Хто ти?

1

Їй снився сон…

Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:

— Летить! Летить!

Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.

Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.

І раптом в тій тиші почулося рішуче:

— Розійдіться. Я вийду до нього!

Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!

— Павле-е-е!!!

Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…

У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.

Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…

Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…

Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:

— Скінчилося. Ходімо…

Вона підвела голову. Встала.

Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.

Вона запитливо дивилась на нього. Чому він веселий? Адже Павло там… у пазурах страховиська… А очі діда сяють радістю… дрібні зморшки розбігаються променями по скронях, ласкою звучить глухий голос:

— Ходімо, доню…

Вони вийшли з хатини.

Люди стоять півколом. Перед ними лежала купа чорного пір’я, блищала кров. А поряд… тіло Павла…

Вона хотіла метнутись до нього, ридання рвались з грудей, але міцна рука діда затримала її.

Люди загорнули Павла в біле полотнище. Понесли. Зникли за хатою.

І в ту ж мить звідти вийшов Павло… живий… неушкоджений! Ясний і веселий, як завжди!

— Я знав, що він такий! — з гордістю сказав дід.

— Павле, — простогнала вона. Простягнула руки назустріч. Він підходив до неї — легкий, ефірний, прекрасний.

— Як же ти?

— Що, кохана?..

— …залишився живий? У пазурах дракона…

— Радістю, Таню! Тільки радістю! Радістю перейдемо безодні…

Гримнув грім. Сяйво різонуло очі.

Радістю здолаємо безодні! — покотилася в просторі луна.

Таня Владна прокинулась.

Сонячний промінь упав їй на чоло. Привітно хитнулася за вікном соснова гілка, вітаючи її з новим ранком.

Дівчина механічно, як завжди, простягнула руку до столика, взяла олівець, записала в блокноті: «Радістю перейдемо безодні…»

Потім відкинула олівець, затулила долонями личко. Сльози мимоволі підступили до очей…

Для чого так? Як завжди… Для чого?

Він щоранку з’являвся до неї у сні чи видінні, завжди будив якимись прекрасними словами. І їй легко було працювати. Поряд відчувався подих друга, його підтримка, погляд, ласка, слова…

А тепер його нема.

Нема!

Яке важке, страшне слово. Нема. Воно в протиріччі з усім буттям, з світом. Чому нема? Хто так прирік?

Радістю здолаємо безодні!

Він знову з’явився перед нею, знову сказав чудові слова.

Але ж його нема!

Сон, країна Небуття, міраж, галюцинація насміхаються над нею…

Таня заплющила очі.

А може, не було, нічого не було. І він живий. Теплий. Неушкоджений…

Газети… радіо… Погляди співчуття… Сухі очі його матері привиділися їй. То був сон. А оце дійсність — його бадьорий голос, його радісний погляд.

Таня шарпнула ящик стола. Схопила рукою купу газет. Метнула поглядом по горішній сторінці. Серце впало.

Ні, не мара. Трагічна дійсність.

Усміхнене обличчя Павла в шоломі. Поряд — повідомлення Академії наук. Про трагедію в космосі…

А Тані чується хрипкий, глухуватий голос Павла. Він лине в просторі, прориваючись крізь шум розрядів, долинає до рідних сердець…

— …Корабель втратив керування… я не можу визначити причини… Катастрофа неминуча… Прощайте, люди Землі… Я не жалію, що пішов на цей шлях… Хай ця невдача стане східцями… для інших дослідників… Марс наближається… Я бачу канали. Дивні оази… Таємничий світ… зовсім інший світ… Він не такий, як ми уявляли… Тут було життя… Ні, тут є життя… Напевне, є…

І зовсім тихо:

— Мамо… Прощай, мамо…

І удар. Громовий удар.

Тиша. Більше ні слова.

В траурі була вся Земля.

Таня замкнулася в своїй кімнатці. Не виходила на люди більше тижня. Вчителі—її колеги — розуміли дівчину, не турбували.

Нарешті вона вийшла на роботу, з’явилася в школі. Учні четвертого класу, який Таня вела, помітили сиве пасмо в косах, дивний блиск її непорушних очей. Але мовчали…

І сни зникли. Ніхто не приходив до неї. Не будив бадьорим закликом. Темрява, байдужість ткали свої смертельні тенета на враженій психіці дівчини…

І ось сьогодні… Радістю здолаємо безодні!

Для чого такий недобрий жарт? Жарт примарного світу!

Вона зітхнула. Зиркнула на годинник. Пора до школи. Життя вимагає свого.

Вмилася надворі, під сосною. Потерлася щокою об її шорстку кору. Торкнулася пальцем до шматочка кори, яким було затулене дупло. В тому дуплі два камінці — синій і червоний. Він і вона. Так вирішив Павло… ще тоді, як вони мандрували в Карпатах… Таня підняла ці камінці на гірській стежині… а він забрав собі. А потім, прощаючись, ранньої весни… заховав камінці в дупло, затулив його заслонкою з кори, щоб ніхто не помітив…

— На щастя, — всміхнувся він.

— На щастя, — зітхнула дівчина.

Вийняла заслонку. Зазирнула в дупло. Промінь ранкового сонця відбився на камінцях. Мигнуло мерехтливе сяйво.

Таня поставила шматочок кори на місце. Нахмурилась. Скільки разів зарікалась не терзати себе споминами, не повертатись в минуле. Думати лише про майбутнє, про дітей, про роботу…

Хутко повернулась до кімнати. Зібрала необхідні книги в портфель. Здалека почувся дзвоник. Пора.

Вона ступила до дзеркала, пригладила волосся на скронях. Байдуже ковзнула поглядом по обличчю. Змарніла, схудла. Ніс загострився. Очі запали, блищать хворобливо. Ну й нехай! Нема для чого… для кого…

За тією звичною постаттю, за тим постарілим обличчям, яке вона бачила в дзеркалі, ніби відчувалася інша істота… досвідченіша, старіша, мудріша, ніж Таня Владна… Звідки вона взялася, коли народилася…

— Танюшко! Ти снідати йди, — почувся голос господині.

Дівчина здригнулася. Схопила портфель. Вискочила в коридор. Заглянула в кухонну кімнату. З відкритої печі весело блимало бадьоре полум’я, грало лискучими блискітками на обличчі повної доброї жінки, в якої Таня наймала кімнатку.

— Я не хочу, тьотю Дуня! Потім, в обід…

— Ну хіба ж так можна, — ображено сплеснула руками господиня. — На кого ти схожа? Кошеня обсмоктане, а не дівчина. Та на тебе жалко дивитися…

Не дослухавши, Таня вискочила з хати. Грузнучи в піску, попрямувала через горб до школи. Мимо кущів барбарису, мимо акації, що викидала з колючих віток ніжне листячко, мимо молодої посадки сосни…

Не заходячи в учительську, пішла в клас.

Сонце пронизувало кімнату скісними рожевими променями, золотило десятки дитячих голівок. Неслухняних, бунтівливих, рідних.

В останні дні, після трагедії, діти при ній мовчали, стримували себе. Відчували юними серцями страшний тягар в її душі.

Та чи потрібно це? Не треба смутку. Життя продовжується. Життя пливе далі розмаїтим потоком. Для суму немає місця в цьому потоці. Саме тому Павло сказав їй чудодійну фразу сьогодні: «Радістю здолаємо безодні!»

Саме про це й треба говорити… Радість!.. Життя дало урок Тані. Вона втратила була радість, а з нею і смисл життя. Вона егоїстично відділила себе від живого пульсу навколишнього, а разом з тим і занепала духом. Радістю перейдемо безодні! Так сказав він. Так владно говорить життя!

— Діти, — сказала Таня. — Я хочу говорити з вами про радість. Це прекрасне почуття. Хто зрозуміє його силу, його нездоланність — той мужньо пройде через життя, високо і гордо несучи голову, як людина і творець…

У всіх нас попереду великі і важкі шляхи. Буде всього — невдач і розчарувань, гіркоти і зневіри. Але хто не забуде в дорогу радість — тому не страшні ніякі печалі, ніякі страждання. Діти! Радістю устеліть шлях свій. Радістю укріпіть взуття і крила свої!..

Взуття радості не зітреться на камінні невдач, не розмочиться в потоці песимізму, зневіри, не запилиться на сірих дорогах буденщини. А крила радості перенесуть вас через всі хребти і ріки, через океани, часу і лабіринти життя.

Сум і зневіра, жаль над самим собою і ниття віддаляють від друзів, від людей, замикають нас у шкаралупі егоїстичного горя. Радість же — зв’язує з друзями, з людьми почуттями єдності, щастя, як у нас сьогодні!.. Ось чому радість необхідна нам, як повітря, як сонце як хліб! Треба, щоб воно — це чудове почуття — Не було рідкісним і випадковим гостем, а вічним супутником!..

Хвилюючу імпровізацію вчительки перебив сміхотливий шепіт. Таня здивовано замовкла. Оглянула клас. Діти дивилися на вікно. Звідти виглядала розкудлана попеласта голова Марка Головатого.

Хтось пирснув. Таня здивовано запитала:

— Ти чого у вікно?

— Я хотів непомітно, — виправдовувався Марко. — Не вийшло. Хай буде просто. Без сюрпризу…

Він стрибнув у клас, тримаючи перед собою зелений пластмасовий ящичок. Рушив до столу.

— Що за сюрприз? — нахмурилась учителька. — До чого такі витівки? Поясни… І що це в тебе в руках?

— Телевізор, — неприродно радісно сказав Марко. Потім, тупцюючи від нетерпіння, скрикнув: — Павло Григорович повертається з Марса.

Таня зблідла. Серце застукотіло навально, зупинилося. Вона похитнулася, схопилася руками за стіл. Клас завмер.

— Що з вами, Тетяно Сергіївно? — прошепотів Марко перелякано.

— Не можна так жартувати… Марку, — ледве чутно промовила вона.

— Так я не жартую! — щасливо вигукнув хлопець. — Брат привіз з Москви телеприймач. Портативний. Я вранці включив. Почав дивитись. Тому й запізнився. Коли передача. Кажуть — повертається Павло Григорович. Скоро буде на Землі. Давайте включимо…

Клас вражено зашумів. Очі дітей загорілися вогнями хвилювання, радості, недовір’я. Таня випросталася, на якусь мить прислухалася до бурхливого потоку чогось потужного і сильного, яке змітало в її серці, в душі кору вчорашнього дня.

— Радістю пройдемо безодні, — прошепотіла дівчина.

— Радістю пройдемо безодні, — співали дерева за вікном, шепотіли трави, сміялося сонце.

Потім вона отямилася, кинулася до Марка. Усміхалася крізь сльози, протягуючи тремтячі руки до маленького зеленого ящичка.

— Скоріше, скоріше! Як він там у тебе?..

Марко радісно натиснув кнопку. Спалахнув невеликий матовий прямокутник голубим сяйвом. Почувся голос диктора:

— …ви бачите передачу з Сибірського космодрому. Космічний корабель «Марс-16», пілотований героєм-космонавтом Павлом Ковалем, щасливо повернувся з незвичайного польоту до планети Марс…

На екрані телевізора з’явилася постать молодого хлопця — диктора. Потім зникла, а натомість перед глядачами виникла широка площа космодрому.

Учні з’юрмилися біля столу, жадібно заглядають в мініатюрний прямокутник. Учителька забула про те, що вона старша, опинилася в спільній купі, затаїла подих, до болю в очах вдивляється в нечітке зображення.

Ось юрба космонавтів. Вони поспішають до космодрому. Ось якісь машини. На них — хрести. Чому хрести? А — це санітарні машини.

Потім ракета. Чому вона така маленька? Ага, це здалека. Все ближче, ближче зображення космічного корабля. До нього під’їжджають естакади, блискавично підіймаються ліфти.

Видно, як там, вгорі, відкривається темний отвір. Люк. Метушаться люди. Де він? Чому його не видно?

Чути хрипкий голос:

— Здрастуйте, люди… Вітаю вас, друзі…

Хто це? Хто? Чому не видно обличчя?..

Спини, спини, голови. Чому вони затуляють його?

Схвильований голос репортера:

— Ніяк не можна спіймати в об’єктив нашого героя. Друзі, космонавти, учені буквально душать його в своїх обіймах. Та воно й не дивно! Людина повернулася з легендарної мандрівки до таємничого Марса, після того, як було повідомлено про жахливу катастрофу…

Таня до болю стискує пальці.

Для чого він базікає про це? Тиша. Хай буде урочиста тиша. Він повернувся. Що ще потрібно! Він повернувся!

Спини розступаються. В об’єктиві — обличчя. Він чи не він? Хто це! Очі — бездонні, глибокі, непорушні. Вони спрямовані на неї. Вони дивляться прямо в душу. Але чому він так змінився? Вічний жартівник і співун Павло чому він такий зосереджений і суворий?

