Голодні ігри

Розділ 1

Я затулила рота долонею, але звук уже вихопився. Небо стемніло, і я почула, як жаб’ячий хор виконує свою пісню.

«Дурепа! — мовила я сама до себе. — Що ти накоїла!»

Я завмерла, чекаючи, що ось-ось із лісу вибіжать мої супротивники. А тоді згадала, що майже нікого не залишилося.

Піта важко поранений, але тепер він мій союзник. Усі мої сумніви щодо нього розвіялися; не те щоб я виправдала його попередні вчинки, просто якби один із нас власноруч убив другого, то після повернення в Округ 12 його життя перетворилося б на справжнє пекло. Насправді я б сама відчувала відразу до трибута, який після такої зміни правил негайно б не відшукав партнера зі свого округу. До того ж є сенс у тому, щоб захищати одне одного. А у моєму разі (адже ми з Пітою — закохані Ромео і Джульєтта) без цього не обійтися, якщо я й надалі хочу отримувати щедрі подарунки від співчутливих спонсорів.

Закохані Ромео і Джульєтта... Піта, либонь, увесь час підігрував цій вигадці. В іншому разі з якого б дива продюсери вносили небувалі зміни в правила? Якщо вже ухвалене рішення, що можуть перемогти одразу двоє трибутів з одного округу, то публіка просто шаленіє від нашого «роману», і приректи двох закоханих означатиме приректи на провал самі Ігри. Моєї заслуги тут немає. Я хіба що спромоглася не прикінчити Піту. А Піті вдалося переконати публіку, що він усіляко боровся за моє життя. Похитав головою — і я не побігла до Рогу достатку. Побився з Катоном, щоб я отримала нагоду втекти. Навіть те, що він приєднався до кар’єристів, певно, давало йому змогу захищати мене. Виявляється, Піта ніколи не становив для мене загрози.

На цю думку я всміхнулася. Опустила руки й підставила обличчя під місячні промені, щоб камери змогли взяти його крупним планом.

Отже, кого варто остерігатися? Лисячої Морди? Хлопець із її округу вже мертвий. Вона діятиме сама, переважно вночі. Її стратегія — захищатися, а не нападати. Гадаю, навіть почувши мій голос, вона не вживатиме заходів, а просто дочекається, поки мене уб’є хтось інший.

Ще залишився Трач. Що ж, це серйозна загроза. Але відтоді як почалися Ігри, я не бачила його жодного разу. Я згадала, як насторожилася Лисяча Морда, коли почула якісь звуки біля місця вибуху. Але вона обернулася не в бік лісу, а поглянула у протилежному напрямку — туди, де я ніколи не була. Я була майже на сто відсотків упевнена, що вона втікала від Трача і що потойбіч озера починаються його володіння. Він би не зміг почути мене звідти, а якби й зміг, то я все одно вилізла на дерево занадто високо як на його зріст і вагу.

Виходить, що залишився Катон і дівчина з Округу 2, а оскільки вони обоє з Округу 2, то тепер, безумовно, святкують перемогу. Вони єдині отримали вигоду зі зміни правил... окрім нас із Пітою, звісно. Може, мені слід тікати, про всяк випадок, раптом вони почули, як я вигукнула Пітине ім’я?

«Ні, — я сама відповіла на своє запитання. — Нехай приходять».

Нехай прийдуть зі своїми окулярами нічного бачення та кремезними, важкими тілами, під якими ламаються гілки. Мої стріли легко їх дістануть. Але я знала, що вони не прийдуть. Якщо мені не вдалося заманити їх удень розпаленим багаттям, то вночі вони точно не ризикуватимуть. Якщо й з’являться, то тільки тоді, коли самі цього захочуть, а не коли хочу я.

«Не борсайся й поспи, Катніс, — звеліла я собі. — А завтра розшукаєш Піту».

Я швидко заснула, але вранці прокинулася з сильним відчуттям тривоги. Можливо, кар’єристи не наважилися б атакувати мене на дереві, але могли влаштувати мені засідку на землі. Перш ніж спуститися, я ретельно приготувалася — з’їла великий сніданок, закріпила на спині рюкзак, налаштувала зброю. Але довкола не було нічого підозрілого.

Сьогодні слід діяти обачно. Кар’єристи знають, що я намагатимуся знайти Піту. Вони можуть навмисне вичікувати на мене і тільки тоді напасти. Якщо Піта справді в такому кепському стані, як думає Катон, мені доведеться самотужки захищати нас обох. Але якщо Піта аж такий слабкий, то як він спромігся вижити? І як мені його знайти?

Я намагалася згадати все, що чула від Піти і що могло б мені допомогти в його пошуках, але нічого не спадало на думку. Тож я зосередилася на тому моменті, коли востаннє його бачила: мокрий і блискучий, він кричав, щоб я забиралася геть. Тоді з’явився Катон зі своїм мечем. Потому як я втекла, Катон поранив Піту. Але як Піті вдалося втекти? Можливо, осина отрута не так сильно вплинула на нього, як на Катона. Може, саме ця обставина дала йому можливість уникнути неминучої смерті від рук Катона. Але в нього також були укуси. Цікаво, як далеко він забрів, перш ніж на нього подіяла отрута? І як він протримався увесь цей час? Якщо його не добили поранення й осині жала, то це повинна була зробити спрага...

І мене осяяло. Без води він би не вижив. Мені це було добре відомо. Тож він ховається десь неподалік від джерела. Недалечко звідси є озеро, але сумніваюся, що Піта ховається там: занадто близько до табору кар’єристів. Є ще кілька маленьких ставків. Але осівши там, одразу перетворюєшся на ідеальну мішень. Струмок. Той, що починається біля нашого з Рутою табору і тягнеться аж до озера. Якби Піта тримався струмка, у нього завжди була б вода і він міг би не сидіти на місці. Вода змивала б його сліди. Можливо, йому б іноді вдавалося зловити рибину чи навіть дві.

Принаймні тепер було звідки починати пошуки.

Щоб збити своїх суперників із пантелику, я розпалила багаття і накидала у вогонь сирої деревини. Навіть якщо вони здогадаються, що це хитрість, сподіваюся, все одно вважатимуть, що я десь поблизу. А насправді я шукатиму Піту.

Сонце палило уже з самого ранку, і я одразу збагнула, що день буде спекотніший, ніж зазвичай. Роззувшись, я брела струмком, і прохолодна вода приємно омивала мої босі ноги. Я ледве стримувалася, щоб не погукати Піту вголос. Та доведеться шукати його за допомогою своїх очей і одного здорового вуха — або ж він сам мене знайде. Він же здогадається, що я його шукаю, правда? Адже він не такої поганої про мене думки, щоб вирішити, ніби я надаю перевагу самотності та проігнорую нове правило? Чи такої? Його вчинки важко передбачити, інколи це, звісно, добре, але в цій ситуації зовсім не грає мені на руку.

Було неважко відшукати місце, з якого я вирушила до табору кар’єристів. Там не було й найменшого сліду Піти, але це зовсім не здивувало мене. Після випадку з осами я прочесала околиці щонайменше тричі. Якби він ховався десь поблизу, я б обов’язково щось запідозрила. Струмок почав вигинатися вліво — до не знайомої мені частини лісу. Болотисті береги були вкриті сплутаними водяними рослинами, зелень обплітала каміння, якого ставало дедалі більше. Я йшла, аж поки не стала почуватися загнаною у глухий кут. Звідси нелегко втекти чи відбитися від нападу Катона або Трача. Я уже була подумала, що вибрала хибний напрямок, що поранений хлопець не зміг би пересуватися між цими каменюками по коліна у воді, коли раптом угледіла криваву пляму на одній із кам’яних брил. Вона зовсім висохла, але розмиті лінії означали, що хтось — швидше за все, хтось не зовсім при тямі — намагався її стерти.

Опираючись на каміння, я повільно попрямувала до плями, шукаючи Піту. Знайшла ще кілька кривавих цяток, до однієї з них приклеїлися ниточки, але я не помітила жодних ознак життя. Я присіла й пошепки покликала його на ім’я:

— Піто! Піто!

Переспівниця сіла на низеньке дерево й почала перекривлювати мене, тож я замовкла. Я втратила будь-яку надію і повернулася назад. «Мабуть, він тут не залишився, — подумала я. — Пішов далі».

Та заледве моя нога торкнулася поверхні води, як я почула голос:

— Ти прийшла, щоб прикінчити мене, люба?

Я озирнулася. Голос долинув зліва, тому я не була впевнена щодо його реальності. Він звучав якось хрипло й тихо. Але все-таки він належав Піті. Хто ще на арені назвав би мене «любою»? Мої очі ретельно оглянули берег, але там не було нікого. Тільки болото, рослини й каміння.

— Піто! — прошепотіла я. — Де ти?

У відповідь — тиша. Може, мені просто вчулося? Але ні, я впевнена, що голос був реальний, і той, хто говорив, ховався поруч.

— Піто! — скрадалася я вздовж берега.

— Не наступи на мене.

Я аж підскочила. Голос лунав із-під моїх ніг. Але там нікого не було. А тоді Піта розплющив очі: як завжди блакитні, вони чітко вирізнялися на тлі брунатного болота й зеленого листя. Я мало не задихнулася, а він обдарував мене своєю білозубою посмішкою.

Я ще в житті не бачила кращого камуфляжу. Забудьте про шпурляння тягарів. Мабуть, на своєму показовому виступі перед продюсерами Піта розмалював себе на дерево. Або на кам’яну брилу. Або на болотистий берег, зарослий бур’яном.

— Ану заплющ очі, — наказала я.

Він послухався, заплющив очі, стулив рот — і зник. Мабуть, маскування — Пітине хобі. Його обличчя й руки були так уміло розфарбовані, що здавалися цілком невидимими. Я опустилася навколішки поруч із ним.

— Гадаю, ти немарно згаяв час, прикрашаючи торти.

Піта засміявся.

— Еге ж, глазур — останній захист помираючого.

— Ти не помреш, — рішуче мовила я.

— Хто сказав? — мовив він хрипко.

— Я сказала. Тепер ми в одній команді, ти ж знаєш, — зронила я.

Він розплющив очі.

— Так, я чув. Дуже благородно з твого боку було розшукати мої рештки.

Я витягнула флягу з водою і дала йому кілька ковтків.

— Тебе Катон порізав? — запитала я.

— Ліву ногу. Аж до стегна, — відповів він.

— Давай викупаємо тебе в струмку і роздивимося рани, — сказала я.

— Нахились до мене на хвилинку, — мовив він. — Мені треба щось тобі сказати.

Я нахилилася й піднесла своє здорове вухо до його вуст. Він прошепотів:

— Пам’ятай, ми досі закохані, тому можеш мене цілувати, скільки тобі заманеться.

Я відсмикнула голову, але не змогла втриматися, щоб не засміятися.

— Дякую, що нагадав. Я пам’ятатиму.

Принаймні він досі здатен з мене кепкувати. Проте, коли він почав підводитися, моя впевненість розвіялась. До струмка було всього два фути, хіба це багато? Виявилося, це дуже багато, якщо взяти до уваги, що сам Піта не міг поворушитися. Він був такий слабкий, що найкраща з нього допомога — не опиратися. Я спробувала тягнути його, але хоч як він кріпився, з вуст раз у раз зривалися болісні зойки. Болото й рослини так приросли до Піти, що мені довелося докласти чималих зусиль, аби звільнити його з їхніх обіймів. Але ми так і не зрушили з місця, він лежав на землі, зціпивши зуби, а сльози самі котилися з очей, прокладаючи рівчаки в засохлій глині.

— Слухай, Піто, мені доведеться котити тебе до струмка. Тут зовсім мілко... Добре? — мовила я.

— Чудово, — відповів Піта.

Я присіла навпочіпки. «Байдуже, що відбуватиметься, — мовила я сама до себе, — не зупиняйся, поки він не опиниться у воді».

— На три, — мовила я вголос. — Один, два, три!

Ледве я зрушила його з мертвої точки, як була змушена зупинитися — такий жахливий стогін зірвався з його вуст. До струмка було рукою кинути, Піта лежав майже біля води. Може, так і краще.

— Гаразд, плани змінилися. Я не пхатиму тебе у воду повністю, — сказала я йому.

До того ж, якби я змогла запхати його туди, то чи витягнула б потім?

— Перекочування відміняється? — запитав він.

— Відміняється. Спробуємо тебе помити. Наглянь за лісом, добре? — мовила я.

Було важко вирішити, звідки почати. Листя й болото так затверднули, що не було видно одягу. Якщо на Піті досі щось зосталося. Якусь мить я вагалася, а тоді взялася до діла. Оголені тіла — не новинка на арені, правда ж?

У мене було дві фляги й бурдюк Рути. Я підперла їх до каменя так, щоб дві посудини постійно наповнювались водою, тоді як із третьої я мила Піту. Мені знадобилося чимало часу, але я все-таки докопалася до його одягу. Повільно розстібнула та зняла з нього куртку й сорочку. Його спіднє так сильно приклеїлося до тіла, що мені довелося порізати його і вилити ще кілька пляшок води, аби відліпити тканину від ран. Через усі груди проліг довгий опік, а ще я нарахувала чотири набряки від осиних укусів, якщо брати до уваги той, що за вухом. Я трохи заспокоїлася. Це я вилікую. Спочатку вирішила потурбуватися про верхню частину Пітиного тіла, щоб бодай трохи втамувати біль, і тільки потім перейти до поранень, завданих Катоном.

Навколо Піти утворилася велика брудна калюжа, і поки він лежав у ній, не було жодного сенсу починати лікування. Тож я припідняла його і підперла об камінь. Він сидів мовчки, жодна скарга не зірвалася з його уст, поки я змивала залишки болота з його волосся та шкіри. Під сонячними променями шкіра була зовсім блідою, і він більше не здавався дужим і мужнім. Я витягнула жала з набряків (Піта сильно кривився), але щойно приклала до ран листочки, він одразу полегшено зітхнув. Поки він грівся на сонці, я випрала його куртку й сорочку і розпростерла їх на камінні. Далі змастила маззю опік на грудях. Саме тоді я помітила, який Піта гарячий. Товстий шар болота й холодна вода приховували той факт, що в нього гарячка. Я покопалася в аптечці, яку забрала в хлопця з Округу 1, і знайшла жарознижувальні пігулки. Мама зазвичай купувала такі, коли її домашні ліки були безсилі.

— Ковтай, — звеліла я Піті, й він слухняно виконав наказ. — Ти, мабуть, голодний.

— Не дуже. Дивно, але от уже кілька днів я не відчуваю голоду, — мовив Піта.

Коли я Запропонувала йому грусятину, він скривився і відвернувся. Тільки тоді я збагнула, наскільки серйозно він хворий.

— Піто, ти повинен з’їсти бодай щось, — наполягала я.

— Воно одразу ж повернеться назад, — мовив він. Проте я змусила його прожувати кілька скибок сушеного яблука.

— Дякую. Мені вже набагато ліпше. Катніс, тепер мені можна поспати? — запитав він.

— Потерпи ще трошки, — пообіцяла я. — Спочатку я хочу оглянути твою ногу.

Якомога лагідніше я зняла з нього черевики, шкарпетки і дуже повільно, дюйм по дюйму почала стягувати штани. Я бачила розріз, який залишив меч Катона на Пітиних штанах, але й уявити не могла, що під ним. Глибока запалена рана, із якої сочилися кров і гній. Нога набрякла. Але найгірше було те, що до мене долинув гнійний запах.

Мені закортіло втекти. Сховатися в лісі, як того дня, коли до нас додому принесли парубка з опіками. Тоді я просто накивала п’ятами і полювала увесь день, поки мама з Прим ворожили над тим, із чим у мене не було ні бажання, ані відваги стикатися. Але тут, на арені, я була сама. І намагалася зберігати спокій, як завжди робила моя мама в особливо поганих випадках.

— Жахливо, правда ж? — мовив Піта. А його очі тим часом уважно вивчали мою реакцію.

— Так собі, — знизала я плечима, ніби не зауважила нічого жахливого. — Ти ще не бачив, яких людей після аварій у копальнях приносять до моєї мами.

Звісно, я не згадала про те, як одразу втікала з дому, щойно мамі доводилося зіткнутися з чимось серйознішим, ніж застуда. Якщо бути відвертою, то й людей, які кашляли, я теж уникала.

— Найперше треба як слід промити рану.

Я стягнула з Піти штани, але залишила спідню білизну, тому що вона була в досить непоганому стані, а ще я не хотіла зачепити опухле стегно... ну гаразд, можливо, я ще й соромилася оголеного тіла Піти. Цим я також відрізнялася від своєї матері та Прим. Вони немов не помічали голизни і зовсім не соромилися. Ось така іронія долі: можливо, зараз моя сестра стала б для Піти кращою помічницею. Я підіпхнула під нього квадратну плівку й почала змивати решту болота. Що більше води я виливала на Піту, то серйознішою здавалася його рана. За винятком порізу, його ноги були в більш-менш нормальному стані, якщо не брати до уваги один набряк від осиного укусу й кілька незначних опіків, із якими я швидко впоралася. Але глибокий поріз на стегні... що я можу вдіяти з ним?

— Чому б нам трохи не провітрити твою рану, а тоді... — я не завершила речення.

— А тоді ти її залатаєш? — мовив Піта.

Він дивився на мене мало не зі співчуттям, так сильно я розгубилася.

— Саме так, — мовила я. — А тим часом ти з’їси ось це.

Я подала йому кілька скибок сушеної груші й попрямувала до струмка, щоб випрати решту його одягу. Покінчивши з цим, я взялася вивчати вміст аптечки. Стандартний набір. Пов’язки, жарознижувальні таблетки, ліки від болю в шлунку. Жодного натяку на те, що було потрібно мені.

— Доведеться нам трохи поекспериментувати, — визнала я.

Я знала, що листочки, які дала мені Рута від укусів ос, помічну проти інфекції, тож вирішила почати саме з них. Кілька хвилин я притискала жменьку зеленого пожованого листя до рани, аж поки не виступив гній. Я поміркувала і вирішила, що це добре, й одразу вкусила себе за щоку: мій сніданок мало не повернувся назад.

— Катніс? — мовив Піта. Я підвела погляд на його зеленувате обличчя. — А як щодо поцілунку? — прошепотів він.

Я не втрималася і розсміялася, так це було недоречно.

— Щось не так? — запитав він із награною невинністю в очах.

— Я... я не знаю, що й до чого. Я не моя мама. І не уявляю, що роблю, а ще я ненавиджу гній, — забурмотіла я. — Фу! — буркнула я, викидаючи першу порцію листя та прикладаючи наступну. — Фу!

— А як же ти полюєш? — запитав Піта.

— Повір, убивати набагато легше, ніж оце, — сказала я. — Хоча, можливо, зараз я тебе саме й убиваю.

— Можеш робити це трохи швидше? — запитав він.

— Ні. Замовкни і їж свої груші, — не витримала я.

Після третього прикладання з рани витекло щонайменше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.

— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.

— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.

Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, здавалося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витягнула рюкзак Рути.

— Ось, прикрийся цим, а я виперу твою білизну.

— Я не соромлюся тебе, — мовив Піта.

— Ти такий, як моя родина, — буркнула я. — Я соромлюся, ясно?

Я повернулася до нього спиною і дивилася на струмок, аж поки його білизна не плюхнулась у воду. Можливо, він почувався краще, якщо уже міг кидати.

— Знаєш, а ти трохи гидлива, як на таке смертоносне створіння, — сказав Піта, поки я прилаштовувала його спіднє на камінні. — Шкода, що я не дозволив тобі викупати Геймітча.

Згадавши ту сцену, я скривилася.

— Що він тобі присилав?

— Нічого, — мовив Піта.

Він замовк на мить, а тоді до нього дійшло:

— А чому ти питаєш? Тобі він уже щось присилав?

— Мазь від опіків, — мовила я безневинно. — А, і трохи хліба.

— Я завжди знав, що ти — його улюблениця, — мовив Піта.

— Я тебе прошу, та він не може перебувати зі мною в одній кімнаті, — заперечила я.

— Тому що ви такі схожі, — пробурмотів Піта.

Я проігнорувала цю репліку, адже зараз був не зовсім годящий час, щоб наговорювати на Геймітча, хоч як мені цього хотілося.

Я дозволила Піті подрімати, поки сохнув його одяг, але з настанням обідньої пори лагідно потрусила його за плече.

— Піто, підводься. Час іти.

— Йти? — запитав він збентежено. — Куди йти?

— Подалі звідси. Можливо, вниз по течії. Кудись, де ми зможемо заховатися, поки ти не відновиш сил, — мовила я.

Я допомогла йому вбратися, але вирішила, що не взуватиму черевиків, щоб ми могли брести струмком. Потім підтримала його, щоб він зміг підвестися. Він зблід, щойно випростався.

— Давай. Ти зможеш.

Але він не міг. У будь-якому разі він не зайде далеко. Ми подолали футів п’ятдесят вниз по струмку, він опирався на моє плече, але будь-якої миті міг зомліти. Я всадовила його на землю і ніжно поплескала по плечу, вивчаючи тим часом територію. Звісно, я б радо вмостила його на дереві, але куди там. Проте могло бути й гірше.

Де-не-де каміння утворювало невеликі печерки. Мені впала в око одна така печерка кроків зо двадцять звідси. Коли Піта спромігся звестися на ноги, я наполовину повела, наполовину понесла його до печери. Це була далеко не найкраща схованка, та оскільки мій союзник був важко поранений, довелося задовольнитися такою. Піта був блідіший за мармур, задихався усю дорогу, і хоча став холоднішим на дотик, його лихоманило.

Я вкрила печеру товстим шаром глиці, розстелила свій спальний мішок і вклала Піту всередину. Насилу запхала йому в рот іще кілька пігулок і дала ковтнути води, але він навідріз відмовився їсти. Він просто лежав і спостерігав за моїм обличчям, поки я намагалася лозою бодай якось замаскувати вхід у печеру. Результат мене не задовольнив. Можливо, тварина б купилася на це, але очі людини швидко помітять обман. Я вмить усе розгромила.

— Катніс, — мовив Піта. Я мовчки підійшла до нього і поправила чуб, який падав йому в очі. — Дякую за те, що знайшла мене.

— Ти б також знайшов мене, якби міг, — сказала я.

Його чоло горіло. Ліки зовсім не допомогли. Раптом мені стало страшно. А що як він помре?

— Так. Тільки, якщо я не зможу віддячити тобі... — почав був він.

— Навіть не думай про таке. Я ж не просто так кілька годин поспіль чистила твою рану від гною, — урвала його я.

— Знаю. Але про всяк випадок... — намагався закінчити він думку.

— Ні, Піто. Я навіть не хочу про це говорити, — мовила я, затуливши йому долонею рота.

— Але я... — наполягав він.

Сама не знаю чому, я раптом нахилилася і поцілувала його в губи, щоб він нарешті замовк. Мабуть, поцілунок був трохи запізнілий, адже всі гадають, що ми до нестями закохані одне в одного. Я вперше поцілувала хлопця, і мабуть, це повинно було справити на мене незабутнє враження, але я не помітила нічого, окрім його неприродно гарячих губ. Жар не спадав. Я відсторонилася й заходилася поправляти спальний мішок.

— Ти не помреш. Я забороняю тобі. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — прошепотів він.

Я вирішила подихати свіжим прохолодним повітрям. І щойно ступила назовні, як із неба впав маленький срібний парашут. Мої пальці хутенько розгорнули папір: я сподівалася, що там ліки для Пітиної ноги. А натомість побачила казанок із гарячим м’ясним бульйоном.

Геймітч дуже чітко давав мені зрозуміти, що й до чого. Один поцілунок дорівнює одній порції бульйону. Я майже чула, як він кепкує з мене: «Ти начебто закохана, сонечко. Хлопець помирає. Ворушися!»

А головне, він мав рацію. Якщо я хотіла, щоб Піта вижив, то повинна була час від часу підкидати публіці видовищні сцени. Закохані Ромео і Джульєтта борються за те, щоб повернутися додому разом. Два серця б’ються в унісон. Романтика.

Я ще ніколи не була закохана, тому для мене це буде складно. Я подумала про своїх батьків. Про те, як батько завжди приносив матері з лісу подарунки. Про те, як після його смерті вона відмовилася жити.

— Піто! — вигукнула я, намагаючись якомога точніше скопіювати інтонацію матері, коли вона говорила до батька.

Він задрімав, але я розбудила його поцілунком. Здається, від несподіванки він трохи налякався. А тоді усміхнувся, так ніби був неймовірно щасливий. Він просто чудово справлявся зі своєю роллю.

Я простягнула йому казанок:

— Піто, подивись, що прислав тобі Геймітч.

Розділ 2

Мені довелося цілу годину задобрювати, благати, залякувати і — еге ж — цілувати Піту, але зрештою він ковток по ковтку спорожнив увесь казанок. Тільки після цього я дозволила йому поспати, а сама взялася до своїх справ: повечеряла грусятиною та корінцями й подивилася звіт за день. Обійшлось без жертв. Але завдяки мені й Піті, гадаю, день видався не зовсім нудним. Можливо, продюсери вночі дадуть нам відпочити.

