Хрущ

— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.

У тонованій мазді сиділа жінка років сорока, худа, наче в’язень, і дивилася прокурорськими очима.

— Так, — сказав Дмитро, мимоволі відступаючи від краю тротуару. — Це було давно, скажу чесно, років двадцять тому… А що?

Він спробував усміхнутися. Жінка пам’ятала його в дитинстві. Він знав, що колишні знайомі дівчатка його впізнають, а от він їх — ні.

Жінка вийшла з машини, але дверцят не зачиняла.

— Ти добре співав в ансамблі, — вона дивилась, ніби оцінюючи.

— А ви, перепрошую, хто? Не впізнаю…

З кишені великої мішкуватої куртки жінка вийняла пістолет. Очі її стали скляними; Дмитро за секунду зрозумів, що жінка божевільна, а він — труп.

— Сідай у машину, — прошелестіла жінка.

Її рот став косою смужкою на прямокутному лиці. Потріскані губи не знали помади; Дмитро не зрушив з місця.

— В машину!

Божевільна баба тицьнула йому пістолетом під ребра. Ствол міг виявитися газовим, травматичним, іграшковим — але якщо такою штукою сильно тицьнути в живіт, рід зброї не матиме значення; Дмитро впав на переднє сидіння мазди. Ззаду виявився мовчазний квадратний чоловік.

— А…

— Заткнись!

Жінка сіла за кермо. Ствол теліпався у внутрішній кишені її розстібнутої куртки.

— Вибачте, — сказав чоловік за спиною. — Немає часу вас умовляти. Важлива кожна секунда.

Машина рвонула з місця.

За хвилину до події він помітив хруща, що повз по тротуару. Над липою з трансформаторним низьким гучанням роїлися хмарою хрущеві побратими, а цей відлітався й повз. Дмитро підняв його (змалку не відчував ворожості до комах), посадовив на палець і дочекався, коли хрущ вилізе на самісінький ніготь.

Потім хрущ почав злітати. Давним-давно, в дитинстві, Дмитрик запускав хрущів саме заради цього видовища.

Хрущ почав розгойдуватися. Щітки вусів завібрували; він молитовно кланявся, випускав і втягував під хітин гострий хвіст, а можливо, яйцеклад. Він впадав у транс, він тремтів, наче міст, яким у ногу йде рота червоноармійців. Амплітуда його коливань дедалі зростала, і, нарешті розгойдавшись, хрущ злетів, описав коло й пішов по спіралі в небо.

У Дмитра в цю мить було відчуття, що він сам злітає. Спостерігаючи за жуком, співпереживаючи передполітному ритму, він неначе приміряв крила. І тільки тоді, як хрущ зник, злившись із летючою юрбою своїх родичів, Дмитро зрозумів, що стоїть на землі.

Був вечір. Із тонованої мазди біля узбіччя визирнула худа жінка:

— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.

І все сталося.

— Гроші? Що вам треба, я ж…

— Заткнися, — вона говорила, не розтуляючи рота. — Нам треба, щоб ти співав. І ще дещо.

— Але я не співаю ще зі школи!

— Не панікуйте, — сказав чоловік за спиною. — Ніхто вас не зачепить. Просто робіть, що кажуть.

Машина заглибилася в спальний район. Смеркалося на диво швидко. Дмитро помаленьку простяг руку й намацав у нагрудній кишені мобільний телефон.

— Припини, — сказала жінка, не відриваючи погляду від дороги. — Тимошику, придуши його, якщо сіпнеться.

Забившись у темний двір, вона знову вийняла пістолет, а потім вилучила у Дмитра телефон і перекинула спільникові. Якби на її місці був чоловік, хоч би який небезпечний і сильний, Дмитро спробував би звільнитись. Але його заворожувало лице цієї жінки — лице закінченої шалениці, чия мета незрозуміла, а гальм і обмежень не існує взагалі.

