Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

ЧАСТИНА ПЕРША

Це сталося саме тоді, коли трамвай переїздив річку. Салон був повний, проте не забитий ущерть, як то зазвичай уже години після п'ятої пополудні. Ігор їхав на ранкове заняття з пластики, стоячи в тисняві на задньому майданчику й спостерігаючи, як у нерівно вигнутому склі віддаляються зустрічні вантажівки, розхляпуючи з-під коліс перемішаний з грязюкою сірий сніг. Він навіть не зауважив, коли на середні двері увійшов зовсім молодий хлопчина, швидше за все іще школяр-старшокласник. Юнак мав за спиною наплічника, і піднятий розлогий каптур куртки закривав його обличчя. Особливої уваги на нього ніхто не звернув — хлопчина став біля вікна прямо навпроти середніх дверей, там, де не було сидінь, лише брудне поліроване поруччя. Ігор так і не помітив, чи то хлопець уже мав книгу в руках, а чи лише у трамваї витяг її з рюкзака й спробував читати. Та салоном уже рухалась кондукторка, монотонно примовляючи: «Хто зайшов, компостуємо квито-очки! У кого нема, купуємо в кондуктора-а!» Хлопчина несамохіть відвів очі від книжки й зовсім коротко зиркнув спідлоба у її бік.

Першою заверещала повна жінка у пальті з хутряним коміром. Вона вже пробиралась до дверей, наміряючись вийти на зупинці. Її крик: «Пля-ямки!!!» стрепехнув увесь салон. Хлопчина зблід і неотямлено кліпнув. Тоді вже всі у трамваї побачили на його повіках два маленьких темно-червоних кружечки. Хлопець опустив руки з книжкою і якось покірно закляк. Його плечі неначе обвисли, він увесь ніби сильно зменшився на зріст. Очі він заплющив, так що дві червоні плямки майже правильної круглої форми дивились на людей, немов химерні невидющі зіниці. Та майже одразу він міцніше склепив повіки, і два кружечки зробилися вузькими овалами, схожими на крихітні веретенця.

Товстуха з хутряним коміром, тримаючись однією рукою за поручня, другою якось примудрилась розмахнутися в неширокому просторі трамвая і своєю чорною, доволі масивною сумочкою вдарила хлопчину в пах. Він тихо зойкнув і зігнувся в попереку, різко хитнувшись уперед. Тітка замахнулася знову, але тут її вже випередили двоє підпилих чоловіків, які швидко протискалися через салон з боку водійської кабіни. Вони відштовхнули ошелешену кондукторку, котра, вчепившись за спинку одного із сидінь, притисла до себе сумку з квитками й виручкою і закусила губу. Перший з чоловіків одразу вдарив хлопця ногою в голову — потужно і важко. При цьому чоловік застогнав, трохи ніби підвиваючи. Другий, різко виступивши з-за спини першого, із усієї сили ліктем правої руки по спині остаточно звалив тіло юнака — той упав ницьма, тихо й протяжно застогнав, підтягнув долоні до голови, але чомусь лише закрив ними обличчя.

Трамвай тим часом доїхав до зупинки і відчинив двері. Обоє чоловіків ногами почали виштовхувати тіло хлопчини з вагона. Товстуха у пальті терпляче дочекалась, коли вони закінчать, а потім діловито вийшла, міцно притримуючись за поручень. За нею з вагона вискочило іще чоловіків зо п'ять. Через передні двері вибіг водій. У руках він тримав замашного гайкового ключа. Обступивши тіло хлопця, семеро чоловіків почали розмірено й методично завдавати ударів, переважно черевиками, намагаючись влучати у голову. Хлопець скрикнув, кілька разів різко смикнувся, але тут водій, відіпхнувши котрогось із пасажирів, широко розмахнувся й різко опустив ключа йому на потилицю. Хрускіт було чути аж у вагоні. Червона бульбашкувата пляма виступила на комірі й почала розтікатися по брудному нерівному асфальті. Дехто з пасажирів опустив голову, ще хтось відвернувся, але більшість з погано прихованою цікавістю спостерігала крізь вікна й відчинені двері.

Урешті все закінчилося. Хлопчина лежав нерухомо й розслаблено. Водій трамвая обережно витер закривавленого ключа об його куртку й, озирнувшись на чоловіків, котрі захекано похитувались навколо тіла, буркнув: «Ну, ви ж повідомите, щоб це прибрали». І, так само трохи захекано похитуючись, пішов до передніх дверей. Трамвай дзеленькнув і покотив собі далі. Через дві зупинки Ігор вийшов.

У театрі з'ясувалося, що заняття з пластики скасовані. Але за півгодини їх усіх чекало керівництво — позачергові збори трудового колективу. Проте ці тридцять хвилин можна було використати максимально вільно і з користю: випалити цигарку на господарчому дворі, та ще й з кавою. Кава, щоправда, в театральному буфеті була лише розчинна, поганенька, та все ж це була кава. Бо в усьому місті гастрономи продавали тільки цикорієвий напій «Бадьорість», гіркий і коричневий, проте без грана кавового смаку чи навіть запаху. Та й черги по цей напій стояли через увесь магазин.

Ігор отримав від буфетниці пластиковий стаканчик багаторазового використання, в якому на третину коливалася чорна рідина з ріденькою піною попід обідком, і, обережно тримаючи напій перед собою, сходами піднявся до господарчого виходу. Сигарети в кишені трохи пожмакалися (м'яка пачка, що поробиш), проте одну з них вдалося без проблем розпрямити й навіть припалити. Ковток гіркуватої рідини, затяжка гіркуватим димом — і на серці зробилося добре, затишно, комфортно. Навіть зимове небо над головою трохи прояснилося, здавалося, що між хмарами де-не-де прозирають клинці блакиті. Для повного комфорту не вистачало тільки Віктора — і він скоро з'явився, хвилини за три-чотири, так само несучи в правій руці стаканчик з кавою, а лівою випорпуючи сигарету з такої самої м'якої пачки.

— Пхривіт, пхривіт! — приязно прохрипів він, не розтуляючи рота, в який саме застромив тютюновий виріб.

— Здоров! — відбуркнув Ігор і затягнувся якнайглибше.

— Ти якийсь не такий, — відчув зміни в настрої друга Віктор. — Щось трапилося? Га?

— Епідемік у трамваї… — Ігор відсьорбнув зі скляночки. — Молодий хлопчина…

— A-a-a… — протягнув Віктор. — Розумію. Це завжди так важко. Ніколи не звикнеш. Чи звикнеш? Га?

Ігоря чомусь роздратувало це його друге «га» поспіль, і він не відповів. Відвернувся, струсив попіл, знову відсьорбнув кави. Віктор, схоже, відчув недоречність свого питання ні про що. Він теж помовчав, посмоктав цигарку.

— А взагалі як справи?

Ігор насупився, але посмішки не стримав. Так, звісно, загалом справи нормально.

— Так, звісно, у всьому іншому справи нормально. Ти це хотів почути?

— Ну, перестань, не лізь у пляшку.

— До речі, про пляшку…

— Розумна ідея, — Віктор пожвавішав. — Знаєш, чого я хриплю? Голос зірвав на озвучуванні. Зате гонорар заплатили. Можемо збігати.

— А що ти озвучував?

— Так, фільм один. Можна сказати, научпоп. Інструктаж.

— Інструктаж? До чого?

— Як поводитись, коли зустрінеш епідеміка. Десятихвилинка.

Ігоря аж пересмикнуло. Ось знову! Щоб не показати свого стану, він з усієї сили затягнувся, після чого знов припав до стаканчика. Потім, потамувавши роздратування, все ж запитав:

— А мене чого не запросили? Ти ж знаєш, як мені гроші потрібні…

— Там було лише два голоси. Чоловічий і жіночий. Ти не дмися, — Віктор, видно, теж відчував деяку незручність. — Добре, ходімо на ті збори. А після зборів я виставлю.

На збори і справді зійшлися всі актори й більша частина адміністративного персоналу. Профорг театру, в обов'язки якого входило проведення зібрань за відсутності Парторга, не піднявся на сцену, а просто вийшов у проміжок перед першим рядом і почав своїм високим голосом швидко зачитувати список співробітників, не особливо прислухаючись, чи лунає у відповідь на прізвище бодай якийсь відгук. Дочитавши до кінця, Профорг запхав папірця зі списком собі кудись під пахву і, склавши руки на грудях, почав:

— Товариші! Чи я й не знаю, як то тепер звертатися… Ну та добре! Отож, ми маємо з вами поговорити про таке… Як ви знаєте, епідемія в нашій країні… а особливо в нашому місті… триває… продовжує набирати обертів. І тому треба бути особливо обережними! Втім, про це з вами зараз поговорить спеціаліст з медицини! Будь ласка, прошу!..

За цими словами з краю першого ряду піднялась цілком непоказна низенька жіночка зі скрученою на потилиці дулькою волосся. Прокашлявшись, вона відрекомендувалась лікарем-епідеміологом такою-то (Ігор миттю забув і ім'я, і прізвище), а потім почала монотонно пережовувати вже давно відомі всім факти та деталі:

— Ви, мабуть, усі вже зауважили, що на вулицях часом трапляються хворі люди. Перше, що їх відзначає і відрізняє від здорових, — червоні плямки на повіках, майже ідеально круглого кольору. Плямки помітні тоді, коли хворий моргає чи заплющує очі. У медицині це називається хворобою Лібенкрафта. Або, по-науковому, «Morbus dormatorius adversus». Її першим описав такий собі Соломон Лібенкрафт… Е-е-е… Він був чи то завідувачем фельдшерського пункту, чи лікарем. Але це не має ніякого значення. Бо зараз він, здається, виїхав за кордон.

Залою прокотився стриманий нервовий сміх. Крихітка-лікарка на мить затнулася, але опанувала себе і продовжила:

— Ця хвороба… хвороба Лібенкрафта… Вона ще мало досліджена. На жаль… Ми навіть не знаємо, яким шляхом передається інфекція. Проте вона дуж-же, дуж-ж-же небезпечна! Це справді серйозно!..

Ігор опустив погляд, спробував відсторонитися, але побачене в трамваї наринуло, встало перед очима, і його аж перетіпнуло внутрішньо. Майже в ту саму мить він почув, як Віктор, сидячи у нього десь за спиною, промурмотів до когось:

— Ще невідомо, чи той Лібенкрафт, бува, не сам запустив цю заразу між людей… Від них можна чекати всякого, — він захрипів і закашлявся.

Тим часом лікарка продовжувала:

— Тому вам усім слід бути дуже обережними, коли раптом матимете контакти з інфікованими. Ні в якому разі не можна до них торкатися, особливо відкритими частинами тіла, руками тощо. Найкраще взагалі уникати контакту, просто відійти геть, подалі…

— А зараза нехай поширюється? — несхвально пролунало запитання з глибини зали.

— Ну, чому ж? — Лікарка трохи зніяковіла. — На боротьбу з хворобою в нас мобілізовано всі кращі сили. Наші медики проводять профілактичні роботи практично по всій території країни… І ми… ми… Зрештою, ми… наша медицина знайде способи лікування цієї недуги.

— Ага! Тобто зараз ця хвороба ще не лікується? — вже конкретно злорадно запитали з іншого кінця зали. Ігор повернув голову й побачив, що запитує котрийсь із робітників сцени, присадкуватий русявий тип, вічно напідпитку й готовий поскандалити через найменший дріб'язок. — Вона ж не лікується, про це всі знають!

Лікарка стала ніби зовсім маленькою, опустила очі долу і промимрила щось цілком нерозбірливе. Їй на допомогу поквапився Профорг.

— Зачекайте, зачекайте, не робіть поспішних висновків! — Він говорив гучно і трохи налякано, видно, хвилювання лікарки передалося і йому. — Думаю, насправді все виглядає не так страшно. Адже потрібно що? — директор зиркнув на лікарку. — Потрібно мити руки, дотримуватись правил гігієни, правда ж?

Лікарка кивнула, і залом знову прокотився не дуже гучний, проте вже відвертий сміх.

— А ще зуби чистити і вітаміни пхриймати, — прохрипів за спиною Віктор. — І регулярно калорійно харчуватися!..

Почулося рипіння крісел. Актори й співробітники підводилися, наостанок змірюючи маленьку лікарку насмішкуватими недобрими поглядами.

Проте і це ще не був кінець зібрання. Профорг, подякувавши лікарці, знову дістав з-під пахви список колективу й попросив залишитися в залі близько десятка чоловік. Серед названих Ігор почув і своє прізвище. Віктор підвівся і, спершись на переднє крісло, хрипко шепнув йому з-за спини:

— Я чекатиму в хр-римерці…

Після того, як зала майже спорожніла, оголошені актори підтяглись у перші ряди, й режисер Метелецький, вийшовши наперед, обвів їх своїм гострим поглядом крізь окуляри.

Метелецький був добрим режисером, одним з кращих у їхньому місті. Якщо взагалі не найкращим. Він ставив багато і плідно, його спектаклі часом здобували нагороди на конкурсах і оглядах, та й у начальства він теж мав добру репутацію. Він умів дошукуватись компромісу, цей режисер Метелецький, і цим своїм вмінням трохи навіть пишався.

— Шановні!.. — Метелецький саме так і звертався до всіх людей: і до акторів, і до керівництва, і до випадкових зустрічних. — Шановні! Ми з вами маємо нове, надзвичайно цікаве творче завдання. І я сподіваюсь, ми з цим завданням впораємося… впораємося з гідністю, отримавши насолоду від нашої творчої праці. А також, я не сумніваюсь у цьому, ми з вами зуміємо принести відповідну насолоду нашим майбутнім глядачам!

За цими словами режисер зняв окуляри й протер їх краєчком трикотажного светра невизначеного кольору. Ця пауза означала: ви все-таки мусите вислухати те, що я вам скажу.

Врешті погляди акторів таки скупчились на постаті режисера і нерозбірливий гамір трохи вщух. Іще зовсім молода актриса, цьогорічна випускниця театрального технікуму, навіть не втрималася і запитала, ніяковіючи:

— То що ми ставитимемо? Вибачте?

Метелецький підніс окуляри до обличчя, проте не насадив їх на носа, а затримав перед собою і, мружачись, придивлявся до якості відчищення скелець. Мовчання в залі зробилось майже цілковитим, тільки хтось один на протилежному від Ігоря краю другого ряду все ще бубонів собі щось.

— Так, резонне питання! — Метелецький нарешті повернув окуляри на верхню частину обличчя. — Але є декілька «але»…

Бубоніння трохи втихло.

Вслухавшись у мовчання акторів, режисер задоволено продовжив:

— Утім, про це — пізніш. А зараз я просто маю повідомити вам, що ми з вами працюватимемо над п'єсою древнього грецького драматурга Софоклеса «Цар Едіп».

Отут уже нарешті запанувала повна мовчанка. Дехто з акторів перезирнувся, інші здивовано витріщились на режисера. Молода актриса аж піднеслася зі свого місця й так, напівпідвівшись, приголомшено запитала:

— А як?.. А коли… коли ви роздасте нам тексти ролей?

— Отут і полягає непроста, сказати б, суть нашого завдання, — з легенькою, трішки ніби ніяковою усмішкою режисер Метелецький тягнув фразу, ніяк не зважуючись її завершити. — Річ у тім, що ми з вами працюватимемо… працюватимемо над постановкою… без тексту!

