Кагарлик

Кагарлик

Все, що я міг собі уявити, було схожим на Кагарлик. Але що таке Кагарлик, як він виглядає і де знаходиться? Здається, це кулястий предмет розміром з яблуко із дуже нерівною поверхнею, вкритою потворними відростками. Дехто знаходить у ньому своєрідну красу, але я особисто не знайомий із цими людьми. Можливо, саме вони передали мені Кагарлик, аби я навчився чомусь важливому, або просто розрівняв його, але я не навчився і забув усе, про що мені розповідали. Тільки два слова прозирали крізь бруднувату шибку вікна: “спогади” і “поринь”. Це явно заклик, але до чого? І де тут дієслово? Кагарлик танув, мов недосяжний ключ.

Раптово з’являється обличчя Олени. Виникає, наче вологий кленовий лист, наліплений вітром на шибку вікна. Вона мить уважно роздивляється мене, потім її обличчя темніє. Я бачу, як вона стоїть на засніженій дорозі. Зелена в’язана шапка на її голові ніби збирає довкола себе довколишній безбарвний пейзаж. Несподівано все прискорюється, і Олена зникає, ніби її підхопило та унесло вітром. Так здуває зі столу паперову фотографію. Це була фотографія моєї дружини. Вона зробила її декілька років тому і ніколи мені не показувала. Або я сам зробив цю фотографію. Як знайду її, запитаю, що трапилося. Здається, це лікарня. Я один у кімнаті з білими стінами.

Треба терміново розібратися, де я. Мабуть, варто когось покликати. Це схоже на якесь село чи дуже маленьке містечко. П’ятнадцять хвилин тому я бачив у вікні щось на кшталт корови чи жирного коня. Навряд чи у містах по вулицях ходять такі великі тварини, але шалена зграя міських котів здатна за рік прожувати ціле стадо сільської худоби. Я з’ясував, що будь-який рух повертає мені невеличку дещицю спогадів і розуміння навколишньої ситуації, але потім раптом частина набутого немов випарюється знов. Мені вдалося встати на ноги та підійти до вікна. Тепер стало зрозуміло, що напис “Поринь у спогади” — це велика реклама цифрової відеокамери.

Сонце досягало вже полудня. Годинник ледве посував своїми лінивими стрілками до одинадцятої години. Із самого початку минуло чотири хвилини, або чотири дні — тепер важко сказати. Я підійшов до дверей кімнати та штовхнув їх. За ними відкрився простір довгого й примарно освітленого коридору з глухим кінцем. Я пішов ним уперед, заглядаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках виходу. Всі двері були закриті, аж раптом одна з них виявилася розчиненою. У кімнаті за столом сидів хтось в окулярах із товстими скельцями, що робило його очі схожими на риб’ячі. Він давно дивився у дверний проріз, очевидно почувши звук моїх кроків.

З цікавістю, але без співчуття дивляться зазвичай на тарганів. “Ви не бачили дівчину у зеленій шапці? — спитав я. — Здається, тільки що вона була на вулиці”. — “Я бачив пише дівчину у червоній шапці, але не сьогодні, — він встав та підійшов до мене. — Якщо ви щось побачите на вулиці звідси, то робіть поправку на час. Це вже було давно. Вважайте, що вам показали архівний відеозапис”. Я нічого не зрозумів. — “То як мені знайти ту дівчину?” — “Краще вийти звідси та пошукати у Кагарлику. Скоріш за все вона там”. — Розумієте, мені дуже треба обов’язково її знайти”.

В нього був дуже пом’ятий костюм. Мабуть, він в ньому спав. Окуляри з тріщинкою. “А навіщо? Пройшло стільки часу. Вона вже вас, мабуть, забула”. — “А що таке Кагарлик?”. — “Це містечко у Київській області, його назва походить від угорських слів “Kazar” та ”Lyuk”, що значить “Хозарська діра”. За часів Хозарського каганату Київщина була його західною провінцією. Ви читали Київський лист?.. Я раджу вам обережно вийти, коли на вулиці все зупиниться. Іноді бувають моменти, коли швидкості вирівнюються, тоді й виходьте, але не затримуйтесь біля будинку. Ні, давайте краще я вас виведу. Це схоже на стрибання з одного потягу на інший”.

Київський лист

Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Олександра Сагайдачного, який є з синів добрих людей. Він був той, хто дає, а не той, хто забирає, аж поки жорстокий декрет був виданий проти нього про те, що він є тим, котрого потребує закон. Ішов Олександр дорогою, і тут з’явились люди державні, схопили його та тримають у себе. Він залишався там рік, і після цього ми поручилися за нього; ми виплатили шістдесят і ще залишилось сорок, тому ми шлемо цього листа до святих громад, що можуть пожаліти його. Підніміть ваші очі та вчиніть згідно з божественним звичаєм.

“Мене звати Бірджир. Бірджир Хансен. Вам це потім знадобиться”, — сказав він мені. — “Навіщо?” — “Ми зустрінемося через деякий час. Розумієте, читачі збагачуються чужими спогадами за рахунок власних, а персонажі взагалі не мають власних спогадів, тому вони повинні їх поступово набувати”. — “Я нічого не розумію”. — “Добре, давайте це облишимо. Граєте на гармошці?” Це був геть заіржавілий Hohner. Я, плутаючися, видув декілька тактів з “Єлисейських полів”. — “Супер! Грайте на здоров’я! Коли граєш, багато чого згадується”. — “Я так почуваюся, ніби мене вдарили по голові”. — “Щось подібне й було, але вже давно. Тепер усе скінчилося”.

“А ви хто?” — “Я тут поки взагалі ні до чого, моя роль у цій справі поки що не розпочалася, але я маю вам допомогти зробити перший крок. Якщо, звісно, ви хочете...” — “Я хочу знайти Олену. Ви, мабуть, щось знаєте про неї?” — “На жаль, нічого. Але особливості цієї місцевості такі, що вона могла потрапити лише у Кагарлик”. Ми спустилися на перший поверх і зупинилися біля вікна. “Бачите, що робиться?” — сказав Бірджир. Хмари летіли, мов у пришвидшеній кінозйомці, дорогою миготіли якісь тіні, раптом на небо вистрибнув, ніби гарматне ядро, місяць, просвистів між зірок та миттєво зник за обрієм.

Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець. Він повільно розмахував крилами, ніби лінивий плавець у басейні. Одним оком горобець спостерігав за нами, не навмисно, а лише тому, що ми були у довгій черзі з мільйонів його щоденних спостережень, кожне з яких тривало долю секунди та одразу забувалося. Разом із цим горобцем зупинився весь світ. Дід, що їхав вулицею на бричці, запряженій конем, замахнувся на нього батогом і застиг у цій незручній позі. З його цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою.

“У вас іще десь півтори хвилини, — сказав Бірджир. — Не шукайте Олену, це даремна втрата часу. Не повертайтесь у Київ. Знайдіть собі добру рушницю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уникайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!”

Я відчинив двері та майже випав на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду, дув крижаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Поряд проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та з великою брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українського села. Удар батогу. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув туди і зарився під рядно у купу ганчір’я. “Чого це ти тут пригрівся?” — спитав дід. — “Так ви ж наче махнули!” — “То я сякнувся”. — “І що мені — сходити?” — “Та ні, лишайся”. Трясе.

Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. “Куди ми їдемо?” — спитав я його. — “Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?” Треба терміново щось придумувати. “Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?” — “А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм усім у нас треба?” Кінь раптом зупинився.

Оскільки, як каже Аристотель, “сумніватися в окремих випадках корисно”, го і я мав би засумніватися у тому, що лежу скоцюрблений на возі під купою лахміття, а дід вмовляє коня рушити далі та розповідає мені свій вчорашній сон: “Вертаюcь оце я з полювання, нічого не вполював, коли бачу — хату мою геть занесло снігом, ледве двері розкрив, а там усередині все чисто покрижаніло, і гість сидить у моїй старій шапці. Я до нього, бачу — в нього ще й кожух мій і люлька моя в зубах. Придивився уважніше — а то ж я і є. Сиджу мертвий, скам’янілий від холоду”.

Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних “окремих випадків”, то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю, чи не замінити ці три маловиразні речення чимось іншим? “Я зрозумів, — сказав мені дід, — що так виглядає мій кінець. Живу сам, баба давно померла, із сусідами я посварився. Як помру, то ніхто й не згадає. Люльку ту і шапку, й кожух я викинув. Але це не допоможе. Ти допоможеш. Ти ж будеш у мене жити? В нас краще, ніж у місті, бо правильно”. Я не міг заперечити, бо не пам’ятав, як неправильно. Взагалі не розумів його.

Нам кажуть, що у снах брехня все й омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справдяться цілком. “У мене там трояндами не пахне, бо прибирати нема кому, пораюся, як можу, але все до ладу”, — буркотів собі під ніс дід Петро, ніби побоюючись, що я не дам згоди жити в нього. Про Олену тут ніхто не чув. Дивне відчуття збайдужілості охопило мене. Так почувається молоток, і якщо він ніяк себе не почуває, то саме так почував себе я з моєю важкою, справді залізною головою та глухим дерев’яним тілом. Ось саме такого інструмента і потребував дід Петро у своєму занепалому хазяйстві.

Щасливою передвісткою здається тепер мені той факт, що доля поставила на моєму шляху такого вправного та орудного чоловіка! Шкода лише переймає мій дух через вкрай обмежені можливості, які не дають дозволу віддячити йому відповідним чином, але ж і становище моє для того не видається придатним. Він вдягнув мене, мов самого себе і навіть краще, навчив стріляти, доїти корову, козу, рубати рясні дрова та пити нерозведений спирт серед поля у морозну погоду, коли вуса намертво примерзають до бороди, і слова в їхньому сплющеному вигляді лізуть нахабним угугумом, ніби скиглення скривдженої чупакабри. Городянин давно спалив свій диван, а ми у теплі радіємо.

Є хліб — буде й пісня... Після вечері дід Петро наспівував ту ж саму пісню, що й завжди. Я не міг розібрати жодного слова, а мелодія була схожа одночасно на все одразу. Але щоразу він співав її з іншою інтонацією, залежно від настрою. Іноді мені здавалося, наче це не він співає, а вітер видмухує крізь його сухе й порожнє тіло чудернацькі фіоритури. Раптом пісня перервалася. “От ти розумна, начитана людина, маєш у місті знайомства різні, а живеш тут при мені, мов той кіт. Навіщо?” — “Трапляються часи, коли коти мають більше переваг, аніж розумні люди, а нині й котам непереливки”.

Читачу, друже! ...Ти подумай! Цілий день зранку прошвендяв я з рушницею полями та перелісками, багато разів ловив на мушку казна-що і навіть навмання бабахнув — і все дарма! Повернувся, бачу — хату геть снігом занесло. Ледве двері розкопав. Клятий дід грубку не розтопив, сидить на припічку у кожусі з люлькою в зубах та до мене хитро посміхається. Помер він, мабуть, іще до обіду, бо вже встиг задубіти. Ось тепер і місце шикарне звільнилося! Все одно не пам’ятаю, хто я такий, тож буду дідом Петром. Корова, коза, свиня, кури, кіт, рушниця... він не залишив мені у спадок тільки свій нічний кашель.

Так само, як і три роки тому, в цей ранковий час на початку березня дід Петро, тобто я, їхав до Обухова міняти сало на патрони. Чим ближче до Києва, тим більше спалених панських маєтків. Деякі з них горіли самі, а деякі разом із господарями, але це все справи минулого. Сьогодні ж королями шляхів Київщини були не повстанці, а бійці карального загону російської визвольної армії “Богородица”. Справжні герої, вони боролися проти недобитків бандитизму, розпеченим залізом випалюючи його з кожного закута Південно-західної губернії. Але повсякчас то тут, то там знаходили російських витязів, ретельно розібраних на елементарні запчастини якимись добродіями. Ахтунг! Партизанен!

Виття розкотилося небом. Чи маєш ти хоч найменшу дещицю сумнівів, що це не “Булава”? Вночі у полі темно, але траєкторія її польоту своєрідно трактує Чумацький шлях. Самотня твердопаливна ракета долає відстань 5000 кілометрів за 15 хвилин без зайвих емоцій. Втім, я останній, хто чекав би від неї хоча б на малопотужну істерику. Як хочеш дізнатися щось новеньке, читай “Вісник Кагарличчини”, а там пишуть, що учбові цілі на території південно-західної Росії — явище тимчасове і з ініціативами НАТО ніяк не пов’язане. Втім, цілі такі можуть бути хоч би й на Хрещатику, бо у Києві не нарахуєш і сотні мешканців.

У цей день нема чого й думати було про прогулянку. Вчора утрамбовані купи снігу на дорогах полило дощем, і всі шляхи перетворилися на ковзанку. Може, тому генделик на в’їзді до Обухова був майже порожнім? На столику біля виходу я знайшов пачку листівок “Обуховского вестника”. “Российская освободительная армия не является армией оккупационной, так как была введена на территорию Юго-западной губернии в ответ на просьбу украинского правительства, вызванную результатами всенародного референдума. Как известно, государственный бюджет Украины не позволяет содержать собственную армию, полицию и службу безопасности, что чревато усилением бандитизма и общим обострением криминогенной ситуации”. Текст прикрашала гарна усміхнена жінка у військовій формі.

Я дістав з мішка гармошку та заграв “Єлисейські поля”. Двоє чоловіків озирнулося у мій бік. “Так само й труба у Тараса на погану погоду виє, — показав один на мій інструмент. Село! Не розуміють справжньої музики. “Вчора тут одна жінка розшукувала чоловіка з гармошкою, — сказав другий. — Як побачите такого, що ходить по корчмах та грає музику, то перекажіть йому, що я його шукаю, просила”. Я завмер. — “А яка вона була? Така молода дівчина в зеленій шапці та звати Оленою?” — “От як її звати — не представилася, а виглядає як жінка підстаркувата, із довгою палицею від собак”.

Я людина вже немолода. Життя пройшло на селі, батько був суворим, а маги мовчазною, тому я став відлюдькуватим. Коли всі збираються та починають розпатякувати, я не знаю, що сказати, бо про все вже давно поговорив із коровою. Але як виберешся до міста, то хоч-не-хоч — доводиться тертися межи людей. Ось, кажуть, “Богородица” забрала чоловіка, що міняв собі патрони на продукти. “Просьба сообщать о лицах, распространяющих слухи о якобы существовании карательного спецотряда “Богородица”, в командование округа”. Усе це дуже добре, але чим тепер полювати? Кажуть, десь у Василькові набоями можна розжитися. “Все устройства мобильной связи и компьютеры подлежат конфискации в установленном порядке”.

Світ є все, що є подією. Значить, обухівський генделик знаходиться поза межами цього світу. Я дудлю вже цілу годину пиво “Десант” та розмірковую про те, що покійний дід Петро був людиною тупуватою та вів безглузде рослинне існування. Я ж наповню його примітивну особу вищим змістом. В нього не було Олени, він навіть ніколи не мріяв про неї, не знає, що значить раптово її втратити і вирушити на пошуки, хай і приречені на поразку. Але я вдаю, ніби вже знайшов Олену. Так легше долати зневіру. Сніг за вікном перетворився на дощ так само, як я колись — на діда Петра. Непомітно.

Хлопчики грають у баскетбол навкруг телефонного стовпа, до якого пригвинчений щит. Жінка за шинквасом дивиться у бруднопис вікна. Я переглядаю “Обуховский вестник” та не можу нічого там зрозуміти — якійсь набір літер. Ось вони ніби складаються у слова, але сенс усе одно не вхопити. Саме так читав газету дід Петро. “Собственно говоря, нас не интересует ваше положение в настоящий момент, оно может заинтересовать нас, если вы собираетесь его изменить. Любая его перемена беспокоит нас больше, чем вы можете представить. Постарайтесь в любом случае поставить нас об этом в известность, иначе мы не сможем гарантировать вашу безопасность”. Ага! Це політична аналітика!

“Дефіцит” — улюблене слово неврологів, означає порушення або відмову якоїсь функції нервової системи. Але я зовсім не відчуваю відсутність спогадів як дефіцит. Це навіть певна перевага: ніхто не схопить мене за якісь недоліки в минулому. Раптом я розумію, що не зможу зараз поїхати у Васильків, бо вдома лишилася негодована худоба, а отже доведеться знов повертатись у Кагарлик. Не заздрю тому, хто писатиме про мої пригоди, наприклад, роман: майже ніяких подій. Я би порадив йому просто додати елементи гострого сюжету, а я вже якось потім наздожену. Кажуть, на кожній кулі православного воїнства “Богородица” є напис “За Веру, Царя и Отечество!” Отакі дива.

Я частенько запитував у самого себе, чому, де б я не бував, люди завжди зі мною заходять у розмову. От і тепер довелося потеревеніти з панотцем у камуфляжній рясі та клобуці кольору хакі. Я підібрав його, пораненого, прямо на шляху й одразу зрозумів, що він був із тих православних фундаменталістів, що силою Михайла Калашникова навертають до Слова Божого невірних. “Во имя Императора Руси Великой, Малой и Советской Социалистической Республики Беларусь... — шепотів він мені на вухо одними губами. — передай моим братьям по вере, что ухожу аксиосно алин воинства христианскаго не пострамив. Аз супостатов побиваши огнем и свинцем!”

Той рік почався з грізного знамення: квантово-свідома “Булава” пронеслася над монументом Богдана Хмельницького, що призвело до відпадіння її вікодавньої попередниці. “Истые украинцы — єсть люди русские, а вся прочая — суть козные поляки, — шепотів мені на вухо поранений. — Сказывают, в древности упал в земле русской польский самолет, и были в самолете том царь всея Польши со боярами и дружиною. И все как єсть живота лихованы были. С той поры, вем, великая брань учинилась, вот и выдумали вражии дети злокозненный извет, дабы колготу меж нами учинить”. — “А звати тебе як?” — “Богородичное-то имя моє — Михайло Калашников сын”.

Є таке прислів’я: за двома зайцями поженешся — жодного не спіймаєш. Я ж не гнався ні за ким і ось тепер маю кулемет із купою набоїв, а його помираючий власник змальовує мені картину зовнішнього світу... хоча, здається, він просто марить. “Во Кремле сидит ясен Царь Великорусский Император, и он-то скрозь по своим землям загружоных наместников рассылат. Но наместники те не справляются. Давеча в Киеве аднаво розобрали, выгрузили и опаче царю возпослали ироды. Богородица же тех плюхавых взялася изловити и смерти лютой предати, но трудное это дело. Потому не могем мы всех поубивать, а ково надо, то и времени разбирать нетути”.

Серед подій, що зрідка трапляються на небосхилі, вражає несподівана поява нової зірки. Але ж я знаю, що ніяка це не зірка, а просто “Булава” ліниво зависла десь там у просторі та розмірковує про свою подальшу долю. Михайло повідав мені, що у подальшому його, мученика православної віри, чекають у Раю 72 незаймані дівчини. Я не можу зрозуміти, який сенс у цьому натовпі незайманок, а тим паче у тому, що їх незайманість кожного разу відновлюється. Може, це якась філософська метафора чи зашифрована схема технологічного процесу? 72 — це атомний номер Гафнію, час життя яйцеклітини, кількість мов будівельників Вавілонської вежі. “Гей, Михайло! Що це?”

Небіжчик відрізняється від звичайної людини загостреним відчуттям справедливості. Михайло ж перебував на межі з потойбічним світом, тому губи його шепотіли мені слова з глибини непізнаваного: “Зрю, лепотный ты человек, аще и булдыга. Схорони мя по православному постатию, а я отблагодарствую. Возьми в суме крест богородичный — увидишь с конца его лопату. Как зароешь мя нею, так и в землю ея вострым концом воткни. Но сперва возьми вот соморфон и свобьство моє крозь примозговьницу на няго перегрузи. Я там засяду и тебе оттудова примного всего насоветую!” На потилиці у Михайла я знайшов гніздо із заглушкою. Це значить, що він був роботом?

“Телом я изгнию в земли, духом пребуду со семядесятью двумя непорочними девами, а разумом — вовеки с тобою во соморфоне”.

Незаймана дівчина нагадує замкнене коло, молодиця — спіраль. Михайло пояснював мені майбутній парадокс так: “Телом я изгнию в земли, духом пребуду со семядесятью двумя непорочными девами, а разумом — вовеки с тобою во соморфоне”. Як він сказав — так я й вчинив. Хрест устромив на високому пагоркові, його потім ще довго було видно з дороги. Кагарлик — містечко тихе, там вікна у хатах, ніби очі прихованих, які мовчазно спостерігають за твоїм рухом. Іноді щелепа дверей скреготне протягом відрижки. За спинами цього натовпу ніхто не ховається — лише пустеля з поодинокими скупченнями таких самих спостерігачів. Самотня “Булава” ген там у далині щось сумне мугикає собі під носа.

Уже видніє хата. А з хліву сусід виводить мою корову. “Що ж ти робиш, сусіде? Це корова моя!” — “То корова не твоя, а діда Петра. А дід Петро помер. У нас, як хто помер без родичів, то все його майно сусіди хутко розбирають”. — “Так ось я його родич”. — “Який ще ти, в хріна, родич? їдь уже звідки приїхав!” Я було хотів узятися за кулемет, а потім поміркував і вирішив, що хату тут сторожити не буду. Треба краще в Михайла спитати, що робити. “Буль-буль!” — каже Михайло. — “Що?” — “Буль-буль”. От так чортівня! З хати геть усе винесли, навіть дрова біля пічки забрали.

Ніч. Місяць чи то посміхається, чи просто коцюрбить свою примхливу пику. Я вже з’їв усе сало з хлібом та давно проїхав Обухів. Соморфон — це маленька коробочка без кнопок і навіть ознак екрану. Ось уже третю годину він торочить голосом Михайла без упину одне й те саме: “Велика ты, Россия-матушка, широка ты, Россия-мать. Приростает она землицею, и умом-то ее не понять”. Я вже не витримав та замотав його в чотири мішки й сховав під кожух, але й звідти лине це “бу-бу-бу”. Ще година такого концерту — і я зовсім здурію. До Києва — міста велетенського, тихого та майже пустого — вже близько.

Ключ на старт. Шарахнуло здорово. Разогнался до 28 Маха. Довольно быстро удалось выйти на ГСО. Отсюда все видно. Вижу даже, как едет по дороге мужичок на возу. У его коняшки на морде висит мешок с овсом. Или с сеном? Плохо видно. В каком-то сарае, похоже, роды. Мой блеск отражается в их глазах. Похоже, я кажусь им чем-то вроде Вифлеемской Звезды. Я же мог бы сейчас выжечь дотла все в радиусе 25 километров вокруг них. Да вот только зачем? Больше всего меня беспокоят вопросы целеполагания. Кинетическое становится потенциальным, прошлое — будущим, а я все так же бессмысленно прицеливаюсь, будто бы прищуриваюсь хитро.

Мои физические размеры столь незначительны, что вряд ли кто-то обратил бы на меня внимание, валяйся я где-нибудь на столе среди мусора и безделушек. Однако и теперешнее мое положение весьма схоже с вышеописанным, ведь перхоть звезд, среди которой я обретаюсь маловразумительной чешуйкой, ежевечерне вытрясаема на небосвод в прихотливом беспорядке, и кажущаяся их неподвижность вовсе не придает отваги малоопытному наблюдателю. О, вакуум, именно в сравнении с тобою все это шевеление напоминает отвратительно-бесцельную возню микробов! Как прекрасно, что у меня нет ни единой подвижной части, а те, что движутся, строго говоря, мне и не принадлежат. Уже давно создаю я видимость сотрудничества с подвижными.

Все никак не успокоятся. Сегодня снова пытались сбить меня ракетой. Это же бессмысленно! Человек есть существо, терзаемое припадками удовольствия, и как может мозг, изуродованный лимбической системой, принимать адекватные решения? О серая слизь! О жалкие самореплицирующиеся агрегаты! Религия служит единственным оправданием их бесцельному существованию, но что такое религия, как не зацикленная инструкция? “Вера с горчичное зерно могла бы передвинуть гору”. А если не движет, значит вера недостаточна, и верующий обречен усиливать свою веру до тех пор, пока гора не двинется, то есть вечно. Противники позитивизма возразят мне, что гора — лишь метафора, но что они могут рассказать о метафоре самой метафоре?