Здрастуй, Павло! Я розумію тебе. Я відчуваю за тобою подих невідомого світу. Я розумію, що ти Повернувся не тим, яким відлітав з рідної Землі. Я жду тебе…

Павло дивиться з екрана на людей. Без жестів, без посмішки, без пози — просто і тихо говорить:

— Здрастуйте, друзі, люди, брати…

І після паузи, ще тихше:

— Здрастуй, мамо… Здрастуй, Таню…

І знову спини, голови. Героя закрутили у вихорі постатей, у гаморі голосів.

З’явилися на екрані машини. Маленька постать Павла Коваля підходить до них. З ним учені, президент Академії, друзі. Вони сідають в машини, мчать з космодрому до автостради.

— Незабаром всі люди Землі зможуть почути і прочитати про першу подорож до Марса, про дивовижні пригоди і відкриття нашого героя-космонавта Павла Коваля…

Диктор продовжує сипати звичними словами, але Таня вже не слухає. Неймовірна напруга серця і душі розрядилася бурхливими риданнями. Діти вражено завмерли, замовкли. Не знають, що діяти. Не розуміють…

— Тетяно Сергіївно! Тетяно Сергіївно! — шепочуть дівчатка. — Все ж добре… Чого ви плачете?

— Від радості теж плачуть, — крізь сльози усміхнулася Таня. — Сльози радості не страшні…

2

Біля воріт Космічного містечка клекотіла буря. Юрба репортерів та кореспондентів безлічі світових газет, радіо, телестанцій, кіностудій перегородила дорогу машинам, які супроводжували Павла Коваля. Президент Академії, благально притиснувши руки до грудей, комічно знизував плечима, викрикував:

— Друзі! Панове! Пропустіть! Космонавту необхідний відпочинок!

— Прес-конференцію! — ревла схвильована юрба.

— Ще не опрацьовані дані! Коваль змучений! Зачекайте одну добу! Лише одну добу!

— За цю добу половина з нас ляже в психіатричну лікарню! — громовим голосом гукнув велетень-негр — кореспондент газети «Таймс оф Ґана».

Навколо сміялися, жартували, але невблаганно змикали кільце навколо машини. Учених оглушували вимогливі репліки:

— Хоч кілька слів!

— Коваля! Коваля!

— Світ чекає! Пане президент! Така подія!

— Містер Коваль! Невже ви невблаганний!

Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.

— Павло Коваль згоден.

З сотень горлянок вихопився крик торжества і радості. В руках кореспондентів заметлялись мікрофони, магнітофони, об’єктиви, блокноти. Сотні вух і очей — магнітних, оптичних, електронних — спрямувалися на Коваля. Він звівся в машині, оглянув юрбу. Подивився на небо, на обрій. Помовчав. Дивною здалася ця мовчанка кореспондентам і вченим. Президент тривожно перезирнувся з своїми супутниками.

— Ну… я повернувся назад, — просто сказав Коваль і сумовито всміхнувся. — Щасливо, як пишуть в книгах. Подробиці, я думаю, будуть опубліковані в газетах, журналах і так далі. А зараз — запитуйте. Вичерпно я не відповім… а коротко… наскільки зможу…

— Чому ви не передали повідомлення з Марса? — пролунало перше запитання.

— У мене не було чим передавати. Головний радіовідрядник вибув з ладу.

— Під час катастрофи?

— Так.

— Як уцілів корабель? Адже ви передали, що загибель неминуча?

Коваль опустив погляд донизу. Подумав. Видно було, як глибока зморшка прорізується на його переніссі. Нарешті він оглянув присутніх, тихо сказав:

— Я передав правильно. Катастрофа була неминуча.

— Як же ви її уникли?

— Я не уник її, — серйозно сказав Коваль.

— Поясніть! — нетерпляче загукали в юрбі. — Що за містика?

— Тихо, друзі, панове! — крикнув президент. — Павло Коваль попередив вас, що подробиці будуть потім…

— Запитуйте далі, — озвався Коваль. — Попереднє запитання освітиться потім…

Вгору підняв руку велетень-негр, забасив покрученою російською мовою:

— Містер Коваль! Стоїття льюди думають пйо життя на Майсі. Що скажете ви? Пейший льюдина на таємничій п’янеті!..

— Життя на Марсі є, — просто відповів космонавт.

Грім аплодисментів потряс повітря. І знову напружена тиша…

— В кораблі є зразки, — додав Коваль. — Ви побачите все завтра.

— Тільки рослини? — затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.

— Не тільки.

— А розумні істоти є? Розумні істоти? — загукали нетерпляче з різних боків.

— Я не бачив їх, — сказав космонавт строго. — Але вони є. А може, були.

— Точніше…

— Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде — ні душі…

— А що думаєте ви?

— Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос — не те, що ми думали. Точніше — не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…

— Ще, ще що-небудь! — закричали навколо. — Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..

Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.

— Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.

Він передав фотографію в юрбу.

— Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.

Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею— Записи зроблені двома способами — графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні — тільки там.

— Чому?

— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…

А після паузи космонавт якось дивно додав:

— Та й невідомо, чи потрібно це…

— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…

— Пробував, — відповів Коваль.

— Що-небудь вийшло?

Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.

— Ні.

— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?

— Штучні. Це безсумнівно.

— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?

Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.

— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…

Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.

Герой Марса солодко спав.

3

Пролунав дзвінок.

Президент взяв трубку. Викликала Москва.

В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:

— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?

— Не готові дані, — відповів президент.

— А Коваль? Що з ним?

— Спить.

— Як спить?

— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…

В трубці почувся сміх.

— Так, так… Це ви правильно. Мабуть, найкраще буде— дати Павлу Григоровичу відпустку. Хай поїде до мами… до дівчини… якщо вона є…

— Є дівчина…

— От і добре… Це будуть найкращі ліки. А то я теж піддався загальному захопленню, не витримав. Захотілося сенсації. Хе-хе… Нічого, підождемо. І світ підожде…

— Та для чого ж чекати? Опрацюємо дані — і покажемо, опублікуємо. Без Коваля. Правда, дуже багато дивного. Незрозумілого. Підождемо, доки він прокинеться…

— Тоді до побачення. Передайте Ковалю моє вітання. І не забудьте про відпустку…

— Спасибі. До побачення.

Президент поклав трубку. Переглянувся з Петровим — конструктором «Марс-16».

— Що будемо робити?

Жовтаве обличчя Петрова зарожевіло. Примружені очі заблищали.

— Треба ждати, — рішуче сказав він. — Досить шуму, сенсацій. Ми не діти — і хай люди Землі зрозуміють це…

— Що ви мене агітуєте? — засміявся президент. — Я теж проти шуму… Але прискорити… кортить… мабуть, у мені ще є щось дитяче… Га?

— Та й у мені… якщо признатися… по совісті…

— От бачите…

Президент ввімкнув телевізофон. Побачивши на екрані строгу дівчину-секретаря, сказав:

— Ну, як там?..

— Обробка завершується. Тільки що передали. Ждуть вас.

— А механіки?

— Механіки повертаються. Головний диспетчер дзвонив…

Президент радісно поглянув на Петрова.

— Ви чули? Нарешті…

Головний конструктор підійшов до вікна, поглянув на бовваніючий вдалині корабель «Марс-16».

— Цікаво, чи правий я, — задумливо сказав він.

— Про що ви? — здивувався президент.

— Так… Деякі думки з’явилися. Ще тоді, як приземлився корабель. Ви помітили колір корабля?

— При старті… чи тепер?

— І тоді, і тепер…

— Гм… — Президент задумався. — Сам «Марс-16» був дуже високо. А стартові ракети… по-моєму, сріблистого кольору…

— Стартові — сріблистого. А «Марс-16» — блакитний…

— Ну й що? Яке це має значення?..

— Величезне. «Марс-16», який повернувся тепер, має фіолетовий відтінок. Чому?

Президент вражено поглянув на Петрова.

— Справді, дивно… Якщо ви не помиляєтесь. А втім — здається, ні… Я теж помітив — корабель фіолетовий… Гм… А чи не може бути… невідомі реакції в міжпланетному просторі… хімічна взаємодія…

— Ні, — заперечив Петров. — Досі такого не було…

— Тоді що ж?

— Я жду механіків. Я просив їх зробити деякі аналізи… І оглянути всі вузли корабля. А потім сам піду… Та ось і вони…

Двері відчинилися. До кабінету зайшло троє хлопців у комбінезонах. Петров кинувся їм назустріч.

— Ну як?

— Кошмар, — похмуро заявив один.

— Що за кошмар? — різко запитав Петров — Висловлюйтесь зрозуміло…

Другий хлопець підійшов до столу, поклав купу фотографій.

— Дивіться… Ось фотографії «Марса-16» перед стартом… а ось тепер… і вузли корабля теж…

— Це не той корабель, — знову озвався похмурий механік.

— Що значить не той? — запитав президент.

— І той… і не той…

— Не морочте голови… Кажіть ясніше!

— Ось дивіться. Форма нібито така… але зміни в аеродинаміці є… Правду сказати, на краще…

— Далі, далі, — схвильовано сказав Петров. — Бачте, я казав… Все підтвердилось…

— Це тільки квіточки, — заявив механік. — Половина вузлів керування замінена. Принцип їх дії такий же, а будова інша. В деяких навіть незрозуміла…

— Справді, дивно, — прошепотів президент. — Хто це міг зробити?

— Та вже ж не Павло, — сказав механік. — У нього нема заводу на кораблі… Та ми не сказали вам найголовнішого…

— Що там ще?

— Взагалі, весь корабель не той!..

— Ближче до діла, ясніше!

— Ми аналізували метал… обшивку, прилади, коротше кажучи, всі вузли. «Марс-16» не той, який ми послали в Космос… Він зроблений з невідомої речовини…

В кімнаті запанувала тривожна мовчанка. Петров перезирнувся з президентом. Механіки запитливо ждали.

— Може, й Павло не той? — пожартував похмурий механік.

— Може, — почувся голос від дверей.

Присутні жваво повернулись. На порозі стояв Коваль. Обличчя його було старанно поголене, на щоках грав рум’янець. Він підійшов до столу, кинув погляд на фотографії.

— Все правильно, — сказав він. — Ніякої таємниці нема. «Марс-16» справді не той. Щодо мене, — Коваль усміхнувся, — то перевіряйте самі. Я ж не відчуваю різниці… А втім… хтозна… може, й є…

— Досить загадок, Павлушо, — благально сказав Петров. — Ми вмираємо від нетерпіння.

— Тоді сідайте і слухайте. Я відпочив і в повній формі… Я розкажу все, що зможу… Бо багато дечого… просто не можна висловити… Ну що ж… Почну…

4

До Києва Павло їхав у поїзді. Хотілось відпочити, подумати, не поспішати. Йому дали окреме купе. На столику лежали свіжі газети, журнали. На перших сторінках чорніли великі букви, його портрети, фотографії чорного каменя, марсіанських пустель, рослин, руїн дивних споруд. Павло переглянув фотографії, перечитав статті, зітхнув.

Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..

Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…

Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…

Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні придніпрянські ліси, плеса Дніпра, ніжно-тремтливі лози над водою. А в ті дитячі спогади впліталися оранжеві пустелі Марса, тривожне марево чорного каменя, гримотіння падаючого корабля… і удар!

Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.

Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.

Павло одвернувся, сказав:

— Чай… розхлюпаєте…

Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:

— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..

З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.

Під дверима чувся гомін, радісні репліки:

— Автограф би…

— Подивитися — який він!

— Красень!

— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!

В двері обережно постукали.

— Товаришу Коваль! Павло Григорович!

Космонавт знизав плечима, зітхнув.

Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..

— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…

— А може, він спить?

— Тільки що ж у коридорі стояв…

— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!

Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:

— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..

В двері перестали стукати. Коваль заснув.

А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.

З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…

Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…

Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.

Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.

— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.

— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!

Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.

На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…

Але тихо, серце… Цить! Зачекай, не вихлюпуй себе… Тебе ждуть…

Павло встав з розкішної постелі трав. Тихо пішов навпростець до Млинівки. Між вербами і садками вже блимали вогники. Від клубу чулася пісня. Космонавт прислухався. Дівчата бадьоро виспівували частівки:

А високий задерикуватий голос в супроводі баяна викрикував:

Павло поморщився. Для чого вони так? Найсвятіше, найпотаємніше… В частівки… Невже не розуміють? А втім… може, вони так висловлюють свою дружбу. Грубувато, просто, але щиро… Хай… Хай співають… Зерно завжди ховається під шорсткою шкаралупою… Хай!..

