Катар

РИМ — ПАРИЖ

О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до “Хілтона”. Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі “Геральд”, зацікавився переговорами “Ейр Франс” з урядом — мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.

Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.

На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в “Хілтон”, і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.

Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.

Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші — що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому “мосту зітхань” посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.

Рейс було відкладено на годину, бо “Аліталія” ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме — Орлі чи аеропорт де Голля. Я пішов переодягатися, бо в Парижі теж передбачалося ЗО градусів у тіні. Не міг згадати, в якій з валіз були сорочки-сіточки, і мусив пхатися до ванних кімнат з багажним візком, який не вміщався на ескалаторі Я довго блукав пандусами підземелля, доки якийсь раджа не показав мені дорогу. А може, то був і не раджа, бо англійської він майже не знав. Тільки й того, що був у зеленому тюрбані. Цікаво, чи він скине його в душовій? Адже він теж прямував туди. Через те мандрування з візком я згаяв стільки часу, що мусив нашвидку прийняти душ і переодягтися в полотняний костюм і шнуровані полотняні черевики. Всі дрібниці я запакував з несесером до валізи і здав у багаж. Від пункту реєстрації йшов з порожніми руками. Це виявилось розумним кроком — навряд чи мікрофільми, сховані в несесері, вціліли б у “бойні на сходах”.

Кондиціонери в залі працювали з перебоями — в деяких місцях тягло справжнім холодом, а в інших — парило. На паризькому напрямку дихало теплом, тож я накинув куртку наопашки. Це теж виявилося щасливим кроком. Кожен з нас отримав “перепустку Аріадни” — пластиковий пенал для квитків із запресованим електронним резонатором. Без цього до літака не ввійдеш. Відразу за турнікетом починався ескалатор, такий вузький, що пасажири мусили йти один за одним. Це трохи нагадувало Тіволі, а трохи Діснейленд. Спершу крутий підйом, далі сходи складаються з доріжки над залом, залитим денним світлом. І, незважаючи на освітлення, дна не видно, воно ховається в мороці. Не знаю, як досягнуто такого ефекту. За “мостом зітхань” доріжка звертає вбік і, знову стаючи сходами, стрімко підіймається вгору через цей самий зал, який можна впізнати хіба по ажурному склепінню, оскільки ескалатор з обох боків закривають алюмінієві плити з міфологічними сценами. Що далі — мені не судилося дізнатися. Розрахунок усього переміщення подорожніх простий: “перепустка” пасажира, який везе щось підозріле, повідомляє про це безперервним свистом. Помічений, він не може втекти вузьким ескалатором, а пасажі, що лунають над залом у цей час, мають вплинути на його психіку й змусити викинути зброю. В залі реєстрації оголошення двадцятьма мовами застерігають, що кожен, хто має зброю й вибухівку, ризикує своїм життям, якщо спробує тероризувати інших пасажирів. Цю таємничу погрозу трактували по-різному. Говорили навіть, що за алюмінієвими щитами сховано снайперів, але я в це не вірив.

Рейс був зафрахтований, але “боїнг” виявився завеликим для замовників, і каси продавали квитки на вільні місця. Цим скористалися такі, як я, що купували квитки в останню хвилину. “Боїнг” найняв якийсь консорціум банків, однак мої найближчі сусіди аж ніяк не схожі були не банкірів. Першою стала на ескалатор бабуся з паличкою, далі блондинка з песиком, тоді я, маленька дівчинка і японець. Озирнувшись згори, я побачив лише плахти газет, розгорнутих кількома чоловіками. Мені кортіло оглянутися, і я запхав свою “Геральд” за підтяжки на грудях, мов пілотку.

Блондинка в обшитих перлинами штанях, таких тісних, що ззаду було видно контури трусиків, тримала опудало песика. Песик, мов живий, кліпав очима. Вона нагадувала мені блондинку з журналу, що була моєю супутницею до Рима. Дівчинка з жвавими оченятами була в білому одязі, мов лялька. Японець, ненабагато вищий за неї, мав вигляд завзятого туриста. Здавалося, він щойно вийшов від першокласного кравця. На картатому застебнутому піджаку перехрещувалися ремінці транзистора, бінокля, великого фотоапарата “Ніккон-6”. Коли я озирнувся, він саме розстібав футляр, наче збирався фотографувати чудеса Лабіринту. Сходи саме складалися в доріжку, аж тут почувся протяглий писк. Я обернувся. Писк ішов від японця. Дівчинка тривожно відсунулася від нього, притискаючи до грудей торбинку з “перепусткою”, а він з незворушною байдужістю підкрутив звук транзистора. Наївно думав, що заглушить писк: це було лише перше попередження.