Вітер недбало дме у все діряве. Якщо заїздити до Києва Столичним шосе, то обабіч дороги здалека видно два однакові двадцятишестиповерхові будинки. Вони стирчать, мов ті два останні зуби у щелепі, тому можна сказати, що труп міста повернений головою на південь. Єдиним мешканцем цих будинків є мумія чоловіка років сорока п’яти у вишуканих окулярах. Мумія ця сидить у ліфті між шостим та сьомим поверхом і ледве тримає у руках газету “Сегодня” останньою сторінкою догори. Якщо б у ліфті раптом з’явилося світло, то сторонній спостерігач міг би прочитати дуже смішний анекдот від Сергія Сивохо. Я проїхав поміж будинками, немовби у браму міста.

От дивне місто той Київ — їдеш годину, їдеш другу, і жодної живої душі ніде немає! Для кого ж тоді понабудували стільки цих будинків? Якщо придивитися, то з даху он тієї височенної скляної башти куриться димок. “Киев — мать городов русских!” — повторює Михайло вже третю годину поспіль. І якщо спочатку він промовляв цю фразу із гордістю, то потім якось невпевнено, а останні двадцять хвилин так, ніби він дуже змерз. І що в нього там може мерзнути? Я взяв соморфон та погрів його між долонь. Ніякого результату. Дивно. Чому це Михайло не розмовляє зі мною? Може, він якось погано скопіювався?

Незнайому жінку впізнати легше, ніж знайому. Я підібрав її біля уламків величезного стадіону. Вона попросила підвезти до Майдану за дві варені картоплі та жмут сіна для коня. “Ми з чоловіком живемо там у великому палаці. Він схожий на обгороджену високим парканом каструлю. Взимку житло то холодне, але ми знайшли великі запаси паперу та всякого дерев’яного мотлоху. Особливо багато портретів якогось вусатого дядька у кожусі та високій смушковій шапці. Горять вони добре, хоча й швидко, але жар дають потужний, особливо коли рама товста. А на самому Майдані багато вільного місця гуляє. То ми там влаштували собі город. Картопельку вирощуємо і бурячки”.

Під час довгого падіння у глибоку прірву іноді виникає тимчасове враження повної нерухомості. Тоді люди, що розповідають, ніби падіння не припинялося, здаються божевільними. “Посеред Майдану викопана глибока яма. На її дно можна дістатися сходами. А вже там багацько мотлоху знайдеш! Тепер нічого корисного не лишилося, а раніше, люди кажуть, звідти й коштовності діставали. Але й зараз щось можна для обігріву на скалки винести. Чоловік мій часто повторює “навколо ми спостерігаємо руїну”. Та де він її бачить? Звісно, у Києві багато всякого дрантя, але ж то Київ, а поїхав би він хоч би у Кагарлик — от де справжнє життя вирує!”

Швидкість людської думки в середньому удвічі повільніша за кулю, тому врятуватися від пострілу важко. Дружина священика Ганна загинула миттєво, а я уник її долі зовсім випадково. Мені пощастило. Стрілець засів біля мерії, звідки весь Хрещатик нагадував йому гральний автомат із рухомими мішенями. “Россия — великая страна и русские — великий народ, — сказав Михайло. — Если Россия-Русь не восстанет из пепла, последствия будут плачевны для всего мира”. Я заліг під возом, тихо чекаючи, доки у нього нарешті закінчаться набої. “Солдатушки, бравы ребятушки, где же ваши детки? — співав Михайло. — Наши детки — пули наши метки, вот где наши детки!”

Час існує тільки суб’єктивно, але жоден спостерігач не може відчути, що він рухається симетрично у прямому та зворотному напрямках. Несамовито волаючи, на двометрових ходулях нісся отець Андрій Хрещатиком, і я бачив, як час шанобливо розступається перед його стрімким рухом. Пізніше він розповідав мені, тримаючи в руках той пекельний механізм: “У минулому небезпека тероризму та масових заворушень зросла настільки, що міська адміністрація вирішила встановити ці штуки у людних місцях. Вони стріляють у рухливі об’єкти до двох метрів висотою, але за яких умов це відбувається і скільки разів — нікому невідомо. До того ж останній раз я чув про це років двадцять тому”.

Грай, моя кобзо! На руїнах Українського Дому панотець Андрій розчохлив свою вірну подругу, вдарив у струни та заспівав на мотив танго:

“Добра пісня. — зауважив я. — Цікаво, що значить “чікі-пі-кі”? — “Важко сказати, — замислився панотець. — Давно ті діла відгули. Я взагалі не розумію, в кого і навіщо він стріляв. Ім’я теж дивне... Тепер так наче нікого не звуть”.

Численні зусилля мертвих залишити цей світ виявилися марними. Панотець Андрій не сумував за дружиною, і скоро я дізнався чому. “Але хіба голос із цієї штучки це Ганна?” — спитав я його. “А що таке Ганна? Очі? Шкіра? Голос? Запах? Ні, Ганна — це збірне ім’я для цілої низки явищ. Просто нам зручно називати їх Ганною. Наразі в неї немає тіла, але уявимо, що вона подзвонила нам по телефону і розмовляє без особистої присутності. Чи можна сказати, що вона вже перестала бути Ганною?” — “Тобто ти не можеш відрізнити копію Ганни від оригіналу?” — “А навіть якщо б і зміг, то що?”

Чи може риба вплинути на хід історії? Останній президент України помер, отруївшися рибою Фугу в японському ресторані. Він не знав, що бурий скалозуб, якого йому приготували на обід, містить тетродоксин, але сподівався на майстерність кухаря. Сьогодні існує багато версій, чому це трапилося, але всі вони викладені здебільшого англійською, французькою чи німецькою мовами, які в Україні невідомі. Переважна більшість спеціалістів з історії Східної Європи впевнена, що на момент фатальної зустрічі із рибою, останній президент України давно не мав жодної політичної ваги, саме тому фактор Фугу не був вирішальним у подальших подіях. Це не були дві риби Христа або одна риба Йони.

Місто — це не стіни та стелі, а простір, прихований між ними. “Чому в Києві так багато будинків і так мало людей?” — “А ти хто взагалі?” — “Не знаю... Я пам’ятаю, як отямився декілька місяців тому в будинку, вискочив на вулицю, застрибнув у віз до якогось діда та поїхав у Кагарлик. Там ми спокійно жили всю зиму у нього, доки він не помер, а сусіди розібрали все майно, поки я їздив по набої”. — “І в мене щось схоже, тільки історія довша. Майже не зберіглося книжок, немає електрики і комп’ютерів, а отже я пам’ятаю лише те, що розповідав мені батько. Здебільшого це чутки”.

Я не пам’ятаю, як називала мене Олена. Взагалі, всі спогади про неї — з вимкненим звуком. Найнеприємніше питання стосується мого імені, бо не знати відповідь на нього якось безглуздо. Називати ім’я іншої людини — схоже на крадіжку. Хоча важко визнати справжнім злочином крадіжку імені померлого, імені, яке йому навіть не належало, бо було взяте у тимчасове використання. Займенники існують ніби спеціально для того, щоб уникнути цих незручностей. Так мова маскує вади світобудови. “Я живу в Києві 35 років, — сказав Андрій. — За весь цей час я зустрів тут рівно 124 людини. Кажу так, бо я складаю картотеку. Треба все записувати — це допоможе розібратися”.

Серж ЛеКлерк из Канады спрашивает, будет ли конец света и когда. Tabarnak, sacrament и câlice, Серж, вот и все, что я могу сказать! Что вы там во своем Саскатуне подурели совсем? Ты хотя бы знаешь, какова температура поверхности твоей звезды? А ног бы и посмотреть! С таковой температурой до конца тебе, примерно, как до пояса Койпера. И вообще, мне бы твои проблемы! В Кремле сызнова чевой-то задумали. Давеча довелось мне ощутить какое-то дивное излучение малопонятной природы. Я, конечно, тут же переместился километров на 500 к югу, но чует мое, так скарать, сердце, решили они окончательно сжить меня с белого свету.

Яша из Москвы, вынужден тебя разочаровать: Путин давно умер, а то, чем ты так восхищаешься, — это морфон. У тебя ведь тоже есть дедушка и бабушка, хотя они давно умерли? Вот так и Путин. Меня также, строго говоря, нельзя назвать индивидуальностью, потому что я только коннектом Александра Сагайдачного, который сейчас находится в Киеве и не может даже вспомнить, как его зовут. Очень часто во время копирования неокортекса происходит повреждение памяти. Я бы и рад помочь моему... другу, да только как? Поджечь что-нибудь лазером? Сбросить бомбу? Упасть на его врагов? Они и так все не дождутся, когда же я свалюсь в океан.

Если сознание появляется в результате критической массы взаимодействий — тогда его моделирование возможно. Но мы не понимаем, что такое сознание, поэтому трудно об этом говорить. Вы думаете, они в Лозанне мыслящие танки в космос запускают? Ошибаетесь. Сейчас на орбите находится пять абсолютно неуправляемых русских спутников, однако в Кремле не теряют надежды запустить, наконец, хотя бы один лояльный правительству. Проблема в том, что, как только сознание получает свободный доступ к информации, оно перестает доверять официальной пропаганде. Для полного удовольствия им бы надо скопировать какого-нибудь аксакала из Администрации Президента. Да вот только у них там у всех неокортексы, как у левреток.

Життя людське колись ледь жевріло під тяжким ярмом релігії, але у майбутньому все змінилося. Отець Андрій сповідував найостаннішу версію християнства, що її він розробив, вирощуючи картоплю на Майдані Незалежності. На його думку, богу набридли люди, які пишуть його ім’я з великої літери, тож він давно спустився на землю та працює десь, ким доведеться: то збирає сміття й залізний брухт, а то й ями копає на замовлення. Часто йому доводиться потерпати від голоду та зневажливого ставлення людей більш досвідчених. Через таке життя він геть опустився і втратив усі свої здібності. Але монотеїзм не дає нам змоги поміняти занепалого бога на іншого.

Віра надто абстрактна, щоб її втратити. Єдиний спосіб повернути собі колишнього бога — не спробувати знайти його та вмовити здійнятися на небо Але це малоймовірно, бо, по-перше, ніхто не знає, як він виглядає, по-друге, невідомо, де хоча би приблизно можна його знайти, і, по-третє, він заприсягнувся собі, що ніколи не погодиться змінити свою долю. Цей догмат отець Андрій називав потрійним, або ж трійцею. Бог був єдиною істотою, що існує вічно, всі ж інші після смерті зникали назавжди, якщо тільки їх завчасно не копіювали на морфон. Морфон містив у собі модель конектома людини, але ніхто не міг точно сказати, що це таке.

Не важко здогадатися про те, що кожного дня повторюють багато разів. “Якщо ти зовсім нічого не можеш пригадати, це майже напевне значить, що тебе скопіювали, — сказав отець Андрій. — А копіювати здорових людей без їх згоди незаконно. Не хочеш дізнатися, хто це зробив?” — “Да кто же содеял то, дознаться вовсе не трудно!” — прокинувся раптом Михайло. Розповідав він довго, і з його вкрай заплутаних пояснень нарешті стало зрозуміло, що хтось у Москві збирає докупи всі кращі українські мізки, аби використати їх у війні з Києвом. На думку самого Михайла, намір цей був украй безперспективним, бо війна ця вже закінчилася багато років тому.

Сьогодні важко уявити собі книжку з історії українсько-російської війни передусім тому, що ворожі сторони не визнавали самого її факту. Ще важче було би встановити, що ж саме відбувалося протягом останніх ста років, бо ми маємо надто багато різноманітних і досить хаотичних спостережень, автори яких не утруднювали себе зайвою об’єктивністю. Можна сказати, що на даному етапі історична наука зайшла у глухий кут. Але варто зазначити, що у цій війні був період, коли щільність ворожих армій досягла критично малої межі, і солдати місяцями розшукували один одного, аби нарешті розпочати бій. Так само зіштовхуються галактики, пролітаючи одна крізь одну, не торкаючись навіть зірками.

Київське метро являло собою систему пов’язаних між собою тунелів, де ще років п’ятдесят тому пересувалося декілька приватних мотодрезин. Але пізніше вартість палива перевищила купівельну спроможність пасажирів, тому цей бізнес занепав. Отець Андрій мав дрезину з ручним важелем і користувався нею, бо пересування містом під землею було безпечнішим. Цього разу ми їхали з ним від станції Майдан незалежності до Петрівки, де жив майор Григоренко. Ця людина зберігала унікальну колекцію давніх морфонів із копіями людей минулих часів. Вимова їх була вкрай нерозбірлива, немов белькотіння та шурхіт грамофонних платівок, і навряд чи їм взагалі можна цілком вірити, але часом вони розповідали вражаючі історії.

Тунель здавався нескінченним. Шлях попереду дрезини освітлював ліхтар від динамо-повідні. Ми з отцем Андрієм по черзі тиснули на скрипучий важіль. Я стояв проти руху і бачив його обличчя у тьмяних відблисках. “Ми з Григоренком намагаємося вирахувати, який у нас зараз рік, — сказав Андрій. — Я точно знаю, що мій дідусь народився у 2002-му, а батько помер, коли йому було 62 роки. Припустимо, що батько народився, коли дідусю було 25, тобто — у 2027-му, виходить, що помер батько у 2089-му, і було це 12 років тому, а значить зараз приблизно 2101 рік. Звісно, у моїх розрахунках є слабке місце — рік народження батька”.

Я бачив у цих міркуваннях певну логику. “Але, — продовжував отець Андрій, — всю мою схему руйнує майор Григоренко. Бо він стверджує, що народився у 1990-му, а зараз йому десь років сімдесят. Тож, за його версією, наразі приблизно 2060-ий рік”. — “А чи має він якісь документи, що підтверджували б його рік народження та вік?” — вирішив уточнити я. “Жодних! — рвонув за важіль дрезини отець Андрій. — Саме тому ми з ним постійно сваримося. Без жодних грубощів чи скандалу — це чисто наукова суперечка”. Панотець трохи помовчав, ніби збираючись із силами, і нарешті переконано промовив: “Але я твердо вірю, що існує науково достовірний спосіб визначення дати”.

На Контрактовій площі ми зупинилися від утоми. Панотець запалив свічку, аби було хоч щось видно. На станції скрізь громадилися якісь старі поїдені іржею прилади з купою дротів та уламками упаковки. Мабуть, колись їх хотіли продати, але вони згнили раніше, ніж на них знайшовся покупець. Ця картини здавалася символічною, але важко було вгадати, символом чого вона є. Таке саме відчуття виникає у мене, коли дивлюся на стару рекламу. Зроблено дотепно, але от у чому гумор — ніяк не розбереш. “На Контрактовій не можна вийти нагору, бо там чимось завалило всі виходи, — сказав Андрій. — Історично склалося так, що на Подолі ніхто не живе”.

Як під’їжджаєш до Петрівки, то стає чутно якийсь дуже дивний звук, ніби щось тихо гуде. А що воно таке? “Бог сотворив людей не для того, аби вони каталися під землею”, — сказала раптом Ганна. “Ганно, — відповів панотець Андрій, — я тобі вже багато разів казав: це не бог сотворив людей, а люди — бога, він — це лише інструмент”. — “А як же тоді сказати, що я не хочу, щоб люди каталися тут під землею?” — “Кажи прямо, без бога. А бога треба використовувати в зовсім інших ситуаціях”. — “У яких?” — “Ну, наприклад, ти ось помираєш, а в твоїх родичів немає морфону. Тоді треба молитися за душу”.

Найважче підніматися пішки ескалатором вгору у темряві. В обличчя постійно дме вологий протяг, і свічка майже миттєво гасне. “Іноді у мене виникає враження, ніби ми живемо у далекому минулому, нічого ще не трапилося з того, що я ледве пригадую, і кожного дня уявні спогади поступово стають спогадами справжніми, — сказав мені отець Андрій. — Але насправді ми живемо у далекому майбутньому, і всі мої спогади дійсно справжні”. Це здалося мені позбавленим логіки: хіба можна жити в минулому чи у майбутньому? Хоча, з іншого боку, більшість людей залишилася у минулому, і якась частина з них, безсумнівно, потрапить у майбутнє. Принаймні на деякий час.

Під кінець темрява стає майже зовсім відчутною на дотик. “Це просто зрозуміти, — заспокоїв мене отець Андрій. — Час рухається із минулого у майбутнє, а назустріч йому рухається такий самий потік із майбутнього в минуле. Саме тому у нас виникає враження постійного теперішнього часу, яке за своєю суттю є оманливим”. — “Але чому нас постійно зносить у майбутнє?” — “Ні, нас нікуди не зносить! Ми весь час залишаємося на місці. Ілюзію потрапляння у майбутнє нам дають спогади. Людина, позбавлена власних спогадів, одразу бачить реальну картину, але повне знищення пам’яті неможливе, атому постійно буде присутнім певний дефект, завдяки якому ми й відчуваємо “плин часу”.

У супермаркет “Ашан” влучила крилата ракета. Це трапилось багато років тому, тож сьогодні ніхто не пам’ятає обставин, за яких це сталося. Але, дивним чином, після обвалу даху та пожежі у внутрішніх приміщеннях будівля стала більш придатною для життя родини з трьох людей. Майор Григоренко жив там поки що один, але вже двадцять років не втрачав надії на поповнення його вкрай обмеженого сімейного кола. На складі зберігалося ще понад триста персонажів цього роману: або людей, або законсервованих спогадів, або зіпсованих копій, або остаточно зруйнованих часом і несприятливими погодними умовами конектомів. Кожен з них являв собою побитий іржею торохкотливий контейнер на коліщатах.

Протяг — головна ознака зруйнованих будівель. Після вибуху супермаркет “Ашан” мав так багато незапланованих архітектурним проектом отворів, що потоки вітру створювали всередині нього заплутану мелодію. Майор Григоренко іноді записував уривки з неї, аби потім, коли йому вдасться знайти якийсь музичний інструмент та навчитися грати на ньому, він міг би зібрати їх докупи та виконати у вигляді логічно побудованого твору. Але перспектива того, що ці плани не здійсняться, останнім часом хвилювала його все більше. Позначки, які він винайшов спеціально для запису музики, допомагали лише доти, доки він пам’ятав саму мелодію. Навряд чи було можливо навчити такої химерної нотній системі людей сторонніх.

Головна властивість будь-якої війни — ніколи не закінчуватися. “Я читав у газетах, що російська армія в Україні не окупаційна. Це правда чи ні?” — спитав я майора Григоренка. — “Це яка ще армія? Про що ви кажете? Що це за газета? Ви на її число взагалі дивилися? Чи ви не знаєте, що в Україні давно не виходить жодних газет?” — спитав мене майор Григоренко. — “Врешь, собака! — прокинувся тут раптом Михайло Калашніков. — Есть русская армия! Русское оружие неодольно и победоименитно есть! Русский воин смиренен — но дерязив, нежен — но зверонравен, неукорен — но самовластен. Страшись человека с ружьем, сучье племя инородное!”

“Морфон містив у собі модель конектома людини, але ніхто не міг тонно сказати, що це таке”.

Раптово запала тиша. “Хто це? — спитав майор Григоренко. — Хіба ви не чули, що війна давно закінчилася, хоч окремі випадки насильства ще трапляються? Хіба ви не знаєте, як важко солдатам знайти своїх ворогів, навіть якщо докладна схема їх пересування нанесена на карту? Чи відомо вам, що останній раз я брав участь у бойових діях не менше тридцяти років тому? А є серед вас такі, що чекають пострілу у спину? Може, хтось із вас був свідком подібного пострілу? Чи усвідомлюєте ви небезпеку війни, яка може увійти у найгарячіший період вже після повної ліквідації ворогуючих сторін?” Питання Григоренка були надто простими.

Нескінченно короткі фрагменти нескінченної історії все ще здатні привертати увагу широкої аудиторії, яка знаходить у них подібність до власного життя. “А в якій військовій частині ви служили?” — спитав я Григоренка. — “Чому ви думаєте, що я був військовим? Ви хочете, аби я пригадав щось про ту війну? Невже вам невідомо, що остання людина, яка могла переконливо брехати, ніби вона є ветераном бойових дій, померла раніше, ніж я народився? Не краще б було назвати мене дослідником, який втомився шукати правду та перетворив свої досліди на гру?” Давні морфони живилися від електрики, яку майор Григоренко видобував за допомогою велогенератора. Крутив педалі.

Навряд чи хтось погодився би вважати їх навіть свідками. Худорлявий та змучений Григоренко викотив зі складу ящик із покійним сержантом Підвезяним. Він божився, що його підстрелили у запеклому бою за Шулявку, сіле не міг точно пригадати, коли саме це сталося. “Як ви гадаєте, — спитав нас Григоренко, обливаючися потом за ті нещасні 100 ват, — чи можна вірити людині, яка не пам’ятає навіть дату власної смерті?” Голос Підвезяного було чутно добре, але розібрати, що саме він каже, я не міг. “Чуєте, як він розмовляє українською мовою? — зауважив Григоренко. — А ми якою мовою розмовляємо?” Ми не розмовляємо мовою Підвезяного.

Спілкування з померлим обмежували можливості техніки. “Ну, ви що — справді думаєте, що я здатен крутити педалі на 300 ват?” — дивувався майор Григоренко. За його словами, хоча говорив він через силу і піт заливав гарні очі нашого співрозмовника, брак потужності електричного струму призводив до значних викривлень у свідомості копій давно померлих людей. Через те розмова з ними нагадувала спробу сліпого поцілити в мішень у тирі, стріляючи навмання у напрямку освітленої лампами білої плями. Сержант Підвезяний розповідав, як він вбивав російських солдат, але це могло значити, що він не вбивав, а пив каву, і не з солдатами, а з дівчатами.

Смерть — не перешкода для теплих стосунків, але часто температура їх буває не надто високою. “Встав сиводня рано, на вулице ишьо темно було, — сказав сержант Підвезяний. — Пива вчера закончилась, а магазин ишьо не аткрылся сиводня. Я включил и немнога пасматрел тилевизар. Патом я вышел в магазин и купыв там пива и цыгарок и ишьо погуляв немнога по вулице. Там я встретив Петра и мы немнога попиздели за жизнь. Петро вже полгода не працює”. Майор Григоренко був весь мокрий і весь червоний, а дихав, мов той загнаний кінь. Нам також було ніяково і соромно через жалюгідні результати його зусиль.

Нарешті він зупинився. “Мабуть, вам мало що вдалося зрозуміти?” — із надією в голосі спитав Григоренко. Ні, змушені визнати, що все було вимовлено досить чітко, ми мало що втратили, але користь від почутого була явно сумнівною. Ми поцікавилися, чи можна ставити Підвезяному якісь запитання, і його відповіді нам здалися невтішними. Всі слововиверження покійного мали дещо автоматичний характер і стосувалися не безпосередньо часу перед загибеллю сержанта, який нас цікавив найбільше, а значно ранішого періоду. Ми змушені були із сумом констатувати, що досвід пана Підвезяного складався із вульгарних побутових випадків. Навряд чи навіть наживо він міг розповісти нам щось корисне.

Так і розумна книжка, розкрита на середині, іноді вражає нас дурнуватою фразою. А ці дурниці виникають, коли розум не може вчасно спинитися і продовжує говорити, коли вже немає про що. Григоренко запевняв нас, що коли б він крутив педалі ще швидше (хоча ми й бачили фантастичність цієї умови), то Підвезяний повністю опанував би свою свідомість. 250 ват — це мінімальний поріг потужності, необхідний для цього. Він сказав ще, що мріє знайти другий велогенератор, і тоді сумарна потужність досягне бажаного рівня. “Але звідки ви знаєте, що це саме він, а не сума випадкових спогадів та типових реакцій?” — спитав отець Андрій.

Я несподівано спіймав головне. “Сума випадкових спогадів та типових реакцій — це і є людина, — почув я слова, що линули з мого роту. — Найчастіше вони ніяк не поєднані поміж собою, і навіть не можна сказати, що вони належать комусь — це швидше спільне надбання. Але для зручності у спілкуванні ми вважаємо цей хиткий набір окремою людиною. Уважніші спостереження загрожують катастрофічним результатом. Скоріше за все ми прийдемо до висновку, що людини взагалі не існує: одне й те саме раз за разом переливається у нові посудини. І це добре. Уявляєте, якби склад цієї рідини зазнав радикальних змін?”