Я почала вертіти головою, шукаючи годяще дерево, але раптом зрозуміла, що нічого не вийде. Принаймні поки що. Я ж не можу залишити Піту самого без захисту. Я знайшла Піту зовсім недалечко, всього зо п’ятдесят кроків звідси. А якщо знайшла я, то й іншим це також до снаги. Тому я одягнула нічні окуляри, приготувала зброю і стала на варті.

Температура знижувалася неприродно швидко, і дуже скоро я промерзла до кісток. Зрештою я здалася й залізла у спальний мішок до Піти. Там було дуже тепло, і я затишно влаштувалася, аж раптом усвідомила, що там не просто тепло, а гаряче, бо мішок відбиває жар його тіла. Я торкнулася Пітиного чола — воно палало вогнем. Я не знала, що робити. Залишити його в мішку і покластися на те, що температура здолає гарячку? Витягнути з мішка і сподіватися, що нічне повітря охолодить його тіло? Зрештою я просто приклала до Пітиного чола смужку вологого бинта. Слабенькі ліки, але я не ризикнула вдатися до чогось серйознішого.

Я провела ніч, напівсидячи-напівлежачи біля Піти, зволожуючи час від часу бинт і намагаючись відігнати від себе думку про те, що тепер, коли ми разом, я набагато вразливіша, ніж була раніше. Прив’язана до землі, завжди насторожі, з важкохворою людиною на руках. Але ж я знала, що Піта поранений. І все-таки вирушила на його пошуки. Хай який інстинкт штовхнув мене на це, залишалося тільки вірити, що він не підвів мене.

З наближенням світанку я помітила крапельку поту на Пітиній губі та зрозуміла, що жар спадає. Температура була ще далеко не нормальною, але принаймні знизилася на кілька градусів. Минулого вечора, зриваючи лозу, я натрапила на кущ Рутиних ягід. Я обскубала всі до останньої і розтерла їх із холодною водою у казанку від бульйону.

Коли я повернулася до печери, Піта саме намагався підвестися.

— Я прокинувся, а тебе не було, — мовив він. — Я хвилювався за тебе.

Усміхнувшись, я заспокоїла його:

— Ти хвилювався за мене? А на себе ти не дивився останнім часом?

— Я боявся, що Катон і Клівія наскочили на тебе. Вони завжди полюють уночі, — мовив Піта серйозно.

— Клівія? Хто це? — запитала я.

— Дівчина з Округу 2. Вона досі жива, правильно?

— Так, залишилися вони й ми, і ще Трач та Лисяча Морда, — сказала я. — Так я називаю дівчину з Округу 5. Як ти почуваєшся?

— Ліпше, ніж учора. Взагалі тут мені набагато краще, — мовив він. — Чистий одяг, ліки, спальний мішок... і ти.

Ну от, знову романтика. Я простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, а він перехопив її і притиснув до губ. Я пам’ятала, як мій тато робив так, але де цього набрався Піта? Сумніваюся, що його батько чинив так із тією відьмою.

— Жодних поцілунків, поки ти не поїси, — мовила я.

Піта оперся на камінь і чемно їв із ложки ягідне пюре. Але від грусятини знову відмовився.

— Ти не спала, — сказав Піта.

— Зі мною все гаразд, — заперечила я. Але насправді я була виснажена.

— Поспи. А я сидітиму на чатах. Я одразу розбуджу тебе, як почую щось підозріле, — запропонував він. Я вагалася. — Катніс, ти не залізна.

Тут він мав рацію. Мені таки треба було поспати. І можливо, краще зробити це зараз, коли він у доброму стані й коли денне світло на нашому боці.

— Гаразд, — мовила я. — Кілька годин. А тоді розбудиш мене.

Було занадто тепло, щоб залазити у спальний мішок, тож я просто розстелила його на землі й лягла, поставивши руку на лук на той раз, якщо мені доведеться негайно стріляти. Піта сидів поруч, притулившись до стіни і витягнувши поранену ногу, а його очі нашорошено стежили за всім, що відбувалося зовні.

— Спи, — сказав він лагідно.

Його пальці повільно перебирали моє волосся. На відміну від показових поцілунків і ніжностей, цей жест здавався природним і заспокійливим. Я не хотіла, щоб він припиняв, а він і не припиняв. Він досі гладив мене по голові, коли я заснула.

Спала я довго. Занадто довго. Тільки-но розплющивши очі, я одразу зрозуміла, що вже по обіді. Піта сидів поруч у тій самій позі. Дивно, але я почувалася захищеною — так я не відпочивала уже кілька днів.

— Піто, ти мав розбудити мене через кілька годин, — буркнула я.

— Навіщо? Я не помітив нічого підозрілого, — мовив він. — До того ж мені подобається споглядати, як ти спиш. Зовсім не хмуришся — так ти маєш набагато кращий вигляд.

Від цих слів я, звісно, насупилася, а Піта тільки посміхнувся у відповідь. Саме тоді я зауважила, що губи його пересохли. Я торкнулася його щоки. Гаряча, як вугілля в печі. Він заходився доводити, що пив воду, але мені здалося, що води не поменшало. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок і стояла над ним, поки він не випив зо дві кварти води. Тоді оглянула незначні поранення, опіки, укуси, і не без задоволення відмітила покращення. Набралася духу й розмотала ногу.

Моє серце тьохнуло. Тут усе було гірше, набагато гірше. Більше не було гною, але набряк збільшився й тоненька прозора шкіра запалилася. А тоді я помітила, що червоні жилки поповзли вверх по нозі. Зараження крові. Якщо Піту не лікувати, він помре. Але моїм листочкам і мазі це не під силу. Нам потрібні сильні антибіотики з Капітолія. Важко навіть уявити, скільки вони коштуватимуть. Якби Геймітч зібрав усі пожертви, чи тоді вистачило б грошей? Сумніваюся. Що ближче до завершення Ігор, то дорожчають подарунки. Якщо в перший день на певну суму грошей можна купити повноцінний обід, то на дванадцятий день цих грошей стане хіба що на один крекер. А так необхідні Піті ліки і в перший день коштували чимало.

— Набряк трохи збільшився, зате немає гною, — мовила я невпевнено.

— Катніс, я знаю, що таке зараження крові, — сказав Піта. — Хоча моя мама й не цілителька.

— Тобі просто треба пережити інших, Піто. Коли ми переможемо, в Капітолії тебе миттю вилікують, — мовила я.

— Непоганий план, — відповів він. Але я відчула в його голосі іронію.

— Тобі слід нормально харчуватися. Підтримувати сили. Я приготую тобі суп, — мовила я.

— Не розпалюй полум’я, — сказав він. — Воно того не варте.

— Побачимо, — буркнула я.

І рушила до струмка. Вийшовши з печери, я була вражена тим, як надворі спекотно. Я ладна була побитися об заклад, що продюсери коригують температуру, сильно підвищуючи її вдень і понижуючи вночі. Однак гарячі, розпечені на сонці камені наштовхнули мене на одну цікаву думку. Можливо, мені й не доведеться розгнічувати вогонь.

Я вмостилася на великому камені на півдорозі між печерою і струмком. Знезаразивши йодом півказанка води, я поставила його під прямі сонячні промені, а всередину вкинула кілька невеликих камінців. Сама знаю, що кухар із мене ніякий. Та оскільки варити суп зовсім не важко, — кинути все в каструлю й чекати, — то була надія, що страва вийде їстівною. Я розтерла грусятину на пюре й потолочила корінці Рути. На щастя, і корінці, і м’ясо були вже підсмажені, тож їх треба було просто підігріти. Завдяки сонцю й камінню вода вже нагрілася, тому я вкинула в казанок м’ясо й корінці, опустила у воду нові камінці й вирушила на пошуки зелені, щоб хоч трохи надати страві пікантності. Дуже скоро я натрапила на зелень часнику, що ріс із-під каміння. Ідеально. Я дрібно покришила його і додала в суп, знову поміняла камінці й накрила казанок кришкою, щоб усе пропарилося.

Поблизу я не помітила слідів хижаків, але все одно мені не хотілося залишати Піту самого, тому замість вирушити на полювання, я розставила кілька силець. Залишилося сподіватися, що мені поталанить. Цікаво, як виживають інші трибути тепер, коли всі їхні запаси знищені? Принаймні троє з них, Катон, Клівія і Лисяча Морда, цілковито покладалися на припаси. Трач, очевидячки, уміє прогодуватися сам. Мені здавалося, що він, як і Рута, знає чимало про те, як знаходити їжу. Цікаво, що вони роблять зараз? Воюють між собою? Шукають нас? Можливо, один із них уже давно вистежив нас і тільки чекає слушної нагоди, щоб напасти. На цю думку мені стало зле, і я повернулася до печери.

Піта лежав у кутку на спальному мішку. Хоча він аж засяяв, коли я зайшла, вигляд він мав просто жахливий. Я поклала йому на чоло мокрий бинт, але той нагрівся, щойно торкнувся шкіри.

— Тобі щось потрібно? — запитала я.

— Ні, — відповів Піта. — Дякую. Зажди. Розкажи мені що-небудь.

— Розказати? Що? — здивувалася я.

З мене кепський оповідач. Для мене розповідати — те саме, що співати. Тільки Прим час від часу вдавалося витягнути з мене якусь історію.

— Щось щасливе. Розкажи мені про найщасливіший день у твоєму житті, — попросив Піта.

З моїх уст зірвався дивний звук, схожий чи то на зітхання, чи то на буркотіння. Щасливу історію? Для цього знадобиться докласти набагато більше зусиль, ніж для приготування супу. Я напружила мозок, намагаючись згадати щось приємне. Більшість щасливих митей мого життя були пов’язані з Гейлом і полюванням, але я подумала, що така історія не зовсім сподобається Піті, та й публіці також. Залишалася Прим.

— Я не розказувала тобі, як роздобула козу для Прим? — запитала я.

Піта похитав головою і з нетерпінням подивився на мене. Отже, я почала. Але дуже обережно. Тому що мою історію почують в усьому Панемі. Люди можуть здогадатися, що я полюю нелегально, а я не хотіла накликати підозри на Гейла, Сальну Сей, різника і навіть на миротворців, які були моїми постійними клієнтами і порушували закон.

Ось справжня історія про те, як я роздобула для Прим козу на ім’я Леді. Був кінець травня, вечір п’ятниці, залишався один день до десятого дня народження Прим. Одразу після школи ми з Гейлом вирушили до лісу, бо я хотіла вполювати достатньо здобичі, щоб купити для Прим подарунок. Можливо, тканину на нову сукню або гребінець. Наші пастки не підвели, та й ліс буяв зеленню, але в результаті набралося не більше, ніж зазвичай у п’ятницю. Я дуже засмутилася, хоча Гейл запевнив, що назавтра ми вполюємо значно більше. Ми саме відпочивали біля струмка, аж раптом з’являється він — молодий олень, на вигляд йому щонайбільше рік. Роги тільки-тільки вибилися і досі вкриті оксамитовою шкірою. Щомиті готовий зірватися геть, але не тікає: не знайомий із людьми. Просто прекрасний.

Коли в нього поцілили дві стріли: одна в шию, друга в груди, — він уже не був таким прекрасним. Ми з Гейлом вистрелили одночасно. Олень побіг, але Гейлів ніж розтяв його горло раніше, ніж він щось утямив. Мені стало зле: вперше я вбила таку свіжу й безневинну істоту. А тоді на саму тільки думку про свіже й безневинне м’ясо у мене аж у животі забуркотіло.

Олень! За увесь час нам із Гейлом пощастило вполювати лише трьох оленів. Перша була самка, яка поранила ногу, вона не рахується. Хоча завдяки їй ми зрозуміли, що не варто тягнути тушу на Горно. Олениця спричинила неймовірний хаос, люди почали кидатися на тушу, самі встановлювали ціну й відрубували собі шматки. Але, на щастя, втрутилася Сальна Сей і відправила нас усіх до різника. Туша була сильно пошкоджена, вирвані величезні шматки м’яса, шкіра всіяна дірками. Хоча всі начебто заплатили справедливу ціну, та цілу тушу можна було продати дорожче.

Цього ж разу ми зачекали, поки надворі стемніло, і крізь дірку в паркані пробралися до будинку різника. Хоча всім відомо, що ми мисливці, було б нечемно з нашого боку серед білого дня тягнути важезного оленя вулицями Округу 12, ніби навмисне вихваляючись перед миротворцями.

Коли ми постукали з чорного ходу, нам відчинила низенька товста жінка на ім’я Руба. З Рубою не торгуються. Вона просто називає ціну, і ти пристаєш на неї або забираєшся геть, але ціна завжди справедлива. Ми одразу ж пристали на її ціну, і тому на додачу вона залишила нам кілька шматків оленини. Хоча ми порівну розділили гроші, ні Гейл, ні я ще ніколи не тримали в руках такої великої суми. Ми вирішили тримати це в секреті й назавтра зробити нашим родинам сюрприз.

Ось як я роздобула гроші на козу. Але Піті я сказала, що продала старий срібний медальйон матері. Це нікому не зашкодить.

Я продовжила оповідь із того місця, коли ми з Гейлом вирушили на ринок, щоб купити тканину на сукню. Саме тоді, коли я придивлялася до блакитної бавовни, мені в око дещо впало. На околиці Скиби живе чоловік, який тримає невеличке стадо кіз. Я навіть не знаю його справжнього імені, люди називають його просто Козар. Його суглоби опухлі й покручені, а ще він сильно кашляє — все це свідчить про те, що він провів чимало років у копальнях. Але йому пощастило. Якимось чином він спромігся заощадити трохи грошей, щоб придбати кіз, і на старості має заняття і прибуток, щоб не вмерти з голоду. Він брудний і завжди дратівливий, але кози в нього чисті і їхнє молоко багате на вітаміни, якщо ви, звісно, можете собі його дозволити.

Одна з кіз, біла в чорні латки, лежала на возі. Було легко здогадатися чому. Хтось — можливо, пес — поранив їй лопатку, й інфекція почала поширюватися. З нею було так погано, що Козар змушений був підтримувати її, щоб подоїти. Але мені здалося, що я знаю людину, яка зможе її вилікувати.

— Гейл, — прошепотіла я. — Я хочу купити цю козу для Прим.

В Окрузі 12 коза може цілковито змінити ваше життя. Тварини харчуються будь-чим, Левада — чудове пасовище, а коза дає чотири кварти молока щодня. Його можна пити, робити з нього сир, продавати. Це цілком законно.

— Вона сильно поранена, — мовив Гейл. — Краще огляньмо її зблизька.

Ми підійшли ближче й купили одну склянку молока на двох, покрутилися біля кози, так ніби просто цікавились.

— Скільки дасте? — запитав Козар.

— Ми просто дивимось, — відповів Гейл.

— Що ж, дивіться швидше. Скоро вона вирушить до різника. Навряд чи хтось купуватиме її молоко, та й коштує воно вдвічі дешевше, — сказав чоловік.

— А скільки вам за неї дає різник? — запитала я.

Чоловік знизав плечима.

— Заждіть і самі почуєте.

Я розвернулася й побачила Рубу, яка саме йшла в нашому напрямку.

— Добре, що ти прийшла, — мовив Козар. — Ця дівчина накинула оком на козу.

— Не зовсім. Тільки в тому разі, якщо ви ще не домовилися, — мовила я з удаваною байдужістю.

Руба зміряла мене поглядом, а тоді скосила оком на козу.

— Ні, ми ще не домовилися. Подивіться тільки на лопатку. Готова битись об заклад, що половина туші вже не згодиться навіть на ковбасу.

— Що? — закричав Козар. — Ми ж домовилися!

— Ми домовилися про товар, на якому маленький слід від зубів. А не про таке. Продавай козу дівчині, якщо та настільки дурна, щоб її купувати, — мовила Руба.

Розвернувшись, вона ледь помітно мені підморгнула.

Чоловік оскаженів, але досі хотів позбутися кози. Ми торгувалися добрі півгодини. Навколо нас зібрався натовп цікавих. Якщо коза виживе, це буде ідеальна угода, а якщо здохне — то нечуване шахрайство. Люди приставали то на мій бік, то на бік Козара, але зрештою моя взяла.

Гейл запропонував дотягти козу до мене додому. Гадаю, він не менше, ніж я, хотів побачити вираз на обличчі Прим, коли вона угледить козу. Все ще у піднесеному гуморі, я купила рожеву стрічку та прив’язала її до шиї кози. Тоді ми поспішили додому.

Треба було бачити реакцію Прим, коли ми зайшли в дім із козою. Пам’ятаєте, це та сама дівчинка, яка розревлася, щоб урятувати бридкого кота Денді. Вона була така схвильована, що плакала й сміялася водночас. Побачивши рану, моя мама трохи завагалася, але вони з Прим одразу взялися до роботи: терли трави та вливали настоянки в горлянку тварини...

— Зовсім як ти, — мовив Піта.

Я так захопилася розповіддю, що майже забула про нього.

— О ні, Піто. У них золоті руки. Те створіння не померло б, навіть якби захотіло, — сказала я.

І прикусила язика, усвідомивши, як це прозвучало для Піти, який помирав на моїх некомпетентних руках.

— Не хвилюйся. Я не хочу вмирати, — пожартував він. — То як закінчилася історія?

— Так і закінчилась. Пам’ятаю, що тієї ночі Прим наполягла на своєму і спала разом із Леді на підлозі. І саме тоді, коли вони засинали, коза лизнула її в щоку, так ніби бажала на добраніч, — мовила я. — Вона вже встигла полюбити Прим.

— На ній досі була рожева стрічка? — запитав Піта.

— Гадаю, що так, — відповіла я. — А що?

— Я просто намагаюся уявити цю картину, — мовив він задумливо. — Тепер я розумію, чому той день став найщасливішим у твоєму житті.

— Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею, — сказала я.

— Еге ж, звісно, я мав на увазі саме це, а не ту радість, яку ти подарувала сестрі, котру любиш так, що замість неї опинилася тут, — зауважив Піта сухо.

— Коза таки окупилася. Ще й принесла чималий прибуток, — відповіла я зверхньо.

— Що ж, їй не залишилося нічого після того, як ти врятувала їй життя, — мовив Піта. — Я також збираюся розрахуватися.

— Справді? Нагадай, будь ласка, в що ти мені обійшовся? — запитала я.

— Я завдав тобі чимало клопоту. Але не хвилюйся. Це окупиться, — сказав він.

— Не мели дурниць, — мовила я. І торкнулася його чола. Температура знову підвищилася. — Жар начебто спадає, — обманула я.

Звук сурем налякав мене. Я миттю підхопилася на ноги й кинулася до виходу, адже не хотіла проґавити повідомлення. Як я й підозрювала, мій новий щирий друг Клавдій Темплсміт запрошував нас на бенкет. На щастя, ми не голодні, і я зовсім не надала ваги його пропозиції, коли раптом Клавдій сказав:

— Заждіть. Дехто з вас, мабуть, одразу відхилив моє запрошення. Але це не звичайний бенкет. Кожен із вас у відчаї: йому потрібна одна-єдина річ...

Так, я у відчаї. Мені потрібні ліки, щоб зцілити Піту.

— Кожен із вас знайде це щось на світанку біля Рогу достатку в мішечку з номером вашого округу. Подумайте двічі, перш ніж відмовитися від такої можливості. Для декого з вас це — останній шанс, — мовив Клавдій.

А тоді замовк. Його слова повисли в повітрі. Піта схопив мене за плече, і від несподіванки я аж підскочила.

— Ні, — буркнув він. — Ти не ризикуватимеш життям заради мене.

— А хто сказав, що я збиралася? — мовила я.

— Отже, ти не підеш? — запитав Піта.

— Звісно, не піду. Сам тільки подумай. Невже я добровільно здам себе в руки Катона, Клівії і Трача? Не будь дурненьким, — сказала я, підштовхуючи його назад на лежанку. — Завтра я дам їм можливість позмагатися одне з одним, і коли ми побачимо, чия світлина з’явиться ввечері на небі, складемо новий план.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Катніс. Навіть не знаю, як тобі вдалося вижити, — і передражнив мене: — «Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею... Жар начебто спадає... Звісно, не піду...»

Він похитав головою.

— Ніколи не грай у карти — програєш усе до решти, — мовив він.

Від люті моє обличчя побагровіло.

— Гаразд. Я піду, і ти не зможеш мене зупинити!

— Я піду з тобою. Здолаю принаймні частину шляху. Я не доплентаюся до Рогу достатку, але якщо кричатиму гучно, хтось обов’язково почує мене і прийде добити, — сказав Піта.

— Зі своєю ногою ти не здолаєш і сотні кроків, — відповіла я.

— Тоді я повзтиму, — сказав Піта. — Якщо підеш ти, я також піду.

Він був достатньо впертий і, мабуть, достатньо дужий, щоб дотримати слова. Навіть якщо інший трибут його не знайде, то це може зробити хижак. А Піта не в силі захиститися. Мабуть, мені доведеться завалити його камінням у печері. Але хто знає, до чого призведе перенапруження, коли він почне розбирати каміння?..

— Ти волієш, щоб я просто сиділа і спостерігала, як ти помираєш? — запитала я.

— Я не помру. Я обіцяю. Якщо ти пообіцяєш не йти туди, — мовив він.

Я знала, що з ним марно сперечатися, тому й не стала.

— Тоді ти повинен пообіцяти, що робитимеш усе, як я звелю. Пити воду, будити мене тоді, коли я кажу, і з’їсти увесь суп до останньої краплі, яким би гидким він не виявився! — мовила я різко.

— Згода. А він уже готовий? — запитав Піта.

— Чекай тут, — наказала я.

Повітря охололо, хоча сонце досі стояло високо. Я не помилилася: продюсери гралися з температурою. Цікаво, може, комусь більш за все потрібне тепле покривало? У залізному казанку суп був іще теплий. І що найдивніше, цілком їстівний.

Піта їв мовчки, навіть вишкріб дно казанка, щоб продемонструвати свій ентузіазм. Потім почав лепетати щось про те, який суп смачний. Гарячка брала верх над його свідомістю. Зараз він був схожий на п’яного як чіп Геймітча. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок, перш ніж він остаточно відключився.

Дорогою до струмка я тільки й думала про те, що він помирає. Він протримається ще день або два, а тоді інфекція дістанеться серця, або мозку, або легень — і він помре. І я залишуся сама. Знову. В очікуванні на суперників.

Чорні думки так опанували мною, що я мало не випустила з уваги срібний парашут, який приземлився просто біля мене. Я миттю вихопила його з води, розірвала срібну тканину, під якою була маленька пляшечка. Геймітчу вдалося! Він дістав ліки — навіть не уявляю як, може, переконав романтичних дурників продати свої коштовності, — і тепер я зможу врятувати Піту! Хоча... пляшечка зовсім маленька. Мабуть, ліки дуже сильні? Раптом у мене закралася підозра. Я розкоркувала пляшечку й понюхала. Від солодкавого запаху моя веселість остаточно розвіялася. Щоб переконатися в своїх здогадках, я крапнула ліків собі на язик. У мене не залишилося жодного сумніву — це снодійний сироп. В Окрузі 12 це — найпоширеніші ліки. Дешеві, але викликають звикання. Майже кожен приймав сироп бодай раз у житті. У нас удома він також є. Мама завжди дає його буйним пацієнтам, щоб приспати їх під час накладання швів на серйозні рани, чи просто заспокоїти або допомогти людям пережити муки. Пляшечка такого сиропу може приспати Піту на цілий день, але що з того? Я так розізлилася, що мало не жбурнула подарунок Геймітча у воду, коли раптом мене осяяло. Цілий день? Це навіть більше, ніж мені потрібно.

Я розтолочила жменьку ягід, щоб приховати надмірно солодкий присмак, ще й додала кілька листочків м’яти. А тоді подалася назад до печери.

— Я принесла тобі гостинця. Недалеко звідси знайшла кущ ягід.

Піта не вагаючись розтулив рота. Ковтнув, а тоді трохи скривився.

— Вони дуже солодкі.

— Так, це цукрові ягоди. Мама робить із них джем. Невже ти ніколи не куштував їх раніше? — мовила я, запхнувши повну ложку йому до рота.

— Ні, — відповів Піта спантеличено. — Але смак якийсь знайомий. Цукрові ягоди?

— Їх не так просто роздобути. На ринку їх не продають. Ці ягоди ростуть у лісі, — сказала я.

— Вони такі солодкі, немов сироп, — мовив він, проковтнувши останню ложку. — Сироп.

Раптом він усе втямив, його очі округлилися. Я затиснула йому рот і ніс долонею, змушуючи ковтнути останню ложку снодійного. Він спробував виблювати з’їдене, але було вже запізно, він відключився. Коли Піта востаннє подивився на мене, в його погляді читався осуд. Я зробила неприпустиме.

Я присіла навпочіпки й довго дивилася на нього, мене сповнило змішане почуття суму й задоволення. По його підборіддю стекла цівка ягідного соку, і я її витерла.

— Це хто не вміє брехати? — мовила я, хоча Піта уже не чув мене.

Та яке це мало значення. Головне, що решта Панему чули.

Розділ 3

Наступні кілька годин я збирала каміння й намагалася замаскувати вхід у печеру. Це був повільний і важкий процес, але добре попотівши й посовавши брили, я залишилася задоволена своєю роботою. Тепер печера стала схожою на одну з кучугур, яких так багато навколо. Я залишила невеличкий отвір, через який можна було протиснутися всередину, але який не впадав ув око ззовні. І це добре, бо мені треба ж десь переночувати. Та й зрештою, якщо я не повернуся з бенкету, Піта буде в схованці, а не в пастці. Хоча без ліків він навряд чи протягне довго. Якщо я помру на бенкеті, то, вочевидь, Округ 12 цього року не матиме переможця.