Ми пливли над великим залом. Обабіч доріжки вилискували під променями постаті Ромула, Рема, вовчиці, а “перепустка” японця вищала вже пронизливо. Натовп здригнувся, але ніхто не озвався й словом. А японець і оком не змигнув. Добру хвилину він стояв серед усе голоснішого виття із скам’янілим обличчям, лише піт великими краплинами вкривав його чоло. Потім, вихопивши “перепустку” з кишені, одчайдушно намагався щось зробити з нею. В колі мовчазних поглядів він, мов навісний, шарпав її. Жодна жінка не скрикнула. Мені ж було просто цікаво, як його виловлять з-поміж нас. Коли “міст зітхань” скінчився і доріжка почала повертати, японець раптом присів так низько, наче несподівано провалився крізь землю. Я не відразу зрозумів, що він там робить. А він, вихопивши з футляра свій “ніккон”, відкривав його. Доріжка йшла по прямій, але східці саме почали виступати, перетворюючись на ескалатор другого “мосту зітхань”, власне, на сходи, що повертають навскоси через великий зал. Випроставшись, японець вихопив з “ніккона” округлий циліндричний предмет, напевно, більший за долоню, що заяскравів цукровими голочками. Це була безметалева корундова граната з литим зубчастим корпусом без ручки. Японець обіруч притиснув гранату до уст, мовби цілуючи її, і лише коли відірвав від обличчя, я зрозумів, що він висмикнув запал — кільце лишилося в зубах. Я кинувся до гранати, але встиг лише доторкнутися до неї — японець, ударивши мене в коліно, раптом кинувся назад, збиваючи людей з ніг. Ліктем я потрапив дівчинці в обличчя, удар відкинув мене на поруччя, я знову зіткнувся з нею й, перевалившись тілом через поруччя, потяг за собою. Обоє полетіли донизу. Я відчув удар чогось твердого в поперек і потрапив із блиску в морок.

Я чекав удару об пісок. Газети не писали, що вкриває дно залу під мостами, але підкреслювали, що вибух гранати не заподіяв ніякої шкоди. Отож я розраховував на пісок і тому підігнув ноги. Але замість піску відчув щось м’яке, податливе, мокре, воно розступилося піді мною, мов піна, а нижче була крижана рідина, одночасно мене аж до кісток струсонуло громом вибуху. Дівчинку я загубив. Ноги потрапили в грузький мул чи болото, і я весь почав занурюватись у нього, розпачливо б’ючи руками, доки не опанував себе й не заспокоївся. У мене була хвилина, а може, трохи більше, аби вибратися звідти. Спершу подумати, тоді діяти. Цей резервуар своєю формою призначений гасити ударну хвилю. Отже, не чаша, а швидше лійка, викладена в’язкою масою, наповнена водою з товстим кожухом піни. Загрузнувши по коліна, я перестав даремно рватися догори, присів по-жаб’ячому, намацав дно випростаними руками. Підйом був справа. Загрібаючи руками, мов лопатами, поповз угору, з величезним зусиллям витягаючи ноги з мазюки. Сповзаючи по схилу, загрібав долонями, підтягаючись, мов альпініст на сніговому схилі без гаків. Останній, щоправда, має чим дихати.

Я дерся вгору, доки на обличчі не почали лопатись великі бульбашки піни. Виплив, задихаючись і хапаючи повітря, у півморок, а вгорі наді мною лунало хоральне виття людей. Я покрутив головою над хвилями піни. Дівчинки не було. Набравши повітря, пірнув. Не міг роздивитися, бо у воді була якась гидота, від якої очі пекло наче вогнем. Тричі вилазив і пірнав знову, знесилюючись, оскільки від грузького дна не можна було відштовхнутись і доводилося пливти над болотом. Я вже втратив надію, коли рука натрапила на її довге волосся. Від піни дівчинка була слизька, мов риба. Коли ж я спробував ухопити її за блузку, та тріснула під рукою.

Навіть не знаю, як я вибрався з нею нагору. Пам’ятаю борсання, великі пухирі, які я стирав з її обличчя, огидний металевий присмак води, мої беззвучні прокльони і те, як виштовхував її через борт басейну — товстий, пружний, наче гумовий, вал. Висадивши її назовні, якусь хвилю перепочивав, по шию в піні, що тихо потріскувала. А люди вили. Мені здалося, що падає рідкий теплий дощ. Відчував удари окремих краплин. Напевно, марю, — промайнуло в голові, бо звідки б тут узятися дощу? Задерши голову, побачив міст. Плахти алюмінію звисали з нього, як шмаття, підлога світилася, мов сито. Східці, відлиті зі сталі, нагадували бджолиний стільник — ця решітка мала пропустити хвилю, але затримати осколки.

