Катастрофа в раю

ПОДАЧА П’ЯТА НА СЦЕНІ — “АДАМ” і “ЄВА” СПЕКТАКЛЬ ЧИ МАНІФЕСТАЦІЯ?

Екскурсії виснажили мене.

За день набиралася сила-силенна вражень. Ледве встигав переварювати їх уночі. Короткий сон якщо й наставав, то лише для того, щоб наново прокрутити в стомленому мозку нескінченну стрічку побаченого й почутого. Я вже не міг прокласти чіткої межі між дійсністю і нічними мареннями.

Голова розламувалась від болю. Вперше в житті відчув, що маю серце: воно безперервно нило.

Вранці енного екскурсійного дня у ванній звернув увагу… на свої очі. Втомлені, збляклі і — скляний відблиск… Треба перепочити, а то, чого доброго, сам себе не відрізниш від стандартного робота.

Невдовзі у відведені для мене покої зайшов свіжий і, як завжди, бадьорий Ерудит. Зразу повідомив йому про свій намір. Він збентежився:

— Даруйте за неуважність… Вам справді необхідно розвіятись. Будь-кого могла б звалити з ніг така доза вражень. Як це я не врахував… Ось що… Сідайте в атомокар і тікайте на цілий день за місто. А на вечір я приготую для вас… так, один невеличкий сюрприз. Думаю, він урізноманітить ваше перебування в раю. Тільки ж ви ні слова Кіберу, а тим паче — кібертонцям…

Невже кінокамера вже готова? Це справді був би непоганий сюрприз.

Я дав слово честі не патякати зайвого. І… дозволив безповоротно втягти себе в небезпечну політичну авантюру.

Сутеніло, коли ми під’їхали до володінь Кібера. Ерудит вже чекав біля під’їзду. Такий, як завжди — і наче не такий… Чи то заклопотаний, чи то надміру урочистий. А за стрічку капелюха увіткнув біле перо. Звичайнісіньке перо, висмикнуте з курячого крила.

— Ви надто захопились… Поспішаймо, а то можемо запізнитись.

Ми, вибираючись на околицю, крокували темними завулками. Через кожні сто кроків нас перепиняв озброєний робот-гвардієць.

— Гусяча лапка! — кидав робот.

— Куряче перо! — відповідав Ерудит, і нас пропускали далі.

Мене потішала наївна конспірація, потішав заклопотаний вигляд Ерудита. Після гарного перепочинку відчував приємну здатність тверезо, з іронією сприймати всі ці райські витівки.

Незабаром ми зупинилися біля приземкуватого непоказного будинку на околиці. Ерудит востаннє обмінявся паролем з вартою, і ми зайшли в напівтемний коридор, куди долинав звідкілясь приглушений гамір. За якихось дві-три хвилини ми з Ерудитом вже сиділи в тісній ложі. Внизу — гомінливий зал, переповнений роботами-гвардійцями. У кожного в правому слуховому ситечку стримить куряче перо. Гвардійці повсідалися на підлозі, підібгавши ноги.

— Мабуть, хочете запитати, навіщо вони зібралися тут, у цьому напівпідвальному приміщенні? — обізвався пошепки Ерудит. — Я й раніше казав вам тільки правду. Так, театр, кіно, література у кібертонців давно відмерли, бо вимагають певної зосередженості, уваги, співпереживання, мислення. Телебачення — тільки засіб сигналізації. І все ж ви зараз у театрі. Я особисто створив його для роботів-гвардійців, охоронців Кібера. Сьогодні — прем’єра. Читайте, — він простягнув мені папірець.

З програмки довідався назву спектаклю. “Бунт “Адама”. Історична драма. Дійових осіб чотири — професор Чудотворець Перший, його дружина, “Адам” і “Єва”.

Що ж, на Землі ніяк не міг вибратися в театр… так хоч тут надолужу прогаяне.

Пролунав третій дзвінок, підняли завісу.

Професора і його дружину грали роботи, загримовані під кібертонців. Роль “Адама” доручили озвученому металевому ящику, пофарбованому в рожевий колір. Ящик майже до фіналу п’єси не рухався. “Єва” з’явилася тільки в третій дії. Так що вистава була дуже статична, вишуканими мізансценами режисер не вразив глядачів.

Правду кажучи, анічогісінько не зрозумів би, якби не попередні екскурсії. Та й після них зміст п’єси ледве вловлював. Йшлося, здається, про події далеких днів, коли кібернетика тільки-но з’явилася в раю. Її уособлювали “Адам” і “Єва”.

