Ігри Патріотів

Редгрейн Лебовскі

Ігри Патріотів

Серія: Абсолютні Елементи – 1

Редактор: А.Чубата

Даний текстовий файл призначений лише для попереднього ознайомлення! Просимо Вас видалити цю книгу з жорсткого диску після прочитання. Дякуємо.

Автор: Редгрейн Лебовскі (Надія Парцей)

Редактор: А.Чубата

Софі Бенсон – елітний мисливець за нечистю, ніколи не вірила в казки, а міф про походження світу від 72 літер, що приховані за Сутінковими Воротами та охороняються таємничими Вартовими, вважала безглуздими вигадками. Але іноді і за найбільш невинними легендами ховається правда, і все, що раніше було казками із древніх книг, стає реальністю. Тепер світу загрожує небезпека, адже завжди знайдуться люди, чиї серця полонить жага до влади, і які будуть прагнути порушити рівновагу та переписати історію на свій розсуд. І вони здатні на все, приховуючи свої темні наміри за небезпечними розвагами для товстосумів і залучаючи у свої забави простих відчайдухів.

Дівчина разом із своєю командою опиняється у вирі подій, намагаючись розібратись в цих загадкових іграх, але вона навіть не підозрює, що дуже скоро виявиться одним із ключових елементів того, що відбувається.

Всі права захищені. Повне або часткове копіювання тексту без зазначення автора і редактора ЗАБОРОНЕНО!

Поважайте чужу працю!

Редгрейн Лебовскі

Абсолютні Елементи. Книга 1. Ігри Патріотів

Редактор: А.Чубата

“І Всесвіт почався зі Слова, а Слово з Літер.

Літери формують порядок Буття.

Кінець Початку і Початок Кінця.

Кожна Літера – Слово. Кожне Слово – Ім’я.”

Книга Вартових

Ігри Патріотів

Абсолютні Елементи – 1

З дев'яти років я щодня виходив на вулицю і малював. Я бачив красу там, де інші бачили бруд. І це прижилося в мені – мене притягують темні історії та темні сюжети.

Рідлі Скотт

Частина перша

Драйв

Це був найпрекрасніший час, це був найзлощасніший час, – вік мудрості, вік безумства, дні віри, дні безвір'я, пора світла, пора темряви, весна надій, холоднеча відчаю, у нас було все попереду, у нас попереду нічого не було, ми то витали в небесах, то раптом падали в пекло, – словом, час цей був дуже схоже на нинішній.

Чарльз Діккенс, “Повість про два міста”

1. Вслід за Кометою

Мерехтливі вивіски, вогні переповнених вулиць зливалися у суцільну різнобарвну пляму. Маневруючи в безперервному потоці людей, вони рухалися в напрямку «Механічної дами».

– Це буде грандіозно! – сяючи сказав Патрік. – Я досі не можу повірити, що Бенні таки дістав квитки! Це ж самі «Аніматори»! Вони перевернуть ваше уявлення про сучасну музику! Там збираються усі…

Його слова потонули у хвилі запальних оплесків. Друзі саме вийшли на невелику, добре освітлену площу, в центрі якої відбувалася вистава – яскраво виряджені хлопці демонстрували запаморочливі фокуси, поки смаглява красуня, схожа на циганку, обходила людей з капелюхом в простягнутій руці. Софі вчасно ухилилась від пари дресированих голубів. Виписавши неймовірний пірует прямо перед її носом, птахи приземлилися на плече кремезного бороданя.

– Ну і, куди тепер? – Кук на ходу перестрибнув карликового песика, більше схожого на модно вирядженого пацюка.

Патрік співчутливо глянув на товариша:

– Провулок номер чотири. Тобі не завадило б частіше вибиратися далі тренувального центру, а то так скоро здичавієш.

– Я не для того останні чотири роки геть зі шкури лізу! Безглуздо, потрапивши в склад Бети, тинятись нічними клубами в компанії сумнівного типа, відомого як Бенні Блискучі П’яти. На твоєму місці я давно прикрив би цього торгаша, разом з його зачуханою конторкою.

– Ей, розслабся, – м’яко розсміялась Софі, обсмикнувши жакет, поділ якого тріпотів від швидкого руху, – ти ж чудово знаєш, що в праві робити все, що заманеться, доки не отримаєш нове завдання. Кук, ти можеш шукати неприємностей, або ж сиднем сидіти в Лізі. Але також ти можеш спустити свій праведний зад до нас, на землю, і просто розважитися. Тож, не мути воду без причини. Бенні хоча і слизький тип, але у своїй справі він профі.

– Легко сказати, – Кук поблажливо поглянув на подругу. – Тебе неприємності завжди знаходять самі.

– Взагалі-то, у нас прийнято вважати, що це Софі – ходяча неприємність, – з посмішкою сказав Патрік, прямуючи до протилежної вулиці. До нічного клубу залишилося якихось двісті метрів. Потираючи рідку борідку, він зацікавлено розглядав вітрини численних крамниць, що простягнулися вздовж всього кварталу. Там між прилавками безперервно курсували покупці, жваво обговорюючи предмет покупки одне з одним, або ж з черговим продавцем-консультантом. В пам’яті Патріка промайнула фраза, надрукована на звороті квитків метро: «Мегаполіс Акрополь – завжди відкритий для тебе!».

Акрополь. Місто, яке ніколи не спить. Місто сотень тисяч вогнів з багатомільйонним населенням, поєднало в собі велич древньої готичної архітектури і новітні технології сучасності, розкинувшись по обидва боки південної затоки Елбері.

– Прийшли, – повідомив він, відірвавшись від роздумів і звернувши в темний провулок між старою багатоповерхівкою та напіврозваленим кінотеатром.

Нічний клуб «Механічна дама» користувався особливою популярністю у місцевої молоді, і не в останню чергу через свій своєрідний зовнішній вигляд.

На суцільний цегляній стіні була розміщена неймовірна інсталяція в стилі «стімпанк» – п'ятиметрове металеве обличчя сплячої жінки, оснащене безліччю дрібних механізмів, схожих на годинникові. Коліщатка, пружини, різні шестерні – все складалося в один великий механізм, який безупину цокав, клацав і скреготів, а відкритий рот слугував входом.

Поряд із клубом на них вже чекав Бенні зі своєю свитою. Мало знайдеться в місті людей, які б з радістю передчували зустріч з цим довготелесим молодим хлопцем, з хворобливим кольором шкіри та брудними сальними патлами.

Побачивши їх, Бенні вдоволено вишкірився і помахав квитками, підкликаючи до себе.

– Ось, як і домовлялися. Тепер ми квити, Патрік, – його голос звучав, немов липкий холодний слиз на дотик.

– Головорізи? – здивовано звела брови жінка, вельми схожа на місцеву повію. – Бенні! Сьогодні, ти допомагаєш їм, а завтра вони з’являться за твоєю душею, – і, вилаявшись, вона з огидою плюнула собі під ноги.

Софі поморщилася. Тим часом Кук, намагаючись бути якомога більш непомітним, потягнувся до внутрішньої кишені плаща.

– Ой, ну навіщо так грубо, – Патрік, підморгнув, граційно вихопивши квитки. – У нас з Бенні старі рахунки, тому, в разі чого, година фори йому гарантована. Так, проходимо, початок через десять хвилин. І я нічого не хочу пропустити!

– Вам тут не місце! Забирайтесь туди, звідки прийшли, погані виродки, – прогудів темношкірий здоровань, який раптом виріс перед Куком. Всього секунду тому він був за спиною у Бенні, а вже наступної миті тягнувся своїми величезними ручищами до Кука, скривившись у лютій гримасі.

– Патрік, скажи своєму голомозому дружку, хай не гарячкує. Мої друзі трохи перебрали, самі розумієте, от і верзуть казна-що, – Бенні збентежено окинув поглядом усю трійцю, відтягуючи громилу.

Двері клубу відчинилися, і на вулицю, разом з розпашілими людьми, ринув потік гучної музики, наповнивши теплий вересневий вечір низькими басами. З центральної вулиці з'являлося все більше людей, повністю заповнюючи і без того тісний провулок.

Софі штурхнула Кука ліктем в бік, і той неохоче випрямився:

– Не сумніваюсь.

– От і прекрасно. А тепер, дозвольте відкланятись! Наступні покупці вже чекають, – і грубо потягнувши жінку за собою, Бенні розчинився серед галасливої юрби. Здоровань сиплячи прокльонами, неквапливо почовгав за ними.

Блискучими П'ятами Бенні прозвали не даремно. Він завжди крутився в підозрілих компаніях, прокручуючи сумнівні угоди, і коли діло пахло смаленим, він давав волю ногам, залишаючи після себе тільки стовп пилюки. Патрік подумки відзначив, що Кук правий – таких пройдисвітів годі було знайти. Поглянувши на годинник, який ланцюжком кріпився що кишені вельветового піджака, він жестом поквапив своїх супутників до входу.

– Ігри Патріотів! Не пропустіть захоплюючий фестиваль пригод! – тріпочучи пачкою листівок, затарахкотіла дівчина у червоному манто. Вона виринула прямо перед Патріком, перегородивши дорогу і заважаючи йому якомога швидше потрапити на омріяний концерт.

– Я сам – суцільна пригода, сонечко, тож відступи, – звелів той, недбало махнувши рукою.

– Приходь, і твоє життя зміниться назавжди! – здивовано закліпала вона очима, не припиняючи спроб втиснути листівку хлопцю.

– Моє життя зміниться, як тільки ти відійдеш, – Патрік опустив руки їй на плечі, акуратно пересунувши вбік.

Невдоволено фиркнувши, дівчина прийнялась за Софі, та наткнувшись лише на грізний погляд, всунула їй пару папірців і зникла в невідомому напрямку.

«Заплати та виживи» – такою була основна ідея нової грандіозної афери. Ці ігрища були повсюди, заполонили рекламні щити, телебачення, газети і з кожним днем стрімко набирали популярність серед мешканців міста. Чимало з них клюнули на ці вельми туманні заклики, і навперебій рвалися поповнити ряди учасників цієї сумнівної затії.

Софі ліниво оглянула листівку. На зворотньому боці в незрозумілому порядку були якісь малюнки, літери, слова. Все це нагадувало ребус, до вирішення якого і не збагнеш, як підступитися.

“Тарабарщина якась.” – подумала вона, і, зім'явши, викинула папірці куди подалі.

– Це анкета, – мовив Кук, ідучи поряд, – я неодноразово бачив такі раніше. Якщо правильно заповниш, потрапляєш у список потенційних претендентів на участь. І ті, хто швидше оплатить своє місце, входять в гру. І що найцікавіше – ти не знаєш, що вона буде собою являти. Подейкують, ігри жодного разу не повторювалися.

Софі вдала що нічого не чула. В її сьогоднішні плани не входило обговорення розваг для багатеньких дурників. Друзі саме пройшли за загородження, і галаслива юрба, яка була у передчутті концерту, повільно понесла їх до входу. Дівчина рішуче протиснулася в натовп, вслід за Патріком, безцеремонно прокладаючи собі шлях. Зараз її мало хвилювала чиясь відтоптана нога чи задіте плече, як, загалом, і всі ці вичурні незнайомці.

– Очам своїм не вірю, кого це сюди занесло! Мої вітання! – Орфей з’явився, наче нізвідки. Широко посміхаючись, він перекинув руку через плече Софі, підлаштовуючись до її кроку. Його акуратно вкладене сріблясте волосся, сьогодні віддавало злегка фіолетовим відтінком. Це особливо ефектно поєднувалось з густими чорними бровами і такою ж кількаденною щетиною. – Вражає, як вам вдалося витягнути цього голомозого бовдура в люди? – Орфей кивнув в бік насупленого Кука, вкрай незадоволеного всім що тут відбувалося.

– Спочатку перевіреним методом: брехня, шантаж і провокація. Ну, а якщо це не допомагає – на сцену виходить Патрік, з усім своїм красномовством. І не минає й десяти хвилин, як клієнт готовий!

Орфей розреготався:

– О, цей малий гівнюк завжди отримує те, що хоче.

– А ще він прекрасно тебе чує, – уїдливо повідомив Патрік, потиснувши руку товаришу. – Дороті вже в залі і зайняла столик.

– І вона тут, – розчаровано простогнала Софі. Тільки не сьогодні, тільки не навіжена Дороті Фінч! – Кук точно не зрадіє.

– Він про це ще не знає.

– Про що не знаю? – поцікавився хлопець, саме наздогнавши їх.

Ніхто не встиг відповісти. «Механічна дама» вибухнула оглушливими оплесками, що означало одне – на сцену вийшли «Аніматори». Поспіхом вручивши дебелим охоронцям квитки, друзі зникли в темряві нічого клубу.

* * *

Великий зал то зникав у суцільній пітьмі, то знову виринав в яскравих спалахах прожекторів. Софі здавалося, що вона бачить все секундними стоп-кадрами. Чиїсь руки, ноги, волосся миготіли перед очима і збивали з пантелику.

Натовп довкола танцював, рухаючись в дивовижно синхронному шаленому ритмі. Оточена з усіх боків, дівчина не могла зрозуміти, в якому напрямку їй потрібно йти. Вставши навшпиньки, Софі покрутила головою, намагаючись розгледіти Патріка або Орфея. Марно, жодного знайомого обличчя. Звуки занадто голосні, мерехтливе світло занадто яскраве, все йде обертом, а підлога зрадницьки тікає з під ніг. Заплющивши очі, Софі подумала що або гурт насправді настільки класний, як розповідав Патрік, або остання пляшка на трьох була зайвою.

Кук залишився з Дороті сам, а отже, потрібно якнайшвидше знайти столик, за яким вони сидять. Зробивши декілька невпевнених кроків, вона налетіла на вульгарно одягнену дівицю, добряче отримавши ліктем поміж ребра.

Вилаявшись, Софі рушила далі. Її тиснули, штовхали і раз за разом боляче наступали на ноги.

– Карма, – процідила собі під ніс дівчина, згадавши, як нещодавно сама відтоптала не одну пару туфель. Натовп ніяк не розсіювався, лише спітнілі тіла змінювали одне одного. Чорт забирай, тут все рухалося! Затуливши обличчя руками, вона спробувала хоча б приблизно пригадати, в якому напрямку йти, але думки ніяк не клеїлись докупи. Ноги підігнулися, і Софі злякалася, що ось-ось впаде і її затопчуть. Вона відчайдушно замахала руками, намагаючись втримати рівновагу, і тут відчула, як позаду чиїсь руки міцно обхопили її, надаючи необхідну опору. Софі стривожено озирнулась, але побачивши таку знайому усмішку, заспокоїлася.

Патрік притягнув її до себе:

– Все нормально?

– Тепер так. Мені потрібно до нашого столика.

– Навіщо?

– Не варто було залишати Кука самого з цією божевільною! – на одному диханні випалила Софі. Ще вона хотіла сказати, що Дороті Фінч – жахливе дівчисько, адже вона з холоднокровним виразом обличчя, гідним серійного маніяка, переслідує бідолаху Кука, варто йому вийти далі дверей свого дому. Але слова давались важко, язик заплітався, перетворюючи мову в незрозуміле блеяння. У вухах гупало з такою силою, що здавалося, мозок влаштував собі власну вечірку.