Ігореві здалося, ніби режисер навіть трохи зніяковів. Хоча ні, це просто неможливо. Режисер не може ніяковіти, особливо Метелецький. Ось він і справді опанував себе й продовжив:

— Ви ж знаєте, наше місто на карантині у зв'язку з епідемією. Це по-перше. А по-друге, згідно з вказівками Ідеологічного Управління, твори давніх епох вилучені з усіх без винятку бібліотек. Отож…

Напружена тиша в залі не спадала.

— Отож ми з вами працюватимемо над спектаклем, базуючись, так би мовити… на інформації, яку ми маємо про п'єсу. Адже ви напевно знаєте цей твір? Хіба ні? Ні?

Питання впало у порожнечу тиші й ніби аж іще більше поглибило її. Ігор озирнувся на колег — більшість із них опустила очі й замислено роздивлялася щось на підлозі. Проте режисера Метелецького навіть це не дуже стурбувало.

— На щастя, шановні, у нас є Семен Маркович! — переможно повідомив він усім присутнім.

Семен Маркович Кушнір був найстаршим і найстарішим актором театру. Вже кілька разів його збиралися відпроваджувати на пенсію, проте увесь час поставало питання, ким же його замінити. Оскільки гідної кандидатури все не знаходилось, Семен Маркович, крекчучи, й далі працював, виходячи на сцену майже щовечора і втілюючи в життя образи добрих керівників у виробничих драмах, якими і славився їхній Державний театр Зарічного району. Якось під час післяпрем'єрного застілля Семен Маркович, вийшовши з Ігорем покурити на господарчому дворі, закашлявся після міцної затяжки і, втерши сльозу, що набігла на око, пробурмотів, вдивляючись у сірий морок: «А я ж мав короля Ліра грати…» Ігореві тоді дуже кортіло запитати, що ж це за роль така — король Лір, та він стримався: ніяково було лізти старому в душу. Тож він тільки мовчки кивнув. Але в пам'яті залишилась понуро схилена масивна голова старого актора з русявим, ще доволі густим волоссям.

Згадавши про це, Ігор зауважив, що самого Семена Марковича в залі немає. Роззирнувся, витягаючи шию, — ні, таки справді нема. І, ніби зрозумівши його погляд, режисер Метелецький пояснив:

— Семен Маркович зараз у медпункті. Він отримав, так би мовити, виробничу травму. Йому швидко нададуть потрібну допомогу, і він приєднається до нас.

Саме після цих слів Метелецького у дверях з'явився Семен Маркович. Ігор першим помітив його, бо так і сидів далі впівоберта. У старого була забинтована голова й уся верхня половина обличчя густо замащена йодом — чоло, перенісся, над і під очима. Притримуючись рукою за спинки крайніх крісел у рядах, Кушнір повільно йшов до сцени, високо задерши голову: біла пов'язка налазила йому на очі. Тепер уже не тільки Ігор, а й усі в залі повернули голови назустріч старому. А він, повільно дотупцявши до першого ряду, підійшов і став поруч із Метелецьким, при цьому роззираючись із-під пов'язки у бік колег водночас зверхньо і якось аж ніби трохи винувато.

Режисер знову зняв свої окуляри, подивився на старого актора згори вниз і продовжив:

— Розумієте, шановні, наш Семен Маркович здобував свою освіту в ті далекі часи, хе-хе… коли цей твір, я маю на увазі «Цар Едіп», іще вивчався в курсі театрального технікуму…

— Взагалі-то я закінчив театральний інститут… — неголосно, швидше собі під ніс, ніж на публіку, промурмотів Семен Маркович.

— Семене Марковичу, шановний! Ну яке це тепер має значення? — Метелецький повернув окуляри на належне їм місце й аж розвів руками в запалі. — Ми всі, тут присутні, маємо відповідну закінчену театральну освіту. І ми тут усі професіонали й однодумці. Тому будьте такі ласкаві, розкажіть нам коротко зміст цієї п'єси, її, так би мовити, генеральну фабулу. Адже ви це все пам'ятаєте, я не сумніваюся!

— Не так воно просто… — Кушнір говорив зовсім тихо, видно було, що він не дуже добре почувається. — П'єса ця справді дуже відома… була свого часу. Але я в ній не грав, тому навряд чи з мене буде велика користь. Ролей я не знаю, а генеральна, як то ви сказали, фабула, вона там досить проста…

— Ну так тим краще! Семене Марковичу, — режисер аж запроменився дещо нещирою приязню. Він розставив руки назустріч старому акторові, ніби хотів стиснути його в обіймах. — Якщо вона така проста, то нам не буде складно поставити її на сцені. Колектив у нас молодий, здоровий, нам ще й не такі завдання по плечу! Розповідайте, шановний, розповідайте!

— Отож… — Було помітно, що Семен Маркович напружує пам'ять, пригадуючи щось давно і надійно забуте. — Отож… там є… Едіп, ясна річ, Едіп. А ще там є той пророк, точніш оракул, його звати… звати його — а! Тересій. Чи, може, Тіресій… Точно — Тіресій! Потім там ще фігурують… Як же ж їх?.. — Старий почухав голову під пов'язкою, котра знову збилася набакир.

— Може, Семене Марковичу, може, ви нам спершу розповісте, так би мовити, сюжет п'єси, перебіг дії? А вже потім пригадаєте всіх дійових осіб? — режисера відверто дратувала манера викладу, що її обрав Кушнір.

— Зараз-зараз. Дайте мені, будь ласка, зосередитися!.. — Старий актор іще раз підніс руку до голови.

Метелецький перевів свій погляд на акторів у залі, знову зняв окуляри, протер їх:

— Я, може, вам тим часом поясню, в чому причина. Там, у цій п'єсі, в самому її фіналі, є така сцена, коли Едіп, головний герой, втямивши увесь жах, всю трагічність ситуації, в якій він опинився, приймає рішення покарати самого себе. І він осліплює сам себе, виймає собі очі металевою пряжкою… чи брошкою… Пряжкою чи брошкою, Семене Марковичу? — Режисер знову повернув голову до Кушніра, але той все ще чухав собі десь під пов'язкою і, здавалося, перебував у глибокій задумі. — Ну, та несуттєво. І ось наш шановний Семен Маркович, розігруючи переді мною цю сцену, так би мовити, імпровізуючи, настільки захопився, що справді почав бити себе по обличчю, по очах якимсь гострим металевим предметом. — Метелецький насторожено всміхнувся. — Що то було, Семене Марковичу?

— Там ще є Креонт. Чи Креант? — Старий, видно, все ще не чув, що у нього запитують. Режисер махнув рукою.

— Семене Марковичу! Чуєте мене, Семене Марковичу, шановний! Вам, напевно, і справді треба піти і ще трохи відпочити! Добре?

Старий актор кивнув і, все ще чухаючи собі чоло під низько насунутою пов'язкою, повільно почвалав до виходу із зали. Незрозуміло було, чи чув він слова режисера, а чи просто так сам собі вирішив, що свою частину роботи виконав і може бути вільним.

Метелецький подивився йому вслід, іще раз протер окуляри, насадив їх на носа і розвів руками.

— Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.

Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно — Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.

— О, добре! — Віктор повернув голову в його бік. — А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? — Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. — Давай! Поїхали!

Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння, потім горло і заструменився кудись донизу, в глибини організму. Подих на мить забило, очі засльозились, та потім все минуло.

— Нову постановку Метелецький робитиме… — видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:

— Це я зрозумів. І що ставитиме?

— Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?

— Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…

— Король? Може, король Лір?

— Може, й король… — Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. — Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..

— А ти не запам'ятав, що то за п'єса?

— Яка? Про короля?

— Так. Про короля.

— Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.

— Шкода…

— Що шкода? Чого шкода?

— Шкода, що не запам'ятав…

Та перестань ти! Давай по другій!

Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»

«Ну й бридота ця „Цукрова“… — Думка прийшла до голови ословесненою, конкретною. — Н-У Й Б-Р-И-Д-О-Т-А». Ніби вогненні літери стояли перед очима. Ігор приклав руку до живота, в якому смоктало і нило. «Чого ж ти хочеш, якщо лише два смажених яйця зранку і скількись там подушечок з повидлом у Вікторовій гримерці… і ще та кава?..»

Ліхтарі скінчилися, тож треба було пильно вдивлятися під ноги, аби не ступити у пащу відкритого каналізаційного люка. Підворіття накрило вже цілковитою темрявою, навпомацки, на самій лиш інтуїції вдалося відчинити двері до під'їзду — зрештою, вони не дуже-то й зачинялися, тримаючись на одній лише верхній петлі: якось хтось із сусідів, повертаючись так само напідпитку, вибив їх ногою. Давно неметеними сходами піднявся на свій другий поверх, пошкрябав ключем по дверях, трапив до замкової шпарини і…

— А тато знову п'яний прийшов! — проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. — Чуєш, мамо?! — гукнула вона в причинені кухонні двері. — Тато знов напився!

— Але ж ти й… — видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. — Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! — Правицею довелось ухопитися за вішалку.

З півтемряви кухні визирнула Ліда — в халаті, з розпущеним темно-русявим волоссям. Її змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцільним осудом, втіленням осуду в найвищій, останній інстанції, без жодних апеляцій і касаційних скарг. — Зарплати, звісно ж, не давали?

— Не давали!.. — Язик у роті ворушився погано, ніби розбухнувши й заповнивши собою не тільки ротову порожнину, а й усю голову. — Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? — з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кінця.

В очах у Ліди роздратування перемішалося зі співчуттям. Спершу співчуття було зовсім мало, та за якусь хвилину очі трохи потеплішали.

— Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.

В кухні під стелею слабенько жевріла двадцятиватка. Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці. Ігор важко сів на табуретку і сперся об край столу. В животі нило і смоктало. В роті було гидко.

— Лишилося три яйця, — сказала Ліда від плити монотонним втомленим голосом. — Одне завтра малій на сніданок. А два можу тобі зараз засмажити. Або зварити. Хліб ще є. Півбуханця.

— Умгу… — промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.

— Що «умгу»? — перепитала Ліда. — То підсмажити чи зварити?

— Підсма… та нехай… що тобі легше… — Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…

«То ти їсти будеш?» — десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.

Прокинувся від того, що лежати було твердо і холодно. Підняв голову й збагнув, що він на підлозі — у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко. Під боком відчув слизькувату плоть надувного гумового матраца, в ногах збилася благенька ковдра з верблюжої повсті. Із кухні було чути, як дружина годує дочку сніданком.

— А тато сьогодні гроші принесе?

— Не знаю. Може, й принесе.

— Мамо! А чого він у нас такий?

— Не знаю. Який вже є. Їж давай.

— Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…

Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.

Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника — вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій — бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха — і видиво зникло.

За півгодини, вже вмитий і поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непоміченим. Це йому все ж не вдалося: Ліда, в халаті, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорі, біля вішалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й відводячи очі.

— Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.

— Ага… Та вже ж…

З кухонних дверей визирнула Марина.

— Тату! Ти сьогодні грошей принесес?

— Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.

Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід — у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці — ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.

— Здоров, артіст! — Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.

— Добридень, — він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.

— Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?

— Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!

Петро знову затягнувся:

— Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.

— Добре… — Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. — Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.

Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.

— Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.

Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.

— Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! — сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.

Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику — там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.

На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок — Ігор почув уже самий кінець розповіді:

— …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. — Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: — Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!

— І що? — Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.

— Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.

— А-а-а… Ну, добре. — Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.

У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.

— О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, — Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. — Сідайте.

Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.

— Ви у нас актор… третьої категорії?

— Четвертої, — поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.

— Четвертої, — погодився Метелецький. — Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.

— Он як? — Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.

— Саме так! — Режисер потягнув паузу. — Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?

— П'ять років… — Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.

— Ну, ось бачите, — невідь-чому вдоволено протягнув режисер. — Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? — У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.

— Гм… Може… мабуть, пора… — видавив із себе Ігор. — Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?

— Так! Так, шановний! — Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. — Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?

— Ні. Ні, не дивує. — Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.

— Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! — з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. — В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!

— Еге ж… Так. Добре, я не проти. — Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. — Я просто так запитав…

— Отож, шановний! — Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. — Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

— Ага. Тобто так, авжеж, згода… — Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: — А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…

— Аванс? — Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. — Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.

— Дякую! — Ігор просяяв. — Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні — на сцену?

— Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. — І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.

В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.

Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув — і видіння минулося.

— Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. — Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли — тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так — спільне вдихання нікотину.

— Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. — Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. — Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він — син царя. І сам він цар, розумієте?

— Не зовсім… — Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.

— Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…

— А чому «страшного»? — Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. — Що в цьому страшного?

— Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.

— То ви?.. — Ігор нарешті починав щось розуміти.

— Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.

— Та ні. Я не про те. — Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. — Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

— …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… — Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. — Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.

Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.

— Ось! Наші головні герої вже тут! — він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. — Два царі! Два Едіпи!

— Їх що, буде два? — запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.

— Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! — режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. — До речі, щоб я потім не забув, — він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, — я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…

— Дякую! — Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:

— А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…

— Оракулом… — поправив режисера Кушнір.

— Ну, нехай оракулом, — поморщився Метелецький.

— Де я стою? — запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.

— Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..

— Так, чую, — відгукнувся Ігор.

— Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?

— Розумію… — знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.

— Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?

— Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.

— Мало! — Режисер трохи спантеличено замислився. — А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! — раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. — Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?

Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.

— Тоді справді потрібен поводир! Або — поводирка! — Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. — Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..

— Але ж я начебто Іокаста… — несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.

— Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! — Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. — А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!

— Оракула, — знову поправив його Кушнір.

— Ну добре, оракула, — погодився з ним режисер. — Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..

Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:

— Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.

Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.

Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтіли. Відтиснутися за час репетиції довелося разів, мабуть, зо двісті — не підряд, звичайно ж. Нічого він із задуму режисера не розумів — зрештою, і сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого він хоче від акторів. Крім проходів по сцені Кушніра з Ларисою та відтискань Ігоря від підлоги, жодних свіжих ідей йому цього дня до голови так і не прийшло. Тому він після години занять відпустив усіх, крім Кушніра, в якого намагався випитати якнайбільше реплік з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.

Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи — на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко — трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини — більшу і меншу, — він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, — та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.

Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.

На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили трамвайну колію в рідкій імлі вологої зимової сльоти…

Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її — вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…

— Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? — загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.

Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.

Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.

Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки — «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».

Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.

Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.

— Я гроші приніс… — почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.

— А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.

Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.

— Їсти будеш?

— Якщо є…

— Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.

— Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.

— То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.

— Які ми забобонні. Але я й мав на увазі — завтра.

Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.

Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.

— Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?

— Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…

Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.

Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.

«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»

Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це — думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників — викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа — на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»

За кілька років, ближче до закінчення школи, він вже навчився опановувати себе в такі моменти. Приск по шкірі ніде не подівся, проте Ігор уже звик до цього відчуття і майже не щулився, — тільки поза коміром, там, де шия переходить у хребет, неймовірно чухалося, свербіло. Він зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечі, смикав догори підборіддям, і співрозмовникам інколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.

В дорослому житті ці відчуття заглухли — тільки інколи, в миті прикрих побутових незручностей, доводилося, не змінюючи виразу обличчя, з усієї сили підтискати пальці на ногах. Це здебільшого допомагало — вся енергія напруги конденсувалась там, де ніхто не міг її зауважити. Тільки робити це було зручніше не стоячи, а сидячи за столом у кабінеті начальства чи за столиком у буфеті. Чи на лавці в парку або на госпдворі.

Але зараз, удома, на кухні, перед Лідою соромитися не було чого. Та, власне, він і не соромився — пригадав Ігор, з чого розпочався ланцюжок його асоціацій, — просто чіткість думки раптом вразила тією вже призабутою яскравістю раннього підліткового віку.

