К7

ЧАСТИНА ІІ

Поволі відсувався від нас стрімкий берег провалля, ми пливли в поземному напрямі, досягаючи середини велетенського яру. Я бачив крізь прозору долівку глибоко під нами вузенький пояс ріки та верховіття відвічних дерев пралісу. Ми пливли. За годину, за дві, а, може, і скоріше, будемо поза атмосферою нашої Землі.

Раптом я помітив, що Семен втратив спокій. Схвильовано торкався ґудзиків, споглядав на різні світелка перед собою, перегортав сторінки інструкцій, які я завважив перед ним на столику.

Гаська, що аж поклалася на долівку, щоб приглядатися землі, схопилася з криком:

— Семене! Опадаємо в яр!

Я глипнув униз. Справді, ми зсунулися додолу, ріка стала більшою і виразнішою. Тепер я глянув на береги провалля. Вони були вище нашого рівня.

— Що сталося, Семене?

— Семене! — скрикнула налякано Гаська.

— Тихо! Чую вас! — гукнув не своїм голосом Семен. — Не заважайте! Сам бачу, що сталося!

Ми вмовкли. Споглядали то на Семена, то на землю. Врешті Гаська впала на крісло й заламала руки. А Семен і далі пробував усякі ґудзики та підойми, пильно спостерігаючи вислід своїх намагань. На вид був спокійний і опанований. Усе ж таки ми спадали щораз нижче.

— Дурень, дурень! — люто закричав Семен. — Маю, тепер усе гаразд.

І справді, наш космічний корабель зупинився, перехилився трохи на бік, і враз ми всі відчули, що летимо вгору.

— О! — з полегшенням зідхнув Семен. — Це була неабияка проба нервів! — І він відхилився на спинку крісла та замкнув очі.

— Дрібниця! — сказав я, хоч голос ще в мене тремтів. — Раніше чи пізніше були б піднялися. Не було чого хвилюватися!

Гаська глянула на мене, змірила мене від стіп до голови:

— Хвалько! — сказала й відвернулася. — А на ногах устояти не міг!

— Хто? Я? Я?

Гаська явно зігнорувала мене й звернулася до Семена:

— Як це трапилося?

— Як бачите, — промовив Семен, — тут є сотні ґудзиків, з десяток підойм і десяток світел. Усе треба знати, що до чого належить. Найбільше роботи при старті і приземлюванні. Тоді треба бачно звертати увагу на речі, яких нема ні в літаку, ні в звичайній ракеті. Треба регулювати напругу К7, давати належний напрям та скорість, подбати, щоб летіти пласко, віднайти заздалегідь накреслену трасу, щоб не попасти в космічну радіацію… та що вам про це говорити?

Замовк на хвилину, справив напрям лету і мовив далі:

— І ще двоє таких як ви на борті!

Гаська:

— Як то «двоє таких як ви»? Ти не викручуйся, а признайся, що сталося!

— Я вже сказав вам: важко підійматися, та ще коли я ні разу цього не робив! Помилився, забув увімкнути щось там, нема що говорити про деталі!

А ми вже таки високо піднялися. На землі зайшли тіні, мабуть, настав вечір, або й ніч, а нас яскраво освітлювало Сонце. Гаська наклала чорні окуляри. Я зробив те саме.

— Я не можу тижнями, або й місяцями сидіти при цих приладах! — заговорив Семен. — Будете і ви трохи відсиджувати свій час. Треба буде і вам навчитися міжзоряної навігації!

— Мені? — якимсь ображеним голосом промовив я.

— Навіть не думаю! — заговорила Гаська.

І в неї голос виходив зневажливим.

— В такому разі виходьте! Скоро! Ледарів мені тут не потрібно!

— Збожеволів! — заявила Гаська.

Я тільки покивав головою.

— Ходи до мене, Гасько! — кликнув Семен.

Гаська підійшла, і він почав поясняти їй, як можна міняти напрям лету вліво, вправо, вгору й униз.

Опісля провів подібну лекцію зі мною.

— Летимо тепер із скорістю 8 кілометрів на секунду.

— Тобто, на людській мові? — спитала Гаська.

— Спробуй порахувати! — відповів Семен. — Ось тобі перша практична лекція.

Гаська почала числити на папері, а я теж.

— Виходить мені 2000 кілометрів на годину.

— А тобі? — звернувся Семен до мене.

Я ще не був готовий.

— А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!

— І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?

— Не розумію такої скорости. 280 на годину так, але 28 000 не розумію.

— Хіба тільки те, що летимо досить скоро! — докинув я.

Ми почали потрохи розглядатися по нашому приміщенні. Гаська пішла до своєї кабіни впорядкувати речі, і я теж поскладав свої. Моя кабіна була маленька, вузенька, не було куди рухнутися. Побіч неї мав кабіну Семен, по другому боці коридору Гаська. По якомусь часі ми знову зійшлися в навігаційній кабіні.

— Гляньте, гляньте, наша Земля! — з захопленням кликнула Гаська.

Ми глянули позад нашого корабля. Навіть Семен піднявся із свого місця і дивився разом з нами.

А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.

— Це наша атмосфера! — пояснив Семен. — У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.

На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!

Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.

Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:

— Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.

Те саме відчував і я.

— Звичайна справа! — завважив із свого місця Семен. — Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.

Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.

— І так можемо летіти сто років? — збентежено запитала Гаська.

Семен засміявся:

— Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.

— А де Місяць? — здивовано спитала Гаська.

— Вийшов саме з-поза Землі! — відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.

І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з-поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.

Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.

— А Місяць мандрує своїм шляхом! — промовив Семен. — За кілька годин ми зустрінемося з ним.

Він відійшов до свого навігаційного стола, а ми ще довго дивилися на Землю і її супутника.

Опісля я зайняв місце Семена, а він поклався спати у своїй кабіні. Власне, який це час, котра година? Тут не було вже ні дня, ні ночі. Або, точніше, з одного боку був гарячий день і яскраве Сонце, з другого повна ніч.

Дві години пізніше ми летіли вже в сторону Місяця. Тобто, ми не міняли напряму, а Місяць налітав на нас. Я не мав ніякої роботи при навігаційному столі. От так, час від часу споглядати на невелику таблицю зі стрілками і провірювати, чи не змінився їхній напрям. Якби таке трапилося, я повинен розбудити Семена, і це все.

Ми бачили, як Місяць обертався довкола своєї осі, ми бачили дедалі виразніше його гори, кратери і рівнини, прилипли до вікон, щоб не пропустити ніякої подробиці дивного краєвиду.

— Летимо тепер рівнобіжно з Місяцем! — промовила Гаська.

— А може б піти по Семена? — відповів я стурбованим голосом.

— Я вже тут! — обізвався з-поза нас Семен. — Тепер вимкну К7, і Місяць сам нас притягне до себе. Це притягання легко буде згодом регулювати.

— І що далі? Вийдемо на Місяці? — спитала тремтливим голосом Гаська.

— Побачимо. Провіримо з лету поверхню Місяця в різних напрямах. Вийдемо, коли знайдемо на ньому К7. А коли ні — полетимо далі.

— А я б хотіла походити по Місяці! — химерним голосом сказала Гаська.

— Іншим разом! — твердо відповів я.

На мої слова Гаська не звернула ніякісінької уваги.

— Семене! Вийдім на Місяці! — просила.

— Неможливо, Гасько! Коли не знайдемо К7 тут, слід нам шукати далі в просторах — на Марсі, на Венері, а може, деінде. А часу в нас мало. Не забувай, що дядько жде, і, врешті, треба ж нам поспішати з нашим завданням на Землі.

Ми поволі наближалися до поверхні Місяця.

Вона мала далі золотавий колір і чорні глибокі тіні. Високі стрімкі скелі пливли нам під ногами, а коли наблизилися обширні доли, Семен обнизив лет ще більше. Врешті ми пливли легко кільканадцять метрів над поверхнею Місяця, автоматично підіймаючись вгору, коли і терен підіймався до нас.

Семен увімкнув апарат, який докладно реагував на присутність К7. Але його стрілка залишалася нерухомою.

— Скелі, як у нас. Мабуть, з того самого матеріалу! — завважила Гаська. — Гляньте, яке диво! Золотий краєвид, над ним чорне небо з Сонцем і зорями!

— За хвилину зійде Земля! — засміявся я. — Чуєте? Зійде Земля!

Я глипнув на поверхню Місяця. Власне, як це сказати? Була колись земля Землі, а тепер земля Місяця?

Під нами просувалася безкрая рівнина, і тільки на обрію видніли велетенські пошарпані гори.

— Тут легко було б осісти! — сказала Гаська. — Рівнина ідеальна!

— Знаєте, що зробимо? — зненацька гукнув Семен. — Коли Земля викотиться на небо, ми причалимо до Місяця і порозуміємося з дядьком!

Гаська заплескала в долоні.

— Оце буде несподіванка для дядька! — защебетала. — Ото здивується і зрадіє!

Ми перекусили дещо, щоб підкріпитися, і пождали, поки Земля величезною кулею не закрила нам частину неба.

Семен подався до навігаційної кабінки.

— Увага! Будемо причалювати!

Він обнизив лет нашого космічного корабля, і за хвилину ми торкнули поверхні Місяця. Торкнули нечутно, промчали кількасот метрів і зупинилися. Але що це? Це не пісок, а незвичайно тонкий пил вкривав поверхню Місяця. Під натиском нашого корабля він піднявся великою хмарою, а ми вглибилися по самі вікна. Не встигли ще отямитися з дива, як пил почав скоро осідати, і довкілля прочистилося. Рівночасно з гір почала сходити темінь.

— Це космічний пил вкриває поверхню Місяця! — пояснив на запит Гаськи Семен. — Мільйони років спадає він на Місяць, і ніхто не знає, як глибоко він покрив нерівності цієї долини. Я увімкнув К7, інакше ми запалися б у нього. Треба взяти з собою пробу цього пилу.

Ми неймовірно легко порушалися в нутрі корабля. Це тому, що притягання Місяця набагато разів менше, як Землі, тож і вага нашого тіла була менша. При цьому м’язи ніг мали ту саму звичну напругу. У висліді треба було обережно і легким тільки зусиллям робити кроки, інакше кожний рух ноги посував нас на кілька метрів. Це було смішне видовище, і Гаська заходилася від реготу.

Тим часом Семен приготовив прилад, кермуючи яким з нутра корабля, виловив у приготований посуд невелику кількість місячного чи космічного пилу. При цій нагоді він запустив дротяну зонду вниз. Зонда була недовга, може на 4–5 метрів, але твердої поверхні Місяця не досягнула.

— Скільки мільйонів років спадає цей пил, щоб покрити такою глибокою верствою наш Місяць?

На чорне небо викотилася Земля, освітлена Сонцем. Зате ми поринали в темінь.

Я сів біля електронного радіонадавача і почав викликати дядька. За хвилину ми дістали відповідь, і на екрані появилася в чіткому образі його постать.

Ми всі закричали, загаласували до дядька.

— Ми на Місяці! — кричала Гаська і плескала в долоні.

— Спокій! — почули ми голос дядька і вмовкли. — Чому не провірюєте радаром довкілля? Як будете й надалі так поводитися, попадете в халепу. За вами женеться автоматична ракета великої потуги. Її випустили в погоню. Завдання її — знищити вас потужним вибуховим матеріалом. Поза тим за нами стежать, і я тільки випадково вловив ваш клич.

В апараті щось зашаруділо, і дядько промовив:

— Включилися. Наступний раз говоріть кодом, а тепер кінець, до побачення!

Дядько виключив розмову.

— Ой, погано! — зажурилася Гаська. — Дядька відкрили!

— Дядько дасть собі раду, його вже, певно, нема в приміщенні! — заговорив Семен. — Але з нами гірше! Включити радар!

Ледве радар почав діяти, зразу ми завважили на екрані малий предмет, що наближався з шаленою скорістю до поверхні Місяця. Малий на екрані, але насправді була це потужна ракета, яка загрожувала нам смертю.

— Не можемо тут залишатися! — заговорив Семен і побіг у навігаційну кабіну.

— Всюди темно, ніхто нас не завважить! — кинула Гаська, але її слова були навіть для неї самої непереконливі.

— Це не має значення для ракети. Вона діє так само вдень, як і вночі! — коротко відповів я, не маючи охоти пояснювати справу обширніше.

Ми підійшли до Семена.

Наш космічний корабель рушив з місця і поволі посувався на висоті кількох метрів над поверхнею Місяця.

— Мусимо дістатися в гори, і там прилипнути до якоїсь більшої скелі. Інакше ракета без труду знайде нас!

Ми мовчали, уважно споглядаючи на довкілля, яке у слабкому світлі Землі зарисовувалося перед нами.

— Ось гори і скелі! — сказав Семен.

Я знав, як важко доведеться йому маневрувати, щоб зникнути з електронних очей ракети. До нас наблизилися велетенські кам’яні масиви, пошарпані у гострі скелі і незглибні провалля. Семен вказав рукою велику розколину:

— Тут засядемо!

Наш корабель присунувся до скелі і почав обережно обсуватися вниз. Ми зупинилися тепер цілком навскоси, але зате безпечніше прилипли до скелі.