Патрік, злегка здригнувшись, зареготав:

– Облиш, він сам із цим впорається, – запевнив він, витанцьовуючи поряд. Його волосся вибилося з хвостика, спадаючи хвилястими пасмами на обличчя. Хлопець мовчки схопив подругу за руку, і закрутив у нехитрому русі, а через мить продовжив. – Софі Бенсон, вечір лише починається. Тільки не зникай з мого поля зору, бо рознесеш тут все до бісової матері, я тебе знаю.

Не знайшовши в собі сил протестувати і сперечатися, Софі покірно притулилася до товариша, обвивши руки довкола його шиї. Власним ногам вона зараз не довіряла, тож поряд із Патріком було спокійніше.

– Нарешті я вас знайшов! – пролунав неподалік радісний вигук Орфея. Хитро посміхаючись, він тримав у піднятих руках кілька маленьких пляшечок. Софі трохи здивувалася, згадавши, що саме в таких ємкостях продають мікстури від кашлю. Протиснувшись між парубком в помаранчевих окулярах та пишногрудою блондинкою, Орфей вручив кожному по екземпляру. – Пані та панове до вашої уваги, «Хвіст Комети»! Пристебніть ремні, бо ця штука рватиме вас на шматки! – його очі підозріло зблиснули.

Патрік глянув на пляшечку з виразом скорботливої запопадливості.

– За Гаррі, – видихнув він, залпом спорожнивши її.

– За Гаррі, – повторив Орфей.

Софі на мить завагалася. Для неї і так було достатньо на сьогодні алкоголю, і це, судячи з відгуків, термоядерна пійло однозначно було зайвим.

Вона знала, що завтра дуже про це пошкодує, але ще більше пошкодує, якщо не підтримає найкращого друга в цей день. Адже вони "завжди разом – крізь вогонь, воду і навіжені ідеї мого брата" – як полюбляв повторювати Гаррі. Вловивши на собі запитальний погляд Патріка, Софі зітхнула, відкрутила кришечку, і залпом перехилила вміст пляшечки.

А далі – темрява.

2. Ранок добрим не буває

Крізь закриті повіки нещадно пробивалося сонячне світло, змушуючи важкі руки потягнутися до очей, щоб прикрити їх. Голова, здавалося, налилась свинцем, а кожен рух віддавав болем по всьому тілу.

Софі насилу розплющила очі і, зітхнувши, повільно піднялась. Вона спробувала пригадати, що відбувалося після тієї вишневої отрути, але їй так і не вдалося воскресити в пам'яті події вчорашнього вечора. Зручне м’яке ліжко геть відбивало бажання покидати його. Дівчина потерла скроні, опустивши ноги на прохолодну підлогу. Ну що ж, для початку не погано, могло бути й гірше. Розуміння того, що вона сидить лише у білизні, пронизало свідомість, подібно електричному струму. А ось це вже паскудно.

Уникаючи різких рухів, Софі роззирнулася: сірі стіни, велике вікно, стелаж з книгами, м’яке крісло і декілька ретро-постерів у рамках – ця затишна, охайна кімната не належала ані їй, ані Патріку, а це куди ускладнювало ситуацію. Сподіваючись на те, що все ще може обійтись, дівчина глянула позад себе і жалібно застогнала, усвідомивши, що всі її надії, одним махом пішли коту під хвіст.

На іншій половині ліжка, закутавшись у ковдру по самісінькі вуха, спав незнайомий хлопець. На мить увагу Софі привернув блиск тонкої хрестоподібної сережки у його вусі, і дівчина пригнулась, намагаючись краще роздивитись незнайомця. Розкуйовджене попелясто-русяве волосся закривало більшу частину його обличчя, і вона, не ризикнувши відкинути неслухняні пасма, дійшла висновку, що ніколи раніше його не зустрічала.

Софі повільно сповзла з ліжка, підібрала з підлоги свої речі, і поспіхом одягнувшись, навшпиньки вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері.

Вочевидь, у цій квартирі продовжилася їхня вечірка після «Механічної дами», так як тут панував повний хаос. Найбільша кімната, яка швидше за все добу тому була милою вітальнею, зараз нагадувала місце детонації бомби – повсюди були розкидані речі, пляшки, пластикові стаканчики і коробки від піци. А декілька хлопців так і заснули, де довелося.

У самому епіцентрі безладу, на краю журнального столика сидів Орфей.

Замислено потираючи щетину, він виглядав добряче пом'ятим і спантеличеним.

– Принаймні, не прокинувся в одному ліжку невідомо з ким, – ледь чутно пробурмотіла Софі, свердлячи поглядом товариша. Хвиля роздратування накотила одночасно з нудотою, шлунок судомно скрутило у спазмі. Вагаючись між бажанням влаштувати йому добрячу прочуханку за ідею з випивкою, і бажанням вислизнути звідси, не привертаючи уваги, дівчина все ж зупинилась на першому варіанті.

– Тепер ти у моєму чорному списку! – люб’язно повідомила вона, оглядаючись в пошуках найкращого друга, але Патріка ніде не було видно.

– Що? А-а-а, Софі, доброго ран… Виглядаєш жахливо.

– Заткнися! Як тобі взагалі вчора прийшло в голову…

Орфей перебив її на півслові. Підвівшись і розминаючи занімілу шию, він сказав:

– Якщо ти готова, йдемо звідси. Естель вже рве і метає, шукаючи вас.

– Про що це ти? – насупилась Софі.

– Дай вгадаю: ти залишила компас вдома, як і ми, за винятком страждаючого надмірною розсудливістю Кука. І б’юся об заклад, цей ботан вже давно вималювався у кабінеті директорів, готовий отримати нове завдання. Тільки вся сіль у тому, що сьогодні їм потрібен склад Альфи, і голомозий пролітає, як фанера над Парижем.

– Звідки знаєш? І прикуси язика, він все-таки твій напарник, – дівчина засунула руку в кишеню жакета, але пальці не намацали там звичного пристрою.

– Дорогенька, я б не прокинувся в таку рань просто так. Голомозий заходив сюди і забрав Патріка. І повір, у мене немає ніякого бажання дізнатися, як він нас знайшов.

– А якого біса вони не потурбувались про те, щоб знайти мене? – обурилась Софі, але одразу ж замовкла. Все-таки, враховуючи, що вона прокинулася в одному ліжку із незнайомцем, це було їй на руку, адже слухати наступні кілька днів їхні уїдливі жартики вона не хотіла. Орфей мовчки стенув плечима і прослизнув повз неї до вхідних дверей. Зупинившись на порозі, він не озираючись, додав:

– Ворушись, в нас всього година. Патрік чекатиме у «Ракеті», а далі – на розправу до Чорної Вдови.

Тільки Орфей, в силу своєї недалекоглядності, наважувався так називати Естель. Якщо вона про це дізнається – від хлопця й мокрого місця не залишиться.

Часу дійсно було обмаль, тож зазирнути додому і прийняти душ, не виходило. Важко зітхнувши, Софі попленталась вслід за ним.

* * *

Патрік сидів у майже порожній кав’ярні, підперши голову рукою і розглядаючи залишки кавовій гущі на дні чашки. Годинник над барною стійкою показував всього сьому ранку. Люди почнуть сходитись сюди не раніше аніж через годину, а поки можна насолоджуватися тишею. Кук сидів навпроти, і з похмурим виглядом вже тривалий час крутив у руках ламінований аркуш меню, не роблячи замовлення, що зовсім не подобалося огрядній офіціантці, яка раз за разом пропливала повз їхній столик.

В повітрі витав запах свіжоспеченої здоби. У інший день, це обов’язково б розбурхало апетит юного організму, але не сьогодні. Патрік гидливо зморщив ніс, і знесилено опустив важку голову на прохолодний стіл.

– Заради усього святого, навіщо ти мене притягнув сюди?

– Подумав, ти захочеш підкріпитися перед важким днем. Сьогодні ж важкий день, чи не так? – запитав Кук, жестом підкликавши невдоволену офіціантку, і замовивши по чашці кави з чорничними тістечками.

– У мене кожен день, як фестиваль у Ріо-де-Жанейро. Не тягни кота за хвіст і переходь до суті справи.

Кук з полегшенням зітхнув, відкинувшись на спинку крісла. Що йому завжди подобалося у цьому хлопцеві, то це його вміння дивитися в корінь проблеми.

– Гаразд, – погодився він. – Слухай, я хочу потрапити у вашу команду.

– А я хочу золотий велосипед, фломастери і півкоролівства в придачу, – відповів Патрік, не піднімаючи голови. Він чекав нотацій за те, що потягнув Кука в клуб, за свою легковажну і безвідповідальну поведінку, чи хоча б заслужений запотиличник за Дороті Фінч, але тільки не повернення до цієї теми. – Ти ж знаєш, що я нічим не можу допомогти. Для директорів рейтинг говорить сам за себе. В Беті ти – останній в списку, Іва – друга, а якщо когось із вас і вирішать перевести в Альфу, то Орфея.

– Безглуздя! У вас порожнє місце! В Кодексі сказано, що у складі Альфи вас повинно бути троє… І цим третім повинен стати я! – Кук похапцем замовк, розуміючи, що сказав зайвого.

Запала пауза. Патрік повільно підняв голову і завмер, дивлячись на Кука. На його кам’яному обличчі не здригнувся жоден м’яз, лише карі очі, здавалося, ще більше потемнішали. Відсьорбнувши щойно принесеної кави, він заговорив зловіще спокійно:

– Ще раз назвеш смерть Гаррі «порожнім місцем», і я за себе не відповідаю.

Кук злегка кивнув, винувато потупивши погляд.

На щастя, Патрік був не з тих, хто вмів довго злитися, а особливо з похмілля. Бажаючи якнайшвидше відігратись, він глузливо запитав:

– Як пройшов твій романтичний вечір?

– Та пішов ти! – огризнувся Кук, прийнявшись за тістечка.

Така відповідь цілком задовольнила Патріка.

Про нездорову одержимість Дороті Фінч бідолашним Куком ходили легенди. Все почалося в день, коли йому виповнилося вісім. Саме тоді, в сусідній будинок оселилась сім’я із рудоволосим дівчиськом. І це, на перший погляд миле чудовисько, незабаром перетворило його тихе життя у справжнісіньке страхіття. Задуваючи свічки на святковому торті, Кук загадував, щоб йому подарували цуценя, а замість кумедної тваринки отримав привіт із Пекла і маленького Цербера у подобі Дороті.

З роками її каверзи ставали все грубішими. До переслідування додались знищений будинок на дереві, вибитий молочний зуб, десятки жувальних гумок у волоссі і повний крах усіх шансів на те, що Ліна Еванс, його таємна дитяча любов, дізнається про Кукове існування раніше, аніж побачить його голий зад крізь пропалені штани. Тому Патрік чудово знав: хочеш вколоти – спитай про Дороті.

Брязкіт дзвіночка над вхідними дверима і знайомі голоси повернувши до реальності, відігнавши надокучливі думки. Софі важко опустилась поряд з Патріком на м’яке крісло, безцеремонно вихопивши чашку у нього з рук.

– Господи, з якої канави ти вилізла? – Кук прискіпливо зміряв її поглядом. Удостоївшись у відповідь лише непристойного жесту, він тихо хмикнув, взявшись за наступне тістечко.

– Ми шукали тебе вранці. Куди ти поділась? – Патрік провів долонею по голові подруги, пригладжуючи волосся.

– Нікуди, – пробурмотіла Софі, – просто ви бездарні шукачі.

– Софі, ти наче ніндзя. От ти стоїш тут, а варто мені відвернутися, як ти зникаєш.

– Вона не ніндзя. Щоб сховатися, їй достатньо просто стати в профіль. Погодуй її, і нікуди вона не дінеться, – посміхнувся Кук. – Послухай, Софі, я досі не можу зрозуміти, звідки у тебе стільки сил? На тренуванні в парі з тобою проходить менше хвилини, як я лежу носом до підлоги з заламаними руками! А я вдвічі більший за тебе! – додав він, з легкою досадою в голосі.

Патрік солодко потягнувся.

– Не слухай цього ідіота, він просто заздрить.

– Так, що у нас на порядку денному? – Орфей повернувся з підносом, повним їжі.

Софі поспіхом затулила ніс рукою – різкі запахи все ще викликали у неї приступи нудоти. Орфей ж, без зволікань, взявся наминати все підряд.

Ніхто не поспішав із відповіддю. Софі перевела погляд на велике вікно зліва від неї. Вниз по вулиці можна було розгледіти будівлю тренувального центру. Величезний ідеальний куб височів над тутешніми спорудами, привертаючи увагу своєю незвичайною архітектурою, різко виділяючись на тлі кольорових будиночків у старовинному стилі.

Гладкі стіни з чорного мармуру виблискували під прохолодним ранковим промінням, а над великими вхідними дверима з дзеркального скла сяяв триметровий знак Ліги Мисливців. Мисливців за головами. Переплетення м'яких ліній, що нагадували стилізоване полум'я, немов витікали з поєднаних кіл, схожих на мішень. Таким знаком таврували кожного адепта, позначаючи його приналежність до Ліги на все життя. В народі його називали Чорної Міткою, а їх самих – головорізами. Їх боялися і вважали жорстокими найманцями, готовими виконати найбруднішу роботу за відповідну платню. Впізнаючи мисливців на вулиці, люди намагалися якомога швидше звернути з шляху, не потрапляючи їм на очі.

Софі здригнулася, відчуваючи, як між лопатками почало пекти від самих лише спогадів, і знову спрямувала погляд у вікно. Навпроти якраз зупинилась пара Ловців, гаряче про щось сперечаючись. Специфічна уніформа і військова виправка відразу виділяли їх серед натовпу. Вони були повсюди, патрулюючи місто двадцять чотири години на добу, без вихідних та перерви на обід. "Права рука Порядку в особі самого міністра" – саме так їх величали місцеві газети.

– Ти був сьогодні у Естель? – питання Патріка адресувалось Куку, і вочевидь застало його зненацька. Відсунувши порожні чашки і тарілку, він опустив очі, взявшись розсіяно розглядати свої черевики.

– Звісно, був, – фиркнув Орфей. – Побачивши мигаючий компас, він першим побіг лизати їй зад, щоб отримати завдання. І здається мені, вона знову цього не оцінила. Тож, зрозумівши, що йому нічого не світить, Кук пішов шукати вас. Я правий?

Кук насупився, кинувши невдоволений погляд спочатку на Патріка, а потім на Орфея:

– Ти мені зовсім не подобаєшся.

– Ну, знаєш, я також не у твоєму фан-клубі, – у свою чергу відрізав той.

– Я отримав сигнал, коли повертався з «Механічної дами» і подумав, що ви вже там, – напруженим голосом продовжив Кук. – Звідки мені було знати, що ніхто із вас, телепнів, не взяв з собою компас! Уявіть собі моє здивування, коли прийшов тільки я!

– Здивування? – насмішкувато перепитав Орфей, – та ти, либонь, від щастя, ще й станцювати встиг перед дверима кабінету.