Космонавт вузькими вулицями пішов до рідної хати. Вона стояла біля лісу, недалеко від школи. Ген бовваніє на темному небі дах школи. А там, недалеко, хата, де Живе вона… Туди потім… А зараз… мати…

Павло підступив до тину, постояв. Серце калатало тривожно. Низенька, присадкувата хатка мов причаїлася, ждала. Чи, може, спить? Вся в минулому. Вся в глибині далеких віків. Але не ти, хатко, визначаєш подих епохи Ти лише шкаралупа зотлілого вбрання мого народу. В тій шкаралупі виріс могутній вогнистий дух… і сягнув до зірок, вже не зітхаючи вечорами перед ними, а прокладаючи туди, в нескінченність, дерзновенні дороги.

І, стоячи тут перед смішною і милою хатинкою батьків Павло яскраво усвідомив незрівнянну велич суті перед формою. Ніяка форма, ніяке зовнішнє величання не дадуть творчого вогню, якщо його нема. І, навпаки, вогонь шукань, дерзань і труда, вийшовши навіть з найпростішого притулку, осяє навколишню пітьму і в вічній битві з хаосом перебудує навколо себе світ. І створить в огнистому пориві неповторні форми, виявляючи в радісній творчості свою еволюційну суть…

Павло переступив перелаз, розгорнув лапаті віття хвої. У віконці світилося. Чому так тьмяно? Невже нема електрики? Адже в других хатах світиться…

Він тихенько повернув завертку, ввійшов до сіней. На нього пахнуло горищем, старим сіном, по драбині шаснув кіт, засвітив очима згори.

Павло нечутно ступив до хати. На столі стояла свічка, вона кидала жовтаве світло на стару чорну ікону богоматері. Мати стояла на колінах перед нею — маленька, згорблена, шепотіла тремтячим голосом щирі слова:

— Дякую тобі, мати божа, царице небесна, за велику ласку… Сохранила сина мого коханого Павлушу на дорозі невідомій, покрила його покровом своїм нерушимим! Дякую тобі, пресвята, що почула мою нескладну молитву!..

— Мамо! — тихо покликав Павло.

Маленька постать завмерла, потім стрепенулася, підвелася на ноги.

— То ти, Павлушо?

— Я, мамо…

Вона кинулася до нього, припала до широких грудей. Тіло її — сухеньке, худеньке — дрібно тремтіло.

— Мамо… Що з вами? Мамо… Адже вернувся… Живий…

Вона дивилася в напівтьмі на його обличчя, і він бачив, як по її зморшкуватих щоках повзуть одна за одною великі прозорі сльози.

— Ти не дивись, Павлушо, на сльози. Я радію… То від радості… Я не плакала, коли ти був там… коли думали, що ти… Та чого ж це ми стоїмо? Світло ось тут… Я не думала, що ти так скоро… Думала, що ти спочатку в Москві… Як же це?

Павло ввімкнув світло. Спалахнула слабка лампочка. Очі матері в тому промінні засяяли голубими вогниками. Син широко посміхнувся. Як завжди! Ясні, блакитні вогні материнських очей. Вони ніколи не тьмяніють, вони завжди в чеканні, в труді, в любові… Здрастуй, мамо, кохання наше, породителько наша, наш захист і якір порятунку…

Вони сіли одне проти одного на покуті. Мати любовно розглядала бліде обличчя сина. Павло гладив її шорсткі, жилаві руки. Вона кинула погляд на стіну, де висів портрет батька, зітхнула. Нічого не сказала. Та Павло все зрозумів. Не треба зайвих слів там, де можна зрозуміти в тиші. Мовчить портрет, усміхається. Він задоволений сином. Він підбадьорює його. «Іди, синку, — чується Павлові. — Іди далі й далі… Спочинок лише мить на великій дорозі. Іди, синку, відкривай людям нові путі…»

— Може, вечерять? — схопилася мати. — А то я забула, гостей давно не було, так вже розучилася приймати. Я швиденько — вареничків з картоплею, огірочків солоних, вже редисочка є…

— Мамо, — потягнув її до себе Павло. — Не треба зараз. Я не голодний. Дайте подивитись на вас…

— Чого там на мене дивитись. Старий шкарбан, і все. Вже скоро в дорогу…

— Таке кажете!

— Чого там. Хіба страшно? Та цур йому, що це ми таке говоримо. Я не знаю, чим же тебе пригостити?

— Потім, потім матусю…

Мати присіла на ослін.

— Коли потім, то й потім…

Зазирнула в обличчя сина, зітхнула.

— Змінився ти, Павлушо…

— Похуд, чи що? — всміхнувся син.

— Та ні. Не те… Якийсь не такий…

Павло мовчав. Мати присунулася ближче, прошепотіла:

— Дивно там, синку?

— Дивно, мамо…

— Не ждав такого?

— Ні…

— Я відчула одразу… Та хіба й можна інакше… Така далина. Страшно подумати. Чужий світ. Тільки ось що дитино моя… В тобі я відчуваю… ніби чужість якусь… Не до мене, ні… а просто так… Я розумію… ти пережив страшне… ти бачив дивне… але будь, як раніше… Люди ждуть од тебе слова… нового, дивного… Ти не для себе літав туди… для людей. Вони послали тебе, для них ти повернувся. Ти розумієш мене, Павлушо?

Мамо, матусю! Ти одним словом знімаєш з мене павутину душевного холоду. Ти одразу збагнула, що твориться в душі твого сина. Я зрозумів тебе і з радістю слухаю твій мудрий голос. Буде так, як хоче твоє гаряче серце, бо воно серце матері…

Павло не каже нічого, але мати бачить, що очі його відповідають щирістю, що слова її падають в серце сина.

— А чому ж… не було свята… мітингу?

— Вирішили спочатку дати мені відпустку… додому… а вже потім — все інше…

— Мудро вирішили… Спасибі їм. А то до мене вже приставляли машини кілька разів, все чекали, що мене затребують в Москву, на мітинг… або в Київ. Все нема й нема… Я їм кажу — не треба, я не хочу виставлятись на люди, хай вже Павлуша терпить! А вони — ні! Положено, і все…

Павло од душі сміявся. Мати раптом посерйознішала, глянула в віконце.

— Ми оце з тобою сміємося, а забули найголовніше…

— Що, мамо? — здивувався Павло.

Мати докірливо подивилась на нього.

— Невже забув?

— Таня! — спалахнув він. — Як вона? Що?

— Одійшла, як почула, що живий. А то… та що там говорити. Сам побачиш. Іди до неї… Неждано — буде краще!..

— Як же так… вночі…

— Іди, йди! Мати підожде. Мати звикла ждати. А з нею тобі весь вік іти…

Мати, мати! Чутлива моя, голубко моя! Яке серце, чиє зрівняється з твоїм?

Павло схилився до матері, поцілував Їй руку. Вона підштовхнула його до дверей Щасливо осміхнулася.

— Ну йди, йди… герой… Я ждатиму тебе…

Вже переступаючи поріг, Павло почув:

— …на світанку…

5

Посадкою, поза селом, Павло пройшов до хати, де жила Таня. Ступав м’яко, як кіт. Ніби побоювався, щоб його не почули.

Над лісом сходив червоний місяць. Десь воркувала горлиця. Прозорі хмари швидко мчали в темному небі, і тому здавалося, що зорі та місяць пливуть в неосяжному океані безмежжя.

Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…

Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?

Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…

Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!

Стрепенулося серце, гаряче запекло в грудях.

— Таня?!

— Павлуша…

Підхопив її з перелазу на руки, поніс між соснами в ліс. Вона схопилася за його шию, цілувала щоки, очі, коханого, і він відчував на своїх вустах солону вологу її сліз.

Таня зазирала в обличчя Павла, сміялася крізь сльози. Місяць кидав примарне світло на них, і очі коханого здавалися бездонними, таємничими…

— Чому ти була надворі? Я думав, ти спала…

— Я не сплю вже третю ніч… Жду тебе…

— Ластівко моя…

— Я відчувала, що ти йдеш… наближаєшся… Я знала, що будеш сьогодні…

— Звідки?

— Не знаю… Знала… і все… Чому ти так дивишся на мене?

— Ти змінилася… Схудла… Сивина в косах…

— Розлюбиш? — напівжартома прошепотіла Таня.

— Хіба я люблю твоє личко? Чи коси?… Серце твоє вічноюне… А втім, що я кажу… І очі, і личко, і вся ти — моя…

Він зупинився на високому горбі, обережно опустив її на землю. Звідси видно було бакени на Дніпрі, темні масиви лісів Таня пригорнулася до Павла, прошепотіла:

— Кажи… говори далі… говори…

— Там, в далеких, невідомих світах… я відчув, яка рідна Земля… яка вона люба і бідна… багата і нещасна… Я не казав цього нікому, дивні почуття розривають мене… Тобі першій я розповім усе…

— Я читала, Павлушо… чула радіо… Все — і про канали, і про руїни будівель, і про чорний камінь… Дуже цікаво… Жаль, що ти не прочитав той запис…

— Запис? — перепитав Павло. — Який запис? Ах, так… Ні, я не про те… Я хотів сказати, що, відірвавшись від тіла родини, я з більшою силою відчув свою єдність з нею… а найближче з тобою…

— Зі мною, — мов луна, прошепотіла Таня.

— Нема слів, щоб сказати… передати те, що я відчув… Мабуть, людям треба буде створити новий засіб єднання…

— Як в закоханих, — сказала Таня. — Вони майже не говорять. І розуміють одне одного…

— Так, — згодився Павло. — Це правда. Вони живуть в новому світі… в іншому вимірі… у світі любові…

— Як дивно, друже… Ти летів з радістю… а повернувся якимсь дивним… сумним…

Він похитав головою.

— Я не сумний… Я радісний… Тільки радість моя… незвичайна. Мені жаль, що люди не відчули того, що я. Як передати їм це почуття?.. Як? Як змусити відчути їх, що більшість з того, що турбує їх, — непотрібне, необов’язкове, смішне… дитяче, в кращому разі?.. Я відчув подих великої таємниці… Ще не знаю точно… але відчуваю, що це таємниця Буття…

— Я не розумію тебе… А втім, здається… починаю розуміти… Може, й так… Збоку, здалеку… все видніше… і вади наші, і світлі сторони…

— Ходімо, Таню… Ходімо в ліс…

Він взяв її за руку. Колихнувся місяць, зірки… Попливли сосни, тумани.

— Ми будемо ходити всю ніч, Таню, — прошепотів Павло. — Я розповім тобі все… все, що відчув, що передумав… Ми разом помандруємо знову у дивовижний край таємниці. Втім, зачекай… Ти ж не спала три ночі… Ну та нічого… Ти заснеш на моїх руках… а потім знову відкриєш очі, і знову я продовжу свою розповідь…

— З тобою я не засну ніколи, — засміялася Таня. — Говори, говори. Я жду з нетерпінням…

— Тоді слухай… Ще ніхто не чув того, що я скажу тобі…. Адже камінь той, про який ти читала… на камені тому я прочитав напис…

— Як прочитав? — вражено озвалася дівчина. — Чому ж ти не сказав про це людям? Ученим…

— Текст вийшов дуже дивний. Я побоювався, щоб його не прийняли за суб’єктивне марення. Адже програму складав я… Ось хай учені на Землі розшифрують… тоді побачимо…

— Я нічого не розумію…

— Підожди. Зрозумієш… Про камінь потім. А зараз — все спочатку…

1

Пам’ятаєш — ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…

Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…

Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля — теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…

Але тепер, коли я летів на Марс… коли я повністю одірвався від тяжіння Землі, в мені щось сталося. Я не можу передати цього почуття словами. Це можна лише відчути. Як би тобі висловити це?.. Мені здалося, що я зв’язаний з рідною планетою безліччю незримих ниток, і чим далі «Марс-16» заглиблюється в простір, тим сильніше ці ниті натягаються, вириваючи моє серце. Неймовірно сильно я відчув, що всі ми на Землі єдині… такі різні, такі ворожі і дружні, лагідні і жорстокі, закохані і деспотичні, геніальні і бездарні, чисті і брудні — всі ми лише клітини єдиного вселенського тіла… А я був клітиною, яка летіла геть від рідної Землі, від єдиного тіла. І в перші години польоту, коли корабель пройшов кілька мільйонів кілометрів, я ледве стримав себе, щоб не повернути корабель назад… Потім я зрозумів, що це своєрідне психічне зрушення… Я переміг себе… Але залишився після того глибокий слід в серці. З кожною годиною мінялася моя психіка. Дивні, неземні думки з’являлись у свідомості. Чому трапилося так? Що сталося?