Ступивши під дощем, який падав і далі, на вал, я перегнув дівчинку через коліно обличчям униз. Їй було краще, ніж я сподівався, бо вона відразу ж почала блювати. Став масувати їй плечі, відчуваючи під рукою кожну кісточку. Вона хрипіла й кашляла, але вже дихала. Мене теж нудило. Полегшало, коли я допоміг собі пальцем, але звестися на ноги ще не наважувався. Вже розрізняв дещо навколо, хоча тут була сутінь, до того ж частина світильників над мостом згасла. Виття над нами перейшло в зойки й хрипіння. “Там умирають, — промайнула в мене думка, — чому ж ніхто не подає допомоги?” Звідкись долинув галас, щось брязкало, наче пробували пустити завмерлий ескалатор. Залунали вигуки, але вже інші, здорових, неушкоджених людей. Я не розумів, що діється вгорі. Весь ескалатор був забитий людьми, в паніці вони попадали. До тих, що помирали, неможливо було дістатися, не усунувши спершу ошалілих зі страху. Взуття й одяг позастрягали між східцями. Збоку теж не було жодного підходу, міст став пасткою.

Тим часом я зайнявся собою й дівчинкою. Мені здалося, що вона вже отямилась, бо сіла. Я сказав їй, що вже все гаразд, щоб не боялася, бо зараз ми звідси виберемося. Очі звикли до темряви, і я справді побачив вихід. Це був люк, який, певне, забули причинити. Були б вони ретельнішими, то ми тут так би й залишились, наче миші в пастці. Люк вів до округлого, схожого на каналізаційний, тунелю, далі знову непрочинений люк, власне, опуклий щит. Коридор з лампами у заґратованих нішах вивів нас до низького, мов бункер, підземелля, заповненого кабелями, трубами, каналізаційними вузлами.

— Ці труби виведуть нас до душових, — обернувся я до дівчинки, але її не було. — Гей! Де ти? — гукнув я, обмацав поглядом підземелля з бетонними колонами.

Побачив, що вона босоніж перебігає від однієї підпори до другої. Кількома стрибками, які віддалися шаленим болем у попереку, я наздогнав її й узяв за руку, суворо вичитуючи:

— Це що таке, серденько? Мусимо триматися разом, бо заблукаємо.

Вона мовчки пішла за мною. Десь ген попереду замерехтіло світло: пандус, викладений білими кахлями. Піднялись на поверх вище, і я, ледь глянувши, відразу впізнав це місце: по наступному схилу я годину тому котив багажний візок. Відразу ж за рогом тягнувся коридор з рядом дверей. Вкинувши монетку, яка збереглася в кишені, я відчинив перші двері й відразу вхопив малу за руку, бо мені здалося, що вона знову хоче втекти. Очевидно, вона ще в шоковому стані. Не дивно. Завів її у душову. Вона мовчала, та й я, побачивши при світлі, що вона вся в крові, прикусив язика. От тобі й теплий дощ. Я, очевидячки, виглядаю так само. Роздягся, зняв увесь одяг з неї і, вкинувши його у ванну, відкрутив кран, а сам у плавках штовхнув її під душ. Гаряча вода трохи стишила біль у попереку. Стікала з нас рожевими струмочками. Я тер малій спину й боки, аби не лише змити кров, а й привести її до тями. Вона не виривалася, мовчки терпіла, коли я невміло мив їй голову. Коли ми вийшли з-під душу, я мимохідь запитав, як її звати. Аннабель. Англійка? Ні, француженка. З Парижа? Ні, з Клермона. Я заговорив з нею по-французьки, беручи з ванни по черзі одяг, щоб перепрати.

— Якщо можеш, — запропонував я, — сполосни свою спідничку, гаразд?

Вона слухняно нахилилася над ванною. Викручуючи штани й сорочку, я думав, що робити далі. Аеропорт закритий і набитий поліцією. Просто йти, поки нас десь не затримають? Але ж італійські власті нічого не знають про мене. Єдиним утаємниченим тут був Дюбуа Феннер, перший секретар посольства. В залі залишилася моя куртка з квитком на інше прізвище, ніж те, що на квитанції з готелю. Револьвер і датчики я залишив у “Хілтоні” в пакунку, який Ренді має забрати ввечері.

Якщо це знайдуть, щодо мене виникнуть підозри. Я й так поводився підозріло: забагато вправності у відчайдушному стрибку, надто добра орієнтація в підземеллях вокзалу, застаранно усунуто сліди крові Я навіть припускав, що мене можуть звинуватити в співучасті. Ніхто не застрахований від підозри, відколи шановані адвокати й інші діячі проносять бомби задля ідейних цілей. Звичайно, я виплутаюся з цього, але перш за все мене можуть затримати. Ніщо так не підганяє поліцію, як власна безпорадність. Критично оглянув Аннабель. Вона, з підбитим оком і мокрим скуйовдженим волоссям, сушила спідничку під сушилкою для рук — кмітливе дитя. В мене виникла ідея.

