Громадянин Ікс

Антисвіти

На сході починає сіріти. Скоро виткнеться над обрієм краєчок сонця, а я ще й досі не вигадав чогось прийнятного для моїх замовників, такого, щоб на урочистому похороні всі роти пороззявляли, такого, щоб міські пліткарі, шептуни й скоробрехи довго обслинювали своїми гадючими язиками.

Стомлений, незадоволений собою йду на кухню за черговою порцією кави. Бідолаху сьогодні поховають, а вже завтра навіть найхимерніша моя історія нікому не знадобиться.

Анумо геть, дурні психологічні виверти, детективні хитромудрі загадки, сатиричні перебільшення! Де ти, рибонько моя, фантастико? Чом не приходиш на допомогу? Де заховалася? Прийди, розцяцькуй мою розповідь, поверни її до незвичайного, небаченого, незбагненного. Хай згадують небораку приголомшені, вражені, засліплені феєричною його біографією, невтішні колеги й співробітники.

Зробимо його представником позаземної цивілізації, космічним гостем з антисвіту, істотою з антиматеріальним тілом і спеціальним силовим захистом. Той захист через технічну несправність вийшов з ладу, що й стало справжньою причиною вуличної пригоди.

І дружина в нього антиматеріальна. У відрядження їх послали на периферію нашої галактики.

З якою метою їх відрядили? Що вони на нашій планеті вивчали? Нічого особливого. Звичайно, з нашої земної точки зору. Що на тій периферії знайдеш цікавого?! Старовинні, підзабуті у великих галактичних культурних центрах пісні, казки, звичаї. Така собі локальна подорож двох фольклористів-ентографів.

Хоча навряд. Для цього вони, певно, обрали б якийсь інший спосіб існування на Землі. Щоб з переїздами був пов’язаний. А то які пісні чи казки в конторі почуєш? З якими звичаями там познайомишся?

Погодимося на тому, що вони були звичайними космічними метеорологами. Передавали інформацію про метеорну обстановку в районі Сонячної системи. А може, й всього цього глухого закута нашої галактики. Робота, я вам скажу, марудна. Вимагає мужності, витривалості, вміння Роками жити відірваними від галактичних центрів цивілізації. До того ще й маскуватися треба так, щоб земляни ні про що не здогадалися.

Чому, спитаєте, не пішла ота позаземна цивілізація на встановлення прямих контактів з нашою матінкою Землею? Для чого та конспірація, переодягання, резидентура в якійсь другорядній конторі?

На питання відповім питанням. Ви, бодай приблизно, уявляєте, скільки у Всесвіті планет, на яких живуть мислячі істоти? Ну хоча б такі-от, як ми з вами? Не уявляєте? Либонь, їх не менше, аніж буває людей на недавно відродженому Сорочинському ярмарку. А може, навіть трохи більше. Тож спробуйте з кожною такою планетою встановити контакти принаймні на рівні етнографічних чи геологорозвідувальних експедицій.

Може, попервах, як вихопилися перші, найбільш розвинуті цивілізації у космос, були в них такі поривання. Он і на нашій планеті начебто якісь сліди знаходять. Потім підрахували (а вони теж рахувати вміють) і збагнули, що за тими контактами, налагодженнями зв’язків на власні невідкладні справи часу не залишиться. А штати які потрібні?! (Мамо моя рідна! Це ж навіть багата Земля такого собі дозволити не зможе). Тут самими представницькими обов’язками не одбудешся. Кожному розтовкмач, кожному розкажи, кожному щось дай…

А ви кажете: етнографічна експедиція за піснями й звичаями нашими. Потрібні їм наші пісні й звичаї, як дощ літнього недільного дня. Тут аби якось забезпечити безаварійну роботу на космічних трасах та не порушити графік перевезень на віддалених міжгалактичних маршрутах.

Тож погодимося на тому, що у нас під боком працювала невеличка метеостанція з вкрай обмеженими штатами і ненормованим робочим днем.