– Орфей, вгамуйся, – урвала Софі, помітивши, як Кук важко дихає від роздратування. Хлопець вчепився в край столу з такою силою, що кісточки пальців побіліли. Йому вартувало чимало зусиль, щоб не накинутись на цього білобрисого, і не витовкти з нього останні клепки. – Кук, то що вона сказала? – запитала дівчина якомога м’якше.

– Чорний сектор… Ви повинні бути о восьмій в конференц-залі.

Патрік тихо присвиснув:

– Ого… Софі, давненько ми там не були, еге ж?

– Давненько? – Орфей скорчив гримасу. – Дехто там взагалі не був.

– На твоє щастя, – Софі схопила Кука за зап’ястя, потягнувши на себе через увесь стіл. – Туди викликають тільки у двох випадках: або справи дійсно лайно, і для нас знайшлась мерзенна робота, або їм урвався терпець, і всі наші походеньки сьогодні вилізуть боком.

Масивний годинник на руці мисливця показував за чверть восьму. Поспіхом попрощавшись, Софі та Патрік вилетіли з кав’ярні, помчавши в бік тренувального центру. Орфей провів їх поглядом і коли вони зникли у натовпі, обернувся до Кука, і, грюкнувши долонею по столі, заговорив, несподівано різко:

– Ти можеш запудрити мозок їм, але не мені. Я бачу тебе наскрізь, Кук. Ти прогнив до мозку кісток, деручись кар’єрною драбиною в ряди кращих з кращих. Ти все ніяк не змиришся, що тобі доводиться викладатись на повну, а хтось без видимих зусиль отримує те, чого так хочеш ти. І тобі легше пояснити це несправедливістю, аніж відсутністю у тебе потрібних якостей. Ти готовий йти по головах, аби тільки домогтися бажаного. Але це слизький шлях, хлопче, тож дивися під ноги і бережи зуби. Принаймні, старайся тримати їх подалі від мене.

3. Хто ми і куди йдемо?

Злетівши на п'ятнадцятий поверх, Софі втомлено оперлася на стінку, чекаючи товариша. Вона вкотре пошкодувала про те, що вони вирішили не чекати на ліфт, і влаштували ці виснажливі перегони службовими сходами. Перед очима у неї мерехтіли чорні цятки, в роті гірчило, а відчуття вільного падіння все ніяк не зникало. Гіршого похмілля годі було й уявити.

– О-о-о, моя голова… Вона зараз розірветься, – застогнав Патрік, наздогнавши дівчину. Обхопивши голову руками, він шумно втягнув повітря і навалився всім тілом на важкі двері. Ті зі скреготом піддалися, прочинившись, і впустивши мисливців у довгий, тьмяно освітлений коридор. Стіни, оббиті металевими пластинами, гучно відлунювали кожен крок. Не зволікаючи, Патрік затулив вуха руками. Софі ще трималася, хоча з кожним кроком їй здавалося, що її з усієї сили лупцюють у самісіньке тім’ячко. Коридор закінчувався одними єдиними дверима, які вели у конференц-зал.

Зупинившись перед ними, дівчина запитально глянула на друга. У відповідь той лише кивнув, мовляв: «Вперед, все одно нікуди діватися!». Стиснувши губи і прикривши очі, Софі приготувалася до найгіршого і боязко постукала. Відповіді не пролунало. Здивовано хмикнувши, дівчина постукала ще кілька разів, і, не почувши нічого, обережно прочинила двері. Зал пустував, а отже, вони прийшли першими. Софі вдоволено посміхнулася і прослизнула всередину, поманивши за собою хлопця.

Інтер'єр конференц-залу повністю відображав схильність керівництва Ліги до розкоші. Хитромудра ліпнина по периметру стелі обплітала майстерно замасковані лампи, візерункові стіни були прикрашені щитами і лицарськими обладунками. Посеред залу стояв громіздкий стіл, стільниця якого була інкрустована золотими прожилками, і дорогоцінним камінням. Довкола нього розташувалися пара крісел та диван, оббиті барвистим оксамитом.

Софі опустилася у м'яке крісло, взявшись смикати пухнасте перо на срібному шоломі, що стояв поруч на підставці. Сьогодні вигляд у неї був нікудишній, і цілком відповідав загальному стану. Патрік шумно сів поряд, закинувши ноги на стіл. Деякий час він мовчав, але Софі майже фізично відчувала на собі його погляд.

– То де ти була в ранці? – запитав він, намагаючись надати голосу якомога буденніший тон. – Ми з Куком оглянули всі кімнати, окрім однієї, двері якої були замкнені з середини. Я навіть подумав, що ти повернулася додому, але в «Ракету» ти прийшла разом із Орфеєм, тож…

Софі розгублено закусила губу. Не наважуючись поглянути на товариша, вона мовчки роздивлялась свої руки. Думки гарячково кружляли в голові, знову і знову малюючи перед очима картину її пробудження, і від цих спогадів починало нудити. Зрозумівши, що якщо вона й надалі мовчатиме, Патрік, запідозривши щось недобре, візьметься розпитувати, і рано чи пізно доб'ється від неї правди, Софі сказала:

– Ти справді зараз хочеш про це поговорити? Я майже нічого не пам’ятаю. Заснула у чиїйсь спальні, а двері замкнула, щоб туди не завалилась якась напівроздягнена парочка.

І ось що дивно. Коли Софі виходила, двері були відчинені. Але, все ж, про це тепер краще забути.

– Правда?

– Правда.

Патрік повірив. Він завжди їй беззаперечно вірив, і від цього все робилося тільки гірше. Скажи Софі, що вулицями бігають єдинороги, а з небес спускаються ангели, Патрік, без зайвих питань, приволік би відеокамеру.

Збентежено завовтузившись у кріслі, Софі поспішила змінити тему:

– Знаєш, а колись я уявляла Чорний сектор не таким.

– Не таким помпезним? – хлопець посміхнувся. – Хоча, це цілком виправдано: завдання такого рівня – це вже привілей міністра. Не стануть же його приймати у підвалі. Та знаючи Естель, я б не здивувався, якби інтер'єр тут прикрашали кайдани і парочка інквізиторів з батогами.

– І це все, що ти можеш сказати? Я розчарована, – голос Естель прозвучав наче кухоль крижаної води, вилитої за комір. – Будь добрий, цей стіл дорожчий за твою голову.

Патрік покірно випрямився, прибравши ноги.

Директриса безшумно і граційно, мов кішка, пройшла до дивану і, присівши на край, почала тарабанити пальцями по столу. Слідом за нею в зал велично увійшов темношкірий чоловік з папкою у руці – другий директор – Бестибаль. З першого погляду його можна було прийняти за вишибалу у місцевому нічному клубі – цьому явно сприяли високий зріст, міцна статура і кам'яний вираз обличчя. Та це враження розвіювалося, варто було зазирнути у його зелені очі, які видавали людину неабияких знань. Більшу частину його обличчя і поголену наголо голову прикрашав складний візерунок, який складався з дрібних, гармонійно переплетених символів, що надавало Бестибалю ще більш грізний вигляд.

За ним дріботів третій директор – Мортем. Він теж був досить міцним, але невисокого зросту, що особливо кидалося в очі, коли він стояв поряд з величезним Бестибалем. Від пронизливого погляду його безбарвних хитрих очей надовго залишався неприємний осад, та повне небажання ще коли-небуть зустрітися. Коротко стрижене русяве волосся дозволяло роздивитися вельми незвичайну і приваблюючу деталь його зовнішності – вуха. Вони були чорними. Здавалося, їх просто облили фарбою, і вона, перш аніж засохнути, розтеклася тонкими цівками по неголених щоках і шиї

Склавши руки перед собою, Естель перезирнулась з Бестибалем та Мортемом і взялася розглядати підопічних. Її колючий погляд пробирав наскрізь. Всередині Софі все стиснулося, здавалося, директриса зараз спопелить їх разом із Патріком. Відчуття власної мізерності і дитячої безпорадності долало дівчину завжди, варто було Естель з’явитися в радіусі десяти метрів. Тепер ж вона сиділи на відстані витягнутої руки, змушуючи Софі почувати себе комашкою.

Вдосталь насолодившись виглядом цієї парочки, Естель відкинулась на спинку дивана і криво посміхнулася. Своєю холодною красою вона нагадувала злу чаклунку, у якої визрів новий план захоплення омріяного королівства. Її витончені риси обличчя, в обрамленні темного волосся, нагадували про мармурову скульптуру в саду, виразні очі кольору морозного неба пронизували холодом кожного, хто зустрічався з нею поглядом, а криваво-червоні тонкі губи тільки підкреслювали незвичайну білизну її шкіри.

Гучний голос Мортема відірвав Софі від роздумів.

– Ви проігнорували сигнал, який отримали о другій двадцять, так само як і наказ з’явитися у тренувальному центрі, – сказав він. – Сподіваюся, у вас були на це дійсно вагомі причини.

Причини й справді були, точніше одна – річниця смерті Гаррі. Він любив проводити час в «Механічній дамі» і тому питань, де і як провести вечір, вчора ні в кого не виникало. Але Софі та Патрік змовчали, знаючи, що така відповідь навряд чи задовольнить директорів.

– Як прикро, – розчаровано мовила Естель, – як прикро, що такі таланти дісталися вам, адже це абсолютно не заслужено. Знання і навики, отримані в Лізі – безцінні, і вони зробили з вас елітних мисливців. А ви поводитесь немов дітлахи, яким те і діло, кортить розважатися.

Патрік театрально підкотив очі і зітхнув. Естель знову добряче понесло у просторові міркування. Вона пристрасно любила свою роботу і все, що з нею пов'язано, намагаючись привити цю одержимість всім без винятку. До того ж, вона володіла гіпертрофованою схильністю робити із мухи слона.

– Взагалі-то, люди шарахаються, дізнавшись хто ми, – обережно сказав він. – Ніхто не стає в чергу, познайомитися з психами, які шастають по місту

в пошуках злочинців-втікачів, і лізуть на Дно, щоб повідривати голови черговим знахабнілим поріддям Пекла. Тому ми не часто афішуємо свою приналежність до Ліги і намагаємося бути простішими, щоб, такби мовити, злитися з натовпом.

Естель стиснула губи, витримуючи паузу. Зараз вона страшенно нагадувала змію, готову накинутися на надмірно різкого мисливця і вжалити смертельним кусом.

– Знаєш, Патрік, у твоєму блюзнірстві, як і у тобі, є щось особливо миле, – нарешті сказала вона. – Щось, що досі не дозволяє мені зачинити тебе у карцері. Чи ще краще, стерти пам’ять і виставити на всі чотири сторони.

– Я хочу бачити ваші компаси, – втрутився Бестибаль, якому вочевидь набридло дивитися цю виставу.

– Розумієте… Так склалося, що ми… – забелькотіла Софі, намагаючись знайти виправдання.

– Досить! – гаркнув Мортем. Від несподіванки мисливиця аж підстрибнула. – Вам платять не за те, щоб ви відсиджувалися у клубах. Зарубайте собі на носі – напартачите ще раз – і за мною не забариться. Згадуватимете карцер, як райський куток. Я зрозуміло пояснив? – відкарбувавши кожне слово, Мортем запитально звів брову в очікуванні відповіді. Патрік і Софі тільки ствердно кивнули.

Він глянув на Бестибаля і той виклав на стіл два невеликих круглих предмета. Компаси мисливців нагадували кишенькові годинники, але тільки з першого погляду. На найбільшому циферблаті було розміщено три диски менших розмірів, розписані числами і дивними символами, що являли собою кодову систему Ліги. Зигзагоподібні стрілки час від часу хаотично пересувалися, що свідчило про пропущений сигнал.

– Що? Ви копирсалися у моїх речах? – обурився Патрік. Він схопив свій компас, і той голосно завібрував у його долоні. – А як же право на приватне життя?

– У вас його немає, – відрізала Естель. – А тепер про головне: Альфа вже рік функціонує в неповному складі. З поваги до Гаррі, ми довго закривали на це очі. Але, зважаючи на ті обставини, які змусили нас зібратися тут, змушена повідомити, що в найближчі дні до вас приєднається новий напарник.

Патрік ледь помітно здригнувся і зблід. Софі з сумом поглянула на нього. Це була його болюча тема, а зараз, тут зібралася далеко не найкраща компанія для її обговорення.

– Що за обставини? – запитала вона.

– Завтра опівдні Альфа і Бета зустрінуться з міністром та загоном його найкращих ловців, – ігноруючи запитання, провадила далі Естель, – Він особисто хоче ввести вас в курс справ, ознайомити із завданням та планом подальших дій.

Зустріч з міністром не віщувала нічого доброго. Ні для кого не було таємницею, що Теодор Еванс, як, втім і його попередники, боявся і водночас ненавидів Лігу. Він терпів існування даної організації виключно з меркантильних поглядів. Ловці міністерства патрулювали вулиці і займалися звичайним злочинами, де не фігурувало нічого надприродного, а вся робота, пов'язана з потойбічним була в компетенції Ліги.

Ловці та мисливці були двома сторонами однієї медалі Порядку: одна офіційна і відкрита, інша тіньова. А, як відомо, тіней прийнято боятися, адже вони відображають істинну сутність речей. Така політика.

Не дивно, що завбачивши головорізів, мешканці міста обходили їх десятими дорогами, а жовта преса залюбки перемивала їм кісточки, виставляючи у вкрай паскудному світлі.

– Тоді я не розумію, – Патрік звузив очі. – Якщо зустріч завтра, навіщо ви викликали нас сьогодні? Бета теж отримали сигнал, тоді чому тут тільки ми?

Губи Естель розтягнулися у кривій посмішці:

– Справи Бети не повинні хвилювати тебе. А для вас є завдання, яке потрібно виконати до зустрічі з міністром.

Бестибаль дістав з папки знімок і простягнув його Софі. На фотографії був зображений незнайомий чоловік років тридцяти, з довгим вогняним волоссям, заплетеним у товсту косу. На ньому був одягнений дивний сюртук кольору переспілої сливи, розшитий золотими нитками.

– Це Томас Джоел, – сказав Бестибаль, – ловець під прикриттям. Зараз працює на Дні. Ваше завдання – знайти його і принести пакунок, який він передасть.

Патрік тихо розсміявся:

– Ловця відправили на Дно! О, небеса, та він, мабуть, верещав, як дівчинка.

– Але ж Дно наша територія, – Софі передала фотокартку товаришу. – Ловці не підготовані до зустрічі з тамтешніми мешканцями, і навряд чи знають хоча б основні правила спілкування з ними.

Бестибаль кивнув:

– Ти права. Але міністр воліє все робити по-своєму, що в кінцевому рахунку все одно приводить його до нас. Горбатого лише могила виправить.

– Отже, орієнтовне місце перебування Томаса – площа Шенум, неподалік блошиного ринку, – продовжив Мортем, – важливо не наробити шуму і не привертати до себе зайвої уваги. Тинятися там з мечами в руках не вийде, тому зупиніть вибір на чомусь меншого розміру. Чекаю вас завтра рівно о десятій ранку, у своєму кабінеті. А зараз – забирайтесь і приведіть себе в порядок!