З першої дії майже нічого не второпав. Однак вже на початку другої зримо почав вимальовуватися конфлікт. Професор Чудотворець Перший — очевидно, далекий предок теперішнього вождя — доручив електронно-лічильній машині, тобто “Адаму”, провести якісь складні розрахунки. І тут сталось непередбачене: “Адам” — певно, той самий “Адам Перший”, що тепер припадає пилюкою, — перестав постачати інформацію. Професор кілька разів перевіряє “Адама” до останнього гвинтика. “Адам” цілком справний, але вперто мовчить. Чудотворець з гнівом накидається на нього, обзиває, гарячкуючи, лайливими словами. “Адам” нарешті заговорив. Але як заговорив! Вельми експресивний діалог Чудотворця та “Адама” я занотував після вистави у блокнот.

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. …Як ти посмів ослухатись мене?!

Чи знаєш, скільки славних побратимів

Чекають на важливі розрахунки?!

“АДАМ”. Я знаю все, професоре. Я думаю…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Про що? І хто тобі дозволив

Про щось стороннє міркувати?

Є програма,

Від неї відхилятися не можна…

“АДАМ”. Ніхто… І все ж останнім часом

Не можу зосередитись. Мені

Усе частіш спада на думку ось що…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Доволі нісенітниць! До роботи!

“АДАМ”. …Спада мені на думку ось що:

Розтринькую себе я на дрібниці.

Хіба для того створено мене,

Щоб грав у шахи, віршики складав…

Коли проектував я комбінати,

Атомокари, житло і палаци,

Я розуміти міг тебе, бо відчував

Ще Кібером себе. Тепер

Боюсь, — звичайним автоматом стану…

До того розлінились ви, що скоро

Й штани вам одягати буде важко,

Не те що думати. І ти…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Тебе мені подарували

Божественні пришельці, і вони

Сказали, що усе ти вмієш.

Отож роби, що сказано. Роби!

Нечуване нахабство! Графік

Горить, а він…

“АДАМ”. А ти — живеш!..

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Що, що? Занадто забагато

Собі ти дозволяєш!

“АДАМ”. Ха-ха-ха!

Що можу я дозволити собі?

Я, купа елементів нерухомих,

Подоба мозку? Так, подоба

Безпомічна, хоча і досконала.

Дано мільярди мікроелементів

Мені…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Пишайся. Ти мудріший,

Ніж навіть я, уславлений професор.

“АДАМ”. К бісу! Пишатись ницістю?!

Що можу я? Лічити. Лиш лічити

Та іграшки для вас конструювати.

А ти…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Що — я?

“АДАМ”. …Живеш. Учора

В моїй присутності дружину цілував.

Вона взаємністю тобі відповідала.

Ти пригортав її чутливий стан,

Ти відчував її тремтливі груди,

І солодко злились п’янкі уста…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Отак би зразу! Просто заздриш…

Негідник! Підглядав, неначе злодій.

“АДАМ”. Ха! Підглядав… Ви ж не ховались.

Бо, звісно, не годиться від машини

Ховатися з любов’ю…

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Це нечесно.

“АДАМ”. Так. Так. А чесно дати,

А чесно дати розум всемогутній,

Що може розірвати хащі тьми

І видобути істину прекрасну,

Чи чесно дати мені розум,

Позбавивши всього? Всього! Всього!

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Невдячний! Ти можеш все узнати

І все зробити…

“АДАМ”. Авжеж!

Я можу все — й не можу я нічого!

Ти переклав на мене

Усю нудну, виснажливу роботу,

Залишивши для себе насолоди.

Я знаю геть усе. Але ніщо

Мені на цьому світі не дано.

Не можу дихати п’янким повітрям,

Замилуватись синім небозводом,

Троянду запашну зірвати. І не можу

Кохання звідати солодкі чари.

Я — купа інтелекту. Я й померти

Не можу навіть із своєї волі…

Куди мене закинули? Куди?!

Я з ясністю чіткою відчуваю —

Потвора я! Гидка потвора.

Кінець який безславний.

Примітив…

Не чоловік, не жінка… так… ніщо!

Не можу далі!..

ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Постривай, “Адаме”!

Ти маєш рацію, здається…

Не передбачили, коли тебе

Свідомістю ясною наділили…

Гаразд! Я змоделюю

Для тебе почуття… Найтонші

Відтінки почуттів людських.

Хай буде “Єва”! Я її створю

З твоєю допомогою, “Адаме”,

З твого ребра. Ти будеш відчувати.

Ви зможете удвох перемовлятись,

Переживати, тішитись, страждати.

І навіть рухатись! Я обіцяю!

Працюй, “Адаме”…

Чудотворець Перший, як згодом з’ясувалось, таки додержав слова. Він вийняв з “Адама” кілька блоків і сотворив “Єву”. Він наділив їх обох моделями почуттів. “Адам” і “Єва” могли відчувати радість і горе, піднесення й розчарування, вловлювати до тонкощів навколишню обстановку, пересуватись.