Я почистила дрібну кістляву рибу, яка водилася в струмку, наповнила всі місткості водою, крапнувши туди йоду, приготувала зброю. У мене залишилося всього дев’ять стріл. Я замислилася над тим, чи варто залишити Піті ніж, щоб він хоч якось міг захиститися, поки мене не буде поруч, але вирішила, що в цьому немає потреби. Гора каміння була куди кращим захистом. А от мені ніж може знадобитися. Хто знає, що мене там чекатиме?

У дечому я була на сто відсотків переконана. Принаймні Катон, Клівія і Трач з’являться біля Рогу достатку, коли почнеться бенкет. Я не була впевнена щодо Лисячої Морди — нариватися на небезпеку не в її стилі. Вона менша за мене, і до того ж неозброєна, хіба що днями їй вдалося роздобути якусь зброю. Але троє інших... треба бути насторожі. Моя перевага — відстань, я здатна вбивати на віддалі, але я знаю, що мені доведеться добре попріти, щоб дістати мішечок із номером «12», про який згадував Клавдій Темплсміт.

Я подивилася на небо, сподіваючись, що на світанку в мене буде на одного суперника менше, але день видався спокійним, і ніхто не помер. Завтра в небі точно з’явиться чиясь світлина. Бенкети завжди закінчуються смертями.

Я залізла в печеру, приготувала окуляри нічного бачення та скрутилася калачиком біля Піти. На щастя, сьогодні вдень я добре поспала. Тому зараз мені не можна засинати. Не те щоб я боялася, що хтось нападе на нас уночі, просто не хотіла проспати світанок.

Ніч була неймовірно холодною. Так ніби продюсери спрямували на арену потік крижаного повітря. Гадаю, вони так і вчинили. Я лежала поруч із Пітою в спальному мішку й хотіла всотати увесь його жар. Було дивно відчувати таку фізичну близькість до людини, яка насправді зараз так далеко. З тим самим успіхом Піта міг би бути в Капітолії, чи в Окрузі 12, чи ген на місяці, для мене він недосяжний. Ще ніколи в цих Іграх я не почувалася такою самотньою.

«Просто змирися з тим, що нічка буде не з найкращих», — підбадьорила я себе. Проте не могла не думати про маму та Прим, про те, чи спатимуть вони сьогодні. Заради такої важливої події, як бенкет на арені, заняття в школі, мабуть, скасують. Моя сім’я може подивитися Ігри по своєму старенькому пошарпаному телевізору або приєднатися до натовпу, який збереться на центральній площі й переглядатиме трансляцію на великих екранах із якісним зображенням. Залишившись удома, вони уникнуть занадто цікавих очей, але на площі отримають підтримку. Люди не пожалкують для них доброго слова, а може, й поділяться їжею. Цікаво, чи пекар відшукав їх, особливо тепер, коли ми з Пітою — одна команда, і чи дотримав свого слова підгодовувати Прим.

Мабуть, увесь Округ 12 у піднесеному настрої. Адже вкрай рідко бодай один наш трибут тримався так довго! Безперечно, люди радіють за нас із Пітою, особливо тепер, коли ми разом. Коли я заплющувала очі, то легко уявляла, як вони, скупчившись біля екранів, кричать і підбадьорюють нас. Я бачила, як усі вони — Сальна Сей, Мадж і навіть миротворці, які купували в мене дичину, — радіють за нас.

І Гейл. Я добре його знаю. Він не кричить і не підбадьорює. Але він уважно стежить за подіями на арені, не пропускає жодної бійки чи несподіваного повороту, а ще він хоче, щоб я повернулася додому. Цікаво, чи бажає він того самого Піті? Ми з Гейлом не пара, але чи стали б ми парою, якби я схотіла? Він пропонував утекти разом. Може, просто усвідомлював, що триматися купи — єдиний шанс вижити за межами округу? А може, тут було щось більше?

Цікаво, як він ставиться до наших із Пітою поцілунків?

Через щілину в камінні я спостерігала за місяцем. Коли, на мою думку, настала третя година ночі, я почала останні приготування. Подбала про те, щоб у Піти була вода, і залишила поруч аптечку. Якщо я не повернуся, це йому так і так не допоможе, хіба що трохи подовжить життя. Поміркувавши якусь мить, я зняла з нього куртку й одягнула поверх своєї. Йому вона не потрібна. Принаймні зараз, коли він у спальному мішку і в нього гарячка, а тим паче вдень, коли він у ній просто спариться. Не спливло й кількох хвилин, а мої долоні задерев’яніли від холоду, тому я взяла запасні шкарпетки Рути, вирізала в них дірки для пальців і вдягнула на руки. Стало трохи тепліше. Я наповнила її маленький рюкзачок їжею, кинула туди флягу води, бинт, заткнула за пояс ніж і взяла лук та стріли. Я уже збиралася йти, коли згадала, що ми з Пітою досі закохані і треба цей міф підтримувати. Тож я нахилилася до Піти й довго його цілувала. Я уявила, як дехто у Капітолії пустив сльозу, і вдала, що також змахую сльозинку з ока. А тоді ковзнула крізь отвір у холодну ніч.

З кожним видихом із мого рота вилітала маленька біла хмаринка — таке крижане було повітря. Так холодно, як у нас удома наприкінці листопада. Якось ми з Гейлом вирушили на полювання вночі, з ліхтариками в руках. Ми сиділи разом, закутавшись у покривало й посьорбуючи трав’яний чай, і сподівалися, що здобич сама прийде нам у руки... «Ох, Гейле, — подумала я, — як би я хотіла, щоб і зараз ти прикривав мою спину!»

Рухалася я швидко, але обачно. Завдяки окулярам почувалася впевненіше, але глухота у вусі створювала дискомфорт. Я не знала напевне, що сталося з моїм вухом під час вибуху, але відчувала, що пошкоджене воно десь глибоко всередині й що завдана шкода — непоправна. Байдуже. Якщо я повернуся додому, то стану такою багатою, що зможу відновити слух.

Уночі ліс завжди має інакший вигляд. Хоча в мене й були окуляри, все одно природа навкруги здавалася якоюсь не такою, ворожою. Так ніби дерева, квіти й каміння пішли спати і прислали замість себе зловісні копії. Я вирішила не ризикувати й не шукати нового маршруту. Спершу піду струмком проти течії, а далі зверну на стежку, що веде до схованки Рути біля озера. Дорогою я не помітила жодного знаку присутності інших трибутів, жодного подиху, жодного руху. Може, я перша, а може, інші поховалися тут ще звечора. Я прийшла на годину, а може, на дві швидше зазначеного часу й залягла в кущах, очікуючи на початок різанини.

Я зжувала кілька листочків м’яти, більше мій шлунок не приймав. Яке щастя, що я одягнула куртку Піти поверх своєї! Якби я цього не зробила, довелося б стрибати й бігати, щоб зігрітися. Надворі потроху прояснювалося, але досі не було жодного знаку інших трибутів. Нічого дивного. Кожен із них відзначається або силою, або витривалістю, або хитрістю. Цікаво, вони думають, що Піта зі мною? Сумніваюся, що Трач і Лисяча Морда здогадуються про те, що він важко поранений. Нехай гадають, що він мене прикриватиме, коли я побіжу по мішок із номером «12».

До речі, де мішок? На арені вже досить світла, тож я зняла окуляри. Співали пташки, сповіщаючи про ранок. Хіба не пора? Я запанікувала. Може, я прийшла не туди, куди слід? Але ні, я пам’ятала, як Клавдій Темплсміт оголошував бенкет біля Рогу достатку. Ось він. Ріг достатку. І я тут. Де ж бенкет?

Щойно перший промінь сонця освітив Ріг достатку, як на галявині почувся рух. Земля біля Рогу розділилася навпіл, і на арені з’явився круглий стіл, вкритий білосніжною скатертиною. На столі лежало чотири пакунки: два великі чорні з цифрами «2» й «11», середніх розмірів зелений із цифрою «5» і зовсім крихітний оранжевий, — я б легко змогла його нести, прив’язавши до зап’ястя, — на якому має бути цифра «12».

Тільки-но стіл опинився в потрібному місці, з-за Рогу достатку висковзнула якась постать, ухопила зелений мішечок і втекла. Лисяча Морда! Треба віддати їй належне за таку розумну й ризиковану ідею! Всі інші причаїлися навколо галявини, чекаючи на слушний момент, готуючись до нападу, оцінюючи ситуацію, а вона взяла своє — і зникла. Ми потрапили в її пастку, ніхто не хотів переслідувати Лисячу Морду, поки його власний мішок так беззахисно лежить на столі. Лисяча Морда навмисне залишила всі інші мішки, знаючи, що візьми вона чужий — її одразу ж почнуть переслідувати. Такою повинна була бути моя стратегія! Поки я приводила до ладу розбурхані почуття: здивування, захоплення, лють, заздрість, розчарування, — рудоволоса вже добігала до лісу, й у неї годі було поцілити. Що ж. Я завжди боялася інших, але, можливо, саме Лисяча Морда — мій справжній суперник.

Вона вкрала в мене час, тому що тепер стало цілком очевидно, що наступною до столу повинна підійти я. Якщо це буде якийсь інший трибут, він може просто вхопити мій мішечок і втекти. Ні секунди не вагаючись, я кинулася до столу. Небезпеку я відчула ще до того, як побачила. На щастя, перший ніж просвистів праворуч від мене, тож я почула, виставила руку і відбила його луком. Я розвернулася, натягнула тятиву й пустила стрілу просто в серце Клівії. Вона вчасно ухилилася й уникла фатальної рани, але стріла все-таки зачепила її ліве передпліччя. На жаль, вона метає ножі правою рукою, але принаймні це трохи її сповільнить. Поки вона витягала стрілу й оглядала рану, я помчала далі, автоматично підготувавши наступну стрілу, як справжній професіонал.

Я підбігла до столу, пальці потягнулися до маленького оранжевого мішечка. Рука пірнула під зав’язку, й мішечок повис на моєму зап’ясті — він був зовсім маленький, куди ще мені його подіти. Я розвернулася та приготувалася стріляти, коли в повітрі просвистів другий ніж. Його гостре лезо розітнуло мені праву брову, лишивши глибоку рану, з якої хлинула кров. Вона збігала мені по обличчю, заливала очі, затікала в рот, я відчувала різкий металевий присмак власної крові. Я хитнулася, але все-таки спромоглася послати стрілу в напрямку ворога. Та ще до того, як опустити руку, я знала, що змажу. А тоді Клівія кинулася на мене, повалила на землю й притиснула до землі колінами.

«Ось і все», — подумала я, мріючи тільки про те, щоб смерть була швидкою — заради Прим. Але Клівія хотіла насолодитися моментом. Вона знала, що в неї є час. Понад усякий сумнів, Катон десь поблизу, прикриває її спину, чекає на Трача і, можливо, на Піту.

— Де твій Ромео, ти, Округ 12? Ви ще не розбіглися, закохані? — запитала вона.

Що ж, поки ми балакаємо, я жива.

— Зараз він ондечки там. Підкрадається до Катона, — рикнула я. А тоді щосили загукала: — Піто!

Клівія натиснула мені на трахею кулаком, заткнувши цим самим рота. Вона завертіла головою, і я зрозуміла, що бодай ненадовго, але вона повірила моїм словам. Та оскільки Піта так і не прийшов на допомогу, Клівія знову обернулася до мене.

— Брехуха, — оскалилася вона. — Він однією ногою в могилі. Катон знає, де різати. Мабуть, ти заховала його десь високо на дереві, а сама прийшла сюди, бо це його останній шанс. Що в цьому маленькому симпатичному мішечку? Ліки для коханого? Погано, що він так ніколи їх і не отримає.

Клівія розстебнула куртку. Мене вразила неймовірна кількість ножів, прикріплених до неї. Вона обрала витончений у своїй смертоносності кривий ніж.

— Я пообіцяла Катону, що як ти потрапиш мені до рук, я подарую публіці незабутнє шоу.

Я напружилася всім тілом, спробувавши скинути її з себе, але де там. Вона важка, і хватка в неї міцна.

— Навіть не мрій, Округ 12. Ми тебе вб’ємо. Точно як твою малу союзницю... як там її звали? Ту, що скакала по деревах? Рута? Що ж, спочатку Рута, потім ти, а тоді природа сама потурбується про твого коханого. Як тобі таке? — запитала Клівія. — Гаразд, із чого почнемо?

Вона рукавом витерла кров із моєї рани і якийсь час уважно роздивлялася моє обличчя, повертаючи його з боку на бік, ніби це колода, і вирішуючи, що вирізьбити. Я спробувала вкусити її за руку, але вона вхопила мене за волосся й притиснула голову до землі.

— Думаю... — майже промуркотіла вона. — Думаю, ми почнемо з рота.

Я міцно зціпила зуби, поки вона кінчиком ножа, дражнячись, обводила мої губи.

Я не заплющуватиму очей. Те, що вона сказала про Руту, неабияк мене розізлило. Гадаю, цієї люті вистачить, щоб померти з гідністю. Таким чином я продемонструю свою непокору, я дивитимуся на Клівію доти, доки зможу, мабуть, це триватиме зовсім не довго, але я дивитимуся, я не кричатиму, не плакатиму, а просто помру, по-своєму героїчно, непідкореною.

— Думаю, губи тобі більше не знадобляться. Хочеш послати своєму коханому останній повітряний поцілунок? — запитала вона.

У мене в роті набралося чимало крові та слини, і я виплюнула все це їй в обличчя. Вона спалахнула.

— Що ж, тоді до справи.

Я приготувалася до нестерпного болю. Та щойно на губі з’явився перший поріз, якась невідома сила схопила Клівію, і я почула її зойк. Спочатку я розгубилася, не могла зрозуміти, що сталося. Невже Піта якимось чином прийшов мені на допомогу? А може, продюсери випустили хижака, щоб підлити олії у вогонь? Чи вертоліт підняв її у повітря?

Та коли я зрештою спромоглася підвести голову, то виявила, що жодна з моїх здогадок не справдилася. Ноги Клівії бовталися над землею, а сама вона опинилася в руках Трача. Побачивши таку картину, — наді мною нависала могутня постать Трача, який тримав у руках Клівію і трусив її, немов ганчір’яну ляльку, — я аж рота роззявила. Я пам’ятала, який він великий, але ще ніколи він не здавався таким здоровезним і дужим. Невже на арені він примудрився набрати ваги? Він ударив Клівію та жбурнув її об землю.

Коли він заволав, я аж підскочила. Я ще ніколи не чула, щоб він підвищував голос.

— Що ти зробила з маленькою дівчинкою? Це ти її вбила?

Клівія насилу підвелася навколішки, немов оглушена комаха. Вона була занадто ошелешена, щоб кликати на допомогу.

— Ні! Ні, це була не я!

— Ти назвала її на ім’я. Я чув. Це ти її вбила? — нова хвиля злості захлиснула його. — Ти порізала її так само, як хотіла порізати ось її? — і він тицьнув у мене.

— Ні! Ні, я... — Клівія побачила в руці Трача камінь, невеличкий, завбільшки з буханець хліба, і щосили загорлала: — Катоне! Катоне!

— Клівіє! — закричав Катон у відповідь.

Але він задалеко, їй він не допоможе. Цікаво, що він там робить? Намагається зловити Лисячу Морду чи підстерігає Піту? Чи, може, вистежує Трача, тільки неправильно обрав позицію?

Трач просто підняв камінь високо в повітря й опустив його прямо на скроню Клівії. Не було й краплі крові, але я побачила западину в її черепі й умить зрозуміла, що їй кінець. Вона була досі жива, її груди повільно то піднімалися, то опускалися, а з уст зірвався легенький стогін.

Коли Трач обернувся до мене з піднятим над головою каменем, я знала, що втікати марно. Мій лук порожній, остання стріла не поцілила у Клівію. Трач подивився на мене своїми дивними золотаво-карими очима.

— Що вона мала на увазі? Коли говорила про те, що Рута — твоя союзниця?

— Я... я... ми подружилися. Разом підірвали припаси кар’єристів. Я намагалася її врятувати. Але він дістався до неї перший. Хлопець з Округу 1, — мовила я.

Можливо, якщо він знатиме, що я допомагала Руті, то не вигадає для мене повільної садистської смерті.

— І ти його вбила? — вимогливо запитав він.

— Так. Я його вбила. І прикрасила її тіло квітами, — мовила я. — І заспівала їй колискову.

Раптом мені з очей ринули сльози. У пам’яті спливли сцени бою, Рутиної смерті. Все нахлинуло водночас: і спогади про Руту, і біль у голові, і страх перед Трачем, і стогони помираючої дівчини за кілька кроків звідси.

— Колискову? — перепитав Трач похмуро.

— Жалобну. Я співала їй, поки вона не померла, — відповіла я. — Твій округ... вони прислали мені хліб, — моя рука потягнулася вгору, але не по стрілу, якої я б і так не встигла дістати, а просто щоб утерти носа. — Тільки швидко, Трачу, гаразд?

Здається, Трач завагався. Він опустив руку з каменем і тицьнув у мене пальцем — майже звинувачувально.

— На перший раз я тебе відпускаю. За маленьку дівчинку. Ти і я, тепер ми квити. Ніяких боргів. Зрозуміла?

Я кивнула, бо я таки зрозуміла. Борги. Я сама ненавиджу бути в боргу. Це чи не єдина для мене річ, яка легко піддається розумінню. І саме в ту мить я усвідомила, що Трач не розіб’є мені каменем голову.

— Клівіє! — долинув голос Катона, тепер він був набагато ближче. І судячи з інтонації, він уже побачив мертве тіло Клівії.

— Тікай, дівчино у вогні, — мовив Трач.

Мені не треба було повторювати двічі. Я звелася на ноги і по стоптаній твердій землі чимдуж кинулася навтіки від Трача та Клівії і від голосу Катона. Тільки добігши до лісу, я насмілилась озирнутися. Трач із двома великими чорними мішками зник із поля зору ген за полем — там, куди ніколи не ступала моя нога. Катон, стиснувши спис у руці, впав навколішки біля Клівії, благаючи не кидати його. За кілька секунд він усвідомить, що його благання марні. Я помчала в ліс, без упину витираючи кров, що лилася з рани, й метаючись, немов загнана поранена тварина, якою я й була. За кілька хвилин пролунав постріл, і я зрозуміла, що Клівія померла, що тепер Катон майне за одним із нас. Він піде по сліду Трача або по моєму. Мене охопив жах, у голові паморочилося, я хиталася з боку в бік, ледве тримаючись на ногах. Про всяк випадок я приготувала стрілу, але Катон метає спис чи не далі, ніж я стріляю.

Тільки одна річ трохи мене заспокоїла. У Трача мішок Катона, в якому лежить те, що могло стати для нього останнім шансом. Ладна побитися об заклад, що Катон кинувся услід за Трачем, а не за мною. Але я все одно не зупинялася. Добігши до струмка, я стрибнула у воду, навіть не роззувшись, і побрела вниз. Я зняла шкарпетки Рути, які використовувала як рукавиці, й притиснула їх до чола, намагаючись спинити кров, але вони просякли за лічені секунди.

Якимсь чином я добрела до печери. Протиснулася крізь отвір. У напівтьмі зняла з руки маленький оранжевий мішечок, розірвала застібку й витрусила вміст на землю. Одна тоненька коробочка, а в ній шприц із довгою тонкою голкою. Не вагаючись ні секунди, я увігнала голку Піті в руку й натиснула на поршень.

Мої заплямовані кров’ю долоні потягнулися до голови, а тоді впали на коліна.

Останнє, що я запам’ятала, то був вишуканий срібно-зелений метелик, який сів мені на зап’ястя.

Розділ 4

Мене збудили важкі краплі дощу, що барабанили по даху нашого будинку. Мені зовсім не хотілося розлучатися зі сном, у коконі з товстого покривала мені було тепло й затишно, а головне — безпечно. Вдома завжди безпечно. Якось підсвідомо я розуміла, що болить голова. Можливо, у мене грип, і тому мені дозволили залишитися в ліжку і ще трохи поспати. Мамина рука ніжно пестить мені щоку, і я не відштовхнула її, хоча ніколи не хотіла показувати, наскільки палко я бажала того ніжного дотику. Щоб вона не зрозуміла, як сильно я за нею скучила, хоча й досі їй не довіряю. А тоді хтось заговорив до мене. Це був не мамин голос, не той, який я так сподівалася почути, і я налякалася.

— Катніс, — мовив він. — Катніс, ти мене чуєш?

Мої очі широко розплющилися, і відчуття абсолютної безпеки безслідно щезло. Я була не вдома, не з мамою. А в похмурій холодній печері, мої босі ноги задерев’яніли від холоду, хоча й були закутані, а в повітрі витав металевий запах крові. Перед очима постало бліде змарніле обличчя хлопця, і я трохи заспокоїлася.

— Піта.

— Привіт, — мовив він. — Приємно знову бачити твої очі.

— Скільки часу я була без тями? — запитала я.

— Не впевнений. Я прокинувся вчора ввечері, а ти вже лежала біля мене у величезній калюжі крові, — сказав він. — Гадаю, кровотеча нарешті припинилася, але на твоєму місці я б не підводився.

Я обережно простягла руку до голови, але намацала тільки пов’язку. Після такого легкого руху я відчула втому і слабкість. Піта підніс до моїх губ воду, і я почала жадібно ковтати.

— Тобі вже ліпше, — мовила я.

— Набагато ліпше. Не знаю, що ти мені вколола, але це допомогло, — відповів Піта. — Сьогодні вранці я оглянув свою ногу: майже весь набряк зійшов.

Не схоже, щоб він досі сердився за те, що я його перехитрила, що таки втекла на бенкет. Можливо, це просто через те, що я така побита, і коли я трохи оговтаюся, він іще все надолужить. Та наразі він — сама лагідність.

— Ти їв? — запитала я.

— Аж соромно зізнатися, але я проковтнув три шматки грусятини, перш ніж подумав про те, що це наші останні припаси. Але не хвилюйся, я знову сідаю на сувору дієту, — мовив він.

— Ні, добре, що ти поїв. Тобі треба їсти. Скоро я знову вирушу на полювання, — сказала я.

— Не так скоро, гаразд? — мовив він. — Тепер дозволь мені потурбуватися про тебе.

Здається, у мене не було іншого вибору. Піта почав годувати мене маленькими шматочками м’яса і родзинками, а ще я випила море води. Він розтер мені ноги і замотав їх у свою куртку, а потім по саму шию вкутав мене у спальний мішок.

— Твої черевики та шкарпетки досі вологі, та й погода несприятлива, — сказав він.

Знадвору долинув гуркіт грому, і крізь щілину в камінні я побачила, як величезна блискавка розітнула небо навпіл. У кількох місцях стеля протікала, але Піта спорудив над моєю головою щось на зразок навісу, закріпивши на стелі шматок плівки.

— Цікаво, навіщо ця негода? Я маю на увазі, хто мішень цього разу? — мовив Піта.

— Катон і Трач, — випалила я. — Лисяча Морда десь ховається у своїй норі, а Клівія... вона порізала мене, а тоді... — мій голос здригнувся.

— Я знаю, що Клівія мертва. Вчора ввечері бачив її світлину, — мовив він. — Це ти її вбила?

— Ні. Це Трач. Він проламав їй череп каменем, — відповіла я.

— На щастя, він не дістався до тебе, — мовив Піта.

Перед очима постали всі до одної сцени кривавого бенкету, і мені стало зле.

— Він дістався, але відпустив мене.

Тепер, звісно, мені довелося Піті все розповідати: про вибух, про моє вухо, про Руту і про хлопця з Округу 1, і про хліб, і про те, як Трач повернув мені борг.

— Він відпустив тебе, тому що не хотів бути перед тобою в боргу? — запитав Піта. Він просто не міг у таке повірити.

— Так. А я й не очікувала, що ти зрозумієш. У тебе завжди всього було вдосталь. Але якби ти жив на Скибі, тобі не довелося б нічого пояснювати, — мовила я.

— Навіть не намагайся. Вочевидь, я занадто темний, щоб таке зрозуміти, — віджартувався Піта.

— Це як із тим хлібом. У мене таке враження, що я на все життя тобі заборгувала, — мовила я.

— Хліб? Який хліб? Той, який я кинув тобі, коли ми були дітьми? — сказав він. — Можеш про нього забути. Я маю на увазі, ти ж урятувала мені життя, і тепер ми квити.

— Але ти не знав мене. Ми навіть жодного разу й словом не перекинулися. Окрім того, це був мій перший у житті подарунок, за який завжди важко розплачуватися. Якби ти не допоміг мені кілька років тому, мене б тут не було, — мовила я. — А все-таки — чому ти це зробив?

— Чому? Ти сама знаєш відповідь на це запитання, — відповів Піта. Я легенько похитала головою на знак незгоди. — Геймітч казав, що тебе буде важко переконати.

— Геймітч? — здивувалася я. — До чого тут він?

— Ні до чого, — відповів Піта. — Отже, Катон і Трач? Думаю, це вже занадто — сподіватися на те, що вони повбивають один одного?

Але Пітині слова ще дужче мене засмутили.