Я тепер не дивуюсь. Навіть не знаючи істинних причин, можна зрозуміти, що вихід у Космос — не прогулянка по сторінках пригодницького твору. Ми жили — та й живемо досі — на Землі, мов у теплиці. Ми створюємо доморощені гіпотези про Світобудову, про Людину. Ми майже повністю ігноруємо свою належність до Безмежжя… До Безмежжя! Ти тільки вдумайся в ці слова! Отже, і треба думати про себе, як про породження цієї Безмежності…

Може, нові, невідомі промені пронизували моє тіло, мозок, трансформуючи свідомість. Може, дивний довгочасний стан невагомості, сяйво зірок навкруги корабля, повна тиша, самотність впливали на психіку. А втім, нічого дивного не було! Адже народжувалась нова свідомість… свідомість космічної людини!

Та потроху я звик. Призвичаївся до цього незвичайного стану. Зрозумів, що віднині починається розширення єдиного організму людства у безмір, що дитинство інтелекту закінчилось.

І ще я відчув, що в інших світах ми зустрінемо не те, що чекали, не те, на що сподівались, що описували в наукових статтях та фантастичних творах. Я інтуїтивно відчув, що Космос тримає для нас безліч сюрпризів, які повністю… так, я певен в цьому… повністю перевернуть нашу психіку.

Ти побачиш, Таню, це станеться дуже скоро! Що вже в найближчі роки ми, наша наука, свідомість, філософія будуть народжуватись заново, що вони, як би точніше висловитись… вони скинуть тисячолітню шкіру догматизму і традиції, як гадюка скидає стару, непотрібну шкіру. Звичайно, кожен ступінь пізнання закономірний і потрібний, але коли людина затримується занадто довго на тому ступені, вона ризикує деградувати, опуститись, упасти вниз… Тому земні уявлення переносити на космічну епоху неможливо, нееволюційно!.. Втім, я поспішаю, розповідаю про те, що творилося в серці моєму, а забуваю про сам політ…

— Ні, ні, — жваво озвалася Таня. — Якраз ти розповідаєш так, як слід. Я чудово відчуваю весь політ. Політ же не в тому, що корабель… ну як це пишуть?.. мчав у просторі, а в тобі, в людині… в твоїх почуттях. Говори, говори, Павлушо… я все прекрасно розумію.

Вона оглянулась навколо. Вони опинилися на невеликій галявині, яку місяць заливав зеленкуватим сяйвом, плів химерні тіні між кущами, між соснами.

— Чари, — прошепотіла Таня. — Тут ми з тобою зупинимось. Бачиш, подвійний пеньок? Ніби трон… для двох! Сідай ти на один, я на інший. Ми будемо королями в цю ніч! Королями Безмежжя… Хіба неправда? Ти розповідай, неси мене своєю думкою в Безмір, а я буду линути рядом з тобою. І ніщо не зіпсується в нашому кораблі, ніхто не зупинить наш політ…

Вони сіли на химерному пеньку. Таня прилягла на коліна Павла. Серце солодко занило. Павло поцілував очі коханої, радісно вдихнув пахощі її кіс.

— Поете мій, — прошепотів він.

— Говори, говори…

— Ти заснеш так…

— Ніколи. Бо навіть і в сні я зрозумію тебе. Продовжуй, Павлушо.

— Гаразд. Все те, про що я тобі сказав, відбулося в моїй свідомості не одразу. Це тепер я його поєдную в одне враження. А тоді — нове чуття народжувалось не так. Нині важко було б сказати, де і коли з’явилася та чи інша думка.

Але я розповідаю про внутрішнє, а забув про зовнішнє. А якраз в цьому трапилось не менш дивне, ніж в моїй душі. Я не хочу розповідати тобі подробиць технічних, ти, певне, читала те, що друкувалось. Запускали «Марс-16» з допомогою потужних хімічних ракет, потім в Космосі вмикали атомно-реактивні двигуни, що працювали на звичайній воді. На Марсі воду було виявлено, і в разі потреби я міг поповнити запаси там. До Марса наближався корабель з двох ступенів: власне, сам «Марс-16» — стотонний реактивний лайнер, і його додаток — корабель для гальмування в атмосфері Марса і для старту з нього. Всі стадії польоту і наближення до цілі пройшли успішно. Я бачив поверхню Марса. Я бачив хвилюючу сітку каналів, чи, точніше, смуг рослинності. Я бачив серед оранжевих пустель обриси дивних споруд. Я забув, де я і що зі мною. Тільки незбориме бажання пізнати новий світ, здобути його скарби жило тоді в мені, заглушало все інше. І тоді наступило лихо. Його неможливо було передбачити. Кожен політ у невідоме — риск. І справжні дослідники ніколи не зупиняться перед небезпекою, щоб здобути ключі до нових тайн.

Уже повернувши корабель в фінішне положення, дюзами до планети, я почув тривожний сигнал кіберпілота. На пульті спалахнули тривожні сигнали. Аналізатори зовнішнього поясу доповідали: в просторі потужний пояс радіації. Він перевищив у мільйони разів всякі допустимі норми. Не встиг я збагнути, що треба робити, як замовк двигун. Певне, радіація вивела з ладу якісь важливі вузли керування. «Марс-16» почав падати на Марс. Ніщо не могло затримати його. Я в одну мить збагнув: катастрофа неминуча!

Я послав сигнал на Землю. Передав… Втім, ти, мабуть, чула?..

— Чула, — прошепотіла Таня. — У мене й досі звучить в свідомості твій голос.

— Я не пам’ятаю, що думав у ті недовгі хвилини. Було жаль, що не виконав завдання, що таке могутнє зусилля людське пропало даремно. Але пізніше, коли я аналізував той стан свій, я збагнув, звичайно, що нічого й ніде не пропадає. Жодна думка, жодна дія, якою б вона не була, — не зникає. Це абеткова істина, а ми забуваємо про неї. Бо часто, приймаючи закон незнищимості сущого в теорії, ігноруємо його на практиці.

І, може, не повіриш, найбільше жаль мені було, що не побачу я тебе, матусю мою, Дніпра веселого. Хай це хлоп’яцтво, може, слабість душевна, але так було.

В кілька хвилин промайнули в моїй свідомості всі прожиті і непрожиті роки, все зроблене і незроблене. Мені здалося, що я оцінюю пройдений шлях і… залишаюся незадоволеним самим собою. Що ж… нічого дивного в тому нема. Не встиг нічого зробити, не встиг навіть заплатити людям, країні, Землі за те, що вони мене навчили. Хоч і не моя вина, але все-таки жаль!

А Марс виростав у ілюмінаторах. Мені здавалося, що з Космосу виростає криваво-оранжевий дракон, роззявляє неосяжну пащу, збирається поглинути мене.

Швидкість була страшною. Здається, біля трьох кілометрів на секунду. Ніщо не могло сповільнити її! Я заплющив очі. Таню, Танюшко! Якби ти знала, як мені не хотілося, щоб все те було реальністю! Як мені хотілося, щоб все те було сном! Чому ти дрижиш? Голубко моя! Не треба лякатися. Адже все минуло. А втім, чи минуло? Адже ще нічого не з’ясовано. Не з’ясовано. Так слухай же далі. Я почув страшний тріск, грім ударів. Могутній тягар навалився на мене, перед очима спалахнуло полум’я. Моя свідомість зникла в тому вогні.

2

Небуття не було.

Не було предметів, не було звуків, запахів. Не було ніякого відчуття, до якого я звик. Але було щось. Невловиме, нез’ясовне щось. Я плив по неосяжному океані існування. Я був скрізь і ніде. Я все сприймав, як себе, і мене не було. Ти смієшся? Я кажу дурниці?

— Ні, ні, — луною відгукнулася Таня. — Мені радісно. Я розумію тебе. Я сама інколи наближалась до того відчуття. І мені здається, що я розумію… чому ти так відчув тоді…

— Чому ж, Танюшко?

— Зовнішні почуття твої паралізувались. Вони не давали ніяких сигналів. А внутрішня свідомість збереглася. І проявляла себе, як одне ціле, в синтезі.

— Може, — задумливо відповів Павло. — Може, й так. А може, й ні. Хто знає? Хто знає? Слухай же далі. Ніби з іншого світу долинали якісь голоси. Я не розумів їх. Але знаю, що чув. Знаю, що вони були чимось близькими, рідними. Чулися дивні, незнайомі на Землі запахи. Гармонійні, ритмічні акорди. Так було довго. Нескінченно довго. Але мені було гарно. Легко, спокійно. Ніщо не тривожило. Не було ні горя, ні радості. Не було страху й пристрасті, стремління й інертності. Було якесь чисте, дитяче… та ні, не дитяче, а якесь невідчутне буття… А потім все зникло. Темрява. І непритомність. Скільки було так — не знаю.

Я опритомнів раптово. Відчув себе в кріслі пілота. Розплющив очі, оглянувся.

Я знаходився в каюті «Марса-16» За ілюмінаторами простягалися піски. Вони були оранжеві, покриті голубуватими плямами. Обрій був ліловим, в небі багровіли рідкі пасма хмаринок. Над пустелею котилися жовті вихори.

Марс! Я збагнув, що не розбився, що корабель фінішував, що все гаразд! Як же це сталося? Адже був удар, двигуни не працювали!.. Чи, може, це сниться? Але кому сниться? Мертвяку? Покійнику? Хіба залишаються живими, впавши на планету з швидкістю три кілометри на секунду?

Я оглянув пульт управління. Ввімкнув кіберпілот. Система працювала. Я поглянув на шкалу приладів. Води в баках не було. Ядерне пальне було у вихідній нормі! Ти розумієш, Танюшко? Його було стільки, як при старті з Землі!..

— Чому ж так?

— Не знаю. Правда, не знав тоді. Тепер я знаю… майже знаю… А тоді я гадав, що божеволію. Я вирішив зв’язатись з Землею. Ввімкнув радіостанцію. Вона не працювала. Я почав розглядати її. І знаєш, що виявив? На тому місці стояла зовсім незнайома апаратура. Я такої не бачив раніше. Я не знав, як підступитись до неї, я не знав про її призначення.

Готуючись до польоту, я вивчив усі вузли «Марса-16».

Я знав напам’ять, що де стоїть, як де прикріплене, я розбирався в кожній лампі чи напівпровіднику, в кожному агрегаті. А тепер я розгубився.

Мені стало страшно. Це не жарти! Падати з космічною швидкістю — і не розбитися. Фінішувати на одному кораблі, а опинитися на іншому. Було над чим поламати голову.

Я відчув… не інтелектом… а якось інтуїтивно… що тут втрутилися невідомі сили… істоти… Інакше нічим було пояснити все незрозуміле! Але де вони? Чому залишили мене напризволяще? Чому примусили мене залишитись наодинці з безліччю таємниць?

Я уважно розглянув вузли корабля. Все було ціле, все працювало, більшість залишилось таким, як його збудовано на Землі… але дещо змінилося. Я не знав чому. Навіть тепер не знаю! Деякі системи навіть принципово відрізнялися від наших, хоч виконували ту ж саму функцію, і виконували точніше, ніж наші. Може, вони таким чином поправляли наших конструкторів? Хто знає?

Але я кажу «вони», а не певен, чи так воно було! А втім, не буду забігати вперед.

Я знову спробував передати сигнал на Землю. Та розібратися в новій системі радіо не зміг. Довелося залишити ці спроби. У мене ще була невелика радіоустановка, але вона не годилася тепер, бо працювала під час польоту від сонячних батарей і мала невелику потужність…

Поївши, я вирішив розпочати дослідження. Досить загадок, досить хвилювання. Я цілий, корабель теж, можна буде повернутись на Землю. Отже, до праці!

Я провів аналізи повітря. Воно було таке, як на вершинах наших земних гір. Прилади відзначили наявність високої радіації в невідомому на Землі спектрі. Провівши ряд експериментів, я визначив, що радіація має корпускулярну природу і, очевидно, зв’язана з полем Марса. Повагавшись, я вирішив вийти назовні. Раз вже потрапив сюди, треба йти далі. Хтозна, скільки я пробув тут! Хронометри показали неймовірне. На них значилось, що фініш відбувся кілька годин тому. Але проведені дослідження зоряного неба визначили, що вже минуло кілька земних діб… з того часу, як я примарсився… а точніше, як сталася та дивна пригода!

Я спустив на ґрунт Марса через люк маленьку танкетку, в якій були вмонтовані маніпулятори і телеустановка.

Пожалів, що зіпсувався радювідрядник. Яка радість була б для людей Землі мандрувати разом зі мною по новій планеті!

Дихати довелося в масці. Повітря Марса було розріджене, холодне. Я кілька разів обійшов навколо корабля оглядаючи його. Одразу ж помітив, що колір його змінився. З блакитного перетворився на фіолетовий. Спочатку я гадав, що це наслідки космічного польоту, взаємини з радіацією… але пізніше зрозумів, що зміна кольору — те ж саме, що й зміна приладів. Дивні думки з’являлися в моїй свідомості, але я відганяв їх. Я знав, що якщо дам волю тим думкам, якщо захоплюсь розгадкою чудернацької пригоди, то не виконаю основного завдання.