— Слухай-но, серденько, — звернувся я до неї, - знаєш, хто я такий? Я американський астронавт, у Європі перебуваю інкогніто з дуже важливою місією. Розумієш? Ще сьогодні мушу бути в Парижі, а тут нас будуть випитувати по сто разів. Це затягнеться. Мушу зараз же подзвонити в посольство і зв’язатися з першим секретарем. Він нам допоможе. Аеропорт закриють, але ж, окрім звичайних, є ще спеціальні літаки, з дипломатичною поштою. Полетимо таким літаком. Разом. Ну, як, згода?

Дівчинка мовчки дивилася на мене. “Ще не прийшла до тями”, - подумав я. Почав одягатися. Черевики вціліли, бо були зашнуровані, але сандалі Аннабель пропали. Щоправда, в наш час боса дівчинка на вулиці не дивина. А сорочечка цілком могла зійти за блузку. Я допоміг їй розправити складки ззаду на спідничці, що вже майже висохла.

— Зараз підемо наче тато з донею, так швидше дістанемось до телефону. Розумієш?

Вона кивнула, я взяв її за руку, й ми помандрували у світ. На перший кордон наткнулися за пандусом. Карабінери виштовхували геть журналістів з камерами, кудись бігли пожежники в касках, на нас ніхто не звертав уваги. Поліцейський, до якого я звернувся, трохи знав англійську. Я пробував пояснити, що ми були в душових, але він, зовсім не слухаючи, звелів піднятися ескалатором Б до європейської секції, де зібрано всіх пасажирів. Ми пішли до ескалатора, але як тільки сховалися з очей, я повернув у бічний коридор. Гамір лишився позаду. Ми увійшли до порожнього багажного залу. За транспортерами, що продовжували беззвучно рухатись, виднілась шеренга телефонів-автоматів. Разом з Аннабель я увійшов до кабіни й набрав номер Ренді. Підняв його з ліжка. При світлі жовтих ліхтарів, прикриваючи трубку долонею, розповів йому про все, що сталося. Він перебив мене лише раз, мабуть, подумавши, що не зрозумів. Далі я чув лише його тяжке дихання, а згодом у трубці взагалі стихло, наче його й не стало.

— Ти чуєш? — запитав я в кінці розповіді.

— Хлопче, — тільки й сказав він. І повторив: — Хлопче!!!

Тоді я переповів найважливіше. Треба заїхати в посольство і привезти сюди Феннера. Це потрібно зробити якнайшвидше, бо ми знаходимося між двома поліцейськими кордонами. Аеропорт зачинено, але Феннер, очевидно, проб’ється. Ми з малою чекаємо в лівому крилі, біля транспортера Е-10 і телефонів-автоматів. Якщо нас не буде на місці, нехай шукають серед пасажирів у європейській секції, або, що ймовірніше, в префектурі. Попросив його коротко повторити сказане. Повісивши трубку, я глянув на дівчинку, сподіваючись, що вона зрадіє щасливому закінченню пригоди або хоча б полегшено зітхне. Але вона заціпеніло мовчала, лише крадькома позираючи на мене, коли я не дивився на неї Наче чогось чекала. Між кабінами стояла м’яка лава. Ми сіли. Звідси, через скляні стіни, видно було під’їзні естакади аеропорту. Одна по одній під’їжджали машини техдопомоги. З глибин будівлі крізь постійний гамір долинали розпачливі жіночі крики. Аби не мовчати, я запитав дівчинку про її батьків, про поїздку, чи хтось проводжав її в аеропорт. Вона відповідала уривчасто і якось недоладно, не назвала своєї адреси в Клермоні, й це мене трохи роздратувало. Годинник показував першу сорок. Від розмови з Ренді минуло вже більше як півгодини. Люди в комбінезонах, не звернувши на нас уваги, підтюпцем перетнули зал, тягнучи щось схоже на електрозварювальний апарат. Знову пролунали кроки. Уздовж кабін ішов технік у навушниках, прикладаючи міношукач до кожних дверей. Побачивши нас, зупинився, за ним наблизилися двоє поліцейських.

— Що ви тут робите?

— Чекаємо, — відповів я, не кривлячи душею.

Один з карабінерів кудись побіг і повернувся з кремезним цивільним. На повторне запитання я відповів, що ми чекаємо представника американського посольства. Цивільному забаглося оглянути мої документи. Коли я виймав портмоне, технік показав на кабіну, з якої ми дзвонили. Шиба зсередини запітніла від нашого одягу, який у будці почав був парувати. Всі витріщилися на нас. Карабінер доторкнувся до моїх штанів.

— Мокрі!

— Так! — негайно підтвердив я. — Мокрісінькі!

Вони піднесли зброю.

— Не бійся нічого, — шепнув я Аннабель.