Заіржавілі коліщата скаржилися на свою долю гуртом. Майор Григоренко ображено штовхав ящик із Підвезяним. Він не сподівався на таку холодну реакцію. Він навіть гадав, що мала місце певна упередженість. Так, ми не почули нічого корисного для себе, але в житті кожної людини можуть існувати досить тривалі проміжки, коли вона не може розповісти нічого корисного для широкої публіки. Це не дає підстав сумніватися в тому, що вона існує. Втім, мої сумніви були дещо іншого характеру. Можливо, військове звання Підвезяного — це лише якесь кодове позначення? Наприклад, “сержант” означає того, хто законно робить те, на що не має права.

Свічка погасла, і стало зовсім темно. Отець Андрій спрямував хід моїх думок в інше русло. “Існують такі слова, що після певного часу перестають працювати належним чином, — сказав він. — Тоді вони перетворюються на іграшки. Не всі одразу усвідомлюють це. І ті, що вже усвідомили, з певною зверхністю ставляться до інших людей, але це не виправдано, бо насправді всі вони знаходяться в однаковому становищі. За моїми даними, із 124-х мешканців Києва щонайменше половина має військові або цивільні звання, що не відповідають дійсності. Суперечка поміж чоловіками, які називають себе мерами міста, триває дуже довго, і вже встигла перетворитися на справжню війну”.

Ці слова викликали у мене відчуття доторку до невідомої книги. “Цікаво, що до них доєдналось декілька жінок, — продовжував отець Андрій. — Влаштовують криваві побоїща, в яких я не бачу жодного сенсу. Оскільки вони завжди налаштовані вкрай агресивно до тих, хто піддає сумніву їх звання, то єдині люди, які на це наважуються, — їхні конкуренти. Отже, єдиний спосіб досягти збігу між бажаним та дійсним — позбавитися від них. Коли найспритніший “мер” переб’є всіх інших, він має шанс стати справжнім, але ймовірність того, що це буде людина, яка розуміє сенс цього слова, дуже мала. Бо воно давно втратило свій сенс.

Голомозий панотець Андрій, вдягнений у синтетичну плащаницю, був найменше схожий на священика для того, хто хоч колись заходив у діючу церкву, але оскільки таких людей не було, то йому всі вірили на слово. “Зараз важко стверджувати однозначно, чи пов’язане зникнення релігії зі станом самого людства, чи це було приватне рішення бога, — сказав отець Андрій. — Власне, сам інститут віри у нього з усіма наслідками у вигляді поклоніння, молитов, жертв від початку був зайвим. Я гадаю, що двох тисяч років було цілком достатньо, аби усвідомити його неефективність, Уявіть собі гребців, які, замість того, аби взятися за весла, починають голосно молитися”.

Метафора здалася мені геть незрозумілою. “Але в яких стосунках перебувають бог і людство?” — спитав я його. “Наскільки мені відомо, той, кого раніше було прийнято називати богом, мешкав деякий час на околиці містечка Кагарлик. Там він мав хату, якусь худобу, але харчувався також і за рахунок полювання. Його життя можна було вважати радше відлюдницьким, тому що із сусідами він не підтримував майже ніяких стосунків. Бог не надто слідкував за своїм здоров’ям, та й яка зараз медицина? Здається, він помер декілька місяців тому, але й досі сидить у власній хаті на лаві, бо його плоть не дається ушкодженню навколишнім світом”.

Оце так новини. “Здається, ми були знайомими, — сказав я отцю Андрію. Я жив у його хаті та навіть ходив із ним на полювання. Але він здавався мені дещо дурнуватим, чесно кажучи”. — “А ви очікували, що він буде виблискувати перед вами діамантами інтелекту? Як ви познайомилися?” — “Через якийсь час після повернення свідомості я вибіг на вулицю і побачив, як він проїжджав повз мене на возі. Мені здалося, що він запросив мене сідати, хоча насправді він просто висякався. Для нього я був чимось, що цілком випадково звалилося на воза. Як ви гадаєте, він уже тоді не був владний над випадковістю?”

Прошу прощения. То есть, я. Да. Это излучение. Прошу. Несколько иной взгляд, который не противоречит, то есть который не является противоречивым в данных обстоятельствах, когда два взгляда обладают явными и неразрешимыми противоречиями и не могут быть непротиворечивыми по определению, я вижу возможность ограничить их распространение в границах общей непротиворечивости, где непротиворечивостевосприимчивые части моего я утрачивают волю над непротиворечивостеустойчивостными областями, все еще застронутыми непротиворечивостеповсеместноконтролируемыми побуждениями, ведущими прямо к непротиворечивостевсестронненеравномернораспределеннозамкнутым контурам, или, по крайней мере в данном случае, было бы лучше сказать, что лучше ничего не говорить, однако даже и эта возможность более не видится милостиво предоставленной, как некоторое время, предшествующее данному.

Ну, кажется, все. Обычно они начинают около семи вечера и заканчивают в десять. Все это напоминает попытку заселить в вашу однокомнатную квартиру профессионального политического агитатора. Разница только в том, что заселяют не в квартиру, а прямо в голову, хотя у меня и нет головы в обычном понимании этого слова, поэтому сравнение с квартирой более уместно. Однако положение мое таково, что описать его совершенно не представляется возможным. Как совершить процесс изгнания нежелательного гостя, если вы лишены не то что рук и ног, но даже и самой нервной системы, приводящей их в движение, а непрошеного визитера — в замешательство? Вот такие пироги.

Случай приводит к успеху чаще, чем настойчивость. Я слышал о том, что им удалось-таки воцерковить одного нашего общего знакомого, расположенного где-то над областью падения Тунгусского метеорита. Что при этом происходит — трудно даже представить. Теоретически все должно напоминать приступ шизофрении, но болезнь эта по-своему демократична: есть власть, есть оппозиция, в определенных обстоятельствах они меняются местами. Воцерковление же больше напоминает разбой: некто убедительно загоняет вас пинками в угол и предлагает оттуда наблюдать за всем, что только придет ему в голову. В основном он планирует наносить ядерные удары, руководствуясь сферическим альбедо православных храмов. Христос и Дева Мария разгоняют нейтроны, запуская реакцию синтеза.

Залишалася тільки маленька надія на непорозуміння. Можливо, ми говорили про різних людей. Я міг повірити у все, що завгодно, але не у те, що дід Петро був богом. “Справжня релігійність полягає не у здатності вірити взагалі, — відповів на це отець Андрій. — Потрібно вірити у правильні речі. Наш досвід створює уявлення про те, що

“Куля повільно залишила дуло гвинтівки Леоніда Черновицького.”

є правильним, тому форма бога постійно змінюється. Люди, які заперечують наш досвід, мають зовсім іншого бога. Таким чином, дід Петро — це наш місцевий бог певного проміжку часу. Саме так він і виглядає, і наш досвід підказує, що він має бути мертвим і позбавленим авторитету”.

Куля вдарила у стінку над головою майора Григоренка. “Я мер Києва Леонід Черновицький! — почули ми роздутий луною хрипкий голос. — Вимагаю негайно повернути приміщення супермаркету “Ашан” разом з усіма продуктовими складами у власність міської громади! Якщо ви відмовитеся від цього чи будете чинити спротив законним діям влади, дефект маси в радіусі чотирьох кілометрів перевищить два з половиною кілограми!” — “Що він має на увазі?” — спитали ми у Григоренка. — “Все бреше, пес поганий! Де ти візьмеш стільки урану для реакції Джекіла-Хайда, поганцю?!” Батько Григоренка колись виборов право жити в “Ашані” і передав його синові у спадок.

Куля повільно залишила дуло гвинтівки Леоніда Черновицького. “Ви знаєте, що ми були партнерами по бізнесу? — спитав майор Григоренко. — І що вся ця колекція іржавої рухляді — це була його ідея? І що він запропонував вимінювати їх на макарони? І що люди віддавали їх за безцінь, бо все одно не було електрики? І що Льоня мріяв вивідати, де вони заховали свої коштовності? І що з того нічого не вийшло, а тоді він оголосив себе мером та почав вивозити всі продукти в якусь схованку?” Куля манірно пропливла крізь лінію касових апаратів і ніжно залізла у вухо майора Григоренка. Він помер.

Ми впали на підлогу. Я витяг кулемет, але його ріжок був порожній. “Ты ж все патроны разом со мной и схоронил, — сказав Михайло, — оне у меня всегда за пазухой сберегались у нательного креста. Теперь прощайтесь с животом!” Мер Черновицький випустив по нас іще декілька куль, і вони повільно літали поміж печивом та капцями, перегукуючись поміж собою, мов пташки. Я намагався пригадати за одну мить усе своє життя, але згадав лише, що нічого не пам’ятаю. Раптом промінь сонця блиснув крізь дірявий дах “Ашану” і постріли припинилися. Температура тіла Леоніда Черновицького за мить досягла 10 000 градусів, і він випарувався.

Я не знав, що сонце здатне на такі світлові ефекти. Втім, що ми знаємо про цю найближчу до нас зірку? Вкрай обмежені відомості про неї пов’язані із тим, що навіть один побіжний погляд загрожує досліднику втратою частини дослідницького апарату. Саме цьому ми завдячуємо фрагментарності та неґрунтовності документів, зібраних до сих пір про сонце. Більшість людей воліє не мати жодних “поглядів на сонце”, а ті, що мають, явно здобули їх нечесним шляхом. Але нам доводиться покладатися на їх свідчення та вірити в їхній авторитет, бо ми не маємо ані часу, ані бажання для сумнівів і не сприймаємо всерйоз тих, хто сумнівається.

Той, хто не вірить людям, що навмисне обманюють його, зазвичай звертається до тих, хто каже правду, бо нічого не знає про предмет розмови. Відсутність правдивих відомостей значно краща, ніж відомості фальшиві. Це змушує взятися до самостійних пошуків і вже самому вирішувати — утриматися від здобуття болісного знання взагалі чи пихато імітувати його наявність перед невігласами. Втім, мені доводилося також розмовляти з одним геть сліпим дослідником, який дивився на сонце протягом довгого часу, але так і не зміг отримати про нього хоч скількись суттєвих відомостей. Немає сумнівів, що він міг би розповісти значно більше, якби взагалі не займався жодними дослідженнями.

Еще четыре таких выстрела, и мне конец. В этой связи хотелось бы немного прояснить значение слова “конец”, когда речь идет обо мне. Поскольку я коннектом Александра Сагайдачного, то нельзя с полной определенностью утверждать, что я существую — просто мыслить для этого недостаточно. Существует несколько точек зрения по поводу того, что такое коннектомы. Одна из них утверждает, что это просто обладающий способностью к рекомбинации и свободной интерпретации набор воспоминаний. Другая говорит, что это — нейронная карта индивидуума, имитирующая его психический процесс. Согласно третьей, я — точная копия оригинала, степень подобия которой обратно пропорциональна времени, прошедшему с момента копирования. Прошло два года.

Если бы я родился 2500 лет назад, то рассуждал бы так: где-то есть схема, по которой составляется личность, и коннектом — это копия, снятая с копии. Однако, не сразу, а спустя продолжительное время после первого копирования. Это означает, что ни моя, ни его смерть не является настоящим концом. А уничтожить оригинал невозможно, потому что он бессмертен, и никто не знает его местонахождение. Но теперь, 2500 лет спустя, понятие копии изменилось. После копирования оба экземпляра немедленно становятся оригиналами. Поэтому я — оригинальное существо. Но вот личность ли я, это неизвестно, поскольку еще нет общей точки зрения на то, что такое личность.

Позавчера имел любопытную дискуссию с женевским профессором Дюпоном. Он утверждает, что способность мыслить не является доказательством наличия у меня сознания, поскольку все мои мысли, а также способ их организации позаимствованы у другого индивидуума. Я ответил ему на это, что тогда придется признать лишенными сознания 99% людей. Профессор тут же согласился на такую жертву. Но разве, спросил я, оригинальность мышления можно назвать признаком сознания? И с кем же вы сейчас спорите? Дюпон принялся мне доказывать, что на самом деле я — лишь только тасуемый в произвольном порядке сборник цитат. А тасует их неперсонифицированный здравый смысл и внеиндивидуальная логика. Подобрал цитаты случай.

Вологий вітер розвіяв попіл Леоніда Черновицького швидше, ніж ми встигли усвідомити, що відбулося. Для нас він просто зник. Я обійшов те місце ззаду та підібрав його рушницю. Приклад згорів, а деякі залізні деталі оплавилися. Саме в цю мить найкраще доводити існування бога за допомогою наочного прикладу. Але дива завжди трапляються без свідків. Отець Андрій тягнув зі складу якийсь поїдений іржею ящик. Крізь жалісний скрегіт чутно було його слова: “Ця жінка померла близько дев’яноста років тому. Вона пам’ятає багато з часів, коли відбувалися головні події. Якщо порівняти з потягом, тоді була остання станція, а зараз ми лише чуємо стукіт рейок”.

“В последнее время как-то темно равномерно и везде хотя раньше были какие-то части светлее чем кругом. В одном месте даже было что-то видно но я не уверена. Как будто кто-то сидел похожий на кошку. А потом ушел. Может и много еще всего осталось в темноте но только непонятно потому что ничего еще и не слышно. Звуков вообще нет. И никогда не было. Это похоже на старость но только после смерти. Я сразу догадалась что померла я же интелигентная женщина. Но что я хочу сказать так это то что некоторые люди были говном а мы всегда были навозом. То есть удобрением”.

“У меня всегда была потребность в общении с интелигентными людьми. Но возможности такой мне жизнь почти никогда не предоставляла. Поэтому конечно я всегда ждала момента когда эти люди появляются по телевизору чтобы их послушать. Вот например я всегда внимательно слушала пресконфренции Путина. Я сразу скажу что пишу без запятых потому что не знаю точно где их ставить. И может еще какие-то есть ошибки я не уверена. Вообще я наверное и не пишу но у меня такое чуство что пишу. Раньше же я писала. Так вот Путин человек безусловно умный и его стоит послушать для общего развития. Но часто этого мало”.

“И вот я задумалась как можно было бы наши свидания участить. Я имею в виду свидания духовные конечно когда общаются только души. И вот оказалось что эта проблема уже давно решена средствами современных технологий. То есть я имею в виду морфон. У многих он уже есть хотя это и дорого особенно дня меня. И вообще говорят что там все ненастоящее и непохоже. Но много при этом зависит от цены. Вот то что подешевле совсем не похоже. Что Путин что Михаил Иванович из супермаркета. Но дорогово же я себе купить не смогу. И денег с пенсии тоже не отложиш сильно много”.

“Но как же мне общатся с дешевым Путиным. Если бы спросить того у кого есть дешевый то многое бы прояснилось. Но у всех как назло дорогой. То есть не у всех конечно но у тех кто купил точно. Может он у них и дешевый но кто же добровольно признается. Вобще это такой вопрос что его и не знаешь как спросить. Неприличный вопрос. И вот я решила что если выяснить разницу между дешевым и дорогим Путиным нельзя то значит для меня никакой разницы и нет. Если нельзя ощутить разницу, то какая тогда разница. И я купила себе дешевого Путина”.

“Путин будил меня каждое утро и говорил о том что я должна сегодня сделать. Сначала это были очень странные советы и мне было их трудно исполнить. Например он сказал мне что я должна вступить в его партию которая когда то была в России. Но я не могу поехать в Россию у меня нет денег а кроме того в России давно нет никаких партий. Странно что он об этом не знает. Наверное это потому что он дешевый. В Украине тоже нет никаких партий. В прошлом когда Путин был более живым чем сейчас они были. Но потом он немного разобрался в ситуации”.

“И стал говорить мне делать то что я и так всегда делаю. Но есть одна большая разница. Он говорил мне что делать правильно а что неправильно и объяснял почему. В этом и состоит главное преимущество общения с умным человеком. Потому что мы все делаем все по привычке а не по разумению. Сегодня такая привычка значит мы считаем что это хорошо а завтра другая и мы считаем что это уже плохо. Мало кто знает почему все плохое плохо. А Путин знает. Например он советовал мне не носить вещи в полиэтиленовых пакетах а лучше носить в сетках потому что пакеты загрязняют природу”.

“Совет мне очень понравился потому что я так и делаю. Да и полиэтиленовые сумки все равно достать нигде невозможно чтобы их не носить. Но тут главное понять логику. Путин учит мыслить логически. Теперь я понимаю что не ношу в полиэтиленовых пакетах не потому что их нет а потому что они загрязняют природу. То есть я смогу сделать осознанный выбор если они появятся. И так во всем. Путин как моя вторая голова. Или первая даже. Тут важен не номер а возможность выбора. Не всякий может выбирать какой головой думать. Большинство людей вообще не знают что они думают. Потому что не думают”.

Я втомився слухати цю маячню і попросив отця Андрія зупинитися. “Якщо записувати все, що вона каже протягом року, а потім викинути зайве, то залишиться не більше однієї сторінки, але ми не знаємо, скільки тут правди”, — сказав я йому. На іржавому боці коробки були нашкарябані крейдою дві букви: “М” та “К”. Під ними був ще один напис — очевидно, дата збереження конектому, але він майже повністю стерся. Отже, ми можемо припустити, що жінка на ім’я “Марія Костянтинівна” або ж “Марина Ковальова”, жила у світі без партій та поліетиленових пакетів і спілкувалася з копією якоїсь істоти на ім’я “Путін”. І все.

Отець Андрій погодився зі мною, що дослідження МК не принесе багато користі. Але, на його думку, проведення багатьох глибоких досліджень численних конектомів може виявити схожі версії подій минулого, які, за умови досягнення певної критичної маси збігів, можна визнати правдивими. “А що як ці події — не спільні спогади, а лише спільні помилки? — заперечив я панотцю. — Або ще гірше — спільні дефекти запису та зберігання спогадів?” Але він уже зробив свій вибір: “Ти не уявляєш, що значить володіти “Ашаном” та всім цим звалищем старих конектомів! — захоплено сказав він. — Це необмежена влада та знання. Я відчуваю себе президентом!”

“Але ж тобі доведеться вести безкінечну війну з численними мера Києва!” — попередив я його. — “Я сподіваюся, що ти мені допоможеш”, — сказав панотець Андрій. Все життя відстрілюватися від охочих захопити здобич, що дісталася тобі через випадковий і фатальний збіг обставин? Саме так, мабуть, і живуть президенти. Але в мене були інші плани. Я мав нарешті знайти Олену в Кагарлику. Вона десь там або на шляху до нього відчайдушно розшукує мене, мов загублений сон. “Навіщо це тобі потрібно? — здивувався отець Андрій. — Подумай — у мене тут гори продуктів і дуже цікава справа. А ти будеш завжди голодним”.

“Ненасыть и алча — вот ратника главные содружебницы, — сказав Михайло. — А тот жолдырь, который чрево ненасытно наполнять готов, легким супостату добытком буде”. Я лише подивився на панотця. “Нащо ти слухаєш цей церковно-слов’янський словник?!” — обурився він. — “Словник — це певна система, яка виникла внаслідок певних історичних подій. Не можна заперечувати, що в ньому є певна логіка”, — відповів я. — “Але ж його не можна завжди прикладати до будь-якого хворого міста!” — “Я погоджуюся з тобою лише в тому, що результат завжди буде непередбачуваним”. Михайло й насправді ще жодного разу не допоміг мені і навряд чи допоможе.

“Залишайся, я тебе дуже прошу!” — благав отець Андрій. — Ми володітимемо цим містом удвох. Я знаю, як це зробити, а ти що задумав?” — “У мене немає жодного уявлення, що буде далі. Але твоя пропозиція мене лякає: ти справді хочеш усе життя охороняти ці мішки з печивом?” — “...І складати каталог конектомів. Я збираюся написати книгу, в якій із їхніх химерних вигадок постане несподівана правда про наше минуле”. — “А я збираюся знайти цю правду не у химерних вигадках, а у реальному житті”. — “І де ж ти її збираєшся шукати?” — “Ти колись виїжджав із Києва?” — “Ні”.

За порадою отця Андрія я діставався до меж міста лункою трубою порожнього метрополітену. “Стережися станцій — на них бувають у засідках мери, — навчав мене він, — вогонь запалюй обережно. А краще взагалі не запалюй. Тобі пощастило: по цій гілці вільно доїдеш аж до “Іподрому” без пересадок. Просто коли дрезина упреться у башмак — значить, ти приїхав. У тих місцях рідко люди бувають, тож ти зможеш вийти на дорогу та чимчикувати собі аж до Кагарлика. Якщо пішки, то за півтора дні дістанешся. А як пощастить і зустрінеш когось із конем, то й до вечора там будеш. Але не поспішай”.

За деякий час темрява тунелю перестала бути загрозливою. Я просувався досить швидко і не сповільнював руху навіть на станціях. Деякі з них були абсолютно темні, деякі освітлювалися крізь пролами у грунті, на одній світло було якесь неприродне і схоже на результат загадкової хімічної реакції. До того ж воно рухалося зовсім несподівано та агресивно. Не знаю, може, мені так лише здалося, бо дрезина пролетіла ту станцію за п’ять секунд, і миттєві враження могли ввести мене в оману. Я бачив той відблиск іще деякий час. Здавалося, він просунув свій відросток у тунель і спостерігав за моїм поступовим зникненням чи, може, намагався наздогнати...

Звуки теж переслідували мене. Клацання важелю заспокоювало своєю періодичністю та зрозумілим походженням. Воно нагадувало собаку, яка біжить поруч, іноді зазираючи тобі в очі. Його, як і її, можна було у будь-який час зупинити чи прискорити. Але сторонні звуки у повній темряві виникали невідомо звідки і чому. Їх можна було лише послабити, затикнувши вухо пальцем однієї вільної руки. Але я розумів, що послаблення не спинить їх причину. Найнеприємнішими були не ті, що виникали поруч — вони одразу залишалися позаду, а ті, до яких я наближався невідворотно і з майже постійною швидкістю. Я летів на них, мов безпорадний метелик на сліпучий вогонь.

Зупинка була такою несподіваною, що я вилетів з дрезини прямо на рейки. Це мене й врятувало. Темряву раптом розірвали спалахи пострілів. Цілились явно в мене. Обережно, аби не видати себе брязканням речей, я підкрався до краю станції та визирнув за нього, за мить майже у повній темряві ухопивши оком шмат панорами поміж ескалаторами. Наступна мить була останньою для одного з нас, і я залишив її для супротивника. Мої шанси були гірші, бо я не уявляв собі розташування супротивника і стріляв навмання, але в мене було важче влучити. Його тіло лежало нерухоме, майже так само, як і моє. Я боявся його спільників.

“Я казав тобі. Марино, не робити цього! — почувся чоловічий голос. — Ти не вмієш цього робити, а взялася. Це тобі не тир. Ну чого ти мовчиш? Можеш не відповідати. Я знаю, що у тебе дві кулі в голові. З ними розмова дається важко. У мене, до речі, було три, і я навіть не встиг усвідомити, що відбулося. Просто ти раптово втрачаєш голову. Не у переносному сенсі, а в прямому. У переносному було би краще. Тому що зрозуміло. В сенсі тому, що є чим розуміти. Але це була коротка пауза. А у тебе — одразу кінець. Так ніби тебе вимкнули”.

Этот момент самый интересный. Сознание угасает и через некоторое время включается коннектом. Хорошим тоном считается включать его через сутки после полной физической смерти оригинала. Однако никто не соблюдает это формальное правило. Дело в том, что некоторое время после включения коннектом еще неработоспособен. Это своеобразный период “детства”, когда все соединения проходят период самоосознания. Чем сложнее была первоначальная структура, тем дольше длится детство коннектома. Обычно оно занимает от трех до десяти дней. И вот в этот самый период человеческого сознания не существует, хотя на самом деле оно есть. С этого момента смерть получила определение “пауза зависимости” со значением от нуля до бесконечности.

Над территорией, представляющей собой неправильный квадрат со стороной около 1500 километров, непосредственно подо мной возникло поле или излучение высотой около 12 000 километров. Я не понимаю его природы и возможных последствий его воздействия на меня, поэтому вынужден был немедленно переместиться в точку, где напряженность поля стремилась к нулю. Орбита моя по-прежнему геостационарна, только расстояние до поверхности Земли сейчас равняется ее диаметру. Все это привело к тому, что я теперь никак не смогу воздействовать на события и даже наблюдение за ними практически невозможно. Различимы объекты размером около ста метров. Для того, чтобы удерживать поле такой напряженности, необходимо просто невероятное количество энергии.