— Може, тут нас ракета не завважить, — сказав я.

Семен наказав нам прив’язатися до фотелів, а сам перейшов до магазину, обережно ставлячи ноги то на підлогу, то на стіни, бо ж усе стояло скісно.

За хвилину він вийшов, тримаючи в руках дивний предмет, схожий на машинову пістолю.

— Це світляна пістоля! — пояснив нам. — Вона стріляє світляними набоями. А набої — це мікроскопічне пасмо сконцентрованого світла. Воно діє на дуже далекі віддалі, але ось тут близько не є небезпечним. Це тому, що ледве у віддалі п’ять тисяч кілометрів струм світла набирає потрібної концентрації. Тоді воно, натрапивши на якусь перешкоду, силою своєї енергії викликає температуру незвичайної висоти і цим спричинює розклад матерії, вибух атомових та інших речовин, одним словом, це зброя надзвичайна!

— Стрілятимеш з неї до ракети?

Семен кивнув головою і засів у фотелі, споглядаючи на чорне, зоряне небо.

Радар показував, що ракета вже недалеко. Незабаром вона наблизилася до Місяця і почала кружляти довкола нього.

— Шукає нас! — зашепотіла Гаська.

— Еге ж! — відповів Семен.

У повній мовчанці ми стежили на екрані за летом ракети. Вона окружила Місяць уже багато разів у різних напрямах, а тепер почала великими колами літати над тереном, в якому ми заховалися.

Стало ясно, що ми відкриті, і нам залишилося часу небагато.

— Вона шукає! — заговорив Семен. — І хоч ми прилипли майже до скелі, вона може відкрити нас.

— Яким способом? — спитала Гаська.

— Складовою частиною нашого космічного корабля є метал. А апарати ракети є наставлені на метал, тож тим самим і на нас!

Ракета поволі перелетіла над нами. Ми всі стежили за нею, поки не зникла за горою.

— Коли появиться ще раз — стріляю! — сказав Семен.

По хвилині ми побачили на екрані радару, що ракета знову наближається. Гаська стиснула мене за рам’я і вп’ялила очі в небо. Страшна ракета посувалася ще повільніше, блимаючи якимись світлами в нашому напрямі. Семен приклав пістолю до стрілу.

Ми бачили, як ракета залетіла за зубчасте пасмо гір.

— Не попав! — сказав я.

— Не пощастило! — з жалем прошепотіла Гаська.

— Є! — скрикнув Семен.

Я на мить побачив блиск світла за горами. Семен, вистріливши з пістолі, уважно зорив екран радару і скоріше побачив вислід. Страшенний вибух, якого ми не бачили й не чули, розірвав ракету на дрібні кусні.

— Ви не бачили, бо я вмисне стріляв так, щоб розрив відбувся за горою. Інакше хто знає, які наслідки він мав би для нас.

— А не чули вибуху, бо тут нема повітря! — додав я розумно.

Останки ракети, розкинуті великою силою вибуху, гнали тепер у нескінченність і так летітимуть ген у космічні простори без кінця, без часу, мільйони і мільйони років.

Схвильовані й утомлені подіями, ми безвладно обсунулися у фотелі.

— Нам немає потреби тут залишатися. К7 на Місяці немає, і нам треба якнайшвидше віддалитися від Місяця. Хтозна, чи не випустять на нас ще одну ракету!

— Втікаймо! — скрикнула Гаська.

Ми обтерлися легко об скелю й рушили в простір космосу.

Спочатку я записував у моєму записнику все, що діялося, день-у-день. Але згодом помітив, що після десяти днів насправді нічого не діялося, і тих кілька сторінок викликали враження монотонности й нудьги. Від навігаційного стола до каюти і від каюти до стола. Говорити не було про що, ми переговорили все можливе. Читати теж не було що, бо книжок не взяли, щоб не обтяжувати космічного корабля. Єдине, що нас цікавило, було положення нашої Землі, яку ми спостерігали позаду нашого корабля. Вона щораз то маліла разом із своїм Місяцем, і тепер була наче печене яблуко, довкола якого оберталося золоте зернятко. А під нами, над нами й з усіх боків простягнувся Всесвіт, космічний простір без кінця й початку, без напрямів і без часу. Тільки перед нами в маєстатичній повазі наше Сонце, яке ми оглядали крізь спущені чорні скла. Воно здавалося нам трохи більше, як з Землі, і яскраво біле.

Як нам заявив наш командир Семен, ми летіли тепер до планети Венери, що оберталася по своїй орбіті набагато ближче від Сонця, як наша Земля.

— Там і набагато гарячіше буде, — сказала Гаська.

— Невідомо! — відповів Семен. — Це залежить від багатьох нам цілком невідомих чинників. Але, мабуть, таки на Венері несамовита спека.

— Страшне! — заговорив я раптом переляканим голосом.

Я споглядав у той час крізь долівку в безконечний простір, що під нами, і мені подумалось: а що, якби так щось у кораблі попсувалося, і ми в несамовитому гоні почали б падати вниз? І цю думку я висловив перед друзями.

Семен тільки посміхнувся:

— З тебе ніколи не буде науковець! Скільки разів я поясняв тобі і тобі, Гасько, що в космічних просторах нема ні гори ні низу, нема правої ні лівої сторони. Усе це окреслення дуже умовні, і коли для нас гора є тут (він вказав рукою вгору), то для іншого астронавта, який летітиме вверх ногами у відношенні до нас, гора буде тут (і він показав на долівку). Коли ви це зрозумієте?

— Ніколи! — заявив я з повагою.

— Ніколи! — підтвердила Гаська.

По хвилині Гаська спитала з тривогою:

— А якби так справді щось попсувалося, і ми почали б спадати так, як там, над яром! Тоді куди б ми спадали — сюди чи туди? — і вона вказала рукою раз угору і раз униз.

— Безнадійна справа, — зідхнув Семен. — Ні сюди, ні туди, а гнали б далі в дотеперішньому напрямі.

— Ну, це не було б так погано, — відповів я з полегшенням.

Семен глянув на мене таким поглядом, наче б сумнівався, чи в мене здоровий глузд.

Це була наша найдовша розмова від трьох днів (якщо тут можна говорити про дні і ночі). Справді, ні днів ні ночей тут не було. Сонце завжди було спереду, Земля позаду, а з усіх боків незмінні, здавалося, зорі. Між ними тьма кромішня, чорне незглибне небо, якщо назва «небо» тут до речі. І якщо справді Сонце перед нами, а Земля позаду нас, якщо справді ми вилетіли з Землі три тижні тому, і якщо…

— А час? А дні, чи справді вони існують тут, поза Землею? Ми йдемо спати, бо відчуваємо потребу сну, та й ти, Семене, нас до цього примушуєш. І, як завжди на Землі, прокидаємося і тут, але чи це все правда?

Гаська глянула на мене, опісля на Семена — вона не певна була, чи не зсунувся я з глузду.

— Голова в тебе не болить? — спитала мене лукаво.

— Ти, Паньку, заторкнув дуже важливе питання, — почав Семен.

Коли він пояснював якусь проблему, говорив докладно і довго, а при цьому…. нудно. Недолюблювала цього Гаська.

— Кінчай, кінчай уже! — кликнула із своєї кабіни.

Я подався ближче до Семена, соваючи своїми магнетичними черевиками.

— А ти не будеш слухати? — запитав Семен Гаську.

— Добре, я зараз прийду, тільки передягну штани.

Та поки я наблизився до Семена, почув десь угорі оклик Гаськи. Коли оглянувся — зразу ж зареготав: Гаська з одною ногавицею на нозі, пливла звільна в повітрі, даремно стараючися одягнути другу ногавицю.

— Га-га-га! — злобно реготав я.

— Та поможи мені! — просичала до мене.

За собою я почув тихий сміх Семена. Гаська простягнула до мене руку, але я встиг спіймати її за ногу і стягнув униз.

Придержуючи Гаську руками, я попхав її в кабіну, звідки вона незабаром вийшла одягнена і в магнетичних черевиках. Була люта й не обзивалася до нас ні словом.

— Ну, сміх сміхом, але таке може кожному з нас притрапитися! — поєднуюче заговорив Семен.

— Мені ніколи! — проголосив я з гордістю.

Ми повернулися до початої розмови.

— Отож, — сказав Семен, — досі ніхто не знає, як воно було б з тим часом у трохи змінених умовах. Наприклад, якби ми знайшлися далеко поза нашою Сонячною системою і летіли із скорістю світла, або більш-менш із такою скорістю.

— Такі змінені умови ми можемо випробувати! — вигукнув я.

— Можемо, але не раджу! — відповів Семен. — Бо тоді, за деякими теоріями, могло б трапитися таке: ми вирахували б, що згідно з умовами нашої планети, ми летимо, наприклад, три місяці. Але, повернувши на Землю, ми із здивуванням помітили б, що насправді наша подорож тривала триста років.

— Несамовите! — вигукнув я.

Після цієї розмови Гаська часто з-поза плечей Семена або моїх споглядала на вказівку скорости. На самоті ж у кабіні важко зітхала та схлипувала. Але після кількох так званих днів вона важко заридала.

— Що з тобою, Гасю? — кинувся до неї Семен.

Я тоді мав службу при навігаційному столі. Поки вони щось собі шепотіли, я подумав, що Гаська гарна дівчина.

«Ще ніколи дівчата не здавалися мені такі гарні! — зітхнув я. — І такі дурні!»

Тут я пригадав собі дівчину з літака. Було нудно, час минав (чи справді?), і я почав з нею самітню розмову. Зловив себе на тому, що шепочу до неї приємні і гарні слова. Але вони були без успіху! Усе це не мало ніякого глузду. Поза тим, нічого не діялося. Те саме Сонце спереду і та сама Земля позаду. Хоч, правда, змаліла вона помітно. Зате з-поза Сонця виринула Венера — якась бліда й замрячена, словом, нецікава. Росла щораз то більше і нині (якщо таке слово має тут будь-яке значення) вийшла з-поза Сонця величиною сливки. Охопила мене нудьга, і мені захотілося покинути навігаційний стіл та перейти пару кроків по кораблі. Але я сидів далі. Пригадав собі слова дядька: «Усе що робиш, роби добре і точно!»

Я був щасливий, коли подумав, яке завдання припало мені в усій цій справі! Бо подумаймо тільки, ким я був би без цієї великої справи? Хто згадав би мене по моїй смерті? Ніхто! От народився, жив і помер! І це забагато: бо як жив, то і народився. Тож вистачає: народився і помер!

По хвилині я прийшов до висновку, що й ті слова непотрібні. Бо коли вмер, то ясно, що передше народився. Отже сказали б по мені: вмер! Але це слово викінчує все, отже і воно непотрібне. Так, отже, без моєї участи в боротьбі з Москвою про мене ніхто нічого не сказав би!

Отак роздумуючи у безпроглядних просторах, я почув, що там, у кабіні, запанувала згода і веселість. Це мене зворушило.

— Що сталося? — кликнув я до них.

Семен прийшов до мене.

— Дівчина затужила за родиною. Прохала, чи не можна зв’язатися з Землею, з дядьком, з її батеньком, мамою, бабунею.

— Ну, і що?

— Спробуємо зв’язатися нашим кодом. Коли там небезпека, дядько не буде відповідати!

Гаська обняла його і мовила розмріяно до мене:

— Він такий добрий для мене!

— А ти? — кинувся я. — А ти для нього яка?

Гаська спокійно відповіла:

— Кожна приязнь має і рожі і колючки!

Я не знав, що відповісти на таку мудрість.

Ми знаходилися в повному безтяжінні. Не можна було налляти води до склянки, бо коли я перехилив збанок, вода залишилася в повітрі, творячи м’яку кулю. Щоб напитися, треба було перетиснути воду з більшого пластикового посуду в малі і пити, видушуючи її пальцями. Води ми мали доволі, як теж і свіжого повітря. Про це дбали особливі апарати, вони ловили вогкість нашого тіла, яка випаровувала в повітря, та переробляли її на питну воду. Те саме було і з видихуваним повітрям. Врешті звикли ми порушатися в магнетних черевиках і не забували їх взувати. До крісел, а «вночі» до ліжок ми прив’язувалися поясами, і це теж перейшло у звичку. Одним словом, погодилися з умовами життя в міжпланетних просторах, і було нам добре. Тільки наш життєвий простір був таки замалий. Хотілося вийти поза космічний корабель, порухатися у просторі, «подихати свіжим повітрям».

Семен сміявся:

— Тепер я шукаю дядька. А опісля може і вийдемо поза ці стіни, у повну порожнечу, на «свіже повітря», як ти сказав. Тільки хто відважиться? — Він обертав відборчий кружок радієвого космічного апарату і посилав на Землю записану на стрічці кличку.

Але відповіді не було.

Врешті, по кількох годинах заблимали лампочки, і на екрані появився невеликий образ. Дядько сидів при столі й усміхався до нас.

— Можемо говорити? — запитав Семен нашим конспіративним кодом.

Цей код ми міняли кожночасно, бо так умовилися. Відомо, що код, уживаний зачасто за тією самою системою і тим самим ключем, ворог відкриє скорше чи пізніше.