Ложка шкрябнула по дну тарілки. Звук був не різким, проте неприємним: тертя металу об кераміку. Ігор відклав ложку.

Ліда мовчки постелила. Вони роздяглися, задмухнули свічку й лягли. У темряві Ігор намацав плече дружини, ковзнув рукою на груди. Почав їх гладити — так само без жодного слова, тамуючи дихання. Невдовзі її смочки ствердли й завібрували під пальцями. Хвилини близькості були швидкими й механічними. Коли все було скінчено, Ігор перевернувся обличчям до стелі й глибоко відітхнув. Хотілося курити, проте вставати з ліжка було ліньки. Ліда ж, повернувшись обличчям до стіни, тихо-тихо прошепотіла: «Дякую. Добраніч». За кілька хвилин її дихання стало рівномірним і спокійним. Ігор заснув, слухаючи віддих дружини. Рожеві кола концентрично розійшлися перед очима, широко, ще ширше, і він провалився у їхню конусоподібно-спіральну глибінь з чіткою, намальованою на темному тлі світлими літерами думкою: «Чому все у житті з часом так втрачає смак?»

Прокинувся він від усвідомлення, що вже давно лежить з розплющеними очима й дивиться у стелю. Годинник показував шосту з хвилинами. Встав тихо, навшпиньках пробрався в кухню й заварив собі чаю. Посьорбав його з окрайцем хліба, віддмухуючи на край кухля тверді стеблинки заварки. Повернувся до кімнати, знайшов свій одяг на стільці в кутку. З дому вийшов теж нечутно: Ліда ще спала. Ранкове місто неквапно копошилося слабо організованим мурашником, люди в темних куртках і пальтах сунули по вулицях у напрямку автобусних і трамвайних зупинок — хто повільніше, хто швидше. Сіявся дрібний колючий сніжок. За ніч ґрунт підмерз, проте було помітно, що удень все мусить відтанути й перетворитися на щоденне брудне місиво, яке вже кілька місяців чвакало під ногами й колесами.

«А до весни ще далеко…» — подумалося, і знову чітко, реально, словесно.

Трамвай підповз повільно, задрижав, роззявив до половини роздовбані двері. Ігор увійшов, за звичкою пробрався у хвіст вагона. Салоном, розпихаючи пасажирів, рухалася жіноча постать, але це була не кондукторка. Стара сива жінка в чорній хустці, чорній куфайчині й чорній спідниці (взуття її Ігор не бачив), рівномірно похитуючись усім тілом з боку в бік, закотивши очі під лоба, мандрувала в його бік, рипучим голосом примовляючи:

— А ще у Книзі було сказано, що перед кінцем світу з'являться нові болісті у світі і числом їх буде сім. То вже з'явився СПІД, з'явилася болість Ебола, з'явився Альценгеймер, а тепер ось і п'ятнишки на очах появляються! І не буде вам нікому прощення, і нікому раю не побачити, якщо не покаєтеся й не увіруєте, якщо від гріхів своїх не відмовитесь! Горе грішникам! Горе нечестивим! Покриються струпом тіла їхні, і очі їм вигниють, і сліпі блудитимуть у темряві й гинутимуть цілими містами! Покайтеся, нечестивці!

Ігор повернувся обличчям до заднього скла, втупився в сто разів бачений краєвид: брудні вантажівки, які, розбризкуючи грязюку, перетинають трамвайні колії і в'їжджають до розкритих воріт якихось баз, цементних заводів, сталеливарних майстерень та інших важливих підприємств, на яких щодня виробляли продукцію і здобували хліб насущний трударі його міста.

Тим часом баба у чорному вже стояла просто в нього за спиною. Ігор озирнувся, ковзнув по ній поглядом (хустка, голова, обличчя) — і тільки й зауважив, що кілька довгих сивих волосин на гострому поморщеному підборідді. Трамвай зупинився. «Завод упаковочної тари!» — оголосив водій. Стара востаннє вигукнула своє «покайтеся!» і несподівано спритно, майже граціозно збігла сходами у вологий, промерзлий простір зупинки. Коли трамвай рушив, Ігор встиг побачити, як баба, піднявши майже до очей чорного коміра й заховавши долоні до кишень куфайки, всією скоцюрбленою постаттю різко пірнула у відхилену іржаву браму заводу.

При вході до театру вахтерка, зауваживши Ігоря, сердито кивнула йому і, не вимовивши ні слова, вказала одночасно головою, очима й пальцем на дошку оголошень. Там, посеред графіків репетицій, занять з пластики та щотижневих профспілкових зборів, нині висів новий аркуш, на якому було надруковано (у два кольори, бо лише таку, чорно-червону, стрічку цього разу вдалося дістати секретарці) оголошення, стисле за змістом і чітке за формою:

«ВСІМ АКТОРАМ, ЗАЙНЯТИМ У ПОСТАНОВЦІ П'ЄСИ „ЦАР ЕДІП“ ДАВНЬОГО ГРЕЦЬКОГО ДРАМАТУРГА СОФОКЛЕСА, ЗІБРАТИСЬ О 9 ГОД. РАНКУ В КІМНАТІ ПОЛІТЗАНЯТЬ ДЛЯ ЗАКРИТОГО ЧИТАННЯ ТЕКСТУ». Підпису під оголошенням не було.

Ігор через плече озирнувся на годинника, який висів біля віконечка вахтерки. Стрілки показували десяту з кількома хвилинами. Ну, так і є, дорога з дому до театру рідко забирала в нього менше ніж дві години. Трамвай у цю пору року був єдиним транспортним засобом, який працював у місті бодай трохи надійно. Втім, і в кінці весни, коли поновлювався регулярний автобусний рух, трамваї все одно переважали. Їхні розчовгані, блискучі рейки з'єднували найдальші куточки міста, найостанніші висілки. Залиті мастилом, брудні колії тяглися посеред вулиць, розходячись на стрілках під гострими кутами. Інколи вони з'являлися просто з-під землі, тобто з-під асфальту: це означало, що вони тут були давно, споконвіку, а вже пізніше їх зверху залито асфальтом. у таких випадках по рейках не їздили трамваї, проте інколи відрізки колії можна було угледіти на глухих вуличках передмість — значить, і сюди колись дотягувалася павутина трамвайних маршрутів? Принаймні так можна було подумати, хоча це була занадто простенька логіка. Бо ж можна було також припустити, що ці фрагменти колії покладено тут зумисно — із розрахунком на те, що колись, у майбутньому, їх буде подовжено і вони дотягнуться, зростуться з матірною мережею чи дадуть початок новій, внутрішній, автономній, мережі. Принаймні перехожі звертали увагу на такі колії лише тоді, коли, перебігаючи стрімголов вулицю перед вантажівкою, раптом спотикалися, перечіплялися об металеву балку й падали, збиваючи коліна, здираючи долоні, гублячи речі і, вже стоячи накарачках, широко розплющеними очима впритул спостерігаючи, як стрімко наближається, летить на тебе кілька тонн металу, як блідне й витягається обличчя водія за вітровим склом у кабіні, як димляться різко натиснуті гальма, як завантажену задню частину авта, що її ще називають кузовом, заносить, і тому на цей неправильний паралелепіпед уже можна дивитися під певним кутом — відповідно вітрове скло кабіни зі зблідлим обличчям у ньому теж від'їжджало вбік, також під кутом, і скло починало блікувати, й перелякане обличчя зникало за прозоро-непрозорою блискучою амальгамою.

Ігор різко струсонув головою. Треба таки піднятися до кімнати політзанять. Це приміщення знаходилось на третьому поверсі, поряд з кабінетом заступника директора з ідеологічної роботи. Якого, втім, усі називали Парторг. Первинно задумувалось, що там має бути зала для занять з балетної підготовки і танців. Але зараз балетна зала з перилами вздовж стіни й довгим, надщербленим у кількох місцях дзеркалом містилась у підвалі, а у світлій продовгуватій кімнаті на третьому поверсі стояли рядами стільці, на столі громадилась збита з фанери трибуна, а по стінах було порозвішувано щити з текстом державного гімну, зображенням герба, прапора та інших державних символів. Усе, як і мало бути у Державному театрі.

Трохи захекавшись на сходах, він спинився перед дверима, прислухався, поклавши долоню на клямку. Всередині точилася розмова — не читання, а саме розмова, вже це він міг розрізнити. Читання було б монотонним, а розмова тривала на високих тонах. Домінував голос режисера Метелецького, захоплений і піднесений. «Ну, хіба в драматургії головне — текст? О ні, шановні, я з цією тезою ніколи не погоджуся. А ви вже мені, будьте ласкаві, повірте, я в театрі не перший день!..» — з погано потамованою насмішкуватістю запитував цей голос у когось із присутніх там, за дверима. Ігор натис на двері, й вони відчинилися.

— О, нарешті! — вигукнув Метелецький, усміхаючись в його бік. — А то ми все тут ніяк почати не можемо. Проходьте, Ігоре, сідайте…

У першому ряду кімнати для політзанять сиділи на стільцях через один молода актриса, котра мала грати Іокасту, Семен Маркович, як і вчора, з пов'язкою на чолі і в полотняній туніці, та ще кілька акторів. Метелецький походжав перед ними упоперек неширокого проміжку, котрий відділяв перший ряд від стола з трибуною. На столі, в нього за спиною, лежала течка, звичайний швидкосшивач із зав'язаними поворозочками. Течка не була особливо грубою, проте кілька сторінок усе ж визирало з-за верхнього краю білим полем. Усе це Ігор зауважив миттєвим боковим зором, доки перейшов кімнату й сів у четвертому ряду, за спиною Семена Марковича.

Метелецький тим часом забрав з обличчя посмішку. Він також озирнувся назад, погладив пальцями течку, проте до рук її не взяв. У кімнаті запанувала мовчанка. Ігор посовався на стільці й теж застиг нерухомо.

Режисер знову швидко пройшовся по обличчях акторів своїм поглядом, в якому щомиті додавалося серйозності.

— Зараз я роздам вам тексти ваших ролей, — він нарешті сягнув до столу і взяв течку до рук. Розв'язавши поворозочки, подивився досередини, підніс аркуші паперу ближче до очей. — Нам вдалося отримати оригінал тексту п'єси. Зі спецсховища. І це виявилось нескладно. Нічого важкого, як виявилось… — Обличчя режисера серйознішало, було помітно, що сам він бачить текст уперше.

— Тут, звісно, скорочений варіант, над ним попрацювали. Але для розуміння загального сюжету цього має бути досить…

Стало помітно, що режисер почувається дещо ніяково. І це знову було дивним. Режисер Метелецький ніяковіти не вмів і не любив. Він роздивлявся текст, то наближаючи, то віддаляючи його від себе, поправляв окуляри і понад аркушами кидав короткі погляди на акторів. Потім знову фокусував свій зір на папері. Нарешті наважився й повільно розвернув аркуша лицьовою стороною до акторів. Аркуш був майже весь суцільно вкритий чорнильними пасмами цензорських штампів. На всю сторінку лишалося три-чотири рядки суцільного тексту, і ще деякі окремі слова можна було розгледіти по краях, де чорнило лягало трохи слабше.

— Проте ми з вами вміємо працювати і в несприятливих умовах, правда ж? — Оптимізм у голосі режисера лунав настільки нещиро, що всі без винятку в залі опустили очі, а він сам пустив півня наприкінці слова «правда». Поперхнувшись, Метелецький коротко кашлянув. Молода актриса — в цю мить Ігор пригадав собі, що її ім'я Лариса — несміливо підвелася і з зусиллям, сковтнувши слину, промовила:

— Ми, звичайно… нас, звичайно, в театральному технікумі готували до роботи на сцені… Але як… як ми зможемо втілити характери… персонажів, не маючи всього тексту?

Ігор не знати чому раптом відчув симпатію до цієї дівчини. Зараз трохи ззаду і знизу він бачив її у профіль: тоненькі, неначе гострим олівцем промальовані, риси обличчя. Високе чоло, гарні світлі очі, маленькі вуста. Постать її, дрібненька, проте зграбна, мала гармонійні, плавні лінії. Руки, які вона склала перед собою на грудях, теж були саме такі, як треба — маленькі, проте не мініатюрні, з довгими пальцями, на яких нігті були підстрижені досить коротко й акуратно.

Метелецький тим часом остаточно опанував себе й зухвало витріщився прямо в гарні Ларисині очі:

— Знаєте, дорогенька наша, ви ще занадто молоді і навіть не можете собі уявити, які важкі,просто нерозв'язні завдання інколи мусить вирішувати колектив сучасного театру!

Лариса знічено опустила очі й переплела тонкі руки на своїх високих грудях. А режисер продовжував самостверджуватись, уже знайшовши і необхідний душевний стан, і потрібні слова:

— В наш непростий час, коли не тільки трудящі, але й представники творчих професій змушені щодня відповідати на виклики, що їх кидає зовнішнє і внутрішнє оточення нашій країні, зневірі немає місця в наших рядах! Ось ви, молода людина, яка ще тільки починає своє життя, свою трудову біографію… — Лариса після цих слів ще більше опустила голову й похнюпилася. Хоча на крихітну мить Ігореві здалося, ніби вона посміхається, ледь-ледь, непомітно, тісно-тісно стиснувши вуста… Проте роздивитися краще було важко: занадто велика відстань розділяла їх.

Режисерове натхненне й піднесене монотонне бубоніння раптом стало зовсім нерозбірливим — чи це тільки йому звідси, з його четвертого ряду, так вчувається? Окремі слова ще можна було вловити — «відповідальність історичного моменту», «вимоги до трударів театрального жанру», «потреби народу в якісних, ідейно витриманих видовищах», але загальний зміст сказаного вислизав зі сприйняття, розмивався, танув у несвіжому, застояному повітрі кімнати політзанять.

Ігор сердито тупнув ногою, змушуючи себе зосередитися на мові режисера. Молода актриса в передньому ряду, ніби відгукнувшись, підвела голову й скоса зиркнула в його бік, зігнавши з обличчя не зовсім доречний усміх.

Метелецький зробив паузу. Він ще раз повернув до себе аркуші з текстом. Актори мовчали, Семен Маркович повільно чухав собі одним пальцем чоло під пов'язкою. Відчувши на собі позирк режисера, старий актор завмер, так і не вийнявши пальця з-під брудно-білого шматка бинта.

Ігор перевів погляд за вікно, у сірий простір чергового зимового дня, трішки відсторонився, і думки попливли довільним руслом, не тримаючись берегів. Ось навіщо ця дівчина, Лариса, вибрала акторську професію? А сам ти навіщо вибрав? Хіба ти із самого малечку хотів лицедіяти на сцені? Певно ж, ні. Тобі мріялось бути геологом, археологом — ти чомусь любив гребтися у землі. Тобі здавалося, що там, у глибині, таяться невідомі, незнані речі — не обов'язково скарби. Якось ти на клумбі перед чотириповерховим будинком, у якому тоді квартирували твої ще зовсім молоді батьки, очікуючи на отримання власного житла, викопав стару монету. Просто колупав там совочком чи навіть якоюсь тріскою — і побачив злиплу грудочку землі, яка не розсипалася від удару. Взяв її до рук, стиснув пальцями, протер — і відчув у долоні тверденького плаского круглячка. Коли ти приніс знахідку додому, мати відмила з неї землю, й ви всі утрьох довго роздивлялися незнайомі знаки на поіржавілій металевій поверхні. Потім батько заховав монету десь до шафи й сурово заборонив тобі будь-кому про неї розповідати. Монети звідтоді ти не бачив.