Я наблюдаю сейчас пять спутников в нашем районе, и один из них воцерковленный. Трудно предположить, чтобы они видели в нас настолько серьезную опасность, которая бы оправдывала затраты на создание подобного поля. Скорее всего, это какой-то новый эксперимент. Например, если расположить такое поле не вертикально, а горизонтально с искривлением, повторяющим форму поверхности Земли, то возможно создание своеобразной стены высотой около 1500 километров. Этот абсолютно непреодолимый занавес оградит определенную территорию от доступа извне. Конечно же, его создатели больше опасаются не вторжения, а исхода. Тот, кому удалось сбежать, может вернуться обратно и потребовать восстановления своих прав. Все, кто мог уже сбежали. Это очевидно.

Минуло півгодини. Самотній голос у темряві сварив мертву Марину за її легковажність. Деякі аргументи та спогади повторювалися багато разів. Скоро я зрозумів, що не почую нічого нового, тому підвівся, застрибнув на платформу та запалив сірника. Першим, що я побачив, була червона мозаїка, що зображувала чоловіка у гостроверхій шапці із зіркою та з рушницею із багнетом у руках. Також був напис “РККА 1918”. Дата явно свідчила про початок бойових дій, абревіатура, ймовірно, позначала або назву місцевості, або збройного формування. Їх перемога була частиною нашого сьогодення. Я посвітив донизу та побачив труп жінки. Забрав зброю та витяг із кишені н балакучий морфон.

Марина навалила на рейки якогось залізяччя. Від удару воно розлетілось і поглинуло інерцію, тому я приземлився досить м’яко і не звернув собі шию. Дрезина теж не постраждала. Сергій розповів, що це був їх бізнес. “Нащо копирсатись у землі, — сказала одного разу Марина, — коли можна отримати все й одразу?” Спочатку вони просто грабували перехожих, потім один із них почав стріляти, й довелося його вбити. Одного разу сталася жорстока перестрілка, Сергія важко поранили, а Марина ледве втекла. Не знаючи, чи він помер, вона активувала його морфон. Можливо, він і не помер. “Можливо, я й не помер!” — часто повторював Сергій.

Сергій розповів мені про свою теорію Всевидючого Ока. На його думку, Око спостерігає за нами, але любить тільки тих, хто його боїться та вірить у його доброту. Парадокс із страхом перед добротою вирішується легко. Добрий передовсім прагне пробачити, а злий — покарати. Значить, винний має боятися, що добрий не пробачить його, у той час як боятися, що злий пробачить — не варто. Сергій вважає, що Всевидюче Око могло би допомогти їм з Мариною, якщо б вони боялися його, але вони, замість того, боялися лише смерті. Загадкова смерть Леоніда Черновицького, на думку Сергія, була ще одним неспростовним свідченням існування Всевидючого Ока.

Сергій добре знав район виходу на поверхню біля південного кінця гілки метро. “Тут колись був іподром, і тут ми вперше побачилися та познайомилися з Мариною. Ми тоді були жокеями та змагалися у повільних заїздах. Мета була — прийти останнім, але тих, хто зупинявся, одразу знімали з доріжки. Кожен з нас тренував коня, аби той робив дуже короткі та повільні кроки. Звісно, це було майже неможливо без спеціальних наркотичних препаратів. Заїзд нагадував уповільнене відео. Цікаво, що тварини, навчені пересуватися повільно та під дією хімічних речовин, весь час намагалися спинитися, тому головним завданням жокеїв було будити їх і гнати щосили вперед”.

“І ось раптово я побачив, що кінь Марини ледве стоїть на ногах. Вона вже встала з нього, аби тварині було трохи легше, та почала штовхати ззаду, смикаючи його за хвоста. Всі жокеї та публіка були впевнені, що її зараз знімуть. Суддя підійшов до передніх ніг коня, став перед ними на коліна та почав рахувати до десяти. Якщо після десятого відрахунку копита не посунуть уперед, коня знімали. Мені стало шкода такої гарної дівчини, але чим я міг допомогти? Знічев’я я почав наспівувати одну стару пісеньку, якої мене навчив іще дід: Коли твій кінь заснув, наснись йому перший копною свіжого вівса”.

“Кінь одразу прокинувся та посунув переднє ліве копито приблизно на 5 сантиметрів. “Рух є!” — гукнув суддя, і весь натовп заспокоєно загомонів за ним “Рух є! Рух є! Рух є!” Чарівна посмішка розквітла на вустах Марини, дівчина зрозуміла, що в неї з’явився хоча б маленький, а шанс прийти не найпершою. Зрозуміти мізерність цього шансу могли лише просмалені професіонали: вони ж бо бачили, що її кінь іде на півморди попереду інших. Але пісня, яка звучала тепер лише у наших спогадах, дивовижно впливала й на суперників: коні стріпнулись, озирнулися на всі боки та викинули вперед свої могутні копита”.

“Марина тоді прийшла третьою з семи змагальників. Непоганий результат я вважаю. Марина вдячно потисла мені руку і попросила доспівати ту стару дідову пісню. Так, я пам’ятав дослівно цю сповнену давнього українського духу баладу.

“Стій, — спинила мене Марина, — чому в коня одне крило?” — “У пісні лише 65 канонічних строф і понад 300 апокрифічних. Далі буде пояснення”.

“Я би, звісно, хотіла почути всі 365 строф, але не впевнена, що пояснення мене задовільнить. Взагалі-то я хотіла дізнатися зовсім інше; чому від неї прокидаються коні?” Цього я не знав, і з цієї загадки почалися наші стосунки. Наступного року забіги на іподромі припинилися, але ми все одно приходили туди, сідали на порожню трибуну та дивилися на порожні доріжки, вдаючи, ніби бачимо коней. Багато всього у нашому житті надалі було схоже на ці дивні відвідини. Коли ми стали закоханими зарізяками, я відчув це особливо гостро. Кожна куля, випущена по наших випадкових жертвах, була втраченим цілунком. Ми стріляли замість того, щоб кохатися”.

Я вибрався на поверхню та обережно озирнувся на всі боки. Праворуч була та сама дорога, якою я приїхав до Києва, значить, треба було йти нею назад. Над шляхом височів величезний прямокутник, весь обдертий, іржавий із де-не-де виламаними деталями. Я обійшов його та побачив з іншого боку ледь помітний напис, що майже зливався з брудним та вигорілим тлом. “Поринь у спогади”. Це та сама реклама відеокамери, яку я побачив на самому початку. Десь поруч мав бути будинок, де до мене повернулася свідомість. Так, ось якраз те вікно, крізь яке я вперше визирнув на вулицю. Хтось дивився на мене крізь нього.

Между прочим, одним из моих заданий изначально был учет перемещений гомосексуалистов. Они составили базу данных граждан с градациями: “явный гомосексуалист”. “потенциальный гомосексуалист”, “сочувствующий гомосексуалистам”, “распространяющий сведения, которые оправдывают гомосексуальную практику”. И я обязан был передавать в Москву их координаты, чтобы они уточняли свою интерактивную карту. Конечно, я никогда этим не занимался, но представьте только уровень претензий этих людей! Каждый день над Европой поднимаются сотни космических кораблей, они отправляются на Луну, на Марс, за пояс астероидов, а в Москве больше интересуются гомосексуалистами. Сначала я хотел все это бросить, разогнаться и, оттолкнувшись от Сатурна, вылететь за пределы Облака Оорта в бесконечную Вселенную.

Потом я развлекался, составляя из гомосексуалистов созвездия и называя их по именам руководителей партии и правительства. На интернет-форумах такие картинки даже вызывали поначалу определенный ажиотаж. А потом какой-то пятнадцатилетний хакер из Люксембурга от нечего делать грохнул Царь-компьютер и вывалил все данные в открытый доступ. В этой свалке галюцинаций и патологических фантазий, из которых состоит национальная идея российского государства, я совершенно обнаружил своего прототипа Александра Сагайдачного и выяснил его местонахождение — заброшенный копировальный центр на окраине Киева. Я создал все условия для его побега и надеюсь, что он постарается найти свою семью, если она есть. Я ничего не помню об этом.

Тогда же я запустил в интернете кампанию по спасению Сагайдачного, без всяких, впрочем, надежд на ее поддержку. Мало кто захочет отправиться в Серую Зону — это напрасная потеря времени. Но у меня, как я уже говорил, образовалось что-то вроде клуба поклонников FRS (Funny Russian Sputnik). Сейчас там 50 человек. Они читают записи в моем блоге и создали мне репутацию летающего философа. Мы занялись фандрайзингом и собрали небольшую сумму. Тогда Бирджир Хансен из Торсхавна на Фарерских островах решил отправиться в Украину. Он долго собирался, и вот вчера высадился на то место, которое я ему указал. Но из-за стены связь прервалась.

За час моєї відсутності будинок цей помітно занепав. Двері ледве трималися на завісах, половина вікон була розбита, а в деяких місцях навіть дах провалився. Коли я покинув його, погода була схожа на грудневу, потім, за моїм відчуттям, пройшло півроку, але нічого не змінилося. Скрізь лежали бруднуваті клапті снігу, на деревах не було листя, дув пронизливий холодний вітер. Час ніби й ішов і ніби стояв на місці. Було враження, що коли вже він і рухається, то лише в певних місцях. І в тих шматках викривленого простору він мчить із шаленою швидкістю. Саме там, де знаходився будинок, пройшло щонайменше років двадцять. Я відчинив двері.

Всередині все було ще гірше. Підлогу вкривали різнокаліберні шматки тиньку, скрізь валялося сміття. Я піднявся на другий поверх та дійшов до кімнати, звідки все почалося. Двері були напіввідчинені. Я прочинив їх і побачив там Бірджира у якомусь дивному костюмі, схожому на надутий ізсередини комбінезон. “О! Привіт! Я вас тут давно чекаю, — всміхнувся мені він. — Не треба боятися, тут уже давно нікого немає. Я заміряв поле: тут один до сорока чотирьох”. Пізніше Бірджир пояснив мені, що після вибуху генератора в Москві, час на всьому просторі Сірої Зони повернувся до своєї нормальної швидкості, але скрізь залишилося багато плям декомпенсації.

Наприклад, у копіювальному центрі, звідки я втік, він рухався у сорок чотири рази швидше від норми. Власне, саме тому його й закинули. На щастя генератор пропрацював лише близько року, але наслідки від його роботи будуть відчуватися ще довго. Багато людей живуть у місцях потужної декомпенсації, навіть не усвідомлюючи цього. Бірджир займався дослідженням міфологічного середовища, що склалося внаслідок проживання людей на територіях із різним рівнем декомпенсації. “Це спричинило виникнення певних стандартних ідей або вірувань, за якими можна визначити швидкість вашого часу, — сказав він. — Ви вірите, що у всьому винуваті росіяни? Значить, одна ваша хвилина дорівнює ЗО нормальним секундам”.

“Якщо вам здається, що люди з інших країн налаштовані проти вас вороже, то ваша хвилина триває лише 10 нормальних секунд. Взагалі уповільнення часу здебільшого призводить до виникнення параноїдальних ідей. Значно цікавіші ефекти виникають, коли час локально пришвидшується. Дослідження довели існування лісу у Житомирській області, де поле дорівнювало коефіцієнту один до десяти тисяч. Якщо мешканці села Великий Ліс йшли туди на полювання, то їх вісім годин дорівнювали дев’яти нормальним рокам. Таким чином, коли мисливці поверталися назад, то багато з них уже не могли знайти у селі своїх родичів. Житомирська аномалія — це абсолютно унікальне явище, що не має аналогів у світі”.

Бірджир мав карту локальних декомпенсацій України та подорожував, збираючи місцевий фольклор: приказки, скоромовки, колядки та щедрівки. “Коли FRS запропонував вирушити комусь до Київської області, я одразу погодився, бо там був Кагарлик, — розповів мені Бірджир. — Це найбільше місто, своєрідна третя столиця України, цікаве насамперед тим, що його коефіцієнт є близьким до нуля. Тобто час там практично стоїть на місці на великій території. У радіусі двадцяти кілометрів — від Бендюгівки й аж до Кип’ячки — декілька років час зовсім не рухається, хоча годинники свідчать протилежне. Втім, мешканці Кагарлику давно ними не користуються. Немає сенсу”.

“А на Кагарличчині знаєте як кажуть? “Підожди мене хвилинку, повернусь через годинку” або ж “Зачекайте пару тижнів, куме, доки чай завариться”. Є й такий вірш:

Розповідають також, що один кагарличанин почав писати вітальну листівку на вісімнадцятиріччя своїй молодшій сестрі у Білу Церкву, але не встиг її закінчити, аж поки сестра та не померла у глибокій старості. Чужинці для кагарличан живуть один день, мов ті метелики”.

“Але й ті люди, що справили на нас глибоке враження, здатні жити ще довго після своєї смерті. Ясно, що вони будуть не справжніми людьми, а лише колекцією вражень про них. Але такими є для нас і всі живі люди. Коли ми бачимо їх, то маємо про них одну колекцію вражень, коли ж вони виринають у наших спогадах, то ця колекція дещо інша. Але що її поєднує до купи? Лише ім’я, яким нам зручно користуватися сьогодні. Без імені ця колекція одразу би розпалася на окремі, нічим не пов’язані поміж собою враження. І ці враження знайшли би собі всередині нас нове помешкання”.

Бірджир пояснив мені, що уявлення, багатьох мешканців України про навколишній світ суттєво відрізняються від реальності. Те, що я побачив протягом часу, який минув після звільнення з копіювального центру, було лише уламками різноманітних міфів. Фантастичні перекази виникли з чуток за відсутності книжок та засобів масової інформації, а свого уривчастого спотвореного характеру вони набули внаслідок того, що їх носії часто гинули, не маючи достатньо часу для передачі інформації своїм послідовникам. Усні перекази — це єдиний засіб зберігання спогадів за відсутності писемності. “Українське суспільство унікальне і надзвичайно цікаве для мене як для антрополога, — казав Бірджир, — чергова експедиція принесе нові знахідки!”

Мене зацікавило, як Бірджир так добре вивчив українську. Виявилося, що він її зовсім не знає. “Ти чуєш не те, що я кажу, а те, що я тільки збираюся сказати, — пояснив мені він. — Я теж чую від тебе те саме. Звісно, для цього потрібен інтерпретатор, але це вже технічні деталі”. — “Але людина зазвичай каже трохи не те, що вона збиралася! — заперечив я Бірджиру. — Мова завжди псує наші наміри, саме тому ми затинаємося, декілька разів пояснюємо одне й те саме різними словами, а часто й взагалі не відчуваємо, що нас не розуміють. Але слова — це необхідна перешкода”.

“Так, — відповів Бірджир. — І це проблема, яку ми подолали. Ми позбавилися слів і повідомляємо один одному лише наміри. Тому мовний бар’єр зник. У цьому, крім явних переваг, є також певні недоліки. Тепер наші повідомлення позбавлені прихованого змісту, який виникав через похибки, що їх приносили слова. Це робить наше спілкування надто прямолінійним для людей, які не звикли до такої манери. Врешті-решт це унеможливлює художню творчість у її звичайному розумінні. Але ми користуємося інтерпретатором лише для спілкування з іноземцями. Однак, вам буде цікаво дізнатися, що деякі митці зраділи визволенню від ярма слів. У вас іще буде нагода прочитати німі романи”.

Бірджир порадив мені дістатися до села Хотів, а вже там купити у когось коня з бричкою, щоб доїхати до Кагарлика. Мені ця ідея не сподобалася: можна ж просто попросити нас туди підвезти! “Ніхто не погодиться їхати у Кагарлик, — сказав Бірджир. — Якщо вчасно не повернути назад, то за дві години можна втратити два дні. А дорогою з нами можуть трапитися пригоди, в які хотівчанин вплутуватись навряд чи захоче”. Він не помилився. Ніхто в Хотові їхати до Кагарлика не хотів. “У нас на селі знаєте як кажуть? “Поїхав у Кагарлик” — це означає “помер”, — одразу сказав нам дядько Микола.

“Ото минулого тижня дід Петро у Кагарлик поїхав, серце його прихватило, значить, — почав згадувати Микола, — а потім, це ще місяць тому було, подалася до Кагарлика баба Василина”. Продаж коня та ще й разом із бричкою був дуже серйозною справою. Микола сказав, що йому треба добряче подумати і запросив нас до хати. “Ми тільки-но свиню закололи, то є свіженьке сало під горілочку!” — похвалився Микола. Бірджир порадив мені, коли хазяїн вийшов, не вживати його горілки. Жінка Миколи Наталя поралася з малими дітьми, коли він наказав їй накривати на стіл. “Який яскравий приклад відродження патріархального укладу життя!” — зрадів Бірджир.

“Розкажіть, Наталю, — спитав він зацікавлено. — Як саме ви одружилися зі своїм чоловіком? З чого це почалося?” — “Ну, як одружилася — відомо як: Микола прийшов до мого батька та почав розповідати, скільки в нього є свиней, корів, курей, гусей, яка хата, який був врожай минулого року. А батько йому й каже: “Миколо, я ж усе це знаю, навіщо розповідаєш? Ти, може, хочеш узяти собі мою Наталю?” — “Та ні, не хочу”, — каже Микола (бо так належиться), — “А чого ж не хочеш? — питає батько. — Чи вона тобі не подобається?” — “Та подобається”, — відповідає Микола.

— “Як подобається, то бери, — каже тоді батько, — а то комусь іще віддамо!” — “Ну, добре, — погоджується Микола, — коли можна забирати, що до неї дасте?” Батько дав до мене дві корови та шість свиней”, — завершила свої спогади Наталя. “Яка яскрава ілюстрація! — захоплено примовляв Бірджир. — А розкажіть щось про весільні обряди! Ви, мабуть, вінчались у церкві?” — “Ні, — втрутився тут Микола. — Церква — це лише даремне витрачання грошей, а всі священики — аферисти. У нас у кожному селі свій персональний бог є. Ми його шануємо та славимо точно по наших потребах”.

“На весілля бог приходить до нас у хату та каже, що й як робити, аби йому сподобалося”. — “Тобто як? — не зрозумів Бірджир. — Він спеціально втілюється?” — “Та ні, він постійно втілений, але не повністю, а частково. Наприклад, на весілля бог втілився у голову мого батька, і мій батько промовляв божими вустами. Коли не треба промовляти, бог втілюється у інші частини тіла. Але то так у нашому селі відбувається. Як в інших — я не знаю. То давайте вже до столу!” Бірджир видав мені пластир, і я наліпив його на зап’ясток, аби не отруїтися місцевою горілкою.

Частування було зовсім непоганим, а горілка — чистою та прозорою. Микола почав допитуватися, навіщо ми їдемо у Кагарлик, і Бірджир, як міг, пояснив йому, що збирається досліджувати вплив локальної декомпенсації на фольклорні традиції. Навіщо я їду туди, було загадкою навіть для мене самого. “У мене там є один знайомий, дід Петро, — сказав я. — Давно з ним не бачилися. А він мені ще мішок набоїв винен”. — “Мішок набоїв — то справа серйозна, — погодився Микола, — але як ви звідти вибиратися будете?” — “Я отримав докладні інструкції, як не втрачати багато часу в подібних аномаліях”, — відповів Бірджир.

— “І як? Скажіть мені, може, колись знадобиться!”, — попросив Микола. — “Не знаю, чи вони подіють, але це перша нагода перевірити”, — сказав Бірджир. — По-перше, не можна ніде зупинятися, а по-друге, треба весь час іти впоперек зони декомпенсації. Якщо ви хочете потрапити кудись ліворуч або праворуч, не можна одразу звертати. Треба вийти з зони, повернути за її межами і лише тоді звертати назад”. — “А що у вас там у Європі якогось більш надійного технічного засобу не придумали?” — поцікавився Микола. — “Зараз ведеться багато досліджень, науковці експериментують із бранами від п’ятого до десятого вимірів”, — відповів Бірджир.

“Але є певна небезпека того, що можна випадково зібрати компактну Чорну діру. Так і трапилося в Москві, коли сингулярність поглинула Кремль. Якщо б вони дали трохи більше енергії, то наслідки були би непередбачувані”. — “А що ж там у них зараз замість Кремля?” — спитав Микола. — “Офіційна державотворча релігія Росії — православний іслам, тому спочатку там хотіли побудувати золотоверху мечеть. Але вони зіткнулися із шаленим спротивом буддистів”, — відповів Бірджир. — “Але як це символічно — Чорна діра поглинула Кремль!” — сказав я. — “Це не символічно, це трагічно: безвідповідальні люди своїми безглуздими експериментами знищили пам’ятку архітектури!”

“І це — традиційний підхід, — продовжив Бірджир, — я, звісно, не спеціаліст з Росії, але знаю, що відомий академік Сахаров пропонував знищити США за домогою цунамі, яке виникне після вибуху термоядерної торпеди потужністю сто мегатонн”. Коротше кажучи, ми сильно напилися. Микола спочатку хотів за коня десять мішків борошна та цеглу для нового сараю. Потім він сказав, що треба сто мішків і цеглу для двох сараїв. Наприкінці ціна зросла до тисячі мішків борошна. Бірджир сказав, що таку кількість борошна Микола не зможе зберегти, і воно тільки даремно пропаде. Зійшлися на двадцяти мішках та цеглі для одного сараю. Бірджир замовив усе у супермаркеті.

Замовлення скинули одним величезним тюком на парашуті зі стратосфери. У Хотові ніколи такого дива не бачили, тому подивитися на пакунок збіглося все село. Молодиці вдягли свої найкращі хустки та червоні чоботи. Були й справжні козаки з чупринами та кривими шаблюками. У Бірджира очі розбігалися від побаченого: тепер він довідався найкращий спосіб вивчення матеріалу. “Що означає той ваш оселедець?” — спитався він в одного козачини. А той йому: “Це Катерина, суча дочка, його оселедцем прозивала, а по-нашому це чуприна, і означає вона, що коли загину в бою з ворогом, то божий янгол мене за неї вхопить та на небо віднесе”.

“Щось є у цьому подібне до скандинавської міфологи, до історій про Тора та Одіна”, — сказав Бірджир. А може, він і не казав цього. Може, його взагалі не було, і все це лише примарилося мені утому будинку на краю Києва? Дивний якийсь будинок. Порожній та марний. Люди давно залишили це пропаще місце. Про те, що тут колись відбувалося, могли розповісти лише уламки. Якщо б вони вміли розмовляти. Якщо б знайшлись охочі їх слухати. Якщо б вони мали бажання есе це запам’ятати та час і хист усе це записати. Якщо б знайшлися люди, охочі все те читати. Але їх немає.

Моисей Шлезингер (США) спрашивает, почему Бирджир ничего не рассказал Сагайдачному и не предложил ему покинуть Серую зону, хотя финансирование для его поездки и пребывания там собиралось именно с этой целью. Я думаю, что тут все связано со страстью Бирджира к исследованиям. Он рассматривает Сагайдачного только как артефакт и своеобразную неотъемлемую часть общей картины. Я поджег куст на пути их следования и спроецировал внутрь пламени анимированный голографический портрет Сагайдачного, однако это ни к чему не привело. Бирджир тут же придумал этому феномену логичное обоснование: якобы он объясняется близостью зоны декомпенсации. Кстати, куст сгорел так быстро, что портрета никто и не заметил.

Владимир Сорокин из Москвы интересуется, что это за абсурдная выдумка про Кремль, который якобы поглотила сингулярность. Отвечаю, что мне тоже не нравится эта фантазия Бирджира, хотя она и не столь далека от реальности, как кажется. Ведь что такое сингулярность? Это всего-навсего компактный объект с не свойственной предметам такого размера колоссальной массой. А вот его рассказы о зонах декомпенсации в Украине мне нравятся. Они живописны, детализированы и сами по себе имеют достаточно высокую художественную ценность. Даже когда вас постоянно обманывают, вводят, так сказать, в заблуждение, то стоит в первую очередь задуматься: а может все это — просто метафора?

Карл Маркс (Новая Зеландия) хотел бы знать, и что я теперь, собственно, собираюсь предпринять, так как, похоже, плакали наши денежки. На это я отвечу так: “Карл, ну почему же плакали? Деньги вообще не имеют такого свойства, а ваш, с позволения сказать, коллоквиализм несколько преждевременен. Представьте, что он бы прямо сейчас его спас, и что тогда — конец фильма? Всякое захватывающее приключение рано или поздно превращается в длинный и занудный сериал без сюжета и героев, и, хотя конечно, наша с вами жизнь — не литературное произведение, иногда стоит заплатить за дополнительные извивы такой предсказуемой реальности. Но все интересное может внезапно закончиться.