Зайшли до смердючого темного під’їзду. Мовчки піднялися на п’ятий поверх; Дмитро відчував, як лізе з грудей серце. Треба було вириватися раніше, не треба було сідати в машину, треба було…

Відчинилися двері, без стуку, без дзвінка — просто відчинилися. Хлопець років вісімнадцяти відступив у коридор, освітлений жовтуватим світлом із кухні:

— Нарешті…

— Сідаймо, — не вітаючись, пробурмотіла жінка. — Починаймо.

— А його… навчити?

— У процесі.

— А якщо він обірветься?!

— Роби! — вона гаркнула на хлопця, і той відскочив. — Давай… метроном, от що. Посадимо його на метроном, так легше.

Тимошик, що й досі стояв у Дмитра за спиною, штовхнув його до квартири, і Дмитро зайшов. Це була облізла малометражна «трійка» без меблів — чи то бомжатник, чи то перевалочний пункт.

У порожній кімнаті з виламаними балконними дверима зібралися п’ятеро: худа жінка, Тимошик, нервовий хлопець і ще двоє — у напівтемряві Дмитро не роздивився їхніх облич. Тимошик, як і раніше, тримався в Дмитра за спиною. Жінка, не знімаючи куртки, пройшла до центру кімнати й опустилася, схрестивши ноги, на старий витертий килим.

— Сіли всі, — сказала глухувато й уривчасто. — Де метроном?

Хлопець квапливо поставив на підлогу поруч із нею старий метроном, ще з тих, що жили колись у Дмитровій музичній школі. Повозився з ним; почалося цокання.

Тимошик потягнув Дмитра вниз. Той майже впав, сів на п’яти і відчув, як підошви туфель врізаються в зад.

Усі мовчали. Тільки метроном цокав, розгойдуючи стрілку.

— Отже, так, — сказала жінка, дивлячись на Дмитра. — Ти триматимеш платформу… Тобто просто тягтимеш «Бом» на соль малої октави.

Вона дістала камертон. Ударила залізною вилочкою об браслет на руці. Почувся звук, схожий на гудіння хруща.

— Повтори.

Дмитро мовчав.

— Повтори! — вона вихопила пістолет, розірвавши при цьому кишеню куртки.

— Бом, — протягнув Дмитро.

— Точніше!

— Бо-ом…

— На чотири удари метронома. Потім знову. І знову. І якщо ти, падло, зіб’єшся, або в тебе пересохне горло, або ти сфальшивиш — я тебе пристрелю, виб’ю мозок на оту стіну, ти знаєш, я зроблю.

Дмитро судомно ковтнув.

— Є синхрон, — тихо сказав один із чоловіків.

— Я знаю, — жінка, як і раніше, пильно дивилася на Дмитра. — Покажи, як ти це робитимеш!

Знову зазвучав камертон; Дмитро набрав повітря:

— Бо-ом… Бо-оммм…

— Добре, — голос жінки раптом пом’якшав. — Добре, синку, ти з нами проспіваєш і підеш додому. Це ж просто, ти добре співав в ансамблі… Починай за сигналом.

Дмитро перевів подих. Цокав метроном.

— Давай, — самими губами сказала худа жінка.

— Бом, — почав Дмитро, почуваючись ідіотом. Голос його звучав хрипко, але навички збереглися: чув він добре і, один раз узявши ноту, не сходив з неї ні на частку тону. — Бо-ом… Бо-омм…

Чоловік, що сидів навпроти, коротко стрижений, круглоголовий, вступив зі своєю партією в терцію. Наче навколо натягнутого каната — Дмитрового «Бом» — дрібно завився яскраво-синій шнурок. Так вони співали вдвох кілька тактів; Дмитро встиг облизнути губи, підхоплюючи дихання. Жінка дивилася на нього, примружившись, рука її лежала на пістолеті.