Ну, а в актори ти пішов після восьмого класу, до технікуму за розподілом. Ти просто найкраще продекламував вірша про щасливе дитинство на шкільному вечорі. Інші твої однокласники соромилися, комизилися, всіляко показували, що вони вищі від цього й лицедіяти — не їхнє покликання. І що це нижче їхньої гідності — фе-е-е… А ти вийшов на сцену і спокійно, виразно й чітко прочитав ті п'ять чи шість строф, написаних якимсь місцевим віршотворцем і розісланих районним відділом освіти в усі початкові й середні навчальні заклади. Однокласники ж бачили себе ліпшими, старшими, розумнішими від тебе — вони не будуть виразно читати з узвишшя римовані рядки перед залою, в якій сидять люди. Вони вважали це поганим. Навіть ганебним. Ні, вони цього нізащо не робитимуть, бо вони не такі. Вони інакші. Звісно ж, у дорослому житті вони стануть визнаними, успішними, солідними, досягнуть найвищих висот, але при цьому ніколи не виступатимуть зі сцени. Принаймні з дурнуватими віршиками. Тобто, можливо, колись вони вийдуть на трибуну, скажуть з неї кілька серйозних, виважених слів — і зійдуть під шквал оплесків. Або не зійдуть, а попрямують на другий кінець сцени отримувати важливу й почесну нагороду. Заслужену чи навіть виборену в чесному, важкому й кривавому герці. «До чого тут „кривавому“?» — схаменувся Ігор і одразу ж поправив сам себе: — «Упертому, виснажливому, ще якомусь там». Але ніхто з них не хотів читати перед комісією дурнуваті віршики. Соромилися не так комісії, як своїх же друзів-однокласників. А ти не соромився. Тобі раптом стало байдуже, по барабану. Й ти спокійно, навіть якось трохи відсторонено, проте все ж чітко й виразно, згідно з усіма настановами, критеріями та вимогами органів управління освітою, прочитав ті двадцять чи двадцять чотири рядки. Інші краще за тебе підтягувалися на перекладині, множили цифри у стовпчик, відмінювали складні дієслова, а ти всього лише прочитав на публіку вірша. Але зробив це найкраще.

Так само, мабуть, і це дівча — вийшло, пробелькотало зі сцени, що там уже належалося. Цікаво, чи багато вона знала про театр? Ну, звісно ж, вивчала у школі п'єси сучасних авторів про партизанів, про подвиг сталеварів, про міцну й палку любов доярки і тракториста, почуття, яке допомагає їм обом вийти переможцями у трудовому змаганні. Може, подружки давали крадькома почитати навіть оту, заборонену, про кохання десятикласниці й курсанта військового училища, ту, що її написав нині арештований драматург. Але що вона бачила у своїй уяві? Бачила себе на сцені у гарному одязі, з підмальованими рисами обличчя? Чула оплески, марила букетами квітів, шанувальниками, які після вдалого виступу довго топчуться побіля службового виходу, аби запросити молоду окрасу сцени не до убогого театрального буфету — до ресторану?

Ігор знову зиркнув на Ларису. Він не дуже любив працювати з молодими: з ними треба було не тільки ділитися знаннями, здобутими вже під час роботи, бо театральний технікум не був надміру щедрим у цьому. Вони потребували більшого. З молодими йому робилося дедалі важче, — й він лише недавно зрозумів чому. Тому, що вони були молодими. Вони мали попереду більше років життя, фізичного існування, більше днів і ночей, більше вдихів і видихів, більше кроків по площині земній — більше, ніж залишалося йому, Ігореві.

Він не те щоб відчував до них якусь заздрість чи ревнощі. Ні, все було інакше. Проте якесь невдоволення у глибині душі чи мозку все ж стриміло, давало про себе знати. Можливо, образа на таку несправедливість — от вони будуть, існуватимуть, а він ні. Вони побачать якісь речі, якісь події, до котрих йому, Ігореві, зась — тільки через те, що його життя скінчиться раніше. Вони будуть свідками якихось змін, якогось оновлення — Ігор не знав, якого саме, і не дуже вірив у ймовірність оновлення, та все ж підозрював, у глибині свого єства припускав його можливість. Колись, не тепер. І тому він прохолодно ставився до молодших. Відверто цього не показуючи, він усе ж тримався з ними стримано.

Молоді здавались йому недостатньо розумними, недостатньо проникливими, не такими, якими він хотів би їх бачити. Хоча за свої тридцять з гаком років він уже давно втямив, що не можна вимагати від людей забагато, все ж якась надія, думка про те, що наступні за ним у часі люди мали б вирости кращими, постійно жевріла десь у підсвідомості. Але коли він бачив їх — на вулицях, у трамваях, у вечірніх буфетах, де вони, як дорослі, пили погане, дешеве пійло й палили смердючі цигарки, чув їхні розмови, недалекі й недотепні, їхні убогі пласкі жарти, в ньому наростав і зміцнювався жаль. За себе, за них і за всіх людей. Чому ми не робимося кращими? Чому скніємо в цьому марудному, одноманітному житті? Невже ми довіку приречені жлуктити несмачні, пекучі напої, від яких на ранок шлунок перетворюється на важку й гарячу кулю десь під серцем? Невже ми мусимо день у день пережовувати ту саму несмачну їжу, пісну і трав'янисту, а потім непомітно відригувати й виколупувати з-між зубів застряглі залишки того жахливого їдла або ж, кутуляючи язиком, зішкрібати їх непомітно й намагатися проковтнути пересохлим горлом?

Раптом Ігор пригадав… ні, майже реально побачив перед очима політичну карту світу — вона висіла у шкільному кабінеті політичної географії, запнута розтягнутою на дроті звичайною віконною фіранкою. Десь у середніх класах — сьомому чи восьмому — йому випало чергувати по школі. З віником напереваги він обходив кабінети й намагався згребти докупи зіжмакані папірці, підсохлі недогризки яблук та інше сміття, залишене учнями під час уроків. Політичної географії він ще не вивчав: цей предмет чекав десь попереду, в майбутньому, в останніх класах. Проте йому все ж вручили ключа й від того кабінету. Роззирнувшись порожнім приміщенням, Ігор швидко зауважив під останніми партами кілька обривків паперу, хокейним пасом викинув їх у прохід і погнав уперед — ближче до дверей. Потім спинився біля дошки. Дошка була чистою, ретельно витертою. Знічев'я потягнув убік фіранку — і завмер, зачудований кольоровою гамою політичної мапи. Країни були не такими, як на карті фізичній. Зелено-болотяного кольору рівнин, який перемішувався глинясто-піщастим тоном височин, тут не було і близько. Рожеві, жовті, фіолетові, салатові, ясно-блакитні й темно-сині кольори хаотично вкривали великий картонний прямокутник. Країни розляглися на ньому вільно, наче невідомі морські створіння, якісь молюски, корали, краби й зірки. Вони не шукали простих, прямих і рівних, ліній, складаючись химерною, складною мозаїкою, заповнюючи кольором своєї території найменший відступ сусіда, вливаючись туди булькою на тоненькій ниточці, випетлюючи свій кордон найхимернішими зигзагами. Ігор завмер і навіть рота роззявив: доти він ніколи не підозрював, як багато країн є у світі. Здебільшого в кабінетах його школи висіли тільки карти рідного краю — довга, вигнута по краях догори туша розпиляної повздовж корови червонясто-рожевого кольору. Вчителька ніколи не забувала нагадати, що наша країна — найбільша у світі, займає стільки-то мільйонів квадратних кілометрів, стільки-то часових поясів, і Ігореві ввижалися літаки, які летять зі сходу на захід, перебуваючи кілька годин поспіль у межах тієї самої години, чи навіть, страшно подумати, переганяють її, а в тих літаках сидять пасажири і за вказівкою переводять свої наручні годинники вперед чи назад. Вказівка, певно, подавалася командиром екіпажу, і всі пасажири мали одночасно здійснити коротку й чітку дію: раз-два! Круть-круть! Глобус був круглим, і цілком очевидним фактом видавалося, як далеко за обрієм знаходяться східний та західний краї держави. Одного разу — вже й не згадати коли — Ігор замислився, що, певно, і за кордоном, за межами їхньої країни, теж проживають якісь люди і в них може бути своє, інше життя. В газетах про це часом з'являлися невеликі статті, переважно у рубриці «Нотатки про їхні порядки», проте зрозуміти щось із тих статей було важко: занадто несхожим і незвичним було описуване там. Люди не могли жити так, отож той невідомий світ і справді був неправильним, хибним, злочинним. Тому не було нічого дивного, що туди нікого не пускали. Не випускали. І звідти не впускали теж.

«Ви найгірший клас!» — кричала на них маленька вчителька у школі. Віднедавна він чомусь часто пригадував ці слова, й особливо — ту нервову верескливу тональність, високий деренчливий голосочок, сердитий, роздратований, може, не так ледачими учнями, як самим життям. По тому, як учителька закінчувала свій вигук, у приміщенні класу ще кілька секунд відбивалася від білих стін дзвінка луна, потрохи стихаючи й осідаючи на зачовгану, подряпану підлогу, фарбовану якоюсь рудувато-кривавою фарбою. Після щорічного літнього ремонту підлога була липкою, фарба на початку нового навчального циклу приставала до підошов черевиків, хоча з моменту пофарбування вже минув місяць, а то й півтора. Втім, уже за кілька тижнів пофарбована підлога знову світила подряпинами, прозирала волокнистою плоттю дощок, хоча й тоді по ній ще де-не-де лишались недосохлі бульки. Якщо на таку бульку просто наступити, з неї чвиркала крапелька густої брунатної рідини, що швидко загусала. Та справжньою бідою було, наприклад, зчепившись у боротьбі з однокласником, упасти на підлогу й прокотитися по бульці ліктем чи коліном. Тоді на шкільній формі проступала масна олійна пляма, вивести яку було просто неможливо. У старших класах дехто з хлопців часом пробував прати форму в заплямованих місцях бензином чи ацетоном. Ефект від такого запирання був нульовий, але кілька наступних днів у класному приміщенні тягло сильним хімічним запахом, і сміхотливі однокласниці, показно затуляючи носи, називали невдаху «трактористом», «комбайнером» або «механізатором». Класом котився короткий гостренький смішок, маленька вчителька (вже інша, не та, що була в початкових класах) різко смикала голівкою з гулькою забраного на потилиці сивуватого волосся і, перервавши свою монотонну розповідь про взаємозамінну конвергентну валентність пасивних прикметників четвертої дієвідміни середнього роду зони лісостепу, радісно верещала: «Ви найгірший клас!»

Пізніше, уже в технікумі, він зрозумів, що ці слова будуть супроводжувати його все життя, і потрохи змирився з цим. «Ви найгірша група!» — кричали їм викладачі, але тоді Ігор уже знав, що й іншим групам вони кричать ці самі слова. «Ви найгірший підрозділ!» — кричав під час занять армійський старшина, і в куточках його духмяного рота дрібненькими загуслими крапелинками збиралася жовтувата слина. Та Ігор, одягнутий у дірявий бушлат і благенькі чоботи, вже спокійно пускав цей текст повз вуха. На той момент він давно усвідомив, що й старшині, коли він учився в школі й на старшинських курсах, це саме кричали його викладачі, яким попередньо ці слова кричали в обличчя їхні викладачі. Так само було і з вчителями, і з викладачами технікуму. Так само було по всій країні: найгірші народжували, вирощували, виховували й навчали наступних найгірших. Цей безкінечний ланцюжок тягнувся і зникав у темряві недослідженого минулого, напевно так само найгіршого з усіх можливих минулих. І саме тому в країні, яка була його вітчизною, панував цей повсюдний імлистий напівморок, просмолені трамвайні шпали сочилися крізь сірий сніг липкими й тягучими шмарклями, дерев'яні лавки у парках і сквериках були поламані й загиджені, а дерева над ними тільки пізньої весни випускали сухе рудувате листя, яке вже за кілька тижнів дірявила ненажерлива тля. Коротке задушливе літо приходило на зміну так само короткій, сповненій несподіваних заморозків весні, ще й протягом літа на три-чотири тижні поспіль міг зарядити проливний, цілодобовий дощ, від якого не було рятунку. Осінь наставала несподівано рано й на стадії остаточного виснаження різко переходила в зиму, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Зима ж майже ніколи не була сильною — справжні морози вдаряли навіть не щотижня. Проте зима була промозклою й виснажливою. Низьке хмарне небо часто було не розгледіти за ще нижчими туманами, що стелилися понад землею, осідаючи на обличчях людей липкими брудними випарами. Під очима проступали темні кола, губи синіли, носи й повіки вкривалися тонкими павутинками кровоносних судин, що проступали з-під попелястої шкіри. Люди, й без того не вельми доброзичливі та приязні, робились остаточно дратівливими, позирали одне на одного спідлоба, поверх піднятих комірів та з-під низько опущених на брови шапок. Так що епідемія нічого особливо не додала у стосунки між людьми, хіба що трохи оголивши і проявивши те, що давно вже лежало на дні душі ледь не в кожного.

— До речі, шановні! — перебив його роздуми підвищений тон у голосі Метелецького. — Я ледь не випустив з уваги. У нас із вами завтра… трудовий десант. Колектив театру залучається до санітарних робіт на вулицях міста. Є указ із самого верху… Звісно ж… е-е-е… — потягнув режисер свою улюблену паузу, — це все стосується насамперед сильної, так би мовити, половини нашого трудового колективу. Хоча, якщо до участі зголоситься хтось із прекрасної половини, заперечень теж не буде.

— Що це ще за такі санітарні роботи? — запитання з переднього ряду ліворуч пролунало капризним жіночим голосом.

— Пояснюю, шановні! — Метелецький раптом спохмурнів і на очах зробився нудним і старшим, ніж виглядав зазвичай. — З'ясувалося, що можливими призвідцями епі… ну, тимчасових труднощів у нашому місті, можуть бути собаки. Вуличні пси, бродячі, розумієте? Ті, які… ну… ви розумієте мене… — У словах режисера не було певності, хоч як не намагався він там її зобразити.

У передньому ряду хтось нерозбірливо зобразив розуміння голосом та кивком голови. Проте звучало й виглядало все це не вельми переконливо.

— Так от… — продовжив Метелецький, повертаючи своєму голосові щойно втрачену енергію, — сьогодні вночі спеціальні служби проведуть, так би мовити, зачистку території, а ми завтра… маємо допомогти їм… як би це сказати… привести місто в порядок…

— Тобто як це? — ще більше нерозуміння й подиву сконденсувалося в наступному питанні чи то в продовженні попереднього.

— Ну, це значить… це значить, що ранкова репетиція відміняється! — раптово викрутився режисер. — Вранці всім чоловікам, і жінкам, хто забажає, у робочій одежі зібратись біля службового входу. Все, на сьогодні закінчуємо! До завтра!

Метелецький ще раз постукав по краєчку течки з текстом п'єси, вирівнюючи стиснуті там аркуші, і хвацько втиснув течку під пахву.

— Тексти ролей отримаєте післязавтра! Завтра — трудовий десант!

І, затиснувши течку під пахвою, режисер Метелецький швидко залишив кімнату політзанять.