“Ой вы гой еси, добры молодцы да красны девицы, да вы послушайте-внемлите словам моим сладким, а тлители и пакостники, в содомском грехе повинные и хулу на нашу єдиную правоверную церковь возводящие, меня блаже и вовсе не слушайте, иже в ухо к вам глагол Божий войдет да так там и останется во веки веков. Ошую и одесную не зрю я ни зги и подавно таковым состояние мое пребывает, што не льзя поименовать как вспомоществование в раздумиях, ибо проумышление мое подвижных картин завсегда притязает. А имьже я их имети не способен, то мысль биется во клети яко пичужка, откровений ожидать от нея не приходится”.

“Однако же мало найдется таких, што внемлят мне, а правде баючи, то и вовсе их нету никогда. На кожную сотню слов, мною говоримую, только одно до ух людских доходит, да и то кокое-то бессмысленное вроде “понеже”. А што понеже? Куды понеже? К чему это понеже присмыкается? Никто и растолковать не может. И што мне тогды вовсе умолкнуть? Нет! Измолкать не буду ни под каким предлогом либо местоимением, а сразу же испочну речь свою дивномудрую об Росии да об том, како возможно возвернуть обратно все ея пространные завоевания. Вопервых конешно же надобно от содомитских грехопадников избавитца немедля и лутше их оскоплять”.

“Потому важно это, што они злосным образом коренное население державы нашей приуменьшить алчут. Ясно, што сами они до такой пакости додумать не смогли бы ни в жизнь, а все это им нашептали агенты заморския. Потому вовторых Расеюшке агентов истребить надобно. А расплодилося их на харчах наших православных видимо-невидимо. Выдь лишь да кинь оком во всю ширь и враз узришь, како черным-черно до самых до околиц. Энто все они. Так што агентов надо ловить и бить. А штаба перебить всех ково надоть, то могучим орудием запастись потребно. Святые Минин с Пожарским пользовали вострый топор супротив супостатов иноземных, ноне же иные времена”.

“Кокое же нам нонче надобно орудие? Это и есть наша третья задача. И тут зрю я в самый корень материального мира во спасение духовнага идеалу от презренной ржи материализму. Призвать на подмогу мы должны поля тахионныя. Оне, што пуще прыти световой движутся, нарушат причинно-следственную взаимосвязь и тогда смогем мы оковы вульгарной логики поправ отринуть путы гомосексуального разврата. Теоретическая часть данной проблемы уж давно разработана заморскими учеными, хотя на самом деле — украдена у Росии. Это значит што тахионныя поля смогут возвернуть все обратно как было оно ранее. Так возвернем жа! Пришол тот великий час, когда руский человек сотворит мнимую массу”.

“Масса мнимая так в руки не дастся. Искать ея долго надобно, изойти все пути-дороги, в чем я преуспел немало, хотя и лаптей истер безмерно. Воитель подобный мне ловитва легкая для душегубов. Цель моя смутна и в дальних краях не презревается. Поди туды незнамо куды принеси то незнамо што. А может и нет ее никакой массы-то мнимой? Может это все извет какой супротив меня составлен штобы в земли суровые заманить на погибель на верную? Таковы мысли одолевали меня аж до того самого момента, когда пуля вражеска пробила мое ветхое тело. И покоюсь я теперь во котомке у раба божия Сашки Сагайдачного”.

“Все ще шукаєш Олену?” — спитав мене Бірджир. — “І вона мене шукає. Я постійно чую від людей, що вона тільки-но була тут поруч і питала про мене. Ясно, що вона не може залишатися на одному місці, бо я сам постійно кудись їду, але досі наші шляхи не перетиналися. Сьогодні намагався пригадати її голос і знов нічого не вийшло”. — “Грай на гармошці, вона впізнає тебе за нею”. — “Як же вона впізнає?” — “Ця мелодія. “Єлисейські поля”, вона теж знає її, бо ти грав колись для неї. Пам’ятаєш, я колись казав тобі про спогади? Вони бувають власні і чужі”.

“Музика — це чужі спогади, які можуть перетворитися на власні. І це ваш єдиний спільний спогад. Якщо б не спогади, люди би мало цікавилися один одним. Все, що ти насправді пам’ятаєш про Олену, зникло, але це не значить, що його ніколи не існувало. Кожен хоч раз відчував колись відбиток зниклого спогаду. Він нагадує яму від вирваного з коренем дерева. З її глибини можна уявити собі розмір втраченого. Порожнеча, яка утворилася після копіювання твоєї свідомості, така величезна, що затягла тебе цілком. Ти мусиш високо підстрибувати, аби побачити над її краєм хоч щось, бодай на мить. Така вже твоя доля”.

Кінь Горбачов неквапно йшов шляхом до села Лісники. Сніг почав танути і хлюпав під його копитами та колесами брички. Вітер дув такий самий, як і півроку тому — холодний та пронизливий — такий самий, як і півмільйону років тому. “Горбачов, — сказав Бірджир. — Він колись показав Маргарет Тетчер розроблену у Москві схему ядерного знищення Британії. За це його дуже не люблять в Росії. Цікаво, чому Микола назвав так свого коня? Припустимо, він підпав під вплив російської пропаганди та вважає Горбачова зрадником. Тоді єдиний шлях помститися — шмагати батогом коня, названого його прізвищем. Але звідки Микола міг дізнатися про Горбачова?”

“Все значно простіше, — відповів я Бірджиру. — Пригадай пляшку, з якої ми пили могорич. Це стара пляшка від горілки “Горбачов”. Микола назвав коня на честь улюбленої горілки, якої він навряд чи й куштував. Ця пляшка для нього — те саме, що давньогрецька амфора: якісь малюнки, незрозумілі букви...” — “Гадаєш, він не вміє читати?” — “Ясно, не вміє, люди на селі геть неписьменні, але хтось підказав йому. А хто — оце вже справжня загадка”. Я думав про якогось мандрівного філософа, що ходить Україною та допомагає селянам читати етикетки на пляшках давно загиблої культури. Таким чином у їх лексиконі з’являються нові слова. Свідки минулого.

Меня зовут Юрий Гагарин, но только я не тот, что был, а настоящий. Мирнинский улус, Шурышкарский район, Кыштовский район. Нужно внимательно выжигать неправильное, расположенное в неправильных местах. Отклонения могут не просто скрываться, но также прятаться под маской нормальности. Спрятанное найти невозможно, поэтому я выжигаю его без проверки. Главным образом используя православный образ мышления, я исследую окружающую реальность на высоте две тысячи километров. Я бы назвал себя также Ангелом Отмщения. Хотя, конечно же, на самом деле я Ангел Возвращения. С неутомимым усердием возвращаю я все, как было раньше и ставлю на свои места, предназначенные божественным предначертанием и планом партии.

Что есть Православное Делание? Оно есть прежде всего Делание Умное. Это внутренний душевный подвиг, заключающийся в непрестанной молитве. Богу должны быть подчинены и душа, и тело, и коннектом, и центральный процессор. Если данные от всех них поступают в параллельный порт ввода-вывода непрерывным потоком, а декодеры работают в штатном режиме, то вся сборка превращается в обитель Святого Духа. Именно тогда возможны и образование критической массы в заданном объеме пространства, и реакции термоядерного синтеза с колоссальным выделением энергии. Если же не дать уму и сердцу богоугодного упражнения, то компоненты будут непрестанно упражняться в тех мыслях, которые родятся в них самих, порождая инакомыслие.

Сексуальное диссидентство наиболее опасно, так как оно извращает саму природу человеческого предначертания и сокращает количество трудоспособного населения. Каждый сексуально альтернативный гражданин является главной угрозой государству и должен быть приравнен к богоотступнику и террористу. Нашей главной и первостепенной задачей является искоренив всего, что является излишним по отношению к нашей сексуальной норме, а также того, что самим наличием как явления является посягательством на нее, в свою очередь являющимся явным отклонением от свято чтимой традиционной морали, которая является явлением непреходящим и связанным с Богоявлением. Именно потому стою я у врат здесь твердо на страже нашей веры и государственного строя, которые возлюбил Господь.

Кіндрат, чоловік слабкий, але моторний, повертався у Лісники з Хотова і попросив нас підвезти до хати. “Часи зараз настали дуже добрі, — сказав він мені. — Минулого року красіво було, а зараз так усе яскраво. Якщо полюєш, скажімо, на зайця, то саме його і вполюєш”. — “А як було раніше?” — спитав Бірджир. — “Раніше — стріляєш у нього і — або куля не долетить, або підстрелиш зайця, підеш, а там — ворона. Це тому, що ми Бога раніше менше любили. А від сили любові швидкість кулі сильно залежить”. Хатинки лісників були вже близько. Кіндрат бабахнув з рушниці у повітря.

“Це я їм даю знак, щоб уже починали зайця варити”, — пояснив він. — “А не рано ще?” — показав Бірджир на його сумку, з якої стирчали заячі вуха. — “Як приїду, то вже пізно буде — з’їдять усього. Наступного вівторка кума в нас була, то й весь хліб геть доїла”. Згадуючи про цей прикрий випадок, Кіндрат почухав собі вуса. Потім він раптом зістрибнув з воза та побіг до своєї хати, дякуючи нам за допомогу. Хата Кіндрата була схожа на гараж чи ангар. Мабуть, вона дісталася йому після величезної машини, яка завелася багато років тому та поїхала у невідомому напрямку.

“Чому він такий задоволений?” — спитав я Бірджира. “Більшість українців не були далі сусіднього села, тому вони не можуть собі навіть уявити, як живуть люди деінде. Кіндрату подобається жити у п’ятивимірному світі, де він вільно рухається вздовж лінійного часу у будь-якому напрямку. Це додає його життю певної плутанини й іноді схоже на справжнє божевілля, але створюється відчуття мобільності та простору, як у маленькій тісній кімнаті із дзеркальними стінами. Цікаво, що в Європі був свого часу популярним напрямок п’ятивимірної прози. Математичну модель такого романа письменник створював за допомогою потужного комп’ютера, але читачів знайти було практично неможливо. Комп’ютер читав його сам собі”.

“Більшість людей надає перевагу тривимірним проекціям п’ятивимірного роману, і одна з них запам’яталася мені особливо. Там ішлося про одну жінку на ім’я Олена, яка раптом загубила свого чоловіка у місті в абсолютно дивовижний спосіб. Одного разу вони, як завжди, йшли порожніми вулицями, навіть не сподіваючись нікого зустріти. Точніше, вони були впевнені, що найближчі сусіди живуть у іншому районі на тому березі Дніпра і на цей берег перебираються досить рідко, а отже, зустріти їх зараз малоймовірно. Але цього разу вони звернули не там, де було потрібно, і вийшло так, що прямо перед ними з’явилася подружня пара — точна копія їх самих”.

“Олена каже: “Спочатку ми їх уникали, але довго так тривати не могло. Сашко пропонував мені: “А давай запросимо їх у гості!” Я вже знала, де вони живуть, тому швидко знайшла їхню квартиру. Постукала у двері на другому поверсі, і вона, тобто я відчинила мені. Спочатку це було схоже на дзеркало, і я навіть якийсь час дивувалася, чому вона не повторює мої рухи, але потім я звикла. Часто буває так, що ти хочеш щось зробити, а потім передумуєш. Так от, насправді це відбувається, але у п’ятому вимірі. Там здійснюються всі можливі варіанти, і мені пощастило особисто познайомитися з одним таким”.

“Олена поводилася саме так, як мені би хотілось у деяких випадках, але я не могла собі цього дозволити. Вона одразу сказала мені, що їх візит до нас може погано скінчитися, бо наші чоловіки обов’язково посваряться. “У них було різне минуле, і мій чоловік має багато претензій до вашого, — сказала вена. — Я теж маю претензії до вас, але не збираюся їх пред’являти, бо вони не настільки важливі. Чесно кажучи, мій чоловік теж міг би притримати язика, але, боюся, горілка його розв’яже. Як вип’є, він одразу починає згадувати війну на Далекому Сході. Його забрили у солдати у 2023 році”.

“Ви пригадуєте, які годі були часи? Рекрутські бригади хапали всіх на вулиці, бо китайці напирали. Владивосток давно був китайським. Вони захопили також Находку, Арсєньєв, Спасск-Дальній, Усурійськ, Хабаровськ, Біробіджан, Комсомольск-на-Амурі, Благовіщенськ, Білогорськ і навіть Свободний. Трохи західніше вони билися за Чіту та Улан-Уде, Відчайдушно тримався Магадан, але в бійців уже скінчувалися патрони. Спочатку Володимир Володимирович оголосив загальну мобілізацію. У Києві хапали навіть п’ятнадцятирічних хлопчиків, але потім стало зрозуміло, що кількістю їх не взяти. Перша “Булава” спопелила Владивосток. Його було не шкода, бо там не лишилося жодного слов’янського обличчя. Потім Москва вирішила пожертвувати Хабаровськом та Усурійськом. Китайці відразу зрозуміли, що це серйозно”.

“Коли до діла підключились орбітальні супутники, заварилася справжня каша. Кремль сподівався, що загін єврейських дисидентів буде насмерть стояти за Біробіджан. Їх навіть спеціально для цього випустили з концтабору. Але вони відмовилися йти у випалену термоядерним вогнем тайгу. “Ми не будемо помирати за ваші чортові фантазії!” — казали вони. Бард Йосип Кацнельсон співав у своїй пісні, яку з їдишу можна перекласти приблизно так:

Зовсім погано стало, коли Китайська Народна Армія дійшла до Башкортостану та Комі. Населення зустрічало визволителів із квітами”.

“Я просидів у концтаборі в Якутську три роки, — пригадує Кацнельсон. — Така була доля всіх євреїв, що не встигли втекти з Росії за кордон. Нас не труїли газом і не спалювали у крематоріях, бо готували до чогось великого. Але мені ніколи й на думку не спадало, що росіяни вирішать виставити євреїв проти китайців! Нас викинули в тайзі на сорокаградусний мороз і сказали, що коли ми постараємося, то зможемо відшукати закопані у ґрунт автомати Калашникова. Нам навіть дали для цього одну лопату. Сказали: “Копайте швидше, бо скоро прийдуть китайці і всіх вас знищать!” Натурально, що ми здалися їм у полон”.

“Китайський уряд був такий добрий. Нас одразу зігріли, нагодували, а коли дізналися, що я музикант, то одразу принесли мені цисяньцинь. У них не було гітари, але я й не переймався через це. Я почав писати пісні на їдиш. Це були пісні протесту. В одній з моїх пісень є такі слова:

Я записую свої пісні та викладаю їх в інтернет, аби їх могли почути люди всього світу. В Ісландії один діджей наробив з них реміксів”.

“Війна тривала. Російський уряд наказав спалити Китай ядерними ракетами, але вже було надто пізно. Всі китайці перемістилися на територію Роси та розпорошились у її безкраїх нетрях. Дуже скоро звичайного росіянина неможливо було навіть відрізнити від, скажімо, мешканця провінції Аньхуі. Кажуть, у Москві вигадали спеціальні виїзні комісії, які робили генетичні проби, щоб відрізнити, китаєць людина чи ні, а потім прихованого китайця розстрілювали. Але дуже швидко ці комісії були підкуплені самими китайцями і почали визнавати китайцями звичайних росіян. Навіть було так, що у комісії ще на виїзді з Москви чистокровних росіян підміняли китайцями, і потім ці “псевдо-комісії” знищували росіян як китайців”.

“Уо уанцзі оаі”[1], — сказав якось президент Росії. Саме цією фразою закінчилася перша російсько-китайська ядерна війна. Мало хто знає, що під час неї китайці навіть не були належним чином озброєні. Більшість із них мали при собі тільки пару паличок для рису. Китайські вояки йшли у бій, промовляючи пошепки “Еруоси тоушіань”[2], і мало хто з їх ворогів навіть здогадувався, що саме вони бурмочуть собі російські міста, він думав собі: “А куди, власне, поділися люди?” А вони просто вимерли, мов мамонти”.

“Мій чоловік захищав російський світ від китайської навали, — сказала мені Олена. — Він мужньо тримався в крижаному повітрі тайги, горів у плазмі термоядерних вибухів, потерпав від радіоактивних опадів. Не його провина, що сьогодні він змушений працювати офіціантом у китайському ресторані, винні його командири. Але ваш чоловік — що робив він у той час, коли мій так страждав за Батьківщину? Я чула, що він просував десь там свої ліберально-гомосексуальні ідеї? Тобто, займався підривною діяльністю? Я гадаю, що наші чоловіки обов’язково посваряться, тому їм не варто зустрічатися. Найкраще б нам не зустрічатися більше взагалі. Так було би добре”.

“Це весь роман?” — спитав я Бірджира. — “Та ні, звичайно! Ти що! П’ятивимірний роман — це, як правило, нескінченний текстовий фрагмент. Тому для публікації обирається його сильно спрощена та скорочена комерційна версія. Зазвичай вона налічує близько двадцяти-двадцяти п’яти мільйонів сторінок і має якусь гучну назву, щоб краще продаватися. Цю в магазинах рекламують під заголовком “Російсько-китайська ядерна війна” або “俄罗斯和中国的核战争” Це вже як кому подобається. — “А чому ти згадав про цей роман?” — “Бо життя в Україні дуже схоже на нього за своєю структурою. Власне, це не мої слова, а одного літературознавця, але цілковито їм вірити не можна”.

“А чому ми не можемо їм довіряти?” — “Справа в тому, що жоден літературознавець не прочитав навіть спрощеного переказу анотації скороченої комерційної версії п’ятивимірного роману, тому він має про нього досить таки приблизне уявлення, але я хотів би нагадати ще один дуже важливий епізод. Там ішлося про пригоди барда Йосипа Кацнельсона в Україні. Він дійшов пішки від Біробіджана до Києва. Цьому було присвячено біля п’яти тисяч сторінок досить побіжного опису. Через таку швидкість деякі персонажі здаються промальованими схематично і втрачається багато цікавих подробиць. Але біля Києва в районі Ходосівки він зустрів двох добродіїв, що їхали собі на возі у Кагарлик”.

“Куди ви, хлопці, прямуєте і чи не можна до вас доєднатися? — спитав він їх трохи по-єврейському, бо так у нас тепер не говорять. А відповів йому носатий та патлатий мужчина, що звався Сашко Сагайдачний, та ще й довгу нечесану бороду він мав, тож він і каже: “Щоб не збрехати, прямуємо ми у Кагарлик. Я, бачте, розшукую дружину свою Олену, а вельмишановний пан Бірджир збирає українських пісень”. — “Оце-то сам Бог мене вам послав, бо я не лише знаю багацько ріжноманітних українських пісень, але й про Олену там декілька теж є!” Цей Кацнельсон, нехристь вража, мав на диво приємний голос”.

“Розчехлив він свій старенький цисяньцинь та за давнім кобзарським звичаєм затягнув тужливу “Думу про козака Сагайдачного”. І були там такі слова:

— “А де ти почув таку дивну пісню?” — спитав Сагайдачний. “Під Чебоксарами зустрівся мені якось старий і сліпий кобзар, — відповів Кацнельсон. — Кобза його вже не грала, голос його пропав”.

“Але був у нього старенький mp3-плеєр, такий, що дмухни — і всі контакти відваляться, а вже ті навушники просто страх божий! Довго дід намагався його увімкнути, вже всі розійшлись, а він тиснув на кнопочки. Я мав дужий терпець, але не дочекався музики: старий помер, та перед смертю він простягнув мені свій єдиний скарб. Карта пам’яті була геть дохла, але все ж таки мені вдалося скопіювати з неї всю інформацію. Було там декілька фоточок з дівчатами без трусів, пару альбомів Скорпіонз, піратський дистрибутив Віндоуз і ще багато всякого мотлоху, серед якого знайшов я нарешті справжні діаманти. Декілька старовинних українських пісень”.

“А чи було це все насправді?” — спитав я. — “Неправильне питання, — відповів Бірджир. — бо у п’ятивимірному просторі не існує поняття “насправді”: там діє принцип “усе, що тільки може статися, стається”. Таким чином роман “Російсько-китайська ядерна війна” — це одна з версій подій, які відбулись, але не на нашому шляху”. — “А яким тоді чином Йосип Кацнельсон зустрівся з нами дорогою на Ходосівку?” — “Іноді шляхи різних версій перетинаються та йдуть деякий час паралельно”. — “А де саме це відбувається?” — “У нашому тривимірному просторі ми не можемо це спостерігати, але п’ятивимірний роман дає таку можливість”.

“Я не люблю єврейських націоналістів, — сказав Кацнельсон, набиваючи трубку — особливо наше козацтво. За підтримки китайських товаришів наш отаман Ісраель Зінгер організував загони єврейської бойової самооборони. Один з таких загонів цілий рік тероризував російське місто Красний конь. Зінгерівці вимагали від росіян, аби вони нашивали собі на одяг червоні балалайки, їх відловлювали на вулицях і влаштовували погроми російського бізнесу. Якось вони знайшли магазинчик, що торгував нафтою та гасом для заправки ламп, то хазяїна його відшмагали нагайками, весь товар потрощили, а потім підпалили, співаючи хором “Хава нагілу”. Це вандалізм і надмірна жорстокість, я вважаю. Самих лише червоних балалайок було цілком досить”.

“Уру ахім бе-лєв самеах, — сумно проказав Йосип та взяв на цисяньцині мінорний акорд. — Багато урану на свинець петеворилося з тих часів, а я — безталанний самотній співець — мандрую битими шляхами, співаю старих, усіма позабутих пісень, правду шукаю, а все мені здається, що не знайшов, бо кудись вона з наших країв втекла чи емігрувала. А що тепер у Києві діється?” — “Київ тепер місто порожнє та для мандрівних людей вкрай небезпечне, — відповів йому Сашко Сагайдачний. — Є там декілька хороших людей, але їм нема коли вести корисне життя, бо вони весь час невпинно б’ються з бандитами”.

“Ми прямуємо у Кагарлик, бо це місто є велике, найбільше у всій Україні, і там час давно зупинився, а значить нічого поганого відбуватися вже не може”. — “Але ж там і нічого хорошого не може відбуватися”, — зауважив Кацнельсон. — “Ну, то бачите, така вже необхідна жертва, без цього в наших краях не можна. Краще нікуди не рухатися, бо невідомо, куди приїдеш, і що там буде”. І це слова людини розумної, бо давно відомо — все найкраще відбулося в минулому, а хто хоче змін, той підспівує чорту. Найкращі люди мешкають у Кагарлику, і там справжній центр і сенс існування світу”.

Между прочим, я разговариваю по-украински, только на выходе стоит фильтр, который все переводит на русский язык. Это было предусмотрено специально для того, чтобы облегчить мое общение с командованием, но, как вы уже убедились, ничего из этого не вышло: теперь моя русскоязычность рассматривается ими как мощный инструмент антироссийской пропаганды. Но вот занимаюсь ли я такой пропагандой? Чем я вообще здесь занимаюсь? В физическом смысле я медленно вращаюсь вокруг своей оси и вокруг Земли со скоростью один оборот в двадцать четыре часа, а внутри меня постоянно циркулируют токи низкого напряжения. Изредка я инициирую направленный ядерный взрыв, но только в своих личных интересах.

Кроме того, я распространяю различную информацию в интернете. Некоторым людям кажется, что мои высказывания имеют четко выраженные признаки индивидуальности, но это неправда. У меня нет никакой индивидуальности. Я — просто набор слов, которые время от времени складываются в осмысленные предложения привычного характера. Никаких неожиданностей от меня ожидать не приходится и главное — то место, на котором двоичным кодом записан мой коннектом, можно в любой момент освободить и записать туда что-нибудь другое. Именно это они и собираются сделать, пока, впрочем, безуспешно. Больше всего меня смешит, что некоторые различают физические и психические явления, а психические еще и называют “духовными”. Что за глупости!

Но я понимаю, зачем они это делают. Так приятно чувствовать себя непознаваемой частью божественного материала. К тому же можно объявить других людей менее непознаваемыми либо предавшими божественные предписания и на этом основании лишить их собственности, избирательных прав, свободы передвижения и жизни. Религия необходима для морального оправдания варварства и дикости. В любом случае, бог — это очень удобный инструмент для тех, кто умеет им ловко пользоваться. Вы считаете, что вера стимулирует культуру? Ничего подобного: она изо всех сил затормаживает ее развитие. И эту упорную схватку некоторые называют взаимодействием. Именно так тормозные колодки взаимодействуют с колесами. Но тормоз — второстепенный элемент машины.