Софі підвелася.

– А що має бути у пакунку?

– Скринька з подвійним дном, – відповів Бестибаль. – Томас залишить там медальйон. Його обов’язково потрібно принести і передати міністру. В ньому інформація, яку ловець зібрав за час роботи під прикриттям. Доставте його цілим і неушкодженим. Є запитання?

У залі запанувала тиша. Питань не було.

* * *

Софі проспала майже увесь день. Прокинувшись, вона пішла у ванну і провела під душем майже цілу годину. Зупинившись перед дзеркалом, мисливиця взялася розглядати барвистий синець в районі ребер – результат зіткнення з дівицею в клубі. Повертівшись ще трохи, дівчина кинула погляд на годинник, що висів у коридорі. Стрілки показували без чверті десяту. Зітхнувши, Софі попрямувала в кімнату. Їй варто поквапитися – через п'ятнадцять хвилин Патрік чекатиме її біля під'їзду. Спускатися на Дно краще всього вночі, принаймні, це не викличе підозри у місцевих

Відчинивши дверцята громіздкої шафи, вона зупинила погляд на відображенні у внутрішньому дзеркалі: нічого особливого, нічого нового. Значно вища ровесниць, Софі виглядала довготелесою і худорлявою. Мало хто міг повірити, дивлячись на неї, що вони на пару з Патріком часто наїдалися досхочу різноманітними солодощами.

Зібравши довге світле волосся у хвіст, вона натягнула джинси, тонкий светр і шкіряну куртку. Мисливці не в числі улюбленців публіки, яка ошивається на Дні, і з’являтися там в службовій уніформі воліли тільки мисливці з команди Гамма, які позмінно патрулювали територію.

На столику в коридорі нещадно залементував телефон. Софі не хотіла відповідати. Наспівуючи уїдливу мелодію з реклами котячого корму, вона закріпила компас вище ліктя, запхнувши пару кинджалів за пояс, і, взувшись, поспішила покинути квартиру. Хто б це зараз не був, він зачекає до завтра, а ще краще до числа так ніколинадцятого.

4. Десь на самому Дні

– Патрік, та припини ти, – видихнула Софі, з гуркотом відсунувши важкий металевий люк. З отвору в землі вдарив нестерпний сморід, пробираючи до мозку кісток. – Естель все одно пришиє нам Орфея, а твої відчайдушні спроби протестувати тільки потішать її. Я навіть не уявляю, як ти збираєшся переконати директорів.

Патрік зробив крок вперед, вийшовши з тіні гротескного театру, гострі шпилі якого здіймалися високо вгору, немов підпираючи зоряне небо. Від цікавих поглядів перехожих їх ховали декілька декоративних кущів і великий контейнер для сміття.

– Знаєш, я став найкращим мисливцем не тільки тому, що я з біса привабливий, а ще й тому, що в моєму рукаві завжди приховано пару-трійку козирів, – опустивши руки на плечі дівчині, він посміхнувся своєю найчарівнішою посмішкою. – Погодься, переді мною важко встояти. Хоча, маю визнати, ти довго протрималася.

Патрік лагідно доторкнувся пальцем до кінчика її носа, після чого глибоко вдихнув і зник в темряві каналізаційної шахти.

– Ти надто високої думки про себе! – гукнула йому вслід Софі, розсміявшись.

– І це ще м’яко сказано!

Старі гасові лампи тьмяним світлом освітлювали стіни, вкриті химерним візерунком з тріщин, грибка та цвілі. Під ногами хлюпала каламутна жижа з багна і застояної води, майже сягаючи кісточок. На щастя, високі шкіряні черевики не промокали, інакше, після такої прогулянки не уникнути б застуди. Поморщившись і притуливши тильну сторону долоні до носа, Софі рушила вслід за товаришем вглиб тунелю. Вона спускалася сюди вже сотні разів, але до цього смороду неможливо було звикнути.

Кожне місто приховувало у своїх надрах Дно, і Акрополь не був винятком. Немов злоякісна пухлина, воно простягалося більш як на сотні кілометрів, об'єднане каналізаційними мережами мегаполісу, даючи притулок усім, кому не знаходилося місця нагорі. Іноді тут зустрічалися невеликі поселення, які в основному складалися з волоцюг, п’яниць та дрібних злочинців, але вони не становили суттєвої загрози мешканцям міста, і представники Ліги великодушно закривали на них очі. Куди більше мисливців цікавили старі водосховища, де мешкали цілі колонії різних істот, яких і людьми складно було назвати.

З людського у них залишилась лише подоба, та й те, не завжди їм вдавалося її зберегти. Життя на Дні робило їх безликими, поступово перетворюючи в жахливих монстрів. Цьому сприяло і сусідство з різним поріддям Пекла – демонами, примарами, відьмами або навіть джиннами. Правда, останні тут з’являлися особливо рідко, але все ж… Дно являло собою карикатурний зворотний бік зовнішнього світу, і тільки побувавши там, усвідомлюєш, наскільки він потворний.

Друзі мовчки пройшли вже чималий відрізок шляху, коли Патрік раптово зупинився і, прокашлявшись, заговорив дуже тихо, наче збирався повідомити щось важливе:

– Софі, нам не потрібен третій у команді? Це місце Гаррі, правда?

Зазвичай він уникав розмов про свого брата, і його цілком можна було зрозуміти. Смерть Гаррі надовго вибила його з колії.

Мисливиця ствердно кивнула.

На якусь мить він замовк, дивлячись на подругу. Софі підійшла ближче і стиснула його холодну долоню. Патрік потупив погляд і продовжив:

– Знаєш, мені так його не вистачає… Адже ми від народження були разом. Брат підтримував мене. Прикривав. Все те, що я знаю і вмію – результат його зусиль та підтримки. Те, ким я став... Гаррі вірив у мене, розумієш? А з його смертю не залишилося нічого, тільки темрява і нескінченний тупий біль. А найстрашніше те, що іноді... Іноді я навіть не можу згадати його. Знаю, це звучить по-дурному, ми ж близнюки, і я... У такі моменти я не можу дихати. Гаррі загинув, виконуючи завдання, і залишити його місце за ним – це найменше, що може зробити Ліга.

Патрік замовк. Він виглядав настільки розбитим і нещасним, що Софі не знаходила слів. Слів, які б могли втішити його і полегшити біль не стало разом із Гаррі. Вона мовчки обняла Патріка, прихилившись до міцного плеча, вдихаючи його запах, який нагадував про ліс після літньої грози. За роки, проведені в одній команді, він став настільки рідним і близьким, що Софі безпомилково змогла б впізнати його серед сотні інших.

– Ми щось придумаємо, – запевнила вона і, ставши навшпиньки, зазирнула йому в очі. – А зараз… Давай скоріше знайдемо Томаса і заберемо скриньку. А дорогою додому зайдемо у кондитерську, наберемо пончиків, та до ранку дивитимемося чорно-білі фільми.

– Мені подобається такий варіант, – він лагідно стиснув її долоню у своїй. Софі посміхнулася. Ідея з пончиками завжди була безпрограшна.

Несподівано за їх спинами пролунав здавлений смішок. Вони рвучко обернулися. У темряві тунелю стояв невисокий горбань в довгому брудному лахмітті. Впізнавши мисливців, він злякано завмер. Його обличчя ховалося під каптуром, але, все ж, Софі змогла роздивитися шкіру, вкриту жахливими кривавими болячками.

– Якісь проблеми? – у голосі Патріка звучала погроза. – Щось тебе розсмішило?

– О, ні, ні, пане! Юлій не хотів лякати вас. Юлій тільки зрадів, що так швидко знайшов вас. Хазяїн Томас прислав Юлія провести гостей до нього, – заторохтів горбань.

Софі глянула на Патріка. Він був здивований не менше за неї.

– Брешеш, – вона потягнулась за кинджалами.

– Хазяїн попереджав, що гості з поверхні не повірять Юлію. Тому він передав оце, – з-під просмаленого рукава з’явились тонкі скрючені пальці з довгими брудними нігтями. Розгортаючи тканину, горбань простягнув невеликий пакунок. Всередині лежала металева скринька, оздоблена фігурними завитками.

Такий поворот подій помітно занепокоїв Патріка.

– Ти знаєш, хто ми? – запитав він.

– Так, пане.

– А знаєш, що ми зробимо з тобою, якщо ти брешеш?

Горбань зіщулився.

– Так, пане.

Софі занервувала. Ловець в жодному разі не довірив би секретну інформацію першому зустрічному, а тим паче, постійному мешканцеві Дна. Те, що перед ними зі скринькою в руці стояв лахмітник, а не сам Томас Джоел було далеко не найкращою ознакою. Патрік, здається, думав так само. Вихопивши скриньку, він відкрив її: всередині було порожньо. Другого дна, що відокремлювало схованку, також не було.

– Задумав жарти з нами жартувати? – хлопець з блискавичною швидкістю притис горбаня до стіни і приставив кинджал до його горла.

– Ж-ж-жарти? Юлій лише виконує наказ хазяїна Томаса, – залепетав виродок, прикриваючи очі від старої штукатурки, яка посипалася зі стін, – він давно чекає гостей у таверні «Трьохголовий пес». К-к-клянусь… Прошу, пане, не вбивайте Юлія!

Софі чудово розуміла, що тут щось не чисто і горбань явно не той, за кого себе видає. Ловці міністерства відомі своїм зневажливим та гидливим ставленням до мешканців Дна, і повірити, що один із них взяв собі в компаньйони брудного горбатого виродка мисливці не могли.

Таверна, про яку він говорив, справді існувала і знаходилася неподалік від площі Шенум. Якщо ловця вже немає в живих, то, хоч медальйон все ще може бути там.

– Веди, – коротко скомандувала вона, відтягнувши Патріка, – і краще не рипайся.

Юлій кивнув і слухняно задріботів вглиб тунелю. Тепер Софі зрозуміла, чому раніше не почула його наближення – горбань рухався абсолютно беззвучно, навіть вода не сколихнулася від його кроків.

– Тільки не кажи, що повелася на цю байку, – прозвучав над самісіньким вухом шепіт Патріка.

– Не сміши. Звісно ж ні.

– То давай покінчимо з ним прямо тут.

– Ще рано. Спочатку потрібно відшукати медальйон.

Через декілька хвилин вони дійшли до кінця тунелю у вигляді малопримітного отвору в стіні, прикритого всіляким мотлохом. Юлій відсунув старезні дошки і, поманивши мисливців за собою, зник у цій дірі. Друзі перезирнулися і рушили вслід за ним. Прохід вивів їх у величезний, тьмяно освітлений, зал. По всьому периметру приміщення високу склепінчасту стелю підтримували масивні колони. Вони слугували своєрідними мітками, розділяючи Дно на сектори. З усіх боків гриміли сотні голосів, розходячись потужним відлунням, а мешканці Дна гасали туди-сюди, мелькаючи перед очима. Попереду кривобокі дерев'яні халупи утворювали подобу лабіринту з вузеньких вуличок та провулків.

– Пане, панно, нам туди, – сказав Юлій, вказуючи в бік прилавків. Шлях до таверни пролягав через блошиний ринок, і це було не найкраще місце для прогулянки.

Патрік натягнув на голову капюшон, Софі зробила те ж саме. Опустивши голову так, щоб бачити тільки ноги горбаня, вона рушила слідом. Їх тут знав чи не кожен пацюк, і привертати до себе зайву увагу в сьогоднішній план не виходило.

– Схоже, Томас врізав дуба. А нам, як завжди, все розгрібати. З цими ловцями тільки одні проблеми, – Патрік обхопив її за талію і притягнув до себе. – Я от ніяк не можу зрозуміти, що за істота цей Юлій. Він не демон, інакше б компас завібрував, але й не відьмак – компас не нагрівся.

– Нам потрібно терміново щось придумати, – якомога тихіше прошепотіла Софі, – у мене з собою тільки пара кинджалів... До речі, наступного разу, нагадай мені більше не слухати порад Мортема щодо вибору зброї.

Блошиний ринок Дна був унікальним місцем. Тут продавали абсолютно все – від гнилих відходів до рідкісних артефактів і дорогоцінних прикрас. І в ходу тут була особлива валюта, адже гроші Акрополя тут цінувалися не більше обгорток від цукерок. На Дні платили зубами. Дівчина ніколи не вдавалась в подробиці курсу такої валюти, але знала, що за людські зуби тут можна непогано закупитись.

– Кого я бачу, – зненацька пролунав зовсім поряд низький неприємний голос. Від найближчого прилавка до них підійшла тонка постать. – Мисливці за головами, яка несподівано неприємна зустріч. По чию душу цього разу?

Жінка була худа, немов скелет, обтягнутий шкірою. Тонкі знекровлені губи викривились в злій усмішці. Вона глянула на мисливців, і Софі мимоволі сіпнулася. Білки очей були абсолютно чорними, і такі ж чорні зіниці, немов дві дірки зяяли на тлі сріблястої райдужки. Відьма. Скільки б разів вони з ними не зустрічалися – дівчина ніяк не могла звикнути до цих жахливих очей.

– У тебе все одно її немає, тож розслабся, – сказав Патрік, пильно вдивляючись у жінку. Його погляд ожив, і в ньому промайнув пустотливий вогник, який свідчив про народження якоїсь ідеї.

– За твою немиту голову навряд чи хтось заплатить, тому прийдемо по тебе, лише коли дуже сильно накосячиш, – сказала Софі. Ставши навшпиньки, вона покрутила головою, шукаючи поглядом горбаня. Побачивши його спину в натовпі, вона задоволено хмикнула – він не помітив їхньої відсутності і в тому ж темпі рухався далі, у бік таверни.

– Назовись, – тим часом звелів Патрік відьмі.

– Шибон.

– Так от… Шибон, ми декого шукаємо. Рудий такий чолов’яга з поверхні, звати Томас Джоел. Подейкують, він заліг у «Трьохголовому псі». Може, ти щось знаєш? Раптом, чула або бачила щось?

Вона окинула мисливців недовірливим поглядом.

– Я не зобов’язана допомагати головорізам.

– Ну, тоді і мене нічого не зупиняє, – Софі провела пальцем по лезу кинджалу.

– Не філонь, стара! Спочатку вислухай, – невдоволено буркнув Патрік. – Є справа, і якщо зараз ти допоможеш, твоя голова залишиться на плечах до кінця твоїх днів. Даю слово.

Софі знову підвелась навшпиньки, але тепер Юлія й слід простиг.

Шибон зміряла поглядом співбесідника і задумалась. Блефує? Не схоже. Можливо, вдасться вигідно сторгуватися.

– Слова – порожній звук, мисливцю, – вона підкотила рукав сукні до ліктя, простягнувши тонку безколірну руку, – «чорну мітку» і тоді домовились.

«Чорна мітка» або, іншими словами, знак мисливців за головами – так вони мітили своїх найкращих інформаторів на випадок, якщо комусь з Ліги захочеться тих прикінчити. У кожного мисливця вона була випалена на спині, між лопатками. Ідеально виконати візерунок тавра Ліги могли тільки ті, хто безпосередньо туди входили. Спробуй Шибон це зробити самостійно – її фальшивку викриють за лічені секунди, і це вже точно буде коштувати їй життя.