— Гадаю, ми б поладили з Трачем. Якби ми всі жили в Окрузі 12, то стали б друзями, — мовила я.

— Тоді будемо сподіватися, що його вб’є Катон, а не ми, — мовив Піта похмуро.

Мені зовсім не хотілося, щоб Катон убив Трача. Я взагалі не хотіла, щоб смерті тривали. Але цього не годиться говорити на арені. Хоч як я боролася з собою, але на моїх очах виступили гіркі сльози.

Піта схвильовано подивився на мене.

— Що таке? Тобі так боляче?

Я тільки мовчки кивнула, бо частково це була правда: мені було боляче, але не фізично.

— Піто, я хочу додому, — мовила я жалібно, немов мала дитина.

— Скоро ти повернешся. Обіцяю, — сказав він і нахилився, щоб мене поцілувати.

— Я хочу додому зараз, — сказала я.

— Знаєш що? Поспи ще трохи, і тобі обов’язково насниться дім. І ти опинишся там — оком не встигнеш кліпнути, — заспокоїв мене Піта. — Добре?

— Добре, — прошепотіла я. — Розбуркаєш мене, коли сам захочеш відпочити.

— Завдяки вам із Геймітчем я добряче відпочив. До того ж, хто знає, скільки все це триватиме...

Що він мав на увазі? Грозу? Той короткий перепочинок, який вона подарувала нам? Самі Ігри? Я не знала, але була занадто зажурена й утомлена, щоб питати.

Коли Піта мене збудив, уже вечоріло. Дощ перетворився на зливу, і в тих місцях, де раніше крізь стелю просочувалося всього кілька крапель, тепер лило як з відра. Піта підставив казанок від бульйону туди, де періщило найгірше, й пересунув плівку, щоб прикрити мене. Я почувалася значно краще, могла сидіти, а ще вмирала з голоду. Так як і Піта. Ясно: він не схотів їсти сам і з нетерпінням чекав на мене.

Залишилося зовсім мало. Два шматки грусятини, трохи корінців і жменька сушених фруктів.

— Може, варто залишити щось на потім? — запитав Піта.

— Ні. Давай з’їмо все, що є. Грусятина може зіпсуватися, якщо пролежить ще бодай трохи, а ми ж не хочемо потруїтися несвіжою їжею, — мовила я, розділивши наші припаси на дві половини.

Ми намагалися їсти повільно, але обоє були такі голодні, що впоралися за кілька хвилин. Шлунок жадав більшого.

— Завтра — день полювання, — мовила я.

— На жаль, я нічим не зможу тобі допомогти, — сказав Піта. — Я ще ніколи в житті не полював.

— Я вбиватиму, а ти готуватимеш, — мовила я. — А ще ти можеш збирати ягоди й корінці.

— Якби ж тут було хлібне дерево... — мовив Піта замріяно.

— Хліб, який подарував мені Округ 11, був іще теплий, — сказала я і зітхнула. — Ось, пожуй це.

Я подала Піті листочки м’яти і сама взяла кілька.

Через грозу було важко розгледіти зображення в небі, але було зрозуміло, що сьогодні ніхто не помер. Виходить, Катон і Трач іще не прикінчили один одного.

— Куди побіг Трач? Я маю на увазі, що там — потойбіч Рогу достатку? — запитала я Піту.

— Поле. Воно простягається скільки сягає око, і поросле травою заввишки мені по плече. Можливо, десь там ростуть злаки. Там є латки різних кольорів, але зовсім немає стежок, — мовив Піта.

— Можу побитися об заклад, що там таки ростуть злаки. І Трач їх уже відшукав, — мовила я. — Ти був там?

— Ні. Ніхто не хотів вистежувати Трача в тій височенній траві. В ній є щось зловісне. Щоразу, коли я туди дивився, просто не міг не думати, що там може приховуватися. Змії, скажені тварини, сипучі піски, — сказав Піта. — Там може бути що завгодно.

Я промовчала, але Пітині слова нагадали мені заборону виходити за паркан Округу 12. У ту мить я просто не могла не порівнювати Піту з Гейлом, який, окрім загрози, побачив би в тому полі ще й потенційне джерело їжі. Як і Трач. Я не мала на увазі, що Піта легкодухий, він уже неодноразово довів свою відвагу. Але є речі, які зовсім не цікавлять тебе, коли в тебе вдома завжди є свіжий хліб, — тоді як нас із Гейлом цікавило абсолютно все. Що б Піта подумав про наші щоденні кпини стосовно порушення закону? Чи вразили б вони його? А те, що ми говорили про Панем? А Гейлова ненависть до Капітолія?

— Можливо, на тому полі росте і хлібне дерево, — мовила я. — Можливо, саме тому зараз Трач має кращий вигляд, ніж на початку Ігор.

— Може, й так. А може, в нього дуже щедрі спонсори, — відповів Піта. — Цікаво, що нам зробити, щоб Геймітч прислав хоч трохи хліба?

Моя брова вигнулася в дугу, але я вчасно згадала, що Піті нічого не відомо про повідомлення, яке Геймітч прислав мені кілька днів тому. Один поцілунок дорівнює одному казанку бульйону. Добре, що я не вибовкала згаряча все, що мені спало на думку. Бо ж публіка здогадалася б, що наш роман сфабрикований, аби викликати симпатію, а тоді годі буде сподіватися на підтримку. Треба, щоб збоку все видавалося щирим. Слід почати здалеку. Я потягнулася й узяла Піту за руку.

— Мабуть, Геймітч добряче розтратився, щоб допомогти мені тебе вирубати, — мовила я легковажно.

— Ага, до речі, — мовив Піта, сплівши пальці з моїми. — Ніколи більше не роби такого.

— А що як зроблю? — піддражнила я.

— То... то... — у нього на думці не було нічого хорошого. — Стривай хвилинку, зараз вигадаю...

— Що таке? — запитала я, усміхнувшись.

— А те, що ми обоє досі живі. А це додає тобі ще більше впевненості в тому, що ти вчинила правильно, — мовив Піта.

— Я таки вчинила правильно, — зауважила я.

— Ні! Катніс, просто пообіцяй, що більше ніколи такого не зробиш! — раптом його рука до болю стиснула мою, і в голосі забриніла злість. — Не треба вмирати за мене. Більше не смій робити мені таких послуг. Гаразд?

Мене вразила його наполегливість, але в ситуації, що склалася, я одразу побачила можливість заробити харчі, тому негайно взялася до діла.

— Піто, а що як я зробила це для себе? Тобі не спадало таке на думку? Можливо, ти не один хвилюєшся про те, що... що буде, якщо...

Я запнулася. У мене не виходять промови так легко, як у Піти. І поки я говорила, зненацька мені стало боляче від думки, що я можу його втратити. Я усвідомила, як сильно мені не хочеться, щоб він помер. І справа не тільки в спонсорах. І не в тому, що станеться вдома. І навіть не в тому, що я знову залишуся сама. Справа в ньому самому. Я просто не хочу втратити хлопця з хлібом.

— Якщо що, Катніс? — мовив він ніжно.

Якби тільки ми могли залишитися наодинці, так щоб уникнути прискіпливого погляду усього Панему! Навіть якщо не отримаємо їжі... Те, що я відчувала, не стосувалося нікого, лише мене.

— Геймітч звелів мені уникати таких розмов, — мовила я ухильно, хоча насправді Геймітч ніколи не говорив нічого подібного. Мабуть, зараз він шпетить мене за те, що я все зіпсувала в такий напружений драматичний момент. Але Піта знову прийшов на підмогу:

— Тоді мені самому доведеться заповнити прогалини, — мовив він і нахилився до мене.

Це був наш перший свідомий поцілунок. Жоден із нас зараз не потерпав від лихоманки, чи болю, чи втрати свідомості. Наші губи не палали від гарячки й не німіли від холоду. Вперше від поцілунку в мене у грудях щось ворухнулося. Тепле й цікаве. Це був перший поцілунок, після якого мені захотілося ще одного.

Але я його не отримала. Вірніше, отримала, але це був радше не поцілунок, а легенький доторк Пітиних губ до кінчика мого носа. Щось відвернуло його увагу.

— Гадаю, твоя рана знову кривавиться. Давай приляж, вже й так пора спати, — мовив Піта.

Шкарпетки майже висохли, тож я натягнула їх і змусила Піту забрати в мене свою куртку. Холод і вогкість пробирають до кісток, Піта, мабуть, також мерзне. Я наполягла на тому, що чатуватиму першою, хоча ми обоє були певні, що за такої негоди ніхто по нас не прийде. Але Піта не заспокоївся, поки я також не залізла в спальний мішок, а оскільки я вся тремтіла, не було жодного сенсу опиратися. На відміну від недалекого минулого, коли відчуття було, що Піта звідси за мільйони миль, зараз я була вражена його близькістю. Коли ми вмостилися, він підклав руку мені під голову як подушку, а другою пригорнув мене, захищаючи. Скільки часу проминуло відтоді, коли мене востаннє так обнімали? По смерті батька ніхто цього не робив. Матері я не довіряла, в її руках я б не почувалася в такій безпеці.

Я одягнула окуляри й лежала, спостерігаючи за тим, як важкі краплі дощу падають на дно печери. Ритмічно й заспокійливо, немов колискова. Кілька разів я ледве не заснула, але вчасно прокидалася, зла на все і на всіх, але в першу чергу на себе. За три чи чотири години я усвідомила, що більше не витримаю, і розбудила Піту. Здається, він зовсім не розізлився.

— Завтра, коли дощ скінчиться, я знайду нам схованку високо на дереві, де ми обоє зможемо спокійно відпочити, — пообіцяла я, перш ніж заснути.

Але наступного дня погода аніскілечки не поліпшилася. Гроза затягнулася, так ніби продюсери хотіли нас затопити. Грім був такий сильний, що, здавалося, сама земля здригалася. Піта наполягав на тому, щоб вирушити на пошуки їжі, але я переконала його, що в таку негоду ми нічого не знайдемо, що він не бачитиме вже за крок від себе, а тільки промокне до нитки, а це не призведе ні до чого доброго. Він знав, що я маю рацію, але порожнеча у наших шлунках давалася взнаки.

День поступово перейшов у вечір, а погода зовсім не змінилася. Геймітч був нашою єдиною надією, але зовсім не давався про себе чути, можливо, через брак грошей — наприкінці Ігор завжди все стає неймовірно дорогим, — або він невдоволений нашою поведінкою. Я схилялася до другого варіанту. Сама-бо розуміла, що останнім часом ми не надто старалися. Ми були голодні, слабкі, наші рани ще не загоїлися. Ми весь день просиділи поруч, закутавшись у спальний мішок, щоб хоч якось зігрітися, — оце і все. Тільки й робили, що дрімали по черзі.

Я не знала, як слід поводитися, коли крутиш роман. Поцілунок минулої ночі був приємним, хоча й спланованим заздалегідь. У нас удома на Скибі повно дівчат, які вільно почуваються у таких ситуаціях. Але у мене ніколи не було на це часу, та й користі воно не приносить. У будь-якому разі, мені стало зрозуміло, що просто поцілунку тепер замало. Щоб нам отримати їжу, Геймітч вимагатиме більшого. Інстинкт підказував мені, що він хоче почути якусь особисту історію чи зізнання. Щось таке, що він намагався вибити з мене, коли ми готувалися до інтерв’ю. Тут я була безсила, а Піта — ні. Можливо, треба просто його розговорити.

— Піто, — мовила я обережно. — Під час інтерв’ю ти сказав, що покохав мене з першого погляду. Коли це сталося?

— Дай пригадаю. Думаю, в перший день школи. Нам було по п’ять років. На тобі була червона сукня, а волосся... воно було заплетене у дві косички замість однієї. Батько показав мені тебе, коли ми шикувалися, — мовив Піта.

— Твій батько? Але чому? — запитала я.

— Він мовив: «Бачиш оту маленьку дівчинку? Я хотів одружитися з її мамою, але вона втекла з шахтарем», — відповів Піта.

— Що? Ти все вигадав! — вигукнула я.

— Ні, це правдива історія, — сказав Піта. — Тоді я запитав: «З шахтарем? Навіщо їй шахтар, якщо вона могла мати тебе?» На що мій батько відповів: «Бо коли він співає... навіть пташки замовкають, щоб послухати його».

— Правда. Замовкають. Вірніше, замовкали, — мовила я.

Мене приголомшили і водночас приємно вразили такі слова. Можливо, я не бажала співати й відверталася від музики не через те, що вважала її марною тратою часу. Просто вона нагадувала мені про батька.

— Того самого дня на уроці музики вчителька запитала, хто знає «Лісову пісню». Ти одразу ж піднесла руку. Вона підсадила тебе на крісло, і ти заспівала. Присягаюся, всі пташки за вікном замовкли, — мовив Піта.

— Та ну, — сказала я сміючись.

— Ні, направду. Тільки-но ти закінчила співати, я зрозумів, що, як і твоя мама, я вже собі не належу, — сказав Піта. — Наступні одинадцять років я намагався набратися сміливості, щоб заговорити до тебе.

— Але безуспішно, — додала я.

— Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене — неабияке везіння, — мовив Піта.

Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми начебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно співала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня... після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.

Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на материн стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда... то, може, решта також правда?

— У тебе... хороша пам’ять, — затинаючись, буркнула я.

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, — мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. — А ти зовсім не звертала на мене уваги.

— Але зараз звертаю, — сказала я.

— Просто тут у мене небагато суперників, — мовив він.

Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залишилися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»

Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:

— У тебе небагато суперників не тільки тут.

Цього разу я сама потягнулася до нього.

Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повернувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, прикріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза — свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне — таріль тушкованої ягнятини з чорносливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.

Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.

— Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.

— Ага, — відповіла я.

І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»

Розділ 5

Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в запашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:

— Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.

— Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! — мовила я, зітхаючи.

Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, — нам навіть прислали тарілки і столове срібло, — насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.

— Я хочу ще.

— Я також, — мовив Піта. — Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.

— Згода, — відповіла я. — Це буде довга година.

— Можливо, не така уже й довга, — мовив Піта. — То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене... про те, що в мене небагато суперників... що найкраще в твоєму житті трапилося...

— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.

— Звісно. Бо це ж я так подумав, — сказав Піта. — Посунься, я змерз.

Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.

— Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? — запитала я.

— Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, — відповів він.

— Гадаю, твої батьки шоковані — ти покохав дівчину зі Скиби, — мовила я.

— Навряд чи. Але мені байдуже. До того ж, якщо ми повернемося додому, ти вже не будеш дівчиною зі Скиби, ти будеш дівчиною з Поселення Переможців, — сказав Піта.

І то правда. Якщо ми виграємо, то кожен із нас отримає дім у престижному районі нашого округу, призначеному для переможців Голодних ігор. Давним-давно, коли Ігри ще тільки починалися, Капітолій збудував у кожному окрузі з дюжину таких будинків. Звісно, у нашому був зайнятий тільки один. В інших ніхто ніколи не мешкав.

Раптом мене вразила одна думка.

— Але тоді нашим єдиним сусідою буде Геймітч!

— О, чудово, — вигукнув Піта, ще дужче притиснувши мене до себе. — Ти, я і Геймітч. Як затишно! Уяви тільки: пікніки, дні народження, довгі зимові вечори біля вогню і спогади про Голодні ігри...

— Я кажу тобі, що він ненавидить мене! — мовила я, але таки не втрималася і розсміялася — Геймітч геть не пасував на роль мого сусіди-приятеля.

— Час від часу. Коли він тверезий, то ніколи не говорить про тебе нічого поганого, — мовив Піта.

— А коли він буває тверезим? — запротестувала я.

— Правда. Про що я тільки думав? О, я знаю. Цинна — ось хто тебе любить, але, мабуть, тільки за те, що ти не втекла, коли він намагався тебе спалити живцем, — мовив Піта. — З другого боку, Геймітч... ну, на твоєму місці, я б уникав його. Адже він тебе ненавидить.

— А хіба ти не казав, що я — його улюблениця?! — вигукнула я.

— Мене він ненавидить ще дужче, — мовив Піта. — Взагалі сумніваюся, що людський рід його цікавить.

Я знала, що публіка оцінить наші кепкування з Геймітча. Він так багато часу проводить серед капітолійців, що дехто з них вважає його мало не старим другом. А після Жнив, коли кожен житель Панему став свідком мертвої петлі у його виконанні, Геймітча знали всі. Його, мабуть, неодноразово витягували зі Штабу, щоб узяти інтерв’ю. Але мені було байдуже, що він там городив про нас. Я навіть трохи співчувала йому, адже більшість менторів мали партнерів, інших переможців зі свого округу, тоді як у Геймітча не було нікого. Так, як донедавна у мене. Цікаво, як він тримається? Усе проти нього: і випивка, і надмірна увага публіки, і відповідальність за наші життя...

Смішно. Ми з Геймітчем не ладнали, але, можливо, Піта мав рацію, і ми справді схожі. Адже Геймітч чудово порозумівся зі мною через спонсорські подарунки! Наприклад, я легко розкумекала, що вода поруч, коли Геймітч не давався чути. І здогадалася, що сироп — не ліки, а снодійне. А останнє послання Геймітча, з якого стало зрозуміло, що ми повинні робити, щоб отримати їжу! Він навіть не намагався спілкуватися з Пітою. Для Піти казанок бульйону — це просто казанок бульйону, тоді як для мене — задача на логіку.

Ця здогадка просто вразила мене: дивина, як це мене не осяяло раніше. Мабуть, тому, що тільки віднедавна я почала звертати на Геймітча увагу.

— Як гадаєш, як йому це вдалося?

— Кому? Вдалося що?

— Геймітчу. Як йому вдалося перемогти в Голодних іграх?

Піта довший час міркував, перш ніж відповісти. Геймітч кремезний, але й близько не такий дужий, як Катон або Трач. Не такий уже й вродливий. Принаймні не настільки, щоб спонсори засипали його подарунками. І він такий похмурий, що важко уявити його в команді. Геймітч міг перемогти тільки в один спосіб — і Піта озвучив його водночас із тим, як я сама дійшла цього висновку:

— Він усіх перехитрив.

Я кивнула, але теми не продовжила. Проте в душі міркувала далі: може, Геймітч тимчасово покинув пиячити, бо вважає нас досить кмітливими, щоб перемогти? А може, він і не завжди був пияком. І попервах намагався допомагати трибутам. Але не зміг більше витримувати. Як це має бути нестерпно для ментора: вчити дітей — а тоді спостерігати, як вони вмирають! Рік у рік. Тут я усвідомила: якщо мені вдасться вижити, мені теж доведеться братися до роботи. Стати ментором для дівчат з Округу 12. Думка настільки приголомшила мене, що я миттю викинула її з голови.

Приблизно за півгодини я вирішила, що досить чекати. Піта був також занадто голодний, тож зовсім не сперечався зі мною. Поки я накладала на тарілки дві невеличкі порції тушкованого м’яса з рисом, заграв гімн. Піта притиснувся до стіни, щоб через щілину в камінні розгледіти небо.

— Сьогодні не сталося нічого цікавого, — мовила я. Бо ягнятина цікавила мене куди більше, ніж небо. — Нічого не трапилося, в іншому разі ми б почули постріл.

— Катніс, — сказав Піта тихо.

— Що? Як гадаєш, чи варто нам з’їсти ще одну булочку?

— Катніс, — повторив Піта, але я знову проігнорувала його.

— Напевно, я розділю одну навпіл. А сир залишимо на завтра, — сказала я. А тоді розвернулася й побачила, що Піта дивиться на мене.

— Що?

— Трач мертвий, — мовив Піта.

— Не може бути, — вигукнула я.

— Мабуть, постріл пролунав одночасно з громом, і ми його проґавили, — припустив Піта.

— Ти впевнений? Там же ллє як із відра. Не знаю, як ти взагалі щось розгледів, — мовила я.

Відтягнула Піту від стіни і сама припала до щілини, намагаючись роздивитися темне дощове небо. Приблизно десять секунд я розгублено витріщалася на розпливчасте зображення Трача, яке поволі зникло. Просто зникло.

Я сповзла вниз по стіні, миттю забувши про все на світі. Трач мертвий. Я ж повинна радіти, хіба ні? На одного трибута менше. Та ще й такого могутнього. Але мені було зовсім не весело. Я все думала про те, як Трач відпустив мене, дозволив утекти — через Руту, яка загинула зі списом у животі...

— З тобою все гаразд? — запитав Піта.

Я ухильно знизала плечима й стиснула долоні в кулаки. Я повинна приховати біль, котрий накотив на мене, бо хто ж ставитиме на трибута, який так важко переживає смерть своїх суперників! Рута — це одне. Ми були союзниками. І вона була такою юною! Але ніхто не зрозуміє мого смутку з приводу вбивства Трача... Я вкусила себе за язик. Вбивства! На щастя, я не вимовила цього вголос. Це зовсім не зіграло б мені на руку. Натомість я мовила:

— Просто... якщо виграємо не ми... я хотіла, щоб це був Трач. Тому що він відпустив мене. А ще через Руту.

— Так, я знаю, — мовив Піта. — Але це означає, що ми ще на крок ближче до Округу 12, — він простягнув мені тарілку з їжею. — Їж. М’ясо ще тепле.

Я з’їла кілька ложок, вдаючи, ніби мені байдуже, але я немов запихалася клеєм, який було важко жувати, а ще важче ковтати.

— А ще це означає, що Катон прийде по нас.

— І тепер у нього знову є харчі, — мовив Піта.

— Б’юсь об заклад, він поранений, — сказала я.

— Чому ти так гадаєш? — запитав Піта.

— Тому що Трач ніколи б не здався без бою. Він такий дужий!.. Я маю на увазі, він був такий дужий! І билися вони на його території, — закінчила я.

— Добре, — мовив Піта. — Що сильніше поранений Катон, то краще. Цікаво, як там справи у Лисячої Морди?

— О, з нею все гаразд, — мовила я буркітливо. Я була досі зла на неї через те, що вона додумалася заховатися за Рогом достатку, а я ні. — Можливо, зловити Катона буде набагато легше, ніж її.

— А може, вони просто піймають одне одного, а ми поїдемо додому, — мовив Піта. — Все одно нам треба бути обачнішими. Зізнаюся, під час свого вартування я кілька разів задрімав.

— Я також, — визнала я. — Але сьогодні цього не повториться.

Ми мовчки доїли вечерю, і Піта зголосився стати на варті першим. Я глибоко зарилась у спальний мішок поруч із ним, одягнула на голову каптур, щоб бодай на кілька хвилин заховати обличчя від надокучливих камер. Мені було потрібно всього декілька хвильок на самоті, щоб ніхто не зміг прочитати емоцій на моєму обличчі. Я пошепки попрощалася з Трачем і подякувала йому за те, що він подарував мені життя. І пообіцяла, що завжди пам’ятатиму його і якщо виграю, то обов’язково допоможу його сім’ї і сім’ї Рути, чим зможу. А тоді поринула у спокійний глибокий сон. Вперше за останні дні мій шлунок був повний, а тепло Пітиного тіла зігрівало.

За кілька годин, коли Піта збудив мене, щонайперше я відчула запах козячого сиру. Піта простягнув мені булочку, намащену білою масою, зі скибочками яблук зверху.

— Не злись, — мовив він. — Але мені страшенно захотілося їсти. Ось твоя порція.

— Ум, добре, — промурмотіла я, негайно відкусивши чималий кусень. М’який масний сир був точнісінько такий самий на смак, як той, що робила Прим, а яблука були солодкі й хрумкі. — Ум.

— У пекарні ми печемо домашні пироги з сиром і яблуками, — мовив Піта.

— Гадаю, це недешеве задоволення, — сказала я.

— Еге ж. Моя сім’я не може собі таке дозволити. Хіба що пиріг тривалий час пролежав на прилавку і зачерствів. Практично все, що ми їмо, — черстве, — мовив Піта, дужче замотавшись у спальний мішок. Менш ніж за хвилину він захропів.

Гм. Я завжди гадала, що власники крамниць розкошують. І це правда, у Піти завжди було достатньо їжі. Але є щось сумне в тому, щоб усе життя їсти черствий хліб і задерев’янілі булочки, які ніхто не купив. У нас було все навпаки. Оскільки я приносила їжу додому щодня, то вона була така свіжа, що деколи могла й утекти.

За кілька годин дощ ущух — не поступово, а раптово. Злива припинилася, і з гілочок зривалися останні краплі води. На небі з’явився прегарний повний місяць, і тепер можна було розгледіти все без окулярів. Я не могла зрозуміти, чи місяць реальний, чи просто проекція, створена продюсерами. Незадовго до того, як я поїхала з дому, він був повний. Ми з Гейлом дивилися на нього, коли полювали допізна...

Скільки часу спливло відтоді, як я покинула дім? Десь два тижні тому нас висадили на арену, а перед тим іще цілий тиждень тримали в Капітолії. Можливо, місяць пройшов повний цикл. Як мені хотілося, щоб то був мій місяць, той самий, що висить над лісами Округу 12! Принаймні він був би справжнім, оскільки на арені ніколи не знаєш, де закінчується реальність і починається гра уяви продюсерів.

Нас залишилося четверо.