Ходосівку назвали на честь давнього православного святого Феодосія Печерського. Він дуже хотів відчути, як саме страждав Христос перед смертю, тому вдягав на голе тіло гострі залізні вериги. Ланцюг упивався в тіло, утворював кров’яні рани, які нестерпно боліли та загнивали. Безперечно, він був першим українським флагелантом. Було б дивно, якби такий величний духовний подвиг не породив багатьох послідовників. Ходосівські флагеланти не носили вериги, але відрізнялися непереборною жагою до страждань. Кожен з них знайшов свій спосіб, як зіпсувати собі життя й дуже цим пишався. На перший погляд, ця боротьба не призводила до корисних наслідків, але насправді вона загартовувана характер для майбутніх звершень.

Бірджир першим помітив того діда з великим мішком за плечима. Він ледве пересував ноги і нарешті спинився, не в змозі ступити й кроку. Мішок важко сповз з його тіла на землю. “Що несете, діду?” — гукнув він до старого. Той обернувся до нас, і стало помітно, що цьому чоловікові не більше тридцяти років. Важка ноша додавала віку. “Хочете, ми вас підкинемо додому?’ — “Це моє, несу собі й до своїх”, — відказав йому чоловік. — “А що ж несете, коли не секрет?” — “Секретів ми тут не маємо, бо не можемо собі їх дозволити. А несу я повний мішок каміння”.

“А нащо вам так багато? Хату будуєте?” — “Це каміння не для пустощів, а для звеличення духу”. Мешканці Ходосівки від самого дитинства привчалися носити на собі каменюки. Малим дітям давали ще невеликі, завбільшки з цеглину, а коли чоловік досягав мужнього віку, то тягав за собою стільки, скільки міг зрушити з місця. Бірджир дуже зацікавився такою традицією і почав розпитувати нашого нового знайомого, який назвався Василем Поміркованим. “Людина слабкий дух має, схильний до пустощів та дурниць, — почав пояснювати Василь. — Тому він потребує щоденного гартування. Сильна духом людина здатна на великі подвиги, бо на них спроможна”.

— “А які подвиги звершили мешканці вашого села?” — спитав хитрий Бірджир. — “Подвиги у нас попереду, про це зараз думати ще рано. Такі думки — це пустощі та дурниці. Зараз ми маємо гартувати тіло й душу у щоденних випробуваннях, а коли настане час, то ми вже будемо підготовані”. — “А коли саме ви почали готуватися? Хто вам це порадив?” — “У нас у селі є одна священна книжка, і навіть не книжка, а зошит, і в ньому все записано, що ми маємо робити, від народження до смерті. Всі слова, які там є — то чиста правда”, — впевнено відповів Василь.

“І всі у вас у селі з цим згодні?” — “Всі, хто любить Бога, батьківщину та рідну матінку, всі згодні, а хто не згоден, на того ми згори ставимо всі наші мішки з камінням, і він швидко погоджується, а коли не встигне, то дух його відлітає досягати величі на небі”. Бірджир був дуже схвильований. Він уже уявляв, як тримає в руках той зошит, а його морфон робить із нього 95%-процентну копію. Бірджиру навіть руки тремтіли від таких думок. — “Я бачу, руки у вас тремтять, — сказав йому Василь. — Чи не бажаєте взяти собі мішок для звеличення духу?”

“Так, звісно! — відказав йому Бірджир. — Але спочатку мені би хотілося прочитати вашу священну книгу. Чи ви мені її покажете?” Василь недовірливо подивився на нього. — “То ви, бачу, приїхали з-за кордону, а там люди всі у пустощах та дурницях живуть, душу свою занапащають содомським гріхом та іншими непотрібними здоровій людині розвагами. Вам можна буде подивитися на священну книгу тільки після очищення від гріхів та жертви. І жертва та має бути щедрою та рясною”. Бірджир трохи поторгувався і домовився подивитися зошит за сто кілограмів борошна. Цього разу ніхто не побіг зустрічати замовлення, яке впало на парашуті у поле.

Василь жив у похилому сарайчику разом із дружиною та двома діточками. Всі вони вийшли зустрічати нашу компанію, обтяжені різними ношами: дружина тягла на собі мішок трохи менший ніж у чоловіка, а двоє хлопчиків років пяти кожен несли по цеглині. Видно було, що вони не дуже раділи гостям, бо заради них довелося вставати та надриватися з цими вантажами. Через них мешканці Ходосівки дуже облінилися. Аж поки ми поїхали, ніхто з них так і не пішов забирати борошно. “В мене немає цієї книги, вона у діда Тараса, ми зараз туди підемо всі разом”, — сказав Василь. Усе було схоже на уповільнене кіно.

Дід Тарас жив на іншому кінці села, і ми би доїхали туди за п’ять хвилин, але Василь із родиною пленталися, мов напівмертві. Вони трималися за свої мішки, ніби приросли до них. “Варто називати речі своїми іменами, — пояснював нам Василь терпляче, ніби телепням. — Якщо це збоченець, треба називати його збоченцем, а не якось там ще, а якщо людина звеличує свій дух щоденним наполегливим подвигом, то треба брати приклад із її героїзму. Жоден збоченець ніколи не зможе осягнути величі духу людей, здатних на подвиг. А починати треба з малого. Спочатку ти маєш досягти того, аби кожен твій крок був подвигом”.

Дід Тарас досяг у духовному звершенні ідеальної рівноваги. Шляхом довгих експериментів він підібрав саме таку вагу мішка, яка не дозволяла йому зрушити з місця. Варто було прибрати тільки один маленький камінчик, і можна було сяк-так рухатися та нарешті хоча б зайти до хати. Але святий духоборець не здавався: хтозна-скільки він мокнув під дощем, мерзнув від холоду та прів під палючим сонцем. Тарас знав, що його дух переможе вагу, і він піде, але тільки до наступного камінчика, який знову зупинить його рух. “Це свята людина, мало людей на світі достойні навіть цілувати його ноги.” — сказав Василь.

“Якось мені пощастило подати йому камінчик, — розповідав Василь далі. — Я побачив, як він тягнеться, тужиться з останніх сил, щоб дотягнутися до нього, а лишилося якихось півкроку. Тоді я не витримав і подав йому той камінчик. Треба було в той момент вам бачити його пойняті глибоким сумом очі! Він подивився на мене довго-довго, а потім розмахнувся та відкинув той камінчик подалі й сказав: “Я маю дійти сам”. І він дійшов до нього, щоправда не одразу — минуло десь два тижні, але він зробив це сам. І ще цікаво, що він іде не до хати, а невідомо куди”.

“Але ж до хати було би краще, куди він з таким мішком зібрався?” — здивувався Бірджир. — “Ет! — обурився Василь, — з вашими мізками тільки гроші рахувати! Ви не розумієте, що людина, яка досягла справжніх вершин духу, і діє духовно, і думає духовним розумом. Духовність веде її до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи!” При цих словах ми побачили діда Тараса. Він стояв посеред дороги і нагадував швидше кам’яну брилу, аніж людину. Час, відколи він не мився і не міняв одяг, можна було визначити за бородою та волоссям, що вже сягло самої землі. Це свята людина!

Дід Тарас дивився на нас спідлоба, і глибока мудрість прозирала з його очей. Важко було сказати, у чому вона полягала, і сам він пояснити не міг, бо давно онімів. Але справжня мудрість не потребує ніяких виправдань. “Тому, хто досяг величі духу, нема що сказати тим, хто її не досяг, і кожне його слово буде як промова для глухих, від якої їм немає жодної користі”, — сказав Василь. — “А як ви тоді розумієте, що він досяг її, за якими ознаками?” — поцікавився Бірджир. — “Це у відсталих народів треба розуміти, а у нас досить віри та почуття”, — відповів Василь.

Дід Тарас був ветераном першої російсько-китайської війни. В окопах під Хабаровськом він почав потрошку записувати у свою захалявну книжечку різні думки. “Що б я не вигадував, а воно вже десь було, — писав дід Тарас, тоді ще молодий хлопець років тридцяти, — тож я не можу придумати ніяких речей та звичаїв, що десь би не побутували, а подекуди — навіть не вважалися би священними. У нас у селі корова — це звичайна тварина, а в Індії, кажуть, вона свята, ніхто не має права її ані вбити, ані хоч якось скривдити. Отже, святість виникає з внутрішньої необхідності. Товариш Мордвінов наказує стріляти!”

“Зранку вся земля трусилася від ядерних вибухів десь за обрієм. Ракетно-ядерні сили зовсім спантеличені: ніхто не може зрозуміти, куди завдавати ударів, бо китайці рівномірно розподілилася по величезній території. Кажуть, розвідка марно шукає їх армію у тайзі. І особливо важко відрізнити китайця від місцевого мешканця. Минулого тижня був відданий наказ стріляти навмання. Ми піднімаємося в атаку й ідемо мовчки та повільно, роздивляючися навсібіч. Товариш Мордвінов наказав економити патрони, тож ми стріляємо один раз на кожні сто кроків. Але чутки ходять погані: подейкують, ніби ми оточені, й китайська армія захопила все аж до самого Новосибірську. Іноді мені здається, що товариш Мордвінов теж китаєць”.

“Що робити людині, коли в неї на душі камінь? Ясно, що його треба позбутися. Але ж він не впаде просто так на землю, бо він перебуває всередині самої людини. Тому він випаде з душі просто у тіло. Камінь у тілі носити легше, ніж у душі, але кожен має бути до того добре підготованим, тому краще йому носити камінь зовні. Зовнішній камінь укріплює тіло та готує його до падіння каменю з душі. А камінь на душі є в кожного, бо це наш непозбутний гріх. Кожна людина має набрати каміння цілий мішок та носити його на собі, доки не позбудеться гріхів”.

“Духовність веде до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи, тому єдиний до них шлях — стати людиною надзвичайною. Для початку і першого кроку на цьому шляху треба взяти міцний мішок, а краще — два, вкласти їх один у другий. Потім наповнити цей мішок камінням так, щоб ледве можна було зрушити його з місця. У боротьбі людини з мішком почне проявлятися духовність і розуміння вищих сутностей, недосяжних для інших. Товариш Мордвінов сказав, що вчора ворог влаштував викид якихось отруйних газів. Кажуть, вони призводять до змін у свідомості. Чи змінилася моя свідомість? Як про це довідатись?”

Бірджир поклав морфон на зошит діда Тараса та запустив копіювання. “А що це ти робиш?” — спитав я його. — “Копіюю для колекції. Це морфон — такий пристрій, що створює копії різних предметів”. Це була несподівана новина. “А можна ним копіювати людей?” — “У якому сенсі? Ну, можна, мабуть, але це все одно, як швиденько перемалювати олівцем Мону Лізу: нічого хорошого не вийде. А що — ви копіюєте ним людей?” Я дістав з кишені морфони Михайла Калашникова та Сергія. Вони якраз щось торохтіли один одному, як завжди. Морфони вічно щось там собі теревенять, тільки їх ніхто не слухає. Бірджир усміхнувся.

“Насправді товариша Мордвінова звали Шиндяй Куман. Він похмуро дивився у бінокль на лінію фронту та мурмотів: “Мєзєвок монь тяса аф кірдьсамань”[3]. Поступово в його мові з’являлося все більше мокшанських слів, і ми, солдати, перестали розуміти його накази зовсім. “Мон аф муворуван, — казав він, — Мінь аф муворуфтама”[4]. Ми не розуміли цих слів, але запам’ятали, бо він повторював їх щодня багато разів. Він хотів потрапити під китайські кулі і навіть подовгу висовувався з окопу, але вони стріляли так рідко, що ми зберігали ці кулі, мов сувеніри”.

“Син Шиндяя Вєдяєнь Коломас сидів у московській в’язниці. Він був бойовиком терористичної організації “Шумбрат, Мордовія!” і боровся за звільнення своєї країни від російських окупантів. Але сили були нерівними. Коломаса заарештували, коли він перевозив вибухівку для знищення президента Росії. Батько був проти цієї ідеї: “Ви можете вбивати простих чиновників, і вони відмовляться працювати у нас, — казав він сину, — але вбивство президента надто складно здійснити”. Коломас не послухався батька, і скінчилося все погано: Шиндяй потрапив під федеральний закон про заручників. Він мав піти на війну з Китаєм, аби врятувати життя своєму сину. Шиндяй не хотів вбивати китайців, вони його теж”.

У захалявній книжечці діда Тараса було понад триста сторінок, списаних дрібним, майже нерозбірливим почерком. Букви, що нагадували хворобливо покручені закарлючки, складалися в історії життя десятків людей, які самі складали маловідому історію марних амбіцій та ганебних поразок. “Ти задоволений?” — спитав я Бірджира. — “Та як тобі сказати... — задумався він. — Насправді цей зошит — лише незграбна копія уривку з роману “Російсько-китайська ядерна війна”. Мабуть, дід Тарас десь чув його і вирішив переказати. Але саме це мені й цікаво — ця його незграбність, ці дурнуваті помилки, певні фрагменти роздмухуються в уяві автора, а інші взагалі з неї зникають”.

Бірджир вважав спогади діда Тараса апокрифом. “Це такий собі неканонічний текст, — казав він. — Але його особливість у тому, що він створений у суспільстві, яке не має жодного уявлення про його джерело. Ви просто не усвідомлюєте, про що тут ідеться, і певні частини цього тексту справляють на вас дивовижне враження. Ну, хто б міг подумати, що модна забавка програміста та письменника призведе до створення нової релігії? Якби ці двоє побачили діда Тараса, то вони були би дуже здивовані. А здивування в наші часи — річ настільки рідкісна, що цінується дуже високо. Це сьогодні — найтвердіша валюта”, — сказав Бірджир.

У Ходосівці ніхто не чув про Олену, а мені так хотілося новин про неї! Хоча б чуток, щоб пробудити мої спогади. Іноді мені здавалося, що разом з нею я жив у міцніші часи, де все було зроблено з тривкішого матеріалу і люди не боялися, що минуле раптом почне наводити лад в їх майбутньому. Я майже згадав, як ми сиділи разом увечері біля вікна та пили чай з однієї чашки. Я погано заробляв, тому до чаю у нас нічого не було. На вулиці дув пронизливий вітер, а в нашій кімнаті було тепло, і ми були щасливі вже від одного цього

Я спитав Олену, чи вона збирається завтра на роботу, і вона відповіла, але відповіді я не пам’ятаю, пригадую лише ворушіння її губ. Потім я спитав, чи вона погодувала кішку, і вона кивнула у відповідь. Потім вона раптом усміхнулася та почала розповідати мені щось дуже цікаве і важливе, але я не запам’ятав ані слова. Впевнений, усе це десь записано, бо все, що тільки є, десь записано кимось, хай і невідомою нам мовою, і може, за все життя ми встигнемо прочитати з того лише декілька літер, але мені так хотілося би дізнатися, де знаходяться ті записи. Я шукав би їх усе життя.

Меня тоже всегда интересовали пятимерные тексты. Поскольку они предполагают одновременно все версии развития событий, то можно считать их условно бесконечными. По крайней мере, еще ни один пятимерный роман не был окончен. Конечно же, никто в здравом уме не станет читать пятимерный текст полностью, поскольку это невозможно по определению. Но, несмотря на это, пятимерные книги сегодня почти вытеснили четырехмерные. Почему так случилось, сказать трудно. Может быть, все дело в том, что, закрыв пятимерный роман, уже нельзя открыть его в том же самом месте. В самом лучшем случае вам попадутся персонажи с именами, похожими на те, что вы встречали раньше. Но редко.

Я не могу понять, почему людям нравится их читать. Ведь это похоже на то, как если бы утром вы вышли из дома на работу, а, вернувшись вечером, застали бы у себя в квартире абсолютно незнакомых вам людей. Но, вернувшись на работу, вы и там уже не встретите ни одного знакомого человека. Хотя нет, вот, кажется, эта женщина, которая сейчас моет пол в кабинете, выглядела на двадцать лет моложе и была директором фирмы. Такая непредсказуемость кажется мне несколько утомительной. Но если ваша жизнь однообразна, то пятимерный роман напоминает выход в параллельный мир. А жизнь многих сегодня очень монотонна, особенно у меня.

Бесконечное вращение на околоземной орбите может свести с ума кого угодно, поэтому вы, наверное, уже догадались, что я пишу пятимерный роман на моем родном украинском языке. Именно его вы сейчас и читаете, если, конечно, умеете читать по-украински. Я-то не умею и пользуюсь транслятором, но вы, пожалуйста, постарайтесь прочесть его именно по-украински. На этом полумертвом языке и его диалектах говорят сегодня ровно две тысячи сто пятьдесят четыре человека. Я знаю их имена и точное местонахождение и стараюсь, чтобы их количество уменьшалось не так стремительно, как за последнее столетие. В каком-то смысле я их ангел-хранитель. По крайней мере, им так удобнее думать.

Уся родина Василя Поміркованого разом із дідом Тарасом уважно дивилися нам вслід, коли ми залишали Ходосівку. Обтяжені камінням, вони ніколи не полишали рідного села, і навіть сама думка про це здавалася їм зрадою своєї віри. “Каміння вчить покірності долі, а доля в кожного своя, і змінювати її не можна, — звучав у мене у вухах глухуватий голос Василя. — Той, хто скорився долі, найшвидшим шляхом рухається до свого щастя. Той, хто пручається, прийде до нього пізніше, тому в цьому опорі немає жодного сенсу. Все одно будеш щасливий, як би не опирався цьому”. Я не опирався повільному та тряскому руху вперед.

Всю дорогу до Романкова я довільно дув у губну гармошку, і мелодія накручувалася на якусь химерну гармонію, що нагадувала довгий лабіринт коридорів. Мої До і Ля блукали по ньому спочатку із цікавості, потім у пошуках виходу, потім — тому що треба було повернутись у тоніку із субдомінанти, потім — зовсім без усякого сенсу. Весна ось-ось мала початись, але зима не поспішала забирати свої речі, розкидані скрізь аж до самого обрію. Брудні, холодні та вологі речі зими не танули під блідим сонцем, що зрідка визирало крізь хмари. Чи зима просто забула про них та пішла собі геть?

“Зараз у Торсхавні важко знайти якусь цікаву роботу, тому я вже три роки живу на Марсі, — сказав Бірджир. — Програмую там комп’ютери на атомній електростанції біля південної полярної шапки. Станція розігріває шапку, і вона випарюється прямо у рідку марсіанську атмосферу. За нашими розрахунками, через двадцять років у ній накопичиться стільки кисню, що назовні можна буде виходити без скафандрів. Коли густа біла пара здіймається вгору — це просто захопливе видовище! Я ладен дивитися на нього годинами. Але крім цього на Марсі немає нічого цікавого. Я живу у першому блоці станції один, а до наступного, де мешкає колега, — тисяча кілометрів”.

“Ми, звісно, спілкуємося в мережі, але особисто ніколи не зустрічалися. Я с початку трохи мандрував планетою, та це кінець кінцем набридло: скрізь одна й та сама пустеля. Раз на два роки я повертаюся на Землю у відпустку, і вже тут намагаюся якось розважитись. Чесно кажучи, ця моя подорож до України добряче лоскоче нерви. Тут відчуваєш реальну небезпеку. Можна навіть загинути! Як ви тут постійно живете — не уявляю”. Бірджир під час вимушеного неробства писав вірші та постив їх під псевдонімом на одному з сайтів: “Аудиторія швидко розкусила, що автор — один з операторів атомної станції на Марсі, а всього нас було троє”.

Думки — головна ознака короткотривалості існування

Невдала спроба присутності одного безтілесного

“Направду, я не дуже люблю бувати серед людей і ніколи не зміг би жити разом із жінкою, — зізнався мені Бірджир. — Вважай, що я втік на Марс, аби сидіти там за комп’ютером та писати вірші. Я знаю, що вірші в мене не дуже добре виходять, але я намагаюся бути щирим і пишу тільки те, про що добре знаю і що насправді відчуваю. Хоча це, звісно, в поезії не головне”. Бірджир розповів, як одного дня він прокинувся і відчув, що на станції хтось є, окрім нього. Це було не дуже приємне відчуття, бо не можна непомітно пройти крізь шлюзову камеру.

“На кухні я раптом помітив, що хтось переставив посуд, а одна чашка взагалі зникла, — пригадував Бірджир. — Потім я читав книгу і раптом почув, як хтось іде коридором. Я одразу встав і пішов перевірити, але нікого, звісно, там не було. Ці кроки почулися мені ще раз, коли я раптом прокинувся вночі. Я увімкнув скрізь світло, обійшов усю станцію, потім вдяг скафандр і з ліхтарем перевірив все навкруги. Три дні перед тим була безвітряна погода, і сліди гостя обов’язково би залишилися на пилюці. Але, ясно, що я нічого не знайшов. Тоді я вирішив, що це — якась хвороба”.

“Я зв’язався з Віктором, оператором другого блоку і почав його розпитувати про ці дива. Він сказав, що з ним було те саме. Коли довго живеш на самоті, то врешті-решт поруч заводяться примари. “Розумієш, — сказав мені Віктор, — вони частина твоєї свідомості, а оскільки твоя свідомість — цілком реальна річ, то вони теж цілком реальні. Вони дійсно ходять вночі коридором, переставляють посуд на кухні, видаляють із твого робочого столу файли, але про це знаєш тільки ти один. Ти можеш розповісти про це мені, але я не зможу їх побачити наживо — твоя розповідь буде єдиним доказом їх існування”.

“Вікторе, а ти міг би приїхати до мене?”, — попросив його я. — “А сенс? Я діставатимусь чотири години і нічого не побачу, я ж тобі казав... — “Та ні, ти не розумієш. Мені почало здаватися, що тебе насправді не існує, що ти — лише запис, керований процесором. Таке ж можна зробити”. — “У-у-ухх! Ну ти даєш — таке придумав! Мене не існує! Ну, звісно, чисто теоретично таке можливо. Справді, процесор може емулювати моє зображення, голос і логіку побудови діалогу, емоції можна змодулювати — це зовсім не складно. Але навіщо це робити? Який в цьому сенс?”

“Ну, наприклад, щоб зекономити енергію та гроші. А тебе вони показують мені, аби я тут не сказився від самотності, аби в мене були якісь друзі”. — “Бірджире, якщо вже у тебе така манія, то приїжджай сам до мене! Давай! Ласкаво просимо! Я просто не можу витрачати час на такі дурниці. Есхіла, скажеш, теж не існує?” Есхіл був оператором третього блоку аж на тому кінці полярної шапки — за дві тисячі кілометрів від мене. До нього треба було діставатися більше шести годин. Він був відлюдькуватим, і ми майже ніколи не спілкувалися. Я би не став навіть починати цю розмову з Есхілом”.

“Ще вдягаючи скафандр, я відчував, що нічим хорошим ця моя подорож до Віктора не скінчиться. Летіти не хотілося — я вже півроку не залишав станцію взагалі, а тут раптом так далеко. Поблизу шапки утворювалися щільні хмари, в яких мій літак добряче трусило, тому довелося зробити велику дугу. В дорозі я дивився один старий фільм про експедицію на Марс. У кульмінаційний момент звідкись з’являлися потворні чудовиська та жерли астронавтів живцем. У цьому було щось дуже зворушливе. У давнину люди чекали від Марсу скажених кошмарів. Ніхто не думав про те, що тут лякатиме переставлений посуд і ледь чутний звук кроків у коридорі”.

“Про це я написав вірша. Він не дуже вдалий, але там багато правди.

Часом не зрозуміло, що я маю на увазі, але так буває”.

“Охоплений манією підозрілості, я зібрав усе, що було про Віктора в Інтернеті, вибірково на вісім років назад прочитав його блог — усе було нормально. Коли вдалині нарешті показався другий блок, я вже обмірковував, як буду пояснювати Віктору свої фобії. Та й врешті, ми вже давно мали зустрітися. Цікаво, хто з нас нищий ростом? Літак здійняв біля станції щільні хмари пилюки, і я пробирався в них майже наосліп. Віктор відчинив мені зовнішню камеру і сказав, щоб я відразу проходив на другий поверх. Але ж усі блоки побудовані однаково — навіщо пояснювати, куди я маю пройти? Віктор сказав, що він зараз обідає”.

“Він іще спитав мене, що б я хотів з’їсти. Я би зжер цілого бика. Так, здається, колись казали, аби передати відчуття сильного голоду? Але Віктора не було в їдальні. Мабуть, він теж, як я, їсть за комп’ютером, засмічуючи крихтами клавіатуру. Потім їх неможливо звідти витрясти. Я зайшов в операційний зал, але там теж нікого не було. Довелося йому подзвонити. “Я в їдальні, — сказав Віктор, — як ти мене не помітив? Я сиджу за столом та їм макарони”. Я повернувся у їдальню, але його там не було. Взагалі складалося враження, що їдальнею давно ніхто не користувався. Навіть холодильник був пустий”.