Ігор важкувато зістрибнув з кузова вантажівки, притримуючись за розбитий дерев'яний борт, і роззирнувся довкола. Тут, на цьому краю міста, він ніколи не бував. Занадто далеко від центру, від жилих районів. Промерзлий ряд голих тополь метрів за триста, мабуть, означував якусь дорогу. Втім, жодного руху попід деревами помітно не було. Величезний пустир плавно переходив у поле з виярками. Поле повільним невисоким пагорбом здіймалось ген удалечінь. І там, далеко на обрії, бовваніли перші (вони ж, мабуть, і останні) сірі громаддя панельних будинків незнаного йому району міста.

— Ігоре! Поможіть мені! — це згори, з кузова, простягала руку Лариса. Вона виявилася не єдиною з жінок, хто наважився-таки взяти участь у цьому виїзді з не зовсім зрозумілою метою. Ще дві жваві фарбовані білявки з бухгалтерії та кілька білетерок, переважно літнього віку, теж з'явилися вранці до службового входу, одягнені в робочі строї, себто в цупкі темні спідниці й куфайки, з головами, пов'язаними теплими хустками. Щоправда, саме на Ларисиній голові — єдиній серед жіноцтва — була не хустка, а гарненька в'язана шапочка з грубої сірувато-коричневої вовни. Русяве волосся, легко вибиваючись з-під загорнутого манжетом краю шапочки, робило дівчину якоюсь по-домашньому чарівною.

Ігор підніс догори обидві руки й підхопив легеньке тіло, коли воно перегнулося назустріч йому через борт. Опустив Ларису, доки вона торкнулась ногами землі, затримав перед собою на секунду, і вона вдячно поглянула йому в очі знизу вгору. Ігор аж кліпнув від такого близького погляду майже впритул. І саме на мить того скліпу обличчя Лариси перед його очима раптово змінилося — він побачив якусь темно-синю, глибоку безодню, котра струменіла з її величезних очей, вируючи світлими об'ємними спіралями кудись далеко-далеко у глибину. Витріщившись у відповідь, Ігор одразу ж утратив це дивне видіння. Очі були як очі, великі, дівочі, але не безмежні, і ніякі золоті спіралі, звісно ж, нікуди з них не струменіли. Тим часом Лариса трохи ніби аж незадоволено вивільнилася з його долонь і, відходячи, мовчки кивнула на знак подяки. Та й кивнула зовсім ледь-ледь, майже непомітно.

Ігор ще трохи постояв оторопіло, потім сягнув до кишені по сигарету й почав обдивлятись у пошуках вигідного місця для перекуру. Вантажівка, яка їх привезла, зупинилась просто біля краю довжелезної і глибокої траншеї, в кінці якої чахкав і тремтів невеликий колісний тракторець-екскаватор із задертим догори ковшем. Викопана земля нерівномірно громадилась переривистим бар'єром на скрайку траншеї. Десяток лопат лежали і стояли, застромлені у викопалину. З кузова вже зістрибнули всі, хто приїхав. Ігор пошукав очима Віктора і Семена Марковича. Вони стояли неподалік, трохи збоку від інших чоловіків, а крім акторів сюди виїхали також електрики, монтувальники сцени й навіть вахтер, досить літній уже, сивий чоловік, за віком або ровесник Марковича, а чи, може, й трохи старший.

Ігор повільно побрів до Віктора, і той мовчки простягнув йому коробку сірників. Семен Маркович також роззирався довкола, продовжуючи говорити Вікторові якесь попередньо почате речення:

— Це зараз собаки всі такі різні й водночас однакові. Бо всі бродячі. А раніше вони були інакші. Були породисті. Люди вдома тримали собак. Були породи службові, були ще мисливські, декоративні. Гарні такі… Люди з ними на вулицю виходили, на таких повідках їх водили, з нашийниками, — старий актор пальцем показав кільце навколо шиї. — Зараз уже цього давно нема…

— А ще ж якісь були теж звірі приручені… — Віктор ніяк не міг пригадати назви. — Ко… ко-о-о…

— Коти? — перепитав Семен Маркович і весь немов здригнувся внутрішньо. — О-о-о-о! Коти! Коти — це зовсім інші тварини. Їх давно вже звели зі світу, ще, здається, до вашого народження… — В голосі його пролунали якісь нотки чи то жалю, чи глибокої неприязні, такої глибокої, що аж на межі з ненавистю. — І кому, кому вони заважали?..

Старий актор замовк і почухав своє усе ще вимащене зеленкою чоло під стареньким картузом. З-під картуза далі виглядала пов'язка, вже сіро-бруднувата, давно не міняна. Проте вона все ж була дбайливо підгорнута краєм усередину, до волосся.

— А які вони, ті коти, були? — Віктор затягнувся сигаретою й, випустивши дим носом, із цікавістю підвів обличчя до старого. — Такі ж, як і собаки?

Семен Маркович задумливо пожував губами:

— Що? Ні! Ні-і-і-і! — До нього, здавалося, повільно доходив сенс запитання. — Коти… Коти були зовсім інакшими. Меншими. Десь от такими. — Він розвів перед собою руки приблизно на ширину ліктя. — Звісно, й серед них траплялися великі екземпляри. Але загалом вони таки були невеличкими. Всі мали довгі хвости. Були серед них пухнасті, а були й з коротким хутром… Та головне в котах не це.

Ні Віктор, ні Ігор не запитали: «А що?» Вони мовчки дивились на старого актора, затиснувши в губах сигарети. Маркович знову почухав собі чоло і продовжив:

— Собаки, хоч серед них є й кобелі, і сучки, та все одно собаки, усі без винятку, вони ніби чоловіки. А коти були наче жінки, розумієте?

Віктор різко реготнув, поперхнувся димом, закашлявся:

— Ото вже ви скажете, Марковичу!

Семен Маркович знову поворушив губами, кашлянув і продовжив:

— Кіт, він був цілком непотрібною твариною. Ну, мишей він ловив. Але миші — це ж не таке щось страшне. Кіт був просто красою. Такою чистою, ні на що не придатною красою. Лежить ото, було, тварюка, на вікні, вилизується. Очі мружить. Знає, що люблять його… — Старому аж голос перехопило. Він іще раз кашлянув і знову замовк.

— У вас що, був кіт? — Ігор тільки тепер збагнув, що Маркович і справді пам'ятає щось таке, що йому недоступне, незнане. Пригадав, як у старій дитячій книжці, ще у школі, до того, як бібліотеки було остаточно очищено від архаїчної літератури, він побачив на поличці яскраву, хоч уже й вицвілу, книжечку в м'якій палітурці із загнутими, пожмаканими краями. Розгорнув її — і на першій сторінці побачив зображення якогось дивного, проте симпатичного звірятка з невеликими вухами, кирпатим носом на круглій мордочці й тілом, укритим сірими та білими пасмами. Повільно почав читати віршика під малюнком — і нічогісінько не зрозумів. Щось там було про кота чи, точніше, про «котика», про молочко і сметанку, і якісь дивні дієслова: «нявчить», «муркоче»…

— Був у мене кіт. — Це Маркович опанував себе і продовжив розповідь.

— Справжній? Живий? — Тепер і Віктора охопило здивування.

— Ну, а який же? — Семен Маркович усміхнувся. — Не іграшка ж плюшева… Гарний був, зараза. Великий, рудий. Звався Василь. Васька… Потім я мусив приспати його, коли почалася кампанія за економію продуктів… Шкода було мені його… до розпачу шкода…

Віктор не дав йому продовжити — смачно сплюнув на недопалка, притоптав його й голосно втрутився:

— Ходімте! Нас оно кличуть!

І справді, там, куди відійшла Лариса, збоку, біля вантажівки, вже збилися у тісненький гурт усі, хто приїхав: і бухгалтерки, і білетерки, і чоловіки з театру. На приступець авта виліз Парторг — він приїхав разом з усіма, але сидів не в кузові, а біля водія в кабіні.

Ігор ще до виїзду замислився: хто ж поїде з ними від керівництва? Метелецький таких заходів завжди відверто уникав. Профорг також, скаржачись на слабке здоров'я. А Парторг уже кілька місяців був відсутній — його кабінет, поряд з кабінетом Метелецького, стояв замкнений. Казали, що його викликали до столиці на курси підвищення кваліфікації. Очевидно, він щойно повернувся й одразу ж занурився у вир діяльності трудового колективу, який мав щастя очолювати разом з Метелецьким. Проте особливої радості від повернення до рідного колективу в зовнішності Парторга помітно не було. Та це й не дивно: кілька місяців у столиці, в доброму готелі, на повному державному забезпеченні…

Зараз Парторг повільно поводив очима згори вниз на жінок і чоловіків у робочому одязі, які, підходячи, потрохи замовкали і зосереджували свої спокійно-байдужі погляди на його постаті.

Якось Віктор запитав Парторга під час чергового обов'язкового політзаняття, чому єдина в країні партія називається «об'єднана». Парторг строго зиркнув у відповідь, поправив поли піджака і прорік:

— Розумієте, Вікторе, все у світі прагне до об'єднання. Тому колись, у майбутньому, в світі не буде країн і народів. Усі житимуть в одній державі. Та й поняття держави зрештою само відімре. І на той час усі партії у світі теж об'єднаються. Буде одна велика партія. І вона буде так само зватись «об'єднана».

І ось зараз Парторг зосереджено й серйозно вдивлявся в їхні обличчя і постаті. Було видно, що він стужився за своєю нелегкою, але потрібною роботою: розповідати й виховувати, закликати і вести за собою. Тож, дочекавшись, коли всі зібрались перед кабіною вантажівки не зовсім правильним колом, Парторг витяг руки з кишень, підняв правицю на рівні грудей і, повільно вимахуючи нею в такт словам, почав свою промову:

— Отож, шановні! Ми з вами сьогодні приїхали сюди абсолютно свідомо й добровільно! Правда ж?

Йому ніхто не відповів, та Парторг, схоже, й не потребував відповіді. Він продовжив говорити так само впевнено й монотонно, проте чітко і виразно:

— Зараз наша країна переживає нелегкий період у своєму становленні. Багато чого у нас не вистачає. Ми, керівні органи, це визнаємо і робимо все можливе, щоб якнайшвидше виправити цю ситуацію. І зараз ми з вами будемо надавати посильну допомогу міському комунальному господарству у важливій справі — очищенні нашого міста від бродячих тварин…

— Так я й думав! — це знову русявий робітник сцени, який любив посперечатись, утрутився в мову Парторга різко й зухвало. — Собачі трупи закопувати? А доплата нам буде за це?

— Правильно! — раптом підтримав його Віктор, який стояв збоку й трохи позаду від Ігоря. — Ми ж таки не якісь там різноробочі! Ми актори! Ми творчі особистості, працівники культури! Чого ми маємо це робити за просто так?

— Це питання ми вирішимо! — Парторг, як виявилось, був готовий і до такого повороту подій. — Усі, хто бере участь у сьогоднішньому виїзді, отримають по три додаткових дні до літньої відпустки! Керівництвом театру буде видано спеціальний наказ.

— Оплачуваної відпустки? — Віктор не здавався, він намагався витиснути з ситуації, що склалася, максимум вигоди.

— Так, звичайно ж, оплачуваної, — кивнув головою Парторг.

— Ну, тоді чого ж!.. — видно, Віктор вирішив задовольнитися досягнутим. — Тоді попрацюємо.

— Але це ще не все, шановні! — Парторг знову серйозно обвів усіх своїм пронизливим поглядом. Сьогоднішнє трудове завдання буде трохи складнішим, ніж ви собі уявляєте…

— Як це?.. Чого це складнішим?! — знову втрутився русявий скандаліст. Ігор зиркнув на нього, і той відповів хитрим і злим поглядом, при цьому підморгнувши, мовляв, чекайте, я маю все з'ясувати до кінця. Може, іще якусь вигоду можна буде отримати з цієї справи, коли Парторг щось недоговорює.

— Розумієте… — Парторг затнувся, що вже саме по собі не могло не викликати здивування. — Через матеріальні труднощі, які зараз переживає наше місто у зв'язку з карантинними заходами… одним словом, комунальні служби у нас… вони не мають набоїв. Тому… — Парторг іще раз затнувся й затятим поглядом бездумно вперся десь понад головами людей. — Тому ми з вами…

— Ну-ну!.. — загуло водночас уже троє чи четверо голосів. — І що ж?..

— Тому ми з вами маємо не просто закопувати… ховати трупи бродячих тварин… у цій траншеї… Ми… ви… маєте допомогти знищувати цих собак. Я зрозуміло висловився?

— Що-о-о? — Віктор виступив наперед і люто втупився в Парторга. — То їх сюди що, живими привезуть?

— Не привезуть! — Парторг раптом втратив увесь свій попередній запал. Він винувато і покірно дивився на Віктора благальними, зляканими очима. — їх сюди… Сюди їх просто приженуть… Ви не турбуйтесь, ви не самі цим займатиметеся. Вам комунальники теж допомагатимуть. Точніше, не вони вам, а ви їм. Бо загалом це все ж таки… це їхня робота. А нас задіяли тільки для допомоги.

За цими словами Парторг зістрибнув з підніжки вантажівки і ступив крок навстріч представникам трудового колективу. Одразу зробилось помітно, якого він маленького зросту і як втягує голову у вузькі, кутасті плечі. Тепер він дивився на всіх знизу вгору, і погляд його був жалісним та зляканим.

— Ми що, ще і вбивати цих собак мусимо? — це кричав русявий скандаліст, насуваючись на Парторга своєю потужною квадратною фігурою.

— Так! — відповів йому Парторг тремтячим голосом. — І коли вже до цього дійшло, то я мушу вести перед й показувати приклад.

Парторг відійшов кілька метрів, висмикнув з купи викопаної землі одну із лопат, узяв її обома руками й, з натугою перестрибнувши через траншею, став потойбіч з лопатою напереваги.

— От же ідіоти… — майже нечутно прошепотів Семен Маркович десь позаду, за спиною в Ігоря.

Здалеку, від будинків, які бовваніли на обрії, долинув якийсь невиразний, але все ж таки наростаючий гамір. Там щось відбувалося, щось рухалося сюди, до них, проте докладно роздивитись іще хвилину-дві було важко. Смикаючись, з-під тополь виїхало зо п'ять тракторів, легких, колісних, з причепами. На причепах сиділи якісь люди, проте небагато. Більше людей ішло пішки, розтягнувшись у ширину поміж тракторами, які намагались тримати постійну дистанцію метрів по тридцять-сорок. Усі вони щосили горлали, махали руками, підстрибували на ходу. Окремі з них ще гучно й ритмічно стукали чимось дерев'яним об щось металеве чи навпаки. А попереду них, з відривом у півсотні метрів, мчала, озираючись і повискуючи, величезна зграя собак, голів так на двісті. Ця зграя то розсипалася вшир, то знов гуртувалась у тісну верескливу купу, і в тій купі лунало гарчання, клацання зубів, хтось падав, завиваючи від болю і страху, та загальна маса все ж підбігала, просувалася вперед, час від часу лякливо й ненависно озираючись на переслідувачів.

Тут Віктор, який стояв неподалік, приголомшено присвиснув і притьмом кинувся до лопат, які все ще стояли, застромлені в буру глинисту землю, викинуту з викопалини екскаватором. Ухопив там одразу три лопати, чвалом повернувся, несучи інструмент під пахвою. Встромив з розмаху дві перед Ігорем та Марковичем, після чого поліз до кишені по сигарету.

— Зараз… Зараз ми їм!.. — прогарчав Віктор собі під ніс, припалюючи.