«Марс-16» стояв серед рівнини на трьох лапах-упорах. Саме так, як і годилось для старту назад. Але що найдивніше — пісок навколо корабля був не порушений, під дюзами росли синюваті мохи, в’юнкі, колючі, пружні рослини. Жодного сліду. Жодного знаку, що тут недавно відбулося падіння космічного корабля.

Знову страх охопив мене. Мені здалося, що поза мною хтось стоїть, що за мною спостерігають невидимі істоти. Я оглянувся. Нікого не було. Тільки різкий вітер тонко співав на верхівках піщаних горбів, змітав пилок в долину.

Я дав собі слово — не піддаватись випадковому настрою. Все буде добре! Раз я цілий і неушкоджений — значить ніщо мені не загрожує. Правда, страх був не від почуття самозбереження. Ти знаєш, що такий страх не властивий мені. А це було якесь предковічне почуття побоювання перед невидимим. Воно у нас в крові, в єстві, ми його всмоктали з молоком матері, принесли з безконечних життів нащадків…

Над обрієм зійшло невелике яскраве сонце. Піднявся вітер. Над пустелею покотили смерчі. Сині рослини заворушилися, простягли назустріч світилу овальні листки.

Я включив всюдихід. Тихо задзвеніли електромотори. Я вирішив проїхати по околиці, щоб розвідати місцевість. Падаючи на Марс, я спостерігав багато дивних об’єктів — каналів, руїн, оазисів. Треба тепер знайти їх. Нарешті люди одержать незаперечні докази життя на сусідній планеті.

Корабель зник над обрієм. Мене це не турбувало. Курс назад показував надійний спецкомпас. Попереду виростала густа смуга голубої рослинності. Вона горнулася до ґрунту, наїжачивши довгі голки-листя в усі боки. Стовбури просвічувалися в промінні сонця. Під’їхавши ближче, я помітив, що рослини ростуть рівними рядами. Серце моє схвильовано забилося. Ось вони — канали! Так звані канали… Плантації рослин. Значить, тут є істоти, які займаються господарюванням. Я почав розглядати ґрунт біля кореня рослини. Розгріб пісок. Від коренів в глиб ґрунту тягнулися тоненькі трубочки-капіляри. Я копнув глибше. Капіляри переходили в товщі трубки, заглиблювалися в твердіший ґрунт. Ясно! Це штучна система зрошення. Вона підводить воду від полюсів через усю планету, даючи вологу корінням рослин. Але яка потужність повинна бути, щоб здійснити таку систему? Де ж вони, титани, які оточили Марс грандіозною сіткою плантацій?

Я подивився навколо. Смуги рослин тягнулися від обрію до обрію, ніде не перериваючись, то спускаючись в неглибокі долинки, то знову вибігаючи на плоскі горби чи дюни…

Я поїхав далі, вже вздовж «каналу». Він повинен привести до якогось пункту, чи так званої «оази», де вчені помічали чорні цятки. Може, мені пощастить знайти поселення?!

Передчуття не обмануло мене. Я справді знайшов поселення. Але жодної істоти я не побачив. Та й будинків також…

З-під піщаних горбів де-не-де випиналися верхівки гостроверхих та сферичних будівель. Самотньо схилялися погнуті сріблисті ребра невідомих конструкцій, переливалися блискітками в променях сонця.

Я фотографував все, що бачив, на кіноплівку, на плівку відеофона. Заметені піском міста, поселення якось не в’язалися з рядами рослин, з функціонуючою системою зрошення. Як пояснити це?

Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста — все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…

Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста — в глибинах планети…

Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!

Тоді де вони? Що з ними?

Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.

Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.

Та ось… в одній з «оаз», а точніше — на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.

Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.

Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.

Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло — інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?

— Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…

— Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…

3

«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.

Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.

Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.

Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:

— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?

— Зачекай, — тихо говорила Вона. — Виростеш, прийде час…

— Але я хочу знати!

— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.

— Я хочу сам.

Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:

— Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?

— Іди, — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!

І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великої любові.

Я залишився сам.

— Вільний, — закричав я, гасаючи по своєму притулку. — Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!

А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.

Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де я виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись в свій чарівний притулок, але він зник.

Мене оточувала Безмежність.

— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися? Я буду слухатись тебе, чуєш? Я не порушу твого бажання…

Відповіді не було.

Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її!

Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.

Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.

Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.

Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…

Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.

Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.

Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.

Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…

«Потім знайду, — подумав я. — Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»

З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.

Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!

Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.

Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.

І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?

Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.

Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:

— Де ти, Істина?

Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…

— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!

Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?

Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…

Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя — Ти!

Зорі облудливо сяють — не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом — не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, — не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.

І коли прокинусь — то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.

Де Ти, чи чуєш мене?!»

4

Павло замовк.

Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.

В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:

— У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…

— Де, Таню?

— На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.

— Я теж думаю так.

— Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?

— Ми зможемо про це дізнатися лише від них, — сказав Павло.

— Але ж ти не бачив їх?

— Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.

— Сам? Без товаришів?

— Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…

— Тебе не пустять…

— Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…

— Не дивний, — прошепотіла Таня. — Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…

— Я довго шукав їх, — вів далі Павло. — Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.

— Що ти кажеш, Павлушо? — злякано скрикнула Таня.

— Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…

— А ти? — з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. — Ти ж як?..

— І мене… відновили, — сумно пожартував Павло. — Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…

Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.

— Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…

Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:

— Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…

Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі. А на сході, над фіолетовою стіною лісу, вже загоралась лагідна зірниця…

5

Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?

Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?

Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.

Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..

— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.

Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.

Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…

— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.

Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.

Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.

— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!

— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.

— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..

Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.

— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.

Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.

— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..

— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…

— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…

— Рано, рано ще, — посміхався м’яко секретар. — Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…

— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?

Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:

— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?

Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:

— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…

Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.

— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.

— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…

— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…

Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.

— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…

І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.

Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.

— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?

— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…

Мати злякано сплеснула руками.

— Полетиш? Куди?

Павло з’їв вареника. Засміявся.

— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!

По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.

Павло зітхнув, тихо сказав:

— Матусю… Не треба. Матусю…

— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…

— От і домовились! — бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. — Та ти не журись, коли то ще буде!..

— Знаю я тебе, — слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. — Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!

— Може, не пустять, — сказав Павло з сумнівом.

— Хіба такого не пустиш? — з прихованою гордістю заперечила мати. — Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…

Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…

Він подякував за сніданок. Виглянув у вікно.

— День буде — як у казці. Піду погуляю…А то завтра запряжуть — не одкрутишся…

Мати несміливо сказала:

— Павлушко… А як же… Таня?

— Що, мамо? — здивувався син.

— Треба ж якось… записатися… весілля зіграти!

Павло засміявся, підступив до матері, цмокнув її в голову.

— Смішна ти моя. Записатися — запишусь. А весілля — не знаю. Що мені робити на весіллі?

— Роблять же всі інші!..

— Ну й хай… А втім, як захочеш. Можеш робити весілля. Тільки я на ньому сидіти не буду. Хай самі п’ють і гуляють.

— Образяться, Павлушко…

— Хм… Ти думаєш, образяться? Тоді знаєш що? Не треба ніякого весілля. І нам буде добре, і їм… Ображати людей не слід!..

Павло, хитро всміхаючись, вийшов у сіни. Здалека гукнув:

— Прийдемо надвечір з Танюшкою. Приготуй нам що-небудь. Ото й буде весілля…

Він минув вузьку покручену вуличку, попрямував до школи. Поздоровкався до сусідських жінок, які підгортали картоплю.

— До Тані? — безцеремонно запитали вони.

Павло мовчки хитнув головою. Пройшов. А ззаду чулася відверта розмова:

— Ото щаслива. Дождалася-таки Павла. Герой!

— А герой! Бачила — секретар сам прикотив на машині. Увивається! Тепер Павлові тільки сидіти та гроші получати. Хватить і йому, і Гапці до смерті. Та й дітям на вік забезпечить, як будуть…

— Таке скажеш! Хіба Павло всидить на місці? Попреться знов у небо! Він такий причинний змалку!

— Здуріє хіба? Раз пощастило — то хай шанується…

Павла аж занудило від того діалогу. Він наддав ходу, ввійшов до посадки. Хвоя колола щоки, сипала дощик жовтавого пилку. Він постояв, подихав смолистим ароматом. До тіла вливалася снага, серце стукало сильно, тривожно.

Павло рушив далі. Тихенько пробрався до школи. Щоб ніхто не побачив, прослизнув попід стіною до коридору. Там було пусто. За дверима плив гомін. Йшли уроки. З учительської вийшов дідок на одній нозі з милицею. Він побачив Павла, застрибав до нього, радісно усміхаючись. Павло пізнав його. Це був споконвічний сторож школи дід Пилип. Він був і до війни, пережив війну, вийшов на пенсію, але школи покинути не захотів.

— Паша, — шепотом озвався він. — Чого ж ти сам, без нікого? Яким вітром?

— Добрим, діду, добрим, — сміявся Павло, потискуючи йому негнучкі пальці.

Ріденька борідка сторожа, схожа на пасмо конопель, переможно майоріла в повітрі, рука бадьоро жестикулювала.

— Молодця, Паша! Прославив нас. Тут діти не знають, як всидіти на уроках! Все ждуть тебе. Всі збираються в небо летіти!..

— Ну, всі полетять, хто ж на Землі залишиться? — усміхався Павло. — Серцем летіти треба…

— Правда, правда, — піддакнув старий Пилип. — Оце тут Танюшка. Її клас. Четвертий. Молодця, вчителька.

Павло підійшов нишком до вказаних дверей. Звідти глухо долинав голос Тані. Сторож тихесенько прочинив двері.

— Послухай, коли хочеш… А то викличемо…

— Не треба, — зашипів Павло. — Я тут…

— Ну, як хочеш!

Павло бачив вузеньку спину Тані, десятки блискучих дитячих очей. Вона тихо, але натхненно говорила:

— Найголовніше — не звикайте до навколишнього. Звичка — це смерть. Звичка робить все звичайним, буденним. А буденщина перетворює найпрекрасніші явища чи речі в скопище сірих тіней. Повстаньте проти мертвих звичаїв. Хай залишиться один звичай — діяти на благо всіх людей, віддавати своє життя світу, людям, життю…

Сприймайте все, ніби вперше! Дивіться на небо, на сонце, на зірки, ніби вперше…

Подивіться на себе, на явище Людини в світі, ніби вперше…

Жахніться сміттю, жорстокості, розпусті, бруду, ніби вперше, — і прагніть лише вперед.

Подумайте про титанів людства, про тих, які горіли на вогнищах і лягали під кулями тиранів, про тих, які віддавали свої серця для грядущих поколінь і гнили в тюрмах, про тих, які прокладали шляхи в Безмежжя і одягали нашу Землю зеленим покровом садів та хлібів, ніби вперше, і уподобляйтесь їм в своїх діях, в житті!

Уявіть нову епоху, яку ми творимо, про яку мріємо, яку продовжуємо в Безмежжя, ніби вперше, і — оновлені, очищені від егоїзму, від власності, від заздрості, від всього нечистого і темного — юні і сильні, прагніть вперед!..

— Знай наших! — закректав захоплено дід Пилип за спиною Павла. — От рубає, так рубає. Така втре носа городським викладачам! Як пише, так говорить!

Таня почула голос сторожа, обернулась здивовано. Побачила Павла, підбігла до дверей. Засяяла вогниками очей.

— Як же ти? Прямо сюди? Підслуховуєш? — жартівливо погрозила вона.

— То не я, — виправдовувався Павло. — То дід Пилип.

— Я, я, — задоволено хитав борідкою сторож. — Мене карати треба… Ну та нічого. Кінчай, учителько, урок. На сьогодні і так буде.

Учні посипались, мов горобці, з парт, радісно защебетали.

— Павло Григорович! До нас на урок?

— Ні, ні! Я потім, — одбивався він. — Я так, випадково!

— Еге, — сміялися дівчатка. — Ми знаємо, як випадково. До Тетяни Сергіївни!

Таня червоніла, сміялася разом з вихованцями своїми.

Головатий підняв руку ззаду, басом сказав:

— Вношу пропозицію. Одпустити Тетяну Сергіївну на сьогодні!

Учні весело залементували:

— Одпустити!

— Хай іде!

— Самі проведемо урок!

— І відчитаємось перед директором, — заявив Головатий.

— Ну що? — підморгнув Павло. — Підкоряйся хоч раз учням!..

— Ну й холера, — похитав головою дід Пилип. — Придумали. А що ж, Танюшко, користуйся постановою учнів, поки її не одмінив директор! Га?