Вступив третій голос. Цей був високий, найвищий тенор, його партія була схожа на морзянку, на довгий нервовий сигнал: світла жовта нитка виписувала візерунки на основі каната й синього шнурка. Дмитро почув мелодію — і відразу ж вступив четвертий голос, шелесткий, немов зміїна шкура, дуже складний ритмічно, він повторював мелодію, як ламана тінь повторює рухи танцюриста.

Вступив п’ятий: він теж був тінню третього, але зміщеною в часі: то спізнюючись, то вириваючись уперед, він відтінював мелодію, вступав з нею в діалог. Дмитро насилу тяг своє «Бом»: у нього страшенно розболілося горло. Він знав, що через кілька секунд голос йому відмовить і ні пістолети, ні гаубиці, ні атомна бомба не змусять голосові зв’язки змикатися.

У цю мить жінка розслабила руку, якою стискала зброю, закотила очі й почала свою партію.

У Дмитра стало серце. Голос у жінки був вогнем, що б’ється всередині дзвона, або не вогнем, а птахом, або не птахом, а комахою, що дзвенить об світло за мить до загибелі. Вона виписувала навіть не мелодію, а похідну від мелодії, де були скрегіт по склу, янгольський спів, гуркіт обвалу, похоронний дзвін, патетичне ридання оркестру, крики дітей у парку й скрегіт незмащених дверей, собачий гавкіт, і все це, сполучене найвищим розумінням гармонії, поєдналося, злилося з п’ятьма голосами, утворивши нове ціле.

Дмитро всього кілька секунд чув шість голосів одразу. Злившись, вони утворили нову якість, і звуків не стало. Безшумно водив стрілкою метроном. Шестеро людей, сидячи в облізлій кімнаті, розгойдували непорушне. Як рота, йдучи в ногу, розгойдує міст.

І внутрішній Дмитрів хрущ злетів.

У кімнаті посвітлішало. За вікном зійшло сонце, промінь промчав по підлозі з кутка в куток, і сонце сіло. І одразу знову зійшло. Промчав промінь. Запала напівтемрява, набагато світліша, ніж досі. Облізлі шпалери зрослись, як молода шкіра, і стали яскравішими. З’явилися меблі. Дмитро сидів, по шию потопаючи в журнальному столику.

Шпалери знову потемніли й скрутилися. Знову наросли. Зайшов хлопчик років дев’яти в піонерському галстуку, зупинився, дивлячись у вікно. Справа від нього розійшлася стіна, майнули рожеві клапті, з’явилась і зникла голова робітника в касці. Стіна знову затяглась, і шпалери зі смугастих стали квітчастими. Хлопчик упустив щось на підлогу, вийшов з кімнати, на ходу стаючи вищим і дорослішим. У цю мить жінка піднесла вгору руки, у правій був затиснутий пістолет; через частку секунди вона різко їх опустила, і все припинилося.

Дмитро сидів, сліпий у густющому мороці, відчуваючи, ніби горло йому залили свинцем. Бігала стрілка метронома, але звуку не було. З виламаних балконних дверей тягло протягом.

— Іди, — беззвучно сказала жінка з пістолетом.

Він не зрозумів. Тоді вона важко встала і, підштовхуючи його дулом, вивела на сходовий майданчик.

— Іди!

Захряснулися старі двері.

Він повернувся додому по півночі. Мати зустріла його докорами й голосіннями:

— Де ти був?! Чому телефон не відповідає?

— Телефон…

— Господи, що в тебе з голосом?!

— За… застудив.

— Ти сипиш, я нічого не чую… Де твій телефон? Украли?

Дмитро кивнув.

— Що з тобою? На кого ти схожий? Ти щось пив?

Він похитав головою.

— Тобі треба гарячого чаю… Фервексу або розчинного аспірину, а краще і того й того.

Дмитро закивав, жестами показуючи, що впорається, але мама, звісно, не дала йому спокою. Вона запитувала, сама собі відповідала, рилася в аптечці, лаяла Дмитра, лаяла й жаліла себе, ставила за приклад знайомих і родичів. Про те, що з ним було насправді, Дмитро не сказав ні слова. Та й не міг: голос пропав остаточно.