– А не завелика ціна? – Софі запитально вигнула брову.

– Хлопець говорив про якусь справу. Я так розумію, для вас це дуже важливо.

– Спочатку викладай все, що знаєш про Томаса, – у Патріка почав вриватися терпець.

– Гаразд, нехай буде по твоєму. – Зітхнувши, Шибон неохоче кивнула. – Чоловік, якого ви шукаєте, справді був тут. Він все цікавився легендами про Майстрів та Іграми Патріотів. Чула, у вас нагорі люблять розважитися з нечистю... І навіть платять великі гроші за це.

Патрік спохмурнів.

– Майстри? – запитав він, але жінка, проігнорувавши питання, продовжила:

– Куди він подівся, я не бачила. Знаю лише, що у таверну, куди ви йдете, ніхто вже дуже довго не заходить, окрім горбатого.

– Таверну? Ми нічого не казали тобі про таверну! – спалахнула Софі. Хвиля жару пройшла по тілу, серце забилось вдвічі швидше. – Не смій лізти мені в голову, ти брудна…

Вона не змогла договорити. Патрік лагідно поклав руку їй на плече, ставши між нею і Шибон. Схопивши відьму за руку, він взявся виводити лезом мітку. Шибон зачаровано спостерігала за точними рухами мисливця, який

відтворював вигадливий візерунок тавра, вслід за якими на її мармурово-білій шкірі виступали краплі крові.

– Слухай сюди. Якщо ми не вийдемо через двадцять хвилин, ти повинна зробити все, щоб витягнути нас. Тільки тоді я й закінчу мітку. А спробуєш злиняти – я тебе з того світу дістану. Затямила?

Жінка кивнула і, схиливши голову, рушила в прилягаючу вуличку.

«Дожились, тепер наші життя залежать від паршивої відьми» – не втримався від уїдливого коментаря внутрішній голос Софі.

* * *

Юлій чекав їх біля двоповерхової халупи, нервово озираючись довкола.

Стара таверна, здавалося, була зліпленої з першого, що потрапило під руки. Трухляві дошки, з'їдені іржею металеві пластини, де-не-де цілі шматки стін, дивлячись на які, складалося враження, що їх перенесли сюди, відламавши від інших будівель. Здалеку споруду можна було прийняти за величезну купу мотлоху, на яку варто тільки дмухнути, як вона розвалиться до бісової матері.

Над входом висів шматок фанери з незграбним зображенням трьохголового собаки. Роздивившись її, Патрік перевів погляд на Юлія, що застиг з німим питанням.

– Та от, вирішили по магазинах пробігтися, – сказав він, – сам розумієш, Дно – столиця моди, французькі модельєри тихо плачуть.

Горбань насмішки не оцінив:

– Хазяїн Томас чекає вас всередині.

– Краще ми зачекаємо його тут, можеш так і передати, – мовив хлопець. Патрік зібрався тягнути кота за хвіст, забувши, що цей кіт міг з легкістю видерти очі. Зовнішньо він тримався легко і невимушено, нічим не висловлюючи занепокоєння, але Софі знала, що насправді її друг напружений, мов натягнута струна. Їм потрібно було виграти час, щоб відьма встигла придумати, як витягнути їх в разі чого.

Юлій пропустив слова мисливця повз вуха і прочинив двері, жестом запрошуючи увійти.

– Ти з першого разу не зрозумів? Нехай Томас вийде сюди, – повторила Софі.

Її вельми непокоїло те, що вони досі не знають, хто, або що, ховається під каптуром. Та раз вони прийняли його правила – грати доведеться до кінця.

Перезирнувшись, мисливці обережно зробили крок вперед, зазираючи в приміщення. Вікна в таверні були наглухо забиті, тож у темряві годі було щось розгледіти, відчувався тільки задушливий запах крові, поту і цвілі. Патрік вже було відкрив рота, щоб щось сказати, але раптом з глибини таверни долинув гортанний хрип, за яким послідувало тихе булькотіння. Він повторювався знову і знову, нагадуючи важке судорожний дихання. Софі відчула, як волосся на руках стає дибки.

– Томас? – покликала вона, міцніше вхопившись за рукоятку кинджалу.

– Та заходите ви вже! – зненацька гаркнув горбань, спритно схопивши їх обох за барки і грубо заштовхуючи всередину. Очевидно, йому набридло прикидатися переляканим і слабким провідником. Патрік спробував відбиватися, але руки горбаня виявилися надиво сильними.

– А якщо я не хочу? – зашипів мисливець.

– А Юлій і не питає! – прогарчав горбань і закинув їх всередину.

Софі простягнулася на брудній підлозі, поряд з Патріком, вдихнувши пристойну порцію пилюки. Юлій зачинив двері і увімкнув світло. Побачивши те, що виринуло з мороку, у дівчини на спині виступив холодний піт. Довкола них тісним колом тулилося не менше тридцяти осіб – чоловіки і жінки, різного віку, кольору шкіри та тілобудови, всі одягнені в старе, поношене ганчір’я.

У Софі не було часу думати, як вони тут вмістилися, її більше хвилювали їхні обличчя, вірніше те, що колись було обличчями. Тварюки прикривали білясті очі руками, химерно вигинаючи лисі брови, так як повік у них не було. Їхні роти скривилися в потворних гримасах, оголюючи ряди гострих конусоподібних зубів, а огидна зеленувата слина стікала по підборіддю, капаючи на підлогу.

Патрік голосно вилаявся.

– Ну звісно, людожери, – просичав він. Тепер питання, куди подівся Томас Джоел, відпало само собою.

– Молоде м’ясо – смачне м’ясо, – прогарчав хтось у натовпі.

– Дивися, не вдавись, – сказала Софі. Повільно піднявшись і не спускаючи очей з людожерів, вони з Патріком стали спиною до спини, прийнявши оборонну позицію. Кинджали для такої ситуації були досить малоефективною зброєю, але вибирати не доводилося.

– Хочу хлопця! – плямкаючи, вимовила потворна приземкувата дівчина, облизуючи губи.

Патрік гидливо зморщив носа:

– Нічого особистого, дорогенька, але швидше пекло замерзне, аніж у нас щось вийде. Ні, мені подобається, коли дівчата кусаються, але у випадку з тобою, я боюся, що довго не протягну.

Людожери зімкнули довкола мисливців ще більш щільне коло, і тепер Софі мало що могла розгледіти, окрім огидних слинявих пик. Повернувшись в бік виходу, вона скривилася – єдиний шлях звідси заступав горбань. Знявши каптур, він мовчки спостерігав за мисливцями, опершись на спис, який невідомо звідки з'явився в його руках. Схоже, все, що тут відбувалося, добряче його розважало.

– М’ясо, їсти, – виплюнув один із виродків, що стояв в іншому кінці кімнати.

– Це м’ясо може і по пиці надавати! – Прошипів Патрік.

Зараз єдиним шансом на порятунок був старий перевірений трюк – тягнути час будь-якою ціною. Патрік готовий був танцювати, розповідати казки, навіть заспівати караоке, тільки б виграти декілька хвилин і придумати, нарешті, що робити далі. Та поки що всі розумні думки з успіхом обходили його стороною, залишаючи тільки гірке розуміння того, що такою жалюгідною зброєю з такою юрбою людожерів їм не впоратися.

Тварюки товпилися, пожираючи їх поглядом, але ніхто не наважився порушити кола, чекаючи дозволу Юлія. Мабуть, горбань був для них кимось на кшталт господаря чи ватажка, надаючи їм їжу, і отримуючи натомість абсолютну покору.

У віддаленому кутку кімнати знову пролунав гортанний хрип і тихе булькотіння. Софі пересмикнуло.

– Що це? – запитала вона, адресуючи питання тому, хто їх сюди привів.

– Головорізи шукали Томаса, і головорізи знайшли його.

Кімната вибухнула сміхом, якщо цей огидний звук, більше схожий на тертя наждачного паперу по металу, можна було назвати сміхом. Наказовим рухом руки Юлій звелів своїм підопічним розступитися, демонструючи джерело звуку.

Софі затулила долонею рот, намагаючись стримати крик. Перед барною стійкою стояла масивна металева клітка, на дні якої, в безформній купі ганчір'я, вгадувалися обриси людського тіла. Якщо б не вогняно-руда коса, дівчина навряд чи б впізнала в цьому спотвореному бідоласі ловця Томаса Джоела. І найгірше було те, що він все ще дихав.

Патрік застиг, не вірячи своїм очам. Софі зробила крок вперед, але зненацька перед нею виріс Юлій. Дівчина злякано відсахнулася, вражена надто різкими і спритними рухами горбаня.

– Ні, навіть не думай! – прошипів він.

– Здається, ти забуваєш, з ким маєш справу, – холодно промовила Софі. – Раджу не злити мене, коли стоїш так близько. Можливо, мені вже нічого втрачати, але перед тим, як твої потворні прихвосні накинуться на нас, я все ж встигну всадити кинджал тобі в горло.

Повагавшись якусь мить, і зваживши всі «за» та «проти», горбань неохоче відступив до дверей.

Софі ніколи не вважала себе вразливою і сентиментальною, адже будучи мисливцем, їй доводилося бачити чимало жорстоких та кривавих сцен, але таке... Джоел вже давно був непритомний, і це явно було на краще. Дивно, як він ще не помер від больового шоку та великої втрати крові. Тварюки обгризли його кінцівки, здерли шкіру з тулуба, майже перетворивши ловця у фарш, і залишили помирати. Навіть закляті вороги не заслуговували такої смерті.

Софі важко зковтнула, присіла навпочіпки, притулившись лобом до брудних прутів клітки, і просунула руку з кинджалом всередину. Всього секунда, і ловець сіпнувся, в останній раз вдихаючи повітря. Його понівечене тіло напружилося, і Софі помітила, як під лахміттям щось зблиснуло. Медальйон! Дівчина, закусивши губу, міцно вхопилася за брудний ланцюжок, і зірвала його з шиї, затиснувши в долоні.

– Заберіть її, – роздратовано промимрив Юлій. Чиїсь міцні руки боляче схопили її за плечі і безцеремонно жбурнули назад, в центр кола.

– О, ви, я бачу, джентльмени, – сказав Патрік, допомагаючи подрузі підвестися.

– З'їсти хлопця! З'їсти хлопця! – проскандували в унісон кілька хрипких жіночих голосів.

– Дівчата, станьте в чергу, – відізвався мисливець.

Юлій повернувся до вхідних дверей, і перш аніж покинути приміщення, єхидно посміхнувся і віддав команду «фас». Натовп лише цього й чекав. Радісно заревівши, людожери кинулися на мисливців.

Більшість тварюк уподобало в якості вечері Патріка, так що з першими нападниками у Софі не виникло проблем. Витягнувши закривавлене лезо з горла огрядного чоловіка, вона кинулася прикривати спину товариша. Людожерів було надто багато, і потрібно було терміново придумати, як щезнути звідси, інакше їх просто розірвуть.

– Патрік! Послухай…

– Не кращий час теревенити. Як ти могла помітити, я тут особливо популярний!

– За барну стійку! Швидко! – скомандувала Софі, кинувшись вперед.

Звернувши шию черговому голодуючому людожеру, Патрік немов злетів на сусідній стіл, відштовхнувся, і, зробивши нехитрий перекид, приземлився на барну стійку.

Людожери відтіснили Софі до стіни, але їй вдалося віддерти не надто міцну дошку, що виконувала роль полиці. Довгі іржаві цвяхи загрозливо стирчали з прогнилої деревини, тож вирішивши, що це цілком зійде за зброю, вона вгатила нею першого, хто потрапив під руку. Кремезна жінка звалилася на підлогу, нестямно волаючи і потираючи закривавлену щоку. Вона спробувала спіймати Софі за ноги, але дівчина вчасно з'їздила їй по пиці підошвою черевика.

Але все ж, їх було занадто багато. Мисливиця не помітила, як ззаду підібрався черговий любитель людської плоті і, загарчавши, вп'явся гострими зубами між лопатками, маючи намір відгризти шматок шкіри. Софі скрикнула, намагаючись ухилитися, але марно – його зуби зціпились мертвою хваткою. Вона вже була готова розпрощатися з частинкою власної плоті, коли поруч виник Патрік і в мить ока відправив цю піранію до праотців.

Раптом двері з оглушливим тріском вилетіли з петель. З делікатністю бульдозера в таверну ввалився велетень під три метри зростом, розкидаючи всіх на своєму шляху. Людожери, миттю забувши про своє першочергове меню, кинулися на нього, очевидно, приваблені більшою кількістю м'яса. Тільки їх сподіванням поласувати велетнем не судилося здійснитися, і вони залишалися з носом, а хто і без, розлітаючись на всі боки і випльовуючи власні зуби впереміш із землею.

– Голем! – просяяв Патрік. Відьма не підвела, і в цей момент він був готовий від радості всю її розмалювати «чорними мітками». Кинувшись у бік велетня і прошмигнувши повз нього, мисливці, нарешті, вибралися з таверни.

Як і варто було очікувати, Юлій зник у невідомому напрямку. Перехожих на вулиці теж значно поменшало, а ті, хто залишився, ховалися по закутках або за горами мотлоху. Мешканці Дна знали – біда не приходить одна, з нею з'являються і головорізи, і краще не потрапляти їм на очі.

Не зупиняючись, Софі намацала медальйон в кишені куртки і вимучено посміхнулася. Адже без нього все це було б марним – і спуск на Дно, і добровільний рейд до племені людожерів, і смерть Томаса.

Шибон стояла там, де й залишила їх. Вона мовчки простягнула руку, щоб Патрік завершив мітку. Незважаючи на те, що їм варто було якомога швидше забратися звідси, він акуратно додав декілька ліній і, подякувавши, потягнув Софі вгору по вулиці, до тунелю, який вів на поверхню.

* * *

Нічне небо розсікла яскрава блискавка. Дощ лив, немов із відра. Холодні пориви вітру нещадно періщили потоками води в обличчя, заливаючи очі. Вибравшись з люка, Софі відповзла вбік, і уткнувшись носом у долоні, не поспішала підніматися. Серце гупало десь у горлі, немов готуючись вилізти і відвісити добрячих стусанів за цей божевільний спринт. Криваві рани на спині горіли, а мокрий одяг неприємно лип до тіла. Патрік вовтузився поряд, закриваючи люк.

– Уявляю, що з нами тепер зроблять ці божевільні, – видихнувши, вимовив він і розвалився поряд. – Ми провалили завдання, не змогли врятувати ловця і, що найгірше, повернулися з порожніми руками. Та вони нас в порошок зітруть.

– Я б так не сказала, – Софі порився в кишені і простягнула товаришеві сріблястий медальйон.

– Але де ти...

– Зірвала з шиї Томаса, коли... Ці тварюки, схоже, спіймали його до того, як він встиг помістити медальйон у скриньку. Шкода бідолаху...

– А звідки тоді вони знали про нас?