— Згідно з моїми розрахунками, ви вже в половині дороги між Землею і Венерою. Збільшіть скорість. Зайво тратити час.

— Я не хочу, боюся! — залепетіла Гаська.

Ми вибухли сміхом і розповіли дядькові причину страху в Гаськи.

— О, — жартував дядько, — хай ти, Гасю, і повернешся бабунею, аби ми мали на час К7.

Домовилися, що наступного дня дядько стрінеться з батьками Гаськи й передасть їм привіт від нас усіх. Заспокоїть їх теж, щоб не турбувалися, бо Гаська з Семеном і мною на прогулці в горах, де нема пошти, щоб післати листа, і нема радіа, щоб передати вістку. А дядько дістав від нас вістку за допомогою свого друга, який саме стрінув нас у горах.

— А повірять? — з сумнівом у голосі запитала Гаська.

— Повірять! Від тебе ж усього можна сподіватися!

— Скільки ваших днів ми вже в просторах? — ділово спитав Семен.

— Сім тижнів і два дні! — відповів дядько.

— Гаразд! — широко всміхнувся Семен. — У нас виходить те саме.

Гаська з полегшенням зітхнула.

У наступних днях ми цікавилися Венерою. Вона наближалася до нас (чи ми до неї, це тут, у просторах, справа не з’ясована, принаймні для мене). А Семен повчив нас, що ця наша рання й вечірня зоря віддалена від Сонця на 108 мільйонів кілометрів, більш-менш, бо раз її віддаль більша, а раз менша. У промірі має 12 700 кілометрів, отже, теж більш-менш як наша Земля. Рік на Венері коротший, як у нас, триває всього 225 днів. Ми знали вже раніше, що Венера має атмосферу, але чи в ній можуть жити люди — досі було невідомо.

Одного дня Семен сказав:

— Якщо хтось з вас бажає вийти «на свіже повітря», то тепер догідний час!

— Як то догідний? — не витримала Гаська. — Погода, весна, чи що?

— Це я мушу вам пояснити, — спокійно промовив Семен. — Коли вийдемо з нашого космічного корабля в повному безтяжінні, а тепер у такому районі ми є, тоді притягатиме нас маса нашого корабля. Ми можемо ходити по ньому, легко відірватися, плаваючи в просторі, і завжди він лагідно нас притягне до себе. Проте при сильніших порухах людини може трапитися таке, що віддалимося задалеко і зі страху почнемо робити нескоординовані рухи, які нас ще далі віддалюватимуть від нашої бази. Тоді ми пропали.

— Я не виходжу з корабля, — обізвалася Гаська.

— Пожди хвилинку! — мовив далі Семен. — Що може трапитися з нами? Отже, наш запас повітря у збірнику на плечах скінчиться, і ми подушимося. А далі, будемо з шаленою скорістю мчати у всесвіт. Можливо, що по мільйонах років будемо мати щастя, що нас притягне якась зоря. Тоді впадемо на неї розторощені, якщо там нема повітря. А коли є, згоримо як метеор!

— Дуже дякую, — я чемно вклонився.

— Щоб таке не трапилось, треба, виходячи наверх, прикріпити себе линвою до корабля.

— А, це міняє справу! — полегшено кинув я.

— Отож, хто з вас бажає вийти? — якимсь поважно-врочистим тоном спитав Семен.

Хвилину царила мовчанка. Я глянув на Семена і на Гаську. Семен як Семен, нічого по ньому не пізнаєш. А Гаська тільки стиснула уста. Тоді я піднявся:

— У такому разі вийду я, Панько!

Раптом піді мною заламалися ноги. Навіщо я це сказав? Погано мені живеться? Але… долі не перескочиш. Раз сказав, раз вирішив легковажно стати героєм — пропало. Найважливіше, щоб вони обоє не помітили мого страху. Для рівноваги я підняв до уст плящинку з водою, потиснув і проковтнув холодний напій. Але моє хвилювання не змаліло.

Ми вирішили, що я маю негайно одягнути космічний одяг і готовитися до нещасної прогулянки. Але я ще не встиг піднятися з фотеля, як Семен заговорив:

— Цілком зрозуміло, що я вийду з тобою!

Гаська скипіла:

— Я сама тут не залишуся. Без вас буду летіти хтозна куди мільйони років!

— Тоді вийдемо втрьох! — вирішив Семен.

— А наш корабель? Хто подбає про його лет?

— Пощо? — кинув Семен. — Він має свій напрям і свою скорість, а ми довго не забаримося. Кілька хвилин назовні дадуть нам досвід, а теж і приємність.

— Дякую за неї. Знаю кращі! — відповів я.

Але вони вже не чули, добираючи собі частини складного космічного одягу. І я теж почав збирати все потрібне: одяг, чимало різних апаратів, прозорий шолом, важкі черевики, мале радіо, яким можна порозумітися з друзями, тощо.

Ми одягалися, не поспішаючи. Будь-яка помилка коштувала б життя. Ми провірювали, чи все в порядку, підбадьорювали одне одного, розмовляли крізь шоломи мікрофонами. Врешті Семен промовив:

— Друзі, це наша перша проба вийти в порожнечу космічного простору. Мушу вам признатися, що я досі ще…

— Можливо це? — поглузував я. — А я думав, що ти в космосі, як у себе дома!

— Помиляєшся, я не хотів сказати, що ще не був у порожнечі Всесвіту. Я хотів признатися вам, що ніколи не цікавився науково таким питанням. Нічого я не знаю, як доведеться нам насправді переживати таку недалеку, але тим більш небезпечну подорож.

— То ти це нам тепер кажеш? Пропало, що нам, те й тобі! — самовпевнено заявив я. — Ідемо!

І ми рушили до заду корабля, де була переходова кімнатка, а в ній двері, що вели у страшну безодню Всесвіту.

У переходовій кімнатці ми випробували наші одяги. Тут тиснення повітря було дуже мале, і будь-яку нещільність одягу можна було зразу завважити. Крізь прозорий шолом я бачив докладно зосереджене обличчя Семена і трохи перелякані, широко відкриті очі Гаськи.

— Як віддихаєте? Вільно? — почувся з мікрофону голос Семена.

— Так! — відповіла Гаська.

Я теж підтвердив, що дихаю вільно. Мій трохи приспішений віддих спричинило хвилювання: чей же це не жарти, вийти назовні нашої «Сороки», у простір без дна, без твердого опертя під ногами!

Тепер Семен подав нам звої довгих линов, які ми прикріпили до своїх поясів. Другі кінці ми тримали в руках, щоб, вийшовши назовні, причепити їх до поверхні нашого космічного корабля.

— Готові? — спитав Семен. — Виходимо!

Він відкрив електрично щільні двері. Перед нами зачорнів нескінченний простір.

Семен зачепив біля одвірка кінець своєї линви, повернувся ще раз до нас і якось ніяково всміхнувся. Наче б ішов на певну смерть, як колись вояк УПА або дивізійник. Тоді зробив крок поза борт корабля.

Тепер стояв у дверях, тримаючись одвірка, а його ноги висіли в повітрі, хоч там ніякого повітря не було. Висіли в просторі.

— Ну? — сказав він. — Чого стоїте? За мною!

— Я боюся! — тихо промовила Гаська.

Відважна дівчина, признається до страху! Я волів мовчати. Все-таки так далі не можна було. Я підійшов до Гаськи й узяв її під руку.

— Підемо разом! — сказав я лагідно, закриваючи якомога мій власний страх.

Ми підійшли до так званого порога, якого не було. Я штовхнув її легко до переду і сам переступив границю між «Сорокою» і космосом.

І… нічого не сталося. Гаська висіла в просторі якось скісно, я майже горизонтально, бо задовго тримав руками одвірок. Просто ноги пішли вгору самі.

Ми були зайняті тепер кожне собою. Пригадували собі інструкції Семена, як регулювати свої рухи. Найменший рух мав своє значення. Обернув я голову, а з нею оберталося ціле тіло. Штовхнув рукою додолу, і тіло перехилялося так, що ноги були тепер угорі. Я глипнув на друзів. Семен висів тепер поземно головою донизу, а Гаська моталася, щоб обернутися з дивної позиції у якусь приблизно нормальну. Ми не важили нічого, а ще перебували в просторі, який нас бентежив.

Довкола страшна порожнеча, тільки далекі зорі гляділи на нас, диваків, і Сонце байдуже світило і гріло нас збоку. Щастя, що наші космічні одяги регулювали температуру. А то від сторони тіні був безприкладний холод, а від сторони Сонця нечувана спека. З одного боку нижче ста ступенів Цельсія морозу, а з другого понад сто жари. Нарешті випадковим рухом моє тіло опинилося в доземному положенні. Я глянув униз — безодня! Серце забилося в мене! А якби так щось трапилося і я почав падати вниз! Розум казав, що падати тут неможливо, що падіння — це вияв гравітації, а тут її нема. Крім цього, мене ж линва тримає при «Сороці». Але серце, дурне серце, не то не вірило науці, не то сумнівалося. А якби так щось сталося з тією гравітацією, і я почав би падати, падати, летіти із скорістю тисяч кілометрів на секунду, хвилину, байдуже, годину — у так звану нескінченість! Тисячі років летів би, мільйони, і нікуди не долетів би! Помер би в цьому одягу, а тіло летіло б далі і далі. Зі страху я рушив рукою, і моє тіло перейшло в інше положення. Правда, мені здавалося завжди, що я вишу доземно, що голова вгорі, а ноги внизу. Зате обернулася «Сорока». І як би я не лежав, стояв, висів головою догори чи вниз, завжди під ногами була нескінченна безодня!

Врешті я навчився кермувати своїм тілом, вживаючи до цього легких рухів ногами й руками. Я побачив, що Семен і Гаська вже вивчили цю методу. Гаська навіть наблизилася до мене й усміхалася крізь шолом.

Семен запропонував, щоб ми за допомогою линви підсунулися до корабля і сіли на його борті. Це нам легко вдалося.

Ми сіли близько разом. Наша «Сорока» притягала нас легко, маючи свою власну гравітацію. Тож сиділося нам вигідно, тільки треба було вистерігатися сильніших рухів.

— Мені тут цілком добре! — сказав вдоволено Семен. — А як ви почуваєтеся?

Ми — так само. Навіть почали жартувати.

— Ти, Гасько, надаремне наїлася страху! — сказав я.

— Цікаво, — відповіла спокійно Гаська, звертаючись не до мене, а до Семена. — Цей тип не залишив своєї злоби на Землі! А сам ледве стояв на ногах, ледве міг слово промовити!

Це була відповідь на мої слова: «Тип» — це я!

Семен розглядався по космосі, але нічого цікавого тут не було. Згодом почав поясняти нам констеляції зір, говорив про мільйони і трильйони кілометрів віддалення до них, та що кожна з них — це сонце із своєю планетарною системою. Я не записую цих міркувань чи лекцій, бо трильйон кілометрів і так нічого мені не каже. Я розумію наші земні виміри. Два, п’ять, десять кілометрів, ще кількасот чи тисяча, бо розмірковую ці більші віддалі годинами їзди автом. Але мільйон? Пхе, не для мене!

Я волію мати щось тверде під ногами. Не звик висіти в просторі, і ніколи до цього не звикну. Цими міркуваннями я поділився з Семеном.

— До цього треба звикнути. Теж і до наукового розумування. Ось, наприклад, атом. Старі грецькі філософи відкрили його не математикою і досвідом, а уявою. Це теж метода. Думаючи логічно про будову матерії, додумалися до атома.

— Значить, учені своєю уявою близькі поетам і пророкам!

— Це певне, але новітні вчені уточнили поняття атома. Це не дрібна частина твердої матерії, а… як би тобі це сказати, щоб ти зрозумів! Це клубок енергії, яку досліджуємо тим, що він випромінює.

— Це як? Атом не тверда матерія? Електрони не тверда матерія?

Гаська пирснула сміхом:

— Панько нічого не навчився в школі. Та ж про це знають малі діти!

— Знають, але не розуміють! — відповів я.

Гаська розклала руки і через те мало що не злетіла з «Сороки».

— Треба вчитися, треба працювати! — сказала злобно.

Я глянув на неї, зміряв її від магнетичних черевиків до шолома і відповів:

— Дурень роботу любить, а робота дурня!

Знайшлася повчати мене! Сама ледве клигає в університеті, а мене збирається вчити!

Гаська з досадою відвернула від мене голову. І несподівано скрикнула:

— Глядіть, глядіть!

Я оглянувся. З глибини простору посувалося щось, освітлене до половини Сонцем. Друга половина потопала в темені. Це «щось» подобало на нерегулярну велетенську кулю темно-сірої краски.

— Це небесне тіло, — сказав Семен. — Багато їх мандрує космосом, не знаємо звідки й куди.

Ми мовчки приглядалися, як небесне тіло пролітало повз нас. Це «повз» не треба брати дослівно з земних понять. Його віддалення могло виносити десятки тисяч кілометрів! Все ж ми помітили крізь електронну люнету нерівності його поверхні, велетенські гори і такі ж провалля, пусті, як здавалося, суворі, мертві.

Коли небесне тіло зникло, ми вернулися до нашої теми.

— Отже, Паньку, твоя тверда матерія насправді не існує! Атом — енергія, і з нього виходить випромінювання.