Вперше за увесь час я дозволила собі думати про те, що у мене є непогані шанси повернутися додому. Там мене чекає слава. Багатство. Власний дім у Поселенні Переможців. Мама й Прим житимуть зі мною. Ми більше ніколи не голодуватимемо. Це немов новий вид свободи. Але тоді... що тоді? Яким буде моє життя? Досі все оберталося навколо того, щоб здобувати харчі. Заберіть у мене це — і ким я тоді стану? Ця думка налякала мене. Я подумала про Геймітча з усіма його грошима. На що перетворилося його життя? Він мешкає сам, у нього немає ані дітей, ані дружини, він майже ніколи не вилазить із пляшки. Мені зовсім не хотілося закінчити, як він.

— Але ти будеш не сама, — прошепотіла я до себе.

У мене є мама і Прим. Принаймні поки що. А потім... мені не хотілося думати про те, що буде тоді, коли Прим виросте, а мати відійде на той світ. Я певна, що ніколи не вийду заміж, що у мене ніколи не буде дітей. Тому що ніхто не гарантує безпеки твоїй дитині, навіть якщо ти переможець. Імена моїх дітей так само будуть вписані на картки і братимуть участь у жеребкуванні на Жнива, як й імена всіх інших дітлахів. А я присяглася, що ніколи цього не допущу.

Поступово з-за обрію викотилося сонце і через вузьку щілину в скелі освітило Пітине лице. Ким він стане, якщо ми повернемося додому? Цей симпатичний добродушний хлопець, який так переконливо справлявся зі своєю роллю і вже змусив увесь Панем повірити в те, що він безтямно у мене закоханий? Мушу визнати, іноді я сама починала йому вірити.

«Принаймні ми залишимося друзями», — подумала я. Ніщо не змінить того факту, що ми врятували одне одному життя. А ще він назавжди залишиться хлопцем із хлібом. Ми будемо щирими друзями. І не більше. Хоча... відтоді як ми покинули Округ 12, я постійно відчувала на собі невидимий погляд Гейла, наче він без упину стежив за мною, за моїми почуттями до Піти.

Мені стало не по собі, і я почала вертітися. Я розвернулася до Піти й легенько потрусила за плече. Його очі повільно розплющилися, і щойно побачили мене, як обличчя одразу ж просяяло, так ніби він був безмежно щасливий і готовий провести зі мною на арені решту свого життя. Він нахилився, щоб подарувати мені довгий поцілунок.

— Ми гаємо час, пора полювати, — мовила я, ледве виплутавшись із його обіймів.

— Я б не назвав це гаянням часу, — сказав він, потягнувшись. — То ми полюватимемо на голодний шлунок?

— Тільки не ми, — мовила я. — Ми повинні поїсти, щоб додалося сил.

— Згода, — сказав Піта. Але я помітила на його обличчі здивування, коли він побачив, що я розділила рештки м’яса й рису навпіл і подала йому повну тарілку. — Ми з’їмо геть усе?

— Сьогодні ми полюємо, не забувай, — мовила я, і ми мовчки взялися до сніданку.

Навіть холодним це тушковане м’ясо — найсмачніша в світі страва. Я відставила виделку вбік і почала зішкрібати рештки рису пальцями.

— Відчуваю, як Еффі Тринькіт аж трусить від моїх манер.

— Гей, Еффі, ви тільки погляньте на це! — вигукнув Піта. Він жбурнув виделку вбік і, голосно цямкаючи, буквально вилизав тарілку язиком. А тоді послав повітряний поцілунок в нікуди й вигукнув:

— Ми скучили за вами, Еффі!

Я рукою затисла йому рот, але все-таки не змогла втриматися й розсміялася.

— Тс-с! Катон може бути поблизу.

Він відштовхнув мою руку.

— А хіба мені не байдуже? Тепер у мене є ти. І ти захищатимеш мене, — мовив Піта і міцно мене обійняв.

— Ходімо, — сказала я роздратовано і спробувала виплутатися з його обіймів, але марно. Перш ніж мені вдалося вивільнитися, він іще раз мене поцілував.

Спакувавшись і вилізши назовні, ми одразу посерйознішали. Так ніби останні кілька днів у печері стали для нас свого роду відпочинком — через негоду, яка затягнулася, і через Катона, чию увагу цілком поглинув Трач. Хоча день був сонячний і привітний, ми обоє відчули, що ми знову на Іграх. Я подала Піті ніж, оскільки іншої зброї не залишилося, і він заховав його за пояс. Мої останні сім стріл (три з дванадцятьох я втратила під час вибуху і ще дві на бенкеті) гримотіли об стінки напівпорожнього сагайдака. Я не могла дозволити собі такої розкоші — втратити ще бодай одну стрілу.

— Мабуть, Катон уже почав полювання на нас, — мовив Піта. — Він не з тих, хто дає своїй здобичі шанс утекти.

— Якщо він поранений... — почала була я.

— Це не має значення, — втрутився Піта. — Якщо він здатен рухатися, то вже десь поблизу.

Через зливу струмок вийшов із берегів на кілька футів з обох боків. Ми зупинилися, щоб поновити запаси води й помитися. Я перевірила сильця, які розставила кілька днів тому, і виявилося, що вони порожні. Нічого дивного — негода. До того ж я не бачила в цій частині арени жодної тварини.

— Якщо ми хочемо роздобути їжу, то нам краще рухатися вгору на мої старі мисливські угіддя, — мовила я.

— Як скажеш. Просто наказуй — і я виконуватиму, — сказав Піта.

— Будь насторожі, — звеліла я. — Йди по камінню, не треба залишати слідів. А головне, пильно дослухайся — за нас обох.

Тепер уже нема сенсу сподіватися на те, що моє ліве вухо відновить здатність чути.

Якби я була сама, то брела би водою, але чи витримає течію Пітина нога? Хоча ліки затримали поширення інфекції, він був іще слабкий. Різана рана на моєму чолі теж завдає болю, але за три дні кровотеча припинилася. Про всяк випадок я не знімала пов’язки — раптом від фізичних зусиль рана знову відкриється?

Рухаючись угору, ми натрапили на те місце, де я знайшла Піту, замаскованого болотом і лозою. На щастя, через затяжний дощ тут не залишилося жодного сліду від його схованки. А це означає, що при потребі ми зможемо повернутися до нашої печери. В іншому разі я б так не ризикувала, знаючи, що на нас полює Катон.

Поступово кам’яні брили зменшувалися й перетворилися на гальку, а коли наші ноги ступили на ніжний лісовий килим із трави й соснових гілок, я полегшено зітхнула. І тут-таки усвідомила, що в нас проблеми. Мабуть, Піті було нелегко пересуватися по камінню з хворою ногою, але принаймні він так не шумів. А тепер він гучно шурхотів, слабкою ногою розкидаючи довкола соснові голки. Він не просто шумів, він волочив ногу по землі. Я розвернулася й подивилася на нього.

— Що? — запитав він.

— Ти повинен рухатися тихіше, — мовила я. — Мовчу вже про Катона, та ти розлякаєш усіх зайців у радіусі десятьох миль.

— Справді? — здивувався він. — Вибач, я не помітив.

Отже, ми рушили далі, Піта пересувався трохи тихіше, але навіть одне моє здорове вухо здригалося від його гучних кроків.

— Може, знімеш черевики? — запропонувала я.

— Тут? — здивувався він, так ніби я попросила його пройтися босоніж по розпеченому вугіллю.

Я ще раз нагадала собі, що він зовсім не звик до лісу, страшного та зловісного, що він ніколи не виходив за межі Округу 12. І я знову згадала про Гейла і про його беззвучну ходу. Гейл пересувається так тихо, що іноді мені ставало моторошно; навіть коли восени листя жовтіє й опадає на землю, він рухається мов тінь. Я майже чула, як він зараз регоче.

— Тут, — відповіла я терпляче. — Я також роззуюся. Тоді ми обоє рухатимемося тихіше.

Хоча я й так рухалася безшумно. Але ми обоє зняли черевики та шкарпетки, і навіть після того я могла заприсягтися, що чую, як кожна найдрібніша гілочка тріщить під Пітиними підошвами.

За кілька годин ми дісталися нашого з Рутою табору, а я так нічого й не підстрелила. Якби вода в потічку спала, то можна було б розраховувати на рибу, але течія була ще занадто стрімкою. Коли ми зробили привал, щоб відпочити й попити води, я вирішила: Піта збиратиме ягоди й корінці, тоді як я полюватиму. Але в такому разі він стане легкою мішенню для Катона. Доведеться заховати його в якомусь надійному місці, пополювати, а тоді повернутися назад і забрати його. Але в мене було таке відчуття, що його гордість ніколи не дозволить йому пристати на таку пропозицію.

— Катніс, — мовив він. — Нам треба розділитися. Я знаю, що відлякую здобич.

— Тільки тому, що у тебе болить нога, — мовила я заспокійливо, хоча мушу зізнатися, це була правда лише частково.

— Знаю, — сказав він. — Тоді чому б тобі не піти самій? Покажи мені рослини, які можна збирати, і тоді від мене також буде користь.

— Багато буде користі, якщо з’явиться Катон і вб’є тебе.

Я намагалася говорити якомога бадьоріше, але це все одно прозвучало так, ніби Піта слабак. Дивно, але у відповідь він тільки засміявся.

— Послухай, я впораюся з Катоном. Хіба я не стикався з ним раніше?

Еге ж, стикався і чудово впорався: мало не вмер у болоті. Ось що мені спало на думку, але я промовчала. Зрештою, Піта врятував мені життя, взявши на себе Катона. Тож я спробувала іншу тактику:

— А може, ти вилізеш на дерево й добре оглянеш усе довкола, поки я полюватиму? — мовила я, намагаючись надати своєму голосу серйозності, ніби це справді дуже важливе завдання.

— А може, ти просто покажеш мені, що тут їстівне, і підеш роздобудеш нам трохи м’яса? — мовив він, перекривлюючи мене. — Але не відходь далеко, тобі може знадобитися моя допомога.

Я важко зітхнула і показала йому кілька їстівних корінців. Адже їжа нам потрібна. Одного яблука, двох булочок і шматка сиру надовго не вистачить. Я вирішила полювати поблизу. Залишилося сподіватися, що Катон звідси далеко.

Я навчила Піту свистіти по-пташиному — не таку мелодію, як свистіла Рута, а простий коротенький звук, — тож тепер ми могли сповістити одне одного, що з нами все гаразд. На щастя, Піта легко засвоїв урок. Тож я залишила йому свій рюкзак і рушила далі.

Мені немов знову було одинадцять, я була ніби прив’язана, але не до паркана, а до Піти. Я відійшла всього на двадцять або тридцять кроків. Але цього виявилося достатньо, тут ліс кишів тваринами і різними звуками. Кілька разів ми перегукнулися по-пташиному, і це додало мені впевненості, я рушила далі й зовсім скоро вполювала двох зайців і жирну білку. Я вирішила, що на сьогодні цього достатньо. Можливо, варто ще розставити сильця й порибалити в струмку. Цього всього, ще й Пітиних корінців на додачу, повинно вистачити.

Рухаючись назад, я усвідомила, що от уже кілька хвилин, як ми не перегукувалися. Коли на мій свист ніхто не відгукнувся, я кинулася до Піти. За кілька секунд я натрапила на рюкзак і купку акуратно поскладаних корінців біля нього. На землі була розгорнула плівка, а на ній — ягоди. Але де Піта?

— Піто! — загукала я в паніці. — Піто!

Позаду зашелестіли кущі, я розвернулася й мало його не пристрелила. На щастя, в останню секунду я відсмикнула лук, і стріла поцілила в дуб ліворуч від Піти. Він підскочив, розсипавши жменю ягід на землю.

Мій страх переріс у лють.

— Що ти робиш? Ти повинен був бути тут, а не вештатися лісом!

— Далі по течії я знайшов кущ ягід, — виправдовувався він.

— Я свистіла. Чому ти не відповів? — накинулася я на нього.

— Я не чув. Мабуть, вода заглушила твій свист, — мовив він, а потім підійшов і поставив руки мені на плечі. Саме тоді я зрозуміла, що тремчу.

— Я перелякалася, що Катон убив тебе! — я заледве не кричала.

— Ні, зі мною все гаразд.

Піта пригорнув мене, але я й не ворухнулася.

— Катніс?

Я відштовхнула його, намагаючись привести до ладу свої почуття.

— Коли двоє людей домовляються про сигнал, то вони завжди залишаються в зоні досяжності цього сигналу. І якщо хтось із них не відповідає, значить, у нього неприємності, ясно?

— Ясно! — мовив він.

— Добре. Бо саме таке трапилося з Рутою, і я бачила, як вона померла! — мовила я.

Розвернулася, підійшла до рюкзака й відкоркувала нову пляшку води. Але я ще не була готова пробачити Піті. Я поглянула на їжу. Булочки і яблука були на місці, але хтось з’їв частину сиру.

— А ще ти їв без мене!

Насправді мені було байдуже, їв він чи ні, просто мені кортіло далі сваритися на нього.

— Що? Ні, я не їв, — виправдовувався Піта.

— Ага, виходить, яблука з’їли сир, — огризнулася я.

— Я не знаю, що з’їло сир, — відповів Піта виразно й повільно, наче йому вже уривався терпець. — Але це був не я. Бо я був біля струмка, збирав ягоди. Хочеш скуштувати?

Насправді я хотіла, але не мала наміру здаватися так скоро. Я підійшла й роздивилася їх. Я ще ніколи таких не бачила. Ні, бачила. Але не на арені. Це не ягоди Рути, хоча й дуже схожі. У Тренувальному Центрі нам також таких не показували. Я нахилилася вперед, узяла кілька ягід й уважно придивилася.

І немов почула батьків голос: «Не ці, Катніс. Ніколи не їж цих ягід. Це вовче лико. Вони отруйні. Ти помреш іще перш, ніж вони потраплять у шлунок».

Саме тоді пролунав гарматний постріл. Я різко розвернулася, перелякавшись, що Піта повалився на землю, але він стояв на місці й від здивування вигнув брови. За сотню кроків від нас з’явився вертоліт і підняв у повітря те, що залишилося від кощавого виснаженого тіла Лисячої Морди. Її руде волосся виблискувало на сонці.

Я мала здогадатися, тільки-но побачила сир...

Піта схопив мене за руку і підштовхнув до дерева.

— Вилазь нагору. Він буде тут за кілька секунд. Так у нас буде більше шансів.

Я зупинила його і заспокоїла:

— Ні, Піто, її убив не Катон, а ти.

— Що? Я жодного разу не бачив її відтоді, як почалися Ігри, — мовив він. — Як я міг її вбити?

У відповідь я тільки простягнула йому жменьку ягід.

Розділ 6

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усе пояснити Піті. Те, як Лисяча Морда крала їжу в таборі кар’єристів ще до того, як я підірвала їхні запаси, як вона брала всього потроху, щоб ніхто не зауважив, як вона без вагань з’їла ягоди, гадаючи, що ми самі їх їмо.

— Цікаво, як вона знайшла нас, — мовив Піта. — Гадаю, це моя провина. Мабуть, від мене й справді забагато шуму.

Вистежити нас було так само легко, як стадо худоби, але я не хотіла його образити:

— Піто, вона дуже кмітлива. Була кмітлива. Але ти її перехитрив.

— Я ненавмисне. І це так несправедливо! Я маю на увазі, що ми обоє померли б, якби вона не з’їла тих ягід, — мовив він, а тоді сам виправив себе. — Ні, звісно ж, ми б не померли. Ти впізнала їх, чи не так?

Я мовчки кивнула:

— Ми називаємо їх вовчим ликом.

— Одна тільки назва чого варта, — сказав Піта. — Вибач, Катніс, я справді думав, що це ті самі ягоди, які мені приносила ти.

— Не вибачайся. Це означає, що ми ще на крок ближче до дому, еге ж? — підбадьорила його я.

— Я позбудуся решти ягід, — мовив Піта.

Він охайно зсунув їх на купку на плівці й хотів струсити геть, коли я вигукнула:

— Зажди!

Я витягнула шкіряний мішечок, який належав хлопцеві з Округу 1, і вкинула в нього кілька жмень ягід.

— Якщо Лисяча Морда купилась на це, то може, це спрацює і з Катоном. Якщо він вистежуватиме нас, а ми випадково загубимо мішечок, то можливо, він їх з’їсть...

— Тоді привіт, Округ 12, — мовив Піта.

— Саме так, — сказала я, прив’язуючи мішечок до пояса.

— Тепер Катону відомо, де ми, — мовив Піта. — Якщо він десь поблизу, то напевно бачив вертоліт і зрозумів, що ми вбили Лисячу Морду. Зараз він піде по нашому сліду.

Піта мав рацію. Можливо, це саме той шанс, на який сподівався Катон. Але навіть якщо ми негайно втечемо, нам усе одно доведеться смажити м’ясо, і тоді вогонь нас видасть.

— Розпалімо багаття. Просто тут, — запропонувала я і почала збирати гілочки.

— Тобі хочеться зіткнутися з ним? — запитав Піта.

— Мені хочеться їсти. Краще приготувати їжу, поки в нас є такий шанс. Якщо Катон знає, де ми, то нехай знає. Але також йому відомо, що нас двоє і що ми вистежили й убили Лисячу Морду. А це означає, що ти одужав. А розпаливши ватру, ми даємо йому зрозуміти, що ми не ховаємося, а навпаки, чекаємо на нього. На його місці ти б прийшов? — запитала я.

— Мабуть, ні, — мовив Піта.

У розгнічуванні багать Піті не було рівних. Він примудрявся запалити вогонь із вогких гілочок усього за кілька хвилин. Я також не забарилася і швидко впоралася з тушками зайців і білки, загорнула корінці в листочки, щоб вони пропарилися на вогні. Ми по черзі збирали зелень й уважно стежили за всім довкола, очікуючи несподіваної появи Катона. Але, як я й передбачала, ніхто не з’явився. Коли їжа зготувалася, я акуратно спакувала все в плівку, залишивши дві заячі ніжки, які ми з’їли по дорозі.

Я хотіла заглибитися в ліс, вилізти на високе дерево й отаборитися там на ніч. Але Піта опирався такій ідеї:

— Я, на відміну від тебе, не вмію лазити по деревах, та ще і з такою ногою. До того ж, Катніс, не думаю, що мені вдасться заснути на висоті п’ятдесятьох футів над землею.

— Але ж, Піто, залишатися на землі небезпечно, — наполягала я.

— Може, нам варто повернутися в печеру? — запропонував Піта. — Вода неподалік, і там легко захищатися.

Я зітхнула. Це означає, що нам доведеться змарнувати кілька годин, щоб вернутися туди, звідки ми сьогодні вранці вийшли. Але хіба Піта просить аж так багато? Він увесь день беззаперечно виконував мої вказівки, і я впевнена, що на моєму місці він би ніколи не наполягав, щоб я лізла на дерево. Крім того, сьогодні я поводилася з Пітою не дуже лагідно. Спочатку насварила його за те, що він занадто шумить, потім накричала за те, що він зник. Щойно ми вийшли з печери, як наш роман немов за водою сплив. Чи то від пекучого сонця, чи від страху перед Катоном. Мабуть, Геймітча це зовсім не здивувало. А як зреагує на це публіка...

Я потягнулася до Піти й поцілувала його.

— Звісно. Давай повернемося в печеру.

Здається, мої слова його заспокоїли.

— Що ж, я не думав, що переконати тебе буде так легко.

Я обережно витягнула стрілу з дуба. Для нас кожна стріла — це харчі, безпека і життя.

Ми вкинули у вогонь іще трохи сирого дерева, потурбувавшись про те, щоб дим клубочився вгору кілька годин, хоча я досі була впевнена, що це не заманить Катона. Коли ми повернулися до струмка, я помітила, що вода спала і течія сповільнилася, тож запропонувала рухатися по воді. Піта радо пристав на мою пропозицію, до того ж виявилося, що у воді він рухається набагато тихіше. Шлях був нелегким, хоча ми й прямували вниз та ще й підкріпилися зайчатиною. Ми обоє були виснажені довгою прогулянкою, до того ж не зовсім ситі. Я тримала лук напоготові у разі появи Катона або якої рибини, але струмок був на диво порожній.

Поки ми добрели до печери, ноги замерзли, а сонце вже сідало за обрій. Ми наповнили пляшки водою і рушили далі. Тут, на арені, де все таке дике й чуже, печера стала для нас домівкою. В ній тепліше, ніж на дереві, бо кам’яні стіни захищають від сильного вітру, який здійнявся на заході. У нас була багата вечеря, але Піта закуняв, навіть не доївши. По кількох днях бездіяльності наше сьогоднішнє полювання цілком його виснажило. Я наказала йому лізти в спальний мішок і відклала Пітину порцію на потім. Він одразу ж заснув. Я щільніше закутала його в спальний мішок і поцілувала в чоло, цього разу не на публіку, а для себе. Тому що була невимовно вдячна йому за те, що він є, за те, що він вижив, що я не опинилася сам на сам із Катоном.

Жорстоким смертоносним Катоном, який міг скрутити шию одним помахом руки, який зумів здолати Трача, який із самого початку мав на мене зуб. Мабуть, його ненависть до мене зародилася тоді, як я перевершила його й отримала найвищий бал за показовий виступ. Такий хлопець, як Піта, просто б не звернув на це уваги. А Катона це зачепило за живе. Взагалі його все дратувало. Згадайте тільки його реакцію, коли він побачив підірвані припаси! Інші, звісно, теж засмутилися, але він мов з ланця зірвався. Зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що він несповна розуму.

Небо засвітилося, на ньому з’явився герб Капітолія, а тоді світлина Лисячої Морди. За кілька секунд вона зникла назавжди. Піта не зронив ні слова, але гадаю, він почувався погано після її смерті, хоча це й була випадковість. Не можу сказати, що я скучатиму за нею, адже я зовсім її не знала, радше просто захоплювалася її вчинками. Гадаю, якби нам дали якусь логічну задачу, вона б упоралася з нею найшвидше. Якби ми навмисне підлаштували все, щоб заманити її в пастку, б’юсь об заклад, вона б ніколи не попалася і не з’їла б тих ягід. Вона купилася на Пітине неуцтво. Я так сильно боялася недооцінити своїх ворогів, що майже забула, що переоцінювати їх також не варто.

Це знову наштовхнуло мене на думку про Катона. Щодо Лисячої Морди, то я принаймні знала її тактику, а з Катоном усе набагато складніше. Дужий, підготовлений до складних ситуацій, та чи розумний? Цього я не знаю. Принаймні не рівня Лисячій Морді. Та й контролювати себе, на відміну від неї, він зовсім не вміє. У нападі люті він легко втрачає здоровий глузд. Не те щоб у цьому я від нього відрізнялася. Раптом я згадала, як від злості пустила стрілу в смажене порося, вірніше в яблуко, яке воно тримало в роті. Можливо, насправді у нас із Катоном більше спільного, ніж я думала.

Незважаючи на фізичну втому, мій розум працював жваво. Тож я вирішила не будити Піту й дозволити йому відпочити трохи довше, ніж зазвичай. Коли я розбуркала його, надворі вже займався світанок. Піта винувато подивився на мене, в його погляді читалось сум’яття.

— Я спав цілу ніч. Це не чесно, Катніс, ти повинна була мене збудити.

Я потягнулася й ковзнула у спальний мішок.

— Тепер моя черга спати. Розштовхаєш, якщо трапиться щось цікаве.

Очевидячки, нічого цікавого не трапилося, бо розплющивши очі, я зрозуміла, що вже обід і надворі неймовірно спекотно.

— Наш приятель не давався чути? — запитала я.

Піта заперечно похитав головою.

— Ні, він на диво спокійно поводиться.

— Як гадаєш, коли продюсери знову зженуть нас докупи? — запитала я.

— Ну, Лисяча Морда померла майже добу тому. Гадаю, цього часу більш ніж достатньо, щоб зробити ставки та знову занудьгувати. Тож це може статися будь-якої миті, — мовив Піта.

— Ага, в мене таке відчуття, що це станеться вже сьогодні, — мовила я. Сіла й подивилася на мирну галявину. — Цікаво, як вони це зроблять.

Піта промовчав. На таке запитання немає відповіді.

— Що ж, поки вони не почали, немає сенсу марнувати день, який можна використати для полювання. Але, мабуть, нам варто з’їсти стільки, скільки втримають наші шлунки: хтозна, які неприємності можуть чекати на нас сьогодні, — мовила я.

Поки я готувала ситний обід, Піта спакував наші пожитки. Я витягнула все: рештки зайчатини, корінці, зелень, намастила булочки залишками сиру. А білку і яблуко залишила на потім, про всяк випадок.

Ми швидко впоралися, від зайця залишилися самі кісточки. По моїй бороді стікали масні патьоки, руки також вимастилися. Якою нечупарою я стала! Можливо, на Скибі я й не приймала ванну щодня, але була більше схожа на людину, ніж зараз. Хіба що ноги я мию в струмку кілька разів на день.

Нам зовсім не хотілося полишати печеру. В мене було таке відчуття, що це наша остання ніч на арені. Сьогодні ми помремо або виживемо, іншого не дано. Я востаннє поплескала долонею по теплому камінню, і ми рушили до струмка, щоб помитися. Шкіра так бажала прохолодної води, що аж свербіла. Я навіть вирішила помити голову й наново заплести косу. Можливо, я ще встигну привести до ладу свій одяг. Ми наблизилися до струмка, вірніше до того, що від нього залишилося, і я нахилилася, щоб іще раз відчути приємну прохолоду води.