Цивільний витяг з кишені наручники і без жодних формальностей прикував мене до себе. Аннабель зайнявся поліцейський. Вона якось дивно дивилася на мене. Цивільний підніс до уст мікрофон перекинутої через плече рації й заговорив по-італійськи так швидко, що я нічого не зрозумів. Почувши відповідь, він зрадів. Коли нас виводили бічним виходом, ескорт зріс ще на трьох карабінерів. Ескалатор стояв. Широкими сходами ми зійшли до залу, крізь шиби я побачив ряд поліцейських “фіатів” і спробував угадати, який з них призначений для нас. У цей час з протилежного боку під’їхав чорний “континенталь” посольства з прапорцем. Не пам’ятаю, чи був я ще коли-небудь такий задоволений з отих наших зірочок і смуг. Усе відбувалося мов на сцені, - ми, скуті наручниками, спускалися до скляних дверей, а вони, Дюбуа, Ренді й перекладач посольства, саме заходили. Вигляд у них був досить кумедний, бо Ренді був у джинсах, а ті двоє — в смокінгах. Побачивши мене, Ренді здригнувся, нахилився до Феннера, а той, у свою чергу, звернувся до перекладача, який прямував до нас. Обидві групи зупинилися, й відбулася коротка мальовнича сцена. Представник їхньої групи звернувся до цивільного, з яким я був скутий. Розмова точилася у швидкому темпі, й мій італієць отримав гандикап[7] — він постійно забував, що скутий зі мною, і, жестикулюючи, весь час смикав мене за руку. Крім “астронаута амерікано” і “престо! престо!”, я не зрозумів нічогісінько. Врешті мого опікуна вдалося вмовити, й він знову вхопився за свою рацію. Нарешті й Феннеру ласкаво дозволили сказати кілька слів у мікрофон. Тоді мій супроводжуючий проговорив у скриньку ще щось, але відповідь була така, що він аж виструнчився. Ситуація змінилась, як у фарсі. З мене зняли наручники, всі повернули кругом і таким же чином, як і досі, лише в протилежних ролях — мої конвоїри стали почесною вартою — піднялися на другий поверх. Минувши зали чекання, забиті пасажирами, які повмощувалися хто де міг, і пройшовши поліцейський кордон та двоє оббитих шкірою дверей, ми втрапили до кабінету, заповненого людьми.

Побачивши нас, апоплексичний велетень узявся випихати всіх за двері. Нарешті в кімнаті лишилося чоловік десять. Захриплий велетень виявився віце-префектом поліції. Мені підсунули крісло. Аннабель вмостилася на другому. Хоч був сонячний день, усі лампи світилися, на стінах висіли перерізи Лабіринту, а макет його стояв на візку біля письмового столу, на якому виблискували ще мокрі фото. Я здогадався, що то були за фото. Феннер, сідаючи за мною, стиснув мене за плече: він, виявляється подзвонив префектові ще з посольства, тому все й пішло так гладко. Дехто з присутніх посідав навколо столу, дехто — на підвіконня, віце-префект мовчки ходив з кутка в куток, з сусідньої кімнати вивели попід руки заплакану секретарку. Перекладач, готовий прийти на допомогу, обертався то до мене, то до малої, але моя італійська мова чомусь ураз поліпшилася. Виявляється, аквалангісти виловили з води мою куртку й торбинку Аннабель, через що я став головним підозрюваним, до того ж поліція встигла побувати і в “Хілтоні”. На мене впала підозра у спільності з японцем. Мовляв, висмикнувши з гранати запал, ми мали бігти вперед. Саме тому одними з перших зійшли на ескалатор. А тут нам щось перешкодило. Я врятувався, стрибнувши з мосту, а японець загинув. Далі думки експертів розходилися. Одні вважали Аннабель також терористкою, інші припускали, що я викрав її як заложницю для наступних переговорів. Все це я довідався з розмов, оскільки розслідування ще не почалося — чекали начальника охорони аеропорту. Коли він з’явився, Ренді, як неофіційний представник американської сторони, зробив заяву про нашу операцію. Слухаючи його, я непомітно обсмикував з ніг мокрі холоші. Ренді сказав лише те, що було необхідне. Феннер теж говорив мало. Сказав, що посольство знає про нашу операцію так само, як і Інтерпол, який мав повідомити про неї італійців. Це був спритний хід, бо вся відповідальність перекладалася на міжнародну організацію. Певна річ, наша операція зовсім не цікавила присутніх.

Вони хотіли знати, що сталося на сходах. Інженер технічної служби аеропорту дивувався, як я зміг видобутися з басейну і з підземелля, не знаючи їхньої будови. Ренді зауважив, що не слід недооцінювати підготовку десантників американських ВПС, яку я пройшов. Щоправда, я проходив її більше тридцяти років тому.