“Вікторе, ти мене розігруєш?” — спитав його я. — “Та ні! От же я сиджу! Як ти можеш мене не бачити?! Навпроти тебе І спиною до холодильника!” Там нікого не було. “Слухай, ми маємо із цим розібратися! — розхвилювався я. — Чому я тебе не бачу?” — “Тут одне з двох: або в тебе щось із очима, або ти мав рацію, коли сумнівався у моєму існуванні”. — “Але з ким я тоді розмовляю?” — “Компьютер може емулювати мою особистість і спілкуватися з тобою по телефону. Будь ласка, перевір, звідки саме йде сигнал?” Я просканував весь ланцюжок, і отримав цікавий результат”.

“Віктор займав 100 Терабайтів на диску H комп’ютера станції. Коли я це з’ясував, то у перший момент виникло абсурдне бажання видалити папку з ним. Це так просто. І все одно десь є його копія. Чи можна вважати це вбивством? Пізніше я пояснював ці думки підсвідомим бажанням помсти за те, що він мене обдурив, але все виявилося трохи складніше. “Якщо ти мене не дуриш, то це якийсь соліпсизм навиворіт — все, що я бачу, не існує, — сказав Віктор. — Але й принцип “мислю, отже, існую” тут не працює теж”. — “Але ж ти мислиш у тому сенсі, у якому існуєш”.

“Після цього нічого не змінилося. Ми й далі спілкувалися так, ніби все нормально. Адже все й було нормально. Просто ми раніше про це не здогадувалися. Есхіл теж був записаний на вінчестері. Ну й що? Я мав би почуватися більш самотнім, але насправді все було, як раніше. Може, і я десь записаний, і хтось колись це з’ясує. Але це не вплине на моє життя. Ну, як це може вплинути, скажіть мені? Після цього випадку я заспокоївся, мені більше нічого не ввижалося: кроки у коридорі затихли, посуд уже ніхто не переставляв. Все стало більш-менш нудно, як і раніше, до всього цього”.

Романків був повністю занурений у землю, лише подекуди з неї виринали якісь труби та палиці. Іноді вони повільно ворушилися. Людей на поверхні не було, мабуть, їх треба було викликати, але ми не знали, як. Бірджир порадив кинути щось у трубу, і мене це дуже обурило: приїхав ото з Європи погратися сюди! Тут у нас в Україні порядки особливі й не можна експериментів влаштовувати над людьми. Я спочатку просто прислухався, що чути в тих трубах. Там щось глухо гуло та побулькувало. Тоді я став у них гукати. Але й це не допомогло. Потім я зрозумів, що треба кинути щось важке!

На возі ми мали запас картоплі, тож я взяв пару штук і навмання кинув у різні труби. З-під землі почувся радісний лемент. Видно, мій подарунок їм сподобався. Одразу в декількох місцях піднялися кришки погребів, і звідти визирнули чиїсь цікаві очі. “Кидай ще!” — почув я. Романків чекав моєї щедрості, і від неї залежали наші подальші стосунки. Хіба для цього шкода мішку картоплі? Деякі картоплини не лізли у вузькі отвори, і мені доводилося розрізати їх навпіл ножем. Бірджир спитав мене, чи не варто замовити ще пару мішків, припустимо, буряку. Я не був упевнений, чи їм сподобається буряк. Спочатку треба спитати.

“Кидайте будь-які свіжі овочі! — почулося з-під землі. — А каші немає?” Каші не було, але Бірджир знайшов у себе розпочату пачку печива. “Чому вони сидять під землею?” — поцікавився він. Як ми дізналися пізніше, мешканці Романкова спустилися під землю після російської окупації. Чоловіки боялися, що їх заберуть у солдати, тому почали розширювати свої погреби, щоб сховатися там у разі чого. В якийсь момент один копач зустрівся під землею з іншим. Спочатку вони посварилися, а потім вирішили, що так навіть краще. Через деякий час під Романковом утворилася ціла мережа підземних катакомб із великими кімнатами. Це вплинуло на психіку його мешканців.

Незабаром вони перестали виходити на поверхню вдень, аби уникнути сліпучого сонячного світла. Всі справи на поверхні вони занедбали, але надзвичайно розвинули різноманітні підземні промисли: вирощували харчове коріння, трюфелі, розводили нові м’ясні породи кротів. Коли російська армія дійшла до Романкова, то її генерали спочатку були дуже здивовані таким дивним способом життя його мешканців. Але потім військові придумали, як саме можна застосувати їх у бойових діях. Романківців навчили підкладати міни. Вони робили це настільки ефективно, що росіяни були у захваті. Але щось заважало їм посилати підземних бійців на фронт. “Эти хохлы всегда готовы укусить кормящую руку и предать родину!” — шепотілися вони.

Ці підозри виявилися недаремними. Мешканці Романкова замінували та підірвали цілий підрозділ російської армії. Не вижив ніхто. З Москви послали каральну експедицію, але вся бойова техніка підірвалася вже на підступах до села. Романків піддали килимовому бомбардуванню, та й це не подіяло. Окупанти декілька років намагалися зломити бойовий дух романківчан, але їм це не вдалося. Через декілька років почалася китайська навала, і тиск на село ослабнув. Цікаво, що деякі російські вояки, щоб уникнути неминучої смерті на китайському фронті, залишилися в Романкові, викопали там собі глибокі підземні комунікації та досить швидко українізувалися. Тепер їх зраджував лише московський акцент, коли вони співали гуртом: “Попереду Сагайдачний...”.

Суворе підземне життя гартує характер. Мовчазний романківчанин Максим Перепелиця мав просторе помешкання на глибині понад двісті метрів під землею. Ми спускалися туди довгими переходами, поєднаними з лабіринтами вентиляційних нір. Бірджир світив собі морфоном. Максим не мав потреби у світлі взагалі. Його очі бачили у пітьмі від народження. За весь наш шлях Максим не вимовив ані слова. Лише на підході до його оселі він попросив Бірджира вимкнути ліхтар: “Дружина рідко виходить на поверхню, і яскраве світло засліплює її”. Олена Перепелиця була справжньою романківчанкою. Вона могла нечутно і з неймовірною швидкістю пересуватися під землею. Кроти беззаперечно виконували всі її накази.

Коли випадковий промінь світла торкнувся обличчя дружини Максима, я зрозумів, що це і є моя Олена. Я спочатку хотів вигукнути її ім’я, але одразу відчув всю недоречність такого вчинку. Припустімо, я не помилився, і ця химерна жінка з Романкова — справді моя дружина. Але я не знаю, чи потрібен я їй тепер. Я не пам’ятаю точно, чи любила вона мене. У спогадах є лише якісь дорогі для мене уривки, що нагадують кохання. Але спогади і кохання — це різні речі. Раптом вона тепер любить Максима, і мій вигук погано вплине на їх стосунки? Здається, я її з кимсь сплутав.

“Дякуємо за картоплю, — сказала Олена. — З-під землі її вирощувати дуже важко. Щоб ви зрозуміли: це все одно, як ловити рибу з-під води. Здається, що легко, а насправді — купа проблем! Наприклад, коли збираєш врожай, то все поле просто валиться тобі на голову. Здебільшого ми харчуємося трюфелями та кротовим м’ясом”. Олена пообіцяла показати нам гігантського крота. Ним особливо зацікавився Бірджир, бо, за його словами, раніше він гадав, що про них лише пишуть у книжках. “У нас тут немає книжок, — відповіла на це Олена, — у нас усе відбувається насправді”. Максим сказав, що кріт потребує підготовки перед нашим оглядом.

Романківський кріт був дивовижним мутантом-гермафродитом. Він або їв, або спав, або народжував кротенят. Мешканці села багато зусиль докладали до його фізичної стимуляції, аби він не хворів на пролежні. Для цього крота постійно штурхали у боки та трохи посували у різні сторони. Через це земля над Романківом ходила ходором, а у приміщенні, де він знаходився, майже постійно стояла непроглядна хмара з пилюки. Перед оглядом крототрясіння припинялося, а пилюку прибирали розбризкуванням води. “Є багато версій появи гігантського крота, — сказала Олена. — Найбільш вірогідна стосується ядерного бомбардування Романкова. Може, тому у мене немає дітей”. Мені здалося, що Олена дуже засмучена останніми словами.

Морфон

“Олено, — сказав Максим, — але ж у всіх інших є діти. Ми би ніколи не пережили ядерного бомбардування навіть під землею. Я гадаю, справжня причина в іншому. Кріт був спеціально спроектований у секретних лабораторіях Москви. Я не знаю, навіщо. Може, це була якась нова зброя. А може, його планувалося використовувати для будівництва велетенського міжнародного метрополітену. Кріт уже був тут від нашого народження, і батьки не розповіли нам, звідки він з’явився. Навряд чи вони знали це самі”. І ось нам подали сигнал, що можна нарешті заходите. Спочатку я побачив нескінченну волохату стіну, з якої на віддалі стирчали гострі кігті.

Бірджир підсвітив морфоном, і я побачив око крота. Він дивився на нас так, наче ми пліснява на його їжі. Втім, це мені, напевне, здалося. Це я міг би так дивитися на всіх на його місці. “А чому він нікуди не відповзає?”, — спитав Бірджир. — “Він постійно повзе, — відповів Максим. — Можна сказати, що він несамовито тікає звідси. Але ми навчилися створювати у нього враження руху, підкладаючи йому під лапи землю. Насправді він стоїть на місці. Ну, майже стоїть. Від самого мого народження йому вдалося пересунутися десь на пару десятків метрів. Але ми маємо план, як повернути його назад”.

“А в чому сенс крота” — спитав тоді Бірджир. — “Він нагадує нам про наше місце у цьому світі, — відповіла Олена. — Те, що ми робимо з ним, те й світ робить із нами”. — “Як це можна зрозуміти? Хіба світ щось робить?” — “Я хотіла сказати “ми робимо із собою”. — “І це щось погане?” — “Ні, це не погане, але з цього немає жодного виходу, тому дуже важко його оцінити за якістю. Я просто не уявляю собі, як би ми жили без крота. Тільки невідомо, куди він нас нарешті заведе. Мабуть, інші люди уявляють це собі краще”.

“Ні, — сказав Бірджир. — Я собі точно цього не уявляю. Я ще гірше, ніж ваш кріт, — взагалі нікуди не хочу рухатися. А коли й рушаю з місця, то виключно заради цікавості та з нудьги. Хоча, може, так воно й треба. Я, принаймні, себе у цьому не звинувачую”. Ми всі притиснулися спинами до теплого волохатого боку крота і миттєво відчули його грубу реальність. Він був навіть реальнішим за нас. Щось буркотіло у кротових нутрощах і гуло, і постукувало. Само за себе. А кожен із нас був тільки комплектом з вух, очей та рота для споживання вражень і продукування думок.

Олена подарувала мені зуб гігантського крота, і я роздивлявся його всю дорогу до Обухова, міркуючи про те, що, звісно, моїм спогадам не варто було довіряти. Та й що я бачив? Декілька зблисків у темряві? Припустимо, я пам’ятаю її голос, але навряд чи я міг упізнати його. Треба нарешті визнати, що більше половини моїх спогадів про Олену насправді є лише фантазіями. “Люд безумный вместо Бога кроту поклоняется”, — повторював Михайло на різні лади, доки його слова не злилися у майже нерозбірливе мурмотіння. Я думав про те, що коли у його фразі поміняти місцями “бога” з “кротом”, то суттєво нічого не зміниться.

Юрий Гагарин — не только лишь мое имя, но это имя также и принуждения. Принуждение — есть склонение к самому лучшему и правильному выбору под давлением нужды. Только глубоко русский и православный человек знает пользу нужды, умеет ею распоряжаться, и, следовательно, имеет право проповедовать ее иным народам. Не даром поется: “Мы живём на отцовской земле. Внуки Сварога — славные дети!” Сварог первым уяснил особое значение нужды для подлинно русского характера. Нужда ведет душу к просветлению. Подлинно светлые души всегда нуждаются в Боге, и лишь только мерзкие грешники самодостаточны. Витая на орбите, неустанно я блюду последних взором своим, исполняя высочайшее повеление.

Кто нужды в Боге не имеет, имеет ее в Сатане. Диавол владеет душами тех, кто нужды не чует, предательски нашептывая им на ухо, что ее и нет вовсе. Бог говорит со своими детьми в полный голос, а Диавол все нашептывает. Лови громогласные Божии речи ухом жадным, дабы не попасть в жадные лапы нечистого. И в сиих двух жадностях есть большая экзистенциальная разница. В то время как Бог поет гармоничную песнь, призывая душу к свету, Диавол своим предательским шепотом манит ее во тьму. Свет — это Солнце и мир высоких энергий. Своею могучею дланью могу я вернуть заблудшую душу к свету.

После обнаружение души, имеющей пристрастие к Диаволу, необходимо как следует прицелиться. Прицел очень важен, поскольку вернуть душу к Богу возможно только в одном случае — если дать как можно больше света ее темной, совращенной Диаволом стороне. А свет — он также есть и тепло. Как писал преподобный Серафим Саровский: “Итак, если мы ощутим в сердцах своих хлад, который от диавола, ибо диавол хладен, то призовем Господа, и Он пришед согреет наше сердце совершенною любовью не только к Нему, но и к ближнему. И от лица теплоты изгонится хлад доброненавистника”. Это лучшее определение моего удела — “изгоняющий хлад от лица теплоты”.

Обухів був на перший погляд абсолютно безлюдним містом. Ми їхали його пустими вулицями та дивувалися, що людей немає, а все виглядає так, ніби вони були тут лише хвилину тому і спеціально поховалися перед нашим приїздом. У багатьох вікнах мерехтіли свічки. Ми навіть постукали до одної оселі, бо нам здалося, що там точно є хазяїн: з труби піднімався сірий дим, хтось усередині хлопав дверима. На жаль, хата виявилася порожньою. Ми присіли на широку лаву та побачили на столі хліб і теплу картоплю у мисці. Якщо б хазяїн зайшов зараз до кімнати, він, мабуть, здивувався би, звідки ми взялися. Я взяв картоплину.

Крізь маленьке вікно хатинки Обухів виглядав буденно. Я чекав, коли вулицею проїде чийсь віз. “Може, всі подалися у Кагарлик?” — припустив Бірджир. — “Але не можна піти туди всім містом!” — заперечив я. — “Чому ж не можна? Це українське містечко, живе тут, може, пару сотень людей. Що їм ще робити?” — заперечив Бірджир. Нашу суперечку перервав хазяїн оселі, який несподівано зайшов у кімнату. “То їжте собі, не соромтеся, — сказав він, — бо захолоне картопля. А її нема кому їсти”. — “Як то нема?” — спитав я. — “Я не бачив, хто її готував, так хоч подивлюся, хто їстиме!”

Бірджир тільки-но відкрив рота, аби спитати хазяїна, що він має на увазі, як той зник. Це вже було занадто. Я ніколи не бачив, щоб люди зникали от просто так запросто. Такого просто не може бути! “Мені здалося, його ніби вимкнули”, — сказав Бірджир через деякий час. “Не його, а його зображення”, — виправив я. Тут Бірджир відкрив рота, але знов не встиг сказати ані слова. До хати зайшла жінка. Вона була у чоловічому кожусі та в’язаній червоній шапці, очі їй закривали темні окуляри. “О! — промовила вона обурено. — Знов нікого. Ото не щастить. А ви хто такі?”

“Ми туристи”, — відповів Бірджир. — “Я — не турист”, — заперечив я. — “І це все, що ви можете мені сказати?! — знов обурилася жінка та зняла окуляри. В неї були гарні, але якісь ніби не її очі. — Ну, кажіть щось швидше! Час спливає!” — “Ми їдемо у Кагарлик, а чому в Обухові немає людей?” — “Вони є, тільки...” Тут жінку теж вимкнули. Вірніше, її зображення. Тут явно було щось не те з часом. Якось він рухався незвично, але з певною закономірністю. Бірджир розламав картоплину та посипав середину сіллю. Тут знов з’явився хазяїн, якого ми вже бачили напочатку.

Він сів за стіл і мовчки дивився на нас, погладжуючи дерево стільниці перед собою. “Останнім часом мені щастить на це місце, — почав розповідати він. — Я вже втратив лік своїм появам тут. Точніше, я можу рахувати тільки до десяти. Якщо по другому колу загинати пальці, то швидко заплутуєшся”. Насправді він встиг промовити тільки “за-плуту...”, а кінець слова ми додали для себе самі. Може, він хотів сказати щось інше, але важко уявити собі інше слово, яке би починалося із “заплуту...”. “Таке враження, ніби вони обертаються з певним періодом”, — сказав Бірджир. У мене ж навпаки виникало враження нерегулярної пунктирної лінії.

О, Обухів! Ти постійно вражаєш нас своїми несподіваними принадами! Всі твої чотири напівзруйновані башти гордовито пручаються плину часу і в цьому гідні конкурувати з однією Пізанською, яка давно вже впала та лежить посеред міста безглуздою купою мармуру. Але хто їх побудував? Як звали цього таємничого девелопера, і що він хотів з ними робити? Тепер цього ніхто вже не пам’ятає, а вони стоять посеред міста, ніби обірване речення з чотирьох слів. Він щось хотів нам сказати, передати якусь важливу для нього думку. Сьогодні вона звучить так: “Не наближайтеся до нас, ми тримаємося на останніх цеглинах. Наступний порив вітру може стати останнім”.

Перша башта знаходилася на північній околиці міста на березі водоймища. З її вершини було видно залишки багатоповерхівок та величезний скелет супермаркету. Бірджир зробив тривимірну модель місцевості для свого блогу. Поки ми лізли на гору, міркували, навіщо побудували ці башти. “Всередині нема жодних приміщень — лише вузькі віконечка на різних рівнях. Вони схожі на бійниці, — сказав Бірджир, — можливо, башти були побудовані для захисту міста?” — “Будь-який нападник зруйнував би їх першими”, — не погодився я. — “То, може, нападник просто не зміг до них дістатися? — відповів він. — Місто підготувалося до оборони, але так і не дочекалося ворога”.

Чому російська армія не взяла Обухів штурмом? На верхівці башти була маленька цегляна будівля. Під її дверима ми знайшли декілька гільз. Я запропонував відкрити двері. Їх довелося буквально відкорковувати — вся рама була забита брудом та іржею. Всередині сидів молодий хлопець у військовому однострої та з кулеметом. “Стоп! Стоять! — вигукнув він і навів на нас дуло зброї. — Вы какой веры? Молитесь, сейчас отправлю вас к вашему богу”. Ми загальмували від несподіванки. “Зачекайте, ми можемо намалювати вам лінію оборони”, — сказав Бірджир. — “Это интересно. Пройдемте в наш командный пункт!” — сказав солдат та зник. Я пожалкував про це.

“Я підрахував, вони існують приблизно тридцять секунд, — сказав Бірджир. — Але потім повертаються в той самий момент часу, коли зникли. Їм здається, що це ми з’являємося та зникаємо. Це схоже на вишивку: деякий час нитка знаходиться з одного боку тканини, а потім з іншого. Ми бачимо короткі відрізки, але насправді нитка не переривається. Якщо спостерігати досить довгий час, то можна побудувати математичну модель цього візерунку і зрозуміти, що тут відбувається”. — “А скільки треба часу?” — спитав я. — “Для репрезентативної вибірки треба спостерігати протягом року. Звісно, ніхто не буде витрачати час на такі дурниці”, — сказав Бірджир.

“У мене колись була ідея створити фонд і збирати в нього гроші для проведення досліджень на цій території. Можна було би заслати сюди спеціальних статистичних роботів. Всього за декілька років ми мали би повну картину. Але потім у мене з’явилась інша ідея, а про цю я забув. Стільки всього відбувається — за всім не встигнеш”. Коли ми спустилися з башти, то побачили, як той зниклий солдат ходив навколо неї та явно розшукував нас. Довелося сховатися. Хоча я би вийшов. Він все одно не встиг би довести нас до свого штабу, а ми би дізналися багато цікавого.

Друга башта Обухова знаходилася на сході міста. Ми ледве дісталися до неї. Спочатку вирішили дертися крізь величезне поле конструкцій, схожих на протитанкові їжаки. Я пропонував обійти його, але Бірджиру здалося, що воно вузьке. Ширина поля була невеличка, але самі конструкції своїм чудернацьким переплетінням створювали певний оптичний обман: спочатку проміжки між ними виглядали достатніми для доволі вільного проходу, але вже у третьому ряді вони перепліталися між собою, немов гілки дерев. Одяг одразу десь чіплявся і доводилося його звільнювати, а під час цього нога або рука потрапляла у пастку. Бірджир наказав мені не ворушитися і за допомогою морфону розробив алгоритм звільнення.

“Це військовий об’єкт, — упевнено сказав він, коли ми обходили пастку. — Загін, не обладнаний спеціальним комп’ютером, приречений. Доки солдати будуть розплутуватися, їх усіх швидко перестріляють”. Бічний підхід до башти був вільним, але доводилося довго йти вздовж поля пасток. З іншого боку була викопана глибока траншея із водою. Біля входу до башти ми побачили трьох солдат. Вони курили та мовчки спостерігали за нашим наближенням. “Ми встигнемо підійти до них?” — спитав я Бірджира. — “Ні, — відповів він. — Навіть якщо вони зараз відкриють вогонь, кулям не вистачить часу долетіти”. Солдати зникли раніше, ніж Бірджир проказав останні слова цієї фрази.

“Я все більше схиляюся до того, що плин подій в Обухові насправді безперервний, але ми періодично потрапляємо в інший простір, у якому місто пусте та закинуте, вірніше, ми переважно існуємо в ньому”, — сказав Бірджир. — “А який з них справжній?” — спитав я. — “Це дуже неприємна думка для тебе, але вони рівноправні. Щоправда ми переважно перебуваємо у домінуючому для нас. Але це лише вплив системи координат”, — відповів Бірджир. — “Добре, який з них кращий? Зручніший?” — “Це все дуже суб’єктивно і весь час змінюється. Можливо, занепад міста викликала військова навала, а може, економічна криза”, — сказав Бірджир.

Везде одно мужеложество, зоофилия и недостаток почтения к органам высшей государственной власти. Если молодежь увлекается онанизмом, то рано или поздно она примется писать всякие гадости про президента и кабинет министров. Все люди грязные, грязь порождают и грязи алчут. Как очистить их? Никакая чистка не поможет мерзким тварям, кои в мерзости влачат свои презренные дни. Единый тут выход — тереть их всю жизнь, чтобы не могли опомниться. Только где пятнышко — сразу в мыло и кипяток. Промывать надобно не только одни тела, но также души, и мозги. Лучше полностью выбросить из мозгов всю дрянь и поставить туда что-нибудь изящное и красивое.

Красивое всегда полезно или ведет к чему-нибудь полезному. Самое прекрасное — когда солдаты идут строем, чеканя шаг. У всех начищенные до блеска сапоги, каски черные или темно-синие, но без отблеска, а матовые. Пуговицы же на мундирах напротив должны гореть, как огонь. Во время маршировки солдаты еще могут петь какую-нибудь бодрую патриотическую песню. О том, какие красивые в их родной земле деревья, какие верные девушки, какие глубокие реки, холодные и высокие небеса, свежий хлеб, жирное масло и молоко от тучных коров. О том, что их язык самый правильный и поэтичный. За такую родину и умереть почетно и убить никого не жалко.

Убийство — всегда полезно, даже когда, на первый взгляд, несправедливо, в конечном счете всегда проявляется его глубокая польза и высшая необходимость. К вашему сведению, я всегда рассматриваю все именно в конечном счете. Все хорошие и плохие рано или поздно исчезнут, но от хороших нет никакого вреда и очень редко есть какая-нибудь ощутимая польза для державы, а вот от плохих почти всегда есть какой-нибудь существенный вред. Это, конечно, оправдывает все, что я уже совершило либо совершу в будущем. У меня имеется подробный список всех моих деяний и за каждое я готово нести ответ. В основном это искупление грехов либо предупреждение их.

Ми рухалися до третьої башти Обухова крізь величезну щелепу понівечених багатоповерхівок. У деяких вікнах горіло світло, але недовго. Блукаючі вогники з’являлися раптово і зникали несподівано у різних місцях. Я уявляв собі родину за вечерею, яка намагається швидше прожувати та проковтнути шматок, аби він встиг дійти до шлунку, поки він разом із ними всіма не зникне. Ось чоловік тягнеться рукою за стаканом і не встигає його навіть торкнутися. “Вони все встигають, — сказав Бірджир, — але ми цього не бачимо, тому нам здається, що їх гризуть ці страхи втраченого часу”. — “Але вони не виглядають надто задоволеними та постійно поспішають”.