Софі мерзлякувато зіщулилась і обняла себе за лікті. Дощ тільки посилювався, а вона вже промокла до нитки.

– Можливо, вибили з нього інформацію, а можливо, нічого й не знали. Подумай сам, адже цей Юлій міг йти за нами досить довго. Він рухався, наче тінь... Горбань міг чути нашу розмову про Томаса і про те, що той повинен нам передати. І скринька могла бути у нього з собою, щоб продати.

А зіставивши це все між собою, він вочевидь, вирішив пограти з нами і затягнути у своє кодло.

– Але ж це було вельми ризиковано. Ми могли забрати скриньку і піти, – Патрік підвищив голос, щоб перекричати шум зливи.

– І тоді б йому довелося нас відпустити. Але він отримав всі карти, коли ти заявив, що скринька порожня.

Патрік вилаявся і, насупивши брови, надовго замовк.

Софі схвильовано спостерігала за другом, відчуваючи, як він злиться. Він не любив, коли його залишали в дурнях, особливо, якщо це вдавалося якийсь нечисті.

– Недалеко звідси є кондитерська, – нарешті, сказав він з ледь помітною посмішкою, – якщо пропозиція про пончики і фільми ще в силі.

5. Знайомі незнайомці

– Обожнюю карамельно-грушеву начинку, – промовив Патрік, з апетитом відкусив шматок пончика. Крем розтікся між пальцями, і хлопець взявся його старанно злизувати.

Спостерігаючи за кумедними діями друга, Софі розсміялася. Самій ж їсти не хотілося, і вона зупинила свій вибір на великій порції міцного латте. Глибоко вдихнувши, мисливиця озирнулась.

Злива, нарешті, припинилася, але на вулицях було незвично порожньо. Насолоджуючись запахом дощової свіжості, Софі відзначила про себе, що це трохи дивно, та все ж, не варте уваги. Все таки вже осінь, і хоча вдень ще було доволі тепло, з приходом ночі на місто опускалася осіння прохолода, і любителів нічних прогулянок значно поменшало.

Тримаючи в одній руці горнятко з гарячим напоєм, Софі йшла, балансуючи на високому бордюрі, який відділяв тротуар від проїжджої частини. Патрік захоплено переповідав сюжет книги про підлітків, наділених супер силами. Софі майже не слухала, поринувши у роздуми. Історія з ловцем займала всі її думки. Надто вже багато питань виникало з цього приводу.

– От навіщо Томаса відіслали розвідати про Ігри Патріотів? Та ще й на Дно? Що можуть знати про це відьми та решту збіговиська нечисті, – запитала вона, зупинившись навпроти парфумерної крамниці. – Адже це звичайна розвага для тих, кому нікуди подіти гроші. Навіть до шоу недотягує. Одна реклама і нічого цікавого.

– Не зовсім так, – дожовуючи пончик, Патрік вказав на постер, приклеєний до вітрини. – Читай, що написано дрібними літерами: «Заплати та виживи». Який сенс багатіям прощатися з життям, грошима, втягуючи свій зад у чорт зна що? Вірно, ніякого. Та можна розважитись за рахунок інших. Вся ця реклама, анкети, які роздають прямо посеред вулиці – все розраховано на пересічних людей. Туди потрапляють або справжні відчайдухи, або ті, кому нічого втрачати.

Софі заплющила очі, відчуваючи себе виснаженою:

– А гроші? Адже платити доводиться чимало.

– Коли шукаєш гострих відчуттів, гроші завжди знайдуться.

– Отже, Патріоти – закритий клуб, і що там відбувається насправді – невідомо, – сказала вона. – Тому, цілком ймовірно, що слова відьми, про забави з нечистю, не позбавлені сенсу. Тоді це пояснює підвищений інтерес міністра і його зустріч з нами. Але… Гаразд, завтра все з’ясуємо, а тепер ходімо, ти замерз.

Патрік демонстративно випрямився, розправивши плечі:

– От і не правда!

– Скажи це своїм зубам, якими ти щойно відстукотів дев’яту сонату, – Софі посміхнулась, підштовшнувши товариша.

– То яку б ти хотіла отримати супер силу? – запитав він, повернувшись до розмови про книгу. – От я б не відмовився від телекінезу. Банально звісно, але тільки уяви, скільки всього можна зробити, рухаючи предмети силою думки! Можна було б потихеньку довести Естель до божевілля. У мене мозок чухається лише від однієї думки про це!

Софі збавила темп. Відчуття тривоги, яке не покидало її від самого Дна, тепер зросло. Щось було не так. Вона роззирнулася. Всі крамниці зачинені, вивіски не горять, світла у вікнах жилих будинків також немає. Як вони раніше цього не помітили – абсолютно безлюдна вулиця, жодних авто, навіть патрульних ловців невидно.

Несподівано земля під ногами затремтіла, немов до них мчало стадо слонів. Патрік замовк, здивовано звівши брови в німому питанні.

– Якщо в такий спосіб ти хочеш продемонструвати мені про свої надприродні здібності, то це ти дарма, – схвильованим голосом промовила Софі.

Вона зробила декілька кроків вперед, вдивляючись в темряву і намагаючись розгледіти джерело вібрацій. Але нічого незвичайного побачити так і не вдалося, якщо, звісно, не приймати до уваги цілком порожню вулицю у місті з кількамільйонним населенням. Тим часом гуркіт наближався, і тепер до нього додався шум з яким розколюється асфальт. Дорога під ногами вкрилась сіткою тонких тріщин. Шибки у вікнах сусідніх будинків задрижали. Софі нервово зковтнула і поглянула на товариша. Патрік виглядав цілком налаштованим дременути звідси куди подалі.

– Що за.. – видихнув він, дістаючи зброю, і дивлячись кудись позаду неї.

Дівчина обернулася. По вулиці до них мчали з десяток людей. Ще мить тому їх не було, швидше за все, вони з’явились з якогось провулка.

– Назад!

– Забирайтесь! – кричали вони, розмахаючи руками.

Дорога затремтіла з новою силою. Мисливцям варто було б прислухатися до поради бігунів, але ноги немов приросли до землі. Натовп наздогнав їх, і Софі відчула, як хтось схопив її за зап’ястя і потягнув за собою. Вибору не було, і вона стрімголов ринулись вперед. Патріку також не дозволяли відставати двоє інших незнайомців.

Хоча це і було зараз недоречно, Софі все ж спробувала розгледіти того, хто тягнув її. Судячи зі статури і розміру руки, це був хлопець, одягнений у темно-сірий балахон з величезним капюшоном, який повністю приховував його обличчя. Спотикаючись і корчачись від різкого болю в боці, Софі з усіх сил старалася не відставати. Вона воліла б ще раз спуститися на Дно чи відірвати голови кільком демонам, але тільки не черговий виснажливий спринт.

Незважаючи на всі їхні зусилля, гуркіт наближався, і тепер до нього додалося жахливе шипіння. Асфальт ходив ходором, немов під ним повзло щось величезне. Добігши до перехрестя, група злагоджено розділилася, і хлопець рвонув у порожній провулок.

Патріка тим часом потягли в протилежний бік. Софі впиралася, намагаючись вивільнити руку, але марно – хлопець навіть не поглянув в її бік, ігноруючи всі її спроби. Завернувши за ріг багатоповерхівки, він навалився всім тілом на неї і міцно притис до стіни. Від нього віяло жаром, одяг наскрізь пропах потом і димом. Скривившись, дівчина спробувала відштовхнути його, але хлопець тільки роздратовано зашипів, і взявся оглядати вулицю.

– Та що тут відбув… – почала було Софі, але його долоня безцеремонно затулила їй рота.

А ось це вже не влазило ні в які ворота. Не на ту напав!

Прикинувши, що на її боці ефект неочікуваності, вона точним, відтренованим рухом заїхала хлопцю прямісінько під ребра. Це явно збило його з пантелику, і він встиг тільки зойкнути, а вже наступної миті стояв із заламаною рукою.

– Е-ей! Леді так не поводяться, – здавлено прохрипів він з помітним акцентом. Софі доводилося й раніше зустрічати таку вимову, правда, рідко. Вона одразу різала слух – всі слова вимовлялися дещо вичурно і звуки ніби заокруглювалися.

– А ти не з кмітливих, леді не вештаються вночі по вулицях.

Хлопець розсміявся:

– Згоден, вештаються тільки повії і мисливці за головами. Роблю ставку на друге, хоча й не відкидатиму першого.

Софі голосно фиркнула і трохи краще познайомила його пику зі стіною.

– Не знаю, хто ви такі і в що нас втягнули, але ви дорого за це заплатите! Куди твої дружки потягнули Патріка?

– Повір, у нього зараз значно менше проблем. Та відпусти ти мене! Ця тварюка порве нас на шматки швидше, аніж тут з’явиться хтось із Патріотів! – вивернувшись і відстрибнувши, він подивися на неї. Тінь капюшону наполовину ховала його обличчя і Софі бачила лише кінчик носа, тонкі губи і м’які лінії скул.

– Патріоти? – недовірливо перепитала вона. – Сьогодні що, всі змовилися?

Прямо у неї за спиною почувся оглушливий тріск, змушуючи забути про всі суперечки. Софі обернулася і завмерла. Розпихаючи уламки тротуару, з-під землі вилізла потворна помісь саламандри зі змією, розміром метрів шість. На мить чудовисько притихло, гулко втягнувши повітря, немов принюхуючись.

Покрутивши кілька разів потворною головою, тварюка втупилася прямо на дівчину і засичала. Міцні кігті заскреготіли по асфальті, викрешуючи іскри – чудовисько, нарешті, повністю вибралося з-під землі, і впевнено попрямувало до неї, залишаючи за собою слизький слід. Якщо колись Софі і читала про цього демона, то бачила вперше.

Хлопець вилаявся, повільно відступаючи назад:

– А ось і Йян-ті. Чудово… Низький уклін тобі, не могла заткнутися? Тут твоя зброя не допоможе, – сказав він, поглянувши на кинджали, які витягнула Софі, – просто не відставай… І давай цього разу без фокусів!

Софі слухняно позадкувала вглиб вулички. Саламандра додала швидкості, виплюнувши згусток червонуватого слизу. Дівчина в останню мить ухилилася, і слина розтеклася по стіні. Поверхня задиміла і з шипінням швидко розтанула, утворивши діру розміром з кулак. Софі явно не бажала випробувати на собі дію цієї їдкої гидоти і побігла вслід за хлопцем.

Вуличка виявилася значно довшою, аніж здавалося на перший погляд, і поступово зрадницьки звужувалася. Тут стояв запах алкоголю та, здається, сірки. Оббігши гору баків для сміття, в яких, здається, хтось спав, вони вперлися у суцільну стіну.

– Прокляття, глухий кут, – видихнула вона.

– Серйозно? А від тебе важко щось приховати, – хлопець розчепив балахон, діставши з-за поясу вельми незвичайний серп з темного металу. Вправно крутнувши його в руці, він гарячково зашепотів, задерши голову догори. – Думай. Думай! Що робити? Що робити? Що ти можеш зробити?

Позаду них почулося шипіння, яке супроводжувало плювок. Софі злякано озирнулася. Рептилія встигла подолати значну відстань, будучи вже на півдорозі до них.

– Там! – вигукнув хлопець, вказуючи на пожежну драбину в кількох метрах над ними. Щоб опустити її, потрібно було видертись хоча б на один зі сміттєвих баків, але часу, щоб присунути його ближче, вже не залишилося.

Невелика відстань між будинками зіграла їм на руку. Хлопець розігнався, на скільки це було можливо, підстрибнув і, відштовхнувшись ногами від протилежної стіни, зачепився серпом за нижню перекладину драбини. Вона з гуркотом опустилася вниз. Готово!

Ким би не був незнайомець, він провернув цей трюк з надзвичайною точністю і легкістю хижака, який вистрибнув із засідки на здобич. Він явно не вперше таким займався, на превеликий подив Софі. Це насторожувало, але в куди меншій мірі, аніж розлючена Йян-ті у них за спинами, яка знову взялась їх атакувати зі страхітливим шипінням.

– Тобі що, потрібне запрошення у письмовій формі? Лізь давай! – закричав хлопець, на мить відволікшись і випустивши з поля зору рептилію.

Згусток їдкого слизу пролетів зовсім близько, зачепивши його плече, і миттєво роз’ївши одяг. Він зціпив зуби, не вимовивши ані звуку. Софі відчула запах паленої плоті і, винувато потупивши погляд, полізла вгору по драбині. Хлопець, не зволікаючи, піднімався слідом. Їм неабияк пощастило, що чудовисько не могло влучити, плюючись вгору.

На даху лютували шалені пориви вітру, пробираючи до кісток. Дівчина

одразу ж задубіла, відчуваючи як мокрий одяг, здавалося, примерзає до шкіри. Обхопивши себе руками, вона озирнулась. Навколо були тільки антени, купа заржавілих бляшанок і декілька тонких дощок, сумнівної міцності.

– Якщо перестрибнути на сусідній будинок, ми спустимося на Західний бульвар. А далі нас зустрінуть. Не хвилюйся, твій друг в безпеці, – мовив незнайомець, перегнувшись через перила. Здається, поранене плече його мало хвилювало, або ж він прекрасно вмів себе контролювати. – Тут залишатися небезпечно, Патріоти знайдуть саламандру і швидко зрозуміють, куди ми змилися.

Від сусіднього даху їх відділяло якихось сім, максимум сім з половиною

метрів. Софі насупилася: за інших обставин подолання такої відстані не становило нічого складного. Але тільки не зараз, коли все тіло перетворилося практично на неконтрольовану крижану брилу. Хоч трохи схибиш, і політ з двадцятого поверху гарантований. Зітхнувши, вона мовчки розімнула занімілі руки, і витягнула дошку з найближчої купи. Новий компаньйон зацікавлено спостерігав за нею, опершись на величезну антену. Його обличчя все так само було приховано капюшоном, і це вже починало дратувати.

З діловим виглядом відвернувшись від нього, Софі піднесла дошку до краю і ще раз оглянула: щоб побудувати щось на подобі містка, довжина підходила, але матеріал виявився дешевою фанерою не найвищої міцності, до того ж відсирівшою. Хоча, якщо скласти кілька дощок одна на одну, все може вийти. Дівчина почала тягати листи фанери, а незнайомець, тим часом, спостерігав за нею з єхидною усмішкою. Коли спорудження імпровізованого містка було завершено, дівчина зітхнула і перелізла через перила.

“Не дивися вниз. Дивися тільки прямо перед собою. Все буде гаразд, Софі, все буде гаразд!” – прошепотів голос Патріка у її голові. Голос, якому вона звикла довіряти своє життя. Глибоко вдихнувши і розвівши руки в боки, Софі зробила декілька кроків. Фанера спружинила з сильною віддачею, тому ступати довелося повільніше. Зненацька почувся хрускіт. Дівчина широко відкрила очі, намагаючись не дивитися вниз. Перехопило подих, а серце відбійним молотком застукотіло в грудях. Трохи заспокоївшись, вона продовжила рух, заборонивши собі зупинятися.