Чого він пішов працювати до контори? А уявіть собі, з’являється у вашому будинку молоде подружжя, яке ніде не працює. Місяців зо три вони сяк-так протрималися б, а потім би їх, як злісних дармоїдів, у двадцять чотири години з міста витурили б. Ніякі посилання на складність метеорної обстановки в районі нашої Сонячної системи не допомогли б.

Отже, одному довелося влаштуватись на роботу. Замаскуватися, так би мовити. А другий… Який другий? Там же наче жінка була, а не чоловік? Чому обов’язково жінка? Звідки ми знаємо, як вони насправді виглядають?..

Якщо вже одному з них вдалося влаштуватися на порівняно відповідальну роботу до контори, то, я думаю, на маскуванні вони зналися добре. Тож і прибрали людську подобу. Інакше ми одразу второпали б, вгледівши перед собою двох рогатих ящерів чи волохатих шаблезубих ведмедів, що тут не все гаразд. Ніхто б і не засумнівався, що маємо справу з космічними прибульцями.

Бідолахам довелося б взяти на себе не властиві їм представницькі обов’язки: офіційні прийоми, сніданки, обіди, вечері, інтерв’ю, виступи, симпозіуми, пояснення і роз’яснення. Тут уже й вгору, на метеори, глянути ніколи було б. Графіки космічних перевезень полетіли б шкереберть. За це з метеорологів могло б і спитати суворо їхнє безпосереднє начальство. І за бенкети, і за дурні інтерв’ю.

Тож і довелося неборакам обернутися чоловіком і жінкою, молодим подружжям. Певні незручності в цьому були. Особливо в того, що молодичкою прикидався. Рогів чи надмірної волохатості він позбувся порівняно легко, а от чоловічу свою гордість не кожному вдається притлумити, обміняти на хатні клопоти, лагідність, ніжність, чутливість. Та ще й кожного дня дбай про свій зовнішній вигляд. Під службовця замаскуватися легко: взяв портфеля під пахву, капелюхом голову прикрасив — і гайда. А бідоласі, який в ролі дружини виступав, і про зачіску думай, і косметичні секрети опановуй, манікюри, педикюри роби, моду за хвоста тримай, бо одразу всі засумніваються в твоїй приналежності до кращої половини роду людського.

Судячи з усього, той, що жінкою обернувся, свою справу робив непогано. Змушений був хоч-не-хоч за собою щоднини стежити, форму підтримувати. А от його напарник у чомусь таки схибив, його маскування виявилося зрештою не таким вже й досконалим. Хоч і після загибелі, а якісь дивні підозри виникли серед співробітників контори.

Прибулець з незвіданих світів без особливих труднощів опанував нескладні службові обов’язки. Хтозна, може, в нашій галактиці й поза межами всі контори схожі одна на одну?!!

Десь на заводі чи у виробничому агропромкомплексі космічному гостеві прийшлося б туго. Далася б взнаки різниця в технології й організації трудових процесів. А в конторі? Контора — скрізь контора, незалежно від рівня наукового пізнання таємниць природи.

Та, збагнувши цю просту істину, галактичні гості не взяли до уваги іншого — паперами, формами звітності, способом реєстрації документів, листів, скарг не обмежується життя навіть найнепомітнішої канцелярії. Там, серед паперів, довідок, інструкцій, на зарегламентованих нарадах і в некерованому вирі підготовки наказів про хід виконання попередніх рішень, люди залишаються людьми. Вони люблять і страждають, мріють і ненавидять, почуваються щасливими в своїх маленьких непомітних перемогах. Не збагнули цього наші міжзоряні мандрівники. Ніхто їм тієї недоробки у вину не поставить, ніхто не осудить. Ми з вами часом і не таке своєю увагою обходимо. Найближчу, найріднішу людину зрозуміти не можемо. Глухими залишаємося до її прагнень, поривань, мрій. А тут не до однієї людини — до цілої контори треба було прилаштуватися, до всього, чим та контора жила. На це космічного гостя не вистачило.