— Як змілів наш струмок! Мабуть, продюсери висушили його, поки ми спали, — мовила я.

Раптом я згадала, як на початку Ігор від зневоднення у мене пошерхнув язик, боліло все тіло й туманилось у голові. І мені стало страшно. Хоча наші тіла ввібрали достатньо вологи, а пляшки повні, палюче сонце й два спраглі трибути здатні дуже швидко їх спорожнити.

— Озеро, — мовив Піта. — Ось куди нас хочуть заманити.

— Можливо, у ставках є ще трохи води, — мовила я з надією в голосі.

— Можемо перевірити, — сказав Піта, але я знала, що він просто мене підбадьорює. Я сама розуміла: коли ми прийдемо до ставка, де я відмочувала ногу, там також не буде й краплі води. Але ми все одно завітаємо туди, аби ще раз переконатися в тому, що нам і без того відомо.

— Ти правий. Нас заманюють до озера, — сказала я.

Туди, де зможуть загнати нас у безвихідь. Де гарантований кривавий бій.

— Підемо зараз — чи коли у нас зовсім не залишиться води?

— Зараз. Ходімо просто зараз, поки ми ситі й добре відпочили. Покінчімо з цим, — мовив він.

Я кивнула. Дивно якось. Але я почувалася так, ніби це перший день Ігор. Ніби нічого не змінилося. Двадцять один трибут мертвий, але мені ще потрібно вбити Катона. А й справді, хіба не він завжди був моїм єдиним суперником? Тепер мені здавалося, що інші трибути були просто незначними перешкодами, які відвертали увагу від справжньої битви. Моєї з Катоном.

Але ні, поруч зі мою стоїть хлопець. Я відчуваю його ніжні руки на своїй шкірі.

— Два проти одного. Перевага на нашому боці, — мовив Піта.

— Скоро ми будемо в Капітолії, — відповіла я.

— Ладен битися об заклад, що так воно і буде, — сказав він.

Якийсь час ми просто стояли, міцно обнявшись, відчуваючи одне одного, ловлячи кожен сонячний промінчик, дослухаючись до кожного подиху вітру. А тоді, не мовивши й слова, розвернулися й рушили до озера.

Тепер мені було байдуже, що Пітина важка хода змушувала метушитися гризунів і розлякувала птахів. Ми повинні здолати Катона, і я б радше зробила це тут, ніж на рівнині. Але сумніваюся, що мені дадуть можливість обирати. Якщо продюсери хочуть, щоб ми зіткнулися на рівнині, то так воно й буде.

Ми вирішили перепочити й зупинилися біля того дерева, на яке кар’єристи колись мене загнали. Лушпайки від гнізда мисливців-убивць, побиті дощем і висушені палючим сонцем, досі лежали під ним. Я доторкнулася кінчиком черевика до невеличкого уламка — і він одразу ж розпорошився й полетів за вітром. Я не втрималася й поглянула на дерево, на якому ховалася Рута, щоб попередити мене і врятувати мені життя. Осине гніздо. Опухле тіло Глорії. Жахливі галюцинації...

— Ходімо звідси, — мовила я, бо воліла якнайшвидше втекти з цього окутаного темрявою місця. Піта не заперечував.

Оскільки ранок у нас почався пізно, то поки ми дійшли до озера, уже вечоріло. Там не було жодного сліду Катона. Взагалі жодного сліду, окрім золотого Рогу достатку, який виблискував у променях призахідного сонця. Я згадала трюк Лисячої Морди, і ми обійшли Ріг достатку зусібіч, аби переконатися, що Катон не втне з нами такого самого трюку. А тоді мовчки, немов дотримуючись інструкції, рушили до озера й наповнили фляги водою.

Я примружилася, поглядаючи на сонце.

— Сподіваюся, нам не доведеться битися з ним уночі. У нас тільки одна пара окулярів.

Піта акуратно крапнув у воду кілька крапель йоду.

— Можливо, саме цього він і чекає. Що ж робити? Ходімо назад у печеру?

— Можна. Або пошукаймо дерево. Але спершу дамо йому ще півгодини. А тоді вже заховаємося, — відповіла я.

Ми сиділи біля озера, зовсім не ховаючись. Який тепер сенс ховатися! Потойбіч рівнини з дерева на дерево пурхали переспівниці, перекидаючись веселими мелодіями, ніби яскравими м’ячиками. Я глибоко вдихнула — й заспівала коротеньку пісеньку Рути. І відчула, як пташки затихли, дослухаючись до нової мелодії і очікуючи продовження. В абсолютній тиші я ще раз проспівала ту саму пісеньку. Спочатку її підхопила одна переспівниця, потім й інші. А тоді уся галявина сповнилася веселим тьохканням.

— Ти зовсім як твій батько, — мовив Піта.

Мої пальці потягнулися до брошки, пристебнутої до сорочки.

— Це пісенька Рути, — мовила я. — Гадаю, птахи досі її пам’ятають.

Мелодії накладалися одна на одну, музика дедалі наростала, створюючи неземну гармонію. Завдяки Руті саме під таку мелодію робітники з Округу 11 розходилися по домівках. Цікаво, чи співає її хтось зараз, коли Рути немає?

Я заплющила очі та просто слухала — насолоджувалася прекрасною піснею. А тоді щось порушило гармонію. Нізвідки почали вклинюватися грубі, далеко не вишукані ноти. Мелодія тонула в шумі. Раптом переспівниці одностайно тривожно тьохнули.

Ми негайно підхопилися на ноги, Піта висмикнув із-за пояса ніж, я приготувалася стріляти. І тут-таки з кущів вискочив Катон і кинувся до нас. У нього не було списа, він узагалі нічого не тримав у руках, але біг на нас, мов навіжений. Моя перша стріла поцілила йому в груди, але неймовірно — відбилася й упала на землю.

— У нього бронежилет! — гукнула я до Піти.

І саме тоді Катон наблизився впритул. Я випросталася і приготувалася відбивати атаку, але він кулею пролетів між нами, навіть не скинувши швидкості. Якщо зважити на його задишку і на піт, який ріками лився з розпашілого обличчя, біжить він уже давно. Не для того, щоб дістатися нас. Він утікає! Але від чого?

Мої очі гарячково прочісували ліс, коли на рівнину вискочила перша істота. Уже розвертаючись, я побачила бічним зором, що до неї приєдналося ще з півдюжини тварин. А тоді я сліпо кинулася вслід за Катоном, мріючи тільки про одне — врятувати свою шкуру.

Розділ 7

Мутанти! Ну звісно. Таких я ще в житті не бачила, але в мене не було жодного сумніву — це не породження природи. Вони нагадували велетенських вовків, але хіба вовки можуть із легкістю ходити на задніх лапах? Який вовк здатен звеліти решті зграї бігти за ним, витягнувши вперед лапу, немов руку? А ці істоти поводяться саме так. Вони ще здалеку навіюють страх, а зблизька вони, мабуть, лихі й потворні.

Катон щодуху промчав попри нас до Рогу достатку. Не зронивши й слова, я кинулася за ним. Якщо він уважає Ріг найбезпечнішим місцем, то я не збираюся з ним сперечатися. Крім того, якби я й встигла видертися на дерево, то чи до снаги це Піті з його хворою ногою?.. Піта! Щойно я торкнулася долонями металевої поверхні Рогу достатку, як згадала, що я не сама, що я — член команди. Піта відстав десь на п’ятнадцять кроків. Кульгав він швидко, як міг, але мутанти все одно скорочували віддаль. Я вистрелила у напрямку зграї. Стріла поцілила і таки вбила одного мутанта, але його місце тут-таки зайняли кілька інших.

Піта махав мені рукою, щоб я лізла на Ріг:

— Давай, Катніс! Лізь!

Він мав рацію. На землі мені не захистити жодного з нас. Я подерлася нагору, впираючись у Ріг руками й ногами. Цей Ріг зі щирого золота схожий на плетені роги, в які ми збираємо врожай, на його поверхні є маленькі рівчаки та шви, за які можна вчепитися. Але за цілий день на палючому сонці металева поверхня Рогу так нагрілася, що обпікала руки.

Катон лежав на самому вершечку Рогу на висоті двадцятьох футів від землі. Скрутившись калачиком, він намагався віддихатися й потроху приходив до тями. Ось мій шанс прикінчити його! Я зупинилася на півдорозі й приготувала ще одну стрілу, аж тут почула, як зойкнув Піта. Він уже добіг до Рогу, але мутанти насідали йому на п’яти.

— Лізь! — гаркнула я. Піта подерся нагору, але йому заважала не тільки хвора нога, але й ніж, який він тримав у руці. Я поцілила стрілою в горло першому мутанту, який лапою уже торкнувся металу. Не встиг він померти, як інші кинулися на нього й роздерли гострими кігтями. Саме тоді я зауважила, які велетенські в них кігті. Чотири дюйми завдовжки й гострі, мов лезо бритви.

Піта доліз уже до половини Рогу, і я схопила його за руку й потягнула нагору. Раптом я згадала, що нагорі нас чекає Катон, але його тіло досі здригалося від судом, і взагалі зараз мутанти цікавили його куди більше, ніж ми. Він пробурмотів щось нерозбірливе. Його слова загубилися в дикому гарчанні мутантів.

— Що? — крикнула я.

— Здається, він питає, чи здатні мутанти видертися аж сюди... — підказав Піта, і я одразу ж зиркнула вниз.

Мутанти почали гуртуватися. Зібравшись докупи, вони знову стали на задні лапи. Моторошне видовище — вони так схожі на людей! Усі вкриті товстим хутром: одні — прямим і лискучим, інші — кучерявим, та барвою відрізняються: від чорного як воронове крило до білявого. Було в їхній зовнішності ще щось — таке, що навіювало страх і змушувало волосся ставати дибки, але я не могла втямити що.

Вони торкалися мордами Рогу, нюхаючи й пробуючи метал на язик, дряпали поверхню кігтями й обмінювались гучними протяжними звуками. Мабуть, таким чином вони спілкувалися, бо одразу ж зграя, немов по команді, відійшла вбік. А тоді один із них, великий мутант із шовковистим білявим хутром, розбігся й застрибнув на Ріг. Очевидячки, він мав неймовірно сильні ноги, позаяк не доскочив до нас хіба десятьох футів. Його рожеві губи розтягнулися в посмішці, й із пащеки вихопилося гарчання. Якусь мить він звисав із Рогу, і саме в той момент я усвідомила, що не давало мені спокою. Ті зелені блискучі очі не були ні вовчі, ані собачі. Вони — людські. Щойно це спало мені на думку, як я помітила тоненький ошийник із цифрою 1, оздоблений коштовним камінням. Я аж скрикнула з несподіванки. Біляві коси, зелені очі, номер округу... це Глорія.

З моїх вуст зірвався зойк, а лук у руці здригнувся. Я не хотіла квапитися, знаючи, що запас стріл майже вичерпаний. Спочатку варто подивитися, чи зможе ця істота вилізти на Ріг. Але переконавшись, що їй це не до снаги, — вона почала з’їжджати вниз, дряпаючи кігтями гладку поверхню, — я все одно вистрілила. Стріла поцілила в горло, тіло сіпнулося — і з глухим звуком гепнулося на землю.

— Катніс? — Піта міцно стиснув мені руку.

— Це вона! — насилу вичавила я.

— Хто? — запитав Піта.

Я завертіла головою, вивчаючи кожного мутанта, уважно придивляючись до розміру й кольору хутра. Невеличка істота з рудим хутром і хитрими очима... Лисяча Морда! А ось попелясте хутро й карі очі хлопця з Округу 9, який помер під час нашої сутички за наплічник! Найважче було дивитися на найменшого мутанта з темним блискучим хутром, величезними карими очима й ошийником із трав, на якому висіла цифра «11». Ця істота дивилася на мене сповненими люті очима й без упину вишкірювала зуби. Рута...

— Що таке, Катніс? — запитав мене Піта і ніжно потрусив за плече.

— Це вони. Всі наші. Рута, і Лисяча Морда, і... всі інші трибути, — вичавила я нарешті.

Впізнавши їх, Піта хапнув ротом повітря.

— Що з ними зробили? Ти ж не думаєш... що це їхні справжні очі?

Очі — це не найстрашніше. А от що робиться у них у головах... Може, їхній мозок зберігає спогади справжніх трибутів? Може, їх запрограмували ненавидіти нас за те, що ми вижили, тоді як вони всі загинули? А ті, кого вбили ми особисто... може, вони прагнуть помститися за свою смерть?

Та перш ніж я встигла мовити бодай слово, мутанти почали нову атаку на Ріг достатку. Вони розділилися на дві групи, оточили нас із двох боків і, відштовхуючись міцними ногами, намагалися доскочити до нас. Пара щелеп голосно клацнула за кілька дюймів від моєї руки, і водночас я почула Пітин зойк. Його тіло смикнулося й потягнуло мене за собою. Якби Піта не тримав мене за руку, то вже опинився б на землі. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб утриматися на звивистому Розі. А інші трибути все підступали й підступали.

— Вбивай, Піто! Вбивай! — несамовито волала я.

Не знаю, що там сталося, але він, мабуть, зарізав-таки тварюку, бо тяжіння зменшилося. Я допомогла Піті видряпатися назад, де на нас чекало менше з двох лих.

Катон досі лежав, але, здається, вже віддихався, і я знала, ще трохи — і він спробує зіштовхнути нас на землю в лапи смерті. Я поклала стрілу на тятиву — але одразу ж вистрілила в Трача. Хто ще міг стрибнути так високо? Зрозумівши, що мутантам не під силу доскочити до нас, я відчула незначне полегшення, але щойно обернулася обличчям до Катона, як тіло Піти сіпнулося вбік. Я була майже впевнена, що це мутанти знову вчепилися в нього, аж раптом Пітина кров заляпала мені обличчя.

Наді мною майже на краєчку Рогу стояв Катон, безжалісно стискаючи Пітине горло. Піта вчепився йому в руку, але де там, куди йому до Катона! Він тільки сіпався, ніби не міг вирішити, що важливіше — хапнути кілька ковтків повітря чи затиснути криваву рану, яку мутант полишив на його литці.

Я націлила одну з останніх двох стріл у голову Катона, знаючи, що стріляти по тілу безнадійно: воно повністю вкрите тісним бронежилетом тілесного кольору. Сучасна броня з Капітолія! Можливо, саме вона була тією останньою надією, по яку він приходив на бенкет? Захист від моїх стріл? Що ж, йому забули вислати шолом для голови.

Але Катон тільки посміхнувся.

— Пристрель мене — і він упаде разом зі мною.

І він мав рацію. Якщо я поцілю в нього і він потрапить у лапи мутантів, то Піта помре разом із ним. Мене загнали в глухий кут. Якщо я вб’ю Катона, Піта помре. Але якщо Катон уб’є Піту, то гарантовано отримає стрілу в око. Ми стояли непорушно, немов статуї, кожен із нас силкувався знайти вихід зі складної ситуації.

Мої м’язи напружилися — ледве не лускали, а зуби гучно скреготіли. Мутанти затихли; я чула тільки, як шалено пульсує кров у моєму здоровому вусі.

Пітині губи посиніли. Якщо я негайно не почну діяти, то він задихнеться — і все. Тоді Катон спробує використати його тіло як зброю проти мене. Раптом я втямила, що саме задумав Катон, тому що він припинив реготати, губи його застигли в переможній посмішці.

Зібравши всі сили, Піта відірвав руку від рани на литці й підніс угору пальці, перемащені кров’ю. Але не для того, щоб смикнути руку Катона геть від горла: Пітин вказівний палець відхилився від курсу й намалював чіткий хрест на зворотному боці Катонової долоні. Катон збагнув, що це означає, рівно на одну секунду пізніше, ніж я. Переможної посмішки ніби й не було. Але він запізнився: моя стріла вже поцілила йому в руку. Він зойкнув і рефлективно відпустив Піту. Піта гойднувся назад, і в якусь мить мені здалося, що вони обоє впадуть. Я кинулася вперед і встигла зловити Піту, а Катон, посковзнувшись у калюжі Пітиної крові, полетів на землю.

Вчувся звук удару, свист повітря, яке вилетіло з Катонових грудей, а тоді мутанти накинулися на нього. Ми з Пітою міцно притиснулися одне до одного, чекаючи на гарматний постріл, на завершення Ігор, на те, щоб нас звідси нарешті забрали. Але нічого не відбувалося. Ще не час. Тому що це кульмінація Голодних ігор і публіці потрібне справжнє шоу.

Я не дивилася вниз, але до мене долинало гучне гарчання, виття й зойки болю — і людські, і звірині. Катон спробував відбити атаку мутантів. Спочатку я не могла зрозуміти, як йому це вдається, а тоді згадала, що все його тіло від кісточок до шиї закуте в захисний панцир. Саме тоді я усвідомила, якою довгою може стати наступна ніч. Мабуть, Катон має ніж, або меч, або яку іншу зброю, заховану під одягом, тому що раз у раз зривалися передсмертні верески мутантів і час від часу чувся скрегіт металу об метал, коли лезо ножа черкало об золотий ріг. Битва не велася в одному місці, а поступово пересувалася навколо Рогу достатку, і я зрозуміла, що Катон намагається здійснити маневр, який може врятувати йому життя: наблизитися до хвоста Рогу й знову видертися нагору, до нас. Але зрештою, незважаючи на його міць і підготовку, Катона здолали.

Не знаю, скільки часу минуло — можливо, година чи дві, — відтоді як Катон упав на землю й мутанти почали вовтузити його, аж поки зрештою не затягнули всередину Рогу достатку. «Тут вони його прикінчать», — подумала я.

Але гарматного пострілу досі не було.

Настала ніч, пролунав гімн, а на небі не з’явилося жодної світлини. Катон іще живий. Свідченням цього були слабкі стогони, які долинали з-під металевого Рогу. Здійнявся крижаний вітер, і це нагадало мені, що Ігри не закінчилися і можуть тривати ще хтозна скільки. І ніхто не гарантує нам перемоги.

Я переключила увагу на Піту й побачила, що з його ноги цебенить кров. Усі наші речі залишилися біля озера, де ми їх кинули, утікаючи від мутантів. У мене немає ні бинтів, ні пов’язок, зовсім нічого, щоб зупинити кровотечу. Незважаючи на холодний вітер, я розстібнула куртку, зняла сорочку і якнайшвидше одягнула куртку назад. І навіть за такий короткий час промерзла до кісток, і зуби мої без упину цокотіли.

У блідому місячному сяйві Пітине обличчя здавалося білішим від снігу. Я змусила його прилягти, а тоді помацала рану. Тепла густа кров потекла по пальцях. Самої пов’язки тут недостатньо. Я бачила, як у таких випадках мама накладала джгут, спробую і собі зробити так. Я відірвала рукав від сорочки, двічі обмотала його навколо Пітиної ноги трохи вище коліна і зав’язала вузол. У мене не було палки, тож я дістала останню стрілу, застромила у вузол і туго закрутила. Це ризиковано — Піта може втратити ногу, та коли доводиться вибирати між життям і ногою, чи варто замислюватися? Я замотала рану рештою сорочки й прилягла біля Піти.

— Тільки не спи, — наказала я йому.

Я не була впевнена, чи це справді небезпечно з погляду медицини, просто боялася, що як він засне, то вже ніколи не прокинеться.

— Тобі холодно? — запитав він.

З цими словами він розстебнув куртку, я міцно притиснулася до нього, і він знову її защепив. Стало трохи тепліше, наші тіла зігрівали одне одного, але ніч тільки починалася. Температура дедалі знижувалася, і металевий Ріг достатку, такий гарячий удень, перетворювався на лід.

— У Катона ще є шанси, — прошепотіла я до Піти.

— Ти сама в це віриш? — запитав Піта, натягаючи на мене каптур. Його трусило дужче, ніж мене.

Наступні кілька годин були найгіршими в моєму житті. Сам тільки холод був чого вартий, але справжніми тортурами було слухати Катона — його марні стогони, благання і навіть скиглення. Мені було байдуже, хто він і чим завинив, я просто хотіла, щоб мутанти чимшвидше його прикінчили, аби він не страждав.

— Чому його просто не вбили? — запитала я Піту.

— Ти сама чудово знаєш, — відповів він і міцніше обняв мене.

І я справді знала. Жоден із глядачів не зможе відірвати від телевізора очей. З погляду продюсерів, це — фінальна крапка в Голодних іграх.

Це тривало нескінченно довго, аж поки остаточно затуманило мій мозок, стерло всі спогади й надії на майбутнє, знищило все, залишивши мені тільки теперішнє, яке, здавалося, ніколи не зміниться. Мені завжди буде холодно і страшно, і до мене долинатимуть болісні стогони помираючого хлопця.

На Піту накотила дрімота, і щоразу, коли він засинав, я вигукувала його ім’я дедалі голосніше, тому що знала: якщо він помре зараз, я остаточно з’їду з глузду. Він тримався, можливо, більше заради мене, ніж заради себе самого, адже поринути в нетяму принесло б йому зараз невимовне полегшення. Але адреналін, який пульсує у моїй крові, не дасть мені знепритомніти, тому я не дозволю цього й Піті. Просто не можу дозволити.

Час, здається, застиг на місці, єдина ознака того, що він таки минає, — ледь помітний рух місяця в небі. Час від часу Піта вказував мені на нього, наполягаючи, що місяць таки пересувається. В такі моменти я відчувала, як у мені починає жевріти надія, але за якусь мить страшна ніч знову поглинала мене.

Нарешті Піта прошепотів, що настав світанок. Я розплющила очі й побачила, як зірки згасають у блідому світлі світанку. І зауважила, як Піта змарнів. Йому недовго залишилося. Єдиний порятунок для нього — мерщій повертатися в Капітолій.

Але гарматний постріл досі не пролунав. Я притиснулася здоровим вухом до Рогу достатку й розрізнила голос Катона.

— Гадаю, він уже однією ногою в могилі, — мовив Піта. — Катніс, може, ти його пристрелиш?

Якщо Катон лежить біля самого входу в Ріг, можливо, я б його дісталася. Це було б актом милосердя з мого боку.

— Моя остання стріла — в джгуті на твоїй нозі, — мовила я.

— То забери її, — сказав Піта і розстебнув куртку, щоб випустити мене.

Я витягнула стрілу й щосили замотала Пітину рану сорочкою. Тоді почала розтирати долоні, намагаючись зігрітися. Коли я підповзла до краю Рогу й перехилилася вниз, то відчула, як Пітині руки міцно мене схопили.

Мені знадобилося всього кілька секунд, щоб розгледіти в тьмяному світлі калюжу крові й Катона в ній. А тоді цей розтерзаний шматок м’яса, який колись був моїм ворогом, глухо застогнав, і я здогадалася, де в нього рот. Мені здалося, що він вимовив одне-єдине слово:

— Будь ласка.

Жалість, а не помста спрямувала мою стрілу йому в голову. Піта одразу ж потягнув мене назад. У руках моїх був лук, тятива досі вібрувала.

— Ти поцілила? — прошепотів він.

У відповідь пролунав гарматний постріл.

— Отже, ми виграли, Катніс, — мовив він байдуже.

— Ура, — насилу вичавила я з себе, але в моєму голосі не було й натяку на радість.

Неподалік від Рогу розсунулася трава, і немов за сигналом, всі мутанти, які ще залишалися, зникли під землею.

Ми чекали на вертоліт, який повинен забрати останки Катона, на сурми, які мали сповістити про нашу перемогу, але нічого не сталося.

— Гей! — гукнула я в повітря. — Що відбувається?

У відповідь до мене долинуло веселе щебетання пташок, які вже почали прокидатися.

— Можливо, це через тіло. Нам слід відійти подалі, щоб вертоліт забрав його, — мовив Піта.

Я напружила мізки та спробувала згадати все, пов’язане з закінченням Ігор. Чи потрібно відходити на безпечну відстань від тіла останнього мертвого трибута? Думки плуталися, більше нічого не спадало на гадку.

— Гаразд. Ти зможеш дошкандибати до озера? — запитала я.

— А в мене є інший вихід? — мовив Піта.

Ми зіскочили на землю. Руки й ноги повністю оніміли. Якщо так зле мені, то як Піта взагалі зможе пересуватися? Я першою звелася на рівні ноги, розім’яла заціпенілі кінцівки і вирішила, що підтримуватиму його. Ми так-сяк спромоглися доплентатися до озера. Я зачерпнула в долоню трохи води для Піти, а тоді для себе.

Переспівниця високо й протяжно свиснула, і коли прилетів вертоліт, щоб забрати тіло Катона, на моїх очах виступили сльози радості й полегшення. Тепер заберуть і нас. І ми поїдемо додому.

Але знову нічого не сталося.

— На що вони чекають? — тихо запитав Піта.

Потому як я витягнула зі джгута стрілу й Піта прошкандибав кілька кроків до озера, його рана знову відкрилася й сильно кривавилася.

— Не знаю, — відповіла я.

Що б не спричинило затримки, я не могла спокійно спостерігати, як Піта стікає кров’ю. Я пошукала патичок і майже одразу натрапила на стрілу, яка відбилася від броні Катона. Згодиться. Тільки-но я нахилилася, щоб підняти її, у повітрі пролунав голос Клавдія Темплсміта:

— Мої вітання фіналістам 74-х Голодний ігор! Попередня поправка, внесена в правила, скасовується. Після детального вивчення статуту Ігор з’ясувалося, що можливий тільки один переможець, — сказав він. — Удачі вам, і нехай везіння завжди буде на вашому боці!