Ігор зиркнув через плече: жінки й чоловіки і собі розбирали лопати. Лариса, найменша серед них на зріст і наймолодша, налякано крутила головою, роззираючись і не наважуючись взяти лопату до рук. А коли таки нарешті зважилась, від купи лопат уже лишилось тільки дві, калічні й надламані, з тонкими, кривуватими держалнами. Піднявши з землі одну з них, Лариса заметалась, не маючи певності, куди ж їй бігти, і врешті зайняла місце на краю траншеї, недалеко від Ігоря, поміж Парторгом та русявим робітником сцени з жорстокими і хитрими очима.

За цей час собача зграя вже наблизилась до них метрів на сто чи й менше. Видавалося, тварини теж зрозуміли, куди їх женуть. Частина з них спробувала вивернути, змінити напрямок руху, та трактори з обох кінців ланцюга загоничів додали швидкості, вигинаючи всю шеренгу переслідувачів широким луком тятивою досередини.

Ігор пошукав поглядом Марковича. Старий стояв, спершись на лопату, виставивши вперед одну ногу, і спідлоба понуро дивився перед собою, за звичкою жуючи губами. Зграя наблизилась уже метрів на двадцять. Стало можливим роздивитися тварин — серед них були менші й більші, на довгих лапах і коротконогі, з обвислими і з гострими вухами, куцохвості й довгохвості, руді і темні, трохи не чорні, а ще якісь рябі, світло-смугасті, попелясті, сірі, майже білі, і сіро-сталеві. Пси видихали перед собою разом з парою тихе, переривисте виття. Страх і розпач учувались у цих звуках, приреченість і рішимість, а найбільше — нестерпний, глибинний біль. Біль звичайний, тілесний, і ще біль всезагальний, всеохопний, всепроникний.

Ігор перехопив лопату обома руками. Схоже, таки доведеться робити це.

Перші з псів уже були зовсім поряд, коли зграя загальмувала і знову збилась у тісну, густу купу. Тварини майже зупинились, вони присідали, клацали зубами, скавуліли і гарчали, повільно просуваючись до траншеї. Півколо загоничів охопило зграю, не лишаючи їй шляху до відступу. Гамір наростав, пси ще тісніше збивались докупи, не наважуючись на стрибок.

— Ну, давай, суки-и-и! — закричав хтось ліворуч.

Ще далі котрась із жінок заголосила:

— Ой, що ж це буде? Мамочко-о-о!

Ігор спробував озирнутись через плече, та, крім шматка Вікторової куфайки, не зміг побачити нічого. Віктор підняв свою лопату на рівень грудей, а потім і над головою. Сигарета прилипла йому до краєчка губи, очі він примружив і всією постаттю ніби якось згорбився й поменшав. Проте, навіть поменшавши, він усе ж заступав собою всіх, хто стояв за ним. Чи, може, це так видавалось, бо насип саме під Віктором здіймався горбком, а далі опускався і нижчав.

Пси вже підійшли, майже підповзли до краю траншеї. Ігор зміряв поглядом відстань до них: метрів два з половиною, три щонайбільше. Котрий із псів стрибатиме в його бік? Здоровенний сіро-плямистий звір з обвислими щоками та слинявою пащею виглядав найбільш рішучим. Ось він присів на передні лапи, опустив голову, напружився — і стрибнув!

Ігор вдарив пса лопатою. Цілився у голову, та влучив по спині, ще й лопата ковзнула, тож удар не вийшов достатньо сильним. Лопата ребром увійшла в землю, попутно здерши із псячого боку шмат шкіри з м'ясом. Собака скавульнув, оступився на краю траншеї, відчайдушно зачеберяв передніми лапами і таки видерся з ями. Він клацнув зубами, загарчав, смикнув головою в напрямку лівої Ігоревої ноги. Бити прямо згори вниз було незручно, Ігор спробував перехопити лопату і скерувати її вістрям донизу, а пес у цей час ухопив його зубами за черевика. Ігор тілом відчув, як зуби тварини входять у шкіру взуття, стискають ступню, ще трохи — і прокусять черевика. Пес рвонув головою, не розтискаючи щелеп, Ігор шарпнувся, заточився і, щоб утримати рівновагу, мусив миттю спертися на лопату. Пес іще сильніше смикнув за черевика, та Ігор, заточуючись назад, уже спромігся підняти лопату, наче списа, і звуженим кінцем, перехопивши обома руками, з натужним стогоном всадив тупувате лезо поміж лопаток тварини. Шкіра луснула, залізо увійшло достатньо глибоко, проте пес не здався. Він і далі терзав черевика, потім спробував перехопити ногу Ігоря вище, десь понад кісточкою. Але промахнувся, і зуби упіймали порожній простір холоші, зовсім поряд, за міліметр від тіла. Тканина тріснула, лишаючи шмат в зубах собаки, Ігор вдарив утретє, збоку й знизу, відкидаючи тіло пса до траншеї. Тварина ще встигла здійнятися на задні лапи і, завалюючись спиною вперед, зі скавулінням і виттям ринула донизу.

Ігор важко видихнув парою і роззирнувся. Навколо по всій довжині розкопу відбувалось таке саме дійство: люди з перекривленими від збудження, страху й огиди обличчями били лопатами псів, скидаючи їх до траншеї. Сварливий блондин широко розмахував інструментом, наче косою, збиваючи за раз часом і по дві тварини, але йому весь час траплялись менші, не дуже небезпечні екземпляри. Тим часом Віктор серйозно зчепився зі здоровенним, тигрової масті псом, широким у грудях, з тупою конусоподібною мордою, озброєною потужними щелепами. Пес, замість хапати за лопату чи за ногу, одразу стрибнув через траншею до горла, проте Віктор встиг прикритися рукою, і тварина повисла, застрягнувши зубами в рукаві. Нижні лапи пса не діставали до землі, й Віктор з розмаху правою ногою вперіщив пса в незахищений живіт, цілячись просто в пах, у статеві органи. Пес завив, проте зубів не розтиснув. Тоді Віктор, подавшись назад і спершись на лопату, завдав другого удару, цього разу набагато сильнішого і влучнішого. Він потрапив точно по яйцях, пес верескнув і відлетів, проте навіть не у траншею, а далі, на той край, звідки щойно стрибав. У повітрі він перевернувся, упав на спину, смикнувся, різко підхопився на всі чотири лапи і розлючено загарчав. Віктор, відхекуючись, знову схопив лопату напереваги й ненависно втупився у пса. Той іще раз стрибнув, але цього разу низько, не вгору, а по прямій, сподіваючись продовжити бій уже на тому боці траншеї. Та Віктор зреагував швидше, ударив згори, сильно з розмаху, і таки скинув пса до ями, де той, іще не вірячи у власну остаточну поразку, сперся на передні лапи й підвів догори скривавлений, злобний, ощирений писок. Гарчання, злите з виттям, лунало загрозливо й водночас жалюгідно: вибратись угору собака вже не міг. На нього зверху впало іще декілька тіл, які звивались, корчилися, смикалися, скавуліли й конали. Пес від безсилої люті кинувся гризтися з кимсь із них, слабших, безнадійно виснажених, пропащих і нікчемних своїх родичів. У траншеї внизу вже стояло води на кілька пальців, і в цьому болоті борсалися, гризучись, гарчачи і підвиваючи, мокрі й скривавлені собачі тіла.

На Ігоря тим часом скочила сука — велика, худа, з обвислими цицьками по всій довжині живота. Вона не мала сили, але жити хотіла не менше за інших тварин. Повискуючи, спробувала проскочити поміж ніг, та Ігор навідліг рубонув її лопатою просто по спині, між лопаток. Залізо увійшло одразу сильно і глибоко. Шерсть, не надто густа й жорстка, розступилася перед металом майже безкровно, ніби розрізаний хліб, і нутрощі виблиснули з глибини розтятої плоті біло-кривавим, пульсуючим ланцюгом хребта. У суки одразу віднялися задні ноги. Вона спробувала повзти вперед, загрібаючи передніми, та Ігор, відступивши крок назад, ніби косар, ударив тепер горизонтальною дугою, спихаючи тварину в розкоп. Удар знову вийшов достатньо влучним — перерубав передню лапу і косо поранив суці лівий бік. Вона сповзла до траншеї, в гарчання і скавуління, і саме в цю мить якась грудка землі, відірвавшись у когось від леза лопати, влучила Ігореві над оком. Він інстинктивно замружився, кліпнув запорошеним оком раз, двічі. І, заплющуючи око, раптом уздрів унизу, в глибині траншеї, не собак, а продовгуваті червоно-золотисті веретена з чорними кривими пасмами. Веретена ті звивались, корчилися, і в їхніх конвульсіях читався такий нестерпний біль, така глибина страждань, що вмістити її у собі й осягнути цілком було просто несила. Кров ударила в голову, зробилося млосно і тоскно. Ігор аж у попереку зігнувся, та, пересиливши неміч, рукавом швидко протер око й усе обличчя і розплющив очі якнайширше.

Саме вчасно, бо через траншею на нього летів величезний пес — може, найбільший з усієї зграї. Він був помірно кошлатий, темно-гнідої масті, із широкими масивними лапами, з великою слинявою мордою, гострими темними вухами і вишкіреною пащею. Стрибав він не вгору, а просто перед собою, проте сили мав стільки, що, легко вдаривши Ігоря передніми лапами в груди, збив з ніг і за мить опинився зверху. Смердючий подих з пащі вдарив Ігореві в обличчя. Перехопивши лопату ще під час падіння, Ігор спрямував держално під нижню щелепу собаки і завдяки цьому не дав ухопити себе за горло. Та пес був дуже великим і важким. Він усе притискав Ігоря до землі, не наважуючись ні битись, ні втікати. Ця секундна непевність дозволила Ігореві вхопити держака лопати обома долонями і підважити тварину під нижню щелепу, підносячи над собою. Пес коротко скавульнув, відриваючи передні лапи від землі, потім видав здушене гарчання і, смикнувши різко головою, уп'явся зубами в плече супротивника.

Ігор миттю перекотився на бік вкушеного плеча, викручуючи собаці шию й підминаючи його власним тілом. Пес упирався, гарчав, але рівноваги втримати не міг і повільно хилився на правий бік, не наважуючись розціпити зуби й ухопити людину за горло чи за обличчя. Вивільнивши праву руку, Ігор ухопив пса за вухо і сильно рвонув убік. Знову пролунав звук тканини, яку розривають, куфайка тріснула, залишаючи в зубах у пса вату й матерію — і тільки тепер звір наважився на остаточний кидок. Рука закам'яніла в кисті, коли Ігор зрозумів, що пес невідворотно тягнеться пащею йому до горла. Сморід з пащі був, здавалось, аж видимим — густий і темний, він парував об'ємною хмаркою, торкаючись обличчя, носа, очей, губ… Та тут пес якось раптово й сильно смикнувся вбік, верескнув і відлетів, сповзаючи по насипу траншеї. Навіть вухо вирвалося з Ігоревої долоні, якої він уже майже не відчував.

Над ним схилився Віктор, швидко відіпхнув пса ногою, згори іще додав лопатою і простягнув Ігореві брудну й вологу, ледь тремтячу долоню:

— Вставай!..

Ігор ухопився за руку друга, зіп'явся спершу на коліна, потім і на рівні, подякував самим лише поглядом і знову почав шурувати поперед себе лопатою, ніби в топці, збиваючи до траншеї якихось зовсім малих собак, практично щеняків, котрі після довгого смикання і присідання на протилежному боці таки зважувалися на стрибок. Віктор теж почав з розмаху гамселити своєю лопатою в купу собачих тіл, яка все виростала й піднімалася із дна траншеї. При цьому він намагався бити вістрям, щоб завдати якомога більше поранень, просто у суцільне живе місиво, яке вже ніби здіймалось понад траншеєю, виючи і ридаючи таким нестерпним воланням, що аж холодні, пекучі мурашки починали бігати спітнілим тілом. Неначе одна величезна жива істота повільно помирала під ударами численних ворогів, поступово втрачаючи і надію на порятунок, і волю до життя.

Тим часом загоничі з тракторами підступили вже зовсім впритул з того боку. Вони не поспішали долучитися до побоїща, все ще свистіли, горлали, стукотіли палицями об залізо, агагакали, улюлюкали, викрикували прокльони і притупували ногами, і далі насуваючись на тварин, які, божеволіючи від жаху, повільно відступали, осипаючись у нерівну розверзнуту пащу траншеї. Утім, найвідчайдушніші з тварин усе ж таки намагались перестрибнути простір смерті й прорватися на той бік, до волі й до життя, ген туди, у бік шеренги промерзлих тополь, у поля й переліски, утекти, помчати по стужавілій, давно не ораній землі, вкритій товстими, вивітреними й спорожнілими, торішніми й позаторішніми стеблами бур'яну, далеко геть, до обрію, що ховався у низьких імлистих хмарах, схожих на застояний туман з якогось потужного хімічного виробництва.

Ігор знову роззирнувся: по цей бік траншеї бійня все ще тривала. Русявий робітник сцени примудрився, не припиняючи орудувати лопатою, якось ще й припалити сигарету і тепер хвацько випускав дим носом, з насолодою опускаючи металеве вістря в майже наповнену траншею. Дві чи три старші білетерки припинили бити (а може, від початку не брали в цьому участі) й завзято блювали, відійшовши на два-три кроки і переламавшись у попереках. При цьому вони трималися руками за груди й витирали роти краями своїх теплих хусток. Час від часу вони змучено озирались у бік Парторга, який, проте, не звертав на них уваги, ліниво й повільно везькаючи лопатою по живій закривавленій масі у берегах траншеї. Неподалік від нього похилився Семен Маркович, котрий теж робив непевні плавні рухи лопатою, яку тримав на витягнутих руках, ніби сліпий свого ціпка. Придивившись, Ігор зауважив, що старий теж б'є лопатою, але не по собачих тілах, а по землі на краю траншеї. Голову Маркович тримав високо піднятою, чим додавав собі подібності до сліпого — він зовсім не дивився вниз, у бік траншеї. Здавалося, він узагалі нікуди не дивився, понуро клював вістрям лопати в нерівний край розкопу, намагаючись нічим не привертати до себе уваги.

Ігор пошукав очима Ларису. Вона не блювала разом з білетерками, її не було видно й між тих, які ще молотили по псячих тілах понад траншеєю. Боковим зором Ігор раптом зауважив якийсь рух ген далеко, аж біля тракторця-екскаватора із задертим догори ковшем. Дівоча постать у плетеній шапочці нахилилась кудись за велике заднє колесо і щось там робила.

Раптом із того ж дальнього краю траншеї, де вже не було нікого з людей, на бруствер видряпалось і поповзло в бік трактора довге й вузьке собаче тіло. Здаля важко було роздивитись, який саме це пес, — просто довгаста скривавлена купа хутра і м'яса рухалася по землі, звиваючись і підштовхуючи себе двома з наявних чотирьох лап. Тіло швидко досягло тракторця, забилося під нього і зникло там. Ще за мить Лариса, наполовину схована за великим колесом, майже нечутно скрикнула, сахнулась і впала уперед — так, що її майже зовсім не стало видно. Ігор, зрозумівши, що ніхто, крім нього, цього не зауважив, кинувся бігти у бік тракторця-екскаватора. Ноги тремтіли, все тіло гуло й тремтіло дрібним огидним тремом. Пробігши кількадесят кроків, Ігор уже виразно чув стогін Лариси й бачив, як за колесом смикаються її ноги в гумових чобітках.