— Як це так з нього? З нічого? — спитав я.

— З нічого у твоєму розумінні!

— Гм! — з сумнівом промимрив я.

— Це речі, які не всякий зрозуміє. Ми звикли до зовнішнього світу, де існує матерія, яку можемо сприймати нашими змислами. А все ж і без так розумілої матерії щось існує, щось діється…

— Щось діється, як нема нічого?

— Хай тобі буде і так. Діється в тому «ніщо» і з тим «ніщо». Але це «ніщо» ми перед століттями назвали матерією.

Семен витягнув руку:

— Ось цей простір порожній?

— Порожній, — відповів я.

— Ні. У ньому повно частинок матерії, електронів, скупчень енергії, космічного випромінювання, космічної радіації. Я не хотів вам про це все казати. Але, наприклад, радіація в космосі є шкідлива для людського організму, коли її багато. Наша «Сорока» ізольована від неї. Досі ми не могли вийти назовні, бо грозила небезпека, що сильна космічна радіація може нам пошкодити на здоров’ї.

— За якийсь час, — докинув я, бо знав про це з газет.

— Так, але вона не всюди однакова. Вона просувається в просторах, як у нас на Землі пасма мряки. Є місця, де вона дуже слаба, і саме ми ввійшли нещодавно в таку смугу простору, де її снага невелика. Тому ми вийшли з нашого корабля.

Щось сипнуло по мені наче жменею піску. І сипало далі. Я завважив, що мої друзі також це відчули.

Семен встав:

— Вертаймося до «Сороки». Мабуть, ми попали у сферу мікрометеорів. Між ними може знайтися і більший, а це було б для нас небезпечно!

Ми спливали тепер до заду корабля, пересуваючись руками по линві до дверей. Невидний пісок сипався далі на нас.

За хвилину ми були вже під захистом нашого корабля, у переходовій кімнаті.

— Пождіть хвилину, — сказав Семен, — мушу викинути сміття та всякі покидьки.

Сміття ми збирали у мішок, і цікаво було, як Семен його позбудеться. Викинути його назовні не так просто. Мішок буде триматися нашого корабля, а згодом прилипне до нього на основі притягання маси корабля. © http://kompas.co.ua

Семен прив’язав до мішка маленьку ракету, запалив її і викинув мішок крізь двері. Він повис на хвилину у просторі, але скоро ракетка попхала його далі. І так на наших очах мішок із сміттям віддалювався від нас, освітлений Сонцем, аж зник.

Семен зачинив двері і впустив до прохідної кімнати повітря. Ми почали роздягатися. Прогулянка щасливо закінчилася.

Поки Гаська готовила перекуску, а Семен контролював напрям і скорість лету, мене не покидали питання, які насувалися з нашим перебуванням поза кораблем. Здавалося мені, що корабель стоїть на місці, заякорений у просторі незримими мотузами. Годі й подумати, що я разом з кораблем гнав у простір скорістю тисяч кілометрів на секунду. Також дивне було почуття втрати напряму. Ніхто не знав, де верх, а де низ, ці поняття тут не існували. Скрізь був низ і скрізь верх, усюди була права чи ліва сторона, кожний міг собі вибирати, як йому подобається. Усе тут відносне. А решту додумаю, засинаючи.

Проте цілком приємно було посидіти собі на нашій «Сороці». Можна було б навіть заграти в карти. Не змів би їх ніякий вітер, а корабель притягав би їх достатньо, щоб лежали спокійно на його поверхні!

Ми летіли далі в сторону Венери. Вона наблизилася до нас помітно, її величина сягала розміру Місяця, баченого з Землі.

Семен збільшив скорість нашої ракети-корабля. Мабуть, і йому було вже скучно, монотонні дні без подій муляли душу, а можливо, що ще й інші чинники цих нескінченних просторів діяли на нашу психіку.

Бо подумати тільки: нескінченність! Це означає вічність простору. До цього додаймо, що тут нема часу, або час є вічний. Вічність означає нескінченність часу. У голові плутається, нічого тут не можна второпати!

І в ту нескінченність, у ту вічність відбувається наш гін, демонічний і нелюдський!

Досі світ був для нас шерегом подій. Тут, у просторі, ніяких подій нема. Що може діятися на тому уламку небесного тіла, що пролетів біля нас? Це все якісь нові, незнані досі сили, невідомо: ворожі нам, чи прихильні?

Я поділився цими думками з друзями.

— Якщо б ми не мали цілі, — відповів Семен, — то могли б попасти у зневіру. А в нас цього не може бути! Навіть віч-на-віч нескінченного світу наша людська ціль — знищити Москву — вдержує нас при енергії! Життя — це змагання. Що вище змагання, то краще життя! Хай пропаде песимізм!

— Слушно! — гукнув я. — Ми забули, що летимо шукати К7.

— А я не забула! — докинула Гаська. — Я вже наставила реактори! Але стрілка ще мертва.

— Ми задалеко від Венери! — пояснив Семен.

Я глянув на планету. Вона виросла до величини Сонця, як ми його бачимо з Землі. У приспішеній скорості долетимо до неї за чотири дні. Що значить чотири дні? Тут нема ночі, нема дня. Обраховуємо наші людські дні і згідно з ними живемо: ідемо спати, їмо, відбуваємо службу. Але між ніччю і днем нема ніяких меж. Дійсність і сон тут не є розділені, як на Землі! Реальне змішане з нереальним. Нема ґрунту!

Тим часом Венера росла перед нами. Вона мала вигляд білої кулі, планети, прикритої суцільним шаром хмар чи мряки. В ній заломлювалося сонячне світло і разило наші очі. Третього дня Венера зайняла уже половину неба. Сліпуча білість хмар не давала можливости бачити її поверхню. Ми спостерігали її електронним апаратом, що пробивав хмари, але все одно вид був ще нечіткий.

Четвертого дня Семен схвильовано заговорив:

— Увага, ми знаходимося в засягу Венери! Наші апарати стверджують дуже сильну радіацію, я включив діафрагми, які не пропускають випромінювання.

Ми кинулися до вікон. Тепер стало видно, що хмари над планетою не мають одностайности, як ми досі думали. В них видно було глибокі тіні і яскраві площі, отже глибші і вищі її шари.

Ми прив’язалися до фотелів, бо Семен зменшував скорість. Рівночасно ми відчули, що повертається нам важкість; Венера почала нас притягати. Довгий час ми летіла довкола планети, а під вечір обнизилися у хмари. Увійшли в пітьму ночі, але, окружуючи планету, знову стрінули день.

Крізь електронні біноклі видно було вже невиразні тіні поверхні Венери. Згодом вони набирали кольорів. Наша «Сорока» постійно обнижувала свій лет. Ми наближалися до поверхні Венери.

Семен включив поволі К7. Ми спливали тепер звільна вниз. Довкола нас усе ще далі біліло від мряки чи хмар, навіть не було видно бортів нашого корабля.

— Ми вже сто метрів над поверхнею! — заявив Семен.

Я наклав електронні окуляри. Бачив тепер, як під нами пробігали великі площі червоного й синього кольорів, здалеку сіріли височини, певно, скелясті гори.

— Гора!

— Ріка!

— Ліс!

Це так викрикувала Гаська і я.

— Увага! — говорив спокійно Семен. — Тепер я зупиняю наш поземний лет, за хвилину зменшу дію К7, і ми будемо опадати на Венеру.

Ми відчули, як наш корабель легко загойдався, як похилявся сюди й туди, мабуть, під впливом вітру. Врешті легкий зудар — і все заспокоїлося.

Семен піднявся із свого командного місця.

— Я старався осісти на сірій площі. Може, це скелі, може, пісок, у всякому разі не вода, ані не верхів’я дерев, якщо такі є.

— Ми все ще думаємо категоріями Землі! — докинув я.

Гаська вп’ялила погляд у вікно.

— Нічого не видно! — жалілася. — Мряка і мряка.

— Пождемо! — відповів Семен. — А поки що до роботи! Гасько, прошу перевести аналіз атмосфери, хемічний склад, вологість, електричну напругу! Паньку, провір радіацію, а я виконаю інші поміри.

Ми всі сіли біля апаратів. Незабаром Гаська зголосила:

— Склад атмосфери: 22 відсотки кисню, 76 азоту, 2 двоокису вуглецю. Вологість сто відсотків.

— Атмосфера дуже подібна до нашої на Землі, — відповів Семен. — Людина може тут жити, якщо…

Я вказав Семенові на кількість радіації. Вона була триста разів більша, як межа смерти людини.

— Провір ще раз! — наказав Семен.

Він глядів на мої числа, що я їх відписував з апарату помірів.

— Справді, радіація дуже велика! Планета молода, набагато молодша від нашої старої Землі. Зможемо вийти тільки в охоронних одягах. Гасько, прошу приспособити протирадіаційні одяги!

Здалося мені, що мряка трохи розсунулася, довкілля не було вже таке несамовито сліпуче.

— 66 градусів Цельсія! — кинув Семен. — У тіні!

— Страшна спека!

— Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.

На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.

— Є рослинність! — зрадів Семен. — Є життя!

Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.

— Глядіть, глядіть! Ріка!

Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.

— Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.

Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.

— Годі передбачити, що нас може там стрінути! — пояснив.

Гаська перша почала нарікати.

— Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?

Семен засміявся.

— Нести? Ми їдемо в терен автом!

— Яким автом? — здивувався я. — Ти думаєш, що на Венері є автостради?

— Наївний чоловіче! — кинув мені Семен. — Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!

Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.

— А що буде, як стрінемо диких людей? — з острахом спитала Гаська.

— Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! — вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.

Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.

— Не можемо вийти, радіація засильна!

Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу «Сороку».

— Пождемо! — заговорив я роблено спокійним голосом.

— За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.

Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.

Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша «Сорока», як великий полумисок.

— Радіація меншає, — зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.

— Що важливіше, — додав я, — і стрілка для вияву К7 рухається!

Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в’їхали на м’який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в’їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.

Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.

— Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?

— Безперечно! — відповів я.

Гаська мовчала.

Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.

Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.

— Наче наш мох. Виходіть уже!

Я вискочив і відчув м’якість під ногами. Проте це було радісне враження. Від часу нашого вильоту я вперше мав знову під ногами землю.

Семен подав руку Гасьці, і вона плигнула з авта. Семен ще раз глянув на вказівку радіоактивности на апараті, що мав його при боці, і поволі звільнив шолом. Спочатку підніс його легко, так що повітря Венери входило малою щілиною; віддихнувши кілька разів, скинув шолом.

— Усе гаразд! Свіже повітря!

Завісивши шоломи на грудях, ми віддихали тепер вільно повітрям чужої планети.

— Чимось пахне тут! — сказала Гаська.

— Дуже вогке повітря, — завважив я.

— Ходім! — обізвався Семен.

Ми рушили вперед. Ішли легко по м’якому ґрунті. Могли тепер вільно розглядатися й розмовляти. Правда, не дуже вигідний космічний одяг гальмував трохи наші рухи, але ми були щасливі, що можемо тепер розрухатися, іти вперед, не зв’язані кабінами й коридором нашого корабля. Кущі ставали дедалі густіші й вищі, і перед нами станула стіна високого лісу.

— Листя як у нас на Землі, — завважив я.

— Квіти, квіти! — скрикнула Гаська й уже простягла руку по велику синю квітку.

Але Семен завчасу зупинив її:

— Не торкай нічого! Хтозна, чи ці квіти не отруйні для нашого організму. Хтозна, чи немає в них незнаних бактерій, перед якими можемо бути безборонні!

Чомусь то я похилився і враз скрикнув. Мої ногавиці були вкриті комашнею. Я почав обтріпуватися, Семен і Гаська також. Уся ця праця була нінащо. Рістню вкрили мільйони дрібних комах, які цілою лавиною повзли в різних напрямах і при цій нагоді обсіли наші одяги.

— Починаються несподіванки! — неспокійно заговорив Семен.

— Ах, що там! — легкодушно відповів я. — Краще назбираймо їх, привеземо на Землю!

— На це ще буде час!

Ми натрапили знову на кам’яно-піскову площу, що так само виділювала сильну радіацію. Обминувши її боком, де була рістня, ми пішли далі в сторону лісу.

— З цього видно, що сильна радіація не дозволяє розвиватися флорі! — завважила Гаська.

— Мене тільки цікавить, які звірята можуть у ній жити! — спитав я.

— Можемо здогадуватися, — відповів Семен. — На нашій Землі перед мільйонами років радіація була дуже сильна, і через те Земля була пуста. Згодом із спадом радіації, тобто з розкладом важких первнів, появилися мохи і малі створіння, подібні до наших муравлів. Можливо, що існували ще раніше бактерії. Згодом появилися дерева, малі, а там і великі гади. Для людини жити було ще неможливо. При зменшенні радіації вигибали старі створіння, а появлялися нові, такі, що раніше не могли жити.

— Звідки це знаєш? — спитав я недовірливо.