Ми й досі чули відлуння ударів, що стрясали мури. Продовжувалися рятувальні роботи — відрізали перебиту вибухом частину мосту. З руїн витягли вже дев’ять знівечених тіл і двадцять два поранених, з них сімох — тяжко. За дверима зчинився галас, і віце-префект послав туди офіцера. Коли він виходив, я помітив на окремому столику свою куртку, розпорену по всіх швах, і торбинку Аннабель в такому самому вигляді. їхній вміст розклали на квадратиках білого паперу, що нагадували фішки в якійсь грі. Обернувшись до нас, офіцер розвів руками: преса! Якісь заповзятливі журналісти прорвалися через кордони аж сюди. В цей час до мене звернувся інший офіцер:

— Поручик Канетті. Що ви можете сказати про вибуховий пристрій? Як його пронесено?

— Фотоапарат мав подвійне дно. Коли японець відкрив камеру, задня стінка з касетою відскочила, мов чортик, і він витяг гранату.

— Ви знайомі з такими гранатами?

— Щось схоже я бачив у Штатах. Частина порохової доріжки знаходиться в ручці. Побачивши, що ручки нема, я зрозумів, що запал тут має іншу конструкцію. Це оборонна осколкова граната великої вражаючої сили. Металу в ній майже нема. Оболонка сплавлена з кремнію.

— В тому місці ескалатора ви опинились випадково?

— Ні.

У напруженій тиші, яку порушував лише далекий брязкіт, я шукав потрібних слів.

— В цьому місці я опинився не зовсім випадково. Японець пішов за дівчинкою, сподіваючись, що вона йому не перешкодить. А дівчинка, — кивнув я на Аннабель, — побігла вперед, як мені здалося, зацікавлена песиком. Адже так? — запитав я в неї.

— Так, — відповіла вона здивовано.

Я посміхнувся, підбадьорюючи її.

— Щодо мене… я поспішав. Це звичайно важко збагнути, але коли людина поспішає, вона цілком мимоволі хоче першою потрапити до літака, отже, й на ескалатор… Я, певна річ, не думав про це. Все вийшло само собою.

Присутні полегшено зітхнули. Канетті щось тихо сказав віце-префектові. Той кивнув.

— Ми хотіли б звільнити панночку від вислуховування всіх подробиць. Чи не залишить нас панночка на хвильку?

Я поглянув на Аннабель. Вона вперше посміхнулася до мене і встала. Перед нею відчинили двері. Коли дівчинка вийшла, до мене знову звернувся Канетті.

— Хочу запитати: коли ви вперше запідозрили японця?

— Я взагалі його не підозрював. Він поводився цілком Нормально. А коли присів, я подумав, що він з’їхав з глузду. Коли він уже висмикнув кільце, я зрозумів, що лишилося менше як три секунди.

— А скільки саме?

— Цього я не знаю. Оскільки граната не вибухнула відразу, виходить, була якась затримка. Може, дві, дві з половиною секунди.

— Ми теж так думаємо, — озвався хтось від вікна.

— Вам, здається, тяжко ходити? Вас контузило?

— Не вибухом. Його я почув у воді. Скільки з мосту? Метрів п’ять?

— Чотири з половиною.

— Отже, це одна секунда. Спроба відібрати гранату і стрибок через поруччя — ще секунда. Ви питали про контузію? Я, коли падав, вдарився об щось попереком. Колись у мене була тріщина куприкової кістки.

— Там знаходиться дефлектор, — пояснив чоловік від вікна. — Консоль зі скісним бортиком, який спрямовує кожен предмет у центр басейну. Ви не знали про дефлектор?

— Ні.

— Вибачте. Ще одне запитання! — озвався Канетті. — Чи він, той японець, кинув гранату?

— Ні. Тримав до кінця.

— Не пробував тікати?

— Ні.

— Польтрінеллі, начальник охорони аеропорту, — втрутився, спираючись на стіл, чоловік у поплямленому комбінезоні. — Ви цілком певні, що та людина хотіла загинути?

— Чи хотіла? Так. Він не пробував рятуватися. Адже він міг викинути фотоапарат.

— Ви вважаєте? Для нас це дуже важливо. Чи не могло бути так: він хотів кинути гранату між пасажирів і зіскочити з мосту, але ви перешкодили йому своїм нападом. Він упав, а знята з запобіжника граната вибухнула.

— Так не могло бути. Але могло бути інакше. — визнав я. — Я ж не кинувся на нього. Хотів лише вирвати гранату, яку він тримав перед собою. Я побачив, як він висмикнув кільце зубами. Воно було не дротяне, а з нейлонового шнура. А гранату він тримав обома руками. Так не кидають.

— Ви вдарили згори?

— Ні. Я вдарив би так, якби на сходах нікого не було або ми стояли останні. Тому-то він і не став ззаду. Ударом кулака згори можна вибити будь-яку гранату без ручки. Вона покотилася б по сходах. Але тут вона не закотилась би так далеко. На сходах люди поставили валізки, хоча це наче й заборонено. Отож не покотилася б. Тому, власне, я й ударив зліва, і це його спантеличило.

— Те, що зліва? Ви лівша?

— Так. Цього він не сподівався. Видно, пройшов добру школу. Зробив удаваний рух. Захистився піднятим ліктем — але справа.