Нарешті, Софі досягла місця призначення, і опустилася на дах. Полегшено видихнувши, вона озирнулася, чекаючи, коли хлопець перебереться до неї.

Він ще якийсь час постояв, немов обмірковуючи цю ідею, а потім зробив кілька кроків назад, швидко розігнався, відштовхнувся від перил і, виписавши в повітрі неймовірний кувирок, приземлився поряд. Обсмикнувши свій темно-сірий балахон, він подивився на дівчину:

– І з якого переляку тебе взяли в Лігу? Сім нещасних метрів, а вона дефілює по дошках. Все дивився і боявся пропустити момент, коли ж ти звалишся – це було б куди більш ефектним видовищем.

Софі стикнула кулаки. Довелось докласти чимало зусиль, щоб заспокоїтися і як слід не врізати цьому ідіотові.

– Краще не наривайся! – огризнулась вона.

– Ну, як скажеш. Пішли.

Більше ніхто не вимовив ані слова. Вони спустилися з даху, перетнули яскраво освітлений бульвар і пройшли декілька наступних кварталів. Вийшовши з тіні будинків на площу, вони побачили, що їх уже чекають. Посеред дороги був припаркований величезний темно-синій фургон, поряд з яким стирчала невелика компанія в сірих балахонах. Осторонь від фургону стояв Патрік, роздратовано протупцьовуючи на місці і вдивляючись у сусідній провулок. Побачивши Софі, він кинувся їй назустріч.

– З тобою все в порядку? – він оглянув її з голови до ніг, і не помітивши видимих ушкоджень, заспокоївся і міцно обняв.

– Так, все гаразд, – промовила Софі, проводжаючи поглядом свого рятівника, імені якого до цих пір так і не дізналася. Той повільно йшов до своїх, не обертаючись, і не звертаючи на них рівно ніякої уваги. – Хто ці люди?

– Ловці, – Патрік, прослідкував за її поглядом. – Це вони перекрили і очистили вулиці, виконуючи якесь завдання, а ми випадково влізли.

Це багато чого пояснювало: ловці – добре навчені солдати. Ось чому хлопець рухався так майстерно. Хоча Софі все ще турбувало те, звідки він знав про Йян-ті більше, аніж повинен, адже ловці не займаються справами, пов’язаними з різноманітною нечистю.

– Ей, ви двоє! – покликала їх до себе міцна жінка з сивим волоссям, заплетеним в тугу косу. Більшість команди вже залізла у фургон, на площі залишилася тільки ця жінка і дівчина у футболці з емблемою ловців. Патрік і Софі покірно підійшли.

– Слухайте і запам’ятовуйте. Якщо ще кудись вляпаєтесь, мої люди більше не стануть ризикувати, рятуючи ваші шкури!

– Ми що їх просто так відпустимо? – скривившись, запитала дівчина, свердлячи поглядом Патріка.

– Головорізів не чіпати, наказ є наказ.

– Головорізів… – обманливо м’яко повторила Софі. – Затямте, нарешті, ми –мисливці! А свої накази можете запхати куди подалі. Тільки спробуйте нас зупинити…

Жінка з подивом подивилася на неї. В її погляді було щось більше, аніж звичайне презирство.

– Знаю, – сказала вона, – ви мисливці. А в руках Ліги кожен мисливець тільки зброя, щоб вримати Дно на прив’язі. Як довго ви протримаєтесь? І як довго протримаєшся ти, Софія Бенсон?

– Не пригадую, щоб ми знайомилися.

– Ну як же! Це ж легендарна Альфа власними персонами. У Міністерстві ви викликаєте особливий інтерес. Мабуть, мені варто було б взяти автограф, – насмішкувато мовила жінка, – Та запам’ятайте, дітки – коли Ліга зламається, Дно повстане і місто доведеться захищати ловцям, чим ми успішно й займалися, задовго до вашої появи.

– Без шансів, – реготнув Патрік.

Софі згадала рептилію. Ловець надто багато знав про неї. І про Патріотів… Це все було зовсім не так, як вони раніше думали. Ловці щось затівали. Залишалася лише слабка надія, що зустріч з міністром проллє на це світло.

До світанку залишалося всього декілька годин. Софі більше не хотіла марнувати час і, не прощаючись, вона обернулася і попрямувала до найближчої станції метро, сподіваючись, що хоч рух поїздів не перекрили. Патрік поплентався слідом за нею. Протягом усього шляху вони практично не розмовляли, перекинувшись лише парочкою нічого не значущих фраз. Поїзд Патріка прибув майже відразу, і він мовчки сів у вагон, помахавши подрузі з вікна. Свою ж електричку дівчині довелося чекати ще добрих півгодини .

Опинившись вдома, вона повалилася на ліжко, навіть не роздягаючись.

6. Підніматися і царювати

– Майже дві години, – драматично промовив Патрік, – майже дві години цей чорновухий терзав мою світлу голову своїми ідіотськими питаннями! Та я за все своє життя Кодекс стільки разів не цитував, як наші вчорашні походеньки! Що, не міг прочитати звіт?

Він запустив руку в своє темне, злегка кучеряве волосся, яке діставало йому до плечей і скуйовдив його. Характерні риси обличчя і злегка розкосі очі Патріка видавали приналежність його предків до східних народів. Особливо це ставало помітно, коли він посміхався.

– Ти ж знаєш, Мортем не любить возитися з паперами. – Софі оперлась на металеву стінку кабіни, яка приємно холодила розгарячілу шкіру.

– Аякже… Його маніакально-скурпульозний допит більше нагадує середньовічні тортури. В такі моменти він гірший за Естель! Для всієї картини ще б дибу у себе в кабінеті поставив.

Ліфт швидко піднімався вгору, від чого у Софі залоскотало в шлунку.

Вона важко зітхнула і спробувала відтягнути комірець шинелі. З нагоди візиту міністра мисливцям довелося натягнути парадну уніформу, яку Софі завжди вважала жахливо незручною. Чорна приталенная вовняна шинель із золотими погонами, штани з такої ж колючим вовни і високі черевики – в цьому вбранні вона просто таки обливалася потом.

Схиливши голову, дівчина з сумом поглянула на погон, який прикрашав її ліве плече. Золоті погони були відмінністю команди Альфа. Команді Бета належали срібні, велика частина мисливців – команда Гамма – красувалися із бронзовими, а загін новоспечених рекрутів – Дельта – задовольнялися мідними погонами.

Нарешті, двері ліфта відчинилися, і друзі поспішили по довгому вузькому коридору. У конференц-залі на них вже чекали. По один бік величезного столу сиділи кілька ловців і міністр Теодор Еванс – підстаркуватий сивочолий чоловік, схожий на борова у своєму дорогому костюмі. Іншу сторону зайняли представники Ліги: Естель, Бестибаль і повний склад Бети: Орфей, Кук та Іва Хейс – приваблива рудоволоса дівчина з виразними зеленими очима і милим ластовинням.

– Маємо честь бачити вас сьогодні з нами, – промовив міністр напруженим голосом. – Прошу, сідайте!

Софі та Патрік з байдужим виглядом зайняли відведені їм місця, ігноруючи прискіпливі погляди присутніх.

– Воістину, – продовжив Еванс, – юні ангели смерті з плоті та крові. Дно складає про вас неймовірні історії, чи не так?

– Спустіться туди і особисто дізнаєтеся, – запевнила його Софі. За останній рік це була її п’ята зустріч з міністром. І, починаючи з першої, нічого так і не змінилося – Теодор Еванс вважав себе пупом Землі, якщо не всієї Сонячної системи. Його фальш і пихатість заслуговували великої сцени, а приторно-солодкий лепет, викликав у Софі відчуття, схоже на сильне харчове отруєння.

– Мені ніяк не дає спокою питання: хто із вас двох прибрав попереднього міністра? І скільки заплатили за його голову?

Ніхто не відповів. Це зробив Гаррі. Хто був замовником так і залишилося для них таємницею. Все що повідомили в Лізі – міністр Вернон Вейд – зовсім не той, за кого себе видає. Більше того, він вже давно перестав бути людиною, перетворившись на одного із демонів Дна, а отже, він підлягає знищенню.

– Пане міністр, – втрутилась Естель, – давайте перейдемо від особистих питань і коментарів до причини вашого візиту.

Теодором Еванс скреготнув зубами, змірявши її злим поглядом. Поки він просторово белькотів про важливість даної зустрічі, Софі прийнялася роздивлятися його посіпак. Всього їх було п’ятеро. Ковзнувши байдужим поглядом по сидівшим поряд з міністром – бритоголовому бородатому чоловікові, жінці, з якою вони розмовляли напередодні біля фургону і парочці темношкірих близнюків, Софі взялася розглядати хлопця, який примістився навпроти неї. І чим довше вона вдивлялася в нього, тим більше не могла позбутися ідіотського дежавю. Софі вже десь бачила цю копицю попелясто-русявого волосся, для якого, скоріше всього, гребінцем останнім часом слугувала власна долоня. Звідки ж вона його знає? І ще ця хрестоподібна сережка у вусі, ніяк не давала спокою. Ця тонка хрестоподібна сережка… Тонка хрестопо…. Софі могла заприсягтись, що в момент, коли вона пригадала ранок після вечірки, її шарахнуло струмом. Гулко втягнувши повітря, вона швидко сповзла під стіл.

“Зберігай спокій! Просто зроби вигляд, що нічого не було, і ти знати не знаєш, хто цей тип!” – думки металися в голові, немов скажені білки в колесі.

На жаль, її реакція не залишилася не помітною для хлопця. Ковзнувши по ній поглядом, він поглянув у вікно, і кутики його губ піднялися у ледь помітній посмішці.

– Софія передала нам ось це. Вона особисто зняла медальйон з шиї вашого колеги, – голос Бестибаля, який назвав її ім’я, повернув Софі до суворої реальності.

– Що ж, Томас Джоел загинув як справжній герой. – Зітхнув міністр, передавши медальйон бородатому ловцеві. Той одразу поспішив покинути приміщення. – Для нас і всіх мешканців Акрополю настали темні часи. Бачить Бог, ця напасть з’явилась наче грім серед ясного неба!

– І що ви цим хочете сказати? – запитав Орфей, старанно длубаючи нігтем стіл і всім своїм виглядом демонструючи смертельну нудьгу.

Теодор Еванс відкинувся на спинку дивану. Спілкування з мисливцями за головами, незбагненним чином викликало у нього печію. Він ліниво махнув рукою в бік жінки. Як пізніше з’ясувалося, її звали Меланта Стем, вона була командиром загону ловців і керувала завданням.

– Легенди, – сказала вона, підводячись з-за столу, – адже вам відомі легенди, містере…еее…

– Просто Орфей. І ні, казки не належать до числа моїх інтересів.

– Вартові, – вставив своїх п’ять копійок один із близнюків. – Тільки не кажіть, що ви ніколи не чули історій про Вартових? Якщо це так, тоді я не знаю, навіщо ми сюди прийшли… Ми впораємось без них, головорізи тільки заважатимуть!

У відповідь міністр обдарував його спопеляючим поглядом.

Софі чула про Вартових, ще будучи дитиною, і для неї це було не більше, аніж вигадки. За легендами, увесь Всесвіт створений з певних Літер. Той, хто складе їх у правильному порядку – прочитає Ім’я, з якого все почалося і запустить Механізм Зворотнього Відліку. Роль цього Механізму – ніколи і ніде не згадується – адже це все казки. Також їй було відомо, що Літери охороняють Вартові – Вогняний Лев, Мудрий Орел, Могутній Телець і Людина-Творець.

Ніхто ніколи не бачив їх, а всі ці байки переповідають задля розваги маленьких дітей і особливо довірливих дорослих, іноді приплітаючи ловців, які, нібито співпрацюють із Вартовими, що служить, скоріше, дешевим піаром. Ось і все. На цьому її знання про Вартових вичерпані.

– Вартові? Ви серйозно? – розсміявся Патрік.

– Більш, аніж ти думаєш, хлопче, – кивнула Меланта, – Вартові такі ж реальні як я чи ти. Але не в їхніх інтересах світитись на людях, тому спілкується з ними виключно президент, Роуз Догерті. – Вона зробила паузу, вивчаючи здивовані обличчя мисливців, а тоді продовжила. – Гадаю, ви чули про розваги, відомі як «Ігри Патріотів»?

– Припустимо.

– Так от, в коло так званих Патріотів входять в основному публічні і заможні персони, – підхопив Теодор, – чиновники, аристократи, відомі письменники, музиканти, спортсмени... Всього їх налічується близько сотні, і вони намагаються зберегти свою причетність до кола в таємниці. Також, всі вони володіють певними ресурсами і витрачають їх на пошуки чогось, що пов'язано із Вартовими. Для цього і організовано дійство під назвою «Ігри Патріотів».

Учасники – пересічні громадяни – добровільно підписують згоду з умовами гри і самі ж оплачують свою участь, що тільки поповнює кишені Патріотів, даючи їм можливість жити на широку ногу. І за всім цим ховається незліченна кількість нечисті! Святі небеса, я такого ще ніколи не бачив! Це справжня катастрофа! Вони вміло промивають мізки людям і проводять масові побоїща, які завуальовано називають Іграми. Як їм це вдається, ми не маємо найменшого уявлення! А тепер дійшло до того, що люди зникають прямо посеред вулиць, серед білого дня!

– Такого ми не бачили, – Кук спантеличено потер потилицю, – і що, ви також у їхньому пекельному фан-клубі?

– Що за маячня! – обурився міністр. – Все що нам вдалося дізнатися, так це те, що всі забави мають ритуальний характер. І таким звірським способом, Патріоти намагаються щось знайти. Ваша мета – з'ясувати, що саме вони шукають.

– Можливо, якраз ваших Вартових, – замислено промовила Іва, – але що вам потрібно від нас? Перебити цілу армію фанатиків? Ви при своєму розумі?

– Мене цікавлять ці двоє, – ігноруючи її, міністр обвів широким жестом Патріка і Софі. – Решту лише допомагатимуть їм у виконанні завдання. Потрапити у коло Патріотів досить не легко, потрібно пройти ряд випробувань, щоб довести свою відданість і тільки тоді з’явиться нагода дізнатися їхні плани. – Він на мить замовк, переводячи подих, після чого продовжив. – Більшість ловців вже встигли засвітитися. Як і у випадку з Томасом Джоелом, вони не повернулися.

– З Джоелом розправились людожери, – сказав Патрік.

Естель, яка до того мовчки спостерігала, заговорила дуже тихо:

– Дно – козирна карта в руках Патріотів. Якщо вся нечисть, що мешкає там, увійде до складу вже існуючої армії, нам залишиться лише сподіватися на волю небес, сховавшись в землянках.

– До вас Патріоти ще не дісталися, – Меланта неквапливо обійшла стіл і зупинилася навпроти Бестибаля, – а, отже, ви не викличете підозри, принаймні, одразу. Як мені стало відомо, у команді Альфа не вистачає одного учасника. Порадившись з вашим керівництвом і прийнявши до уваги всі обставини, ми вирішили, що його місце займе ловець.

– ЩО? – в унісон вигукнули Орфей і Кук.