— З наукових дослідів. Муравлі та інші подібні створіння досліджувано в лабораторіях, виставляючи їх на різної сили випромінювання. Виявилося, що вони надзвичайно відпорні і витримують тисячократно сильнішу радіацію, ніж людина. Кількасот разів сильнішу радіацію витримують наші плазуни: вужі, гадюки та ящірки. Ті, що вигинули, можливо, потребували також сильнішої радіації, і в слабій не могли жити. А втім, усе це ще дуже недокладно досліджене.

— Які високі дерева!

Справді, наче наші шпилькові дерева, наче пальми. Їхні пні мали кору, мережану в цікаві узори: ромби, квадрати, малі коліщатка. У проміжках дерев росли велетенські папороті і якісь хащі.

Пройти стало вже неможливо.

— Може, ходімо в сторону ріки? — запропонувала Гаська.

— Пішли! — енергійно гукнув я.

Чомусь погано я почувався в тому новому світі, але і в моїх друзів я помітив якийсь неспокій. Ми йшли близько одне одного, наче б лякалися чогось невідомого.

— Знаєте, що мені нагадують ці дерева? Зокрема їхня кора?

— Що?

— Відбитки дерев на кам’яному й бурому вугіллі.

— Правда! — скрикнула Гаська. — І мені вони видалися знайомі!

Ми йшли швидко в сторону ріки, трохи навскіс від нашої «Сороки». Незабаром ми опинилися над берегом.

Ріка, озеро, море? Ми не знали, бо другого берега не було видно. Далеко на обрію стояла густа мряка.

Гаська сіла на прибережній камінь. Ми таки втомилися мандрівкою і враженнями. Семен раз-у-раз споглядав на апарати радіації і К7, але нічого нового не помітив.

Кільканадцять кроків від нас щось дивне бовваніло над берегом. Я підійшов до невідомого предмету. Торкнув його ногою. Це був довгастий ніби камінь, з регулярними вирізами й виступами на поверхні. До мене підійшов Семен. Ми мовчки гляділи на дивний предмет.

— А може б порушити його рукою?

— Тільки через рукавицю, — відповів Семен.

Ми підняли щось, що подобало на вивернений човен.

Виявилося, що з другого боку воно було порожне, це була туга шкаралупа, і дуже важка.

Ми спробували її ножем.

— Тверда! — сказав Семен.

— Я знаю, що це — черепаха!

Семен похитав заперечливо головою.

— Панцерна риба! Бачив таке в музею.

Він нахилився до мене і сказав тихо, щоб не почула Гаська:

— Ми знаходимося в добі, яку в нас геологи назвали мезозоїчною формацією, юрою. Період великих гадів, панцерних риб і узублених птахів. Треба бути обережним!

Раптом Гаська скрикнула. Ми кинулися до неї. Дівчина вказувала рукою на ліс.

Понад деревами кружляв велетенський птах. Мав широкі крила, наче лилик, велику голову з потужним розкритим дзюбом.

— Це що?

— Птеранодон! — прошепотів Семен. — Це не птах, а літаючий гад!

Ми згуртувалися щільно і споглядали мовчки на потвору. Вона заточувала великі кола, наближаючись щораз більше до нас. Було видно, як її крила, розміщені між ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.

Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.

— Відступаймо поволі до корабля! — скомандував Семен. — В разі нападу — стріляємо!

Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.

— Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! — сказав Семен. — Наближаємося до поля великої радіації!

Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.

Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.

— Ми безпечні! — зрадів Семен. — Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.

— Хто знає! — сумнівалася Гаська. — А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!

Усе-таки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокою-дзюбом, викликала неприємне враження.

— Яка гидота! — промовила Гаська. — А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.

— Такі були на землі в юрайському періоді.

— Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!

— Мабуть, ні, — відповів Семен. — За мільйони років появиться тут перша людина.

— Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, — докинув я.

Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у «Сороці».

— Ах! — з полегшенням сказала Гаська. — Тепер я щаслива, ми дома!

Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?

— Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.

— Виходить, це дуже молода планета.

— Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!

Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.

— Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!

— Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?

Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.

Ми кинулися. За прозорою стіною «Сороки» появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.

Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.

Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.

Проте неспокій гнобив нас, а Гаська раз-у-раз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.

— І що далі? — спитала, готуючи в кухні паляниці.

— Будемо шукати на Венері К7.

— А як не знайдемо?

— То пошукаємо на інших планетах.

Гаська замовкла. А по хвилині спитала:

— Зорі, зорі! А що далі? Що за ними?

— Простір! — відповів я, бо відповідь була проста.

— Це мені нічого не каже. Який він великий? Де кінчиться?

— Га-га! — зареготався я. — Таж ми вже знаємо, що простір — це нескінченність, у математиці покладена вісімка. Ось так!

— Власне, не знаємо цього! — несподівано для мене заперечив Семен.

Почалася дискусія, в якій я був найбільш енергійним супротивником, бо інакше був би скомпрометований в очах Гаськи. А теж у своїх.

— Бачите, наша Сонячна система — одна з малих, або, може, із середніх. Таких систем велика кількість, куди б ми не глянули, і найдокладнішими апаратами не знайти місця, де можна б сказати: ось тут кінець світу. Давніше думали, що простір — це велетенська порожнеча, обмежена ніби стінами, а в ній теж велетенська матерія з усіма сонячними системами. Питання було, що є далі, поза тими «стінами»?

— Отож-то! — докинув я.

— Старинні греки вірили, що світ кінчиться на стовпах Геракла, тобто, на Гібралтарі. А що далі — їх не цікавило. Теж не були цікаві, на чому стоять велетні, що тримають світ на своїх плечах. Але згодом люди почали думати: а що далі? І ми сьогодні задаємо те саме питання. Не маючи відповіді, вчені сказали собі: світ є нескінченний, і думайте собі, що хочете. Позбулися питання: а що далі?

Так само, не маючи змоги пояснити життя тварин, знайшли слово «інстинкт» і заспокоїлися. А це не вияснює нічого. Хочете слухати далі?

— Хочемо! — відповіла Гаська.

— Отож, тим часом нові досліди виявили, що матерія є тісно зв’язана з простором, тобто, де є матерія, там є простір. А що матерія поширюється з шаленою скорістю, можна сказати, розсувається, розріджується постійно, отже з цим зростає простір.

— Розумію, — відповів я.

— Нічого ти не розумієш! — відрубала мені Гаська. — Як розумієш, то поясни, будь ласка, що є поза тією комбінацією матерії і простору?

— Є далі простір! — сказав я, хоч знав, що це нісенітниця.

— Бачиш, як він розуміє? — глумливо звернулася до Семена Гаська.

— Певно, що не розуміє! — підтримав її Семен. — Цього ми ще всі не розуміємо. Зважте, що ми навіть не знаємо, чи всюди матерія поширюється. Можливо, що в деяких місцях корчиться, і простір там маліє. Ми є тривимірні люди, і для нас Всесвіт є нескінченний. Але для чотиривимірних істот, якщо такі існують, світ може бути скінчений. Поза тим наш розум не може сприйняти ще багато наукових фактів, що їх можна обчислити й визначити не розумом, а математикою і фізикою.

— Ти щось розумієш? Бо я ні! — спитав я Гаську.

— Тобі й не потрібно розуміти. З цього не стане на світі ні краще, ні гірше!

— Не сперечайтеся! — кинув Семен. — Я вже кінчу. Отже, чому я згадав про греків? Бо тоді їхній ум не міг збагнути питання, що існує поза стовпами Геракла. Так само ми сьогодні не в силі зрозуміти нескінченности, вічности. З цього виходить, що проблеми простору ми не розуміємо, але наші внуки за двісті чи триста років будуть про це вчитися в середніх школах.

— Слава Богу! — з полегшенням сказав я. — А то я побоювався, що за двісті років ніхто й далі цього не розумітиме. Тепер я спокійний.

Гаська зібрала посуд зі столу і, відходячи до кухні, поглянула на мене:

— Я не розумію, навіщо ти це все слухаєш. Адже і так ніякої користи не матимеш…

— Гад! Гад! — закричав я.

Це було несамовите видовище. Не один гад дивився на нас — три були при стінах, а четвертий розлігся на верху корабля і дряпав пазурами по прозорому пластику.

Семен зробив скоро кілька фотознімок і сказав:

— Краще покиньмо це місце. Воно мені не подобається.

Він пішов до командного стола, і за хвилину корабель рушив з місця.

Ми прислухувалися: жодного голосу гади не дали, спадаючи із стін. Ми подалися понад воду в напрямі сходу, принаймні, так показував наш земний компас.

Але земний компас тут був непридатний.

— Гасю, — сказав Семен. — Сядь за кермо і вдержуй висоту 500 метрів. Вперед посувайся поволі і будь обережна. Хіба не натрапимо скоро на гори.

— Нічого! — підхопила радісно Гаська. — Я стежитиму пильно в ультрателевізор. Здалеку і крізь найгустіші хмари побачу гори.

Семен засів при окремому столику за особливі апарати. Міряв, споглядав на діаграми і провірював їх потрійно, розраховував щось.

На мій запит, що його так цікавить, не відповів, може, затоплений у свою працю, не чув моїх слів. Я присівся до Гаськи і споглядав на краєвид. Внизу пересувалися сірі плями і зелені безформні маси. Хоч ми пливли над планетою поволі, моя цікавість не меншала. Згодом я помітив, що зелені меншає, зате поверхня Венери обростає сталево-темними плямами, а то й бурими та чорними.

За нашими плечима заговорив Семен:

— Ми були в такому місці планети, яке відповідає нашому земному полюсові. Там температура відносно низька. Тепер же ми віддалюємось від полюса, і треба сподіватися зростання температури.

— Ах, це тому не бачимо більше зелені! — догадалася Гаська. — Занадто гаряче для рістні.

Семен сів при кермовому столі, а Гаська перейшла до помірів. Одночасно наша «Сорока» обнизила лет до яких сто метрів над поверхнею планети.

— 100 градусів Цельсія! — зголосила Гаська. — Вогкість: зеро!

— Зрозуміло! — пояснив Семен. — Бачите, хмари піднялися дуже високо, бо тут не може втриматися вода. Уся скипить і випарує.

— 120 градусів!

Поверхню планети й обрій було видно дуже виразно голим оком. Ми дивилися крізь вікна «Сороки».

— 150 градусів!

— Так, — поволі промовив Семен. — А нам ще далеко до екватора. Приспішимо лет.

«Сорока» піднялася рвучко вгору, і за хвилину ми пливли у хмарах. Півгодини пізніше опускалися вниз.

— 200! — зголошувала Гаська температуру.

— Далі не полетимо, обнизимося тут, — вирішив Семен. — А то ще, чого доброго, попадемо в райони й температури, які стоплять нам нашу «Сороку». І нас!

— Дякую! — відповів я. — Вигляди не надто принадні.

В нутрі «Сороки» ізоляція діяла справно, і ми не відчували ніякої зміни температури. Але внизу?!

Ми наближалися до поверхні планети. Ніякого життя, тільки суворі чорні скелі. Апарат викривання К7 почав діяти. Стрілка майнула вправо, під нами були, мабуть, великі поклади К7.

Ми пильно слідкували за новим явищем. Поміж скелями блистіли малі озерця.

— Мабуть, стоплений метал, — сказав Семен. — Зроби аналіз, Гасю!

Спектри виявили, що внизу були стоплені метали в аліажі з ртуттю.

— Алюміній, манган, ртуть, оливо!

— Я так і думав. Стоплені легкі металі! Тут ніякого життя не може бути.

— Не може, — притакнув я, з’ясувавши собі, що за мить я спопелів би.

— Прив’яжіться!

Семен швидким рухом повернув «Сороку» вгору, і ми щораз скоріше помчали у простори.

— Нічого нам тут шукати ні знайти, — пояснив Семен. — До К7 ніяк дістатися не зможемо, тож нема чого гаяти час.

Крутим облетом ми вийшли поза Венеру і помчали у простори. Планета маліла з хвилини на хвилину, і ми мчали у чорну нескінченність…

— Ні-ні-ні-ні-ні!

Ми всі схопилися: це ж нас хтось кликав, а цей хтось міг бути тільки дядько Павло.

— Небезпека! Небезпека! Стежте Землю! За вами погоня!

Дядько остерігав шифром, але, побоюючись, що його вістку ворог відкриє, скоро вмовк.

Земля була далека, зайва, і не відзначалася нічим від мільйонів яскравих зір безмежного неба, що чорніло з усіх сторін. Одна Венера променіла білим кружком у лівому вікні «Сороки». Проте Семен негайно знайшов нашу рідну планету. Сидів, заглиблений у стрілки, в шипіння й цокання апаратів, а ми мовчали, щоб не заважати. Він же найкраще визнавався у великій кількості ґудзиків, стрілок і світелець та різних складних пристроїв.

Наш космічний корабель мчав незримим шляхом у безвісті. Не було поки що ніякої потреби сидіти за командним столом. Тільки час від часу ми, тобто Гаська і я, уже із звички споглядали на інформативні діаграми, що вказували нам силу випромінювання Сонця, радіацію простору, в якому ми перебували, напрямні й силу гравітації та інше.

— За нами женеться ракета! — схвильовано заговорив Семен. — Автоматична ракета!

— Могила! — прошепотів я.

Гаська не звернула уваги на це слово. Може, і не зрозуміла його важливости у нашій ситуації.