— А далі?

— Вдарив мене ногою й відкинувся назад. На спину. Мав чудову підготовку, бо навіть людині, готовій умерти, надзвичайно важко падати на сходах головою назад. Кожен воліє дивитися смерті лише в лице.

— Але ж на сходах було повно людей.

— Це так. А все ж наступний східець виявився вільним. Той, хто був за ним, устиг відскочити назад.

— Він цього не бачив.

— Не бачив, але й не імпровізував. Надто вже швидко діяв. Усі рухи були відпрацьовані.

Начальник охорони стискав край стола, що аж кісточки в нього на руках побіліли. Питання сипалися, мов при перехресному допиті.

— Хочу підкреслити, що ваша поведінка вище всіляких похвал. Але наголошую, для нас надзвичайно важливо відтворити справжній хід подій. Знаєте, чому?

— Вас цікавить, чи є в них люди, згодні піти на певну смерть?

— Так. Саме тому я прошу вас іще раз відтворити все, що сталося тієї миті. Давайте я стану на його місце. Висмикую кільце. Хочу скочити з мосту. Ви пробуєте вирвати гранату. Якби я діяв за планом, ви могли б підхопити гранату й кинути мені вслід, униз. Вагаюся, що робити, і це вагання має фатальний наслідок. Чи могло так бути?

— Ні, людина, збираючись кинути гранату, не тримає її обома руками.

— Але ви штовхнули його, намагаючись вихопити гранату!

— Ні. Якби пальці не зісковзнули, я смикнув би його на себе. Це не вдалося, бо він відскочив, падаючи навзнак. Зробив це навмисне. Скажу більше, я недооцінив його. Треба було схопити його і скинути з мосту разом з гранатою. Мабуть, я так і зробив би, якби він не обдурив мене.

— Тоді він кинув би гранату вам під ноги.

— А я скочив би за ним. Тобто — пробував би. Зрештою, це було б уже, як то кажуть, гірчицею після обіду. І все ж я ризикнув би. Я вдвічі більший за нього та й руки в нього були, мов у дитини.

— Дякую. Питань більше немає.

- Інженер Скаррон, — відрекомендувався одягнений у цивільне молодий сивий чоловік у рогових окулярах. — Як ви гадаєте, чи можна застрахуватися від такого замаху?

— Я цього не знаю. На мою думку, тут у вас усе передбачено.

Інженер сказав, що вони були готові до різних несподіванок, але таки не до всього. От, наприклад, опрацьовано операцію “Лід”. Окремі частини ескалатора можна, натиснувши кнопку, перетворити на рівний схил, з якого всі люди зсуваються в басейн з водою.

— З тою піною?

— Ні, під містком антидетонаційний басейн. Там — інші.

— Чому ж ви цього не зробили? Хоча, зрештою, це нічого б не дало.

— Власне. До того ж, він діяв надто швидко.

Інженер показав мені на схемі закулісну частину Лабіринту. Вся траса справді була як поле обстрілу. Згори її можна залити водою під таким тиском, що зіб’є з ніг. Ніхто не зможе видобутися з тієї лійки — те, що люки лишилися відкриті, - значний недогляд. Він хотів показати ще й макети, але я подякував.

Інженер хвилювався. Йому хотілося продемонструвати всі докази своєї передбачливості, хоча він, певно, й розумів, що це вже ні до чого. Та й про захист від такого акту він питав лише для того, аби я засвідчив, що це неможливо.

Я думав, що все вже скінчилося, але тут дідок, що вмостився на крісло Аннабель, підніс руку.

— Доктор Торічеллі. У мене одне запитання. Ви можете пояснити, як урятували ту дівчинку?

Я подумав.

— Це просто щасливий випадок. Вона стояла між нами. Прагнучи дістатися до японця, я відіпхнув її, а коли він упав, я знову наткнувся на неї. Поруччя досить низьке. Якби там стояв хтось дорослий, я не зміг би його перекинути, може, навіть не пробував би.

— А якби там стояла жінка?

— Там стояла жінка, — відповів я, дивлячись йому просто в очі. — Переді мною. Блондинка в обшитих перлинками штанях з опудалом песика. Що з нею сталося?

— Зійшла кров’ю, — відповів начальник охорони. — Вибухом їй відірвало ноги.

Всі мовчали. Люди почали вставати з підвіконня, засовали стільцями, а я ще раз подумки повернувся до тієї миті. Знаю одне. Я не пробував затриматись за поруччя. Відштовхнувшись від сходів, я ухопився правою рукою за поруччя і зачепив дівчинку плечем. Стрибаючи, мов через гімнастичного “коня”, я скинув униз і її. Але й досі не знаю, вхопив її навмисне чи лише тому, що трапилась мені під руку.