А тоді запала тиша. Я безтямно витріщалася на Піту, поки слова Клавдія доходили до мене. Отже, ніхто й не збирався дарувати життя нам обом. Із тимчасовою зміною правил продюсери сподівалися зробити цьогорічні Ігри незабутніми — найдраматичнішими. А я, як дурепа, купилася!..

— Якщо добре поміркувати, то тут нічого дивного, — мовив Піта лагідно. І він, міцно зціпивши зуби від болю, звівся на рівні ноги й рушив до мене. Немов у сповільненому кіно, він потягнувся до пояса й витягнув ніж...

Не усвідомлюючи, що дію, я інстинктивно підняла лук, поклала стрілу на тятиву й націлила прямісінько в його серце. Піта вигнув брову — я і бічним зором зауважила, як ніж його з плеском зник в озері. Я випустила зброю з рук і відступила. Обличчя палало від сорому.

— Ні, — мовив Піта. — Давай, стріляй.

З цими словами він прошкутильгав до мене й уклав зброю мені в руки.

— Я не можу, — сказала я. — Я не буду.

— Давай! А то знову пришлють мутантів чи ще щось вигадають. Я не хочу померти, як Катон, — зронив він.

— Тоді пристрель ти мене, — вигукнула я розлючено, пхнувши зброю йому в руки. — Пристрель мене, і їдь додому, і живи з цим!

Саме в ту мить я зрозуміла, що померти зараз тут — набагато легше, ніж жити потім удома.

— Ти ж знаєш, що я ніколи цього не зроблю, — сказав Піта, відмахнувшись від лука. — Добре, я все одно помру першим, — мовив він і почав розмотувати рану на нозі.

— Ні, ти не вчиниш самогубства! — крикнула я, а тоді впала навколішки й почала наново замотувати його рану.

— Катніс, — сказав він. — Але я так хочу.

— Ти не смієш залишати мене тут саму, — буркнула я. Бо якщо він помре, я ніколи не зможу покинути арену, решту свого життя я подумки проведу тут, намагаючись знайти вихід, якого не бачу зараз.

— Послухай, — мовив він, піднімаючи мене на ноги. — Нам обом добре відомо, що має бути переможець. Ним може стати тільки один із нас. Будь ласка, стань ним. Заради мене.

І він заходився доводити, як міцно кохає мене, як не бажає жити без мене, але я не слухала, бо попередні слова, які зірвалися з його вуст, застряли в мене в голові й не давали спокою.

«Нам обом добре відомо, що має бути переможець».

Так, мусить бути переможець. Без нього Голодні ігри втратять сенс, а продюсери підведуть Капітолій. Можливо, їх навіть стратять, повільно й болісно, і їхню страту транслюватимуть у прямому ефірі по всій країні.

А якби ми з Пітою обоє померли... чи принаймні продюсери б так гадали...

Пальці потягнулися до шкіряного мішечка, прив’язаного до пояса. Піта помітив цей рух і схопив мене за зап’ястя.

— Довірся мені, — прошепотіла я.

Він довго не зводив із мене очей, а тоді відпустив. Я розв’язала мішечок і висипала жменьку ягід йому на долоню. Тоді насипала жменьку собі.

— На рахунок «три»?

Піта нахилився й ніжно мене поцілував.

— На «три», — мовив він.

Ми стояли спинами одне до одного, тримаючись за руки.

— Піднеси ягоди вгору. Нехай усі побачать, — сказав Піта.

Я розтулила долоню, й чорні ягоди заблищали на сонці. Я востаннє стиснула Пітину руку на прощання, і ми почали рахувати. «Один». Можливо, я помилилася. «Два». Можливо, їм байдуже, якщо ми обоє помремо. «Три!» Занадто пізно щось змінювати. Я піднесла руку до рота, востаннє роззирнувшись. Щойно ягоди посипалися мені в рот, як загриміли сурми.

Над нашими головами пролунав несамовитий голос Клавдія Темплсміта:

— Стривайте! Зупиніться! Леді й джентльмени, я радий повідомити вам імена переможців 74-х Голодних ігор. Це Катніс Евердін і Піта Мелларк! Трибути з Округу 12!

Розділ 8

Я виплюнула ягоди й почала терти язик курткою, щоб жодна крапля соку не потрапила в шлунок. Піта підштовхнув мене до озера, і ми обоє прополоскали роти водою, а тоді кинулися обніматися.

— Ти випадково не проковтнув бодай ягоду? — хотіла я переконатися.

Він заперечно похитав головою.

— А ти?

— Якби проковтнула, то вже була би мертва, — відповіла я.

Його губи заворушилися, він щось казав, але голос заглушило ревисько натовпу, який зібрався в Капітолії, — воно лунало звідусіль. Мабуть, увімкнули гучномовці.

Над нашими головами з’явився вертоліт, і в повітрі повисли дві драбини. От тільки я не збиралася відпускати Піту далеко від себе. Я допомогла йому вилізти на драбину, і наші ноги одночасно ступили на перший щабель. Електричне поле паралізувало наші рухи, але цього разу я була навіть рада: я не була впевнена, що Піта зміг би самотужки довго протриматися на драбині. Я подивилася вниз — хоча наші м’язи були знерухомлені, Пітина нога продовжувала кровити. І щойно по нас зачинилися двері вертольота, як Піта знепритомнів.

Мої пальці так міцно вчепилися в його куртку, що коли нас захотіли роз’єднати, тканина порвалася, і в моїх руках залишився потріпаний клапоть. Все було готове до операції, лікарі в стерильних білих костюмах, масках і рукавичках одразу ж узялися до справи. Піта був такий блідий! Він нерухомо лежав на срібному столі, в нього повтикали різноманітні трубки й дроти. В якусь мить я забула, що все позаду, що Ігри закінчилися, — я угледіла в лікарях нову загрозу, нову зграю мутантів, які намагаються вбити Піту. У відчаї я кинулася до нього, але мене зловили чиїсь дужі руки й зачинили в сусідній кімнаті. Тепер нас розділяли скляні двері. Я кидалася, билася об скло, та марно. Ніхто не звертав на мене уваги, за винятком капітолійського служки, який підійшов до мене й запропонував попити.

Я притулилася обличчям до дверей і з’їхала на підлогу, погляд бездумно блукав між дверима та склянкою у моїй руці. Вона була холодна, повна апельсинового соку, із якого стирчала святкова біла трубочка. Склянка якимсь дивним чином дисгармоніювала з моєю брудною закривавленою рукою, з чорними нігтями і шрамами. Від самого тільки запаху апельсинового соку в мене потекла слинка, але я обережно відставила його вбік, не довіряючи нічому такому чистому й гарному.

Крізь скляні двері я споглядала, як гарячково й зосереджено лікарі чаклують над Пітою. Бачила, як по трубках стікає якась рідина, спостерігала за десятками кнопок і лампочок на стіні, значення яких не розуміла. Я не була впевнена, але мені здалося, що Пітине серце двічі зупинялося.

Я ніби знову опинилася вдома, коли до нас приносили безнадійно пораненого шахтаря, або жінку, яка третій день не може розродитися, або виморену голодом дитину, яка бореться з пневмонією. Тоді на обличчях матері й Прим з’являвся точно такий самий вираз. Що ж, саме час утікати до лісу й ховатися поміж дерев, поки пацієнт не помре — тоді з околиці Скиби долинуть звуки молотків, які майструють домовину. Але я залишилася, мене стримували не тільки стіни вертольота, але й та дивна сила, що прив’язує коханих в останні хвилини життя. Як часто мені доводилося бачити їх на нашій кухні, вони сновигали навколо стола й не могли знайти собі місця. І я завжди запитувала себе: «Чому вони не йдуть геть? Навіщо їм це бачити?»

Тепер я знала навіщо. Вони не мали іншого вибору.

Я помітила чиїсь очі, які прискіпливо вивчали мене, і зрозумівши, що це моє власне відображення, здригнулася. Дикий погляд, запалі щоки, скуйовджене волосся. Божевільна. Дика. Скажена. Тепер стало зрозуміло, чому всі тримаються від мене подалі.

За кілька хвилин я збагнула, що ми приземлилися на даху Тренувального Центру, і Піту забрали, а мене залишили. Я почала щосили битися об скло й волати, але щойно побачила, як десь далеко промайнуло рожеве волосся, — мабуть, це була Еффі, вона повинна прийти на допомогу, — як ззаду мене штрикнули голкою.

Коли я прокинулася, то спочатку боялася поворухнутися. Зі стелі звисали лампи, які випромінювали тьмяне жовте світло, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що крім мого ліжка, в кімнаті немає нічого. Я не помітила ні дверей, ані вікон. У повітрі витав різкий запах антисептиків. Із моєї правої руки стирчало кілька трубок, які тягнулися до стіни та зникали в ній. Я була гола, але делікатні простирадла ніжили й заспокоювали шкіру. Я невпевнено підняла ліву руку. Її не тільки помили, а ще й почистили нігті, надали їм ідеальної овальної форми, а шрамів від опіків ніби й не було. Я торкнулася щоки, губ, горбатого шраму над бровою, а тоді провела пальцями по шовковистому волоссю і завмерла. З побоюванням я покуйовдила волосся біля лівого вуха. Ні, мені не здалося. Я знову чую.

Я спробувала сісти в ліжку, але широкий пояс на талії стримував і обмежував рухи, тому я звелася всього на кілька дюймів. Таке фізичне обмеження налякало мене, і я запанікувала. Я саме намагалася вирватися, вилізти з-під пояса, коли стіна роз’їхалася і до кімнати увійшла рудокоса дівчина-авокс із тацею в руках. Її присутність заспокоїла мене, і я припинила смикатися. Мені хотілося стільки всього дізнатися, але я боялася, що така фамільярність із мого боку не піде їй на користь. Швидше за все, мене досі знімають десятки непомітних камер. Вона поставила тацю мені на коліна й натиснула якусь кнопку — і ліжко піднялося. Тепер я сиділа. Поки вона поправляла подушки, я ризикнула й поставила їй одне запитання. Я вимовила його чітко і так гучно, як тільки дозволив мені заржавілий голос, — щоб ніхто не подумав, що в нас є секрети.

— Піта живий?

У відповідь вона кивнула, і коли подавала мені ложку, я відчула легенький дружній потиск її руки.

Гадаю, вона ніколи не бажала мені смерті. І Піта живий. Звісної що живий. Тут є все необхідне обладнання. Однак досі я не була повністю в цьому впевнена.

Дівчина вийшла, і двері беззвучно зачинилися. Я відчула несподіваний напад голоду та звернулася до таці. На ній стояла миска прозорого бульйону, невеличка порція яблучного соусу і склянка води. «І це все?» — подумки буркнула я. Хіба обід на честь мого повернення не повинен бути дещо багатшим? Але приступивши до трапези, дуже скоро я зрозуміла, що й цього мені забагато. Шлунок ніби всохся до розмірів горіха, і мені одразу спало на думку, що я провела в цій кімнаті чимало часу, адже в останній день на арені я без проблем проковтнула набагато більший сніданок. Як правило, між закінченням змагань і представленням переможця минало кілька днів, адже потрібно залатати рани, втамувати голод і надати презентабельного вигляду тому, що залишилося від переможця. Цинні й Порції також знадобиться трохи часу, щоб створити костюми для останнього виходу на публіку. Геймітч та Еффі повинні підготувати все для бенкету зі спонсорами й погодити запитання для нашого останнього інтерв’ю. Мабуть, зараз удома, в Окрузі 12, коїться справжнє божевілля. Там організовують масштабні святкування на честь нашого з Пітою приїзду. Ще б пак! Останні тридцять років трибути з нашого округу не поверталися додому.

Домівка! Прим і мама! Навіть згадка про вошивого кота Денді змусила мене усміхнутися. Скоро я буду вдома!

Мені хотілося вилізти з клятого ліжка. Побачити Піту й Цинну, більше дізнатися про те, що відбувається. А чому б ні? Я почуваюся добре. Але щойно я почала метушитися, як холодна рідина з однієї з трубок потекла по моїх венах, і я одразу ж відключилася.

Тривалий час усе повторювалося. Я прокидалася, їла, і хоча більше не намагалася встати, мене знову присипляли. Я ніби постійно перебувала в дивних нескінченних сутінках. І майже нічого не пам’ятала. Рудоволоса дівчина-авокс більше не приходила; шрами мої поступово зникали, а ще я розрізняла голос. Може, мені вчувалося? Чи я й справді чула лемент чоловіка? Але в тому голосі не було капітолійського акценту, він радше нагадував про домівку. Мене переслідувала думка, що хтось мене шукає. І це заспокоювало.

Одного разу, отямившись, я не помітила ні поясу, ні трубок. Усі обмеження зникли, і я могла вільно рухатися. Спочатку я сіла, але, подивившись на свої руки, завмерла. Шкіра була ідеальна: гладенька та блискуча. Щезли не тільки ті шрами, які я отримала на арені, але й усі інші, котрі назбиралися на моїх руках за довгі роки полювання. Чоло стало гладеньке як атлас, і коли я спробувала відшукати опік на литці, то не намацала там геть нічого, навіть шраму.

Я обережно звісила ноги з ліжка, побоюючись, що вони можуть не витримати моєї ваги, але виявилося, що ноги міцні та стійкі. На краю ліжка лежав одяг; роздивившись його, я здригнулася. То був костюм із тих, які всі трибути носили на арені. Я витріщилася на нього, так ніби він кусався, а тоді згадала, що саме в такому вигляді всі переможці виходять привітати свою команду.

Я одягнулася менш ніж за хвилину й підійшла до стіни, де мали бути двері. Неозброєним оком я їх не побачила, але знала, що вони там є. І я не помилилася: за кілька секунд стіна беззвучно роз’їхалася в боки, утворивши для мене прохід. Я ступила в широкий порожній коридор, в якому не було жодних інших дверей. Але й тут вони повинні бути. За одними з них Піта. Тепер, коли я прийшла до тями й могла знову рухатися, я дедалі більше хвилювалася за нього. З ним усе гаразд, дівчина-авокс не стала б мене обманювати. Але я повинна сама його побачити.

— Піто! — крикнула я, адже запитати було ні в кого.

У відповідь хтось гукнув мене на ім’я, але це був не Піта. Я впізнала цей голос. Спочатку він викликав роздратування, а тоді радість. Еффі!

Я розвернулася й побачила, що всі вже чекають на мене у великій світлій кімнаті — Еффі, Геймітч і Цинна. Ноги без вагань самі понесли мене до них. Можливо, така поведінка зовсім не личила переможцю, можливо, переможець має бути стриманішим, зверхнім, особливо тепер, коли його знімають на камеру, але мені було байдуже. Я щодуху мчала до них і, на своє превелике здивування, найперше кинулася в обійми Геймітча. А коли він прошепотів мені на вухо: «Ти чудово впоралася, люба», — в голосі його зовсім не відчувалося іронії. Еффі пустила сльозу, вона без упину гладила мене по голові й усе повторювала, як вона переконувала всіх, що ми — справжні перли. Цинна просто міцно обняв мене і не сказав нічого. А тоді я помітила, що Порції немає, і розхвилювалася.

— Де Порція? Вона з Пітою? Із ним усе гаразд, правда? Я маю на увазі, він живий? — випалила я.

— З ним усе гаразд. Вас хочуть возз’єднати на церемонії в прямому ефірі, — мовив Геймітч. — Іди з Цинною. Він тебе підготує.

Мені було затишно поряд із Цинною, я відчувала, як його рука на моєму плечі оберігає й веде геть від надокучливих камер. Ми подолали кілька коридорів до ліфта, який довіз нас у фойє Тренувального Центру. Лікарня містилася глибоко під землею, ще далі, ніж спортзал, у якому трибути вчилися в’язати вузли й практикувалися в метанні списів. Вікна у фойє були затемнені, й по периметру стояло кілька охоронців. Більше там нікого не було — ніхто не бачив, як ми перетнули фойє й попрямували до ліфта. В цій порожнечі наші кроки гучно відлунювали. А поки ми їхали на дванадцятий поверх, перед моїми очима поставали обличчя всіх трибутів, які загинули під час Ігор, і мені стало не по собі.

Коли двері ліфта відчинилися, на мене накинулися Вінія, Флавій і Октавія. Вони були в такому екстазі й цокотіли так швидко, що я просто не звертала уваги на їхнє щебетання. Все було й так зрозуміло. Вони дуже раді бачити мене, а я їх. Хоча я й наполовину так не скучила за ними, як за Цинною. Так людина радується іграм домашніх улюбленців після важкого робочого дня.

Спочатку мене затягнули до їдальні, де на мене чекав справжній обід — ростбіф, і горошок, і м’які булочки, — хоча мою порцію досі чітко обмежували. Коли я попросила добавки, мені відмовили.

— Ні, ні, ні. Ти ж не хочеш, щоб усе це вернулося назад просто на сцені, — мовила Октавія і непомітно підсунула мені булочку під столом, аби показати, що вона на моєму боці.

Ми повернулися до моєї кімнати, і Цинна вийшов, передавши мене в руки підготовчої команди.

— О, твоє тіло повністю відшліфували, — мовив Флавій із заздрістю в голосі. — На шкірі не залишилося жодного дефекту.

Проте коли я подивилася на себе в дзеркало, то єдине, що впало мені в око, були маслаки. Я стала не просто кістлявою — я могла легко порахувати власні ребра.

Для мене приготували ванну, а тоді взялися до мого волосся, нігтів і макіяжу. Вони без упину теревенили, мені й не потрібно було нічого відповідати, і це мене цілком улаштовувало, оскільки у мене не було жодного бажання говорити. Смішно було їх слухати, бо хоча вони й обговорювали Ігри, вся їхня розмова крутилася довкола того, де вони були і що робили під час тієї чи тієї події.

— Я була ще в ліжку!

— Тільки я пофарбувала брови, як...

— Присягаюся, я мало не зомлів!

Усе оберталося навколо них і зовсім не навколо тих хлопців і дівчат, які померли на арені.

В Окрузі 12 ми ніколи так не переймалися Іграми. Ми зціплювали зуби й дивилися їх, бо мусили, а тоді, тільки-но Ігри закінчувалися, одразу поверталися до своїх справ. Щоб не зненавидіти свою підготовчу команду, я просто пропускала все, що вони городили, повз вуха.

До кімнати увійшов Цинна, тримаючи в руках скромну жовту сукню.

— Ти досі не викинув із голови ідею з «дівчиною у вогні»? — запитала я.

— Ще б пак, — мовив він і накинув сукню на мене.

Я одразу ж помітила накладні подушечки у себе на грудях, які додавали моєму тілу тих форм, що їх у мене вкрав голод. Руки самі потягнулися до грудей, і я насупилася.

— Знаю, — мовив Цинна, перш ніж я встигла щось сказати. — Але продюсери хотіли виправити цей недолік хірургічним методом. Геймітч довго сперечався з ними. Зрештою ми вирішили піти на компроміс.

Я вже збиралася поглянути на своє віддзеркалення, та він зупинив мене:

— Зажди! Не забудь узутися.

Вінія допомогла мені одягнути шкіряні сандалії без каблуків, і я обернулася до дзеркала.

Дівчина у вогні. Легка прозора тканина переливається золотавою барвою. Навіть незначний рух змушує її виблискувати. У порівнянні з цією сукнею мій костюм для виїзду на колісниці був занадто крикливим, а сукня для інтерв’ю — мало не вульгарною. У сьогоднішній же сукні я була схожа на свічечку.

— Що скажеш? — запитав Цинна.

— Ця сукня краща за всі попередні, — мовила я. Коли я нарешті спромоглася відірвати погляд від блискучої тканини, мене підстерігало потрясіння. Волосся було розпущене, а на голові красувалася звичайна стрічка. Макіяж зовсім не показний, він тільки заокруглював гострі риси мого обличчя. На нігтях — прозорий лак. Простенька сукня, зібрана на ребрах, а не на талії, спадала тільки до колін. Сандалії без каблуків. Я була схожа на саму себе. Проста, скромна, як дівчинка. Дівчинка, якій заледве виповнилося чотирнадцять. Безневинна. Незагрозлива. Так, трохи дивно, що Цинна вирішив показати мене у такому світлі, особливо якщо брати до уваги, що я тільки-но виграла Голодні ігри.

Це все не просто так. Цинна ніколи нічого не робить випадково. Я вкусила себе за губу, намагаючись зрозуміти, що у нього на меті.

— Я думала, це буде щось... серйозніше, — сказала я.

— Гадаю, Піті більше сподобається так, як є, — відповів він обережно.

Піті? Ні, це не для Піти. Це для Капітолія, і для продюсерів, і для публіки. Хоча я досі не могла зрозуміти, що має Цинна на меті, та знала, що Ігри ще не закінчені. В ухильній відповіді Цинни я вловила застереження. Сталося щось таке, про що він не може говорити в присутності своєї команди.

Ми спустилися ліфтом до спортзалу. Зазвичай переможець Ігор і його команда з’являються перед публікою з-під сцени. Спочатку підготовча команда, а тоді куратор, стиліст, ментор і нарешті переможець. Тільки цього року все трохи змінили, адже було два переможці, які мали одного куратора й ментора. Я опинилася в погано освітленому залі, що містився під сценою. Тут уже вмонтували новенький металевий люк, який повинен доправити мене нагору. На підлозі ще були залишки тирси, а в повітрі витав запах свіжої фарби. Цинна і його команда залишили мене саму, щоб підготуватися до виходу й зайняти свої місця. В темряві я помітила тимчасову стіну приблизно за десять кроків од мене. Гадаю, за нею стоїть Піта.

Через гучне завивання натовпу я не почула, як до мене наблизився Геймітч і торкнувся плеча. Я підскочила й інстинктивно приготувалася до захисту.

— Спокійно, це я. Дай-но подивлюся на тебе, — мовив Геймітч. Я витягнула руки й покрутилася. — Нормально.

Не зовсім схоже на комплімент.

— Але? — мовила я.

Геймітч зміряв мене поглядом і, здається, прийняв рішення.

— Без жодних «але». Може, обнімемося на щастя?

Що ж, дивно чути таке від Геймітча, але зрештою, ми ж перемогли. Можливо, немає нічого незвичного в тому, що ми обнімемося. Тільки коли мої руки опинилися на його плечах, я зрозуміла, що потрапила в пастку. Він заговорив, дуже швидко і тихо, моє розпущене волосся затуляло його губи.

— Слухай. У вас неприємності. Подейкують, Капітолій біситься через те, що ви витворили на арені. Влада не терпить, коли над нею потішаються, а через вас із Капітолія глузує весь Панем, — мовив Геймітч.

Моїм тілом прокотилася хвиля страху, але я усміхалася, так ніби Геймітч говорить щось приємне, позаяк зараз усі камери спостерігають за моєю реакцією.

— І що?

— Єдиний ваш порятунок у тому, що ви без тями закохані одне в одного і діяли в стані афекту, а отже, не відповідаєте за свої вчинки, — з цими словами Геймітч відсторонив мене і поправив мою стрічку. — Зрозуміло, люба? — це могло стосуватися чого завгодно.

— Зрозуміло, — відповіла я. — Ви сказали Піті?

— Немає потреби, — мовив Геймітч. — Він у цьому по вуха.

— А я, ви думаєте, ні? — запитала я, поправляючи на шиї Геймітча яскраво-червоний метелик — понад усякий сумнів, це справа рук Цинни.

— Відколи для тебе має значення, що я думаю? — мовив Геймітч. — Краще займімо свої місця, — він підвів мене до металевого люка. — Сьогодні твій вечір, люба. Насолоджуйся, — він поцілував мене в чоло і зник у темряві.

Я обсмикнула сукню: була б вона довшою — прикрила б мої тремтячі коліна. Але одразу ж зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Все моє тіло тремтіло, немов осиковий листок. Я сподівалася, що глядачі спишуть це на збудження. Зрештою, це ж мій вечір!

Я задихалася від вологого запаху цвілі, який витав під сценою. На тілі виступив холодний липкий піт, і я не могла позбутися відчуття, що важкі дошки от-от упадуть мені на голову й поховають заживо під уламками сцени. В ту мить, коли я покинула арену, коли засурмили сурми, я начебто мала опинитися в цілковитій безпеці. Назавжди. На решту свого життя. Але якщо вірити Геймітчу, — а у мене не було жодних підстав йому не вірити, — я ще ніколи не була в більшій небезпеці, ніж зараз.

А це набагато гірше, ніж знати, що хтось полює на тебе на арені. Там би я просто померла. Все, кінець історії. Але тут, якщо я не впораюся з роллю закоханої дівчинки — роллю, яку щойно запропонував мені Геймітч, — крім мене, можуть постраждати ще й Прим, мама, Гейл і всі жителі Округу 12.

Але в мене ще є шанс. Смішно, але на арені, коли я збиралася з’їсти отруйні ягоди, то думала тільки про те, як перехитрити продюсерів, а не про те, як мої дії тлумачитимуть у Капітолії. Але Голодні ігри — це їхня зброя, і ніхто не сміє її здолати. Тож тепер Капітолій поводитиметься так, ніби все було у них під контролем. Так ніби вони самі підштовхнули нас до подвійного суїциду. Але це спрацює тільки в тому разі, якщо ми їм підігруватимемо.