Обігнувши трактора, Ігор нарешті побачив, що там відбувається: сука, та сама, велика й худюща, яку він начебто остаточно поховав у траншеї кілька хвилин тому, дивовижним чином спромоглась не тільки вибратися з-під купи інших собачих тіл і дістатися дальнього краю траншеї, але й вибралась назовні й зараз уже вчепилася Ларисі у комір куфайчини, намагаючись дістатись до живої плоті горла. Дівчина обома руками відпихала тварину, тримаючи її знизу пащі, яка, втім, не бажала ні розімкнутись, ні бодай пересунути свій смертельний захват. При цьому Лариса не кричала, а потамовано стогнала, перекочуючись з боку на бік у намаганні визволитись чи бодай звестися на ноги.

Ігор на останніх кроках несподівано спіткнувся і просто впав поряд з Ларисою, боляче вдарившись плечем. Лівою рукою він ухопив суку за відвислий загривок і різко смикнув догори. Тварина тільки загарчала крізь міцно стиснуті зуби. Лежачи поряд, Ігор близько бачив налиті кров'ю очі собаки, чув її важкий, смердючий віддих з вологих, вимазаних землею ніздрів. Паща не бажала розмикатися, аж Лариса вся вигнулася, ніби намагалася стати на місток, загрібаючи однією рукою десь позад себе, а другою стараючись віддалити від горла смертельно зціплені щелепи. Собака ж пручалась і виривалася, не відпускаючи тканини. Ігор іще раз потягнув догори, аж Лариса застогнала голосніше. Спершись на лікоть вільної руки, він урешті просто перевалив суку через себе, всю в крові й холодній грязюці, пожбурив чи, швидше, відкинув її вбік, хоча клапоть куфайки таки лишився у міцно стиснутій пащі. Лариса впала на спину, вдарилась потилицею, її в'язана шапочка збилась і майже сповзла з голови. Дівчина перестала стогнати, а натомість тоненько заскавуліла:

— Я хоті… я хотіла його заховати!..

Лариса дихала глибоко й виснажено. Ігор, усе ще так само напівлежачи, роззирнувся. Поряд, за колесом, сидів і тремтів, тоненько повискуючи, живий теплий клубочок — рудувато-коричневе щеня з темною, аж чорною, мордочкою. Та від траншеї вже чувся тупіт ніг — бігли люди. Старий вахтер, який був найближче, з розмаху опустив свою лопату на голову недобитої суки. На обличчі у старого сяяла посмішка, хижа і несамовита. Очі звузились до щілинок, щоки пашіли, все тіло тремтіло дрібним тремом. Він ударив удруге, втретє, потім дрібними й короткими поштовхами згори вниз почав сікти собаче тіло, яке все ще звивалось і опиралося. «Так! Так! Так-так-так-так!» — примовляв старий, пританцьовуючи і тремтячими долонями стискаючи держално лопати.

Лариса сіла. Ігор теж. Дівчина припала до його плеча, стягла з голови свою шапочку і затулила нею обличчя. Вона вже не плакала і не стогнала. Просто дихала крізь шапочку — важко, хрипко і протяжно. Котрась із жінок, витираючи руки об куфайку, присіла біля них і почала гладити Ларису по голові, намагаючись заспокоїти.

Неподалік Віктор і русявий робітник допомагали старому вахтерові добивати суку. Вона вже не ворушилася, та чоловіки все ж мусили вимістити ту свою скажену енергію люті, котра переповняла збуджені мізки й тіла.

Невідь-звідки узявся тракторист, який хвацько заскочив до кабіни трактора й миттю завів двигуна. Трактор затремтів, опустив ковша й посунув уздовж траншеї, де загоничі вже засипали землею з бруствера ще живу, скривавлену масу хутра і плоті. Розвертаючись, трактор заднім своїм колесом накрив щеня, воно ледь чутно верескнуло, з-під колеса чвиркнув фіолетово-кривавий клубочок кишок, і плямка крові проступила по глинистій, трохи відталій землі.

Це вже був кінець. Парторг першим відклав лопату і зробив знак усім своїм співробітникам. Повільно, ніби знехотя працівники театру почали сходитися до вантажівки, яка їх привезла. Чоловіки обтрушували одяг, витирали об куфайки й холоші вимащені кров'ю та грязюкою долоні. Жінки попід руки підвели Ларису, яка все ще схлипувала, втупившись невидющим зором кудись у простір перед собою. Котрась із білетерок підняла з землі її в'язану шапочку, обтрусила об коліно і кривувато одягла дівчині на голову.

Ігор підійшов до Віктора, і той мовчки простягнув йому сигарету. Потім чиркнув сірником, і вони обоє майже одночасно зробили по глибокій, смачній затяжці. Парторг поліз до кабіни вантажівки, витяг звідти дві пляшки й простягнув одну Вікторові, іншу — русявому робітнику сцени. Водій з третьої спроби таки запустив двигуна, і чоловіки, зробивши по ковтку, почали підсаджувати жінок у кузов. Віктор з Ігорем притоптали недопалки й останніми вскочили до решти. Віктор під куфайкою тримав уже відкорковану пляшку й усю дорогу до міста робив раз по разу великі ковтки, після чого простягав пляшку Ігореві. Голод пік шлунки, холодне повітря студило вуха, ковзало по волоссю й лізло під щільно застебнуті коміри куфайок. Червоне морозяне сонце визирнуло з-під хмар уже понад самим обрієм і своїм косим промінням вифарбувало обличчя людей у кузові вантажівки в мертвотний рожево-фіолетовий колір щойно вивернутих нутрощів. Ігор дивився, як тікає назад з-під коліс роздовбана шосейна траса, лишаючи все далі й далі траншею, повну ще не остаточно мертвих, але порубаних і посічених, втоптаних у вологу холодну землю собачих тіл…

Ігор підсмикнув коміра куфайки, втомлено примкнув очі й раптом чітко побачив перед собою вдалині велетенську чорну зірку, яка розпросторювала навсібіч довгі й вузькі протуберанці, неначе щупальці, охоплюючи ними світ ліворуч і праворуч. Мацаки переплітались, двоїлись, троїлись, четверилися, заповзаючи ген аж за обрій, кудись у недосяжні глибини неба і землі. Ця картина чомусь його не здивувала і не налякала. Спершись ліктями на коліна, він підпер долонями голову й задрімав нездоровою, болісною дрімотою, похитуючись усім своїм тілом у такт вигинів і звивин роздовбаної, покрученої дороги.

Їх висадили на господарчому дворі театру. Ігор похитав головою, потер обличчя руками, струсив дрімоту і зістрибнув з кузова. Пошукав очима Ларису, але вона злазила там, далі, через колесо. Зате біля нього зістрибнув Віктор, штурхнув у бік і показав пляшку, сховану за вилогою куфайки. Вони удвох швидко пройшли через службовий вхід і забігли у Вікторову гримерку. Віктор бухнув пляшку на столик перед дзеркалом. Напою в посудині лишалося десь іще на чверть. Порившись у шухляді під столиком, Віктор дістав звідти два пластмасові стаканчики, маленькі і брудні. Слідом, пошурхотівши якимись зіжмаканими газетами, він видобув з шухляди щось загорнуте в папір.

— Оце класна закусь! — Віктор розгорнув шмат газети, в якому щось торохтіло й пересипалося. — Знаєш, що це?

— Ні, — Ігор ще трохи спросоння втупився в якісь жовтуваті великі крихти, з ніготь завбільшки кожна.

— Це ці, як їх… цу… цукати! У мене їх теща робить. Знаєш, із чого? З гарбуза! Ох і смачні ж! — Віктор вкинув кілька крихт собі до рота і задоволено зажував. — Ум-м-м!.. Бери!

Він швидко хлюпнув з пляшки. «Собі явно влив більше…» — подумав Ігор, не відчуваючи, проте, ні образи, ні жодних інших прикрих почуттів. Узяв у руку посудинку. На денці хлюпалась жовтувата, не дуже прозора рідина. Віктор теж подивився на свій напій:

— От жлобина!

— Хто? — не зрозумів Ігор.

— Та хто ж? Парторг! Це ж горіхівка. Найдешевше, що можна купити. А він іще й етикетки поздирав. Я ту другу пляшку теж роздивився. Ну, давай!.. — Віктор перехилив напій і захрупав цукатами.

Ігор випив — пішло не так уже й погано. Напій не був міцним — це він відчув тільки зараз. Градусів тридцять, не більше. Узяв до рота кілька жовтуватих крихот з газети. Цукати мали смак солонуватого картону, чи ще, може, розвареної сірникової деревини. Втім, це була яка не яка, та все ж пожива. Від неї, коли проковтнув, тілом різко опанував пронизливий і навіть болючий голод. Укинувши до рота ще цілу жменю того гарбузово-картонного їдла, Ігор з набитим ротом звернувся до друга:

— Вже додому пора. Ти теж на трамвай?

Віктор кивнув і знову налив у стаканчики. «Цього разу порівну», — знову подумки відзначив Ігор. А Віктор, узявши чашку в долоню і другою рукою розминаючи щойно вийняту сигарету, раптом запитав, дивлячись очі в очі знизу вгору:

— Слухай, а ти думав, що робитимеш, коли раптом і собі таке?

— Що — таке? — Ігор жував цукати і не розумів.

— Ну, якщо і в тебе такі ото плямки на очах з'являться. Що тоді робити?

— Ну-у-у… — Ігор з натугою проковтнув солонуватий картон. — Я б, може… лікареві показався б…

— Ага! Захоче тебе лікар оглядати! Якраз! — реготнув Віктор. — Та вони, ті лікарі, бояться епідеміків як чуми! Ну, давай! — Він цокнувся з Ігорем і перехилив стаканчика, після чого гучно видихнув. І, замість закусювати, припалив цигарку, пахкаючи на всі боки густими, їдучими пасмами диму.

Ігор випив і собі, знову вкинув до рота кілька гарбузово-картонних крихот.

— А я… — Віктор затягнувся, — я б ото, коли б у мене таке почалось… — закашлявшись, Віктор відкинувся на стільці, аж заточився назад і, щоб втриматись, вхопився за краєчок гримерного столу, на якому сидів Ігор. Стіл теж хитнувся, пляшка ледь не впала, та все ж Віктор устиг повернути собі рівновагу й лівою рукою підхопити посудину за горлечко. — Стій! Куди пішла?!

Ігор жував і дивився, як швидко п'яніє друг. А Віктор продовжував, одночасно затягуючись і розливаючи рештки з пляшки:

— Я б постарався… постарався б заразити якнайбільше. Аби тільки знати, як вона передається. Може, якщо потертися… Потертися очима чи як?.. — з дурнуватою посмішкою він простягнув Ігореві чашку. — Чи, може, тим, статевим шляхом? Як ти думаєш? — Віктор реготнув, проте не весело, а зло й затято.

— Не знаю… Навряд… — Ігор тримав горіхівку, похитуючи, і згори вниз дивився на жовтувату каламуть. На мить заплющившись, він побачив перед собою маслянисте брудне кружальце, яке пульсувало, вкрите чорним матлахатим ряботинням. Розплющив очі. Віктор якось умить спохмурнів, обм'як і п'яно посерйознішав. Обличчя його обвисло.

— Ну, тоді кров'ю. Кров'ю бризкав би на них. Отак-о! — Віктор махнув своїм стаканчиком від грудей, розливаючи напій. — Отак на всіх бризкав би! Щоб усі! Щоб ніхто не уник! Щоб кожна падлюка своє отримала!

— Ей! Агов! — Ігор відставив стаканчика, вхопив друга за плечі й струсонув. — Отямся! Додому! Пора додому!

Віктор подивився на нього знизу вгору каламутним і втомленим поглядом:

— Додому?..

Він не опирався, коли Ігор натягнув на нього куфайку. Потім так само мляво поклав руку Ігореві на плече. Вільною рукою Ігор замкнув гримерку і потягнув Віктора вниз, до службового входу. Темний коридор театру глухо відлунював їхнім човганням.

Там, біля входу, вахтерка була не сама — одна з жінок-білетерок, тих, що їздили з ними сьогодні, стояла разом з нею в будочці, розпаковуючи на столику невеликого фанерного ящика.

— Оце, Семенівно, я тепер стала сюди посилки получати… — почув Ігор, наближаючись. — А то в нас на пошті такі злодюги, що страшно й сказать. Якось мені сестра посилку вислала, ото таку, як і оця. А через місяць письмо прислала: чи ти получила, чи ні? Я на пошту, а вони мені: «Жіночко, яка посилка? Не знаємо ніякої посилки, нічого не приходило!» І попробуй щось докажи! О, хлопці!.. — Вона зауважила Ігоря з Віктором і розпливлась у щирій нерозумній посмішці. — Та ви вже готовенькі!..

Віктор, повиснувши на Ігоревому плечі, раптом підвів обвислу було голову, тихенько гикнув і теж розтягнув губи в усміху:

— Тю… Тьот-т-тю… Добрий вечір… Так, ми трох-хи… того… — Він ледве ворушив язиком у роті, проте всією постаттю й обличчям зображав приязнь та доброзичливість.

На жінок це подіяло дивним чином. Вони обидві ще сильніш заусміхались у відповідь, і білетерка, яка саме відірвала кришку в посилки, почала шурхотіти в скриньці якимсь папером:

— Хлопці! А ходіть-но, я вам по яблучку дам!

— Ой, не треба… — п'яно пожартував Віктор! Не треба нам, тьотю, ні п-по яблучку давати, ні по яйцю! Ги-ги-ги-и-и… — Він зобразив удар по кадику, потім так само тицьнув кулаком собі між ноги й аж зайшовся дурнуватим сміхом.

Тим часом білетерка, так само всміхаючись, вийняла з посилки два загорнутих у газету зелено-червоних яблука, розмотала їх і простягла крізь вахтерське віконечко. Віктор схилився у блазнюватому поклоні й прийняв цей дар. Протер фрукти об рукава куфайки і простягнув одне Ігореві. Той узяв плід, все ще притримуючи друга за талію.

Білетерка ж, продовжуючи шарудіти у скриньці, знову переключилася на співрозмовницю:

— А знаєте, Семенівно, ото минулого разу мені теж сестра прислала в посилці цибулі та картоплі трохи, бо в них там, де вони живуть, є город свій, біля дому. І так само ото позагортала кожну картоплину окремо. А видно, тоді не було в неї газет, то позагортала в сторінки з книжки шкільної, з підручника. У малого, видно, взяла, той, що йому вже не треба був. І я, вже коли дома розвертала ту картоплю, подивилась ті сторінки. А книжка була по географії, чи шо…

Віктор з хрустом надкусив своє яблуко і зацікавлено сперся на бар'єр вахтерської будочки. Білетерка ще раз усміхнулася до нього та продовжила:

— І я ото як усе порозвертала, то перш ніж викинути ті папери, стала їх роздивлятися. І знаєте шо, Семенівно?! Там карти були, і на картах тих нашого міста немає!

Віктор знову п'яно гигикнув. Білетерка серйозно, вже без усміху повернула своє обличчя до них.

— Нема там нашого міста! Порожнє місце на карті!

— Та ну шо ви таке ото говорите?! — перекривляючи її простакувату мову, завівся Віктор. — У підручнику шкільному карти які вміщують? Крупного масштабу! Там, мабуть, крім столиці ніяких інших міст нема! То чого б наше мусило бути? Воно ж не головне і не велике. Звичайне собі місто, яких багато! Ясно вам?