Він ліг у ліжко, наковтавшись таблеток. Мама заснула, випивши снодійного. Ближче до третьої ночі Дмитро встав, перевірив, чи щільно зачинені двері кімнати, і ввімкнув настільну лампу.

Величезна постільна тумба була напхана папером — старими фотографіями в альбомах, журналами, підшитими квитанціями, які слід було зберігати три роки. На самому її дні, під твердими картонними течками, лежали справжнісінькі архівні документи — зокрема й випускне фото сорок сьомої музичної школи.

Беззвучно чхаючи від пилу, Дмитрик розгорнув тонкий планшет у пластиковому чохлі. Його юнацька фізіономія, обрамлена овалом, містилася в третьому ряду, праворуч: «Дмитро Романов, клас фортепіано».

Він підніс фотографію до світла. Викладач сольфеджіо був дуже старим уже тоді, і дуже суворим. А викладачка хору, навпаки, була доброю. Вона вічно відправляла голосистого Дмитра на прослуховування до дитячих вокальних колективів. І його навіть кудись були взяли, але саме почав ламатися голос, і кар’єра закінчилася, не розпочавшись.

Він переводив погляд із лиця на лице. Дівчата здавалися старшими, дивилися відчуженіше; ось і вона. Підпис: «Ізабелла Бабушкіна». Бліда, безбарвна, ця дівчинка була примітна тільки іменем. Ізабелла Бабушкіна.

Чи все-таки не вона?

Дівчинка на фото не була такою худою. Хоча… Стільки років минуло.

Вона чи не вона?

Він закрив тумбу, вимкнув світло й знову ліг, поклавши фотографію біля ліжка. Варто було опустити повіки — перед очима з’являвся хрущ, готовий злетіти. Кожний його вусик, кожне крильце розгойдувалися, міняючи амплітуду, і низьке гудіння змінювалося клацанням метронома.

Отже, під дулом пістолета він відвідав зграю наркоманів у їхньому кублі. Хтозна-як — розпилюючи? — вони разом спожили невідомий галюциноген. Дмитро зірвав голос, беручи участь у ритуальному камланні, здобув новий досвід — і слава Богу, що взагалі зостався живий. Телефон зник, і чорт із ним; єдине, що Дмитра по-справжньому тривожило — як розпорядиться божевільна Ізабелла Бабушкіна його телефонною книгою?

Бо там був і домашній номер. Щиро названий «Удома».

Він сповістив знайомих і колег, що телефон украли. Через кілька днів відновив свій номер. Вийняв із шухляди старий апарат — подряпаний, слабенький, але в робочому стані; життя поверталося в русло, нових неприємностей не ставалося.

І радості теж не було.

Він тихо сидів у своєму офісі, верстаючи брошури й методички, і з начальством спілкувався переважно знаками, а з мамою — втомленим шепотом. Іноді відкривав таємну папку на домашньому комп’ютері й перечитував свої вірші — пафосні, фальшиві, без єдиної свіжої метафори. Іноді, геть зажурившись, писав нові — ще гірші.

Все одно цю ганьбу не було кому показати.

Він звик щодня, повертаючись з роботи, купувати пляшечку в універсамі на розі — разом із яблуками, кефіром, хлібом — і, криючись од мами, випивати її перед телевізором. Тоді попускало.

Він не був гладким, але почувався зарослим тоннами душевного сала. Він не був старим, але бачив у дзеркалі втомлене зле лице. Він чекав, що в житті щось зміниться — але не мінялося нічого.

Минув тиждень, другий, третій. Голос його сяк-так відновився — хоч не було потреби співати або говорити про щось вартісне. Голосові зв’язки одужали, але Дмитро за звичкою спілкувався на мигах — безмовний, безголосий офісний хробак серед мільйонів таких самих.