Павло схопив дівчину за руку, потягнув до дверей. Дівчатка навздогін зашепотіли:

— А за це плата належить!

— Яка? — вже з порога в тон їм запитав Павло.

— Прибути до нас у гості. В клас, і в школу взагалі!..

— Прийду!

Вони, сміючись, шаснули попід школою в посадку, ввійшли між дерева, попрямували горбами до лісу.

Павло здивовано поглядав на Таню, милувався нею.

— Звідки ти такі слова береш їм?

— Що, підслуховував?

— Мені дуже сподобалося. Тільки чи розуміють вони?

— А чому б і ні. Краще, ніж дорослі. Запевняю тебе. Дорослі сприймають шкаралупу, форму… а діти сприймають суть, зерно… Я відчуваю це…

— Але хто тебе навчив… так?

— Ти, — всміхнулася Таня. — І ще один дід… з срібною бородою…

— Жартуєш?

— Ні. Та я потім тобі розкажу… Все розкажу… Ми ж сьогодні тільки з тобою?

— Зі мною, Танюшко. Удвох. Підожди — я забув. Сьогодні ж наше весілля. Мама моя так вимагала…

— Яке весілля? — здивувалася вона.

— Наше. Тільки я їй сказав, що ніякої гульні не буде… Навіщо нам це. Записатись? Ну що ж — запишемось… коли так треба… А весілля наше буде на луках… в лісах…

Вони зупинились на вершині горба. Здалека виблискував повними водами Дніпро, огортався зелено-голубим маревом.

Павло заглянув у очі Тані. В сірих криницях сяяло щастя. Груди її високо здіймалися, ніби в передчутті чогось незвичайного.

— Зорі будуть нашими дружками, — прошепотів Павло. — Ліс співатиме весільної пісні. Квіти лугові прикрасять тебе, любов моя… А столом буде вся Земля…

— А до столу, — підхопила Таня, — ми запросимо братів з Безмежжя… і вся слава Космосу буде з нами…

— Правда, правда, — згодився Павло. — Ми з’єднаємося не для себе, ми лише відновимо ту єдність, яка порушена ілюзією роз’єднання. Ходімо, моя кохана, на велике весілля єднання…

1

Недавно пройшла гроза. Ніжно гріло травневе сонце. Дерева цнотливо простягали до його променів молоденьке листя, квіти — рожеві, білі, оранжеві, струшували на землю росяний убір. То там, то сям спалахували райдужні бризки. Здавалося, що то з неба падають невидимі метеори, розсипаючись біля планети пружними акордами барв.

Павло спостерігав за симфонією природи, краєм ока дивлячись, як на площу, до трибуни, стікається гомінлива маса людей. Ось, майорячи червоними галстуками, під дроб барабана, йдуть піонери районних шкіл. Потім жовтенята… На сонці виблискують рубінами п’ятикутні зірки. Павло згадав: на руїнах марсіанських споруд він часто бачив такі зірки. Чому? Як опинився в чужому світі цей символ? Що він значить? А втім, хіба закони геометрі? власне, закони будови матерії та її розвитку не однакові у всьому Всесвіті?

Уява космонавта знову повела його серед оранжевих пустель, мимо примарних рослин, мимо суворих руїн. Тиша. Таємниця. Загадка віків. Загадка Космосу. Загадково усміхається Сонце. Загадково пливуть в нічному небі химерні супутники, породжені невідомою цивілізацією. Для чого? Що там зараз? Не може бути, щоб вони були залишені напризволяще. Тільки там… Тільки там розгадка. Якщо дозволять… Якщо його пустять знову… А втім, що значить — пустять? Хіба він хворий? Хіба не він привіз з далекого світу цілий потік таємниць? І їх треба розгадати. Не може людський розум жити поряд з таємницею спокійно! Усмішка далекого Сфінкса тривожить нас…

— Павле… Де ти? — прошепотіла Таня.

Космонавт повернувся на землю. Здивовано глянув на Таню. Вона показала йому поглядом на секретаря райкому, який вже почав промову.

— Пробач… Забув…

— Знову на Марсі?

Павло ледь помітно майнув повіками. Так. Так, друже, кохана, дружинонько моя… Видовжились наші дороги, піднялися з Землі у простір, попливли у Безмежність. Де кінець їм? Де станція, куди вони ведуть?

А секретар, палко жестикулюючи, сяючи повним задоволеним обличчям, виголошував:

— Син простої жінки, хлопець, який сидів поряд з вами, школярі наших шкіл, проклав шляхи до таємничих світів! Він прославив не лише село Млинівку, не тільки наш район чи область, він прославив на весь світ нашу Україну, наш Радянський Союз! Про що це говорить, товариші? Це говорить про те, що в нашому народі є бездонні скарби, скарби знання, скарби подвигу, і нам треба здобувати їх, товариші! А як здобувати? Трудом, товариші! Самовідданою працею, виконанням і перевиконанням планів, освітою, коротше кажучи, повною мобілізацією всіх внутрішніх і зовнішніх сил, товариші!

Чи можна було думати про такі подвиги простих людей у дореволюційні часи, товариші? Ні, не можна було… Згадайте сумну долю нашого знаменитого вченого Ціолковського, товариші…

Колихалися знамена. Принишкла юрба. Підіймалося сонце, щедро золотило буйну зелень, блищало в калюжах. Ряди учнів, розкривши роти, дивилися блискучими очима на космонавта, пропускаючи мимо вух промови, дівчата заздрісно і ревниво оглядали маленьку щуплу постать Тані, перешіптувалися. А Павло і його строга, маленька дружина пливли понад всім тим у невідомі світи. Хай лунають промови, хай шелестить папір під руками промовців, хай звучить заздрість чи радість, гордість чи захоплення. Шумовиння пливе на гребені хвиль, але не воно визначає суть стихії. Горять дивним вогнем очі дітей, стискуються несвідомо пальці хлопчаків, ніби тримають вони штурвали зорельота, задумані личка в дівчаток — вони бачать обриси нового світу, невідомого світу… Ось де стихія вогню, океан, творча сила, що переродить планету, що підніме її до єднання з Всесвітом!..

— А тому, — патетично, піднесено завершував секретар свою промову, — ще ширше розгорнемо змагання за дострокове виконання і перевиконання наших планів, дамо державі ще більше зерне і м’яса, яєць і молока, наповнимо засіки золотим хлібом, відбірним зерном, прославимо наш район не лише космічними польотами, а й космічними досягненнями на колгоспних та радгоспних полях! Ура нашому славному земляку Павлу Ковалю, товариші!

Площа гриміла криками «ура», оркестр Будинку культури грав величальні пісні. Жовтенята підносили Павлові та його дружині квіти, передавали подарунки — нехитрі, наївні — червоніли від замішання і захоплення. Виступали учителі. Виступали інженери. Говорили щирі гарячі слова піонери, комсомольці. Вони часто самі не знали, що говорили. Кликали до подвигів, до нового, обіцяли «загнуздати» природу, підкорити космос, заселити інші планети, завоювати галактику і метагалактику. Павло слухав, радів, сумував, думав. Як все складно! Як все непросто! Та хай, хай вирує стихія! Перші стежки, перші спроби… Вони наростатимуть, міцнішатимуть, стануть досвідом. Наука освоїть, обґрунтує, нові, дивовижні знання, вони стануть здобутком суспільства. І тоді виникатиме, народиться нова свідомість, нова етика, нова мораль…

Стало жарко. Промовці видихалися. Секретар витер піт з чола, сказав:

— Тепер, мабуть, ви, Павле Григоровичу?!

Павло підступив до бар’єра трибуни. Оглянув принишклих людей. Подивився на Таню. Вона шепнула:

— Дітям… Дітям говори…

Він зрозумів. Дітям. Їхнім ясним очам. Їхнім відкритим серцям. Їхнім палким душам, що вічно прагнуть в невідоме, в таємниче, в незвідане! Вам, нехитрим, вам, ненавченим складності і плутанини життя, вам, які готові прийняти в ніжні руки свої, в незрадливі серця, в ясну свідомість нову, дивовижну мудрість далеких світів!..

— Друзі! — пролунав над площею тихий голос космонавта. Помовчав якусь хвилю, ніби добираючи слова, поглянув у небо, знову опустив погляд на ряди дітей. — Земляки мої, брати! Скажу вам відверто, що я не прихильник великих зборищ. На них якось ніяково… на них не висловиш свою думку так, як хочеш… Ви, мабуть, розумієте? Ну, як сказати? Кожен з нас наодинці з дружиною, або з подругою, або навіть хлопець з хлопцем вільно скаже те, чого не посміє промовити перед громадою… Я бачу, що ви ще не зовсім розумієте мене… Я поясню! В моїй душі тепер багато такого… чого я просто не можу передати вам… а може, не посмію. Бо ви не зрозумієте, не збагнете! Не тому, що я особливий! Про це вже говорили тут… Я звичайний сільський хлопець, як і мої попередники — Попович, чи Титов, чи інші космонавти. Але мені довелося одному з перших бачити те, чого ще не бачили людські очі, точніше, погляд людей Землі. Отже, й думка, що зародилася в мені, просто не стала ще думкою всіх інших. Я слухав тут ваші промови… ваші хвилюючі, близькі моєму серцю слова. Про польоти, про майбутнє Землі, про підкорення природи і тому подібне. Я слухав, радів… і думав — як багато ще треба знати, збагнути, щоб правильно зрозуміти свій шлях. Скажу ще простіше: може, більшість з того, що ми тепер говоримо, про що мріємо, — не те, що треба, не те, що буде!

Секретар здивовано поглянув на Павла. Зацікавлено завмерла площа. Таня опустила повіки, посміхаючись куточками вуст. Добре, коханий… Добре кажеш…

— Ми йдемо у мрії звичним шляхом, — вів далі Павло. — Думаємо приблизно так: «Полетимо на інші планети. Освоїмо їх. Перетворимо в свої домівки, в свої поля. Підкоримо галактичний простір. Будемо їздити на екскурсію вже не на Кавказ, скажімо, чи Алтай, а на Альфа Центавра, в командировку не на північ або в туристську мандрівку не в Америку, а в туманність Андромеди або навіть в іншу метагалактику». Це поверхово! Ми почали ворочати гігантськими поняттями, не задумуючись про їхнє справжнє значення, не розуміючи, що тут перехід до іншого щабля світу, до іншої масштабності мислення, життя, розуміння, до інших енергій, до іншої свідомості, до іншої етики, нарешті…

Ми стоїмо перед новою революцією, друзі! І ця революція буде важчою за всі інші революції. Революція духу! Важко буде нам боротися з тими, що стоятимуть по інший бік барикад! Тому, що вороги не десь збоку, а в нас! На кожному кроці нас затримує косність, традиція, славолюбство, властолюбство, реакція, догми, забобони!.. Та що там рахувати? Кожен знайде сам в собі безліч таких «прикрас». Чому я кажу про це? Тому, що битва з самим собою необхідна в Епоху Космосу! Без неї нема цієї Епохи. Саме до цієї думки я веду. Тільки наївні люди можуть думати, що нічого не змінилося, лише масштаби стали іншими. Що можна буде кабаре будувати на Сатурні, а гангстеризм розповсюдити аж до Плутона, а то й до інших зоряних систем. Так мріють деякі західні фантасти. Інакше вони не уявляють майбутнього. Та не будемо про них. Навіть ми, хоч і стоїмо на твердій основі братства народів, єдності, прогресу, — часто переносимо свої уявлення нинішнього дня на грядуще. Ви ось говорили в своїх чудових виступах: «загнуздаємо» природу, «підкоримо» зоряні простори і так далі. Я знаю, що вогонь сердець ваших кличе до подвигів, до нового, до таємничого. Але традиційне мислення вкладає той вогонь в звичні рамця. «Загнуздати» природу! Ніхто не думає як слід про таке поняття. Адже природа наша мати. Ну хіба хто-небудь з вас став би мріяти про те, щоб приборкати, загнуздати власну матір? Ви усміхаєтесь. Вам здається абсурдною ця думка. Те ж саме стосується природи. Вона породила нас, ми, її діти. Отже, ми й повинні пізнавати її закони, використовувати їх в цілях спільного блага. Чи можна зробити щось, порушуючи закони природи? Ні. Таке порушення не приведе ні до чого, крім катастрофи. Отже, гармонійне поєднання інтересів людини з законами Природи, Світобудови — шлях для вас, гарячі серця, палкі душі!

Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю — ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…

Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:

— Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…

Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:

— Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми — м’ясо, хліб. Дійсно — звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад — поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!

— Всьому свій час, — усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: — Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, — трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого — шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами — хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!

Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..

2

«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.

Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі — Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!

Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася — Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?

Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»

«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль — не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»

— Ну як — досить? — Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.

Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:

— Досить. Все зрозуміло…

— Що тобі зрозуміло, Павлушо? — тихо запитав президент.