А Семен мовив далі:

— Ми летимо вбік від Землі, а ракета нагинає свою трасу лету докладно за нашим положенням.

— Тож приспішімо ходу! — вигукнув я.

— Збільшити скорість до найвищого ступеня! — наказав Семен.

Ми обоє кинулися до командного стола.

З затаєними віддихами ми слідкували за словами Семена. А він час від часу звітував:

— Ракета збільшила скорість!

— Курс ракети скерований на «Сороку»!

— Включити максимальну скорість? — спитав я.

— Так, максимальну!

По хвилині Семен підвівся. З руками в кишенях пройшов кілька кроків кабіною, повернувся до нас і сказав:

— Ракета летить скоріше!

Під Гаською заломилися ноги, і вона присіла на ліжку.

— Будемо міняти напрям, летітимемо щораз то в інший бік. Або, може, просто втікати від ракети у простір! — міркував неначе сам до себе Семен.

Я мовчав, нічого путнього не зринуло в моїй голові.

— Може, зістрілити її? — піддала Гаська.

Семен підсміхнувся і глянув любо на неї.

— Зрозуміло, що будемо боротися! Але тепер вона ще задалеко, щоб ужити нашу зброю. Треба пождати, аж наблизиться на потрібну віддаль. Є ще інша можливість, що при гнучких поворотах нашого лету виснажаться напрямні апарати ракети. Тоді вона загубиться в просторах. Такий випадок можливий, але мало правдоподібний.

— І що ж нам тепер робити? — спитала Гаська.

— Ходімо спати! — пожвавів Семен. — Мусимо бути відпочиті, готові до боротьби!

Я не міг заснути. Дивні думки снувалися мені по голові. Пригадалася наша розмова про матерію і нематерію, десь читав я і про контраматерію. Радіація, матерія, електрони, атоми… І матерія, власне, може й не існує. Нема ні «Сороки», ні проклятої ракети, що забирає нам спокій. Не розумію природи. Бо, може, я не я, і моє ліжко не ліжко, а сконденсована енергія, на якій я лежу? А, може, цього ліжка нема? Хто знає, де правда, і чи правда існує? З газет знаю, що пропагандою можна вмовити всяку нісенітницю. І хоч я лежу на ліжку, можу повірити, що його нема.

Я провірив, доторкнувшися простирала. Простирало було, воно існувало. Опісля я провірив ліжко. Теж було. Я, певне, здичавів. А вони спали.

— Я прискорюю лет! Включаю позапланетарні мотори! — сказав Семен дивно поважним голосом. — Забезпечіть себе поясами.

Гаська поцокала магнетичними черевиками й сіла у крісло. Я захопив ще електронний бінокль і теж подався на своє місце.

— Ми вилітаємо тепер понад нашу Сонячну систему!

— О! — сказав я.

Власне, яка різниця? Кілька мільйонів кілометрів сюди чи туди в нескінченному Всесвіті не має ніякого значення. А може? Я спитав Семена, що далі та що нас чекає.

— Цього я й сам не знаю, і тому хвилююся! — відповів Семен.

Я приклав до очей електронний бінокль і глянув крізь вікно. Аж здригнувся. Небо міняло постійно кольори. З яскраво-червоного ставало зелене, жовте, то знову заливалося пурпуром. Зорі миготіли в дивному кольоровому сяйві, а наше далеке вже Сонце величини горішка світило малахітовою зеленню.

На мій оклик Гаська й Семен заклали теж електронні окуляри. А Всесвіт мінявся, як у калейдоскопі, появлялися кольорові світляні ромби, трикутники, що взаємно себе перетинали, входили одні в одні, міняли свої фігури і констеляції. Гаська аж скрикнула з захоплення.

— Не знаю, як пояснити це явище! — заговорив Семен. — Може, це електронні бурі, може, новий світ…

— Яка скорість?

— Три четверті докладно.

Це означало, що ми мчимо із скорістю, рівною трьом четвертим скорости світла. Проте ми мали враження, що стоїмо на місці. Далекі зоряні констеляції пересувалися дуже поволі, цілком непомітно для наших очей. Але на зорі ми не звертали уваги. Нас захоплювала містерія Всесвіту, холодні вогні фігур і нескінченна далеч, що далі ще грала вогнями.

Часом находив на нас страх. Пригадалися слова дядька, коли давав нам вказівки перед нашою виправою: «Коли ввійдете у Всесвіт, будьте обережні. Я не хочу вас лякати, але ні на мить не забувайте, що ви у Всесвіті».

Ми опинилися безмежно далеко від усього, що тепле, що носить у собі відоме нам життя. Увійшли в безмежність, а в ній ми втратили орієнтацію і почуття певности, просто сказати б, втратили ґрунт під ногами. Поза нашою «Сорокою» реальність не існувала для нас: те, що ми бачили, це — вихри в безмежній теміні, це пропасть і апокаліптичні з’яви, це… просто нема в людській мові слів, щоб описати Всесвіт.

А він, здавалося нам, живе не монолітом, а окремими частинами, як ось наша Земля з людьми, тваринами і флорою. Земля сама собою живе своїм життям, а те, що поза нею, має теж своє, але яке ж відмінне існування!

Знічев’я світляні фігури зникли, і ми опинилися в темноті. Я захихотав, дарма що сміх був тут не до речі, але і Гаська, і Семен усміхалися. Безгомінно діяли наші мотори К7, наставлені вже на простори, що лежать поза сонячними системами.

— А як тут з часом? — неспокійно запитала Гаська.

Семен саме вимірював нашу віддаль від ворожої ракети.

— Наближається до нас! — заговорив з турботою.

На цю тему ми завели нараду. Кожний висловлював свої думки й побоювання. Як нам утекти від ракети? Можемо прийняти бій, але хтозна, яку зброю має ракета?

Ми дійшли до таких висновків:

1. Коли москалі вислали в погоню за нами тільки одну ракету, а не цілу групу, можна думати, що пішли на цей риск тільки тому, що вона є новим винаходом, новою зброєю, і є єдиною, яку Москва могла вжити. А це означає, що можуть у ній трапитися всякі несподіванки на нашу користь. Наприклад, перестануть діяти деякі апарати, ракета може вибухнути тощо.

2. Все-таки ми приймаємо оборонну тактику, тобто втечу, а бій приймемо в остаточній ситуації. Такий бій може відбутися на близьку віддаль, у розумінні просторів Усесвіту. Отже не дальше сто тисяч кілометрів.

3. Нашу швидкість збільшимо, але не будемо рискувати скорістю світла.

І тут Семен відповів на попередній запит Гаськи:

— Питаєш мене, Гасю, що є в наших умовах з часом? Цього ніхто не знає, і ми могли б цю справу провірити, якби не те, що наше завдання — знайти К7, а не досліджувати різні теорії вчених на планеті, що зветься Землею.

З дальшої розмови ми довідалися, що, згідно з цими теоріями й гіпотезами, при скоростях світла час не існує взагалі. Наприклад, вибух, який заіснував би в просторі, висилає проміння світла. Ми тоді його бачимо. Був вибух і погас. Але, якби ми порушалися теж із скорістю світла, тоді ми бачили б цей вибух вічно, хоч насправді він існував тільки уламок секунди.

— З цього виходить, що коли летимо із скорістю, близькою до скорости світла, наприклад, годину, — заговорив я, — то цей час насправді може бути недійсний. Він може виносити дві чи скільки там секунди.

— О, так, — підтвердив Семен. — Нам годі визначити його справжню вартість, бо для одного дослідника це година, для іншого, як кажеш, дві секунди, а для третього тисяча років. Я вже згадував вам про це.

— Не розумію, — призналася Гаська.

— Теорія Ейнштейна ще досі не провірена в усіх подробицях. Теж і нові, молодші досліди невідомі нам у практиці: фальшиві вони, чи правильні. Проте може бути й таке, що коли мчати із скорістю, близькою чи рівною скорості світла, то рік у просторах може означати на Землі кілька століть. Або простіше: уявіть собі, що з Землі вислали ракету у простори, і вона порушається з «присвітляною скорістю». Тоді час, міряний на ракеті годинниками, пливе поволіше. Коли б на ракеті летіла дівчина, а на Землі залишився її коханий, вона змірила б годинником, що летить два місяці, і час їй вертатися до свого хлопця. Але, прибувши на Землю, вона побачила б, що там різні речі змінилися, а її коханий помер тому сто років, переживши вісімдесятку.

— Що ти верзеш? — наче б ображено заговорила Гаська. — Ми не такі наївні! І твої жарти тут цілком не на місці!

— Я не жартую! Я розповідаю вам тільки непровірену теорію. Інша справа, що час на годиннику не є той самий, що час живої істоти, або, як його звуть, час біологічний. Час життя організму є незалежний від того, чи людина порушається із скорістю світла, чи лежить на канапі в Києві чи у Львові. Бо тут важать процеси старіння в комірках організму. Отже ми не знаємо, що буде діятися з організмом, коли він приймає скорість світла. Що станеться з молекулами, з атомами, а далі з діянням людських органів і з психічними, нервовими й іншими системами.

— З цього висновок, що ми за місяць-два такої подорожі рискуємо повернутися на Землю старими людьми?

Семен розклав руки:

— Рискуємо!

— Скільки днів ми вже поза нашою планетарною системою? — з тривогою спитала Гаська.

Я глянув на неї: її уста були затиснуті, наче б переживала страшну трагедію.

— Три дні, а, згідно з теорією, це три земних роки, — відповів я.

Семен мовчав.

Тоді Гаська підійшла до дзеркала і почала пильно розглядати своє обличчя.

— Теорія недоказана! — докинув Семен.

Аналіз Гасьчиного обличчя дав заспокійливий вислід. Дівчина спокійніше заговорила:

— Мабуть, усе це байки. Я не бачу на собі ніяких змін!

— А ми? — кинув я.

Гаська глянула на Семена, опісля на мене.

— Не змінилися. Теорія фальшива!

Проте в наступних днях вона більше часу витрачала при дзеркалі, шукаючи, мабуть, за першими зморшками — ознаками теорії Ейнштейна.

Чергуючись, ми провіряли положення московської ракети. 5-го червня я записав, що вона перейшла межі нашої Сонячної системи.

Але що таке дата? Вона дійсна не тут, а на Землі. Я пишу щоденник, проте мої календарні дати устійнюю за годинником і щоденними записами бортової книги. Це не так просто, бо тут нема ні дня ні ночі.

Починає бути скучно. Для розваги кожного ранку одягаю магнетичні черевики і бігаю по стінах і стелі нашої «Сороки». Це моя руханка. Семен просить тільки, щоб я не порозбивав тендітних апаратів. Два дні пізніше почали цю руханку Гаська й Семен. Ловимо одне одного на стелі, плигаємо і звисаємо в нашій безтяжкости в різних позах, набираємо справности вдержати доземний напрям тіла, хапаючи за вистаючі предмети, або відштовхуючися легко від стін чи стелі.

Вечорами часто розмовляємо про теорію Ейнштейна. Одного календарно-земного вечора Гаська довго мовчала, а опісля заговорила:

— Я читала колись легенди індіанських тубільців Гватемали. Не пам’ятаю цілої історії, але пригадую собі початок одного з тих переказів. Він починається так: «Був у давнизні один день, який тривав багато століть». Які таємниці криються у старих народних переказах! Чи не є вони забутими останками далеких історичних подій, або натяками на давні культури та знання, що не дотривали до наших часів і лягли під ударами таємничих катастроф? Чи хтось невідомий переказав нам у старих легендах велике знання минулого? Те знання, до якого ми сьогодні доходимо, але іншими шляхами? Античні греки дійшли до правди існування атомів не математичними рахунками і не шляхом фізичних і хемічних дослідів, а чистим розумуванням. А може, знання старинних греків — це тільки відгомін невідомих нам подій і знань?

Семен присвячував багато часу помірам галактики. Він наводив на папір мапу деяких частин зоряного неба і зміни, які на ньому заходили, коли ми міняли наше положення у просторі. Коли Сонце змаліло до зорі першого ступеня, ми опинилися у проваллі Всесвіту. Згодом годі було розпізнати наше Сонце. Довкола стояла безмежна порожнеча, і до інших сонць було так далеко, що людський ум не міг тих віддалів зрозуміти. Ми оперували цифрами, цілком чужими нам і нашій уяві: сотнями світляних років. У таких масштабах які ж мізерні виглядали проблеми нашої Землі! А все ж на цій загубленій у космосі порошинці існували війни і несправедливість, і будуть існувати, поки людська сила не зітре з обличчя землі Московську імперію.

Ми почувалися гордими, що тією силою могла бути збігом дивних обставин тільки Україна, а зокрема ми, яких доля вибрала для цієї мети. Так отже Україна стала питанням не тільки українським, як це було перед сто роками, і не вселюдським, як п’ятдесят років тому, а справді питанням космічним!

Часами, у тиші так званої ночі, тобто нашого спочинку, ми вслухувалися у ледве чутні пошуми, що доходили ззовні. Це «Сорока» попадала на шлях мікроскопічних метеорів, які вдаряли в її поверхню. На щастя, досі ми не стрінули ні одного великого ні малого небесного тіла, що блукають просторами. Воно могло б пробити спіни нашого космічного корабля та знищити нас за уламок секунди. Але, як запевнив нас Семен, такий випадок міг би трапитися за мільйони років подорожі по Всесвіту. Такі астероїди велика рідкість у безмежному просторі, як рідкістю є сонячні системи і їх планети.