Питань до мене більше не було, але я попросив їх урятувати мене від преси. Вони пробували переконати мене, що це зайва скромність, але я стояв на своєму. Скромність тут була, звичайно, ні до чого. Я не хотів, щоб моє ім’я пов’язувалося з цією бойнею на сходах. Лише Ренді, мабуть, розумів мої мотиви.

Феннер запропонував мені лишитися на добу в Римі гостем посольства, але я таки наполіг на своєму. Просив дати можливість вилетіти першим же літаком до Парижа. Цим літаком виявилася “цессна” з учасниками конференції, що закінчилася опівдні прийомом, з якого, власне, й примчали в смокінгах Феннер з перекладачем. Ми розбились на групи і, розмовляючи, простували до виходу, коли мене відкликала вбік жінка з чудовими чорними очима, якої я досі не бачив. Виявилося, що вона психолог, опікувалась Аннабель. Запитала, чи я справді маю намір забрати дівчинку з собою до Парижа.

— Аякже. Вона, напевно, сказала вам, що я пообіцяв.

Усміхнувшись, жінка запитала, чи є в мене діти.

— Ні. Тобто, не зовсім. Маю двох племінників.

— Вони вас люблять?

— Люблять.

Тоді вона відкрила мені таємницю Аннабель. Мала глибоко засмучена. Я врятував їй життя, а вона думала про мене дуже погано. Вважала, що я співучасник японця, чи щось подібне. Тому й хотіла втекти. Після душової її підозри ще зросли.

— Чому ж, ради бога?

Вона не повірила ні в астронавта, ні в посольство. Гадала, що я телефоную до якогось спільника. А оскільки її батько володіє винним заводом, до того ж, я запитав про адресу в Клермоні, то й вирішила, що я хочу викрасти її, аби одержати значний викуп. Я пообіцяв дамі, що не обмовлюся перед Аннабель і словом про це.

— А може, вона й сама мені розповість? — висловив я надію.

— Ніколи, або років через десять. Ви, певне, знаєте хлопців, але дівчатка інакші.

Усміхнувшись іще раз, вона попрощалася, а я вирішив довідатися про місця на літак. Було лише одне вільне місце, але я заявив, що потрібно два. Після телефонних переговорів якась значна персона врешті поступилася місцем Аннабель. Феннер був зайнятий, але виявив готовність відкласти важливу зустріч, якщо я погоджуся пообідати з ним. Я ще раз вибачився. Коли дипломати й Ренді поїхали, я запитав, чи можемо ми з малою перекусити в аеропорту. Всі бари й кафетерії були зачинені, але не для нас. На нас уже не поширювалися жодні правила. Патлатий брюнет, очевидно, агент, провів нас до невеликого бару за залом реєстрації Очі в Аннабель були червоні. Очевидно, мала плакала. Але тепер вона трохи посміливішала. Коли кельнер приймав замовлення, я завагався, що їй узяти випити. Вона відразу ж байдужим тоном кинула, що вдома завжди п’є вино. На ній була довга блузка з підкоченими рукавами, на ногах туфлі, теж трохи завеликі. Я ж почував себе добре, оскільки штани вже висохли й не треба було їсти макаронів. Раптом я згадав про її рідних. Повідомлення могло з’явитися вже у вечірніх газетах. Отож ми склали телеграму, і як тільки я підвівся з-за столу, наш чичероне, мов з-під землі вирісши, побіг її надсилати. Коли я хотів розрахуватися, виявилося, що дирекція вважає нас своїми гостями. Тому я дав кельнерові такі чайові, які відразу переконали Аннабель, що я справжній астронавт. В її очах я вже був постаттю не лише героїчною, а й близькою, тож вона призналася, що просто мріє переодягнутися. Провідник відвів нас до готелю “Аліталії”, де в одному з номерів уже стояли наші валізи.

Довелося трохи підганяти дівчинку. Зате коли вона вдяглася, до літака ми йшли дуже поважно. Нас проводжав заступник директора аеропорту: директор занедужав. Нерви. “Фіатик” служби контролю польотів підвіз нас до “цессни”, і вже біля самого трапу молодик з вишуканими манерами, вибачившись, запитав, чи не хотів би я мати фотографії з зображенням деяких драматичних сцен. Їх надішлють на вказану адресу. Я подумав про блондинку з песиком і ввічливо відмовився. Почали прощатися. Не беруся стверджувати, що в метушні я не потиснув руки, до якої недавно був прикутий.

Люблю літати малими літаками. “Цессна” пурхнула, мов пташка, й помчала на північ. О сьомій ми приземлилися в Орлі. Аннабель чекав батько. Ми з нею ще в літаку обмінялися адресами. І досі я згадую її з приємністю, чого не можу сказати про її батька. Він розсипався в подяках, а в кінці обдарував мене компліментом, вигаданим, без сумніву, під час телепередачі про бойню на сходах. Сказав, що мені властива “еспрі де ль’ескальє”[8].