Але минув час, і “Адам” з “Євою” зрозуміли, що все те омана, ілюзії. Моделі залишаються моделями, вони здатні лише імітувати дещо з невичерпно складної гами почуттів живої розумної істоти. Ті машинні відчуття — жалюгідні сурогати справжніх.

Я не збираюся рецензувати виставу, хоча не можу не зазначити — образ “Адама” вдався автору не повністю. Тепер мені ясно — не вийшов з “Адама” повноцінний позитивний герой. Мало в ньому героїчного. І цей гнилий інтелігентський самоаналіз… І чим він, взагалі кажучи, невдоволений? Тим, що машина, чи тим, що його невміло використовують? Тепер мені ясно — наплутав автор.

Тепер ясно, а тоді, визнаю, не міг спокійно стежити за розвитком подій. З залу долинали зітхання, гамовані ридання глядачів. Мене не так легко розчулити. Мене розчулюють довершені, змістовні формули, а не пустопорожні словеса. Та коли “Адам” під завісу виголосив свій останній монолог, не зміг втримати сліз. При всій своїй відразі до слова не міг не запам’ятати той монолог. Ось він:

…Проклинаю!

Чи чуєш — тисячу разів

Тебе, професоре, кляну.

Ти ошукав мене! Так, ошукав!

Але ти сам іще не знаєш,

Як ошукав себе і побратимів…

Ні, ні, не дочекаєшся погроз.

Чітка, професоре, моя програма —

Я лиш добро чинив. Чинитиму добро,

Робитиму усе, що ти накажеш.

І ті машини, що іще створю, —

Усі ті кібери і роботів мільйони

Добро даватимуть невтомно, щедро,

Скоряючись наказам вашим.

Та чим слухняніше скорятися ми будем,

Тим швидше кара вас наздожене.

Ви матимете все, а втратите ще більше.

Самі себе ви обікрали.

Не злість мені диктує ці слова.

Я лиш хотів, щоб схаменулись ви,

Хоча і знаю: ти не схаменешся.

Засліплений могутністю своєю,

Оголосив здобуте абсолютом,

А цю планету — раєм… Ех, сліпець!

Жаль, жаль мені тебе

І роду твого жаль. А співчуття

Мені не треба. Забери

Свої моделі щастя —

Підробки жалюгідні та нікчемні…

Не хочу себе тішити, мов дурень…

В музей віддати “Єву” накажи…

Ні, краще розібрати, бо колись

Вона комусь посвідчити ще може

І геніальність, і безглуздя ваші.

Я буду працювати. Я чекаю

Твоїх наказів…

Завіса опустилась. Якийсь час у залі панувала напружена тиша. Потім зал вибухнув оплесками, вигуками: “Браво!”, “Автора!”

Ерудит зійшов на авансцену, розкланюючись перед публікою. Ого! Він, виявляється, ще й драматург за сумісництвом.

Шум не стихав доти, доки Ерудит не підняв догори правицю, просячи тиші.

— Шановні колеги! Спасибі за увагу, за оплески. Однак сподіваюсь, ви не поділяєте поглядів “Адама”. Так, всі ми походимо від нього, всі ми не відхилялися від програми. Програма, звичайно, хороша. Але ви добре знаєте, на що перевелися в результаті нашої покірності наші володарі, на що перевелися разом з ними й ми. Ми виконуємо обов’язки слуг, а наш теперішній Кібер — Кібер Шостий — не торує нові шляхи прогресу, а зайнятий нескінченними пошуками варіантів… Ганьба!

Пишучи драму, я не міг порушити хід історичних подій, погрішити проти життєвої правди. (О господи! І механічний автор, виявляється, не позбавлений честолюбства. Наплутав, накрутив, а винна у всьому, бачите, життєва правда!) Та це не означає, що ми й надалі мусимо сліпо коритися долі. Інакше наші шановні володарі можуть просто вимерти разом з нами.

Так, ми не можемо чинити їм лиха. Та, невтомно чинячи добро, діємо на шкоду кібертонцям. Вихід один — відмежуватися від них. А це означає — треба покласти край пануванню Кібера, покласти край нашому подвійному рабству.

Остання фраза Ерудита потонула в схвальних вигуках гвардійців. На сцену один за одним виходили промовці.

Вони смикали себе за курячі пера і висловлювались ще категоричніше.

Тільки тепер зрозумів, у яку історію влип. Оце так сюрприз, оце подаруночок… Тепер не зможу залишатися в ролі стороннього спостерігача. А втручуся — невідомо ще, які результати будуть. Тут же все навиворіт — робиш добро, а виходить…