А ворог наближався до нас дедалі ближче і ближче, ми могли його бачити вже електронним телескопом.

— Доведеться вступити в бій! — рішуче промовив Семен. — Вжиємо ту саму зброю, що останнім разом. Вона випробувана.

Але вже другого дня справи ускладнилися. Гаська відкрила на радарі невідому масу перед нами. Вона була відносно далеко, і годі було устійнити, що це таке. Тож ми напереміну стежили тепер за московською ракетою позаду і за незнаною масою попереду.

До зустрічі з ракетою ми мали ще чимало часу, але таємничий предмет цікавив Семена неспівмірно більше. Він просто не відступав від приладів, якими хотів розпізнати, ворог це чи щось інше.

Уже другого дня Семен знав, що це є велетенське небесне тіло, яке порушається в тому самому напрямі, що й ми, тільки з дуже малою скорістю. Можна було передбачити, що за три дні ми зустрінемось з цим велетенським астероїдом.

Згодом ми могли приглядатися йому на екрані телевізійного апарату. Небесне тіло було темне і мало нерегулярну довгасту форму та оберталося поволі довкола своєї осі. Це було загублене тіло, що перед мільйонами років відірвалося від своєї сонячної системи, може, з причини якогось космічного катаклізму, а може, викинене своїм сонцем, не ввійшло в його орбіту. Тепер мчало воно у безвісті, темне і мертве, самітня маса матерії в безмежних, вічних просторах Усесвіту.

За кілька днів ми наблизилися до блукаючої зорі так, що мусіли зменшити нашу скорість і достосуватися до її скорости. Так ми могли летіти біля неї, дослідити її, а може й осісти на ній, якщо б знайшли місце причалу.

Одночасно зросла небезпека від ракети. Вона не сповільнила своєї скорости, а тим самим наближався день бойової розправи з ворогом. Ми мали зброю, але чи ракета не має відпорних і оборонних засобів проти нас? Може, тонкий струм світла не вразить її смертельно?

Цього ми не знали, і тому мусіли придумати способи оборонити себе у випадку непридатносте нашої зброї. Порятунком могла б стати блукаюча планета, на якій ми могли б сховатися, як це було на Місяці.

Найгірше було те, що ми ніяк не могли передбачити, коли наступить зустріч з ракетою. Ми обрахували потрібний нам день згідно з земним часом, але в обрахунках натрапляли на відхили. Семен хвилювався, а то й лютував, так що ми й не говорили до нього. Врешті він підвівся від своїх розрахунків:

— Чужий світ, в якому знаходимось, не дозволяє орієнтуватися в майбутньому. Ми звикли, що час на Землі йде від минулого по-через теперішнє до майбутнього. Тут усе інакше. Як би вам пояснити? Тут час не йде у знаному нам напрямі, а якось інакше, навскіс чи вбік.

Він зрезигновано махнув рукою.

— Цього і словами не можна вияснити. Мішається дійсне з недійсним, минуле з майбутнім. Дійсність і сон розділені на Землі. А тут вони нерозгадно помішані. Нема для нас розв’язки!

Кожний з нас кілька разів денно споглядав на екран телелюнетного бачення. Триклята московська ракета поволі, але постійно наближалася до нас.

Ми мали дві можливості: ждати, аж ракета наблизиться на таку віддаль, яка дала б нам можливість обстрілу, або самому приспішити реченець бою, зменшуючи швидкість нашого льоту. Семен не міг рішитися, маючи, мабуть, якісь причини, що їх затаював від нас. Врешті й не диво, на ньому спочивала відповідальність не тільки за наше життя, але і за успіх нашої виправи в космос. Наша невдача була б історичною катастрофою України, від нас залежала доля мільйонів земляків, що жили на нашій далекій тепер планеті, та, що більше, може, й майбутнє багатьох поколінь українського народу.

Врешті одного ранку Семен сів при екрані й почав докладні поміри й обчислення. Ми поводилися тихо, а коли мені вихопилося голосніше слово, Гаська прикладала палець до уст, щоб я мовчав.

Врешті Семен підвівся:

— Починаємо, друзі! Ракета наблизилася і є в межах діяння нашої рушниці.

Ці слова були для нас визволенням з нервової напруги останніх днів. Гаська стрибала з радости, і мені мало що бракувало, щоб я вхопив у рамена їх обоє.

Нарешті! Рішається!

І я, здержуючи радість, промовив штучно поважним голосом:

— Бути або не бути! Запам’ятайте собі, друзі, це слова, що їх сказав Панько в найвідповідальнішій хвилині свого життя!

— Панько завжди думає, що ми дурні! — заговорила Гаська, звертаючися до Семена.

— Що? — спитав Семен, який і не слухав того, що я сказав, затоплений у своїх роздумуваннях.

— А то чому? — спитав я.

— Тому що «бути, чи не бути» відомі слова Данте! — відповіла Гаська.

Тепер я попав у лють.

— А ти думаєш, що я дурний?! Це сказав не Данте, а Шекспір, і то ще за свого життя!

Гаська захихотіла з радости. Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!

— Тепер слухайте уважно! — не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. — Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п’ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!

За хвилину Гаська подала:

— 325!

Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!

Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.

— Готов?

— Готов!

— Стріл!

Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.

— Ще раз!

За хвилину Семен схвильовано наказав:

— Постійний обстріл!

Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.

Семен мовчав, стежачи за ракетою.

— 298! — зголосила Гаська.

Семен відхилився від апаратів.

— Залишім це. Ракета має охоронні засоби проти нашої зброї…

Збентежені, ми стояли тепер у гурті, близько одне одного, наче б таким способом хотіли відвернути небезпеку.

— Поодинокі постріли, — пояснював Семен, — викликали спалах і світляний ореол довкола вістря ракети. Це вже було для мене несподіванкою і зродило в мені підозру, що наш промінь світла розпорошується при зударі з ракетою. А опісля, коли ти безперебійно натиснув язичок, ореол не зникав так довго, поки ти стріляв. Отже, наша зброя не має успіху.

— Що ж робити? — спитала тривожним голосом Гаська.

Семен розвів руками.

— Поки що приспішимо наш лет! — відповів і скорими кроками подався до командного стола.

Ми поспішили на свої місця, щоб прив’язатися до крісел. Незабаром ми відчули приспішення лету, я закрив очі. Що далі?

— А може б ми залетіли на зад ракети?

Це сказала Гаська.

Хвилина — і мені наче б прояснилося в голові.

У той момент Семен схопився з місця.

— Славно, Гасю! — скрикнув радісно і вхопив її в обійми.

— Пождіть, пождіть! — залепетав я і підбіг до них. — Це знаменита думка!

Тепер ми почали нараду.

Ми помітили, що ракета не повторює наших рухів негайно, вона потребує деякого часу, щоб докладно летіти за нами. Виходить, що при скорій зміні нашого напряму вона може згубити нас. Ми могли б, наприклад, зупинитися на одному місці і, допустивши її на близьку віддаль, скоро пересунутися вбік. Що значить — на близьку віддаль? Скажімо, приблизно 10 000 кілометрів. Тоді ракета помчить далі в космічні простори і пропаде в них навіки. Іншу думку обстоював Семен.

— А якби ми раптом зробили круговорот! Тоді б ми знайшлися позаду ракети і могли б її знищити світляною рушницею. Можливо, що вона має свій охоронний щит проти проміння тільки спереду чи з боків. 3-заду є отвори для виходу газів, і там, мабуть, годі охоронитися від проміння.

Ми міркували далі. Врешті дійшли до висновку, що друга думка краща. Бо, може, ракета таки має якісь можливості слідкувати скоро за нашим рухом, може, навіть втративши нас на момент, знайде нас пізніше. А в другому випадку ми таки вступаємо в бій і маємо можливості знищити її раз на завжди.

— Коли ми рішилися, — закінчив Семен, — то починаймо таки зараз! Я зроблю нашою «Сорокою» коло, якого промір буде великий, більш-менш сто тисяч кілометрів. Іде про те, щоб ми видержали такий закрут, тобто натиск відосередньої сили, яка при нашій швидкості буде надзвичайно велика. Усі прикріпимося до наших крісел, а якби хтось почувався дуже погано, вмлівав тощо, хай старається за всяку ціну потиснути ґудзик, що на поруччі крісла. Тоді я, якщо матиму силу, трохи випростую напрям лету.

— Як буде, так буде! — докинув я.

— Це вже ні Данте, ні Шекспір, а Панько! — злобно додала Гаська.

Я промовчав напасть, не час тепер на суперечки. Ми скоро прикріпилися поясами, зайняли вигідні позиції, я ще раз кинув погляд в сторону ворога.

— Готові?

— Готові!

Семен наставив кермо на повне коло. Я почув раптом сильний натиск дозаду, бо наші крісла ми наставили в напрямі зміненого лету. Натиск був такий сильний, що я не міг навіть звернути трохи голови, щоб поглянути, що діється з Гаською. Страшний безвлад обгорнув мене, я хотів сказати Семенові, що все гаразд, але не в силі був рушити губами. Стало важко віддихати. Здавалося мені, що на момент я втратив свідомість. Витримати, витримати! В голові шуміло, хвилинами я не бачив нічого, раз тільки дійшли до мене з мікрофону слова Семена:

— Зберіть усі сили, не піддавайтеся! Половина дороги за нами!

Пізніше я чув ще раз голос Семена, але не міг зрозуміти його слів. Щораз частіше попадав у безтяму і прокидався, час від часу чув сильне биття серця і знову западав у півсвідомість.

Врешті отямився, несподівано ожив, рушив головою, згодом рукою. Глянув в бік Семена й побачив, що він саме звільняється з крісла. Я зробив те саме. Коли піднявся, ноги вгиналися піді мною, але це було ніщо, порівнюючи з попереднім станом. Я підійшов до Гаськи і звільнив її з крісла. Вона глянула на мене непритомними очима. Я злякався. Білки були налиті кров’ю.

— Наша спроба вдалася, — заговорив Семен, — ракета перед нами. Тепер, Паньку, бери рушницю — і до діла! Поспішай!

Голим оком ми не могли бачити ракети, на це віддаль була завелика. Але на екрані ракета чітко видніла перед нами.

— Починаємо!

Я прицілився, все інше прийшло в шаленому темпі. Ледве я натиснув на язичок рушниці, як на екрані появився яскравий блиск і погас.

— Слава! — закричав Семен. — Кінець!

Ми попали в нестямну радість: обіймалися, цілувалися, стрибали.

Та ось я споважнів:

— А що, як кусні ракети потрапили чи потраплять у нас?

— Не журися! — засміявся Семен. — Вибух атомового набою розпилив усю ракету на мікроскопічно малі порошинки. Тут нема для нас небезпеки.

Тепер ми спочивали. Гаська готовила обід, ми безжурно розповідали жарти, розважалися.

— А куди ми летимо? — поставив я несподівано важке питання.

Але Семен засміявся. Ще трохи, і він провірить напрям і скорість. Найважливіше, що ми позбулися ворога!

Не зважаючи на радість перемоги, ми турбувалися здоров’ям Гаськи. Вона ледве трималася на ногах, і було ясно, що цю пригоду вона відлежить кілька днів. Тож ми поклали її в ліжко і сиділи біля неї, розважаючи її дотепами.

— У тебе гарні очі стали! — жартував я з її перекривавлених білків.

— Твої ще кращі! — відповіла й подала мені дзеркало.

Я глянув і остовпів. Мої очі справді виглядали ще гірше, як її. Крім цього, під очима в мене були великі синяки. Проте я почувався бадьоро, й усі ми були повні надій.

— Погляньте, де є мандрівна планета. Ми цілком забули про неї! — пригадала нам Гаська.

Семен підійшов до радарного екрану.

— Наш бойовий маневр віддалив нас від неї. Але тепер наближаємося знову, і було б доцільно провірити, що воно таке.

По хвилині праці промовив:

— Завтра ми зустрінемось з нею. Побачимо, чи зможемо на ній осісти.

Другого дня ми всі вдивлялися в екран. Вже здалеку було видно нерівну, з горами й долинами поверхню цього незнаного небесного тіла. Ніякі хмари ні мряки не заслоняли нам виду. Проте подробиць поверхні ми не могли побачити, бо довкола царила темінь, тільки легко освітлена зорями. Не було ні тіні, ні світел, і тому поверхня мандрівного тіла виглядала пласкішою, як, певно, була насправді. А втім, наш зір привик уже до того космічного освітлення, що подобало на наш глибокий сутінок.

Семен зменшив скорість «Сороки», щоб наблизити її звільна до Бурлаки, як ми назвали цю незнану появу. Після полудня ми летіли вже над нею й шукали догідного місця для осідки.

— Ось тут! — завважила Гаська. — Бачите? На цій гладкій рівнині можемо осісти.

— Справді догідне місце, — сказав я, і Семен погодився.

«Сорока» обнизилася поволі, і під вечір ми осіли на твердому ґрунті.