Але ночами йому снився хрущ на зльоті. Сон цей із важкого, майже страхітливого виростав у грандіозну нічну виставу: нагудівшись і натремтівшись крильцями, жук відштовхувався від Дмитрового пальця й по спіралі йшов у небо, світле й по-літньому легке, і Дмитро розумів, що летить разом із ним, що в нього крила, а тяжіння не існує… І він літав, мов дитина, уві сні і прокидався щоранку отетерілий, хвилин на тридцять щасливий, і так тривало, доки якось увечері в його квартирі не пролунав дзвінок.

На міський телефон звичайно дзвонили мамі; вона брала слухавку й відразу після «Алло» відповіла доволі сухо:

— Дмитро не може говорити. У нього пропав голос.

Дмитро замахав руками. Він чекав дзвінка від замовниці й припускав, що вона зателефонує на міський. Мама підібгала губи; не минало тижня, щоб вона не зітхала на тему: «А я думала, онуків устигну поняньчити», але якщо синові телефонувала жінка — мама хижо підтягувалась, наче досвідчений вовк, побачивши суперника.

— Алло! — хрипко сказав Дмитро, заволодівши телефоном.

— Тобі потрібен твій апарат?

— Який? — він не одразу впізнав голос. Із замовницею вони були на «ви».

— Мобільник! — гаркнула співрозмовниця.

— Ні, — сказав Дмитро й розлютився, бо голос його пролунав злякано. А він зовсім не вважав себе боягузом. — Уже не потрібен!

— Та добре, — примирливо відгукнулась Ізабелла Бабушкіна, чи ким вона там була, на другому кінці дроту. — Скажи адресу, кину тобі в поштову скриньку.

Дмитро зателіпав головою, забувши, що співрозмовниця його не бачить:

— Не треба!

І додав, щоб не здаватися наляканим:

— У нас скринька без замка. Простіше в урну викинути.

Жінка гмикнула на тому кінці зв’язку:

— Тоді як?

Дмитро завмер. Хрущ у ньому смикнув крильцями; хрущеві, напевно, теж страшно злітати вперше, але крила вирішують за нього самі.

— На тому самому місці, — сказав Дмитро. — Я маю на увазі, зустрінемось. Як тоді.

— Як тоді? — у її голосі звучав сарказм.

— Там, біля зупинки сорок шостого, — він помовчав і додав: — Ізабелло.

Вони ще гули в зеленій кроні. Але короткий сезон минув, і життя добігало кінця. Тихішим стало гудіння, і асфальт під липою вкрився плямами — багато з них, упавши з неба, знайшли свою смерть під колесами.

Дмитро взяв на руку великого, ще сильного хруща, який, утім, уже втратив небо. От він відлітався, назавжди приземлився; назавжди?

Дмитро витяг руку. Лоскочучи й дряпаючи лапками, хрущ виліз по його руці, по вказівному пальцю до самого нігтя і там, відчувши трамплін, почав розгойдуватися.

Він молився хрущівським богам. Він читав, ритмічно кланяючись, свою священну книгу. І ось — коричневі тверді надкрила піднялися, випускаючи довгі попелясто-прозорі крильця для польоту. Хрущ загув, одриваючись від опори, і злетів у небо по спіралі.

І Дмитрик на секунду злетів разом з ним.

— Привіт, — сказали в нього за спиною.

Він обернувся. Ізабелла Бабушкіна, худа, мов в’язень, у джинсах і футболці, стояла перед ним із телефоном у руках.

— На. Щоб не казав, що тебе пограбували.

— Я не казав, — він мимоволі позадкував. — Дякую… Ізабелло.

— Мене звуть Ірина, — сказала вона з притиском. — Запам’ятай.

— А, — Дмитро похлинувся. — Вибач…те.

— Злякався? — вона примружилась.

— Ага, — зізнався Дмитро.

— І правильно, — вона помовчала. — Каву будеш?

— Ти добре тримаєшся.

