий уповільнює ширення отрути. Тож це дасть іще дрібку часу. Воістину дрібку — Канре бачила, що він тане, обкладений високими подушками.

Рік тому в цей же час він повіз її до Вінну, і… Ох, треба було там залишатись. Але вона змовчала про це. Конче шукала, що сказати, і не знаходила. Лише тримала його за руку і гладила волосся. Жаррак, як і вона, мовби не знаходив слів. Попрохав написати матері. Вона обіцяла, що напише. Довго дивився на її пальці, які стискали його затерплу вже долоню.

— Мені завжди казали, що великі чаротворці народжені для великих справ. Та ми не ввійдемо в історію, — мовив він раптом. — Не залишимо ані нащадків, ані великих діянь. Не змінимо світу.

— Але вбережемо світ від ще більших смертей та страждань, — усміхнулася вона. — Адже ти спинив синьку. Бодай у Франі — це зробив ти. Цього не розповідатимуть у легендах, але хіба таке важливо? Однаково більшість легенд брешуть. І ось ця нова, про вбивчий порошок, скоро розтане теж. Бо світ не стане кращим через смерть.

— Можливо, він узагалі ніколи не стане кращим.

— Стане, Жакку. Неодмінно стане. Усе починається з малого, — прошепотіла вона, стишуючи голос, бо помітила, як сіпаються Жарракові повіки, як натужно він силкується дивитися вперед.

— Мене хилить у сон, Канре. Щосили намагаюся слухати, але мовби вуха закладає.

— Тоді ти спи. А я триматиму твою руку.

— Ти вже довго тримала її. Канре, а час — серце ж…

— Не турбуйся, я знаю про час. У нас є весь час у світі, Жакку. Спи. — Канре нахилилася й поцілувала його холодні губи, обидві щоки і чоло. — Спи спокійно, любове моя.

Коли холодні пальці Жаррака перестали будити прокляття часоспалення, Канре не відчула нічого. Вона не знала раніше, що може бути така пустка, таке збайдужіння всередині. Стрілка на керамічному серці застигла за мить — не більше — од півночі. Канре дуже хотілося, щоб ця мить догоріла, але Жаррак помер. Жаррак помер, і дотик до його холодного тіла більше не ніс їй смерті.

Браслет із кров’ю осипався попелом і пропік наскрізь її рукавичку, та дівчина не відчула болю.

Вона сиділа при чаротворцевій постелі — смертному ложі — мов статуя, певна того, що мала б тепер припадати до нього й ридати, захлинаючись слізьми та горем. Та вона не ридала. Не зронила й сльозинки. Вона сиділа при його постелі, думаючи, що їх так багато — керамічних сердець — довкола. Сердець, красивих зовні і скрижанілих усередині. Повних вогню і холодних, як мармурові плити на кладовищі високорідних. Сердець, які запалюють інших, і таких, що їх не здатне запалити навіть невгасиме полум’я, викресане сумішшю алхімічних порошків.

Вона дивилася, мружачи очі, як над шпилями Івеліна сідає яскраве сонце. Яскраве й упевнене в тому, що завтра воно зійде на сході.

Хоч Канре не володіла й дрібкою чару, проте, поки сонце наколювалося на шпичаки гілок і дахів, її сповнило відчуття внутрішнього вогню, котрий повз увсебіч, хоча руки залишалися холодними, а очі — сухими.

Вона завжди думала, що її вб’є керамічне серце, прокляття, повне ненависті й зневаги. Вишукане знущання. А тепер боліло серце справжнє, суще. Та попри кипіння всередині, її заполонювали любов і ніжність, ніжність і любов. І хоча знагла заболіли ще плечі та руки, спина й живіт, хоча щелепи зводило, все це видавалося Канре далеким. Як і власне зривчасте дихання.

І коли косі сонячні промені простяглися крізь заґратоване віконце до Жарракового ложа, на мить Канре здалося, що він справді просто спить. А коли прокинеться, коли, мружачись, погляне на неї й покличе на ім’я, вона підійде. Вона опуститься поруч, візьме його руки, знайомі до кожної рисочки та дрібного шраму, і ніколи не відпустить. Потім, коли зійде сонце, він усміхатиметься до неї, поплескуючи по навершю ціпка. «Отож, Канре, сьогодні ми будемо змінювати світ!» — скаже, звично рішучий і невпинний. І підхопиться на ноги — ох, якби ж він не постраждав при Нансіні! — і розчинить вікна. І розчинить двері. А далі вже вони вийдуть разом до чогось нового, до чогось неймовірного, сповненого дива й чару. І це буде щастям, і це буде правдою, і це буде піснею на вітрі, яка тягнеться у височінь та вглиб, тягнеться споконвіку, аби ніколи не перерватись…

«І це буде прекрасно» — подумала Канре, коли сонце згасло на обрії, впускаючи м’яку сутінь усередину. Вона хотіла обтерти холодний піт із чола, та навіть підвести руку виявилося понад сили.

Ніжність і любов затопили її до краю. Та з ними — утома й мерехтіння перед очима, і світ мовби взявся сірою пеленою. Щось озивалося в серці — справжньому — невтримною пульсацією. Пальці заніміли.

Темрява відняла зір.

Серце вкололо.

І тоді — зупинилося.