— Усе гаразд! — обізвався Семен. — До завтра будемо відпочивати, а після сніданку рушимо в терен. Усі спати!

Коли я засинав, раптом обізвалася Гаська:

— Знаєте, панове, новину? Показник К7 вказує на число 150!

— Неможливо! — схопився Семен і побіг до апарату. — Справді, ми осіли, мабуть, на чистому К7!

Ми вийшли з «Сороки», обережно ступаючи вперед. Наші огрівані простірні одяги не дозволяли нам відчувати холод, хоч довкола нас, згідно з даними, що їх провірила Гаська, панувала температура космосу — біля 250 градусів Цельсія понижче зера. Атмосфери не було тут ніякої, повна порожнеча. Семен бажав довідатися, чи десь у глибоких проколинах не залишилися останки газів, що, може, перед мільйонами років були атмосферою.

У сутінку не можна було бачити докладно, як далеко від нас підносилися вгору пошматовані скелі. Тільки за допомогою сильних рефлекторів ми розпізнавали жовту землю і сіре каміння, що сумно стирчало з холодній порожнечі мертвого небесного тіла.

Мабуть, Бурлака мав більш-менш таку саму величину, як наша Земля, бо ми порушалися нормально, тобто тягар нашого тіла не був ні більший, ні менший, як на Землі. Ми йшли обережно, готові на всякі несподіванки, а Семен уважливо досліджував радіацію К7. Він розглядав пильно проби скель та ствердив, що це цілком невідомі мінерали. Але кожний з них виявляв великий відсоток К7.

Недалеко від «Сороки» детектори виявили майже стовідсотковий К7.

— Це просто неоцінений скарб для нас! — радів Семен. — Заберемо з собою все, що зможе вмістити «Сорока».

І ми почали працювати. Ломами й лопатами згортали каміння, наповнювали ними пластикові міхи й носили до магазинів на «Сороці». Утруднювали нам працю наші одяги, але на це не було ради.

У перервах ми познайомлювалися з вислідами розшуків і аналізів, які виконувала Гаська. І так ми довідалися, що Бурлака не має магнетичного поля, подібно як наш Місяць, що склад хемічний його поверхні не відбігає багато від складу Землі, тільки відсоток важких мінералів є вищий, як у нас. Радіації, шкідливої для людини, тут не було зовсім.

— Ідилічне життя! — засміявся Семен. — Якби тільки було повітря і трохи тепліше!

— О, багато дечого потрібно! А вода, а рослини, звірята, життя взагалі? Тут же повна пустеля.

Та тепер ми не мали часу на розмови. Семен підганяв нас у роботі.

— Скоріше, скоріше! Ми знайшли К7, і тепер наше завдання простіше: якнайскоріше повернутися на Землю, до дядька!

— До дядька… — повторила Гаська і раптом захлинулася сльозами. — Бідні мої батьки, що вони думають про мене! Моя мама, мій тато… — І решта слів потонула в голосному хлипанні.

Ми розважали Гаську як могли, але її настрій передався і нам. Під переможним враженням нових світів, під впливом небезпек ми не мали змоги поговорити навіть про наших близьких, що там, на Землі. Тільки час від часу промайнула тужлива думка про них і згасала в постійній сторожкості, провірках і праці при апаратах.

Так і тепер Гаська не могла довго розчулюватися споминами й тугою. Ми наповнили «Сороку» по береги сирівцями для продукції К7 і були вільні. Проте нас ждали інші важливі праці. Семен вимагав провірити Бурлаку, і ми готовилися до мандрівки в непевне.

Перш за все ми прослідили рівнину, на якій осіла «Сорока». Ця рівнина мала вигляд зрізаного верха гори і була неприродно рівна. Ми пройшли тільки її невелику частину, але скрізь її береги спадали стрімко у пропасні глибини. Що було там, унизу — ми не могли провірити.

— Треба буде підлетіти туди «Сорокою» і спуститися вниз! — міркував Семен.

Посуваючися вглиб рівнини, ми помітили наче б дорогу, викуту в камені, що йшла прямою лінією кудись у темінь… Після двогодинного маршу ми побачили у світлі рефлекторів виступи терену, які мали дивно регулярні форми.

— Ідемо туди! — скомандував Семен.

— А може, там хтось є? — непевно спитала Гаська.

Мені теж було не по нутру йти в темне невідоме.

А може, є тут якісь страшні й небезпечні істоти, що не потребують до життя ні повітря, ні тепла? Хто це може знати? Я приспособив на всякий випадок електронну пістолю. Глянув на Гаську. Вона робила те саме. Тільки Семен ішов уперед і освітлював рефлектором околицю.

Годину пізніше ми входили в ледь помітні руїни міста. Це не були руїни в нашому розумінні — поламаних, покинутих мурів. Перед нами стирчали останки металевих споруд, інші лежали на землі, повикручувані в дивовижні форми.

— Наче б якась катастрофа знищила будинки, — промовив Семен.

Він підняв предмет, що мав форму куба й досі не втратив своєї прецизно-гладкої поверхні.

— Предмет, зроблений інтелігентним створінням!

Ми опинилися серед останків невідомих спопелілих виробів.

— Гасю, перевір вік цього попелу!

Гаська приклала до попелу апарат для помірів радіоактивности вуглецю.

— Органічна речовина, — прошепотіла. — Три мільйони років.

Ми збилися в гурт. Справді, стрілка показувала три мільйони років!

Семен глянув на нас:

— Ми на сліді останків культури, яка загинула. Три мільйони років! А люди на Землі існують хіба не довше, як сто тисяч років!

— Чому загинула? З яких причин? Хто творив її?

Ці питання залишалися без відповіді.

— Що ж, можемо тільки відповісти кожний згідно із своєю уявою, — сказав Семен.

— Може, якась космічна катастрофа! — промовила Гаська.

— Атомова війна! — додав я.

Ми снували наші здогади. Певне було тільки одне: що Бурлака був колись планетою невідомого сонця. На ній появилося життя і розвивалося за непорушними законами універсального Всесвіту. І ось з невідомих причин Бурлака відірвався від своєї сонячної системи й помчав у нескінченність. Може, це сталося через могутню силу прадавньої цивілізації, якусь невдачу у велетенському експерименті, що захитала відвічною рівновагою і вирвала Бурлаку з його орбіти?

За три мільйони років, у змінених умовах Бурлака втратив свою атмосферу і мчав тепер у безвість позбавлений сонячного тепла. Мчатиме так у безконечність, якщо світ справді такий нескінченний, як наш мізерний розум собі уявляє.

Нам не було чого далі розчовпувати причин катастрофи. Ми пішли, шукаючи останків прадавнього життя. Але три мільйони років і сама катастрофа знищили те, що було органічне. Живі істоти могли згоріти, розпилитися у просторах, розкластися під порожнечею, а їхні сліди розвіяли прадавні бурі, катастрофи й інші несамовиті сили природи.

Проте ми шукали. Натрапляли на дивні конструкції чи їх останки, які вказували, що будинки, оселі мали нерегулярні форми й виявляли дивні архітектурні стилі й смаки. Знайшли ще велетенські споруди у виді металевих лійок, наставлених до неба, але ніяких більше подробиць, які вказували б, для чого вони могли служити. Ми вирішили припинити дальші розшуки на цій рівнині й пошукати інших осідків дивних істот минулого.

«Сорока» пливла низько понад землею. Ми бачили штучні зміни в конфігурації цієї колишньої планети, постинані верхи гір, вирівняні долини тощо. Тут і там видніли останки міст, в яких ми робили надаремні розшуки. Не можна було ніяк збагнути, в якому технічному напрямі розвивалася тогочасна цивілізація. Не було ознак якоїсь духової культури, що й зрозуміло: вона, мабуть, не могла залишити тривких слідів, тим більше, що ми досліджували терен поверхово, бачили його тільки під світлом рефлекторів і не мали змоги робити справжніх наукових розшуків.

Жаль було нам покидати нашого Бурлаку недослідженим. Але нас ждали інші справи — а настирливі питання стояли примарами перед нами: де ж є наша Сонячна система, в якому напрямі летіти нам до неї, і коли прибудемо туди?

Куди не глянути — Всесвіт був засипаний зорями-сонцями, мільйонами сонць, з яких одне було нашим.

На наші запити Семен пояснив, що ми вели докладні бортові записки. І так у книзі записано всі зміни нашого напряму з поданням докладних кутів, часу лету в кожному напрямі та всі інші потрібні дані. Нам вистачає піднестися поза Бурлаку, зупинитися на місці й упевнитися в напрямі його руху. Тоді треба і нам рушати в протилежному напрямі.

— Ось, наприклад, — пояснював Семен. — Коли ми летіли чотири години туди, а раніше зробили поворот 5 ступенів направо, то тепер, після чотирьох годин лету з тією самою скорістю, мусимо зробити зворот 5 ступенів наліво. Продовжуючи цією методою нашу подорож, ми таки з більшою чи меншою помилкою наблизимося до нашої Сонячної системи, що пізнаємо по нашому Сонці. Його світло зростатиме, і саме його, а не іншого сонця. А тоді ми вже вдома. Нашу Землю розпізнаємо цілком певно, не залетимо ні на Марса, ні на Венеру.

— Але чи твої обчислення певні? — з сумнівом запитала Гаська.

— Що ж, — відповів Семен, — записки вели ми всі, і вони повинні бути досить докладні, щоб дозволити нам повернутися додому.

На цьому наша розмова закінчилася, але згодом ми не раз поверталися до неї, коли треба було міняти скорість лету та його напрям.

Ми обчисляли докладно, коли нам доведеться зробити зміну в леті, а до того часу не було що робити. І так одного разу ми мали три дні часу, які мусіли перебути більш-менш бездільно. Кожен з нас вишукував собі будь-яку роботу, але ми робили це насилу, врешті кидали її і сиділи мовчки.

— Якщо не знайдемо якогось конкретного діла — подуріємо! — скрикнула якось Гаська.

— Можливо, — погодився Семен. — Ці прояви переживають астронавти, що літають довше довкола Землі. У нас ця недуга може виступити в гострішому виді. Мусимо рятувати себе від неї!

І він давав нам різні завдання. Ми робили потрібні чи непотрібні йому математичні розрахунки, статистики з наших записок, насилення радіації в різних районах простору тощо. А мені Семен наказав також вести щоденник. Але не було про що писати. Бо що в тому цікавого, що ми, взуті в магнетичні черевики, лазили по стелі та стінах, і всюди нам здавалося, що ми в нормальному положенні? Про це я вже писав. Або що витискали воду з пластикової пляшки й губами ловили кульку води?

Врешті Гаська і я відмовилися від усякої праці. Ми стали стовідсотковими ледарями.

І тоді почалися між мною і Гаською постійні сварки. Тільки Семен не втрачав рівноваги духа і старався нас погодити. Мене сердило кожне її слово, а вона зненавиділа мене в усьому: у рухах, у словах, у виразі обличчя. Дійшло до того, що одного разу я показав їй язик, а вона кинула в мене пластиковою тарілкою (хоч, звичайно, ця тарілка до мене не долетіла, тільки зависла в повітрі).

— Як повернемося на Землю, то навіть не признавайся до мене! — кричала Гаська.

— Ні, не думаю! Будеш для мене повітрям, що там повітрям, повною порожнечею!

А Семен потішав нас:

— Це все прояви космічної недуги. Вернемося, і все це забудеться. Ти, Паньку, тримай свої нерви на припоні!

І хто знає, до чого б дійшло, якби одного дня не трапився випадок. Я саме мав службу при радарному екрані, коли помітив якісь дивні тіла, що скоро пропливали біля нас. Поки я встиг зголосити це Семенові, почувся раптом пронизливий свист — один, другий, третій!!!

Ми схопились. Семен зразу ж здогадався, що трапилось.

— Увага! Діри в «Сороці»! Негайно залатати!

Я зрозумів. Щось, може, метеори, пробило в кількох місцях наш космічний корабель.

Семен подав нам пластикові кружки, і ми почали шукати місць, куди повітря видобувалося в порожній простір. Різниця тиснення була велика, повітря з шаленою скорістю виходило й видавало при цьому цей несамовитий свист.

Я знайшов першу діру. Приклав до неї кружок, і повітря перестало виходити. Тиск однієї атмосфери притискав кружок до стіни з такою силою, що вповні і щільно затикав отвір. Згодом Гаська знайшла два, а Семен останній.

Тепер ми заспокоїлися. Небезпека минула. На екрані пролітали ще кусні небесної матерії, але більше нас не чіпали.

— Ми попали в густий дощ розбитих частин матерії, — пояснив Семен, — вони летять у безвісті цілими масами. Ніхто досі не знає, як вони творяться і що спричинює їхній рух. А тепер до праці. Треба ущільнити тривало наші стіни.

Ми покінчили роботу, і знову вхопила мене нудьга. Що робити? Навіть Семен із своїм знанням, від якого таки залежало наше життя, видавався мені мудрагелем. Всі його пояснення мене дратували. Я тоді закусував губи й робив усі зусилля, щоб мовчати. Одного разу не втримався і завив. Завив як собака.

— Семене, — спокійно промовила Гаська. — Панько збожеволів!

Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.

— Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п’ю воду.

Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.

Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі. Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!