Вони сиділи в «Шоколадниці» біля вікна, за яким пропливали машини й текли пішоходи, і повна жінка з плакатом на животі рекламувала перукарню економ-класу.

— Скажи чесно, це… якась хімія?

— Ні, — вона витягла пачку сигарет. — Куриш?

— Не курю.

— Це добре, — вона клацнула запальничкою. — Це правильно… Ти мені вибач, у мене не було вибору. Ми залишилися без платформи за годину до синхрону… При тому, що питання життя й смерті… Розумієш?

— Ні.

Офіціантка поставила на столик дві чашки кави й дуже складний, квітчастий і вигадливий десерт. Дмитро дивився, як курить співрозмовниця, і гнав од себе спогади: двір колишнього дитячого садка, де музична школа винаймала приміщення. Зграйка дівчаток із футлярами й папками, Іза Бабушкіна з сигаретою — разом зі старшими пацанами; димить, і регоче, і слова не може сказати без міцного матюка…

— Що ця дівчинка робить у музичній школі? — вголос дивувалася завуч. — Ви знаєте, хто її батьки?!

— Я змінила ім’я, навіть у паспорті, — вона спостерігала за ним, примружившись.

— Задражнили?

— Ні. Особлива прикмета. Ізабелла Бабушкіна — таке не швидко забудеш.

— Я не забув, — сказав Дмитрик.

— От бачиш. Якби не ім’я — не згадав би.

Він зрозумів, що вона правду каже, і зніяковів:

— Ми ж не дружили…

— Та не виправдовуйся, — вона курила поспіхом, наче звикла до дуже маленьких перекурів, строго за годинником. — Була Іза, стала Іра… А ти подумав, ми нарики?

Дмитро знизав плечима:

— А хто?

— Добре тримаєшся, — повторила вона й примружилась. — Ти відчуваєш… як це треба робити. Так?

— Це… співати?

Вона гмикнула. Покалатала ложечкою в чашці кави.

— Я розумію як, — зізнався Дмитро. — Я не розумію що.

— Але ж, — вона затяглася, — ти сам бачив.

— Я не зрозумів, що я бачив. Це було… божевільне кіно.

— Що ж, — вона покірно зітхнула. — Якщо дуже сильно розгойдати гойдалку — вона повернеться навколо осі, зробить «сонце». І настане невагомість — на якусь мить… Мені здається, ми розгойдуємо якісь… нитки. Зв’язки.

— Навіщо?!

— Ні-на-ві-що, — вона всміхнулася кутиком рота. — Просто ми частина цих зв’язків. Ми струни.

— І хто вас призначив? — Дмитрик знову сильно охрип.

— Ніхто. Ми самі… добровільно віддали під цю справу свої душі. Хтось купився на здійснення бажань. Хтось захотів виправити стару помилку. А хтось — я, наприклад — кайфує від самого процесу.

— Ви що, папір кров’ю підписали? — він силувано всміхнувся.

— Ні, — вона дивилася відверто глузливо. — Нема тут нечистої сили — тільки закони природи. На біду, коли відкривається синхрон, відступати вже не можна. Треба йти на точку і працювати. Інакше в команді буде труп.

Дмитро сильніше стис губи. Серце загупало — безладно й наївно:

— Це що, медитативна практика, секта, психотренінг?

— Ні. Ти бачив.

— Що я бачив?

— Метод впливу на реальність. Не на сприйняття реальності, як наркотик чи транс. Ні — на реальність, на світ. Ми вміємо в якійсь точці змінювати властивості простору-часу.

— Навіщо?!

— А тобі ніколи не хотілося зазирнути за паркан? Довідатися, що там? Прогулятися по стелі? Політати?

— Дитячий садок, — сказав він спересердя.

— Чого ти прагнеш? — Іза зім’яла порожню сигаретну пачку з грізним написом «Куріння вбиває».

— Від тебе? Нічого.

— Чого ти прагнеш у житті? Грошей, слави, сексу?

— А що, твій хоровий гурток здатний дати мені грошей?