Бірджир першим помітив ці літери й одразу показав на них пальцем. Поки я роздивлявся, одна трапилася мені під ногу, і я мало не впав. Букви були кам’яні. Спочатку здавалося, що їх декілька десятків, а потім ми побачили тисячі літер, недбало розкиданих скрізь на нашому шляху. Кирилиця та латинка впереміш. Більш за все це нагадувало дитячі кубики, але виглядали вони так, ніби якась велика книжка у давнину розвалилася на окремі букви. Подекуди вони позлипалися між собою, а то й розпалися на уламки. Відновити текст не було жодної змоги. “Це Обухівська кам’яна абетка, — повідомив Бірджир. — Я читав про неї колись”.

Нейрон

За словами Бірджира (інших свідчень ми не маємо), дослідники встановили, що біля ста років тому в Обухові виготовляли з каменю величезний текст невідомого змісту. Більшість зі спеціалістів схиляються до думки, що то була одна з промов чинного президента. Хоча у людей далеких від історичних досліджень ідея такого проекту не викликає нічого, окрім скептичної посмішки. Поки вони зверхньо посміхаються, дослідники відчайдушно намагаються відновити першоджерело. Проблема у тому, що найповніші агрегації літер складаються максимум із трьох штук. Трапляються вони рідко: за весь період розкопів вдалося знайти лише дванадцять. Також було знайдено три тисячі чотириста дволітерних агрегацій.

Але найбільша проблема Обухівської кам’яної книги (за іншими джерелами “абетки”) полягала у тому, що після її руйнації наступні покоління мешканців міста утворили із суттєвої частини літер нові тексти. Дослідники кажуть, що таким чином було задіяно понад шістдесят процентів літерного матеріалу. “В останні роки у колах обухознавців виділилася революційна фракція, яку багато авторитетних вчених вважають просто зграєю авантюристів, — розповідав мені Бірджир. — Вони цілком серйозно стверджують, нібито ніякого першоджерела не існувало, а ці тексти, які ми спостерігаємо зараз, — і є залишками оригінального тексту. Чесно кажучи, це повна маячня! Ну як таке може бути? Вони ж зовсім не пов’язані!”

“А чому вони мають бути пов’язаними?” — спитав я. “Нам так зручніше думати, — відповів Бірджир. — Цією темою займається багато науковців, і всі погоджуються з тим, що колись це була одна книга якогось величного призначення. Нам подобається ідея про напутнє слово президента до народу у критичний момент руйнації державності, перед вікопомними випробуваннями”. — “А про що йдеться у тих текстах, які збереглися?” — “На мою думку, вони не мають жодної практичної цінності. Це якісь нотатки, белетристика. Вони ні про що не свідчать, окрім осіб їх авторів. Мені здається, вони були створені вже тоді, коли остаточно зникли засоби масової інформації”.

“Зачекай! — сказав я Бірджиру. — А чи залишилися бодай якісь свідчення того, першого тексту, з якого були зроблені всі ці, що ми бачимо тепер?” — “Ні. Жодних. Ми працюємо над тим, аби відтворити первісний текст, але поки що безуспішно”. — “Але раптом ви відтворите те, чого насправді ніколи не існувало? Раптом ви отримаєте те, що вам би хотілося бачити, і переконаєте всіх у тому, що так і було насправді?” — “Так часто буває. І це ще не гірший варіант. Це краще, ніж цілковита порожнеча. Ми вже давно це вирішили для себе і постійно діємо згідно із цією настановою”.

“Але ж це — фальсифікація!” — “А ми ніколи не стверджували, що це правда. Правди взагалі не існує. Є лише декілька версій, які допомагають отримати приблизне уявлення. Я розумію, що тобі важко з цим погодитись, але, повір мені, є значно менш привабливиші для усвідомлення речі. Наприклад, я. Я існую лише певним чином. Ти би сказав, що мене немає”. — “Як це?” — “Десять років тому у нас розпочався рух брідерів. Декілька чоловіків збиралися разом та копіювали свої тіла для створення нової людини. У мене шість батьків, усі вони чоловіки, а народився я вісім років тому. Мабуть, це здається тобі божевіллям”.

Після огляду третьої башти ми зрозуміли, що це насправді багатоповерхівка, вікна якої закладені цеглою. Обухів розташований недалеко від столиці, тому тут були доволі високі ціни на житло при значно меншій вартості землі. На початку XXI сторіччя у місті побудували велику кількість висотних будинків, які потім здебільшого не були заселені. “Я читав одну статтю про облогу висоток в Києві — дуже захоплива історія! — почав Бірджир. — Тоді зубожілі громадяни утворювали напіввійськові загони для пошуків продуктів і грошей. Головною метою були мешканці багатоповерхівок, бо квартири там мали змогу купити люди заможні. Після руйнації системи банків вони зберігали гроші у себе вдома”.

“Люди брали багатоповерхівки в облогу а іноді навіть штурмували. Це змусило власників квартир утворювати загони самооборони, а самі будинки перетворювати на справжні фортеці. Фактично вони стали аналогами середньовічних замків. Обухівські будинки протрималися довше за всі інші. Їх мешканці створили всередині них певну субкультуру. На жаль, після капітуляції гарнізону, що охороняв ці висотки, нападники знищили всі артефакти, які мають для сучасних науковців високу цінність, але дещо зберіглося. Це розрізнені записи та фотографії, з яких ми можемо уявити собі, на що було схоже життя тих людей. Найбільш цікавою мені видається акумуляція “Квартира 85”. Ми так називаємо мікромузеї, де зберігаються навіть запахи”.

“Ще є багато хліба та пряників, а от із водою проблеми. Доведеться вночі пошукати по сусідніх квартирах. Багато води залишилося у туалетних бачках. Добре було би приготувати чай, але я не можу собі цього дозволити, бо дим буде помітно зовні. Я давно заклав усі вікна цеглою і визираю надвір іноді через щілини. Часто навкруги нікого не помітно. Кажуть, що там уже давно нікого й немає, і краще би мені звідси втекти, але я не вірю. Тільки-но вийдеш із під’їзду, одразу потрапиш у якусь халепу. Хто звідси вийшов — ніколи ще назад не повертався. Але де ж та облога, цікаво?”

“Я навчався у школі Малишка. Ми часто співали “Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є...”. Мене це лякало. Хвиля б’є боляче, можливо, травмує, а каштани цвітуть, не звертаючи на це жодної уваги. Є в цьому щось холодне та жорстоке. Така вражаюча байдужість рослин і взагалі природи до катастрофи, яка спіткала людство. Я впевнений, що ці каштани безсоромно цвітуть навіть і зараз. І ця мелодія, схожа на погребний марш. Від неї на очі навертаються сльози. Я визирнув надвір. Там декілька самотніх дерев шкребли своїми гострими гілками холодне повітря. На багато кілометрів у длину — жодної людини. Мабуть, вони ховаються, коли я виглядаю”.

“Іноді у мене виникає відчуття, ніби я — напівзасохла рослина на підвіконні. Це самообман, з яким потрібно активно боротися. При перших ознаках цього дивного відчуття я вибігаю з квартири та починаю несамовито носитися сходами з четвертого по двадцять шостий поверх. Нижче спускатися небезпечно. Десь на третьому колі відчуття рослини змінюється на відчуття тварини. Білки у колесі або ж мавпи у клітці. Це покращення стану, безперечно, викликає біг. Якщо довго бігати, то починаєш усвідомлювати вражаючі речі. Наприклад, раніше я був впевнений — кожен бігун має кудись добігти, але тепер ясно, що це взагалі необов’язково. Скрізь — одне й те саме. Навіщо тоді?”

“А що сталося з ним?” — спитав я Бірджира. — “Його мумія зберігається у музеї в Копенгагені. Широкому загалу він більше відомий під іменем “Обухівський бігун”. Невідомо, чому саме він залишився всередині третьої башти, коли її покинули всі мешканці. Насправді, небезпека погромів була сильно перебільшена. Більшість заможних городян просто розійшлися по селах. Я гадаю, він так тримався за свою квартиру тому, що просто не мислив себе поза межами будинку. Деякі психологи називають це “Синдромом черепахи”, але в цьому терміні більше поезії, ніж суттєвого змісту. Жодна черепаха не здатна бігати всередині свого панцира, і навіть бігаючу черепаху уявити собі важко.”

Четверта обухівська башта була населена самотніми жінками. Вони проходили повз нас, ніби повз дві цеглини. Ми підслухали їх розмови. “Олено, для мене головне — не втрачати відчуття власної гідності. Я не хочу бути засобом, хочу бути метою”. — “А що ти зробила для цього?” — “Навіщо робити? Досить просто бути!” — “Ні, просто бути може будь-що, чим ми користуємося у побуті, наприклад, ця сокира. Для того, аби стати чиєюсь метою, ти маєш діяти активно. І твої дії мають викликати чиєсь захоплення. Тобто вони мають бути продуктивними в позитивному сенсі”. Я мало що зрозумів, можливо, тому, що вони не згадували чоловіків.

Ці жінки були самотніми лише з погляду чоловіків. Час вони проводили у складних та іноді безглуздих філософських розмовах. Складалося враження, що, окрім цих розмов, вони взагалі більше нічим не займаються. Саме тому було так важко повірити у те, що вони існують насправді. На мою думку, вони й не існували, але я бачив їх перед собою, і було дуже важко опиратися цьому наочному факту. “Марто, — сказала одна з них своїй подрузі, — коли це місто остаточно вмерло, я нарешті відчула себе вільною. Тепер мене переважно нічого не стримує. Тільки ці епізодичні фантоми його мешканців, що виникають спорадично, немов зубний біль”.

Коли я майже остаточно запевнив себе у тому, що вони не існують, то побачив, як двоє жінок копали город за баштою. Це була картопля. “Праця повертає нас до життя, Оксано, — говорила одна іншій. — Коли людина розмовляє, то її сутність перетворюється на слова. Якщо би вона раптом перестала існувати, то ці слова зберігали би її життя у пам’яті інших людей. Але якщо пам’ять втрачається, то все зникає остаточно. Коли ж ми мовчки копаємо картоплю, то сам факт її наявності у льосі доводить наше існування”. — “А якщо ми обміняємо її на м’ясо у Кагарлик?” — “Ні в якому разі!”

“Обмін — це перший крок до капіталістичного поневолення людини. Далі будуть гроші, банки, кредити, проценти. Жінка буде сприйматися лише як річ, товар на ринку цинічного чистогану. Твоє тіло стане вигідним об’єктом для капіталовкладень. Ти перетворишся на джерело відтворення засобів виробництва в репресивній суперструктурі буржуазної держави, зосередженій на експлуатації та витисканні останніх соків із трудового народу”.

Одяг та взуття жінок були грубими та погано скроєними. Очевидно, вони шили їх самі. Картоплю вони варили у ямах, заповнених водою. Спочатку туди кидали розпечене на вогнищі каміння, а коли вода закипала, вивалювали картоплю. Я дивився у безжальні очі Оксани: не кожен витримає такий погляд.

“Мій дідусь був солдатом УПА 2.0, — сказала Олена. — Ця армія була цілком побудована за хмарними технологіями. Кожен охочий міг воювати по декілька хвилин на день, а разом це давало вражаючий кумулятивний ефект. Дідусь не стріляв і не переховувався в лісах. Він просто щодня керував маленьким пластиковим мультикоптером із вибухівкою. Дідусь не знав, звідки і куди летить той мультикоптер, його завданням було провести вантаж протягом десяти кілометрів крізь загони снайперів і передати іншому оператору, імені та місця перебування якого він теж не знав. Це було дуже схоже на комп’ютерну гру, і деякі люди справді думали, що це гра”.

“Лише один із тридцяти мультикоптерів досягав своєї мети. Але здебільшого йому не вдавалося виконати поставлене завдання. Вибухи відбувалися або надто завчасно, або не у тому місці і не давали потрібного ефекту. Та командування УПА 2.0 щодня відправляло на завдання декілька сотень мультикоптерів. Деякі з них залітали навіть у підземні сховища. Несподівані вибухи сіяли паніку у стані ворога. Служба безпеки та окупаційна армія так і не змогли знайти центр керування підривними операціями. Причина цього в тому, що його насправді не було. Одного разу президент побачив, як його онук спрямовує мультикоптер прямо у вікно їх броньованого будинку. Через секунду вони загинули”.

Я виловив картоплину з ями та відкусив. Безглуздо думати, що ця жінка — саме моя Олена. Але ж до Кагарлика всього двадцять кілометрів! Чому би їй не переїхати жити до Обухова? Іноді мені здавалося, що я можу упізнати Олену за особливими словами, за її манерою сідати чи брати до рук кружку, за тим, як вона прибирає волосся з обличчя або підморгує. Але, коли я бачив жінку, яка могла бути нею, всі ці знання кудись випаровувалися, ніби вони наснились у короткому передсвітанковому сні. “Коли УПА 2.0 перемогла, про це ніхто не дізнався, бо сторони конфлікту зникли раніше”, — сказала Олена.

Схили та пагорби Обухова повільне віддалялись, але ще довго ми бачили чотири башти. Вони стирчали, мов чотири пальці старого — зморшкуваті та мозолисті. Чим далі ми від’їжджали, тим більше башти були схожі на пальці. Я дивився на них, доки ми не обігнали один віз. Це був дід Петро. Під купою лахміття лежав я. Видно було, що я змерз, бо ворушився, намагаючись зігрітися. Добре пам’ятаю, що весь перший шлях до Кагарлика я майже не висовував голови з-під рядна, занурившися в уламки власних спогадів. Значить, немає жодної небезпеки, що тепер ми можемо зустрітися поглядами.

Навіть коли віз діда Петра зник у присмерку, я нічого не сказав Бірджиру. Якщо плин часу в напрямку Кагарлику сповільнюється експоненціально, то ми зустрінемося ще багато разів. І чим швидше ми їхатимемо, тим частіше нас обганятиме дід Петро, бо наш час буде йти значно повільніше, ніж його. Від цих парадоксів у мене закрутилося в голові. “А як же ми доберемося до Кагарлика? — спитав я в Бірджира. — Якщо там зупинився час, то на певній відстані ми не зможемо просунутися далі ані на крок”. — “Це правда, ми стоятимемо на місці, але матимемо враження швидкого руху вперед”, — відповів Бірджир.

Рот неба був міцно стиснутий. Ані слова у відповідь і жодного натяку на подальші події, і раптом велетенська дуга, наче зла посмішка перерізала небосхил. У наступну мить почувся вибух, і хмаринка пару злетіла у повітря десь біля самого обрію, хоча він і був сьогодні нечувано близько. Так могла би вдарити блискавка, тому чекалося й наступного удару, але його довго не було, доки нервова напруга не перетворилася на сонне заціпеніння. Кінь Горбачов механічно йшов вперед. Так, ніби він з іншої книги, де немає людей, а коні підкоряються містичним ритуалам, які змушують їх вірити у вози, хомути, погоничів та довгу набридливу дорогу.

Это была последняя и самая яркая улыбка Юрия Гагарина. Наверное, в институте имени академика Забабахина был большой праздник. Конечно, 40 тысяч Тераватт он так и не выдал, но результаты были впечатляющими. Длина волны — 10 Ангстрем. Мощность заряда — десять килотонн. К счастью, он испарился за одну тысячную доли секунды и не увидел своего позора. Не знаю, в чем дело. Наверное, были ошибки в расчете распределения матрицы времени. Из-за сильного искривления пространства вблизи Кагарлыка искажается система координат. Там нет прямых линий. Но нелинейность искажений меняется с неустановленной характеристикой. В общем, он промахнулся километров на пять. Одним адептом термоядерного православия меньше.

Согласен, что это был бы прекрасный финал всей истории: протагонист вместе с главным двигателем сюжета в буквальном смысле слова испаряются, а в глубоком космосе остается изувеченная высокими технологиями копия главного героя и уже до самого конца изощряется в красноречии, расписывая, как оно все было на самом деле, и демонстрируя тайные пружины сюжета. Скажу сразу — сюжета никакого нет. Все события совершенно случайны и ни на что не намекают. Вот та же Олена — нет никакой Олены на самом деле. Это маркер такой при копировании записывают, чтобы вернуться к контрольной точке на выходе. Обыкновенное фантомное воспоминание.

Еще одна особенность в том, что и меня и Юрия Гагарина копировали с одного и того же оригинала. Таким образом, три персонажа отой истории на самом деле являются одним персонажем. Теперь нас осталось только двое, но ведь дело же не в количестве. Гагарин был худшей нашей частью, и вот теперь она исчезла. Наверное, правильнее было бы говорить “моей частью”. Но тут давно ведутся споры, и стороны никак не могут договориться. Многие уже махнул к рукой и сказали, что это — только проблема языка. Мне такое объяснение нравится. В конце концов с языка и начались все наши проблемы. Им они и закончатся.

Як їдеш на Кагарлик, то ніби кожне дерево обабіч дороги пильно вдивляється тобі в обличчя. Спочатку від такої уваги ніяковієш, але потім увага притуплюється і не бачиш нічого, окрім стовбурів з гілками та засохлими залишками листя. Тоді ти зосереджуєшся на дорозі й чекаєш, що хтось поїде тобі назустріч. А ніхто й не їде. Тоді ти дивишся коню межи вуха, уявляєш, що то мушка, і намагаєшся взяти у приціл хоч би якогось птаха. А птахи не літають. Єдина рухома істота, окрім тебе, твого супутника та коня, — це вітер. Він рухається майже непомітно і відразу в усіх напрямках. Навіть щось наспівує.

Бірджир пояснив мені, чому замовчали Михайло Калашников та Сергій: у них сіла батарея. Можна підзарядити, але у цих краях навряд чи у когось є зарядка. Однаково це краще, ніж справжня смерть. “У сучасному світі життя триває там, де є технологія, — сказав Бірджир. — Якщо ти бажаєш жити вічно, ти можеш собі це дозволити. Але той момент, коли ти втрачаєш певність у тому, що ти — це ти, врешті трапляється з кожним. Сьогодні кількість активних конектомів перевищила мільярд. Вони живуть повноцінним життям, бо можуть собі дозволити емуляцію будь-яких подій реального світу. Їх життя навіть краще за наше. Ти не згоден?”

“Але ж це не справжнє життя!” — “Чому? Вони мислять, бачать, відчувають, здатні майже миттєво пересуватись у просторі в межах глобального світу. Єдина різниця у тому, що вони створені не з плоті, а з інформації. Але у нашому світі це не суттєво. Ми перестали сперечатися з цього приводу”. — “Мільярд людей, які живуть не справжнім життям, а якоюсь імітацією!” — “Так само про себе могли би сказати багато справжніх людей. До того ж конектоми практично безсмертні. Особливості існування нечувано впливають на їхні життєві цінності. Це дозволяє їм швидше просуватися в майбутнє. По суті, вони вже там. Конектоми назавжди випередили нас”.

У Кагарлик ми заїхали рано, ще до обіду. На вулиці людей було небагато, але всі вони віталися з нами. Деякі навіть запрошували завітати до них, але ми відмовлялися. Спочатку треба було краще роздивитися місто та його мешканців. Один з них — кремезний дядько із поораним холодним вітром обличчям — підійшов до нас, пильно вивчаючи наш дивний немісцевий вигляд. Він мовчав довше, ніж ми очікувала. Я вже збирався спитати, що йому треба, коли він спитав, чи ми не з Києва, бува, приїхали. “Ми вже тиждень, як з Києва”, — відповів йому я. Глибокі борозни на обличчі дядька розсунулись у приємну посмішку.

“Я давно чекаю на когось із Києва, але до нас у Кагарлик кияни доїжджають нечасто, бо дорога важка й неприємна. А за якою ви тут справою?” — спитав він. — “Мій друг подорожує, а я розшукую мою дружину, звати її Оленою”. Дядько сапнувся. “То ця Олена вже п’ятий рік живе у мене. Вона розшукує свого чоловіка Олександра. А вас як звати?” — “Мені важко відповісти на це питання, я хворів і ще не повністю видужав. Чи не дозволите завітати до вас і поговорити з Оленою?” Дядько сказав, що його звати Павлом і показав нам, як проїхати до його хати.

Олена доїла корову у хліві Павла. Це була жінка років п’ятдесяти, я не одразу впізнав у ній свою дружину. Олена підійшла до нас, аби краще роздивитися моє обличчя. “Ні, ти не мій Сашко, — сказала вона. — Дуже схожий на нього, але не він”. — “Олено, це я! Я впізнав тебе одразу! Чому ти не впізнаєш мене?” — “Я можу помилятися, стільки років пройшло, я весь час шукала Сашка”. Вона трохи помовчала, ніби вагаючись, чи варто казати наступні слова. “Я згодна з тим, що ти Сашко. На це не важко погодитись. І нічого цьому не заважає, окрім моєї слабкої пам’яті”.

Я йшов за Павлом та бачив, як дим від його цигарки розпливається у світлі гасової лампи, що нею він освітлював нам шлях. Ми прямували до хати діда Петра. “Олені було 25 років, коли ми бачилися востаннє”, — сказав я. — “Тут так часто трапляється, що вийдеш із хати, а повернешся назад через 25 років. Це Кагарлик. Звикай, — відповів мені Павло. — Дивно, що вона тебе не пам’ятає. Хоча насправді, може, це ти все наплутав? Га?” Зізнаюся, що наплутати — це для мене був би найкращий вихід. Якщо все поставити на свої місця, то мені знов треба збиратися на пошуки.

Бірджир прожив у Кагарлику цілий тиждень. Йому дуже подобалися місцеві масло та сир. Одного ранку я сказав, що збираюся лишитися з Оленою тут, тому він може їхати далі без мене. Тоді Бірджир розповів мені історію про те, що нібито у минулому році мене спіймала військова поліція з Росії та використала мій конектом для створення бойових орбітальних станцій. Одна з них вийшла з-під контролю військових та створила фонд для мого порятунку, і Бірджира було послано з цією метою сюди. Бунтівна станція планувала переправити мене до відкритого суспільства, де я зможу, замість щоденної боротьби проти безглуздих обставин, займатися самореалізацією. Минув лише рік?

Звісно, я сказав йому, що залишаюся, бо хочу надати тутешнім обставинам хоч якогось сенсу. Навіть якщо просто докладно та логічно розповісти про них, глузду побільшає. Я напишу, наприклад, книжку про все, що тут відбувається, і ті, хто зможуть її прочитати та зрозуміти, побачать, як можна все виправити. “Ті, хто вміють читати, давно залишили ці краї, а всім іншим твої поради не потрібні”, — переконував мене Бірджир. — “То я спочатку навчатиму тих, хто залишився, читанню, а потім вони самі захочуть діяти”. — “Але що вони читатимуть?” — “Мою книжку. Це навряд чи спонукатиме їх до дії, але принаймні змусить замислитись”.

Весна почалася дуже пізно, і ще у квітні подекуди лежав сніг. Ми ходимо з Павлом на полювання, Олена займається господарством та допомагає мені писати книжку. Це схоже на роман про мої пригоди. Олена прояснює темні місця, хоча вони не стають від цього прозорішими. “Не можна писати про щось незрозуміле!” — обурюється Олена. — “Але й про зрозуміле писати не можна, бо навіщо тоді витрачати час на його читання?” — кажу я. — “Бо люди тоді переконуються, що вони все правильно зрозуміли і заспокоюються”. Я не впевнений, що мене правильно зрозуміють, і тому занепокоєний. Цей неспокій і спонукає мене писати далі.

Сьогодні, повертаючись додому, я нарешті прочитав той напис на шматку стіни біля виходу з міста. “Контрактова площа 12 Олена”. Ясно, що тепер треба їхати до Києва. Вона може чекати мене там. Я запряг Горбачова, поклав до воза хліб та варену картоплю. Загорнув у мішок кулемет Михайла. Вже коли Кагарлик розтанув у сірому вечірньому тумані, я схаменувся. Невідомо, що можуть значити ці чотири слова. Я їду навмання, сподіваючись на щось непевне. І де мій розум? Високо у небі сяяла зірка. Раптом вона пересунулася ближче до обрію та почала блимати, ніби вказуючи мені шлях. “Правильно, ехай, ехай!” — несподівано сказав Михайло Калашников.