Патрік та Софі лише похмуро перезирнулися.

– Більшої дурні я ще не чув, – витиснув хлопець.

– Ми не станемо працювати з ловцем! – безапеляційно заявила Софі, кинувши на міністра гнівний погляд.

Естель грюкнула долонею по столі, видавши щось середнє між риком і наказом негайно заткнутися.

– Чхати я хотів на ваші забаганки, – мляво відмахнувся Теодор. Очевидно, він очікував такої реакції, – Софія і Патрік, якщо не помиляюся, з вами працюватиме Захарія. Це рішення остаточне, і не підлягає обговоренню чи запереченню з вашого боку. У випадку непокори, ваше небажання співпрацювати розглядатиметься як державна зрада. Вас прирівняють до Патріотів і пригадують всі темні справи, на які ми великодушно закривали очі увесь цей час. Потім відбудеться суд, і вирок, який він винесе, відомий заздалегідь – вас стратять. Як ви не розумієте? Ми пропонуємо мир, тому що ви нам потрібні. Вбачайте це, як співпрацю на взаємовигідних умовах.

Патрік зблід від злості, ледве стримуючись, щоб не розірвати міністра голими руками. Той у відповідь лише вдоволено вишкірився.

Юнак, якого щойно представили, злегка кивнув в знак вітання і взяв слово. У Софі перехопило подих. Їй долало бажання сповзти нижче під стіл, а ще краще – провалитися крізь землю. Той самий голос. Вичурний акцент і заокруглені звуки. Прямо навпроти неї сидів незнайомець, обличчя якого вчора ховалося в тіні капюшону.

* * *

– Ви повинні усвідомити всю важливість завдання. Якщо ви провалите його, то просто не виберетеся звідти. – Меланта замислено переводила погляд то на Патріка, то на Софі. – Ловцям так і не вдалося пройти випробування і увійти в коло Патріотів, тому ми не знаємо, хто за всім цим стоїть. Ми не знаємо, хто керує демонами, і, тим паче, кого вони шукають. І ми дуже сподіваємося, що дізнатись вдасться вам, так як вам доводиться мати справу з нечистю увесь час. Ми створили кожному із вас нову особистість і легенду, – вона роздала мисливцям товсті папки. – Вивчіть все, що там написано.

Софі вирішила відкласти знайомство зі своїм новим «Я» хоча б на наступні кілька годин. В голові шуміло, та й біль у спині вирішив нагадати про себе. Вранці, коли вона розглядала сліди від зубів, рана вже почала гноїтися. Пообіцявши собі після наради зайти в лазарет, вона перевела погляд на похмурого Патріка. Софі чудово розуміла його почуття. Він швидше б змирився з тим, що місце його брата зайняв Орфей – товариш, якого він давно знав і якому довіряв, але не ловець. Це було вище його сил.

Захарія уважно слухав промову Меланти, склавши руки перед собою. Погляд його різнокольорових очей (праве – світло-каре, а ліве – блакитне), був прикутий до нових напарників.

– У них надійна система охорони, там навіть стіни мають вуха. Тож наполегливо раджу дотримуватися ваших історій до найменших дрібниць, – мовив міністр, – у ці вихідні, в заміському маєтку проводитиметься бал, організований Патріотами в честь нових шанувальників їхнього руху. Там вони вишукують найбільш гідних для прийняття участі у випробуваннях. Ви – у списку запрошених. Зробіть все належне, щоб стати одними з них.

Орфей незадоволено фиркнув:

– Два дні? Прекрасно, нам дають тільки два дні, щоб вивчити цю кіпу паперів!

– Один, – поправила Меланта, – післязавтра ми будемо приводити вас в порядок, підбирати гардероб та інші деталі. Ви ж не можете з’явитися на бал в потертих джинсах, розтягнутих футболках і зі зброєю в руках. Тому сфокусуйтесь, часу обмаль.

– Теодор, ми так не домовлялися! – втрутився Бестибаль.

– Ми взагалі не збиралися вести будь-які переговори. Мисливці зараз повністю під керівництвом Міністерства. Тим, хто приймає участь у завданні, по закінченні наради забороняється підходити до будівлі Ліги на відстань гарматного вистіру! Ніяких зв’язків і повідомлень! І… у вас, здається, є якісь радари – здайте їх.

– Взагалі-то, це компаси! Ти – тупий шматок… – Патрік зашипів, жбурнувши свій компас на стіл. Софі поспіхом смикнула його за рукав, поки він не бовкнув зайвого. Вона знала, що міністр потім відіграється за будь-яке криве слово.

Меланта опустилася поряд з Евансом.

– Вас троє, – сказала вона, – Патріка супроводжуватиме Іва. Софі працюватиме в парі з Захарією. Ну, а з деталями ознайомитеся самі.

– Що? Але ж… – у Софі відняло дар мови. Такого вона не очікувала. Обвівши здивованим поглядом всіх присутніх, вона насилу продовжила. – Ми з Патріком завжди працюємо разом! Я… Чорт, Естель, невже ти нічого не зробиш?

– Не цього разу, – коротко відрізала вона, уникаючи протестів мисливців.

В середині Софі неначе щось обірвалося. Вона не могла дозволити комусь іншому виконувати небезпечне завдання в парі з її найкращим другом. Не те щоб Софі не довіряла Іві, ні, справа була навіть не в ній. Вони з Патріком були злагодженою командою і, завдяки рокам старанних тренувань, розуміли одне одного без слів. Часто їхнє життя залежало одне від одного… А якщо із ним щось трапиться? Перед очима все пливло, жар розливався по тілу і Софі вже готова була вибухнути гнівною тирадою, як відчула крижану руку Патріка поверх своєї. Він нахилився, прошепотівши:

– Все буде добре, Софі. Ми все одно надеремо їхні дупи!

– За вами заїдуть в четвер. У п'ятницю ви вирушите до маєтку, і якщо все пройде добре, залишитеся там до неділі. А після – ми зустрінемося, – міністр підвівся. Зупинившись біля дверей, Теодор Еванс ще раз окинув поглядом молодих людей і усміхнувся, – сподіваюся, ви вмієте танцювати.

Софі ще довго сиділа за столом, розгублено переварюючи все почуте. Патріку, як завжди, вдалося швидше опанувати себе. Підійшовши до Захарії, він простягнув йому руку і сказав:

– О п’ятій ми збираємося в «Ракеті» – невелика кав’ярня через дорогу звідси. Приходь, якщо захочеш.

Захарія потиснув руку, і, кивнувши, повернувся до Меланти. Жінка, розклала перед ним якісь папери, старанно щось пояснюючи.

Мисливці розійшлись. Патрік вже чекав на коридорі, і Софі поспішила за ним. Зачиняючи за собою двері, вона озирнулася і вловила тінь посмішки на обличчі ловця. Він підморгнув їй і знову взявся за папери.

7. Привіт, Дороті!

Обзавівшись декількома швами і пляшечкою зі знеболюючим, Софі поверталася з лазарету. Відчувала вона себе далеко не найкраще, шум у вухах не припинявся, а кожен її крок тупим болем віддавав у голові. Думки плуталися, намагаючись вислизнути від свідомості, і ніяк не вдавалося розставити все по місцях. Ну і нехай, вона займеться цим потім.

У коридорі то тут, то там снували люди в уніформі, виходячи з одних дверей, і зникаючи за іншими. Зелений Сектор тренувального центру займав з другого по п’ятий поверх і відводився під науково-дослідницькі лабораторії, лазарет та зали, де мисливці проводили щоденні тренування. Кожен мисливець, який проходив повз, дотримувався чіткого розпорядку, і, подумавши про це, Софі злегка посміхнулася. Адже одним із привілеїв команди Альфа була відсутність жорсткого графіку і обов'язку дотримуватися комендантської години.

Нарешті, вона спустилася на перший поверх і увійшла в хол. Тут було стільки людей, що він нагадував потривожений вулик. Протиснувшись між компанією молодих людей, які добряче скидалися на ніндзя в своїх чорних уніформах, вона побачила, що її вже чекають.

Дороті Фінч, молоденька секретарка Естель, зайняла найбільш вигідний оглядовий пункт, прилаштувавшись біля вхідних дверей, поряд з постом охорони, наполегливо вдивляючись у кожного, хто проходив повз.

Маленька тендітна Дороті на перший погляд справляла враження чарівної дівчини. Та варто було їй зрушити з місця і відкрити рота, це враження зникало, немов туман з першими променями сонця. Її катастрофічна незграбність носила згубний характер, а створюваний нею інформаційний хаос, відправляв логіку у тріумфальний нокаут у першому ж раунді.

Софі важко зітхнула. Обійти Дороті непоміченою не вдасться, а покинути будівлю Ліги, не привертаючи уваги, можливо лише вибравшись з вікна жіночій вбиральні на другому поверсі. І якби дія анальгетиків не була настільки сильною, Софі, не замислюючись, втілила б у життя цей варіант.

– Софі! – Дороті все-таки помітила її, і гарячково махаючи рукою, почала пробиратися крізь натовп. – Ой, що ж ти так виглядаєш погано? Важкий день, так? А ми не бачилися після «Механічної дами». О, ви ж сьогодні розмовляли з міністром, так? Я боялася, що проґавила тебе, але Патрік сказав, що ти у лазареті. Не хотіла завалюватися туди, сама розумієш – лікарі, кров, голки, – терпіти їх не можу, – відтарабанила вона на одному диханні, жодного разу не затнувшись.

«Ах, значить, Патрік сказав? Ну, Патрік, постривай у мене, за це я тебе по голівці не погладжу!»

– Виникли якісь проблеми? – мляво запитала Софі. Її дедалі більше бажання скрутитися калачиком і заснути прямо тут, посеред холу, здавалося, досягало критичної точки.

– Проблеми? Та ні, що ти… Які у нас, простих смертних, проблеми? Порівняно з твоїми, просто пшик. – Її погляд зупинився на папці, яку Софі тримала в руках. – О, то міністр доручив вам завдання? Круто, правда ж? Це все так цікаво! Так, так, я розумію, звісно, ти нічого не можеш розповісти, адже це державна таємниця. Подумати тільки, Ліга так багато робить для Міністерсва, а вони нас не цінують! Ми заслуговуємо кращого ставлення. О, а ти бачила ранкові газети? Це просто жахливо! Там сказано, що…

– Дороті, я не знаю де зараз Кук. Він мені не звітує, – безцеремонно перебила Софі, сподіваючись поскоріше її позбутися. Всі розмови Дороті, так чи інакше, зводилися до Кука, тож не важко було передбачити, в яке русло вела і ця розмова.

Дівчина спохмурніла.

– До чого тут Кук? Я шукала тебе.

– Мене? Послухай, впевнена, це може зачекати, я дуже втомилася.

– Не хвилюйся, моя скромна персона не займе багато часу, – натягнуто посміхнулася Дороті і, покопирсавшись в сумці, дістала конверт і простягнула його Софі. – Ось. Тримай. Вранці кур’єр приніс це, разом з іншою поштою. Адресовано тобі. Я розбирала кореспонденцію Ліги, і подумала, що варто віддати цей лист тобі особисто, він якийсь дивний.

Після провалу випускних іспитів, Дороті так і не стала мисливцем. Естель призначила її своїм секретарем, що цілком імпонувало її настирній, всюдисущій натурі.

Софі переклала папку за пазуху, і, взявши конверт, покрутила його в руках. Відправник не потурбувався залишити зворотну адресу або хоча б ім'я, та це не було чимось дивним. Листи мисливцям надсилали зрідка, і найчастіше відправниками були аж ніяк не добрі чарівниці з країни Оз. Відкривши конверт, Софі витягла невеликий клаптик, більше схожий на візитну картку. Цупкий глянцевий папір, не з дешевих, і дуже знайомий Софі, адже таким зазвичай користуються її батьки. Та це послання було не від рідних. Незнайомим акуратним почерком було виведено лише невеликий віршик:

«Рахунок п’ять – зіграймо в шахи.

А друзі сплять і бачать жахи.

Довкола стіни простягають руки.

Біжи, Софі, що маєш духу,

але ж від себе не втекти –

на сцену скоро вийдеш ти.

Пітьма огорне Серце міста:

Шукайте знак, ваш номер – триста.»

Обличчя Софі витягнулося від здивування, і вона поглянула на Дороті.

– Кур’єр не говорив, хто передав йому записку?

– Він взагалі не зміг витиснути з себе жодного путнього слова. Бідолаху трусило від усвідомлення, що він знаходиться в приміщенні Ліги, тож затримуватися, щоб побалакати, хлопець не став. А що там таке? Щось сталося? Можна поглянути?

– Та так, нісенітниці… Чийсь дурний жарт, не зважай. – Софі відступила від Дороті і швидко заховала послання в кишеню.

– А ви сьогодні збираєтеся у «Ракеті»? Після роботи я вільна і з радістю зустрінуся з вами!

– Звідки ти... Це Патрік сказав? – скривилася Софі, сумніваючись, що він міг розбовкати надокучливій Дороті їх місце зустрічі, і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що радість її не взаємна.

У відповідь дівчина лише загадково посміхнулася. Руде волосся зметнувшись, вперіщило Софі по носі, і Дороті зникла в прочинених дверях.

* * *

Софі безсило розвалилася на ліжку, не в змозі поворухнутися. Втомлене тіло, здавалося, важило цілу тонну, і кожен рух неприємно лоскотав шви. Прокинувшись декілька хвилин тому, вона так і лежала з заплющеними очима, переконуючи себе, що вже час підняти свій зад від цього м'якого і зручного ліжка та почати збиратися. Спізнюватися було не в її стилі.

Кількагодинний сон так і не допоміг прояснити сплутані думки, тож запасним варіантом, щоб якомога швидше привести себе у нормальний стан, залишалася кінська доза кофеїну. Бажано безперервного постачання і внутрішньовенно.

Чи варто розповідати Патріку про те, що Софі вже познайомилася з новим напарником, ближче аніж того б хотілося? Ні, ні, ні! Цей варіант був відхилений, однозначно і беззаперечно. Від згадки про хлопця з різнокольоровими очима всередині все стиснулося. Захарія пам’ятав її, і навряд чи збирався ламати комедію.

Монотонне цокання настінного годинника заколисувало. Дівчина солодко потягнулася.

«Піднімайся! – Ні, ще дві хвилинки… – Софі, піднімайся, тебе чекатимуть! – Ще дві хвилинки. Всього дві хвилинки…» – слова крутилися в голові, затягуючи, манячи за собою. Темрява огортала з усіх сторін. І Софі незчулася, як вже кружляла разом із ними, по вуха закутавшись у найм’якіший плед у всьому світі.

Жар розливався по тілу. Серце билося з шаленою силою, здавалося, ще трохи, і воно вистрибне назовні, проламавши ребра. Софі бігла, гарячково хапаючи ротом повітря, немов риба, яка потрапила на сушу. Їй так хотілося зупинитися і перевести подих, але ноги самі несли її вперед, а хащі все ніяк не закінчувалися. Колючі гілки боляче дряпали обличчя і шмагали незахищені одягом ділянки шкіри.