— Хіба що на пляшку, — вона всміхнулася. — Ні. По гроші — не до нас… По здійснення бажань, власне, теж. Але здійснення бажань — це гачок, на який нас ловлять.

— Хто ловить?

— У цей момент я ловлю тебе, — сказала вона серйозно. — Здоров’я я робила людям, це було. Дитину гарну — це було. А ти що хочеш?

— Молодості, — вирвалося у Дмитра.

Іза звела брови:

— Скільки тобі? Сорок?

— Ізо… тобто Іро, — він відсунув чашку, — я стара, слабка, бездарна людина. Такого не можна вилікувати. Я підозрюю, тут навіть гроші не допоможуть.

Вона примружилась. Тепер дивилася по-новому, без глузування.

— От якби ти могла повернути мені молодість, — сказав Дмитро, — я добровільно віддав би на цю справу душу. Тільки без кривавих підписів, будь ласка.

Вони зібралися в студії звукозапису, взятій в оренду на годину. Метронома не було. Апаратуру відсунули до стін, повсідалися на підлозі, впритул одне до одного.

— Три хвилини до синхрону, — сказав нервовий чоловік на ім’я Ігор.

— Чудово, — Іза змінилася. Замість джинсів і футболки на ній була літня сукня, коротка, з відкритими плечима. — Ти як, Василю?

Блідий хлопець із перев’язаною рукою скривив усмішку. Минулого разу напередодні синхрону Васю збила машина, і через те Ізі довелося ловити людину на заміну буквально на вулиці; втім ця жінка ніколи нічого не робила випадково.

— Вася сідає на другий щабель, а Славко на платформу. Працюємо сьогодні для Дмитра… ось для нього. Як вийде — наперед не знаю. Дмитре, готовий?

Він кивнув.

За кілька днів, що минули після зустрічі в кав’ярні, його бажання стало неврозом. Нехай армія, нехай дідівщина. Нехай непевні дев’яності роки. «Поверніть мені молодість, — шепотів Дмитро ночами, невідомо до кого звертаючись. — Молодість мою, безглуздо згаяну — поверніть…»

— Тридцять секунд до синхрону, — попередив круглоголовий Славко.

— Чудово. Починаємо за сигналом. Розслабилися, подихали… Десять, дев’ять, вісім, сім…

Дмитро роззирнувся. Тепер, коли на нього не був спрямований пістолет, сходини дивних, різних, мовчазних людей раптом здалися йому особливо страхітливими.

— Бом, — низько, протяжно почав Вася. — Омм…

Славко вступив у терцію.

Через кілька тактів зазвучав Ігор — найвищим тенором, що скаче навколо двох перших голосів, як вогненна білка. Дмитро почув мелодію — й одразу вступив четвертий голос шелестом осіннього листя; і п’ятий.

А потім заспівала Іза, і в її голосі були дзвони й крики, дитячий сміх і дзенькіт келихів, вереск і янгольський спів. «Хто ти такий, Дмитре, — запитував її голос. — Чого ти прагнеш, ким ти будеш, чого ти гідний…»

А потім Усесвіт, розгойдуючись і розгойдуючись, раптом розпався на атоми, розклався скельцями в калейдоскопі, і стало темно.

Темрява. Безустанний рух нагору.

Світло! Розлітаються грудки землі, обсипають піщинки. Він зміг, добився, прорвав оболонку, вибираючись із лялечки. Він прорив собі хід у глиноземі. З темного підземелля він вилітає — уперше — під сонячні крони дубів і беріз.

Він молодий, це перший сонячний день після довгих місяців під землею. Тисячі запахів — вусики-щітки тремтять, смакуючи, всмоктуючи; дев’ять пар дихалець — він наповнений повітрям ізсередини, він пахне весною. І очі — вісім тисяч очей, досить, щоб дивитися на сонце й зелень. Двадцять, а може, й сорок днів польоту, любов, пристрасть, літо…

І ціле життя попереду.