Останні слова він буквально прокричав у якомусь п'яному запалі, після чого підхопив Ігоря під руку і поволік за двері.

Вахтерка з-за свого скла провела їх жалісливо-зневажливим поглядом і вже навздогін кинула неголосно:

— Завтра в театрі опалення відключають! Вдягайтеся тепліше, чуєте, хлопці?!

На сходах службового входу було темно, вони з Віктором одразу ж спіткнулись, зашпортались, ледве втримали рівновагу і, обійнявшись міцніше, побрели в бік трамвайної зупинки.

Віктор на холоді тверезів буквально на очах. Він гриз яблуко, прицмокував, мурчав задоволено, а догризши до самого качанчика, чомусь повернувся до перерваної у гримерці розмови.

— А ще я думаю, що як у мене таке на очах вискочить, то треба здатись у державну санітарну службу. Тоді хоча б на вулиці не вб'ють. А то надивишся на те, що по місту робиться, аж моторошно стає! Еге ж? — підморгнув він по-змовницькому.

Ігор кивнув, мацаючи в кишені сховане яблуко. А Віктор продовжував, широко розмахуючи руками, у п'яній відвертості:

— Я так просто не піддамся. Чи сам кількох замочу, чи заразить встигну чим побільше. Я вже це давно для себе рішив. А потім здамся. Нехай везуть на той Острів, нехай роблять, що хочуть. Уколи, щеплення, експерименти — мені все по барабану! Може, ще і вдасться в живих залишитися.

Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».

— Мені підходить! — гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. — Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.

Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор — біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» — подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив — «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.

Ігор упіймав себе на тому, що вже дрімає, схилившись головою на лікоть, покладений на бильце переднього сидіння. Перед очима знову пульсували райдужні кола на чорному тлі. Та водночас він бачив і підлогу трамвайного вагона, і навіть — боковим зором — Віктора, котрий, прикриваючи очі долонею, тулився обличчям до вікна, щоб не проґавити зупинки, на якій йому… ні, не йому, Вікторові, а йому, Ігореві, слід буде вийти. Бо ж йому, Вікторові, їхати аж…

— Розвилка! — голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. — Наступна — депо!

Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:

— Не забудь, що нам ці бабки сказали! Завтра вдягайся потепліш. Якогось вшивника піддягни, чи що. Як в армії, пам'ятаєш?

Двері розчахнулись, і він ступив у темряву зупинки. Хоча зупинки як такої там і не було. Віктор ще встиг прокричати услід:

— А бачиш, ми таки люди мистецтва! Хоча й собак убивати вміємо, як треба! Ми з тобою в житті не пропадемо-о-о!

Двері зачинились, і трамвай повіз із собою бідне світло, подзеленькуючи на стиках мокрих рейок. Навкруги запанувала пітьма. Ігор заплющив очі й раптом зрозумів, що прекрасно орієнтується в цій місцині. Онде цегляний паркан якогось заводу тягнеться до пожежної частини з давно не біленою каланчею. Там треба буде перейти вулицю і ще трохи пройти поміж будинками, потім перебігти залізничну колію, яка тягнеться у замкнену металеву браму іншого заводу, видертися на насип з протилежного боку — й до його будинку залишиться два квартали. Він ніби одразу побачив увесь шлях, який належало подолати. Навіть більше — він чітко подумав про те, як видиратиметься на насип, що вже трохи розлізся, і збагнув, що, напевно ж, під кіркою промерзлої землі можуть бути підступні бульбашки грязюки, які, роздавлені ногою, пливуть униз по схилу, обволікаючи ступню й тягнучи за собою все тіло. Тут же ж чомусь пригадалось, як Семен Маркович їм з Віктором у ті рідкісні хвилини відвертості казав: «Бульбашки землі — це прекрасно. Але вам уже цих слів не вимовляти…» За пляшкою поганого, дешевого вина тодішня розмова вже перетворилася на п'яне варнякання, але чомусь саме ці слова — «бульбашки землі» — встряли Ігореві в пам'ять.

Так і виявилось: насип своїм південним схилом увесь минулий день дивився у небо, на якому, здається, під вечір прозирало сонце. Тому навіть у блідому світлі від недалекого будинку було помітно темні криві смуги — сліди тих, хто раніш за нього намагався видряпатись на схил. Ігор ще раз добре розгледівся і почав швидко видиратися, ставлячи ноги, наче лижник, ялинкою. Він вибрав не найбільш пологу, але через це більш суху частину схилу. Ослизнувся тільки раз, уже майже на самому гребені, вхопився рукою за гілку невисокого куща, поколов долоню, проте підтягнувся і подолав перешкоду. Й, уже випроставшись і відхекавшись, подумки зміряв поглядом наступний відтинок шляху. Одразу ж звідкись зрозумів, що вдома нікого нема. Обтупав черевики від грязюки і поплентав до найближчих дворів. Взуття таки добряче промокло — це відчувалося пальцями ніг. Спробував знічев'я пригадати, коли йому востаннє було тепло в ноги, — і не зміг. Вдома, на брудному вичовганому лінолеумі, ноги мерзли також, хоч і менше. Не допомагали теплі шкарпетки, домашні капці. Та й капці ті, і шкарпетки важко було щиро назвати теплими. На вулиці ж постійна промозкла волога не давала взуттю по-справжньому захищати ступні. І взуття дуже швидко репалося, робилося слизькуватим, постійно промоклим до глибини, наскрізь. Поставлене на ніч під теплувату батарею, воно на ранок густо вкривалося сивим соляним нальотом, який слід було стирати сухою шматою, аби не поглиблювати вологість, котрої й так не бракувало. Та вологість не відпускала черевиків, як не відпускає застуда чи бронхіт змучене тіло хворого, вона лише чаїлася, відступала у глибину, щоб за найменшої ж нагоди нагадати про себе. У взутті промокало все, від шнурків до підошов. Коли черевики зрідка вдавалося посушити довше, як, наприклад, у вихідний день, то вони куксились і морщились, немов їх викручувала якась невідома судома. Носаки взуття задиралися, розтягуючи змучену підошву, перекошуючи підбори. Підошва корчилася, вириваючись із прошви, а інколи — і це було найстрашніше! — вона тріскала. Репана підошва одразу робила взуття цілком непридатним, хоча зовнішньо щось помітити було неможливо. Черевики нічим не відрізнялися від своїх нормальних, здорових побратимів, і тільки той, хто їх носив, чув на ступні повзучий вологий холод, що ізсередини обгортав ногу, підіймаючись вище і вище, обіцяючи всьому тілу надвечір застуду, озноб, температуру, кашель і нежить. На багато днів людину опановував отой стан недолікованої хвороби, млість і слабкість, припливи жару до голови або холодні бридкі мурашки поза спиною. Постійна пітливість при навколишній холоднечі то давала коротке й оманливе відчуття тепла, то обгортала все тіло липкими й огидними обіймами, від яких не було рятунку. Пітніли долоні, пітніли шия і спина, волосся на потилиці мокріло й злипалося, і відчуття повсюдно брудного тіла лише підкріплювалося хвилями випарів поту з-за пазухи і з-під коміра.

Обійшовши теплоцентраль, яка тяглась уздовж дороги, покладена на бетонні блоки й обгорнута розшарпаними листами повсті й руберойду, перестрибнувши через дві-три великі, не до кінця промерзлі калюжі, Ігор вийшов у свій двір з боку комірчин. Ті комірчини були окремою будівлею у дворі — довгою і низькою. Всі мешканці мали по одному вузькому пеналові з високими дверима, фарбованими ще бозна-коли червоно-рудою олійною фарбою. Тепер фарба вже майже дощенту облущилася, стіни теж позбулися нальоту штукатурки і здебільшого зяяли голою цеглою. Замки на дверях уже багато разів мінялися, тож були різними за розмірами та формою. У своїй комірчині Ігор зберігав якісь уламки меблів, що їх іще можна було колись поремонтувати: табуретки, стільці, тумбочку без двох ніжок. Також там лежали підшивки газет, обов'язкових до передплати, і зовсім не потрібні залишки одягу — зношене вкрай пальто, якісь штани, куфайки, светри. Проходячи повз одноманітний ряд високих дверей, Ігор зауважив, а точніше, зморгнувши очима у темряві, раптом чітко побачив, що його пенал не замкнений, замка на дверях не було. Уповільнивши ходу, він прислухався й почув здавлений, тихий жіночий стогін. Але це не був стогін болю чи страждання. Заплющивши очі, Ігор раптом побачив, як там, у глибині комірчини, за причиненими дверима, два червоно-коричневих веретена сплітаються і корчаться, міцно стискаючи одне одного. Він лише на мить спинився, протер долонями стомлені очі й далі побрів до темного входу в під'їзд.

Двері відчинялися нелегко. Хтось, мабуть, із домоуправління, нарешті поправив їх — і другу петлю поставили, і пружину згори припасували, важку, скреготливу, дитина й не здужає відчинити. Ну та ти вже не дитина! Р-р-раз! Двері важко гупнули, щільно причиняючись за ним.

Піднявся темними сходами, подлубавшись у шпарині, відчинив двері у квартиру, пройшов у кухню і аж там зняв промокле взуття. Навпомацки прилаштував черевики сушитися під батареєю. Потім стягнув сирі й липкі шкарпетки, струсонув і поклав їх зверху на ледь теплий радіатор. Помив руки над кухонною раковиною. Помацав на столі — йому одразу ж трапився окраєць хліба, загорнутий у благенький рушник. Налив з чайника перекип'яченої води до кухля і заходився жувати вже добряче підчерствілу м'якушку. В темному й вузькому просторі кухоньки йому раптом здалося, що навкруги, десь зовсім поряд, поза стінами, обертається величезний механізм, світляні кулі, нанизані на вісі, крутяться за давно заданими орбітами, то зближаючись, то розминаючись, віддаляючись одна від одної, щоб знову зустрітися через довгий-довгий час або не зустрітися взагалі ніколи. Перевів погляд за вікно — нічого такого. Темний двір, тільки з вікон будинку падає бліде, слабеньке світло, і то лише від тих, у кого лампочки потужніші. Від тих, котрі могли собі це дозволити. Але темрява переважає. Темрява переважує все інше. Темрява в місті й у світі. Ніч. Темрява і холод навкруги.

Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім — післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки й жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода — сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам'яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у всесвіті ці багатоповерхові цегляні й бетонні будинки, облуплені та непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з'єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягались у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.

Я зараз ляжу спати. Спати потрібно, нічого з цим не поробиш. Сон дає сили, так само, як і споживання їжі. Це не задоволення — це необхідність. Тому і сон, і їжу треба обмежити до краю. Не наїдатись, а тамувати голод. Не висипатись, а боротися з сонливістю. І не більше. Тому нема чого гаяти часу. Нема чого. Нема…

Ігор дійшов до ліжка і роздягнувся вже сидячи. Ліг, підтягнув коліна до грудей, накрився ковдрою. Підіткнув жорстку подушку, щоб ріжки не давили у вухо. Заплющив очі. Якась темна глибина, безмежна і спокійна, постала, розгорнулася перед зором. Вона струменіла і летіла, обгортаючи, обгинаючи Ігоря з усіх боків. Зробилося трохи тепліше.

Уже крізь сон він ще встиг почути, як відчинилися вхідні двері й прийшла Ліда. Не розплющуючи очей, зауважив, як дружина скинула пальто і поклала на стіл загорнуту в газету лампочку. Навіть вольфрамову спіраль у лампочці, тонку і тремтячу, зміг побачити, та чомусь не здивувався й цьому.

Останнім, що він відчув, провалюючись у темну глибінь, був різкий кислуватий запах чужого чоловічого поту, який струмував від Ліди.

Ранок настав, як і щоразу, сірим прямокутником вікна. Сірість та робилась усе яскравішою, аж доки не стала брудно-білою. Ігор сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу й розплющив очі. У шлунку пекло, в горлі дерло, проте не сильно. За давно не митим склом вікна висіла сіра дрібна мжичка.

Пішов до туалету. Ідучи, раптом зауважив, що досі не розплющив очей. Проте бачив усе в кімнаті досконало. Ранкове імлисте світло ще не досягло віддаленіших закутків, але й там, за шафою, і під диваном він бачив усе чітко й виразно. Вмить спіймав себе на думці, що може бачити довкола, не озираючись, а на підлозі й по кутках — не нахиляючись. Потер очі, розплющив їх понад силу — все повернулося на свої місця. Ранкові сутінки залягали по кімнаті, й ніякої зіжмаканої, зашкарублої старої шкарпетки в павутинні під шафою біля одвірка видно не було.

Узяв зі столу лампочку в газеті, розгорнув, вкрутив, клацнув вимикачем, та світла вистачало рівно настільки, аби розгледіти нечітко окреслену тінь власної голови над раковиною умивальника. Ігор сперся обома долонями на раковину і хвилинку постояв, отямлюючись. Жовте каламутне світло жевріло згори, гублячись десь дорогою донизу, від чого підлоги майже зовсім не було видно — якісь сірі плями від обривків газет, фарбована кахельна плитка, ребриста й неприємна на доторк, дрібне сміття, уламки сірників і волокна розтрушеного віника вгадувалися ступнями й пальцями ніг, та очима їх розрізнити було неможливо. Якщо не заплющуватись. А от якщо заплющитися… Та ні, не варто. Це щось з очима діється…

Шматок бурого мила підтікав на краю раковини вже засохлими жовтуватими патьоками. Зубний порошок у круглій картонній коробочці взявся кіркою й грудомахами від багаторазового вмочування в нього вологих щіточок. Рушники на гачках по стіні були одного невизначеного кольору з губкою, яка розкошлано руділа на бортику також рудуватої ванни. З недокрученого душу повільно і тягуче капала холодна вода.

Ігор зробив крок до унітаза, спустив штани і сів. Холодний овал знизу різко шмагнув тіло, та водночас і освіжив його. Прислухаючись до себе, ретельно випорожнився. Підтерся, застебнувся, смикнув ланцюжка. Вода ринула вниз, клекочучи і підвиваючи, тягнучи у сліпе лоно каналізації плоди діяльності організму. Одразу ж у стіні загуркотіло, засичало й засвистіло — ніби цілий заводський цех увімкнувся й став до роботи в одну мить. Бачок під стелею трохи навіть заколивався своїми спітнілими облупленими боками. Потім кілька разів ядушно чмокнув, наповнюючись, і врешті заспокоєно затих.

Ігор знову сперся на раковину. Взяв мило у долоню й відкрутив кран тоненькою цівочкою. Вода від самого початку була крижаною. Намочив долоні й почав розмазувати мило по руках, обережно підставляючи під кран. Потім відклав бруска і долоня об долоню почав збивати піну. Додав ще трохи води, й, коли стиснув долоні, тоненький струмінець чвиркнув з-поміж них просто в обличчя. Рефлекторно заплющився, проте все ж запізніло: в лівому оці запекло. Міцно стуливши повіки, другим оком подивився на себе в сіро-сталевий квадрат дзеркала, що прилипло до стіни над умивальником. Обмив руки, набрав у долоню води, щоб промити ліве око. Сполоснув один раз, другий. Перед тим, як остаточно розплющитися, іще раз подивився на себе одним лише правим оком.

На лівій стуленій повіці вертикально розтягнутим овалом червоніла крихітна плямка, розміром десь у половину нігтя на мізинці.