Байдуже сприймав програші місцевої футбольної команди. Не хвилювали його несприятливі погодні умови, а метеорними справами ніхто в конторі не цікавився. Він не мріяв про позачергову премію, не жив надією про службове підвищення, не упадав за дівчатами з друкарського бюро, не шукав розради в чоловічих компаніях, які в день зарплати рушають на пошуки пригод і знаходять їх у симпатичній сосисочній під романтичною вивіскою „Аеліта“. Космічний прибулець не грав у „Спортлото“, преферанс і доміно. Навіть шахи — гра філософів і поетів — здавалися йому не вартою уваги забавкою. Він не збирав макулатуру, щоб потім у далекому майбутньому обміняти її за фантастично дефіцитне повне зібрання романів якогось Дюма-батька. У нашого гостя не було майбутнього тут, на Землі. Він не хворів принаймні тими недугами, на які скаржились щоденно його співробітники. І це теж викликало підозри. Йому не потрібен був власний автомобіль, туристські путівки, не турбували вибрики примхливої моди. Навіть наймодерніший джинсовий костюм з найяскравішими закордонними етикетками залишав цього дивака байдужим…

Все оте виглядає чимось дрібним, незначним, таким, без чого можна обходитися, не почуваючи себе нещасним. Та хіба не з оцих дрібниць складається життя людини? Чи не вони непомітно, але й неминуче входять у її дні, п’ятиденні робочі тижні, у безжурні суботи й неділі. І все це потім вишиковується в місяці, роки, стає тлом, сірим або барвистим, підкреслено стриманим або химерно-фантастичним, на якому вимальовує людина нескінченну фреску свого життя.

Без того тла не буває основного малюнка. Найважливіші ваші справи, звершення, перемоги виглядатимуть без нього блідим, незакінченим начерком. Тло без малюнка ще інколи буває, а от навпаки — лише у виняткових випадках. І тоді ми починаємо гомоніти про бездуховність, емоційну бідність, надмірний практицизм, акселерацію, побічні й небажані наслідки техніцизму. Сперечаємося, чубимося, сваримося, а може, за всім тим ховається якийсь космічний розвідник, представник іншої цивілізації з своїми мріями, з дорогими його серцю (або що там у нього замість серця?) дрібницями, з своїм життєвим тлом.

І не просто представник, а герой, який виконує відповідальне доручення. Принаймні наш знайомець був таким героєм. До останку залишався він на своєму робочому місці, навіть тоді, коли через несправність вийшло з ладу силове поле, яке захищало його анти матеріальне тіло…

В останню хвилину встиг врятувати щоденник спостережень за метеорними потоками нашої Сонячної системи. Щоденник, напевне, знаходиться в течці, яку неушкодженою знайшли на місці катастрофи. То тільки зовні скидається вона на звичайну канцелярську. Насправді ж маємо перед собою космічний, антигравітаційний контейнер, в якому заховано інформацію, що забезпечить безаварійну роботу зорельотів на далеких космічних трасах. Друг загиблого (а може, все-таки подруга?) знайде спосіб, як ту інформацію передати куди слід. Його не злякають суто канцелярський вигляд течки, суворі написи: „Справа №… Почата… Закінчена…“

Я п’ю каву, поглядаю на сонечко, що почало свою щоденну мандрівку, і намагаюсь вгадати, яку з чотирьох моїх історій виберуть у конторі? Чи, може, взятися за п’яту? Мабуть, вже не встигну. Його поховають раніше, ніж мені пощастить нашкрябати щось прийнятне для всіх. А через місяць, через рік нікому навіть найкраще надмогильне слово про рядового службовця буде не потрібне. Він же бо не з тих діячів, яких історія щедро наділяє кількома епітафіями. Моєму героєві досить однієї, його влаштовує будь-яка на початку довгого шляху, який веде у небуття. От тільки яка?..

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.