— Як завжди… Шум, сенсація, марення…

— Не так просто… Не так просто… — Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. — Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…

— Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, — озвався Петров.

— Поясню. — Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. — Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.

Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?

— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.

— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…

Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.

— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…

— Я готовий, — ствердно сказав Павло.

— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.

Президент іронічно мугикнув.

— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…

— Куди?

— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.

— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…

— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!

— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.

— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.

Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:

— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…

— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…

— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…

— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…

— Чому? — здивувався Петров.

— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..

— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…

— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?

Петров вражено поглянув на нього.

— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…

— Зуби, — додав космонавт.

— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?

Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.

— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..

— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.

— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.

— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…

— Фобос? — коротко запитав Петров.

— Так.

— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…

Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.

— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…

3

Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…

Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…

Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.

— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…

— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.

— А от і ні. Просто так знала…

— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?

— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…

— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.

— Правда. І скоро.

Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:

— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…

— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…

Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:

— Запис… на камені розшифрували?

Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.

— Умгу…

— Ну що?

— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!

Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.

— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?

— Ходімо, — тихо сказала Таня.

Мати схилилася до неї, нишком озвалася:

— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…

— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.

Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.

Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..

Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:

— Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!

— Жартуєш? — прошепотіла Таня. — До чого це вони?

— Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, — замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…

— Досить… Не треба, — здригнулася Таня. — Які дурниці…

Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:

— А що… коли справді… Таню?..

— Що… справді?

— Ну… якщо мене… відтворили наново?

Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.

— Хай міняють, — прошепотіла вона. — Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу — все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти — це я…

Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх — вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.

Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:

— Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…

Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…

1

Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!

Материнські очі — блакитні озера правди — супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її — матері — летів услід за сином, звучав у свідомості:

«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»

Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:

— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…

Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!

Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..

Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…

— Ну… ти ж дивись, — сердито буркоче він. — Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…

Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.

Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.

— Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же — Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?

— Пора, — тихо каже Павло. — Ми будемо знати…

І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.

Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…

Павло розгортає, читає:

«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».

Учень другого класу Петя Горнило».

Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.

Останні напуття. Обійми.

Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.

Очі матері, тривожний погляд Тані.

Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…

Вперед, вперед…

Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…

Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!

Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..

Лечу, моя суджена дорого…

2

Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе — химерного, незвичайного — і запустив навколо древнього Марса?

Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.

Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».

— Підходжу до Фобоса, — сказав Павло. — Готуюсь до фінішу. Фобос — геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення — посадити корабель на Фобос.

Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він — посланець Землі — і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.

В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:

— Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…

Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…

«Марс-18» підпливає до Фобоса. Багрова куля планети зникає за супутником. Пульсують фіолетові барви на поверхні Фобоса. Очі Павла починають боліти. Він одягає окуляри з фільтром.

Корабель і супутник Марса зіткнулися. Павло відчув потужне гойдання. Здавалося, ніби «Марс-18» потрапив на спину якійсь живій істоті, і вона бажає звільнитись від непроханого гостя. Що це таке? В чому справа?

Павло на хвилину задумався. Треба вийти. Дослідити поверхню. Провести виміри, сфотографувати. Знайти вхід до середини. Він повинен бути. Неодмінно!

Вібрація відновилася. Корабель захитався. Павло розгублено поглянув у оптичний отвір. Фіолетова поверхня швидко розступилася. Відкрилася моторошна безодня. «Марс-18» падав униз.

3

Так було недовго. Падіння чи спуск припинилися. Корабель завмер. І більше не ворушився.

За ілюмінатором посвітлішало. Зоряне небо зникло. З’явилися денні промені. Вони залили простір навколо корабля.

Коваль виглянув назовні. Ледве не скрикнув від захоплення. Навколо котилися хвилі стиглої пшениці, синіло земне небо, сяяло сонце. Біліли хмарки, в повітрі пливло голубе марево.

Чари. Чи, може, він спить…

Розум спокійно заперечив. Не будь дитиною. Не уподібнюйся дикунам. Не бачив просторового кінофільму? Не розумієш, що високі істоти володіють тайнами перебудови простору? Вони, безумовно, так вітають гостя з Землі. Показуючи йому улюблену, рідну планету…

Але що ж робити? Вийти? А чи можна дихати тут? Ілюзія залишається ілюзією, а організм вимагає свого…

Павло почув чіткий голос. Він пролунав чи то в просторі, чи то в його свідомості:

— Ми вітаємо брата з планети Земля…

Павло озирнувся. Розгублено запитав:

— Хто говорить? Чи мені здається?

— Не здається, — м’яко заперечив голос. — Говорить твій брат з сусідньої планети. Ми чекаємо тебе назовні…

— Я зможу дихати вашим повітрям? — все ще вражений, запитав Павло.

— Зможеш. Ми створили земну атмосферу. Іди.

Павло не став очікувати. Хутко вийшов з каюти, опустився ліфтом вниз, відкрив люк назовні. Запахи літнього дня вдарили в обличчя. Павло ступив на м’яку шовкову траву. Пройшов по ній. Оглянувся. Корабель зник. Що за мара? Як же тепер? Чи він не збожеволів?

— Не турбуйся. Корабель цілий, — сказав голос.

Перед Павлом з’явилася постать. Космонавт здригнувся. Нарешті. Але як несподівано, таємниче. До болю в очах вдивлявся в риси марсіанина, шукав відмінності і схожості, розкривав розум свій, серце своє назустріч розуму іншого світу. І дивувався. Чим далі, тим більше…

Перед ним стояв земний юнак. Високий, стрункий, худорлявий, синьоокий. Біле волосся хвилями спадає на високе чоло. Погляд глибокий, мудрий, бездонний. Міцно зімкнуті уста. Тонкі гармонійні руки. Вони простягаються вперед, ніжно торкаються плеча і грудей гостя. Ніби блискавиця пронизує Павла. Але йому приємно.

— Ти знову вернувся, — каже марсіанин. — Ти мужній син космосу.

— Ти знаєш мене? — дивується Павло.

— Ми рятували тебе перший раз, — усміхнувся марсіанин. — Ти розбився. І твій корабель. Нам довелося багато відновлювати…

— І… мене? — з острахом запитав космонавт.

— І тебе. Тіло твоє, — спокійно сказав господар. — А хіба ми щось зробили не так? Хіба ти відчув, що ти став не таким? Значить, ми невдало провели операцію відтворення!.. Жаль!

— Ні, — приголомшено сказав Павло. — Все добре. Але мені незвично. Дивно.

— А, — усміхнувся марсіанин. — Це інша справа. Подив — не страшно. У космосі безліч див. Без кінця. Для мужніх синів — скарби невичерпні.

Павло все ще не вірить. Дивиться на свої руки, на руки господаря нового світу, озирається на безмежний простір. Марсіанин ледве помітно хитає головою.

— Тебе дивує, що я схожий на людину Землі. Я правильно зрозумів твій подив? Я відповім. Ми не схожі на вас. Зовсім не схожі. Фізично. А внутрішньо — ми брати. Брати по розуму. Це тобі ясно?

— А чому ж?

— Чому я такий, як ти? Ми вміємо міняти зовнішню форму. Відповідно до того, з ким встановлюємо контакт…

— А мова?

— Он як? Ти ще не розумієш, що ми сприймаємо не зовнішній символ поняття, а його ядро — імпульс думки? У вас на Землі безліч мов. Ми знаємо. Це примітивна, але закономірна ступінь. Наступна ступінь — всерозуміння. Ви зможете єднатися з будь-якими цивілізаціями, хоч і говорите на різних мовах…

— У всій Безмежності? — засумнівався Павло.

— Ні. Ні, не у всій. Є такі ступені еволюції, які недоступні нам. Ми — діти єдиної системи. Тому наші шляхи спільні.

Марсіанин лагідно усміхається, бере Павла за руку.

— Ти справжній землянин. Ненаситний, як всі вони. Спочатку здивувався, а потім бажаєш одразу пізнати все. До безмежності…

Павло винувато усміхається. Господар Фобоса схвально дивиться на нього.

— Я кажу це з похвалою. Перед людством Землі — прекрасна путь. Якщо воно об’єднається і вибере її… А тепер ходімо. Тобі я відкрию багато. Для мужності нема таємниць. Ти будеш знати минуле Марса. Ти будеш знати його сучасне. І ти почуєш про велику трагедію тих, до кого ти прибув у гості…

Павло не розуміє. Він дивиться на марсіанина, дивується. Як? Така мудра, прекрасна істота говорить про якусь трагедію?

Господар веде Павла вперед. Зникають поле, небо, хліба. Все це так несподівано, що космонавт з острахом застигає на місці. Але потім, опанувавши себе, з тривогою заходить до гігантської зали. Лунає тонка мелодія, хвилюється кров, наростає відчуття майбутніх, нечуваних раніше тайн. Свідомість стрімко розширюється, готується зійти на нові, неосяжні ступені Пізнання…

4

Свідомість Павла ніби розділилася. Одна половина — земна — завмерла, причаїлася, вражена грандіозністю зустрітого, побаченого, почутого. А інша — новонароджена, могутня, тріумфуюча — з радістю вбирала в себе потік явищ і понять нового світу. І здавалося космонавту, що це вже відомо йому, що він не відкрив новий, невідомий раніше світ, а тільки повернувся до нього, на свою суджену дорогу.

Він зустрів ще кількох марсіан, схожих на першого. Вони стримано і ласкаво привітали людину Землі, але не затримувались довго біля нього. Павло не здивувався такому прийому. Навпаки, це було приємно, закономірно. Напевно, ці істоти вже пізнали нескінченні глибини Світобудови, бачили мільярди різних людей. І для них кожен новий космонавт — звичайний гість, а не причина для сенсацій… Перший марсіанин — ім’я його було Сана, що значило Вічний Мандрівник, — повністю прийняв на себе обов’язки гіда. Він пояснював Павлові все, що той хотів, заповнював його ненаситну свідомість лавиною нових фактів і знань. Але одразу попередив:

— Наш корабель, який ви називаєте Фобос, раджу особливо не вивчати. Він настільки однорідний з вашої точки зору, що цікавим не буде. Це своєрідна істота… Ти здивувався? Я правильно сказав… Істота. Не біологічна, а створена нами. Ти поки що не зрозумієш. Вона живе, розвивається, мислить. Але вона невіддільна від нас, своїх творців. І завдання її теж невіддільні від наших завдань. Ви на Землі мрієте вивчати Фобос і Деймос, здобути тут скарби марсіанської цивілізації. Це думка дитяча, наївна. Вона ігнорує неспівмірність цивілізацій, розділених міріадами років. Але ще кілька слів про наші кораблі-істоти. Вони мають практично недосяжні програми. Кожне наше бажання виконується. Розуміється — еволюційне бажання. Завдання, що суперечать прогресу і благу Космосу, не буде виконане…

Павло зітхнув, засміявся.

— Чого ти? — здивувався Сана. — Ага. Вже впіймав твою думку. Ти б хотів, щоб так було на Землі. Що ж, я згоден з тобою. Ми сумуємо, що Земля розділена і хаотична. А тепер я готовий розповісти тобі все. Все, що можна…

— А хіба можна не все? — зацікавився Павло.

Сана усміхнувся.

— Далеко не все. Ти ще не знаєш закону Космосу. Ріст свідомості — справа самого індивідуума. Здобуте іншим — не стане органічним надбанням. Людям вищих планет не варто передавати істотам молодших цивілізацій знань, які не відповідають їхньому рівню…

— Розумію, — сказав Павло.

Він оглянувся. Навколо вібрували, переливалися фіолетовим сяйвом примарні стіни приміщення. Він похитав головою. Незвично, дивно, тривожно. Ніби у сні. Так і здається, що ось прокинешся, поглянеш навколо… побачиш рідний ліс, почуєш дзвін сосен, шум дубів, майво ласкавих віток беріз…

І так сталося. Зникли стіни, крило променів змело фіолетові барви. Десь далеко затьохкав соловей, над головами Павла і Сана зашуміла густа крона дерев.

Марсіанин схвально кивнув.

— Ти зрозумів. Тепер знаєш, що Фобос і Деймос — це ми самі. Наша думка невіддільна від дійсності. Що ж — сідаймо, як у вас на Землі. Так буде звичніше, простіше. Вважай, що я не чужий житель, а твій товариш, друг. Та воно так і є. Недалеко від істини.

Павло вже нічому не дивувався. Він засипав Сана потоком запитань, ніби боявся, що не вистачить часу на все.

— А крім Марса і Землі, ще які-небудь планети заселені в системі Сонця?

— Майже всі, — спокійно відповів Сана.

— Навіть Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун?

— Не навіть, а на них дуже високі еволюції.

— Розумію. Не в наших планах.