А Піта... Якщо щось піде не так, Піта також постраждає. Але що відповів Геймітч, коли я запитала, чи знає Піта про ситуацію? Про те, що йому й надалі доведеться вдавати без тями закоханого в мене? «Немає потреби. Він у цьому по вуха».

Невже Піта на крок попереду мене — «по вуха» у ситуації, здогадався про небезпеку? Чи... може, він справді «по вуха» закоханий? Не знаю. Я ще навіть не пробувала розібратися зі своїми почуттями до Піти. Все так складно! В чомусь мною керували вимоги Ігор. У чомусь — лють до Капітолія. У чомусь я зважала на те, як це сприймуть в Окрузі 12. Можливо, я поводилася так, бо це був єдиний правильний вихід. А може, Піта й справді був мені небайдужий.

Поміркую над цим удома, в тиші та спокої, заховавшись у лісах, де ніхто не спостерігатиме за мною. Не тут, під пильним поглядом усього Капітолія. Та коли я нарешті опинюся в своєму лісі? Хтозна. А зараз почнеться останній, найнебезпечніший тайм Голодних ігор.

Розділ 9

Залунав урочистий гімн, і Цезар Флікермен привітав публіку. Чи відомо йому, як багато важить тепер кожне слово? Мабуть, що так. Він обов’язково спробує нам допомогти. Судячи з бурхливих оплесків публіки, на сцені з’явилися наші підготовчі команди. Я уявила, як Флавій, Вінія і Октавія поважно виходять на сцену, без упину кланяючись і посилаючи повітряні поцілунки вируючому натовпу. Понад усякий сумнів, вони пишаються собою. Тоді оголосили вихід Еффі. Як довго вона чекала на цю мить! Сподіваюся, вона таки насолодиться нею, адже Еффі, хай яка недалека, завжди вирізнялася інтуїцією і, мабуть, уже здогадалася, що в нас неприємності. Порцію та Цинну зустріли ще більшим шквалом аплодисментів: ну звісно, це був просто неперевершений дебют. Тільки тепер я збагнула, чому Цинна вибрав для мене саме цю сукню. Сьогодні я повинна здаватися маленькою невинною дівчинкою. Поява Геймітча викликала бурхливу реакцію з боку глядачів, і оплески не вщухали щонайменше хвилин п’ять. Що ж, він упорався зі своїми обов’язками просто на відмінно. Він уберіг не одного, а аж двох трибутів! А що як він не попередив би мене? Як би я поводилася тоді? Чи хизувалася б своєю вигадкою з ягодами перед усім Капітолієм? Ні, гадаю, що ні. Але все одно я б поводилася не так, як зараз. Просто зараз. Адже я вже відчуваю, як металевий люк поволі піднімає мене нагору.

Світло прожекторів засліплювало. Від оглушливого реву метал під моїми ногами здригався. А тоді всього за кілька кроків од мене з’явився Піта. Він був такий чистий, здоровий і гарний, що я ледве його впізнала. Але його усмішка залишилася така сама, як на арені, навіть Капітолій не зумів її змінити. Побачивши Піту, я одразу кинулася йому в обійми. Він похитнувся й відступив на крок, мов заточився, і саме тоді я зауважила тонкий металевий ціпок у його руці. Він випростався, і ми просто стояли, тримаючи одне одного в обіймах, а публіка тим часом шаленіла. Він цілував мене, а я увесь час подумки запитувала його: «Ти знаєш? Ти знаєш, у якій ми небезпеці?» Приблизно через десять хвилин Цезар Флікермен підійшов до Піти й поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що пора продовжувати церемонію, але Піта просто відштовхнув його, навіть не глянувши. Глядачі божеволіли. Усвідомлював Піта чи ні, але він поводився саме так, як того прагнула публіка.

Зрештою втрутився Геймітч і добродушно підштовхнув нас до крісла переможця. Зазвичай на сцені стояло велике різьблене крісло, на яке перед показом короткого огляду Ігор садовили трибута-переможця, та оскільки нас було двоє, продюсери приготували для нас червоний оксамитовий диванчик. Зовсім маленький. Із тих, що мама називає «гніздечком закоханих». Я так тісно притулилася до Піти, що мало не вилізла йому на коліна, але самого погляду Геймітча вистачило, щоб дати мені зрозуміти: цього не досить. Тоді я зняла сандалі, підібгала ноги, а моя голова спочила на Пітиному плечі. Його рука одразу ж обняла мене, і я ніби знову опинилася в печері — міцно пригорнулася до нього, мов намагалася зігрітись. Сорочка його була з того самого матеріалу, що й моя сукня, але Порція одягнула його у довгі чорні брюки. Не було й сандалів, натомість його чорні солідні черевики впевнено ступали по сцені. Шкода, що Цинна не вбрав мене так само — я почувалася такою вразливою у цій тоненькій сукні! Але гадаю, так було задумано.

Цезар Флікермен зронив кілька жартів, а тоді прийшов час для справжнього шоу. Воно триватиме рівно три години і є обов’язковим для перегляду в усьому Панемі. Коли погасло світло і на екрані з’явився герб, я зрозуміла, що не готова до цього. Мені зовсім не хотілося дивитися, як померли мої двадцять два суперники. На арені я вже побачила аж занадто. Серце шалено калатало, і я мало не втекла. Як інші переможці зуміли пережити це самі-одні на сцені? Під час шоу в куточку екрану час від часу показують реакцію переможців. Я намагалася згадати, як реагували трибути в попередні роки... Деякі не приховували тріумфу, здіймали кулаки в повітря, били себе в груди. Більшість були занадто приголомшені, щоб хоч якось реагувати. Єдине, що утримувало мене у «гніздечку закоханих», це Піта — однією рукою він пригортав мені за плечі, а другою міцно тримав мої стиснуті в кулаки долоні. Ну звісно, попереднім переможцям не доводилося хвилюватися через те, що Капітолій хоче помститися...

Щоб утиснути кілька тижнів у три години, потрібна неабияка майстерність, особливо беручи до уваги кількість камер, які постійно стежили за нами. Власне, той, хто монтував кадри, обирав, яку саме історію розказати Панему. Цього року, вперше за всю історію Ігор, розказали історію кохання. Так, ми з Пітою перемогли, але з самого початку нам приділяли більше уваги, ніж іншим. Мене це влаштовувало, адже тепер нам буде легше вдавати шалено закоханих, шукаючи порятунку від Капітолія, а ще це означає, що менше часу приділять смертям інших трибутів.

Перші півгодини були присвячені подіям, які відбулися ще до виходу на арену: Жнивам, виїзду на колісницях, оцінкам, які ми отримали за показові виступи, ну і, звісно, інтерв’ю. Всі ці кадри супроводжувалися дуже оптимістичними саундтреками, від чого мені ставало тільки гірше, оскільки майже всі, кого показували на екрані, вже мертві.

Тільки-но трибути опинилися на арені, камери зосередилися на різанині біля Рогу достатку, а тоді кадри смерті трибутів чергувалися з кадрами про нас із Пітою. Безумовно, саме Піта ніс на своїх плечах увесь тягар нашого роману. Тепер я побачила те, що бачила публіка: як він збив із пантелику кар’єристів щодо мене, як не спав цілу ніч під деревом із гніздом мисливців-убивць, бився з Катоном, щоб я отримала змогу втекти, і навіть лежачи в багнюці, шепотів уві сні моє ім’я. У порівнянні з ним я здавалася просто безсердечною — тікала від вогняних куль, скидала на супротивників осині гнізда, підривала припаси, — аж поки не вирушила на пошуки Рути. На екрані повністю показали її смерть: і спис, і як я не встигла їй допомогти, і мою стрілу, що поцілила в горло хлопцеві з Округу 1, і як Рута померла у мене на руках. І колискову. Від першої до останньої ноти. Щось усередині мене мов замкнулося, і я нічого не відчувала. Наче спостерігала за незнайомцями, які брали участь в інших Голодних іграх. Тільки зауважила, що ту частину, де я прикрасила Рутине тіло квітами, випустили.

Правильно. Навіть у цьому відчувався дух спротиву.

Змінилася я, коли оголосили, що з одного округу можуть вижити два трибути. Я голосно викрикнула Пітине ім’я — й одразу ж затиснула рот рукою. Якщо досі й здавалося, що я байдужа до Піти, то тепер я все виправила: я знайшла його, доглядала, втекла на бенкет по ліки і без упину його цілувала. Поява мутантів і смерть Катона були просто жахливими, але я знову замкнулася в собі й почувалася так, ніби це сталося не зі мною.

А тоді показали епізод із ягодами. Чути було, як глядачі шикають одне на одного: не хотіли проґавити ні кадру. Моїй вдячності режисеру не було меж: фільм закінчили не тим моментом, як нас оголосили переможцями, а показали, як я билася об скляні двері вертольота, волаючи ім’я Піти, поки лікарі намагалися його оживити.

Це найкращий момент, щоб підвищити мої шанси на виживання.

Знову пролунав гімн, і ми підвелися, бо на сцені з’явився сам президент Снігоу. За ним дріботіла маленька дівчинка з подушечкою в руках, на якій лежала корона. Корона була одна, і натовп загудів: чию голову вона увінчає? — аж раптом президент Снігоу покрутив її — і корона розділилася навпіл. Однією половинкою він увінчав чоло Піти. На його обличчі грала щира усмішка. Він досі посміхався, одягаючи другу половинку на мою голову, але вираз його очей, що опинилися всього за кілька дюймів від моїх, був безпощадний, як у змії.

І я збагнула, що хоча отруїтися ягодами ми з Пітою збиралися вдвох, в тому, що нам спало це на думку, винна саме я. Бо я — підбурювач. І карати слід мене...

Ми з Пітою без упину кланялися й усміхалися. Я саме махала рукою публіці, коли Цезар Флікермен попрощався з глядачами, побажав їм доброї ночі й нагадав, щоб вони не забули подивитися завтрашнє інтерв’ю. Так ніби у них є вибір.

Нас із Пітою запросили в особняк президента на Пир Переможців, де у нас зовсім не було часу для того, щоб поїсти, оскільки всі капітолійські чиновники й особливо щедрі спонсори розштовхували одне одного ліктями — і все заради того, щоб сфотографуватися з нами. Їхні сяючі обличчя поступово згасли після кількох чарок алкоголю. Час від часу мої очі зустрічалися з підбадьорливим поглядом Геймітча або жахаючим позирком президента Снігоу, але я й далі сміялася, дякувала і без упину позувала. Єдине, чого я не зробила жодного разу за вечір, — не відпустила Пітиної руки.

Коли ми повернулися на рідний наш дванадцятий поверх Тренувального Центру, сонце вже вистромилося з-за обрію. Я гадала, що нарешті зможу побалакати з Пітою, але Геймітч відіслав його з Порцією готуватися до інтерв’ю і особисто провів мене до дверей моєї кімнати.

— Чому мені не можна з ним поговорити? — запитала я.

— Наговоритеся, коли ми повернемося додому, — мовив Геймітч. — Іди в ліжко. У вас прямий ефір рівно о другій.

Незважаючи на втручання Геймітча, я все одно вирішила зустрітися з Пітою наодинці. Покрутившись у ліжку кілька годин, я вислизнула в коридор. Перше, що мені спало на думку, перевірити дах, але там нікого не було. Після вчорашнього святкування навіть вулиці міста спорожніли. Я повернулася в ліжко, а тоді вирішила піти просто в Пітину кімнату; проте коли я смикнула за ручку, то зрозуміла, що двері замкнені ззовні. Я одразу ж подумала на Геймітча, а тоді мені спало на думку, що Капітолій стежить за моїми діями. Від самого початку Голодних ігор я ні на мить не залишалася на самоті, але цього разу відчуття було іншим, мов ішлося про мене особисто. Мов я ув’язнена й очікую на виконання вироку. Я залізла назад у ліжко й прикидалася, що сплю, аж поки прийшла Еффі й повідомила про ще один «важливий, важливий, важливий день!».

Мені дали заледве п’ять хвилин, щоб з’їсти мисочку рису з м’ясом, поки підготовча команда не прибрала мене до рук. Мені досить було їм сказати: «Люди від вас у захваті!» — і наступні кілька годин можна було й рота не розтуляти. А тоді прийшов Цинна і розігнав їх. Він сам одягнув мене у білу прозору сукню і рожеві туфлі. Сам зробив мені макіяж, і під його вмілими руками я засвітилася м’яким рожевим сяйвом. Ми говорили про те, про се, і я так і не наважилася запитати в нього нічого важливого, оскільки після інциденту з дверима не могла позбутися відчуття, що за мною постійно стежать.

Інтерв’ю мало відбутися тут-таки, у вітальні. Для нас звільнили місце, притягнули зі сцени «гніздечко закоханих» і втопили його у вазах із червоними й рожевими трояндами. У кімнаті було всього кілька камер. І жодної публіки.

Коли я увійшла до вітальні, Цезар Флікермен привітно обняв мене.

— Мої вітання, Катніс. Як самопочуття?

— Добре. Трохи хвилююся через інтерв’ю, — відповіла я.

— Не варто. Ми чудово проведемо час, — мовив він, підбадьорливо поплескавши мене по щоці.

— Я не вмію говорити про себе, — сказала я.

— Хай що ти скажеш, усім сподобається, — мовив він.

«Ох, Цезарю, — подумала я, — якби ж то воно було так! От тільки президент Снігоу, може, вже готує для мене для мене «нещасний випадок».

До кімнати увійшов Піта — у червоно-білому вбранні він мав неперевершений вигляд — і одразу ж відтягнув мене вбік.

— Ми так рідко бачимося! Здається, Геймітч затявся тримати нас нарізно.

Власне, Геймітч затявся втримати нас серед живих, але в кімнаті було забагато вух, тому вголос я мовила:

— Так, останнім часом він став таким відповідальним!

— Ще трошки — і ми поїдемо додому. Там він не зможе постійно стежити за нами, — мовив Піта.

Від його слів мене кинуло в дрож, але не було часу аналізувати чому, бо все було готове до ефіру. Ми присіли на диванчик дещо стримано, але Цезар мовив:

— Вам нічого приховувати. Ну ж бо, можеш пригорнутися до нього, якщо бажаєш. На вас укупочці так приємно дивитися!

Тож я щільніше притиснулася до Піти, і він міцно обняв мене.

Лунає зворотній відлік — і ми з’являємося в прямому ефірі перед цілою країною. Цезар Флікермен, як завжди, неперевершений: піддражнює нас, жартує, коли треба — задихається від емоцій. Вони з Пітою поладили ще під час першого інтерв’ю, тому тепер продовжували жартувати й реготати, тож я просто усміхалася якнайчастіше і намагалася говорити поменше. Я маю на увазі, що мені таки довелося щось казати, але при першій же нагоді я передавала естафету Піті.

Однак поступово Цезар почав ставити запитання, які вимагали розлогих відповідей.

— Що ж, Піто... З того, що ти розповідав, ми дізналися, що ти закохався з першого погляду... У якому віці? Невже у п’ять років?

— Саме так, щойно вперше її побачив, — мовив Піта.

— А як щодо тебе, Катніс? Гадаю, публіка, затамувавши подих, спостерігала, як ти поступово закохувалася. Коли ти усвідомила, що закохана? — запитав Цезар.

— У-у, важке питання... — я тяжко зітхнула, тоді засміялася, потім втупилася у свої руки. Допоможіть!

— Я здогадався про це, коли там, на дереві, ти скрикнула його ім’я, — мовив Цезар.

«Дякую, Цезарю!»

Я поміркувала, а тоді вхопилася за цю ідею:

— Так, гадаю, що саме тоді. Я маю на увазі, що доти я просто намагалася не думати про свої почуття до Піти, адже все було так складно і від таких думок ставало тільки гірше. Але тоді, на дереві, все змінилося, — сказала я.

— Як гадаєш, чому? — не вгавав Цезар.

— Можливо... саме тоді з’явилася реальна можливість... вберегти його, — мовила я.

Геймітч визирнув із-за плеча оператора і полегшено зітхнув, і я переконалася, що зробила все правильно, що тепер усе позаду. Цезар витягнув носовичка і зворушено підніс до очей. Я відчула, як Піта притулився чолом до моєї скроні й запитав:

— Отож ти мене вберегла, і що ти збираєшся робити зі мною далі?

Я обернулася до нього.

— Заховаю в безпечному місці.

У відповідь він поцілував мене, і всі присутні в кімнаті почали зітхати й охкати.

Цезар вирішив, що саме час перейти до розмови про поранення, які ми отримали на арені: опіки, укуси, порізи. Та коли він дійшов до мутантів, я ледве стримувалася: міцно зціпила зуби й сиділа мовчки, незважаючи на те, що ми були в прямому ефірі. Я отямилася тільки тоді, коли Цезар запитав у Піти, як працює його «нова нога».

— Нова нога?! — вигукнула я і, не втримавшись, задерла йому холошу. — О ні, — прошепотіла я, обмацуючи пластико-металеву конструкцію, яка замінила Піті ногу.

— Тобі не сказали, — мовив Цезар лагідно. Я похитала головою.

— У мене не було можливості, — зронив Піта, знизавши плечима.

— Це я в усьому винна, — сказала я. — Це все через той джгут.

— Ну звісно, саме ти винна в тому, що я вижив, — мовив Піта.

— Він правий, — підхопив Цезар. — Якби не ти, він би просто стік кров’ю.

Я знала, що так і є, але все одно дуже засмутилася. Мало не розплакалася, але вчасно згадала, що зараз на мене дивиться ціла країна, тому зарилась обличчям у Пітину сорочку. Кілька хвилин Цезар умовляв мене, щоб я заспокоїлася і вилізла з-під Пітиної руки, де я заховалася, а коли я зрештою заспокоїлася, він припинив набридати мені своїми запитаннями. Власне, він узагалі більше не чіпав мене, поки не дійшло до ягід.

— Катніс, я знаю, що ти була не при собі, але я просто мушу запитати. Тоді, коли ви ладні були з’їсти ягоди... Про що ти думала?.. — мовив він.

Перш ніж відповісти, я довго мовчала, намагаючись зібратися на думці. Ось він — переломний момент, коли я повинна зробити вибір: кинули Капітолію виклик — чи прикинутися до нестями закоханою й бити на те, що я настільки боялася втратити Піту, аж геть не тямила, що дію. Мабуть, від мене чекали довгої драматичної промови, але все, на що я спромоглася, це ледь чутне:

— Не знаю. Я просто... не могла змиритися з думкою про те, що... мені доведеться жити без нього.

— Піто! Хочеш щось додати? — запитав Цезар.

— Ні. Катніс сказала за нас обох, — мовив він.

Цезар зітхнув, і все закінчилося. Люди сміялися, плакали, обнімали й вітали нас, але я була досі не впевнена в тому, що все позаду. Я підійшла до Геймітча й прошепотіла:

— Все гаразд?

— Усе просто ідеально, — відповів він.

Я повернулася до своєї кімнати, щоб зібрати речі, але виявилося, що у мене немає нічого мого, окрім брошки Мадж. По закінченні Ігор хтось приніс її назад до моєї кімнати. Потім нас везли вулицями у машині з затемненими вікнами; на вокзалі чекав поїзд. У нас ледве вистачило часу, щоб попрощатися з Цинною та Порцією, хоча ми все одно побачимося за кілька місяців, коли їздитимемо з турами по всіх округах як переможці Голодних ігор. Це ще один спосіб Капітолія нагадати про те, що Голодні ігри ніколи не закінчуються. Нам вручатимуть безглузді почесні відзнаки і вдаватимуть, що обожнюють нас.

Поїзд рушив, і ми занурилися в ніч, і тільки виїхавши з тунелю, я вперше за увесь час Ігор зітхнула з полегкістю. Еффі, ну і, звісно, Геймітч супроводжували нас додому. Ми щедро повечеряли й мовчки дивилися повтор інтерв’ю по телевізору. Секунда по секунді Капітолій віддалявся від нас, і я почала думати про домівку. Про Прим і маму. Про Гейла. Я вибачилась і вийшла, щоб зняти сукню й перевдягнутися у звичайну сорочку і штани. Повільно змивши увесь макіяж і заплівши косу, я стала знову схожою на себе. Катніс Евердін. Дівчину, яка живе на Скибі. Полює в лісах. Торгує на Горні. Я подивилася в дзеркало, намагаючись згадати, ким я була, а ким ні. Коли я нарешті приєдналася до попутників, Пітина рука на моєму плечі вже здавалася зовсім чужою.

Коли поїзд зупинився на дозаправку, нам дозволили вийти подихати свіжим повітрям. Тепер не було потреби охороняти нас. Ми з Пітою гуляли вздовж колії, тримаючись за руки, і зараз, коли ми опинилися наодинці, я не знала, що й сказати. Піта зупинився, щоб нарвати мені польових квітів. Коли він подарував їх мені, я силкувалася вдати радість. Звідки йому було знати, що рожеві й білі квіточки — цвіт дикої цибулі — нагадують мені, як ми збирали їх із Гейлом!

Гейл. На саму тільки думку про те, що за кілька годин я побачу Гейла, у мене всередині все похололо. Але чому? Важко пояснити. Я просто почувалася так, ніби брехала, ніби зрадила когось, хто мені довіряв. А точніше, я зрадила двох. Під час Ігор у мене не було часу, щоб над цим замислюватися. А тепер Ігри закінчилися, і я їду додому.

— Щось не так? — запитав Піта.

— Нічого, — відповіла я.

Ми рушили далі, проминувши поїзд. Я була більш ніж упевнена, що тут немає камер, захованих по кущах. Але все одно не знала, що казати.

Раптом нізвідки з’явився Геймітч і до смерті налякав мене, поклавши руку мені на плече. І хоча довкола була пустка, він буркнув напівпошепки:

— Ви двоє молодці. Продовжуйте в такому ж дусі, коли ми прибудемо в округ, поки камери заберуться геть. Усе буде добре.

Я мовчки дивилася йому вслід і уникала Пітиного погляду.

— Що він мав на увазі? — здивувався Піта.

— Це все Капітолій. Їм не сподобалася наша ідея з ягодами, — випалила я.

— Що? Про що ти говориш? — запитав він.

— Вони угледіли в наших діях дух спротиву. Тож останні кілька днів Геймітч давав мені настанови щодо того, як поводитися. Щоб не погіршити і без того складної ситуації, — мовила я.

— Настанови? Але мені...

— Він знав, що ти кмітливий і сам упораєшся, — сказала я.

— Я й не підозрював, що маю з чимось упоратися, — мовив Піта. — Виходить, усе, що ти робила й казала останні кілька днів... і, мабуть, іще на арені... це все була просто стратегія, яку ви розробили вкупі з Геймітчем?

— Ні. Адже на арені я навіть не могла поговорити з Геймітчем, правда? — вичавила я.

— Але ти знала, що в нього на думці, еге ж? — мовив Піта.

Я прикусила губу.

— Катніс?

Раптом він випустив мою руку, і я ступила крок назад, щоб утримати рівновагу.

— Все це було заради перемоги в Іграх, — промовив Піта. — Все, що ти робила й говорила. Це все була просто гра.

— Не все, — сказала я, міцно притискаючи квіти.

— А скільки? Хоча байдуже. Гадаю, насправді важливіше, що залишиться після того, як ми повернемося додому, — мовив він.

— Не знаю. Що ближче ми під’їжджаємо до Округу 12, то важче мені зрозуміти власні почуття, — буркнула я.

Він чекав на подальше пояснення, але я мовчала.

— Що ж, принаймні дай знати, коли нарешті зрозумієш, — сказав він, і біль у його голосі пронизав мене.

Він розвернувся і пішов геть. Я переконалася, що слух мій повністю відновився, бо незважаючи на гудіння двигуна, чула кожен Пітин крок. Заки я повернулася в поїзд, Піта уже ліг спати у своєму купе. Наступного ранку він також не показався. Вийшов зі свого купе тільки тоді, коли ми в’їхали в Округ 12. Він мовчки кивнув мені, на його обличчі не було жодної емоції.

Мені так хотілося сказати йому, що він до мене несправедливий! Що ми були зовсім не знайомі. Що я робила все заради того, аби вижити, аби ми обоє вижили. Що я просто не могла пояснити свої стосунки з Гейлом, бо сама не знаю напевне. Що не варто кохати мене, бо я ніколи не вийду заміж, тож рано чи пізно Піта просто мене зненавидить. Та навіть якби в мене й були якісь почуття до нього, то це не мало жодного значення, бо я не хочу такої любові, яка веде до створення сім’ї, народження дітей. Невже він її хоче? Після всього, що ми пережили?

А ще я хотіла сказати, що встигла за ним скучити. Але це було б нечесно з мого боку.

Тому ми просто стояли і мовчки поглядали на нашу маленьку похмуру залізничну станцію. У вікно я побачила, що на платформі аж кишить від камер. Усі прагнуть подивитись на наше повернення додому...

Краєм ока я помітила, що Піта простягнув мені руку. Я невпевнено зиркнула на нього.

— Ще раз? На публіку? — мовив він. У голосі його не було люті. Там була порожнеча, а це набагато гірше. Хлопець із хлібом тікає від мене.

Я взяла Пітину долоню і міцно стиснула у своїй, приготувавшись до зустрічі з камерами і більш за все на світі боячись тієї миті, коли мені доведеться її відпустити.