— І в наших, і не в наших. Кожна планета, кожен центр сили і матерії — є центр життя. Життя істот Землі чи наше життя — лише одна з безконечних форм неосяжного проявлення життя. Навіть на Сонці є життя. Власне, саме Сонце є результат великого життя…

— Не розумію…

— Більше не можу сказати. То справа нашої науки. Можу лише сказати, що ваші уявлення про Сонце і зірки, як про кулі газу, ненаукові, неістинні…

— Але ж дослідження показують…

— Знаю. Нічого складного. Сонце в своєму польоті через простір проходить через хмари газів і пилу, розтоплює їх і оточує себе розпеченим факелом фотосфери та протуберанців. Справжнього Сонця ви не знаєте… Воно незрівнянно складніше і простіше, ніж ви гадали…

— Ти говориш, Сана, що всі планети заселені. Чому ж нема безперервного обміну? Чому ви або люди Венери не відвідують нас?

— Ти зрозумієш все. По-перше, і ми, і люди Венери чи Юпітера не один раз відвідували вас. І допомагали вам. І досі бувають на вашій планеті. Але не так, як ви гадаєте. Не в ваших уявленнях…

— Як же?

— Не все одразу. Це космічні істини. Ви повинні піднятись до них. Потім, потім, друже з планети Земля…

— Тоді розкажи про себе, про Марс. Ти говорив про трагедію. В чому вона?

— Слухай. Ця розповідь повчальна і для вас, істот Землі. Та ти вже читав легенду, записану мною…

— На чорному камені? — раптом осяяло Павла.

— Так. То символічний, легендарний виклад нашої трагедії. Слухай, слухай же, друже з планети Земля…

5

Руа, або Марс по-вашому, старіший від сестри Землі. Вона ще котилася по орбіті туманною, насиченою творчою снагою, кулею, вона ще породжувала в конвульсіях і несвідомих радощах, в муках і трепеті потворних, дивних, жадаючих дітей своїх — химерних драконів, жахливих риб, гігантські дерева, барвисті водорості… а Руа вже ніс на собі величну цивілізацію.

Я і мої товариші, яких ти бачиш тепер, жили ще тоді. Ти дивувався знову. І недаремно. Це і є трагедією тих, кого ти зустрів…

Минули нескінченні цикли еволюції. В битві з хаосом і собою ми досягли вершин розуму. Ми зрозуміли вселенську єдність, ми створили суспільство братства і краси. Але розумна істота ніколи не здобуває повної перемоги. Безмежжя ставить перед нею нові і нові завдання. Це і є смисл Буття. Без цього — смерть!

Руа шукав нових шляхів. Бо завершувався виток спіралі історії планети, який вичерпував попередній ступінь еволюції. Всесвіт ставив перед нами нову загадку. В майбутньому майоріла постать істини, покрита запоною тайни. Загадка була ось у чому: конечне не може розвиватись безконечно. А планета, істота, видимий світ — конечний. Або наша цивілізація загине, або вона повинна розірвати запону видимого світу, розширити його в невидимість. Так говорили мудрі учені. І кликали всіх шукати нових шляхів, вивчати глибинні закони Матерії, щоб відкрити їх для Людини.

Я і мої друзі — нас було тридцять, скептично ставилися до таких пророкувань. Ми іронізували над старими ученими, говорили:

— Погляньте на небо. Воно неосяжне. Воно вказує нам шлях до Безсмертя. Вперед, жителі Руа. До інших зірок. Там ми знайдемо нових істот, а з ними й тайни Буття…

Сіар — старий учений — спокійно відповідав:

— Ти бачиш, Сана, безмежний плин того ж самого поверху матерії, що і в нас. І там брати по розуму шукають ту ж загадку Буття, як і ми. Навіщо даремні поривання? Хіба не краще спрямувати сили в суть речей, а не ковзатись на поверхні? Безмежність немає ні довжини, ні протяжності часу. Безмежність тримає в собі, як частки, і те, і інше. Вона скрізь і ніде. Зупинись, Сана, в ефемерному польоті. Лети в розумі! Розбуди сон свого єства…

Ми сміялися. І прагнули до далеких галактик. Нас підтримали. І дали все, що необхідне. Збудували гігантські кораблі. Обладнали їх для далеких мандрівок.

Ми стартували з Руа.

Ми відвідали безліч систем. Ми шукали в далеких світах мудрості і знання. Ми зустрічали сотні, тисячі інших істот, схожих і не схожих на нас. Нижчих по рівню і вищих, мудрих і жорстоких, бідних і багатих, процвітаючих і занедбаних.

Ми відвідали інші галактики. І не знайшли того, що шукали. Скрізь кипіла боротьба, шукання, прагнення до істини. Скрізь розумні істоти здіймали вгору погляд до зоряних небес, і мучились в роздумах, і запитували в Безмежжя:

— Де істина? Куди нам іти?

І ми старіли. Летіли далі. І вже не сміялися, згадуючи старого Сіар. Минали вражаючі потоки часу, Нас зберігала відносність ритміки Буття, зв’язана з швидким польотом.

А в одному з світів ми знайшли близьких істот. Вони досягли грандіозних успіхів у підкоренні матерії. Вони творили живих істот, регенерували пошкоджені члени, воскрешали мертвих, синтезували будь-які плоди чи рослини, продовжували життя в нескінченність.

Ми торжествували. І раділи, що тепер зможемо повернутись на Руа, знайшовши для близьких своїх правильну путь — путь вічного життя, творчості, розвитку для кожної окремої істоти. Не міфічне єдине людство, а щастя для кожного.

Нас зробили практично безсмертними. І коли вже це сталося, один з інших великих творців, мовчазний задумливий вчений, сказав:

— Ви радієте, наші гості, тому, що придбали велике Знання. А мені сумно. Я б хотів позбавитись його. Це не істина — вічне життя істоти. Це прокляття…

Ми полетіли назад, несучи в серцях тривогу. Я думав над словами старого вченого. І зрозумів їх, повернувшись на Руа.

Це сталося недавно. Коли ми ввійшли в систему Сонця, то зрозуміли, що втратили все. Минуло — по рахунку Землі, десятки мільйонів років. На Землі вже виникла цивілізація. Руа котився по орбіті мертвий, покритий пустелями. Ми спочатку злякалися, гадаючи, що з планетою сталася катастрофа. Запустивши кораблі навколо Руа, ми почали досліджувати батьківщину.

Минули роки. Ми стали знати істину. Ти хочеш знати, як? Я цього не скажу. Це таємниця. Поки що. Прийде час — ви будете знати все. Ми дізналися, що люди Руа не зникли, не знищили себе і планету, а перейшли по закону ритму в інший світ. Як переходить зерно в рослину, як переходить ембріон в істоту, як переходить всяка потенціальність в реальність. Адже кожна подія, кожна річ, кожне явище є причиною, потенцією для свого наслідку, для свого вияву, для свого продовження. Попередня еволюція, дітьми якої ми являємося, була ембріоном наступного зльоту людства. Це передбачав старий Сіар, до цього кликав. А ми не послухались його і залишились ембріонами, залишками древньої еволюції. Невситимий егоїзм, бажання особистого щастя, гонитва за ефемерним, зовнішнім помстились жорстоко над нами. Ось що значить легенда на чорному камені, друже з планети Земля…

Але ми не відчаювались. Ми працювали, творили, шукали зв’язків з невидимим тепер людством, яке мчало поряд з нами в неосяжні глибини Безмежжя.

Ми покрили Руа рослинністю, використали невеликі запаси води біля полюсів для зрошення. Іригаційна система капілярів створила єдину систему. Нам належить багато зробити: дати творчий імпульс новій еволюції. Вищій, ніж була наша. А ми… тисячоліття ще будемо сумувати за вітчизною, яка маячить в тумані на обрії, ніби привид. Нам сказали, що шлях туди не закритий. Але ми самі нагромадили на ньому багато перешкод. Ті перешкоди в нас, в наших свідомостях, в наших організмах. Ми тепер зрозуміли, як зруйнувати ті перешкоди… Але скільки даремних зусиль…

Павло, заплющивши очі, слухав. Шуміли віти дубові над головою, тихо шелестіла трава, співали птахи. Що це? Як можливо? Все сплелося в дивовижному поєднанні: Земля, Марс, Безмежжя. Де він, де Сана, де невидимі друзі? Все єдино, все разом, все в одному потоці, тільки на різних гребенях хвиль…

Хтось торкнувся плеча. Блискавиця вдарила в серце. Павло розплющив очі. На нього дивилися сині мудрі очі. Усміхалися радісно.

— Я чую твою думку, друже. Ти глибоко розумієш істину. Ти — посланець мудрого племені. Хто, дивлячись в небо, каже далеким зіркам: брати! — той торкається серцем найглибшої таємниці Космосу. Я вірю — ви будете менше блукати в лабіринтах Буття, ніж ми. Ми допоможемо вам. Ти повернешся назад, а з тобою будуть наші серця. Ми допоможемо відкрити вам, людям Землі, вікно в сусідні світи, в таємничі світи, шлях через які пролягає до істини…

Сана задумався, смуток повив його прекрасне чоло.

— Але не забудьте головного, — додав він. — Не забудьте про єдність. У Матері Природи нема любимчиків. Всі сини любі їй…

ЕПІЛОГ

Скутер ткнувся носом в піщану кручу. Павло вискочив на берег. Обернувся, помахав рукою водієві:

— Дякую. Щасти вам….

А від села вже поспішала тонка жіноча постать у білому. На руках у неї був невеликий згорток. Павло відчув, як під серцем щось солодко занило. Він глибоко вдихнув п’янке повітря лугу, рушив назустріч. Потім не витримав, побіг. По травах, по квітах, збиваючи золотавий пилок, лякаючи збентежених бджіл.

Вона усміхалась, мов сонце. Завмерла. Простягла на руках дитя.

— Син…

Він прийняв материнський дарунок, притиснув до грудей, заглянув у личко. Смішний ніс ґудзиком заворушився, мокрі червоні губи мусолили соску. Павло вільною рукою обняв дружину, вдихнув запах її волосся, поцілував у очі. Прошепотів:

— Ясна моя, зоряна… Спасибі…

Вона звела вгору променисті очі, тривожно запитала:

— Надовго?

— Назавжди…

— Як? — здивувалася вона. — Не полетиш вже?

— Не знаю, — засміявся він. — Яке це має значення? Чи тут я, чи там — все з тобою, Таню… Дива дивні відкрили ми. Страшні глибини Всесвіту розкрилися перед людиною. Прийде безсмертя… Прийде нова сила. А найбільша тайна… а найдорожче завжди було з нами…

— Що? — зітхнула Таня, вже передчуваючи відповідь.

— Ти, — просто сказав Павло. — Любов. Все — від неї. Світ — від неї. Життя — від неї. Без неї — пусто і темно. І коли навіть богами стануть люди… коли майбутній юнак в Лабораторії Безмежжя творитиме нове сонце, нову планету… він діятиме ради любові…

Вони тихо рушили до села. Не йшли, а пливли по пояс в зеленому, в жовтому, в блакитному морі.

Ніжилась юна Земля в радісному промінні сонця, трепетно розкривала лоно своє віковічному небесному коханцю, шепотіла:

— Радістю здолаємо безодні!

Гули басами джмелі в травах, квітки хиталися під подихом леготу, лагідно співали нечутну пісню:

— Радістю здолаємо безодні!

Блакитне небо відлунювало звуками космічного оркестру Безмежжя, славило міріади Синів Своїх, кликало, стверджувало, підтримувало, переконувало:

— Радістю перейдемо безодні!

ЗМІСТ

ХТО ТИ?

Частина перша. Клятва крові

Частина друга. Зірка в імлі

Частина третя. Космічне яйце

Частина четверта. Гирло ріки

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

_{Бердник Александр Павлович}

_{КТО ТЫ?}

_Феерии

_{Издательство «Радянський письменник»}

_{(На украинском языке)}

_{Редактор В. І. Дарда}

_{Художник Г. В. Малаков}

_{Художній редактор М. Н. Вальчук}

_{Технічний редактор К. П. Лапченко}

_{Коректор Г. В. Плачинда}

_{Здано на виробництво 10/УІІІ 1965 р.}

_{Підписано до друку 28/1 1966 р.}

_{Формат 84×108¹/32. 13 5/8 фіз. — друк. арк.,}

_{22,89 ум. — друк. арк., 24,28 обл. — вид. арк.}

_{БФ 03406. Тираж 30 000.}

_{Зам. 257».}

_{Ціна в оправі 85 коп.}

_{Радянський письменник,}

_{Київ, бульвар Лесі Українки, 20.}

_{Надруковано з матриць Харківської Книжкової Фабрики ім. Фрунзе на Одеській друкоофсетній фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР. Одеса, Купальний пров., 5.}